Предмет епідеміології. Епідеміологія в структурі медичних наук і охорони здоров’я. Поняття про “епідеміологію неінфекційних хвороб”. Вчення про епідемічний процес. Класифікація інфекційних хвороб. Напрями боротьби з інфекційними хворобами.
Епідеміологія – самостійна галузь медицини, яка вивчає причини виникнення і поширення інфекційних хвороб, а також розробляє способи боротьби з ними, можливості їх запобігання і викорінення.
Сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.
Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.
Основним об’єктом епідеміології служить епідемічний процес, тобто поширення інфекційних хвороб серед людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.
На основі вивчення закономірностей виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом синтезу методів соціальних, біологічних і медичних наук.
У минулому епідеміологія значною мірою була споглядальною наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно емпіричний характер. Сьогодні вона має у своєму розпорядженні добре розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними хворобами та їх розповсюдженням.
Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.
Джерело збудника інфекції
Під джерелом збудника, за Л.В. Громашевським, слід розуміти об’єкт, який є місцем його природного перебування і розмноження. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників і звідси вони можуть виділятися й заражати сприйнятливу людину або тварину.
У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (тобто патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини і тварини, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.
Залежно від джерела усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.
При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи здоровий заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А – це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання. При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.
Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії, сальмонельозі; кашель, чхання – при кашлюку, кору, грипі. У разі гострого перебігу хвороби завдяки наростанню опірності (вироблення імунітету) організм звільняється від збудника ще до клінічного одужання, а іноді (грип, кір) й раніше. При хронічній формі інфекції відбувається безперервне або періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається з очищенням організму від збудника. Іноді виділення патогенного мікроба триває весь період реконвалесценції або й довше.
Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм. Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно, становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.
Розрізняють три категорії заразоносійства: 1) здорове (без попереднього захворювання); 2) реконвалесцентне; 3) транзиторне. Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини, менінгококової хвороби, поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний, інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв. Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі. Реконвалесцентне носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання. Ще менше епідеміологічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації. Збудника вдається виділити одноразово.
Особливе епідеміологічне значення мають хворі або носії, які своєю професійною діяльністю пов’язані з виготовленням, обробкою, транспортуванням чи реалізацією у торговельній мережі харчових продуктів і питної води (працівники закладів харчової промисловості, їдалень, продовольчих магазинів, комунальної служби тощо) або контактують з дитячими групами (вихователі дитсадків, будинків дитини, шкільні вчителі та ін.). Зрозуміло, що одна така особа (декретований працівник) може заразити немало людей і навіть стати причиною спалахів інфекційних хвороб.
Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх (сільськогосподарських) і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в людському колективі способи передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують. Лише деякі інфекційні хвороби, що існують у природі як зоонози, можуть певний час розповсюджуватись у людському середовищі без участі тварин (наприклад, легенева форма чуми). Але відносно швидко цей епідемічний процес затухає, а тому не може забезпечити збереження збудника як біологічного виду.
Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою і дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розробки туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, використання території і приміщень, забруднених хворими особинами. Такі зараження часто носять професійний характер (наприклад, бруцельоз у чабанів).
Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни (щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника інфекції при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін. При деяких інфекціях джерелом можуть бути хижі ссавці (наприклад, вовки і лисиці при сказі) або птахи (при орнітозі та сальмонельозі). Зараження людини відбувається різними способами, як зазначеними вище, так і внаслідок укусу твариною або через кровосисних комах.
Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати і навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени, лістеріозу, меліоїдозу, а також Bac. Сereus, що спричиняє кишкові інфекції. Спори цих мікробів можуть десятиліттями зберігатися у ґрунті, а в теплу пору року при високій вологості навіть проростати у вегетативні форми. При погіршенні умов вегетативні форми знову переходять у спори. Отже, ґрунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву сапронози.
http://antibotan.com/subject_files.html?subject_id=227
Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) – властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових. Заразність інфекційної хвороби характеризується індексом контагіозності. Цей епідеміологічний показник позначає кількість захворілих на 100 чутливих до конкретної хвороби осіб, які були в контакті з джерелом збудника. Індекс контагіозності вимірюється у процентах або десятковим дробом (при цьому 100 контактних приймають за одиницю).
У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв’язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи (воші, блохи, комарі та ін.). Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного.
Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним.
Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один – вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму.
Перераховані механізми передачі збудників інфекційних хвороб реалізуються за допомогою конкретних факторів – різноманітних елементів довкілля, які забезпечують перенесення збудників від джерела до сприйнятливого організму. Сукупність таких факторів складають певні шляхи передачі інфекції, які при різних інфекційних хворобах можуть суттєво відрізнятись.
Фекально-оральний механізм зараження найчастіше здійснюється водним і харчовими шляхами.
Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо. Частіше усього забруднюються відкриті водойми. У систему водопостачання збудники проникають у випадку пошкодження і негерметичності труб, засмічення оглядових колодязів, перебоїв у подачі води.
Люди заражаються при вживанні такої води для пиття або приготування їжі, при випадковому заковтуванні під час купання і т.ін. Такий шлях властивий кишковим інфекціям.
Масштаб заражень залежить від того, відбулося забруднення води одноразово (або протягом короткого часу) чи були повторні забруднення, яка кількість людей спожила її.
Трапляються випадки поширення збудників інфекційних хвороб за течією рік. При цьому спалахи з’являються послідовно в декількох населених пунктах, що розташовані за плином ріки і використовують річкову воду без очищення.
Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції – один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій.
Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування. У харчових продуктах деякі збудники здатні розмножуватись і накопичуватися (наприклад, сальмонели у м’ясі та молоці). Слід зазначити важливе значення у поширенні деяких інфекційних хвороб молока і сметани, позаяк вони широко використовуються без термічної обробки, мають рідку консистенцію, що сприяє розподілу збудника по всьому об’єму продукту.
Зараження може відбутись через м’ясні продукти, рибу, яйця і різні страви з них. Продукти тваринного походження можуть забруднюватись як за життя інфікованої тварини, коли збудник проникає у її м’язи чи внутрішні органи, так і посмертно (через забруднені руки і знаряддя різника або кухаря під час забою і розробки туші; при контактуванні чистих продуктів із контамінованими збудником як безпосередньо, так і через тару, посуд; можлива передача збудників з ґрунтом, водою, виділеннями гризунів, мухами і тарганами). Певну епідеміологічну небезпеку несуть овочі, кондитерські вироби.
Для «молочних» спалахів інфекції характерний раптовий підйом захворюваності зі швидким наступним зниженням, ураження населення території, що постачається молоком з певного господарства або магазину. Захворюють переважно ті, що спожили непряжене молоко (часто діти). Велика концентрація збудників у молоці призводить до важких захворювань.
Передача збудників інфекційних хвороб через ґрунт при кишкових інфекціях може здійснюватися таким ланцюжком: фекалії хворого чи носія – ґрунт – овочі – сприйнятливий організм людини; або: фекалії хворого чи носія – ґрунт – вода відкритих водойм – сприйнятлива людина.
В окремих випадках фекально-оральний механізм реалізується через брудні руки, деяких комах (механічне перенесення патогенних мікроорганізмів мухами, тарганами, мурашками), предмети побуту, що використовуються для пиття, їжі, куріння, купання тощо.
При крапельному механізмі передачі струмінь повітря, яке видихує хворий чи носій, захоплює частинки слизу, що вкриває дихальні шляхи (а з ним і мікробів), і виводить їх назовні у вигляді аерозолю. Найбільша кількість частинок аерозолю утворюється при чханні, менша – при кашлі й розмові. Особливу небезпеку становить найдрібніший аерозоль, який проникає у глибокі відділи дихальних шляхів, аж до альвеол. Тривалість утримування крапельок у повітрі залежить від їх розмірів (великі осідають швидше), стану повітря (у нерухомому повітрі крапельки падають швидше), його вологості та електричного заряду крапельок.
Збереження життєздатності збудників, що знаходяться у крапельках, залежить від вологості повітря, дії сонячної радіації, захисних властивостей слизу й інших причин.
Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника. Лише віруси кору й вітрянки, які стійкіші за інших збудників у довкіллі, можуть поширюватись з потоком повітря у сусідні приміщення.
Крапельним шляхом передаються інфекції дихальних шляхів. Цей шлях забезпечує швидке поширення інфекцій, особливо тих, що мають короткий інкубаційний період. Так, під час епідемії грипу за короткий час захворює велике число неімунних людей. Вважають, що грип поширюється зі швидкістю транспорту, яким користуються заражені люди.
Інфекції дихальних шляхів належать переважно до антропонозів, оскільки крапельна передача типова для колективів людей (мовне спілкування, колективне життя). Вони поширюються переважно у холодну пору року (через значну скупченість людей, краще зберігання збудників у повітрі при низькій температурі, зниження рівня імунітету).
Пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи. Такий спосіб «спрацьовує» лише в разі стійкості збудника до висихання. Тому «пилове» зараження відбувається при туберкульозі, дифтерії і не можливе при кору, кашлюку, менінгококовій інфекції.
При трансмісивному механізмі зараження передачу мікроорганізмів здійснюють кровосисні членистоногі. В їх організмі збудник накопичується, а іноді й проходить певний цикл розвитку (наприклад, малярійний плазмодій в організмі малярійного комара). Такі комахи заражають людину під час кровоссання, якщо збудник знаходиться у слині переносника, або своїми виділеннями, якими забруднюються одяг і шкіра людини. Так, одежні і головні воші є переносниками збудників висипного тифу, вошивого поворотного тифу, волинської гарячки; блохи поширюють чуму і щурячий висипний тиф; комарі анофелес – малярію; москіти – лейшманіози, флеботомну гарячку; іксодові кліщі – кліщовий енцефаліт, гарячку Ку тощо.
Такі біологічні переносники, як інфіковані кліщі, передають деяких збудників інфекційних хвороб своєму потомству (трансоваріально). Це має важливе епідеміологічне значення, позаяк у такий спосіб переносники стають резервуаром тривалого зберігання інфекції у природі.
Для кров’яних інфекцій характерна чітка сезонність, яка збігається з періодом активності переносників. Часто такі інфекції мають природну осередковість, тобто виявляються в певній місцевості.
Контактний механізм властивий для інфекцій зовнішніх покривів. Він здійснюється прямим або непрямим контактом. Інфікування шляхом прямого контакту характерне, зокрема, для таких антропонозів, як: венеричні хвороби, сказ, содоку (хвороба укусу щурів), ВІЛ-інфекція. Збудники цих хвороб малостійкі у довкіллі, тому прямий контакт їм конче потрібний для зараження. Усі інші інфекції цієї групи передаються головним чином непрямим контактом: інфекційний мононуклеоз, короста, сибірка, бруцельоз тощо.
Контактно-побутовий (побутовий) шлях передачі інфекції уможливлює перенесення стійких збудників. З джерела вони потрапляють на різноманітні предмети вжитку (білизну, рушник, іграшки, дверні ручки, ванну тощо). В окремих випадках патогенні мікроби можуть дуже довго зберігатися на об’єктах довкілля, а при переміщенні цих об’єктів – заноситися на нові території. Так, відомі випадки заносу сибірки і гарячки Ку при перевезеннях різноманітних предметів і товарів з однієї країни в іншу.
Розповсюдження інфекції прямим (у тому числі й статевим) і непрямим (контактно-побутовим) шляхами здійснюється повільно. Захворювання концентруються переважно у сім’ях, квартирах, виробничих і дитячих колективах.
Одні інфекції проникають через здорову шкіру, інші – лише через ушкодження під час медичних парентеральних маніпуляцій. Через недостатньо простерилізований інструментарій поширюються збудники гепатитів В, С, D, ВІЛ-інфекція та ін. Враховуючи те, що збудники цих захворювань проникають лише через пошкодження зовнішніх покривів, використовують термін «рановий механізм передачі», підкреслюючи цим те, що для реалізації епідемічного процесу недостатньо лише простого контакту.
Сприйнятливість та імунітет
Третьою ланкою епідемічного процесу є сприйнятливий організм, оскільки лише в ньому може розвинутися інфекційний процес у відповідь на вторгнення збудника.
Сприйнятливість – це видова здатність організму реагувати на інфікування розвитком хвороби або носійства.
До багатьох інфекційних хвороб відзначається висока сприйнятливість людей, що пов’язано як з особливостями збудників (їх патогенністю, адаптованістю до організму хазяїна, інфекційною дозою), так і з факторами, що залежать від самого організму. Так, після зараження бактеріями дифтерії, черевного тифу чи вірусом кору звичайно розвивається інфекційна хвороба з яскравими клінічними проявами. У таких випадках говорять про високу сприйнятливість до інфекцій.
Разом з тим, люди як біологічний вид мають видову несприйнятливість до ряду інфекційних хвороб тварин, що передається за спадковістю.
Відповідно виділяють ще одне поняття, за змістом протилежне до сприйнятливості, – резистентність макроорганізму, тобто природну несприйнятливість.
Вона базується на багатьох неспецифічних і специфічних факторах захисту.
До факторів неспецифічної резистентності належать загальні покриви – шкіра і слизові оболонки, що є серйозною механічною перешкодою для мікроорганізмів. Окремі ділянки слизової оболонки вкриті миготливим епітелієм, який сприяє механічному видаленню мікроорганізмів з її поверхні. Нормальна мікрофлора, що заселяє шкіру і слизові оболонки, є антагоністом для патогенної. Важливу захисну роль відіграють лізоцим, що є практично у всіх тканинах, шлунковий сік і травні ферменти. Вагомий неспецифічний захист складають фагоцитарна система, комплемент, лейкіни, інтерферон та ін.
Другою, дуже потужною лінією оборони організму є імунітет – властивість організму оберігати свою антигенну постійність впродовж життя.
Імунітет може бути природженим і набутим. Природжений імунітет у свою чергу буває видовим, завдяки якому люди не заражаються багатьма хворобами тварин, і материнським (пасивним), що зумовлений наявністю у новонароджених антитіл, отриманих від імунної матері через плаценту або з молоком. Саме цей імунітет оберігає дітей перших 3-6 міс. життя від гепатиту А, краснухи, кору та деяких інших інфекційних хвороб.
Після перенесеної інфекції виробляється набутий природний імунітет, який може бути стерильним (коли збудник, що спричинив хворобу, видалений з організму цілком) і нестерильним (при зберіганні живого збудника в макроорганізмі). Стерильний імунітет виникає після перенесення гострих інфекцій, але напруженість його неоднакова. Так, після краснухи, кору, вітрянки, кашлюку, гепатиту А звичайно виникає стійкий довічний імунітет і повторні захворювання трапляються рідко; дифтерія, черевний тиф залишають менш стійкий імунітет; дизентерія і грип характеризуються короткочасним постінфекційним імунітетом. Нестерильний імунітет формується при туберкульозі, бруцельозі, сифілісі, захищаючи організм людини від повторних заражень.
Штучний імунітет створюється організмом активно, у відповідь на введену вакцину, або виникає пасивно, після введення імунної сироватки чи http://ua.textreferat.com/referat-15354.html
Вплив соціальних і природних факторів на епідемічний процес та його інтенсивність
Названі вище три чинники епідемічного процесу (джерело збудника, механізм його передачі та сприйнятливий до захворювання організм) є його головними рушійними силами, бо без них інфекційні хвороби не можуть розповсюджуватись. Проте ці чинники, у свою чергу, перебувають під впливом ряду інших факторів, що також діють на хід епідемічного процесу і розглядаються як вторинні, або опосередковані. Серед таких факторів слід виділити соціальні та природно-кліматичні умови життя людей і біологічні властивості збудників.
Такі соціальні фактори, як санітарні умови праці й побуту, харчування, система водопостачання і видалення нечистот, благоустрій населених пунктів, рівень медичної науки, санітарно-гігієнічна освіченість людей, організація системи охорони здоров’я, демографічні процеси, значною мірою відображаються на кожній ланці епідемічного процесу. Зокрема, численність та професійний рівень медичних працівників, потужність ліжкового фонду лікарень, повнота та якість медичної допомоги, її доступність безпосередньо зумовлюють швидкість виявлення інфекційних хворих, повноту їх ізоляції та ефективність лікування і знезараження.
Санітарна культура населення, високий рівень особистої і колективної гігієни, розвиток лабораторної служби, організація дезінфекції та профілактичних щеплень сприяють запобіганню і ліквідації епідемічного процесу. Наприклад, регулярне миття тіла та зміна натільної і постільної білизни протидіють розповсюдженню педикульозу; наявність індивідуальних туалетних засобів, рушників запобігає поширенню трахоми; часте миття рук, утримання в чистоті піднігтьових просторів, ретельне миття овочів та фруктів, що вживають сирими, достатня термічна обробка м’яса і риби захищають від багатьох кишкових інфекцій та гельмінтозів. Крім цього, санітарна культура населення й окремих громадян визначає своєчасність звертання за медичною допомогою, проведення ефективної ізоляції хворих вдома і поточної дезінфекції, своєчасність профілактичних щеплень та ін. Для підвищення санітарної культури населення проводять санітарно-освітню роботу, у якій повинні активно брати участь медичні працівники із середньою фаховою освітою.
Виникнення професійних захворювань серед тваринників (сибірки, бруцельозу, еризипелоїду, орнітозу, сапу та інших) значною мірою залежить від дотримання ними профілактичних заходів під час догляду за тваринами.
Такі фактори, як відсутність заробітку, низький матеріальний рівень, тривале голодування або недоїдання, призводять до зниження опірності організму, а, отже, негативно позначаються на третій ланці епідемічного процесу. Вони ж спонукають населення до міграції, що неминуче підключає інші ланки цього процесу і призводить до росту інфекційної захворюваності. Історія свідчить, що війни сприяли спалаху паразитарних тифів, холери, дизентерії та інших небезпечних хвороб. Досвід другої світової війни показав можливість ураження військ при вимушеному перебуванні їх на території природних осередків туляремії, вірусних енцефалітів, геморагічних гарячок.
Природні умови безпосередньо впливають на розповсюдження хвороб, при яких джерелом або переносником є тварини. Зокрема, епізоотії чуми й туляремії пов’язані з річним біологічним циклом диких гризунів – носіїв збудників цих хвороб. Для багатьох кишкових інфекцій характерний літньо-осінній підйом, для інфекцій дихальних шляхів – зимово-весняна сезонність.
У поширенні зоонозів величезне значення мають й географічні умови. Так, території ендемічних інфекцій безпосередньо залежать від ареалу поширення диких тварин, які є джерелом збудника, чи переносників, який у свою чергу визначається кліматом, рельєфом місцевості, її гідрологічними особливостями тощо. Географічний чинник настільки суттєвий, що ціла низка інфекційних хвороб отримала свою назву від місця поширення (кримська та волинська геморагічні гарячки, японський енцефаліт і багато інших).
Повені, землетруси та інші природні катаклізми супроводжуються не лише руйнацією житлового фонду, систем водопостачання й очищення, погіршенням санітарних умов життя населення, але й спричиняють міграційні процеси, створюючи сприятливі передумови для поширення інфекційних хвороб.
Найважливішою властивістю збудників, що впливає на інтенсивність епідемічного процесу, є їхня патогенність, тобто здатність спричиняти захворювання у людей чи тварин (патогенні, умовно-патогенні та непатогенні види бактерій). Високопатогенні мікроорганізми в сприятливих умовах спричиняють епідемію з переважанням тяжких форм захворювання. І навпаки, слабкопатогенні (умовно-патогенні) збудники зумовлюють переважно спорадичну захворюваність з легким перебігом хвороби або заразоносійство.
Серед інших факторів, які позначаються на особливостях епідемічного процесу, варто назвати стійкість збудників у довкіллі, їхню антибіотикорезистентність, швидкість розмноження, здатність до спороутворення і виживання в макроорганізмі.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/gnm/2010_55/390-397.pdf
http://old.sumdu.edu.ua/ua/general/structure/faculty/med/faculties/infection/docs/13.pdf
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=dsdd
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=vohn_obs
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=pedykul
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=kab
