Матеріали для підготовки до ПРАКТИЧНОГО  ЗАНЯТТЯ 

Підклас Розиди (Родини Розові та Бобові). Загальна характеристика родин, морфологічний опис та визначення видів

РОДИНА РОЗОВІ – Rosaceae

Спектр життєвих форм у родині Розові великий: бувають трави, кущі, ліани, дерева. Стебла різноманітні: бувають прямостоячі, повзучі, лежачі, виткі. Іноді частини пагона видозмінюються в колючки (терен, глід).

Листки бувають прості або складні (трійчасті, непарноперисті), з прилистками, жилкування сітчасте.

Квітки актиноморфні, двостатеві (рідко різностатеві), з 5-, рідше 4-членною подвійною оцвітиною. Чашечка іноді з підчашею (суниці лісові). Тичинок багато. Гінецей апокарпний або ценокарпний. Зав’язь може бути верхня, середня або нижня. Характерною ознакою є розвиток гіпантія.

Суцвіття різноманітні: китиця (черемха), зонтик (глід, вишня), щиток (яблуня) та ін. Плоди Розових різноманітні: багатогорішок, кістянка, багатокістянка, яблуко.

Шипшина собача (Rosa canina L.) — високий кущ родини розових (1,5-2,5 м заввишки) з дугоподібно звисаючими гілками, вкритими міцними гачкуватими шипиками. Молоді пагони зеленувато-червоні з шилоподібними шипиками і щетинками. Листки чергові непарноперисті, з сімома, рідше дев’ятьма листочками (10-16 см завдовжки, 6-12 см завширшки). Листочки з обох боків голі, овально-видовжені, пильчасті, прилистки довгі, зрослися з черешком. Квітки поодинокі, рідше зібрані по три-п’ять у щиткоподібних суцвіттях, оточених приквітками. Чашолистків п’ять, вони перисторозсічені, після цвітіння спрямовані вниз, а незадовго до достигання плодів частково відпадають. Віночок (до 5 см у діаметрі) рожевий або біло-рожевий з п’ятьма вільними пелюстками. Квітколоже увігнуте, тичинок і маточок багато. Плоди ягодоподібні (18-20 мм завдовжки), червоно-оранжеві, різні за формою, з численними волосистими сім’янками. Шипшина собача росте на схилах, узліссях, рідше під пологом мішаних і листяних лісів, уздовж доріг, на пустищах. Світлолюбна, морозостійка рослина. Цвіте у травні — червні, плоди достигають у серпні — вересні.

Поширена шипшина собача на Поліссі, в Лісостепу, Степу. Промислова заготівля можлива в усіх областях України. Запаси сировини значні, в середньому щорічно збирають понад 1000 т плодів. В Україні велика різноманітність шипшин (близько 50 видів). Серед них найчастіше трапляються. На основі плодів шипшини виготовляють такі препарати:

 

 

Шипшина корична (R. cinnamomea L.) Поширена на Поліссі і в Лісостепу. Кущ з сизувато-зеленими часто опушеними листками і характерним яблуневим запахом пагонів.

                                                                             

Шипшина зморшкувата (R. rugosa Thunb.) Кущ з опушеними шипами і виразно зморшкуватими листками, поширений переважно в культурі.

Шипшина яблунева (R. pomifera Herrm.) Відзначається темно-рожевими пелюстками, округлими пурпуровими плодами (до 3 см завдовжки), поширена по чагарникових заростях, кам’янистих відслоненнях і на пісках лісостепової частини України.

Вітамінна, лікарська, харчова, медоносна, ефіроолійна, танідоносна, фарбувальна, декоративна рослина. Шипшини відіграють важливу роль у харчуванні людини як найбагатші і неперевершені джерела життєво необхідних вітамінів. У рослинному світі плоди шипшина мають найвищу вітамінну активність. Вони містять вітамін С (від 1000 до 4800 мг%), каротин, рибофлавін, вітаміни В₂, Р, К, Е. Крім вітамінів, до складу плодів шипшина входять солі калію, кальцію, магнію, заліза, фосфору; лимонна і яблучна кислоти, цукри, фітонциди, ефірні олії, дубильні речовини. Найвищу вітамінну активність має шипшина корична. У вітамінній промисловості плоди шипшина застосовують для одержання препаратів і продуктів переробки, багатих на вітамін С, а також як джерело полівітамінів та інших поживних і смакових речовин. З них виготовляють кристалічну аскорбінову кислоту, сухі препарати з плодів шипшина у вигляді таблеток, таблетки «вітамін С з глюкозою» тощо. Крім того, з плодів одержують рідкий концентрований сік і джем. Шипшина не виділяє багато нектару, але її охоче відвідують бджоли і збирають з неї велику кількість пилку. На шипшині іноді виділяється падь. Рекомендують висаджувати її у місцях, де наприкінці травня — першій половині червня мало пилконосів.

У науковій медицині застосовують плоди шипшина — Fructus Rosae, які рекомендують при хворобах печінки і жовчного міхура, а також як полівітамінний засіб. З них готують препарат холосас. У народній медицині плоди застосовують при хворобах печінки, нирок, сечового міхура, серця, при підвищеній кислотності шлункового соку, туберкульозі легень, гіпертонії. Пелюстки, уварені з медом, застосовують при рожистих запаленнях шкіри, відвар коренів — при каменях у нирках і гіпертонії; гілки — при дизентеріях і розладах кишково-шлункового тракту. У гомеопатії застосовують свіжі плоди.

Плоди шипшини використовують також і в харчовій промисловості. З них готують варення, джем, пастилу, пюре, повидло, причому в процесі переробки втрачається не більше 35 % вітамінів. Плоди шипшина придатні для виробництва цукерок, мармеладу, драже, а концентровані препарати з нах добавляють до кондитерських виробів для їх вітамінізації. З них готують наливки, безалкогольні напої, вина, чайно-кофейні сурогати, які відзначаються ароматичністю, зумовленою наявністю ефірних олій.

Пелюстки шипшини — чудова сировина для ефіроолійної промисловості, парфумерії, лікеро-горілчаного виробництва. З насіння добувають жирну олію, багату каротином (до 40 %). Використовують при пролежнях, трофічних виразках, дерматозах, як жовчогінний, сечогінний протизапальний засіб. У коренях і галах шипшини містятыя таніди. Їх можна використовувати для фарбування тканин у коричневий колір. Шипшини мають важливе значення в декоративному садівництві як підщепи для вирощування садивного матеріалу культивованих сортів троянд.

Завдяки посухостійкості і здатності до паросткового поновлення, добре розвиненій кореневій системі шипшина ціняться в протиерозійних і захисних насадженнях. Інші види шипшина мають аналогічне застосування.

Збирають плоди у стадії повної стиглості, але не перестиглими. Збирають їх вручну, одягаючи фартухи і брезентові рукавиці. Зібрані плоди сортують, укладають у невеликі плетені кошики і відправляють для переробки. Сушать плоди цілими або подрібненими у печах чи сушарках, при температурі 80-90°, розстилаючи тонким шаром. Висушені плоди відділяють від чашолистків на спеціальних віялках або решетах і пакують у паперові мішки чи тюки вагою по 40-50 кг. Зберігають у сухих прохолодних приміщеннях. Строк зберігання — два роки. Шипшина потребує бережливого використання.

Шипшина  корична –

Rósa majális Herrm. = R. cinnamómea L

Невисокий, до 2 м заввишки кущ. Стебло висхiдне або звисаюче, коричнювато-червоне, вкрите шипиками. Квiтконоснi пагони майже не мають колючок. Листки спiральнi, непарно-перистi з прилистками. Квiтки великi, до 5 см в дiаметрi, правильнi, двостатевi. Цвiте у травнi – червнi. Плід – гiпантiй, кулястий, червоний або пурпурово-червоний.

                   Росте в лiсах, чагарниках, особливо по берегах рiчок.
ЇЇ можна вважати справжнiм символом лiта. У народній уяві ця рослина з красою, молодістю, ласкою, розкошуванням, є уособленням дівочої вроди. Недарма про неї складено стільки легенд.
Троянду – квітку кохання і краси – дуже шанували стародавні греки й римляни, які складали про неї чарівні розповіді. Поява квітки пов’язувалася з народженням богині мудрості у греків; у римлян – Міневри. На честь цієї події на землі буцімто розцвіли троянди і всі білого кольору.
Інші якості троянди також фіксує міфологія. Одного разу, бенкетуючи на Олімпі, боги як завше пили вино безсмертя – нектар. Амір, син богині кохання, невдало повернувшись, перекинув келих з божественним напоєм. Краплі потрапили й на пелюстки троянд, а відтак рослини набули найчарівніших пахощів.

Кожен помічав, що краплини роси надають невимовної краси пелюсткам будь-яких квітів. Але на пелюстках троянд вони навдивовижу чарівні. В античному світі пояснювали це тим, що богиня зорі Аврора щоранку, зустрічаючись на небі зі своїм батьком Сонцем, плаче з радості, і саме сльози богині виблискують діамантами на пелюстках її улюблених квітів – троянд. Відтоді троянда символізує також прихильність дітей до батьків.

Давнi перси славилися розарiями. За стародавньою легендою саме там соловейко закохався у красуню-троянду i спiвав їй найпрекраснiших пiсень. Але троянда не вiдповiла взаємнiстю, і бiдолаха помер вiд туги.
Легенда стародавнiх римлян розповiдає, що богиня мисливства Дiана приревнувала Амура до вродливої нiмфи Розас. Дiана пiдстерегла красуню, схопила її й кинула в колючі заростi. Зранена німфа не могла вибратися з колючих кущів стекла кров’ю. Довiдавшись про смерть коханої Амур примчав на те мiсце i став гiрко плакати. І сльози закоханого юнака зробили чудо: колючi кущi раптом ожили й зацвiли червоними запашними квiтами породженими кров’ю прекрасної нiмфи Розас та чистими i щирими слiзьми кохання Амура. З тих пір ці квiтки вважаються символом кохання i краси. За древньогрецькою міфологією з морської пiни бiля берегiв Кiпру постала божественно гарна Афродiта, то Земля дуже розгнiвалась i вирiшила створити щось не менш прекрасне. Так з’явилася троянда – квітка, що своєю вродою покликана змагатися із самою богинею любові. Древньоримська міфологія називає богиню кохання Венерою. Якось гуляючи в олiмпiйському саду, вона в задумі зупинилася бiля єдиної в Едемi троянди i кiнчиком пальця необачно торкнула одну із гiлок. Зойкнувши від несподіваного болю, красуня подивилася на палець. На ньому червоніли крапельки крові. Не встигла Венера й глянути, як крапелька скотилася долі і, впавши на землю, перетворилася на запашну червону троянду, яку закоханий в богиню Ерос ублагав присвятити йому.

Використовують плоди шипшини травневої, якi збирають у стадiї повної стиглостi.

Плоди шипшини мiстять вiтамiни (А, В, С, РР, К, пантотенову кислоту), флавоноїди (астрагалiн, гiперозид, кверцетин, кемпферол), органiчнi кислоти (лимонну, яблучну, янтарну), цукри, пектиновi сполуки, мiнеральнi речовини (залiзо, калiй, магнiй, марганець, фосфор).
Плоди шипшини мають протицинготну, атисклеротичну, протизапальну, антиоксидантну дію. Посилюють активнiсть ферментних систем i синтез гормонiв, прискорюють регенерацiю тканин, пiдвищують опiрнiсть органiзму до несприятливих факторiв зовнiшнього середовища, пiдсилюють секрецiю жовчi, пiдвищують дiурез.

Використовують при гiповiтамiнозах, iнфекцiйних захворюваннях, атеросклерозi, гiпертонiчнiй хворобi, анемiї, лейкозах, зобі, радіаційному опроміненні, злоякiсних пухлинах, виразковiй хворобi шлунка i дванадцятипалої кишки, кровотечах, геморагiчному дiатезi, гемофiлiї, гiпертиреозi, недостатностi функцiї наднирникiв, бронхiтах, бронхiальнiй астмi, гiнгiвiтах, стоматитах, виразках, ранах, дерматитах.
Внутрiшньо – настiй плодiв (3 ст ложки сировини помiстити у термос, залити 500 мл окропу, закрити i залишити на нiч для настоювання) пити по 50 мл тричі на день до їди. Настiй пелюсток шипшини (20 г сировини залити 200 мл окропу, настоювати 15 хв) приймати по 50 мл 4 рази на день до їди.
Зовнiшньо – настiй пелюсток шипшини (1:10) служить для обмивання обличчя при зморшках i для попередження їх утворення зморшок на обличчi.

Глід колючий – Cratáegus oxycanthaL.

Невелике дерево, на гiлках – прямi колючки. Листки зверху темно-зеленi, знизу – яскраво-зеленi, волосистi. Квiтки правильнi, двостатевi, бiлi або рожевi, зібрані в щи-ткоподібні суцвiття. Цвiте у травнi – червнi. Плоди яблукоподібнi, кулястi, криваво-червонi з борошнистим м’якушем, з кiсточками. Росте в Карпатських лiсах. Для лiкарських потреб заготовляють квiтки i плоди. Квiтки (з листками або без них) на початку цвiтiння, коли частина цвіту ще не розкрилася. Плоди – у перiод повного достигання.

Квiтки глоду мiстять флавоноїди (вiтексин, гiперозид, гомоорiєнтин, кверцетин, орiєнтин, рампозид), фенолокислоти, амiни (ацетилхолiн, холiн). У плодах є флавоноїди, кумарини, стерини, фенольнi сполуки (антоцiани), катехiни, органiчнi кислоти, цукри, пектиновi речовини, вiтамiни (А, С, К), мiнеральнi речовини. Галеновi препарати глоду проявляють кардiотонiчну, седативну, десенсибiлiзуючу активнiсть. Збiльшують силу серцевих скорочень, нормалiзують артерiальний тиск, зменшують збудливiсть центральної нервової системи, сприяють розвитку глибокого i спокiйного сну. Дiя препаратiв глоду залежить вiд дозування: малi тонiзують серцеву дiяльнiсть, великi – проявляють спазмолiтичний i седативний ефект.
Застосовують при захворюваннях серцевого м’яза, коронаритах, супроводжуваних стенокардiєю, гiпертонiчнiй хворобi, атеросклерозi,

неврозах. Внутрiшньо – настiй квiток глоду (5 г сухої сировини на 200 мл окропу, настоювати 1 год) приймати по 2 ст ложки 4 рази на день. Настоянку квiток (10 г свiжих квiток на 100 мл 70% розчину спирту, настоювати 15 днiв) приймати по 25 крапель тричі на день з водою. Настоянку плодiв (10 г сухих плодiв на 100 мл 70% розчину спирту настоювати на протязi 10 днiв) приймати по 35 крапель тричі на день разом з водою. Настiй плодiв (15 г сухих плодiв на 200 мл окропу, настоювати 1 год) вживати по 2 ст лож-ки 4 рази на день. Екстракт плодiв рідкий (25 г сухих плодiв на 100 мл окропу, кип’ятити до зменшення об’єму на половину) приймати по 40 крапель тричі на день. Для посилення дiї галенових препаратiв глоду використовують у сумiшi з iншими лiкарськими рослинами (валерiана, мелiса, шишки хмелю, барвiнок малий тощо).

Суниці лісові – Fragária vésca L.

             Багаторiчна трав’яниста рослина родини розових. Кореневище коротке з тонкими корінцями, та довгими повзучими пагонами-вусами. Стебло прямостояче або висхiдне, до 30 см заввишки. Листки трiйчастi, прикореневi – на довгих черешках; прості – листочки сидячi, овально-ромбiчнi, зверху темно- зеленi, знизу ясно-зеленi, густо вкритi притиснутими шовковистими волосками, по краю – з зубцями. Квiтки білі (до 20 мм у діаметрі), правильнi, двостатевi, на довгих тонких квiтконiжках, у щиткоподібному суцвiттi; мають по 5 бiлих пелюсток. Тичинок і маточок багато, вони розміщені на випуклому квітколожі. Цвiте у травнi – червнi. Плід – поникла яскраво-червона ягода.

Суниця лісова росте в хвойних і мішаних лісах, на лісових галявинах, серед чагарникiв, на узбіччях доріг і на узліссях. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні, плоди достигають у червні – липні. Поширена на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах. Промислова заготівля можлива у Волинській, Ровенській, Житомирській, Київській, Чернігівській, на півночі Хмельницької і Сумської, у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Запаси сировини значні, часто утворює суцільні зарості.

Листя суницi мiстить алкалоїди, флавоноїди, дубильнi речовини, вітаміни. Свiжi плоди мiстять вітаміни (А, С, В, Р), флавоноїди (галактозид, цiанiдин), органiчнi кислоти (яблучну, cалiцилову), дубильнi речовини, пектини, цукри, ароматичнi сполуки, солi залiза, кобальту, марганцю, селену, кальцію i фосфору.

Популярність плодів суниці як дієтичного і лікувального засобу пояснюється їхніми смаковими якостями, які поєднуються з широким діапазоном лікувальної дії. Харчова, вітамінна, лікарська, танідоносна, косметична рослина. Плоди вживають у їжу свіжими, сушеними, використовують їх також для приготування варення, джемів, начинки для цукерок, тіста-пюре для інших кондитерських виробів, соків, екстрактів тощо. Ягоди суниць є прекрасною сировиною для фруктово-ягідного виноробства, для виготовлення різних типів високоякісних вин. Вина з лісових суниць мають тонкий аромат і приємний смак.

Свіжі ягоди мають неповторний аромат, прекрасно діють на організм людини, причому в продуктах переробки суниці зберігають аромат, властивий свіжим плодам.

Плоди суниці містять цукри (до 10 % ), лимонну, яблучну й саліцилові кислоти (1,6 % ), дубильні й фарбувальні речовини, пектин. Крім того, вони відзначаються високим вмістом заліза, мікроелементів, біологічно активних речовин, ефірних олій. Плоди і листки суниці багаті на вітаміни, у плодах містяться вітамін С (до 60 мг% ), каротин (0,08 мг% ), вітамін В₁ (0,03 мг%), вітамін 132 (0,1 мг%), вітамін К (0,1 мг % ), РР. Листки суниць теж можуть використовуватись як джерело вітаміну С (400 мг% ), їх вживають як сурогат чаю.У науковій медицині застосовують плоди і листки суниці – Fructus et Folium Fragariae як слабкий сечогінний засіб, при подагрі, ниркових каменях, жовчнокам’яній хворобі, при маткових кровотечах, недокрів’ї. У народній медицині лікування суницею дуже популярне. Їх використовують як потогінний і сечогінний засіб, при хворобах печінки, нирок, недокрів’ї та білокрів’ї, туберкульозі легень, безсонні; листки також при гіпертонії, для поліпшення роботи серця і обміну речовин. Корені суниці застосовують від ревматизму і як слабкий сечогінний засіб. Свіжі плоди прикладають до місць, уражених екземою. У гомеопатії застосовують плоди суниць. Соком ягід натирають вулики, щоб запобігти захворюванню бджіл. У кореневищах суниці містяться таніди (9,4% ). У косметичній практиці застосовують живильні маски з ягід суниці, сік – для виведення ластовиння і лишаїв.

Збирають стиглі ягоди суниці вранці, в суху погоду або в кінці дня до з’явлення роси. Ягоди збирають обережно і зразу ж вживають в їжу або відправляють для переробки. Свіжі ягоди в звичайних умовах довго не зберігаються. Зібрані ягоди пакують у невеликі (по 2-3,5 кг), кошики або решета. Сушать їх у печах або сушарках при температурі 60-65°, розкладаючи тонким шаром на решетах. Висушені плоди пакують у мішки вагою по 50 кг і зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Плоди можуть пошкоджуватися комірними хрущиками.

Листки збирають під час цвітіння, обриваючи їх без черешків. Сушать на горищах або під наметами, розстилаючи тонким шаром і періодично перемішуючи. Сухі листки пакують у тюки по 50 кг і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях

МАЛИНА – Rúbus idaeus L.

            Напiвкущова рослина родини розових. Має рiчнi вегетуючi пагони i здерев’янiлi дворiчнi стебла, якi утворюють вкороченi квiтконоснi гiлочки. Листки черговi, трiйчастi, зверху майже голi, темно-зеленi, зiсподу – бiлоповстистi. Квiтки двостатевi, в щиткоподібно-волотистому суцвiттi i в пазушних малоквiткових китицях. Цвiте у травнi – червнi. Плід – складна, червона або жовта соковита кiстянка. Плоди лостигають у липнi.

Росте в лiсах, підлiсках, на заплавних луках, по чагарниках, вирубках.
Для виготовлення галенових препаратiв використовують стиглi плоди, квiтки i листя. Квiтки i листя збирають у травнi – червнi.
Свiжі плоди малини мiстять цукри (глюкозу, сахарозу, фруктозу), органiчнi кислоти, вiтамiни, мiнеральнi речовини, флавоноїди ( астрагалiн, гiперозид, кемпферол), ефiрну олiю, макро- та мiкроелементи. У квiтках i листi малини є флавони, дубильнi речовини, вiтамiни, цукри, мiнеральнi речовини.
Галенові препарати малини мають антианемiчнi, антиангінальні, протизапальнi, потогiннi, протипростуднi, гiпоглiкемiчнi, гiпотензивнi, антиатеросклеротичнi, жарознижувальні властивості, покращують роботу шлунково-кишкового тракту.
Застосовують галенові препарати при анемiї, гiпертонiчнiй хворобi, атеросклерозi, грипi, бронхiтах, холециститах, кровотечах, набряках, цукровому дiабетi, стоматитах, гiнгiвiтах, ангiнi, шкiрних захворюваннях.
Внутрiшньо – настiй сушених плодiв (2 ст ложки сировини на 200 мл окропу, настоювати 20 хв) пити по 100 мл двічі на день. Настiй листя або квiтiв (20 г сировини на 200 мл окропу, настоювати 20 хв), приймати по 2 ст ложки 4 рази на день.
Зовнiшньо – настiй квiток або листя малини (10 г сировини на 200 мл окропу, настоювати до повного охолодження) служить для зрошування, полоскання, примочок на пошкодженi дiлянки шкiри.

Горобина чорноплідна, або аронія чорноплідна (Aronia melanocarpa Elliot.), кущ родини розових (Rosaceae) 2-2,5 м заввишки з простими цілокраїми листками, черешки короткі з широкими прилистками, що не обпадають, плід опушений, у період стиглості голий, округлої форми, чорного кольору з сизим нальотом (до 12 мм у діаметрі). Плоди горобини чорноплідної (Fructus Aronia melanocarpa) використовують для виробництва вітамінних соків, таблеток, особливо багатих на вітамін Р, а також харчових барвників. Насіння містить жирну олію (14,821,9%) .

  Лікувальні властивості: гіпотензивний, протисклеротичний, вітамінний, кровоспинний, спазмолітичний, протизапальний, капілярозміцнювальний, сечогінний, жовчогінний засіб.

Походить з Північної Америки. Вперше введена в культуру І.Мічуріним. З тих пір набула швидкого поширення по всій середній смузі колишнього СРСР.

Чорноплідна горобина корисна при гіпертонічній хворобі перших двох

стадій. Органічні сполуки йоду, які містить аронія у великій кількості, здатні виводити з організму надлишок холестерину. В ній є речовини, що впливають на центральну нервову систему. Препарати, виготовлені з чорноплідної горобини, мають високу капілярозміцнювальну активність. Через високий вміст вітаміну Р їх рекомендують при геморагічних діатезах, тиреотоксикозах, гломерулонефритах, кровотечах різного походження, під час лікування антикоагулянтами.

Сік, плоди аронії зрівноважують процеси збудження й гальмування в головному мозку і знижують емоційну неврівноваженість. Але аронія має і недолік – незначний вміст аскорбінової кислоти. Тому для лікування гіпертонії та атеросклерозу рекомендують вживати плоди аронії в суміші з плодами шипшини або чорної смородини, багатих на вітамін С. Біофлавоноїдоактивні речовини, які містяться в горобині, мають здатність нейтралізувати й виводити з організму радіоактивний стронцій.

Горобина звичайна – Sórbus aucupária L. Місцеві назви – грабина, горобина. Невисоке дерево або кущ родини розових (Rosaceae) до 15 м заввишки з гладенькою сірою корою та густою кроною. Молоді гілочки сірувато-червоні, опушені, з великими пухнастими бруньками. Листки опушені (10-20 см завдовжки) , чергові, непарноперисті, складаються з 9-15 ланцетних або довгастих, загострених, зубчастих по краю листочків. Квітки численні, зібрані в складні щиткоподібні суцвіття, всі частини яких опушені. Квітколоже, урноподібної форми, шерстисто-повстисте або голе; чашечка з п’ятьма широкотрикутними війчастими чашолистками. Віночок білий (0,8-1,5 см у діаметрі), пелюсток п’ять, тичинок багато, маточка одна, стовпчиків три, зав’язь нижня. Плід – кулястий, оранжево-червоний.

Горобина звичайна росте в підліску або другому ярусі хвойних, мішаних, зрідка листяних лісів, па лісовик галявинах і узліссях. Тіньовитривала, морозостійка рослина. Цвіте в травні, плоди достигають у вересні. Поширена на Поліссі, в північній частині Лісостепу, а також у Карпатах, гірському Криму. В культурі вирощують по всій Україні, крім степових районів. Заготовляють у Волинській, Ровенській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Сумській, Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, у гірських районах Криму. Запаси сировини значні.

     Харчова, деревинна, медоносна, лікарська, танідоносна, фарбувальна, декоративна, фітомеліоративна рослина.

Плоди горобини використовують головним чином для переробка, у свіжому вигляді вживають у їжу. Вони чудова сировина для лікеро-горілчаного, безалкогольного, кондитерського виробництва. При консервуванні з них готують желе, цукерки типу „горобина в цукрі“, повидло, мармелад, варення, пастилу. Плоди сушать і з них виробляють „плодові порошки“ і борошно, консервують.

Плоди горобини містять цукри (до 5% ), яблучну, лимонну, винну й янтарну кислоти (2,5% ), дубильні (0,5% ) і пектинові (0,5 %) речовини, сорбіт і сорбозу, амінокислоти, ефірні олії, солі калію, кальцію, магнію, натрію. Плоди використовують як полівітамінний засіб і каротиновмісну сировину.

Наявність вітаміну Р ставить горобину на одне з перших місць серед інших плодових рослин. Препарати з плодів горобини знижують кількість жиру в печінці і холестерину в крові, порошок з плодів горобини підвищує резистентність кровоносних судин. Багаті плоди горобини і на вітамін С (до 160 мг%) та каротин (до 56 мг% )

Горобина має ядрову дрібнопористу червонувату деревину, з якої виготовляють токарні вироби і меблі.

Всі види горобини – середньопродуктивні весняні медоноси, що дають підтримуючий взяток, а також гарні пилконоси; нектаропродуктивність їх до 30-40 кг з 1 га.

Мед з горобини червонуватий, з сильним ароматом. На горобині часом виділяють падь медяниці (листоблішки).

У науковій медицині застосовують плоди горобини звичайної – Fructus Sorbi як полівітамінний, сечогінний і кровоспинний засіб, а плоди аронії – при лікуванні гіпертонії.

У народній медицині використовують плоди й суцвіття горобини при сечокам’яній хворобі, порушенні обміну речовин, простуді, шлунково-кишкових захворюваннях, а відвар кори – при гіпертонії. Плоди береки застосовують як сечогінний засіб. У ветеринарній практиці міцний відвар з плодів використовують при легеневих хворобах тварин. Кора горобини звичайної містить 7-11% танідів, молоді гілки дають чорну фарбу.

Рослина дуже декоративна, особливо в період цвітіння та достигання плодів. Має багато декоративних форм, з яких особливо виділяється плакуча – з видовженими звисаючими до землі гілками; моравська – з вишуканою кроною і тонкими червоними гілками.

Рекомендується для групових і поодиноких насаджень, алей у парках, для озеленення вулиць. Плоди горобини звичайної – чудовий кори для диких птахів і звірів.

Плоди збирають разом з плодоніжками, зрізуючи ножицями або секатором, складають у кошики, ящики або відра. Для тривалого зберігання в свіжому вигляді плоди розкладають у приміщеннях шаром 9-16 см при температурі близько 0° і вологості повітря 80-85%. Перед транспортуванням на пункти переробка плоди очищають від листків і плодоніжок, сортують і пакують у паперові мішки чи картонні ящики. Сушать плоди горобини в печах або сушарках при температурі 50-60°. Сухі плоди пакують у матер’яні мішки вагою по 20-40 кг і зберігають у сухих приміщеннях на стелажах або дошках. Строк зберігання – до двох років.

         Черемха звичайна (Padus avium Mill. або Prunus padus) (P. racemosa (Lam.) Gilib.). Місцева назва – черемшина. Невисоке (2-10 м заввишки) дерево або високий кущ родини розових з сірувато-чорною корою і помітними сочевичками на ній. Молода кора пахуча. Пагони ясно-зелені або коричнево-червоні, блискучі. Листки чергові, тонкі, видовжепоеліптичні (5-12 см завдовжки, 2-6 см завширшки), зверху голі, знизу по жилках опушені, дрібнопилчасті, до вершини загострені. Черешки короткі, біля основи пластинки мають дві маленькі залозки, прилистки лінійно-шилоподібні, залозисто-зубчасті, рано обпадають.

Квітки пахучі, численні, розміщені на голих квітконіжках у густих пониклих китицях (10-15 см завдовжки), Квітколоже чашоподібне. Чашечка з п’яти трикутних. по краях залозистих чашолистків, віночок білий (до 1,5 см у діаметрі), пелюсток п’ять, тичинок багато, маточка одна з одним стовпчиком і верхньою зав’яззю. Плід – однонасінна куляста кістянка (8-10 мм у діаметрі), чорна, блискуча; кісточка округло-яйцеподібна, складчаста. Росте у підліску або другому ярусі мішаних і листяних лісів, по чагарниках, уздовж річок і озер, по ярах і заплавних луках. Зимостійка, світлолюбна рослина. Цвіте у квітні – травні, плоди достигають у липні – серпні. Поширена майже по всій Україні, крім Степу і Криму. Райони заготівель – Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Хмельницька. Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області. Запаси сировини значні.

Харчова, медоносна, лікарська, фітонцидна, фарбувальна, деревинна, декоративна рослина. Плоди черемхи мають солодкувато-терпкий присмак, але в стадії повної стиглості терпкуватий присмак звикає і плоди стають придатними для вживання в їжу свіжими. Частіше їх використовують для різноманітної переробки: приготування наливок, фруктово-ягідних вин, їх сушать і консервують. У плодах черемхи містяться цукри (близько 5% ), яблучна й лимонна кислоти, дубильні речовини, мигдалева олія, мінеральні сполуки. Висушені плоди дуже часто використовують для одержання “черемхового борошна”, з якого готують начинку для пирогів, фруктових і хлібних виробів, печива тощо. Нерідко її разом з медом або цукром застосовують для приготування киселів, настоїв, желе, чаю. Черемха звичайна – весняний медонос і пилконос, що дає підтримуючий взяток. Іноді бджоли збирають на її листках медяну росу.

У науковій медицині плоди її – Fructus Pruni padi – застосовують як протипроносний в’яжучий засіб.

У народній медицині застосовують всі частини рослини: квітки при хворобах очей, кору як сечогінний і потогінний засіб, листки – при проносі і бронхітах, суцвіття – при порушенні обміну речовин, плоди як антицинготний засіб, а всі частини рослини – при анемії, запаленні слизової оболонки рота. Є вказівки на застосування черемхи при простуді, ревматизмі, туберкульозі легень, подагрі та пропасниці. У листках ї квітках містяться фітонциди, що знищують шкідливих бактерій та оздоровлюють повітря. З кори добувають зелену і буро-червону фарби, які застосовують для фарбування тканин.

Деревина черемхи блискуча, легка, буро-червоного кольору, застосовується для різьблення і дрібних виробів. Черемха – дуже декоративна рослина, особливо форми з плакучими гілками, махровими квітками і різнобарвними листками. Рекомендується для поодиноких і групових посадок. С вказівки на інсектицидні властивості черемхи. Насіння злаків обкурюють перед сівбою димом від спалювання гілок черемхи.

Плоди черемхи збирають з китицями у період їх повної стиглості в ясну суху погоду. Свіжі плоди можуть зберігатися в прохолодних приміщеннях протягом кількох тижнів. Зберігають їх у кошиках, перекладаючи шари ягід листками. Сушать плоди на сонці, у печах чи вогневих сушарках при температурі до 40-50°. Висушені плоди сортують на решетах і відділяють плодоніжки й гілочки. Пакують у мішки вагою по 60 кг і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях.

Перстач прямостоячий, калган (Potentilla erecta (L.) Hampe).Місцеві назви – калган, дерев’янка, зав’язник тощо. Багаторічна трав’яниста рослина родини розових (Rosaceae) 15-50 см заввишки з товстим, коротким бульбисто потовщеним дерев’янистим кореневищем. Квітконосні стебла виходять з пазух прикореневих, збірних у пучок листків. Стебла висхідні або прямостоячі, у верхній частині вилчасторозгалужені, короткоопушені, листорозміщення чергове. Стеблові листки зелені, трійчасті з великими парними прилистками, сидячі, з клиноподібно-видовженими надрізано-пилчастими догори листочками. Прикореневі листки 3-5-пальчасті, черешкові. Квітки на довгих квітконіжках, поодинокі (10-13 мм у діаметрі), правильні, з подвійною вільнопелюстковою оцвітиною. Чашечка з чотирма вузькими частками і підчашею, волосиста. Пелюсток чотири. Вони блідо-жовті, оберненояйцеподібні, виїмчасті, трохи довші від чашечки. Тичинок 15-20, маточок багато, зав’язь верхня. Плід складається з багатьох горішкоподібних сім’янок.

Перстач прямостоячий росте в соснових і мішаних лісах, на лісових полянах і суходільних луках, на окраїнах боліт. Світлолюбна рослина. Цвіте у червні – вересні.

Поширений по всій Україні. Заготовляють у Волинській, Ровенській, Житомирській, Чернігівській, Київській, Сумській, Закарпатській і Львівській областях. Запаси сировини значні, але у зв’язку з осушенням боліт вони помітно зменшуються.

Лікарська, харчова, танідоносна, фарбувальна й косметична рослина.

У науковій медицині застосовують кореневища перстача прямостоячого – Rhizoma Tormentillae, які містять дубильні речовини (до 31% ), кристалічний ефір торментол, глікозиди, хінну, елагову кислоти, флобафени, смолу, крохмаль. Кореневища використовують як в’яжучий, кровоспинний і бактерицидний засіб, при запальних процесах шлунково-кишкового тракту, при дизентерії, легеневих, кишкових і маткових кровотечах, зовнішньо – при опіках, екземах та інших нашкірних хворобах; при запальних процесах слизових оболонок рота.

У народній медицині кореневища застосовують при хворобах шлунка, нирок, печінки, як кровоспинний засіб при внутрішніх кровотечах, хворобах серця і легень, а також від цинги.

У гомеопатії використовують спиртовий екстракт кореневища У ветеринарії застосовують водні настої як кровоспинний засіб. Висушені кореневища перстача прямостоячого багаті на крохмаль, перемеленими їх застосовують як специфічну домішку до борошна. Сирі кореневища використовують як приправу або сировину для різноманітних страв.

У лікеро-горілчаному виробництві корені використовують для приготування горілок і лікерів, які мають лікувальне значення. Широко застосовують їх також і в рибоконсервній промисловості. Кореневища дають чорну фарбу, тому їх використовують для дублення шкур.

У косметиці застосовують мазь з кореневищ як зм’якшувальний засіб для сухої шкіри, для загоєння ран на руках, ногах і губах, порошок, з кореневища – для чищення зубів.

Перстач білий використовують у народній медицині при опущеннях матки, порошком присипають нариви. Перстач сріблястий має в’яжучі і кровоспинні властивості, у народній медицині застосовують при захворюваннях горла та при бронхіальній астмі.

Збирають кореневища восени або рано навесні, викопуючи лопатами або виорюючи плугами. Вибирають, струшують землю, обрізують гнилі та пошкоджені частини і миють у холодній воді. Після пров’ялювання на повітрі сушать на горищах, під наметами або в сушарках при температурі 50-60°, розстилаючи їх тонким шаром на папері, тканинах. Сухі кореневища пакують у мішки або тюки вагою по 50 або 75 кг і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях. Строк зберігання – до шести років.

Пе́рстач гу́сячий (Potentilla anserina L.) – багаторічна трав’яниста рослина, з міцним стрижневим коренем, вкритим бурими рештками прилистків. Стебла дугоподібно піднесені, 10—30 см завдовжки, вкриті так само, як черешки й квітконіжки, білою або сивою повстю з домішкою рідких простих волосків. Прикореневі та нижні стеблові листки довгочерешкові, складаються з 6—7 листочків, середні та верхні з 3—5 листочків. Листочки оберненояйцевидні, з вузькоклиновидною основою, на верхівці з 2—5 зубцями з кожного боку листочка; зверху голі або з досить довгими рідкими волосками, зелені, блискучі, зісподу — білоповстисті, сріблясті. Квітки з приємним запахом, трохи терпкуваті на смак, 1,5—2 см в поперечнику, жовті, на тонких квітконіжках. Плоди — тонкозморшкуваті, дрібні яйцевидні сім’янки. Цвіте в червні — вересні. Росте на схилах, луках, пасовищах, полях, перелогах, біля жител, інколи невеликими заростями на узліссях, галявинах, у чагарниках, по узбіччях доріг.

Збирають усю траву — під час цвітіння (сушать на протязі, на горищі під залізним дахом), насіння — восени.

Застосовують як в’яжучий, сечогінний, кровооздоровний, кровоспинний, болезаспокійливий засіб при спазмах і шлункових та маткових болях, при болісних менструаціях; для регуляції функціональної діяльності товстих кишок, при запорах; при жовчнокам’яній хворобі та хворобах печінки (діють дубильні речовини, гіркоти, смоли, слиз, солі).

РОДОВИК ЛІКАРСЬКИЙ – (багровець, грижник, чорноголовка) – Sanguisorba officinalis. Трав’яниста багаторiчна рослина родини розових. Має коротке здерев’янiле розгалужене кореневище i додатковi коренi. Стебло прямостояче, до 150 см заввишки, ребристе, вгорi розгалужене, всерединi порожнисте, як i листки – зовсiм голе, блискуче. Листки непарноперистi, з багатьма видовжено-яйцеподібними або елiптичними, серцеподібними при основi й округлими на верхiвцi, пилчасто-зубчастими по краю, цупкими

темно-зеленими зверху i сизуватими знизу листочками. Прикореневi листки зiбранi розеткою на довгих черешках.

Квiтки правильнi, двостатевi, безпелюстковi, в яйцеподібних головках на довгих прямих квiтконосах. Цвiте у червнi – вереснi. Плід – однонасiнний горiшок. Росте на заливних луках, по берегах рiчок, узлiссях.

Для виготовлення лiкарських форм використовують кореневище родовика лікарського з корiнням. Викопують коріння восени, коли надземна частина починає в’янути. Корені такореневище родовика лікарського мiстять дубильнi речовини, органiчнi кислоти, ефiрну олiю, сапонiни, флавоноїди, гiркоти, вiтамiни (А, С, К), цукри, мiнеральнi речовини (макро- та мікроелементи).

Галенові препарати родовика лікарського мають судинозвужувальнi (при місцевому впливі), в’яжучi, протизапальнi, кровоспиннi, ранозагоювальні властивостi. Застосовують галенові препарати родовика лікарського при кровотечах, холециститах, ентероколiтах, ангiнi. Місцево – при кольпiтах, ерозіях, флебiтах, виразках, гнійних незаживаючих ранах. Внутрiшньо – екстракт родовика рiдкий по 40 крапель тричі на день. Вiдвар кореневища родовика лікарського (1:30) приймати по 1 ст ложцi тричі на день.Зовнiшньо

– вiдвар кореневища (1:20) служить для полоскання, примочок, спринцювань.

Яблуня домашня (Malus domestica) — вид рослин дрібних листяних дерев і чагарників з роду Яблуня родини Розові. Широко розповсюджене плодове дерево.

Рослина 4-12 м заввишки, з щільними кронами.

Листки 3-10 см завдовжки, чергові, прості, з зубчастим краєм.

Квіти мають п’ять пелюсток, які можуть бути білими, рожевими або червоними; зазвичай з червоними тичинками. Цвітіння відбувається навесні і варіюється значно залежно від підвиду і сорту.

Яблука були улюбленим фруктом стародавніх греків і римлян, вони символізували любов. Для стародавніх кельтів з’їсти яблуко означало отримати знання предків і, в результаті, безсмертя.

Саме яблуко було мірою багатьох речей, і коли в середньовічній Європі з’являвся черговий заморський «фрукт», його насамперед порівнювали з яблуком: помідор, наприклад, удостоївся честі прозватися «золотим яблуком», а картопля — всього лише «чортовим». Яблуко брало участь у людській історії так несподівано, що подекуди ми про це навіть не підозрюємо. Наприклад, йому ми зобов’язані появою губної помади (до речі, її назва походить саме від французького pomme — «яблуко»): відомий кардинал Рішельє дуже любив запах стиглих яблук, і одного разу попросив аптекаря приготувати з них мазь для губ.

За підрахунками учених, сьогодні яблуневі сади займають на землі п’ять мільйонів гектарів (значно більше всіх інших фруктів!), при цьому ближче до Півночі дев’ять дерев з кожних десяти плодових — це яблуні.

 

Яблука позитивно впливають на сечостатеву систему, нормалізують травлення. Правда, вони можуть привести до незначного газоутворення.  Користь яблук визначається наявністю в них маси біологічно активних речовин. Це аскорбінова кислота, тіамін, нікотинова кислота, рибофлавін. Крім того, корисні властивості яблук визначаються низкою мікроелементів: калієм, кальцієм, натрієм, фосфором, молібденом, барієм, цинком. 

Яблуко – фрукт, дуже поширений як в Росії, так і в багатьох інших країнах. Яблука не вимагають тропічного клімату та спекотної погоди, їх часто вирощують російські дачники, тому в статті обговоримо користь печених яблук.

Корисні властивості яблук досить великі. Треба сказати, що яблука корисні в будь-якому вигляді: свіжі, печені, сушені, а також у вигляді соку і мусу. У них містяться вітаміни A, B1, B2, B3, B6, B9, C, E, H, PP. Найбільше в них вітаміну B6, або піридоксину, він важливий для життєдіяльності організму і бере участь в обміні амінокислот. Він необхідний людям, які тривалий час приймали антибіотики, а також вагітним при токсикозі і жінкам, які приймають гормональні протизаплідні. Недолік цього вітаміну негативно впливає на функціонування мозку і кровообіг. Одним з достоїнств вітаміну є його стійкість до високих температур. З елементів таблиці Менделєєва в них входять залізо, калій, кальцій, магній, натрій, фосфор, йод, мідь, нікель і інші.

Натрій є життєво міжклітинним і внутрішньоклітинним елементом. Він бере участь у регуляції кров’яного тиску, нервової та м’язової тканин. Крім цього він бере участь у водному обміні і активізації травних ферментів. Користь печених яблук обгрунтована і вмістом калію. Він відповідає за кислотно-лужну рівновагу в крові, благотворно впливає на роботу нирок і крові, активізує м’язову роботу серця. Вхідний до складу яблук магній добре впливає на нервову діяльність, бере участь в обміні вуглеводів і енергетичному обміні. Він необхідний літнім людям, оскільки поліпшує роботу серцевого м’яза.

Багато вчених прийшли до висновку, що саме продукти, які ростуть або видобуваються в тій смузі, де живе дитина, оптимальні для нього. Величезна користь яблук в тому, що вони практично не викликають алергії. При підозрі на алергію у дітей просто потрібно зрізати шкірку з плодів. 

Мигдаль звичайний (Amygdalus communis) Гіллястий кущ або невелике (4—8 м заввишки) дерево родини розо­вих. Має пагони двох типів: ви­довжені вегетативні і вкорочені генеративні. Кора на однорічних пагонах червонувато-коричнева, на гілках —

сіро-бура, на стовбурі — сіро-чорна. Листки чергові, ланцетні, залозисто-пилчасті, загострені. Квітки правильні, 5-пе-люсткові, двостатеві, майже сидячі, одиничні або розміщені попарно; пелюстки білі або світло-рожеві. Плід — кістянка; кісточка дірчасто-ямчаста, стисла, овальна, з поверхні гладенька. Цвіте у лютому — березні, до розпускання листя. Існують дві форми мигдалю звичайного, які мор­фологічно не розрізняються: з солодким ядром (var. sativa, синонім — var. dulcis) і з гірким (var. amara).

         Поширення. Гіркомигдальні дере­ва дико ростуть у горах Копет­дагу (Туркменія), у західному Тянь-Шані та в південній Вірменії. На Україні, переважно в Криму, мигдаль вирощують. У куль­турі переважно сорти з солодким ядром.

Заготівля і зберігання. Для ме­дичних потреб використовують ядра плодів (Semina Amygdali excorticate) і листя (Folia Amygdali). Плоди збирають повністю стиглими, коли вони починають жовтіти і випадати з оплодня. Досушують їх на сонці або в при­міщенні, яке добре провітрю­ється. Готову сировину збері­гають у сухому місці, стежачи, щоб її не ушкоджували гризуни. Строк зберігання — 4 роки.

Хімічний склад. Насіння солодкого мигдалю (Semen Amygdalae dulces) містить жирну олію (30— 62%), білок (до 20%), сахарозу (10%), глюкозу, гумоподібні речовини (2—3%), слиз (3%), емульсин, ліпазу та інші ферменти, вітаміни В, (0,15—0,22 мг %), В₂ (0,62 мг %), В₅, В₆, РР (4,8 мг %), С (6—18 мг %), каротин (0,02— 0,17 мг %), дубильні речовини (0,17—1,39%), аспарагін та холін, 18 макро- і мікроелементів (до 3%) — кальцій, магній, натрій, залізо, марганець, мідь, барій та інші. Насіння гіркого мигдалю (Semen Amygdalae amarae) відріз­няється меншим вмістом цукрі (3—5%) і жирної олії (35—38%) та наявністю глікозиду синильної кислоти амигдаліну (1,5—8%). Жирна олія солодкого та гіркого різновидів мигдалю складається з олеїнової (понад 70%), лінолевої (20%) та пальмітинової (3%) кислот, фітостерину (0,3%) та гліцеридів насичених жирних кислот (до 5%).

Фармакологічні властивості і використання. Солодкий мигдаль ре­комендують вживати при недо­крів’ї, астенії, після перенесених виснажливих хвороб, при затрим­ці росту у дітей та як ліки від судомного кашлю, при підвищеній кислотності шлункового соку, виразці шлунку, особливо у за­взятих курців (тамує епігастральний біль). Гіркий мигдаль для їжі непридатний. Він містить амигдалін, який під дією соляної ки­слоти шлунку та ферменту емуль­сину (є в самому мигдалі) роз­кладається на глюкозу, бензой­ний альдегід і дуже отруйну си­нильну кислоту. З одного плоду гіркого мигдалю може надійти в організм близько 1 мг синиль­ної кислоти. Вважається, що для дорослої людини смертельною до­зою є 30—60 плодів гіркого миг­далю, а для дитини — 7—15. Розтовкуючи ядро солодкого мигда­лю з водою або молоком, одер­жують мигдальне молоко (Emulsio Amygdalarum), яке застосову­ють при опіках і інших ушкод­женнях шкіри, при сверблячці, як косметичний засіб при дифуз­ному облисінні та для догляду за шкірою всіх типів. Мигдалева олія (Oleum Amygdalarum), яку добувають холодним пресуванням ядер солодкого й гіркого мигда­лю, застосовується при гастриті, колітах, як проносний засіб при запорах (особливо у немовлят) і як основа для лініментів та інших галенових препаратів, а та­кож як розчинник для препара­тів, які використовують у вигля­ді ін’єкцій. Як зовнішній засіб мигдалеву олію використовують при сверблячці і пролежнях. Ра­фінована мигдалева олія, одержа­на гарячим пресуванням, викори­стовується як харчовий продукт і в парфюмерній промислово­сті, а нерафінована — у милова­рінні. З макухи солодкого мигда­лю виготовляють мигдалеві ви­сівки (Furfur Amygdalarum), які використовують у косметиці як засіб, що пом’якшує і очищає шкіру. З макухи гіркого мигдалю шляхом переганяння з водяною парою одержують гіркомигдалеву воду (Aqua Amygdalarum amararum). Для цього макуху под­рібнюють на порошок, залива­ють водою у співвідношенні 1:7, залишають кілька годин для бро­діння, а після цього проводять переганяння. Одержана таким чи­ном гіркомигдалева вода містить до 0,25% синильної кислоти і використовується як ефективний седативний засіб при бронхіаль­ній астмі, катаральному бронхіті, гастралгії, кашлі, безсонні та від нестримного блювання; місце­во — як знеболюючий засіб. У гомеопатії настойка гіркого мигдалю використовується при астмі, епілепсії, дифтерії.

АБРИКОС ЗВИЧАЙНИЙ (Armeniaca vulgaris Lam. = Prunus armeniaca L. лат. аrmeniacus — вірменський і vulgaris — звичайний. Назва Armeniaca помилкова). За своїм походженням рід

Східноазіатський, з основним центром у Китаї, як культурна рослина відомий більше ніж за 2000 років до н.е.) — листопадне дерево родини розових (Rosaceae Juss); рос. назва — абрикос обыкновенный. Відомо 7 видів роду. У місцях свого природного зростання в горах Середньої Азії, Китаю А.з. росте поодиноко чи групами у долинах річок, серед чагарників, на кам’янистих і скелястих схилах гір, де він і був вперше введений у культуру. Внаслідок багатовікової селекції виведено безліч форм і сортів абрикоса, що різняться за величиною, забарвленням, ароматом, смаком і часом дозрівання плодів. А.з. — дерево висотою до 15 м. Тривалість життя — 30–40 років (окремі екземпляри — 100 і навіть 200 років). Форма крони неправильна, листя довжиною 6–9 см, голе, яйцеподібно-округле, по краю дрібнозубчасте, з темно-червоними жолобчастими черешками, розташоване почергово, квітки — численні, рожеві або білі, майже сидячі, двостатеві, 25–30 мм у діаметрі, розпускаються раніше, ніж листя. Чашолистики овальні, темно-червоні, при цвітінні відігнуті вниз і притиснуті до циліндричного гіпантію. Плоди — округла кістянка з подовженою бороздочкою, шкірочка бархатисто-опушена, різного забарвлення (від майже білих до червоно-жовтогарячих, переважно жовті). М’якоть плоду соковита, солодка, ароматна, кісточка гладка. Цвіте у квітні, плодоносить у червні — липні. Використовують плоди, насіння та абрикосову камедь. Сухий абрикос із кісточкою — це урюк, без кісточки — кайса, розділений на половинки сушений абрикос — курага. Курага буває або різаною, або рваною; шепотила — злегка підв’ялені великі плоди без кісточок. Офіцінальною сировиною є камедь Gummi Armeniacae та жирна олія, яка дуже близька за складом до персикової й відома під назвою персикова олія Oleum Persicorum.

Плоди містять близько 27% цукрів, переважно сахарозу — 3,71–15,81%, понад 2,5% органічних кислот (яблучна, лимонна, бурштинова, винна, сліди саліцилової), пектини — 1%, каротиноїди — 1,6 мг%, аскорбінової кислоти — до 10 мг%, тіамін, рибофлавін, фолієву кислоту. На аскорбінову кислоту багатші сорти, що мають більш яскраве жовтогаряче забарвлення шкірочки й м’якоті. У плодах виявлено фенольні сполуки (у дозрілих плодах — до 60 мг%): хлорогенова, кавова, ферулова, n-кумарова й інші кислоти; рутин, ізокверцитрин, авікулярин, кверцетин, ізокверцетин; катехіни — до 1%, лейкоантоціанідини; мікроелементи: К — 305 мг%, Fe — 0,31–0,58 мг%, Mn — 0,02–0,03 мг%, Mo — 0,002–0,009 мг%, Ni — 0,009–0,011 мг%. Дикорослі види абрикоса багатші на поліфеноли, ніж культивовані. Серед ароматичних компонентів виявлені мірцен, лімонен, n-цимол, терпінолен, ліналоол, гераміол, γ-терпінеол, γ-оксилактон. У куразі кількість K зростає до 1717 мг%, Mg — до 105, Fe — до 12, Na — до 171 мг, а вміст I досягає 75 мкг; цукру — до 84%, органічних кислот — 1,4–3,4%, пектинових речовин — 1,3–2,1%, каротиноїдів — 3,5 мг%, вітаміну С − 4 мг%, РР — 3 мг%, В₁, В₂. Насіння абрикоса містить амінокислоти: аргінін, тирозин, метіонін, ванілін, фенілаланін, лейцин, ізолейцин, сліди цистину, цистеїн, пролін; пангамову кислоту, глікозид амігдалін, жирну олію 30–50%, до складу якої входять олеїнова (68,42–74%) і ліноленова кислота (21–21,69%), стеаринова — 1,12%, арахісова — 0,5%; глікозид амігдалін — 4%, стероїди: холестерол — 0,91%, ситостерол, естрон і фермент емульсин. Олія — невисихаюча, містить в основному тригліцериди олеїнової кислоти, в меншій кількості — лінолевої. З ферментів в абрикосах виявлені лактаза й емульсин. Кора абрикоса містить дубильні речовини — 13,2%, у деревині — флавоноїди: таксифолін (дигідрокверцетин), аромадендрин. Камедь містить глюкуронову кислоту, галактозу, арабінозу, яка за складом і розчинністю подібна до гуміарабіку. У листках — сорбіт 0,4%, вітамін С, фенолкарбонові кислоти в гідролізаті — кавова, n-кумарова; флавоноїди — глікозиди кверцетину, кемпферолу, у квітках — каротин. Коріння містить ароматичний глікозид — 4-О-глікозилокси-2-гідрокси-6 — метоксиацетофенон.

Плоди використовують при анемії, при гіпо- та авітамінозі, серцево-судинних захворюваннях, що супроводжуються набряками, а також при захворюваннях шкіри, слизової оболонки порожнини рота, трофічних виразках гомілки. Вважають, що споживання абрикосів сприяє довголіттю. Абрикосовий сік (рН 3,8) діє бактерицидно на деякі гнильні й гноєтворні бактерії. Найбільш чутливі до нього бактерії Рroteus vulgaris, Рseudomonas fluorescens, Рseudomonas auroginosa. Сік рекомендують вживати при низькій і нульовій кислотності шлунка. У косметиці використовують свіжий сік при сонячних опіках, а також абрикосову олію, що освіжає й омолоджує шкіру обличчя. Камедь абрикосова — Gummi Аrmeniacae — розчинна у воді, її використовують як емульгатор. Листя в народній медицині використовують при зубному болю і стоматиті. Насіння А.з. слід вживати в їжу обережно, не більше 20 г, щоб не отруїтися. У китайській народній медицині насіння в чистому вигляді вживають при кашлю й гикавці, нефриті, у сирому вигляді насіння має глистогінну дію. Жирна абрикосова олія застосовується як розчинник ін’єкційних розчинів, як основа для мазей. Сухі плоди (урюк, курага) призначають хворим із порушеннями серцевого ритму, недостатністю кровообігу, при інфаркті міокарда, атеросклерозі, коронарній недостатності, хворим, які лікуються сечогінними засобами й серцевими глікозидами, як джерело добре засвоюваного калію. Абрикоси, особливо свіжі, не можна вживати натще, а також після прийому важко переварюваної їжі. Свіжі абрикоси шкідливі для пацієнтів із виразковою хворобою й гастритом. Особам із цукровим діабетом не слід зловживати свіжими або сушеними абрикосами у зв’язку з високим вмістом у них сахарози. Тверда оболонка кісточки абрикоса має практичне застосування у виробництві високоякісного активованого вугілля і чорної фарби.

РОДИНА БОБОВІ – FABACEAE

Родина Бобові включає близько 18 тисяч видів, які розповсюджені майже по всій Землі.

Життєві форми: трав’янисті рослини, рідше кущі, ліани або дерева.

Підземні органи: стрижнева коренева система, іноді є кореневище. На коренях Бобових оселяються бульбочкові бактерії, формуючи бактеріоризу (1).

Листки: переважно складні – трійчасті, пальчасті або перисті (2), з прилистками (3).  Частини листка іноді видозмінюються у вусики (4) або колючки (5). Листкорозміщення чергове.

Суцвіття: найчастіше китиця (6), рідше головка, волоть або зонтик.

Квітки: двостатеві, зигоморфні (рідше актиноморфні), з подвійною оцвітиною. Чашечка 5-членна, зрослолиста (7), залишається при плодах. Віночок метеликоподібний (8). Андроцей (9) складається з 10 тичинок: одна переважено вільна, інші зростаються до половини. Гінецей монокарпний (10), зав’язь верхня.

Плід: біб (11), який може бути одно- або багатонасінним, розкривним і нерозкривним. Сформоване насіння не має ендосперму. Запасні поживні речовини (білки, жирна олія) відкладаються  у сім’ядолях насінини.

 

Акація – рослина великий групи кущів і дерев роду Acacia сімейства бобових Leguminosae. Рід акацій містить у собі колючі дерева африканської савани і камедне дерево А. сенегальська у північній Африці, поряд із багатьма видами, що ростуть на південному заході США і Мексики.

 Акації трапляються в теплих кліматичних зонах, особливо в Австралії

            Ара́хіс (Arachis) — рід рослин родини бобових. Містить кілька десятків видів, що дико ростуть у Південній Америці. Поширений у культурі у деяких країнах (Індія, Китай, США та багато країн Африки). Щонайменьш один вид, арахіс культурний або підземний (A. hypogaea) — широко культивується як олійна культура. Представники роду — однорічні трав’нисті рослини 25-35 см заввишки. Квітки з’являються у травні — червні. Листки парноперисті, із чотирма овально-яйцеподібниими листочками. Квітки сидячі або на коротких ніжках у пазухах листків. Плід — підземний біб, видовжено-цилідричний, 1-5-насінний. Насіння деяких видів їстівне, містить багато олії.

Астрагал (Astragalus) — рід однорічних і багаторічних трав’янистих рослин, рідше напівкущів і кущів род. бобових. Листки непарнопірчасті; квітки зібрані в китиці; плід — біб. Відомо бл. 1600 видів, пошир. в Пн півкулі (переважна більшість в Перед. і Серед. Азії); з них в УРСР — 31. Серед астрагалу є цінні кормові рослини, деякі запроваджені в культуру. Велике значення мають посухостійкі види.

            Астрагал шерстистоквітковий – рідкісна рослина України

БУРКУН  ЛІКАРСЬКИЙ –  Melilótus officinális (L.) Pall.         Дворiчна трав’яниста рослина родини бобових. Стебло прямостояче, розгалужене. Листки трiйчастi, дрібнозубчасті. Квiтки двостатевi, дрiбнi, жовтi, в багатоквiткових пазушних ки-тицях. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – біб. Росте на лiсових галявинах, узлiссях, бiля дорiг, як бур’ян у садах. Є добрим медоносом. Для лiкарських потреб заготовляють траву буркуна, зібрану пiд час цвiтiння. Трава буркуна мiстить глiкозиди (мелiлотозид), кумарини, мелiлотин, похiднi пурину, жироподiбнi речовини, бiлок, ефiрну олiю, мiнеральнi речовини.

Галеновi препарати буркуна мають антикоагулянтнi, болетамувальні, вiдхаркувальнi, седативнi, сечогiннi, судинорозширюючi, протисудомнi властивостi. Застосовують при кровотечах, стенокардiї, гiпертонiчній хворобі, бронхітах, кашлi, безсоннi, болях у шлунку, ревматизмi, зобі, нервових розладах, лейкопенiї, набряках. Протипоказані при вагiтностi.

Внутрiшньо – настiй трави буркуна (2 ст ложки сировини на 200 мл окропу) приймати по 2 ст ложки тричі на день. Зовнiшньо – настiй квiток буркуна на олiї (1:10, настоювати 10 днiв) використовувати при наривах. Настiй трави (2 ст ложки сировини на 500 мл окропу) служить для примочки при фурункулах.

Вовчу́г польови́й (Ononis arvensis L.). Родова назва рослини походить від грецького слова “онен” — осел, бо ще Діоскорид відмітив, що осли охоче поїдають її, тим часом як інші тварини уникають. Популярним був вовчуг у XVI ст в Західній Європі як сечогінний засіб. Це — багаторічна трав’яниста рослина. Стебла висхідні, прямі, опушені. Листки трійчасті, з великими прилистками. Квітки пазушні, метеликові, рожеві, на коротких квітконіжках, на кінці стебла утворюють колосоподібні суцвіття. Цвіте в червні — липні. Запах неприємний. Плід — біб. Підземна частина складається з темно-бурого, багатоголового кореневища і стрижневого, в нижній частині галузистого кореня. Росте на луках, серед чагарників та по берегах річок. Корені містять ізофлавоновий глікозид, солодкий глікозид не встановленої будови, тритерпеновий сапонін і трохи ефірної олії, яка осмолюється при

зберіганні.

Використовують відвар коренів вовчуга і 20%-ну настойку на 70%-ному спирті як кровоспинний, проносний, сечогінний і протигеморойний засіб, а також при лікуванні подагри, епілепсії, запаленні сечового міхура і нирок, каменях у нирках. Ванни із відвару трави призначають при лікуванні екземи. Тривале вживання вовчуга зменшує ламкість капілярів.

Під вовчуг рекомендують відводити пухкі, багаті на гумус ґрунти. Восени вносять добрива: органічні — у вигляді гною або компосту (0,2 т/100 м²), мінеральні — з розрахунку 0,6 кг/100 м² фосфорних і 0,3 кг калійних.

Горох посівний – Pisum sativum L. Горох – зазвичай це однолітні трав’янисті рослини зі слабкими стеблами, що в’ються. Листки перисті, закінчуються ветвистими вусиками, за допомогою яких горох ціпляється за інші поверхні. Родовою відміною є трьохреберний стовпчик у квітці, із жолобком унизу і волосками нагорі. Горох посівний (Р. sativum) — найвідоміший і найбільш розповсюджений. Квітки майже завжди білі, хоча бувають і рожеві.

                        Вирощують з прадавніх часів. Але єгиптянам, здається, не був відомий. Стверджується, що насіння цього гороху знаходять при розкопках будівель бронзового і навіть кам’яного віків. У Індії його теж розводили з давніх давен. Тому похождення гороху уважається східним, але не з повною впевненістю. Розрізняють три основні сортогрупи гороха посівного:  Інший вид, Г. польовий (Pisum arvense L.), хоча і відрізняється вуглуватим насінням, та не виділяється багатьма авторами навіть у окремий вид. Розводять його у полі, на Заході, але набагато рідше, ніж попередній вид.

Гуньба сінна – Trigonélla foenum–graecum L. Однорічна трав’яниста рослина родини бобових. Стебло прямостояче, розсіяноопушене до 50 см заввишки. Листки чергові, трійчасті, з зубчастих листочків. Квітки зигоморфні по 1 – 2 в пазухах листків; віночок блідо-жовтий. Цвіте у червні. Плід – біб

В Україні гуньбу сінну розводять як ефіроолійну та кормову рослину.
Для виготовлення галенових препаратів використовують насіння рослини.
У насінні рослини гуньби сінної містяться алкалоїд (тригонелін), ефірна олія, нікотинова кислота, та інші вітаміни, сапоніни (діостенін, тригонелін, гітогенін), слиз, холін, рутин, гіркі речовини ,мінеральні речовини.
Насіння гуньби сінної вживають як тонізуючий засіб, який збуджує апетит. Призначають при кахексії, захворюваннях леге-нів, шлунково-кишкового тракту, авітамінозі РР, при чоловічій слабкості.

        

КОЗЛЯТНИК ЛІКАРСЬКИЙ (ГАЛЕГА) – Galéga officinális L. Багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 40 —90 см, рідше до 1,5 м. Корінь стрижневий, з коротким багатоголовим кореневищем. Стебла численні, прямостоячі, гіллясті, густо вкриті листям, голі або вкриті розсіяними волосками. Листки з прилистками, непарноперисті, черешкові, 5 — 20 см завдовжки, з 5 —10 парами лінійно-ланцетних листочків. Квітки численні, зібрані в густі, що перевищують довжину листків, пазушні китиці, досягають 8 —27 см у довжину.

Віночок метеликовий, близько 1 см завдовжки, ясно-блакитний, зрідка білий. Плоди — багатонасінні, голі, 2 — 4 см завдовжки. Цвіте в червні–серпні. Росте на вологих суглинистих ґрунтах.

Всі органи рослини містять в собі алкалоїди. Для лікування застосовується трава (лат. Herba galegae). З насіння виділено алкалоїд галагін, лютеолін та його глюкозид галутеолін. В траві міститься алкалоїд пеганін і сапоніни. Застосовується як сечогінне і потогінне, а також для посилення секреції молока і для лікування діабету.

          КАСІЯ (СЕНА)- Sénna Mill

Великий рід рослин з родини Бобові. Листки і екстракти рослини відвіку використовувалися як проносне, а також при захворюваннях печінки і жовчного міхура. Проте в наш час лікарські форми сенни поступово вилучають з національних фармакопей унаслідок недостатньо доброго співвідношення ефективності і безпеки препаратів. листя і плоди яких використовують в медичній практиці як послаблюючі засоби.

Квасоля звичайна     – однорiчна трав’яниста рослина родини бобових. Стебло прямостояче, розгалужене, невитке, до 80 см заввишки (у виглядi куща). Листки двочерешковi, трiйчастi. Квiтки бiлi, рожевi або лiловi, в пазушних китицях. Цвiте у червнi – серпнi. Плід – біб.

Вирощують як харчову i лiкарську рослину.
Для виготовлення лiкарських препаратiв використовують стулки стручкiв (Cortex fructus Phaseoli vulgaris).

Стулки квасолi мiстять мiнеральнi i дубильнi речовини, клiтковину.
 Застосовують при цукровому дiабетi, гiпертонiчнiй хворобi, запаленні нирок

 

Солодка гола (С. гладка, ЛАКРИЧНИК) – Glycyrrhíza glábra L.

 

 Багаторічна трав’яниста майже гола рослина родини бобових. Стебло прямостояче, здебільшого розгалужене, до 120 см заввишки. Листки чергові, непарноперисті, овальні або видовжено яйцеподібні, вкриті крапковими залозками. Квітки двостатеві, неправильні, на довгих пазушних квітконосах, зібрані китицями, віночок метеликовий білувато-лілуватий. Цвіте у червні – липні. Плід – видовжений, голий, 2 – 6 насінний біб.

Росте по солончакуватим місцях. Для виготовлення ліків використовують корені солодки, які копають рано навесні або восени після того як надземні частини рослини починають в’янути.
Корінь солодки голої містить сапонін (гліциризин), флавоноїди, стерини, карбеноксолон, аспарагін, мінеральні речовини (мікро- та макроелементи, вітаміни, вільну гліциретинову кислоту та інші сполуки.
Препарати солодки голої мають багатосторонню терапевтичну дію. Гліциризин зумовлює відхаркувальні, протизапальні, спазмолітичні, сечогінні та послаблюючі властивості. Наявністю флавоноїдів пояснюються антигістамінні й холінолітичні властивості, а також проти виразкова активність. Гліциризинова і гліциритинова кислоти виявляють протизапальну, проти алергічну, антибіотичну і протипухлинну дію.Тривале застосування солодки може спричинити порушення водно-електролітного балансу й призвести до набряків. Галенові препарати солодки використовуються як відхаркувальний, обволікаючий і як такий, що пом’якшує кашель, при захворюваннях верхніх дихальних шляхів.

Препарати солодки знижують кислотність шлункового соку, мають гастро протекторну дію (із солодки отримано в очищеному вигляді активну сполуку стероїдної будови, яка тримала назву карбеноксолон), використовують як допоміжний засіб при бронзовій хворобі й гіпофункції кори наднирників. Для стимуляції кори наднирників солодку використовують при системну вовчаку, алергічних дерматитах, пухирчатці. Китайські лікарі відносять корінь солодки до засобів, що омолоджують організм.

Теромопсис ланцетовидний  – Thermópsis lanceoláta R. Br. s. L

Багаторічна трав’яниста рослина. Стебло в нього прямостояче, гіллясте, заввишки до 15— 25 см, з дрібними білуватими волосками на ньому. Листки трійчасті, довгасті, сірувато-зеленого кольору, гладенькі зверху й волохаті зісподу, завдовжки 3—7 см й завширшки — 0,5—1 см. Квітки жовті, зібрані кільцями в верхівкових китицях. Приквітки довгасто-яйцевидні, чашечка волохата. Біб майже сидячий, лінійний.

Суха трава цієї рослини має своєрідний запах, схожий на легкий запах насіння маку. Смак гірко-терпкий.

В термопсисі ланцетному є п’ять алкалоїдів, які виявляють різну фізіологічну дію на організм, і, крім того, сапоніни, ефірна олія й інші лікарські речовини. Рослина виявляє відхаркувальну дію й підвищує кров’яний тиск. У великих дозах препарати з термопсису є блювотним засобом. Цією рослиною можна замінювати іпекакуану й сенегу.

Насіння в ланцетного термопсису отруйне, й тому під час заготівлі трави рослини його треба викидати. Ліки з цієї рослини треба завжди суворо дозувати (наприклад, разова доза порошку для дорослих — 0,1 г).

У науковій медицині з неї готують настій, сухий екстракт, порошок, таблетки й спеціальний препарат цититон для введення в вену і в м’язи. Цититон застосовують і для збудження дихання й підвищення тиску крові. Сухий екстракт, порошок і таблетки від кашлю вживають, головним чином, як відхаркувальні засоби при легеневих захворюваннях (хронічному бронхіті, крупозному запаленні легень і т. д.).

Запроваджен­ня термопсису в широку медичну практику належить                М. М. Варлакову, який відкрив його відхар­кувальні властивості. Особливо ефективним є застосування пре­паратів термопсису при хронічних трахеїтах, бронхітах і бронхо­пневмоніях та у випадку катараль­них явищ верхніх дихальних шля­хів і ротоглотки. Застосовують термопсис у вигляді порошку, настою, таблеток і сухого екс­тракту, виготовлених з його трави. У великих дозах препарати тер­мопсису викликають блювання. Трава термопсису входить до складу таблеток від кашлю (Таbulettae contra tussim), а сухий екстракт входить до складу сухої мікстури від кашлю для дорослих (Mixtura sicca contra tussim pro adultis) комплексного препарату кодтермопс. З насіння термопсису ви­робляють препарат цититон.