МЕТОДИКА ЕПІДЕМІЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

МЕТОДИКА ЕПІДЕМІЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ. ЕТІОЛОГІЯ МІКРООРГАНІЗМІВ. ГІГІЄНІЧНА ОЦІНКА УМОВ ПЕРЕБУВАННЯ ХВОРИХ В ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДАХ.

МЕТОДИКА ЕПІДЕМІЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

Основним об’єктом вивчення гі­гієни завжди була здорова людина, а показником стану “здоров’я” – здоров’я здорової людини. “Здоров’я” є катего­рією соціальною, оскільки належить насамперед цілій групі людей, людсько­му суспільству, а не окремій людині.

Специфіка об’єкта дослідження в гігіє­нічній науці й практиці, яким є здорова людина і колектив, зумовлює потребу використання для їх вивчення й особли­вих методів. Розрізняють чотири основ­них специфічних для гігієни методів: епідеміологічний, санітарного обстеження, натурного гігієнічного експерименту, санітарної екс­пертизи.

Епідеміологічний метод є одним із провідних методів гігієни, він дозволяє вивчити здоров’я населення під впливом різних ендо­генних (генетичних, вікових, ендокринних тощо) і екзогенних, соц­іальних і природних (хімічних, фізичних, біологічних, психогенних тощо) чинників. Суть йога полягає в аналізі певних медичних об­лікових і звітних документів, проведенні медичних обстежень насе­лення в амбулаторних і стаціонарних умовах з наступним розра­хунком окремих показників або їх комплексу, що характеризують здоров’я населення, користуючись спеціальними формулами, про­грамами для обчислювальної техніки. Вивчають здоров’я не окре­мої людини, а групи людей, колективу (наприклад, дітей, які навча­ються у дошкільних закладах, школах, робітників певного промис­лового підприємства чи галузі промисловості, працівників сільськогосподарського виробництва) або населення міста, району, області тощо.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/Ujkl/2008-01/3-8.pdf

 

Загальне поняття про вогнище інфекційних хвороб і обґрунтування протиепідемічних заходів у вогнищах інфекційних хвороб.

У процесі роботи на самостійній лікарській дільниці (терапевтичній, педіатричній) медик, незалежно від мож­ливостей і оперативності протиепідемічної служби, першим потрапляє в епідемічне вогнище. З огляду на це він зобов’язаний провести ряд екстрених протиепідемічних заходів, спрямованих на те, щоб запобігти поширенню заразної хвороби.

Основне – це проведення епідеміоло­гічного обстеження, в ході якого визначають ступінь епідеміологічної небезпеки вогнища, а від цього залежать строки і обсяг протиепідемічного втручання. Розпочинаючи обстеження вогнища інфекційної хвороби, медик повинен чітко уявляти собі, що таке «епідемічне вогнище», яка його територіальна  протяжність і тривалість існування.

 

Епідемічним вогнищем називають місцеперебування джерела інфекції (хворої людини, заразоносія, зараженої  тварини) з навколишньою територією в тих межах, в яких поширюється заражаюча дія джерела інфекції. Територіальні межі вогнища залежать від механізму передачі інфекції й активності факторів, які беруть участь у ньому. Так, при кишкових інфекціях (черевний тиф, дизентерія та ін.) повторні випадки можуть виникати як у рамках «уже обмеженої території (кімната, квартира, дитячий заклад) при передачі збудника через предмети щоденного вжитку, так і на відстані багатьох кілометрів в тому разі, якщо заразне начало потрапляє в джерело води, яким користується населення навколишньої місцевості.

 При інфекціях дихальних шляхів (кір, скарлатина та ін.), незалежно від кількості осіб, що мо­жуть заразитися повторно, територія вогнища невелика, найчастіше не виходить за межі кімнати, де знаходиться хворий, або квартири, дитячого закладу, оскільки вона зумовлена краплинним механізмом передачі інфекції (краплинки можуть відлітати на 1-2 м).

 При кишкових інфекціях просторові межі значно ширші і дуже залежать від самої інфекції, строків виживання збудника у харчових продуктах, на об’єктах навколишнього середовища, місця і характеру праці захворілого і може коливатись від меж квартири, де мешкає захворілий, до меж цілого населеного пункту, якщо по вимогам праці носія чи захворілого він має спілкування з великою кількістю людей.

 При кров’яних інфекціях просторові межі ширші для інфекцій, які передаються летючими членистоногими (малярія, москітна гарячка), і менші, якщо заразне начало передається комахами, що повзають і скачуть, а також павукоподібними (висипний тиф, кліщові рикетсіози, чума).

 

 При типових інфекціях зовнішніх покривів (грибкові захворю­вання шкіри, короста, парша та ін.) межі вогнища, як правило, невеликі, оскільки предмети щоденного вжитку нездатні перенести збудників інфекцій цієї групи на великі відстані.

 При сапронозних інфекціях резервуаром збудників є об’єкти оточуючого середовища (водне середовище при легіонельозі або земля при мікозах), що є місцями їх природного перебування, звідки вони здатні передаватися людині. Межи вогнища, майже завжди, обмежуються місцем знаходження збудника.

 Епідемічне вогнище становить небезпеку протягом того часу, поки в ньому зберігаються життєздатні збудники, які можуть заразити здорових людей. Ці збудники або містяться в організмі джерел інфекції (хворі, носії), або знаходяться на об’єктах зовнішнього середовища. Тому з моменту усунення джерела інфекції з вогнища, практично з моменту госпіталізації хворого і проведення дезінфекції, можливість нових заражень виключається.

 Ще до цього збудники могли вже потрапити в організм здорової людини, що може викликати новий випадок захворювання, про який стане відомо по закінченні інкубаційного періоду. Отже, про ліквідацію вогнища інфекційної хвороби здебільшого можна говорити в тому разі, якщо з моменту госпіталізації хворого і ретельної дезінфекції минув максимальний інкубаційний період без повторних випадків зараження. Складніша справа з ліквідацією вогнища, в якому джерелом інфекції є заразоносій. Тільки після видужання, смерті або усунення носія і в тому разі, якщо немає повторних випадків, таке вогнище вже не викликає тривоги.

 Наявність епідемічного вогнища встановлює дільничний медик, оскільки до нього першого звертається по медичну допомогу інфекційний хворий. Дільничний медик повинен не тільки оперативно й кваліфіковано поставити правильний діагноз і призначити хворому відповідний режим, що забезпечує якнайшвидше одужання його, а й організувати проведення екстреного комплексу заходів, спрямованих на локалізацію і ліквідацію вогнища. В дальшому протиепідемічні заходи в разі потреби буде доповнено і завершено працівниками санітарно-епідемічних установ.

 Іноді складається така обстановка (відсутність епідеміолога, брак відповідного транспорту), коли дільничний медик повинен сам провести епідеміологічне обстеження вогнища в повному обсягу і оформити всю потрібну документацію, зокрема картку епідеміологічного обстеження. В такому випадку він повністю виступає в ролі лікаря-епідеміолога.

 Проте і тоді, коли епідеміологічна служба справно виконує свої функції, медик хоча б частково повинен провести епідеміологічне обстеження для виявлення будь-якого вогнища на своїй дільниці. Без цього він не зможе правильно вирішити невідкладні питання протиепідемічного характеру, такі як госпіталізація, дезінфекція, нагляд за особами, що контактували з хворим або носієм інфекції, тощо.

Після постановки діагнозу (попереднього або остаточного) лікар повинен заповнити картку екстреного повідомлення про виявлення інфекційного хворого. Так, картку   направляють до санепідстанції не пізніше ніж через 12 годин з моменту виявлення хворого.  Водночас інформацію необхідно передати по телефону.

Картка повинна бути заповнена розбірливо, без пропусків. Прізвище і ім’я медпрацівника, що посилає повідомлення, слід писати чітко і повністю. Діагноз пишуть по-латині або українською мовою на вибір особи, що заповнює картку. Якщо діагноз точно не встановлено, пишуть «є підозра на відповідне захворювання» або в кінці гаданого діагнозу ставлять знак запитання, наприклад, «підозра на черевний тиф» або «черевний тиф?»

 Особливу увагу треба звернути на заповнення одинадцятого пункту картки екстреного повідомлення – це дасть змогу побачити, що вже зро­блено у вогнищі до початку епідеміологічного обстеження.

Епідеміологічне обстеження вогнища – це комплексний .метод, метою якого є виявлення джерела інфекції, осіб, що встигли заразитися, а також з’ясування умов, що сприяють поширенню заразного начала. На основі цих відомостей накреслюють систему заходів, спрямованих на те, щоб запобігти такому поширенню.

Відповідно до поставленого завдання під час епідеміологічного обстеження звичайно користуються такими прийомами: опитування хворого і всіх осіб, які можуть допомогти у виявленні раніше заражених (хворих, носіїв) або тих, що заразилися; огляд території вогнища; лабораторні методи обстеження як людей, так і об’єктів зовнішнього середовища; використання медичної документації епідеміологічного характеру (картотеки осіб, що перехворіли на кишкові інфекції, журнали реєстрації інфекційних хворих тощо) для виявлення попередніх захворювань у вогнищі; додаткові прийоми (дослідження тварин), які можуть виявитися корисними.

 Епідемічні вогнища не тільки при різних інфекційних захворюваннях, а й при тій самій інфекції вкрай різноманітні. Можна без перебільшення сказати, що немає двох тотожних вогнищ, двох однакових епідеміологічних ситуацій. Однак при всій різноманітності вогнищ правильне використання названих вище прийомів проведення епідобстеження дасть змогу виявити джерело зараження і можливі шляхи поширення інфекції. Мистецтво опитування полягає в умінні обстежувача у м’якій тактовній формі, намагаючись не викликати настороженості, з’ясувати ряд питань як загального, так і спеціального характеру, з урахуванням особливостей інфекції і даного конкретного вогнища. Слід зібрати паспортні дані особи, що захворіла, а також членів її родини, поцікавитися відрядженнями, контактами із знайомими, родичами, з іншими людьми та інш., особливості побуту, способу життя хворого за період, що передував зараженню, з урахуванням максимального інкубаційного періоду.

 Хворого слід опитати обов’язково, незалежно від місця, де він перебуває в момент обстеження. Виняток становлять малі діти і хворі в тяжкому стані. Опитування подекуди не можна обмежити тільки рамками сім’ї хворого та його найближчого оточення. Якщо конкретне вогнище виходить за межі сім’ї і поширюється на дитячий або якийсь інший заклад, то опитувати слід усіх людей, пов’язаних з цим закладом.

Ставлячи спеціальні запитання, треба виходити з особливостей епідемічного процесу підозрюваної інфекції. У вогнищах кишкових інфекцій слід цікавитися характе­ром харчування хворого, користування водою, його санітарно-гігієнічними навичками. У вогнищах інфекцій дихальних шляхів (дитячих інфекцій) – правилами приймання дітей у дитячі заклади і режимом їх.

 Всі ці рекомендації мають найзагальніший характер; досвід і кваліфікація лікаря, що проводить обстеження, повинні підказати йому, які запитання спеціального характеру треба поставити додатково, щоб добути макси­мально корисну інформацію.

 Крім опитування хворого й осіб, які оточують його, провадять санітарний огляд вогнища, в процесі якого доповнюються і перевіряються відомості, зібрані при опитуванні. При кишкових інфекціях цікавляться, насамперед, станом туалетів у квартирах, їдальнях, дитячих закладах, тобто тих місць, куди потрапляє і звідки може поширюватися заразне начало. Слід також переві­рити систему очищення від твердих і рідких покидьків (місця виплоду мух) на території гаданого вогнища, систему водопостачання, спосіб приготування і зберігання харчових продуктів, санітарний стан кухонь і їдалень. Корисно оглянути ті місця в квартирі хворого, які можуть бути своєрідним індикатором санітарної культури людей, що мешкають у вогнищі (комори, підсобні приміщення).

 При обстеженні вогнищ інфекцій дихальних шляхів треба звернути увагу на розташування приміщень у квартир, дитячому закладі, на кількість спальних місць і віддаленність їх одне від одного. Треба оглянути двір, ігрові майданчики, звернути увагу на тривалість перебування дітей у дворі і на форми спілкування, при яких можливе зараження. Звернути увагу на те, як щоранку приймають у дитячий заклад, і на цій підставі зробити висновок, чи можна при даному режимі пропустити хворого, носія.

 Огляд епідемічних вогнищ інших груп інфекцій проводять за тими самими принципами, виходячи з особливостей патогенезу і механізму передачі відповідної інфекції.

 Для уточнення діагнозу у вогнищі провадять лабора­торні дослідження виділень, жовчі, крові уже виявлених хворих, а також здорових людей з оточення хворого, які можуть виявитися заразоносіями. Досліджують об’єкти зовнішнього середовища, які можуть бути факторами передачі інфекції (харчові продукти – при сальмонельозах, дизентерії, вода – при черевному тифі тощо).

 Лабораторне дослідження не повинне заважати ранній госпіталізації хворого. Хворого слід направити в лікарню, не чекаючи результатів обстеження, – їх потім пересилають у той заклад, де лежить хворий. Практично при лабораторному дослідженні вдаються до бактеріологічних, серологічних, паразитологічних, рідше – вірусологічних методів, а зараз все більш частіше застосовують нові експрес-засоби діагностики інфекційних хвороб – ІФА та ЛПР. Іноді виникає потреба в застосуванні хімічних методів, наприклад, для диференційної діагностики токсикоінфекції і отруєння хімічними отрутами, ентомологічних – для уточнення виду переносника.

 Як було вже підкреслено, одним з найважливіших завдань епідеміологічного обстеження є організація заходів щодо ліквідації вогнища. Якщо проводити епідеміологічне дослідження в повному обсязі лікареві доводиться нечасто, то в заходах, спрямованих на ліквідацію вогнища, він бере участь постійно. Правда, ступінь цієї участі різний і залежить від спеціальності лікаря і розташування дільниці. Ліквідацію вогнища дільничний терапевт, педіатр організовують здебільшого тоді, коли близько немає спеціального протиепідемічного закладу (СЕС).

Перед тим як вдатись до заходів щодо ліквідації вог­нища, треба спочатку проаналізувати матеріали, зібрані в процесі епідеміологічного обстеження, з тим, щоб застосувати такі форми впливу, які б привели до загибелі збуд­ника на всіх можливих етапах руху його від джерела інфекції до здорових людей. Нагадаємо, що збудник у вогнищі перебуває в організмі хворого, рідше носія, які є причиною формування вогнища, потім у процесі виді­лення з організму він може потрапити на об’єкти зовнішнього середовища і, врешті, з ними (факторами передачі) проникнути в організм здорових людей, спричинюючи нові випадки зараження. Здорові люди, які контактували з хворими, можуть не тільки заразитись самі, а й стати причиною виникнення вогнища в тому разі, якщо вони є заразоносіями. Зрозуміло, така підозра може виникнути лише щодо тих інфекцій, при зараженні якими спостерігається не тільки клінічно виражене захворювання, а й здорова носійність.

Виходячи із зазначеного, протиепідемічні заходи у вогнищі проводять у трьох напрямах: щодо хворого, навко­лишніх об’єктів зовнішнього середовища (фактори передачі) і здорових людей, які перебувають у вогнищі.

Заходи щодо виявленого у вогнищі хворого зводяться до ізоляції його від здорових у стаціонарі (госпіталізація) або вдома. Обов’язковій госпіталізації підлягають хворі на чуму, холеру, віспу, висипний і поворотний тиф, жовту гарячку, а також хворі на черевний тиф, дифтерію, поліомієліт, менінгококовий менінгіт та деякі інші інфекції.

 З цього переліку хвороб неважко зрозуміти принцип, покладений в його основу. Це, насамперед, хвороби, які трапляються на території нашої країни (карантинні інфекції), далі йдуть інфекції, які характеризуються тяжким клінічним перебігом або можливістю виникнення серйозних ускладнень. Щодо решти інфекцій, яких до речі, більшість, то тут, вирішуючи питання про госпіталізацію, слід керуватися клінічним (тяжкість перебігу хвороби) та епідеміологічним (перебування хворого в гуртожитку, закритому дитячому закладі, де він становить найбільшу загрозу як джерело інфекції) принципами.

 Незалежно від способу ізоляції цей захід забезпечує тільки відокремлення інфекційних хворих від здорових людей. Для того щоб знищити збудника в організмі хворого і переконатися в цьому, треба провести специфічну терапію з наступним лабораторним контролем динаміки очищення від збудників. Осіб, які перехворіли, але залишилися носіями, беруть під диспансерний нагляд, і, якщо це можливо, одночасно лікують, провадячи лабораторний контроль протягом усього строку можливої носійності. Усі ці загальні рекомендації у вогнищах конкретної інфекції треба диференціювати, враховуючи патогенез хвороби і наявні заходи боротьби з нею. Так, наприклад, диспансерному нагляду підлягають особи з тими інфекціями, при яких клінічне одужання передує очищенню організму від збудників (схему заходів щодо хворих у вогнищах при найбільш поширених інфекційних хворобах наведено у додатку).

 Заходи, які передбачають знешкодження у вогнищі специфічних об’єктів зовнішнього середовища від збудників, що потрапили на них з організму хворого, як відомо, об’єднуються під одним поняттям – вогнищева дезінфекція. Проте, залежно від об’єкта впливу (мікроорганізми, членистоногі, гризуни), вогнищева дезінфекція поділяється на власне дезінфекцію, дезінсекцію і дератизацію. Розпочинаючи вогнищеву дезінфекцію, слід виходити з механізму передачі збудника при відповідній інфекції і добре уявляти, щодо яких об’єктів навколишнього середовища (фактори передачі) існує реальна загроза обсіменіння. Треба використовувати такі прийоми і методи, за допомогою яких у найкоротший строк і найбільш ефективно можна здійснити цю дезінфекцію. Вогнищева дезінфекція може бути поточною і заключною.

 Поточна дезінфекція за своїм характером є найбільш дійовою. В разі правильного проведення її  фактично відпадає потреба в дезінфекції об’єктів навколишнього середовища, за винятком виділень хворого і тих предметів, на які ці виділення потрапляють (горщики, підкладні судна, пелюшки, плювальниці та ін.). Проте слід враховувати і обмеженість поточної дезінфекції, оскільки її застосовують тільки при тих інфекціях при яких виділення збудника у зовнішнє середовище можна контролювати. Такий захід реальний для деяких кишкових інфекцій.

 У всіх інших випадках застосовуєть­ся заключна дезінфекція, проте вона не дуже дійова, оскільки хворий міг перебувати у вогнищі досить тривалий час. Так, наприклад, якщо у вогнищі че­ревного тифу хворого було госпіталізовано на другому тижні захворювання, або у вогнищі дифтерії – на 4-5-й день захворювання, то це означає, що протягом досить тривалого строку заразне начало, яке виділялося з організму хворого, могло безперешкодно потрапляти в організм здорових і спричинювати нові випадки зараження. Тому така пізня дезінфекція практично вже не може припинити розвиток епідемічного процесу у цьому вогнищі. Крім того, переважна більшість збудників, які виділяються в перші дні хвороби, під впливом природних факторів самоочищення до моменту заключної дезінфекції гине. Слід також пам’ятати про те, що при більшості інфекцій дихальних шляхів через малу стійкість збудника у зовнішньому середовищі дезінфекцію зовсім не провадять (її замінюють щоденним ретельним вологим прибиранням), а при кров’яних інфекціях, таких як висипний і поворотний тиф, поточна дезінфекція (дезінсекція) взагалі неможлива, замість неї проводять ранню одномоментну санітарну обробку.

 Щодо здорових людей, які перебувають у вогнищі, протиепідемічні заходи спрямовані на те, щоб, по-перше, виявити осіб, які заразилися від хворого і, якщо це можливо, вжити заходів, які допоможуть запобігти розвитку в них інфекційного процесу або полегшити його; і, по-друге, виявити серед осіб, які були в контакті з хворими, приховані джерела інфекції, тобто заразоносіїв.

 Перша група заходів після відокремлення хворого полягає у встановленні щоденного, протягом максимального інкубаційного періоду, нагляду за особами, які були у контакті з хворим. Характер нагляду залежить від симптоматики інфекційного захворювання: в осіб, що спілкувалися з хворим на черевний тиф, міряють температуру, в осіб з оточення хворого на скарлатину оглядають зів на наявність ангіни і шкірні покриви для виявлення перших ознак висипу, в осіб, що спілкувалися з хворим на гепатит А дивляться за кольором сечі та ін.

 Осіб, які перебувають під наглядом, іноді обмежують в спілкуванні з довколишніми, оскільки при деяких інфекціях зараження здійснюється дуже легко і захворювання настає раптово. Такий захід називається відокремленням. Так, наприклад, у вогнищі вітряної віспи дітей, що перебували в контакті з хворим, не допускають у дошкільні дитячі заклади з моменту ізоляції хворого на 21-й день. Якщо вдалося точно встановити момент спілкування з хворим, «контактним» дітям дозволяється відвідувати дитячий заклад перші 10 днів можливої інкубації, а з 11-го по 21-й день щодо них застосовують відокремлення. Це положення ґрунтується на тому, що при вітряній віспі інкубаційний період не буває коротшим за 10 днів.

При деяких карантинових інфекціях (чума, холера) осіб, які спілкувалися з хворими, не тільки беруть під нагляд, а й ізолюють від здорового населення на макси­мальний інкубаційний період. Ізоляція у випадках холери може бути груповою (сімейною), у випадках чуми – пе­реважно індивідуальною (про строки і форми відокремлення осіб, які перебували у контакті з хворими з найбільш поширеними інфекціями, див. додаток).

Крім зазначених вище заходів, основна мета яких якомога раніш виявити осіб, що повторно заразилися, при ряді інфекцій застосовуються засоби штучної активної і пасивної імунізації (антирабічні щеплення – у вогни­щах сказу, щеплення проти коклюшу – у вогнищах ко­клюшу, гамма-глобулінопрофілактика – у вогнищах кору, грипу тощо), бактеріофаги, антибіотики та ін.

 Питання про застосування імунізації при кожній інфекції і в кожному конкретному випадку вирішують диференційовано з врахуванням усіх епідеміологічних та імунологічних  даних. Слід  пам’ятати, що проведення профілактичних щеплень, особливо з допомогою вакцин, які потребують повторного введення препарату через певні інтервали, в осіб, що перебувають у можливому інкубаційному періоді, не тільки не створює імунітету, а й може погіршити перебіг захворювання, якщо негативна фаза розвитку імунітету при штучній імунізації збігається з початком клінічних проявів.

З А К О Н   У К Р А Ї Н И 
  Про забезпечення санітарного та епідемічного 
                        благополуччя населення 
   ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 27, ст.218 ) 
  { Вводиться в дію Постановою ВР 
      N 4005-XII ( 4005-12 ) від 24.02.94, ВВР, 1994, N 27, ст.219 }

Стаття 1. Визначення основних термінів і понять 
       У цьому   Законі   терміни  і  поняття  вживаються  у  такому 
  значенні: 
       санітарне та епідемічне  благополуччя  населення  -  це  стан 
  здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому 
  показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної 
  території,  умови проживання сприятливі для населення, а параметри 
  факторів   середовища   життєдіяльності   знаходяться   в   межах, 
  визначених санітарними нормами; 

     середовище життєдіяльності    людини   (далі   -   середовище 
  життєдіяльності)  -   сукупність   об'єктів,   явищ   і   факторів 
  навколишнього  середовища  (природного  і  штучно створеного),  що 
  безпосередньо оточують людину і визначають  умови  її  проживання, 
  харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо;

     фактори середовища   життєдіяльності  -  будь-які  біологічні 
  (вірусні,   пріонні,    бактеріальні,    паразитарні,    генетично 
  модифіковані  організми,  продукти  біотехнології  тощо),  хімічні 
  (органічні і неорганічні,  природні та синтетичні),  фізичні (шум, 
  вібрація,  ультразвук,  інфразвук, теплове, іонізуюче, неіонізуюче 
  та   інші    види    випромінювання),    соціальні    (харчування, 
  водопостачання,   умови   побуту,   праці,  відпочинку,  навчання, 
  виховання тощо) та інші фактори,  що впливають або можуть впливати 
  на здоров'я людини чи на здоров'я майбутніх поколінь;

     шкідливий вплив   на   здоров'я   людини   -  вплив  факторів 
  середовища життєдіяльності, що створює загрозу здоров'ю, життю або 
  працездатності людини чи здоров'ю майбутніх поколінь….

Стаття 2. Законодавство України про забезпечення санітарного 
                 та епідемічного благополуччя населення

Законодавство України   про   забезпечення   санітарного   та 
  епідемічного  благополуччя  населення  (санітарне   законодавство) 
  базується  на  Конституції  України ( 254к/96-ВР ) і складається з 
  Основ законодавства України про  охорону  здоров'я  (  2801-12  ), 
  цього   Закону,   законів   України   "Про  захист  населення  від 
  інфекційних хвороб" ( 1645-14 ), "Про боротьбу із захворюванням на 
  туберкульоз" ( 2586-14 ), "Про запобігання захворюванню на синдром 
  набутого імунодефіциту (СНІД)  та  соціальний  захист  населення", 
  інших нормативно-правових актів та санітарних норм" ( 1972-12 ). 
  (  Стаття  2  в  редакції  Закону  N  3037-III  (  3037-14  )  від 
  07.02.2002 ) 
  
  

Стаття 28. Госпіталізація та лікування інфекційних хворих і 
                  носіїв збудників інфекційних хвороб

     Особи, які хворіють  особливо  небезпечними  та  небезпечними 
  інфекційними  хворобами  або  є  носіями  збудників  цих   хвороб, 
  відсторонюються від роботи та іншої  діяльності,  якщо  вона  може 
  призвести до  поширення  цих  хвороб.  Вони  підлягають  медичному 
  нагляду і лікуванню за  рахунок  держави  з  виплатою  допомоги  з 
  коштів  соціального  страхування  в  порядку,  що   встановлюється 
  законодавством.  Такі  особи  визнаються  тимчасово  чи   постійно 
  непридатними  за  станом  здоров'я  до  професійної   або    іншої 
  діяльності, внаслідок якої може створюватися  підвищена  небезпека 
  для  оточуючих  у  зв'язку  з  особливостями    виробництва    або 
  виконуваної роботи.

     Особи, хворі на особливо  небезпечні  інфекційні  хвороби,  в 
  разі  відмови   від    госпіталізації    підлягають    примусовому 
  стаціонарному лікуванню, а носії збудників  зазначених  хвороб  та 
  особи, які мали контакт з такими хворими, обов'язковому  медичному 
  нагляду і карантину у встановленому порядку.

     Перелік  особливо  небезпечних  і  небезпечних    інфекційних 
  захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або 
  носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і  карантинні 
  правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством.

(  Частина третя статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3037-III ( 3037-14 ) від 07.02.2002 )

ДЕРЖАВНИЙ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИЙ НАГЛЯД 
  Стаття 39. Поняття та основні завдання державного 
                  санітарно-епідеміологічного нагляду 
       Державний санітарно-епідеміологічний нагляд -  це  діяльність 
  органів, установ та закладів державної  санітарно-епідеміологічної 
  служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними  особами 
  санітарного  законодавства  з  метою   попередження,    виявлення, 
  зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних  факторів  на 
  здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо 
  порушників.

     Основними завданнями цієї діяльності є:

     нагляд  за  організацією  і  проведенням  органами виконавчої 
  влади,   місцевого   самоврядування,  підприємствами,  установами, 
  організаціями   та   громадянами   санітарних  і  протиепідемічних 
  заходів;

     нагляд за   реалізацією   державної   політики    з    питань 
  профілактики захворювань населення,  участь у розробці та контроль 
  за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу 
  факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

     нагляд за  дотриманням  санітарного  законодавства;

     проведення  державної  санітарно-епідеміологічної експертизи, 
  гігієнічної регламентації небезпечних факторів і  видача  дозволів 
  на їх використання.

     Державний  санітарно-епідеміологічний  нагляд    здійснюється 
  відповідно до Положення про  державний  санітарно-епідеміологічний 
  нагляд в Україні вибірковими  перевірками  дотримання  санітарного 
  законодавства за планами органів, установ  та  закладів  державної 
  санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від 
  санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян.

     Результати перевірки  оформлюються  актом,  форма  і  порядок
складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем
України.

САНІТАРНО – ЕПІДЕМІЧНИЙ РЕЖИМ У ГІНЕКОЛОГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ

   Санітарно-гігієнічний режим, його раціональна організація і підтримка – функція керівників стаціонару і відділення. У першу чергу ними повинно бути вирішене питання виховання у всього персоналу почуття відповідальності за високу якість виконуваної роботи, розуміння причин і умов поширення внутрішньолікарняних інфекцій, грамотне виконання правил роботи.

         Санітарно-протиепідемічний режим – комплекс організаційних, санітарно-профілактичних і протиепідемічних заходів, які запобігають виникненню внутрішньолікарняної інфекції.

         Санітарно-протиепідемічний режим включає вимоги до санітарного стану території, на якій розміщена лікарня, внутрішнього обладнання лікарні. Основними елементами заходів, які спрямовані на забезпечення санітарно-гігієнічного режиму в лікувальних закладах, є регулярне проведення дезінфекції, суворе дотримання вимог асептики, антисептики. Вони регламентовані відповідними документами:
– наказ МОЗ № 691 від 28.12.1989р. “Профілактика внутрішньолікарняної інфекції в акушерських стаціонарах”;

– наказ МОЗ № 55 від 3.01.1986р. “Про організацію роботи пологових будинків (відділень)”;

– наказ МОЗ № 4 від 5.01.1996р. “Про організацію та забезпечення медичної допомоги новонародженим в Україні”;

– наказ МОЗ № 408 від 12.07.1989р. “Про заходи по зниженню захворюваності вірусним гепатитом”;

– наказ МОЗ № 1002 “Про профілактику СНІДу”
   ОСТ – 42-21-2-85 “Стерилізація і дезинфекція виробів медичного призначення, методи, засоби і режим”;

   – наказ МОЗ № 223 від 3.06.1998р. “Про збір, збереження і здачу лому медичних виробів одноразового застосування з пластичних мас”

   Комплекс заходів, спрямованих на попередження виникнення внутрішньолікарняної інфекції пепедбачає: дезинфекцію, передстерилізаційну обробку, стерилізацію, знезаражування повітря, виявлення носіїв патогенної флори серед медперсоналу та їх санацію, виявлення джерел інфекції у хворих і їх санацію тощо.

Дезінфекція

   Дезінфекція – (від фрунцузького слова des – заперечення і латинського infectio – інфекція) – це знищення в середовищі, яке оточує людину, патогенних мікроорганізмів (бактерій, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів, токсинів). При дезінфекції знищуються в основному патогенні мікроорганізми. Методи дезінфекції: механічний, фізичний, хімічний.
   Мета дезінфекції – знищити збудника в середовищі, яке оточує людину. Для проведення дезінфекції необхідно знати:

   – що підлягає знезараженню;
   – коли необхідно провести дезінфекцію;
   – чим провести дезинфекцію;
   – як здійснити дезинфекцію.
   Розділи дезинфекції:
   1. власне дизенфекція;
   2. дезинсекція;
   3. дератизація;
   4. стерилізація.
   Дезинсекція – це вчення про методи і засоби боротьби із членистоногими. Вона може бути профілактичною (створення умов, які стримують їх розмноження) і винищувальною.
   Дератизація – це заходи боротьби з гризунами.
   Розрізняють два види дезинфекції: вогнищеву і профілактичну.
   Вогнищева дезинфекція, залежно від того, на якому етапі передачі збудника вона проводиться, поділяється на поточну та заключну.
   Поточна дезинфекція проводиться у вогнищі інфекції в присутності хворого чи бацилоносія. Мета поточної дезинфекції – негайне знищення збудника інфекції після його виведення з організму хворого чи носія з метою запобігання розсіювання в навколишньому середовищі. Заключна дезинфекція проводиться у вогнищі інфекції після ізоляції хворого чи бацилоносія. Її мета – повне знезараження об’єктів, які могли бути заражені збудником інфекції.
   Профілактична дезинфекція проводиться постійно, незалежно від наявності джерела інфекційного захворювання. Мета – запобігти виникненню і поширенню інфекційного захворювання та накопиченню збудника захворювання в навколишньому середовищі.
   Методи дезинфекції
   Механічний метод зводиться до видалення патогенних мікробів шляхом обмивання, чистки, вологого прибирання, прання, провітрювання, вентиляції, фільтрації. Проте механічний метод – це лише перенесення мікроорганізмів з найбільш небезпечного в конкретній обстановці предмета (чинник передачі) на менш небезпечний.
   Фізичний метод включає в себе:
   а) дію високих температур (кип’ятіння, стерилізацію, спалювання, вплив пари при підвищеному чи нормальному тиску, вологого або сухого гарячого повітря, висушування, обпалювання);
   б) дію променевої енергії (ультрафіолетове проміння, ультразвук, радіоактивне та іонізуюче випромінювання, струм ультрависокої частоти).
   Хімічний метод заснований на використанні хімічних речовин та поєднанні їх з миючими засобами. Всі хімічні речовини, які використовуються у дезинфекційній практиці, можна поділити на декілька груп:
   1. хлорвмісні;
   2. галогени (йод);
   3. феноли;
   4. спирти;
   5. кислоти;
   6. луги;
   7. альдегіди;
   8. солі важких металів;
   барвники (метиленовий синій).
   Правила приготування дезинфікуючих робочих хлорвмісних робочих розчинів:
   1. Готують освітлений (маточний розчин) хлорного вапна: 1 кг сухого хлорного вапна розводять у 9 л холодної води (хлорне вапно подрібнюють дерев’яної лопаткою в емальованому посуді з кришкою або в скляному бутлі з притертим корком).
   2. Відстоюють суміш протягом доби.
   3. Зливають одержаний розчин в темний скляний посуд, закривають корком (так одержують 10% розчин хлорного вапна, який можна зберігати 10 діб у темному місці).
   4. На етикетці ставлять дату виготовлення розчину, його концетрацію, а також посаду і прізвище особи, яка приготувала даний розчин;
   5. Готують робочий розчин хлорного вапна (таб. 1).

Таблиця 1. Приготування робочих розчинів хлорного вапна з маточного розчину 10% концентрації

   Хлорно-вапняне молоко використовується для дезинфекції перев’язочного матеріалу в гінекологічних відділеннях (матеріал замочується в 20% розчині протягом 1 год).
   Розчин хлораміну можна зберігати протягом 15 діб у скляному посуді з притертим корком. Приготування розчину різної концентрації дивіться у таблиці 2. Для поточної дезинфекції використовується 1% розчин хлораміну. Теплі розчини хлораміну (40-50⁰ С) більш активні, активний хлор в них не втрачається.

Таблиця 2. Приготування розчину хлораміну

1.         Кип’яттіння (термічний метод).

Застосовується для дезинфекції виробів зі скла, металу, стійких полімерних матеріалів, гуми. При кип’ятінні виробів з полімерних матеріалів усі вироби повинні бути попередньо загорнуті в марлю.
   Для дезинфекції виробів методом кип’ятіння використовується дистильована вода, час кипіння – 30 хвилин з моменту закипання, або ж у 2% розчині питтєвої соди протягом 15 хвилин з моменту закипання. Слід зазначити, що всі вироби повинні бути зануренні у воду. Кип’ятіння проводиться в спеціальних дезінфекційних кип’ятильниках або в закритому емальованому посуді.
   2. Паровий метод дезинфекції.

   Дезинфекція проводиться насиченою водяною парою під тиском в парових стерілізаторах (автоклавах), дезкамерах. Рекомендується для виробів зі скла, гуми, латекса і термостійких полімерів. Дезинфекція виробів проводиться в стерилізаційних коробках (біксах) протягом 20 хвилин (+/- 5 хв.) при температурі 110 С (+/- 2 хв.).
   3. Повітряний метод дезинфекції.

   При цьому методі використовується сухе гаряче повітря, яке проводиться в повітряних стерилізаторах (сухожарових шафах). Такий метод дезинфекції застосовується для виробів зі скла, металу, які знаходяться без упаковки (в лотках, на решітках) протягом 45 хвилин (+/- 5хв) при температурі 120 С° (+/- 4⁰С).
   4. Хімічний метод дезинфекції.

   Цей метод дезинфекції передбачає застосування різноманітних дезинфікуючих засобів (сухих і в розчинах) – хлорне вапно, хлорамін, гіпохлорид натрію, гіпохлорид кальцію, сульфохлорантин, перекис водню, хлоргексидин, етиловий спирт 70 %, а також сучасні закордонні середники – корзолекс, корзолін, мікробак, стериліум і т.п. Рекомендується для виробів зі скла, корозійно-стійких металів, полімерних виробів, гуми.
   В зв’язку з тим, що в лікувальні заклади поступають хворі, вагітні і породіллі не обстежені на СНІД, вірусний гепатит, – кожен з них розглядається як потенційний носій вірусу. Саме тому всі інструменти, предмети догляду при проведенні їх знезараження чітко розмежовують на дві групи:
   I – без біологічних забруднень (кров’ю, ексудатом, слизом, молоком, блювотними масами, вагінальними виділеннями і інше);
   II – з наявністю біологічних забруднень.
   Інструменти без біологічних забруднень можна дезинфікувати повністю зануривши їх, або протерти двічі ганчіркою, змоченою дезрозчином з інтервалом в 15 хвилин, або оросити їх деззасобом з терміном дії 60 хвилин.
   Для таких інструментів застосовуються наступні концентрації дезрозчинів:
   – хлорамін 1% – повне занурення на 30 хвилин;
   – гіпохлорид натрію 0,25 % – повне занурення на 30 хвилин;
   – гіпохлорид кальцію 0,5% – повне занурення на 30 хвилин ;
   – сульфохлорантин 0,2% – повне занурення на 30 хвилин.
   Режим дезинфекції інструментів та предметів догляду з біологічним забрудненням дещо інший. При забрудненні розчину кров’ю, його знезаражуючі властивості зменшуються, тому всі інструменти в першу чергу необхідно очистити від біологічних забруднень – промити в дезрозчині. При дезинфекції виробів, що мають внутрішні канали, порожнини, дезрозчини в кількості 5-10 мл пропускають через канал для усунення залишків крові, сироватки чи інших біологічних рідин відразу ж після їх використання. Після цього вироби повністю занурюють в розчин на необхідний час в іншій ємкості. Дезрозчини з залишками біологічних речовин зливають в окрему ємкість і лише після відповідної експозиції виливають. Якщо вироби виготовлені з корозійнонестійких металів і не витримують контакту з дезрозчинами, їх необхідно промити в ємкості з водою. Промивні води знезаражують кип’ятінням протягом 30 хвилин, або засипають сухим хлорним вапном, або хлораміном для досягнення 3% концентрації. Інструменти дезинфікують в окремій ємкості.
   Для дезинфекції можуть бути використані такі дезрозчини:
   – 6% розчин перекису водню – термін знезараження 60 хв;
   – 3% розчин хлораміну – термін знезараження 60 хв;
   – активований розчин хлораміну 0,5% – термін знезараження 60 хв;
   – освітлений розчин хлорного вапна 3% – термін знезараження 60 хв;
   – 0,75% розчин гіпохлориду натрію – термін знезараження 60 хв.
   Всі інструменти дезинфікуються в розібраному вигляді. Відходи крові (згустки, сироватка), сеча, блювотні маси, ексудат і інші біологічні рідини для знезараження виливають у ємкості з кришками, засипають сухим хлористим вапном у співвідношенні 1:5 (200г сухого деззасобу на 1л рідини) перемішують і витримують 1 год після чого виливають. Перев’язочний матеріал, забруднений кров’ю і гнійними виділеннями повністю заливають дезрозчином, витримують термін знезараження, після чого викидають. Знезараженню підлягають всі біологічні відходи (плацента, видаленні частини органів тощо).
   Білизну забруднену кров’ю занурюють в дезрозчин з розрахунку 5л розчину на 1кг сухої білизни на 2 години. Після цього прополіскують і перуть.
   Для знезараження стін, підлоги в приміщеннях, де існує можливість їх забруднення кров’ю і іншими біологічними рідинами (операційна, родзал і інше), використовують орошення дезрозчином, витримують час знезараження, і лише після цього проводиться прибирання.
   Згідно діючих нормативних документів, дезинфікуючі розчини для знезараження інструментів, предметів догляду і інше використовуються одноразово. Дезинфікуючі розчини виготовляються:
   а) безпосередньо перед використанням в ємкості де проводиться дезинфекція виробів медичного призначення. При цьому на робочому місці повинен бути деззасіб та мірна ємкість для правильного приготування дезрозчину. Ємкість, в якій проводиться дезинфекція виробів медичного призначення, повинна бути промаркована – вказується назва дезрозчину, його концентрація, робиться помітка – “виготовляється щоденно”.
   б) дезрозчин готується дезинфекторами у великій кількості, при правильному зберіганні його можна використовувати протягом 7-10 днів (дезрозчини повинні зберігатись в темній закритій тарі). При такому варіанті обов’язковим є проставлення на ємкостях для дезинфекції назви дезрозчину, його концентрації та дати виготовлення.
   При виборі того чи іншого дезинфікуючого засобу слід звертати увагу на який вид мікроорганізмів він діє і вибирати найбільш оптимальний середник, його концентрацію, час знезараження.
   Після застосування дезрозчинів всі вироби медичного призначення ретельно промиваються проточною водою до повного зникнення запаху дезрозчину.
   Розрізняють поточну і заключну дезинфекцію. Мета поточної дезинфекції – негайне знищення збудника після виведення його з організму хворого чи носія, з метою запобігання розповсюдження його в оточуючому середовищі. Поточна дезинфекція належить до тих заходів, які виконуються щоденно, – знезараження інструментів, предметів догляду, використаного перев’язочного матеріалу, предметів довкілля (маніпуляційні столики кушетки, холодильники, тумбочки, підлога, стеля і інше). Не рідше як двічі на день проводиться вологе прибирання приміщень з застосуванням дезинфікуючих засобів. Для цього використовується 0,5 % освітлений розчин хлорного вапна, 0,25 % розчин гіпохлориду натрію, інші дезрозчини.
   Мета заключної дезинфекції – повне знезараження об’єктів, які могли бути зараженні збудником інфекції. Заключна дезинфекція проводиться у випадку смерті хворого, виписки інфекційного хворого (переведення його в інфекційне відділення), після проведення ремонту приміщення і інше.
   За таких умов постільна білизна (матрас, ковдра, подушка) здається в дезкамеру, навколишні предмети (ліжко, тумбочки і інше) протираються дезрозчином. Стіни, підлога орошуються дезрозчином, повітря кварцується. Про проведення заключної дезинфекції робиться запис у відповідній документації дезинфектором або медперсоналом.
   Про ефективність дезинфекції судять на основі результатів бактеріологічного дослідження. У відділеннях не рідше як 1 раз на місяць, а також після проведення заключної дезинфекції беруться змиви на наявність патогенної мікрофлори працівниками баклабораторії. Патогенна флора не повинна бути виявлена. При позитивних результатах проводиться повторна дезинфекція. Змиви на наявність патогенної флори беруться з усіх предметів, що підлягають дезинфекції.

   Передстерилізаційна очистка інструментів

   Весь інструментарій, який в подальшому буде стерилізуватись, повинен пройти передстерилізаційну очистку, з метою очищення його від біологічних, механічних забруднень, залишків ін’єкційних препаратів.
   Предстерилізаційна очистка проводиться механічним або ручним способом.
   Механічну передстерилізаційну очистку здійснюють за допомогою спеціального обладнання струменевим, ротаційним методом з застосуванням йоршів або ультразвуку. Передстерилізаційна обробка інструментів ручним методом складається з наступних етапів:

1.       Промивання під проточною водою – кожен інструмент окремо в розібраному виді протягом 0.5-1 хвилини.

2.       Замочування в комплексному миючому розчині на 15-20 хвилин, при умові, що розчин підігрітий до 50-55° С (температура в процесі обробки інструментів не підтримується).

3.       Миття в комплексному миючому розчині за допомогою йорша або ватно-марлевого тампона. Миється кожний виріб окремо 0,5-1 хвилину.

4.       Прополіскування під проточною водою протягом 10 хвилин.

5.       Ополіскування дистильованою водою 0,5 хвилини. Всі інструменти підлягають передстерилізаційній очистці в розібраному вигляді.

   Комплексний миючий розчин складається з: 5г миючого середника “Лотос” (або іншого на біологічній основі) + 170г 3% розчину перекису водню + 825мл води.

 Для приготування комплексного миючого розчину в маніпуляційних повинні бути мірні ємкості. Предстерилізаційна обробка проводиться в промаркованій посудині. Приготовлений миючий розчин має термін придатності – 1 доба. Нормативними документами передбачено повторне його використання – до 6 разів протягом 24 годин з моменту його виготовлення, при умові, що розчин не змінює свого забарвлення. Зміна кольору розчину свідчить про його забрудненність, що знижує його очисні властивості.

   Існують інші методи передстерилізаційної очистки інструментів, в тому числі засобами зарубіжного виробництва, що є в переліку засобів дозволених МОЗ України (бодадин).

   Якість передстерилізаційної очистки інструментів оцінюють при постановці проб:

   а) на наявність крові (білка) – азопіритова, амідопіринова проби, проба з гематотестом “Факелом”;

   б) на наявність залишків кількостей миючого середника – фенолфталеїнова проба (використовується 2% спиртовий розчин фенолфталеїну).

   Контролю підлягає 1% від обробленого інструментарію, але не менше 3-5 одиниць. Проби проводяться щоденно, контролюються старшою медичною сестрою відділення, головною медсестрою.

   При позитивних пробах на приховану кров вся партія інструментів, від яких відбирались інструменти на контроль, підлягають повторній передстерилізаційній обробці.

   При позитивній фенолфталеїновій пробі (виникає забарвлення малинового кольору) інструменти підлягають повторному ретельному промиванню під проточною водою. Ведеться журнал обліку передстерилізаційної очистки.

Стерилізація

   Стерилізація забезпечує повне знищення вегетативних і спорових форм патогенних і непатогенних мікроорганізмів.

   Стерилізації підлягають всі вироби медичного призначення, які в процесі свого використання передбачають контакт з раневою поверхнею, слизовою оболонкою і ін’єкційними препаратами. Наприклад: ножиці для стрижки нігтів лише дезинфікуються, а ножиці для зняття швів обов’язково повинні бути стерильними; термометр медичний після використання дезинфікуємо, а коли необхідно виміряти температуру в прямій кишці (у дітей, гінекологічних хворих) -його потрібно стерилізувати.

   Існують різні методи стерилізації, і вибір методу залежить від особливостей виробу, який необхідно простерилізувати.

   Методи стерилізації, які найчастіше застосовуються:

   Повітряний метод стерилізації рекомендується для стерилізації виробів зі скла, металу. Стерилізація відбувається під впливом сухого гарячого повітря 180° С (+/-2⁰С) протягом однієї години в сухожарових шафах. Інструменти повинні стерилізуватись сухими і в упаковках зі спеціального паперу, або ж без упаковки – у відкритих ємкостях на решітці. Вироби простерилізовані в мішечках з спеціального паперу можуть зберігатись стерильними 3 доби. Вироби простерилізовані без упаковки повинні бути використані безпосередньо після стерилізації. Для контролю роботи повітряного стерилізатора з кожною партією інструментів закладається індикатор. Це можуть бути трубчасті індикатори – ТИТ -3, тіосечовина, альбуцид або стрічковий індикатор стерильності. Останній являє собою паперову стрічку білого кольору. Під дією температури 180° С протягом години вона змінює колір – стає коричневою. В повітряний стерилізатор кладуть смужки довжиною 2см.

   Паровий метод рекомендується для стерилізації інструментів з металу, виробів з гуми, перев’язочного матеріалу, білизни. Стерилізація відбувається в автоклаві під дією водяної пари, яка подається під тиском.

   Режим роботи автоклава може бути такий:

   а) t – 132° С, тиск – 0.20 МПа (2 атмосфери), час стерилізації – 20 хвилин. Застосовується для стерилізації перев’язочного матеріалу, білизни, виробів з металу. При цьому використовуються такі індикатори – фенацетин, манілоза і сечовина, стрічковий індикатор ІС – 13

   б) t – 120 ° С, тиск – 0.11 МПа (1.5 атмосфери), час стерилізації – 45 хвилин. Цей режим використовується для терилізації гумових виробів (рукавиці, катетери, зонди, балончики для відсмоктування слизу і інше). Як індикатор стерильності застосовується фуксин з бензойною кислотою.

   Стерилізація проводиться в стерилізаційних коробках (біксах), або в подвійній м’якій упаковці з бязі. Пред закладкою виробів на стерилізацію, бікс попередньо повинен бути двічі протертий з інтервалом в 15 хвилин 1 % розчином хлораміну, промитий дистильованою водою і висушений.

   Матеріали для стерилізації в бікси закладаються в сухому вигляді, рихло. Гумові вироби повинні бути протальковані та загорнуті в марлю. Переносяться бікси в спеціальних мішках. Термін стерильності виробів в біксах, які не відкривались – 3 доби. Відкритий бікс повинен бути використаний в той же день. Якщо залишились невикористані вироби в відкритому біксі, вони підлягають повторній стерилізації. Саме тому на всіх біксах прикріпляються бірки з вказанням дати стерилізації і підпису медсестри, яка проводила стерилізацію.

   Ведеться журнал обліку стерилізації повітряним і паровим методом.

Журнал обліку роботи стерилізатора повітряного (парового)

   Хімічний метод стерилізації проводиться за допомогою розчинів хімічних препаратів. Він рекомендується для виробів з полімерних матеріалів, скла, корозійностійких металів. Найчастіше використовується 6 % розчин перекису водню. Стерилізація відбувається при кімнатній температурі – 6 годин, в підігрітому розчині до 50° С – 3 години.

   Стерилізація повинна проводитись при повному зануренні виробів, котрі вільно розкладаються в ємкості з розчином, довгі вироби вкладають по спіралі. Всі канали і порожнини заповнюються розчином. Після закінчення часу стерилізації всі вироби двічі занурюють на 5 хвилин в стерильну воду, кожний раз змінюючи її. Потім вироби переносяться стерильним корцангом в стерильну ємкість або укладку. Термін збереження стерильності виробів в стерильній ємкості – 3 доби. Розчин перекису водню може використовуватись протягом 7 діб з дня приготування при умові збереження його в закритій ємкості в темному місці. Подальше використання розчину можливе лише при умові контролю вмісту активно діючих речовин.

   Для хімічного методу стерилізації можна використовувати розчин дексону – I з глутаровим альдегідом.

   Дуже зручно користуватись засобами зарубіжного виробництва. Так при використанні 2% розчину корзолексу стерильність досягається через 60 хвилин, а при використанні 4 % розчину – через 30 хвилин. Корзолекс має антикорозійні властивості, тому ним зручно стерилізувати ріжучі інструменти, а також оптику. Проте, слід зазначити, що його використання обмежується його вартістю.

   Існує також газовий метод стерилізації, радіаційний метод стерилізації (для виробів одноразового використання).

   За якістю стерилізації ведеться бактеріологічний контроль. Працівники баклабораторії беруть змиви на стерильність 1 раз в 7-10 днів.

   З метою попередження поширення інфекції повітряно-крапельним шляхом проводиться знезараження повітря методом кварцування. З цією метою застосовуються бактерицидні лампи: настельні ОБП – 300, або настінні – БОН – 150, пересувні – ОБП – 450 з ультрафіолетовими лампами ДБ 30 – 1 (при відсутності людей). Кварцування повітря проводиться в режимі відповідному для даного приміщення. В цих приміщеннях (маніпуляційна, операційна, перев’язочна гнійна і чиста, родзал, післяродові палати, палати новонароджених, палати інгтенсивної терапії і інше) є графіки кварцування і знезараження повітря проводиться згідно цих графіків, що залежать від організації роботи в даних приміщеннях. Бактеріальне обсіменніня протягом перших 15 хвилин безперервної роботи знижується в 7 -10 раз.

   З метою своєчасної заміни бактерицидних ламп ведеться журнал обліку роботи бактерицидної лампи.

   Швидке і ефективне очищення повітря забезпечують повітряочищувачі ВОПР – 0.9, ВОПР – 15.

   Бактеріологічне дослідження повітря передбачає визначення загального вмісту мікроорганізмів в 1 кубічному метрі повітря та визначення вмісту золотистого стафілока в 1 кубічному метрі повітря. Проводиться 1 раз в місяць. Посів повітря проводиться на поживне середовище в чашках Петрі, які інкубують при t 37⁰C протягом 24 годин, після чого проводиться підрахунок колоній і перерахунок на 1 кубічний метр.

   Обстеження працівників на бацилоносійство.

   Оскільки медичні працівники можуть бути джерелом виникнення внутрішньолікарняної інфекції в гінекологічних відділеннях та акушерських стаціонарах проводиться їх обстеження на бацилоносійство не рідше 1 разу на рік. Обов’язковому бактеріологічному дослідженню підлягає слиз з передніх відділів носа та зіву. Забір матеріалу з зіву проводиться з поверхонь мигдаликів ватним тампоном натще або не раніше ніж через 2-3 години після приймання їжі. Посів на середовище матеріалу, що досліджується, здійснюють не пізніше, як через 2 години після забору.

   Якщо в посіві із слизу носоглотки медичного працівника виділено стафілокок, медприцівнику обов’язково призначають консультацію стоматолога і отоларінголога. При виключенні патології даними спеціалістами бацилоносій проходить санацію, що здійснюється розчином фурациліну, масляним розчином хлорфіліпту тощо. Після цього повторно тричі беруться мазки на стафілококоносійство. Коли ж і після проведеної санації продовжує висіватись стафілокок – роблять посів на чутливість до антибіотиків і проводять курс антибіотикотерапії. При відсутності ефекту проводять фенотипування і продовжують санацію. Якщо ж протягом року не вдається досягнути позитивного результату, такий працівник переводиться на роботу в будь-яке відділення соматичного профілю.

   Щоденно, перед початком роботи працівники відділення гінекології, оперблоків, пологового будинку оглядаються лікарем. Огляду підлягають шкірні покриви з метою виявлення висипань, оглядається зів і вимірюється температура тіла. Відмітка робиться в спеціальному журналі. При виявленні запальних та інфекційних захворювань медпрацівник не допускається до роботи.

   Двічі на рік медичні працівники повинні обстежуватись на RW і СНІД, австралійський антиген. Працівники пологового будинку проходять ретельне медичне обстеження згідно наказу № 555 МОЗ.

   Бактеріологічне обстеження в відділеннях

   Згідно наведеного вище, в відділеннях лікувальних закладів повинен проводитись бактеріологічний контроль в наступному об’ємі:

  1 раз в місяць – бактеріологічне дослідження мікробної забрудненості предметів довкілля;

   1 раз в місяць – посів повітря на визначення його мікробного забруднення;

   1 раз в місяць – змиви на наявність кишечної палочки (у роздаточних, їдальнях);
   1 раз в 7-10 днів – змиви на стерильність;

   1 рвз на квартал – мазки на бацилоносійство.

   Позачерговий бактеріологічний контроль проводиться за епідемічними показами. Санстанція і дезстанція проводять бактеріологічний контроль не рідше як 1 раз в квартал.

   Внутрішньолікарняну інфекцію (ВЛІ) комітет експертів ВООЗ визначає, як захворювання мікробного походження (вірусного, бактеріального, грибкового), що виникло внаслідок інфікування в стаціонарі при обстеженні, лікуванні або перебуванні, як в стаціонарі так і після виписки з лікарняного закладу протягом місяця. Тих, котрі захворіли, об’єднують умови інфікування, збудники та клінічні прояви захворювання. Проте термін внутрішньолікарняна інфекція поєднує різноманітні нозологічні форми. Механізм поширення госпітальних штамів мікроорганізмів :

1.     Контактний (головні фактори передачі – руки медичного персоналу, медична апаратура, засоби догляду за хворими, тощо);

2.     Фекально-оральний (їжа, рідини для питя, зонди;

3.     Повітряно-крапельний;

4.     Трансфузійний.

   На кожний випадок внутрішньолікарняної інфекції в оперативному порядку (протягом 2 годин – по телефону, та протягом доби – письмово подається екстрене повідомлення в дезстанцію. Всі випадки реєструються в журналі обліку інфекційних захворювань (форма № 6), та проводяться протиепідемічні заходи.

 Профілактичні заходи у випадку ситуації, при якій можливе інфікування вірусом СНІД (аварійна ситуація).

   Всі маніпуляції медичний персонал виконує в змінному халаті, шапочці, змінному взутті і обов’язково в гумових рукавицях. Перед роботою всі пошкодження шкіри на руках повинні бути заклеєні лейкопластирем. При роботі слід уникати випадкових травм інструментами. При проведенні маніпуляцій бажано користуватись одноразовими інструментами. При використанні багаторазового інструментарію, він підлягає обов’язковій дезинфекції.
   Всі робочі місця повинні бути забезпечені дезінфікуючими засобами. В доступному місці зберігається аптечка, яка містить: 70° С спирт, йод, марганцевокислий калій, дистильовану воду, перев’язочний матеріал. Необхідно передбачити недоторканий запас дезинфікуючих засобів в такій кількості, щоб можна було зручно і швидко приготувати розчин необхідної концентрації (наважки хломаміну по 30г і 1 літр води). Маргенцевокислий калій фасується по 0,1г. При розведенні його в 1 літрі води утворюється розчин світло-рожевого кольору ( 1:1000).

   При попаданні (або підозрі на попадання) заоаженого матеріалу на халат, одяг – це місце необхідно обробити дезрозчином, потім знезаразити рукавиці, зняти халат і замочити в дезрозчині, або закласти в стерилізаційні коробки для автоклавування. Взуття слід обробити ганчіркою, змоченою в дезрозчині. Шкіру рук і інших ділянок тіла під забрудненим одягом слід протерти 70° спиртом. При попаданні заразного (чи підозрілого матеріалу на обличчя, його старанно миють милом. Протирають 70° спиртом. Очі промивають розчином марганцевокислого калію в розведенні 1:10000. При попаданні заразного матеріалу в рот – ротову порожнину прополіскують 70° спиртом. При пошкодженні шкіри (порізи, уколи) слід видалити кров з ранки і обробити шкіру 70° спиртом, а потім йодом. При попаданні інфікованого чи підозрілого матеріалу на підлогу, стіни, меблі, обладнання – забруднене місце заливають дезрозчином, потім протирають ганчіркою, змоченою в дезрозчині. Використану ганчірку кидають в посуд з дезрозчином, або в бак для подальшого автоклавування.

Про всі випадки аварійних ситуацій, при яких можливе інфікування медпрацівників вірусом СНІД, інформується адміністрація. Робиться відповідний запис в журналі реєстрації аварійних ситуацій. За потерпілими ведеться нагляд протягом 1 року. У випадку від’ємних реакцій на СНІД через 6 тижнів, 12 тижнів, 6 місяців, один рік після випадку спостереження припиняється.