4

Методика вивчення захворюваності НАСЕЛЕННЯ

Захворюваність населення – збірне поняття, що включає в себе показники, які характеризують рівень різних захворювань та їх структуру серед усього населення або окремих його груп на даній території.

В комплексі медичних показників здоров’я захворюваність посідає особливе місце. Її медико-соціальне значення визначається тим, що саме захворювання є основною причиною смерті, тимчасової та стійкої втрати працездатності, що в свою чергу призводить до великих економічних втрат суспільства, негативного впливу на здоров’я майбутніх поколінь і зменшення чисельності населення.

Матеріали про рівень і структуру захворюваності в різних регіонах, а також в окремих статево-вікових групах, особливо в динаміці за ряд років, необхідні для цілеспрямованої розробки програм щодо зміцнення здоров’я населення, зокрема при плануванні розвитку мережі лікувально-профілактичних закладів і підготовки медичних кадрів.

Важливо також, що показники захворюваності є одним із найбільш інформативних критеріїв діяльності органів і закладів охорони здоров’я та ефективності проведення лікувальних, профілактичних, соціальних та інших заходів.

Нарешті, вивчення їх визначає шляхи профілактики тих або інших захворювань.

Статистика захворюваності багато в чому доповнює статистику смертності при оцінці здоров’я населення та має порівняно з нею важливу перевагу, а саме оперативність. Разом з тим, на відміну від демографічних явищ (народження, смерть), які легко піддаються визначенню, вивчення захворюваності пов’язано зі значними труднощами. Захворювання може мати невизначений початок і в такій же мірі невизначений у часі кінець. Можуть спостерігатися “стерті” форми захворювання, бацилоносійства, важко буває відрізнити захворювання від морфологічних, скелетних змін тощо.

До цього ж, населення не завжди звертається за медичною допомогою. Захворювання здебільшого стає доступним для реєстрації лише тоді, коли хворий за нею звертається. Внаслідок цього повнота даних про захворюваність перш за все залежить від об’єму та характеру медичної допомоги, її доступності та якості.

Основними методами вивчення захворюваності є методи, що передбачають використання таких даних:

–                            звертань за лікарською допомогою в медичні заклади;

–                            медичних оглядів окремих груп населення;

–                            про причини смерті;

–                            опитування населення;

–                            спеціальних вибіркових досліджень.

Кожний метод має позитивні сторони та недоліки, які необхідно знати та враховувати в практичній діяльності. Жоден з них не дає вичерпаного уявлення про захворюваність населення. Тільки використання їх у поєднанні дозволяє одержати досить повну інформацію (табл. 4).

Таблиця 4

Порівняльна характеристика основних методів вивчення захворюваності населення

 

Найбільш прийнятним є метод вивчення захворюваності за звертаннями за медичною допомогою. Це пов’язано з обов’язковою реєстрацією захворювань, що здійснюється в державних лікувально-профілактичних закладах. Але повнота даних про захворюваність населення за методом звертань може бути обмежена:

·        при недостатній доступності медичної допомоги (наприклад, у сільській місцевості);

·        низькому рівні медичної культури населення;

·        недостатньому авторитеті серед населення медичного закладу в цілому або окремих лікарів тощо.

Вивчення захворюваності за даними звертань дозволяє найбільш повно враховувати так звані “гострі” захворювання. Цей метод не потребує додаткових коштів.

При вивченні захворюваності за даними медичних оглядів, повнота інформації про захворюваність залежить від:

·        систематичного їх проведення;

·        участі лікарів необхідних спеціальностей;

·        достатнього діагностичного забезпечення;

·        контролю своєчасності та повноти оглядів.

При використанні цього методу забезпечується найбільш повний облік раніше невідомих хронічних захворювань, або тих, з приводу яких населення активно не звертається до медичних закладів. Перевагою цього методу є також виявлення початкових форм і стадій захворювань, уточнення діагнозу деяких хронічних захворювань тощо.

Вивчення захворюваності за даними причин смерті є додатковим методом до двох вищевказаних. Він особливо актуальний щодо обліку тих захворювань, які можна зареєструвати тільки при звертанні за одержанням лікарського свідоцтва про смерть (йдеться про хворих, що раніше не звертались до медичних закладів і померли вдома), а також раптових хвороб, які дають високу летальність і не були виявлені обома першими (інфаркти, інсульти, травми тощо).

Якщо в попередні роки методи вивчення захворюваності за даними звертань і медичних оглядів були провідними, то в сучасних умовах, при появі значного числа недержавних медичних закладів і особливо при впровадженні елементів страхової медицини, найбільш повна інформація про захворюваність може бути отримана за даними спеціальних вибіркових досліджень і опитування населення.

Перевагою методу опитування є можливість обліку захворювань, з якими населення не зверталось з тих або інших причин за медичною допомогою, а також з’ясування думки людини щодо свого захворювання.

В той же час йому притаманна в певній мірі суб’єктивність, пов’язана з самодіагностикою захворювань, а також значною кількістю помилкових відповідей на запитання анкети.

Вивчення захворюваності з використанням окремо кожного із вказаних методів не дає уявлення про дійсну вичерпну поширеність патології. Цим завданням більш повно відповідають спеціальні вибіркові, поглиблені дослідження. При їх проведенні визначають регіональні, статево-вікові особливості захворюваності при різних рівнях медичного забезпечення.

Вибіркові спеціальні дослідження, в тому числі захворюваності населення, дозволяють отримати більш детальну та якісну інформацію в коротші терміни та за менші кошти. Широке розповсюдження їх передбачено Програмою реформування державної статистики на період до 2000 року, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України № 971 від 22 червня 1998 року.

Вибіркові спеціальні дослідження є частиною програм поглибленого вивчення здоров’я, які застосовуються при проведенні переписів населення.

Останні за часом дослідження такого роду були приурочені в Україні до Всесоюзних переписів населення 1970 та 1989 рр.

В більшості зарубіжних країн для характеристики захворюваності використовується вибіркове вивчення документації про госпіталізацію хворих і опитування вибіркових груп населення із застосуванням анкетного методу.

Лише в деяких країнах проводиться вивчення загальної захворюваності за даними лікарів загальної практики, органів соціального страхування та ін.

У Великій Британії, де існує державна система охорони здоров’я, проводяться дослідження загальної захворюваності на основі записів лікарів загальної практики.

Більшість економічно розвинутих країн використовують з цією метою інше джерело інформації – опитування (інтерв’ю) вибіркових груп населення.

Так, у США перманентні дослідження здоров’я населення, починаючи з 1958 року, включають вивчення захворюваності на вибірковій сукупності сімей за допомогою анкети, яка містить понад 40 питань щодо членів родини, їх захворювань, одержаної медичної допомоги, використаних медикаментів тощо. Методика проведення таких досліджень у США з роками вдосконалюється, їх координацією займаються кілька спеціалізованих “Центрів із контролю захворюваності”, які, крім опитування населення, застосовують інтерв’ю телефоном, а також виїзди спеціальних бригад, що проводять інструментальні методи обстеження.

Японія проводить вивчення захворюваності методом опитування населення вибіркових районів. Реєструються відповіді про перенесені захворювання, що мали місце лише за 2 місяці до опитування.

Дослідження, що проводяться в Данії, Франції, також базуються на опитуванні населення за спеціальною анкетою.

Неодмінною умовою при вивченні здоров’я населення, зокрема захворюваності, є уніфікація підходу лікарів різних країн світу до визначення  та  формулювання діагнозів хвороб, що дає можливість порівнювати захворюваність у часі та в різних регіонах.

Як відомо, існує близько 5000 діагностичних термінів, що застосовуються лікарями в практичній діяльності. Природно, що статистична розробка даних про захворюваність не можлива без раціонально побудованого групування, тобто класифікації та номенклатури захворювань.

Проект міжнародної номенклатури та класифікації захворювань був уперше затверджений в 1900 р. на Міжнародній статистичній конференції в Парижі, яка зібрала представників 26 країн. В подальшому міжнародні класифікації час від часу переглядались і змінювались відповідно з прогресом медичної науки. Відбувалося це приблизно кожні 10 років.

Починаючи з 1962 р., в нашій країні використовується Міжнародна класифікація хвороб, травм і причин смерті (МКХ), яка періодично переглядається та затверджується спеціальним комітетом експертів з медичної статистики та підкомітетом з класифікації хвороб Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я.

Міжнародна статистична класифікація хвороб останнього Десятого перегляду (МКХ-10) була затверджена сорок третьою Асамблеєю ВООЗ 1 січня 1993 року. Згідно з рішенням Асамблеї документ має нову назву “Міжнародна статистична класифікація хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я”, хоча зручну абревіатуру МКХ збережено (табл. 5).

Таблиця 5

Міжнародна класифікація хвороб Десятого перегляду (МКХ-10)

 

Основними принципами побудови Міжнародної класифікації хвороб, травм і причин смерті є спільність етіології чи патогенезу захворювань або поєднання локально-етіологічного та локально-патогенетичного принципів.

Кожен клас хвороб розподіляється на групи, а групи на рубрики. Наприклад, IV клас хвороб ендокринної системи, розладів харчування та порушень обміну речовин має 6 груп:

·                  хвороби щитоподібної залози;

·                  цукровий діабет;

·                  порушення інших ендокринних залоз;

·                  недостатність харчування;

·                  ожиріння та інші види надмірного харчування;

·                  порушення обміну речовин.

У свою чергу, наприклад, група хвороб щитоподібної залози має 5 рубрик:

·                  синдром вродженої йодної недостатності;

·                   хвороби щитоподібної залози, пов’язані з йодною недостатністю, та подібні стани;

·                   гіпотиреоз;

·                   тиреотоксикоз (гіпертиреоз);

·                   тиреоїдит;

·                   інші форми хвороб щитоподібної залози.

Основним нововведенням МКХ-10 є використання алфавітно-цифрового кодування (що замінює попереднє цифрове), коли за певною літерою латинського алфавіту позначаються дві цифри коду, а при необхідності більшої деталізації рубрики – його третя цифра.

Наприклад, клас хвороб ендокринної системи, розладів харчування та порушень обміну речовин позначається тризначним кодом від Е00 до Е90. В свою чергу хвороби щитоподібної залози мають коди від Е00 до Е07, цукровий діабет – Е10-Е14 тощо.

Приклад кодування за окремими підрубриками:

Тиреотоксикоз (гіпертиреоз) – Е05, у тому числі:

тиреотоксикоз з дифузним зобом – Е05.0;

тиреотоксикоз з токсичним одновузловим зобом – Е05.1;

тиреотоксикоз з токсичним багатовузловим зобом – Е05.2.

В Україні, згідно з Постановою Кабінету Міністрів за № 326 від 04.05.93 “Про концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку та статистики”, розпочато впровадження МКХ-10 у лікувально-профілактичних закладах з 1999 року.

При вивченні захворюваності за даними звертань за медичною допомогою розрізняють такі її види:

1.                загальна захворюваність – облік всіх захворювань (гострих і хронічних), які зареєстровані у населення певної території за певний період;

2.                інфекційна захворюваність – спеціальний облік гострих інфекційних захворювань, пов’язаний з необхідністю оперативного проведення протиепідемічних заходів;

3.                захворюваність на найважливіші неепідемічні захворювання підлягає спеціальному обліку внаслідок їх епідеміологічного та соціального значення (злоякісні новоутворення, туберкульоз, венеричні, психічні захворювання тощо);

4.                госпітальна чи “госпіталізована” захворюваність – дає можливість вивчити склад хворих, що лікувались у стаціонарі;

5.                захворюваність з тимчасовою втратою працездатності робітників і службовців виділяється внаслідок її соціального та економічного значення.

Кожен з цих видів захворюваності вивчається за певними обліковими документами та оцінюється за різними показниками (табл. 6).

Таблиця 6

Основні джерела інформації та показники, що характеризують окремі види захворюваності

 

Загальна захворюваність

Загальна захворюваність враховує поширеність усіх хвороб серед усього населення в цілому та окремих захворювань у певних його групах на даній території за результатами звертань.

Показники загальної захворюваності дають змогу оцінити рівні захворюваності, виявлених і зареєстрованих у амбулаторно-поліклінічних закладах протягом календарного року.

Загальна захворюваність вивчається на основі поточної реєстрації усіх первинних звертань хворих.

Первинним звертанням при хронічних захворювань вважається перше звертання в даному році.

При гострих захворюваннях, які можуть мати місце кілька разів протягом року, враховується перше звертання з приводу кожного випадку.

За одиницю спостереження при вивченні загальної захворюваності беруть випадок захворювання чи травми, з приводу якого пацієнт звернувся до лікувального закладу.

Джерелом інформації про загальну захворюваність є два документи: “Статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів”(ф.№ 025-2/0) та “Талон амбулаторного пацієнта” (ф. № 025-6/0, ф. 025-7/0).

На кожний випадок гострого захворювання заповнюється окремий “Статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” з позначкою ”+”. У “Талоні амбулаторного пацієнта” при гострих захворюваннях поруч з назвою діагнозу позначається код “1”. Таким чином, у однієї людини протягом року може бути зареєстровано кілька випадків гострих захворювань.

Діагнози хронічних захворювань реєструються лише один раз протягом року. Якщо діагноз встановлено вперше в житті хворого – роблять позначку “+” у “Статистичному талоні для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” або кодом “2” в “Талоні амбулаторного пацієнта.” Якщо діагноз хронічного захворювання встановлено раніше, то при першому відвідуванні лікаря кожного наступного року в “Статистичному талоні для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів” ставиться позначка “–“ чи код 3 у “Талоні амбулаторного пацієнта”.

Інформація згаданих вище облікових документів є основою для складання “Звіту про число захворювань, зареєстрованих у хворих, які проживають у районі обслуговування лікувального закладу” (ф. № 12).

Розрізняють такі основні показники загальної захворюваності:

–     первинна захворюваність (Incidence)^Х) – рівень вперше зареєстрованих захворювань за календарний рік на даній території; при цьому враховуються всі гострі та вперше встановлені протягом року хронічні захворювання;

–     загальна захворюваність, або поширеність захворювань (Prevalence)^X) – рівень усіх зареєстрованих захворювань за календарний рік: гострих і хронічних (зареєстрованих при першому звертанні в поточному році, а виявлених як в поточному, так і в попередні роки);

–     структура первинної та загальної захворюваності населення.

 

^Х) – терміни, рекомендовані ВООЗ

Методика розрахунку зазначених вище показників

Використання “Талона амбулаторного пацієнта” розширює можливості аналізу захворюваності. За допомогою цього документа можна визначити також показники частоти загострень хронічних захворювань, окремо рівень уперше зареєстрованих гострих і хронічних захворювань тощо.

У нашій країні існує спеціальний облік і звітність про інфекційні захворювання. Він проводиться з метою запобігання розповсюдженню та виникненню епідемічних спалахів, а також попередженню професійних і харчових отруєнь.

Обов’язковій реєстрації та обліку підлягають такі захворювання: черевний тиф, паратифи, інші інфекції, викликані сальмонельозами, бруцельоз, всі форми дизентерії та ряд інших. Перелік захворювань, який періодично змінюється, регламентує МОЗ України.

Встановлено також порядок позачергових повідомлень при особливо небезпечних інфекціях у разі появи їх на території нашої країни.

Особливий облік передбачено також для виявлених інфікованих і хворих на СНІД, що регламентується спеціальними інструктивно-методичними документами.

Одиницею спостереження при вивченні інфекційної захворюваності є кожний випадок захворювання чи підозра на нього. При виявленні їх заповнюється «Екстрене повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре професійне отруєння», що є основним документом для вивчення епідемічної захворюваності.

Екстрене повідомлення повинен заповнити лікар поліклініки чи іншого медичного закладу, незалежно від того, де мешкає хворий. Таким же чином необхідно діяти при виявленні інфекційного захворювання у особи, госпіталізованої для лікування до стаціонару, чи при зміні діагнозу хворого, що вже знаходиться на лікуванні. Заповнює екстрене повідомлення  і лікар швидкої медичної допомоги.

В сільській місцевості, окрім лікарів сільських дільничних лікарень і амбулаторій, повідомляти про ці хвороби зобов’язані завідувачі фельдшерсько-акушерських пунктів.

Екстрені повідомлення в лікувально-профілактичних закладах реєструються в журналі реєстрації інфекційних захворювань. При зміні діагнозу інфекційного захворювання лікувальний заклад, у якому це було зроблено, зобов’язаний заповнити нове екстрене повідомлення на хворого та направити його до санітарно-епідеміологічної станції за місцем виявлення хвороби.

Всі екстрені повідомлення мають бути протягом 12 годин направлені до санітарно-епідеміологічної станції, котра забезпечує епідеміологічне обстеження осередку інфекційного захворювання за місцем його виявлення (незалежно від місця проживання хворого).

Для аналізу інфекційної захворюваності застосовуються такі показники:

·        частота виявлених захворювань (співвідношення їх числа та чисельності населення даної території; показники розраховуються на 100 тисяч населення);

·        сезонність (за основу беруться дані про число захворювань по місяцях, показники сезонних коливань – це співвідношення даних за місяць до середньорічних);

·        частота госпіталізації та повнота охоплення нею (в першому випадку – це відношення числа госпіталізованих до чисельності населення, в другому – до числа виявлених захворювань, у відсотках);

·        частота захворювань за віком, статтю, професією (співвідношення числа захворювань у відповідній групі до чисельності населення даної групи);

·        число виявлених бацилоносіїв на 1000 обстежених.

·       

Захворюваність на найважливіші неепідемічні захворювання

Спеціальному обліку підлягають деякі неепідемічні захворювання:

·   злоякісні новоутворення;

·   психічні хвороби;

·   венеричні хвороби;

·   активний туберкульоз;

·   важкі мікози.

Необхідність спеціального обліку вказаних захворювань обумовлена:

·   високим рівнем розповсюдження;

·   значною частотою смертності при деяких із них;

·   епідеміологічною значимістю;

·   соціальною обумовленістю.

Як правило, при цих захворюваннях необхідне раннє виявлення та всебічне обстеження, активне динамічне спостереження за хворими, спеціальне лікування та виявлення контактів.

Для реєстрації неепідемічних захворювань існують два основних документи:

1.Повідомлення про хворого, якому вперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, венеричної хвороби, трихофітії, мікроспорії, фавусу, корости, трахоми, психічного захворювання

(ф. № 089/0).

2.Повідомлення про хворого, з уперше в житті встановленим діагнозом раку чи іншого злоякісного новоутворення (ф. № 089/0).

Вони заповнюються лікарями всіх лікувально-профілактичних закладів, які вперше встановили вказані захворювання при звертанні хворих до поліклініки, при обстеженні їх у стаціонарі, при відвіданні хворого вдома або при профілактичному медичному огляді.

Обидва зазначені документи передаються до відповідних профільних спеціалізованих диспансерів (протитуберкульозних, онкологічних, дермато-венерологічних, психоневрологічних), які проводять облік і аналіз кожний за своїм профілем, розраховуючи показники частоти та структуру виявленої патології в цілому та по окремих класах, групах, нозологічних формах.

МОЗ України з метою вдосконалення реєстрації окремих захворювань у лікувальних закладах наказом № 218 від 21.10.93 р. затвердив нову облікову статистичну форму № 025/3-0 “Повідомлення про хворого з встановленим діагнозом інфаркту міокарда, інсульту з гіпертонією, цукрового діабету.”

Документ складається лікарями поліклініки, лікарями швидкої та невідкладної медичної допомоги, патологоанатомами, судмедекспертами і в триденний строк поштою відправляється до обласного (міського) кардіодиспансеру (інфаркт міокарда, інсульт з гіпертонією) та ендокринологічного диспансеру (цукровий діабет).

Госпітальна, «госпіталізована» захворюваність

Цей вид захворюваності дозволяє проводити облік хворих, що лікувалися в стаціонарах протягом року.

Одиницею спостереження при її вивченні є кожний випадок госпіталізації хворого з приводу захворювання , а джерелом інформації – «Статистична карта хворого, що вибув із стаціонару».

Цей документ заповнюється лікуючим лікарем при оформленні «Медичної карти стаціонарного хворого» в день його виписки чи в разі смерті.

Інформація про захворюваність госпіталізованих хворих дозволяє зробити висновки про її своєчасність, тривалість і результати лікування, обсяг наданої лікарняної допомоги тощо.

Дані про «госпіталізовану» захворюваність враховуються при плануванні ліжкового фонду, визначенні потреби в різних видах стаціонарної допомоги.

Захворюваність госпіталізованих хворих вивчається за такими показниками:

·   частота госпіталізації (відношення числа госпіталізованих з приводу певного захворювання чи всіх госпіталізованих у розрахунку на чисельність населення, що мешкає на даній території);

·   рівень госпіталізації за віком, статтю, місцем проживання (відношення числа госпіталізованих хворих даної групи в розрахунку на чисельність населення цієї групи);

·   структура госпіталізації (питома вага кожного захворювання серед загальної кількості госпіталізованих хворих; можливо розраховувати структуру госпіталізованих за віком, статтю, місцем проживання);

·   середня тривалість лікування (відношення числа ліжко-днів, проведених хворими в стаціонарі, до числа вибулих хворих); цей показник доцільно пов’язувати з віком хворих, діагнозами, результатами лікування та аналізувати окремо для виписаних зі стаціонару та померлих хворих.

Захворюваність із тимчасовою втратою працездатності

Захворюваність із тимчасовою втратою працездатності вивчається серед працюючих і враховує випадки захворювань, результатом яких є невихід на роботу. Цей вид захворюваності складає від 25 до 75 % первинних звертань за медичною допомогою.

Захворюваність працюючих призводить до значних економічних втрат суспільства, чим обумовлене велике соціально-економічне значення даної проблеми.

Офіційна статистика тимчасової втрати працездатності в зв’язку з захворюваннями була введена в СРСР у 1925 році.

Одиницею обліку є випадок втрати працездатності.

Обліковим документом для реєстрації кожного випадку тимчасової непрацездатності працівника протягом року є листок непрацездатності.

Виданий лікувальним закладом після одужання листок працівник зобов’язаний подати адміністрації підприємства або організації. Подальше його оформлення (зворотної сторони) передбачає відмітку табельника, відділу кадрів, бухгалтерії та профспілкової організації, яка всі листки реєструє в спеціальному журналі з відміткою – № листка непрацездатності, прізвища, ім’я та по-батькові хворого, його адреси, місця роботи, діагнозу, прізвища лікаря, тривалості звільнення від роботи.

На підставі даних реєстрації складається “Звіт про причини тимчасової непрацездатності” (ф. № 23-ТН). Він містить дані про число випадків і календарних днів непрацездатності щодо найбільш поширених захворювань, у зв’язку з доглядом за хворим, із відпусткою при вагітності та пологах, санаторно-курортним лікуванням тощо.

Звіт складається медико-санітарними частинами, лікарськими пунктами охорони здоров’я, дільничними лікарнями, поліклініками та амбулаторіями, міськими та центральними районними лікарнями, іншими лікувально-профілактичними закладами системи МОЗ України незалежно від відомчої підпорядкованості.

Медичні заклади складають звіт про причини тимчасової непрацездатності працюючих на підприємствах, в установах, закладах, організаціях, що знаходяться на території, яка ними обслуговується.

Міські та обласні інформаційно-аналітичні центри медичної статистики складають списки вибіркового кола підприємств і організацій, охопивши при цьому не менше 30 % працюючих у кожній з основних галузей народного господарства. До списків включаються  переважно підприємства, які мають пункти охорони здоров’я. Загальною вимогою до підприємств, які входять до вибіркового кола, є їх стійка життєдіяльність в умовах конкуренції.

Звіти за формою № 23-ТН про причини тимчасової непрацездатності працівників охорони здоров’я складають усі, без винятку, медичні заклади.

Основою для складання звіту слугують листки непрацездатності, здані в звітному періоді. До нього включають усі лікарняні листки, видані лікувальними закладами як за місцем роботи, так і за місцем проживання робітника та службовця, а також за місцем їх тимчасового перебування в період відрядження, відпустки тощо.

Первинні звіти про тимчасову непрацездатність складають по кожній галузі народного господарства окремо (атомні електростанції, вугільна, хімічна, нафтохімічна та легка промисловість, машинобудування та металообробка, охорона здоров’я тощо) та висилають районним (міським) центральним лікарням.

Районні (міські) центральні лікарні складають зведені звіти по основних галузях даного району (міста) та подають їх органу управління охороною здоров’я території (Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя). Ці в свою чергу направляють територіальний зведений звіт Управлінню статистики території та інформаційно-аналітичному центру медичної статистики МОЗ України.

Захворюваність працюючих із тимчасовою втратою працездатності аналізується за такими основними показниками:

 

 

 

 

При порівнянні показників захворюваності з тимчасовою втратою працездатності по окремих галузях, підприємствах або в динаміці слід оцінювати показники, розраховані для якісно однорідних сукупностей працюючих.

Для з’ясування впливу умов праці на здоров’я працюючих, оцінки ефективності оздоровчих заходів переважно на великих підприємствах проводиться поглиблений облік захворюваності з тимчасовою втратою працездатності.

В основу його покладено поособовий облік захворювань працюючих, який передбачає заведення на кожного робітника карти, що містить інформацію про всі випадки втрати працездатності протягом року з їх основними характеристиками: діагноз, тривалість, місце видачі  листка лікування.

Такий облік дозволяє одержати додаткову інформацію про:

·                   тих, хто часто та тривало хворів протягом року;

·                   питому вагу осіб, які хворіли протягом року;

·                   питому вагу працюючих, які не хворіли протягом календарного року (індекс здоров¢я).

При відборі групи тих, що часто та тривало хворіють, використовують такі критерії:

·   етіологічний фактор;

·   число випадків втрати працездатності;

·   число днів втрати працездатності.

Група осіб, що часто хворіли, визначається при наявності:

·   4-х і більше випадків етіологічно пов’язаних захворювань за поточний рік,

·   6-ти та більше випадків етіологічно не пов’язаних захворювань за поточний рік.

До групи осіб, що тривало хворіли, відносять таких, що протягом поточного року:

·   мали лікарняні листки тривалістю більше 40 днів у зв’язку з етіологічно пов’язаними захворюваннями;

·   60 днів і більше в зв’язку з етіологічно не пов’язаними захворюваннями.

 

Загальна захворюваність

Аналіз ситуації із захворюваністю за даними звертань населення України за медичною допомогою показує, що протягом останніх десятиріч рівні поширеності усіх хвороб знаходилися в межах 1500-1800 випадків захворювань на 1000 населення, рівні первинної захворюваності відповідно 600-800 %о.

З окремих захворювань найбільш високі рівні поширеності реєструються для: хвороби системи кровообігу більш 330 випадків на 1000 населення.

На другому місці серед усіх зареєстрованих захворювань – органів дихання– 266 випадків на 1000 населення.

На третьому місці – хвороби нервової системи та органів чуття – 61 випадок на 1000 населення.

На три вищезазначені класи припадає 57,6 % випадків серед усіх зареєстрованих хвороб.

Серед вперше зареєстрованих протягом року захворювань найбільші рівні на 1000 населення мають хвороби органів дихання – близько 300 випадків; нервової системи та органів чуття – 61 випадок, травми та отруєння – 49 випадків.

На ці три класи у структурі первинної захворюваності населення припадає 63,3 %

Структура захворюваності всього населення України

 

Існують досить суттєві відмінності як показників поширеності, так і первинної захворюваності за віком і статтю.

За віком найбільш високі рівні як поширеності, так і первинної захворюваності реєструються серед дитячого населення – близько 1000 випадків, особливо у дітей до 1 року – близько 2000 випадків на 1000 населення.

Зі збільшенням віку первинна захворюваність зменшується. Серед осіб працездатного віку (жінки до 55 років, чоловіки до 60 років) вона становить 573 %о.

У населення непрацездатного віку (жінки старші 55 років, чоловіки старші 60 років) показники значно нижчі, ніж у працездатному – 394 %о.

Вказана тенденція пов’язана зі зменшенням звертань по медичну допомогою, на що істотно впливає відсутність потреби в одержанні лікарняного листа у більшої частини осіб пенсійного віку.

Показники захворюваності, що включають також і дані медичних оглядів осіб непрацездатного віку, значно вищі, ніж в працездатному. Ця закономірність підтверджує, що у старших вікових групах зменшується не сама захворюваність, а лише число звертань за медичною допомогою.

Різниця між показниками поширеності та первинної захворюваності у різних вікових групах не однакова. Це залежить від того, яку частку в них становлять хронічні захворювання.

Якщо в дитячому віці відсоток первинної захворюваності в загальній поширеності становить близько 80 %, у населення працездатного віку 51 %, то в осіб непрацездатного віку – лише 24 %.

Загальні тенденції рівнів  первинної захворюваності серед чоловіків і жінок майже однакові, а поширеність хвороб у жінок вища, ніж у чоловіків.

По окремих класах, групах та нозологічних формах мають місце суттєві відмінності за статтю як за показниками поширеності, так і первинної захворюваності (табл. 7).

У чоловіків захворюваність на туберкульоз утричі перевищує аналогічні показники у жінок, на інфаркт міокарда – вдвічі, на психічні розлади та травми – в 1,8 раза, на бронхіальну астму – в 1,5 раза.

Рівні захворюваності міських та сільських мешканців також суттєво відрізняються.

За даними звертань за медичною допомогою показники поширеності та первинної захворюваності міського населення вищі, ніж сільського. Це обумовлено недостатніми за рівнем, доступністю, об’ємом і якістю допомоги останнім.

Спеціальні вибіркові дослідження так званої повної або “вичерпної” захворюваності, які враховували інформацію про звертання за медичною допомогою за 3 роки та результати поглибленого медичного огляду населення, свідчать про протилежне: показник у сільського населення вищий, ніж у міського.

Таблиця 7

Найбільш поширені захворювання у чоловіків та жінок

 

Аналіз регіональних особливостей захворюваності в Україні показує, що різниця між максимальними та мінімальними значенням відповідних показників досить відчутна: за поширеністю хвороб – від 1606,4 на 1000 населення в Черкаській до 993,5 %о у Миколаївській областях, за первинною захворюваністю – від 779,7 %о у Черкаській до 446,4 %о – у Миколаївській.

На розбіжності рівнів у окремих регіонах України суттєво впливають:

·        статево-віковий склад населення;

·        повнота реєстрації захворюваності;

·        поєднання впливу різних факторів навколишнього середовища.

Проте за більшістю інших класів хвороб мало місце зростання показників первинної захворюваності – зокрема за хворобами крові та кровотворних органів (майже втричі), сечостатевої системи та системи кровообігу. Помітно зросла серед усього населення частота вперше виявлених ендокринних і алергічних захворювань.

Значно збільшились показники інфекційної захворюваності. Окремі хвороби цього класу (туберкульоз, дифтерія, СНІД) мають сталу тенденцію до зростання та набувають характеру епідемії.

Зростання рівня первинної захворюваності по багатьох класах хвороб позначилося на показниках загальної захворюваності.

Особливо значно зросла поширеність хвороб крові та кровотворних органів, системи кровообігу, вроджених аномалій, хвороб сечостатевої системи, ендокринних хвороб, зокрема діабету.

Тенденції захворюваності з тимчасовою втратою працездатності

Зменшення захворюваності з тимчасовою втратою працездатності є значним резервом у покращанні здоров’я, підвищенні продуктивності праці та добробуту народу.

На рівень захворюваності з тимчасовою втратою працездатності впливають різні чинники. Основними з них є: 

·        санітарно-гігієнічні умови праці;

·        організація виробничих процесів;

·        умови побуту;

·        організація та якість медичного обслуговування;

·        якість лікарської експертизи працездатності;

·        склад працюючих за віком, професією, стажем роботи тощо

Разом з тим мають вплив і деякі додаткові чинники, а саме:

·        законодавство в галузі соціального страхування;

·        розмір оплати при тимчасовій непрацездатності;

·        розмір середньомісячного заробітку;

·        система оплати праці;

·        ритмічність роботи підприємства;

·        плинність робочих кадрів тощо.

Слід врахувати ще одну додаткову обставину.

З різних об’єктивних і суб’єктивних причин сам хворий, особливо при відносно легкому перебігу хронічних захворювань, вирішує питання про те, брати лікарняний листок чи ні. Ця обставина в умовах зростаючого безробіття, простоїв або зменшення обсягів виробництва буде відігравати все більшу роль, все більше впливатиме на рівень захворюваності з тимчасовою втратою працездатності.

Рівень тимчасової непрацездатності в зв’язку з хворобами та іншими причинами становить 63,0 випадків на 100 працюючих і 684,7 календарних днів на 100 працюючих (2008 р.).

У переважній більшості як випадків, так і календарних днів причиною є захворювання: 86,7 % загального числа випадків і 91 % – числа календарних днів.

Серед захворювань у цілому по всіх галузях найбільш високі рівні тимчасової непрацездатності реєструються для хвороб органів дихання (в основному за рахунок гострих респіраторних інфекцій та грипу): 18,8 випадків та 153,4 днів на 100 працюючих.

Наступні місця займають:

·        за числом випадків – хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини

·        за числом календарних днів – травми та отруєння.

Рівні та структуру причин тимчасової непрацездатності доцільно вивчати в різних галузях промисловості або на окремих підприємствах однієї галузі. Це дає можливість виявити вплив на показники виробничих чинників.

Численні дослідження дозволили встановити, що, зокрема, у працівників легкої промисловості (швейні, трикотажні, взуттєві, харчові підприємства тощо) спостерігається відносно високий рівень захворювань органів дихання. Цьому в значній мірі сприяють метеорологічні фактори, запиленість приміщень тощо.

В свою чергу, у працівників важкої промисловості (гірничорудної, вугільної, нафтової, металургійної) вищі рівні травматизму, хвороб периферичної нервової системи.

Серед інших причин (крім захворювань), що становлять 13,3 % усіх випадків і 9 % календарних днів (1998 р.) найчастіше реєструються випадки та дні по догляду за хворим і в зв’язку з вагітністю та пологами.

Природно, що у промисловорозвинутих та сільськогосподарських областях мають місце значні відмінності показників: від 96,9 випадків і 1234,4 днів на 100 працюючих у Донецькій області до 23,3 випадків і 343,6 днів – у Закарпатській області.

Показник середньої тривалості захворювань, як і показник числа календарних днів на 100 працюючих, відображає важкість і тривалість перебігу хвороби, якість діагностики та лікування, організації лікарсько-трудової експертизи тощо.

Середня тривалість одного випадку тимчасової непрацездатності з приводу лише хвороб становить 12,5 днів (2008 р.). Вона різна при різних захворюваннях.

Найбільш висока середня тривалість реєструється при новоутвореннях (38,9 днів), переважно злоякісних (55,1 днів); інфекційних та паразитарних захворюваннях (36,6 днів), зокрема при туберкульозі – 93,5 днів.

Впродовж останніх років відбувається незначне скорочення показників: числа календарних днів на 100 працюючих і середньої тривалості одного випадку. В той же час частота випадків дещо зростає.

Захворюваність з тимчасовою втратою працездатності є результатом дії багатьох чинників: біологічних, соціальних, виробничих, психологічних, юридичних і медичних. У зв’язку з цим зниження можливе лише при комплексній взаємодії адміністрацій підприємств, громадських організацій та добре організованих лікувально-оздоровчих заходах.

Сучасний стан здоров¢я населення України, який досить суттєво відтворюють показники захворюваності, характеризується такими основними тенденціями:

1.     Зростає поширеність та первинна захворюваність за більшістю класів хвороб.

2.     Зростає частота переходу гострих захворювань у хронічні.

3.     Домінуюче місце в структурі посідають хронічні неінфекційні захворювання, передусім хвороби органів дихання, системи кровообігу, нервової системи та органів чуття.

4.     Підвищується частота вроджених вад і спадкових захворювань.

5.     Значно збільшується інфекційна захворюваність, і в першу чергу туберкульоз, кишкові інфекції, дифтерія, вірусний гепатит.

6.     Зростає поширеність соціально обумовлених хвороб, насамперед венеричних, СНІДу, туберкульозу.

7.     Відбувається диференціація рівнів захворюваності в основних соціальних групах, зокрема підвищення захворюваності серед малозабезпечених верств населення.

Розглянуті вище тенденції відображають погіршення соціально- економічної та екологічної ситуації в нашій країні, адже показники захворюваності – найбільш чутливий індикатор змін, які відбуваються.

В наступних підрозділах підручника будуть детально розглянуті медико-соціальні проблеми найважливіших неепідемічних та інфекційних захворювань.

Травми

Травматизм – це сукупність травм, які виникають протягом певного проміжку часу на певній території серед певної групи населення.

Основними видами травматизму є: дорожньо-транспортний, виробничий, побутовий, спортивний, вуличний.

Рівень травматизму невпинно зростає. Хоча в структурі загальної захворюваності населення його частка невелика (4-6 %), він є однією з трьох основних причин інвалідності і займає перше місце в структурі її причин серед працездатного населення. Питома вага смертності від травм досягла 10 % і більше багатьох розвинутих країн світу.

Епідемія травматизму швидко поширюється в усьому світі. Міжнародні конфлікти та стихійні лиха сприяють загальній тенденції його зростання. Особливо зростає дорожньо-транспортний травматизм. За даними ВООЗ смертність від нього становить третину загальної смертності відповідного класу.

В Україні найбільш поширеним видом є побутовий травматизм, який зустрічається частіше, ніж спортивний, вуличний, дорожній.

Соціально-медичне значення травматизму визначається тим, що травми:

·                   є третьою причиною смерті населення;

·                   займають значне місце в структурі окремих видів захворюваності, перше серед причин звертань за хірургічною амбулаторною допомогою і в структурі госпіталізованих до хірургічних відділень лікарень;

·                   спричиняють великі економічні збитки на виробництві та в суспільстві;

·                   зумовлюють значні витрати на медичну допомогу, потребують соціальних виплат на утримання інвалідів;

Регіональні відмінності загальних рівнів травматизму чітко залежать від рівнів промислового розвитку регіонів. Найвищі показники в Україні (на 10 тисяч населення), в місті Києві (772,2), Донецькій (639,9), Запорізькій (585,5) та Луганській (531,2) областях. У великих промислових регіонах  рівень травматизму перевищує найнижчі показники в 2-2,5 рази.

Регіональні відмінності побутового травматизму менш виражені, ніж загального травматизму, між тим у Донецькій та Чернігівській областях (441,2 та 431,4 випадків на 10 тисяч населення) побутовий травматизм реєструється частіше, ніж у Чернівецькій та Тернопільській областях (251,2 та 277,2 на 10 тисяч).

Друге місце посідає вуличний травматизм (57,4 на 10 тисяч населення), третє – виробничий травматизм (45,7 на 10 тисяч населення). Рівень дорожньо-транспортного травматизму повільно підвищується. Найвищі показники його в м. Києві (14,1 на 10 тисяч населення), найнижчі в Чернівецькій та Полтавській областях (3,9 і 4,3 на 10 тисяч населення). Різниця рівнів майже в 4 рази свідчить про вплив інтенсивності транспортних сполучень як головного чинника транспортного травматизму.

Найбільш поширеними є рани, поверхневі пошкодження та забої, при чому в побуті найбільш поширені травми нижніх кінцівок, а на виробництві – верхніх кінцівок. Природно, що найчастіше причиною інвалідності є переломи кісток нижньої кінцівки. Причини  травматизму різноманітні.

Найбільша кількість смертей пов’язана з побутовим і виробничим травматизмом.

 

Основні причини травматизму.

Максимальний рівень смертності від нещасних випадків, вбивств, самогубств та інших зовнішніх дій зареєстрований у Дніпропетровській області, він перевищує мінімальні рівні в Закарпатській та Івано-Франківській областях у 2,3 раза, і показник по Україні – в 1,3 раза. Рівні смертності від травматизму мають значні відмінності залежно від статі. Смертність чоловіків перевищує  жіночу у всіх регіонах і в Україні загалом

Смертність від нещасних випадків, вбивств, самогубств та інших зовнішніх дій (на 100 тисяч чоловік) (мінімальні та максимальні рівні)

Про соціальну детермінованість травматизму (його зв’язок з рівнем урбанізації, інтенсивністю промислового розвитку та статтю) свідчить різна інтенсивність смертності в містах і селах від нещасних випадків, вбивств і самогубств серед чоловіків та жінок. У всіх вікових групах травми частіше трапляються у чоловіків.

Травматизм – головним чином, нещасні випадки – основна причина смерті дітей, підлітків, молоді. В Україні частка дітей у віковій структурі травматизму знаходиться в межах 20-24 %.

Рівень травматизму дітей 0-14 років високий. Найбільш високі його рівні були зареєстровані в великих містах (Київ, Севастополь) і в Запорізькій області, найнижчі рівні дитячого побутового травматизму мали місце у Тернопільській, Чернівецькій та Рівненській областях. 

Друге місце посідає вуличний травматизм. Його рівень серед дітей майже в 2 рази вищий від усього населення України. Найвищі показники вуличного травматизму у м. Києві, а найнижчі – в Закарпатській області. Поширений серед дітей  шкільний травматизм.

Найчастіше травмуються хлопчики у віці 7-14 років. Рівень смертності  дітей від травм максимальний у віці 6-14 років. Існує зв’язок між частотою травматизму, порою року, регіонами.

Окремого аналізу потребує смертність населення від самогубств. Україна відноситься до держав з середнім і високим рівнем суїцидальної активності (10,0-20,0 на 100 тис. населення). За останні 10 років рівень самогубств зріс. В західних регіонах є середнім. В окремих розвинутих промислових районах і областях, що найбільше постраждали від аварії на ЧАЕС їх рівень значно перевищує середній (до 44,4 на 100 тис. населення). Сільські мешканці в 1,5 раза частіше від міських закінчують життя самогубством. Максимальна частота самогубств у чоловіків 20-59 років. Загалом в Україні показник для чоловіків становить 53,0, для жінок 9,8 на 100 тис. населення. За останні роки різко підвищився рівень самогубств дітей 5-14 років. Він становить 0,5 % самогубств всіх вікових груп населення.

Соціальні фактори, що сприяють зростанню суїцидальної активності населення України:

·                   різке зниження рівня життя;

·                   підвищення безробіття;

·                   алкоголізм і наркоманія;

·                   зростання соціальної ізоляції;

·                   збільшення кількості розлучень, нестабільних сімей;

·                   діяльність псевдорелігійних сект і об’єднань.

На рівень смертності від травм впливає ефективність медичної допомоги травмованим на догоспітальному етапі, а саме:

·                   само- та взаємодопомога;

·                   медична допомога на місці травми;

·                   оптимальна відстань до лікарні чи травмпункту при госпіталізації – не більше 25 км;

·                   правильне та швидке транспортування до спеціалізованої установи;

·                   своєчасне якісне обстеження та лікування;

·                   адекватна реабілітація.

Вирішальним є компетентність лікарів, що надають допомогу травмованим. В місті надається переважно високоспеціалізована допомога,  в селі її забезпечують терапевт, хірург, або невролог.

Надання лікувально-профілактичної допомоги постраждалим від травм

Основні заклади та підрозділи з надання допомоги травмованим – це травмпункти та травматологічні (хірургічні) відділення лікарень.

Основні етапи організації травматологічної допомоги.

Основним організаційним принципом надання допомоги травмованим є наближення первинної медичної допомоги до місця травми. За експертними оцінками до 80-90 % травмованих потребують амбулаторної травматологічної допомоги в травматологічних пунктах територіальних поліклінік. Останнім етапом допомоги є стаціонарна. Експерти вважають, що до 26 % хворих з переломами кісток потребують стаціонарного лікування, при інших видах травм він значно менший. У великих містах таких хворих госпіталізують до травматологічних відділень, спеціальних палат або до лікарні швидкої медичної допомоги.

Кожна лікарня з ліжками для хірургічних хворих повинна мати приміщення для надання допомоги травмованим і здійснення протишокової терапії.

Останнім часом створені центри з надання допомоги при деяких видах травм (зокрема, при переломах шийки стегна), в яких ефективно впроваджуються нові методи лікування та реабілітації хворих.

Профілактика травматизму базується на визначенні провідної ролі певних видів травм для окремих груп населення. В основі визначення лежить раціональна реєстрація травм, яка має юридичне, наукове та оперативне значення. Краще реєструють виробничі травми, для них розроблена державна регламентація правил реєстрації. Інші види травм реєструють звичайним записом у медичній документації. Лікар, що надає допомогу потерпілому, заповнює звичайну медичну документацію.

При травмуванні на виробництві документи, що підтверджують наявність у пацієнта виробничої травми підтверджують такі документи:

·                   акт комісії про нещасний випадок на виробництві;

·                   постанова суду (на основі свідчень свідків) або самі свідчення свідків (при отриманні травми по дорозі на роботу та з роботи);

·                   довідка з травмпункту чи ДАІ.

Травми невиробничого характеру реєструють в актах форми НТ.

Усунення та зменшення поширеності розповсюдженості всіх провідних причин травм суттєво впливають на рівень травматизму. Співпраця  лікарів і спеціалістів з техніки безпеки на виробництві з представниками правоохоронних органів, ДАІ тощо підвищує ефективність профілактичних заходів.

Підвищення якості лікувально-профілактичної допомоги постраждалим від травм, профілактика травматизму потребують великої уваги держави, міністерств, відомств і всіх медичних працівників.

Вкрай необхідним є подальший розвиток єдиної системи організації травматологічної допомоги населенню та розробка й впровадження загальнодержавних заходів профілактики травматизму, особливо в умовах запровадження сімейної медицини в Україні.

 

Медико-соціальні аспекти найважливіших захворювань

Серед хвороб, які характеризують стан сучасної неепідемічної патології, провідна роль належить серцево-судинним і судинно-мозковим хворобам. Ці захворювання, особливо ішемічна хвороба серця, сьогодні значно поширені і стали головною причиною смерті. Їх поширеність (включно з судинними ураженнями головного мозку) досягла у 2008 р. 53412,4 на 100 тис. усього населення; ними обумовлено близько 64,0% усіх випадків смерті і третина причин інвалідності.

Хвороби системи кровообігу з п’ятого місця у структурі захворюваності і з другого – у структурі поширеності, як це було у 1998 р., перемістилися на друге місце в структурі захворюваності і перше – в структурі поширеності хвороб.

У 2008 р. всього зареєстровано 24,8 млн відвідувань з приводу серцево-судинних і судинно-мозкових хвороб, тобто 29,1%, або майже кожний третій випадок хвороби, з яким звернулися в лікувально-профілактичні заклади, був з приводу хвороб системи кровообігу. Що стосується вперше виявлених хвороб системи кровообігу, то у 2007 р. їх кількість становила 2,4 млн (5244,3 на 100 тис. населення). Захворюваність на ці хвороби у період 2005–2007 рр. зросла на 1,6%, поширеність – на 6,2% (рис. 2.1.4).

 

Захворюваність на інсульт (всі форми) в Україні, 2006–2008 рр.

Що стосується хворих на патологію системи кровообігу, які потребували лікування, то у 2008 р. кількість вибулих із стаціонарів в Україні становила 3462,3 в Європейському регіоні 2637,4, в країнах ЄС – 2442,6 на 100 тис. населення.

Серед хвороб системи кровообігу сталу тенденцію до зменшення рівня захворюваності мають гостра ревматична гарячка, хронічні ревматичні хвороби серця, ревматизм (усі форми).

 Динаміка рівня захворюваності на окремі хвороби системи кровообігу (на 100 тис. усього населення)

 

Соціально-гігієнічне значення хвороб системи кровообігу визначається ішемічною хворобою серця, гіпертонічною хворобою і судинними ураженнями мозку.

ІХС посіла друге місце в структурі захворюваності, поширеності хвороб – у структурі смертності і друге – у в структурі первинної інвалідності.

У осіб до 30 років вона фактично не реєструється, водночас на неї страждають близько 2% осіб віком 30–39 років, 11% населення віком 40–49 років, 32% осіб 50–59 років і 55% населення віком 60 років і старших. У цілому це захворювання більше поширено серед жінок, але рівень захворюваності на ІХС чоловіків 15–59 років вищий. При цьому у них ІХС у п’ять разів частіше призводить до стійкої втрати працездатності і майже у чотири рази частіше – смертності, ніж у жінок цього ж віку. У 2008 р. серед усього населення зареєстровано 8,3 млн випадків ІХС (21877,5 на 100 тис.), з них вперше виявлених 649,5 тис. (1712,3 на 100 тис.).

Гіпертонічна хвороба посіла перше місце в структурі захворюваності на хвороби системи кровообігу і їх поширеності. У 2008 р. її частка в структурі захворюваності становила 49,4%, у структурі поширеності – 56,0%. У 2008 р. захворюваність на гіпертонічну хворобу становила 2591,6 на 100 тис. населення і підвищилась прорівняно з 2006 р. на 5,7% і з 2002 р. на 10,1%. Поширеність гіпертонічної хвороби також зросла у 2008 р. порівняно з 2006 р. на 8,4%, порівняно з 2002 р. – на 22,8%, що значною мірою зумовлено більш активними зусиллями у її виявленні. У структурі смертності і первинної інвалідності гіпертонічна хвороба посідає третє місце.

У 2008 р. зареєстровано 3,1 млн звертань з приводу всіх випадків цереброваскулярних хвороб (8219,3 на 100 тис.) і ­­­373,5 тис. звертань з приводу вперше виявлених хвороб (984,8 на 100 тис.). У 2007 р. спостерігався вищий рівень поширеності судинно-мозкових захворювань, ніж рік тому, на 7,4%, ніж п’ять років тому, – на 18,8%. Це пояснюється збереженням життя хворим з гострою судинно-мозковою патологією і, відповідно, накопиченням таких пацієнтів. За рівнем первинної інвалідності цереброваскулярні хвороби посіли перше місце, за рівнем смертності поступаються лише ІХС.

Дані про поширеність серцево-судинних захворювань свідчать, що сьогодні на них, причому уже в молодому віці, населення страждає значно частіше, ніж звикли вважати, а це потребує невідкладного вирішення організаційних питань щодо профілактики і лікування цієї патології. Серцево-судинні та судинно-мозкові захворювання є соціальною проблемою, для вирішення якої необхідна державна підтримка, координація зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Одному з найпоширеніших захворювань в Україні – артеріальній гіпертензії – присвячено Указ Президента України від 04.02.1999 р. №177/99 «Про Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні». Зазначений нормативно-правовий акт виданий з метою зниження захворюваності населення на артеріальну гіпертензію, ІХС, судинні ураження мозку, смертності від ускладнень артеріальної гіпертензії, подовження тривалості та якості життя хворих.

Велике практичне значення в боротьбі з хворобами системи кровообігу має прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2006 р. №761 «Про затвердження Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки».

Проблеми боротьби з ураженням серцево-судинними і судинно-мозковими хворобами знайшли відображення в постанові Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №14 «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002–2011 роки». З метою зниження смертності та скорочення захворюваності на цю патологію зазначеною постановою регламентовано основні заходи щодо вирішення медико-соціальних проблем хворих з патологією системи кровообігу.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. №1752 «Про затвердження комплексних заходів розвитку дитячої кардіохірургічної служби» відкрито Всеукраїнський центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України.

У 2007 р. Інституту кардіології АМН України присвоєно статус Національного наукового центру кардіології.

У кінці 2007 р. відкрито Київський міський центр серця. Це заклад високих європейських стандартів діагностики і лікування, де виконуватимуть операції, які раніше проводилися лише за кордоном.

Злоякісні новоутворення у новому тисячолітті залишаються важливою медико-біологічною та соціально-економічною проблемою у світі і в Україні. В нашій країні кількість нових випадків раку щорічно перевищує 150 тис. Хворі на злоякісні новоутворення втрачають у середньому близько 18 років життя, з них 40% – у працездатному віці.

 

Захворюваність на злоякісні новоутворення в Україні (на 100 тис. усього населення)

У 2008 р. вперше виявлено 154,1 тис. випадків злоякісних новоутворень (331,7 на 100 тис.), з них 345,3 – у міських жителів, 302,9 на 100 тис. – у мешканців сільської місцевості. Для порівняння: у 2004 р. в Україні захворюваність на злоякісні новоутворення становила 327,9, у Європейському регіоні – 3861,6, у країнах ЄС – 460,1 на 100 тис. населення.

Поширеність раку у відсотках до всього населення у 2004 р. в Україні була на рівні 1,78, у Європейському регіоні – 1,73.

Найвищі рівні захворюваності на злоякісні новоутворення зареєстровано щодо органів травлення (83,9 на 100 тис. усього населення); жіночих статевих органів (64,9); молочної залози (61,2). Позитивним моментом є зниження захворюваності на всі локалізації раку у 2007 р. порівняно з 2005 р. на 0,8%

 

Встановлено, що високий ризик виникнення онкологічної патології спостерігається серед працівників канцерогенно небезпечних підприємств. Так, за даними ВООЗ, онкологічна патологія від 5 до 40% випадків викликана негативними впливами на хворого виробничих канцерогенних факторів. Підтвердження низького рівня виявлення захворюваності населення на цю патологію є та обставина, що високі рівні онкологічної захворюваності спостерігаються в областях зі значною концентрацією канцерогенно небезпечних підприємств.

Заходи щодо боротьби з онкологічною патологією здійснюються на всіх рівнях управління. Президент В.А. Ющенко підписав від України паризьку Хартію боротьби з раком.

Затверджено Концепцію загальнодержавної програми «Боротьба з онкологічними захворюваннями на період до 2016 року» (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.03.2006 №393-р). Головною метою цієї програми є підвищення ефективності загальнодержавних заходів щодо поліпшення якості та доступності медичної допомоги хворим на злоякісні новоутворення, впровадження державних гарантій медичної допомоги, удосконалення умов для поліпшення якості життя онкологічних хворих та його подовження.

Основні завдання Програми: реалізація заходів, спрямованих на своєчасне виявлення онкологічних захворювань, зниження смертності та інвалідності населення внаслідок цієї патології та зменшення захворюваності; забезпечення максимально можливої в існуючих соціально-економічних умовах якості життя онкологічних хворих та їх адаптація у суспільстві, створення належних умов для онкологічних хворих у термінальних станах.

Прийняття зазначеної програми дає змогу окреслити і конкретизувати можливості державної підтримки запобігання цій патології та лікування хворих на рак, визначити необхідні обсяги фінансування Програми на реалізацію відповідних заходів щодо онкологічних захворювань.

Затверджено Державну програму «Дитяча онкологія» на 2006–2010 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.07.2006 №983). Метою цієї програми є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я дітей щодо надання високоякісної медико-соціальної допомоги дітям із злоякісними новоутвореннями, збільшення кількості дітей, що одужують, зниження рівня інвалідності та смертності дітей з онкологічними захворюваннями.

При розробці Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр. проблемі зниження онкозахворюваності приділено особливу увагу. Це питання висвітлено в окремому розділі «Боротьба з раком». Він включає аналіз ситуації з онкозахворюваності в Україні, завдання, які стоять перед охороною здоров’я, заходи, необхідні для поліпшення становища. Враховуючи, що зниження захворюваності на рак та смертності від нього можна досягти лише при комплексному міжгалузевому підході до вирішення проблеми, програмою передбачено участь усіх зацікавлених міністерств і відомств.

Важливу роль у формуванні здоров’я відіграють травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх чинників, які є не тільки причиною значних соціальних та економічних збитків, але й призводять до загибелі великої кількості людей.

Зростаючою проблемою, як у світі так і в Україні, є дорожньо-транспортний травматизм. Більше половини людей, що загинули в автокатастрофах, – люди віком від 15 до 44 років. Крім того, за даними Всесвітньої доповіді про попередження дорожньо-транспортного травматизму (ВООЗ, 2004), у зв’язку з дорожньо-транспортним травматизмом країни з низьким і середнім рівнем доходів втрачають 1–2% їх валового національного продукту.

Упродовж ряду попередніх років кількість випадків травм та отруєнь серед населення України мала тенденцію до зниження. Водночас у 2003 і 2005 рр. показник частоти травм та отруєнь зріс. Відповідними були і зміни поширеності цієї патології. Традиційно рівень травм та отруєнь серед чоловіків вищий, ніж серед жінок. Це перевищення досягло 1,8 разу.

У 2008 р. серед усього населення зареєстровано 2 млн 284 тис. первинних звертань до ЛПЗ з приводу травм та отруєнь (на 100 тис. населення – 4915,8 випадку). Рівень травм та отруєнь зріс порівняно з 2005 р. на 2,3%, порівняно з 2002 р. – на 5,8% (рис. 2.1.6).

Що стосується хворих з травмами та отруєннями, які потребували лікування, то у 2005 р. кількість вибулих із стаціонарів в Україні становила 1670,7, в Європейському регіоні – 1532,7, у країнах ЄС – 1518,0 на 100 тис.

Що стосується безпосередньо травматизму, то найвищі рівні травм реєструються в підлітковому віці, найменші – серед осіб у віці, старшому за працездатний. Частота появи травм збільшується з віком дитини. Так, у дітей 7–14 років цей показник є більшим, ніж у віці 6 років, у 1,6 разу. В структурі підліткового травматизму найбільшу питому вагу становлять побутовий та вуличний види травматизму (близько 90%), спортивний та дорожньо-транспортний мають значно меншу частку. Темпи приросту за 4-річний період – найвищі стосовно вуличного (+55,4%) та дорожньо-транспортного його видів (+44,3%). Найбільшу частоту травматизму серед дітей 0–17 років у 2007 р. зареєстровано в містах Севастополі та Києві і АР Крим, де показник перевищував середній по Україні в 1,4–2,5 разу.

У 2008 р. серед окремих територій найвищим рівнем травматизму серед усього населення виділялися міста Київ і Севастополь, Чернігівська, Київська, Донецька, Житомирська, Луганська області. Порівняно невисокі показники травматизму зареєстровано переважно в областях західного регіону.

Серед травм, які реєструються в Україні, 90% становлять травми опорно-рухового апарату. З цього приводу щорічно виконується понад 240 тис. оперативних втручань за новими технологіями. Окремою проблемою є лікування множинних переломів кінцівок і таза у потерпілих з політравмою із заміщенням дефектів кісток і м’яких тканин.

Боротьба з травматизмом в Україні здійснюється в багатьох напрямках, із застосуванням різних методів і засобів, включаючи проведення просвітницької роботи, вдосконалення діяльності аварійно-рятувальних і протипожежних служб, поліпшення безпеки транспортних шляхів до рівня світових стандартів, нагляд за транспортними потоками і засобами, оснащення притрасових закладів охорони здоров’я, підвищення якості надання швидкої і невідкладної допомоги, у т.ч. в цілодобових травмпунктах, забезпечення налагодження сучасних засобів госпіталізації для транспортування постраждалих тощо.

Подальшої уваги потребують хвороби, які становлять значну частку у структурі захворюваності та поширеності хвороб (хвороби органів дихання, травлення, сечостатевої системи, шкіри та підшкірної клітковини, ока та його придаткового апарату, ендокринної, кістково-м’язової систем), а також ті, що значно зросли останнім часом (хвороби крові й кровотворних органів, ускладнення вагітності, пологів та післяпологового періоду і всі інші).

Зважаючи на важливість зазначених проблем, першочергові заходи щодо збереження і зміцнення здоров’я населення започатковано в Указі Президента України від 06.12.2005 р. №1694/2005 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», в новій програмі Уряду «Український прорив», прийнятій 16 січня 2008 р. (Програма), медичні аспекти якої обґрунтовано на основі сучасних наробок АМН та МОЗ України.

У вступі до розділу вказаної програми «Високоякісна і доступна охорона здоров’я» зазначено, що пріоритетами у діяльності органів виконавчої влади на всіх рівнях мають стати забезпечення: високоякісної і доступної допомоги з орієнтацією системи охорони здоров’я на запобігання захворюванням; безпечного і сприятливого для здоров’я середовища життєдіяльності людини (умов праці, проживання, навчання, відпочинку, харчування); здорового способу життя населення і поліпшення демографічної ситуації.

Щоб досягти цього якісно нового рівня здоров’я нації, Уряд визначив чіткий комплекс завдань, які необхідно виконати.

Керівники галузі та медичні працівники повинні спрямувати зусилля на поліпшення здоров’я дітей і матерів, медичну допомогу особам із соціально значущими хворобами, зокрема серцево-судинними та онкозахворюваннями, боротьбу із соціально небезпечними інфекційними хворобами. Держава сконцентрує ресурси на створенні спеціалізованих клінічних закладів.

Планується активна підтримка здорового способу життя, виховання у молоді культу піклування про власне здоров’я. Для цього потрібно принципово змінити підхід до інформування населення та просвітницької роботи.

Серед першочергових завдань – медичне забезпечення населення у регіонах, насамперед у сільській місцевості, забезпечення автомобілями і обладнанням лікувально-профілактичних закладів на селі.

Невідкладним є поліпшення системи підготовки кадрів, враховуючи не тільки кадрове забезпечення закладів охорони здоров’я у регіонах, але й відповідність фахівців кваліфікаційним вимогам, плинність кадрів та еміграційні процеси. Для цього слід змінити підхід, впорядкувати кваліфікаційну систему, забезпечити соціальний захист медичних працівників відповідно до їх кваліфікації та трудового внеску.

Для вирішення цих завдань потрібна серйозна підтримка медичної науки.

Національною радою з питань охорони здоров’я при Президентові України у зв’язку із загостренням демографічної кризи узгоджено в цілому проект Концепції загальнодержавної програми «Здорова нація», спрямованої на збереження та зміцнення здоров’я населення. Програма передбачає наголос на стимулюванні здорового способу життя, боротьбі зі шкідливими звичками, насамперед із тютюнокурінням і надмірним вживанням алкоголю. Важливу роль при цьому відіграють соціальна реклама, залучення до пропагування здорового способу життя громадських об’єднань, профспілки, авторитетних державних діячів.

За ініціативи Президента України у березні 2007 р. відбувся Всеукраїнський форум «Здорова нація». Захід проводився з метою вирішення актуальних проблем у сфері охорони здоров’я, поліпшення демографічної ситуації в країні, популяризації здорового способу життя й визначення шляхів поліпшення системи охорони здоров’я.

Розроблено Національний план дій з охорони здоров’я, який передбачає реформування вітчизняної охорони здоров’я. Це нова програма, в якій враховано сьогоднішні вимоги і проблеми, які стоять перед охороною здоров’я. Стратегія і тактика розвитку галузі передбачає коротко-, середньо- та довгострокові заходи (до 2011 р.).

Характеристика стану здоров’я дитячого населення України

Життя і здоров’я громадян визнані в Україні найвищою соціальною цінністю, що проголошено Конституцією України та іншими державними нормативно-правовими актами. Здорове молоде покоління є запорукою стабільного розвитку країни, тому закономірно, що охорона здоров’я дітей і молоді має входити до пріоритетів соціальної політики і бути однією з найважливіших сфер піклування держави.

Основами законодавства України про охорону здоров’я визначено, що суспільство і держава відповідальні за рівень здоров’я молоді і забезпечують для неї поліпшення умов навчання, праці, побуту та відпочинку, вирішення екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Занепад інституту сім’ї, поява у зв’язку з цим нуклеарної, а потім і субнуклеарної сім’ї, а також інші явища, характерні для сучасного суспільства (зміна суспільного ладу, прискорення темпу життя, зростаючий обсяг інформації, недотримання здорового способу життя тощо), ускладнюють для молодих людей здійснення вибору і прийняття вірних рішень, що в ряді випадків згубно впливає на здоров’я.

Важливе значення у зв’язку з цим надається здоров’ю дітей і молоді у програмі Європейського регіонального бюро ВООЗ «Здоров’я для всіх у 21-му столітті» та Міжгалузевій комплексній програмі «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр. У них наголошується на пріоритетності збереження здоров’я підростаючого покоління.

Забезпечення умов для належного формування і розвитку дитячого організму передбачає постійний моніторинг показників здоров’я дітей з метою визначення пріоритетних проблем, виявлення особливостей і тенденцій стану здоров’я, без знання про які неможливе здійснення відповідних заходів щодо його поліпшення.

При аналізі захворюваності та поширеності хвороб серед дитячого населення (0–17 років) виявлено сучасні характеристики їх рівня, структури і динаміки.

У 2008 р. рівень захворюваності та поширеності хвороб становив 1326,3 і 1879,5 на 1000 дітей і був вищим порівняно з 2005 р. на 6,0 і 4,5% відповідно.

У структурі захворюваності дітей переважають хвороби органів дихання (63,9%), шкіри та підшкірної клітковини (5,6%), деякі інфекційні та паразитарні хвороби (4,2%), травми та отруєння (3,9%), хвороби ока та його придаткового апарату (3,4%), вуха та соскоподібного відростка (3,1%), кістково-м’язової системи та сполучної тканини (2,3%), сечостатевої системи (2,3%).

Структура інвалідності серед дитячого населення (0–17 років)

 

У структурі поширеності хвороб серед дітей найбільшою є частка хвороб органів дихання, травлення, ока та його придаткового апарату; ендокринних хвороб, розладів харчування та порушення обміну речовин; шкіри та підшкірної клітковини, кістково-м’язової системи та сполучної тканини, деяких інфекційних та паразитарних хвороб, хвороб нервової системи.

Слід зазначити, що у період 2005–2008 рр. рівень захворюваності за рядом класів хвороб зменшився, найбільш значно – щодо хвороб кістково-м’язової системи та сполучної тканини (-8,0%), деяких інфекційних та паразитарних хвороб (-4,6%), хвороб сечостатевої системи (-4,2%), ока та його придаткового апарату (-2,9%), шкіри та підшкірної клітковини (-1,8%).

Що стосується поширеності хвороб, то зміни цього показника були різноспрямованими. Рівень поширеності за семи класами хвороб знизився, найбільш значно – щодо хвороб ендокринної системи (-8,6%), органів травлення (-3,7%), деяких інфекційних та паразитарних хвороб (-2,8%), хвороб нервової системи (-2,1%), кістково-м’язової системи та сполучної тканини (-2,1%). Стабілізувалася захворюваність на новоутворення, хвороби крові й кровотворних органів, шкіри та підшкірної клітковини, природжені вади розвитку.

Найбільш поширеною патологією у дітей є хвороби органів дихання. У 2008 р. у дітей вперше виявлено 847,2 випадку хвороб на 1000 дітей. Поширеність цих хвороб становила 912,9 на 1000 дітей. Темп приросту захворюваності за останні два роки становив 8,2%, поширеності – 7,8%. Надзвичайно важливими є дані про захворюваність дітей на злоякісні новоутворення. У 2005 р. цей показник становив 11,5, у 2006 р. – 11,0, у 2008 р. – 11,7 на 100 тис. дітей. У 2008 р. найбільшу кількість випадків злоякісних новоутворень виявлено у м. Севастополі (21,5), Київській (12,4), Черкаській (14,6), Одеській (14,2) областях, АР Крим (14,3 на 100 тис. дітей).

Стурбованість викликає поширення серед дітей тютюнокуріння і зростання споживання алкоголю. Вже у молодшій школі діти залучаються до цигарок і вживання слабоалкогольних напоїв. Близько 70% українських дітей і молоді у віці 12–20 років вживають алкоголь. Активно палить кожна третя дитина 12–14 років і кожний другий підліток, старший за 15 років. Майже кожен п’ятий підліток почав вживати алкоголь та мав перші спроби паління ще у віці до 10 років.

Надмірне вживання алкоголю є причиною розвитку у дітей розладів психіки та поведінки. Поширеність гострої інтоксикації від алкоголю та розладів психіки зі шкідливими наслідками (профілактична група нагляду) становила у дітей у 2005 р. – 70,2, у 2006 р. – 60,70, у 2008 р. – 61,2 на 100 тис. дітей 0–17 років. Незважаючи на зниження цього показника в цілому по Україні, на 15 адміністративних територіях зареєстровано його підвищення. Кількість хворих дітей на алкоголізм у 2005 р. становила 1,0; у 2006 р. – 0,9; у 2008 р. – 0,6 на 100 тис. дітей 0–17 років. Найвищі рівні захворюваності на розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю у 2008 р. зареєстровано у Луганській, Харківській, Київській областях, АР Крим.

Слід констатувати також загострення ситуації з наркоманією. Зростає кількість споживачів наркотичних засобів, до того ж вік наркозалежної молоді має тенденцію до зменшення. З майже 90 тис. зареєстрованих споживачів наркотиків більше половини не досягли 30 років, понад 6 тис. – неповнолітні. Водночас, за оцінками експертів, загальна кількість осіб з наркотичною залежністю та епізодичних споживачів наркотиків у 5–10 разів більша за офіційно зареєстровану. Це явище найбільш поширене у Луганській, Київській, Одеській, Сумській, Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївській, Запорізькій, Черкаській областях та м. Києві. Нині зростає чисельність залежних від наркотиків як у містах, так і у сільській місцевості.

До причин збільшення кількості споживачів слід віднести доступність наркотичних речовин та незадовільну профілактичну роботу. Тому пріоритетним завданням є інформування широкої громадськості, особлива увага до цієї проблеми працівників МВС, медичних працівників, освітян.

Наркотики, за даними соціологічних досліджень, спробували близько 4% дітей вже у 12–14 років, а віком активного «дегустування» наркотиків є період 15–17 років. Саме в цьому віці близько 60% опитаних спробували їх дію на собі. Характерно, що вживання алкоголю, наркотиків підлітками найбільшою мірою зумовлене цікавістю.

Частими серед підлітків є розлади психіки та поведінки від вживання наркотичних речовин. Рівень поширеності гострої інтоксикації та розладів психіки і поведінки з шкідливими наслідками від наркотичних речовин (профілактична група нагляду) становив у 2005 р. 21,0; у 2006 р. – 18,8; у 2008 р. – 15,6 на 100 тис. дітей віком 0–17 років. Найрідше це явище спостерігається традиційно в областях західного регіону України.

Поширення наркоманії у молодіжному середовищі підвищує загрозу ураження ВІЛ-інфекцією та захворювання на СНІД, що підтверджується постійним зростанням кількості інфікованих підлітків і молоді. Переважна більшість ВІЛ-інфікованих – молоді люди віком 20–39 років. Встановлено, що парентеральний шлях інфікування ВІЛ становить близько 60–70%.

Слід зазначити, що останніми роками підвищився відсоток передання ВІЛ-інфекції статевим шляхом. Передається ВІЛ-інфекція також від матері до дитини. Станом на 01.11.08 р. в Україні діагноз ВІЛ-інфекції підтверджено майже у 1400 дітей, ще понад 5 тис. дітей перебувають під спостереженням. Кількість хворих на СНІД дітей становила 650, померлих від СНІДу – 233 дитини.

Ще однією проблемою у дітей і підлітків є ранній початок статевого життя, наслідком якого є захворюваність на інфекції, що передаються статевим шляхом. Ранні статеві стосунки спричиняють і ранню вагітність. Для матері-підлітка існує більша загроза ускладнень вагітності – викиднів, передчасних пологів, анемії, ніж для жінок, старших за 20 років.

На підтримку дітей, захист їхніх прав, збереження та поліпшення стану здоров’я, створення сучасної мережі закладів з охорони здоров’я дітей здійснюються заходи організаційного, медичного, соціального, матеріально-технічного і фінансового характеру.

У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив» серед пріоритетів у діяльності з охорони материнства і дитинства – розробка та затвердження Державної програми «Здорова дитина» на 2008–2012 рр.; зниження рівня дитячої та материнської смертності; утворення Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері та дитини.

Прийнято Закон України «Про дитяче харчування» від 14.09.2006 р. №142-V, яким визначаються стратегічні загальнодержавні пріоритети у сфері забезпечення дітей грудного та раннього віку високоякісним і безпечним дитячим харчуванням, а також організаційні, соціальні та економічні засади державної політики у цій сфері.

Кабінетом Міністрів України схвалено Концепцію Державної програми підтримки сім’ї. Основна мета програми – утвердження у суспільній свідомості фундаментальної цінності інституту сім’ї. Серед завдань програми – всебічне зміцнення правових, моральних та матеріальних засад сімейного життя, створення правової, психолого-педагогічної та організаційно-методичної системи. Це, зокрема, допоможе забезпечити оптимальні умови становлення та розвитку повноцінного виховання дітей у сім’ї. Пріоритетами є підвищення економічної активності та самостійності української родини, оптимізація соціального захисту сімей, передусім з дітьми. Серед поставлених цілей – створення системи підготовки майбутніх батьків до виконання соціальних ролей чоловіка і дружини, батька і матері, а також поширення системи надання допомоги сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, соціального супроводу. Програмою передбачено удосконалення системи заходів щодо попередження насильства в сім’ї, нормативно-правової бази для ефективного розвитку сім’ї та виконання нею соціальних функцій. Основні напрями програми реалізуються у три етапи (2006–2010 рр.).

Серед заходів з охорони материнства і дитинства – виділення коштів для подолання дитячої бездоглядності і безпритульності. Влада підтримує дитячі будинки сімейного типу і родини, які беруть на виховання сиріт. Значно зросли обсяги фінансування заходів щодо подолання дитячої безпритульності, створено понад тисячу центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, понад 300 будинків інтернатів, майже удвічі збільшено допомогу дітям-інвалідам, стипендії дітям-сиротам. Значно збільшено матеріальну допомогу матерям при народженні дитини, одиноким матерям – допомогу по догляду за дитиною до трирічного віку. Збільшено допомогу матерям при народженні першої і наступних дітей. Здійснювалися заходи щодо повноцінного оздоровлення дітей і забезпечення доступу до якісних медичних послуг.

Започатковано створення Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини в м. Києві. Фондом «Україна – 3000» зібрано перші кошти на його будівництво. У цьому сучасному медичному закладі діти усіх регіонів зможуть отримати якісну медичну допомогу. Тут робитимуть пересадку кісткового мозку, складні онкологічні, нейрохірургічні операції тощо.

На території дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» відкрито Всеукраїнський центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України на 100 ліжок. З вродженими вадами серця в Україні народжується близько 4,5 тис. дітей, 40% із них потребують оперативного втручання. Передбачається, що відкриття цього центру значно знизить малюкову смертність.

Затверджено Державну програму «Дитяча онкологія» на 2006–2010 рр. Метою цієї програми є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я дітей щодо надання високоякісної медико-соціальної допомоги дітям із злоякісними новоутвореннями, збільшення кількості дітей, що одужують; зниження рівня інвалідності та смертності дітей з онкологічними захворюваннями.

Прийнято Державну програму «Репродуктивне здоров’я нації» на період до 2015 р., спрямовану на поліпшення репродуктивного здоров’я населення як важливої складової загального здоров’я, що значно впливає на демографічну ситуацію та забезпечення соціально-економічного розвитку країни.

У 2008 р. у більшості областей збережено пріоритетність фінансування дитячих родопомічних закладів. Здійснювався контроль щодо забезпечення тяжко хворих дітей медикаментами і виробами медичного призначення, дітей пільгових категорій медикаментами на амбулаторному лікуванні та для надання невідкладної допомоги в стаціонарах. Забезпечувалися у повному обсязі інсулінами, засобами самоконтролю рівня глюкози в крові хворі діти на цукровий діабет; раннє виявлення дітей, хворих на гіпотиреоз та фенілкетонурію і забезпечення останніх спеціальним високовартісним харчуванням.

Значна увага приділялася поліпшенню матеріально-технічної бази дитячих лікувально-профілактичних закладів, відновленню ряду обласних спеціалізованих туберкульозних відділень для дітей.

Функціонують «Школи відповідального батьківства», «Клініки, дружні до молоді».

У травні 2007 р. у структурі Української дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» розпочав роботу Центр «Клініка для лікування дітей, хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД». За час роботи в центрі вже зареєстровано понад 600 відвідувань дітей. Стаціонарно проліковано 38 дітей, фахівцями центру проведено понад 150 консультацій, здійснено 41 виїзд у регіони, обстежено і призначено лікування 207 дітям.

Однак для задоволення потреб із надання медичної допомоги тяжкохворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД дітям з усіх регіонів України є нагальна потреба його розширення. Створення сучасного дитячого спеціалізованого закладу охорони здоров’я дасть змогу насамперед значно підвищити доступність та якість медичної допомоги дітям із тяжкою та стійкою до стаціонарного лікування формою ВІЛ/СНІДу, зменшити передавання ВІЛ-інфекції від вагітної, хворої на ВІЛ/СНІД, матері до дитини, забезпечити ранню діагностику ВІЛ-інфекції, опортуністичних інфекцій, ВІЛ-асоційованих станів у дітей, а також проводити консультування з питань харчування, профілактики інфекційних захворювань, підвищення якості життя хворих.

За час реалізації програми профілактики передавання ВІЛ-інфекції від матері до дитини (з 2001 р.) препарати для профілактики цієї інфекції отримали 5854 ВІЛ-інфіковані вагітні та 6472 народжені ними дитини. Завдяки реалізації програми профілактики ВІЛ-інфекції від матері до дитини на 7–10% зменшилася кількість дітей з вродженою ВІЛ-інфекцією. Антиретровірусне лікування з урахуванням усіх джерел фінансування отримують 836 дітей.

Поряд з медичними працівниками працює над створенням здоров’я збереженого простору в системі шкільної освіти Департамент загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України.

Це не лише введення спеціального предмета «Основи здоров’я», збільшення кількості уроків фізичного виховання, але й оптимальне поєднання методів і засобів відповідно до вікових особливостей, грамотно складений розклад уроків із дотриманням режиму рухової активності і зміни видів діяльності, збереження балансу між обсягом домашніх завдань, створення безпечних умов навчання (убереження від травмування, дотримання санітарно-гігієнічних вимог щодо освітлення, вологості, провітрювання навчальних кабінетів тощо). Основи здоров’я – принципово новий курс щодо підходів і тематики, спрямованих на безпечну поведінку в сучасному світі. Йдеться про освіту на основі життєвих навичок, котрі учні вдосконалюватимуть у кожному наступному класі. Підтриманню рухової активності дітей сприяють уроки фізичного виховання, для яких з огляду на тотальну гіподинамію уведено додаткову кількість годин.

Здійснюються проекти «Рівний рівному», «Молодь за здоров’я», «Школа проти СНІДу».

Запроваджено мережу шкіл сприяння здоров’ю (за підтримки ВООЗ, МОЗ України, Міністерства освіти і науки України), завдяки яким вдалося створити цілісну систему щодо формування культури здоров’я у Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Черкаській областях, м. Києві та в інших регіонах. У 2006–2007 навчальному році понад 60 тис. учнів пройшли навчання за Програмою «Подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні (Міжнародний благодійний фонд «Міжнародний Альянс із ВІЛ/СНІДу в Україні» за підтримки Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією).

Здійснювалися відповідні масові акції у масштабах м. Києва, зокрема антинікотинового спрямування, конкурси, спрямовані на утвердження здорового способу життя тощо. Це є прикладом для інших регіонів. До цих всіх акцій широко залучаються засоби масової інформації. Преса, телебачення, радіо, громадськість можуть істотно допомогти у вирішенні проблем, пов’язаних з ментальністю нашого населення. Тому одне із головних завдань лікарів, вихователів, учителів, тренерів і батьків на майбутнє – навчити дітей навичкам здорового способу життя, дати їм знання про те, як потрібно самим берегти здоров’я.

Поширеність хвороб та захворюваність серед  всього населення Тернопільської області на  100 тис. населення

за 2007 – 2008 рр.

 

Поширеність хвороб та захворюваність

 серед дорослих ( 18  і  старше)  на  100 тис. населення

 за 2007 – 2008 рр.

 

Поширеність хвороб та захворюваність по окремих нозологіях серед дорослих та підлітків Тернопільської області ( на 100 тис.  відповідного населення )

2007 – 2008 рр