Епідеміологія туберкульозу
Серед соціальних і медичних проблем суспільства туберкульоз посідає особливе місце. Найдавніша археологічна знахідка туберкульозного ураження хребтового стовпа людини знайдена на території Німеччини і відноситься до 8 тисячоліття до н. е. Туберкульозні зміни виявлено також в єгипетських муміях, віднесених до 2 тис. р. до н. е., а найдревніший відомий нам опис клінічних проявів цієї хвороби належить “батькові медицини” – Гіппократові (460-370 рр. до н. е.). У XV-XIX ст. туберкульоз набув значного поширення , особливо серед бідних прошарків населення, чому сприяли антисанітарія, скупченість людей, незадовільне харчування, часті війни та міграція, низький рівень медичної допомоги. До 20-30 відсотків усіх смертей у XVII ст. припадало на туберкульоз, що перевищувало смертність під час епідемій холери, тифу та військових дій. Наприклад, у Львові в 1895 р. від туберкульозу померло 935 осіб, що становило 22,4% від загального числа померлих, а в 1904 р. – 1093 (23,3% всіх смертей). У ХХ сторіччі, особливо після другої світової війни, коли були впроваджені в практику ефективні методи профілактики та сучасні протитуберкульозні препарати, епідеміологічна ситуація з туберкульозу значно поліпшилася. Складалися оптимістичні прогнози щодо можливості швидкого викорінення цього захворювання, які, проте, не здійснилися в жодній з країн світу. А з початку 90-х років (коли було досягнуто максимального позитивного ефекту) спостерігається повернення туберкульозу на світову арену як серйозної проблеми охорони здоров’я. У квітні 1993 р. ВООЗ констатувала, що туберкульоз займає перше місце серед причин смерті від окремого інфекційного агента, й існує реальна загроза його глобального епідемічного поширення .
Туберкульоз – інфекційне захворювання, тому він, як і інші інфекції, підпорядковується загальним законам епідемічного процесу, який включає 3 основні ланки: джерело інфекції, механізми передачі і сприйнятливий до туберкульозу організм.
Джерело збудника – це найчастіше хвора на туберкульоз людина з бактеріовиділенням. Збудником захворювання у 80-95% випадків є людський тип мікобактерій туберкульозу (МБТ). Мікобактерії можуть виділятися під час кашлю з харкотинням, слиною, а при позалегеневих локалізаціях процесу – із сечею, калом, виділеннями з нориць. Найнебезпечнішими є хворі з легеневою формою туберкульозу. За добу вони можуть виділяти більше мільярда МБТ. Небезпека розвитку хвороби залежить від кількості МБТ, які виділяє хворий (масивності інфекції) та їх вірулентності. Щорічно одна людина з бактеріовиділенням може інфікувати 10-15 осіб. Деякі фахівці вважають, що реальна небезпека зараження від хворого на туберкульоз різко зменшується, якщо він протягом хоча б 2-х тижнів отримував інтенсивне лікування. Туберкульозні зміни в різних органах виявлено також майже в 50 видів ссавців і 80 видів птахів, проте реальне небезпечне джерело зараження для людини – це хвора на туберкульоз велика рогата худоба, яка звичайно уражається бичачим типом МБТ. При туберкульозі існує велика розбіжність між інфікуванням і розвитком туберкульозу як хвороби. Інфіковано приблизно 50% населення планети (у т. ч. 70-80% дорослих), а хворіє не більше 3-6% із них. В інших інфікованих осіб хвороба не розвивається, але МБТ впродовж багатьох років зберігаються в органах у вигляді персистуючих, зокрема, L-форм. Під впливом різних умов вони можуть реверсувати в типові МБТ високої вірулентності і ставати причиною захворювання. Тому для вторинного туберкульозу в дорослих не обов’язкове нове зараження, а частим джерелом захворювання є ендогенна реактивація старих туберкульозних змін, що сформувалися у період первинного інфікування.
Шляхи передачі при туберкульозі – це, найчастіше, аерогенний (90%), рідше – аліментарний (1-2%) або контактний (5-6%), надзвичайно рідкісний – внутрішньоутробний. Повітряний шлях передачі буває краплинним і пиловим. Безпосередня передача інфекції краплинним способом через слину, харкотиння можлива під час кашлю, співу, голосної розмови лише на відстані від хворої до здорової людини не більше 1-1,5 м. Тому передача інфекції здебільшого відбувається, коли харкотиння, потрапляючи на долівку, землю чи різноманітні предмети, частково випаровується, залишаючи окремі ядерця з мікобактеріями, які разом із пилом можуть підніматися у повітря і потрапляти в дихальні шляхи здорової людини. У завислому стані в повітрі ядерця можуть утримуватися до 5 годин. Пряма контактна передача інфекції може відбутися під час безпосереднього стикання з хворим, через поцілунки, непряма – через забруднені предмети вжитку: книжки, рушники тощо. Описані випадки зараження патологоанатомів і хірургів через пошкоджену шкіру. Бичачий тип мікобактерій може передаватись аліментарним шляхом через молочні продукти, рідше – м’ясо або при контакті з хворими тваринами. Забруднення харчових продуктів людським типом мікобактерій можливе, якщо з ними контактують хворі люди під час їх виготовлення чи продажу. Хворі на туберкульоз матері, як правило, народжують здорових дітей, тому що МБТ не проходять через плацентарний бар’єр. Описані лише окремі випадки внутрішньоут робного зараження плода при генералізованих формах туберкульозу в матері з ураженням плаценти туберкульозними вогнищами.
Третьою ланкою епідемічного процесу є сприйнятливість до туберкульозу організму людини, яка інфікується МБТ. Розвиток хвороби значною мірою пов’язаний з індивідуальними особливостями опірності організму та зовнішніми впливами. Людина має природну стійкість до туберкульозу, зумовлену комплексом уроджених і набутих механізмів захисту. У дітей ці механізми недорозвинені, недосконалі, тому для них особливо небезпечне зараження. У старечому віці опірність до туберкульозу також знижується. Чоловіки частіше хворіють на туберкульоз.
Науковими дослідженнями доведено спадкову чутливість чи опірність організму до туберкульозної інфекції, що перебуває під полігенним контролем. Спостереження показують, що іноді особи, які тривало спілкуються з хворим на туберкульоз (чоловік, дружина, медичні працівники), залишаються здоровими, а у кровних членів сім’ї хворого (братів, сестер), що живуть у віддалених регіонах, також розвивається туберкульоз. Механізми місцевого і загального імунітету можуть пригнічуватися різними несприятливими факторами. Ними можуть бути куріння, супровідні захворювання, ВІЛ-інфекція, тривале лікування імунодепресантами або променевою терапією, алкоголізм, наркоманія, виснажлива праця, неповноцінне харчування, переохолодження або перегрівання.
Встановлено також, що туберкульоз, як і інші інфекції, характеризується циклічним перебігом, що, очевидно, пов’язано з певною періодичністю розмноження, ступенем вірулентності та іншими властивостями популяції МБТ і змінами імунітету населення. Наявні дані про зв’язок космогеліогеофізичних чинників, зокрема 11-річних циклів сонячної активності , з розвитком туберкульозної інфекції. У період мінімуму сонячної активності зменшується захворюваність і смертність від туберкульозу, що пов’язують із впливом сонячної активності як на організм людини, так і на збудника туберкульозу. Звідси видно всю складність розвитку туберкульозного процесу, його залежність від низки медико-біологічних і соціальних чинників. Епідеміологічну ситуацію з туберкульозу прийнято оцінювати за групою епідеміологічних показників. Найважливіші з них – це захворюваність, хворобливість, смертність та інфікованість.
Захворюваність – це кількість уперше зареєстрованих протягом року хворих на 100 тис. населення відповідного регіону. Хворобливість (контингенти хворих, загальна захворюва ність) – це загальна кількість хворих на активний туберкульоз, що перебувають на обліку на кінець року на 100 тис. населення. Смертність – число хворих, що померли від туберкульозу протягом року на 100 тис. населення. Інфікованість – відсоток людей, що позитивно реагують на туберкулін у відношенні до числа обстежених, за винятком осіб із післявакцинними реакціями. Цей показник вивчається, в основному , у дітей та підлітків і характеризує резервуар туберкульозної інфекції (кількість хворих із бактеріовиділенням) на певній території. У різних країнах епідеміологічні показники неоднакові: у високорозвинених країнах вони менші, в слаборозвинених, бідних – високі. На даний час у світі загальна кількість хворих на туберкульоз сягає 50-60 млн. Щорічно захворюють 7-10 млн., у т. ч. 4-4,5 млн. з бактеріовиділенням, а помирає 3 млн. людей. За даними 1991 р., найвища захворюваність зареєстрована в Південно-Східній Азії, басейні Середземного моря і в Африці на південь від Сахари, де епідемія туберкульозу вийшла з-під контролю. Порівняно невисокі показники захворюваності у високорозвинених країнах (у Данії – 6,2, Норвегії – 8,5, Нідерландах – 9,2 на 100 тис. населення). У США захворюваність у різних місцях коливається від 1,1 до 23,2 (у Нью-Йорку) на 100 тис. населення (у середньому – 10,3). Серед східноєвропейських країн найнижчі показники захворюваності у 1991 р. були зафіксовані в Албанії (19,1) і Чеській Республіці (20,2), найвищі – у Румунії (66,8). До речі, в 1992 р. вони досягли в цій країні 92,7 на 100 тис. населення.
У країнах колишнього СРСР у 1991 р. найбільша захворюва ність була в Казахстані (70 на 100 тис. населення), середньоазі атських республіках (Киргизстан – 60, Туркменистан – 63,5 на 100 тис. населення). У Росії вона складала 34,0 (у 1995 р. – 57,0), Білорусі – 36,6, Молдові – 46,5 на 100 тис. населення.
Особливо високазахворюваність на туберкульоз спостеріга ється серед бідних прошарків населення, безпритульних, мігрантів. Так, якщо серед осілого населення в Чеській республіці захворюваність становить 17,9 на 100 тис. населення, то серед циган вона досягає 74,5. Показники смертності в різних регіонах світу також коливаються у широких межах. У 1991 р. в Західній Європі вони становили від 0,3 до 2,8 на 100 тис. населення. Найвищий показник (2,8) був зафіксований у Португалії. У той же час у Казахстані смертність досягала 10,7 на 100 тис. населення, Туркменистані – 10,6, значно нижчою вона була в Чехії – 1,0, Словаччині – 0,4 на 100 тис. населення. У Росії в 1994 р. смертність була найвищою в Європі – 14,6 на 100 тис. населення. В Україні епідеміологічні показники з туберкульозу відповіда ють загальним закономірностям їх динаміки в світі. Так, захворюваність з 1965 р. до 1990 р. зменшилася з 115,4 до 32 на 100 тис. населення, смертність – з 27,1 до 8,1 на 100 тис. населення (на 60%), у наступні ж роки, подібно як і в інших країнах світу, почалося погіршення епідеміологічних показників з туберкульо зу. Їх динаміка з 1985 р. до 2003 р. подана в таблиці 1 З 1995 р. в Україні зареєстровано епідемію туберкульозу. В 2002 р. захворіло в Україні 36,4 тис. осіб ( у т.ч. 697 дітей і 762 підлітки), померло 9865 хворих. В загальному на обліку протитуберклуьозних диспансерів 670 тис .пацієнтів, із них 138,6 тис. в активній формі. Однак необхідно брати до уваги, що справжні значення епідеміологічних показників туберкульозу як у нас, так і в деяких інших країнах насправді більші, що пов’язано з недосконалою реєстрацією і неповним виявленням.
В Україні подоланню епідемії туберкульозу приділяється велика увага, впроваджуються протитуберкульозні програми. В результаті реалізації Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007-2011 роки протягом 4 років в Україні досягли суттєвих позитивних зрушень щодо епідеміологічної ситуації з туберкульозу. З 2006 року відзначається повільне зменшення показників захворюваності та смертності. В 2010 році захворюваність на туберкульоз становила 68,4 випадку на 100 тис. населення (31295 осіб), що на 6,4 % менше, ніж в 2009 році і на 21 % менше порівняно з 2005 роком, коли відзначали максимальний рівень цього показника. Рівень смертності знизився за 4-х річний період на 29 % з 25,3 до 16,8 випадки на 100 тис. населення у 2010 році (7048 осіб). Знизився рівень захворюваності підлітків та дітей в 2010 році та становив відповідно 29,9 та 7,8 випадки на 100 тис. відповідного населення, що складало 477 підлітка та 504 дитини віком до 14 років
Попри певну позитивну динаміку у показниках захворюваності на туберкульоз в Україні та смертності від цієї хвороби, їх рівень залишається епідемічним. А найбільш проблемним і актуальним питанням є поширення мультирезистентної (лікарсько-стійкої) форми туберкульозу. Це не новий вид збудника, це збудник звичайного туберкульозу, який у процесі багатьох пасажів через людський організм, насамперед тої людини, яка не дотримувалася схем та термінів лікування, набув стійкості до протитуберкульозних препаратів.
Україна має стратегію щодо боротьби з туберкульозом, у тому числі і мультирезистентним – Загальнодержавну програму протидії захворюванню на туберкульоз на 2007-2011, яка закінчує дію у поточному році. Натомість розроблено проект Національної програми протидії туберкульозу на 2012-2016 роки, де відображені основні напрямки Комплексного плану дій з профілактики та боротьби з туберкульозом з множинною і широкою лікарською стійкістю в Європейському регіоні ВООЗ на 2011-2015 роки.
Епідеміологічні показники є індикатором якості на обсягів надання
медичної допомоги населенню, соціально-економічного розвитку країни. Їх слід постійно та комплексно аналізувати для того щоб виявити проблемні питання. При аналізі показників захворюваності та смертності від туберкульозу за 2011 рік ці проблемні питання вже чітко видні і потребують термінового втручання. Так показник захворюваності на туберкульоз із 2005 по 2011 рік знизився на 20 %, а смертності – на 40 %. Таке суттєве зниження показника смертності відбулось, через те, що змінилась структура хворих на вперше діагностований туберкульоз. В 2011 році серед хворих з новими випадками було 13,6 % хворих на ко-інфекцію туберкульоз/ВІЛ. Рівень летальності серед цього контингенту набагато вищий, ніж серед ВІЛ-негативних пацієнтів. Згідно законодавству усі випадки смерті від ко-інфекції туберкульоз/ВІЛ реєструються як випадки смерті від СНІДу, а не туберкульозу. Для порівняння, в 2005 році, коли рівень смертності був найвищим, питома вага хворих з ко-інфекцією туберкульоз/ВІЛ серед пацієнтів з новими випадками туберкульозу становила 8,1 %, що на 40 % менше, ніж в 2011 році. При цьому рівень смертності від СНІДу тільки за останній рік збільшився на 17 %. Така ситуація може гальмувати розгляд причин смерті серед пацієнтів з ко-інфекцією в туберкульозній службі, знижувати якість надання медичної допомоги цим хворим, надавати привід до штучного зниження рівня захворюваності на туберкульоз, не реєструючи тяжких хворих з ко-інфекцією, які помирають до місяця перебування у стаціонарі. Сьогодні епідемію туберкульозу не можна відділити від епідемії СНІДу і контроль за основними
епідеміологічними показниками має здійснюватись з єдиного центру під
науковим супроводом закладів Національної академії медичних наук України.
Те ж саме можна сказати й про показники поширеності мультирезистентого
туберкульозу в Україні, рівень яких коливається в різних областях України від 6 до 16 %. Якщо не призначати культуральне дослідження мокротиння, а при виявленні росту МБТ не проводити тест медикаментозної чутливості до протитуберкульозних ліків, то випадок мультирезистентного туберкульозу не буде діагностований і відповідно не буде зареєстрований. Такі порушення важко виявити під час моніторингових візитів, проте легко встановити в наукових дослідженнях, в яких аналізується комплекс заходів у рандомізованих виборках хворих.
Для поліпшення фінансування Програми України подала заявку до Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією по компоненту «Туберкульоз», на 9 раунд у 2009 році, яка схвалена. Загальна вартість заявки складає біля 100 млн. доларів США. Ці кошти будуть спрямовані переважно на профілактику і лікування мультирезистентного туберкульозу.
Незважаючи на те, що останніми роками спостерігається тенденція до
покращання ситуації з туберкульозу та неспецифічних захворювань органів
дихання, проте вона ще залишається складною, особливо щодо туберкульозу,
оскільки продовжує зберігатися велика кількість хворих, які є джерелом
інфікування мікобактеріями туберкульозу, особливо небезпечним для найбільш
уразливих контингентів населення – дітей та підлітків.
Епідемію туберкульозу, що зареєстрована з 1995 року, вдалося взяти під контроль, і з 2006 року намітилася тенденція до поліпшення більшості епідеміологічних показників. Цьому сприяло те, що з 2000 р. почали централізовано закуповувати антимікобактеріальні препарати, запровадили
стандарти й клінічні протоколи, проводили навчання фахівців протитуберкульозної служби і загальної медичної мережі, поліпшили
контрольованість лікування, зміцнювали матеріально-технічну базу мережі
бактеріологічних лабораторій, фінансування протитуберкульозних заходів здійснювали за програмно-цільовим принципом з державного і місцевих бюджетів, позики Міжнародного банку реконструкції та розвитку, гранту Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією. Протитуберкульозні заходи здійснювали в рамках прийнятої в Україні “Адаптованої Стоп-ТБ стратегії” на засадах якої реалізовували Загальнодержавну програму протидії захворюванню на туберкульоз у 2007 – 2011 роках, та нині діючу Загальнодержавну цільову соціальну програму
протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки. Зважаючи на викладене, за 2005 – 2012 роки захворюваність на всі форми туберкульозу знизилася з 84,1 до 68,1 на 100 тис. населення, або на 19,02 %, а смертність зменшилася з 25,3 до 15,1 на 100 тис. населення, тобто до рівня 1995 року, або на 40,32 %. У 2012 р. в Україні захворюваність населення на туберкульоз збільшилася на 1,3 % порівняно з 2011 роком (68,1 проти 67,2 на 100 тис. населення) та збільшилася кількість вперше виявлених хворих із бактеріовиділенням та деструкцією (на 5,8 % та 5,8 %, відповідно).Захворюваність дітей 0 – 14 років у 2012 році також мала певну тенденцію до збільшення порівняно з 2011 роком: вона збільшилася на 5,0 % і становила 8,4 на 100 тис. дітей відповідного віку (у 2011 р. цей показник був – 8,0 на 100 тис. дитячого населення). Захворюваність підлітків (15 – 17 років) збільшилася на 1,4 % (з 27,7 до 28,1 на 100 тис. населення підліткового віку). Збільшення захворюваності серед дітей є цілком закономірним, оскільки захворюваність дітей прямо залежить від захворюваності дорослих.
Серед вперше виявлених хворих на туберкульоз дітей у 10,2 % був туберкульоз поєднаний з ВІЛ-інфекцією (56 дітей). Спостерігалось збільшення
абсолютної кількості хворих дітей із ко-інфекцією ТБ/ВІЛ на 21,7 % та відсотка
дітей, хворих на туберкульоз, поєднаний з ВІЛ-інфекцією, відносно загальної кількості вперше виявлених хворих (на 1,4 %). Охоплення туберкулінодіагностикою в Україні у 2012 р. було вкрай низьким і склало 64,6 %, що можна пояснити, насамперед, нестачею
туберкуліну. Це призвело до зменшення виявлення групи ризику на 22,1% у порівнянні з 2011 р., збільшенню виявлення випадків за зверненням та
погіршенню структури клінічних форм (за категоріями диспансерного
спостереження). Найскладніша ситуація з туберкульозу у південно-східному регіоні України та в установах пенітенціарної системи. За останні кілька років збитки від туберкульозу в Україні досягли 3,7 млрд. грн. на рік. Найвагомішими невирішеними проблемами сучасної фтизіатрії в Україні є: невпинне поширення хіміорезистентного туберкульозу, а також ко-інфекції:
туберкульоз/ВІЛ/СНІД, які суттєво впливають на погіршення епідемічної
ситуації з туберкульозу. Особливо негативно впливає на перебіг туберкульозу
збільшення кількості хворих на хіміорезистентний туберкульоз, в тому числі, на мультирезистентний туберкульоз та туберкульоз із розширеною стійкістю, що підвищує ризик інфікування дітей резистентними формами збудника. До проблемних питань фтизіатрії ще відносяться недостатнє фінансування заходів програми особливо з місцевих бюджетів для повної реалізації чинної законодавчої бази, недостатнє знання медичними працівниками загальної лікарняної мережі методів діагностики туберкульозу і запізніле виявлення хворих; значна розповсюдженість важких, поширених та ускладнених форм
туберкульозу, недостатнє впровадження в практику контрольованого лікування на амбулаторному етапі й відсторонення від нього закладів загально-лікарняної мережі; недостатнє знання медичними працівниками фтизіатричної мережі
нових методів діагностики та лікування туберкульозу; недостатнє впровадження в практику новітніх наукових розробок; недостатня увага до хірургічних методів лікування туберкульозу; недостатнє харчування хворих на туберкульоз у стаціонарах; відсутність належного інфекційного контролю в протитуберкульозних закладах і, як наслідок, несвоєчасне виявлення і лікування заразних форм туберкульозу, низькі результати лікування з високим показником перерваного лікування, висока захворюваність на нозокоміальний туберкульоз пацієнтів та зараження туберкульозом медичних працівників; руйнування матеріально-технічної бази та скорочення кадрового потенціалу протитуберкульозної служби; висока поширеність туберкульозу у пенітенціарній системі України; недостатнє фінансування для повної реалізації чинної законодавчої бази.
Щодо неспецифічних захворювань органів дихання, то за 2008 – 2012 роки
захворюваність на них знизилася на 7,84 %, (з 17379,5 до 16017,0 на 100 тис.
населення), а смертність – на 25,79 % (з 50,4 до 37,4 на 100 тис. населення). Попри це відбувається руйнування пульмонологічної служби: кількість пульмонологічних ліжок за ці роки зменшилася на 10,20 %, пульмонологічних кабінетів – на 10,03 %, зайнятих посад пульмонологів – на 9,76 %. Діагностика і лікування хвороб органів дихання у багатьох випадках продовжує здійснюватися ще на низькому рівні (без застосування сучасних методів променевої, інструментальної та інвазивної діагностики) при недотриманні стандартів, безконтрольній антибіотикотерапії. Мало уваги приділяється впровадженню нових методик та технологій, профілактичному напрямку в пульмонології та реабілітації пульмонологічних пацієнтів.
Ситуація з неспецифічними хворобами легень потребує подальшого
розвитку пульмонологічної служби, розробки ефективних методів профілактики й лікування хвороб органів дихання, які залишаються одними із найпоширеніших в Україні. Не вирішені питання діагностики і диспансерного забезпечення хворих на неспецифічні захворювання легень.
Все це свідчить про наявність певних недоліків організації діяльності фтизіопульмонологічної служби, завдяки яким ситуація з туберкульозу та пульмонологічних захворювань стала загрозливою медико-соціальною
проблемою. Основними чинниками цієї несприятливої ситуації є: нестабільність соціально-економічної ситуації в країні й недостатнє фінансування охорони здоров’я; зниження життєвого рівня і колективного імунітету населення; недостатня самосвідомість громадян щодо свого здоров’я; зменшення ролі засобів масової інформації у пропаганді здорового способу життя; згортання профілактичної спрямованості української охорони здоров’я, у т.ч. у фтизіопульмонологічній службі. Особливостями сучасного туберкульозу та неспецифічних захворювань органів дихання є: значна кількість занедбаних та важких форм зазначеної патології, поєднання її з ВІЛ/СНІДом, а також зростання хіміо- та антибіотикорезистентності. Це в свою чергу призводить до зниження ефективності та якості лікування і, як наслідок, до збільшення показників
захворюваності й смертності. Отже, ми маємо яскраве підтвердження того, що проблема туберкульозу і неспецифічних захворювань легень через свій негативний вплив на демографічні показники в державі є не тільки медичною, а
й медико-соціальною.
ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ З ТУБЕРКУЛЬОЗУ ЗА 2012 РІК.
Епідеміологічна ситуація по захворюванню на туберкульоз як в державі, так і в нашій області продовжує бути складною.
Значною мірою, ріст захворюваності на туберкульоз обумовлений погіршенням умов життя значної частини населення, недбалим ставленням до свого здоров′я частини населення, урбанізацією, міграцією населення, зростанням наркоманії, токсикоманії, куріння і т.д.
За 2012 рік в області вз′ято на облік 561 хворих проти 585 за відповідний період 2011 року. Захворюваність дещо знизилася з 53,9 до 51,9 на 100 тис. нас (захворюваність по Україні в 2012 році – 67,2) . Із загальної кількості хворих -492 випадків, це хворі на легеневий туберкульоз, проти 502 за минулий рік. Захворюваність легеневим туберкульозом дещо знизилася з 46,2 – 45,5 на 100 тимс. населення. На деструктивний туберкульоз захворіло 227 чол проти 236 за минулий рік, що становить 21,0 проти 21,7 на 100 тис. населення, що у відсотках становить 46,1 проти 47,0 до всіх вперше виявлених), що свідчить про пізнє виявлення туберкульозу.
Найвища захворюваність:
Заліщицький район (62,0на 100 тис. нас., проти 63,6 на 100 тис. нас.).
Монастириський район (68,8 на 100 тис. нас., проти 42,0 на 100 тис. нас.).
Козівський район (53,1 на 100 тис. нас., проти 47,7 на 100 тис. нас.).
Тернопільський район ( 82,4 на 100 тис. нас. , проти 60,9 на 100 тис. нас.).
Шумський район ( 73,0 на 100 тис нас. проти 58,2 на 100 тис. нас.).
Найнища захворюваність у Ланівецькому районі -35,9 проти 55,1 на 100 тис. нас, Бережанському районі -45,2 проти 70,9 на 100 тис. нас. та у Підгаєцькому районі -30,1 проти 74,3 на 100 тис. нас.
По області зареєстровано 9 випадків захворювання на туберкульозу у дітей, (у минулому році 7) з них в Борщівському районі – 1, Зборівському районі – 2, Ланівецькому районі – 1, Кременецькому районі-1, Теребовлянському районі- 1, Чортківському районі – 1 та 2 дитини по м. Тернополю. Захворюваність серед дітей становить 5,3 на 100 тис. нас., проти 4,1 за 2011 рік. Серед виявлених дітей небуло бацилярних та деструктивних форм туберкульозу.
Захворюваність всіма формами туберкульозу по м. Тернополю на 100 тис. населення становить за 2012 рік – 49,1 проти – 50,9 ( по області 51,9 проти 63,9), по Україні 67,2. Відмічається збільшення деструктивних форм туберкульозу з 28 до 37 випадків, бацилярні форми туберкульозу збільшились з 36 до 40 випадків. Відсоток деструктивних форм серед вперше виявлених становить 38,9 % проти 31,5 %. Відсоток бацилярних форм становить 42,1 %, проти 40,4 %. Аналізуючи цю ситуацію в місті слід відмітити погіршення епідситуації в м. Тернополі по туберкукльозу.
Відмічається велика кількість хворих із імунодефіцитом (серед вперше виявлених хворих на туберкульоз було 6 хв. з супутнім діагнозом СНІД, проти 8 у 2011 році). Всього на обліку активних хворих із туберкульозом і СНІД – 10 чоловік. Серед вперше виявлених хворих (106 випадків) з активним туберкульозом легень – 95, з позалегеневим туберкульозом – 11.
Всі занедбані та несвоєчасно виявлені випадки туберкульозу, а також випадки туберкульозу у дітей та підлітків розглядаються в районах і на засіданнях контрольно-експертної комісії на базі облтубдиспансеру, яка працює кожного другого вівторка місяця, починаючи з червня 2009 року.
В останні роки в Україні одночасно розвиваються епідемії двох соціально небезпечних хвороб – туберкульозу і ВІЛ/СНІДу, що часто уражають одні й ті ж групи населення. Туберкульоз, як найбільш розповсюджене опортуністичне захворювання при ВІЛ-інфекції, став головною причиною захворюваності і смертності у хворих на СНІД. ВІЛ-інфекція підвищує ризик активного туберкульозу і, навпаки, туберкульоз несприятливо впливає на перебіг ВІЛ-інфекції. Експерти ВООЗ вважають, що рівень захворюваності на ВІЛ/СНІД-асоційований туберкульоз є чутливим показником поширення ВІЛ в загальній популяції населення. За узагальненими літературними даними понад 30 % ВІЛ-інфікованих хворіє на туберкульоз і близько 30-40 % захворівших помирає від туберкульозу.
Висока смертність хворих на ВІЛ/СНІД-асоційований туберкульоз обумовлена як тяжкістю перебігу туберкульозу на фоні ВІЛ-інфекції так і несвоєчасним виявленням тяжких генералізованих форм. Однією з причин затримки діагностики туберкульозу серед ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД є атиповий перебіг туберкульозу та клінічні особливості асоційованого захворювання. На ранніх стадіях ВІЛ-інфекції перебіг туберкульозу мало відрізняється у порівнянні з ВІЛ-негативними особами з переважною поразкою легень. На пізніх стадіях ВІЛ-інфекції туберкульоз у 50-70 % випадків має позалегеневу локалізацію і приєднується до СНІДу частіше тоді, коли рівень CD4 лімфоцитів знижується понад 200 клітин. На пізніх стадіях ВІЛ-інфекції питома вага дисемінованого туберкульозу і туберкульозу внутрішньогрудних лімфатичних вузлів становить 60-70 %.
Епідеміологія туберкульозу на початку XXI століття відрізняється від післявоєнної, 40 — 60 років XX століття трьома особливостями:
Перша особливість — стосується контингентів хворих, які за клініко-лабораторними і рентгенологічними характеристиками тотожні хворим в післявоєнні роки. Ця група щорічно зменшується і в 1999 році склала близько ЗО % всіх хворих.
Друга особливість — зростання числа хворих з первинною і вторинною медикаментозною резистентністю мікобактерій туберкульозу. Ця група складає близько 40 %, є тенденція до її зростання.
Третя особливість — зростання числа хворих на туберкульоз в поєднанні з різними супутніми хронічними захворюваннями, в тому числі СНІДом, алкоголізмом і наркоманією. Число їх складає близько 30 % всіх хворих.
Особливості епідеміологічного патоморфозу туберкульозу в останнє десятиріччя створюють небезпечну загрозу здоров’ю людини. У дорослих захворювання на туберкульоз виникає в основному внаслідок ендогенної реактивності залишкових післятуберкульозних змін. Носії залишкових змін складають 8-10 % всього населення світу, а захворюваність серед цієї групи в 150-160 разів вища, ніж серед осіб, в яких відсутні залишкові післятуберкульозні зміни.
Аналіз основних показників засвідчує, що до 2005 року в світі захворюваність на туберкульоз буде зростати. Це обумовлено тим, що більше третини населення світу (близько 2 мільярдів) вже інфіковане мікобактеріями туберкульозу. Внаслідок зниження імунологічної реактивності у них може виникнути захворювання. Найбільшу небезпеку створють ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД, серед яких відмічається збільшення чисельності хворих на туберкульоз. Туберкульоз в поєднанні з ВІЛ-інфекцією найпоширеніший в Африці, Азії, Західній Європі. Якщо сьогодні в світі серед ВІЛ-інфікованих хворі на туберкульоз складають 3,1 %, то до 2005 року їх буде близько 10-12 %. Найбільший відсоток ВІЛ-інфікованих в поєднанні з туберкульозом в Іспанії -8,2, Португалії — 3,4, Франції — 1,1, Італії — 0,7 відповідно. Це майже 90 % всіх випадків, які зареєстровані в усій Європі. Якщо хворий на туберкульоз за рік інфікує 10-12 осіб, то хворий на туберкульоз і СНІД інфікує 15-20 здорових осіб. Розповсюдження СНІДу спричиняє збільшення епідемії туберкульозу в глобальному масштабі. Туберкульоз в XXI столітті залишається актуальною проблемою охорони здоров’я у більшості держав світу.
Визначені критерії, згідно з якими туберкульоз перестане бути проблемою медицини.
Захворюваність не повинна перевищувати Юна 100тис. населення, хворобливість — 20 на 100 тис. населення, смертність від туберкульозу не більше 2 на 100 тис. населення. Повинна поліпшитись структура серед вперше захворілих : виявляти не більше 1 бактеріовиділювача (МБТ+ ) на 1 млн. населення. Інфікованість дітей віком до 14 років не повинна перевищувати 1-2 %, а щорічний приріст віражу туберкульозних проб не більше 0,1 %.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/gnm/2010_55/390-397.pdf
http://old.sumdu.edu.ua/ua/general/structure/faculty/med/faculties/infection/docs/13.pdf
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=dsdd
Video1 Video2 Компакт-диск1 Компакт-диск2
