ВОГНЕПАЛЬНІ ПОШКОДЖЕННЯ ОДЯГУ І ШКІРИ

Вогнепальна  ТРАВМА: СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА та діагностика. Вогнепальний  рановий  канал  у внутрішніх  органах  І  кістках

Вогнепальна зброя з’явилася в середині XIV століття і з тих пір широко застосовується у бойових діях.

 

 

 

 

 

 

Вогнепальна зброя – пістолети (зверху донизу – Beretta, Parabellum, «Гюрза» )

   Вогнепальною називається зброя, в якій для викидання снаряду з каналу ствола використовується кінетична енергія згорання пороху. Вона поділяється на артилерійську і стрілецьку. Стрілецька зброя буває груповою та індивідуальною (або ручною). Пошко­дження, що виникають внаслідок вибуху різних вибухових речовин чи пристроїв, відносяться до вибухової травми. 
   У судово-медичній практиці зустрічаються вогнестрільні ушко­дження головним чином від пострілів з ручної зброї.

Вона поді­ляється (див. таблицю) на бойову (гвинтівки, карабіни, автомати, пістолети, револьвери ), мисливську (гладкоствольну, нарізну, комбіновану), спортивну (малокаліберні гвинтівки, пістолети, револьвери), спеціальну (сигнальні ракетниці, стартові пістолети) та саморобну чи змінену (самопали , втинки або обрізи ). Н.О. Селіванов (1962) вогнепальну зброю класифікує так: за цільовим призначенням – бойова, мисливська, спортивна; за конструкцією – гвинтівки, автомати, карабіни, пістолети, револьвери; за способом переза­рядки – неавтоматична, напівавтоматична, автоматична; за дов­жиною ствола – короткоствольна (пістолети, револьвери), се­редньо­ствольна (автомати), довгоствольна (гвинтівка, руш­ниця); за кількістю стволів – одно-, дво-, багатоствольна; за особли­востями каналу ствола – нарізна, гладкоствольна, ком­бі­нована; за числом зарядів – однозарядна, багатозарядна; за ме­ха­нізмом пострілу – запальна, пневматична; за способом виготовлення – заводська незмінена, заводська перероблена (об­різи), кустарна чи саморобна. Гладкоствольні мисливські рушниці поділяються на: ті, що переламуються, і ті, що не переламуються; куркові (курки зовні) та безкуркові (курки всередині механізму рушниці).

 

     

Найбільш масові автомати світу:  AK-47M та M-16

 

Для того щоб грамотно, зі знанням справи виконати екс­пер­тизу вогнестрільної травми, фахівець в галузі судової медицини повинен бути добре ознайомлений з рановою балістикою, зі зброєю і боєприпасами, що найчастіше зустрічаються в експертній практиці.
   Балістика (від грец. ballo – кидаю) – наука, що вивчає закони руху снарядів. Судова балістика – спеціальна дисципліна, яка вивчає матеріальну частину вогнепальної зброї і її боєприпаси, а також явища, викликані пострілом, в тому числі і його сліди на різних перешкодах (одязі, тілі людини), в зв’язку з питаннями, що виникають при розкритті злочинів проти здоров’я та життя люди­ни, коли вони скоєні з застосуванням вогнепальної зброї. Ранова балістика вивчає дію снаряда (кулі, дробу) на тканини організму.

Стрілецька зброя буває малокаліберна (5-6 мм), середньо­каліберна (7-9 мм), крупнокаліберна (більше 10 мм). Калібр – це відстань між протилежними полями (по діаметру) каналу ствола в міліметрах у нарізній вогнепальній зброї або діаметр каналу ствола у гладкоствольній зброї.

Калібр мисливських рушниць відповідає числу круглих свинцевих куль, які можна виготовити з одного фунта (409,5 г) свинцю, якщо робити їх відповідно до діаметра кана­лу ствола. Наприклад, якщо калібр рушниці 16, то з фунта свинцю можна відлити 16 таких куль. Калібру 12 дробової зброї відповідає діаметр каналу ствола 19,2 мм, калібру 16 – 17,75 мм, калібру 20 – 16,5 мм.

Схематичний переріз ствола з указанням нарізів, калібру і полів

 

Боєприпаси  та набої

Патрон – це боєприпас до ручної вогнепальної зброї і являє со­бою з’єднані в одне ціле за допомогою гільзи снаряд (куля чи дріб), пороховий набій і капсуль (див. малюнки).

Різні види патронів

Споряджений патрон, у якому відсутня куля чи дріб, називається холостим.
   В свою чергу гільзи бувають металеві, пластмасові та картонні, за формою – пляшкоподібні та циліндричні. В денці гільзи є спе­­ціальне гніздо із запалювальними отворами, в яке вставляється кап­суль з ініціюючою (займистою) речовиною: азидом свинцю, гри­му­чою ртуттю або тетразеном. Знайдена на місці пригоди гільза підлягає вилученню та подальшому криміналістичному до­слідженню.
   Капсуль являє собою металевий ковпачок з ударною вибу­ховою речовиною, який служить для запалення пороху. Ударний склад вітчизняних мисливських капсулів складається з гримучої ртуті, бертолетової солі та антимонію. При ударі бойком ударника по капсулю відбувається вибух ударного складу, полум’я проникає через запалювальні отвори в гільзу, запалює порох і настає постріл.

Будова  патронів

Розрізняють патрони централь­ного бою і бокового вогню. Вони бувають гвинтівочні, пістолетні, револьверні, мисливські, спеціальні тощо.

   Порох – це вибухова речовина для виготовлення набоїв вогнестрільної зброї. Відомі три види пороху: димний, бездимний (колоїдний) і малодимний (“лесмок”). Димний або чорний порох являє собою механічну суміш 75 % калієвої селітри, 15 % деревного вугілля і 10 % сірки. Він застосовується іноді в мисливсь­ких патронах. При згоранні димного пороху утворюється 50 % вуглекислоти, 10 % окису вуглецю, 35 % азоту, 3 % сір­ководню, 2 % водню.
   Бездимний порох – це клітковина, оброблена азотною кислотою і переведена в колоїдний стан за допомогою певних розчинників. Винайдений у Франції у 1886 році. Розрізняють бездимний порох піроксиліновий і нітрогліцериновий. При згоранні він утворює 39,5% окису вуглецю, 17,7 % парів води, 16,8 % водню, 11,6 % вугле­кислоти, 10,4 % азоту, 0,5 % кисню тощо. Бездимний порох має значно кращі балістичні властивості, ніж димний: темпе­ратура спалаху димного пороху – 300 0С, бездимного – 900 0С, при згоранні 1 г димного пороху утворюється близько 300 см3 газо­подібних продуктів, бездимного – 900 см3.
   Малодимний порох – це суміш 20-40 % піроксиліну та 60-80% димного пороху, застосовується іноді в малокаліберних патронах. У мисливському патроні міститься 4,5-6,5 г пороху.

Деякі види порохів, дробі, капсулів

Куля – це невеликий снаряд у вигляді стального чи свин­це­вого злитку довгастої форми із загостреним або тупим кінцем для стрільби з гвинтівок, автоматів, пістолетів, рушниць, куле­ме­тів. Вони бувають оболонкові, напівоболонкові і без­оболонкові; довгі, проміжні і короткі; гострі (шпилясті) і тупокінцеві. Поділяються на звичайні та спеціальні. Звичайна куля складається з оболонки (плакірована сталь), мельхіору (або томпака) і свин­цевого осердя. Спеціальні кулі бувають бронебійними, трасую­чими, запалю­вальними, розривними (пристрілювальними) і комбінованими. У дробових рушницях застосовують свинцеві і комбіновані кулі Якана, Бреннеке, Майєра та інші. Маса кулі від різної стрілецької зброї різна, наприклад, маса кулі до пістолета Макарова – 6,1 г, до автомата Калашникова і карабіна СКС – 7,9 г.
   Пошкоджуючим снарядом у мисливських патронах най­частіше буває дріб або шріт, що являє собою дрібні свинцеві кульки. Виготовляється фабричним і кустарним способом. Дріб має 18 номерів: 12 – за зменшуваною величиною та 6 (від одного до 6 нулів) – за зростаючою. Кожний номер дробу відрізняється від сусіднього на 0,25 мм. Дріб № 1 має діаметр 4 мм, № 12 – 1,25 мм, шість нулів – 5,5 мм. Дріб діаметром більше 5 мм називається картеччю. Маса дробу, яка засипається в патрон, повинна стано­вити одну соту маси рушниці. Це в середньому 30-36 г. “Січка” (саморобний дріб) – це нарізані шматочки свинцю, іноді обкачані (“катана січка”). Жеребйо – шматочки свинцевого прута.
   

У мисливському патроні безпосередньо на порох кладуть спочатку картонний, потім повстяний пиж з метою створення найкращої герметизації при згоранні пороху.

Пиж – це спеціальна прокладка, що відділяє у патроні порох від дробу чи кулі.

На пиж насипають дріб і закривають патрон ще одним картонним пижом (або заливають розтопленим парафіном). Зараз застосовують пижі-контейнери для дробу з поліетилену.

 

Будь-який пиж, знайдений на місці події чи в рані, є цінним речовим доказом, тому він підлягає вилученню і передачі слідчому.

 

 

Постріл  та  його  механізм

   Постріл – це спалах пороху в патроні, що знаходиться в патрон­нику вогнепальної зброї, і викидання кулі (дробу) з каналу ствола під тиском порохових газів, утворених внаслідок цього спалаху.

   Для проведення пострілу споряджений патрон вставляють у казенну частину ствола (патронник) вогнепальної зброї. Ствол за­пирається затвором або колодкою, у яких є спеціальний ударний механізм. При натискуванні на спусковий гачок бойок ударника б’є по капсулю патрона. Внаслідок удару ініціююча речовина вибухає і через запалювальні отвори у денці гільзи запалює порох. Останній в тисячні долі секунди (в середньому за 0,001-0,006 с) перетворюється з твердого стану в газоподібний. Це явище супро­вод­жується миттєвим величезним підвищенням тиску в патроні – від 400-700 атм. у гладкоствольній чи короткоствольній зброї до 2000-3000 атм. у бойовій нарізній зброї. Тиском газів куля чи дріб проштовхуються по каналу ствола, де вони отримують посту­пальний і обертальний рух і зі швидкістю від 400-600 м/с до 1000-1200 м/с вилітають зі ствола. Постріл супроводжується силь­ним, коротким, характерним звуком.

Постріл з револьвера

   Залишаючи канал ствола, куля обертається навколо своєї осі зі швидкістю 2-3 тис обертів за 1 с, що необхідно для її стійкості у польоті і збільшення його дальності. Цей рух зу­мов­лений наяв­ністю на внутрішній поверхні каналу ствола бойової зброї гвинто­подібних нарізів, які являють собою вузенькі рівчаки. Кількість нарізів буває від 3 до 8. Вони, як правило, йдуть зліва – вверх – направо.

 

 

Автоматичний пістолет Стєчкіна (на розрізі) та додаткові фактори пострілу

Поперечний переріз ствола (нарізи)

Крім того, у польоті куля ще на­буває конусоподібного обер­тального руху подовжньої її осі, що носить назву прецесія. А коливальний рух подовжньої осі кулі в польоті називається її нутацією.

 

Механізм утворення вогнестрільного поранення дуже складний. Вогнестрільний снаряд (куля, дріб) несе величезну кінетичну енергію, яку він передає тканинам організму при вході в них. Ефект дії вогнестрільного снаряда на тканини залежить від ряду факторів: від маси кулі чи дробу, їх швидкості та фізичного стану тканин. Пробивна здатність кулі обумовлена її “живою силою” в момент поранення, яку можна вирахувати за відомою з фізики формулою кінетичної енергії Е = mv2 : 2, де m= p : q (р – вага снаряда, q – прискорення падаючого тіла). При збільшенні маси кулі у 2 рази її енергія збільшиться також у 2 рази, водночас як збільшення удвічі її швидкості викликає збільшення енергії у 4 рази. При одній і тій же масі більшу енергію буде мати куля, що рухається швидше.

 

 

Види  дії  кулі  на  тканини  людини

 

(зверху – донизу: розривна, пробивна, клиновидна і контузійна)

 

   Кінетична енергія кулі, виражена у кілограмометрах (чи джоу­лях), може бути величезною. Для передачі енергії найбільше зна­чення має швидкість кулі. Залежно від величини кінетичної енергії і швидкості кулі розрізняють 4 основні види дії кулі на тіло людини: розривну, пробивну, клиноподібну та контузійну.
   Розривну або гідродинамічну дію кулі спостерігають тоді, коли куля має дуже велику кінетичну енергію при швидкості руху 500-1000 м/с, і полягає в тому, що травмована частина тіла розри­вається на шматки на значно більшому просторі, ніж величина кулі.

 

Розривна (гідродинамічна) дія кулі. Руйнація мозкової частини черепа

 

Розривна дія кулі найчастіше проявляється при попаданні її в рідке або напіврідке середовище організму (в головний мозок, наповнений сечовий міхур, наповнений їжею шлунок, в серце під час діастоли тощо). У зв’язку з тим, що таке середовище практично не стискується, воно передає енергію кулі у всі боки з однаковою силою, сприяючи тим самим утворенню просторих численних розривів. Це може призвести, наприклад, до повного руйнування голови з втратою речовини головного мозку та кісток.
   Розривна дія кулі може мати місце при порушенні цілості оболонки кулі, а також при неправильному польоті кулі, коли вона втрачає рівновагу і перевертається у повітрі (наприклад, після рикошету, при пострілі з обрізу).
   Пробивна дія кулі проявляється при її швидкості не менше 250-300 м/с. Така куля вибиває в мішені (одежі, шкірі, кістках) частину тканини, утворюючи пошкодження з втратою частини речовини, тобто дефект тканини. Вибита тканина в подрібненому стані забирається разом з кулею. Наприклад, в речовині мозку за ходом ранового каналу можна знайти найдрібніші частинки шкіри та осколки кістки з вибитих кулею отворів.

Клиноподібна дія кулі відбувається тоді, коли кінетичної енергії кулі не вистачає, щоб вибити шматок тканини і зробити отвір. Це спостерігають у випадках, коли куля попадає в одяг чи тіло людини, маючи швидкість руху 100-150 м/с. Куля тільки розсуває тканини, тобто діє як клин. Вогнепальна рана має щілиноподібну форму, дефект тканини не утворюється.
   Про клиноподібну дію кулі свідчить такий приклад.
   Коли вранці мати прийшла розбудити свого сина, то виявила на його голові не помічені звечора подряпину та невеличку гґулю. Проте 9-річний хлопчик заспокоїв матір, сказавши, що, граючись зі своєю молодшою сестрою напередодні, вдарився головою об журнальний столик. Мати промила подряпину перекисом водню, змастила йодом. Хлопчик почував себе цілком нормально, і через деякий час його мати зовсім забула про гґулю. Проте на другий ранок вона ледве розбудила сина – хлопчик скаржився на головний біль і сонливість. Занепокоєна мати відвезла сина до лікаря, який, оглянувши подряпину та ґгулю, сказав, що через кілька днів хлопчик забуде про пригоду. Але він і після огляду продовжував скаржитися на сильний головний біль. Мати показала сина ще одному лікарю, який також сказав, що в даному випадку хвилюватися немає про що.
   Через 6 днів після першої консультації хлопчик уже не міг говорити, у нього порушилась координація рухів. Стривожена мати знову повезла сина в лікарню. Лікарі врешті-решт зробили рентгенограму і виявили в голові хлопчика кулю калібра 7,62 мм. Ті, що проводили розслідування, знайшли кульовий отвір у рамі вікна кімнати хлопчика. За їх висновками, постріл був зроблений на відстані біля 1 км від будинку, де жила сім’я, і ця випадкова (шальна) куля попала в м’які тканини голови хлопчика, коли він спав. Ось чому ніхто не чув звука пострілу, а сам хлопчина не відчув, як куля увійшла йому в голову.
   На щастя, куля не зачепила мозок, а лікарі видалили її без будь-яких труднощів. Операція не викликала ніяких ускладнень, і хлопчик почуває себе добре.

Контузійна дія кулі відбувається тоді, коли кінетична енергія її незначна (кілька десятків кілограмометрів), куля знаходиться при кінці льоту, а уражувана тканина щільна. У таких випадках куля діє, як кинутий тупий предмет, утворюючи на тілі садно чи синяк, іноді поверхневу рану, що має властивості забою. Конту­зійна дія характерна також для кулі, яка проникла в тіло і, втратив­ши значну частину своєї живої сили, зустрічається з кісткою. При цьому куля може зупинитися, не пошкодивши кістку або тільки утворивши в ній тріщину.

 

Теорії  дії  кулі

   Існує кілька наукових теорій, які пояснюють складний механізм взаємодії великої енергії кулі чи дробу з живими тканинами людського організму, в цілому – механізм утворення вогнестріль­ного поранення.  

Теорія гідравлічної (гідростатичної) дії кулі заснована на працях німецьких учених кінця XIX ст. Регера, Брунса та ін.(тому її нази­вають ще німецькою теорією). Згідно з цією теорією, при форму­ванні вогнестрільного пошкодження мають значення швидкість снаряда, що визначає темп підвищення тиску в рідині, а також його калібр, тобто величина діючої на рідину поверхні тіла, що ударяє. Теорія гідравлічної дії кулі грунтується на гідростатичному законі Паскаля, за яким тиск, що формується в рідині, яка знахо­диться в герметично закритій посудині, передається у всі боки з однаковою силою. Ця теорія спроможна пояснити тільки механізм вогнестрільних пошкоджень порожнистих органів, наповнених рідиною чи напіврідким вмістом.   

Теорія ударної дії кулі запропонована російськими вченими П.І. Морозовим (1889), Є.В. Павловим (1892), В.О. Тіле (1894) та І.П. Ільїним (1894), в зв’язку з чим має ще назву російської теорії. За цією теорією руйнуюча дія кулі на будь-якій відстані і відносно до всіх тканин тіла визначається величезною кінетичною енергією й ступенем твердості кулі, а також опором тканин уражу­ва­ного тіла. Правильність цієї теорії доводять, зокрема, експе­рименти І.П. Ільїна: роблячи постріли в голову трупа через два трепанаційні отвори в черепі, він спостерігав у 8 разів менші руйнування, ніж при пострілі в цілий череп. Згідно з цією теорією, чим скоріше зменшується швидкість польоту кулі та чим швидше передається енергія кулі в момент поранення, тим значніші пошкодження тканин, тобто найважливішим фактором травмуючої дії кулі є величина переданої тканинам енергії.

 Теорія гідродинамічної дії кулі полягає в тому, що уш­кодження тіла формуються за рахунок того, що снаряд (куля чи дріб), проникаючи в рідке або напіврідке середовище, передає йому свою велику швидкість. Проте в середовищі енергія кулі не розповсю­джується рівномірно у всі боки, а спрямована переважно у напрямку її польоту. Отже, визначальним фактором у взаємодії кулі з рідким середовищем є рідина з властивими її фізичними якостями, зокрема передача енергії снаряда рідким чи напіврідким середовищем. Недоліком цієї теорії є те, що пошкоджуюча дія пов’язується головним чином зі станом тканин, а точніше зі ступенем їх насиченості рідиною, а не з особливостями дії самої кулі чи дробу.

 

Вхідний  та  вихідний  отвори

   Вистріляна куля чи дріб справляють переважно механічну трав­матичну дію. Типове вогнестрільне ушкодження складається з вхід­ної рани, ранового каналу і вихідної рани при наскрізному пораненні. Бувають також сліпі, дотичні та оперізувальні вогне­стрільні пора­нення. При експертизі вогнестрільних ушкод­жень завж­ди виникає питання про напрямок пострілу, про взаємо­розташування поранено­го і стріляючого, про напрямок ранового каналу в тілі людини тощо. Для правильного вирішення цих та інших питань треба перш за все встановити вхідний та вихідний отвори, які значно відріз­няються один від одного за своєю морфологією.

Вхідна кульова рана (чи вхідний отвір) невелика, 6-8 мм в діаметрі, рідко більша, часто відповідає діаметру кулі або на 1-2 мм менша цього діаметра. Проте у деяких випадках вхідний отвір може бути більшим від вихідного. Це буває внаслідок дії газів при дуже близьких дистанціях пострілу. У більшості випадків вхідний отвір дещо менший діаметра кулі. Це пояснюється власти­вістю шкіри, яка розтягується при проходженні через неї кулі і яка слідом за тим трохи скорочується. За величиною вхідного отво­ру у шкірі не можна зробити правильний висновок про калібр зброї.
   Форма її кругла, круглувата або овальна, якщо куля входить у тіло своєю головною частиною перепендикулярно до поверхні шкіри чи під незначним кутом до неї.

 

Кругла форма і дефект тканини у вхідній вогнепальній рані

 

 Кругла форма вхідного отвору пояснюється тим, що куля в момент заглиблення у тіло, маючи велику кінетичну енергію і ударяючи своїм переднім кінцем у шкіру, вибиває у ній (подібно пробивачу) отвір, який наближається за формою до поперечного круглого перерізу кулі. Овальна форма вхідної вогнестрільної рани ( 2 ) може бути зумовлена зануренням кулі через шкіру боковою поверхнею, нерівномірним скороченням шкіри, що проявляється сильніше за ходом еластичних волокон, пораненням складки шкіри, зміною положення тіла, пов’язаним зі зміщенням тканин в ділянці поранення тощо. Інші форми вхідного отвору трапляються рідко.
   Маючи значну кінетичну енергію, куля вибиває ділянку шкіри, що знаходиться перед нею, внаслідок чого спостерігають дефект тканини (1) – одна з достовірних ознак вогнестрільного вхідного отвору. Ця ознака полягає в тому, що відповідно до вхідного отвору відсутня частина шкіри, завдяки чому краї рани не можуть бути цілком зближені, рана зяє. Найчастіше дефект тканини має круглу чи овальну форму. За розмірами він дещо менший від діаметра кулі, що зумовлено деякою розтяжністю шкіри при проходженні через неї останньої. М.І. Райський назвав цю ознаку “мінус ткани­ни”.

Визначають дефект тканини шляхом зіставлення країв рани: якщо вони не зближуються або зближуються за рахунок натягу шкіри з утворенням складок, то це свідчить про наявність дефекту.

 

 

Механізм утворення дефекту тканини

   М.І. Райський встановив: якщо вирізати з трупа шматок шкіри, зважити його і вистрілити в нього, то вага шматка після проходження через нього кулі зменшиться на величину ваги вибитої тканини. Звідси і термін – “мінус тканини”.
   Ця виключно важлива ознака вхідної вогнестрільної рани була встановлена ще М.І. Пироговим у 1849 році. У своїй праці “Звіт про подорож по Кавказу” він писав: “Отвір входу відрізняється від вихідного тим, що вхідний буває завжди із втратою сутності шкіри. Отвір виходу ми ніколи не помічали круглим. Він, очевидно, утворюється внаслідок тільки розриву шкіри, без втрати її сутності або в крайньому разі з втратою незрівнянно меншою, ніж отвір входу”.
   Діагностична цінність ознаки очевидна: виявлення дефекту тканини в одному з двох отворів при наскрізному пораненні дає право визнати цей отвір вхідним.
   Іншою ознакою, що має надзвичайно важливе значення у роз­піз­нанні вхідного отвору, є наявність навколо нього обідка осаднення.

 

Вхідна кульова рана: кругла форма, дефект тканини, обідок осаднення

 

Його також уперше описав видатний М.І. Пирогов у 1865 р. у праці “Начала про військово-польову хірургію”: “… на краю вхідного отвору іноді можна помітити і вузьку темнувату смужку стоншеної шкіри…”
   Контузійний обідок або обідок осаднення оточує вхідний отвір вузькою каймою шириною 1-2 мм. Він обумовлений тим, що в момент проходження кулі через шкіру остання трохи вдавлюється і розтягується внаслідок своєї еластичності. Через це край рани, що стикається з кулею, при цьому забивається і здирається боковою її поверхнею. Якщо куля заглиблюється у тіло перпенди­кулярно до поверхні шкіри, то обідок осаднення звичайно кільце­подібний і однакової ширини на всьому протязі. Якщо куля проби­ває шкіру під кутом, то обідок осаднення буде ширшим з тієї сторони, де куля і шкіра складали менший (іноді гострий) кут, оскільки зі сторони гострого кута шкіра трав­мується і здирається у більшій мірі, ніж з боку тупого кута.
   Чим більша кінетична енергія кулі, тим більший дефект тканини і, отже, вужчий обідок осаднення. Ширина обідка осаднення залежить також від величини і форми кулі. Обідок осаднення не завжди добре виражений, особливо на розірваних великих вхідних отворах.   

М.І. Райський запропонував відрізняти ще обідок виси­хан­ня, який виникає на трупі через 12-24 год після смерті внаслідок посмертного висихання шкіри в ділянці її осаднення по краю рани відповідно до пошкодженого епідермісу. Обідок висихання має вигляд трохи ширшої (на 0,5-1 мм), ніж обідок осаднення, кайми, темно-бурого чи червоно-бурого кольору, щільної на дотик. Трохи більша ширина обідка висихання порівняно з обідком осаднення зумовлена тим, що підсихає не лише місце здертого епідермісу, але й деяка частина неосадненого, але трав­мованого краю вхідного отвору. На думку М.І. Авдєєва (1959), немає ніяких підстав виді­ляти, як окрему ознаку вхідного отвору обідок висихання, який являє собою лише подальші зміни, а не зміни, викликані безпо­середньо кулею.
   При огляді живих осіб обідок осаднення може маскуватися кров’ю, жовтим, коричневим чи зеленим кольором медичних змащувань, а також запальними процесами. Він, як правило, цілком чи частково видаляється хірургами при первинній обробці ран.   

При проникненні у тіло куля неначе обтирається краями вхід­ного отвору, де затримуються різні частинки, що завжди бувають на поверхні кулі. Наслідком цього є наявність по краю вхідного отвору темно-сірого чи чорного вузького обідка, який називається обідком обтирання або обідком забруднення.

Обідок обтирання у вхідних кульових ушкодженнях

Це ще одна ознака вхідної вогнестрільної рани. При пострілах через одяг поясок обти­рання на ранах шкіри часто відсутній, оскільки більша частина нак­ла­день, що були на кулі, залишається на краях пробитих тканин одягу.
   Як правило, обідок обтирання збігається з обідком осаднення, накриваючи його. Це зрозуміло, оскільки куля обтирається об ті ділянки шкіри, з якими вона стикається і може при цьому здерти епідерміс. Темно-сірий чи чорний колір обідка забруд­нен­ня пояснюють відкладанням по краю вхідного отвору части­нок, які залишаються на поверхні кулі при проходженні її через канал ствола зброї. Куля виносить на собі кіпоть, залишки пороху, часточки металу, які залишились в каналі від попередніх пострілів, а також іржу, що утворилась у ньому.
   Обідок обтирання дає змогу не тільки відрізнити вхідний вогне­стрільний отвір від вихідного, але й іноді може бути основою для вирішення питання про послідовність пострілів.

У проекції пояска забруднення у вхідній вогнестрільній рані розташовується ще один поясок – обідок металізації, який являє собою відкладання дрібних часточок металів по краю рани чи ушкодження одягу. Як уже згадувалось, куля несе на собі частинки термічного розкладання пороху і різних металів (капсульного складу, іржі з каналу ствола, крихти металів, що стираються з поверхні кулі при проходженні нею каналу ствола тощо). Частинки цих металів залишаються по краях вхідного отвору в одязі і шкірі. Вони формують обідок металізації. Обідок металізації, як ознака вхідного отвору, може мати переривчастий малюнок, особливо на одежі, і відображати сліди від полів нарізів, які утворились на кулі при пострілі з нарізної зброї. Метали (мідь, свинець, залізо та інші) в обідках обтирання виявляють спеціальними методами дослідження, в тому числі фотографуванням у інфрачервоних променях, рентгенографічно, мікрохімічно тощо.
   Край вхідної вогнестрільної рани у типових випадках дрібно­зубчастий або гладенький, що залежить від величини кінетичної енергії кулі: чим більша енергія кулі, тим рівніший край. Має також значення форма кінця кулі. Помічено, що шпилясті кулі утворюють більш рівний край, а заокруглені чи тупокінцеві – зубчастий.
   У більшості випадків вхідний отвір менший від вихідного (відео). Але ця закономірність має і виключення, про що вже згадувалось. Вхідний отвір за величиною буває однаковим з вихідним (наприк­лад, коли вони розташовані близько один від одного) або навіть і більшим (при пострілі впритул, іноді з дуже близької відстані за рахунок дії газів тощо).
   Про вхідний отвір свідчить також наявність навколо ушко­дження одягу чи шкіри чорно-сірого нальоту кіптю, незгорілих порошинок та інших компонентів пострілу.

Вихідна рана (чи вихідний отвір) – рана, через яку вогне­стрільний снаряд (куля, її частини, дріб) залишає тіло. Фор­мується вона не так, як вхідна. Куля, проходячи через тканини, підходить до шкіри зсередини і витягує її попереду себе у вигляді конуса. Подолавши опір тканин, куля втрачає при цьому частину кінетичної енергії. Епідерміс на верхівці випинання розтріс­ку­ється у радіаль­них напрямках і шкіра проривається. В зв’язку з цим форма вихідного отвору найчастіше промениста, щілино­подібна чи невиз­начена, що залежить від локалізації рани та еластичності шкіри в ділянці поранення.

   

Вихідні вогнепальні рани

Протилежні краї рани добре зіставляються без натягнення шкіри, точно прилягають один до одного і закривають отвір. Отже, вихідна Вогнепальна рана не має дефекту тканин, а якщо його спостерігають, то він значно менший від дефекту у вхідній рані
   Краї вихідного отвору зубчасті, шматкоподібні, розірвані з над­ривами, що відходять у сторони. Навколо нього завжди відсутні суп­ровідні фактори пострілу – кіптява, незгорівші порошинки тощо.
   Вихідний отвір не має поясків обтирання, металізації чи осад­нення. Здирання епідермісу іноді спостерігають і біля вихідного отвору, коли ділянка шкіри у місці виходу кулі була притиснута до твердої основи – до спинки стільця, до дерев’яної стіни, цемен­тної підлоги, ременя портупеї тощо. Таке осаднення шкіри біля вихідного отвору рідко буває кільцеподібної форми і назване В.П. Ціп­ковським (1956) “осадненням шкіри біля вихідного отвору” в протилежність обідка чи пояска осаднення навколо вхідної рани (відео)..
   У більшості випадків вихідний отвір більший, ніж вхідний. Різницю у величині пояснюють тим, що в момент попадання в ті­ло куля летить правильно, а в момент виходу з нього може де­що повернутись боком, деформуватись, захопити з собою кіст­ко­ві уламки, що і обумовлює більшу величину вихідного отвору. Мо­жуть бути і інші причини, на що вже зверталась увага.
   Треба мати на увазі, що при одному вхідному може утво­ри­тись кілька вихідних отворів. Куля іноді може деформуватись в тілі і поділитись на окремі фрагменти, які виходять кожний самостійно, формуючи окремі отвори. В таких випадках у тка­нинах вдається знайти окремі дрібні уламки кулі, особливо при рентгенографічному дослідженні.
   Буває, що характерні ознаки вхідного і вихідного отворів відсутні або нечітко виражені. Для правильного розпізнання отвору мають значення різні фактори. Тому правильна діагнос­тика повинна грунтуватися на критичному оціннюванні кожної окремої ознаки та їх сукупності. Утруднення виникають не тільки при пострілах з неблизької відстані, але й при близьких пострілах. Це зустріча­ється у випадках, коли постріл зроблений через одяг, а одяг відсутній чи став непридатним для дослідження (залитий кров’ю). Ознаки близького пострілу іноді виражені дуже слабко або знищуються обмиванням рани тощо.

 

Додаткові  фактори  пострілу  і  їх  дія

   Під час пострілу з каналу ствола зброї, крім кулі чи дробу, вилітають продукти вибухового розкладання пороху та інші компо­ненти, які залишають сліди на одязі чи тілі людини і навіть можуть пошкоджувати їх. Це так звані додаткові або супровідні фактори пострілу.

Додаткові фактори пострілу

 До них належать передкульовий стовп стисну­того повітря, порохові гази, полум’я, кіпоть, незгорілі зерна пороху, частинки металу, краплинки рушничного мастила, якщо зброя була змащена. Вони діють тільки на незначну відстань. Вияв­лення на одязі чи тілі людини додаткових факторів пострілу або слідів їх дії свідчить про вогнестрільний характер поранення, про наяв­ність вхідного отвору та дає змогу встановити відстань пострілу.
   У момент пострілу, коли куля починає свій рух, перш за все починає рухатися стовп повітря, який знаходиться в каналі ствола перед кулею. Будучи стиснутим величезним напором кулі, на яку в свою чергу тиснуть порохові гази, передкульовий стовп стис­нутого повітря утворює біля дульного кінця зброї своєрідну випуклу хвилю, що рухається попереду газів і кулі. Цю хвилю добре видно при іскровому фотографуванні чи на швидкісній кінозйомці (див табл.)

Стовп стиснутого повітря при пострілі з дуже близької відстані діє на перешкоду першим і може викликати розрив тканин одягу та шкіри. У сформований стовпом стиснутого повітря отвір чи розрив прони­кають гази, полум’я і куля. Тому дефект тканини, що зви­чайно вибивається кулею, може бути відсутнім і не виявленим.
   Порохові гази являють собою продукт згорання пороху під час пострілу, який рухає снаряд (кулю, дріб), – основний енерге­тичний фактор пострілу. За стовпом стиснутого повітря з каналу ствола зброї виділяється спочатку лише частина порохових газів, куля, а потім – основна маса газів. Останні обганяють кулю і оточують її клубуватою хмаринкою. Порохові гази, які несуть твер­ді завислі частинки, розсіюються, і куля звільняється від газо­вої хмарки. Вихід газів з каналу ствола супроводжується появою спалаху (полум’я).
   Розрізняють механічну та хімічну дію порохових газів (чи газів пострілу). Механічна дія газів полягає в розривах одягу, шкіри, жирової основи, м’язів, внутрішніх органів, руйнуванні кісток, особливо плоских, відшаруванні шкіри, що залежить від величини тиску газів та відстані пострілу до уражуваної частини тіла (в межах 5-10 см).

Контактний постріл зі зброї великого  калібру

 Куля, яка входить у розрив, сформований газами, не залишає вхідного отвору. Тому його і не можна виявити при складанні розірваних країв одягу чи шкіри. Травмуючу механічну дію справляє основна маса газів, які вириваються слідом за кулею. На відстані в межах дії газів пострілу вони можуть спричинити забій (ушиб) шкіри. Як наслідок цієї дії і подальшого висихання шкіри треба розглядати появу бурих плям пергаментної щільності навколо вхідних вогнестрільних отворів.
   Хімічна дія порохових газів полягає в тому, що при пострілі впритул, частково впритул чи з дуже близької відстані окис вуглецю, який міститься в газах (10-40 %), дуже швидко з’єд­нується з гемоглобіном крові пораненої ділянки, утворюючи карбок­сигемоглобін. Внаслідок цього навколо вхідного вогне­стрільного отвору з’являється яскраво-червоне забарвлення крові та м’язів.

Яскраво-червоне забарвлення шкіри навколо вхідної вогнепальної рани внаслідок хімічної дії порохових газів

 Термічна дія газів бездимного пороху можлива, але не обов’язкова.   

Полум’я пострілу – це один з додаткових факторів, що супро­­воджує постріл. Воно являє собою об’єм газу, в якому від­бу­вається горіння. При пострілі димним порохом з каналу ствола викидаються залишки горіння порохового заряду і капсульного складу – факел полум’я, який складається з розпе­чених твердих і розтоплених рідких частин. При пострілі без­димним порохом внаслідок вибуху заряду відбувається світіння газів і розжарених твердих частин при стиканні їх з киснем повітря. Полум’я пострілу має термічну дію, ступінь вираженості якої залежить від виду пороху. Димний порох утворює полум’я та масу розпечених твердих частин, які викликають загорання одягу, обпалення тканин, опіки шкіри, обгорання волосся.

Термічна дія димного пороху

При пострілі бездимним порохом полум’я може іноді викликати незначне обпалення тканин вовняного одягу, пригладжувати ворс грубововняних чи суконних тканин, обпалю­вати пушкове волосся (оскільки діє короткочасніше порівняно з полум’ям димного пороху). Полум’я пострілу сягає до 15-20 см від дульного кінця кульової зброї, а при пострілах димним порохом з мисливської рушниці – до 0,8-1 м.

Кіпоть чи кіптява, як один з додаткових факторів пострі­лу,– це дрібні частинки різноманітного складу, які виносяться з каналу ствола назовні пороховими газами. Осідаючи навколо вхідного вогнестрільного отвору на перешкоду у вигляді чорно-сірого нальоту різної інтенсивності, вони утворюють характерну картину, властиву ушкодженням пострілами з стрілецької зброї. Кіпоть бездимного пороху формується головним чином за рахунок розкладання капсульного складу, а не пороху, і склада­ється з металів та їх окислів (міді, свинцю, сурми та інших). Кіпоть димного пороху складається в основному з вуглецю, його солей і частинок вугілля. За даними О.Ф. Лисиціна (1968), димний порох при пострілі розкладається цілком і ніяких частково обгорілих зерен при цьому не залишається. А те, що після пострілу димним порохом залишається, – це тверді крупинки порохового нагару (золи). Кіпоть летить в середнньому на відстань 25-30 см, рідко більше. Механічних ушкоджень вона не спричиняє внаслідок незначної ваги своїх частинок.
   Ударяючись об шкіру навколо рани, кіптява може відбиватись і летіти назад. При цьому вона також осідає на предметах, що зустрічаються на її шляху, наприклад, на руці, що тримала зброю. Відбиття кіпоті можливе тільки при пострілах з дуже близької відстані і трапляється рідко.

Під час пострілу не увесь порох розкладається. Деяка кіль­кість порошинок вилітає з каналу ствола слідом за кулею незгорілими чи частково обгорілими, розсіюючись конусоподібно. Кожну порошинку можна розглядати як окремий мініатюрний снаряд, який має велику початкову швидкість і деяку живу силу. Цієї сили часто достатньо, щоб пробити тканини одягу, загли­битися у шкіру на певну глибину, викликати осаднення шкіри у вигляді дрібних червонястих крапок або смуг. У тонких бавов­ня­них ткани­нах одягу порошинки можуть залишати багато дріб­них отворів навколо центрального кульового. При збільшенні відстані пострілу незгорілі порошинки втрачають енергію, не про­бивають одяг, не заглиблюються у шкіру, але щільно прилипають до них. Поро­шинки, які збереглися, виявляють спеціальними методами дослі­дження в тканинах одягу, навколо ран і в їх глибині (див. нижче).
   

Разом з пороховими газами з каналу ствола вилітають частин­ки металів від ударного складу капсуля (ртуть, сурма), гільзи (мідь, латунь), кулі (свинець, мідь, цинк, нікель), каналу ствола (залізо), особливо коли він був заржавлений. Метали можуть осідати на перешкоді у вигляді нальоту (разом з кіптя­вою) і окремих трохи більших частинок. Їх можна виявити спеціальними методами дослідження (мікрохімічним, контактно-дифузійним, за допомогою рентге­нографії об’єкта у променях Буккі, спектро­графічним). Топографія відкладання частинок ме­та­лів дає змогу зробити висновок про дистанцію і напрямок пострілу.
   При пострілі зі змащеної зброї з каналу ствола вилітають час­тин­ки рушничного мастила. Вони також осідають на перешкоді нав­коло вхідного отвору у вигляді окремих бризок при пострілах з дистанції до 40-45 см. Біля вихідного отвору їх не буває. На одязі сліди мастила добре відображаються при першому пострілі із змащеної зброї і, як правило, не виявляються або значно слабше виражені при подальших пострілах. Сліди мастила знаходять за допомогою спеціальних методів дослідження (в ультрафіолетових променях). Виявлення слідів мастила дає змогу зробити висновок про вхідний отвір, певною мірою про дистанцію і послідовність пострілів.

Визначення  відстані  пострілу

   Відстань пострілу – віддаль від дульного кінця вогнепальної зброї до уражуваного об’єкта під час пострілу. Правильне визна­чення відстані пострілу має виключно важливе значення і належить до компетенції судово-медичного експерта чи лікаря. В судовій медицині і криміналістиці розрізняють і на сучасному рівні розвитку науки можна діагностувати такі відстані пострілу:

постріл впритул, постріл частково впритул, постріл з дуже близької відстані, постріл з близької відстані і постріл з неблизької відстані. Такий поділ пояснюється особливостями судово-медичної практики і особли­востями пострілів з цих дистанцій. Постріли з названих дистанцій характеризуються певними ознаками, виявлення яких і дає змогу визначити відстань пострілу. Щоб зрозуміти особливості змін, які виявляються, треба ясно уявляти собі, що відбувається при пострілі з тієї чи іншої дистанції.
  

 Постріл впритул (контактний) – постріл, при якому дульний кінець вогнепальної зброї безпосередньо доторкається, приту­ляється до поверхні одягу чи тіла людини (постріл без відстані).

Схема пострілу впритул у голову

 

Постріл впритул у груди (вид дульного зрізу та його відбиток у рані)

При цьому кульовий канал – це продовження каналу ствола зброї. Всі фактори пострілу (снаряд, гази, полум’я, незгорілі частинки пороху, кіпоть тощо) поринають у кульовий канал (“нічого ззовні, все всередині”). Специфічною ознакою пострілу впритул є відбиток кінця зброї – штанц-марка або штамп-відбиток, який являє собою ушкодження на шкірі у вигляді садна чи синяка навколо вхідного вогнестрільного отвору, що відтворює конструктивні особливості дульного кінця зброї.

Типовий контактний постріл кулею з невеликою кінетичною енергією (штанц-марка)

 Штамп-відбиток формується в основному за рахунок газів пострілу.

Експертні  ознаки пострілу впритул

При пострілі впритул куля пробиває тканини і слідом за нею в кульовий отвір вриваються порохові гази. Маючи великий тиск, вони розширюють вхідний отвір, надривають його краї, розповсюджуючись під шкірою, піднімають її і припечатують до дульного кінця зброї, внаслідок чого і виникає штамп-відбиток. Постріл впритул може супроводжуватись додатковими пошко­дженнями шкіри навколо вхідної рани від переднього кінця зброї: намушника, головки шомпола довгоствольної зброї, передньої план­ки кожуха затвора пістолетів, другого ствола мисливської рушниці тощо. Ці додаткові ушкодження також відносяться до штамп-відбитків.
   Штамп-відбитки завжди знаходяться в ділянці вхідного отвору і мають в діаметрі 2-3 см. Вони можуть маскуватися накладанням кіптяви і крові. Щоб їх виявити, треба після опису рани обережно обмити і витерти ділянку рани. Відбитки-садна можуть бути круглими, грушоподібними з вхідним отвором посередині. Осаднена ділянка спочатку волога з червоним відтінком, потім поступово підсихає і темніє. Відбитки-синяки багряно-синього кольору, конту­ри їх не завжди передають форму і величину дульного кінця зброї. Відбитки-синяки розташовуються на відстані 0,5-1 см від краю вхідної рани. Відбитки-рани утворюються рідко, вони невеликі і не глибокі (до підшкірної основи).
   При пострілі впритул іноді виявляється закопчення шкіри чи одягу у вигляді густого темно-сірого чи чорного кільця шириною 1-2 мм навколо вхідного отвору. Це зумовлено тим, що під час пострілу сила віддачі зброї дещо відводить її від тіла чи одягу і між дульним зрізом і ними виникає невеликий проміжок, через який проникає небагато кіптяви.
   На одязі, особливо світлому, штамп-відбиток навколо вхідного отвору може бути у вигляді незакопченої ділянки тканини певної форми, що відтворює форму та величину дульного кінця зброї, окреслений смугою незначного закопчування.

Ширина незакоп­ченої ділянки 0,5-1 см, що залежить від товщини стінки дульного зрізу зброї.
   Наявність відбитка дульного кінця зброї навколо вхідної рани є достовірною ознакою пострілу впритул і дає змогу вирішити питан­ня не тільки про дистанцію і напрямок пострілу, про вид зброї, але й про положення її в момент поранення.
   Для пострілу впритул характерна дія газів, що мають значну силу, проникнення незгорілих порошин і основної маси кіптяви всередину ранового каналу, особливо в його початкову частину. При цьому порохові гази можуть справляти розривну, пробивну і контузійну механічну дію. Розривна дія газів на одяг, шкіру і м’які тканини виникає у тих випадках, коли вони під великим тиском проникають у початкову частину ранового каналу і зустрі­чають опір лежачих під шкірою чи одягом щільних тканин. В такому випадку гази відшаровують шкіру, піднімають шари одягу і розтягують їх зсередини, внаслідок чого краї вхідних отворів розриваються, стають шматкоподібними (відео)

Штанц-марка на одязі при пострілі впритул.

Пробивна дія порохових газів обумовлена тим, що вони діють на тканини одягу, шкіру і підлягаючі тканини, як тверде тіло, утворюючи дефект, значно біль­ший від кульового. Коли енергія порохових газів невелика, вони вже не в змозі ні пробити, ні розірвати шкіру. Тоді вони ударяються об шкіру і розтікаються по ній, ушкоджуючи поверхневі шари епідермісу. При підсиханні ці ділянки набувають буро-черво­ного кольору і пергаментної щільності. Це контузійна дія газів.
   Характеристика вхідного отвору при пострілі впритул залежить також від властивостей підлягаючих тканин і ділянки тіла, в яку здійснений постріл. Розрізняють такі варіанти: постріл в ділянки тіла, де під шкірою розташована кістка (голова); постріл у груди чи живіт, де підлягає порожнина; постріл в ділянку тіла, де є товстий шар м’яких тканин (сідниця, стегно, плече) і постріл в малу порожнину (в рот, в анальний отвір, в піхву).
   Якщо під шкірою близько розташована кістка, то при пострілі впритул порохові гази не взмозі увійти слідом за кулею у невеликий отвір, оскільки вони зразу розширюються. Зустрівши на своєму шляху щільну тканину, вони розповсюджуються уздовж кістки, відшаровують шкіру, м’язи (якщо вони є, наприклад, у ділянці виска) і надкістницю. Все це піднімається газами і розривається внас­лідок вивертання країв рани. В зв’язку з цим рана набуває проме­нистої форми, шматкоподібна, з надривами по краях. При зіставленні країв розриву в центрі рани виявляється дефект шкіри за рахунок невеликих заокруглених виїмок на верхівках шматків, іноді краї виїмок бувають потоншені, внаслідок чого центр рани западає.

 Краї отвору і тканини за ходом кульового каналу покриті нальотом кіптяви. Значна кількість її знаходиться на внутрішній поверхні шматків рани, на зовнішній поверхні кістки навколо вхідного отвору, на твердій мозковій оболонці, глибоко у рановому каналі, іноді на внутрішній поверхні твердої мозкової оболонки і кістки біля вихідного отвору. Розміжчені і просочені кров’ю тканини, особливо на початку ранового каналу, набувають яскраво-червоного забарвлення за рахунок утворення кар­бокси­гемоглобіну.
   При пострілі впритул в груди або живіт, порохові гази, розширюючи вхідний отвір у шкірі, цілком проникають у порож­нини, де і проявляють свою значну руйнуючу дію.

 

Значний дефект у грудній клітці від порохових газів

При цьому, крім загальних ознак пострілу впритул, вхідна кульова рана частіше невелика (0,5-0,8 см в діаметрі), круглої або овальної форми, на її краях можуть бути дрібні надриви. Ця ж рана зі сторони грудної або черевної порожнини завжди більша, ніж її розміри на шкірі, часто невизначеної, трикутної, ромбоподібної форми. Внаслідок механічної дії газів відбуваються значні ушкодження паренхіма­тозних та порожнистих органів, наповнених рідиною, за рахунок гідродинамічного ефекту. Спостерігають значні розриви легень, печінки, шлунка, кишечника, серця, селезінки, нирок, сечового міхура тощо.
   Якщо дульний кінець зброї приставлений до частини тіла, де підлягає товстий шар м’яких тканин (сідниці, стегна, поперекова ділянка, литка), то при пострілі впритул гази проникають у рановий канал, значно розширяючи його. Вхідний отвір може бути звичай­ний, без надривів та відшарування шкіри. Але м’які тканини (під­шкірна основа, м’язи) значно розміжчені на значному протязі, рано­вий канал нерідко має грушоподібне розширення зі значними крововиливами у його стінку.
   При пострілі впритул у малу порожнину (наприклад, у рот) основні ушкодження формуються за рахунок розривної дії газів. Відбуваються характерні розриви кутів рота у вигляді радіальних ран, тріщин, численні розриви слизової оболонки ротової порож­нини, осколкові переломи кісток верхньої і нижньої щелеп.

Постріл у рот

У місці виходу кулі бувають великі рвані шматкоподібні рани, частина відламків кісток склепіння черепа може бути відсутня.

При пострілі в рот з гвинтівки або мисливської рушниці спостерігають руйнацію лицьової частини черепа, часто і мозкової його частини. Іноді від голови залишається лише деформоване обличчя, основа черепа і його бокові стінки, усе інше, в тому числі більша частина мозку, відсутнє.

Постріл частково впритул – постріл із зброї, яка розта­шована не перпендикулярно до перешкоди, а під деяким кутом, тобто коли до одягу або тіла притуляється лише частина дульного зрізу. М.В. Попов (1950) назвав його боковим при­тулом. Такий постріл має ознаки пострілу впритул і пострілу з дуже близької відстані. При цьому руйнуючу дію справляє не тільки куля чи дріб, але й гази та полум’я. Одна частина газів з їх складовими еле­мен­тами (кіптявою, незгорілими порошинками, частинками мета­лів) слідом за кулею проникає в рановий канал, травмуючи одяг, м’які частини чи кістки, і де їх можна бачити при дослідженні. Інша частина газів направляється поза вхідну рану, і кіптява, незгорілі зерна пороху покривають ділянку одягу чи шкіри, розташовані з боку відкритого кута у вигляді овалу. Вхідний отвір локалізується ексцентрично, біля краю овала.
   Характерною ознакою пострілу частково впритул є дугопо­дібний відбиток дульного кінця зброї з однієї сторони рани (непов­ний штамп-відбиток) у вигляді садна довжиною 1-2 см, шириною 0,3-0,5 см, або у вигляді синяка трохи більших розмірів. Неповний штамп-відбиток – ознака не постійна, але якщо він є, то це доказ пострілу частково впритул (або впритул).

Постріл частково впритул (дугоподібний відбиток дульного зрізу)

Як і при пострілі впритул, однією з ознак пострілу частково впритул є забарвлення м’яких тканин в ділянці вхідної рани в яскраво-червоний колір внаслідок утворення карбоксигемоглобіну від окису вуглецю, що міститься в порохових газах.
   На тканих матеріалах одягу внаслідок пострілу частково впритул виникають хрестоподібні розриви різної величини, причо­му довжина розривів, що відходять від кульового отвору, не одна­кова. Один чи два розриви значно довші від решти, вони відпо­відають відкритому куту притуленої зброї і завжди покриті нальо­том кіптяви, залишками незгорілих порошин тощо.
   

Дуже близька відстань – це така відстань, при пострілі з якої порохові гази і полум’я ще здатні спричинити ушкодження одягу чи тілу людини. Для сучасної ручної стрілецької зброї ця віддаль становить в середньому не більше 5-10 см від дульного її кінця. С.Д. Кустанович (1956) назвав цю відстань “в межах механічної дії порохових газів”.
   Постріл з дуже близької відстані характеризується такими ознаками:
   •невеликі чи значні хрестоподібні розриви тканих матеріалів одягу в поєднанні з досить широким колом відкладання кіптяви на його зовнішній поверхні навколо вхідного отвору;

Хрестоподібний розрив одягу при дуже близькому пострілі

   •розриви, надриви країв рани за рахунок механічної дії газів та густий шар кіптяви навколо неї. Іноді, як уже згадувалось, порохові гази можуть спричинити забій шкіри навколо вхідного отвору, який після підсихання набуває пергаментної щільності і червоно-бурого або буро-коричневого забарвлення;

   •яскраво-червоне забарвлення країв чи самої вхідної рани за рахунок утворення карбоксигемоглобіну;

   •обпалення пушкового волосся чи незначне обпалення вор­су вовняного одягу, пригладження ворсу суконних чи гру­бововняних тканин одягу, зміна їх кольору навколо отвору, загорання одягу навколо вхідного отвору, опіки шкіри, обгорання волосся (при дії полум’я димного пороху) тощо.
   Отже, якщо знаходять ознаки механічної чи хімічної дії газів або ознаки термічної дії полум’я навколо вхідної рани з нальотом кіптяви біля неї, то це вказує на дуже близьку відстань пострілу.

Близька відстань – це така відстань, при пострілі з якої на мішень (одяг чи тіло людини), крім кулі чи дробу, діють тільки такі додаткові фактори пострілу, як кіпоть, незгорілі зерна пороху, частинки металів, або тільки незгорілі порошинки. При цьому вхідна рана має звичайну характеристику . Кіпоть пострілу осідає на перешкоді та може бути виявлена на відстані до 30 см, рідко – більше, незгорілі зерна пороху – до 80-100 см і навіть більше, оскільки вони летять значно дальше кіптяви, як мініатюрні снаряди. Практично 100 см – межа близької відстані пострілу (для без­димного пороху).

 

Дуже близький постріл

   На предметах світлого забарвлення кіпоть пострілу частіше має вигляд чорного чи темно-сірого круга шириною кілька санти­метрів навколо вхідного отвору. Відкладання кіптяви буває тим інтенсивнішим, чим меншою була відстань, з якої стріляли. На об’єктах темних тонів вона може бути візуально зовсім не розріз­нима або непомітна. Але на одязі чорного кольору кіпоть добре виділяється у вигляді більш-менш світлого нальоту.

Кіпоть можна виявити такими методами: фотографуванням досліджуваного об’єкта в інфрачервоних променях, фотомет­рич­ним дослідженням, обезбарвленням матеріалу предмета-носія у різних реактивах (хлорне вапно, гіпосульфіт, перекис водню, розчин азотної кислоти тощо). Останній метод громіздкий і супрово­джується частковим псуванням речових доказів, що у більшості випадків небажано. Можна застосувати також контактно-дифу­зійний (хроматографічний) та мікрохімічний методи або перенести наліт на зволожений зафіксований і відмитий фотопапір.

Два вхідних вогнепальних отвори при близькому пострілі

(кіптява і незгорівші зерна пороха навкруг ушкоджень)

   Для виявлення зерен незгорілого пороху об’єкти досліджують за допомогою стереомікроскопа (МБС-2, МБС-9). Порошинки проникають на різну глибину і можуть лежати на поверхні об’єкта або серед волокон і ворсинок тканин, занурюватися в епі­дер­міс, складки шкіри тощо. Вигляд їх досить характерний. Це тверді час­тин­ки з гладкою поверхнею і заокругленими краями, що нага­дують за формою грудочки чи пластинки. Колір їх жовтий, жовто-оранжевий, жовто-зелений або сріблястий.
   Усі підозрілі на порох частинки вилучають препарувальною голкою, промивають у дистильованій воді і кладуть у розчин дифеніламіну в міцній сірчаній кислоті (50 мл концентрованої сірчаної кислоти, 1 г дифеніламіну, після його розчинення додати 3-4 краплі води, але не більше, тому що може з’явитися зелене забарвлення). Навколо порошинок з’являється зелено-жовте, частіше – синє забарвлення. Реакція не специфічна.
   Дифеніламінову пробу можна виконувати ще й так: до місця вхідного отвору прикладають фільтрувальний папір, змочений дистильованою водою, якого залишають на 10 хв, іноді при помірному натискуванні. Розчинні азотні сполуки порошинок розчиняються у воді і всмоктуються у папір, на якому потім можна виконувати пробу.
   Щоб довести наявність порошинок, вилучені частинки спалю­ють на предметному склі шляхом підігрівання над полум’ям пальни­ка або дотикання кінчиком розпеченої препарувальної голки (проба Володимирського). При згоранні (спалаху) зерен бездимного пороху утворюються характерні ніздрювато-пористі структури, які досліджують за допомогою мікроскопа.
   Л.М. Ейдлін (1961) запропонував гліцеринову пробу: на предметне скло наносять краплю гліцерину і в нього занурюють порохове зерно. Скло нагрівають над пальником до закипання гліцерину, при цьому порох розчиняється і забарвлює гліцерин у жовто-зелений колір. При випаровуванні гліцерину на склі зали­шається суха жовто-бура пляма, яку досліджують під мікро­скопом. Порошинки бездимного пороху утворюють на склі сітчасті струк­тури, які складаються з дрібних зернят, колір яких залежить від виду пороху. Димний порох розпадається на чорні частинки, оточені темно-коричневими зернятками і палочками.
   Виявляють незгорілі порошинки також за допомогою проби з бруцином (1 % розчин бруцину в сірчаній кислоті). Ут­во­рюється оранжеве (аж до червоного) забарвлення реактиву.
   Незгорілі порошинки, що занурились в епідерміс, добре виявляються при гістологічному дослідженні вхідних ран.

   

Два кульових вхідних вогнепальних ушкоджень

(верхнє-впритул; нижнє-з близької відстані)

Неблизька відстань – це така відстань, при пострілі з якої на перешкоду (одяг чи тіло) діє тільки снаряд (куля, дріб), а додаткові фактори пострілу (кіпоть, порошинки, частинки металу тощо) вже не долітають, а тому не виявляються. Неблизька відстань для ручної стрілецької зброї, як правило, починається за межами 100 см, рідко 150-200 см. Цю відстань ще називають “відстань поза межами дії додаткових факторів пострілу”.

Два вхідних кульових  вогнепальних отвори при пострілі з неблизької відстані

Вхідна вогнестрільна кульова рана при далекому пострілі

Коли не знаходять додаткових слідів пострілу, то у висновках вказують, що ознак пострілу з близької відстані не виявлено. Відсутність слідів близького пострілу ще не свідчить про те, що він зроблений не з близької відстані. Постріл міг бути здійснений, наприклад, через одяг, який відсутній, через якусь прокладку (що буває при самоушкодженні), через двері, які утримувались тілом людини з протилежного боку тощо. У таких випадках сліди близького пострілу залишаються на одязі, прокладці чи на дверях. Вхідний кульовий отвір при цьому має властиві йому особливості.
   З викладеного випливає виключно важливе значення дослі­дження одягу, головних уборів, взуття при вогнестрільних по­ранен­нях. Результати дослідження їх включаються у обгрун­ту­вання висновків експерта. Якщо труп з вогнестрільною травмою достав­лений в морг без одягу, необхідно його вимагати через слідчого і дослідити додатково.
   Виявляється, що незначна частина кіптяви та інших дрібних частин продовжує політ разом з кулею у білякульовому та позакульовому вихровому просторах. При взаємодії кулі з тілом людини чи її одягом ця маса бере участь у відкладанні на мішені “кіпоті”, симулюючи картину пострілу з близької відстані. Це явище спостерігав і вперше описав І.В. Виноградов (1952). На спідній поверхні першого шару двошарової мішені, простріленої з гвинтівки чи карабіна на відстані до 100-200 м, він спостерігав виражене відкладання кіпоті. Це явище увійшло в теорію і практику судово-медичної експертизи як “феномен Виноградова”. Спосте­рігають його рідко.
   Відкладання кіптяви на неблизькій відстані (до 1000 м) зумов­лене великою швидкістю польоту кулі (більше 500 м/с), власти­востями мішеней (2-3 шари, тонкі, щільні) та наявністю невеликих проміжків між шарами одягу (0,5-5 см). Механізм “феномена Виноградова” – стирання кіптяви з кулі тканиною першого шару одягу і наступне проникнення її слідом за кулею. Частинки, що летять в позакульовому вихровому просторі, зразу втрачають швидкість і осідають навколо кульового отвору на друго­му шарі одягу або на шкірі.
   Особливості і характер відкладання кіптю при пострілі з неб­лизької відстані (феномен Виноградова) відрізняються від влас­тивостей осідання кіптяви при пострілах з близької відстані нас­тупним:

   •наявністю кіптю лише на глибшележачих шарах одягу або шкірі при відсутності її на зовнішній поверхні;

   •променистим виглядом зовнішнього краю відкладання кіпітю з 5-10 і більше променями. В окремих випадках між краєм кульового отвору і початком відкладання кіптю є світлий проміжок (без кіптяви) шириною 1-2 мм.
   Крім того, ознаками пострілу з неблизької відстані можуть бути: радіус нальоту кіптяви, що не перевищує 1-1,5 см, а також відсутність навколо отвору зерен незгорілого пороху.
   Отже, за однією тільки ознакою відкладання кіптю навколо вхід­ного отвору не завжди треба робити висновок про постріл з близької відстані. Питання про дистанцію, з якої зроблений постріл, повинне вирішуватися на підставі ретельного вивчення всіх наявних ознак, враховуючи можливість відкладання кіптю і при пострілах з неблизької відстані.

 

Вогнепальний  рановий  канал  у  внутрішніх  органах  і  кістках

   Вогнестрільним рановим або кульовим каналом називається шлях, прокладений кулею (а також дробом чи осколком) в тілі. Це – ушкодження в тканинах або органах, розташовані між вхід­ним і вихідним отворами, або між вхідним отвором і кулею чи дробом (при сліпих пораненнях). Рановий канал являє собою продовження вхідної вогнестрільної рани. Його форма, величина і властивості визначаються кінетичною енергією кулі і опором тканин, що пробиваються.
   У більшості випадків рановий канал – це пряма лінія. Але бувають і винятки, наприклад, внаслідок його девіації, тобто зміни його ходу зразу після поранення в результаті скорочення м’язів, зміщення внутрішніх органів (легень, кишок тощо). Канали бувають наскрізними і сліпими, прямими і ламаними, одиночними і чисельними, безперервними і перерваними, оперізуючими, закри­тими і відкритими.
   При наскрізному пораненні куля чи дріб цілком пронизують все тіло чи його частину (голову, шию, кінцівку). При недостатній енергії снаряда він залишається в тканинах тіла, іноді під шкірою – сліпе поранення. Прямі канали мають вигляд прямої лінії, яка зберігає хід кулі чи дробу. Ламані ранові канали утворюються, коли куля чи дріб проходять через кілька органів, які можуть легко зміщуватися або змінювати своє положення (через кілька петель кишок, через різні групи м’язів, через груди з ушкодженням серця тощо), або коли куля, увійшовши в тіло і зустрівши на своєму шляху щільну тканину (кістку, хрящ), змінює свій первин­ний напрямок внаслідок рикошету. Крім численних пострілів, численні канали виникають і тоді, коли одна куля фрагментується на кілька частин і кожна з них утворює окремий хід і окремий вихідний отвір. Безперервний канал можна прослідкувати на всьому його протязі від вхідного до вихідного отвору без будь-якого переривання, не дивлячись на те, що він може проходити через різні тканини і органи (наприклад, у голові – через шкіру, кістку, речовину мозку). Куля чи дріб можуть потрапити у хрящ завитка вушної раковини, а потім увійти в голову або спочатку попасти в плече, що прилягало до грудей, і, пробивши його наскрізь, увійти в груди. Ранові канали у таких випадках будуть перерваними. Трап­ля­ються випадки, коли куля, досягнувши кістки (склепіння черепа, ребра тощо), сковзає по її поверхні неначе оперізує частину тіла і виходить з протилежного боку – це оперізуючий канал. Таке поранення може сприйматися за наскрізне проникаюче. Перераховані вище ранові канали закриті. Куля чи дріб можуть проходити по поверхні тіла, утворюючи жолобкувату рану у шкірі або навіть залишати довгасте садно. Такий рановий канал називається відкритим, а поранення – дотичним або тан­генціальним.
   Під час проходження кулі через тіло в м’яких тканинах виникає тимчасово пульсуюча порожнина, яка досягає найбільших розмірів через 0,005 с, а потім поступово, пульсуючи з понижаючою амплітудою, до 0,08 с зменшується. Час існування пульсуючої порожнини може в десятки разів перевищувати час проходження кулі по всьому рановому каналі. При цьому більші травматичні зміни виникають у малоподатливих чи напружених тканинах (м’язах, нервах, натягнутих колагенових волокнах), менші – в ненапружених тканинах. Тимчасово пульсуюча порожнина заповнюється кров’ю, яка просочує і стінки ранового каналу на ту чи іншу товщину.
   У рановому вогнестрільному каналі розрізняють: власне кульовий канал (центральна його частина), до нього приєднується зона забою (або удару), яка у живих перетворюється з часом в зону некрозу, та зону клітинно-молекулярного струсу.
   Постріл в голову з гвинтівки або мисливської рушниці впри­тул, з дуже близької, близької відстані і, навіть, з декількох мет­рів (з гвинтівки) нерідко супроводжується значною руйнацією черепа і головного мозку, які розлітаються на шматки і тоді ранового каналу знайти не вдається
   Відповідно до відмінностей різних тканин і органів, шлях кулі в них має свої особливості, на яких ми і зупинимося. Проходячи через плоскі кістки (череп, грудинну, таз), куля утворює в них отвір (дірчастий перелом), який розширюється в сторону польоту кулі.

Навколо цього отвору нерідко можна знайти радіальні, а іноді – концентричні тріщини. Пробитий кулею отвір має вигляд зрізаного конуса, мала основа якого знаходиться зі сторони, з якої летіла куля, а велика основа вказує на ту сторону, куди куля полетіла.

 

Вихідні вогнепальні отвори на черепі

 

 

Місце входу вогнестрільного заряду (зліва) і місце виходу (справа)

Механізм уторення перелому при проходжнні кулі через плоску кістку

Це дає змогу визначити місце входу кулі в тіло і місце виходу кулі з нього, особливо у випадках дослідження мацерованих кісток, коли м’які тканини відсутні, наприклад, згнили (при ексгу­мації трупа, при виявленні скелетованого трупа тощо).
   Для того щоб взнати, чи куля через виявлений отвір увійшла в тіло чи вийшла з нього, треба перш за все чітко визначити, яка поверхня плоскої кістки є зовнішньою, а яка – внутрішньою. Звичайно, що на кістках склепіння черепа це зробити дуже просто, в інших випадках можуть виникнути труднощі, особливо коли знайдені фрагменти кісток. Потім необхідно застосувати одне з наступних правил: якщо мала основа зрізаного конуса знахо­диться на зовнішній поверхні кістки, а велика (більша) основа конуса – на внутрішній її поверхні, то це місце входу кулі у тіло; якщо мала основа зрізаного конуса знаходиться на внут­рішній поверхні кістки, а велика (більша) основа конуса – на зовнішній її поверхні, то це місце виходу кулі з тіла. Тут ми навмисно не застосовуємо терміни “вхідний і вихідний отвори”, оскільки вважаємо, що ці поняття відносяться до відповідних ран шкіри.

  В епіфізах довгих трубчастих кісток від кульового поранення утворюється дірчастий рановий канал нерідко зі значними сколами та відколами компактної речовини кістки у місці виходу кулі, водночас як місце входу її круглої чи овальної форми з майже рівними краями. В діафізах довгих кісток кінцівок куля викликає, як правило, багатоосколковий перелом. Щоб визначити напрямок польоту кулі, особливо у випадках, коли вхідна та вихідна рани піддавались хірургічній обробці або м’які тканини відсутні, при дослідженні трупа ушкоджену кістку та всі наявні уламки необхідно вилучити, обробити, ретельно зіставити, склеїти і дослі­дити за допомогою стереомікроскопа.
   Місцем входу кулі в трубчасту кістку буде той отвір, який трохи менший, має круглу чи овальну форму, дрібнозубчастий край і від якого тріщини відходять переважно радіально. Внаслідок цього на бокових поверхнях кістки виділяються крупні осколки, що нагадують крила метелика. Отвір, через який куля вийшла з кістки, звичайно більший вхідного, овальної чи невизначеної форми за рахунок втрати частини дрібних відламків, має крупнозубчастий край зі значними відколами, тріщини від нього розповсюджуються переважно вздовж кістки. Додатковою ознакою, що вказує на локалізацію вхідного і вихідного отвору вогнестрільного поранення, є “доріжка” кісткових відламків, яка відходить від ушкодженої кістки у напрямку вихідної рани і звичайно добре помітна на рентгенограмах.

   Кульові ушкодження достатньо щільних внутрішніх паренхі­матозних органів (печінки, нирок, селезінки, підшлункової залози) в основному однотипні. Куля вибиває в них частину тканини, формує прямолінійний широкий рановий канал, викли­каючи розриви його стінок з обширною зоною розміжчених і просочених кров’ю тканин. За властивостями отворів нерідко можна визначити напрямок польоту кулі. Якщо отвір у паренхі­матозному органі круглий чи овальний з дрібногорбистими краями і з променистими надривами капсули (вісцеральної плев­ри, епікарда) і паренхіми, завернутих всередину, то він харак­тер­ний для входу кулі.

Місце входу кулі в печінці і серці

 

Місце виходу кулі характеризується непра­вильно круглою чи невизначеною формою отвору, нерів­ними, розірваними та вивернутими краями, більш вираженими шматкоподібними їх властивостями. Як правило, місце входу кулі за розмірами менше, ніж місце виходу. Від гідродинамічного ефекту може статися повна руйнація паренхіматозного органа.
  

Вогнепальний рановий канал в головному мозку

 Внаслідок значної пухнастості і відносно невеликої щільності легень кульові поранення їх мають менший об’єм. Це стосується як ушкоджень в місці входу чи виходу кулі, так і руйнації та крововиливів за ходом ранового каналу.

Властивості кульових поранень порожнистих органів зале­жать від ступеня їх наповнення. При ушкодженні порожніх шлунка, сечового міхура або кишечника вогнестрільні отвори у них звичайно круглої форми з численними короткими розривами серозної і слизової оболонок (за виключенням пострілу впритул). Попадаючи в порожнистий орган, наповнений рідиною чи напіврід­ким вмістом, куля створює вибухоподібний ефект внаслідок її гідродинамічної дії. При цьому вміст органа викидається через місце входу і місце виходу кулі у взаємно протилежних напрямках, сам орган може розірватися на кілька частин.

 При розслідуванні події із застосуванням стрілецької зброї слідчому часто буває необхідно встановити, у якому напрямку здійснений постріл, у якій позі повинна була знаходитися людина, щоб отримати певне поранення, чи був поранений повернутий обличчям, боком чи спиною до стріляючого тощо.
   Напрямок пострілу – це той напрямок, куди був направ­лений дульний кінець вогнепальної зброї в момент пострілу або, іншими словами, це напрямок поступального руху кулі чи дробу, що відповідає поздовжній осі каналу ствола зброї в момент пострілу. Визначення напрямку пострілу фактично відноситься до компе­тенції слідчого і грунтується на результатах і даних, отриманих при огляді місця події, вивчення обставин пригоди, показаннях свідків, висновках балістичної експертизи, вста­новлення напрямку ранового каналу тощо.
   Напрямок ранового каналу повинен визначати лікар чи фахівець при обстеженні пораненого, первинній хірургічній обробці ран, оперативному втручанні, розтині трупа загиблого. Напрямок кульового каналу – лінія руху кулі в тілі людини. Для його встановлення спочатку визначають, звідки летіла куля, а потім – під яким кутом вона пробила одяг і тіло. Розпізнавання сторони, з якої летіла куля, здійснюють за вхідним і вихідним отвором (при наскрізному пораненні) або за вхідним отвором і місцем знаходження кулі чи дробу (при сліпому пораненні).

Напрямок пострілу і напрямок ранового каналу – поняття різні. Напрямок пострілу і напрямок ранового каналу можуть збігатися, наприклад, при пострілі впритул, з дуже близької чи з близької відстані. Наприклад, постріл впритул у живіт зроблений спереду назад і рановий канал направлений спереду назад. Але частіше напрямок пострілу і напрямок ранового каналу не збігаються, оскільки людина в момент пострілу в неї може руха­тись, бігти, відхилятись, набувати різної пози тощо. Наприклад, уявімо собі таку ситуацію: людина стоїть, почула якийсь шум чи галас, повернула голову ліворуч, раптом пролунав постріл і куля попала їй в лоб, вилетівши в тім’яно-потиличній ділянці. У даному випадку напрямок пострілу був зліва направо відносно до пораненого, а рановий канал у нього прокладений спереду назад.
   Отже, напрямок ранового каналу в тілі має важливе судово-медичне і криміналістичне значення, оскільки його визначення необхідне для встановлення напрямку пострілу і напрямку польоту кулі. У зв’язку з цим огляд і дослідження ранових ка­налів треба робити ретельно і планомірно з урахуванням топо­графії і анатоміч­них особливостей ушкоджених органів. Дуже бажано при порож­нис­тих пораненнях визначити хід ранового каналу до вилучення органів з трупа. Зондувати канал не можна, тому що металевим зондом навіть при обережному його введенні у м’яких паренхіма­тозних органах можна легко зробити не­справжній, додатковий канал, що може викликати грубу діагностичну помилку. Перевагу треба віддавати пошаровому дослідженню м’яких тканин і органів.
   Труднощі у визначенні напрямку ранового каналу трап­ля­ються при наявності на тілі кількох чи багатьох вогнестрільних отворів. Тоді необхідно визначити, які з них вхідні і які вихідні, а при кількох пострілах – який вхідний якому вихідному отвору відповідає.
   Найпростішим є випадок одного наскрізного поранення. Тут для правильного визначення напрямку ранового каналу слід установити лише, який отвір вхідний і який вихідний. Ось чому морфологічним ознакам і властивостям їх приділено достатньо уваги.

   Розрізняють одиночний, подвійний і потрійний напрямок ранового каналу (відносно до трьох умовних площин людського тіла при його вертикальному положенні: до фронтальної, сагіталь­ної та горизонтальної, які треба уявити  собі в місці поранення). При одиночному напрямку ранового каналу його вісь лежить у двох площинах і проходить перпендикулярно до третьої (може бути лише 6 позицій: спереду – назад, ззаду – наперед, справа – наліво, зліва – направо, зверху – вниз, знизу – вверх). Подвійним напрямок ранового каналу називають тоді, коли він лежить в одній площині, відхилився від другої і вийшов з перпендикулярного положення відносно до третьої площини (багато позицій, наприк­лад: спереду – назад і зверху – вниз, справа – наліво і спереду – назад, ззаду – наперед і знизу – вверх тощо). При потрійному напрямку ранового каналу його вісь не лежить ні в одній площині, але проходить через центр їх перетину (багато позицій, наприклад: спереду – назад – зліва – направо і дещо зверху – вниз; ззаду –наперед – справа – наліво і знизу – вверх; зліва – направо – спереду – назад і зверху – вниз тощо.). Аналогічно визначають напрямок ранового каналу при ушкодженнях колючими предме­тами. Ще раз наголосимо, що встановлення напрямку ранового каналу має важливе значення для визначення напрямку пострілу, взаємо­роз­ташування, того хто, стріляв і пораненого в момент пострілу, місця, з якого зроблений постріл тощо.
   Отже, з викладеного видно, що на підставі лише дослідження рани нелегко встановити, звідки був зроблений постріл. Якщо весь отриманий при огляді місця пригоди доказовий матеріал ретельно проаналізувати, то нерідко на це питання відповісти можна. Якщо на тілі є кілька слідів пострілів, то іноді можна встановити не тільки положення тіла потерпілого в момент, коли в нього стріляли, але й послідовність пострілів. Це може підтвер­дити наступний випадок із практики:
   Якось уночі на розі однієї вулиці буквально в метрі один від одного були знайдені два трупи. Один з убитих був поліцейським. Куля з рушниці, вистрілена з близької відстані, потрапила йому в праву пахвову ямку і проникла в груди. Інший труп належав, як з’ясувалось, чоловікові жінки, яку поліцейський в той вечір проводжав з ресторану, де вона працювала. Вони раптово зустрі­лись і тут же почали стрілянину. У чоловіка попали чотири кулі. Одна, пробивши вказівний палець лівої руки, проникла в праве плече і вилетіла зі сторони спини. Друга куля пройшла приблизно посередині між кистю і ліктем лівої руки і застрягла в м’язах цієї ж руки між ліктем і плечем. Це вказувало на те, що рука була зігнута у лікті і піднята вверх, підтримуючи зброю. Третя куля потрапила в ліве плече, в підпахвинну складку і вийшла зі сторони спини. Четверта під кутом увійшла у верхню частину голови і вийшла під лівим вухом.
   Реконструкція того, що сталося, особливо визначення послідов­ності пострілів, чітко показала, що обидва чоловіки вели прицільну стрільбу. При цьому поліцейський стояв до свого противника правим боком і тримав праву руку витягнутою. Тому рушничний постріл, потрапивши йому під пахву, не зачепив руку. Чоловік, як свідчили його поранення в ліве плече і руку, сто­­яв у момент першого поранення з піднятою до плеча рушницею. Постріл зверху в голову був зроблений в нього, ко­ли він із зігнутою вперед головою опустився на коліна. З цього випливало, що поліцейський стріляв першим і встиг вистрілити три рази до того, як був зроблений постріл з рушниці. А після того, як в нього самого потрапила куля, він встиг вистрілити четвертий раз, потрапивши в голову падаючої людини. Всі ці висновки випливали з ретельного аналізу характеру поранень, що були на трупах.
  

Необхідно зазначити, що, за даними Е. Кноблоха (1960), жертва поранення вогнепальною зброєю падає найчастіше (біля 90%) у бік вхідного отвору, тобто в той бік, звідки був зроблений постріл. Це явище він пояснює тим, що на боці тіла, най­ближ­чому до вхід­ного отвору, параліч м’язів з’являється на мить раніше, ніж в решти тіла. Крім того, в результаті травмування нервових шляхів, відповідні м’язи скорочуються односторонньо, і внаслідок цього центр ваги тіла зміщується у напрямку, з якого був зроблений постріл.

 

 

Поранення  дробом  при  пострілах  з  мисливської  зброї

 

   В судово-медичній практиці ушкодження дробом при пострілах з мисливської зброї трапляють­ся досить часто. У більшості випадків вони дуже характерні і не викликають труднощів у їх діагностиці.
   Дріб разом з пижами та іншими компонентами спорядження мисливського патрона під час пострілу вилітає з каналу ствола рушниці як єдиний, компактний снаряд. Потім під впливом опору повітря та інших факторів цей снаряд починає поступово розпа­датися в сторони і розтягуватись у довжину, утворюючи конус з верхівкою, повернутою у бік дульного отвору. На дистанції 10 м дробовий заряд уже має діаметр близько 50-70 см і довжину до 1,3 м, потім ці параметри збільшуються.

 

Пошкодження дробом з різної відстані:

 верхнє ліве-0,5-1,5 м.; верхнє праве-1,5-2,5 м.;

нижнє ліве – 2,5-5 м.; нижнє праве – понад 5 м.

 

   Сама віддаль польоту дробу порівняно з польотом кулі неве­лика: в середньому маленький дріб летить на відстань до 200 м, великий – до 300-400 м, а картеч – до 500-600 м. Верхній, картонний пиж, що втримує дріб, часто розривається, він або його залишки мажуть потрапити в рану на відстані до 3 м. Повстяний пиж може проникати в тіло на відстані до 5-8 м, а летіти – до 30-40 м і далі.
   Дія додаткових факторів пострілу проявляється на значно більших відстанях, ніж при нарізній зброї, головним чином за рахунок більшої маси пороху. Пороховий кіпоть може бути виявлений на відстані до 1 м, а окремі зерна пороху – до 2-3 м.
   Властивості поранення дробом, ступінь його розсіювання, травмуюча здатність залежать від особливостей спорядження і стану патрона (виду і кількості пороху, матеріалу і кількості пи­жів, маси і номеру  дробу, щільності спорядження тощо), кон­с­трукції рушниці (довжини і калібра ствола, характеру сверд­лін­ня) і місця пострілу, оскільки, наприклад, при пострілі на відкритій місцевості значний вплив може справити боковий чи зустрічний вітер тощо.
   При пострілах дробом з мисливської зброї розрізняють по­стріл впритул, постріл частково впритул, постріл з дуже близької відстані, постріл з близької відстані і постріл з неблизької від­стані, сутність яких викладена вище.
   Найтяжчі поранення виникають при пострілі від притулу до близької відстані. Для пострілу впритул характерні просторі руй­нування тіла, обумовлені суцільною дією заряду дробу в поєднанні з механічною дією порохових газів.

 Вхідний отвір звичайно круглої або овальної форми з чітким дефектом тканин в діаметрі від 2 до 3,5 см залежно від його локалізації. Краї його відносно рівні, іноді фестончасті, трохи здерті та інтенсивно закопчені у вигляді вузького кільця.

 

 

Поранення дробом з відстані  біля 1,5 метра.

   Розриви по краях отвору за рахунок дії порохових газів як на одязі, так і на тілі, навіть при пострілах впритул або частково впритул, виникають не завжди, оскільки тиск газів біля дульного зрізу мисливських рушниць буває не дуже великим. Розриви утворюються головним чином у випадках застосування поси­леного порохового заряду, при пострілах під кутом і в тих ділян­ках тіла, де близько до шкіри прилягає кістка (череп, передня поверхня гомілки, долоня, стопа). Розриваються в основному тонкі неміцні тканини одягу.
   В ділянці голови при пострілах впритул виникають великі шматкоподібні рани аж до повного руйнування голови за рахунок сукупної дії порохових газів і компактного дробового заряду, що має значну масу і більшу, ніж куля, площу дії на тканини.

 

Поранення голови при пострілі з мисливської рушниці  в рот при самогубстві

Навколо вхідного отвору може утворитися штамп-відбиток дульного кінця зброї, а при пострілах з двоствольної рушниці на одязі і шкірі може залишитися відбиток другого ствола, який “не стріляв”. На шкірі він являє собою кільцеподібне садно або поверхневу рану такої ж форми, які стикаються з одним із країв вхідної рани.
   Залежно від дистанції пострілу і ступеня розсіювання дробу її осип може спричинити або численні рани, або одиничні (окремими дробиками). Численні рани можуть бути всі сліпими або поєднува­тись з наскрізними чи з дотичними ранами. Вхідні отвори цих ран можуть бути круглої, овальної, іноді щіли­но­по­дібної форми з пояском осаднення і забруднення. Розміри їх за­лежать від діаметра дробу. Картечні рани можуть бути схожі на кульові.
   

Оскільки у польоті дробу і його розсіюванні є певні законо­мірності (зокрема, чим далі він летить, тим більше розсипається і, попадаючи в ціль, займає більшу ділянку), то визначити відстань пострілу у таких випадках можна ще й у лінійних вимірюваннях. Для зручності всю різноманітність поранень дробом можна звести у чотири варіанти, відстань пострілу при яких багато в чому залежить від застосованого виду пороху (див.таблицю «Пошкодження дробом»:
   1. На одязі чи тілі виявляють один великий вхідний круглий чи овальний отвір діаметром 2-3,5 см з закопченими, відносно рівними або фестончатими краями. Відстань пострілу в середньому від притулу до 0,5 м при стрільбі димним порохом (д.п.) або від притулу до 1 м – при стрільбі бездимним порохом (б.п.).

 2. При наявності одного великого вхідного отвору таких властивостей і оточуючих його окремих ізольованих дрібних отво­рів від дробин, що відділились від центрального заряду , відстань пострілу від 0,5 до 1,5 м (д.п.) або від 1 до 2,5 м (б.п.).

 3. Має місце значне розсіювання дробу, але ще зберігається центральний отвір круглої, овальної чи невизначеної форми з шматкоподібними краями, розмірами 1-1,5 см, іноді – більше. Відстань пострілу від 1,5 до 3,5-4 м (д.п.) або від 2,5 до 5 м (б.п.).

 

Дробове поранення з відстані (1,5-2)м

   4. На перешкоді виявлені ушкодження осипом дробу, коли кожна дробина наносить окремий отвір при значному розсіюванні заряду. Відстань пострілу, як правило, завжди більше 5-6 м. Тоді відстань пострілу визначають такими методами.
   Вимірюють площу ураження дробинами, середню відстань між отворами в центральній частині і на периферії ураженої ділянки. За таблицями, які мають орієнтовний характер, визначають від­стань пострілу. Наприклад:

Таблиця1. Залежність розсіювання дробу від відстані пострілу

   О.Ф. Лисицін (1968) запропонував графічний спосіб роз­рахунку відстані пострілу дробом у вигляді номограми, в якій враховується діаметр розсіювання пробу, розмір дробу, а також вид пороху. Номограма зручна для користування, але також має орієнтовну направленість.

 Для більш точного визначення дистанції пострілу необхідно експериментально відтворити поранення шляхом серії пострілів тими ж патронами, з тієї ж зброї, з якої було спричинене поранення.
   У зв’язку з появою у 70-х роках пластмасових пижів для спо­ря­дження ними патронів гладкоствольної дробової зброї, ми першими у вітчизняній літературі опублікували працю, при­свя­чену харак­теристиці ушкоджень при їх застосуванні, зробивши дві серії експе­ри­ментальних пострілів.

Пиж–контейнер виго­товляють з поліети­лену і для рушниці 16-го калібру являє собою циліндр довжиною 3,8 см, діаметром 1,6 см, вагою 1,7 г. Він складається з основи (денця) і стаканчика для дробу, з’єднаних фігурною шийкою. Стінка стаканчика уздовж розділена на чотири “пелюстки”.
   Результати дослідження вперше виявили певні закономірності ушкоджень від пострілів з гладкоствольної мисливської зброї з застосуванням пластмасових пижів-контейнерів. Установлено, що:

   •при пострілах на відстані 1-3 м пиж проникає в центральний отвір мішені, наносить додаткові ушкодження, збільшуючи розміри вхідного отвору і змінюючи його форму;

 •пиж-контейнер збільшує кучність поранення дробом у середньому в 1,5-1,8 раза, що особливо проявляється при пострілах на відстані 5-15 м;

 •пластмасовий пиж майже вдвічі зменшує відстань польоту кіптяви і незгорілих залишків пороху;

•пиж-контейнер здатний пробити бавовняну мішень на дистанції пострілу до 8 м і пролетіти до 15 м. На мішенях він може залишати відбитки денця, бокової поверхні або пелюсток, що дає змогу визначити вид застосованого заряду і особливості спорядження мисливського патрона.

 

Поранення  від  холостих  пострілів

 

   Холостим називається постріл з вогнепальної зброї патроном, у якого немає снаряда (кулі чи дробу). При цьому з каналу ствола зброї під великим тиском вириваються гази, полум’я, кіптява, незгорілі частинки пороху, а з мисливської гладкоствольної зброї ще й пиж. Ушкодження холостими пострілами трапляються рідко, головним чином при незнанні про велику руйнуючу дію газів пострілу, при невмілому поводженні зі зброєю, наприклад, в театрі чи цирку, коли за ходом дії треба стріляти. Вони можливі на військових ученнях.

Постріл холостим патроном впритул, частково впритул або з дуже близької відстані може викликати тяжкі і навіть смертельні ушкодження. Руйнування спричиняють в основному порохові гази (та пиж – при пострілі з мисливської гладко­ствольної зброї).

Механічна дія газів при холостих пострілах з сучасної бойової зброї (АК, СКС) в оголені трупи проявляється від притулу до 3 см і характеризується саднами, відшаруванням і розривами шкіри, розміжченням і розшаруванням м’язів, розривами сухожиль і зв’язок, переломами кісток, відривами па­­льців, руйнуванням внутрішніх органів і головного мозку. Поранення, як правило, сліпі і лише при пострілі впритул до долоні – наскрізні.
   Форма вхідних отворів при пострілах в ділянки, де близько підлягає кістка, з дистанції 1-2 см промениста з 3-10 променями довжиною 0,5-4 см. Бувають також хрестоподібні, Т- та Г- подібні рани величиною до 3,5х5 см. При пострілах в груди, живіт або стегно рани круглі, овальні, іноді – невизначеної форми від 0,7х 0,8 см до 3,5х8 см. В них часто виявляється дефект тканини, а навколо – відбиток дульного кінця зброї. При пострілах до 2-3 см спостерігають рожево-червоне забарвлення шкіри і м’язів внаслідок утворення карбоксигемоглобіну (В.М.Рубін, 1968).

Постріл холостим патроном впритул у голову, груди чи живіт спричиняє проникаючі поранення. В кістках черепа виявляють численні осколкові переломи з дефектом до 2,4х2,6 см. В го­ловному мозку формуються глибокі ранові канали діаметром 3-5см. На грудях утворюються осколкові переломи ребер, в легенях спостері­гають сліпі ушкодження діаметром 5-7 см з численними надривами паренхіми. Ушкодження серця – від не­великих роз­ривів, що проникають в його порожнини, до повного руйнування органа. При проникаючих пораненнях живота виявляються розриви печінки, діафрагми, шлунка, кишок, брижі, переважно променистої форми.

При холостих пострілах три шари одягу з бязі1 пробиваються при дистанції до 10 см, а при відстані більше 10 см (до 20 см) пошкодження другого і третього шарів виникає не завжди. Один шар бавовняної тканини пробивається при дистанції пострілу 25-30 см. Шар шинельного сукна і два шари бязі пробиваються на відстані пострілу до 3 см, а з відстані 3-7 см ушкоджується тільки сукно. Звичайно утворюються хрестоподібні розриви від 2,5х3 см до 3х4,5 см.

Кіптява відкладається на одязі при холостих пострілах на відста­ні до 40-50 см, на шкірі – до 35-40 см. Незгорілі зерна бездимного пороху осідають на одязі при пострілах з відстані до 1,25-2,0 м, на шкірі – до 2-2,5 м. Причому, шар сукна і два шари бязі порошинки пробивають на відстані пострілу 10-15 см, три шари бязі – до 40 см ( В.М. Рубін, 1968).

Типові ушкодження від пострілів холостими зарядами спосте­рігають при застосуванні стартового пістолета, тобто спе­ціаль­ного пістолета, який використовують на спортивних змаганнях для подачі звукового сигналу (наприклад, на старті забігу). Він споря­джаєть­ся безкульовими патронами, які поміщають в обойму по 6-8 штук. Стрільба з стартового пістолета може здійснюватись також холости­ми малокаліберними патронами або капсулями до мис­ливсь­ких патронів (наприклад, капсулями “жевело-потужний”). Найбільш розповсюджений стартовий пістолет ІЖ-СПЛ. Продукти пострілу вилітають з нього уверх через спеціальні отвори в його кожусі. Постріл впритул з стартового пістолета в оголене тіло може спричинити глибокі садна, рани глибиною 2-3 см, а у літніх людей навіть переломи ребер. Руйнуючу дію справляють гази.

Завдяки конструктивним особливостям стартового пістолета ІЖ-СПЛ, при пострілах впритул до світлого одягу або шкіри нерідко утворюється надто своєрідний малюнок відкладання кіптяви, який дає змогу не тільки визначити вид зброї, але й висловитися про те, з якої комори за рахунком в обоймі був зроб­лений постріл.

Отже, ознаками пострілу холостим патроном є: сліпий характер поранення; відсутність кулі чи інших снарядів у кінці ранового каналу; широкий і короткий рановий канал з наявністю в ньому кіптяви, незгорілих зерен пороху, пижів (при пострілах з гладко­ствольної мисливської зброї), а також рожево-червоне забар­влення його країв і стінок.

Методи  дослідження  вогнестрільних  ушкоджень

   Судово-медична діагностика і оцінювання вогнестрільних пора­нень складна. При експертизі трупа чи живої особи часто треба вирішувати ряд спеціальних питань, що виникає під час поперед­нього слідства. Тому лікар або фахівець, крім візуального дослі­дження повинен застосувати ряд додаткових, лабораторних методів з метою більшої об’єктивізації і обгрунтованості своїх висновків. Ряд з цих методів виконують лише спеціалісти відповідних лабораторій бюро судово-медичної експертизи.
   Позитивні та цінні результати дають такі лабораторні методи дослідження, як безпосередня стереомікроскопія, фотографу­ван­ня, в тому числі в інфрачервоних променях, дослідження певних об’єктів за допомогою інфрачервоного перетворювача, гістоло­гічний, рентгенографічний, електрографічний або кон­тактно-дифу­зійний, хімічний методи, спектральний аналіз та інші.
   Безпосередня стереомікроскопія виконується за допомогою мікроскопів МБС-1, МБС-2, МБС-9, БМ-51-2 та ін. При наявності операційного мікроскопа вона може застосовуватись в морзі під час розтину трупа. Цей метод дає змогу виявити деталі ушко­дження в ранах, переконатися у наявності тих чи інших ознак вхідного або вихідного отворів, знайти невидимі неозброєним оком сліди кіптяви, зерен незгорілого пороху, інші дрібні частин­ки (волокна одягу тощо). Позитивною особливістю безпо­се­редньої стереомікроскопії є можливість бачити цілісну картину вогнестріль­ного ушкодження, установлювати окремі його деталі в їх топогра­фіч­ному зв’язку. За допомогою стереомікроскопа можна виявити радіальні та циркулярні тріщини навколо отвору в кістках склепіння черепа, віддиференціювати вогнестрільний отвір в кістках черепа від аналогічного отвору, що виник від дії колючого предмета з безреберною поверхнею конусоподібної форми.

Фотографування вогнестрільних ушкоджень на одязі та тілі за правилами наукової фотографії, як метод об’єктивної докумен­тації, дає змогу ілюструвати результати експертизи, скласти чітке уявлення про картину ушкодження. Фотокартки деталей ушко­джень можуть бути об’єктивним доказом експертних висновків і використовуватись при повторних експертизах.
   Фотографування в інфрачервоних променях, особливо ушко­джень на чорних і темних тканинах одягу, застосовують для вияв­лен­ня кіптяви, невидимої неозброєним оком. Оскільки кіп­тява пострілу поглинає інфрачервоні промені, а тканини одягу їх, як правило, відбивають, то на фотопластині кіптява чітко зобра­­жається у вигляді світлої плями навколо вогнестрільного отвору. На позитивних відбитках видно чорний наліт кіптяви .
   Поклавши об’єкт з отвором під оптичну частину інфра­чер­во­ного перетворювача, можна зразу бачити наявність і топо­графію кіптяви пострілу.
   Гістологічне дослідження шкіри з вогнестрільними отворами допомагає довести сам факт вогнестрільного походження пора­нен­ня, визначити вхідну і вихідну рану, а отже, і напрямок рано­вого каналу, отримати додаткові дані для висновку про дистанцію пострілу, про вид пороху, а також вирішити питання про прижит­тєве чи посмертне спричинення травми та її давність.
   Що стосується давності поранення, то вона визначається шля­хом вивчення ступеня вираженості реактивних змін чи про­цесів загоєння в зоні травми. При дослідженні трупа мова зви­чайно йде про короткі строки, обчислювані хвилинами, годи­на­ми і найближчою добою. Якщо людина не загинула, то зразу піс­ля поранення в зо­ні травми починають розвиватися процеси реактив­ного запалення, найбільш чітким показником якого є лейкоцитарна реакція, що виявляється при гістологічному дослідженні.
   Уже через 10-15 хв після поранення можна бачити нако­пичення лейкоцитів на периферії ушкодженої ділянки. До кінця 2 год іноді вже можна говорити про лейкоцитарний вал, причому структура лейкоцитів чітко виражена. Через 6 год лейкоцити, що утворили лейкоцитарний бар’єр, накопичуються у значній кількості і зближуються один з одним. Через 12 год їх стає ще більше і місця­ми вже помітний розпад деяких з них, що про­являється втратою їх структури. До кінця першої доби лейко­цитар­ний вал стає ще ширшим. Його складає смуга із майже злитих один з одним лейкоцитів при втраті багатьма з них струк­тури. На другу добу чітко виділяється смуга злитих лейкоцитів зі слабко або зов­сім нерозрізнимими деталями ядер і прото­плазми. Протягом другої – третьої доби наростає вираженість лейкоцитарного бар’єру і деструктивних процесів у його майже злитих лейкоцитах (Л.М. Ей­длін, 1963).
   При більших строках доводиться враховувати ряд зовнішніх особливостей ран : набряклість і набухання країв рани, що вини­кають в найближчі години, гноєподібної наліт, який помітний на другу добу, грануляції, що з’являються на третю добу, помітне вже на цей час злипання країв рани і поступова організація рубця, який спочатку має синьо-фіолетовий колір і виступає над поверх­нею шкіри.
   Чим більше часу минуло з моменту поранення, тим менші підстави є у експерта для вирішення питання про давність ушко­дження і більша помилка може бути допущена в його висновках. Якщо враховувати, що іноді ставиться питання, чи не були вогне­стрільні ушкодження спричинені 25-30 і навіть більше років тому назад, то на таке питання не можна відповісти навіть з точністю у 5 – 10 років, оскільки рубець давністю 10 років може нічим не відрізнятися від рубця давністю в 20 – 25, а іноді – в 5 років.
   Гістологічно у краях вогнестрільної рани можна виявляти різні метали (ртуть, свинець, залізо, мідь), особливо у випадках гниль­ного розкладання трупа.
   Рентгенографія значно допомагає в діагностиці вогне­стрільних поранень як у живих осіб, так і при розтині трупа: виявлення кулі, дробу, їх фрагментів, переломів, тріщин кісток, частинок металу в пояску металізації (за допомогою променів Буккі).
   Картина відкладання металу не тільки дає змогу розпізнати вхідний отвір, але й іноді допомагає визначити положення зброї відносно ушкодженого об’єкта (постріл частково впритул).
   Для якісного і кількісного визначення металів у зоні вхідного отвору на шкірі і на одязі може використовуватись спектральний аналіз відповідних об’єктів за певною методикою.
   За допомогою електрографічного або контактно-дифузійного методу виявляють наявність, якість і властивості розповсюдження металу в ділянці вогнестрільного ушкодження.
   Сліди металу шукають також спеціальними мікрохімічними реакціями.
   Наявність слідів рушничного мастила навколо вогнестрільних ран дає змогу вирішити питання про послідовність пострілів. Це дослідження здійснюють шляхом огляду об’єкта в ультрафіоле­тових променях (освітлювач ОД-17 чи ОД-18) , як на представленому малюнку.

Вхідний вогнепальний отвір в ультрафіолетових променях

 

Стереомікроскоп для балістичних експертиз

 

Лабораторні дослідження вогнестрільних ушкоджень повинні мати комплексний характер і визначатися необхідністю отриман­ня максимальної для кожного конкретного випадку інформації про досліджуваний об’єкт.

 

 

Матеріали підготував канд. мед. наук, доц. В.В.Франчук