Лекція № 7.
ПОЖЕЖНА БЕЗПЕКА ПІД ЧАС ВИРОБНИЦТВА ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ
План
1.Умови виникнення горючого середовища.
2. Характеристики пожежовибухонебезпечності речовин і матеріалів.
3.Оцінка вибухопожежонебезпечності об’єкта.
4.Засоби та методи гасіння пожеж.
5.Забезпечення пожежної безпеки в закладах фармації.
1. УМОВИ ВИНИКНЕННЯ ГОРЮЧОГО СЕРЕДОВИЩА
Пожежа – це неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, яке поширюється в часі та просторі. Пожежа супроводжується знищенням матеріальних цінностей, створює загрозу життю та здоров’ю людей.
Вибух – надзвичайно швидке хімічне перетворення, що супроводжується виділенням енергії й утворенням стиснутих газів, здатних виконувати механічну роботу, що може призводити до руйнувань через виникнення ударної хвилі — раптового стрибкоподібного зростання тиску.
Пожежі та вибухи на підприємствах фармацевтичної промисловості можуть виникати в разі утворення горючого середовища всередині апаратів, обладнання, комунікацій та у виробничих приміщеннях. Горюче середовище є обов’язковою передумовою виникнення пожежі.
Горюче середовище — це середовище, здатне самостійно горіти після видалення джерела запалювання.
Горіння — екзотермічна реакція окиснення, що супроводжується виділенням диму, полум’я та світінням.
Джерело запалювання — це теплова енергія, що призводить до займання. Воно повинно мати певний запас енергії та температуру, достатню для початку реакції.
До основних джерел запалювання належать:
— відкритий вогонь;
— іскри (термічні, електричні, статичної електрики);
— розжарені продукти горіння та нагріті поверхні;
— тепловий прояв електричної енергії;
— тепловий прояв механічної енергії;
— тепловий прояв хімічних реакцій;
— тепловий прояв сонячної енергії та ін.
ЗАЗВИЧАЙ ОКИСНИК — це кисень повітря, вміст якого в атмосфері становить близько 21%. За недостатньої кількості кисню під час горіння окиснюється лише частина горючої речовини. Залишок розкладається з виділенням оксиду вуглецю та великої кількості диму. До складу диму входять тверді та рідкі часточки, що перебувають у завислому стані в газоподібних продуктах горіння та пересуваються разом з ними. Горіння на пожежах відбувається з браком окисника, що ускладнює пожежогасіння внаслідок погіршання видимості або наявності токсичних речовин у повітряному середовищі.
Горіння деяких речовин (ацителену, оксиду етилену тощо), які здатні під час розкладання виділяти велику кількість тепла, можливе і без окисника.
2.ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЖЕЖОВИБУХОНЕБЕЗПЕЧНОСТІ РЕЧОВИН І МАТЕРІАЛІВ
Пожежовибухонебезпечні властивості — це сукупність властивостей речовин і матеріалів, які характеризують їх схильність до горіння, його особливості, а також здатність піддаватися гасінню загорянь. За цими показниками виділяють три групи горючості:
1. Негорючі (неспалимі) речовини та матеріали – нездатні горіти в повітрі під впливом вогню або високої температури.
До цієї групи відносять матеріали мінерального походження та продукцію, виготовлену на їх основі (цеглу, бетон, азбест, метали тощо). Деякі з негорючих речовин можуть бути пожежоне-безпечними, якщо вони здатні виділяти горючі продукти під час розкладання або хімічних реакцій.
2. Важкогорючі (важкоспалимі) речовини та матеріали – здатні спалахувати (тліти) в повітрі від джерела запалювання, але не здатні самостійно горіти після його усунення. До цієї групи відносять матеріали, що містять спалимі та неспалимі компонен¬ти (просочена деревина, деякі пластмаси тощо).
3. Горючі (спалимі) речовини та матеріали — здатні спалахувати, тліти чи самозайматися від джерела запалювання та самостійно горіти після його усунення.
З групи горючих речовин і матеріалів виділяють легкозаймисті, що здатні займатися від короткочасної (до ЗО с) дії джерела запалювання низької енергії.
З точки зору пожежної безпеки вирішальне значення мають показники пожежовибухонебезпечних властивостей горючих речовин і матеріалів згідно з ГОСТ 12.1.044-89. Перелік цих показників, достатній для оцінки пожежовибухонебезпечності об’єкта, залежить від агрегатного стану речовин і виду горіння.
Основними показниками пожежовибухонебезпечності газів і парів є нижня та верхня концентраційна межа поширення полум’я (відповідно до НКМП та ВКМП) — мінімальний (максимальний) вміст горючої речовини в однорідній суміші з окислюваним середовищем, за якого можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання. Для визначення концентраційних меж поширення полум’я використовують експериментальні та розрахункові методи.
Сутність експериментального методу полягає в запалюванні газо-, пароповітряної суміші заданої концентрації досліджуваної речовини в об’ємі реакційної посудини та встановлення факту наявності або відсутності поширення полум’я.
Температура спалаху — це найменша температура речовини, за якої, згідно зі встановленими вимогами до випробування, над її поверхнею утворюється пара, що може спричинити спалах у повітрі під впливом джерела запалювання. При цьому швидкість утворення пари недостатня для підтримання стійкого горіння.
Для визначення температури спалаху використовують експериментальні та розрахункові методи.
Сутність експериментального методу полягає в нагріванні певної маси речовини із визначеною швидкістю, в періодичному запалюванні парів, які виділяються, і встановленні наявності або відсутності спалаху за фіксованої температури.
Пожежна класифікація рідин.
Залежно від значення температури спалаху рідини поділяють на легкозаймисті (ЛЗР) та горючі (ГР).
До ЛЗР належать ті, температура спалаху яких не перевищує 61 °С під час визначення в закритому тиглі або 66 °С — у відкритому. Рідини з температурою спалаху, вищою від наведеної, відносять до ГР.
Відповідно до ГОСТ 12.1.017-80 виділяють три розряди ЛЗР:
— ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНІ — рідини з температурою спалахування від -18 °С і нижче в закритому тиглі або -1°С — у відкритому (наприклад, ацетон, диетиловий ефір тощо);
— ПОСТІЙНО НЕБЕЗПЕЧНІ — рідини з температурою спалахування від -18 до +23 °С у закритому тиглі або від -13 °С до 28 °С — у відкритому (наприклад, бензол, толуол, спирт етиловий тощо);
— НЕБЕЗПЕЧНІ ЗА ВИСОКИХ ТЕМПЕРАТУР — рідини з температурою спалаху від 23 до 61 °С у закритому тиглі або від 28 до 66 °С — у відкритому (наприклад, скипидар, хлорбензол тощо).
Пожежна класифікація пилу.
Залежно від НКМВ пил поділяють на дві групи та чотири класи.
До групи А (вибухонебезпечний пил) належать:
I клас — найбільше вибухонебезпечний пил з НКМВ до 15 г/м3;
II клас — вибухонебезпечний пил з НКМВ від 15 до 65 г/м3.
До групи Б (пожежонебезпечний пил) належать:
III клас — найбільше пожежонебезпечний пил з НКМВ понад
65 г/м3 та температурою займання (£з) до 250 °С;
IV клас — пожежонебезпечний пил з із понад 250 °С.
Пожежна класифікація твердих речовин.
До основних показників пожежовибухонебезпечності відносять температуру займання та температуру самозаймання.
ТЕМПЕРАТУРА ЗАЙМАННЯ — це найменша температура речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань речовина виділяє горючі пари або гази з такою швидкістю, що після їх запалювання від зовнішнього джерела відбувається спалахування — початок стійкого горіння з наявністю полум’я.
ТЕМПЕРАТУРА САМОЗАЙМАННЯ — це найменша температура речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань відбувається різке збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до горіння з наявністю полум’я або вибуху без зовнішнього джерела полум’я.
ГОСТ 12.1.044-89 передбачає понад 20 показників вибухопо- жежонебезпечних властивостей горючих речовин і матеріалів.
3.ОЦІНКА ВИБУХОПОЖЕЖОНЕБЕЗПЕЧНОСТІ ОБ’ЄКТА
СИСТЕМА ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ — це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання пожежі та збиткам від неї (ДСТУ 2272-2006 ССБП).
ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНІСТЬ ОБ’ЄКТА — стан об’єкта, за якого з регламентованою ймовірністю виключають можливість виникнення і розвитку пожежі та впливу на людей її небезпечних чинників, а також забезпечують захист матеріальних цінностей. Основним напрямом забезпечення пожежної безпеки є усунення умов виникнення пожежі та мінімізація її наслідків.
Для запобігання пожежі потрібно здійснювати заходи з профілактики:
— утворення горючого середовища;
— виникнення або внесення до горючого середовища джерел запалювання.
Аналіз стану пожежовибухонебезпечності об’єкта полягає у визначенні наявності горючих речовин і можливих джерел запалювання, ймовірних шляхів поширення пожежі та наявності потрібних засобів пожежогасіння.
Горюче середовище є обов’язковою передумовою виникнення пожежі. Пожежі або вибухи в будівлях і спорудах можуть виникати через вибух устаткування або внаслідок пожежі чи вибуху безпосередньо в приміщенні, де використовують горючі речовини та матеріали. Залежно від агрегатного стану та ступеня подрібненості речовин горюче середовище можуть утворювати тверді, легкозаймисті речовини, горючі рідини, горючий пил і гази.
Тверді горючі речовини, які зберігають у приміщеннях і на складах і застосовують у технологічних процесах, здатні утворювати з повітрям стійке горюче середовище, їх не можна ізолювати від кисню повітря, і вони здатні горіти безпосередньо в будівлях, приміщеннях, машинах і апаратах.
Під час аналізу пожежної безпеки таких середовищ враховують кількість матеріалів, інтенсивність і тривалість можливого горіння.
Легкозаймисті та горючі рідини використовують у багатьох технологічних процесах фармацевтичного виробництва. Умовами здійснення таких процесів можуть бути висока температура, підвищений тиск або вакуум, що обов’язково враховують під час аналізу пожежної безпеки. Також звертають увагу на ризик утворення горючого середовища всередині сховищ, апаратів, трубопроводів у разі зливання, наливання та перекачування рідин-діелектриків.
Виникнення вибухопожежонебезпечного горючого середовища усередині апаратів з легкозаймистими та горючими рідинами можливе за наявності пароповітряного простору та температури в діапазоні температурних меж запалювання.
Під час оброблення твердих речовин (подрібнення, розмелювання, просіювання тощо) утворюється горючий пил, який перебуває у зваженому стані в повітрі або осідає на будівельних конструкціях, манганах, устаткуванні. При цьому пил здатний утворювати горюче середовище з повітрям, а також вибухати.
Горюче середовище у виробничих приміщеннях виникає в разі виходу пилу через нещільні з’єднання деталей апаратів і трубопроводів, а всередині устаткування — коли співвідношення горючого пилу з повітрям створює вибухонебезпечну концентрацію.
Під час аналізу пожежної небезпеки виробничих приміщень, в яких виконують операції, що супроводжуються пилоутворенням, додатково встановлюють походження пилу (органічний, неорганічний), розмір часточок (ступінь подрібнення) та умови його займання, горіння або вибуху.
Горючі гази потрібно зберігати в герметичних посудинах і апаратах. У разі їх пошкоджень або порушень правил експлуатації гази можуть потрапляти в повітря й утворювати з ним вибухопожежонебезпечні суміші.
Усередині апаратів гази можуть утворювати вибухонебезпечне середовище, якщо досягають вибухонебезпечних концентрацій за певних співвідношень з киснем повітря.
Висновки щодо вибухопожежної небезпеки окремих приміщень, будівель, споруд, технологічних процесів і устаткування роблять на підставі даних про умови виникнення пожежі, характеристики вибухопожежної небезпеки горючих середовищ, окремих речовин і матеріалів, основних джерел запалювання за допомогою відповідних методик.
Категорії приміщень за вибухопожежною небезпекою
Визначення категорій приміщень і будівель виробничого та складського призначення за вибухопожежною небезпекою є основою для встановлення нормативних вимог з метою забезпечення їх вибухопожежної безпеки.
Категорія пожежної небезпеки приміщення (будівлі, споруди) — це класифікаційна характеристика пожежної небезпеки об’єкта, яку визначають за кількістю та вибухопожежонебезпечними властивостями речовин і матеріалів, які перебувають (обертаються) в них, з урахуванням особливостей технологічних процесів розміщених у них виробництв.
Кількісним критерієм визначення категорії вибухопожежної небезпеки є надлишковий тиск (АР), який може розвинутися в разі вибухового загоряння максимально можливої маси вибухонебезпечних речовин у приміщенні.
Методи розрахунку критеріїв вибухопожежної небезпеки приміщень:
1. Під час визначення критеріїв вибухопожежнолї небезпеки як розрахунковий варто вибирати найнесприятливіший варіант аварії або період нормальної роботи апаратів, коли у вибуху бере участь найбільша кількість речовин чи матеріалів, які є найнебезпечнішими щодо наслідків такого вибуху.
2. Кількість речовин, здатних утворювати вибухонебезпечні газо- або пароповітряні суміші, що потрапила в приміщення, визначають з огляду на:
а) виникнення розрахункової аварії одного з апаратів згідно з пунктом 1;
б) надходження вмісту всього апарата в приміщення;
в) одночасне витікання речовин з трубопроводів, які живлять апарат, прямим і зворотним потоками протягом періоду, потрібного для відключення трубопроводів.
Розрахунковий час відключення трубопроводів визначають у кожному конкретному випадку, виходячи з реальної обстановки. Він має бути мінімальним з урахуванням паспортних даних на запірні пристрої, характеру технологічного процесу та виду розрахункової аварії.
Розрахунковий час відключення трубопроводів має дорівнювати:
• часу спрацювання системи автоматичного відключення трубопроводів згідно з паспортними даними установки, якщо ймовірність відмови системи автоматики не перевищує 10 0 на рік або забезпечено резервування її елементів (але не більше 3 с);
• 120 с, якщо ймовірність відмови системи автоматики перевищує 10 6 на рік і не забезпечено резервування її елементів;
• 300 с у разі ручного відключення.
Недопустимим є використання технічних засобів для відключення трубопроводів, для яких час відключення перевищує ви-щенаведені значення.
Під часом спрацювання і часом відключення розуміють проміжок часу від початку можливого виділення горючої речовини з трубопроводу (перфорація, розрив, зміна номінального тиску тощо) до повного припинення надходження газу або рідини в приміщення. Швидкодійні клапани-відсікачі мають автоматично перекрити подачу газу чи рідини в разі порушення електропостачання.
У виняткових випадках у встановленому порядку на підставі спеціального рішення відповідних міністерств і відомств за узгодженням з органами Держпромгірнагляду України допускають перевищення наведених значень часу відключення трубопроводів;
г) у разі випаровування з поверхні рідини, що розлилася, площу випаровування під час розливу на підлогу визначають (якщо немає довідкових даних) виходячи з того, що 1 л сумішей і розчинів, які містять 70 % і менше (за масою) розчинників, розливається на площі 0,5 м2, а решта рідин — на 1 м2 підлоги приміщення;
д) виникнення випаровування рідини з ємкостей, які експлуатують з відкритим дзеркалом рідини, та зі свіжопофарбованих поверхонь;
е) тривалість випаровування рідини приймають за час її повного випаровування, але не більше 3 600 с.
3. Кількість пилу, який може утворювати вибухонебезпечну суміш, визначають за таких передумов:
а) розрахунковій аварії передувало накопичення пилу у виробничому приміщенні за нормального режиму роботи (наприклад, унаслідок пиловиділення з негерметичного виробничого обладнання);
б) під час розрахункової аварії виникла планова (ремонтні роботи) або раптова розгерметизація одного з технологічних апаратів, через що стався аварійний викид у приміщення всього пилу, що був в апараті.
4. Вільний об’єм приміщення визначають як різницю між об’ємом приміщення й об’ємом, що займає технологічне обладнання. Якщо вільний об’єм приміщення визначити неможливо, його умовно приймають за 80 % геометричного об’єму приміщення.
4.ПРАВИЛА ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ НА ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ
ПОЖЕЖНА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА — це стан промислового об’єкта, який унеможливлює виникнення пожежі, а у разі її розвитку дає змогу запобігти впливу на людей небезпечних чинників і забезпечити захист матеріальних цінностей.
Пожежна безпека підприємств формацевтичної галузі має відповідати вимогам ІІАПБ В.01.051-99/191 “Правила пожежної безпеки для підприємств з виробництва лікарських засобів”. Усі працівники та посадові особи зобов’язані дотримуватися правил пожежної безпеки.
Систему пожежної безпеки впроваджують в стадії проектування підприємства. Вона передбачає суворе дотримання протипожежних правил під час планування технологічного процесу, встановлення обладнання, а також у процесі виробництва й експлуатації виробничого устаткування.
До складу пожежної безпеки підприємства входять система запобігання пожежам і система пожежного захисту.
СИСТЕМА ЗАПОБІГАННЯ ПОЖЕЖАМ — це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на:
• уникнення пожежі;
• запобігання утворенню горючого середовища завдяки регламентації вмісту горючих газів, парів і пилу в повітрі виробничих приміщень; виключення можливості виникнення джерел запалювання;
• забезпечення пожежної безпеки технологічних процесів, обладнання, електроустаткування, систем вентиляції, зберігання сировини, допоміжних матеріалів і готової продукції.
До запобіжних заходів і засобів належать:
— герметизація виробничого обладнання;
— заміна горючих речовин, які використовують у виробничих процесах, на негорючі;
— обмеження обсягів речовин, які застосовують і зберігають на підприємстві;
— контролювання концентрації горючих речовин у повітрі виробничих приміщень і технологічному обладнанні;
— застосування робочої й аварійної вентиляції та ін.
Систему пожежного захисту забезпечують завдяки застосуванню відповідних пристроїв і засобів.
Пожежного захисту на підприємствах досягають за допомогою:
— засобів пожежогасіння та відповідних видів пожежної техніки;
— автоматичних установок пожежної сигналізації та пожежогасіння;
— основних будівельних конструкцій і матеріалів 3 нормованими показниками пожежної небезпеки;
— просочування горючих конструкцій антипіренами та нанесення їх на поверхні вогнезаймистих матеріалів;
— пристроїв, які обмежують поширення пожежі;
— своєчасного оповіщення та евакуації людей;
— ЗКЗ і 313 людей від небезпечних чинників пожежі;
— засобів протидимного захисту.
4.ЗАСОБИ ТА МЕТОДИ ГАСІННЯ ПОЖЕЖ
ПОЖЕЖОГАСІННЯ (ГОСТ 12.1003-81) — це комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію пожежі.
Вибираючи метод пожежогасіння, враховують агрегатний стан горючих речовин і стадію розвитку пожежі.
Виділяють три стадії горіння твердих і рідких горючих речовин:
— І (початкова; загоряння) — горіння нестійке, температура в ділянці пожежі порівняно низька, висота полум’я невелика, площа осередку горіння не перевищує 1—2 м2. У цій стадії горіння можна швидко зупинити завдяки застосуванню первинних за¬собів пожежогасіння;
— II (стійка) — характеризується посиленням розкладання та випарювання горючих речовин, підвищенням температури. Площа горіння та висота полум’я збільшуються, підвищується вплив променевої енергії. У цій стадії горіння можна припинити завдяки застосуванню водяних або пінних струменів або великої кількості первинних засобів пожежогасіння;
— III — характеризується великою площею горіння, високою температурою, конвективними потоками, деформацією та руйнуванням конструкцій.
У разі займання горючих газів горіння розвивається дуже швидко і стадії пожежі не розрізняють. Якщо займання газу виникло через його вихід із невеликих отворів (щілин), воно може набути стійкої форми без подальшого поширення.
Пожежогасіння на початковій стадії спрямовано на локалізацію осередку пожежі для запобігання збільшенню її площі.
ЛОКАЛІЗАЦІЯ ПОЖЕЖІ (ГОСТ 12.1.033-81) — це дії, спрямовані на запобігання подальшому горінню та створення умов для його ліквідації наявними силами та засобами.
ЛІКВІДАЦІЯ ПОЖЕЖІ — дії, спрямовані на остаточне припинення горіння та виключення можливості його повторного виникнення.
Існують такі способи припинення горіння:
— охолодження ділянки горіння або речовин, які горять, нижче певних температур;
— ізоляція осередку горіння від повітря;
— зниження концентрації кисню в повітрі завдяки розбавленню його негорючими газами;
— хімічне гальмування (інгібування) швидкості реакцій горіння;
— механічне усунення полум’я за допомогою струменя води, порошку чи газу;
— створення умов для вогнеперешкоди.
Реалізації способів припинення горіння можна досягти за до¬помогою вогнегасних речовин і технічних засобів.
Вогнегасні речовини
Вогнегасна речовина (ГОСТ 12.1.033-81) — це речовина, що має фізико-хімічні властивості, які сприяють створенню умов для припинення горіння.
Використовують такі види вогнегасних речовин:
— воду;
— воду з добавками, що посилюють її вогнегасну здатність;
— піну;
— газові вогнегасні суміші;
— вогнегасні порошки.
Вибір вогнегасної речовини та способу її подавання залежить від умов виникнення та розвитку пожежі.
Кожному способу припинення пожежі відповідає конкретний вид вогнегасних засобів, які поділяють на:
— охолоджувальні — вода, водні розчини, снігоподібна вугле¬кислота тощо;
— розбавлювальні — діоксид вуглецю, водяна пара, інертні гази тощо;
— ізолювальні — хімічна та повітряно-механічна піна,- пісок тощо;
— засоби хімічного гальмування — вогнегасні порошки, бро- метил, хладон тощо.
Таким чином, вода володіє трьома властивостями пожежо гасіння:
— охолодлсує ділянку горіння і речовини, що горять;
— розбавляє речовини, що реагують, в осередку горіння;
Недоліками застосування води як вогнегасної речовини є:
1. Неможливість гасіння органічних рідин, які спливають і продовжують горіти на поверхні.
2. Посилення горіння через закипання, розбризкування та викид речовин, які горять, у разі потрапляння води на жири, мастила, натрію пероксид.
3. Взаємодія води з металоорганічними сполуками, карбідами лужних металів, кальцію, алюмінію, барію, гідридами металів, алюмінієм, магнієм та іншими металами супроводжується виділенням горючих газів, з алюмінійорганічними сполуками — реакцією з вибухом, із натрію гідросульфатом — самозайманням.
4. Утворення сумішей вибухонебезпечних концентрацій у разі потрапляння води на шари горючого пилу.
5. Існування небезпеки механічних пошкоджень контрольно- вимірювальної апаратури та травмування людей.
6. Неможливість використання води для гасіння пожеж в елект-роустаткуванні, що перебуває під напругою, оскільки вона містить різноманітні природні солі та добре проводить електричний струм.
Для підвищення проникної здатності води зменшують її поверхневий натяг, додаючи змочувачі. Завдяки додаванню таких речовин, як натрію альгінат і натрійкарбометилцелюлоза, підвищують густину води, скорочують період гасіння пожежі та витрати води за рахунок зменшення її розтікання.
ПІНИ — колоїдні системи, в яких дисперсною фазою є газ. Бульбашки газу містяться в тонких оболонках — плівках рідини. Бульбашки утворюються всередині рідини завдяки хімічним процесам або механічному змішуванню газу та рідини. Що менші розміри бульбашок газу та поверхневий натяг плівки рідини, то стійкіша піна.
За невеликої щільності (0,1—0,2 г/см3) піна розтікається по поверхні речовини, що горить, та ізолює її від навколишнього середовища, що містить окисник. Це сприяє припиненню горіння й охолодженню поверхні речовини.
Піну для пожежогасіння отримують за допомогою речовин-піноутворювачів, до яких належать екстракти лакричного коріння, сапонін, альбуміни та ін.
Вогнегасні властивості піни визначають за такими показниками, як:
— стійкість — опірність процесу руйнування — оцінюють за терміном руйнування піни;
— кратність — відношення об’єму піни до об’єму розчину, з якого вона утворилася;
— дисперсність — середній діаметр бульбашок газу;
— вогнегасна ефективність — характеризується інтенсивністю подачі та питомою витратою.
Піни поділяють на хімічні та повітряно-механічні.
Хімічна піна утворюється з порошку та води. Порошок містить у своєму складі сухі солі алюмінію сульфату або натрію бікарбонату та лакричного екстракту або іншої піноутворювальної речовини. Унаслідок взаємодії порошку та води утворюється діоксид вуглецю, що є основою піни. Стійкість хімічної піни становить понад 1 год. її використовують для гасіння рідин, які горять і не розчиняються та не змішуються з водою.
Повітряно-механічна піна — це механічна суміш повітря, води та поверхнево-активної речовини — піноутворювача. Стійкість повітряно-механічної піни становить ЗО—40 хв. Її використовують для гасіння ЛЗР і твердих спалимих матеріалів і виробів.
Найефективнішим заходом запобігання вибуху внаслідок нагромадження у виробничих приміщеннях горючих газів і парів горючих речовин є утворення середовища, що не підтримує горіння. Для цього застосовують інертні розбавлювачі: діоксид вуглецю, азот, аргон, водяну пару та ін.
Діоксид вуглецю (С02) — газ, який не має кольору та запаху. Існує два основних методи гасіння пожеж за допомогою С02: об’ємний і поверхневий. У першому випадку механізм припинення горіння ґрунтується на здатності С02 завдяки розбавленню зменшувати концентрації реагуючих речовин до меж, за яких горіння стає неможливим. Вогнегасний ефект спостерігають за концентрації С02 не менше ЗО % від загального об’єму. За поверхневого методу пожежогасіння завдяки переохолодженню утворюють снігоподібний С02, і ефекту гасіння досягають за допомогою охолодження речовин, які горять.
Під час застосування системи об’ємного гасіння потрібно враховувати вплив С02 на організм людини. Вміст в атмосфері виробничого приміщення 10 % С02 є небезпечним, а за концентрації 20 % — настає смерть від паралічу органів дихання.
Діоксид вуглецю не застосовують для гасіння лужних і лужно-земельних металів і сполук, молекули яких містять кисень. Він не здатен загасити матеріали, що тліюють, бо не володіє змочувальними властивостями. Проте С02 широко застосовують для гасіння пожеж на електроустаткуванні.
Азот (N2) — газ без кольору та запаху. Вогнегасна концентрація азоту в повітрі становить не менше 35 % від об’єму. Він здатен гасити пожежі завдяки зниженню концентрації кисню в повітрі шляхом його розбавлення. Азот застосовують для гасіння газів і рідин, які горять полум’ям. Він погано гасить речовини, що тліють (дерево, папір), і не гасить волокнисті матеріали (тканини, бавовну тощо). Вміст азоту в повітрі понад 12—16 % (об.) небезпечний для людини.
Водяну пару використовують для утворення пароповітряних завіс на відкритих технологічних установках і для гасіння пожеж у приміщеннях невеликих об’ємів. Вогнегасна концентрація пари становить 35 % (об.).
Вогнегасні засоби на основі галогенових вуглеводнів належать до засобів гальмування (інгібування) швидкості реакцій горіння.
Найпоширенішими засобами пожежогасіння є хладони.
ХЛАДОН 114В2 (дибромтетрафторетан) — важка безбарвна рідина зі специфічним запахом і температурою кипіння 47 °С, ін¬гібітор реакції горіння. Здатен гасити полум’я за концентрації близько 2 %. Має помірну токсичність.
Хладон 114В2 використовують для гасіння пожеж на електро-обладнанні, що перебуває під напругою. Низька температура за¬мерзання дає змогу застосовувати хладони за низьких темпера¬тур, а добре змочування — під час гасіння речовин, які тліють.
Основними недоліками хладонів є:
— шкідливий вплив на організм людини. Хладони є слабкою наркотичною отрутою. Особливо небезпечними є продукти їх тер¬мічного розпаду через високу токсичність;
— висока корозійна активність;
— неможливість використання для гасіння металів, металоор¬ганічних сполук, гідридів металів і речовин, які містять кисень.
Для ліквідації невеликих загорянь, які не можна загасити водою або іншими вогнегасними речовинами, застосовують вогнегасні порошки.
Вогнегасний ефект згаданих порошків полягає в:
— хімічному гальмуванні реакції горіння внаслідок дії порошку;
— утворенні на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки;
— утворенні хмари порошку, що має властивості екрану;
— механічному збиванні полум’я твердими часточками по¬рошку.
Недоліком порошків є здатність до злежування, що утруднює їх тривале зберігання.
Вогнегасні порошки поділяють на порошки загального та ці¬льового (спеціального) призначення.
До порошків загального призначення належать:
1. Порошок 1ІСБ-3 (на основі натрію бікарбонату) — викорис-товують для гасіння легкозаймистих і горючих рідин, газів, елек-троустаткування, двигунів. Він непридатний для гасіння ма¬теріалів, які тліють, і лужних металів.
2. Порошки ГІ2-АП, И-2АГІМ (на основі амофосу) — мають та¬кий самий спектр застосування, що і ПСБ-3, і крім того здатні га¬сити матеріали з вуглецю (папір, деревину тощо), які тліюють.
3. ПФ (діамонійфосфат), СІ-2 — силікагель.
До порошків цільового призначення належать:
1. Пірант-А та його модіфікації, Пірант-АГІ, ГІірант-АК, які виготовляють на основі фосфорно-амонійних солей. Застосовують для гасіння тліючих і твердих горючих матеріалів, горючих рі¬дин, газів, електроустановок.
2. Порошок ІІ-4АП призначений для об’ємного гасіння — зда¬тен гасити горючі гази, рідини та горючі матеріали в закритих об’ємах.
3. Порошок К-30 — здатен гасити лулсні метали, титанову стружку, які горять на відкритих площах.
Термін зберігання більшості порошків становить не більше 5 років, температурний діапазон використання — від -50 до +50 °С.
Вогнегасні речовини вибирають з огляду на характер горючого середовища та клас полсежі.
Засоби первинного пожежогасіння
Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж на початковій стадії їх розвитку силами персоналу до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони.
Відповідно до вимог ГОСТ 12.1.004-85 “Пожарная безоиасность. Общие требования” усі виробничі та складські приміщення мають бути забезпечені первинними засобами пожежогасіння.
До засобів первинного пожежогасіння відносять:
— внутрішні пожежні крани;
— вогнегасники;
— пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізоляційного полотна або грубововняної тканини, ящики з піском, бочки з водою, пожежні відра, лопати);
— пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо).
Пожежні крани мають бути розміщені у вбудованих або навісних шафах, які мають отвори для провітрювання та пристосовані для опломбування і візуального огляду без відкривання шафи. На дверцятах пожежної шафи із зовнішнього боку має бути зазначено літерний індекс “ПК”, порядковий номер крана та номер телефону для виклику пожежної охорони.
Не рідше 1 разу на 6 міс потрібно проводити технічне обслуговування та перевірку пожежних кранів, пускаючи воду, а результати перевірки реєструвати в спеціальному журналі.
Первинні засоби пожежогасіння можна розміщувати на пожежних щитах (стендах), які встановлюють на території об’єкта з розрахунку один щит на 5 000 м2. ІІожежний щит маркують літерним індексом “ПІЦ” і порядковим номером.
До комплекту засобів пожежогасіння, які розміщують на щиті, входять:
— вогнегасники, 3 шт.;
— ящик з піском, 1 шт;
— покривало з негорючого теплоізоляційного матеріалу розміром 2×2 м, 1 шт.;
— гаки, 3 шт.;
— лопати, 2 шт.;
— ломи, 2 шт.;
— сокири, 2 шт.
Пожежний інструмент має бути пофарбований у чорний колір, а пожежний інвентар — у червоний та білий кольори.
Якщо у виробничих і складських приміщеннях, у яких використовують і зберігають горючі матеріали, немає внутрішнього пожежного водопроводу, встановлюються бочки з водою. їх кількість визначають з розрахунку одна бочка на 250—300 м2.
Вогнегасник — переносне чи пересувне обладнання для гасіння осередків пожеж завдяки випуску вогнегасної речовини.
Принцип роботи вогнегасника полягає в утворенні надлишкового тиску в корпусі, під дією якого вогнегасна речовина подається в осередок пожежі.
До складу будь-якого вогнегасника входять: корпус для зберігання вогнегасної речовини або компонентів для її отримання, пристрій для підготовки вогнегасної речовини та подавання її в осередок пожежі, пристрої, що запобігають перевищенню тиску понад допустимі значення.
Вогнегасники класифікують:
I. Залежно від способу транспортування до місця пожежі:
— переносні (ручні, ранцеві);
— пересувні.
II. За видом вогнегасної речовини:
— водні (із зарядом води або води зі змочувачем);
— повітряно-пінні;
— хімічно-пінні;
— порошкові;
— вуглекислотні;
— хладонові;
— комбіновані (із зарядом двох або більше вогнегасних речовин).
Викидання вогнегасної речовини в різних типах вогнегасників відбувається:
— під тиском газу-витискувача, який міститься в окремому малолітражному балоні всередині корпуса;
— під тиском газу-витискувача, який постійно міститься в корпусі;
— під тиском газів, які утворюються внаслідок хімічної реакції.
У назві вогнегасника великими літерами зазначають його тип, а цифрами — об’єм або масу заряду із наведенням відповідних технічних умов.
Інструкції до застосування вогнегасників містять пояснювальний текст і піктограми. Останні наносять безпосередньо на корпус вогнегасника. Вони містять інформацію про спосіб приведення його в дію.
Повітряно-пінні вогнегасники використовують для гасіння пожеж класів А і В (горіння твердих і рідких речовин), за виключенням лужних металів, речовин, які горять без доступу повітря, та електроустановок під напругою.
Хімічно-пінні вогнегасники призначені для гасіння твердих горючих матеріалів, горючих рідин, за виключенням речовин, які здатні за взаємодії з хімічною піною вибухати або горіти, та гасіння пожсеж в електроустановках під напругою.
Якщо під час використання вогнегасника на поверхню шкіри потрапила хімічна піна, її потрібно змити великою кількістю води, щоб запобігти подразненню й опікам.
Під час гасіння пожежі не можна братися руками за розтруб, бо температура снігоподібної маси вуглекислоти становить -78 °С.
Вуглекислотно-брометилові вогнегасники мають таку саму будову, що і вуглекислотні.
Вогнегасники потрібно розміщувати в легкодоступних, помітних місцях, уникаючи прямих сонячних променів і впливу опалювальних і нагрівальних приладів. їх встановлюють у коридорах, біля виходів з виробничих приміщень, у пожежонебезпечних місцях, безпосередньо на технологічному обладнанні та транспортних засобах.
Переносні вогнегасники варто розміщувати подібним чином:
— навішувати на вертикальні конструкції на висоті не більше ніж 1,5 м від рівня підлоги і на такій відстані від дверей, щоб не перешкоджати їх повному відкриванню;
— встановлювати в пожежні шафи поруч із пожежними кра¬нами в спеціальні тумби, а також навішувати на пожежні щити (стенди).
Вогнегасники розміщують так, щоб можна було прочитати маркування на їх корпусі.
Експлуатацію та технічне обслуговування вогнегасників здійснюють відповідно до вимог, які наведено в їх технічних паспортах, і регламенту, згідно з яким на вогнегасниках мають бути:
— інвентарні номери;
— пломби на пристроях ручного пуску;
— маркування на корпусі;
— червоне сигнальне фарбування згідно з чинними стандартами.
На кожному поверсі громадських будівель і споруд промислових підприємств має бути не менше 2 переносних вогнегасників. Під час оснащення приміщень, у яких розташовано комп’ютери, копіювальну та іншу оргтехніку, архіви тощо, потрібно враховувати властивості вогнегасних речовин, щоб уникнути додаткового псування обладнання під час гасіння пожежі. Такі приміщення рекомендують оснащувати вуглекислотними вогне¬гасниками з урахуванням гранично допустимої концентрації вогнегасної речовини.
Стаціонарні устаткування та пристрої пожежогасіння
Автоматичне устаткування (системи) пожежогасіння призначено для гасіння або локалізації пожежі й одночасно виконує функції автоматичної пожежної сигналізації.
Відповідно до ДСТУ 2273-93 ССГІБ “Пожежна безпека. Терміни та визначення” устаткування пожежної сигналізації — це сукупність технічних засобів, встановлених на захищуваному об’єкті для виявлення пожежі, подавання у відповідному вигляді повідомлення про пожежу на цьому об’єкті, оброблення спеціальної інформації та подавання команд для включення автоматичних установок пожежогасіння та технічного обладнання.
5.ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ В ЗАКЛАДАХ ФАРМАЦІЇ.
Організаційні заходи пожежної безпеки – передбачають організацію пожежної охорони на об’єкті, проведення навчань, проведення перевірок пожежної безпеки об’єкту.
Технічні заходи пожежної безпеки – суворе дотримання правил і норм, визначених чинними нормативними документами при реконструкції та технічному переоснащенні приміщень
Заходи режимного характеру – передбачають регламентацію пожежної безпеки при проведенні вогневих робіт у недозволених місцях та ін.
Експлуатаційні заходи – своєчасне проведення профілактичних оглядів, ремонту приладів та обладнання
Для виконання вимог ст. 5 Закону України “Про пожежну безпеку”, Правил пожежної безпеки в Україні, якісного проведення протипожежних інструктажів з працівниками та встановлення належного протипожежного режиму в усіх приміщеннях, де існує загроза виникнення пожежі, потрібно розробити та затвердити ІНСТРУКЦІЇ З ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ .
Такі інструкції поділяють на:
— загальні інструкції для підприємств, організацій, установ;
— інструкції для окремих цехів, виробничих дільниць, лабораторій тощо;
— інструкції з проведення вибухопожежонебезпечних робіт.
Також може бути складено інструкції з пожежної безпеки для
окремого технологічного устаткування, обладнання тощо.
Інструкції розробляють на підставі чинних на підприємстві (для технології) правил і нормативних актів з пожежної безпеки з урахуванням специфіки пожежної небезпеки будівель, споруд, технологічних процесів, виробничого обладнання, окремих приміщень. Перед складанням інструкції обов’язково аналізують пожежну небезпеку в зоні її дії.
Інструкції містять сім розділів:
1. Характеристика пожежної небезпеки (підприємства, цеху, дільниці, приміщення тощо), категорія приміщень за вибухопожежною небезпекою згідно з ОНТІІ 24.86 та клас зони за ГІБЕ.
2. Відповідальність працівників за порушення вимог інструкції.
3. Зона дії інструкції.
4. Протипожежні заходи:
— постійні;
— перед початком роботи;
— під час роботи;
— перед закінченням роботи;
— після закінчення роботи та в процесі закриття приміщень і відключення технологічного обладнання;
— під час аварійних і непередбачуваних ситуацій (раптового відключення електропостачання, зупинення електрообладнання, стихійного лиха тощо).
5. Заборонені дії.
6. Додаткові протипожежні заходи (в разі проведення тимча¬сових вогненних робіт, у святкові та вихідні дні тощо).
7. Дії на випадок пожежі.
В інструкції з пожежної безпеки зазначають протипожежні вимоги до утримання території та робочих місць, вибору шляхів евакуації, зберігання ЛЗР, ГР та вибухоиожежонебезпечних речовин і матеріалів, експлуатації виробничих і складських приміщень, електроустаткування, вентиляційного та іншого інже¬нерного обладнання. Також у цьому документі визначають по¬рядок експлуатації технічних засобів для гасіння пожежі, можливості для використання відкритого вогню, порядок огляду приміщень після закінчення роботи, зберігання та видалення горючих відходів виробництва, прибирання робочих місць, аварійного вимкнення джерел енергопостачання та технологічного обладнання. До того ж в інструкціях встановлюють місця для куріння, межі показань контрольно-вимірювальних приладів, у разі від- хиленння під яких може статися вибух або пожежа, порядок і способи виклику пожежної охорони, оповіщення людей про пожежу, зупинення технологічного устаткування тощо.
Інструкції затверджує керівництво (власник) підприємства або особа, яка виконує його обов’язки.
