Home » ХВОРИЙ ЯК ОБ’ЄКТ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ХВОРИЙ ЯК ОБ’ЄКТ РЕАБІЛІТАЦІЇ

26 Червня, 2024

Реабілітації підлягають хворі, які перенесли терапевтичні, хірургічні, неврологічні, інфекційні, гінекологічні захворювання, з травмами та деформаціями опорно-рухового апарату, діти.

Критерії відбору хворих для медико-соціальної реабілітації: медичні, біологічні, психологічні, соціальні.

Медичні – розподіл хворих за групами захворювань: захворювання периферійної нервової системи, хвороби кістково-м’язової системи, хвороби системи кровообігу, хвороби сечостатевої системи та ін.

Соціальні: трудовий стаж, професія, житлові умови, сімейний стан, освіта.

Біологічні: вік, стать, особливості конституції тощо.

Психологічні: тип нервової діяльності, оцінка хворим свого стану, взаємостосунки в сім’ї, на виробництві, психологічна готовність працювати.

Експертиза втрати працездатності

Хвороба призводить до обмеження працездатності або її втрати, тобто порушується найважливіша соціальна функція людини – працездатність. Система реабілітації нерозривно пов’язана із медико-соціальною експертизою непрацездатності (тимчасової чи стійкої). Проведення експертизи працездатності зумовлене значним впливом захворюваності з тимчасовою та стійкою втратою працездатності на здоров’я населення, економічними витратами суспільства та пов’язане з юридичними аспектами.

Проведення експертизи працездатності обумовлене наявністю в нашій країні системи державного соціального страхування, яке передбачає соціальний захист громадян при непрацездатності і є одним із прав, зафіксованих у статті 46 Конституції, Кодексі законів про працю та ряді інших законів України.

Метою проведення медико-соціальної експертизи є визначення наявності факту, ступеня, причини тимчасової чи стійкої втрати працездатності та необхідність звільнення в зв’язку з цим від роботи.

Визначення працездатності пов’язане з двома чинниками: медичним і соціальним.

Медичний чинник, який визначає оцінку працездатності – це правильно встановлений діагноз. Від нього залежить клінічний прогноз і науково обґрунтований експертний висновок.

Соціальні чинники: професія, освіта, кваліфікація, умови праці, ступінь епідеміологічної небезпеки хворого для навколишніх (у хворих на інфекційні хвороби).

Проводять експертизу працездатності як мінімум два заклади – лікувально- профілактичний, в якому лікується хворий (при тимчасовій непрацездатності), і медико-соціальна експертна комісія (МСЕК, при стійкій непрацездатності або інвалідності).

Експертиза тимчасової непрацездатності

Експертиза тимчасової непрацездатності є складовою частиною роботи лікаря, який уповноважений констатувати неможливість виконувати роботу в зв’язку із захворюванням, травмою чи іншими причинами протягом нетривалого часу. Соціальна допомога при тимчасовій непрацездатності компенсує працівникові втрачений заробіток.

При оцінці працездатності враховують клінічний перебіг захворювання, його тяжкість, ускладнення, супутні захворювання та індивідуальні особливості хворого. В період загострення хворий тимчасово непрацездатний.

Право видачі листка непрацездатності (лікарняного листка) при амбулаторному лікуванні має лікуючий лікар терміном на 1-3 дні, який при необхідності може продовжити його ще на три дні, тобто загалом на 6 днів. З приводу захворювання на грип, що виникло під час епідемії, одночасна видача лікарняного листка може становити не більше 5 днів, але максимальний термін також не повинен перевищувати 6 днів. Право продовження листка непрадездатності за зверненням лікуючого лікаря має завідувач відділення, головний лікар, лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). При стаціонарному лікуванні листки непрацездатності на весь час госпіталізації хворого видає лікуючий лікар спільно із завідувачем відділення.

При безперервному захворюванні максимальний термін видачі ЛКК листка непрацездатності становить 4 місяці, а при наявності перерв, якщо працівник отримав декілька листків непрацездатності з одного і того ж захворювання протягом року – 5 місяців. При туберкульозі та професійному захворюванні цей термін становить відповідно 10 і 12 місяців.

Групи інвалідності

При стійкій втраті працездатності, коли робітник не може виконувати роботу в попередніх умовах, МСЕК призначає групу інвалідності. Існують три групи інвалідності.

Третю групу інвалідності призначають особам, які обмежено придатні до роботи за спеціальністю, але можуть продовжувати працювати на полегшеній роботі або ж на тій же, лише при меншому об’ємі. Вона стосується осіб з обмеженою працездатністю в таких випадках:

– при необхідності значного зниження обсягу виробничої діяльності;

– при значному зниженні кваліфікації чи втраті професії;

– при значному утрудненні у виконанні професійних обов’язків внаслідок анатомічних дефектів, що наведені в затвердженому МОЗ України переліку дефектів.

Другу групу інвалідності призначають особам, що мають значні функціональні порушення та практично повну непрацездатність, але не потребують сторонньої допомоги, тобто здатні обслуговувати себе самостійно. При визначенні інвалідності II групи керуються трьома критеріями: 1) недоступність праці через виражені зміни в організмі; 2) протипоказання до праці внаслідок можливого негативного впливу на перебіг захворювання; 3) доступність праці невеликого об’єму лише в спеціально створених умовах.

Першу групу інвалідності встановлюють особам з постійною чи тривалою втратою працездатності, які потребують постійного стороннього догляду, нагляду чи допомоги. В окремих випадках (при створенні спеціальних умов для праці) інваліди першої групи можуть працювати на підприємствах чи вдома. Так, особи з травматичним пошкодженням спинного мозку на рівні поперекового відділу хребта можуть виконувати значну фізичну роботу верхніми кінцівками або ж навіть займатися спортом (рис. 1.2).

Кожна група інвалідності встановлюється на певний термін з призначенням строку повторного огляду. Переогляд групи інвалідності осіб працездатного віку може бути через 1-3 роки.

Працездатність – це здатність до праці, що залежить від стану здоров’я, фізичного, духовного розвитку (розумових та емоційних можливостей), а також професійних знань, уміння і досвіду працівника, що дає йому змогу виконувати роботу визначеного обсягу, характеру та якості. Тобто здатність людини до праці оцінюється не лише за можливістю виконання роботи та функціональним станом організму, а й за додатковими критеріями (стан здоров’я, професійні знання, вміння, досвід).

Однак поняття втрата працездатності на нормативному рівні не визначається, але аналіз правових норм дозволяє дійти висновку, що втрата працездатності може бути постійна і тимчасова.

Постійна втрата працездатності – це повна чи часткова втрата здатності до загальної чи професійної праці.

Повна втрата працездатності означає непрацездатність особи.

Непрацездатність – це стан здоров’я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров’я.

Повна втрата працездатності визначається як настання пенсійного віку (старість). Пенсійний вік в Україні становить 55 років для жінок та 60 років для чоловіків (стаття 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Стосовно часткової втрати працездатності слід зазначити, що прикладом часткової втрати працездатності є інвалідність. При цьому, необхідно відмітити, що існує два критерії визначення інвалідності – медичний та економічний. З медичної точки зору – це розлад функцій організму, з економічної точки зору – це таке порушення, яке призводить до втрати працездатності: професійної чи загальної.

Інвалідність – це стійкий розлад функцій організму, зумовлений захворюванням, наслідком травм або вродженим дефектом, який призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. Обмеження життєдіяльності – це повна або часткова втрата здатності обслуговувати себе, самостійно пересуватись, орієнтуватись, спілкуватись, контролювати свою поведінку, вчитись, займатись трудовою діяльністю.

Причинами інвалідності можуть бути:

1. трудове каліцтво

2. професійне захворювання

3. загальне захворювання

4. вроджені дефекти.

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок настав:

· під час виконання трудових обов’язків (в тому числі і під час відрядження);

· по дорозі на роботу, або з роботи;

· на території підприємства, установи, організації протягом робочого часу (включаючи перерви);

· поблизу підприємства протягом робочого часу, якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку;

· у разі виконання державних або громадських обов’язків;

· у разі виконання дій по рятуванню людського життя, охорони державної чи приватної власності, охорони правопорядку.

Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві затверджено постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 2004 р. N 1112 «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві».

Інвалідність внаслідок професійного захворювання встановлюється на підставі висновку спеціалізованого медичного закладу про наявність професійного захворювання. Перелік таких захворювань визначений постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662 “Про затвердження переліку професійних захворювань”.

Професійне захворювання – це захворювання, яке виникло внаслідок професійної діяльності застрахованої особи та зумовлене дією на організм виключно або переважно факторів виробництва, характерних для конкретної професії.

Професійні захворювання можуть бути викликані виключно дією несприятливих виробничо-професійних факторів, а можуть бути і такими, у розвитку яких встановлено причинний зв’язок впливом певного несприятливого виробничо-професійного фактора та виключено явний вплив інших непрофесійних факторів, що викликають аналогічні зміни в організмі. Крім того, необхідно враховувати можливість розвитку проф. захворювання через тривалий термін після припинення впливу шкідливих факторів виробництва.

Загальне захворювання, як причина інвалідності визначається за залишковим принципом, тобто якщо інвалідність не спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, то її причиною визнається загальне захворювання. До загального захворювання прирівнюють нещасний випадок невиробничого характеру.

Показаннями для встановлення інвалідності у дітей є паталогічні стани, які виникають при вроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм.

Під тимчасовою втратою працездатності розуміють неспроможність особи виконувати свою трудові обов’язки внаслідок короткотривалих обставин об’єктивного характеру. Тимчасова непрацездатність може бути спричинена:

1. фізичною нездатністю особи здійснювати трудову діяльність (хвороба, травма, вагітність та пологи);

2. неможливістю працювати у зв’язку із необхідністю здійснювати догляд за іншим членом сім’ї (хворою дитиною; хворим членом сім’ї; за дитиною до трьох років; за дитиною до досягнення трьох річного віку або дитиною-інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною);

3. неможливістю працювати у зв’язку із настанням обставин, спричинених діями державних органів (карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби).

Тимчасова непрацездатність має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності, а в разі інших причин – до закінчення причин відсторонення від роботи. Тимчасова непрацездатність застрахованих осіб засвідчується листком непрацездатності.

Випадком тимчасової непрацездатності є тимчасова непрацездатність, яка триває безперервно від початку визначеного захворювання, травми тощо, підтверджується видачею листка непрацездатності з можливим продовженням лікування в одному або декількох закладах охорони здоров’я до відновлення працездатності, що підтверджується закриттям листка непрацездатності – “стати до роботи”. У разі, якщо особа стала непрацездатною з приводу того самого захворювання, травми до виходу на роботу або відпрацювала неповний робочий день, випадок тимчасової непрацездатності не переривається. При виникненні іншого захворювання, травми, відпустки в зв’язку з вагітністю випадок тимчасової непрацездатності вважається новим.

Індивідуальна програма реабілітації

Для кожного хворого персонально розробляється програма медичної і соціальної реабілітації – Індивідуальна програма реабілітації (ІПР). Для хворих з тимчасовою втратою працездатності вона відпрацьовується лікарями лікувально-профілактичних установ (ЛІТУ), а для хворих з стійкою втратою працездатності (інвалідів) – лікарями медико-соціальних експертних комісій (МСЕК).

ІПР містить комплекс заходів медичного, соціального, психологічного, педагогічного, професійного характеру, які залежать від реабілітаційного потенціалу закладу. Вони спрямовані на відновлення чи компенсацію порушених функцій або втрачених навичок інваліда, для забезпечення більш високого рівня життєдіяльності, максимально можливого відновлення працездатності, повернення в суспільство. Відповідно до Індивідуальної програми реабілітації для кожного хворого розробляється реабілітаційний маршрут: перелік спеціалістів і підрозділів, які в певній послідовності необхідно пройти хворому відповідно до етапів реабілітаційного процесу.

Відповідно до Постанови КМУ від 23.05.2007 року № 757 індивідуальна програма реабілітації інваліда (ІПР) – комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей інваліда та дитини-інваліда.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів, затвердженої постановою КМУ від 08.12.2006 р № 1686 “Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів”, для повнолітніх інвалідів – медико-соціальною експертною комісією (далі–МСЕК), для дітей-інвалідів – лікарсько-консультативними комісіями (далі–ЛКК) лікувально-профілактичних закладів.

Механізм реалізації Індивідуальної програми реабілітації інвалідів

Реабілітація інвалідів передбачає медичну, соціально-побутову, професійну реабілітацію, а також спеціальну реабілітаційну підготовку дітей.

Медична реабілітація

1. Відновна терапія проводиться у: відділеннях відновного лікування лікувально-профілактичних закладів, лікарнях реабілітації, санаторіях- профілакторіях місцевого значення, лікувально-оздоровчих центрах.

2. Реконструктивна хірургія проводиться в: лікувальних закладах обласного рівня, інститутах експертизи і науково-дослідних інститутах України.

Соціально-побутова реабілітація

Забезпечення спеціальними технічними засобами (крісло-коляска, автомобіль з ручним керуванням, мотоколяска та ін.), протезування, надання матеріальної допомоги (натуральної або фінансової) здійснюють відповідно до рекомендації ЛКК, МСЕК: Управління та відділи соціального захисту населення, Фонд соціального захисту інвалідів; Товариство Червоного Хреста, Фонд «Милосердя», протезно- ортопедичні підприємства, обласна та місцеві ради народних депутатів.

Професійна реабілітація

Професійна реабілітація включає професійну орієнтацію, професійне навчання, перенавчання. Крім цього, програма передбачає: а) раціональне працевлаштування хворих та інвалідів у звичайних умовах виробництва з наданням відповідних умов праці; б) в спеціально створених умовах праці; в) вдома – відповідно до рекомендацій ЛКК, МСЕК. Професійна реабілітація здійснюється: Фондом соціального захисту населення, центрами зайнятості населення, адміністрацією підприємств.

Професійне навчання і перенавчання проводять на виробництві, в спеціальних навчальних закладах, інтернатах Міністерства праці та соціальної політики України. Для непрацюючих інвалідів III групи вона проводиться за рахунок коштів державного Фонду сприяння зайнятості населення, а інвалідів І і II груп – за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів.

Професійна реабілітація включає заходи щодо забезпечення зайнятості інвалідів, експертизи потенційних професійних здібностей, професійної орієнтації, професійної підготовки, підготовки робочого місця, професійно-виробничої адаптації, раціонального працевлаштування, динамічного контролю раціональності працевлаштування і успішністю професійно-виробничої адаптації. Професійна реабілітація (професійний відбір, професійна орієнтація, професійна освіта, професійні підготовка, перепідготовка, перекваліфікація, раціональне працевлаштування) спрямована на забезпечення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці і його працевлаштування, як в звичайних виробничих умовах, так і в спеціально створених умовах праці.

Професійна орієнтація інвалідів в працездатному віці, дітей-інвалідів здійснюється відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку роботи, визначення можливостей професійної підготовки, перепідготовки і подальшого працевлаштування.

Послуги з професійної орієнтації дітям-інвалідам надають спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати) при участі, у разі потреби, центрів соціальних служб для молоді і реабілітаційних установ.

Професійну орієнтацію інвалідів в працездатному віці, які мають бажання працювати, і зареєстровані в державній службі зайнятості, може здійснювати державна служба зайнятості. Держава гарантує інвалідам право на безвідплатне отримання професійної освіти і пов’язане з цим обслуговування відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда. Інваліди, діти-інваліди з важкими формами інвалідності, які потребують спеціальних умов для здобування професійної освіти, за своїм бажанням можуть вчитися в спеціальних навчальних закладах або в навчальних закладах загального типу, де створюються відповідні умови згідно державним соціальним нормативам, і у разі потреби – за навчальними програмам, адаптованим для навчання осіб, які потребують корекції фізичного і/або розумового розвитку. У разі неможливості здійснювати професійну освіту інвалідів, дітей-інвалідів в загальних і спеціальних навчальних закладах їх навчання організовується (за їх згодою або за згодою їх законних представників) вдома за індивідуальними навчальними планами, якщо ця форма допускається змістом професійного навчання по певній спеціальності.

Професійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації інвалідів, зареєстрованих в державній службі зайнятості, може здійснюватися державною службою зайнятості і підприємствами, установами, навчальними закладами, з якими державною службою зайнятості укладені договори. Професійна реабілітація інвалідів, дітей-інвалідів здійснюється відповідно до індивідуальних програм реабілітації інвалідів і у разі потреби супроводжується медичним спостереженням за ними.

Оцінка ефективності реабілітації

Ефективність медико-соціальної реабілітації є основним показником якості роботи терапевтичної служби ЛПУ та медико-соціальної експертної служби. Враховують медичний і соціально-економічний ефект реабілітації.

Медичними критеріями диспансеризації і оздоровчих заходів є динаміка патологічного процесу: одужання, покращення (перехід з тяжкої в більш легку форму захворювання, відсутність загострень, рецидивів тощо), без змін.

Економічний ефект полягає в скороченні захворюваності з тимчасовою втратою працездатності та інвалідністю у кожному випадку в грошовому вигляді, вартістю товарної продукції, створеної хворим, за винятком затрат на лікування. Ще більш значний непрямий економічний ефект створюється від скорочення кількості хворих, які потребують після лікування працевлаштування, а також термінів лікування і адаптації до праці.

Соціальний ефект залежить від виду відновлення працездатності.

Види відновлення працездатності хворих та інвалідів:

♦ адаптація на попередньому місці;

♦ реадаптація – робота на новому робочому місці зі зміною умов праці, але на тому ж підприємстві;

♦ робота зі зниженим фізичним навантаженням відповідно до набутої нової кваліфікації, близької до попередньої;

♦ перекваліфікація на тому ж підприємстві при неможливості реалізації попередніх умов;

♦ перекваліфікація в реабілітаційному центрі з наступним влаштуванням на роботу за новим фахом.

Ю.В. Вороненко, В.Ф. Москаленко (2000) для оцінки якості лікування рекомендують шкалу оцінки стану здоров’я пацієнта після закінчення лікування та реабілітації

У клініці прийнято поєднувати спокій і рух, які при здійсненні реабілітаційного процесу завжди доповнюють один одного. Відомо, що рух — це найважливіший біологічний стимулятор життєдіяльності організму й жоден метод, використовуваний у медицині з метою реабілітації, не може бути рівноцінним аналогом фізичних вправ.

Критерії відбору хворих для медико-соціальної реабілітації:

– медичні, біологічні, психологічні, соціальні.

Медичні – розподіл хворих по групах захворювань: захворювання периферійної нервової системи, хвороби кістково-м’язової системи, хвороби системи кровообігу, хвороби сечостатевої системи та ін.

Соціальні: трудовий стаж, професія, житлові умови, сімейний стан, освіта.

Біологічні: вік, стать, особливості конституції та ін.

Психологічні: тип нервової діяльності, оцінка хворим свого стану, взаємостосунки в сім’ї, на виробництві, психологічна готовність працювати.

Принципи реабілітації:

– ранній початок реабілітаційних заходів;

– етапність лікування: від початку виникнення захворювання до кінце
вого його наслідку;

– послідовність та безперервність лікування на всіх етапах;

– комплексний характер реабілітаційних заходів;

– індивідуальність реабілітаційних заходів;

– доступність;

– повернення до активної праці;

– продовження лікування після повернення до суспільно корисної
праці;

– необхідність реабілітації у колективі разом з іншими хворими.
Періоди реабілітації

У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний. Всі інші види реабілітації підпорядковані періодам медичної реабілітації. В цих періодах виділяють наступні етапи:

– лікарняний період включає І етан реабілітації – лікарняний (стаці
онарний, госпітальний),

– післялікарняний період включає II етап — поліклінічний або реабі
літаційний, санаторний період і III етап – диспансерний.

І етап реабілітації – лікарняний (стаціонарний) розпочинається у

лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації.

Завдання реабілітації:

– ліквідація чи зменшення активності патологічного процесу, приско
рення відновних процесів;

– попередження ускладнень, загострення супутніх захворювань;

– розвиток постійних або тимчасових компенсацій;

– відновлення функцій органів та систем, уражених хворобою;

– поступове збільшення фізичної активності хворого та адаптація орга
нізму до зростаючих навантажень побутового характеру.

Засоби реабілітації. Вона включає переважно медикаментозні або хірургічні методи лікування. Одночасно з ними використовують охоронний режим, відповідний режим рухової активності, психотерапію та психо-профілактику, дієтотерапію, лікувальну фізкультуру, масаж, працетерапію, фізіотерапевтичні засоби. В кінці періоду оцінюють стан хворого, його резервні можливості і розробляють подальшу програму реабілітації.

II етап реабілітації — поліклінічний або реабілітаційний, санатор
ний. Призначається після виписки хворого з стаціонару. Проводиться у
поліклініці, реабілітаційному центрі чи санаторії.

Завдання реабілітації:

– зменшення чи ліквідація наслідків захворювання;

– попередження ускладнень основного захворювання та загострення
супутніх захворювань;

– виявлення резервних можливостей організму, виявлення та розви
ток компенсаторних можливостей;

– підвищення функціональної здатності організму до рівня, необхідно
го для повсякденної побутової та трудової діяльності;

– підготовка хворого до трудової діяльності (працетерапія, оволодіння
інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування).

Засоби реабілітації. На цьому етапі, крім медикаментозної терапії, важливе значення належить фізичній реабілітації, яка поєднується з дієтичним харчуванням, психо-та працетерапією. З хворим, крім медичних працівників, працюють педагоги, соціологи та юристи, які у разі зниження або втрати працездатності, сприяють адаптації людини до свого стану, розв’язання питань професійної працездатності, працевлаштування, побуту.

Наприкінці етапу хворого детально обстежують з метою вивчення функціональних можливостей, терміну відновлення трудової діяльності, її обсягів. Залежно від отриманих результатів пацієнту можуть рекомендувати:

– у разі відновлення функціональної та професійної здатності — повер
нення на попереднє місце роботи;

– у разі зниження функціональних можливостей – робота з меншим
фізичним та психологічним навантаженням;

– при значних залишкових функціональних порушеннях та анатоміч
них дефектах – перекваліфікацію, роботу вдома;

– при глибоких, тяжких і незворотних змінах – подальше розширення
зони самообслуговування та побутових навичок.

III етап – диспансерний. Під контролем перебувають дві групи лю
дей: перша – здорові та особи з факторами ризику, друга – хворі.

Вибір осіб для диспансерного спостереження проводиться як за медичними, так і за соціальними показаннями. До контингентів дорослого населення, що підлягають диспансерному спостереженню за медичними показаннями, належать особи, що мають фактори ризику, які часто та тривало хворіють і хворі з окремими хронічними захворюваннями.

За соціальними показаннями диспансерному спостереженню підлягають особи, які працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці, працівники харчових, комунальних і дитячих закладів, вчителі загальноосвітніх шкіл, особи з факторами ризику соціального характеру.

Диспансерний метод обслуговування полягає у наступному:

– встановлення точного детального діагнозу;

– поділ осіб на диспансерні групи, направлення при необхідності на
стаціонарне, напівстаціонарне лікування;

– нагляд за реабілітованим, лікування залишкових явищ перенесених
захворювань чи подальший розвиток компенсації;

– поліпшення та відновлення фізичного стану і фізичної працездат
ності;

– обгрунтування рекомендації щодо адекватності виконуваної роботи;

– контроль робочого місця з метою вияснення негативних факторів,
які можуть вплинути на стан здоров’я чи спричинити травматизм;

– у разі необхідності – сприяння зміні умов праці, способу життя, пере
кваліфікації, адаптації до умов життя;

– вирішення особистих та соціальних проблем, які можуть бути при
чиною рецидивів захворювання чи сповільнювати відновні процеси і спри
яти поверненню хворого в суспільство;

– роз’яснювальна робота лікаря та медичної сестри з хворим, контроль
активності хворого у процесі лікування, виконання ним всіх рекомен
дацій;

– сприяння у наданні інвалідам технічних засобів, вступу до това
риств та об’єднань, у тому числі і спортивних, залучення людей молодого
віку до занять адекватними видами спорту.

Засоби. Для вирішення цих завдань використовуються всі існуючі види і засоби реабілітації. Залучаються психологи, педагоги, соціологи, юристи, профспілкові організації, трудові колективи. Постійно працюють реабілітологи, які контролюють перебіг відновних процесів, переглядають, коректують програму реабілітації.

Реабілітація в домашніх умовах. Особливою формою реабілітаційної допомоги хворим, стан здоров’я яких не дозволяє відвідувати реабілітаційні відділення поліклінік, є домашній етап реабілітації. Для таких хворих створюється програма відновного лікування на дому. її завдання-мінімум -відновлення здатності до самообслуговування, завдання-максимум – досягнення хворим можливості відвідувати реабілітаційне відділення лікувально-реабілітаційного закладу.

При потребі на дому з хворим займається методист ЛФК, масажист. Для родичів таких хворих організовується спеціальна підготовка при реабілітаційних відділеннях лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання, де під керівництвом лікарів, масажистів, методистів з ліку-

вальної фізкультури, спеціалістів з працетерапії, дієтотерапії тощо вони вчаться навичкам догляду за хворим і елементам відновного лікування на дому. Відвідування на дому таких хворих лікарем реабілітаційного відділення проводиться не рідше 1 разу на місяць, медичної сестри – за призначенням лікаря.

Реабілітаційні програми

Програми медичної реабілітації складаються лікарями лікувально-профілактичних установ (ЛПУ) для хворих з тимчасовою втратою працездатності та лікарями медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) для хворих з стійкою втратою працездатності (інвалідів).

Індивідуальна програма реабілітації. Для кожного хворого персонально розробляється Індивідуальна програма реабілітації (ГПР) (додаток 1). Вона містить комплекс заходів медичного, соціального, психологічного, педагогічного, професійного характеру, які залежать від реабілітаційного потенціалу ЛПУ і спрямовані на відновлення чи компенсацію порушених функцій або втрачених навичок інваліда, для забезпечення більш високого рівня життєдіяльності, максимально можливого відновлення працездатності, повернення в суспільство. Відповідно до Індивідуальної програми реабілітації кожному хворому розробляється реабілітаційний маршрут: перелік спеціалістів і підрозділів, які і в якій послідовності необхідно пройти хворому відповідно до етапів реабілітаційного процесу.

Експертиза втрати працездатності

Хвороба призводить до обмеження працездатності або втрати її, тобто порушується найважливіша соціальна функція людини – працездатність. Система реабілітації нерозривно пов’язана із медико-соціальною експертизою непрацездатності (тимчасової чи стійкої). Проведення експертизи працездатності спричинене значним впливом захворюваності з тимчасовою та стійкою втратою працездатності на здоров’я населення, економічними витратами суспільства та пов’язане з юридичними аспектами.

Визначення працездатності пов’язане з двома чинниками: медичним і соціальним.

Медичний чинник, який визначає оцінку працездатності – це правильно встановлений діагноз. Від нього залежить клінічний прогноз і науково обгрунтований експертний висновок.

Соціальні чинники: професія, освіта, кваліфікація, умови праці, ступінь епідеміологічної небезпеки хворого для оточуючих (у хворих на інфекційні хвороби).

Займаються експертизою працездатності, як мінімум, два заклади -лікувально-профілактичний, в якому лікується хворий (при тимчасовій непрацездатності) і медико-соціальна експертна комісія (при стійкій непрацездатності або інвалідності).

Право видачі листка непрацездатності (лікарняного листка) при амбулаторному лікуванні надається лікуючому лікарю терміном на 1-3 дні, який при необхідності може продовжити його ще на три дні, тобто загалом на 6 днів. З приводу захворювання на грип, що виникло під час епідемії, одномоментна видача лікарняного листка може становити не більше 5 днів, але максимальний термін також не повинен перевищувати 6 днів. Право продовження листка непрацездатності разом з лікуючим лікарем надається завідувачу відділення, головному лікарю, лікарсько-консультативній комісії (ЛКК). При стаціонарному лікуванні листки непрацездатності на весь час госпіталізації хворого видаються лікуючим лікарем спільно із завідувачем відділення.

Експертиза стійкої непрацездатності. Якщо функціональні можливості та працездатність не відновилися після вищевказаних термінів, лікарсько-консультативна комісія направляє хворого на МСЕК з листком непрацездатності та відповідно оформленим направленням для проведення експертизи стійкої непрацездатності або інвалідності.

При стійкій втраті працездатності, коли робітник не може виконувати роботу в попередніх умовах, призначають групу інвалідності.

Групи інвалідності.

Третю групу інвалідності призначають особам, які обмежено придатні до роботи за спеціальністю, але можуть продовжувати працювати на по-

легшеній роботі або ж на тій же, лише при меншому об’ємі. Вона стосується осіб з обмеженою працездатністю в таких випадках:

– при необхідності значного зниження обсягу виробничої діяльності;

– при значному зниженні кваліфікації чи втраті професії;

– при значному утрудненні у виконанні професійних обов’язків внас
лідок анатомічних дефектів, що наведені в затвердженому МОЗ України
переліку дефектів.

Першу групу інвалідності встановлюють особам з постійною чи тривалою втратою працездатності, які потребують постійного стороннього догляду, нагляду чи допомоги.

Кожна група інвалідності встановлюється на певний термін із призначенням строку повторного огляду. Переогляд осіб працездатного віку може бути через 1-3 роки.

Нерідко група інвалідності встановлюється без призначення терміну повторного огляду, тобто безстроково (досягнення певного віку, наявність стійких незворотних морфологічних і функціональних порушень, неефективність реабілітаційних заходів, несприятливий клінічний і трудовий прогноз тощо). У всіх інших випадках повторний огляд проводиться: 1 раз на рік – для інвалідів І та III груп, 1 раз на два роки — для інвалідів II групи.

Повторний огляд проводиться МСЕК, що дає можливість не тільки здійснювати медичний контроль, але і стежити за працевлаштуванням інваліда.

Інваліди III групи (чи II групи, що мають можливість працювати) відповідно до чинного законодавства працевлаштовуються згідно із рекомендаціями МСЕК на попередньому підприємстві чи на іншому за допомогою лікаря – реабілітолога МСЕК та Фонду соціального захисту інвалідів. Інваліди І групи при окремих захворюваннях (травми хребта з порушенням цілісності спинного мозку та ін.) можуть бути непрацездатними в звичних виробничих умовах. В окремих випадках можливе їх працевлаштування на дому чи в спеціально створених умовах.

Існує 4 фази реабілітаційного процесу:

1. Гостра фаза з акцентом на заходах медичної реабілітації.

Завдання: психологічна та психотерапевтична бесіди (наприклад, для послаблення депресивних реакцій, або для мотивації хворого до активного пошуку можливих рішень);

2. Фаза підготовки до реабілітації та пошуку форм реабілітації (інтерв’ю, планування реабілітаційних заходів, прийняття рішення щодо психотерапевтичних заходів).

Завдання: діагностика, але з умовою допомоги у плануванні подальших реабалітаційних заходів, а також прийняття рішення про необхідність підтримуючих психотерапевтичних заходів. Вибір подальшої професії.

3. Фаза реабілітації.

Завдання: полегшення прцесів навчання та психічна підтримка за допомогою консультування та терапії.

4. Фаза соціальної та професійної інтеграції.

Завдання: допомога психолога знайти людині своє місце в житті.

5. Основні принципи виконання програми реабілітації та етапи визначення реабілітаційної програми.

Реабілітація припускає використання єдиних методичних і організаційних підходів до рішення таких питань, як установлення ступеня порушень функцій органів і систем організму, визначення працездатності і трудового прогнозу, розробка плану відбудовних заходів і т.д.

План відновних заходів розробляють, виходячи з наступних принципів:

1. Рреабілітаційні заходи повинні починатися як можна раніше;

2. Послідовності – вони повинні здійснюватися беззупинно і послідовно (4 фази реабілітації);

3. Їхнє здійснення повинно бути комплексним за участю медичних робітників, психологів, педагогів, юристів і ін.;

4. При упорядкуванні плану необхідно враховувати індивідуальні особливості особистості що реабілітується і перебіг в неї патологічного процесу, у тому числі її психосоціальних, біологічних особливостей і зв’язків із трудовим колективом, віку, фаху, сімейно-побутової обстановки.

5. Принцип партнерства – реабілітувати або ресоціалізувати людину без її активної участі неможливо. Необхідно створити атмосферу довіри та співпраці, систему відносин “лікар – хворий”.

Реалізацією цих вимог досягається зниження рівня інвалідності й економія матеріальних витрат, пов’язаних із виплатою пенсій і подальшого лікування інваліда.
Процес реабілітації продовжується й у період повернення хворого чи інваліда до активної суспільно корисної праці. У цей час його зміст і методи залежать від того, чи відбулося працевлаштування на старій роботі шляхом створення відповідного робочого місця, що забезпечує матеріальну незалежність робітника і в остаточному підсумку призводить до відмови від пенсійного забезпечення (повна реабілітація), або проведене раціональне працевлаштування з наданням роботи, що відповідає функціональним можливостям працівника, як правило, у полегшених умовах, що вимагає подальшого проведення реабілітаційних заходів (неповна реабілітація) Реабілітацію, якщо мова йде про інваліда, варто розглядати як процес, що не припиняється, тому що він потребує постійного медичного спостереження і соціального захисту. З часом стан інвалідності може погіршитись або, навпаки, станеться поліпшення здоров’я. Тому всі інваліди працездатного віку повинні бути охоплені диспансерним спостереженням у медичних заснуваннях але місцю проживання або роботи.

Етапи визначення реабілітаційної програми:

1. Проведення реабілітаційно-експертної діагностики. Обстеження хворого чи інваліда та встановлення його реабілітаційного діагнозу на основі якого будується наступна реабілітаційна програма;

2. Визначення реабілітаційного прогнозу.

3. Визначення міроприємств, технічних засобів реабілітації та послуг, які допоможуть пацієнту відновити порушені або компенсувати втрачені здібності.

Вік має велике значення при плануванні реабілітаційного процесу;

Увесь контингент можна за віком розділити на 4 групи:

1. дитячий, у котрому необхідні в основному педагогічні і трудові заходи, здійснювані в спеціалізованих дитячих дошкільних установах, школах і професійних училищах;

2. підлітковий, у якому трудові і професійні навики дістаються у професійних школах, училищах, технікумах, а при психічних розладах у лікувально-трудових майстернях;

3. молодий і середній вік (при наявності виробничої або спеціальної підготовки), у якому в більшості випадків підготовка здійснюється по індивідуальній програмі на робочому місці у виробничих умовах, як правило, із збереженням колишньої кваліфікації (зниження кваліфікації або декваліфікація допускаються тільки при несприятливому клінічному і трудовому прогнозі);

4. передпенсійний і пенсійний, у якому показані полегшені умови праці зі зниженням кваліфікації.

У кожному віці професії або заняття, що рекомендуються хворому, який проходить реабілітаційний процес повинні строго відповідати його трудовим можливостям і властивостям особистості.

При підготовці плану реабілітації враховується також статева приналежність хворого, хоча вона і менш суттєва, чим вікові різниці. Слідує, проте, пам’ятати, що жінки в порівнянні з чоловіками більш глибоко переживають стан своєї особистісної дестабілізації, у першу чергу в сімейних умовах. Тому тут на перший план виступає психологічна адаптація. У зв’язку з фізіологічними особливостями жіночого організму до вибору професії або роботи, доступній жінці, нерідко матері, потрібно особо уважне ставлення. Для створення нормальної обстановки на роботі й у сім’ї найчастіше потрібна допомога громадськості і родичів.

Причини і ступінь тяжкості захворювання або ураження, що спричинили за собою непрацездатність, є найбільше різноманітними у всій сукупності обставин, що впливають на організацію реабілітаційного процесу. Необхідно відзначити, що вивчення цих питань має саму тривалу історію в справі реабілітації, проте дотепер багато хто з них не одержали належного вирішення. Достатньо докладно система реабілітації розроблена при ушкодженнях опорно-рухового апарата в зв’язку з травмами, уродженими дефектами і параплегіями, а також при психічних розладах і туберкульозі. Інтенсивно вивчаються в даний час можливості проведення реабілітаційних заходів при захворюваннях серцево-судинної системи, у першу чергу при ішемічній хворобі серця, інфарктах міокарда і гіпертонії. Потребують подальшого вивчення питання реабілітації при захворюваннях органів травлення, неспецифічних хворобах дихальної системи, злоякісних новотворах і т.д.

Плануючи реабілітаційні заходи, необхідно, нарешті, додержуватися відповідних санітарно-гігієнічних рекомендацій, особливо при проведенні трудотерапії і професійної підготовки, вимоги по охороні праці, санітарно-епідеміологічні норми й умови лікувально-профілактичної допомоги. Особлива увага повинна бути звернена при цьому на фізичну і нервово-психічну напругу, метеорологічні умови, виробничі забруднення, променеві фактори, струми високої частоти, вібрацію й ін., що може істотно вплинути на ефективність проведених реабілітаційних заходів.

Види реабілітаційних програм та умови проведення:

1. Стаціонарна програма. Здійснюється в умовах стаціонару і є найбільш ефективною оскільки людина забезпечується всіма видами реабілітації;

2. Денний стаціонар. Людина живе вдома, а на час проведення реабілітаційних заходів знаходиться в клініці;

3. Амбулаторна програма. Здійснюється у відділеннях відновлюючої терапії при поліклініках, де пацієнт знаходиться на час проведення реабілітаційних заходів;

4. Домашня програма. Пацієнт всі реабілітаційні заходи приймає вдома. Перевага заключається в тому, що людина отримує всі необхідні навики в звичайній для неї обстановці;

5. Реабілітаційні центри.