Розробка шляхів удосконалення економічного механізму в системі охорони здоров’я

РОЗРОБКА ШЛЯХІВ УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я, У ТОМУ ЧИСЛІ У СТОМАТОЛОГІЇ.

МЕТОДИ ПЛАНУВАННЯ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я.

ОРГАНІЗАЦІЯ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СТОМАТОЛОГІЇ.

 

Стан здоров’я, тривалість та якість життя населення України значною мірою визначаються станом організації та функціонування системи охорони здоров’я, доступністю та якістю медичних послуг, що гарантують забезпечення реалізації передбаченого Конституцією України права громадян на медичну допомогу, а також ефективністю використання відповідних фінансових, кадрових та матеріально-технічних ресурсів.

Фінансово-економічна криза суттєво загострила проблеми, пов’язані з наданням населенню України медичної допомоги, із забезпеченням її належної доступності та якості. Зростання цін на ліки, продукти харчування, енергоносії призвело до загального підвищення витрат на утримання мережі медичних закладів та збільшення собівартості надання всіх медичних послуг. Це вимагає термінового проведення заходів щодо забезпечення подальшого розвитку системи медичної допомоги в Україні і запобігання розвитку нових негативних тенденцій у зазначеній сфері.

Основні напрями реформування системи охорони здоров’я України були визначені майже 10 років тому та закріплені в затвердженій Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 Концепції розвитку охорони здоров’я населення України. Подальшого розвитку ці основні напрями отримали у затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14 Міжгалузевій комплексній програмі “Здоров’я нації” на 2002 – 2011 роки, в Указі Президента України від 6 грудня 2005 року № 1694/2005 “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення”

та в Національному плані розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2007 року № 815. У 2009 році розроблений «Плану заходів щодо подальшого розвитку системи подання медичної допомоги в Україні в умовах фінансово-економічної кризи».

 

Правовою базою розвитку охорони здоров’я є Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, закони, укази Президента і постанови Кабінету Міністрів, які стосуються проблем охорони здоров’я населення.

Економічний механізм може мати різні режими функціонування: від жорсткого адміністративно управління з високою централізацією прийняття рішень до повного саморегулювання в умовах вільного ринку. Між цими крайніми станами можливий ряд варіантів.

Медична галузь в Україні є багаторівневою функціональною керованою системою з багатьма складовими елементами, які взаємодіють між собою і зовнішнім оточенням. Ця система створена і використовується суспільством для здійснення всього комплексу соціальних та медичних заходів, які спрямовані на охорону та зміцнення здоров’я кожної людини та населення країни в цілому.

Експерти Всесвітньої організації охорони здоров’я довели, що потреба населення в медичних послугах відповідає моделі піраміди. З кожної тисячі жителів протягом місяця 750 мають проблеми зі здоров’ям і тільки 250 звертаються по допомогу до лікаря.

З цієї кількості пацієнтів 5 потребують консультації вузького спеціаліста, 9 госпіталізації і 1 висококваліфікованої вузькоспеціалізованої допомоги. Всі інші отримують допомогу на рівні лікаря первинної ланки. За такою схемою працює система охорони здоров’я в Європі.

Медицина повинна бути соціально орієнтованою, спрямовуватись за реальними показниками. Мають враховуватись оптимальні потреби, реальні можливості та фактично виконані об’єми лікарсько-профілактичної роботи.

Такий перехід від централізованих до реальних нормативів розкриє потребу кількості та якості медичної допомоги населенню, а не можливість того чи іншого регіонального бюджету на охорону здоров’я. Такі потреби можна сьогодні визначити на основі стандартів лікування та рівнів захворюваності населення. Такий підхід дозволить, зокрема, оцінити вартість витрат для бюджету на охорону здоров’я так званого соціального замовлення для кожного регіону. Використовуватись ресурси повинні раціонально і спрямовуватись в першу чергу на попередження (профілактику захворювань, збереження здоров’я), а потім на ліквідацію наслідків проблем (лікування хворих).

Попри бажане, Міністерство охорони здоров’я України займається переважно організацією надання медичної допомоги населенню, а охороні здоров’я населення в широкому обсязі (в умовах виробництва, навчання, побуту, відпочинку тощо) приділяється недостатньо уваги. Це не лише неправильне визначення пріоритетів, це корінна проблема галузі, яка існує роками. Наведемо дані Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо того, які чинники визначають здоров’я нації. Від рівня, якості та вчасності медичної допомоги здоров’я громадян залежить лише на 10—15 %. Проте майже 50 % — це соціально-економічні умови та ще 40 % — генетика. Нездоровим батькам, які живуть в умовах поганої екології, мають шкідливі звички та недбало ставляться до власного здоров’я, дуже важко народити здорових дітей. Тому важливо не лише лікувати хворих, але й допомогти зберегти здоров’я тим, хто його ще не втратив.

Позитивним моментом є закріплення в Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженої Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000, державної політики у сфері охорони здоров’я. Зокрема передбачалося створення умов для здорового способу життя, активізація профілактичної діяльності у системі охорони здоров’я, запровадження системи соціально-економічного стимулювання здорового способу життя, посилення гігієнічного виховання населення. Але закріплені в нормативно-правовому акті положення є, здебільшого, декларативними. При такому стані здоров’я, що має населення України, необхідно надавати більше роз’яснювально-рекомендаційної інформації щодо раціонального харчування, впливу фізичної активності на здоров’я, умов проживання на окремих територіях тощо.

Подальше удосконалення роботи в галузі неможливе без створення сучасної системи інформаційного забезпечення охорони здоров’я. Звичайно, у даному напрямку проводиться моніторинг стану здоров’я, діяльності та ресурсного забезпечення закладів охорони здоров’я з рейтинговою оцінкою регіонів, розроблено і втілено в практику моніторинг впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я. Причому основний обсяг інформації повинен зосереджуватись саме на базовому рівні управління. А чим вищий рівень управління, тим інформація має бути меншою за обсягом, але комплекснішою за своїм характером. Але залишаються невирішеними проблеми формування єдиної інформаційної системи моніторингу стану здоров’я населення.

Створення телекомунікаційних систем зв’язку для дистанційної діагностики пацієнтів і консультування лікарів, удосконалення системи збору та зберігання медичних даних громадян України тощо – це ті напрямки розвитку системи, які слід якнайширше запроваджувати.

Для забезпечення прозорості та доступності населення до медичної інформації доцільно було б створити систематизовану комп’ютерну мережу, яка б містила інформацію правового, економічного, статистичного, консультаційного характеру в сфері охорони здоров’я. Сьогодні в інтернеті вже є прообрази таких систем в сітці приватного сектору охорони здоров’я. Щоправда переважає там інформація рекламного характеру, і послуги часто платні, та все ж початок зроблено.

Міністерство охорони здоров’я України повинно сприяти розвитку медичної науки, запроваджувати в практику медичної галузі результати наукових досліджень. Планування наукових досліджень безумовно повинно здійснюватися згідно з пріоритетністю, у відповідності до стратегії розвитку медичної науки, як на загальнодержавному рівні, так і з урахуванням галузевих особливостей. Медична наука повинна мати свій вихід у виробництво конкурентоспроможної вітчизняної техніки, лікарських засобів і виробів медичного призначення. Наукові дослідження повинні бути обґрунтованими, затребуваними, ефективними. Тому слід кардинально переглянути форми і методи взаємодії Міністерства охорони здоров’я України і Академії медичних наук щодо керівництва науковими дослідженнями та впровадженням їх результатів у практику охорони здоров’я, змінити форми зв’язку між ними і науково-дослідними інститутами. Це безсумнівно буде сприяти переходу системи медичного забезпечення на якісно новий рівень розвитку.

Окремо слід зупинитися на ролі громадського контролю за ефективністю управлінської діяльності і дотриманням законодавства. Для забезпечення прозорості і публічності в сфері охорони здоров’я слід наділити певними функціями контролю громадські організації та їхні об’єднання. Це сприятиме посиленню заінтересованості громадян в успішному вирішенні питань охорони здоров’я. Держава у свою чергу має створити всі умови для розвитку громадського сектора в охороні здоров’я. Запровадити на місцевому рівні діяльність громадських рад для представлення інтересів і впливу громадськості на систему охорони здоров’я, проводити широку інформаційно-просвітницьку роботу із залученням відповідних державних і громадських інституцій, спрямовану на підвищення компетентності та обізнаності громадян щодо проблем функціонування системи охорони громадського здоров’я. Але контроль з боку державних органів та громадських організацій повинен здійснюватися в розумних пропорціях, із збереженням вертикалі керування охороною здоров’я та недопущенням перетягувань громадськими організаціями повноважень.

Зважаючи на те, що зміцнення і захист здоров’я є найважливішою умовою для забезпечення благополуччя і достойного існування людини, охорона здоров’я є важливим суспільним завданням. Органи державної влади повинні визначитись щодо напрямків діяльності в даній галузі. І хоча вони не можуть гарантувати усім добре здоров’я, проте можуть створити певні передумови для його збереження і поліпшення.

Таким чином, починати перебудову в структурі управлінської вертикалі охорони здоров’я потрібно «згори», а ініціатив чекати «знизу». Але найголовніше, виконавчим органам в сфері охорони здоров’я як на державному рівні, так і на місцях, необхідно діяти задля зрушення реформи з мертвої точки.

Першочерговим завданням медичної галузі є забезпечення конституційних гарантій громадянам України щодо охорони здоров’я та медичної допомоги, закріплених у ст. 49 Конституції України.

Відповідно політика і стратегія розвитку галузі охорони здоров’я здійснюватимуться за такими пріоритетними напрямами:

– профілактична спрямованість діяльності системи охорони здоров’я на формування здорового способу життя, створення здорових умов праці та побуту, забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення;

– формування нової системи управління галуззю, яка ґрунтується на принципах ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства;

– уведення гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги та її державного стандарту;

– залучення додаткових до державного бюджету джерел фінансування медичної допомоги;

– запровадження медичного страхування як нової форми медико-соціальних та економічних відносин у галузі охорони здоров’я;

– перебудова первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та реструктуризація спеціалізованої медичної допомоги;

– запровадження багатоукладності форм власності у сфері охорони здоров’я, лібералізація умов для розвитку приватного сектора;

– організація раціональної системи медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення галузі;

– реформування вищої медичної освіти, переорієнтація на підготовку лікарів загальної практики/сімейних лікарів;

– удосконалення кадрової та інноваційної політики і системи впровадження в практику наукових медичних досягнень.

Стратегія забезпечення доступності медичних послуг для всіх верств населення України буде реалізована шляхом впровадження механізму гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги, а також політичним регулюванням інших каналів фінансування сфери медичної допомоги.

Державні гаранти в охороні здоров’я забезпечуватимуться державним замовленням на медичні послуги, які складатимуться з трьох частин — гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги, національними медичними програмами і цільовими державними програмами.

Профілактичний зміст охорони здоров’я розглядається в Програмі як система державних заходів щодо формування здорового способу життя та забезпечення сприятливого довкілля, запровадження профілактичних технологій у лікувально – профілактичних закладах та діяльність санітарно-епідеміологічної служби.

Особливого значення надається заходам щодо реформування управління, організації, інфраструктури, змісту роботи санітарно-епідеміологічної служби, піднесення престижу і значущості діяльності лікаря гігієнічного профілю та самої системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя в країні, зокрема щодо санітарно-гігієнічної експертизи довкілля, комунально-побутових умов життя, якості питної води, продуктів, умов праці, навчання, лікування тощо, що сприятиме досягненню кінцевої мети — збереження і зміцнення здоров’я нації.

Реорганізація медико-санітарної допомоги є одним із стратегічних напрямів реформування системи охорони здоров’я і передбачає впровадження гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги та її державного стандарту; переорієнтацію медичної діяльності галузі на первинну медико-санітарну допомогу та впровадження принципів сімейної медицини; структурну перебудову системи медичної допомоги та трансформацію медичних закладів, які, залишаючись у державній власності, мають стати некомерційними неприбутковими організаціями; уведення для медичних закладів системи контрактів на державне замовлення; підвищення ефективності, якості та збільшення обсягу послуг усім верствам населення; створення умов для розвитку недержавних закладів охорони здоров’я.

Означені завдання потребують змін у підготовці кадрів, збереження пріоритетів у матеріально-технічному забезпеченні, а також проведення ліцензування та сертифікації медичної діяльності, акредитації медичних закладів різних форм власності.

Під час реформування первинної медико-санітарної допомоги зберігається принцип багатоукладності зі збереженням провідної ролі державних медичних закладів.

Програма передбачає зміни в структурі первинної медико-санітарної допомоги в сільській місцевості, наближення лікарської допомоги до жителів села, посилення ролі та збільшення числа сільських лікарських амбулаторій з багато джерельним їх фінансуванням та посилення профілактичної діяльності фельдшерське-акушерських пунктів.

Передбачається розвиток державного, комунального та приватного секторів охорони здоров’я.

Державний сектор охорони здоров’я забезпечуватиме населення необхідним обсягом медичних послуг і братиме участь в обов’язковому медичному страхуванні. Комунальний сектор охорони здоров’я базуватиметься на комунальній формі власності, управлятиметься органами місцевої влади на основі державних Приватна медична практика буде складовою системи охорони здоров’я, набуде свого поширення з розвитком ринкових відносин в економіці країни і буде тісно пов’язана з добровільним медичним страхуванням. Держава регламентуватиме частку платних медичних послуг у загальному обсязі медико-санітарної допомоги, враховуючи, що більшість населення ще тривалий час не буде спроможне сплачувати страхові внески.

У реформі управління важливе місце займає оптимізація її структури, зокрема, взаємодія між різними управлінськими органами як по горизонталі, так і по вертикалі. Подальша політика перебудови передбачає реалізацію принципу децентралізації управління зі збереженням відповідальності за стан справ в охороні здоров’я на кожному її рівні.

Реалізація гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги забезпечуватиметься державним замовленням на державному та регіональних рівнях.

Невідкладним завданням перебудови системи управління є визначення місця Міністерства охорони здоров’я України в цьому процесі, його структури та функцій. Потребують також перегляду структури обласного рівня управління галуззю.

Забезпечуватиметься виконання галузевої програми інформатизації, яка дасть змогу створити необхідні інформаційні системи, в тому числі управління охороною здоров’я всіх рівнів, створення реєстру медичних даних усіх громадян країни, забезпечить входження галузевої інформаційної системи до світової комп’ютерної мережі,

Більшу підтримку матимуть громадські медичні об’єднання, діяльність яких позитивно позначиться на вирішенні багатьох регіональних та місцевих проблем і сприятиме демократизації системи управління (медичні ради, ради керівників медичних закладів, асоціації лікарів та медсестер тощо).

Концептуально поряд із необхідністю перебудови системи медикаментозного забезпечення перебуває проблема вдосконалення матеріально-технічної бази галузі. У разі позитивних змін у системі фінансування вже на першому етапі розвитку передбачається істотне збільшення та оновлення основних фондів охорони здоров’я, зокрема, за рахунок удосконалення матеріально-технічного забезпечення, капітального будівництва, модернізації та заміни морально застарілого технічного обладнання тощо.

Потребує вдосконалення система управління матеріально-технічною базою галузі. Будуть збільшені обсяги виробництва конкурентоздатної продукції для потреб охорони здоров’я, створена єдина керована система інформації про основні фонди галузі.

Програма передбачає зміну податкової політики у виробництві та придбанні матеріально-технічних ресурсів для охорони здоров’я.

У процесі розвитку галузі передбачається зміцнення міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, співпраця зі Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Фондом народонаселення ООН, Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) та іншими агенціями Організації Об’єднаних Націй, координація діяльності міжнародних організацій, що діють в Україні, в напрямі реалізації загальноєвропейської стратегії “Здоров’я для всіх у XXI столітті”, виконання положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” та Конвенції ООН про права дитини.

Розвиток двосторонніх стосунків з країнами передбачатиме спільні заходи, щодо охорони довкілля; вирішення транскордонних проблем, зокрема, з питань міграції та біженців; здійснення обміну інформацією про медико-санітарний стан тощо.

Зростатимуть роль та обсяги державних інвестицій, іноземних кредитів під гарантії Уряду України для запровадження сучасних медичних технологій, розвитку мережі закладів охорони здоров’я, збільшення виробництва лікарських засобів та медичної техніки.

З метою забезпечення ефективного розвитку сфери охорони здоров’я в Україні передбачається широке міжсекторальне співробітництво, залучення сил, засобів різних відомств і галузей народного господарства до вирішення проблем здоров’я згідно з Міжгалузевою комплексною програмою “Здоров’я нації”.

Унаслідок реалізації Концепції розвитку охорони здоров’я населення України і Міжгалузевої комплексної програми “Здоров’я нації” на першому етапі має бути зупинено погіршення здоров’я нації, а в подальшому досягнуто підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості життя і забезпечення здорового способу його, збереження генофонду українського народу.

Реформування економічних засад системи охорони здоров’я спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

З метою досягнення належного рівня здоров’я населення держава зберігатиме контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.

Джерелами фінансування охорони здоров’я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування будуть фінансовим підґрунтям забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення (далі – базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги).

Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.

Заклади охорони здоров’я всіх форм власності в обов’язковому порядку повинні дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я та забезпечувати їх належне фінансування.

Сучасний етап переходу економіки до ринкових відносин потребує усвідомлення нашою державою, усім товариством цінності здоров’я населення, економічної результативності інвестицій у сферу охорони здоров’я. Стан здоров’я громадян є наочним відбитком рівня економічного розвитку країни, спрямованості її національної політики. Виступаючи якісною характеристикою економічно активного населення, стан здоров’я народу безпосередньо обумовлює рівень продуктивності праці у суспільстві й значною мірою впливає на перспективи економічного і соціального розвитку регіонів. Відмічаючи глобальність проблеми охорони здоров’я, не можна забувати економічні витрати держави, що пов’язані з тимчасовою або стійкою втратою працездатності робочого населення, а також передчасною смертю працюючого населення.

Реформування економічних засад системи охорони здоров’я спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав киян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Джерелами фінансування охорони здоров’я мають бути кошти місцевих бюджетів, добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством. Кошти місцевих бюджетів будуть джерелом фінансового забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного базового рівня надання безоплатної медичної допомоги та його медикаментозного і технологічного забезпечення. 

Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий рівень безоплатної медичної допомоги. Кошти місцевого бюджету мають бути основним джерелом фінансування цільових програм охорони здоров’я населення. Заклади охорони здоров’я всіх форм власності в обов’язковому порядку повинні дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я та забезпечувати їх належне фінансування. Здійснити перехід до фінансування не мережі закладів охорони здоров’я, а конкретної медичної послуги кожному пацієнту. Визначення базового безоплатного рівня медичної допомоги з щорічним його переглядом в залежності від затверджених бюджетних призначень на поточний рік.

Удосконалення системи фінансування охорони здоров’я передбачає пряму залежність розмірів фінансування медичних установ від об’єму і якості медичних послуг, які вони надають при раціональному і ефективному використанню коштів, які виділяються. Втілити в життя принцип солідарної участі: “Здоровий платить за хворого, а багатий за бідного”. Проведення інвестиційної політики, що забезпечує високу ефективність вкладень, – максимального медичного, соціального і економічного ефекту.

Основна частина медичних послуг населенню повинна надаватися на первинному рівні.

Планується створення оптимальної системи надання лікувально-профілактичної допомоги, що забезпечить доступність і якість основних видів медичних послуг відповідно до базового стандарту якості загальнодоступної медичної допомоги.

З цією метою необхідно здійснити реструктуризацію галузі на основі науково обґрунтованих потреб населення у різних видах медичної допомоги, пріоритетного розвитку такої допомоги на засадах загальної лікарської практики (сімейної медицини), а також реструктуризацію стаціонарної та спеціалізованої допомоги, упорядкування мережі лікувально-профілактичних закладів. Метою реформування системи надання стаціонарної та пеціалізованої медичної допомоги є:

 

– упорядкування мережі центрів спеціалізованої медичної допомоги;

– визначити перелік лікувально-профілактичних закладів для надання інтенсивних методик лікування та відновного лікування. Водночас визначити лікувальні заклади, в яких забезпечується тривале лікування хворим з хронічними захворюваннями інвалідам (шпиталь), людям похилого віку (хоспіси), санаторії та будинки дитини і передати їх до сфери управління соціального захисту;

– раціоналізація використання ліжкового фонду на основі вдосконалення ресурсно-нормативної бази лікувально-профілактичних закладів, впровадження сучасних ресурсозберігаючих медичних технологій, протоколів діагностики і лікування, диференційованих залежно від рівня лікувально-діагностичного процесу та етапу надання медичної допомоги;

– поліпшення якості надання стаціонарної спеціалізованої медичної допомоги у лікувально-профілактичних закладах різних форм власності.

Медична допомога, яка замінює перебування у стаціонарі, розвиватиметься шляхом економічно ефективних організаційних форм медичного обслуговування:

– денних стаціонарів, стаціонарів вдома, центрів амбулаторної хірургії тощо; розширення діапазону таких послуг та вдосконалення ресурсно-нормативної бази в умовах реорганізації надання первинної медичної допомоги та її переходу на засади загальної лікарської практики (сімейної медицини);

– ширшого застосування зазначених форм для профілактики та діагностики захворювань, лікування і реабілітації хворих.

Концептуальні основи реформування служби охорони здоров’я матерів і дітей передбачають:

– розширення профілактичних, лікувально-діагностичних і реабілітаційно-відновних заходів, спрямованих на оздоровлення жінок;

– здійснити заходи щодо соціальної підтримки вагітності;

– дальший розвиток служб планування сім’ї, безпечного материнства, медико-генетичного консультування, запровадження багатоступеневої системи перинатальної допомоги;

– розробити та впровадити “Кодекс дитини м. Києва”;

– розвиток медико-організаційних технологій, що сприятимуть забезпеченню народження здорових дітей, збереженню та зміцненню їхнього здоров’я, профілактиці інвалідності;

– удосконалення структури родопомічних і дитячих закладів, оснащення їх лікувально-діагностичною апаратурою, впровадження у діяльність цих закладів гнучких організаційних систем залежно від регіональних умов і принципу реорганізації високовартісних видів медичної допомоги.

– робота серед населення по плануванню сім’ї в цілях формування усвідомленого відношення до сім’ї, материнства і батьківства;

– створення в м. Києві, виконуючи столичні функції, єдиного медичного простору для організації надання медичної допомоги іногороднім, іноземцям та лікування киян на договірній основі в лікувально-профілактичних закладах інших форм власності ті відомчої належності;

Здійснити інтеграцію відомчих медичних установ в загальну систему охорони здоров’я на єдиній нормативно-правовій базі з урахуванням їх галузевих особливостей і місцезнаходження.

Забезпечити медичним організаціям, особам, що здійснюють приватну медичну діяльність, державним і муніципальним організаціям рівні права на роботу в системі охорони здоров’я і участь в реалізації муніципальних цільових програм. Участь медичних організацій різної форми власності в реалізації програм охорони здоров’я, муніципальних замовлень повинно здійснюватися на конкурсній основі.

Забезпечити дієвий моніторинг здоров’я населення та проведення диспансеризації з залученням санітарно-епідемічної служби, роботодавців, закладів освіти та соціального захисту.

З метою вирішення комплексу питань, пов’язаних з станом незадовільної матеріально-технічної бази лікувально-профілактичних закладів:

– розробити схему дислокацій лікувально-профілактичних закладів з урахуванням забудови нових житлових масивів;

– проведення технічного обстеження будівель і споруд лікувально-профілактичних закладів з метою отримання висновків щодо технічного стану, оцінки перспективи їх використання, виявлення аварійних будівель;

– створення муніципальної проектної організації по проектуванню медичних об’єктів.

– переглянути та затвердити табелі оснащення медичних закладів всіх рівнів надання медичної допомоги, в першу чергу медичним обладнанням, з урахуванням сучасних технологій в охороні здоров’я;

– розпочати з урахуванням ступеня готовності медичних закладів зміни організаційно-правового статусу медичних закладів з бюджетних установ на комунальні некомерційні медичні підприємства;

– муніципальні лікувально-профілактичні установи, виконуючі функції, не зв’язані рамками єдиної технології надання медичної допомоги, повинні володіти широкими повноваженнями в питаннях використання майна, оплати праці персоналу.

– вдосконалити та забезпечити виконання цільових програм “Здоров’я киян” та “Турбота”;

– продовжити розвиток мережі лікарень “Хоспісів” відповідно до чинного законодавства та міжнародних стандартів;

– продовжити розробку та впровадження існуючих медичних протоколів діагностики та лікування на основі доказової медицини.

Підвищити роль наукових центрів в розробці і впровадженні ефективних медичних технологій, використанні унікальних методів діагностики і лікування.

До роботи по охороні здоров’я громадян і надання медико-соціальної допомоги залучати непрофесійні громадські організації і професійні медичні і фармацевтичні асоціації, а також окремих громадян, що дозволить підвищити ефективність профілактичної роботи, зокрема з соціально не захищеними верствами населення, полегшити реабілітаційну роботу з групами пацієнтів, розвинути принцип взаємодопомоги і навики вирішення медико-соціальних проблем самими пацієнтами.

З метою забезпечення громадського контролю за використанням бюджетних коштів в обов’язковому порядку, двічі на рік, публікувати звіт в засобах масової інформації.

Стратегію реформування охорони здоров’я в Україні необхідно впроваджувати, спираючись на наявні здобутки і слабкі сторони, набутого досвіду реформування в інших країнах та експериментів, які проводились в різних областях України. Україна планує запровадити систему багатоканального, переважно бюджетно-страхового, фінансування галузі, що дасть можливість мобілізувати додаткові кошти. Але додаткове фінансування не може вирішити найсерйознішу проблему системи охорони здоров’я – її неефективність.

Підвищити ефективність використання коштів, направлених суспільством в сферу охорони здоров’я, можна головним чином двома основними способами:

·        запровадженням старанного контролю за роботою медичних закладів і лікарів загальної практики, за потоками хворих і, в разі застосування надавачами медичних послуг економічно неефективних методів лікування, застосуванням штрафних санкцій;

·        створенням такої системи оплати медичних послуг, яка б стимулювала їх виробників до економічно ефективної поведінки.

Очевидно, що застосування першого з цих методів вимагає створення складної і дорогої системи контролю за надавачами медичних послуг. При цьому, як показує світовий досвід, навіть дуже високовартісні методи контролю не можуть перешкоджати росту вартості медичної допомоги, якщо вона не відповідає економічним інтересам надавачів. Тому, в системі з обмеженими витратами, потрібно застосовувати другий спосіб – створення раціональної системи оплати медичних послуг, яка б економічно вигідно для суспільства орієнтувала виробників цих послуг. Крім того, потрібно враховувати той факт, що в наших умовах впровадження нових схем управління охороною здоров’я відбувається в умовах економічної кризи, коли фінансових ресурсів катастрофічно не вистачає і, таким чином, вибір раціональної системи оплати в наших умовах є життєво необхідним. При цьому обов’язково потрібно врахувати не тільки наш національний досвід, набутий в процесі експериментів в різних областях України, а й досвід інших країн, особливо Росії.

При економічних реформах перш за все потрібно виходити з того, що вибір фінансових відносин повинен здійснюватися в контексті загальної стратегії розвитку охорони здоров’я конкретної системи (території) і насамперед сприяти вирішенню конкретних завдань, визначених органами управління охороною здоров’я, надавачами медичної допомоги (лікувально-профілактичними установами), медичними асоціаціями та іншими учасниками системи прийняття рішень.

Основні групи завдань для обґрунтування вибору методу оплати можуть бути такими:

·     демографічні показники, показники здоров’я населення регіону і тенденції їх зміни;

·     динаміка споживання медичної допомоги по окремих групах населення, видах допомоги і умовах її надання (амбулаторні, стаціонарні, в домашніх умовах);

·     структурна характеристика обсягів і витрат на надання медичної допомоги з точки зору клінічної відповідності і економічної доцільності;

·     показники ефективності використання потужностей лікувально-профілактичної мережі.

Таким чином, можна виявити проблеми системи охорони здоров’я і сформулювати завдання для їх подолання. Аналіз основних показників і тенденцій діяльності закладів охорони здоров’я і системи закладів в цілому дозволяє визначити конкретне медико-організаційне рішення стосовно найближчих цілей стратегічного планування і управління системою.

 

Одним з основних принципів впровадження і використання нових методів оплати медичної допомоги є система договірних відношень між суб’єктами системи, перш за все між фінансуючою стороною і надавачем медичних послуг, а також між самими надавачами медичних послуг.

В такій системі, заснованій на розподілі функцій фінансування і надання медичної допомоги, фінансуюча сторона(страховий фонд чи орган управління охороною здоров’я) звільняється від функцій представлення інтересів лікувально-профілактичних установ і є покупцем медичної допомоги в інтересах населення. Це суттєво міняє характер взаємодії фінансуючої сторони і надавача медичних послуг:

*                   пряме підпорядкування лікувально- профілактичних установ органу управління охороною здоров’я уступає місце їх взаємодії, основою якої є договір, який визначає обсяг, якість, ціну медичних послуг, а також взаємні зобов’язання по їх виконанню. Крім того, договір має таку перевагу, що моніторинг якості, обсягу і доступності допомоги може, при необхідності, бути забезпеченим через суд.

*                   стверджується принцип “гроші слідують за пацієнтом”. Населення може вибирати надавача, в границях мережі лікувально- профілактичних установ, які беруть участь в реалізації програми державних гарантій. Вибір споживачів є головним джерелом інформації для покупця медичної допомоги. Останній має право вступати в договірні відношення з будь-якими надавачами (в межах чи за межами адміністративного району), в тому числі і приватними.

*                   покупець медичної допомоги оплачує не ресурси, а кінцеві результати діяльності медиків. При цьому він не просто відшкодовує витрати надавачів, а активно впливає на об’єм, якість і структуру медичної допомоги. А це передбачає серйозний аналіз потреб населення, потоків пацієнтів, що склалися, пошук ресурсозберігаючих альтернатив, порівняння варіантів надання медичної допомоги. Різко підвищується вимоги до обсягу і якості інформації, а також кваліфікації керівного персоналу.

Коротко кажучи, фінансова сторона в договірній системі виступає в ролі інформованого покупця узгоджених обсягів медичної допомоги.

         Хоч принцип розподілу фінансування і надання сформульований перш за все для бюджетних систем охорони здоров’я (модель Беверіджа), він є дуже актуальний і для систем медичного страхування (моделі Бісмарка).

 

Методи планування в системі охорони здоров’я

Саме слово «план» – означає прямий. Отож, план, зазвичай передбачає алгоритм дій, які приведуть організацію до визначеної мети.

Планування діяльності будь-якого підприємства, в тому числі і закладів охорони здоров’я здійснюється за допомогою різних методів.

Методи планування повинні відповідати певним параметрам:

–       вони повинні враховувати зовнішні умови господарювання;

–       відповідати особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин;

–       якнайповніше враховувати профіль діяльності об’єкта планування;

–       вживати адекватні засоби досягнення основної мети;

–       відповідати видовим ознакам плану, що розробляється.

Система методів прогнозування, на основі якої будується план, формується за допомогою фіксування можливих і структурованих за визначеними ознаками методів розробки прогнозів майбутнього стану (рівня розвитку) того чи іншого суб’єкта господарювання – в системі охорони здоров’я – це найчастіше лікувально-профілактичний заклад.

Класифікацію основних методів планування наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Загальноприйнята класифікація методів планування

діяльності та розвитку підприємства

 

Залежно від джерел інформації, технології її обробки й одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на дві великі групи — факторологічні та евристичні (аналітично – інтуїтивні).

Факторологічні методи базуються на використанні фактичних (статистичних) матеріалів, що детально характеризують зміни в часі сукупності або окремих ознак об’єкта прогнозування.

Евристичні методи передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень.

Методи прогнозування можна розподілити на якісні та кількісні.

В основу якісних методів прогнозування покладений переважно логічний аналіз об’єктів, що спирається на загальні закономірності економічного та соціального розвитку суб’єктів господарювання. Вони, як правило, мають на меті окреслити в загальній формі коло довгострокових проблем функціонування підприємства і передбачити можливості їхнього вирішення.

Кількісні методи прогнозування, що є за своєю природою сугу        бо формальними, базуються на математичному аналізі статистичного матеріалу, що характеризує тенденції розвитку об’єкта прогнозування за визначений період.

У табл. 2 наведено основні джерела інформації для процесу планування.

Таблиця 2

Джерела інформації для планування

 

Наведемо характеристику окремих методів прогнозування розвитку підприємств (організацій, закладів охорони здоров’я)

Ресурсний метод планування, виділений за ознакою «Вихідна позиція для розробки плану», із урахуванням ринкових умов господарювання та наявних ресурсів може застосовуватись за монопольного становища підприємства або за слабкої конкуренції. З посиленням конкурентної боротьби вихідною позицією, початковим моментом планування стають потреби ринку, попит на продукцію (послуги). Підприємство самостійно визначає цілі діяльності і для їх досягнення формує відповідні плани.

Залежно від позиції підприємства на ринку застосовуються й різні принципи визначення кінцевого та проміжних значень планових показників. За монопольного становища, відсутності загрози з боку конкурентів підприємство може сподіватися, що розвиток у майбутньому відбуватиметься зі збереженням тих самих тенденцій. Відтак проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначають методом екстраполяції. При екстраполярному методі планування проміжні і кінцеві значення планових показників визначаються на основі їхньої динаміки в минулому з припущенням того, що темпи і пропорції, що їх досягнуть на момент розробки плану, буде збережено і в майбутньому.

Принципово протилежним є інтерполятивний метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення її в майбутньому і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники. Тобто на протилежність поступальному рухові за екстраполяції, інтерполятивний метод передбачає зворотний рух — від встановленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників до обчислення проміжних їхніх величин.

Для визначення ступеня обґрунтованості показників важливим є виокремлення методів планування за способом розрахунку планових завдань. Експериментально-статистичний метод (метод середніх показників) передбачає для встановлення планових показників використання фактичних статистичних даних за попередні роки, обрахування середніх величин.

Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким планові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників.

Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тому, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді.

Ув’язування потреб із необхідними ресурсами для задоволення перших найліпше забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показують усі напрями витрат ресурсів згідно з потребами, а в другій — джерела надходження цих ресурсів. Під час опрацювання балансу треба домогтися тотожності між цими двома його частинами. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові).

Матричний метод планування є подальшим розвитком балансового методу і полягає в побудові моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками.

За сучасних умов господарювання на підприємствах треба розробляти не один, а кілька варіантів плану. Показники окремих розділів (найбільш важливих) мають бути оптимізовані за допомогою економіко-математичного моделювання.

Метод функцій належить до математично-статистичних методів прогнозування, що використовують так звані автокореляційні функції (автокореляція — вираження взаємного зв’язку між сусідніми членами варіаційного ряду). Процес прогнозування з використанням таких функцій полягає у виконанні двох послідовних дій. Спочатку формулюють задачу і критерій їх вирішення, а потім на основі даних варіаційного ряду визначають прогнозовану величину за умови мінімізації середньоквадратичних погрішностей передбачення.

Методи кореляційних і регресійних моделей також досить широко застосовуються в економічному прогнозуванні. Прогнозування з використанням кореляційних моделей складається з пошуку статистичного зв’язку одного показника з іншими (парна кореляція) або з групою інших (множинна кореляція). Значення прогнозованого показника визначається способом підстановки в регресійне рівняння значення ознак (факторів) і оцінки очікуваного середнього значення результативної ознаки. При цьому пошук кількісних значень параметрів вихідних залежностей здійснюється за допомогою способу найменших квадратів.

 

Метод експертних оцінок за своєю сутністю є інтуїтивним і ви­користовується тоді, коли бракує належної інформації. В його основу покладений спосіб збирання такої інформації переважно анкетуванням. Анкети повинні зробити можливим одержання:

1)                  кількісно однозначних відповідей на пропоновані експерту (експертам) питання;

2)                  формалізованих зведень про характер джерел аргументації, рівня впливу кожного з джерел на відповідь експерта;

3)                  кількісно визначеної експертом (групою експертів) оцінки рівня знання предмета, що пропонується для аналізу, і відповідних висновків.

Метод «мозкової атаки» є різновидом методу групових експертних оцінок і полягає у творчому співробітництві певної групи експертів-фахівців щодо вирішення поставленої задачі за допомогою дискусії («мозкової атаки»). Учасники такої дискусії повинні дотримувати двох обов’язкових правил поведінки:

1)                  не допускати критики і негативних коментарів щодо міркувань опонентів;

2)                  не заперечувати новій ідеї, якою би абсурдною вона не видавалася з погляду можливості її практичної реалізації за конкретних реальних умов (стан науки і техніки, система господарювання тощо).

Метод морфологічного аналізу ґрунтується на використанні комбінаторики, тобто на дослідженні всіх можливих варіантів, спираючись на закономірності побудови (морфологію) об’єкта прогнозування. Прогнозне оцінювання розвитку підприємства (організації) здійснюється способом комбінування можливих варіантів розвитку об’єкта.

Метод побудови «дерева цілей» застосовується в прогнозуванні для розподілу основних завдань на підзавдання та створення системи «зважених» за експертними оцінками зв’язків. При цьому для виявлення найважливіших факторів, що помітно впливають на прогностичну модель і побудову системи зв’язків, широко використовуються матриці взаємовпливу і теорія графіків.

Метод інформаційного моделювання належить до групи специфічних методів прогнозування. Він базується на тому, що характерні риси масових потоків інформації роблять можливим процес прогнозування розвитку тих або інших об’єктів на підставі джерел інформації, що містять необхідні, логічно упорядковані документи у певній послідовності.

Метод оптимізації окремих параметрів досліджуваних об’єктів полягає в найбільш ретельному аналізі максимально можливої кількості факторів, що пов’язані з виробництвом і фінансово- економічними показниками діяльності і враховують ступінь їхньої об’єктивно існуючої взаємодії.

Цільовий метод планування використовується за умови посилення конкуренції на ринку і ґрунтується на врахуванні попиту на продукцію (послуги). У цьому випадку підприємство (організація) самостійно визначає цілі своєї діяльності на основі потреб ринку і відповідно до цього формує свої плани.

Результатом процесу планування є система планів. План містить у собі основні показники діяльності, яких необхідно досягти до кінця планового періоду. Сутність плану — це набір інструкцій для менеджерів, що описують роль кожного підрозділу організації в досягненні загальних цілей.

Процес планування є складним і різноманітним, тому всі плани мають комплексний характер і складають систему планів, яку можна розподілити на окремі складові.

Стратегічний план — містить у собі бачення і місію, загальні цілі, що визначають місце організації в майбутньому, обрані стратегії дій. Складовою частиною такого плану є політика організації. Стратегічний план є орієнтиром для прийняття рішень на нижчих рівнях. Загальні цілі організації, що визначені в цьому плані, конкретизуються в цілі поточної діяльності, що виступають як завдання організації. Крім того, стратегічний план є обмеженням для планів нижчого рівня, оскільки він обмежує кількість ресурсів, не­обхідних для вирішення проблем оперативного планування.

Серед стратегічних планів розрізняють наступальні (розвиток фірми за рахунок наявності значного економічного потенціалу) та оборонні (утримання своїх позицій на ринку) плани.

Загальнофірмовий план є продовженням стратегічного плану і визначає головні завдання розвитку фірми.

План розвитку фірми визначається у вигляді бізнес-плану, що за своєю сутністю є наступальним. Він містить у собі комплекс взаємозалежних заходів, необхідних для створення нових сфер діяльності фірми.

План розвитку повинен визначати шляхи виходу на нові позиції і надавати відповіді на такі основні питання:

—                 Які будуть умови попиту і на які товари (послуги) даного підприємства?

—                 Яким повинен бути характер внутрішніх елементів підприємства, необхідних для його розвитку?

—                 Якими новими видами продукції може бути доповнена но­менклатура підприємства або яка частина продукції (послуг) може бути замінена новими?

—                 Якими повинні бути методи запобігання помилкам у випадках ризикованого вкладення капіталу і розробки нової продукції?

—                 Яким повинен бути діапазон економічних ресурсів, необхідний для виробництва нових товарів (послуг)?

—                 Якими повинні бути організаційні способи створення нових виробництв?

Якщо план є оборонним, то це ліквідаційний план підприємства, що враховує рекомендації щодо усунення зайвих елементів організації.

Короткострокові плани фірми і поточні плани підрозділів, у тому числі бюджетні плани, що є доповненням до загальнофірмового плану відповідно до поточної діяльності.

Невід’ємними елементами планування є програми і бізнес-проекти.

Буквальне значення терміну «програма» означає – наперед пишу. Програми визначають розвиток одного з найбільш важливих аспектів діяльності організації, а саме: удосконалення технології, програми організації контролю якості, програми обліку просування продукції, управління запасами тощо.

Бізнес-проекти відрізняються від програм тим, що вони орієнтуються на визначений аспект діяльності і розвитку організації. У них реалізуються сукупність ідей підприємницького характеру. Вони мають установлений кошторис, графік виконання, враховують технічні й фінансові параметри, тобто відзначаються високим рівнем деталізації конкретних заходів.

Особливості вітчизняного планування

Економічні і соціальні обставини, в яких працюють вітчизняні підприємства, часто не дають можливості безпосередньо використовувати методичні розробки при складанні бізнес-планів. Необхідна їхня адаптація до реальних господарських, соціальних, правових та інших умов України.

У нашій країні законодавством не обумовлене обов’язкове складання бізнес-плану, що досить часто заміняється техніко-економічним обґрунтуванням проекту.

Вітчизняна специфіка інвестиційного клімату утруднює процедури розробки бізнес-планів і облік у них ряду важкопрогнозованих факторів, таких як: інфляція, збут, банківські та податкові відсотки, курс валют, проблеми попередньої оплати постачань, криза неплатежів, недостатність інформаційних і статистичних даних та ін.

Необхідно враховувати, що складання бізнес-плану — це можливість поліпшення фінансового стану підприємства.

Бухоблік у вітчизняному бізнесі — це засіб задовольнити цікавість фіскальної або контролюючої інстанції, у західному — інструмент для кращого розуміння бізнесу і пошуку шляхів збільшення його прибутковості.

Цінність розвитку бізнесу і його життєздатність, а не прибутковість його окремих частин покладається в основу планування розвинутих країн.

Основні причини обмеженого застосування планування:

1.                  Недостатня кількість знань.

2.                  Непрактичні засоби планування.

3.                  Неусвідомленість системного і комплексного підходу до планування.

Таким чином, ми бачимо, що суть стратегічного планування в майстерності правильно визначати майбутнє організації, щоб досягти того стану, до якого ми прагнемо, щоб зробити організацію такою, якою ми хочемо бачити її в майбутньому. Реалізація стратегічних планів становить суть тактики управління.

Тактичні рішення включають управлінські та оперативні рішення, про які мову вестимемо згодом. Управлінські рішення стосуються розподілу ресурсів для виконання завдання, а оперативні – використання ресурсів для виконання конкретних дій (операцій).

Існує багато стратегічних рівнів – від ролі організації у суспільстві в цілому – до конкретних ділянок роботи чи обслуговування, які організація обирає для себе, аби безпосередньо брати у них участь, – до того, як організація бажає поводитись у цій галузі, і, нарешті, до функціональних засобів, користуючись якими, організація досягає своєї мети. Підхід конкретної організації до вирішення такого типу стратегічних питань буде, звичайно, змінюватись як функція від конкретного оточення – з одного боку – і від внутрішніх можливостей та ресурсів – з іншого. Імовірність успіху конкретної стратегії буде залежати не лише від змісту, а й від способу її втілення в життя та дотримання принципів ефективної організації.

Успішність планування роботи організації залежить від оптимальності планування роботи апарату управління. Останнє здійснюється за загальноприйнятими методиками та принципами, а також згідно положення про апарат управління. Апарат управління за власною ініціативою приймає всі рішення, які не суперечать чинному законодавству.

Особливість плану роботи апарату управління полягає в тому, що він, як і особистий план керівника, повинен містити заходи по здійсненню управлінської праці (прийняття рішень по розділах роботи, по фазах управлінського циклу, тощо) і по організації підвідомчих систем для досягнення цілей, які стоять перед ними. Цей план подібний до диригента відносно керуючого суб’єкта та керованого об’єкта і водночас повинен бути добре скоординованим і підпорядкованим особистому плану роботи керівників закладів та підрозділів з урахуванням їх сумісної дії на підвідомчу систему.

Для прикладу наведемо основні розділи плану організації та управління стаціонарною допомогою населення (N – території):

I. Цільові установки до вдосконалення управління та організації спеціалізованої стаціонарної допомоги населенню на даний рік.

II. Заходи по управлінню стаціонарною допомогою населенню.

III. Робота з кадрами в стаціонарі.

IV. Організація безпосередньої роботи стаціонару.

V. Заходи о впровадженню НОП в роботі стаціонару.

VI. Впровадження досягнень науки та науково-дослідна робота по стаціонарній допомозі на даній території.

Особистий план керівника лікувально-профілактичного закладу має дещо інші розділи, які стосуються діяльності уже безпосередньо конкретного закладу та персоналу, що в ньому працює. Орієнтовні розділи особистого плану роботи керівника лікувально-профілактичного закладу наведемо нижче:

I. Аналіз стану справ, коректування та прийняття рішення по розділах діяльності лікарні та її служб.

II. Керівництво та участь в плануванні роботи лікарні і діяльності працівників апарату управління.

III. Регулювання організації роботи лікарні.

IV. Забезпечення роботи по контролю за діяльністю лікарні та особиста участь в ньому.

V. Особиста участь в роботі з персоналом.

VI. Робота над вузловими питаннями перед вищестоящими організаціями.

VII. Робота з листами та заявами відвідувачів.

VIII. Представництво в керівних та вищестоящих інстанціях та робота у виборних органах.

IX. Робота над документацією та інформацією “зворотного зв’язку”.

X. Особисте вивчення передового досвіду.

XI. Науково-дослідницька робота керівника.

Як бачимо, у будь-якому плані повинні бути присутні обов’язкові чотири системні компоненти, які зображені на схемі.

Розвиток охорони здоров’я як соціально-економічної структури повинний відбуватися в гармонійній відповідності з економічним і соціальним розвитком держави. Цей принцип тісно зв’язаний з питанням адаптаційності служб і підрозділів системи охорони здоров’я до національних умов.

 

Рис. Обов’язкові системні компоненти плану

Рис. Обов’язкові системні компоненти плану

Така адаптація забезпечується відповідними технологіями прийняття управлінських рішень. Для керування системами охорони здоров’я з низьким ступенем свободи прийнятні і результативні класичні прийоми стратегічного планування, при яких деякою мірою досяжне планування дій і їхня реалізація відповідно до умов, що змінюються, як самої системи, так і середовища (сфери) її функціонування.

Життєдіяльність систем охорони здоров’я високого ступеня свободи, зокрема ліберальних, що спираються у своєму динамізмі розвитку на постійно трансформується основу економічних закономірностей, як видно, із працею піддається стратегії класичного планування в силу постійної рухливості внутрішніх і зовнішніх протиріч, що є основою життєдіяльності і розвитку таких систем. Керування такими системами повинне здійснюватися на науковій основі; на основі розкриття закономірностей розвитку явищ і процесів, що характеризують ці системи і визначають їхню сутність; на основі знання науки керування.

У період активної трансформації вітчизняної системи охорони здоров’я вкрай актуальними є звертання уваги до науки керування, сучасного розуміння її змісту, предмета дослідження і задач. Наука керування, спираючи на комплексну систему наукових знань про керування, формується на базі економічних, юридичних, соціальних, технічних, фізіологічних і психологічних наук. Сучасне дослідження процесів керування в складних динамічних системах, до яких зокрема відносяться і системи охорони здоров’я, визначає використання інструментарію точних наук: математики і логіки, новітніх інформаційних технологій, і зокрема методів імітаційного моделювання й ін.

Планування маркетингової системи охорони здоров’я – це, по суті, регулювання її життєдіяльності, що в кінцевому результаті представляє дозвілекстраполяцію попередніх розкритих внутрішніх протиріч системи на основі управлінських рішень у рамках конкретно визначеного рівня системи, або впливу на конкретну асоціацію елементів її складових.

Регулювання життєдіяльності маркетингової системи охорони здоров’я – це, перш за все, принципове розуміння і представлення, як сутності самої системи, так і її формалізованої структури; розуміння і визначення, властивому досліджуваному об’єкту, законів розвитку; осмислювання і розкриття основних і другорядних внутрішніх протиріч еволюції системи і її життєдіяльності; перебування форм і методів допуску протиріч, що дозволяють активно впливати на закони, що визначають життєдіяльність даної системи.

Регулювання життєдіяльності маркетингової системи надання медичних послуг забезпечується класичним характером планування управлінських рішень: а) стратегічним, б) тактичним, в) оперативним.

Стратегічний характер рішень при регулюванні життєдіяльності маркетингових систем охорони здоров’я, частіше всього, лежить поза областю самої керованої системи. Це рівень керування медико-соціальними проблемами в самому широкому розумінні цього поняття, рівень цільових настанов системи охорони здоров’я, як складової соціально-економічної структури державного устрою, рівень заданих і необхідних критеріїв ефективності системи охорони здоров’я на визначеному етапі її розвитку.

Тактичний характер управлінських рішень при регулюванні життєдіяльності маркетингових систем охорони здоров’я визначений умовними рівнями, що включають у себе методи правового юридичного впливу на систему і спеціальні прийоми стандартизації. У деталізації конкретних методів даного характеру керування допомагає виділення в маркетинговій системі охорони здоров’я умовних рівнів правових оцінок, що включають у себе оцінку: а) соціальних проблем,

б) рекомендацій медичної допомоги,

в) лікарської кваліфікації,

г) лікарської діяльності і медичних технологій,

д) ефективності.

Позначені два основних прийоми управлінських рішень стратегічного і тактичного характеру, можна умовно охарактеризувати як методи загального “грубого” налаштування системи.

Спеціальними методами регулювання життєдіяльності досягається детальне “тонке” налаштування системи.

Засади маркетингу медичних послуг. 

Організація маркетингової діяльності лікувально-профілактичних закладів та санітарно-епідемічної служби.

Маркетинг (від англійського market – ринок) зародився, як теорія, яка займалася вивченням проблем реалізації товарів.

Класичні визначення трактують маркетинг як підприємницьку діяльність у сфері збуту. Відомий американський маркетолог Ф. Котлер визначає маркетинг як вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну.

З позицій охорони здоров’я,доцільніше розглядати маркетинг як комплексну діяльність фахівців з організації виробництва, збуту продукції і реалізації послуг, орієнтовану на задоволення потреб населення з обліком виявленого раніше попиту і можливого прибутку. Маркетинг – категорія ринкова, а ринок, як відомо, це сфера обміну. Будь-який продукт людської праці, призначений для обміну називається товаром, а нематеріальний товар – це послуга.

Отже, сукупність необхідних, достатніх, сумлінних, доцільних професійних дій медичного працівника (виконавця, виробника послуг), спрямованих на задоволення потреб пацієнта, залежно від ринкової функції буде називатися послугою або допомогою. Вищевказані дії, здійснені на замовлення споживача і обміняні на будь-який еквівалент (гроші, бартер тощо) будуть називатися послугами. Якщо ж ці дії для споживача є безкоштовними – то вони називатимуться допомогою. В умовах ринку ми говоримо виключно про послуги і такому випадку обов’язково передбачається їх оплата.

Отже можемо говорити, що медична послуга це – захід або комплекс заходів, проведених при захворюваннях або при безпосередній загрозі їхнього розвитку, спрямованих на попередження захворювання і відновлення здоров’я, що мають самостійне, закінчене значення і визначену вартість.

Послуги охорони здоров’я – не звичайний товар, виробництво і споживання якого визначаються співвідношенням платоспроможного попиту та пропозиції. Це благо повинно надаватися людині, незалежно від того, багата вона або бідна, здатна вона його оплатити чи ні: адже якщо це благо не надається, рано або пізно припиняється усяке виробництво, оскільки в сучасних умовах епідемії і всілякі інші напасті здатні знищити все людство.

Медична послуга виступає як специфічний товар, що має наступні відмінні властивості:

–                    відсутність фізичних параметрів (пацієнт, що прийшов на прийом до лікаря, не може отримати кілограм діагнозу чи метр обстеження тощо);

–                    невіддільність від виробника (пацієнт, що записався до визначеного лікаря, одержить уже не ту послугу, якщо потрапить через відсутність цього лікаря до іншого);

–                   незбережність – медичну послугу не можна отримати з запасом;

–                   мінливість якості (ту саму медичну послугу лікарі різної кваліфікації роблять по-різному, і навіть той самий лікар може допомогти пацієнтові по-різному залежно від свого стану, настрою, біологічної сумісності з пацієнтом тощо);

–                   попит на медичну послугу не завжди пропорційний її якості;

Маркетинг в охороні здоров’я охоплює сукупність організаційно-економічних функцій, пов’язаних з реалізацією комплексу оздоровчо-профілактичних, санітарних і лікувальних послуг, лікарських засобів, виробів медико-терапевтичного і реабілітаційного призначення.

Маркетинг – це не тільки визначення смаків і звичок споживачів, але й управління ними, і формування таких. Маркетинг – одна із найважливіших складових комерційного успіху. Маркетинг – така організація виробничо-збутової діяльності фірми, направлена на пошук і створення товарів і послуг, комерційне виробництво яких забезпечить стійкий збут продукції фірми, що розширюється, що приносить досить високий прибуток на вкладений капітал. Маркетингова діяльність базується на основі спеціального вивчення вимог ринку, їх прогнозу і управління. Маркетинг розглядається як мистецтво встановлення безпосереднього зв’язку виробництва і обміну.

Таким чином, нам видається найдоцільнішим визначення маркетингу як науки про мистецтво врівноважувати попит і пропозицію.

Маркетингова діяльність у системі охорони здоров’я повинна забезпечити:

ü    надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру і динаміку конкретного попиту, зокрема на медичні послуги, тобто інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства, що в системі охорони здоров’я включає захворюваність та потреби в профілактиці;

ü    створення такого товару, послуг та їх асортименту, які повніше задовольнятимуть вимоги ринку, ніж їхні конкуренти;

ü    необхідний вплив на споживача, попит і ринок загалом, який забезпечуватиме максимально можливий контроль у сфері реалізації.

Маркетингова діяльність дуже різноманітна. Вона включає в себе вирішення практично всіх господарських питань, пов’язаних з розробкою, виробництвом, збутом та постзбутовим обслуговуванням товарів.

Оскільки у маркетинговій діяльності системи охорони здоров’я відводиться пріоритетне місце споживачам, то початковим етапом в ній є ретельне вивчення їх реальних і потенціальних потреб (зокрема у відтворенні та збереженні здоров’я). Тому маркетингова діяльність повинна починатися з всебічного і глибокого аналізу ринку та його можливостей. “Знати, що потрібно покупцю сьогодні, і передбачати те, що він захоче купити завтра” – одна із головних заповідей маркетингу.

Один із найвідоміших маркетологів Ф.Котлер визначає чотири альтернативні стратегічні цілі маркетингу, які в системі охорони здоров’я мають певні особливості, зокрема:

1.    Досягнення максимально високого споживання. В охороні здоров’я ця мета може задовольнятися хіба що стосовно профілактики. Але аж ніяк не лікування.

2.    Досягнення максимального споживчого задоволення. Специфіка медичних послуг мало може претендувати на задоволення, але прагнути до мінімізації дискомфорту цілком оправдане.

3.    Пропозиція максимально широкого вибору – для медичних послуг обумовлюється адекватністю медичного втручання.

4.    Максимальне підвищення якості життя – цілком притаманне для системи охорони здоров’я.

Маркетингова діяльність може бути представлена як послідовність певних кроків до споживача, що їх має зробити виробник на шляху ринкових відносин. Кількість цих кроків – сім і зумовлено це кількістю функцій маркетингу. Зупинимося на кожній окремо і визначимо, що саме має зробити маркетингова служба, щоб реалізувати основне своє завдання – щонайкраще задовольнити потреби споживача.

1.                    Комплексне дослідження ринку передбачає пошук відповідей на такі запитання: на яких умовах слід працювати? Яка ємкість цих ринків, тенденції, кон’юнктура та прогнози (в системі охорони здоров’я – це рівні захворюваності, їх структура, динаміка)? Яка конкурентноздатність послуг фірми? В яких нових послугах відчуває потребу ринок? Яка їх ринкова та виробнича характеристика? Хто конкретно є споживачами та покупцями продукції фірми, їх сильні та слабкі сторони, методи конкурентної боротьби? Пошук відповідей на ці запитання здійснюється різними методами дослідження ринку.

2.           Розробка стратегії маркетингу. На основі проведених маркетингових досліджень розробляється стратегія маркетингу – плани реалізації маркетингових цілей. Стратегія базується на аналізі стану підприємства чи фірми, оцінках ринків і вимагає розробки заходів товарної, цінової, збутової політики, а також просування товару чи послуги. В системі охорони здоров’я – це аналіз показників діяльності закладу охорони здоров’я, показників захворюваності потенційних споживачів пропонованих послуг та зіставлення цих даних через призму стандартів надання даних послуг.

3.           Товарна політика є третім етапом маркетингової діяльності фірми, одним із чотирьох елементів комплексу маркетингу, що включає визначення споживчих характеристик товару та його позиціювання на ринку, розробку асортименту та засобів маркетингової підтримки на різних етапах життєвого циклу. У маркетинговій діяльності системи охорони здоров’я на даному етапі слід керуватися головним чином стандартами надання медичних послуг, що містяться в протоколах лікування окремих нозологій.

4.           Цінова політика є складовою конкурентноздатності товару, кінцева мета якої – визначити цінову стратегію, конкретну ціну послуги. Методика визначення оптимального рівня цін враховує попит на продукцію і чутливість покупців до зміни ціни, витрати виробництва та реалізації продукції і ціни конкурентів. У системі охорони здоров’я на цьому етапі слід керуватися в першу чергу мінімальною ціною виробника, за яку ще може бути надана дана послуга, з метою можливості найбільшого забезпечення попиту на неї. Чим більше дана послуга є необхідна для збереження життя чи здоров’я пацієнта, тим ціна її повинна бути доступнішою.

Згідно з підходами до ціноутворення, маркетинговій службі належить вибрати із переліку цінових стратегій найефективнішу: стратегію єдиних чи диференційованих цін, стратегію високих чи низьких цін, стратегію стабільних чи нестабільних цін, стратегію пільгових чи дискримінаційних цін, а також різноманітні знижки чи надбавки.

5.           Збутова політика передбачає вибір методу збуту: прямий (безпосередньо самим підприємством) або побічний – через торгових посередників, якими можуть бути оптові та роздрібні торговці, дилери, дистриб’ютори, агенти, комісіонери, брокери та консигнатори. У системі охорони здоров’я на цьому етапі не може йтися про побічний метод збуту, бо мова йде про послуги, які невіддільні від виробника, ото ж не можуть реалізовуватись іншими особами. Отже на даному етапі слід розглядати питання доступності та організації надання медичних послуг в найповнішому обсязі, відповідно до потреб споживачів, себто пацієнтів.

Для дрібного і середнього бізнесу збутова політика має в сучасних умовах свої особливості. Стратегія збуту складається, на перший погляд, з надзвичайно простих видів діяльності таких, як розмови з людьми, відвідування торгових виставок і шоу, бібліотек, заохочення для роботи в фірмі тих, хто дуже добре знає сферу, яка цікавить фірму. Прикладом можуть бути дві фірми одного підприємця з виробництва медичного обладнання. Компанія “Серджикот” виникла як безпосередній результат маркетингу, орієнтованого на споживача. Шелінгер, голова фірми, 6 місяців працював на добровільних засадах у медичному центрі лікарні в Бронксі (район Нью-Йорк). Він таким чином хотів визначити, яких інструментів бракує, щоб це можна було поставити на потік. І знайшов: систему для індикації при стерилізації інструментів. Нічого подібного на ринку не було. В результаті фірма з нульового рівня виросла до фірми з оборотом в 25 млн. дол.

Він же має і іншу фірму, яка займається випуском електронного діагностичного обладнання. Це обладнання поступало до замовників з обов’язковим відтиском телефону фірми, за яким споживач в будь-який момент міг зателефонувати фірмі про свої побажання. Холодною зимою були дзвінки від медсестер, які скаржились на відсутність термометрів зі шкалою, яка дозволила б виміряти у пацієнта більш низьку температуру. В результаті фірма Шелінгера стала випускати прилади, які дозволяли встановити температуру тіла у людей, які майже замерзли.

6.           Просування товарів на ринку здійснюється за допомогою реклами, пабліситі (інформації), персонального продажу та стимулювання збуту через покупців, продавців, посередників. Стимулювання збуту, як ефективний вид просування товарів, включає заходи стосовно покупців, продавців та посередників: різноманітні пільги та форми заохочення (знижки, конкурси, лотереї, кредит, подарунки). На просування товарів спрямована також реклама, що має на меті сприяти реалізації маркетингових цілей, до яких відносять “збільшення обсягу продажу, частки ринку”, “формування позитивного іміджу фірми”. У системі охорони здоров’я такий метод ширше використовується фармацевтичними фірмами, аніж лікувальними, що закономірно. Надмірна реклама надання медичних послуг може виступати, як скритий ятрогенний фактор, що виражено суперечитиме лікарській етиці. Таким прикладом до певної міри може слугувати реклама пластичних хірургічних втручань, що породила цілу низку невмотивованого попиту на дані послуги. Таким чином, на даному етапі в системі охорони здоров’я, виробник повинен керуватися в першу чергу доцільністю пропонованої послуги, обґрунтованою рівнями захворюваності та протоколами лікування.

7.     Організація та контроль маркетингової діяльності. Вона передбачає створення спеціальних підрозділів маркетингової служби – за функціями маркетингової діяльності, продуктовим принципом, регіонами або групами споживачів. Контроль маркетингової діяльності включає контроль за реалізацією та аналіз можливостей збуту, контроль прибутковості та аналіз маркетингових витрат, ревізію маркетингу. У системі охорони здоров’я даний контроль повинен здійснювати з головним акцентом на доцільність пропонованих послуг, а не прибутковість.

 

Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я

Якщо маркетинг – це наука про ринок, то чи можна говорити про маркетингові заходи у системі державної охорони здоров’я, яка не базується на ринкових засадах? Безперечно, і потрібно з кількох міркувань. По-перше, основні маркетингові поняття “нужда”, “потреба”, “запит”, “товар”, “обмін”, “угода” і “ринок” притаманні сьогоднішній системі охорони здоров’я у всіх напрямках її діяльності. По-друге, головні учасники ринкових відносин “виробник” і “споживач” у нашій галузі іменуються як “лікар” і “пацієн” і за своїми ринковими характеристиками, за винятком деяких особливостей, майже нічим не відрізняються. По-третє, принципи маркетингової діяльності застосовуються для всіх сфер життєдіяльності людини, де є поняття “задовольнити потреби”, яким в системі охорони здоров’я фактично заміняється термін “товар”.

Для системи охорони здоров’я головною метою є задовольнити потреби людей у здоров’ї. До сьогодні у нашій країні на виконання цього завдання використовують масовий маркетинг з розрахунку, що пропозиція виробника повинна задовольнити всіх споживачів. Які при цьому результати, бачимо сьогодні – масове незадоволення і виробників, і споживачів.

Ринок складається із виробників, які мають найрізноманітніші цілі, інтереси і можливості та зі споживачів, які також мають найрізноманітніші цілі, інтереси, потреби і можливості. В найоптимальнішому варіанті задовольнити обидві сторони, тобто скомплектувати ті цілі, інтереси і можливості може допомогти лише сегментація ринку.

Так от, у системі охорони здоров’я України своєрідна сегментація практикувалась. Так, можна до певної міри назвати спеціалізацію в системі медико-санітарної допомоги. Це не що інше, як сегментація ринку виробників. Таких сегментів сьогодні нараховується 138 – за кількістю лікарів-спеціалістів, перелік яких обумовлений Наказом МОЗ України №385 від 28.10.2002 року. Якби ще ринок споживачів був сегментований аналогічно – проблем би значно поменшало. Але 21 клас видів хвороб є, згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, які включають більше 2.5 тисяч захворювань. Окремий пацієнт може мати кілька захворювань і комбінація їх безмежна.

Сегментація ж ринку споживачів не за захворюваннями значно бідніша – цей ринок розділений на дорослих і дітей, і незначний сегмент виділений для жінок.

 

Ситуація ускладнюється ще й тим, що спрямовувати споживачів на споживання послуг у системі охорони здоров’я можуть лише виробники. Це та унікальна характеристика ринку медичних послуг, яка не характерна більше ні для яких товарів і галузей. Виробник виступає водночас продавцем і агентом споживача в одній особі. Зрозуміло, що для убезпечення споживачів від участі жертви ринку можуть лише унікальні і виважені маркетингові заходи.

Сьогодні в Україні запроваджується ще одна ринкова сегментація – інститут сімейної медицини, коли на існуючі сегменти нашарується ще один поділ – це поділ сімейний. У нинішніх умовах відбудеться саме нашарування, бо виокремлення або заміщення при існуючій системі організації охорони здоров’я є нереальне і, зрештою, недоцільне.

Медична допомога – найдороговартісніша система у всьому світі. Вартість медичної допомоги під впливом науково-технічного прогресу щороку зростає і зростатиме надалі. Процес подорожчання медичних послуг неможливо зупинити ніякими урядовими, економічними чи силовими методами. Власна платоспроможність споживачів за цими темпами не поспіває у всьому світі, а про Україну, де 80% населення має доходи близькі до прожиткового мінімуму, говорити не доводиться. Отже, постає необхідність вирішення питання: або сегментувати ринок медичних послуг за ознакою “платоспроможність – пропозиція”, або шукати механізми, які перекриватимуть недостатню платоспроможність.

Перший варіант простіше реалізовується в ринковій економіці, але не забезпечує частину населення доступною медичною допомогою. Другий легше реалізовується в плановому господарстві і, звичайно, грішитиме елементами тиску і економічного насильства. Для сьогоднішньої України складний один і другий шлях.

З іншого боку – маркетинг у системі охорони здоров’я не можна розглядати лише як ринок медичних послуг, не враховуючи реальну ситуацію із захворюваністю населення. З позицій чистої економіки можна було б задовольняти попит пацієнтів пропорційно до їх платоспроможності і врізноманітнювати рівень пропонованих послуг до рівня платоспроможності і таким чином досягати рівноваги “попит – пропозиція”.

Але попит в охороні здоров’я породжений в першу чергу проблемою – нездоров’ям. Ця проблема притаманна як окремій особі, що породжує вибірковий, індивідуальний попит, так і групою – соціумом, тоді це масовий попит, породжений не лише проблемою нездоров’я, а й проблемою безпеки. Так звані соціально-небезпечні захворювання окремих індивідів створюють загрозу для інших індивідів і при певному поширенні – загрозу для соціуму загалом. До таких проблем належать в першу чергу інфекційні та вірусні захворювання із значним рівнем контагіозності, венеричні захворювання, психічні захворювання, хвороби із не виясненим шляхом виникнення та передачі тощо. Хворий із цієї неблагонадійної групи може мати можливість оплатити медичну допомогу і перейти в розряд здорових або безпечних для оточуючих, а може і не мати такої можливості. Тоді оточуючим доведеться робити вибір: або оплачувати лікування такого індивіда, або витрачати кошти на свій захист. Завданням маркетингу буде в даній ситуації вирішити це питання як для соціуму так і для окремих індивідів.

Медична послуга – захід або комплекс заходів, проведених при захворюваннях або при безпосередній загрозі їхнього розвитку, спрямованих на попередження захворювання і відновлення здоров’я, що мають самостійне, закінчене значення і визначену вартість.

У системі охорони здоров’я ряд дослідників визначає маркетинг як систему принципів, методів і заходів, що базуються на комплексному вивченні попиту споживача і цілеспрямованому формуванні пропозиції медичних послуг виробників.

Маркетинг має ряд загальних функцій, властивому будь-якому типові керування: цілеспрямованість (планування), організація, координування, мотивація, облік і контроль. У той же час для маркетингу характерні й інші, специфічні функції: аналіз навколишнього середовища і ринкові дослідження, аналіз виробничих можливостей медичної установи і формування збутової політики, аналіз споживачів (пацієнтів), планування комплексу послуг, планування системи тарифів і цін, формування попиту і стимулювання збуту, формування структур маркетингових служб установ охорони здоров’я, контроль діяльності установ охорони здоров’я в умовах ринку медичних послуг і оцінка її ефективності.

Суб’єктами маркетингу охорони здоров’я є:

–       пацієнти (споживачі);

–       медичні установи;

–       лікарі загальної та приватної практики (виробники);

–       органи виконавчої влади;

–       фонди обов’язкового медичного страхування, страхові медичні організації, лікарняні каси (покупці);

–       територіальні і відомчі органи управління охорони здоров’я (продавці);

–       фахівці (організації) з маркетингу.

Діяльність будь-якої медичної установи в умовах адаптації до ринку державної системи охорони здоров’я повинні будуватися з урахуванням філософії (концепції) маркетингу. Медична установа, що керується філософією маркетингу, піддається впливові навколишнього середовища, основними компонентами якої є контрольовані і неконтрольовані фактори.

До формалізованих контрольованих факторів відносяться:

–       область діяльності,

–       загальні цілі,

–       роль маркетингу організації,

–       роль інших функцій,

–       корпоративна культура організації.

Для медичних установ у сферу маркетингової діяльності входять перелік медичних послуг, форми власності, контингент пацієнтів і т.д.

Серйозний вплив на маркетингову філософію організації роблять так звані умовно неконтрольовані фактори, до яких відносяться споживачі, уряд, економіка, конкуренція і незалежні засоби масової інформації.

В умовах ринкової економіки в системі охорони здоров’я необхідно будь-що уникати маркетингової короткозорості, короткострокового й обмеженого погляду на маркетинг і його середовище.

Перш ніж здійснювати планування медичних послуг, необхідно зробити аналіз цільового ринку цих послуг. Саме в цьому і полягає основна суть дослідницької функції маркетингу.

З погляду маркетингу потенційний цільовий ринок складається із сукупності зі схожими потребами у відношенні конкретного товару або послуги, достатніми власними фінансовими ресурсами а також готовністю купувати пропоновану продукцію.

Для визначення потреби цільових ринків і їхнього задоволення організація може використовувати наступні методи:

• Масовий маркетинг;

• Сегментацію ринку;

• Множинну сегментацію ринку.

Масовий маркетинг характерний для великої поліклініки, що охоплює своїм обслуговуванням територіальну зону з населенням 100-150 тисяч чоловік. Тактика масового маркетингу орієнтується на широкий споживчий ринок з використанням однієї базової стратегії маркетингу. Поліклініка справедливо вважає, що прикріплене населення повинне одержати медичну допомогу по максимально можливому діапазоні нозологій і найкраще безкоштовно, оскільки це привабливо для більшості населення. Головна мета масового маркетингу – максимізувати збут, що знаходить відображення в оцінці діяльності поліклініки за числом відвідувань пацієнтами лікаря, як основному показникові оцінки ефективності. Таке можливо тільки на національному (загальнодержавному) рівні. Стратегія масового маркетингу спирається на рядового споживача медичних послуг, необтяженого проблемами ціни.

Сегментація ринку, про що вже йшлося, націлена на специфічну групу споживачів. У системі охорони здоров’я сегментація ринку є частиною діяльності приватних клінік, стоматологічних кабінетів, оздоровчо-косметологічних організацій. Основна мета сегментації ринку – одержання доходу з одиниці послуги.

Множинна сегментація характеризується тим, що організація орієнтується на кілька сегментів ринку зі створенням стратегічного господарського підрозділу на кожнім сегменті ринку. У рамках множинної сегментації організації намагаються поєднати кращі сторони масового маркетингу і сегментації ринку. У результаті цього виникають умови для використання організацією диверсифікаційної діяльності, тобто діяльності, не пов’язаної основним призначенням.

Необхідно відзначити, що сегменти ринку охорони здоров’я повинні виділяться на основі регіональної демографії, аспектів демографії населення і життєвого стилю пацієнтів. Характеристики регіональної демографії, наприклад, для поліклініки, містять у собі розташування району, що відбиває його відмінність від інших у рівні доходів населення, культури, соціальних цінностях й інших споживчих факторах, чисельність і щільність, рівень захворюваності, смертності, розподіл по класах хвороб населення.

Організація маркетингу — це структурна побудова для управління маркетинговими функціями. Вона встановлює підпорядкованість і відповідальність за виконання поставлених цілей і завдань.

Організація маркетингу передбачає:

· побудову та вдосконалення структури управління маркетингом;

· підбір фахівців з маркетингу належної кваліфікації;

· розподіл завдань, прав та відповідальності серед працівників

маркетингових служб;

· створення належних умов для ефективної роботи маркетингового

персоналу;

· забезпечення ефективної взаємодії маркетингових та інших служб.

Функції маркетингу виконує служба маркетингу, яка може мати різну організаційну структуру: функціональну, регіональну, товарну, ринкову та різноманітні їх комбінації.

Функціональна організація служби маркетингу передбачає розподіл обов’язків між структурними підрозділами за окремими функціями маркетингової діяльності.

Функціональна організація служби маркетингу є найпоширенішою та найпростішою, проте її ефективність знижується із зростанням товарного асортименту та розширенням кількості ринків збуту. При такій організації маркетингу відсутня особа, яка відповідає за маркетинг окремих товарів загалом чи маркетингову діяльність на окремих ринках.

На підприємствах із широким товарним асортиментом застосовують товарну (продуктову) організацію. Це така структура управління маркетингом, в якій за розроблення і реалізацію стратегій та планів маркетингу для певного товару чи групи товарів відповідає керівник по товару. Переваги даного підходу до організації маркетингової діяльності на підприємстві:

· керівник, який займається певним товаром, має можливість координувати різні роботи з усього комплексу маркетингу для даного товару, а також скоро реагувати на вимоги ринку;

· приділяють увагу як основним, так і другорядним за значенням товарам;

· легше виявляти здібних працівників, адже їх залучають до всіх сфер оперативної маркетингової діяльності.

Проте для даного типу оргструктури, особливо коли на підприємстві паралельно існують і функціональні маркетингові служби, характерні певні недоліки:

· керівник, який відповідає за певний товар, не має усіх повноважень, необхідних для його діяльності;

· товарна організація часом потребує більших видатків, ніж очікується, через значні витрати на утримання великої кількості персоналу;

· у працівників товарних підрозділів можуть існувати „подвійні підпорядкування”: своїм безпосереднім керівникам та керівникам функціональних маркетингових служб.

При виборі організаційної структури маркетингу слід дотримуватися основних принципів її побудови:

· наявності чітко сформульованих цілей та завдань, поставлених перед підприємством;

· забезпечення оперативного передання інформації між службами маркетингу;

· відсутності „подвійного підпорядкування”

· обмеження кількості персоналу;

· обмеження кількості ланок в управлінні;

· чіткого визначення та координації завдань лінійного керівництва і функціональних служб;

· загальної координації дій вищим керівництвом.

Дотримання даних принципів дасть змогу вибрати найбільш прийнятну оргструктуру управління маркетингом та забезпечити ефективність її подальшої роботи.

У системі охорони здоров’я, побудованій за радянським зразком, обсяги і рівень надання медичної допомоги, при всій декларованій рівності і соціальній справедливості, відрізнялися високим ступенем привілейованості. Була створена спеціальна система медичної допомоги для керівництва партії і країни. При обмеженості ресурсів, що виділялись на охорону здоров’я, значений пріоритет віддавався робітникам і дітям. І все-таки можна стверджувати, що кваліфіковану медичну допомогу в решті випадків забезпечувала держава незалежно від соціального стану пацієнта, його місця проживання і т.п.

Принципова сутність сучасного періоду реформування вітчизняної системи охорони здоров’я, поряд з іншими, характеризується об’єктивними умовами, при яких медична послуга стає товаром, а відносини виробників і споживачів медичних послуг (зокрема, лікаря і пацієнта) по суті своїй починають визначатися як маркетингові з переважаючою вибірковою роллю пацієнта і пропонуючою роллю лікаря, як виробника. Роль агента між споживачем (пацієнтом) і виробником, яку виконує сам виробник (лікар) ставить останнього у винятково виграшну позицію в царині ринкових стосунків.

До того умовні групи пацієнтів (хворі однієї нозології, декретовані контингенти, диспансерні групи спостереження й ін.) починають співвідноситися з характерними для ринку структурами. Полем реалізації маркетингових взаємин у медицині стають визначені сегменти ринку медичних послуг, розмаїтість яких за формою і змістом відображає в охороні здоров’я, як у соціальній структурі суспільства, один із принципів демократичності.

Разом з тим, при рівності нестатків, узагальнено іменованих медичними, маркетингові взаємини в охороні здоров’я породжують фрагментацію ринку медичних послуг відповідно до визначеного, істотно різними рівнями потреб у медичних послугах. Саме широкий спектр медичних потреб, починаючи від індивідуальних і закінчуючи груповими, їх ефективне і якісне задоволення з урахуванням розмаїття і спільності, визначають сутність маркетингових систем охорони здоров’я.

Якість медичного обслуговування, вільний доступ до методів і форм лікування, вибір і звертання до будь-якого постачальника медичних послуг, можливість юридичного й економічного впливу при незадоволенні або неякісному задоволенні медичних потреб, заробіток медичного працівника пов’язаний з результатами праці і задоволеністю пацієнта, правова й економічна захищеність, як споживача, так і постачальника медичних послуг – далеко не повний перелік характеристик, властивих маркетинговим системам охорони здоров’я.

Разом з тим необхідно розкривати і негативні складові ринку медичних послуг. Зокрема, до негативної сутності маркетингових взаємин в охороні здоров’я відносять ослаблення профілактичних заходів, неприйняття медичних послуг з високою часткою гуманітарної місії охорони здоров’я і низьким рівнем прямої економічної вигоди, можливість дискримінації хворих соціально уразливих груп та неплатоспроможних громадян та ін. Деякі протиріччя подібних проблем вдається зняти при методологічному підході, що розглядає такі групи пацієнтів, їхні медичні потреби в якості своєрідних і специфічних сегментів ринку, визначенню їхнього законного місця в маркетинговій системі охорони здоров’я і перебуванню форм і методів задоволення потреб і попиту клієнтів цих сегментів.

Із сегментацією ринку тісно зв’язана сутність диференційованого і недиференційованого маркетингу.

Стратегія недиференційованого маркетингу медичних послуг полягає в мінімізації розходжень між сегментами ринку, коли в першу чергу приймаються до уваги загальні характеристики споживачів медичних послуг, а потім їхнє розходження. Лікувально – профілактичне обґрунтування прагне отримати ліцензію і представити на ринок такі медичні послуги (види медичної допомоги), що залучать якомога більшу кількість пацієнтів і прагне створити унікальний імідж у свідомості покупця медичних послуг. Така стратегія застосовується, якщо нею може бути досягнуте скорочення витрат, але підприємство ризикує потрапити або в інтенсивну конкуренцію в даному сегменті, або понести істотні економічні витрати. До умовно недиференційованого маркетингу медичних послуг можна було б віднести імунопрофілактику, профілактичні огляди населення й ін. Цілком ймовірно, у рамках недиференційованого маркетингу медичних послуг, з його негативними економічними ризиками для виробника, повинні визначатися державні гарантії, тобто власне кажучи покупцем таких медичних послуг повинне виступати держава.

Диференційований маркетинг медичних послуг – розробка різних видів медичних послуг і спрямованих програм лікарських дій для кожного сегмента; використовуючи варіації медичних послуг і змінюючи їхнє лікувально-профілактичне обґрунтування (лікар) сподівається одержати більш високий виторг при оптимальних результатах і якості медичної допомоги.

Динамізм стратегії надання медичних послуг полягає в розумному і своєчасному сполученні диференційованого і недиференційованого маркетингу медичних послуг. Можливість переходу споживача медичних послуг з одного сегмента в іншій визначає динамічність і область ринкової життєздатності лікувально-профілактичного обґрунтування або лікарської практики, а відносний ступінь приступності медичних послуг характеризується специфічністю сегмента ринку.

Медична послуга, будучи специфічною формою товару, по суті визначає і специфічність сегментування ринку медичних послуг.

Неможливо звернутися відразу до всіх покупців медичних послуг, тому що вони мають різноманітні смаки і розрізняються по стилі покупки, а також за рівнем доходів. Звідси вимальовується напрямок спеціалізованих сегментів ринку медичних послуг. До того ж, на деяких субринках можуть бути вдало розташовані конкуренти. Тому, лікувально-профілактичний заклад повинен бути зацікавленим у виявленні найбільш привабливих і сумісних з їхніми цілями і ресурсами субринків. При однакових медичних потребах різними можуть бути запити, ресурси, географічне положення, рівень санітарної культури, купівельна спроможність. звички. Будь-якою з цих перемінних можна скористатися як основою для сегментування ринку. В ідеалі, лікувально-профілактичний заклад (суб’єкт лікарської практики) воліє бути єдиним у своїй ніші, чим ця ніша вужча, тим менше конкурентів. Але при цьому звужується і ймовірність великих і широких продажів медичних послуг. Ніша сегмента ринку медичних послуг тим привабливіша, чим більше відповідає наступним характеристикам:

–     в обсязі медичних послуг пацієнти мають складні і специфічні потреби в задоволенні медичних потреб;

–     вони готові платити значну ціну, щоб одержати медичну допомогу абсолютної якості, тобто коли медичні процедури абсолютно адаптовані до їх явних і прихованих потреб;

–     виробник медичних послуг має високу, постійну професійну і суспільну компетенцію;

–     придбання цієї компетенції дозволяє обійти конкурентів, звідси “здатність медичного працівника вчитися стає все більш важливою якістю, навіть більш важливою, ніж практичний досвід, що швидко застаріває” (О.П.Щепін).

Якогось єдиного методу сегментування ринку медичних послуг не існує. Необхідно випробувати варіанти сегментування на основі різних перемінних параметрів, одного чи декількох відразу, для пошуку найбільш корисного варіанту.

Як видно, державні гарантії в охороні здоров’я громадян повинні охоплювати ті сегменти ринку, які для виробника медичних послуг, що розраховує на рентабельність, пов’язані з непривабливістю даного ринкового сектора.

Таким чином, маркетингові системи охорони здоров’я, що спираються на об’єктивні економічні закони, характеризуються визначеними сегментами ринку. Сегментування ринку медичних послуг дозволяє надати медичну допомогу (задовольнити конкретний попит) і з урахуванням індивідуальності пацієнта, і з урахуванням масового споживання медичних послуг