МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА. МЕТОДИКА ГІГІЄНІЧНОЇ ОЦІНКИ ПЛАНУВАННЯ, ОСНАЩЕННЯ ТА УТРИМАННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ ДОШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ  ТА ШКІЛ.     ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ШКІДЛИВИХ ТА НЕБЕЗПЕЧНИХ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЧОГО СЕРЕДОВИЩА, ЇХ ВПЛИВ НА ОРГАНІЗМ, ПРОФІЛАКТИЧНІ ЗАХОДИ.

ГІГІЄНІЧНІ  ЗАСАДИ  ЗДОРОВОГО  СПОСОБУ ЖИТТЯ ТА  ОСОБИСТА ГІГІЄНА. МЕТОДИКА ГІГІЄНІЧНОЇ ОЦІНКИ ЗАСОБІВ ДОГЛЯДУ ЗА ПОРОЖНИНОЮ РОТА.

 

Вивчення стану здоров’я є з одним найважливіших розділів роботи лікаря, що обслуговує дітей і підлітків. Важливість цієї роботи полягає, насамперед в тому, що саме у дитячому віці формується фізичне та психічне здоров’я людини, її стійкість до впливу несприятливих чинників навколишнього середовища та соціальних умов життя.

Нині у повсякденній діяльності санітарних лікарів, лікарів–педіатрів, сімейних лікарів та лікарів загальноосвітніх навчальних закладів використовуються наступні критерії комплексної оцінки стану здоров’я дітей і підлітків:

1. Наявність або відсутність у момент обстеження хронічних захворювань.

2. Рівень функціонального стану основних систем організму.

3. Ступінь опірності організму несприятливому впливу чинників навколишнього середовища.

4. Рівень нервово–психічного і фізичного розвитку, що досягнутий, та ступінь його гармонійності.

Відповідно до указаних критеріїв розроблена схема розподілу дітей і підлітків за групами здоров’я. Виділяють 5 груп здоров’я:

Перша група здоров’я – Здорові діти і підлітки з гармонійним розвитком та  рівнем розвитку функціональних систем організму, що відповідає вікові.

Друга група здоро’я – Здорові діти і підлітки, що мають функціональні та деякі морфологічні відхилення, а також знижену опірність до гострих та хронічних захворювань, тобто часто і тривало хворіють.

Третя група здоров’я – Діти і підлітки, які страждають хронічними захворюваннями у стані компенсації, зі збереженням функціональних можливостей організму.

Четверта група здоров’я – Діти і підлітки, які страждають хронічними захворюваннями у стані субкомпенсації, зі зниженими функціональними можливостями організму.

П’ята група здоров’я – Діти і підлітки, які страждають хронічними захворюваннями у стані декомпенсації, зі значно зниженими функціональними можливостями організму.

Число захворювань розраховується на 1000 населення певного віку і характеризується такою закономірністю (мал. 38.1).

 Розподіл дітей за групами здоров’я дозволяє виявити осіб, які мають фактори ризику щодо розвитку патологічних зрушень, дітей з початковими формами захворювань та функціональними відхиленнями і розробити комплекс заходів з питань охорони та зміцнення їх здоров’я, профілактики виникнення хронічних захворювань.

В першу чергу, це стосується дітей і підлітків, які відносяться до другої групи здоров’я (діти – реконвалесценти, а також діти, які часто і тривало хворіють, з загальною затримкою і дисгармонійністю фізичного розвитку як за рахунок надлишкової маси тіла, так і за рахунок її дефіциту без ендокринної патології, з порушеннями постави, плоскостопістю, з функціональними зрушеннями з боку серцево–судинної системи, міопією, карієсом, гіпертрофією піднебінних мигдаликів II ступеня, алергічними реакціями, збільшенням щитоподібної залози I і II ступенів, астенічним синдромом тощо).

Про ступінь опірності (резистентності) організму судять за даними щодо кількості захворювань з тимчасовою втратою працездатності і загострень хронічних хвороб протягом минулого та поточного років, а також за показниками стану неспецифічної резистентності (вміст Х–хроматину і гетерохроматину в слизовому епітелії щоки, глікогену в нейтрофілах, активність лужної і кислої фосфатаз в нейтрофілах, дегідрогенази і сукцинатдегідрогенази в лімфоцитах, лізоциму і лактатдегідрогенази у слині, ступінь бактерицидності шкіри тощо).

Оцінка функціонального стану організму проводиться з використанням клінічних методів, а також за допомогою спеціальних функціональних проб (ортостатична проба, проба Мартіне–Кушелевського, проба Летунова, степ–тест (РWС₁₇₀) тощо).

Серед чинників, що формують здоров’я та справляють найбільш потужний вплив на процеси розвитку організму, який росте, виділяють сприятливі (або оздоровчі) та несприятливі (або фактори ризику) чинники.

 

До числа сприятливих чинників відносять:

1.     Раціональний режим добової діяльності.

2.     Адекватне та збалансоване харчування.

3.     Відповідність навколишнього середовища гігієнічним вимогам.

4.     Оптимальний руховий режим.

5.     Загартовування.

6.     Наявність гігієнічних навичок та здоровий спосіб життя.

 

До числа несприятливих чинників належать:

1.     Порушення режиму дня та навчально–виховного процесу.

2.     Недоліки в організації харчування.

3.     Порушення гігієнічних вимог до умов ігрової, навчальної та трудової діяльності.

4.     Недостатня або надлишкова рухова активність.

5.     Несприятливий психологічний клімат у родині та в колективі.

6.     Відсутність гігієнічних навичок, наявність шкідливих звичок.

 

Визначення комплексу сприятливих та несприятливих чинників, що впливають на здоров’я учнів, надає можливість розробити, науково–обгрунтувати та запровадити систему (концепцію) управління станом здоров’я дітей і підлітків.

         У сучасній системі управління станом здоров’я дитячих та підліткових колективів, що схематично наведена на мал. 2, окремо слід відзначити 4 основних блоки: 1 блок – отримання  статистичної інформації про стан здоров’я дитячих та підліткових колективів за даними проведення щорічних медичних оглядів; 2 блок – установлення причинно–наслідкового зв’язку між провідними чинниками, що формують здоров’я; 3 блок – здійснення запобіжного та поточного санітарного нагляду в дитячих та підліткових установах на підставі існуючих гігієнічних норм і правил; 4 блок – розробка комплексу профілактичних заходів та їх реалізація шляхом цілеспрямованого впливу як на організм, так і на довкілля.

колективів

Методики оцінки фізичного розвитку дітей і підлітків

Фізичний розвиток дітей і підлітків оцінюють на підставі визначення соматоскопічних (антропоскопічних), соматометричних (антропометричних) та фізіометричних показників з їх подальшою оцінкою за допомогою методу сигмальних відхилень, за шкалами регресії, з використанням комплексного та центильного методів.

До соматоскопічних показників відносять стан шкірних покривів та слизових оболонок, ступінь жировідкладання, характеристики опорно–рухового апарату (кістяк, форма грудної клітки, хребта, ніг та стоп), а також ознаки статевого дозрівання (оволосіння під пахвами та на лобку, розвиток молочних залоз у дівчат, оволосіння на обличчі, розвиток щитоподібного хряща гортані, мутація голосу у юнаків) (мал. 1,2 3).

Мал. 1. Основні види постави (а – лордотична; б – кифотична;

в – правильна; г – сутулувата; д – випрямлена)

 

                                                                            (1)                                         (2)

Мал. 2.  Методика вимірювання глибини фізіологічних вигинів хребта (1)

та основні види сколіозів (2)

(1–4 – довжина хребта; 2 – шийний вигин; 3 – поперековий вигин;

а – грудний правобічний; б – загальний лівобічний; в – S–подібний)

Мал. 3.  Форми нижніх кінцівок

(а – нормальна; б – X–подібна; в – О–подібна)

 

Провідними соматометричними показниками вважають довжину і масу тіла, обвід грудної клітки та інші обводи (обводи голови, плеча, стегна тощо), які визначають на підставі використання спеціальних антпропометричних точок (мал. 4).

Мал. 4. Спеціальні антропометричні точки

а – вид збоку: 1– верхівкова; 2 –  глабела; 3 –  потилична; 4 – верхньогрудинна;

5 –  шиловидна; 6 –  кінцева; 7 –  п’яткова;

б – вид спереду: 1 –  верхівкова; 2 –  тім’яна; 3 –  глабела; 4 –  підборідкова;

5 – верхньогрудинна; 6 –  середньогрудинна; 7 –  плечова;

8 –  променева; 9 –  шиловидна; 10 –  пальцьова;

11–  верхньогомілкова; 12 – нижньогомілкова;

13 –  вертельна; 14 – лобкова.

 

До фізіометричних показників належать м’язова сила кистей, життєва ємність легень, станова сила тощо.

Для визначення довжини тіла у положенні стоячи та сидячи використовують дерев’яним ростомір, який являє собою стояк завдовжки 2 м, закріплений на підставці розміром 70 x 45 см, з відкидною лавкою на висоті 40 см, що призначена для вимірю­вання росту сидячи. На стояку нанесено дві колонки сантиметро­вих поділок. Відлік за першої з них починається від підставки, відлік за другої – від відкидної лавки. На стояку закріплена пересувна муфта з горизон­тальною планшеткою, яку під час дослідження опускають до контакту з тім’яною кісткою обстежуваного.

         У разі вимірювання довжини тіла стоячи обстежуваний має стати струнко спи­ною до планки, тримаючи п’ятки разом, носки нарізно та торкаючись її трьома точками – п’ятками, сідницями і міжлопатковою ділян­кою. Голова обстежуваного повинна бути в такому положенні, щоб лінія, якам з’єднує нижній край очної ямки та верхній край козелка вуха була паралельною підлозі. 

    Для вимірювання маси тіла слід використовувати медичні ваги.

    Обвід грудної кліт­ки вимірюють сантиметровою стрічкою у стані максимального спокою, максимального вдиху та максимального видиху (стріч­ка спереду повинна проходити по ниж­ньому краю соскового кільця у хлоп­чиків і вздовж четвертого ребра у дів­чаток, ззаду – між нижнім краєм лопа­ток при опущених руках).

    Для визначення життєвої ємності легень використовують водяний або пневматичний спірометр, для визначення м’язової сили рук – кистьовий динамометр, для визначення станової сили – становий динамометр. Причому у будь–якому разі у ході дослідження реєструють максимальний результат.  

Оцінку фізичного розвитку проводять на підставі зіставлення індивідуальних даних з регіональними стандартами фізичного розвитку, тобто з середніми нормативними значеннями для кожної окремої віково–статевої групи, які відображують рівень фізичного розвитку дітей і підлітків, що мешкають у подібних умовах перебування.

Оцінка фізичного розвитку методом сигмальних відхилень

Метод сигмальних відхилень з графічним зображенням профілю фізичного розвитку передбачає порівняння кожної індивідуальної ознаки з середньозваженою арифметичною величиною для цієї ознаки при певному віці, що дозволяє визначити її фактичне відхилення від нормативних значень.

Далі шляхом ділення фактичного відхилення на величину середнього квадратичного відхилення знаходять сигмальне відхилення (), що і надає інформацію про те, на яку величину сигм у більшу або меншу сторону відрізняються показники досліджуваної дитини від середніх показників, властивих певному віково–статевому періодові.

 Відхилення у межах від –1 до +1 вважають середнім розвитком досліджуваної ознаки, від –1,1 до –2 – розвитком нижче середнього, від –2,1  та нижче – низьким, від +1,1 до +2 – вище середнього, від +2,1  та вище – високим.

Для побудови профілю фізичного розвитку на однаковій відстані одна від одної проводять горизонтальні лінії, кількість яких зумовлюється числом ознак, що підлягають оцінці, і на кожній з них відкладають значення отриманих відхилень, котрі з’єднують прямими лініями (мал. 5). Метод сигмальних відхилень дозволяє визначити ступінь розвитку кожної окремої ознаки фізичного розвитку та його пропорційність, відомості про яку надає саме профіль. Якщо величини відхилень укладаються в одну сигму – розвиток вважається пропорційним, якщо не укладаються – непропорційним.

–3     –2      –1        М       +1     +2    +3

Мал. 5. Профіль фізичного розвитку

 

Згідно з наведеною схемою аналізуються дані фізичного розвитку і за іншими показниками, висновок повинен мати такий вигляд: фізичний розвиток Іваненка П. 10 років, за довжиною і масою тіла та обводом грудної клітки нижче середнього, пропорційний.

Основним недоліком цього методу оцінки фізичного розвитку є те, що величини показників оцінюються окремо без урахування ступеня їх взаємозв’язку. Разом з тим кожному росту людини повинні відповідати певні величини маси тіла і обводу грудної клітки, тобто фізичний розвиток повинен буди гармонійним. Цей недолік усувається у разі використання методу оцінки фізичного розвитку за шкалами регресії, а також комплексного і центильного методів.

Оцінка фізичного розвитку за шкалами регресії

Використання методу оцінки фізичного розвитку за шкалами регресії дозволяє подолати головний недолік методики сигмальних відхилень, а саме відокремлений характер оцінки кожної соматометричної ознаки. Оціночні таблиці у цьому випадку ураховують кореляційну залежність між ростом, масою тіла та обводом грудної клітки і, отже, дозволяють дати більш ґрунтовну оцінку ступеня фізичного розвитку за сукупністю взаємопов’язаних ознак.

Перший етап проведення оцінки фізичного розвитку за оціночними таблицями шкал регресії спрямований на пошук групи (розвиток середній, нижче середнього, вище середнього, низький, високий), до якої слід віднести довжину тіла дитини. Далі знаходять показники маси тіла та обводу грудної клітки, що повинні відповідати фактичному ростові та порівнюють з ними фактичні показники досліджуваних ознак. Для цього від величини фактичного розвитку ознаки віднімають його стандартне значення та ділять на сигму регресії (_R) для кожної досліджуваної ознаки.

Фізичний розвиток вважається:

—     гармонійним, якщо індивідуальні показники, що визначені, перебувають у межах М±1_R або від М±1,1_R і вище за рахунок розвитку м’язів;

—     дисгармонійним, якщо індивідуальні показники, що визначені, перебувають у межах від М–1,1_R до М–2_R або від М+1,1_R до М+2_R за рахунок підвищеного жировідкладання;

—     різко дисгармонійним, якщо індивідуальні показники, що визначені, перебувають у межах від М–2,1_R і нижче або від М+2,1_R і вище за рахунок підвищеного жировідкладання.

 

Оцінка фізичного розвитку комплексним методом

 

Комплексний метод оцінки фізичного розвитку дозволяє урахувати як особливості морфофункціонального стану організму, так і відповідність рівня його біологічного розвитку календарному вікові .

 

Спочатку за даними довжини тіла, щорічного збільшення довжини тіла, числа постійних зубів, ступеня розвитку вторинних ознак статевого дозрівання, терміну окостеніння кісток кисті визначають біологічний вік дитини та порівнюють його з календарним. У залежності від значень отриманих показників він може відповідати календарному вікові, випереджувати його або відставати від нього.

Наступний етап комплексного методу пов’язаний з оцінкою морфофункціонального стану організму із застосуванням шкал регресії та віково–статевих стандартів розвитку функціональних показників. Фізичний розвиток вважається:

—                          гармонійним, якщо величини маси тіла і обводу грудної клітки відрізняються від нормативних значень у межах від –1_R до +1_R та функціональні показники характеризуються відхиленнями від  –1  і вище;

—                          дисгармонійним, якщо величини маси тіла і обводу грудної клітки відстають або випереджають стандартні значення за рахунок надлишкових жировідкладень на ±1,1_R – ±2_R  та функціональні показники знаходяться у межах від –1,1s до –2s ;

—                          різко дисгармонійним, якщо величини маси тіла і обводу грудної клітки відстають або випереджають нормативні показники за рахунок надлишкових жировідкладень більш, ніж на ±2,1_R та функціональні показники характеризуються відхиленнями від –2,1  і нижче.

Отже, під час використання комплексного методу оцінки фізичного розвитку рівень біологічного розвитку визначається на підставі встановлення ступеня відповідності його основних ознак віково–статевим стандартам (табл. 5 та 6).

Таблиця 5

Показники рівня біологічного розвитку хлопчиків шкільного віку

 

 

Таблиця 6

Показники рівня біологічного розвитку дівчаток шкільного віку

 

 

Примітка: Ах – обволосіння пахвових впадин, Р – обволосіння лобка, F –обволосіння обличчя, L – розвиток кадика, V – мутація голосу, Ма – розвиток молочної залози, Ме – поява менструацій.

 

Рівень фізичного розвитку за довжиною тіла визначається за допомогою шкал регресії або у випадку їх відсутності за методом сигмальних відхилень.

Як і в попередньому випадку існують 5 оцінок фізичного розвитку за ростом: високий, вище середнього, середній, нижче середнього, низький.

Середню зважену величину кожного показника фізичного розвитку знаходять у таблиці 7.

Коефіцієнт регресії (R_y/х) показує, на яку величину змінюються значення маси тіла (кг) і обводу грудної клітки (см) при збільшенні або зменшенні довжини тіла на стандартну одиницю вимірювання (см). Сигма регресії (s_R) дозволяє визначити величину індивідуального відхилення маси тіла і обводу грудної клітки від стандартних даних довжини тіла.

За допомогою коефіцієнта регресії та сигми регресії складають оціночні таблиці (шкали регресії за ростом), які дозволяють оцінювати гармонійність розвитку людини за морфологічними ознаками. Ступінь гармонійності фізичного розвитку визначається шляхом порівняння фактичної маси тіла і обводу грудної клітки зі стандартними величинами цих показників для певного віку і статі, які представлені в таблиці 8.

Різницю між фактичною і стандартною величинами показника фізичного розвитку ділять на сигму регресії і отримують величину сигмального відхилення, яка дозволяє визначити ступінь гармонійності фізичного розвитку школяра.

Критерії оцінки фізичного розвитку організму з використанням шкал регресії наведені вище. Слід лише підкреслити, що діти з відхиленням маси тіла від стандартних значень понад –3s_R повинні бути направлені до ендокринолога.

Функціональні показники під час використання комплексного методу оцінюють за допомогою методу стандартних сигмальних відхилень.

Отже, якщо, наприклад, необхідно дати оцінку фізичного розвитку дівчинки 11 років з довжиною тіла – 148 см, масою тіла – 37 кг та величиною обводу груд-

 

ної клітки – 71 см, яка за рік додає у рості 8 см, має 20 постійних зубів та ступінь розвитку вторинних статевих ознак: Ма₁, Р_0,1, Ах₁, хід практичної діяльності лікаря повинен бути таким.

Спочатку з метою визначення рівня біологічного розвитку порівнюють дані дівчинки, яка була обстежена, зі стандартами рівня біологічного розвитку для дівчаток 11 років (табл. 5).

За даними таблиць стандартів біологічного розвитку дівчаток у віці 11 років довжина тіла повинна становити 142,2±7,1 см, щорічне збільшення довжини тіла – 6–8 см, число постійних зубів – 21±3, ступінь розвитку вторинних статевих ознак – Ма₁, Р_0,1, Ах_0,1. Таким чином, у нашому випадку показники біологічного розвитку дівчинки відповідають стандартним величинам, тобто рівень біологічного розвитку відповідає календарному віку.

Далі для оцінки фізичного розвитку використовують оціночні таблиці за шкалою регресії (табл. 7). За даними таблиці ріст дівчинки відповідає середньому, тобто фізичний розвиток за довжиною тіла є середнім. Використовуючи величини сигм регресії, знаходять, які маса та обвід грудної клітки повинні бути у дівчинки при її рості. За таблицею шкал регресії для 11–річних дівчаток, що мають ріст 148 см, маса тіла повинна складати 40,9 кг, а сигма регресії (s_R) – 5,11 см, і, отже, 37 – 40,4 = –3,9; –3,9 : 5,37= –0,63s_R, тобто різниця у масі тіла знаходиться в межах ±1s_R, що указує на гармонійний розвиток дівчинки за масою тіла у порівнянні з ростом. Аналогічно визначають відповідність обводу грудної клітки росту дівчинки.

Якщо фізичний розвиток є дисгармонійним або різко дисгармонійним, тоді обов’язково слід указати причину виявлених зрушень у морфофункціональному стані (за рахунок надлишкової або недостатньої маси тіла, малого обводу грудної клітки) та обґрунтувати рекомендації щодо корекції фізичного розвитку (збільшення або зменшення енергетичної цінності харчового раціону, зміна набору харчових продуктів, запровадження активних занять фізичною культурою та спортом тощо).

ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ПЛАНУВАННЯ ТА БЛАГОУСТРОЮ ДИТЯЧИХ ЗАКЛАДІВ

До дитячих закладів належать дитячі дошкільні (ясла, ди­тячі садки та ін.), дитячі освітні (загальноосвітні і спеціалізо­вані школи — ліцеї, гімназії — різного типу та ін.) та по­зашкільні (палаци, будинки дітей та юнацтва, літні табори та ін.) заклади.

Розміщення дитячих закладів має бути поблизу від місць проживання відповідних контингентів дитячого та підлітково­го населення. Для дошкільних закладів радіус обслуговування повинен складати 0,3—0,5 км, для школярів молодших класів — до 0,5 км, для школярів середніх класів — до 1 км; для шко­лярів старших класів —-до 1,5 км, у сільській місцевості (за умови організованого підвезення дітей спеціально виділеним і придатним транспортом) — до 3 км.

Земельні ділянки, де розташовані заклади для дітей і підлітків, за своїми розмірами мають відповідати гігієнічним нормати­вам, їх слід розміщувати в екологічно найпридатніших місцях, на певному віддаленні від джерел забруднення атмосферного повітря, шуму та великих транспортних магістралей. Найдоціль­ніше розташовувати ці заклади внутрішньоквартально.

Розміщуючи відповідні заклади, слід ураховувати не­обхідність забезпечення основних приміщень і відкритих ігро­вих та інших майданчиків не менш як тригодинною безперерв­ною інсоляцією.

Внутрішнє планування дитячих дошкільних закладів має бути таким, аби були створені необхідні умови для дотримання прин­ципу групової ізоляції, забезпечення можливості рухової ак­тивності дітей, створення сприятливого повітряного і тепло­вого середовища, достатньої освітленості тощо. Площа озеле­нення земельних ділянок має становити не менше ніж 15—17 м² на одне місце, тобто понад 50 % усієї їх площі. Зменшення цього нормативу можливе тільки тоді, коли ділянка дитячого закладу безпосередньо межує з лісовими або парковими те­риторіями.

На території земельної ділянки дитячого дошкільного за­кладу слід передбачити наявність групових майданчиків для дітей різного віку, загального фізкультурного майданчика, го-роду-ягідника, господарчої зони та пішохідних доріжок.

Під час планування ділянок під освітні заклади для дітей шкільного віку вихідним є забезпечення насамперед раціо­нального функціонального зонування території і достатньої площі відповідних зон. Площа земельної ділянки навчально-виховних закладів (шкіл) має відповідати нормативним зна­ченням, наведеним у таблиці.

До сучасних типів загальноосвітніх шкіл належать такі: по­чаткові, основні та середні школи, гімназії та ліцеї.Навчальні будівлі загальноосвітніх шкіл розміщуються не ближче ніж 2,5 м від червоної лінії земельної ділянки, по пери-

На ділянках навчального закладу мають бути розташовані такі функціональні зони: навчальна, навчально-дослідна (на­вчально-виробнича), фізкультурно-спортивна, господарча, житлова (за наявності гуртожитків, спальних корпусів тощо) та зона відпочинку. Фізкультурно-спортивну зону бажано роз­міщувати таким чином, аби вона не проглядалася з вікон на­вчальних класів (особливо початкових).

Висота будівель загальноосвітніх шкіл не повинна перевищу­вати трьох-чотирьох поверхів, висота поверхів (від підлоги до підло­ги вищерозташованого поверху) має бути не меншою ніж 3,6 м, висота лекційних приміщень (на 50 місць і більше), актових залів, фізкультурно-спортивних споруд — не меншою ніж 4,2 м.

Забудова навчально-виховних закладів здійснюється за трьо­ма основними системами: компактній (централізованій), блочній (секційній) та павільйонній (децентралізованій). Набір і взаєморозташування приміщень залежать від типу закладу.

Проте нині сучасні середні школи будуються переважно за блочною (секційною) структурою. Така структура передбачає можливість розміщення дітей різних вікових груп в окремих блоках, разом з тим, загальношкільні приміщення об’єднуються в окремий блок.

У складі шкільних будівель мають бути передбачені 3 групи при­міщень — основні (навчальні кабінети, класні кімнати, лабораторії, навчальні майстерні, спортивний зал), допоміжні (бібліотека, рек­реаційні приміщення, їдальня, буфет, актовий зал, комори, складські приміщення, туалети та ін.) та службові (кабінети для адміністрації, вчительські, медичний кабінет та ін.) приміщення.

Більшу частину часу учні перебувають у класних кімнатах або навчальних кабінетах, які мають відповідати певним гігієнічним вимогам.

Санітарно-технічне обладнання будівель і окремих приміщень дитячих закладів має  забезпечувати  режим мікроклімату і повітряного середовища, що відповідає гігієнічним вимогам.

Забезпечення потрібного рівня освітленості приміщень та їх ультрафіолетового опро­мінення досягається шляхом дотримання відповідних за­ходів як під час будівництва дитячих закладів, так і під час їх експлуатації. Одним із таких заходів є оптимальна орі­єнтація вікон.

 

Будівельними нормами встановлено такі значення коефіціє­нта природного освітлення (КПО): в класних кімнатах не мен­ше ніж 1,5 %, в кабінетах креслення і малювання не менше ніж 2 %. За результатами гігієнічних досліджень вважається, що значення КПО мають бути ще більшими і сягати 2,5—5 %.

У основних приміщеннях дитячих закладів, де підвищене зорове навантаження, світловий коефіцієнт має бути 1:4 або більше. В інших приміщеннях він може складати 1:5—1:6. Відстань між вікнами (ширина простінків) не повинна бути більшою ніж 0,5 м.

При однобічному розташуванні вікон коефіцієнт заглиб­лення (відношення глибини кімнати до відстані від підлоги до верхнього краю вікна) не повинен бути більшим як 2 м². Якщо глибина приміщення становить більше ніж б—6,5 м, виникає потреба у двобічному природному освітленні. Аби не заважа­ти вільному проникненню зовнішнього світла до приміщень, протилежні будівлі мають розташовуватися від будівлі дитя­чого закладу на відстані не менше ніж 2,5—3 їх висоти.

Важливе значення має колір огороджувальних поверхонь та обладнання, від якого залежить коефіцієнт відбиття. Білий колір відбиває 80—90 % світлових променів, жовтий та світло-блакитний — 70—80 %, зелений — 60 %, світло-коричневий, темно-рожевий — 30—45 %, темно-зелений — 22—25 % світло­вих променів. Має бути забезпечена певна контрастність

У школах, які містять більше ніж 20 класів, влаштовують два гімнастичні зали, в тому числі один (на 144 м²) — для занять з учнями молодших класів.Актовий зал розраховують на одночасне перебування в ньому не менш як 25 % учнів від загальної кількості їх, пло­щею по 0,6 м² на кожного присутнього.Кількість місць в обідніх залах їдалень у загальноосвітніх школах установлюється з розрахунку одне місце на трьох учнів. Площа обіднього залу в цих закладах установлюється з розра­хунку 1,4 м² на одне місце.

У кожному навчальному закладі мають бути розташовані приміщення медичного обслуговування, до складу яких вхо­дять: терапевтичний кабінет (площею не менш як 16 м²), про­цедурна (10 м²), фізіотерапевтичний кабінет (18 м²), стомато­логічний кабінет (16 м²), кімната психофізіологічного розван­таження (18 м²). Терапевтичний кабінет може бути використаний і як офтальмологічний. Для цього треба, щоб довжина однієї з його стін була не меншою ніж 5,8 м.

Площа класу має бути не меншою ніж 60 м², навчального кабінету 60 м², мінімальна площа на одного учня в цих кімнатах становить 2 м². Найкраща форма класної кімна­ти — прямокутна (глибина 6—6,3 м, довжина — 8—8,4 м) із співвідношенням глибини до ширини 3:4. Відстань від першо­го ряду парт до дошки має складати 1,6—2 м, висота стелі — З—3,5 м. Розміщення вікон — лівобічне, кут розгляду (кут між лінією погляду і площиною класної дошки в горизонтальній площині) має бути не меншим як ЗО—35°. Площа вчительської визначається з розрахунку 1,5—2,5 м² на один клас.

При спортивних залах, мають бути дві роздягальні площею по 16 м² кожна, дві душові — по 3 м² кожна та два туалети — по 2 м² кожний.

У приміщеннях дитячих дошкільних закладів слід використо­вувати світильники, що забезпечують освітлення відбитим або розсіяним світлом, яскравість яких не перевищує 2000 Кд/м². У разі застосування комбінованого освітлення приміщень (природне та штучне) оптимальне співвідношення між світло­вими потоками від вікна і від джерела штучного освітлення становить 2:1.

Для приміщень навчальних закладів встановлено розрахун­кові і певні гігієнічні вимоги щодо повітрообміну.

Серед головних принципів розташування мережі поза­шкільних закладів слід відзначити принцип ступінчастості, який передбачає забезпечення умов для організації поза­шкільних занять та дозвілля за рахунок гурткової діяльності в загальноосвітніх установах і дворових клубах (І ступінь), у палацах і будинках дітей та юнацтва (II ступінь), у спеціалізо­ваних позанавчальних закладах, зокрема в дитячо-юнацьких спортивних, музичних та художніх школах, центрах науково-технічної творчості (III ступінь).

Територія земельної ділянки типових позашкільних закладів має передбачати наявність таких зон: спортивної, навчально-дослідної, господарчої, зелених насаджень і відпочинку та ат­ракціонів.Провідним критерієм вибору будівлі позашкільного закла­ду є одночасна місткість із розрахунку числа дітей, які займа­ються в ньому протягом одного дня в одну зміну. Необхідно витримувати і правильне співвідношення між столами і стільцями, яке регламентується величинами дистанції сидіння, дистанції спинки та диференції .

Під час розміщення учнівських столів і стільців у класах та навчальних кабінетах у перших трьох рядах слід розташувати столи менших розмірів, в останньому ряді — найбільших для даного класу розмірів. Вимоги до окремих параметрів розмі­щення меблів у класі такі: відстань від першого ряду парт до дошки повинна становити 2,4—2,6 м, розрив між рядами парт — 0,6—0,8 м, між першим рядом парт і зовнішньою стіною — 0,6— 0,7 м, між третім рядом і внутрішньою стіною — 0,5—0,6 м, між задньою стіною і останнім рядом парт — 0,4—0,5 м.

Якщо навчальні кімнати мають не прямокутну, а квадратну конфігурацію і меблі в них виставляються в 4 ряди, відстань від дошки до перших парт (столів) має бути не меншою ніж 3 м, розрив від парт першого ряду до зовнішньої стіни пови­нен становити 0,8—1 м, між рядами парт — 0,6 м. Нижній край класної дошки має бути на відстані 75—80 см від підлоги для учнів молодших класів і 80—90 см — для учнів середніх та старших класів.

Певним гігієнічним вимогам мають відповідати шкільні підручники та дитячі іграшки. Щодо підручників ці вимоги став­ляться до розмірів та форми шрифту, якості паперу, ілюст­рацій, формату та маси книг, їх оправи. На підставі досліджень функціонального стану опорно-ру­хового апарату, насамперед показників, що визначають стійкість вертикальної пози, встановлено такі допустимі маси щоденного навчального комплекту (тобто маси підручників, письмового приладдя та ранця або портфеля) школярів: для учнів 1—2-х класів — 1,2 кг; для учнів 3—4-х класів — 2,2 кг, для учнів середніх класів — 2,2—3,2 кг, для учнів старших класів — 3,2—3,7 кг. Разом з тим, слід зазначити, що маса кожного підручника для школярів початкових класів не по­винна перевищувати 300 г.

Серед основних гігієнічних вимог до іграшок слід виділити такі: матеріали для їх виготовлення не повинні містити ток­сичні речовини. Не допускається використання утильних ма­теріалів. Конструкція іграшок і матеріали, з яких їх виготов­лено, не повинні бути загрозою травматизації, покриття ігра­шок має щільно триматися і не змиватися гарячою (60 °С) водою з мийними засобами, 2 % хлорним вапном або іншою дезінфекційною речовиною, бути стійким до слини і поту, мати високу пожежостійкість.

 

 

 

Гігієнічна характеристика шкідливих та небезпечних факторів виробничого середовища, їх вплив на організм, профілактичні заходи.

Небезпечні та шкідливі виробничі фактори

(Витяг з Держстандарту 12.0.003 – 74)

Цим стандартом всі небезпечні та шкідливі виробничі фактори поділено на 4 групи: фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні.

 

До фізичних шкідливостей віднесено:

–       рухомі машини, механізми, незахищені рухомі елементи виробничого обладнання, заготовки, матеріали, вироби, що переміщуються, інші механічні фактори;

–       нагріваючий чи охолоджуючий мікроклімат робочої зони, високі рівні інфрачервоного випромінювання (гарячі цехи металургійної промисловості, котельні та ін.), гаряча вода чи пара;

–       підвищений чи знижений барометричний тиск та його різкі зміни;

–       високі рівні шуму, вібрації, інфра – та ультрамеханічних коливань повітря чи твердих поверхонь;

–       високі рівні електромагнітних коливань радіодіапазону, електричних магнітних полів промислових частот, статичної електрики;

–       високі рівні іонізуючої радіації (рентгенівські, гама, корпускулярне випромінювання);

–       недостатнє або надмірне освітлення робочих місць, низька контрастність, висока яскравість світла, його засліплююча дія, нерівномірність, пульсація світла, стробоскопічний ефект;

–       висока запиленість повітря, горючі, вибухонебезпечні гази (метан в шахтах).

Група хімічних небезпечних і шкідливих виробничих факторів включає:

–       за характером дії на організм: подразнюючі, загальнотоксичні, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні, тератогенні;

–       за шляхами проникнення в організм: через дихальні шляхи, через травну систему, через шкіру (хімічні опіки);

–       за тропністю дії: пневмотропні, нейротропні, гепатотропні, гематотропні, нефротропні, дермотропні, політропні;

–       за ступенем токсичності: особливо високотоксичні (ГДК у повітрі < 0,1 мг/м³ ), високотоксичні (ГДК 0,1 – 1,0 мг/м³), середньотоксичні (ГДК 1,0 – 10,0 мг/м³), малотоксичні (ГДК > 10,0 мг/м³).

Група біологічних небезпечних і шкідливих виробничих чинників включає біологічні об’єкти, вплив яких на працюючих викликає захворювання, отруєння, травми:

–       зоонозні бактерійні, вірусні, грибкові інфекції (сибірка, ящур, коров’ячий сказ, туляремія), інвазії, алергійні захворювання (від тваринного, рослинного пилу) та інші;

–       рослинні, тваринні отрути (напр. змієлови) та інші;

– виробничі біологічні об’єкти: антибіотики, білково-вітамінні концентрати, стимулятори росту, біологічно активні препарати та ін.

Група психофізіологічних виробничих шкідливостей включає:

–       фізичні перенавантаження: статичні (утримання великих вантажів); динамічні (підняття і переміщення великих вантажів та його інтенсивність); гіподинамія, вимушене положення тіла, перенапруження окремих органів;

–       нервово-психічні перенавантаження: розумове перенапруження, перенапруження уваги, аналізаторів, дуже інтенсивна зміна виробничих процесів, інформації, монотонність праці, психоемоційні перенавантаження (напр. взаємовідносини “начальник – підлеглий”).

За характером і ступенем витрат енергії фізична праця характеризується важкістю та інтенсивністю, а розумова, операторська напруженістю.

Згідно з Держстандартом 12.1.005 – 88 “Загальні санітарно-гігієнічні вимоги до повітря робочої зони” фізична праця ділиться на легку (енерговитрати – до 150 ккал/год), середньої важкості (150 – 200 ккал/год), важку (200 – 250 ккал/год), дуже важку (> 250 ккал/год).

За напруженістю розумова, операторська праця поділяється на: ненапружену, малонапружену, напружену, дуже напружену.

1.     Походження пилу

 

1.1.        Джерелами запиленості атмосферного повітря можуть бути:

–         виверження вулканів;

–         космічний пил (згорання метеоритів у атмосфері);

–         пилові бурі – лесові (Тібет, Китай), ґрунтові, піщані;

–         сільськогосподарський пил – при збиранні та переробці врожаю;

–         промисловий – викиди промислових підприємств;

–         дорожній пил;

–         морський (кришталики солі).

1.2. Побутовий пил. Запиленість повітря житлових, громадських, навчальних, спортивних приміщень обумовлена:

–     видом та якістю покриття підлоги, меблів;

–    ступенем заселеності приміщень;

–    характером і якістю прибирання (сухе, вологе) та  повітрообміну;

–    культурним рівнем мешканців.

1.3. Виробничий пил: запиленість повітря робочої зони в цехах промислових підприємств обумовлено:

–    видом виробництва;

–    ступенем механізації виробництва;

–                якістю засобів пилоподавлення та вентиляції.

 

2.     Класифікації пилу

 

2.1.        За хімічним складом (природою):

–        

2.2.        За дією на організм:

–         індиферентний;

–         токсичний;

–         дерматотропний;

–         пневмотропний;

–         аллергенний;

–         канцерогенний та інші.

2.3.        За формою часток:

–         аморфний;

–         волокнистий;

–         гострокінечний та інші (див. мал. 12.1).

2.4.        За розміром часток:

–        

2.5. За механізмом утворення:

–        

 

 

3.Поведінка аерозолів і аеросуспензій у повітрі (закони  Джібса-Стокса)

 

3.1. Аеросуспензії і крупнодисперсні аерозолі осідають з повітря з прискоренням: сили гравітації (земного тяжіння) діють на них значно сильніше, ніж опір повітря.

3.2. Аерозолі середньодисперсні осідають з постійною швидкістю: сили гравітації зрівноважені з силами опору повітря.

3.3. Аерозолі мілкодисперсні не осідають, а знаходяться у стані броунівського руху: сили опору повітря для них більші сил гравітації. З часом мілкодисперсні частинки конгломерують, або абсорбують на собі вологу, стають більш важкими і осідають.

4. Анатомічна будова дихальних шляхів та фізичні закони, на яких ґрунтується захист дихальної системи від запилення.

 

Дихальна система досить надійно захищена від попадання пилу в  альвеоли легень. Цей захист ґрунтується на скривленості дихальних шляхів: три носових ходи з зігнутими кістковими пластинками, бронхіальне дерево легень з його розгалуженнями сприяють  завихренню повітря, а тому аеросуспенції і крупнодисперсні аерозолі, підкоряючись закону інерції руху Ньютона центробіжною силою відкидаються до стінок дихальних шляхів, а потім завдяки мерехтливому епітелію разом зі слизом видаляються назовні.

Середньодисперсні аерозолі проникають дещо глибше до бронхів, а мілко дисперсні, підпорядковуючись броунівському рухові із-за малої маси, разом з повітрям досить легко проникають до альвеол і можуть викликати пневмоконіози чи інші захворювання. Деякі вчені вважають, що мілко- дисперсні частки можуть частково, як і молекули повітря , видихатися назовні.

 

 

 

5. Несприятливі прояви та захворювання, пов’язані з дією пилу на організм

 

5.1. Запиленість атмосферного повітря знижує освітленість, інтенсивність УФ радіації, сприяє появі похмурих погод (частки пилу – ядра конденсації вологи), туманів, смогу.

5.2. Дія пилу на шкіру та слизові оболонки проявляється в закупорці вивідних протоків сальних і потових залоз, розвитку мацерації шкіри, слизових оболонок, виникненню піодермій, алергії, а ліпотропні складові пилу можуть всмоктуватися, викликаючи загальнотоксичну дію. Забруднюючи одежу, пил знижує її вентилюючу, паропровідну функцію, негативно впливаючи на теплообмін та дихання шкіри.

5.3. Дія пилу на дихальну систему сприяє розвитку ряду патологічних станів:

–        

 

6.Гігієнічне нормування запиленості повітря.

 

Таблиця 1

 

 

Мал. 12.1. Морфологія пилових часток.

A, B – деревний пил; C – пил щетини; D – пил шамоту; G- конопляний пил;

Н – хвойний пил; J – кам’яновугільний пил; К – скляний пил; L – бронзовий пил;

M – пил при очистці лиття.

 

 

Методи вимірювання запиленості повітря поділяються: за способом відбору проб на седиментаційні та аспіраційні, а за визначенням результатів дослідження на вагові та лічильні.

 

 

Седиментаційні методи (методи осадження)

 

2.1. Седиментаційно-ваговий метод використовується в наш час для визначення кількості пилу, який випадає на одиницю поверхні з атмосферного повітря навколо промислових підприємств, на територію міст та інших населених пунктів.

Відбір проб здійснюється: – методом кювет, коли на відкритій площадці на 3-4 тижні виставляється широкий посуд (седиментатор) з дистильованою водою, або методом липких екранів (для збору радіоактивних аерозолів), коли дно седиментатора змащується гліцерином, або ж методом снігових проб: засікається дата першого снігопаду, а потім, через 1,5-2 місяці вирізається блок снігу певної площі (приміром 0,5 м²) до чистого шару першого снігопаду. Вода, сніг, гліцерин дуже добре фіксують випадаючий пил. Після експозиції воду з кювет, чи снігову воду випаровують до сухого залишку, гліцерин з фіксованим пилом збирають кількісно беззольними тампонами. Сухий залишок зважують (а для визначення радіоактивності озолюють) і перераховують в г/м², а потім в т/км². Цим методом встановлено, що на територію промислових регіонів випадає до кількох сотень тонн пилу на км² за рік.

2.2. Седиментаційно-лічильний метод – осадження пилу на предметне скло, змащене гліцерином, вазеліном чи 2 % розчином канадського бальзаму у ксилолі з стовпчика повітря 10 см з метою визначення під мікроскопом форми і ступеню дисперсності пилинок та розрахунку “пилової формули” –  відсоткове співвідношення кількості пилинок в одиниці об’єму повітря за їх розміром. З цією метою використовують також аспіраційні методи (додаток 3).

Аспіраційні методи визначення запиленості повітря

 

3.1. Аспіраційно-ваговий метод полягає в протягуванні певного об’єму повітря за допомогою електроаспіратора Мігунова або пилососа з реометром (прилад, який показує швидкість аспірації) через аерозольний фільтр АФА-В-18 з нетканного синтетичного фільтрувального полотна Петрянова (ФПП), закріпленого в спеціальному лійкоподібному алонжі (мал. 12.2)

 

 

Мал. 12.2. Касети та алонжі для відбору проб повітря на фільтри.

1 – фільтр з тканини ФПП; 2 – пластмасовий алонж з фільтром;

3 – металевий алонж; 4 – корпус касети; 5 – гайка касети; 6 – кільце прокладки.

 

Фільтр (без паперового фіксуючого кільця) зважують на аналітичних або торзійних терезах  до і після аспірації повітря.

Тривалість відбору проб повітря залежить від ступеня запиленості повітряного середовища, швидкості аспірації повітря при відборі проб, необхідної мінімальної наважки на фільтрі і визначають за формулою:

 

Т= а × 1000/С × W,

 

де: Т – час аспірації повітря, хв.;

а – мінімальна необхідна наважка пилу на фільтрі, мг;

C – ГДК досліджуваного пилу, мг/м³;

W – швидкість аспірації повітря л/хв.

При невеликій власній масі фільтра ( до 100 мг) максимальний доважок повинен бути на більше ніж 25-50 мг.

Розрахунок концентрації пилу (мг/м³) проводять за формулою :

С = (q ₂ – q ₁) х 1000/V_0,

де: С – концентрація пилу мг/м³;

q ₁ – маса фільтра до аспірації повітря;

q ₂ – маса фільтра після аспірації повітря;

V₀ – об’єм повітря, приведений до нормальних умов за формулою Гей-Люсака.

 

 ШУМ

В даний час практично немає жодної галузі народного господарства, де шум не був би в числі ведучих шкідливих факторів виробничого середовища. Ливарне і металообробне виробництва, лісозаготівельні і будівельні роботи, добування корисних копалин, текстильна і деревообробна промисловість — далеко не повний перелік виробництва, де шум перевищує граничні рівні.

 http://www.mipt.ru/nauka/conf_mipt/conf2001/faki/aerophys/sychev1.html

 У гігієнічній практиці шумом прийнято називати будь-як небажаний звук або сукупність безладно сполучаться звуків різної частоти й інтенсивності, що роблять несприятливий вплив на організм, що заважають роботі і відпочинку

Звуковим хвилям властиві визначені закономірності поширення в часі і просторі. При поширенні звуків будь-яких частот мають місце звичні для всіх типів хвиль явища відбивання, заломлення, дифракції та інтерференції.

За фізичною сутністю шум — це механічні коливання частин пружного середовища (газу, рідини, твердого тіла), що виникають під впливом будь-якої сили, що спричиняє коливання. При цьому звуком називають регулярні періодичні коливання, а шумом – неперіодичні, ипадкові коливання.

Фізичне поняття про звук охоплює як чутні, так і нечутні коливання пружних середовищ. Акустичні коливання, що лежать до зони 16 Гц — 20 кГц, що сприймаються людиною з нормальним слухом, називають звуковими, а простір, де вони поширюються, — звуковим полем. Акустичні коливання з частотою менше 16 Гц називаються інфразвуком, вище 20 кГц — ультразвуком.

http://www.mipt.ru/nauka/conf_mipt/conf2001/faki/aerophys/sychev1.html

Інтенсивність хвиль, що генеруються визначається звуковою потужністю джерела — W, Вт. Потужність джерел у реальному житті знаходиться в широких межах від 10^-12 Вт до багатьох мільйонів ватів. Щільність потоку звукової потужності (енергії), що приходиться на одиницю площі, перпендикулярної до напрямку хвилі, називається інтенсивністю або силою звуку, Вт/м².

Поширюючись у пружному середовищі у вигляді ділянок згущення, що чергуються, і розрідження, звукова хвиля чинить на неї тиск. Звуковим тиском прийнято називати перемінну складову тиску повітря, що виникає в результаті коливань джерела звуку, яка накладається на атмосферний тиск і викликає його флуктуації. Звуковий тиск вимірюється в паскалях, Па.

В сучасній акустиці та в гігієнічній практиці з метою вимірювання сили звуку прийнято використовувати відносні логарифмічні одиниці, величини — децибели.

Суб’єктивно величину звуку, який ми чуємо називають його гучністю.

У випадку низькочастотного джерела звуку більша частина енергії звуку внаслідок дифракції поширюється за межі перешкоди. Високочастотне випромінювання дає за перешкодою чітку акустичну тінь.

При приході в дану точку середовища двох хвиль їхні амплітуди складаються. В точках, куди обидві хвилі приходять у фазі, вони підсилюють одна одну; у точках, куди вони потрапляють у протифазі — послаблюють. Це явище називається інтерференцією.

Закони поширення звукових хвиль у приміщенні повинні враховуватись гігієністами, акустиками і будівельниками при розрахунку технічних засобів захисту від шуму.

Біофізика слухового сприйняття

З фізіологічних позицій звук — це відчуття, що виникає у вусі людини в результаті дії зміни тиску частинок пружного середовища.

Вухо людини може сприймати й аналізувати звуки в широкому діапазоні частот та інтенсивностей. Частотний діапазон чутних людським вухом звуків охоплює границі частот від 16—20 Гц до 20 кГц. Границі частотного сприйняття істотно залежать від віку людини і стану органа слуху. В осіб середнього і літнього віку верхня границя чутної області знижується до 12— 10 кГц.

Область чутних звуків обмежена двома кривими, так звані пороги: нижня крива визначає поріг чутності, тобто силу ледь чутних звуків різної частоти, верхня — поріг болючого відчуття, тобто таку силу звуку, при якій нормальне слухове відчуття переходить у хворобливе подразнення органа слуху.

Абсолютна величина порога залежить від частоти коливань. Вухо менш чуттєве до звуків низьких частот.

Больовим порогом прийнято вважати звук інтенсивністю 140 дБ, що відповідає звуковому тискові 200 Па та інтенсивності 102 Вт/м².

Верхній больовий поріг також неоднаковий у різних людей. Його рівень може змінюватися під впливом тренувань. Розвиток хронічної професійної приглухуватості — процес тривалий і поступовий. Час перебігу цього процесу різний і залежить від інтенсивності, спектру, динаміки зміни впливу шуму в часі, індивідуальної чутливості до шуму, а також багатьох інших факторів, вплив яких ще не до кінця вивчено. У деяких людей серйозне ушкодження слуху може настати в перші місяці впливу, в інших втрата слуху розвивається поступово, протягом усього періоду роботи на виробництві. Втрата слуху може призвести до серйозного фізичного недоліку і стійкої втрати працездатності.

Типова картина акустичної кривої на ранніх стадіях розвитку процесу зазвичай характеризується максимальною втратою слуху на частоті близько 4000 Гц. Зниження слуху на 10 дБ практично невідчутно, на 20 дБ ледь помітно. Тільки втрата слуху більше ніж на 20 дБ починає серйозно заважати людині, особливо коли до цього додаються вікові зміни слуху.

Суб’єктивне відчуття зниження слуху настає в міру прогресування процесу, коли зниження сприйняття охоплює ділянку звукових частот 500, 1000, 2000 Гц. Воно зазвичай розвивається повільно і поступово збільшується зі стажем роботи в даній професії. При цьому може порушуватися здатність чути важливі звукові сигнали, дверні і телефонні дзвоники, настає ослаблення розбірливості мови.

Подальший розвиток професійної приглухуватості характеризується розширенням ушкодження звукового сприйняття по всьому діапазону звукових частот. Інтенсивний шумовий вплив викликає в слуховому аналізаторі зміни, що є специфічною реакцією організму. Процес адаптації слухової системи полягає в тимчасовому зсуві (підвищення порогів слухової чутливості). При тривалому акустичному впливі формується підвищення слухових порогів, що спочатку повільно повертається до початкового рівня (слухове стомлення), а потім зберігається до початку чергового шумового впливу (постійний зсув порога слуху). Серед численних проявів несприятливого впливу шуму на організм можна виділити зниження розбірливості мови, неприємні відчуття, розвиток стомлення і зниження продуктивності праці і, нарешті, поява шумової патології. Шуми можуть викликати неприємні відчуття, однак вирішальну роль в оцінці «неприємності» шуму відіграє суб’єктивне ставлення людини до цього подразника. Набуває особливої значимості те, що шум, будучи інформаційною перешкодою для вищої нервової діяльності в цілому, впливає на перебіг нервових процесів і сприяє розвитку стомлення. Відповідно до теорії біологічної еквівалентності ефектів впливу шуму і нервового навантаження шум збільшує напруження фізіологічних функцій в процесі праці та знижує працездатність організму.

http://nature.web.ru/db/msg.html?mid=1164038&s

Серед різноманітних проявів шумової патології ведучою клінічною ознакою є повільно прогресуюче зниження слуху по типу кохлеарного невриту.

Професійне зниження слуху відноситься до нейросенсорної (перцепційної) приглухуватості. Під цим терміном розуміють порушення звукосприймаючого апарату по типі висхідного кохлеарного неврита.

У робочих шумових професій досить часто виявляється дисфункція шлунка, порушення його евакуаторної функції, зміна кислотності шлункового соку.

Шум викликає зниження імунологічної реактивності, загальної резистентності в робочих шумових професій, що, по деяким літературним даним, виявляється в підвищенні рівня захворюваності з тимчасовою втратою працездатності в 1,2—1,5 рази при збільшенні рівня виробничого шуму на 10 дБ.

Формування патологічного процесу при шумовому впливі відбувається поступово і починається з неспецифічних проявів вегето-судинної дисфункції. Надалі розвиваються невротичні прояви, що укладаються в картину вегетоастенічного або астеновегетативного синдрому. У робітників зі стажем понад 10 років зміни набувають стійкого характеру.

 Встановлені  в останні роки співвідношення між показниками слухової функції, станом нервової, серцево-судинної системи і захворюваністю підтверджують концепцію про вплив шуму на цілісний організм і дають можливість оцінювати і прогнозувати ступінь шумового впливу на тих, хто працює як по специфічним, так і по опосередкованих змінах.

У робочих шумових професій досить часто виявляється дисфункція шлунка, порушення його евакуаторної функції, зміна кислотності шлункового соку.

Шум викликає зниження імунологічної реактивності, загальної резистентності в робочих шумових професій, що, по деяким літературним даним, виявляється в підвищенні рівня захворюваності з тимчасовою втратою працездатності в 1,2—1,5 рази при збільшенні рівня виробничого шуму на 10 дБ.

В осіб, що працюють в умовах інтенсивного шуму, відзначаються зміни серцево-судинної системи, головним чином у вигляді синдрому нейроциркуляторної дистонії, переважно кардіального і гіпертензивного типу, рідше — гіпотензивного.

При гігієнічній оцінці шуми, відповідно до санітарних норм, класифікуються за 2 принципами — характером спектру і часовими характеристиками.

За характером спектру шуми поділяються на: широкосмугові, з безперервним спектром шириною більше однієї октави; тональні, в спектрі яких є виражені дискретні тони. Тональний характер шуму для  практичних цілей (при контролі параметрів на робочих місцях) встановлюється вимірюванням у третьоктавних смугах частот по перевищенню рівня в одній смузі над сусідніми не менше ніж на 10 дБ.

За  тимчасовими   характеристиками   шуми поділяють на:

·        постійні,  рівень звуку яких за 8-годинний робочий день  (робочу зміну) змінюється в часі не більше ніж на 5 дБ (А) при вимірах на тимчасовій характеристиці «повільно» шумоміра;

·        непостійні, рівень звуку яких за 8-годинний робочий день (робочу зміну) змінюється в часі більше ніж на  5 дБ (А) при вимірах на тимчасовій характеристиці «повільно» шумоміра.

Непостійні шуми поділяють у свою чергу на:

– коливальні в часі, рівень звуку яких безперервно змінюється в часі;

– переривчасті, рівень звуку яких ступінчасто змінюється на 5 дБ (Л) і більше, причому тривалість інтервалів, протягом яких рівень залишається постійним, складає 1 с і більше;

– імпульсні, що складаються з одного або декількох звукових сигналів, тривалістю менше 1 с.

Профілактика.

Значний ефект зниження шуму устаткування надає застосування акустичних екранів, що відгороджують гучний механізм або джерело шуму від робочого місця або зони обслуговування машини. Вони можуть установлюватися як поблизу джерела, так і біля робочого місця. Дія акустичного екрану засновано на відбитті звукової хвилі й утворенні за екраном області звукової тіні. Ефект екранного захисту виявляється найбільше помітно в області високих і середніх частот і менше  в діапазоні низьких частот. Акустичне оздоблення гучних приміщень може забезпечити зниження шуму в зоні відбитого звукового нуля на 10—12 дБ і в зоні прямого звуку до 4—5 дБ в октавних смугах частот. Застосування звукопоглинальних облицювань для обробки стелі і стін гучних приміщень призводить до зміни спектру шуму і сторону більш низьких частот, що навіть при відносно невеликому зниженні рівня істотно поліпшує умови праці.

В багатоповерхових промислових будівлях особливо важливий захист приміщень від структурного шуму. Джерелом таких шумів, що поширюються по конструкціях будинку, може з’явитися виробниче устаткування, що має тісний зв’язок з захисними конструкціями. Ослаблення передачі структурного звуку досягається віброізоляцією і вібропоглинанням. Хорошим захистом від ударного шуму в будинках є пристрій „плаваючої” підлоги.

Архітектурно-планувальні рішення в багатьох випадках визначають акустичний режим виробничих приміщень, полегшуючи або утрудняючи рішення задач по їхньому акустичному благоустрою. Шумовий режим виробничих приміщень обумовлений розмірами і формою, щільністю і видами розміщення машин і устаткування, наявністю звукопоглинального фону  т. ін. З акустичних позицій, витягнена форма великого виробничого приміщення краще за квадратну, оптимальна висота приміщень 6—7 м, у приміщеннях великого об’єму число відбивань звукових хвиль від захисних конструкцій за одиницю часу значно менше.

http://www.lawmix.ru/docs_cccp.php?id=4454

Планувальні заходи повинні бути спрямовані на локалізацію звуку та зменшення його поширення. Шумові приміщення по можливості варто групувати в одній зоні будинку, що примикає до складських і допоміжних приміщень і відокремлювати коридорами або підсобними приміщеннями.

При оцінці проектів будівництва і реконструкції підприємств необхідно вимагати від проектувальників результати математичного прогнозування рівнів шуму. Це дозволить вчасно вносити необхідні корективи, що стосуються розміщення устаткування, акустичної обробки приміщення або раціонального вибору та використання засобів захисту від шуму.

Найбільш ефективним засобом зниження шуму є заміна гучних технологічних операцій на мало гучні або повністю безшумні, наприклад, клепання за допомогою клепальних ручних машин зварюванням або гідравлічним з’єднанням деталей, штампування пресуванням, ручного виправлення металевих аркушів вальцюванням  т. ін. Однак цей шлях боротьби із шумом не завжди можливий, тому велике значення має зниження його в джерелі. Цього можна домогтися удосконаленням конструкції або схеми установки, що спричиняє шум, вимірюванням режиму її роботи, використанням у конструкції матеріалів зі зниженими акустичними властивостями, наприклад текстолітові, капронові та пластмасові деталі (триби, втулки  т. ін.), устаткування на джерелі шуму додаткових звукоізолюючих пристроїв або огороджень, розташованих по можливості ближче до джерела (у межах його ближнього поля).

Одним з найбільш простих технічних засобів боротьби із шумом на шляхах передачі є звукоізолюючий кожух, що може закривати окремий гучний вузол машини (наприклад, коробку передач) або весь агрегат повністю. Кожухи з листового металу із внутрішнім облицюванням звукопоглинальним матеріалом можуть знижувати шум на 20—30 дБ.

Збільшення звукоізоляції кожуха досягається за рахунок нанесення на його поверхню вібродемпфіруючої мастики, що забезпечує зниження рівнів вібрації кожуха на резонансних частотах і швидке загасання звукових хвиль.

Для ослаблення аеродинамічного шуму, створюваного компресорами, вентиляційними установками, системами пневмотранспорту та ін., застосовуються глушителі активного і реактивного типу.

Для розміщення найбільш гучного устаткування використовують звукоізолюючі камери.

При великих габаритах машин або значній зоні обслуговування влаштовують спеціальні кабіни спостережень для оператора.

Одним з напрямків індивідуальної профілактики шумової патології є підвищення опірності організму працівників до несприятливої дії шуму. З цією метою працівникам гучних професій рекомендується щоденний прийом вітамінів В1 у кількості 2 мг і вітаміну С в кількості 50 мг. Курс приблизно 2 тиж з перервою 1 тиж.

Значний позитивний ефект чинить широке використання можливостей санаторно-курортного лікування, відпочинок у пансіонатах, будинках і базах відпочинку, а також у кімнатах психологічного розвантаження.

ВІБРАЦІЯ

Науково-технічний прогрес у промисловості зумовлює широке впровадження вібраційної техніки, що пояснюється високою продуктивністю і значною економічною ефективністю вібраційних машин. Виробнича вібрація є одним з найбільш розповсюджених несприятливих факторів робочого середовища, у сфері впливу якої працюють мільйони людей багатьох професійних груп.

Тривалий вплив вібрації високих рівнів на організм людини призводить до розвитку передчасного стомлення, зниження продуктивності праці, росту захворюваності.

Джерела вібрації

Виробничими джерелами локальної вібрації є ручні механізовані машини ударної, ударно-обертальної й обертальної дії із пневматичним або електричним приводом.

Дія вібрації на організм

Вібрація належить до факторів, що мають значну біологічну активність. Характер, глибина і спрямованість функціональних зрушень з боку різних систем організму визначаються насамперед рівнями, спектральним складом і тривалістю вібраційного впливу. В суб’єктивному сприйнятті вібрації та об’єктивних фізіологічних реакцій важлива роль належить біомеханічним властивостям людського тіла як складної коливальної системи.

Ступінь поширення коливань по тілу залежить від їхньої частоти та амплітуди, площі ділянок тіла, що стикаються з вібруючим об’єктом, місця прикладання та напрямку вісі вібраційного впливу, що демпфірують властивостей тканин, явища резонансу та інших умов.

При низьких частотах вібрація поширюється по тілу з досить малим загасанням, охоплюючи коливальним рухом весь тулуб і голову. Виявляється пряма залежність між ступенем статичних м’язових зусиль при роботі ручним механізованим інструментом і ступенем поширення коливань. Отже, знижуючи силові впливи, прикладені оператором до машини, можна в значній мірі обмежити поширення вібрації по тілу і тим самим зменшити її несприятливу дію на людину.

Супутні фактори. До факторів виробничого середовища, що збільшують шкідливий вплив вібрації на організм, відносяться надмірні м’язові навантаження, шум високої інтенсивності, несприятливі мікрокліматичні умови.

Патогенез вібраційної хвороби складний і недостатньо вивчений. В даний час доведено, що в основі його лежить складний механізм умовно-рефлекторних і нейрогуморальних порушень, що призводять до розвитку застійного порушення і наступним стійким змінам як у рецепторному апараті, так і в ЦНС, а також і симпатичних гангліях, причому найважче дають збій системи, що регулюють судинний тонус

Розрізняють форми вібраційної хвороби, викликані локальною і загальною вібрацією.

Судинні розлади є одним з основних симптомів вібраційної хвороби. Найчастіше вони полягають у порушенні периферичного кровообігу, зміні тонусу капілярів, порушенні загальної гемодинамики. Хворі скаржаться на приступи побіління пальців, що виникають раптово, які найчастіше з’являються при митті рук холодною водою або при загальному охолодженні організму.

Поліневропатична симптоматика при вібраційній хворобі виявляється ниючими, тягнучими болями у верхніх кінцівках, що турбують переважно по ночах або під час відпочинку. Болі супроводжуються парестезіями, підвищеною мерзлякуватістю кистей.

Резонанс людського тіла в біодинаміці визначається як явище, при якому анатомічні структури, органи і системи під дією зовнішніх вібраційних сил, прикладених до тіла, отримують коливання більшої амплітуди. На резонанс тіла поряд з його масою впливають такі фактори як розмір, поза і ступінь напруги скелетної мускулатури індивідуума та ін.

Область резонансу для голови в положенні сидячи при вертикальних вібраціях лежить в зоні між 20 і 30 Гц, при горизонтальних — 1,5—2 Гц.

Особливе значення резонанс набуває стосовно органу зору. Частотний діапазон розладів зорових функцій лежить між 60 і 90 Гц, що відповідає резонансу очних яблук.

Для торакоабдомінальних органів резонансними є частоти 3—3,5 Гц.

Для всього тіла в положенні сидячи резонанс визначається на частотах 4—6 Гц.

Хоча в нормативних документах, що лімітують параметри виробничих вібрацій, поки не знайшли відображення дані про резонансні властивості тіла людини, цілком очевидно як важливо враховувати межі резонансних частот при створенні вібраційних машин і механізмів.

У генезі реакцій організму на вібраційне навантаження важливу роль відіграють аналізатори: шкірний, вестибулярний, руховий, для яких вібрація є адекватним подразником.

Науково-практичний інтерес являє розглядання фізіологічного механізму протидії організму людини окремим поштовхам.

На поштовх, як відомо, організм відповідає безумовним захисним рефлексом протидії — напругою відповідних груп м’язів, що дозволяє йому зберегти рівновагу, пом’якшити удар т. ін. Швидкість виникнення розглянутого власне м’язового рефлексу складає 20 мс.

У зв’язку з цим виникла необхідність біофізичної оцінки поштовху за часом наростання його максимальної амплітуди, тобто його «твердості». Практичний зміст цього показника очевидний. Особливу небезпеку для організму являють надзвичайно тверді поштовхи, час наростання яких менше 20 мс, тому що захисна роль власне м’язового рефлексу в даному випадку нівельована. Навпаки, плавний, розтягнутий поштовх завжди менш травматичний. Це необхідно враховувати при створенні способів і засобів захисту людини від поштовхів і вібрацій.

Вібраційна хвороба

Тривалий вплив вібрації, що поєднується з комплексом несприятливих виробничих факторів, може призводити до стійких патологічних порушень в організмі працюючих людей, розвитку вібраційної хвороби.

а) з дистрофічними порушеннями опорно-рухового апарату рук і плечового поясу (міопатози, периартрози, артрози);

б) з полірадикулярними зрушеннями   (синдром шийної полірадикулоневропатії);

в) з функціональними порушеннями нервової системи   (церебральний ангіодистонічний синдром, синдром неврастенії).

Виражені прояви (III ступінь):

1)    синдром сенсомоторно поліневропатії;

    2)    генералізований ангіоспастичний синдром у поєднанні з поліневропатією.

Вібраційна хвороба, викликана впливом загальної вібрації і поштовхами, спостерігається у водіїв транспорту й операторів транспортно-технологічних машин і агрегатів. Одним з основних її синдромів є вестибулопатія, що виявляється головним чином вестибуловегетативними розладами: запамороченням, головними болями, гіпергідрозом і т.ін.

Нерідко виникають дисфункції травних залоз, причому порушення моторної і секреторної функції шлунка нерідко зв’язані з птозами органів черевної порожнини, виникненням соляритів.

Типові зміни в хребті, що виявляються у вигляді деформуючого остеоартрозу попереково-крижового відділу або дискозів. Ці зміни, як правило, супроводжуються виникненням вторинних корінцевих розладів, що є причиною порушення працездатності. Клінічно розрізняють 3 ступеня розвитку вібраційної хвороби від впливу загальної вібрації:

Початкові прояви (I ступінь):

1)    ангіодистонічний синдром (церебральний або периферичний);

2)    вегетативно-вестибулярний синдром;

3)    синдром сенсорної (вегетативно-сенсорної) поліневропатії нижніх кінцівок

Помірно виражені прояви (II ступінь): церебрально-периферичний ангіодистрофічний синдром; синдром сенсорної (вегетативно-сенсорної) поліневропатії в поєднанні;

а) з полірадикулярними порушеннями (синдром полірадикулоневропатії);

б) із вторинним попереково-крижовим корінцевим синдромом (внаслідок остеохондрозу поперекового відділу хребта);

в) з функціональними порушеннями нервової системи (синдром неврастенії) .

Виражені прояви (III ступінь):

1)    синдром сенсомоторної поліневропатії;

2)    синдром дисциркуляторної енцефалопатії в поєднанні з периферичною поліневропатією (синдром енцефалополіневропатії).

При всіх видах вібраційної хвороби нерідко спостерігаються зміни з боку ЦНС у вигляді вегетодисфункції на неврастенічному фоні, що можуть бути пов’язані з комбінованою дією вібрації та інтенсивністю шуму, що постійно супроводжує вібраційні процеси.

 

Гігієнічні  засади  здорового  способу життя та  особиста гігієна. Методика гігієнічної оцінки засобів догляду за порожниною рота.

 

Гігієнічні вимоги до тканин і одягу.

Головне призначення одягу – естетичне та захисне від холоду: вітру, дощу, спеки, механічних пошкоджень, різних видів опромінення, хімічних чинників тощо. Основна функція одягу – підтримання мікроклімату підодежного простору в оптимальних для теплової рівноваги організму параметрах.

Тому тканини одягу повинні мати відповідно такі основні гігієнічні якості: низьку (для зимового одягу) або високу (для літнього одягу) теплопровідність, пористість, легкість, низькі гігроскопічність, водоємкість, водопроникність, високі паропровідність та випаровуючу здатність, а також міцність, носкість, низькі абсорбційні властивості у відношенні до хімічних сполук, протиелектростатичні властивості, тощо.

Ці якості залежать від природи волокон (бавовна, льон, конопля, шерсть, шовк, синтетичні тканини), товщини тканин, їх збігання та ущільнення при змочуванні, пранні, від імпрегнації в процесі носіння пилом, шкіряним салом, технічними маслами, солями кальцію і магнію при пранні з милом у жорсткій воді тощо.

Якість тканин залежить також від їх хімічної природи та розчинності у воді і жирах (шкірне сало) фарбників, якими вони окрашені (з вмістом миш’яку, сурьми, свинцю, аніліну, пікріновоної кислоти, урсолу, кораліну).

В тканинах одягу при її носінні можуть накопичуватися і зберігати вірулентність бактерії, грибки, паразити та їх яйця (збудники туберкульозу, дифтерії, сибірки, стрептококи, пневмококи, черевно-тифозні, гниди вошей).

 

Гігієнічні вимоги до взуття

 

Взуття повинно захищати ноги від несприятливих умов навколишнього середовища: холоду, механічних пошкоджень, забруднень, за конструкцією відповідати усім фізіолого-анатомічним особливостям будови та розміру стопи, підтримувати амортизаційну, ресорну функцію стопи, повинно бути зручним, легким, повітро- і паропроникним, водостійким, відповідати умовам праці, побуту, клімату, сезону року, а також бути носким, міцним, стійким до деформацій, які сприяють розвитку платопедії.

Недотримання цих вимог може призводити до порушення нормального крово- та лімфообігу, нормального функціонування опорно-рухового апарату, появи мозолів та потертостей. Низька повітро- та паропровідність матеріалу взуття сприяє потінню ніг, утворенню запальних процесів.

Для виготовлення взуття використовують у першу чергу, шкіру, яка, завдяки порам, забезпечує необхідну вентиляцію, випаровування поту, завдяки жирності є водостійкою, м’якою, еластичною. Використовують також  хутряні, шерстяні, а для літнього взуття тканини з бавовни та льону. Для виготовлення підошов нині частіше використовують пористу або щільну гуму, поліуретан. Гумовий чи інший водонепроникний матеріал (кірза, штучна шкіра) використовують для верхньої частини виробничого спецвзуття, призначеного для робіт на відкритому ґрунті (у сільському господарстві, будівництві тощо).

Використання взуття із синтетичних полімерних матеріалів, які нині вживаються досить широко, може призводити до підвищення пітливості ніг, розвитку грибкових уражень (епідермофітія), до накопичення значних рівнів (до 500-2000 В/см) статичної електрики, до дії на  шкіру ніг хімічних речовин, які виділяються з полімерних матеріалів: можуть виникати дерматити, алергії. Проте недостатність та відносна дороговизна шкіри, естетичний вигляд та відносна дешевизна полімерних матеріалів сприяють поширенню їх використання у взуттєвій промисловості.

Здоровий спосіб життя та особиста гігієна. Фізична культура та основи загартовування. Поняття про психогігієну, медичну біоритмологію та хроногігієну. Гігієнічна оцінка засобів догляду за ротовою порожниною. Гігієна одягу та взуття. Миючі засоби, їх гігієнічна характеристика. Профілактика алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, табакопаління.

Дотримання гігієнічних вимог у житті кожної людини завжди було дуже важливим чинником збереження здоров’я і підвищення працездатності. Основою здорового способу життя, ефективної первинної та вторинної профілактики різних захвоорювань є особиста гігієна – комплекс заходів спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я шляхом дотримання гігієнічних вимог у повсякденному житті й діяльності людини.

У сферу особистої гігієни входять: гігієна тіла і порожнини рота, гігієна фізичного виховання та загартування, запобігання шкідливих звичкам, гігієна статевого життя, гігієна одягу, гігієна відпочинку, сну, гігієна індивідуального харчування, гігієна розумової праці, психогігієна та інші.

Гігієна тіла

Гігієна тіла, забезпечення його чистоти, догляд за шкірою і волоссям є найдавнішими елементами особистої гігієни. Систематичне вмивання забезпечує чистоту і нормальне функціонування шкіри, що дуже важливо у зв’язку з її фізіологічною роллю. Так, через шкіру за одну годину виділяється 10-20 мл поту. При виконанні важкої роботи і перегріванні ця кількість може збульшуватися до 300-500 мл і вище. Щодоби через шкіру дорослої людини виділяється до 15-40 г шкірного жиру, до складу якого входять різні жирові кислоти, білки та інші речовини, відбувається злущення до 15 г епідермісу, що ороговів.

Методи і засоби підтримання чистоти шкіри

         Забруднення шкіри зумовлене накопиченням продуктів обміну, які виділяються з шкіряним салом, потом та злущенням омертвілого епідермісу, нашаруванням волокон одягу, пилу, розмноженням мікроорганізмів та забруднювачами побутового і виробничого середовища, де знаходиться або працює людина.

         Для нормального функціонування шкіри необхідне періодичне змивання цих забруднень. Згідно з досвідом людства, нормальні функції шкіри підтримуються при щотижневому її митті. При роботі з інтенсивним зовнішнім забрудненням потрібне щоденне миття шкіри. Основним засобом для миття шкіри є вода. Проте внаслідок нерозчинності у воді шкіряного сала, побутових та технічних масел, очищення шкіри може бути ефективним лише при використанні мила та інших миючих засобів – детергентів.

Через шкіру виділяється значна кількість летких речовин, зокрема таких як, пропанол, оцтова кислота, ацетон, метанол, органічні та неорганічні солі, ферменти, Сукупність цих та інших речовин сприяє розмноженню на шкірі бактерій і грибів, особливо в ділянці промежини та відхідника.

Понад 90% від загальної кількості мікроорганізмів знаходяться на шкірі рук. На ній також скупчується велика кількість пилових і мікробних аерозолів, забруднення з предметів, одягу і як наслідок шкіра швидко втрачає еластичність, стає джерелом неприємних запахів. Проникнення в шкіру мікроорганізмів може спричинити локальні та генералізовані запальні процеси в ній. Водночас шкіра, особливо чиста, має бактерицидні властивості – кількість мікробних тіл у суспензії мікроорганізмів, нанесених на чисту шкіру протягом 2 годин, знижується більше ніж на 90 %. Бактерицидність добре вимитої шкіри в 15-20 разів вища від брудної. Тому, необхідно обливати все тіло теплою водою (бажано під душем) не менше одного разу на тиждень, якщо замість душу  використовується ванна. То після миття в ній слід обов’язково тіло ополоснути чистою водою. Волосся рекомендується мити 1 раз на тиждень, якщо шкіра суха і 1 раз в 3-4 дні, якщо шкіра жирна.

Для більш ефективного усунення забруднень із поверхні шкіри і волосся застосовують різні мила і синтетичні мийні засоби. Тверді мила – це натрієві солі тригліцеридів вищих жирних кислот, рідкі мила – калієві солі тригліцеридів вищих жирних кислот.

Гігієнічні вимоги до СМЗ:

Ступінь біологічного розщеплення СМЗ мікроорганізмами водойм, куди потрапляють стічні мийні води, повинен досягати 80 %. Так, найбільш швидко і повно розкладаються у водоймах алкілсульфати і сульфати ефірів, повільніше – сульфонол НП- (на 38 %) та сульфонол НП-3 (на 76 %). Фосфати легко розщеплюються мікроорганізмами, але сприяють інтенсивному росту водоростей. У зв’язку з цим, ГДК ПАР у воді водойм не повинна перевищувати для аніонних речовин 0,5 мг/л, для неіоногенних – 0,05 – 0,1мг/л.

         СМЗ не повинні викликати шкіряно-подразнюючої дії, не викликати токсичної, шкіряно-резорбтивної, алергенної дії на організм, не мати мутагенних, тератогенних, ембріотоксичних та канцерогенних властивостей, не повинні мати ані матеріальної, ані функціональної кумуляції в організмі, швидко змиватися з шкірних покривів людини і тканин, одежі, взуття, посуду та побутових речей, мати високі миючі властивості та високу розчинність у воді, не мати неприємного запаху. Крім цього, СМЗ не повинні викликати інтенсивного знежирення шкіри, активна реакція їх розчинів не повинна перевищувати рН = 9.

         До деяких СМЗ виставляються вимоги щодо їх бактерицидних та дезінфікуючих властивостей. До складу інших вводять ферменти протеолітичної, амілолітичної та іншої дії, що забезпечує більш ефективне видалення білкових, жирових або вуглеводних забруднень.

СМЗ не повинні знижувати фізико-хімічні властивості тканин одягу, взуття (повітряпроникність, вологоємкість, паропровідність, випаровуючу здатність), не повинні абсорбуватися в тканинах.

СМЗ, призначені для миття посуду та обладнання на підприємствах громадського харчування, харчових, молочних підприємствах, на молочно-товарних фермах, м’ясокомбінатах, не повинні викликати корозії металевих конструкцій і, навпаки, повинні легко змиватися без тертя (лише водою). До таких засобів відносяться поліетиленгліколеві ефіри, поліпропіленгліколі та дезінфікуючі СМЗ (солі четвертинних амонійних основ, хлорамін Б).

Гігієнічна характеристика засобів миття тіла

Як засіб гігієнічного догляду за тілом у населеннях багатьох країн світу широкого поширення набуло купання в лазнях. Нині застосовують переважно 2 типи лазень загального призначення

–         парові;

–         сухожарові сауни.

Основними приміщеннями лазні є 1) душові та 2) парильні. У парильнях лазень першого типу (парових) з грубками – кам’янками при навантажувальному режимі температура повітря досягає 65-70 ⁰С за відносної вологості ≈ 75-80 %. Якщо пара подпється з котельні, ці показники відповідно складають 42-45 ⁰С і 100 %.

Мікроклімат сухожарових лазень характеризуються високою температурою (на верхніх полицях вона може досягати 100 ⁰С) з низькою відносною вологістю (15-20 %). Гідротермічні процедури в лазні позитивно впливають на різні функції організму. Розширюються кровоносні судини і поришкіри, збільшується потовиділення, з організму видаляються різні шлаки (азотовмісні, молочна кислота) різко знижується рівень бактеріального обсіменіння шкіри. Поліпшується емоційно-психічний тонус, відбувається  своєрідне тренування судин і терморецепторів, покращується пристосованість організму до різкої зміни погодних умов. Лазня нормалізує всі види обміну речовин, сприяє зниженню вмісту ліпідів, холестерину та молочної кислоти в крові. При цьому стимулюються функції надниркових залоз, поліпшується функціональний стан ЦНС. Корисною є лазня для таких людей, які хворіють подагрою, артрозами, ожирінням. Але повітряне середовище лазні характеризується зниженим вмістом кисню, виникає гіпоксичний ефект, здатний викликати несприятливу реакцію спастичного характеру у хворих на гіпертонічну хворобу, ішемучну хвороби серця (та інші), порушення передсердно-шлуночкової провідності. Тому, перед тим як відвідувати сауни обов’язково необхідна консультація лікаря.

У приміщенні лазень мають бути:

1)     добра вентиляція;

2)     суворий санітарно-протиепідемічний режим;

3)     не менше 1 разу на місяць повинна проводитися волога хімічна дезинфекція;

4)     для вимірювання температури забороняється використовувати ртутні термометри;

5)     не можна вносити в приміщення мийні та інші засоби в скляній тарі;

6)     під час процедур забороняється палити, гучно розмовляти;

7)     перед парильною слід прийняти теплий душ і  запобігати перегріванню голови.

Догляд за ротовою порожниною

         У поняття догляду за порожниною рота входять:

1)     індивідуальне чищення зубів;

2)     видалення залишків їжі з міжзубних приміжків;

3)     полоскання порожнини рота водою після кожного приймання їжі.

ВІДЕО

Основний спосіб гігієнічного догляду за ротовою порожниною – двічі на день (вранці і перед сном) чистити зуби. Чищення зубів необхідне для знищення зубного нальоту, сповільнення процесів утворення зубного каменю, який є одним із головних чинників розвитку карієсу і парадонтозу, знищення неприємного запаху з рота, зменшення кількості мікроорганізмів у ротовій порожнині, в тому числі і умовно-патогенних, для розвитку яких у ній є необхідні поживні речовини та сприятливі щодо температури і вологості умови.

Для механічного чищення зубів використовують спеціальні зубні порошки і пасти. Головними компонентами зубного порошку є очищена крейда та різні додатки. Властивості зубного порошку очищати зуби і масажувати ясна достатньо високі, однак його головним недоліком порівняно з пастами є абразивний вплив на емаль зубів. Перевагою паст, до складу яких входить значно менше крейди, ніж до складу зубних порошків є і можливість створення різноманітних композицій щодо складу, зручність та гігієнічність користування. Асортимент зубних паст включає 1) гігієнічні, 2) лікувально-профілактичні. У рецептуру лікувально-профілактичних паст, на відміну від гігієнічних, з метою створення протизапального, фторзамічного позитивного впливу на зуби і ясна вводяться різні біологічно активні речовини: вітаміни, рослинні екстракти, мінеральні солі, мікроелементи.

В даний час до засобів індивідуальної гігієни порожнини рота відносять: звичайні зубні щітки, зубні щітки електричні (доречі дослідження з вивчення ефективності застосування електричних щіток не виявили особливих переваг перед звичайними), зубні нитки – флоси, спеціальні зубні щітки, міжзубні стимулятори  і іригатори порожнини рота, зубочистки.

Навчання основних правил з догляду за порожниною рота слід починати з 2-3 років. Чистити зуби спеціальними зубними щітками, що відрізняютьсяодна від одної розмірами робочої поверхні, матеріалом (із свинячої щетини або синтетичних волокон) та формою. Зручніше застосовувати щітки з увігнутою робочою поверхнею до 3-3,5 см для дорослих і 2,5-3 см для дітей. Процес чищення зубів повинен тримати 2-3 хв і включати 300-500 парних рухів уздовж і впоперек зубів, таким чином, щоб добре почистити проміжки між зубами і промасажувати ясна. Досить ефективним способом утримування зубних щіток у чистоті і запобіганню сильному їх бактеріальному обсіменінню є добре промивання проточною водою після використання і покриття робочої поверхні мильною піною, яка легко змивається перед наступним використанням.

Довгі роки для зубних щіток використовували лише натуральну щитину. В даний час перевагу віддають синтетичному волокну, тому  що в натуральній щетині є серединний канал, що легко заповнюється водою і мікроорганізмами, поверхня волокна нерівна, пориста,кінець щетини не піддається обробці. У штучній щетині  серединний канал волокна відсутній, поверхня волокна гладка, а кінець може бути округлений, тому зубні щітки зі штучного волокна мають перевагу перед щітками з натуральної щетини. Регулярно використовувану зубну щітку із штучної щетини необхідно змінювати кожні 1-2 місяці, з натуральної – кожні 3-4 місяця.

Спеціальні зубні щітки застосовують при нетиповій будові зубних рядів і обличчя. За своєю формою макі зубні щітки можуть бути різними, робоча частина щітки складається з одного пучка щетинок або нагадує йоржі для миття посуду.

Міжзубні стимулятори – це гумові або пластмасові конуси, що розташовуються на кінцях ручок, і служать для масажу ясен і є гарним додатковим засобом для очищення міжзубних проміжків.

Зубні ірригатори – забезпечують постійний або пульсуючий струмінь води під тиском через наконечник. У воду для ірригацій можна додавати ароматичні речовини і відвари лікарських трав.

Для оцінки чистоти зубів та інтенсивності зубного нальоту рекомендується використовувати так званий ГІЗ. Він визначається нпаступним способом: за допомогою розчину калію йодиту (КІ – 2 г, йод кристалічний 1 г, Н₂О – 4 мл) який наносять на поверхню шести нижніх фронтальних зубів, дають оцінку інтенсивності їх забарвлення в балах. Якщо забарвлення відсутнє – 1 бал, сильне коричневе – 5 балів.

Якщо ГІЗ до 1,5 бала оцінка добра, 2,6 – 3,4 негативна, більше 3,5 – різко негативна.

Вимоги до засобів для догляду за зубами і порожниною рота

Зубні пасти, є суспензією хімічно обложеної крейди у водно-гліцериновому розчині гелеутворюючих і поверхнево-активних речовин.

Зубний порошок повинен бути однорідним, без грудок і твердих включень, з приємним запахом, створювати в роті відчуття свіжості. Вологість порошку – не більше 3 %.

Зубні пасти повинні бути однорідними, у вигляді пастоподібної або гелевидної маси без крупинок, сторонніх включень; володіти приємним запахом, смаком, кольором. Пасти повинні легко видавлюватися з туб, розтікатися на щітці, не тверднути при щільній упаковці, рН – 7-10,3; повинні володіти поліруючою, освіжаючою, дезинфікуючою, лікувальною дією, зберігати свої властивості при тривалому зберіганні. Вміст вологи в пасті від 17,5 до 45 % залежно від вигляду.

Зубні еліксири повинні бути прозорими, без муті і осаду, приємними на смак, усувати неприємний запах в порожнині рота, освіжати її.

Гігієна одягу та взуття

З’явившись на ранніх станах зародження людського суспільства, одяг пройшов значну еволюцію.

Нині основними компонентами пакету одягу вважають такі шари:

–         білизна (1-й шар);

–         костюми і плаття (2-й шар);

–         верхній одяг (3-й шар).

За призначенням і характером використання розрізняють одяг повсякденний побутовий (в т.ч. дитячий), професійний (спец. одяг), спортивний, військовий, лікарняний, обрядовий т.щ.

До повсякденного побутового одягу ставляться такі гігієнічні вимоги:

– забезпечувати оптимальний підодяговий мікроклімат і сприяти установленню теплового комфорту людини;

–         не утруднювати дихання, кровообіг і рухи людини, не зміщувати і не стискувати внутрішні органи та частини опорно-рухового апарату;

–         бути достатньо міцним, легко чиститися від зовнішніх і внутрішніх забруднень;

–         не містити токсичних домішок, що виділяються в навколишнє середовище, не мати фізичних і хімічних властивостей які несприятливо впливають на шкіру і людський організм вцілому.

–         мати порівняно невелику масу (до 8-10 % маси тіла людини).

Важливим показником якості та гігієнічних властивостей одягу є підодяговий мікроклімат. За температури навколишнього середовища 18-22 ⁰С рекомендується такі його показники: температура підодягового повітря 32,5 – 34,5 ⁰С,відносна вологість 35-60 %,концентрація діоксиду вуглецю – до 1- 1,5 %.

Гігієнічні властивості одягу залежать:

–         від виду тканини;

–         характеру її фактури;

–         розкрою одягу.

Для виготовлення тканин для одягу використовуються текстильні волокна різного походження (натуральні, хімічні).

Натуральні органічні волокна – найдавніший вид тканинних матеріалів, їм притаманні високі гігієнічні властивості. Вони можуть бути органічними (рослинними, тваринними) і неорганічними. До  рослинних (целюльозні) органічних волокон належать бавовна, льон, сизаль, джут, прядиво. До органічних волокон тваринного походження (білкові) належать вовна і шовк.

Останніми роками все більшого значення і поширення набуває інша група текстильних волокон – хімічні. Як і натуральні, вони можуть бути органічними і неорганічними (проте останні можуть використовуватися тільки для спеціального одягу). Тому основну групу волокон хімічного походження складають органічні. Вони можуть бути:

–         штучними (віскозні, ацетатні, триацетатні, казеїнові);

–         синтетичними (капрон, нейлон, перлон, лавсан).

Гігієнічні переваги або недоліки тих чи інших тканин насамперед залежать від фізико-хімічних властивостей вихідних волокон. Серед них важливе гігієнічне значення мають повітропроникність, паропроникність, вологостійкість, гігроскопічність, теплопровідність.

Однією з найважливіших у гігієнічному відношенні властивостей тканини є її  гігіроскопічність, яка характеризує здатність волокон тканини поглинати водяну пару з повітря і поверхені тіла та за певних умов утримувати її. Гігіроскопічність передусім залежить від природи волокон, характеру їх переплетення і товщини тканини. Найбільшу гігіроскопічність мають вовняні тканини (20 % і більше), що дозволяє їм зберігати високі теплозахисні властивості навіть у наслідок зволоження.мінімальну гігіроскопічність мають синтетичні тканини. Важливою характеристикою тканин, особливо тих, що використовуються для виготовлення білизни, сорочок, платтів, рушників є їх властивість убирати крапельно-рідку вологу. Показником цієї властивості може бути капілярність, волога тканина має високу тепломісткість і тому значно швидше поглинає тепло від тіла, спричинюючи його охолодження і переохолодження.

Важливе гігієнічне значення мають і такі властивості тканин, як здатність пропускати УФ випромінювання, відбивати видиме світло. Випаровувати вологу з поверхні. Ступінь прозорості синтетичних тканин для УФ проміння високий і досягає 70 %. Інші тканини пропускають УФ проміння менше. Зараз більше як 50 % різних видів одягу виготовляються із синтетичних тканин або з домішками синтетичних волокон.

Значному поширенню синтетичних тканин сприяє низка їх позитивних властивостей:

– механічна міцність;

–         стійкість до витирання, впливу хімічних і біологічних чинників;

–         антимікробні властивості;

–         еластичність.

Однак синтетичним тканинам властиві й суттєві недоліки:

–         низька гігроскопічність – внаслідок цього піт та інші виділення шкіри майже не вбираються у волокна синтетичної тканини, а скупчуються в порах повітряних гальмуючи повітрообмін і погіршуючи теплоізоляційні властивості тканини. За високої температури навколишнього повітря створюютьсмя умови, що сприяють перегріванню, за низької температури – охолодженню;

–         вони здатні затримувати неприємні запахи, гірше перуться (можлива деструкція волокон) справляти резорбтивний та алергічний впливи.

Завдяки своїй низькій гігіроскопічності синтетичні волокна набувають високих електроізоляційних властивостей (поверхневий опір досягає 10-100 Ом). Це може призводити до нагромадження і тривалого перебування на поверхні матеріалу електричних зарядів. Внаслідок носіння синтетичних виробів може створюватись електростатичне поле напругою до 4000 – 5000 В/см, у той час допустимою вважається напруга не більше ніж 250-300 В/см. Більша частина синтетичних волоког унаслідок тертя  об шкіру людини заряжається негативно, що може шкідливо впливати на організм людини. Позитивна полярність електричних зарядів може бути досягнута змішуванням тканин різного походження.

Не слід використовувати синтетичні тканини для білизни новонароджених, дітей ясельного, дошкільного і молодшого шкільного віку.

Головним призначенням натільної білизни (перший шар одягу) є поглинання поту та інших виділень шкіри, добра вентьиляція простору між шкірою і першим шаром одягу. Тому тканини, повинні мати високу гігроскопічність, бути гігрофільними та повітропаропроникними. Цим вимогам найбільше відповідають натуральні волокна.

Костюми, сорочки та плаття (другий шар одягу) мають забезпечувати оптимальний підодяговий мікроклімат, сприяти випаровуванню вологи в повітря з білизни і відповідати характеру роботи, що виконується.

Для виготовлення костюмів та інших видфів другого шару одягу можна використовувати як натуральні, так і синтетичні тканини.

Верхній одяг (третій шар) – це захист від холоду, вітру, несприятливих погодних умов. Тканина для верхнього одягу повинна мати низьку теплопровідність, велику вітростійкість, вологонепроникність, низьку гігіроскопічність та стійність  до витирання. Цим  вимогам найбільше відповідає натуральне хутро,однак краще використовувати і комбінації різних тканин.

Гігієна взуття

Основним функціональним призначенням численних різновидів побутового і спеціального взуття є захист ніг від механічних пошкоджень, охолодження або перегрівання, забруднення, а також впливу інших несприятливих фізичних, хімічних і біологічних чинників.

За призначенням розрізняють:

–         побутове (домашнє, літнє, зимове, повсякденне, святкове);

–         спортивне;

–         спеціальне робоче;

–         дитяче;

–         військове;

–         лікувальне (ортопедичне),взуття.

Взуття має відповідати таким загальним гігієнічним вимогам:

–         мати малу теплопровідність, забезпечувати оптимальний мікрокламат взуттєвого простору та його добру вентиляцію;

–         бути зручним у користуванні, не порушувати кровопостачання, ріст і формування кістково-м’язових елементів ступні, не утруднювати рухів під час ходьби, занять фізичною культурою і під час виконання трудових операцій;

–         забезпечувати захист ступні від несприятливих фізичних, хімічних і біологічних впливів;

–         не виділяти у внутрішньовзутєвий простір хімічних речовин у концентраціях, здатних у реальних умовах експлуатації мати несприятливий вплив (шкіроподразливий, резорбтивний, алергічний та інш.) на шкіру ступні і організм вцілому;

–         відповідати віковим, статевим та іншим фізіологічним особливостям організму;

–         легко чиститись і висушуватись, тривалий час зберігати вихідну форму і гігієнічні властивості.

Гігієнічні властивості взуття залежать від матеріалу, з якого воно виготовлене, відповідності розмірів конфігурації ступні, конструктивних особливостей.

 

40 кг 40 кг                10 кг 70 кг

Рис. 1. Розподіл навантаження на стопу.

 

Шкідливі звички

Наркоманія (грецьке narka– оціпеніння, оніміння; mania – безумство) – непереборний і хворобливий потяг людини до вживання наркотиків (опіуму, морфіну, кокаїну тощо) з метою збудження, сп’яніння, що приводить до порушення психіки, глибоких змін особистості та до порушення функції внутрішніх органів. Наркотичні речовини здатні навіть при одноразовому вживанні викликати приємний психологічний стан, а при повторних прийомах -– психічну і фізичну залежність.

 

Токсикоманія (грецьке toxicon – отруйний; mania – безумство) – хвороба, причиною якої є звичне зловживання якою-небудь речовиною, що викликає короткочасний суб’єктивно привабливий психічний стан. Суть токсикоманії – отруєння і потяг до отруєння. З метою сп’яніння вживаються речовини, різні за хімічною будовою і фармакологічною активністю, що мають загальний психофізичний ефект – ейфорію і зміну свідомості, порушення поведінки і соціальну деградацію. Термін охоплює всі форми зловживання лікарськими і нелікарськими речовинами.

Алкоголізм – захворювання, пов’язане з систематичним зловживанням спиртними напоями, що призводить до психічного чи фізичного розладу. В результаті прийому алкогольних напоїв розвивається гостра алкогольна інтоксикація, що супроводжується емоційним, моторним, мовним збудженням, втратою самоконтролю і критичної оцінки ситуації. При частому, надмірному вживанні алкоголю з метою отримання ейфоричного ефекту може розвитися патологічна пристрасть, що супроводжується психічними і сомато-неврологічними порушеннями.

Тютюнопаління – це вдихання з димом речовин, що викликають приємний психічний стан разом з інтоксикацією організму. Під час паління відбувається суха перегонка тютюну з утворенням деяких нових речовин. Тютюновий дим містить близько 1200 різних компонентів, половина з яких мають отруйну дію. Це такі речовини, як нікотин та його похідні, аміак, чадний газ, синильна, оцтова і мурашина кислоти, феноли, формальдегіди, сірководень, канцерогенні речовини, сажа. Основна отруйна речовина тютюнового диму – нікотин. Вміст його залежить від сорту і сухості тютюну. Одна крапля нікотину вбиває собаку, а п’явка, яка насмокталась крові заядлого курця, падає мертвою. Для людини, яка ніколи раніше не палила, смертельна доза нікотину складає 60-100мг.

Профілактика шкідливих звичок:

Обов’язковою умовою здорового способу життя є відмова від шкідливих звичок, зокрема паління, вживання алкоголю, наркотиків, статевих збочень, тощо.

Несприятливий вплив паління на здоров’я пов’язаний насамперед із хімічним складом тютюнового диму, що вдихається, і його високою температурою. З димом в організм надходять нікотин, синильна кислота, оксид вуглецю, аміак, миш’як, радіоактивні – полоній – 219, свинець – 210, інсектициди, та багато інших (близько 100) шкідливих речовин, що утворюються внаслідок сухої перегонки тютюну і паперу за температури 250-300 ⁰С. У разі викурювання, наприклад, однієї цигарки в організм надходить від 3 до 8 мг нікотину. Одноразова смертельна доза нікотину для людини становить 60-80 мг. Приблизно така кількість нікотину надходить після викурювання 20-25 цигарок.

Дослідження, проведені у багатьох країнах світу, достеменно свідчать про несприятливі наслідки паління для здоров’я. За даними ВООЗ, паління – пряма або опосередкована причина 20 % усіх смертельних випадків, один із провідних чинників ризику щодо розвитку ішемічної хвороби серця та злоякісних новоутворень легень. Доведено пряму залежність між різиком смерті від раку легень і кількістю викурених цигарок.

Паління підвищує вміст у крові карбоксигемоглобіну, зумовлює гіпоксію тканин, негативно впливає на функції шлунка та ендокринних залоз, кровоносні судини, зуби, ротову порожнину, погіршує пом’ять і увагу, знижує розумову працездатність. Середня тривалість життя тих, хто палить на 5-7 років коротша, ніж тих хто не палить.

Великою небезпекою (особливо для дітей та вагітних жінок) є вимушене пасивне паління під час перебування у приміщенні, що забруднюється тютюновим димом.

Зловживанням алкоголем також негативно впливає на організм на всіх етапах його розвитку, починаючи з внутрішньоутробного. Під впливом алкоголю можуть наставати передчасні пологи, відбувається збільшення перенатальної смертності. З алконольною інтоксикацією вагітних жінок багато вчених пов’язують зростання в 60-70 разів кількості випадків специфічних виродливостей і порушень розвитку дітей, алкогольного синдрому плода та енцифалопатій. Алкоголь негативно впливає на всі органи і системи організму. Він уражає ЦНС, печінку, травний канал, нирки, серце і судини, поглиблює гіпоксію, інактивує ферменти, спотворює дію ліків, порушує обмінні процеси, кольоровідчуття, знижує інтелект і працездатність, поступово приводячи до повної деградації особи.

Ще в давні часи стали усвідомлювати небезпеку зловживання алкогольними напоями. Розуміння цієї небезпеки сприяло створенню ряду обмежень і законодавчих актів, які передбачали суворі  (навіть до смертної кари) покарання. Однак, як показав досвід різних країн, заборонні заходи виявились неефективними. Очевидно, провідне значення в профілактиці побутового пияцтва повинно належати роз’яснювально-виховній роботі, покращанню житлово-побутових та інших соціальних умов життя населення. ВІДЕО

Наркоманія – це важке захворювання, яке викликане постійним вживанням наркотиків і супроводжується значною залежністю від препарату. Поширення наркотиків  зараз досягло загрозливих результатів, їх пропонують мало не на  кожному розі вулиці, страшне і те, що вік наркоманів все молодшає (16-25 років), а тривалфість життя після початку вживання наркотиків триває не більше 5 років.

Профілактика – це краща методика вирішення проблем  тютюнопаління, вживання алкоголю, наркотиків.

Антипропаганду наркотиків необхідно проводити у засобах масової інформації, молодіжних часописах, на радіо; потрібно ознайомлювати молодь (основну групу ризику) із проблемами наркоманії, друкувати матеріали, вести передачі , присвячені школі наркотиків.

 

Індекс Федорова – Володкіної

Індекс Ю. А. Федорова і В. В. Володкіної (1971) визначають шляхом пофарбування губної поверхні нижніх шести фронтальних зубів розчинами, що містять йод (Шиллера— Писарєва та ін.).

Кількісну оцінку здійснюють за п’ятибальною системою:

5 балів — зафарбування всієї поверхні коронки зуба;

4 бали — зафарбування 3/4 поверхні;

З бали — зафарбування 1/2 поверхні;

2 бали — зафарбування 1/4 поверхні;

1 бал — відсутність зафарбування всіх зубів

 

 

 

 

 

 

 

Значення індексу визначають за формулою:

ГІ=У/6,

де У — сума значень індексу.

Гігієнічний індекс оцінюють таким чином:

1,1-1,5 бала — добрий;

1,6-2,0 бала — задовільний;

2,1-2,5 бала — незадовільний;

2,6-3,4 бала — поганий;

3,5-5,0 балів — дуже поганий.

Якісну оцінку стану гігієни можна проводити за тією самою формулою, що й пофарбування, але з використанням трибальної системи:

З бали — інтенсивне зафарбування всієї поверхні зуба;

2 бали — слабке зафарбування;

1 бал — відсутність зафарбування.

 

Програма здорового способу життя

–         врахування і використання індивідуальних біоритмів;

–         підвищення психоемоційної стійкості (вміння стримувати себе);

–         оптимальна для організму рухова активність;

–         раціональна якість і режим харчування;

–         комплексне регулярне загартування;

–         гігієнічна поведінка у побуті, трудовому процесі;

–         регулювання фізіологічних відправлень;

–         запобігання, подолання шкідливих звичок (наркотики, алкоголь, тютюнопаління);

–         використання біологічно активних речовин і геропротекторів;

–         медикаментозна корекція хвороб (головним чином хронічних).