ОСНОВИ ІНФУЗІЙНОЇ ТЕРАПІЇ У ДІТЕЙ

 

Вода відіграє важливу роль в забезпеченні життєдіяльності організму. Вона – основний структурно-пластичний компонент живого організму і універсальний біологічний розчинник. Вода є рідким середовищем, в якому здійснюються метаболічні реакції, перетравлення їжі і всмоктування розщеплених продуктів, виведення кінцевих продуктів обміну.

Відносний вміст води в організмі дитини залежить від віку: у новонародженого – 80 %, у дітей перших 6-ти місяців -70 %, від 6 до 14 років – 60 % маси тіла (без врахування маси жирової тканини, яка бідна на воду).

Розрізняють інтрацелюлярну рідину (яка міститься в клітинах) та екстрацелюлярну (внутрішньосудинна, інтерстиціальна та трансцелюлярна рідини). Трансцелюлярна рідина складається із секретів шлунково-кишкового тракту, спинномозкової, плевральної, перитонеальної, синовіальної рідин. Внутрішньосудинна рідина складаю приблизно 5 % від маси тіла. Об’єм рідини в судинному руслі підтримується на постійному рівні завдяки збалансованій взаємодії між фільтраційними та онкотичними силами на рівні капілярів. З артеріальної частини капілярів постійно виділяється рідина в міжклітинний простір через переважання фільтраційного (гідростатичного) тиску, а з венозної частини практично така ж кількість рідини всмоктується назад із-за переважання онкотичного тиску.

Механізм регуляції рідини в організмі включає осмотичні та об’ємні рецептори, гіпоталамус, задню долю гіпофіза, яка виробляє антидіуретичний гормон та нирки. Вживання води організмом регулюється системою ренін-ангіотензин-альдостерон.

Для підтримки водного балансу організму необхідно щоденно поповнювати мінімальний об’єм рідини, який складає обов’язкові втрати рідини через шкіру, легені, травний тракт, діурез.

Перспірація складає в нормі 20-30 мл/кг на добу, втрати з калом – 5-8 мл/кг на добу. В нормі діурез у дітей раннього віку становить 50-90 мл/кг, у підлітків і дорослих – 25-30 мл/кг маси тіла.

Фізіологічні потреби у воді:

Новонароджені – 120-140 мл/кг;

1-3 місяці – 150-170 мл/кг;

3-6 місяців -140-160 мл/кг;

6-9 місяців – 130-150 мл/кг;

9-12 місяців – 125-140 мл/кг;

До 5 років – 115-130 мл/кг;

5-10 років – 100 мл/кг;

10-14 років – 50-70 мл/кг;

Більше 14 років – 40-50 мл/кг.

У хворої дитини додаткові втрати:

при підвищенні температури на 1 градус 10-12 мл/кг/добу;

патологічна перспірація (синдром дихальних розладів) – при підвищенні частоти дихання на кожна 10 – 10 мл/кг/добу;

парез кишок – 20-30 мл/кг/добу.

Сумарна кількість рідини, яка втрачається, повинна дорівнювати кількості рідини, що вводиться.

Завдання інфузійної терапії:

1.     Корекція об’єму, складу і деяких властивостей циркулюючої крові.

2.     Регідратація.

3.     Дезінтоксикація.

4.     Дегідратація.

5.     Парентеральне харчування.

Дезінтоксикація основана на значному посиленні фільтраційної здатності нирок при створенні додаткового водного навантаження, а також здатності ряду інфузійних препаратів адсорбувати токсини, які знаходяться в крові. Посилений діурез сприяє прискоренню виведення токсичних продуктів, що здійснюється методом форсованого діурезу.

Шлях введення рідини – внутрішньовенний.

 Венозні доступи: пункція периферичних вен, катетеризація центральних вен, венесекція та ін.

Абсолютних протипоказів до інфузійної терапії нема. Обережно її потрібно проводити при серцево-судинній, нирковій і печінковій недостатності, коли необхідно зменшити кількість рідини і здійснювати більш ретельний клініко-лабораторний контроль за станом хворого.

Розчини для інфузійної терапії:

1.                Препарати для корекції об’єму, складу і деяких функцій циркулюючої крові.

а) природного походження:

– препарати крові (цільна кров, нативна, суха, заморожена плазма, альбумін);

– компоненти крові (еритроцитарна і тромбоцитарна маси, лейкоцитарний концентрат, імунологічноактивні та гемостатичні препарати);

б) штучного походження: синтетичні колоїди (реополіглюкін, поліглюкін, реосорбілакт, сорбілакт, ксилат).

2.  Водно-сольові розчини (фізіологічний розчин, розчин Рінгера-Локка, ацесоль, диполь, трисоль, 5 % глюкоза).

3. Дезінтоксикаційні розчини (10 % глюкоза, плазма, альбумін, реосорбілакт, сорбілакт, ксилат).

4. Розчини для парентерального харчування:

-джерела амінокислот;

-джерела жирних кислот;

-джерела вуглеводів.

5. Осмотичні діуретики (манітол, маніт, сечовина, сорбілакт).

Препарати для корекції об’єму, складу і деяких функцій циркулюючої крові.

В 2003 році Європейський Союз затвердив директиву з розробки стандартів якості та безпеки взяття, тестування, переробки, зберігання і розподілу крові та її компонентів. Основний напрямок сучасної трансфузіології полягає у використанні клінічно обґрунтованих специфічних компонентів. Компоненти – це ті терапевтичні складові донорської крові, які можуть бути приготовлені за допомогою центрифугування, фільтрації та заморожування з використанням звичайних методик банків крові.

Трансфузія застосовується переважно з такою метою:

-підтримати транспорт кисню/діоксиду вуглецю;

-відновити крововтрату та нормалізувати розлади коагуляції.

Дефекти зберігання цільної крові роблять її непридатною для виконання всіх цих завдань. Пацієнтам необхідно надати той компонент, який потрібний для усунення конкретного дефіциту. Це дозволить попередити непотрібне і, можливо, шкідливе вливання надлишкових складових крові. Компоненти крові дають більше виражений лікувальний ефект і менше небезпечні в імунологічному відношенні, оскільки містять менший набір антигенів у своєму складі, що зменшує частоту ускладнень і реакцій і порівнянні з переливанням крові. Оптимальні умови і терміни зберігання залежать від компонента крові. Еритроцити найкраще зберігають власну функціональну здатність в охолодженому стані (від +2 до +6⁰С). Властивості складових плазми найкраще зберігаються в замороженому стані (-23⁰С). Зберігання тромбоцитів бажано здійснювати  при кімнатній температурі й безперервному перемішуванні (+20-24⁰С). Таким чином, тільки для еритроцитів виконується вимога зберігання, коли цільна кров знаходиться в охолодженому стані, тоді як терапевтична ефективність більшості інших складових при цьому втрачається. Компонентна терапія забезпечує також логістичні, етичні та економічні переваги. Компоненти крові можуть бути приготовлені під час взяття з використанням технології аферезу. Подібним чином можна одержати плазму, концентрати лейкоцитів, тромбоцитів і еритроцитів. Як варіант можна заготовляти цільну кров традиційним способом, коли компоненти вилучаються за допомогою переробки цільної крові після донації. Затримка перероблення або порушення умов зберігання можуть негативно впливати на якість кінцевих продуктів. Якщо тривалість взяття крові перевищує 12 хвилин, її не можна використовувати приготування тромбоцитів, більше 15 хвилин – для прямої трансфузії або виробництва факторів згортання.

При центрифугуванні лейкоцити та еритроцити осідають швидше ніж тромбоцити, бо мають більший об’єм. Більш тривале центрифугування призводить до осідання тромбоцитів. Вкінці центрифугування плазма без клітин знаходиться у верхній частині контейнера, еритроцити – на дні. Тромбоцити накопичуються поверх шару еритроцитів, а лейкоцити знаходяться у верхніх 10 мл маси еритроцитів.

Цільна кров на даний час в основному використовується як матеріал для виготовлення її компонентів. В перші 3 дні препарат зберігає до 50 % вихідної кисне транспортної функції. Вже через 15-20 хвилин після заготовки препарату в ньому утворюються мікро згустки розміром 15-100 мкм, кількість яких до 3-тьої доби досягає 30000 в мм³. За відсутності належних замінників плазми та компонентів крові використання її може бути передбачено тільки у клінічних умовах, де одночасно мають місце і дефіцит еритроцитів, так і об’єм крові.

Еритроцити – компонент, який одержують за допомогою видалення частини плазми з цільної крові без наступного оброблення.

Покази для використання: для відновлення крововтрати і терапії анемії.

Абсолютним показом для переливання еритроцитів є зниження концентрації гемоглобіну до 50 г/л, тобто, за життєвими показами. Відносним показом до переливання еритроцитів є рівень гемоглобіну нижче 100г/л при загрозі повторної кровотечі чи на висоті септичного процесу. Недоцільно і необґрунтовано використання крові та її препаратів із стимулюючою метою.

Інші види еритроцитарного компоненту крові:

–                    еритроцити з видаленим тромболейкоцитарним шаром (знижується утворення агрегатів);

–                    еритроцити у додатковому розчині (додається в еритроцити відповідний поживний розчин для підтримки корисних властивостей клітинних компонентів під час їх зберігання – це може бути натрію хлорид, аденін, глюкоза, манітол, ін).;

–                    еритроцити у додатковому розчині з видаленим тромболейкоцитарним шаром (додатковий розчин подовжує термін зберігання, а видалення тромболейкоцитарного шару знижує утворення мікро агрегатів);

–                    відмиті еритроцити – компонент, одержаний з цільної крові за допомогою центрифугування і видалення плазми з наступним промиванням еритроцитів в ізотонічному розчині – це найменш реактивне гемотрансфузійне середовище із зниженою агрегаційною здатністю еритроцитів, відсутністю ризику цитратної інтоксикації і гіперкаліемії, показані у хворих, які мали алергічні реакції під час трансфузії продуктів крові;

–                    еритроцити, збіднені на лейкоцити – компонент, одержаний за допомогою видалення більшої частини лейкоцитів із препарату еритроцитів (показаний для пацієнтів з раніше виявленим лейкоцитарними антитілами або за підозри на їх наявність та для пацієнтів, які потребують частих трансфузій для запобігання алоімунізації до антигенів лейкоцитів, запобігає передачі цитомегалії);

–                    еритроцити кріоконсервовані – компонент із цільної крові, в якому еритроцити заморожуються з використанням кріозахисної речовини і зберігаються при температурі від -60 до -80⁰С, перед використанням їх розморожують. Термін їх зберігання до 10 років за умов дотримання температурного режиму. Показані для заміщення дефіциту еритроцитів у пацієнтів з рідкісними групами крові а також для аутологічної трансфузії.

–                    еритроцити, отримані методом аферезу.

Тромбоцити – компонент, отриманий із свіжої цільної крові, що містить більшу частину вихідного вмісту тромбоцитів у терапевтично ефективній формі. Термін зберігання – до 5 днів.

Показанням для трансфузії тромбоцитів є наявність вираженої тромбоцитопенії з клінічно істотною кровотечею, що пояснюється дефіцитом тромбоцитів. Тромбоцитопенія не є прямим показом для трансфузії тромбоцитів. Таки стани зустрічаються при апластичних чи гіпопластичних анеміях, лейкозах, ДВЗ-синдромі, медикаментозній яи іншій інтоксикації.

Види тромбоцитарного компоненту:

-тромбоцити відновлені;

-тромбоцити, одержані методом аферезу.

За допомогою аферезу доза тромбоцитів, еквівалентна дозі від 3 до 13 доз цільної крові, може бути одержана за одну процедуру та розділена на декілька стандартних доз для трансфузії

Гранулоцити – компонент, що складається переважно із гранулоцитів, суспендованих у плазмі, який одержується за допомогою аферезу від одного донора. Препарат нездатний для зберігання, його необхідно переливати відразу після приготування. Тимчасове зберігання повинно обмежитись 24 год. при температурі +20-24⁰С.

Показання для застосування:

–використовується у хворих з високою нейтропенією на фоні сепсису, які одержують необхідну антибактеріальну терапію.

Свіжозаморожена плазма – компонент для трансфузії, заморожений до температури, яка здатна адекватно підтримувати лабільні фактори згортання крові у функціональному стані.

Містить нормальні рівні стабільних факторів згортання плазми, альбуміну та імуноглобулінів.

Методи приготування:

–                              з цільної крові  методом центрифугування;

–                              методом аферезу.

Термін зберігання за температури -25⁰С і нижче – 24 місяці.

Покази для використання:

–                              розлади згортання крові, коли існує множинний дефіцит факторів згортання і лише тоді, коли відсутній відповідний вірусінактивований специфічний фактор згортання;

–                              тромбоцитопенічна пурпура.

Свіжозаморожена плазма використовується з метою боротьби з ДВЗ-синдромом, поповнення втрати ОЦК, зупинки кровотечі.

Свіжозаморожену плазму не варто використовувати тільки для усунення дефіциту об’єму за відсутності дефіциту згортання або як джерело імуноглобуліну. Даний продукт варто використовувати відразу після розморожування. Повторне заморожування є неприйнятним.

Інші види плазми (нативна, суха) в процесі виготовлення в значній мірі втрачають свої лікувальні властивості, тому їх останнім часом практично не використовують.

Кріопреципітат – компонент, що містить кріоглобулінову фракцію плазми, який одержується в результаті подальшого оброблення свіжозамороженої плазми та готується методом додаткового центрифугування без клітинної плазми та концентрування до залишкового об’єму 40 мл.

Містить в основному фактор VІІІ, а також фактор Віллебранда, фібриноген, фактор ХІІІ та фібронектин, які присутні у свіжо заготовленій  і відділеній плазмі.

Плазму розморожують прискореним методом до температури +2-6⁰С та піддають повторному центрифугуванні в жорсткому режимі. Над осадова плазма переводиться в додатковий контейнер, а кріопреципітат залишається та піддається повторному заморожуванні до температури -25⁰С. Умови та термін зберігання такі ж як для плазми.

Покази до використання:

-стани, що супроводжуються дефіцитом VІІІ фактора (за відсутності концентрату самого фактора);

-ДВЗ-синдром;

-дефекти фібриногену.

Плазма, збіднена на кріопреципітат –компонент, що виготовляється з плазми за допомогою видалення кріопреципітату.

Вміст компонентів – альбуміну, імуноглобуліну та факторів згортання такий, як у свіжозамороженій плазмі, за винятком того, що рівні лабільних факторів V та VІІІ помітно знижені. Концентрація фібриногену також знижена порівняно із свіжозамороженою плазмою

Покази до використання:

–                              тромбоцитопенічна пурпура.

Альбумін – компонент крві, якій отримують з плазми донорської крові або з плацентарної сироватки. Випускається у вигляді 5, 10 та 20 % розчинів. При температурі 2-8⁰С термін зберігання становить 3-5 років. Розчини альбуміну приготовлені на ізотонічному розчині натрію хлориду, що також необхідно враховувати при інфузійній терапії.

Альбумін підвищує онкотичний тиск плазми і збільшує ОЦК, покращує центральну і периферичну геодинаміку, покращує реологічні властивості крові, нормалізує нирковий кровоплин та відновлює діурез. Завдяки зв’язуванню різних біологічних речовин, субстратів, метаболітів, препарат підсилює дезінтоксикаційні властивості плазми.

Покази до використання:

–                              нормалізація ОЦК при кро- та плазмовтраті (гемодинамічний ефект залежить від концентрації розчину);

–                              корекція гіпопротеїнемії при підвищеному розпаді білків чи порушеному їх синтезі;

–                              попередження гіпопротеїнемії при тривалому парентеральному харчуванні (проте його не можна розглядати в якості поставщика амінокислот);

–                              дегідратаційна терапія при набряку мозку і нейротоксикозі з одночасною корекцією ОЦК (10 % та 20 % розчини).

Альбумін практично не має недоліків, які властиві для плазми та крові. Він несе мінімальне навантаження антигенами.

Протипокази для призначення альбуміну: тромбози, виражена артеріальна гіпертензія, тривала внутрішня кровотеча.

Імунологічно активні препарати крові  – це концентрати антитіл, які одержують при фракціонуванні імунної плазми взятої у попередньо імунізованих донорів, або із донорської плазми з високим титром антитіл. Це препарати, які мають специфічну лікувально-профілактичну дію при інфекційних захворюваннях.

Класифікація:

По специфічності:

-полівалентні;

-направленої дії, в яких кількість специфічних антитіл у 5 та більше разів вища ніж у полівалентних;

За способом застосування:

-для в/м введення;

-для в/в введення.

Сфера застосування включає два основний напрямки:

-замісний – профілактика та корекція дефіциту гуморального імунітету;

-імуномодулюючий – відновлення нормального функціонування імунної системи організму людини.

Імунні препарати донорської крові:

-протистафілококова плазма;

-імунна протисиньогнійна плазма;

-імунна антигангренозна плазма.

Імуноглобуліни:

–специфічні імуноглобуліни для в/м введення:  протигерпетичний, протицитомегаловірусний, проти Епштейн-Барр вірусу, антихламідійний, протигрипозний, проти токсоплазми, імуноглобулін людини антирезус та ін. (ЗАТ «Біофарма»);

-імуноглобулін нормальний людини для внутрішньовенного введення (5 % 25 мл флакони).

Недоліки імуноглобулінів для в/м введення:

-введення незначних об’ємів препарату;

-повільна резорбція антитіл із м’язової тканини;

-значний місцевий протеоліз.

Переваги імуноглобулінів для в/в введення:

-очищені від полімерів та агрегатів, які можуть активувати комплемент;

-від активатора прекалікреїну, який викликає гіпотензію;

-ізоаглютинінів.

Протистафілококова плазма –  отримують шляхом імунізації донора адсорбованим стафілококовим анатоксином (вводиться 3-хкратно п/ш з інтервалом в 7 днів).

Покази до застосування – тяжкі стафілококові інфекції (сепсис, абсцеси внутрішнії органів, менінгоенцефаліт, плеврит. Піодермія, флегмона, фурункульоз).

Вводять в/в крапельно 1 раз на добу 3-5 мл/кг маси. Інтервал між трансфузіями 1-3 дні, на курс 1-4 або більше трансфузій. Тривалість дії 20-25 днів.

Абсолютні показання до застосування імуноглобулінів людини для в/венного введення:

1.                               Первинні імунодефіцитні стани (дефіцит В-ланки імунітету або комбіновані імунодефіцити);

2.                               Набуті імунодефіцитні стани (СНІД, хр.лімфолейкоз, галогенна трансплантація кісткового мозку);

3.                               Імунопатологічні захворювання (тромбоцитопенічна пурпура, хвороба Кавасакі).

Відносні показання до застосування імуноглобулінів людини для в/венного введення:

1.     Тяжкі вірусно-бактеріальні інфекції;

2.     Гіпогамаглобуліемія при нефротичному синдромі, ентеропатіях;

3.     Автоімунна гемолітична анемія;

4.     Ізоімунні та трансмунні тромбоцитопатії.

В Україні зареєстровані та дозволені до застосування наступні препарати: Інтраглобін Ф, Сандоглобулін, Октагам, Пентаглобін, Цитотек.

Побічні ефекти препаратів крові:

-перевантаження системи кровообігу;

-гемолітичні трансфузійні реакції;

-негемолітичні трансфузійні реакції;

-сепсис через ненавмисне бактеріальне забруднення крові;

-передавання вірусних антигенів (гепатиту, ВІЛу і т.д.) можливо навіть за умови ретельного відбору донорів і використання процедур скринінгу);

-передавання сифілісу, малярії (рідко);

-алоімунізація проти НLА-антигенів і антигенів еритроцитів;

-гіперкаліемія (при масивних трансфузіях);

-пурпура після трансфузії;

-передавання інших патогенів, присутність яких не перевірялася за допомогою тестів або вони не були розпізнані;

-токсична дія цитрату при переливанні великих об’ємів плазми.

 

Для корекції об’єму, складу та деяких функцій циркулюючої крові поряд з препаратами природного походження широко використовують плазмозамінники.

Характер дії та тривалість циркуляції залежать від величини їх молекули.

Поліглюкін – крупно молекулярний синтетичний колоїд, який представляє собою 6 % розчин частково гідролізованого полімера глюкози – декстрану з молекулярною масою 60000. Вводять в дозі 10-15 мл/кг маси внутрішньовенно крапельно.

Покази до застосування:

-абсолютна гіповолемія внаслідок крово- чи плазмовтрати, для швидкого поповнення ОЦК, підвищення артеріального та венозного тиску;

-відносна гіповолемія внаслідок зниження тонусу судин (отруєння судинорозширюючими засобами).

Препарат практично позбавлений дезінтоксикаційної дії.

Реополіглюкін – 10 % колоїдний розчин декстрину з молекулярною масою 30-40 тис. Дозування – 10-15 мл/кг/добу. Діє швидше, але ефект триває менше, ніж в поліглюкіну. Підвищує ОЦК, артеріальний тиск, знижує в’язкість крові, покращує капілярний кровообіг.

Покази до застосування:

-гострі порушення ОЦК при плазмо- та крововтраті;

-попередження та лікування порушень реологічних та агрегацій них властивостей крові у хворих з токсикозами.

Реополіглюкін обволікає форменні елементи крові, впливає на дзета-потенціал, зменшує агрегацію еритроцитів і покращує мікроциркуляцію. Фільтрується через нирки, дає діуретичний ефект. Має виражену дезінтокискаційну дію.

Реосорбілакт – комплексний інфузійний препарат, основними фармакологічно активними речовинами якого є сорбітом та натрію лактат.

Фармакологічні ефекти:

-покращує мікроциркуляцію,

-зменшує інтоксикацію;

-стабілізує геодинаміку;

-коригує кислотно-основний стан.

Ізотонічний розчин сорбітолу має дезагрегаційну дію і тим самим покращує мікроциркуляцію. В судинному руслі з натрію лактату звільняється натрій, вуглекислота і вода, які утворюють бікарбонат натрію, що призводить до збільшення лужного резерву крові. Корекція метаболічного ацидозу за допомогою лактату проходить поступово (на відміну від введення розчину бікарбонату), при цьому не проходить різких коливань рН.

Покази до застосування:

-гостра крововтрата;

-опікова хвороба;

-затяжні гнійні процеси;

-тяжкий перебіг інфекційних захворювань, в тому числі інфекційно-токсичний шок;

-тромбооблітеруючі захворювання кровоносних судин;

-хронічні активні гепатити.

Сорбілакт – комплексний інфузійний препарат, основними фармакологічно активними речовинами якого є сорбітол (в гіпертонічній концентрації) і натрію лактат (в ізотонічній концентрації).

Фармакологічні ефекти:

-покращує гемодинаміку;

-дезінтоксикаційна дія;

-стимулює перистальтику кишок;

-збільшує енергетичний ресурс;

-активний осмотичний діуретик;

-знижує внутрішньочерепний тиск;

-підвищує лужний резерв крові.

Покази до застосування:

-травматичний, операційний, гемолітичний, опіковий, інфекційно-токсичний шок;

-при післяопераційних парезах кишок;

-в ранній стадії гострої печінково-ниркової недостатності;

-при гострому та загостренні хронічного пієлонефриту;

-хронічні гепатити;

-набряк мозку.

Ксилат – комплексний інфузійний розчин, основним фармакологічно активними речовинами якого є ксиліт та натрію ацетат. Володіє антикетогенною дією. Стимулює окислення жирних кислот некетогенним шляхом метаболізму і сприяє використанню кетонових тіл в циклі Кребса, що дуже важливо при застосуванні препарату у хворих з цукровим діабетом. Натрію ацетат відноситься до підлужнюючих засобів сповільненої дії, тому корекція метаболічного ацидозу відбувається повільно і не викликає різких коливань рН. Ксилат відноситься до групи багатокомпонентних гіперосмолярних розчинів і тому володіє гемодинамічною та осмодіуретичною дією.

Фармакологічні ефекти:

–інфузійна терапія при цукровому діабеті;

-антикетогенна, азотозберігаюча, ліпот ропна дія;

-при парентеральному харчуванні;

-покращує гемодинаміку;

-зменшує інтоксикацію;

-коригує метаболічний ацидоз.

Покази до застосування:

-травматичний, операційний, гемолітичний, опіковий, інфекційно-токсичний шок;

–гостра крововтрата;

-опікова хвороба, затяжні гнійні процеси, інфекційні хвороби;

-хронічні активні гепатити;

-для часткового покриття потреби у вуглеводах.

Протипокази для введення колоїдних розчинів:

-виражена серцево-судинна недостатність;

-виражена артеріальна гіпертензія;

-кровотечі, які тривають.

 

ВОДНО-СОЛЬОВІ РОЗЧИНИ.

Глюкоза – 5 % розчин – ізотонічний;

                   10-40 % – гіпертонічний.

Ізотонічний розчин глюкози використовується з метою регідратації, незначна енергетична цінність. Після внутрішньовенного введення 5 % розчин глюкози відразу ж покидає судинне русло, розподіляючись у поза- та внутрішньоклітинному просторі.

Концентровані розчини глюкози (10-40 %) використовують не тільки як джерело води, але і як джерело вуглеводів. Вони підвищують осмотичний тиск крові, мають дегідратаційну та діуретичну дію, активізують метаболічні процеси, покращують антитоксичну функцію печінки, усувають гіпоглікемію, мають дезінтоксикаційну дію.

Сольові розчини також поділяються на ізотонічні та гіпертонічні.

Ізотонічні розчини при внутрішньовенному введенні негайно покидають судинне русло.

Ізотонічний розчин хлориду натрію (0,9 %) – використовують для регідратації.

Розчин Рінгера: натрію хлориду – 8 г; кальцію хлориду – 0,33 г; калію хлориду – 0,3 г в 1 л води. За своїм складом наближається до електролітного складу плазми. Використовують для регідратації.

Розчин Рінгер-лактат (лактасол, розчин Хартмана) містить ще додатково магнію хлорид, натрію лактат та натрію гідрокарбонат, що дозволяє використовувати даний розчин з метою регідратації та для усунення метаболічного ацидозу.

Дисоль – містить натрію ацетат та натрію хлорид.

Ацесоль – додатково містить ще калію хлорид.

Трисоль –містить натрію хлорид, калію хлорид та натрію гідрокарбонат.

Останні препарати також використовують для регідратаційної терапії, корекції дефіциту електролітів та усунення метаболічного ацидозу.

 

ПРЕПАРАТИ ДЛЯ ПАРЕНТЕРАЛЬНОГО ХАРЧУВАННЯ.

Покази до парентерального харчування є  невідповідність між добовою потребою в енергетичних та пластичних матеріалах та можливістю їх поступлення ентеральним шляхом. Такі ситуації виникають при наступних станах:

1.                Тяжкі захворювання травного тракту у дітей (синдром мальабсорбції, тяжка діарея, блювання, парез кишок), коли неспроможність травного тракту зберігається після проведення регыдратаційної та підтримуючої терапії;

2.                Тяжка хірургічна патологія травного тракту (вади розвитку, кишкова непрохідність, парез кишок); ранній післяопераційний період;

3.                Хронічні розлади травлення;

4.                 Ниркова недостатність;

5.                 Тривала кома з порушенням рефлексу ковтання та кашлю;

6.                 Опікова хвороба;

7.                Виходжування новонароджених з низькою масою тіла при народженні.

Види парентерального харчування:

– Повне – всі необхідні для життєдіяльності речовини вводяться внутрішньовенно (вода, солі, мікроелементи, вітаміни, джерела білків, жирів, вуглеводів);

– Часткове – застосовується для поповнення тих поживних речовин, яких не вистачає.

Азотисті препарати: білкові гідролізати чи розчини амінокислот.

Білкові гідролізати представляють собою продукти розщеплення білка. Їх недолік – неповне розщеплення білка, наявність в їх складі пептидів, незбалансованість амінокислотного складу.

Гідролізат казеїну – отримують шляхом гідролізу білка коров’ячого молока.

Аміносол  – гідролізат казеїну з додатковою корекцією амінокислотного складу, випускається 3,3 % розчин на глюкозі чи фруктозі для дітей.

Розчини амінокислот:

Поліамін, Інфузамін (СНД).

Аміносеріл, Амінофузин гепар, Амінозаурен, Геріафузин, Аміносол, Інтрафузин (Німеччина).

Азонутріл (Франція).

Вамін, Амінопептид (США).

Дозування – 2-5 г амінокислот/ кг маси/добу. Енергетична цінність 1 г амінокислот становить 4 ккал.

Головна вимога розчинів амінокислот є обов’язковий набір усіх незамінних амінокислот, синтез яких в організмі неможливий. До них відносять 8 амінокислот: ізолейцин, феніланін, лейцин, треонін, лізин, триптофан, метіонін, валін.

Джерела жирних кислот –дрібнодисперсні жирові емульсії, вироблені на основі соєвої та соняшникової олії. Жирові емульсії забезпечують енергетичну потребу організму у 2,5 разів вищу ніж білки та вуглеводи.

Спектр дії:

–                              підтримують нормальний ліпідний склад,

–                              сприяють відновленню пошкоджених ліпідних структур мембран клітини;

–                              забезпечують організм тригліцеридами, фосфором, незамінними жирними кислотами (лінолева, ліноленова, арахідонова;

–                              забезпечують організм жиророзчинними вітамінами.

Інфузоліпол, Ліпофундін, Інтраліпід, Веноліпід,Емульсин, Ліповеноз.

При їх інфузіях проводиться розтягнута біологічна проба. Засвоєння жиру відбувається краще при додатковому призначенні гепарину з розрахунку 10 ОД на 1 мл 20 % жирової емульсії.

Добова лікувальна доза становить 1-2 г жиру на кг маси тіла.

Джерело вуглеводів – концентровані розчини глюкози (10,20, 30 і 40 %).

Добова доза становить 10-15 г/кг маси.

Всі концентровані розчини глюкози подразнюють судинну стінку, підвищують осмолярність позаклітинної рідини, аж до розвитку гіперосмолярної коми. Тому такі розчини треба вводити в крупні вени, під контролем її вмісту в крові та сечі.

Якщо у хворого нема порушень обміну вуглеводів та швидкість введення не перевищує 0,6 г/кг маси за годину, при контролі рівня глюкози в крові та сечі можна відмовитися від застосування інсуліну. В інших випадках інсулін призначають з розрахунку 1 ОД на 4-5 г глюкози.

Протипокази до застосування парентерального харчування:

–                              печінкова та ниркова недостатність;

–                              будь-яка форма дегідратації;

–                              шок, гострі гемодинамічні порушення;

–                              тромбоемболічні ускладнення;

–                              цукровий діабет;

–                              гостра серцева недостатність.

Основні принципи раціонального парентерального харчування:

–                              покази повинні бути не нозологічні, а патогенетичні;

–                              дози визначаються індивідуально для кожного хворого;

–                    для прискорення засвоєння білкових препаратів необхідно поєднувати їх застосування з регуляторами обміну речовин (анаболічні стероїдні гормони, інсулін, комплекс вітамінів), що підвищує їх засвоєння до  98 %.

–                    Білкові препарати треба вводити в організм з оптимальною швидкістю. Швидке їх введення погіршує засвоєнню та сприяє розвитку трансфузійних реакцій;

–                    При можливості забезпечення енергетичних та пластичних потреб організму якнайшвидше переходити до ентерального харчування хворого.

 

РЕГІДРАТАЦІЙНА ТЕРАПІЯ.

Показана при значних втратах води та солей.

Причини:

–                              блювання та діарея (кишкові інфекції);

–                              гіпервентиляція (ДН за обструктивним типом);\

–                              гіпертермія;

–                              адреногенітальний синдром;

–                              зловживання діуретинами;

–                              поліурія різного походження.

Ступені дегідратації:

–                    легкий ступінь – втрата маси до 5 %. Стан дитини середньої тяжкості. Спостерігається млявість, сонливість, субфебрильна температура шкіри, помірна сухість шкіри, зниження її еластичності.

–                    середній ступінь – втрата маси тіла 6-10 %. Стан дитини тяжкий, виражений неспокій, збудження, значна спрага, підвищення температури тіла, блідість та сухість шкіри, слизових оболонок, загострені риси обличчя, ослаблені тони серця, тахікардія, знижений діурез. Підвищена осмолярність, рівень натрію в сироватці крові, загальна кількість білка, гемоглобіну та гематокрит на величина.

–                    тяжкий ступінь – втрата маси тіла більше 10 %. Стан дитини тяжкий, температура нормальна або знижена, спостерігається сонливість, кома, судоми, відмова від пиття, шкірні покриви з мармуровим відтінком, ціанотичні, слизові сухі, ціанотичні,тім’ячко запале, м’язова гіпотонія, ослаблені тони серця, гіпотонія, олігурія. В крові гіпонатріемія, гіпокаліемія, гіпопротеїнемія.

Перевагу віддають оральній регідратації. Вона є основним методом регідратації при ексикозах 1-П ступенів, а при токсико-ексикозах Ш ступеню вона застосовується в поєднанні з парентеральною регідратацією. Для цього використовують глюкозо-сольові розчини.

    Оральну регідратацію проводять в 2 етапи:

    1-й етап: перші 4-6 годин з метою усунення водно-сольового дефіциту. При ексикозі 1 ступеня необхідний об”єм рідини складає 30-50 мл/кг маси тіла, при ексикозі П ступеня – 100 мл/кг маси тіла дитини.

    Критерії ефективності 1 етапу оральної регідратації:

–         зменшення втрат рідини з випорожненнями та блювотою;

–         зникнення спраги;

–         підвищення тургору тканин;

–         зволоження слизових оболонок;

–         збільшення діурезу;

–         зникнення ознак порушення мікроциркуляції.

    При ефективності 1 етапу регідратації  через 4-6 годин починають 2 етап, який є підтриманням поточних втрат рідини.

    Приблизний об”єм розчину на цьому етапі 50-100 мл/кг маси тіла чи 10 мл/кг після кожного випорожнення.

    Парентеральну регідратацію проводять при ексикозах Ш ступеня, при сполученні ексикозу з гіповолемічним шоком, при оліго- чи анурії.

    У дітей парентеральну регідратацію в основному проводять ізотонічними розчинами глюкози, розчином Рінгера лактат чи ізотонічним розчином натрію хлориду. Розчин Рінгеру лактат непридатний для тривалого використання, оскільки є загроза виникнення гіпернатріемії.

    Співвідношення розчинів глюкози та сольових розчинів залежить від типу обезводнення (ізотонічний, вододефіцитний, соледефіцитний). Ізотонічний тип обезводнення –1:1, вододефіцитний – 2:1, соледефіцитний – 1:2.

    Колоїдні розчини (5% розчин альбумину, реополіглюкін) використовують тільки при наявності виражених ознак порушення мікроциркуляції чи гіповолемічному шоці.

    При проведенні парентеральної регідратації необхідно враховувати:

1.     Добову потребу в рідині та електролітах.

2.     Тип і ступень дегідратації.

3.     Рівень дефіциту рідини та електролітів.

4.     Рівень поточних втрат рідини та електролітів.

Потреба в рідині (мл/кг маси):

Вік дитини	І ступінь	ІІ ступінь	ІІІ ступінь
н/н	200	250	350
До 1 року	150	170	200-220
5 років	100	150	175
10 років	80	110	130
Більше 10 років	50	75	100

Необхідну кількість рідини потрібно вводити протягом доби в периферичні вени : 1/3 -1/2 об’єму – за перші 6 годин; ¼ – за 8 годин. При необхідності інфузію повторюють через 12 годин. Об’єм рідини, що залишився вводять через рот.

ДЕЗІНТОКСИКАЦІЙНА ТЕРАПІЯ.

З метою дезинтоксикації використовують 10 % розчин глюкози та білково-колоїдні розчини.

Кількість рідини становить 30-50 % добової потреби. Співвідношення глюкози до білково-колоїдних розчинів – 2 до 1. Сольові розчини вводять лише при симптомах обезводнення, не більше 1/5 загальної рідини, яка вводиться внутрішньовенно. Для стимуляції діурезу використовують лазікс, урегіт. Баланс рідини повинен становити 0.

Для підсилення природної детоксикаційної функції нирок по відношенню до отрут, токсинів проводиться форсований діурез:

–         вливання проводять у центральні вени;

–         у сечовий міхур вставляють постійний катетер для фіксації кількості сечі;

–         орієнтована кількість рідини для дітей з масою тіла до 10 кг – 200 мл/кг маси; 15-20 кг – 120 мл/кг маси; більше 20 кг – 100 мл/кг маси.

Форсований діурез проводять у три етапи:

І – підготовчий, триває 4-6 годин протягом яких вводиться ¼ загальної кількості розрахованої рідини. Вводять колоїдні розчини – реополіглюкін 10-15 мл/кг маси, інколи його поєднують з 10 % розчином альбуміну або плазмою (попереджає значні коливання геодинаміки). Якщо на цьому етапі відмічається зниження погодинного діурезу на ½ і більше, зниження відносної густини сечі до 1001-1012, то форсований діурез припиняють. Одночасно з плазмозамінниками вводять лазикс 1 % розчин 1-2 мг/кг маси і внутрішньовенно крапельно 15 % розчин маніту з розрахунку 0,5-1 г/кг маси.

ІІ – безпосередньо форсований діурез – триває 4-6 годин протягом яких вводиться ½ загальної кількості розрахованої рідини. Вводять глюкозо-сольові розчини: натрію хлорид, калію хлорид, розчин глюкози. Повторно призначають лазикс та  маніт у вказаних вище дозах.

ІІІ – заключний – триває 4-6 годин протягом яких вводять решту ¼ рідини без призначення сечогінних засобів.

При проведенні форсованого діурезу необхідно:

-проводити постійний погодинний контроль за кількістю рідини, яка виводиться (допустима затримка не більше 1,5-2 % від маси тіла);

-до виходу із інтоксикації довести погодинний діурез до величини у 2-3 рази більшої від вікової;

-утримувати рН сечі не нижче 8-8,5 (з метою олужнення вводять натрію гідрокарбонат, для окислення – аскорбінову кислоту);

-постійний контроль за артеріальним і венозним тиском, кожні 4 год контроль електролітів крові, гематокриту, кислотно-основної рівноваги.

Протипокази:

-ниркова недостатність;

-недостатність кровообігу, набряк легень;

-набряк головного мозку.

 

ДЕГІДРАТАЦІЙНА ТЕРАПІЯ

Використовується при гіпергідратації: набряк головного мозку, набряк легень, загальні набряки.

Використовують групи препаратів:

–              осмодіуретики: манітол, маніт, сечовина, сорбілакт.

Манітол, маніт використовують у вигляді 15-20 % розчину. Вводять внутрішньовенно швидкокрапельно із розрахунку 1-2 г сухої речовини на кг маси на добу у 4 прийоми.

–         20-40 % розчин глюкози; 20 % розчин альбуміну;

–         салуретики : лазикс, урегіт 1-2 г/кг.

Для профілактики гіпокаліемії використовують розчин хлориду калію.

Для досягнення клітинної дегідратації використовують в основному осмодіуретики, для позаклітинної – салуретики. В режимі загальної дегідратації – комбінацію даних препаратів.

Для проведення дегідратації повинні бути забезпечені наступні умови:

-стабільність ОЦК;

-відсутність згущення крові;

-відсутність порушення реологічних властивостей крові.

Важливо не допускати збільшення гематокриту більше 40 % у дітей раннього віку.

Об’єм рідини з метою дегідратації не повинен перевищувати 30-40 мл/кг маси.

КОРЕКЦІЯ ЕЛЕКТРОЛІТНОГО БАЛАНСУ

Електролітний дисбаланс виникає на фоні дегідратації, регідратації.

Гіпокаліемія –стан, що супроводжується зниженням вмісту калію в сироватці крові. Калій – внутрішньоклітинний катіон.

Норма – 3,5-6,0 ммоль/л.

Причини:

-втрата калію при блюванні, діареї;

-пілоростеноз;

-тяжкий токсикоз;

-парез кишок;

-використання великих доз салуретиків;

-лікування серцевими глікозидами, глюкокортикоїдами.

Клініка:

–астенічні прояви;

-гіпотонія, гіподинамія, гіпомімія, сонливість;

-гіпорефлексія, парез кишок, здуття живота;

-поліурія, полідипсія;

-брадикардія, зниження АТ, розширення меж серця, порушення серцевого ритму, систолічний шум, знижений вольтаж, зміщення ST нижче ізолінії, подовження Q-Т.

Корекція: 4 %, 7,5 % розчин хлориду калію.

При неможливості проведення ентеральної корекції, проводять парентеральним шляхом – внутрішньовенно крапельно на глюкозі у вигляді 1 % розчину.

Добова потреба –1- 2 ммоль/кг маси. (40-60 мг сухої речовини на кг маси).

1 мл 7,5 % розчину хлориду калію становить 1 ммоль калію;

1 мл 4 % розчину хлориду калію становить 0,5 ммоль калію.

10 мл панангіну містить 2,64 ммоль калію;

100 мл розчину Рінгера містить 0,4 ммоль калію.

Д_K = (4,5 – К_хв) х М х 0,6

Немає показника рівня калію – вводять 1 ммоль/кг 7,5 % розчину хлориду калію в розведенні глюкозою до 1 %. Препарати калію вводяться при діурезі не менше 1/3 вікової норми.

Гіперкаліемія –виникає при рівні калію більше 5,5-6 ммоль/л. При гіперкаліемії в плазмі може бути клітинний дефіцит калію.

Причини:

-Тяжка гіпоксія, особливо при  дихальній недостатності у новонароджених;

-Тяжкий ацидоз;

-Гостра ниркова недостатність, уремія;

-Аддісонова хвороба;

-Солевтрачаюча форма адреногенітального синдрому;

-Внутрішньовенне введення калію при олігурії;

-Вододефіцитний тип дегідратації.

Клініка:

-парестезія, парези;

-помірне підвищення АТ;

-ослаблені тони серця; аритмії, явища ГСН;

-підсилення моторики ШКТ, коліки, діарея;

-параліч дихальної мускулатури;

-зупинка серця ;

-зміни на ЕКГ: вузькі гострокінцеві зубці Т, вкорочення інтервалу Q-Т; при рівні калію більше 9 ммоль/л – фібриляція шлуночків, зупинка серця в діастолу.

Корекція:

-припинення введення препаратів калію;

–10 % розчин глюкози з інсуліном;

– антагоністи калію: глюконат кальцію 0,5-1,5 мл/кг маси на 10 мл/кг ізотонічного розчину натрію хлориду внутрішньовенно струминно повільно;

-для посилення виведення калію – петлеві та осмодіуретики;

-відсутності ефекту, загрозливих станах – гемодіаліз.

 

Гіпонатріемія – зниження рівня натрію в крові нижче 135 ммоль/л.

Норма – 135-145 ммоль/л.

Причини:

-всі тяжкі хронічні захворювання;

-багаторазова блювота і діарея;

-гостра кишкова непрохідність;

-рясне потовиділення;

-безконтрольне введення діуретиків;

-наднирникова недостатність.

Клініка відповідає гіпотонічній дегідратації (соледефіцитному ексикозу).

Корекція:

-введення 10 % розчину хлориду натрію.

Добова потреба –2-3 ммоль/кг маси.

100 мл 10% розчину хлориду натрію – 171 ммоль натрію

100 мл фізіологічного розчину – 15,6 ммоль натрію

100 мл розчину  Рінгера – 14,7 ммоль натрію

100 мл поліглюкіну чи реополіглюкіну – 15,4 ммоль натрію

100 мл альбуміну – 17,5 ммоль натрію

Д_Na = (140 – Na_хв) х М х 0,3

Гіпернатріемія – збільшення рівня натрію в сироватці крові більше 150 ммоль/л.

Причини:

-зменшення загальної кількості води в організмі внаслідок обмеженого пиття, недостатнього парентерального харчування;

-втрата води при патологічних реакціях: гіпертермії, діареї, блюванні.

Клініка відповідає гіпертонічній дегідратації (вододефіцитному ексикозу).

Корекція:

-введення 5 % розчину глюкози.

 

КОРЕКЦІЯ КИСЛОТНО-ЛУЖНОЇ РІВНОВАГИ

В процесі життєдіяльності організму відбувається накопичення більшої кількості кислот, ніж лугів. Крім того, кількість кислих продуктів переважає в харчовому раціоні. В процесі еволюції виробились регуляторні механізми, які забезпечують стабільність реакцій внутрішнього середовища.

До таких механізмів належать:

–         фізико-хімічні системи крові (буферні системи);

–         фізіологічні системи регуляції кислотно-лужної рівноваги (легені, нирки, печінка, травний тракт;

–         механізми розведення і перетворення іонів водню в загальному об’ємі рідини в організмі.

Норма  рН = 7,35-7,45 (слабо лужна реакція крові)

Нормальне рН крові забезпечує оптимальну активність ферментів. При великих коливаннях рН клітини людини не здатні підтримувати свою життєдіяльність.

> 7,45 – алкалоз

< 7,35 – ацидоз

7,2-7,35 – компенсований ацидоз

< 7,2 – декомпенсований ацидоз

7,45-7,55 – компенсований алкалоз

> 7,55 – декомпенсований алкалоз

Крайні величини, які сумісні з життям 6,8 і 7,8.

Норма рСО₂  = 34 – 45 мм рт.ст. (парціальний тиск вуглекислого газу над рідиною).

дихальний алкалоз ← 34 – 45→ дихальний ацидоз

ВЕ – надлишок чи дефіцит основ, показує скільки потрібно добавити ммоль соди, що рН стало нормальним.

Норма ВЕ = ± 2,3.

метаболічний ацидоз← – 2,3 – 0 + 2,3 → метаболічний алкалоз

Класифікація:

1.Дихальний ацидоз.

2.Метаболічний ацидоз.

3.Дихальний алкалоз.

4.Метаболічний алкалоз.

Дихальний ацидоз  (газовий, респіраторний) виникає при затримці вуглекислого газу в організмі при його нормальному утворенні і неадекватній екскреції легенями:

-гіповентиляція внаслідок пригнічення дихального центру (набряк мозку, отруєння);

-гіповентиляція при порушенні прохідності дихальних шляхів (стороннє тіло,бронхоспазм);

-гіповентиляція внаслідок зменшення дихальної поверхні легень (тяжкі пневмонії, набряк легень, пневмоторакс, ін.);

-гіповентиляція при нервово-м’язових розладах.

Клінічні симптоми : ціаноз, пітливість, задишка.

Корекція :

-усунення причини;

-адекватна ШВЛ.

Переливання соди протипоказано, так як може призвести до метаболічного алкалозу.

Метаболічний ацидоз виникає внаслідок підвищеного утворення або неадекватної екскреції іонів водню чи при значній втраті основ.

Причини:

-отруєннях (саліциловою, соляною, оцтовою кислотами);

-діареї;

-голодання, зниження забезпечення організму вітамінами, що призводить до накопичення недоокислених продуктів;

-тканинна і змішана гіпоксія, шок;

-захворювання нирок (тубулярний ацидоз, синдром де Тоні-Дебре-Фанконі);

-печінкова кома; кетоацидотична кома;

-ацетонемічні стани.

Основна клінічна ознака – збільшення глибини і частоти дихання (дихання Куссмауля). До певної межі задишка сприяє виведенню вуглекислоти та нормалізації рН. Виникає також компенсаторна тахікардія. рН сечі менше 5.

Корекція :

– лікування основного захворювання;

– усунення гіпоксії, геодинамічних розладів;

– призначення NaHCO₃:

-ентерально у вигляді 1 % розчину, лужні мінеральні води;

-промивання шлунка, кишечника 1 % розчином соди;

-олужнена дієта;

-в/в тільки під контролем кислотно-лужної рівноваги.

Кількість соди (ммоль) = 0,3 · m · ВЕ

1мл 8,4 % розчину NaHCO₃ = 1 ммоль

1мл 4 % розчину NaHCO₃ =0,5 ммоль

Дихальний алкалоз виникає частіше при надмірній втраті вуглекислоти при її нормальній продукції за умови гіпервентиляції легень при неправильно підібраному режиму ШВЛ.

Клінічно проявляється почащеним диханням, підвищенням нервово-м’язової збудливості, появою парестезій. Не дивлячись на наявність системного алкалозу, реакція сечі залишається кислою.

Корекція :

–         лікування основного захворювання;

–         киснетерапія;

–         антипіретики;

–         седативні засоби.

Метаболічний алкалоз виникає внаслідок надмірної втрати іонів водню або надмірного поступлення натрію гідрокарбонату.

Причини:

-втрата НСl при блюванні (пілоростеноз);

-часте промивання шлунка чистою водою або розчином соди;

-гіпокаліемія;

-отруєння лугами;

-дегідратація;

-надлишкове введення салуретиків, глюкокортикоїдів;

-передозування натрію гідрокарбонату.

Клініка:

–зменшення глибини і частоти дихання;

-в’ялість, апатія, загальна слабість;

-підвищення рефлексів і титанія (як при спазмофілії);

-реакція сечі при гіпокаліемії кисла, у решти випадків – лужна.

Корекція :

–         при дефіциті калію – хлорид калію;

–         передозуванні NaHCO₃ – розчин Рінгера, фізіологічний розчин (1 л хлориду натрію змінює ВЕ на 3 од.) в/в;

–         блюванні, діареї – в/в фізіологічний розчин;

–         кисла дієта (кефір, кисломолочні суміші);

–         аскорбінова кислота у великих дозах (1-1,5 г);

–         діакарб 25-50 мг/кг/ добу – підвищує виведення лугів із сечею;

–         аргінін гідрохлорид.

Метаболічний алкалоз тяжко піддається корекції, тому протрібно в першу чергу проводити заходи, які направлені на профілактику метаболічного алкалозу.

Принципи складання тривалої інфузійної терапії у дітей

1.                                 Ретельний облік водно-сольового гомеостазу шляхом строгого клінічного, біохімічного контролю.

2.                                 Щоденне зважування дитини (коливання маси в ранньому віці  ± 20-40г, старшому віці – ± 100г).

3.                                 Строгий щодобовий баланс рідини – кількість рідини, що вводиться = кількість рідини, що виводиться (діурез, випорожнення, перспірація, патологічні втрати при задишці, гіпертермії, діареї).

4.                                 Контроль за адекватністю діурезу (70 % рідини виводиться через 5-7 годин інфузії; максимальна затримка рідини не повинна перевищувати 1,5-2 % від маси тіла).

5.                                 Щодобове визначення найважливіших електролітів, КЛР (при можливості кілька разів на день). Регулярне визначення показників гематокриту, білка, цукру, креатиніну.

6.                                 Підтримування осмолярності крові (310 мосмоль/л).

7.                                 Рівномірне введення внутрішньовенних розчинів.

8.                                 Контроль ЦВТ – 40-80 мм вд.ст.