Сімейна медицина та її значення в системі медичної допомоги населенню.
Зміст і організація роботи сімейного лікаря (загальної практики)
Сімейний лікар, працюючи тривалий час з постійним контингентом, може враховувати вплив на їх здоров’я різноманітних чинників, зокрема такого важливого як спосіб життя.
Він детально вивчає особистість, її сімейне та соціальне оточення, враховуючи медичні, психологічні та соціальні аспекти стану здоров’я.
Сімейний лікар, допомагаючи пацієнтам при захворюванні, у вирішенні певних проблем соціального плану, стає авторитетною людиною і до його порад прислухаються, він може впливати на різні сторони життя населення.
Так історично склалося, що вітчизняна клінічна школа, на відміну від зарубіжних, завжди відзначалася вмінням лікувати саме хворого, а не його хворобу. Дільничні лікарі багато в чому виконували роль сімейних.
Організаційні форми сімейної медицини в країнах світу різні, проте їх принципи суттєво не відрізняються.
Принципи сімейної медицини, рекомендовані рішеннями Міжнародного симпозіуму з охорони здоров’я, що проводився в Санкт-Петербурзі (жовтень ( 1995 p.), такі:
• спостереження за досить стабільним контингентом населенням з урахуванням медико-соціальних проблем родини;
• забезпечення родині безкоштовної, доступної, безперервної, постійної ПМСД;
• вільний вибір пацієнтом сімейного лікаря;
• центральна постать ПМСД – сімейний лікар (лікар загальної практики);
• основна форма організації роботи – групова практика лікарів, медичних сестер та інших працівників.
На різних етапах становлення ПМСД, а також у різних країнах надавати ПМСД можуть різні спеціалісти: сімейні лікарі, лікарі-терапевти, педіатри, акушери-гінекологи. До неї залучають також практикуючих медичних сестер і помічників лікаря після відповідної підготовки, соціальних працівників.
Головною особою в забезпеченні ПМСД є сімейний лікар (лікар загальної практики).
Завдання сімейного лікаря визначені Європейським союзом лікарів у 1984 р.
Сімейний лікар – це дипломований медичний працівник, який особисто надає первинну медико-санітарну та безперервну допомогу окремим хворим, сім’ям і населенню дільниці, незалежно від віку, статі та виду захворювання.
Він допомагає хворим у своєму кабінеті, за місцем проживання, іноді в лікарнях. Йому належить пріоритет у розв’язанні всіх проблем пацієнтів.
Сімейний лікар постійно наглядає за хворими з хронічними, рецидивними та невиліковними хворобами. Тривалий контакт з ними дозволяє відстежувати ситуацію, налагоджувати добрі стосунки, побудовані на довірі. Відповідальність за все населення базується на співпраці з колегами медичної і немедичної сфер.
В окремих країнах може переважати та чи інша модель.
Індивідуальна практика частіше зустрічається в Австрії, Бельгії, Данії.
Групова практика переважає у Великій Британії, США.
Центри здоров’я розповсюджені в Скандинавських країнах.
Ці моделі можуть співіснувати.
Надання медичної допомоги сімейними лікарями на базі діючих поліклінік найбільш прийнятне для деяких країн Східної Європи та держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Це доцільно з огляду на вже існуючу широку мережу поліклінік, яка дозволить заощадити кошти на будівництво нових закладів. Впровадження сімейної медицини в таких умовах потребує лише суттєвої зміни організаційних форм їх діяльності.
Вивчення досвіду різних країн щодо організації ПМСД на засадах сімейної медицини вказує на різноманітність її організаційних форм.
У Чехії в наданні ПМСД, крім лікарів загальної практики, беруть участь також педіатри. Лікарі загальної практики мають встановлені години роботи, при потребі пацієнти звертаються до центрів швидкої допомоги первинної ланки охорони здоров’я.
В Данії сімейні лікарі також надають медичну допомогу протягом визначеного денного часу, а після завершення прийому сімейного лікаря при потребі населення звертається до швидкої допомоги.
Одна з моделей Ізраїльської охорони здоров’я (на прикладі Єрусалиму) передбачає діяльність центрів здоров’я. Участь у наданні ПМСД беруть лікарі загальної практики, педіатри, психологи, соціальні працівники, дієтологи, фахівці з санітарної просвіти та епідеміологи. Значна роль належить медичним сестрам, які причетні до планування роботи, впровадження нових програм і методик.
Як зазначалося вище, надання ПМСД у центрах здоров’я характерне для Скандинавських країн. У Фінляндії нараховується більше 200 центрів здоров’я, кожен з яких приблизно обслуговує близько 10 тисяч населення (в районах з малою щільністю проживання населення це число може бути меншим). До складу центру здоров’я, крім лікарських амбулаторій, входять: відділ охорони здоров’я матері та дитини, стаціонар загального профілю, клінічна лабораторія тощо. Для більшої доступності медичної допомоги передбачено забезпечення центрів автотранспортом.
З огляду на досвід США, сімейний лікар — це добре підготовлений фахівець загальної практики, що працює у відповідно оснащеному медичному закладі, а не ходить від одного будинку до іншого, займаючись тільки хворими,
Вважається, що він повинен не тільки надавати медичну допомогу, але й бути порадником, захисником пацієнта.
Лікар має консультувати їх з приводу захворювань і методів лікування, направляти до спеціалістів, забезпечувати безперервну допомогу при хронічних станах. Це дуже важливо особливо в плані контролю за вартістю лікування, за використанням та раціональним розміщенням ресурсів.
Питома вага відвідувань з приводу загального огляду, антенатального спостереження за дитиною становить 3-5 %, спостереження після операції -до 5 %, на відвідування з приводу хірургічних втручань і консультацій щодо харчування припадає по 6-7 %, 4,2 % пов’язані з отриманням фізіотерапевтичних процедур.
Серед діагнозів значне місце посідають артеріальні гіпертензії, гострі респіраторні інфекції, отити.
Цікавим є досвід системи сімейної практики у Великій Британії, описаний у довіднику сімейного лікаря (автор Орест Мулька, 1997 p.).
Населення країни має право на вільний вибір лікаря та в переважній більшості задоволена ним (85 %).
Сімейні лікарі забезпечують лікуванням майже 90 % хворих і тільки 10 % направляють до спеціалістів.
Вони цілодобово спостерігають за станом здоров’я в середньому 1800 пацієнтів протягом усього їх життя. В розпорядження сімейних лікарів надходять кошти з розрахунку на одного пацієнта.
Кожний лікар у підпорядкуванні має кількох працівників:
• медичні сестри;
• секретарка;
• оператор ПЕОМ;
• адміністратор;
• бухгалтер.
Їх наймають до бригади ПМСД з огляду на доцільність і в межах фінансових можливостей.
На сучасний період більшість лікарів загальної практики (сімейних) працюють у державних медичних закладах, незначна їх частина займається приватною практикою чи працює в недержавних закладах. Має місце як індивідуальна, так і групова практика. В груповій практиці задіяні, крім сімейних лікарів, стоматолог, педіатр, акушер-гінеколог, а також середній медперсонал – медичні сестри процедурного та перев’язувального кабінетів, молодша медична сестра.
Сімейні лікарі ведуть прийом терапевтичних, неврологічних, офтальмологічних хворих тощо. За експертною оцінкою, в перехідний період сімейні лікарі можуть забезпечити від 36 % до 46 % відвідувань офтальмолога, отоларинголога, невропатолога та близько 23 % хірурга.
Працюючи в поліклініці, вони використовують її лікувально-діагностичну базу.
В самостійних лікарських амбулаторіях, віддалених від поліклініки, обсяг досліджень зменшується.
Чисельність населення на одного лікаря коливається в межах 1600-2500 чоловік. Протягом року на консультацію до інших спеціалістів направляють до 20 % пацієнтів, на обстеження в інші заклади — 14 %.
Пропонується планувати не менше 4-х відвідувань за рік на 1 жителя, можливий рівень госпіталізації дорівнює 15 %.
Важливе значення має забезпечення взаємодії сімейних лікарів з іншими службами та закладами, включаючи поліклініки, стаціонари, диспансери, консультативно-діагностичні центри тощо. При цьому ставиться завдання щодо переорієнтації роботи поліклінік на надання переважно спеціалізованої допомоги, на виконання оздоровчих програм, проведення відновлювального лікування із необхідним використанням допоміжно-лікувальних підрозділів 3 часом можлива інтеграція консультативно-діагностичної та стаціонарної допомоги.
Реформуючи первинну медико-санітарну допомогу на засадах сімейної медицини, Україна враховує світовий досвід і вивчає різні форми її організації.
Фактично в наданні ПМСД беруть участь численні лікувально-профілактичні заклади: самостійні поліклініки та амбулаторії (в тому числі амбулаторії сільських дільничних лікарень), поліклінічні відділення міських, центральних районних, районних лікарень, дитячі поліклініки, жіночі консультації, медико-санітарні частини, а також заклади долікарської допомоги (фельдшерські пункти охорони здоров’я, фельдшерсько-акушерські та акушерські пункти). До них долучаються заклади швидкої медичної допомоги.
Первинну медико-санітарну допомогу в сучасних умовах забезпечують дільничні терапевти та педіатри, проте її обсяг далекий від бажаного в зв’язку з залученням лікарів інших спеціальностей.
Досить тривалий час пріоритетним вважався розвиток спеціалізованої допомоги. Внаслідок цього питома вага спеціалістів загальнотерапевтичного профілю незначна – серед усіх лікарів, що обслуговують міське та сільське населення, вона становить відповідно майже 12 % і приблизно 20 %.
В багатьох країнах частка лікарів загальної практики значна та становить 40-55 % (США, Канада, Франція). Вони забезпечують лікування майже 90 % пацієнтів, близько 10 % звертаються до “вузьких” спеціалістів.
В Україні на вузьких спеціалістів припадає до 60 % звертань за медичною допомогою.
Забезпечення дільничними терапевтами певної частини ПМСД не є достатнім з огляду на нагальні потреби населення в ній щодо обсягу та якості. До того ж їх рівень підготовки з інших профілів медичної допомоги явно не достатній і усунення цього недоліку потребуватиме певного часу.
Організація надання ПМСД на засадах сімейної медицини (загальної практики) передбачена основними напрямками реформування системи охорони здоров’я України в умовах розвитку ринкових відносин. Згідно з розробленою МОЗ Державною програмою “Сімейна медицина” передбачене поетапне реформування ПМСД з випробуванням в окремих регіонах і містах різних моделей та схем її організації.
Перший етап, підготовчий, що розпочався у 90-х роках, включає розробку нормативно-правової документації, підготовку та створення матеріально-технічної, організаційної бази, апробацію різних моделей.
На другому етапі проводиться реформа, метою якої є впровадження загально-лікарських практик в амбулаторно-поліклінічну мережу. Спочатку рекомендується об’єднати дільничних терапевтів, педіатрів і акушерів-гінеко-логів. В сучасних умовах вони, як правило, працюють в різних ЛПЗ, принаймні в містах. Тому основна проблема полягає в забезпеченні узгодженості їх дій. Щодо акушерів-гінекологів, то їх участь у наданні ПМСД на сімейних засадах є дискусійною.
В подальшому дільничні терапевти та педіатри переберуть на себе надання допомоги при захворюваннях нетерапевтичного профілю. Широко будуть використовуватися денні та домашні стаціонари, проводитимуться організаційні об’єднання терапевтичних і педіатричних відділень, в одному закладі будуть створюватись сімейні бригади.
Вивчення світового досвіду надання ПМСД на засадах сімейної медицини та досвіду її розвитку в нашій державі дозволило співробітникам Українського інституту громадського здоров’я запропонувати три організаційні моделі реформування дільнично-територіальної системи:
• групова практика медичної допомоги у вигляді комплексних бригад (терапевти, педіатри, акушери-гінекологи);
• лікар загальної практики, який надає багатопрофільну медичну допомогу закріпленому за ним населенню (дорослому чи дитячому);
• сімейний лікар, який обслуговує всю родину.
Здійснення поступового переходу до практики сімейного лікаря (лікаря загальної практики) потребує значного часу. Передача дітей на обслуговування сімейному лікареві здійснюватиметься в певній послідовності. Спочатку йому передадуть дітей старших 12 років, потім старших 7, 3, 1 року та нарешті всіх. Закінчення цього етапу завершить перехід від дільнично-територіального принципу до сімейного з правом вільного вибору лікаря.
В Україні сімейним лікарем може бути спеціаліст з вищою медичною освітою, підготовка якого регламентована відповідною освітньо-кваліфікаційною характеристикою та засвідчена сертифікатом за спеціальністю “загальна практика – сімейна медицина”.
Він може працювати індивідуально чи з іншими лікарями (групова практика) в:
• державному закладі (поліклініці, міській або сільській лікарській амбулаторії, медико-санітарній частині),
• недержавному медичному закладі (малому, акціонерному, колективному підприємстві, кооперативі),
• приватній лікарській амбулаторії.
З огляду на економічну рентабельність індивідуальна практика доцільна в населених пунктах із малою чисельністю населення, в нових районах міст без розвиненої інфраструктури, при розкиданості територіальних дільниць, зумовленій відповідною системою забудови тощо.
Групова практика, як добровільне об’єднання лікарів, може здійснюватися на різних засадах:
• об’єднання кількох сімейних лікарів;
• об’єднання сімейних лікарів з іншими спеціалістами (акушерами-гінекологами, педіатрами, стоматологами).
Її переваги полягають у забезпеченні кращих для діагностики та лікуванняможливостей, у взаємозаміні лікарів (при виникненні такої потреби) та проведенні консультацій, повноцінному використанні матеріально-технічної бази (для придбання чи оренди приміщення, медичного та іншого обладнання), в можливості залучення для її забезпечення не тільки середнього медичного персоналу, але й соціальних працівників, юриста, економіста.
Осередки групової практики можуть розміщуватись на базі діючих лікувально-профілактичних закладів і в окремих приміщеннях. Для цього використовуються невеликі поліклініки, лікарські амбулаторії.
Існуючі великі поліклініки перетворюються на консультативно-діагностичні та реабілітаційні центри, з якими співпрацюють лікарі групової практики чи окремі лікарі.
Використання бази лікувально-профілактичних закладів сімейними лікарями здійснюється на основі контракту, в якому вказані обсяг діагностичних досліджень і види допоміжних методів лікування, що надаються пацієнтам у конкретному ЛПЗ.
Самостійно працюючі сімейні лікарі можуть направляти хворих у діагностичні та допоміжно-лікувальні підрозділи ЛПЗ на зазначених в контракті умовах.
Чисельність пацієнтів у сімейного лікаря суттєво відрізняється в різних країнах – від 1000 (Австрія, Бельгія) до 2000 (Німеччина) і більше.
На думку російських вчених, чисельність пацієнтів не повинна перевищувати 1300-1500, інші вважають, що вона може бути більшою (Лучкевич B.C., 1997 p.).
Чисельність населення визначається умовами забезпечення медичної доцільності та економічної рентабельності і тому не повинна бути меншою ніж 1500 чоловік. Якщо чисельність перевищуватиме 3000 чол., лікар не зможе надавати потрібні медико-соціальні послуги в належному обсязі та відповідної якості.
Радіус обслуговування населення визначається конкретними умовами розселення пацієнтів, щільністю проживання, типом забудови, станом шляхів тощо.
Тривалість роботи протягом дня та тижня, відпустки, участь в наданні невідкладної допомоги вночі оговорені у відповідному контракті з урахуванням діючих нормативних документів.
Становлення сімейної медицини потребує вирішення комплексу юридичних, економічних, організаційних питань з врахуванням психологічного фактора – готовності до сприйняття такої системи лікувально-профілактичної допомоги медичними працівниками і пацієнтами.
Вільний вибір лікаря може бути реалізований на таких умовах:
• можливості того чи іншого лікаря забезпечити медичну допомогу оптимальній кількості пацієнтів;
• відстань від місця проживання до місця роботи сімейного лікаря;
• можливість або зручність одержання медичної допомоги лікарів окремих спеціальностей.
Розв’язання цього питання, як і інших проблем у стосунках “лікар-пацієнт-ЛПЗ-місцева адміністрація” потребує насамперед визначення адміністративно-правових засад діяльності сімейної медицини в цілому, її місця та взаємовідносин у системі лікувально-профілактичної допомоги тощо.
Завдання сімейного лікаря певною мірою тотожні з завданнями дільничного терапевта, оскільки в обох випадках мова йде про обслуговування конкретного контингенту та виконання не тільки суто лікувальних заходів. Проте є й відмінності, пов’язані насамперед з тим, що сімейний лікар надає допомогу не тільки з приводу хвороб терапевтичного профілю.
Лікар загальної практики (сімейний) самостійно починає та закінчує лікування основної маси пацієнтів, при потребі звертається до консультантів або направляє хворого на стаціонарне лікування в плановому чи екстреному порядку.
Практичні дії лікаря стосуються: діагностики; невідкладної допомоги;
• термінової госпіталізації;
• консультацій з іншими лікарями;
• самостійного лікування та лікування за порадами консультантів;
• планової госпіталізації.
Обов’язки, права, відповідальність сімейного лікаря, стосунки визначені відповідним положенням.
Сімейний лікар забезпечує:
• здійснення амбулаторного прийому та домашніх відвідувань;
• проведення профілактичних, лікувальних, діагностичних і реабілітаційних заходів у випадках, передбачених кваліфікаційними характеристиками;
• надання при потребі екстреної та невідкладної медичної допомоги;
• організацію денних і домашніх стаціонарів;
• допомогу у вирішенні медико-соціальних проблем родини;
• проведення протиепідемічних заходів в осередку інфекційного захворювання;
• інформування про випадки інфекційних захворювань лікаря кабінету інфекційних захворювань і санітарно-епідеміологічної станції.
Сімейний лікар гарантує населенню:
• ранню діагностику;
• своєчасне амбулаторне та домашнє лікування в повному об’ємі;
• своєчасне направлення до фахівця;
• організацію госпіталізації планових і ургентних хворих.
Сімейному лікареві за угодою можуть бути виділені ліжка в стаціонарі для лікування підопічних хворих.
Вміння та практичні навички, якими повинен володіти лікар:
• володіння методикою постановки попереднього діагнозу;
• визначення необхідності та послідовності застосування параклінічних методів діагностики, вміння правильно оцінювати їх;
• обгрунтування та визначення клінічного діагнозу;
• визначення тактики ведення хворого (екстрена допомога, термінова госпіталізація, планова госпіталізація, необхідність консультацій інших спеціалістів, амбулаторне лікування);
• надання невідкладної допомоги при екстремальних станах (усі види шоку, гостра серцева та судинна недостатність тощо);
• виконання найбільш поширених маніпуляцій;
• складання планів диспансеризації та реабілітації хворих і участь у їх здійсненні;
• вирішення питань експертизи непрацездатності
• проведення профілактичної роботи з населенням.
Взаємостосунки лікарів сімейної практики і спеціалістів, в тому числі стаціонарних закладів, визначаються відповідними контрактами.
Залежно від форм організації сімейної медицини з сімейними лікарями в деяких країнах можуть співпрацювати не тільки сімейні медичні сестри, але й помічники лікаря. Рівень підготовки останніх дозволяє виконувати більш складні функції порівняно з медсестрами.
Обов’язки сімейної медичної сестри досить різноманітні. Вона бере активну участь в проведенні профілактичної, протиепідемічної та санітарно-просвітньої роботи, проводить допологовий та післяпологовий патронаж вагітних жінок і породіль, забезпечує взяття матеріалу для лабораторних досліджень, надає при потребі екстрену медичну допомогу, допомагає лікареві при оперативних втручаннях, здійснює контроль за виконанням хворими лікувальних і оздоровчих рекомендацій.
Медичні працівники системи сімейної медицини активно співпрацюють зі службами соціального захисту. Сімейному лікареві може бути підпорядкований соціальний робітник за угодою з органами соціального захисту.
Сімейний лікар має право доручати середньому медичному персоналові та соціальним працівникам види діяльності, які не потребують його компетенції.
На посаду сімейного лікаря призначають:
• лікаря після інтернатури за спеціальністю “Лікар загальної практики”;
• лікаря за освітою “лікувальна справа” чи “педіатрія” після відповідних циклів спеціалізації з сертифікатом “лікар загальної практики”.
З метою забезпечення населення ПМСД на засадах сімейної медицини організовують, відповідно до потреби та доцільності, спеціальні амбулаторії.
Амбулаторія сімейної медицини може бути організована як:
• самостійний амбулаторно-поліклінічний заклад, підпорядкований відповідному органу охорони здоров’я;
• підрозділ комунального поліклінічного закладу;
• підрозділ недержавного медичного закладу;
• приватний медичний заклад (у ньому можуть працювати кілька лікарів).
Сімейну медицину, як спеціальність відрізняє ряд надзвичайно важливих принципів. Головні із них:
– довготривалість і безперервність спостереження;
– багатопрофільність первинно-медичної допомоги;
– відношення до сім’ї, як до одиниці медичного обслуговування;
– превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;
– економічна ефективність і доцільність допомоги;
– координація медичної допомоги;
– відповідальність пацієнта, членів його сім’ї і суспільства за збереження і покращення його здоров’я.
Довготривалість допомоги – це набагато більше, ніж медичне обслуговування одного і того ж пацієнта протягом тривалого часу. Поняття довготривалості включає, з одного боку, взаємовідносини між системою сім’я – лікар – медсестра і, з іншого боку, взаємовідносини з іншими спеціалістами, працюючими у сфері охорони здоров’я, до яких приходиться звертатися сімейному лікарю за допомогою і порадою. Спеціаліст із сімейної медицини проводить пацієнта через всі складності медичного “сервісу”. Сімейний лікар та сімейна медсестра відіграють роль захисників інтересів пацієнта, інтеграторів медичного “сервісу” незалежно від місця, де здійснюється цей процес – в медичному закладі, дома, чи на роботі. Довготривалість обслуговування забезпечується як самим лікарем, так і його колегами – вузькими спеціалістами. В оптимальному варіанті взаємовідносини між сімейним лікарем і пацієнтом можуть бути завершеними у тому випадку, коли учасники цього процесу побажають їх перервати.
Профілактична спрямованість – важливий принцип сімейної медицини. Прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також прийняття профілактичних заходів – найважливіші складові елементи щоденної роботи сімейного лікаря і медичної сестри. Тільки у сімейного лікаря є умотивована потреба по-справжньому займатися профілактикою в процесі повсякденної роботи із своїми пацієнтами і членами їх сімей. Пояснюється це не тільки тим, що сімейний лікар краще за інших вузькоспеціалізованих колег знає своїх пацієнтів і шкідливі для здоров’я обставини їх життя, але й тим, що тільки сімейний лікар безпосередньо зацікавлений у зниженні захворюваності прикріпленого населення.
Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обґрунтовану тактику, по відношенню до необхідних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих технологій лікування.
Інтеграція нових знань і вмінь у постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення її життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров’я і ширших можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги на місцевому рівні.
При належному усвідомленні сімейним лікарем своєї вагомої ролі у заходах по сучасному реформуванню системи охорони здоров’я, спрямованих на задоволення потреб конкретного пацієнта та членів його сім’ї, підтриманих заходами щодо економічного стимулювання інституції сімейної медицини в державі, перебудова системи ПМСД на нових, визнаних у всьому світі засадах, дасть очікувані позитивні результати.
Система охорони здоров’я виграє від перетворення медичного обслуговування в економічно більш раціональне, а держава виграє від зміцнення і підвищення потенціалу суспільного здоров’я.
Сімейна медицина, безперечно, не просто має право на існування, але і є єдиною запорукою підвищення не тільки якості надання медичної допомоги населенню, але і підвищення авторитету і соціального статусу лікаря, який прийме рішення присвятити свою професійну діяльність саме цьому розділу охорони здоров’я.
Сімейна медицина – це медицина майбутнього у вітчизняній охороні здоров’я.
Стан та перспективи впровадження сімейної медицини в Україні Сімейна медицина – основа перетворень у галузі
Доведено, що основну частку відповідальності за можливе зменшення захворюваності та зміцнення здоров’я несе первинна медико-санітарна допомога побудована на засадах загальної практики-сімейної медицини, тому саме вона має бути основою перетворень у галузі.
З метою удосконалення нормативно-правової бази регламентуючої діяльність закладів загальної практики-сімейної медицини протягом минулого року працювали чотири робочі групи із залученням фахівців всіх рівнів: від сімейної медичної сестри та лікаря, головного лікаря, завідувача кафедрою та представниками апарату обласних управлінь охорони здоров’я і міністерства.
В результаті діяльності яких було підготовлено “Тимчасові державні соціальні нормативи за спеціальністю загальна практика-сімейна медицина”, наказ МОЗ України “Про удосконалення моніторингу первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та уніфікації відповідної облікової медичної документації” тощо.
Для підтримки впровадження сімейної медицини планується підготовка проекту постанови Кабінету Міністрів України “Про Довгострокові заходи щодо виконання Програми діяльності Уряду по поліпшенню матеріально-технічного та кадрового забезпечення закладів первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини” та пропозицій до проекту постанови Кабінету Міністрів України “Про подальше впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я України на 2006-2010 роки”.
