12 Препарати, що впливають на процеси травлення

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ

Захворювання людини часто супроводжують­ся зниженням апетиту і розладами травлення. Апетит — це емоційне відчуття, пов’язане з прагненням людини до вживання певної їжі. На відміну від відчуття голоду — потреби організ­му в їжі, звичайно суб’єктивно неприємного яви­ща, апетит ґрунтується на потребі, пов’язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уяв­леннями про вигляд, запах, смак їжі, про обста­новку, де проходить її вживання, тощо.

Виникнення апетиту зумовлене специфічним впливом «голодної» крові на центр голоду, збуд­женням лімбічних структур (прозорої перего­родки, мигдалеподібного тіла, морського коника (hyppocamp), звивини пояса та ін.) і кори вели­кого мозку. На кору поширюється висхідний активізуючий вплив ініціативних центрів гіпо­таламуса. У перші хвилини вживання їжі апе­тит посилюється, особливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів травлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова активність травного каналу («голодна» перистальтика) та ін.

Анорексія — повна втрата апетиту за об’єк­тивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяль­ності центру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі великого мозку. Дуже часто анорексія супроводжує інсульт, пухлини, травми і запалення головного мозку, а також органічні захворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної кахексії, не­достатності наднирників (хвороба Аддісона).

Булімія — патологічно підвищене відчуття го­лоду, яке супроводжується деколи слабкістю і бо­льовими відчуттями в надчеревній ділянці. Цей стан інколи поєднується із зниженням відчуття наси­чення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі {поліфагія). Різко вира­жена постійна булімія і поліфагія спостерігають­ся переважно при органічних ушкодженнях голов­ного мозку або психічних захворюваннях, менш виражена — при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів після тяжких виснажливих інфекцій та ін.

Корекція порушень апетиту здійснюєть­ся за допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі.

Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають гіркий смак, засто­совуються для підвищення апетиту і по­ліпшення травлення. Вони містять гліко­зиди, ефірні олії, алкалоїди тощо. Сиро­виною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника, листя бобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін.

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав’яниста рослина 100-120 см заввишки. Лікарською сиро­виною є трава, яку заготовляють на почат ку цвітіння (червень-липень). Висушують ЇЇ в затінку, під навісом або в сушарнях при температурі 40-50 °С.

З цієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефір­на олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (ки­слота аскорбінова та провітамін А), орга­нічні кислоти, дубильні речовини.

Галенові препарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функ­цію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення.

Траву полину використовують для ви­готовлення екстракту, настойки та настою.

Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка полину ви­готовляється на 70 % спирті у співвідно­шенні 1:5. Це прозора бурувато-зеленого кольору дуже гірка на смак рідина. При­ймають її по 15-20 крапель 3 рази на день за 15-20 хв до їди.

Золототисячник звичайний (ма­лий) (Centaurium etythraea Rain.) — дво­річна або однорічна трав’яниста рослина 10-40 см заввишки. Трава золототисячника містить гіркі глікозиди, алкалоїд генціанін, кислоту ас­корбінову, ефірну олію, слизи тощо. Препарати золототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують пе­ристальтику травного каналу.

Бобівник трилистий (трилисник) (Menyanthes trifoliata L.) — багаторічна трав’яниста рослина. Лікарська сирови­на — листя, в яких містяться глікозиди меніатин та меліатин, кілька флавонових глікозидів (рутин та ін.), дубильні речо­вини, холін, олія тощо.

Крім гіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викли­кає відчуття голоду, що пов’язано з гіпо­глікемією, деякі психотропні (аміназин, амітриптилін, літію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.

Анорексигенні — це засоби, які знижу­ють апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує пе­ребіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з висо­кою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організ­мі негативний енергетичний баланс. Про­те під час такого лікування звичайно ви­никає тяжке відчуття голоду, що приму­шує застосовувати препарати, які знижу­ють апетит.

Класифікація.

1.       Препарати, що впливають на катехоламінергічну систему і стимулюють ЦНС:

а)      похідні фенілалкіламіну (фепранон, дезопімон);

б)      похідні ізоіндолу (мазиндол).

2.       Препарати, що впливають на серотонінергічну систему:

а) похідні фенілалкіламіну (фенфлурамін, фенілпропаноламін).

3.       Препарати, що пригнічують шлунко­во-кишкові ліпази (орлістат та ін.).

Активним анорексигенним засобом є фенамін, який має центральну психостимулюючу і периферичну адреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовуєть­ся. Це зумовлено тим, що у хворих, які прий­мають фенамін з приводу ожиріння, розви­вається загальне збудження, безсоння, ви­никає тахікардія, аритмія, підвищується ар­теріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.

Серед структурних аналогів фенаміну виявлено ряд речовин, яким властива більш-менш висока вибірковість анорексигенної дії, а також слабка психостимулююча і периферична активність. Таки­ми препаратами є фепранон і дезопі­мон. Порівняно з фенаміном анорексигенний ефект цих препаратів виявляєть­ся меншою мірою. Механізм дії такий са­мий, як фенаміну.

У шлунку фепранон абсорбується швид­ко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т_1/2 — близько 8 годин. Інактивується інгібіторами МАО. Виво­диться нирками частково у вигляді метильованих метаболітів.

Хворі переносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутли­вістю і при передозуванні можливі нега­тивні ефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого викори­стання розвивається звикання і лікарська залежність.

Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригні­чують функцію ЦНС і підвищують AT.

Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.

ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА

ДІАГНОСТИЧНІ ЗАСОБИ

Як засоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з ді­агностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрак­тивні — м’ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніда­нок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також викорис­товують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.

Природним стимулятором секреції шлун­кових залоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці перева­жно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка.

Звідси він надходить у кров, збуд­жує парієтальні екзокриноцити шлунко­вих залоз, які виділяють хлороводневу кислоту. Шлунковий сік має високу кис­лотність, але порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції за­стосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зок­рема пентагастрин. Ці засоби при парентеральному введенні не викликають знач­них негативних ефектів.

Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визна­чення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкір­но або внутрішньом’язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослі­дження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше.

Побічна дія: слинотеча, нудота, ко­роткочасне зниження артеріального тиску, неприємні відчуття в ділянці живота тощо.

Гістамін збуджує специфічні рецеп­тори: Н, — локалізуються в гладкій мус­кулатурі бронхів, кишок, судин, Н₂ — у слизовій оболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових за­лоз, збільшується виділення жовчі, роз­ширюються капіляри, знижується артері­альний тиск, зростає проникність стінки ка­пілярів, зменшується об’єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочен­ня гладкої мускулатури органів, а також секреція глікокортикоїдів та адреналіну.

Вводять підшкірно гістаміну гідро­хлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлун­ка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, до­сягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У ви­падках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.

ЗАСОБИ ЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ

При недостатності секреторної функції шлункових залоз у зв’язку з їх органіч­ним ушкодженням застосовують засоби замісної терапії, тобто натуральний шлун­ковий сік, або препарати, які містять основ­ні його компоненти, — хлороводневу кис­лоту, пепсин.

Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необ­хідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кис­лота частково зв’язується з харчовими ре­човинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом дванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв’язана частина введеної кисло­ти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).

У медичній практиці застосовується ки­слота хлороводнева розбавлена. Цей пре­парат містить 1 частину кислоти хлоро­водневої і 2 частини води. Це прозора без­барвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосову­ють усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в міксту­рі з пепсином — столовими ложками.

Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спир­ті. Отримують із слизової оболонки шлун­ка свиней і змішують із цукровою пуд­рою. Призначають усередину по 0,2-0,5 г перед або під час їди в порошках або в мікстурі, звичайно в комбінації з кисло­тою хлороводневою розбавленою.

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ ЗАЛОЗ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються підвищеною кислотністю шлун­кового соку (виразкова хвороба, гіперацид­ний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий вплив ендогенного гістаміну на залози шлунка. Практичне значення ма­ють м,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н₂-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н⁺, К\ АТФ-аза) (омепразол, ланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.).

З блокаторів Н₂-рецепторів у клінічній практиці широко застосовують раніти­дин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієн­та.

Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н₂-рецептори парієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секре­цію пепсину і гастромукопротеїду (внут­рішнього фактора Касла). Ці препарати мають низьку ліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар’єр, виді­ляються переважно нирками в незміненому вигляді.

Ранітидин відрізняється високою бло­куючою активністю та вибірковістю дії на Н₂-рецептори, а також низькою токсич­ністю. Добре абсорбується з травного каналу (біодоступність — 50 %). Т_1/2 — 8-12 годин.

Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призна­чають 1 раз на добу), мають менше побіч­них ефектів.

Омепразол пригнічує функцію про­тонного насоса (Н⁺, К⁺, АТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів шлунка.

Добре абсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв’язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних екзокриноцитів на активний метаболіт сульфонамід. Останній утворює дисульфідний місток з Н”¹“, К⁺, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує базальну і стимульовану секрецію кисло­ти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність.

АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ

Засоби з властивістю лугів часто ви­користовують для нейтралізації кисло­ти хлороводневої шлункового соку. До них звертаються тоді, коли гіперсекреція шлункових залоз не усувається холіно- та гістаміноблокуючими засобами. До антацидних засобів належить натрію гідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат, алюмінію гідроксид і каль­цію гідрогенкарбонат. Ці засоби відріз­няються між собою швидкістю розвитку ефекту, ефективністю, швидкістю абсорб­ції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку.

Подібно до натрію гідрогенкарбонату, швидкий антацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО₃). При взає­модії його з кислотою хлороводневою шлун­кового соку також утворюється вугле­кислота (СаСО₃ + 2НС1 і СаС1₂ + Н₂О + + СО₂), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вугле­кислота надходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз виникає лише в разі значного передозування препарату і по­єднується з гіперкальціємією. Кальцію карбонат викликає запор.

Як активний антацидний засіб призна­чають альмагель. Це комбінований пре­парат, до складу якого входить гель алю­мінію гідроксид, магнію оксид і D–copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок пер­ших двох речовин здійснюється анта­цидний, адсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому ви­діленню жовчі і послабленню кишок.

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКАЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА

При захворюваннях шлунка, які супро­воджуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підви­щують його тонус і стимулюють перисталь­тику. Для активізації цієї функції призна­чають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин).

Останнім часом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон — блокатор a–адренорецепторів.

Дія ацеклідину здійснюється через збудження м-холінорецепторів, а антихолінестеразних — через зв’язуван­ня і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому під­вищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція шлункового соку.

Як стимулятор моторної функції шлун­ка найчастіше призначають прозе­рин, рідше ацеклідин.

У процесі лікування цими засобами зникає відчуття тиснення, переповнення, тупий розпираючий біль у надчеревній ділянці, блювання зеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає атонія шлунка (інфаркт міокар­да, перитоніт, тромбоз судин шлунка тощо).

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА

У випадках надмірно високого тонусу гладких м’язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що має м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових імпульсів із центру блукаючого нерва до м’язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і секреція шлункових залоз зни­жуються. Міотропні спазмолітики впливають на гладкі м’язи безпосередньо.

БЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

У деяких випадках виникає гостра по­треба в блюванні, що сприяє випорожнен­ню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його сли­зову оболонку. Цей складний рефлектор­ний акт здійснюється за допомогою блю­вотних засобів, які мають властивість ви­бірково збуджувати центр блювання.

До блювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запа­ху. Погано розчинний у воді й спирті. Вод­ні розчини на світлі і при тривалому збері­ганні набувають інтенсивно зеленого кольо­ру і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосере­дньо на пускову зону блювотного центру.

Апоморфін стимулює хеморецептори тригерної зони блювотного центру, внаслі­док чого виникає 2-3-разове блювання, звичайно через 10-15 хв після підшкір­ного введення. Введення апоморфіну все­редину недоцільне, оскільки він абсорбу ється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація) блювот­на дія апоморфіну не проявляється. Вве­дений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно.

Апоморфін метаболізується у печінці з утворенням глюкуронідів. Виводиться (близько 4 %) нирками.

ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

На відміну від блювотних, протиблювотні засоби застосовують дуже часто, оскіль­ки блювання супроводжує численні за­хворювання, при яких у процес втягують­ся «блювотні зони» організму: горло, він­цеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін.

Блювотний рефлекс викликається під­вищеним тиском у шлунку і в різних від­ділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепно­го тиску у зв’язку з пухлинами, абсцесами, під впливом психічних чинників. Блюван­ня виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багать­ма лікарськими засобами, наприклад цито­статиками, серцевими глікозидами та ін.

Залежно від патогенезу розрізняють блювання центрального і рефлекторного походження. Відповідно до цього розріз­няють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блю­вання, зумовленого збудженням блювот­ного центру через підвищену збудливість центральної нервової системи, признача­ють засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні.

Найефективнішими протиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин тощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної пускової зони в довгастому мозку.

ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ

При багатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, по­рушується її зовнішньосекреторна функ­ція — процес утворення і виділення жов­чі. Це призводить до порушення мотори­ки травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто за­стій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зни­ження стабілізуючих властивостей жовчі, випадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів.

Для запобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засо­би, які підвищують секрецію жовчі печін­кою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу киш­ку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних засо­бів належать також холеспазмолігпики, тобто засоби, які не викликають виходу жовчі в кишку, але усувають спазм жовч­них шляхів і знижують їх тонус. Таку вла­стивість мають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліце­рин та інші спазмолітичні засоби.

Розподілити жовчогінні засоби на ці дві групи не завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холе­кінетичні і холеспазмолітичні властивості.

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ

Холеретичний ефект властивий багатьом лікарським засобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синте­тичні і рослинні речовини.

До препаратів, які містять жовч і на­туральні жовчні кислоти, належать ало­хол, холензим, кислота хенодеоксихолева. Вони мають відносно невисоку холеретич­ну активність. Разом з тим під їх впли­вом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також утворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зрос­тає. На тонус жовчних шляхів і на виді­лення жовчі ці засоби не впливають.

Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часни­ку і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він при­гнічує процеси бродіння і гниття в киш­ках, підвищує секреторну і рухову функ­ції травного каналу. Призначають голов­ним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усе­редину по 2 таблетки 3 рази на день про­тягом 3-4 тижнів.

Холензим містить суху жовч, висуше­ний при низькій температурі і подрібне­ний порошок підшлункової залози і ки­шок забійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз препарат активно впли­ває на секреторно-моторну функцію трав­ного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшен­ню апетиту, зменшенню больових відчут­тів у ділянці шлунка і кишок. Прийма­ють усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день.

Кислота хенодеоксихолева (хенофальк) при введенні всередину транспор­тується шляхом пасивної дифузії у прок­симальному відділі тонкої кишки. У пе­чінці піддається кон’югації з гліцином і таурином. У зв’язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досяга­ючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон’югати кислоти хенодеоксихолевої роз­падаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується.

До синтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі по­хідні барбітурової кислоти та ін.

Окса­фенамід значно стимулює секрецію жов­чі і має холеспазмолітичну дію. Його при­значають усередину по 0,25-0,5 г 3 рази на день перед їдою протягом 15-20 днів. На відміну від препаратів жовчі і жов­чних кислот оксафенамід не підвищує вміст хелатів, білірубіну і холестерину в жовчі, особливо на висоті холеретичного ефекту.

Деякі рослинні жовчогінні препарати крім холеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну і секретинподібну дію. Основним показанням для їх застосуван­ня є дискінезія жовчних шляхів, запор внаслідок дефіциту жовчі, невровегетативні розлади функції печінки і підшлунко­вої залози.

Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Пре­парати цієї рослини стимулюють утворен­ня жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або на­стоїв (6-12 г на 200 г) по півсклянки 2-3 рази на день або у вигляді екстракту сухого — по 1 г 3 рази на день з теплою водою за півгодини до їди. Можна при­значати всередину препарат фламін, який містить комплекс діючих речовин квіткоізих кошиків (по 1 таблетці 3 рази на день за ЗО хв до їди протягом 10 — 40 днів).

Стовпчики з приймочками куку­рудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жир­ну (до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, ка­медеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбіно­ву і філохінон (віт. К₍). Препарати із стовпчиків з приймочками кукурудзи знач­ною мірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадця­типалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в’яз­кість і відносна густина. За рахунок фі­лохінону ці препарати прискорюють згор­тання крові.

Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) — багаторічна рослина із родини розо­вих. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів. Плоди шипшини мають величезну цін­ність для медицини і харчової промислово­сті. Вони містять вітаміни (кислоту аскор­бінову, рибофлавін, філохінон, токоферол), каротин, у значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі. За вмістом кислоти аскор­бінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У плодах концентрація цього віта­міну іноді доходить до 20 % і більше, зрос­таючи в міру достигання плодів.

Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми — 0,0225 г; емодину із крушини — 0,0009 г; магнію саліцилат — 0,18 г; ефірні олії — 5,535 г; спирт — 0,8 г; олія оливкова — до 10 г. Признача­ють як жовчогінний і спазмолітичний за­сіб хворим на гепатохолецистит, холецис­тит і жовчнокам’яну хворобу по 5 кра­пель 3 рази на день за ЗО хв до їди; під час нападів жовчної кольки — 20 крапель на прийом.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ СПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ ЖОВЧІ В КИШКИ

Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухо­ву активність жовчного міхура, одночасно зменшуючи тонус м’яза – стискача загаль­ної жовчної протоки (сфінктера Одді), що сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби час­то застосовуються під час дуоденального зондування.

Холецистокінін є одним із важли­вих чинників гуморальної регуляції функ­ції жовчовидільного апарату печінки. Утворюється у слизовій оболонці шлунка і тонкої кишки під час травлення. Потім гуморальним шляхом досягає печінки, впливає на жовчовидільний апарат, викли­каючи надходження жовчі з жовчного мі­хура в кишку. Після ін’єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно макси­мальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх ре­льєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами.

Магнію сульфат є одним з найчас­тіше застосовуваних холекінетичних за­собів. Крім впливу на жовчовидільну сис­тему він має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концент­рований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у два­надцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсив­но виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С). Темну жовч вважають міхуровою, світлу — печінко­вою. При гіпотонії жовчного міхура тем­на жовч виділяється дещо пізніше — че­рез 25—40 хв.

ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ

При захворюваннях печінки та інших органів часто порушується не тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші фун­кції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв’язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто використовують рос­линні флавоноїдні, вітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбіно­ва, полівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди, есенціале, препарати печінки.

Флавоноїди — це клас дуже поши­рених у природі фенольних сполук. Во­ни складаються з двох фенольних залиш­ків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положен­ні 2, З або 4 арильний радикал.

Як препарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і си­лібор є сумішшю флавоноїдів плодів роз­торопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який мі­стить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii).

Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кис­лотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто не­замінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вони, як і фосфатидилетаноламіни, є головними ліпідними компонен­тами ліпопротеїдів клітинних і субклітин­них мембран, які синтезуються в печінці. Вважають, що в 100 г печінки здорової людини міститься близько 12-14 г фосфоліпідів. З них приблизно 70-80 % при­падає на фосфатидилхоліни. Есенціале застосовують не тільки при захворюваннях печінки і жовчних шляхів. Його призначають у складі комплекс­ної фармакотерапії хворим, у яких пору­шений обмін ліпідів і пов’язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих проце­сів, есенціале підвищує ефективність фар­макотерапії основного захворювання. Протипоказань до застосування есенціале немає, що є важливою його пе­ревагою перед іншими гепатопротекторами.

Токофероли (вітамін Е) є природни­ми антиоксидантами. Стабілізуюча їх дія на клітинні та субклітинні мембрани вияв­ляється при запальних і дистрофічних за­хворюваннях печінки, ураженнях її гепатотоксичними речовинами — спиртами, протитуберкульозними препаратами, метгемоглобіноутворювальними сполуками тощо. Найефективнішим з них є синте­тичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препара­ту прискорюється нормалізація обміну бі­лірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефек­тивність токоферолу ацетату при захворю­ваннях печінки підвищується при поєднан­ня його з іншими гепатопротекторами.

Гепабене — комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алка­лоїди рутки лікарської (димниці). Має ви­разну гепатопротекторну і жовчогінну дію.

Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний ге­патит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьо­му поліпшується стан хворих, зв’язується і виводиться з організму аміак. Призна­чають усередину по 1-1,5 г на добу про­тягом 30-60 днів і більше за 15-30 хв до їди, а при наявності диспепсичних явищ — під час або після їди.

Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат отримують із печінки великої ро­гатої худоби, містять ціанокобаламін (бли­зько 10 мкг в 1 мл), а вігератин —пре­парат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин.