СУТЬ, ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ І МЕХАНІЗМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

 

План

1	Поняття ринку. Передумови його виникнення. Ринок як економічна категорія і форма організації суспільного виробництва. Моделі ринкової економіки.
2	Ринок, його функція і структура.
3	Механізм функціонування ринку.
4	Конкуренція.
5	Групування фірм, сучасні форми конкуренції.

 

1.     Поняття ринку. Передумови його виникнення. Ринок як економічна категорія і форма організації суспільного виробництва. Моделі ринкової економіки

 

На всіх етапах розвитку людської цивілізації людство використовувало ринкові механізми. Незважаючи на форми суспільно-економічної формації, ринкові механізми діяли. Однак прояв цієї дії значною мірою залежить від політичного устрою держави. Ринок – це передусім сфера обміну, але така, яка базується на засадах товарного виробництва та обігу. Тому визначення ринку не обмежується лише обміном між покупцями та продавцями.

 

 

 

 

 

 

Передумовами виникнення ринку був суспільний поділ праці та економічна незалежність виробників. Первинна незалежність базувалась на приватній власності. Згодом, з появою колективної, а потім і державної форм власності, міняється і поділ праці, що, безперечно, відбивається і на ринкових стосунках. Виникає така категорія, як регуляція ринкових стосунків, позаринкова регуляція господарства тощо. Так поступово ми підходимо до поняття такої структури суспільного господарства, як ринкова економіка.

Ринкова економіка — економіка, заснована на принципах вільного підприємництва, договірних відносин між господарюючими суб’єктами:

у будь-якій економіці присутній різноманіття форм власності, як мінімум дві: державна і приватна;

ринкове ціноутворення не припускає будь-яке втручання держави;

будь-яке втручання держави в економіку є обмеженим.

Ринкова економіка — форма економічної організації, при якій координація дій здійснюється на основі взаємодії на ринках вільних приватних виробників і вільних індивідуальних споживачів. Фінансовий словник

Ринкова економіка — соціально — економічна система, що розвивається на основі приватної власності і товарно-грошових відносин. Ринкова економіка спирається на принципи свободи підприємництва і вибору. Сучасна енциклопедія

Ринкова економіка — економіка, організована на основі ринкової саморегуляції, при якій координація дій учасників здійснюється державою, а саме законодавчої та судової владою безпосередньо, а виконавчої тільки опосередковано, шляхом запровадження різних податків, зборів, пільг тощо Це економіка, в якій тільки рішення самих покупців, постачальників товарів і послуг визначають структуру розподілу.

З позиції історії бізнесу ринкова економіка — економічна система, що спрямовується і регульована механізмом стихійних ринкових трансакцій в інституційному середовищі і пануванні відповідних інститутів.

Ринкова економіка — економіка, заснована, на принципах:

підприємництва; різноманіття форм власності на засоби виробництва; ринкове ціноутворення; договірних відносин між господарюючими суб’єктами (людьми, підприємствами і т. д.); обмеженого втручання держави в господарську діяльність. присвоєння додаткової вартості Ринкова економіка і рівність. Одним з досягнень ринкової економіки прийнято називати рівність, рівні можливості, хоча насправді можливості визначає соціальний стан.

На думку ряду економістів, «ринок», під чим прийнято розуміти засновану на свободу договору, ціноутворенні по закону попиту і пропозиції і зустрічному обороті грошової маси (тобто товарно-грошова ринкова система) являє собою не більш ніж одну з історично обумовлених і історично минущих форм товарообміну і товаророзподілу.

Поява теорії вільних ринків

В 1970-х роках економісти Чиказького університету, включаючи нобелівського лауреата М. Фрідмана, сформулювали тезу про те, що вільні ринки — найефективніший механізм розподілу ресурсів і ризиків. Більшість розвинених країн у 1970-1980-х роках лібералізував ринки, що призвело до їх вибухового зростання. Вважалося, що втручання держави в економіку повинне бути мінімальним.

Основні риси ринку:

конкуренція; різноманіття форм власності (приватної, колективної, державної, общинної); повна адміністративна незалежність і самостійність товаровиробника — товаровиробник повинен бути власником результатів своєї праці; вільний вибір постачальників сировини і покупців продукції; зосередження капіталу в руках буржуазії; нееквівалентна фізичному і розумовому праці система розподілу благ суспільства; орієнтований на покупця ринок.

Основними елементами будь-якої економічної системи є соціально-економічні форми господарської діяльності, спосіб її регулювання, економічні зв’язки між господарськими суб’єктами. Ця сукупність взаємопов’язаних економічних елементів утворює цілісну, дуже складну, відкриту і характерну для кожного суспільства економічну систему, яка в кінцевому результаті забезпечує благополуччя або неблагополуччя громадян даної суспільно – економічної формації.

З точки зору економіки людство у своєму розвитку пройшло три економічні системи суспільного виробництва. З виникненням людського суспільства в його первісному вигляді виникла економічна система натурального виробництва. В її основі лежала особиста праця виробників, які і були власниками засобів виробництва і результатів своєї праці – продуктів виробництва. Вони ж були і їх споживачами. Таке виробництво розвивалось аж до виникнення феодальної грошової ренти, після чого почало занепадати, а його місце аж до XVI ст. зайняло просте товарне виробництво. Після нього почало розвиватись загальне товарне виробництво.

Загальне товарне виробництво – це економічна система господарювання, при якій усі блага і послуги виробляються як товари для обміну на основі купівлі-продажу робочої сили і найманої праці. Остання утворює суспільну форму власності – капітал.

В умовах загального товарного виробництва ринок має певні особливості. Перш за все він носить загальний, необмежений характер. Всі продукти виробництва, всі цінності, всі результати будь-якої людської діяльності, всі послуги проходять через ринковий обмін, через купівлю-продаж. Обмін окремих форм цінностей утворив спеціалізовані ринки.

Не дивлячись на корінні відмінності простого і загального товарного виробництва, вони мають спільний елемент свого існування – ринок. Лише ринок лежить в основі нової форми економічної системи – ринкової економіки. Про характерні елементи ринкової економіки поговоримо нижче, а зараз спробуємо дати визначення, що ж таке ринкова економіка.

 

 

Щоб зрозуміти, як функціонує ринкова економіка, необхідно спочатку розглянути три фундаментальні питання, на які кожна економічна система повинна знайти свою відповідь: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти?

У ринкових умовах кожний підприємець відокремлено вирішує питання що?, як? і для кого? виробляти. Відповідь на них пов’язана з альтернативою вибору на користь випуску одних благ і відмову від інших, не менш необхідних людям. Такий вибір називається альтернативним вибором.

Як же вирішує проблему альтернативних затрат ринкова система? Вибір альтернатив “що?”, “як?” і “для кого?” в ринковій системі перекладається на приватне підприємство. В такому випадку “ціною” ризику за здійснений вибір виступає або прибуток, або втрати. По суті вони виступають підприємницькою оплатою використання частини обмежених ресурсів суспільства для виробництва і пропозиції різноманітних благ.

У ринковій економіці підприємницький ризик виступає своєрідним стабілізатором проб і помилок, способом послідовного наближення до рівноваги цін і вибору того “Що?”, “Як?” і “Для кого?” необхідно виготовляти, а також проїзним квитком до процвітання або краху підприємства.

Розглянемо питання “Що виробляти?” Окрема людина може себе забезпечити потрібними товарами різноманітними шляхами: виготовляти їх самостійно або ж обміняти на інші блага чи отримати їх як подарунок. Але перед суспільством в цілому стоїть завдання, який набір товарів чи послуг найбільш повно відповідає матеріальним потребам суспільства. В якій пропорції їх виробляти? Образно кажучи, суспільству необхідні масло і гармати або ж суспільству необхідне тільки масло, або ж тільки гармати. На ці питання можуть відповісти лише споживачі фактом оплати власними грошима виготовлених товарів. Загальновідома істина – “Попит породжує пропозицію”. Оплативши ціну випущених товарів, споживачі повертають затрати ресурсів і “підтверджують” доцільність такого виробництва. Таким чином, споживачі, купуючи товари, фактично “доларовими” голосами декларують, що повинен виробляти підприємець.

У системі охорони здоров’я, на ринку медичних послуг ситуація виглядає дещо по-іншому. Споживач не завжди самостійно може вирішувати, які саме послуги йому потрібні. Лікар, як виробник, пропонує саму послугу, але, маючи відповідну інформацію, якою не завжди володіє пацієнт, водночас впливає на думку останнього. Таким чином маємо парадоксальну ринкову ситуацію, коли виробник часто одноосібно вирішує обидва питання: і як виробляти, і що виробляти.

Як виробляти? Існують різні варіанти виробництва всього набору благ, а також кожного блага окремо. Із яких ресурсів, як повинно бути організоване виробництво, з допомогою якої технології їх виробляти, які фірми повинні здійснювати виробництво тощо. Ці питання вирішуються шляхом ризику і підприємницького вибору. Закон вартості змушує недбалих підприємців підвищувати продуктивність праці, поновлювати технології, тобто робити все, аби зменшити собівартість товару і довести її рівень до середньої чи нижчої, або “зійти з дистанції”. А особливо успішних цей же закон стимулює додатковими доходами, але не застраховує від конкуренції. Конкуренція виробників диктує їм необхідність забезпечити: масовість випуску, мінімізацію ресурсів, тобто затрат на одиницю продукції, ефективність технологій (якість праці і техніки), вдосконалення споживацьких властивостей випущеної продукції тощо. Витримати цінову конкуренцію і отримати прибуток можна, лише зменшуючи затрати на виробництво при збереженні високих стандартів якості і ефективності виробництва.

Для кого виробляти? Оскільки кількість ресурсів, а звідси і кількість вироблених товарів і послуг обмежена, то виникає проблема розподілу останніх. Хто повинен користуватися цими продуктами виробництва, хто матиме від них найбільшу користь? Чи всі члени суспільства повинні отримувати однакову частку, чи повинні бути багаті і бідні, якою повинна бути частка тих і інших?

Вирішення цих проблем визначає мету суспільства, стимули його розвитку. У кожному суспільстві по-своєму вирішуються ці три головні питання організації економіки. Хоч не слід забувати і про те, що останнім часом спостерігається виражена тенденція до глобалізації політичних та економічних процесів, стираються виражені розбіжності у технологіях, інформація поширюється миттєво, традиції перемішуються, людство однозначно прямує до т.з. геоетносу. В системі охорони здоров’я сьогодні з’являється таке поняття, як “медичний туризм” – пацієнти обирають країну, де медичні послуги дешевші, доступніші і якісніші, ніж у їхній країні, і за час свого туристичного турне отримують бажану медичну допомогу.

Адам Сміт говорив, що ринок спрямований на те, щоб через егоїстичні інтереси кожного служити задоволенню інтересів усіх, що лежить в основі закону попиту і пропозиції. Прийняття рішень в умовах ринку проводиться децентралізовано, оперативно і саме там, де виникають проблеми. Тому відповідь на питання “для кого виробляти?” залежить від платоспроможності споживачів. Остання залежить від багатьох чинників і, на жаль, не завжди економічних, які визначаються доходами від праці, інтелектуальної власності, власності на землю, нерухомості, капіталу, цінних паперів, грошових вкладів, трансфертних і інших виплат держави.

Закон вартості, коли товари продаються на ринку за середньою вартістю, забезпечує виконання ринковим механізмом функції оздоровлення економіки через очищення її від слабких, нежиттєвих, збиткових господарств, дає простір для більш ефективних та перспективних. Центральною ланкою ринкового механізму регулювання є конкуренція. Термін “конкуренція” походить від слова “конкурро” – зіштовхую – сила, що змушує виробників підвищувати продуктивність праці, розширювати виробництво, знижувати ціну. Отож, є три основні ринкові закони, які регулюють товарне виробництво, – це закон збалансування попиту і пропозиції, закон вартості і закон конкуренції. На ринку діють і інші закони, а саме: закон прибутку, закон грошового обігу тощо, однак їх роль менша, ніж трьох попередніх.

 

Рис. 10.1 Основні ринкові закони товарного виробництва

 

Які ж основні економічні системи в своєму розвитку виробило людство на сьогоднішній день? Основні з них:

–              традиційні системи – вони характерні для малорозвинених країн, базуються на традиціях і звичаях. Традиції передаються із покоління в покоління, цим самим визначають, які товари і послуги і для кого виробляти. Економічні потреби індивідуумів визначаються спадковістю і кастовою приналежністю;

–              командна економіка – всі рішення основних економічних проблем приймає держава. Централізоване економічне планування охоплює всі рівні – від домашнього до державного господарства;

–              ринкова економік, як уже говорилось, це не застигле, раз і назавжди дане явище, а процес еволюції економічних відносин людей з приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання продуктів праці і ресурсів, які поступають в індивідуальне і виробниче споживання.

Обмінюючи одні продукти на інші, люди найбільш повно задовольняють свої різноманітні потреби. В цьому розумінні ринок не є результатом чиєїсь особливої мудрості: він виникає, як процес обміну продуктами праці людей, оскільки кожна людина здатна виготовляти не так вже й багато..

Ринковий обмін – це процес зацікавленого співвідношення затрат праці, втіленої в товарі, оцінка її кількості і якості, визнання затрат корисними і потрібними, взаємовигідними і еквівалентними. Як говорив А.Сміт, принцип і зміст ринкового обміну виглядає приблизно так: “дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що тобі необхідно”. Бажаного результату учасники ринкової угоди досягають зовсім не тому, що добре відносяться один до одного, а тому, що мають свою зацікавленість і визнають право на винагороду праці інших учасників обміну. В ринковій системі прийнято опиратися не на почуття, а на їх раціональність. І говорять у ринковій системі не про власні проблеми, а лише про вигоду чи ні, тобто чи є в цьому зацікавленість. Такий принцип ринкових взаємозв’язків, або як назвав його А. Сміт, “принцип невидимої руки”, а саме: виробник “невидимою рукою” спрямовується до мети, яка зовсім не входила до його намірів. Переслідуючи власні інтереси і створюючи товари для покупців, підприємець прислуговує кінець кінцем суспільній вигоді.

Еволюція всіх відомих людині економічних систем виникає як наслідок пошуку способів вирішення вічної дилеми: “ресурси обмежені – потреби безмежні”. Обмеженість ресурсів не дозволяє виготовляти всі види споживчих благ, які необхідні людям. Із однієї і тієї ж сировини може бути виготовлений тільки якийсь один різновид економічного блага, а не два чи три, хоча потреба в цьому існує.

Хто ж керує ринком? Хто відповідає за стан ринкової економіки? Створюють фон фірми-монополісти, держава чи хтось інший? Чи самі споживачі незалежні у своєму виборі? Якщо уважно вивчити структуру ринкової економіки, то можна побачити, що ринком керує два монархи-споживачі і технологія. Споживачі, як уже зазначалось, керують ринком через свої вроджені або набуті смаки, що виявляються при їх голосуванні “доларовими голосами”.

У той же час наявні ресурси накладають на споживачів фундаментальні обмеження. Економіка не може вийти за межі виробничих можливостей. Ви можете здійснити рейс до Нью-Йорка, але немає рейсів на Венеру. Ресурси економіки разом з науковими і технологічними можливостями обмежують сфери, куди споживачі можуть направити свої “грошові голоси”. Точно так же, як брокер допомагає підібрати покупців і продавців, так і ринки діють, як посередники, які узгоджують смаки споживачів з технологічними обмеженнями.

Таким чином, ринкова економіка – це така система господарювання, в якій кожний окремий споживач взаємодіє через ринки з виробниками (фірмами), щоб розв’язати три основні проблеми організації економіки: “Що?”, “Як?” і “Для кого?”. Щоб механізм ринку діяв, необхідно дотримуватися певних принципів ринкової економіки. До характерних принципів ринкової економіки відносяться:

–              свобода економічної діяльності;

–              ринкове ціноутворення;

–              верховенство споживача;

–              відкритість економіки;

–              договірні (контрактні) відносини;

–              конкуренція виробників;

–              державне регулювання ринкових відносин

Чистої ринкової економіки як такої немає в жодній державі світу. Ринкова економіка в основному проявляє себе, як змішана ринкова економіка.

 

 

 

 

 

 

 

 

Є окремі типи змішаної економіки або ж моделі ринкової економіки. Найбільш поширеними є: швецька, японська і американська.

Шведcька модель характеризується енергійним втручанням держави в забезпечення економічної стабільності і перерозподіл доходів. Механізм даної моделі в кінцевому варіанті підпорядковується вирішенню соціальних питань. Така модель забезпечує загальну доступність до соціальних програм і захищеність громадян: найменша гострота проблеми – безробіття, мала диференціація особистих доходів, гарантії соціального страхування, доступність різноманітних видів медичного обслуговування й освіти. Таким чином, центральною ланкою такої моделі є соціальна спрямованість. Основним позитивним моментом швецької моделі економіки є те, що вона об’єднує відносно високі темпи економічного зростання з високим рівнем зайнятості і благоустроєм народу.

Японська модель відрізняється високим ступенем розвитку планування і координації діяльності уряду і приватного сектора економіки. Економічне планування держави носить індикативний, тобто рекомендований характер. Плани являють собою державні програми. Для японської економіки характерне збереження національних традицій при широкому використанні досвіду інших країн і того, що необхідне для розвитку власної економіки (наприклад, у свій час закупівля патентів і ліцензій у США). На відміну від швецької японська модель має символом – перш за все високі темпи економічного зростання.

Американська модель – це така, в якій держава відіграє важливу роль лише в розробці і підтримці правил економічної гри, вона всебічно підтримує вільне підприємництво, а також розвиток освіти і культури. Особливе місце займає державна підтримка науково-дослідницьких і конструкторських

розробок (НДКДР). Це особлива сфера досліджень, яка знаходиться на стику прикладних наук і практики. Мета прикладних наук-використати фундаментальні дослідження для вирішення не тільки пізнавальних, але й практичних проблем. НДКДР використовують наукові дослідження для створення нових технологічних процесів, конструкцій, нових матеріалів (пов’язано в першу чергу з освоєнням космосу, військові програми тощо).

 

Ринкове господарство як невід’ємна складова товарного виробництва

Ринок – система економічних відносин, пов’язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.

Є два сектори економіки: ринковий і неринковий (бюджетний).

Співвідношення між ринковим і бюджетним секторами зумовлюється сукупністю факторів, притаманних лише тій чи іншій країні. Воно змінюється на різних етапах еволюції економічної системи.

Зміна домінанти одного із секторів спричинює якісні зрушення суспільного устрою, зачіпає долю системи і впливає на переважну більшість суб’єктів економіки.

 

РИНКОВИЙ СЕКТОР

Ринок – економічна система, що працює заради прибутку. Хто виробляє, що виробляється, скільки виробляється, вирішує зиск.

Це самовідтворювальний сектор економіки.

Працює на задоволення економічного інтересу. Ринковий сектор сам заробляє і сам на свій ризик витрачає.

 

БЮДЖЕТНИЙ СЕКТОР

 Виробляє необхідні для суспільства товари і послуги, але головна мета для нього – не прибуток, а задоволення потреб через виробництво суспільних благ.

Не запрограмований на самоокупність та самофінансування і тому потребує існування ринкового сектору. Працює на гроші, виділені з бюджету.

Витрачає кошти суворо за цільовим призначенням.

Ринок – невід’ємний атрибут товарного господарства. Він забезпечує рух товарів і грошей (Г-Г – Т та Г – Т-Г), Через ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів. Це специфічна 4юрма економічних взаємовідносин, що пов’язує між собою різних господарюючих суб’єктів.

 

§ 2. Риси, структура та функції ринку

Для сучасного ринку характерними є: економічна свобода, конкуренція, мобільність ресурсів, автономність дій учасників ринку, вичерпна поінформованість суб’єктів, соціалізація та глобалізація економічних зв’язків.

 

Рис.. Умови виникнення ринкового господарства

 

Форми прояву економічної свободи:

– свобода вибору сфери застосування своїх здібностей;

– свобода вибору сфери застосування свого капіталу;

– свобода вибору партнерів;

– свобода ціноутворення;

-свобода обирати міру ризиковості господарської діяльності;

– повна відповідальність за свої рішення, дії та їх наслідки. Конкуренція в найзагальнішому розумінні означає, що тим,

чим займається один із господарюючих суб’єктів, можуть вільно займатися й інші. Вона (конкуренція) є найдавнішим стимулом економічного розвитку і водночас в процесі еволюції породжує монополізм, який обмежує та деформує конкуренцію

Рис.. Основні риси сучасної ринкової економіки

 

Форми конкуренції за різними критеріями:

а) за суб’єктами:

– між виробниками і споживачами;

— між виробниками однорідної продукції;

– між виробниками різнорідної продукції;

– між власниками капіталу і робочої сили;

– між власниками капіталу;

– між власниками робочої сили;

– між приватними власниками капіталу та державою;

– між монополізованими та немонополізованими секторами;

– між монополіями;

– усередині монополій;

б) за об’єктами:

– за ресурси;

– за ринки збуту;

– за право першочергового володіння інформацією тощо;

в) залежно від ринкових формі

– досконала;

– недосконала;

г) залежно від законності:

– добросовісна;

– недобросовісна;

д) залежно від наслідків:

– вільна;

– олігополістична;

– монополія;

– монополістична конкуренція.

– Мобільність ресурсів означає:

– здатність працівників впродовж трудової діяльності кілька разів змінювати сферу застосування їхніх здібностей (територіальні переміщення, виконання нових функцій, зумовлених зміною структури виробництва);

– альтернативність використання таких ресурсів, як земля та капітал, пов’язана зі зміною структури виробництва, потреб та обмеженістю ресурсів;

– розширення сфери вільного руху значної кількості ресурсів, пов’язане з новими транспортними та інформаційними можливостями тощо.

Вичерпна поінформованість учасників ринку забезпечується, насамперед, за рахунок використання най прогресивніших новітніх технологій, зокрема Інтернету, де швидко можна отримати достовірну інформацію з будь-якої точки планети.

Ціна та цінність інформації з розвитком ринку зростають. Продавці, які надають недостовірну інформацію, мають нести повну економічну відповідальність за можливі негативні наслідки її використання.

Головними проблемами у цій галузі на сучасному етапі є:

– захист приватного життя;

– захист комерційної таємниці та конфіденційної інформації;

– захист державної таємниці.

Автономність дій учасників ринку передбачає вільний вибір ними економічної поведінки і повну відповідальність за наслідки цієї поведінки. Разом із тим, розвинена ринкова система передбачає, що, наприклад, обрання банківської діяльності як сфери застосування капіталу може завершитись як процвітанням, так і банкрутством для банкіра, але вкладники при цьому не повинні постраждати.

Рис. 7.3. Принципи функціонування ринкової економіки

Структура ринку за різними критеріями:

а) за об’єктами обміну:

ринок ресурсів, який набуває форм:

– ринку праці;

– ринку капіталу;

– ринку землі та нерухомості;

товарний ринок, який набуває форм:

– ринку споживчих товарів;

– ринку послуг;

– ринку науково-технічних розробок та інформації; => фінансовий ринок, що набуває форм;

– грошового ринку;

– ринку цінних паперів;

– валютного ринку;

б) залежно від умов, в яких діють суб’єкти господарювання:

– вільний (поліполістичний) ринок (багато продавців, багато покупців, товари однорідні, вхід і вихід на ринок вільний, інформація доступна);

– монополізований (олігополія, монополія) (один продавець або обмежена кількість їх, багато покупців, доступ на ринок та до інформації обмежений);

– монополістична конкуренція (відносно велика кількість продавців, диференціація товару, вільні вхід на ринок і вихід);

-регульований (держава законодавчо обмежує економічну свободу окремих суб’єктів господарювання, формуючи та захищаючи конкурентне середовище);

в) за територіальною ознакою:

– місцевий;

– регіональний;

– національний;

– світовий;

г) стосовно відповідності чинному законодавству:

– легальний (дозволений законом і відкритий для оподаткування);

– тіньовий (не зареєстрований, ухиляння від сплати податків);

д) стосовно способу формування:

– стихійний;

– організований.

Найважливіші функції ринку такі.

Функція регулювання* Ринок регулює всі економічні процеси – виробництво, обмін, розподіл і споживання, визначаючи пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження попиту й пропозиції.

Функція стимулювання* Ринок спонукає виробників товарів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мотивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП.

Розподільча функція* Доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами.

Функція санації. Ринок через конкуренцію очищає економічне середовище від неконкурентоспроможних господарств і підтримує найефективніші. Цей механізм санації економічного довкілля деперсоніфікований і тому не може бути упередженим і несправедливим.

Алокаційна функція. Ринок забезпечує виробництво оптимальної комбінації товарів та послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів. Ефективною є така комбінація ресурсів, за якої товари та послуги виробляються з мінімальними альтернативними витратами.

Інформативна функція. Ринок через ціни інцЬормує виробника, торговця, споживача про те, що вигідно виробляти й купувати, а що – ні, скільки чого треба запропонувати, на які верстви населення варто орієнтуватися у своїй господарській діяльності тощо.

Функція інтеграції* Ринок об’єднує суб’єктів економічної системи в одне ціле, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої держави, так і в межах світової економіки.

Етапи формування ринку:

– класичний вільний ринок (до середини XIX ст.), в якому держава не втручалася в економіку, виступаючи “нічним вартовим”, який стежив за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;

– регульований ринок (середина XIX – 50-ті роки XX ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження свавілля монополій та захисту конкурентного середовища;

– соціально орієнтований ринок, у якому, крім механізми регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.

 

2.     Ринок, його функція і структура

 

Петер Друкер сказав, що основна ідея ринку полягає в тому, щоб зробити зусилля для збуту товарів непотрібними. Виробник повинен так добре пізнати і зрозуміти клієнта, щоб вироблений ними товар чи послуга підходили останньому так добре, щоб продавали себе самі. Звідси і твердження, що функції будь-якого об’єкта завжди залежать від мети його існування. То ж яка мета ринку? На це питання відомий маркетолог Ф.Котлер дає чотири відповіді.

Ринкова структура – складне поняття, яке має багато аспектів. Вона може визначатися характером об’єктів ринкових угод, функцій, територій тощо. Так, з точки зору територіальних меж ринок може бути:

–       місцевий

–       регіональний

–       національний (внутрішній)

–       світовий (зовнішній).

З точки зору функцій, якщо розглядати ринок як сферу обміну, в якій здійснюється товарно-грошовий обіг, структура ринку наступна:

–       ринок товарів

–       ринок капіталів

–       ринок цінних паперів

–       ринок робочої сили

–       ринок послуг (в т.ч. медичних)

Ринок товарів  – це сфера обміну матеріального товару, основним інструментарієм якого є торгівля. Торгівля – це господарська діяльність, пов’язана із купівлею і продажем. Розрізняють гуртову (оптову) і роздрібну торгівлю. Гуртова торгівля – це посередницька торгівля між промисловцями і торговцями через ярмарки, аукціони, товарні біржі, де реалізовуються однорідні товари (бавовна, зерно, нафта, хутро тощо). Роздрібна торгівля – продаж відбувається безпосередньо споживачам поштучно через сітку магазинів, кіосків, підприємств харчування, посилкову торгівлю тощо.

Ринок капіталів – це ще один важливий ринок, який задовольняє людські потреби, даючи можливість позичати, накопичувати гроші, гарантувати їх збережність. Капітал – це вартість, яка приносить прибуток (додаткову вартість). Інструментом ринку капіталу є банк. Банки працюють з метою перетворення грошових засобів у капітал, посередництва в кредитах та платежах.

Ринок цінних паперів – це сфера обміну правом володіння певною вартістю. Цінні папери самі по собі ніякої вартості не мають, тому є фіктивним капіталом. Вони лише засвідчують право володіння певною вартістю, завдяки чому і приносять прибуток. До цінних паперів належать акції, облігації, сертифікати, векселі, чеки, закладні тощо.

Валютний ринок – або грошовий ринок, де проводиться обмін державної національної валюти на різні  валюти інших держав. Найпоширеніша форм валютного ринку – це обмін валют за їх обмінним курсом. Валютні ринки є вільні і обмежені. Якщо держава монополізує обмін валют – виникає “чорний” валютний ринок.

Ринок золота виконує роль механізму розподілу і перерозподілу цього металу у загальному товарному виробництві. Дія цього ринку базується виключно на попиті і пропозиції золота. Сьогодні є міжнародні, регіональні і внутрішні ринки золота. Найбільші ринки золота розміщуються в Лондоні та Цюріху. На міжнародних і регіональних ринках цей метал продається злитками по12,5 кг (999-995проби).

Ринок робочої сили – група людей, які хочуть свою робочу силу запропонувати в обмін на заробітну плату чи товари. Для оптимізації функціонування цього ринку навколо нього формуються такі структури, як консультаційні фірми, бюро, контори з працевлаштування тощо.

Ринок послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері нематеріального виробництва. Слід відмітити специфічний характер послуги як товару (невідчутність, незбережність, непостійну якість і невіддільність від надавача), про що йшлося у попередніх розділах, який накладає особливі маркетингові умови її виробництва та обміну.

Ринок медичних послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері охорони здоров’я.

Що ж до медичних послуг, то тут є ще додаткові особливості. З одного боку прагнення людей до здоров’я забезпечує постійний попит на даний вид послуг, з іншого – специфіка даних послуг породжує негативний попит (щеплення, хірургічні процедури, стоматологічні маніпуляції тощо). Маркетинг медичних послуг мусить враховувати обернену залежність якості і попиту, яку породжують дані послуги: чим вища якість медичної послуги, тим менший попит на неї в кінцевому результаті. Слід враховувати, що охорона здоров’я не є суцільним товаром, а складається із численних самостійних і різноманітних компонентів, врешті, як і кожна окрема медична послуга. Причому ці компоненти можуть бути строго специфічні для одних і тих самих послуг, наприклад, перев’язки у різних відділеннях лікувально-профілактичного закладу. Суттєвою особливістю є і те, що як виробник (лікар), так і споживач (пацієнт) можуть самі безпосередньо впливати на природу цього товару чи предмета споживання.

Попит на охорону здоров’я включає у себе таку невизначеність як інформація про стан здоров’я, і аж потім окремі способи лікування чи профілактики. У такій ситуації лікар виступатиме не лише як безпосередній виробник послуги, а й як агент, що захищає інтереси свого клієнта, ще до того бере на себе тягар відповідальності за прийняте рішення.

Тому на відміну від традиційної неокласичної економіки, цілковита незалежність споживача і виробника в реальній дійсності ринку медичних послуг є дуже відносною.

Основні суб’єкти ринкової економіки

 Суб’єктів ринкового господарства досить багато. Це виробники і споживачі, підприємці та наймані працівники, промислові капіталісти, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів і т. ін.

 

Держава як суб’єкт ринкового господарства

 

Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низки проблем, від яких відмовляється ринок, або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге (рис. 7.6).

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем:

– правове забезпечення функціонування ринкового механізму;

– організація грошового обігу;

– захист і сприяння розвитку конкуренції;

– виробництво суспільних благ;

– мінімізація трансакційних витрат;

– компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);

– стабілізація макроекономічних коливань;

– перерозподіл доходів через податкову систему;

– реалізація національних інтересів у світовій економіці.

 

Рис. Функції суб’єктів ринкової економіки

 

Зовнішні ефекти (екстернаті) – витрати і вигоди, пов’язані з виробництвом і споживанням благ тими суб’єктами, які не є учасниками певної ринкової угоди.

Зовнішні ефекти набувають форми позитивних і негативних.

Позитивні ефекти виникають у випадку, коли виробництво або споживання будь-якого блага приносить некомпенсовані вигоди третім особам.

Приклад. Затрати на обмеження і ліквідацію епідемії холери (ізоляція хворих, надання їм медичної допомоги, утримання впродовж інкубаційного періоду тих, хто мав контакт із хворими тощо) дають позитивний ефект тим, хто міг би захворіти, але уник цієї біди, не оплачуючи безпосередньо перелічених послуг з охорони здоров’я.

Негативні ефекти виникають у випадку, коли виробництво або споживання будь-якого блага зумовлює некомпенсовані витрати третіх осіб.

Приклад. Забруднюючи довкілля, підприємство перекладає частину витрат (на застосування очисних споруд, безвідходних технологій тощо), які йому належало б здійснювати, на населення, змушуючи його таким чином витрачатися на лікування, проживати в умовах дискомфорту і т. ін., і при цьому не компенсує йому цих витрат.

Наслідком позитивних екстерналій є перевищення суспільної корисності благ над індивідуальною корисністю. Це перевищення не компенсується ринком. Тому ринок спрямовує на виробництво цього блага недостатньо ресурсів.

Рис.. Переваги та недоліки ринкової економіки

 

Наслідком негативних екстерналій є скорочення фактичних витрат підприємця, що зумовлює розширення пропозиції цих благ понад рівноважний рівень І зниження ціни порівняно з оптимальним рівнем. Тому ринок спрямовує ресурси на виробництво благ із негативним ефектом понад їх оптимальний обсяг.

Англійський економіст Артур Пігу в результаті дослідження природи екстерналій запропонував введення державою певного податку для усунення екстернальних ефектів, який відомий у науковій літературі як податок Пігу.

Американський економіст Роберт Коуз на основі вивчення екстернальних ефектів дійшов висновків, протилежних висновкам Артура Пігу. Зміст їх такий.

1. Якщо права власності законодавчо чітко визначені й люди ретельно їх дотримуються, то ніяких зовнішніх ефектів не виникає, “відмов ринку” не існує і державі немає підстав втручатися в економічне життя.

2. Зовнішні ефекти з’являються тільки там, де розмиті права власності, там же, де вони чітко визначені, зовнішні ефекти перетворюються на внутрішні.

3. Для успішної роботи ринку першочергового значення набувають трансакційні витрати (витрати використання ринкового механізму).

4. Державне регулювання виправдане тільки тоді, коли витрати, пов’язані з державним втручанням, будуть меншими, ніж витрати, пов’язані з “відмовами ринку*.

Отже, якщо наявні зовнішні ефекти спотворюють грошову оцінку витрат і вигод, що зумовлює неефективний розподіл ресурсів, то ринкова система суспільні блага не виробляє.

На відміну від звичайних благ, використання яких передбачає їх обов’язкову купівлю, суспільні блага (національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, захист довкілля, освітлення вулиць і т. ін.) споживаються вже тому, що вони виробляються. Вигоди від використання суспільних благ мають не тільки ті, хто здійснював певні витрати на їх створення або оплачував їх споживання, а й ті, хто нічого не витрачав на це. Витрати на їх виробництво здійснюються через вилучення у формі оподаткування.

 

3.     Механізм функціонування ринку

Щоб зрозуміти, як працює ринковий механізм, необхідно проникнути в його суть, у відносини його суб’єктів. Суть будь-якого процесу розкривається через логічні поняття. Основними логічними поняттями, або економічними категоріями ринку, є перш за все поняття товару, споживчої та мінової вартості, попиту і пропозиції, ціни, грошей.

Товар – це продукт виробництва чи діяльності людини, створений для задоволення потреб споживачів через обмін.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти ті чи інші потреби людей, іншими словами – це корисність даного товару.

Собівартість (власна вартість) – це кількісна міра товару, яка відбиває затрати природних, трудових та інших ресурсів на виготовлення даного товару.

Мінова вартість – це пропорція або співвідношення, у якому один товар міняється на інший. Мінова вартість відбиває власну вартість (собівартість) товару.

Попит – це потреба, підтверджена купівельною спроможністю. Як відомо, попит показує потребу споживачів у даному товарі, яка забезпечена грошима. Попит виражається тією кількістю товару певного виду, яку споживачі хочуть придбати за даними цінами. Кількість куплених товарів залежить від їх цін. Чим вищі ціни, тим меншу кількість певного товару купують. І навпаки, чим нижча ринкова ціна, тим більше товару буде продано. Хоч, як уже говорилось, це мало стосується медичних послуг.

У певному проміжку часу існує певне співвідношення між ринковою ціною і попитом на нього. Цей зв’язок між ціною і попитом називається кривою попиту. Попит можна виражати у вигляді графіка, який показує кількість продукту, який споживачі готові і спроможні купити за деякою ціною із можливих цін протягом певного періоду часу. Знову візьмемо для ілюстрації цього твердження гіпотетичний приклад.

Таблиця10.1

Характеристика попиту на пшеницю

 

при нижчій ціні, скажімо, 3 грн, місячний продаж досягне 120 шт. Це інтерпретуємо графічно.

Рис.10.2  Крива залежності попиту від ціни

У таблиці подані цифрові дані, що показують взаємозв’язок попиту і ціни. При ціні 5 ум.од. за кг попит усіх споживачів буде становити на ринку 9кг на місяць. При нижчій ціні – 4 ум.од. за кг – кількість купленої пшениці збільшиться до 10 кг. Ще при нижчій ціні, скажімо, 3 ум.од., місячний продаж досягне 12 кг. Це інтерпретуємо графічно.

Ця схема попиту відображає зв’язок між ціною пшениці та її кількістю, яку наш міфічний покупець бажає і може купити за даними цінами. Тут дуже важливо прийняти до уваги, що ми говоримо “бажає” і “може”, так як одного бажання на ринку недостатньо. Хтось може захотіти купити “Хонду”, але якщо це бажання не підкріплюється тугим гаманцем, то бажання не може бути реалізоване, а отож не відображається на ринку.

Графічне зображення зв’язку ціни і попиту називається кривою попиту. На графіку крива попиту іде вниз, оскільки між ціною і величиною попиту існує обернено пропорційна залежність. При цьому, за законом попиту, споживачі купують більшу кількість продукції, коли ціна на нього падає.

Які причини дії закону поступового падіння попиту?

Перша причина, що є очевидною, – дія даного закону виходить з того, що нижчі ціни розширюють коло покупців. Наприклад, якщо яловичина дуже дорога, то її будуть купувати лише багаті люди. При зниженні ціни цей товар купуватиме більше людей.

Друга причина, не така очевидна, але дуже важлива: кожне зменшення ціни на певний товар може дати можливість купити побільше цього товару традиційними споживачами, а зростаючі ціни навпаки стримують традиційне споживання покупців. Підвищення ціни на певний товар означає, що споживач стає ніби біднішим, ніж раніше. Він повинен зменшити споживання товару. Коли ж ціна падає, то все відбувається навпаки – споживач при своєму сталому доході може купити більше даного товару.

Але не лише ціни визначають кількість куплених товарів. Крім ціни товару, існують ще чотири фактори кривої попиту. По-перше, середній дохід покупців – це головний фактор. Процвітаючі народи і сім’ї потребують майже всього більше, ніж бідні народи і сім’ї – машин, пшениці, масла. По-друге, розміри ринку чи кількість домашніх господарств. Подвоєння числа споживачів подвоює і величину попиту. Крім цих об’єктивних факторів, існують і суб’єктивні смаки і переваги. На попит конкретних товарів впливають і кількість опадів у даному регіоні ( на парасольки), товщина снігового покриву (на лижі), клімат (на кондиціонери) і т.п.

Крива попиту час від часу переміщується. Причина такого переміщення – нецінові фактори. Наприклад, значне зрушення попиту відбулося в 1950-1990 роках на автомобілі у розвинених країнах. Які причини? По-перше, зростання доходу. Середній дохід у США і Канаді подвоївся. В ряді країн (Японія, Італія, Німеччина) він зріс у 3-5 разів. Вищі доходи спричинили і більший попит на автомобілі. По-друге, збільшилась кількість підлітків, що розширили число потенційних водіїв. По-третє, відбулося загальне зниження доступності альтернативних видів транспорту. Кінцевий результат всіх цих змін у нецінових факторах повинен був перемістити криву попиту на автомобілі далеко вправо.

Слід відзначити, що попит є дуже різнобічним.

Негативний попит – коли ринок відкидає певний товар чи послугу через негативне ставлення споживачів до даного товару (щеплення, деякі хірургічні обстеження і маніпуляції, пломбування зубів, небажання роботодавців брати на роботу алкоголіків або багатодітних матерів тощо)

Відсутність попиту – коли споживачі байдужі до даного товару чи послуги (космічне таксі, використані поліетиленові пакети чи пляшки тощо)

Прихований попит – коли попит є, але немає товару чи послуги, яка була б здатна задовольнити цей попит (нешкідливі сигарети, екологічно чисті житлові райони, дешеві квартири)

Падаючий попит спостерігається при перенасиченні ринку даними товарами, старінні товару, зміні моди тощо.

Нерегулярний попит – стрибаючий попит залежно від сезону, часу доби, моди (транспорт у час пік, значне зниження госпіталізації в період свят, попит на чоботи взимку, і т.д.).

Повноцінний попит – коли обсяг продаж і стійкість попиту задовольняють виробника.

Надмірний попит – попит вищий, ніж пропозиція (потреба у стоматологічних послугах у державних лікувальних заклад ряду країн, отримання державного житла, молодіжний кредит на житло тощо).

Нераціональний попит – попит на шкідливі товари та послуги (наркотики, алкоголь, сигарети тощо)

Для врегулювання даних видів попиту і досягнення ринкової рівноваги необхідно буде вживати ряд маркетингових заходів.

Наступна важлива економічна категорія – це пропозиція, яку можна виразити як шкалу, яка показує різні кількості продукції, яку виробник бажає і може виробити і запропонувати на ринку за певною конкретною ціною.

Пропозиція відбиває інтереси виробників, а попит – інтереси споживачів. Ці дві парні категорії є нічим іншим, як єдністю протилежностей, взаємозалежні і взаємопов’язані між собою третьою категорією – ціною.

Ціна як грошова форма вартості товару, його цінності залежить від попиту і водночас формує цей же попит і пропозицію. Все залежить від того, що є первинним, а що вторинним. Якщо первинна пропозиція, то при її зростанні – ціна падатиме і навпаки. А якщо первинна ціна, то при зростанні ціни – пропозиція теж зростатиме і навпаки. Така ж залежність буде спостерігатися, якщо ми розглядатимемо зв’язки попит-ціна або ціна – попит.

Знову ж розглянемо це з допомогою гіпотетичного прикладу.

Таблиця 10.2

Характеристика пропозицій пшениці

Таблиця показує прямий зв’язок між ціною і кількістю запланованої продукції. З підвищенням ціни відповідно зростає і кількість запропонованої пшениці. І навпаки, із зниженням ціни скорочується також пропозиція. Цей специфічний зв’язок називається законом пропозиції. Він просто показує, що виробники хочуть виготовити і запропонувати споживачам більшу кількість своєї продукції за високою ціною, ніж вони хотіли б це зробити за низькою ціною. Чому так? Це в основному диктується здоровим глуздом. Який же вигляд графічно має крива пропозиції.

На відміну від падаючої кривої попиту, крива пропозиції піднімається вгору. Які ж фактори впливають на криву пропозиції? Головний фактор – це витрати виробництва, від яких залежить величина прибутку. Зменшити витрати і перемістити криву пропозиції може технічний прогрес. Наприклад, нові посівні матеріали, ефективніші фактори, досконаліша комп’ютерна програма сівозмін і т.п. дозволять фермерам зменшити витрати виробництва і збільшити пропозицію пшениці. Таким чином, збільшення пропозиції переміщує криву пропозиції вправо, а зменшення пропозиції переміщує криву вліво. А зміна кількості запропонованого продукту викликає – в результаті зміни ціни, пересування на незмінній кривій від однієї точки до другої.

Щоб зрозуміти, як формується конкурентна ринкова ціна, потрібно поєднати аналіз попиту і пропозиції, тобто вияснити рівновагу попиту і пропозиції або ціну рівноваги. Іншими словами, нам потрібно вияснити, як взаємодія рішень домогосподарств про покупку продукту і рішення виробників продукції про продаж її визначають ціну і кількість, яка реально купується і продається на ринку.

Рівновага ринкових цін встановлюється при таких цінах і кількостях товарів, при яких відбувається збалансування сил, що діють на ринку. Тобто, кількість товару, яку покупці хочуть купити, відповідає тій кількості, яку продавці хочуть продати.

 

Таблиця 10.3

Ринкова пропозиція і попит на пшеницю (гіпотетичні дані)

 

Ситуація “А” довго тривати не може. При ціні 5 ум.од. за кг виробники поставлятимуть на ринок 18 кг пшениці щомісяця. Проте попит на неї становитиме всього 9 кг. Величина пропозиції при такій ціні перевищує величину попиту. Оскільки запаси пшениці зростатимуть, конкурентні продавці трохи будуть знижувати ціну. І так всі ситуації.

Ціна рівноваги встановлюється на рівні, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту. На конкурентному ринку ціна рівноваги перебуває в точці перетину кривих попиту і пропозиції, але сам стан такої рівноваги триває лічені хвилини і майже ніколи не фіксується ні виробниками, ні споживачами через короткочасність ситуації.

Графічно криву залежності попиту, пропозиції і ціни в сукупності можна зобразити в одній системі координат, тоді ми спостерігатимемо модель рівноваги попиту і пропозиції в точці перетину однойменних кривих.

Точка перетину кривої попиту, яка йде вниз, і кривої пропозиції, яка йде вверх, показує ціну рівноваги і кількість продукції, в даному випадку 3 ум. од. і при поставці 12 кг пшениці за місяць. Дефіцит, який би виникнув при ціні нижче ціни рівноваги, підштовхнув би ціну вверх. Надлишок пшениці вище ціни рівноваги став би посувати ціну вниз, підштовхуючи попит, скорочуючи пропозицію до тих пір, поки не буде досягнута рівновага.

Як же може переміщуватися крива пропозиції? Коли урожай поганий, то ціни на продовольство зростають, коли ж урожай хороший—знижуються. Погана погода зменшить обсяг виробництва, що постачатимуть фермери за будь-якими цінами. Це перемістить криву пропозиції вліво.

Переміщення попиту. Припустимо, що відбулося різке збільшення сімейних доходів і кожна сім’я хоче більше пшениці. Пшениці не вистачатиме, а ціна на неї почне зростати. При вищій ціні попит скоротиться, буде досягнута нова рівновага попиту і пропозиції.

Так, ринковий механізм розв’язує проблему Що?, Як? і Для кого?  Взаємозалежність цін рівноваги і кількості товару є загальною рівновагою ринків, яка визначається попитом і пропозицією.

 

Інфраструктура ринку

Термін “інфраструктура” походить від латинського infra, що означає “нижче”, “під”, та structure – “структура”, що означає сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна та професійна освіта, охорона здоров’я тощо).

Інфраструктура – це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

 

Рис. Елементи ринкової інфраструктури

 

Оскільки будова інфраструктури ринку дуже складна, варто розглянути її елементи. Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб’єктами через свої функції. Розглянемо детальніше деякі елементи інфраструктури ринку. Одним із найважливіших інфраструктур елементів є біржі.

Термін “біржа” в перекладі з латинської мови означає “шкіряний гаманець”. Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531 p., друга – у Лондоні в 1566 р.

 

У Росії перша біржа з’явилася у 1705 р. в Санкт-Петербурзі, а на території України – 1796 р. в Одесі. Пожвавлення біржової торгівлі відбулося у період непу. Кількість бірж у цей період перевищила 100. Проіснували вони до 1930 р.

З переходом постсоціалістичних країн до ринку біржова торгівля відроджується.

Біржа — організаційно-правова форма оптової торгівлі часовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа)

Рис. Функції інфраструктури ринку

 

Товарна біржа – це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:

– торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на його поставку;

– регулярність торгів на основі певних правил;

– формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);

– свобода вибору контрагента за угодою;

– стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок. Фондова біржа – організований ринок цінних паперів, що

виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм.

 

Рис. Класифікація бірж

 

Цінні папери – документи, що виражають майнові (боргові) зобов’язання.

Види цінних паперів

Акції (від лат. actio-дія, дозвіл) – цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства (рис. 7.10).

Облігація (від лат. obligo – зобов’язання) – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений строк.

 

Рис. Класифікація акцій

 

Вексель (від нім. Wechsel – розмін) – письмове боргове зобов’язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником, векселедавачем) кредитору (векселеотримувачу), що надає останньому право вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.

Варрант – цінний папір, що випускається разом з облігацією чи привілейованою акцією і дає її власникові право на додаткові пільги у визначений час.

Ваучер – майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації.

Сертифікат (депозитний) – фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред’явника. Процент за депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням боргу. Термін “сертифікат” походить від латинського certum, що означає “правильно”, та fado – “роблю”.

Коносамент (від франц. connaissement від connaitre – знати, розуміти) – розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов’язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту. Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів (Іменний, ордерний або на пред’явника) і рівнозначна передачі самого вантажу.

На первинному ринку цінних паперів відбувається розміщення щойно випущених цінних паперів. Емітентами можуть бути: державні органи влади різних рівнів, підприємства, організації, іноземні юридичні особи.

Вторинний ринок цінних паперів забезпечує перепродаж раніше випущених цінних паперів через фондову біржу і позабіржовий оборот. Громадяни та юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені й за свій рахунок, є інвесторами.

Валютна біржа – біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.

Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він лежить в основі розрахунків комерційних банків із клієнтами. У роботі валютної біржі беруть участь представники держави.

Біржовим валютним товаром є валюта і золото.

Біржа праці – державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою робочою силою.

 

Функції служби зайнятості:

– вивчення і прогнозування ситуації на ринку праці;

– організація громадських робіт;

– організація перекваліфікації кадрів за вимогами ринку;

– виплата допомоги з безробіття;

– відшкодування (часткове) витрат, пов’язаних зі зміною місця роботи.

 

Фрахтова біржа – постійно діючий ринок, на якому укладаються угоди щодо фрахтування та відфрахтування суден. Тут концентрується інформація про:

– попит і пропозицію на тоннаж;

– рівень фрахтових ставок;

– умови договору фрахтування.

Термін “фрахт” походить від німецького frдcht, тобто “вантаж”, і вживається на позначення:

а) вантажу;

б) плати за перевезення вантажу водними шляхами або плати за використання суден протягом визначеного часу.

Найбільший міжнародний фрахтовий центр знаходиться в Лондоні. Досить могутні фрахтові біржі знаходяться в Гамбурзі, Генуї” Токіо, Нью-Йорку, Гонконзі.

Розглянуті вище біржі називаються спеціалізованими.

Універсальна біржа – біржа, яка здійснює операції не тільки з широким асортиментом товарів, а й з валютою, цінними паперами та фрахтовими контрактами.

Отже, біржі – це ринкові структури, де укладаються угоди, здійснюються біржові операції

 

Рис. Класифікація біржових операцій

 

Угода (операція) – домовленість про взаємну передачу прав та зобов’язань стосовно біржового товару, яка супроводжується передачею фінансового інструмента (банківських документів чи грошей) від однієї особи до іншої.

Форвардна угода – строкова угода за готівковою формою розрахунку, відповідно до якої покупець і продавець погоджуються на поставку товару обумовленої якості та кількості (або валюти) на певну дату в майбутньому. Ціна товару, курс валюти тощо фіксуються в момент укладання угоди.

Ф’ючерсні угоди – угоди про купівлю-продаж фінансових інструментів або товарів обумовленої марки на біржах за умови оплати їх за узгодженою ціною через певний проміжок часу після укладання угоди. Ф’ючерсні угоди укладаються не з метою купівлі чи продажу, а з метою страхування (хеджування) угоди стосовно наявного товару, або з метою отримання різниці від перепродажу ф’ючерсної угоди, або для отримання прибутку від зміни цін і курсів, що відбуваються на кінець ліквідаційного періоду.

Ф’ючерсні угоди найчастіше використовують для продажу товарів великими партіями з характерною для них тенденцією до значних коливань цін (сільськогосподарські та сировинні товари), валюти, акцій, облігацій, для банківських вкладів, іпотеки і т. ін.

 

Функції ф’ючерсних угод:

– зменшення ризику, пов’язаного з різким коливанням цін;

– забезпечення стійкості одиниць господарювання;

– гарантування передбачуваності господарської діяльності; і

– здешевлення кредиту.

 

Онкольні угоди – система купівлі реального товару або цінних паперів, за якою ціна не фіксується аж до вимоги покупця . Продавець страхує себе хеджуванням продажу. Ціна, за якою він закриває хедж, стає ціною закупівлі реального товару.

Хедж – строкова угода, укладена для страхування від можливого коливання цін.

Опціон – договірне зобов’язання купити або продати певний вид цінностей чи фінансових прав за встановленою на момент підписання угоди ціною в межах певного періоду. В обмін на отримання такого права покупець опціону сплачує продавцеві певну суму – премію. Ризик покупця опціону обмежений цією премією, а ризик продавця зменшується на величину отриманої премії.

Опціон на купівлю дає право, але не зобов’язує купити ф’ю-черсний контракт, товар або іншу цінність за певною ціною. Використовується при грі на підвищення, дає змогу після сплати невеликої премії отримати необмежений прибуток від підвищення цін.

Опціон на продаж дає право, але не зобов’язує продавати ф’ючерсний контракт або інші цінності за визначеною ціною.

Використовується цей опціон при грі на пониження і після сплати невеликої премії забезпечує необмежений прибуток від зниження цін.

Аукціон – форма організації реалізації товарів та послуг, що ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну.

 

Головні суб’єкти аукціону:

– власник цінностей (продавець);

– організатор аукціону;

– покупець.

Первинна (вихідна) ціна визначається угодою між організатором аукціону і власником – продавцем. Торги на аукціоні веде аукціоніст, який має певні повноваження оголошувати найвищу ціну під час торгів.

 

Види аукціонів:

– товарні – реалізують вироби мистецтва, ювелірні вироби, хутра та інші унікальні вироби;

– валютні – один із методів організації валютного ринку країни. Це публічні валютні торги. Об’єкт валютного аукціону

– валютні відрахування організацій. Мета валютного аукціону

– надання можливостей купити валюту тим суб’єктам господарювання, які не мають можливості заробити її або отримати з централізованих фондів.

Біржові посередники

Брокер – торговий посередник, який забезпечує укладання угод за бажанням клієнтів та за їхній рахунок. Винагорода за послугу брокера -брокеридж.

Маклер (дилер, джобер) – біржовий посередник, котрий купує і продає тільки для себе й за свій рахунок.

“Бики” – спекулянти і хеджери, що розраховують на підвищення цін, скуповуючи угоди, товари та інші цінності.

“Ведмеді” – спекулянти і хеджери, що розраховують на зниження цін, скуповуючи товари, угоди та інші цінності.

 

Є також інші організаційні форми продажу товарів та послуг.

Торговельно-промислові палати – комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв’язків із партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами і здійснюють надання цільових інформаційних послуг.

Торговий дім – торговельні фірми, які закуповують товари у виробників або оптовиків і перепродують їх всередині своєї держави або за її межами.

Ярмарок – періодично організована в одному й тому самому місці виставка зразків товарів широкого вжитку і (або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв’язку, ноу-хау, де експоненти укладають угоди в національному та міжнародному масштабі. На міжнародному ярмарку не дозволяється продаж на винос. Подекуди ярмарки визначають як місце періодичної торгівлі.

Магазин – підприємство роздрібної торгівлі.

Магазин-демзал – роздрібне торговельне підприємство, яке торгує за каталогами.

Маркетинг – різновид діяльності фірм, пов’язаний із продажем та збутом продукції, що включає: розробку товару, дослідження ринку, налагодження комунікацій, організацію розподілу, встановлення цін, розгортання сервісного обслуговування тощо.

 

Консалтингові фірми надають послуги суб’єктам економіки з питань:

– дослідження і прогнозування ринку;

– оцінки торговельно-політичних умов здійснення експортно-імпортних операцій;

– розробки і впровадження маркетингових програм тощо.

Аудиторська фірма здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управління через систему обліку; готує висновки стосовно достовірності фінансового звіту фірм, що підлягають аудиторському контролю.

Ми не розглянули таких украй важливих елементів інфраструктури, як банки та небанківські фінансові інститути. Про це йдеться в темах “Фінансова система” та “Кредитна система”.

Як підсумок до теми зауважимо таке.

1. Ринок – один із найвидатніших витворів людської цивілізації. Він об’єднує інтереси людей, які ніколи не бачили один одного. Він забезпечує виробництво саме того, що потрібно, безпосередньо не опитуючи при цьому кожного споживача. Він досконало розподіляє ресурси і неупереджено ставиться до людей, незалежно від їхнього рангу.

2. Функціонування ринку безпосередньо залежить від розвитку ринкової інфраструктури, яка забезпечує життєдіяльність, стійкість, інформаційне та наукове забезпечення, страховий та правовий захист суб’єктів ринку.

3. Держава значною мірою впливає на стан конкурентного середовища, перебираючи на себе виконання тих функцій, які ринок відмовляється виконувати, розробляючи спільні для всіх суб’єктів господарювання правила гри, слідкуючи за їхнім дотриманням та створюючи механізми, які регламентують відповідальність тих, хто порушує законодавчо встановлені правила гри на ринку.

 

4.     Конкуренція

 

Конкуренція, концентрація і монополія

 В економічній системі розвинутих країн поєднуються ринкові важелі саморегулювання господарства з корпоративним плануванням і державним регулюванням, однак їх економіка все одно періодично зазнає криз. Однією з вагомих причин недосконалої дії механізму поєднання цих важелів є наявність монополій у різних сферах господарства. П.-Е. Самуельсон охарактеризував реальну економіку більшості регіонів планети як поєднання елементів конкуренції з недосконалостями, породженими монополіями. З’ясування сутності конкуренції і монополії, причин виникнення і механізму взаємодії, законів розвитку цих процесів дає змогу більш дієво впливати на розвиток сучасного господарського механізму.

Сутність конкуренції та її вплив на концентрацію виробництва Економічний зміст конкуренції.

Незважаючи на семитисячний період існування товарного виробництва, який супроводжується конкуренцією між товаровиробниками, і тривалий період конкурентної боротьби в умовах капіталізму, категорія “конкуренція” (лат. concurrentia — змагання, суперництво) не була чітко визначена у працях класиків політичної економії і марксизму. Так, А. Сміт розглядав конкуренцію як суперництво індивідуальних покупців на ринку за найвигідніші умови купівлі-продажу товарів. К. Маркс стверджував, що конкуренція нав’язує кожному окремому капіталісту іманентні закони капіталістичного способу виробництва як зовнішні примусові закони. Ф. Енгельс називав її способом ведення промисловості, за якого вона управляється окремими приватними власниками, а притаманні товарному виробництву закони виявляються в єдиній формі суспільного зв’язку — в обміні — і діють на окремих виробників як примусові закони конкуренції. Таку форму обміну він називав “вільною конкуренцією”.

Конкуренція не набула чіткої категоріальної визначеності і в працях сучасних економістів. Так, у словнику “Політична економія” конкуренція характеризується як “…властива товарному виробництву боротьба за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і водночас механізм регулювання пропорцій суспільного виробництва”. У “Великому економічному словнику” ця категорія визначається як “змагання між товаровиробниками за найвигідніші сфери прикладання капіталу, ринку збуту, джерела сировини ” . У “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна визначення повніше: “1) протиборство, суперництво між виробниками товарів і послуг за можливість збільшення прибутку; 2) існування на ринку багатьох виробників (продавців) і покупців і можливість їх вільного входу на ринок і виходу з нього”.

У навчальному посібнику “Сучасна економіка” стверджується, що конкуренція — “це вільне суперництво між виробниками і покупцями за отримання максимального доходу”. В іншому підручнику російських учених конкуренція характеризується як “протиборство, суперництво між виробниками товарів і послуг за право отримання максимального прибутку”, а також дається друге визначення, аналогічне тому, яке було в “Економічній енциклопедії”. Українські вчені А. Задоя та Ю. Петруня вважають, що конкуренція — “це суперництво економічних суб’єктів за кращу реалізацію своїх економічних інтересів ” .

Визначення цієї категорії в політекономічному аспекті майже тотожні. Так, у підручнику “Економічна теорія (політекономія)” конкуренцію визначено як “суперництво між учасниками ринкової економіки за кращі умови виробництва, купівлі і продажу товарів”8. У підручнику українських авторів “Основи економічної теорії: політекономічний аспект” конкуренцію охарактеризовано як “…ринкова форма, в межах якої багато продавців протистоять значній кількості покупців… “. У “Словнику сучасної економічної теорії Макміллана” англійських учених загальне визначення цієї категорії відсутнє.

Позитивним у наведених визначеннях є акцент на боротьбі між товаровиробниками або економічними суб’єктами за отримання прибутку, а також виокремлення такої важливої функції, як механізм регулювання пропорцій суспільного виробництва.

Основним недоліком всіх визначень є позаісторичний підхід до цієї проблеми, який найповніше виражається у характеристиці конкуренції як вільного суперництва (що ігнорує сучасні форми конкуренції та вплив на них держави), як ринкової форми (оскільки вона перестала бути лише ринковою) та ін.

Конкуренція — регульована економічна форма суперництва і боротьби між суб’єктами різних типів і форм власності та всередині них за найвигідніші умови та результати виробництва, обігу і розподілу з метою привласнення максимального доходу і передусім найбільшого прибутку.

Повніше сутність конкуренції розкривають виконувані нею основні функції:

1) стимулювання науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення якості продукції тощо. Ця функція певною мірою збігається з однією із функцій закону вартості, але є значно ширшою за неї;

2) стимулювання переливу капіталу всередині галузей, між ними, а також між сферами економіки, внаслідок чого конкуренція є важливим елементом господарського механізму, а саме механізму регулювання процесу розширеного відтворення економічної системи;

3) посилення процесів концентрації та централізації виробництва і капіталу, що слугує однією з найважливіших причин виникнення монополій;

4) інтенсифікація праці внаслідок конкуренції між найманими працівниками, що сприяє зростанню кількості безробітних, масштаби якого негативно впливають на становище зайнятих працівників;

5) обмеження розвитку малих та середніх підприємств, їх масове банкрутство внаслідок використання нечесних методів конкуренції великими компаніями;

6) зростання вартості товарів і послуг, спричинене використанням гіпертрофованої реклами та деяких інших видів маркетингової діяльності підприємств у їхній боротьбі за споживачів, ринки збуту;

7) сприяння корумпованості державного апарату та зрощуванню його а великим бізнесом, породжені конкуренцією за отримання державних замовлень.

Глибинну сутність конкуренції втілює закон конкуренції, але в сучасній економічній літературі ці проблеми розкриваються спрощено.

Термін конкуренція походить від лат. сoncurere – зіштовхую. Конкуренція є головним механізмом стихійного регулювання пропорцій суспільного виробництва.

Конкуренція – це об’єктивний економічний закон, який примушує виробників до підвищення продуктивності праці, зменшення собівартості продукції, підвищення якості продукції тощо.

До 60-х років ХІХ століття панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підприємств. Вона зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва і капіталу, що з часом привело до виникнення монополій.

 

 

 

 

 

 

 

 

Сьогодні конкуренція ведеться між гігантськими монополістичними об’єднаннями, між підприємствами немонополізованого сектора. Особливістю сьогоднішньої конкуренції є те, що вона ведеться з втручанням держави і міждержавних структур і регулюється антимонопольним законодавством.

Сьогоднішня конкуренція все більше переміщується із сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого – на міжгалузевий, з національного – на міжнаціональний рівні.

Внутрішньогалузева конкуренція – це боротьба між виробниками однієї галузі (сфери) виробництва. Така конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, зростанню продуктивності праці, впровадженню досягнень НТП.

Міжгалузева конкуренція – це боротьба між виробниками різних галузей економіки в основному за оволодіння капіталом. Під час такої боротьби капітал переходить від менш прибуткових до більш прибуткових галузей.

Структура ринку, з точки зору характеру конкурентних відносин, базується на визначенні кількості продавців і природи продуктів.

Таблиця 10.4

Класифікація ринкових конкурентних структур

 

Таким чином, виходячи із цих пропозицій, виділяється чиста конкуренція, монополістична конкуренція і олігополія. Що це таке?

При чистій конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. З точки зору суспільства, досконала конкуренція є стандартом, за яким оцінюється ефективність реальної економіки.

 

Досконала або чиста конкуренція характеризується наявністю багатьох продавців, які продають однорідні стандартні продукти. Число фірм-продавців настільки велике, а частка кожної на ринку настільки мала, що жодна із них не здатна вплинути на ціни шляхом зміни обсягу виробництва. Ціни нав’язуються фірмі-виробнику ринком. Вхід у галузь для нових фірм широко відкритий.

Протилежністю чистої конкуренції виступає чиста монополія (від грецького “монополія” – один продавець). Продукт створюється єдиною фірмою, вступ в галузь нових виробників виключається через бар’єри, які неможливо перебороти. Таким чином, фірма – виробник повністю контролює виробництво і ринок. Однак чиста монополія в реальному житті зустрічається досить рідко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Структури досконалої конкуренції і монополії достатньо умовні і однобокі. В реальному житті ці механізми переплітаються і взаємодіють. Реальні ринкові структури знаходяться десь між цими двома крайніми варіантами.

Теорія монополістичної конкуренції базується на трьох припущеннях: а) диференціації продукту; б) великої кількості продавців; в) вільного входу і виходу фірм. Виробники прагнуть зробити свої продукти відмінними від інших, щоб привернути увагу покупців. Останні згідні платити вищу ціну за продукт, який відрізняється від інших. Аспірин є класичним прикладом диференціювання продуктів. Всі види аспірину не відрізняються один від одного за хімічними складниками, але ціна на аспірин різна. Аспірин фірми “Байєр” продається в декілька разів дорожче, ніж такі самі препарати, але інших виробників. Значною мірою диференціація цього продукту зобов’язана рекламі. “Байєр” зумів запевнити споживачів, що його аспірин найефективніший. Але справа не лише в рекламі. Якоюсь мірою різні види аспіринів відрізняються один від одного за чистотою, протипоказаннями для дітей, упаковками і т.п.

Монополістична конкуренція має загальні риси з досконалою (чистою) конкуренцією: як та, так і інша характеризуються значною кількістю фірм, вільним входом і виходом із галузі. Основне в тому, що на ринку досконалої конкуренції фірми можуть впливати на ціну. На відміну від досконалої конкуренції монополістична конкурентна структура має справу з диференційованими продуктами. Звідси виникає монополістичний елемент. Оскільки ні жодна фірма не продає точно такий же продукт, то вона має певну владу над ціною.

В той же час наявність на ринку близьких за характером замінників обмежує можливості фірми підвищувати ціни. При наявності на ринку продуктів споживачі швидко реагують на їх ціни.

Олігополія. Це така ринкова структура, в якій діє небагато продавців. Досить суттєві бар’єри є перешкодою проникнення в галузь нових фірм. На ринку реалізуються як стандартизовані, так і диференційовані продукти.

Для олігополістичної фірми характерні такі риси: високий рівень концентрації капіталу і виробництва, здатність впливати на обсяг виробництва і рівень цін у галузі. Відносини між олігополістичними фірмами характеризуються як взаємозалежні. Фірми, які знають, що їх дії зачеплять інтереси конкурентів у галузі, приймають рішення тільки після того, коли вони з’ясують характер реакції суперника.

Олігополістичні фірми користуються в основному методом нецінової конкуренції. Існують докази, що в багатьох олігополістичних галузях ціни залишалися стабільними протягом досить тривалого часу.

Надзвичайно важливим аспектом є питання лідерства в цінах. Фірми, які діють в рамках олігополістичної структури ринку, прагнуть до створення системи зв’язків, які дозволили б координувати поведінку в спільних інтересах. Однією із форм такої координації є так зване лідерство в цінах. Воно зводиться до того, що зміни в довідкових цінах здійснюються певною фірмою, яка призначається лідером серед інших. Інші йдуть слідом за нею в ціновій політиці.

Розрізняють три типи цінового лідерства: лідерство домінуючої фірми, таємна домовленість про лідерство і барометричне лідерство. Лідерство домінуючої фірми – ситуація на ринку, коли одна фірма контролює не менше половини виробництва, а інші фірми досить малі, щоб суттєво вплинути на ціни шляхом індивідуальних цінових рішень.

Таємна домовленість передбачає колективне лідерство декількох досить значних фірм даної галузі, які враховують інтереси один одного. Цінові лідери при цьому повинні вирішувати питання, оголошувати зміни в цінах, які прийнятні тільки для них, чи встановлювати такий рівень цін, який би ліквідував суперечності між усіма фірмами галузі.

Барометричне лідерство, на відміну від попереднього типу цінового лідерства – більш аморфна і невизначена структура; вона часто не забезпечує високого рівня цін. Нерідко відбувається зміна лідера. За ним не завжди йдуть через його неспроможність заставити інших учасників діяти за їх наказом. Часто такі лідери тільки де-юре, а де-факто ціни можуть встановлювати інші фірми, і вони відрізняються від оголошених.

Всі фірми використовують однакову формулу ціноутворення: ціна=затрати+прибуток

“Джерел моторс” довгий час виходила в ціноутворенні із необхідності отримання 15% прибутку на вкладений капітал після виплати податків. При калькуляції затрат фірма враховувала стандартний обсяг виробництва, тобто завантаження виробничих потужностей на 80%. Стандартна ціна нараховувалась шляхом додавання до затрат прибутку, який достатній, щоб забезпечити заплановану норму прибутку. В результаті використання однакових методик ціноутворення поведінка конкурентів стає все більш передбачуваною.

Ще важливо відмітити один аспект в умовах олігополістичного ціноутворення. Покупці можуть потерпати від єдиних цін, які встановлюються олігополістами. В той же час продавці можуть призначити різні ціни для тієї чи іншої групи покупців, таким чином може здійснюватися цінова дискримінація. В цьому плані відрізняють особисту, групову і продуктову дискримінацію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Американський економіст Едвардс приводить яскравий приклад цінової дискримінації. Фірма “РООМ енд ХААЗ І К^о “ продавала пластик метилметалкрилату, який використовувався дантистами для пломбування зубів, по 45 доларів за фунт. Для промислових фірм ціна призначена 0,85 дол. за фунт. Дантисти, дізнавшись про це, почали закуповувати цей пластик у промислових фірм. Щоб зберегти сегментацію ринку, фірма, яка продавала пластик, вирішила добавити отруту в промисловий пластик. Але все закінчилося тим, що компанія вирішила не отруювати свій продукт, але розповсюдила чутки, що промисловий пластик не придатний для лікування зубів.

Теорія олігополістичного ціноутворення показує, що фірми прагнуть запобігти ціновій конкуренції в боротьбі за ринки. Підвищуючи ціну, виробник втрачає частину ринку на користь суперника. Понижуючи ціну, він викликає контрдії і знову нічого не виграє. Тому олігополіст використовує такі методи, які суперники не здатні відтворити швидко і повно. Доля фірми на ринку значною мірою визначається неціновою конкуренцією. Це забезпечується підвищенням якості товарів, їх диференціацією, використанням реклами, покращанням обслуговування після продажу продукту, наданням кредитів. Модель конкуренції ускладнюється, а її методи стають все більш різноманітними.

 

Закон конкуренції.

Конкуренція є потужною і постійною рушійною силою розвитку економічної системи капіталізму, що діє у відповідних формах за допомогою різноманітних методів. При цьому виникають внутрішні, необхідні, сталі і суттєві зв’язки, які є ознаками дії законів конкуренції.

Ареною боротьби між товаровиробниками є всі сфери суспільного відтворення. Так, у сфері безпосереднього виробництва вони змагаються за швидке впровадження нової техніки (підтвердженням цього є поширений промисловий шпіонаж тощо), за зниження витрат виробництва, поліпшення якості товарів і послуг та ін. У сфері розподілу суперництво між товаровиробниками відбувається за зниження заробітної плати, а отже, за розподіл новоствореної вартості на зарплату і прибуток, за перерозподіл додаткової вартості між монополіями (в тому числі олігополіями), підприємствами монополістичного і немонополістичного секторів економіки та ін. Сфера споживання є полем конкурентної боротьби за подовження терміну дії товарів довготривалого використання, за зниження ціни споживання, за нав’язування споживачам певної моделі споживання тощо.

Сферою конкурентної боротьби є також різні підсистеми цілісної економічної системи. Так, у межах продуктивних сил боротьба між товаровиробниками, передусім між монополіями, ведеться за джерела сировини та електроенергії, а отже, у сфері постачання і збуту; за максимальну кількість патентів, ліцензій, інші об’єкти інтелектуальної власності, а отже, у сфері науки; за залучення працівників найвищої кваліфікації, високого творчого потенціалу, а отже, за привласнення результатів праці основної продуктивної сили — людини-працівника (тобто є сферою кадрового монополізму) тощо. У межах техніко-економічних відносин таке суперництво здійснюється за встановлення відносин спеціалізації, кооперування з найнадійнішими партнерами. У сфері організаційно-економічних відносин йде боротьба між конкуруючими фірмами і компаніями за впровадження передових форм організації виробництва і праці, за використання найпрогресивніших маркетингових досліджень, за найдосвідченіших менеджерів та сучасні принципи управління тощо. У сфері відносин економічної власності суперництво спостерігається між різними формами капіталу, промисловими капіталістами, промисловим і банківським, промисловим і торговельним капіталом, промисловими і транспортними фірмами і компаніями, великим і середнім капіталом. Суб’єктами конкурентної боротьби є товаровиробники, наймані працівники, споживачі, держави (якщо йдеться про інтернаціональний аспект конкуренції), різноманітні фінансово-кредитні інститути та ін. Закон конкуренції виконує роль важливої рушійної сили розвитку економічної системи, оскільки охоплює найрізноманітніші об’єкти і суб’єкти конкурентної боротьби.

Закон конкуренції — наявність внутрішньо необхідних, сталих і суттєвих, прямих і зворотних зв’язків та відносин (відповідно і суперечностей) між різними економічними суб’єктами (передусім виробниками), які (зв’язки) є примусовою силою у боротьбі за найвигідніші умови виробництва, збуту, привласнення максимальних доходів, насамперед прибутку.

Кожний економічний суб’єкт такої боротьби має свої специфічні потреби, інтереси, іманентні цілі, використовує різні форми та методи, конкурентної боротьби.

Роль рушійної сили закон конкуренції виконує і тому, що пронизує інші економічні закони, у яких є суперечливі сторони, представлені різними суб’єктами з протилежними потребами та інтересами: закон вартості (через механізм суперечливої взаємодії індивідуального і суспільно необхідного часу; цінами і вартістю тощо), закон попиту і пропозиції, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін.

Оскільки закон конкуренції діє від часу виникнення товарного виробництва і йому притаманні спільні властивості у кількох суспільно-економічних формаціях, то його можна віднести до загальних економічних законів.

Закон конкуренції конкретизується у властивих кожній окремій формації специфічних законах конкурентної боротьби. За капіталістичного способу виробництва специфічний закон конкуренції має якісні форми вияву у сфері промислового, торговельного, банківського та інших видів капіталу. У цих формах конкурентна боротьба розвивається відповідно до вимог загального та специфічного законів конкуренції, згідно з логікою розвитку та функціонування промислового, торговельного й інших видів капіталу, що передбачає свої особливі методи і об’єкти конкурентної боротьби, її наслідки тощо. У такому аспекті можна говорити про окремі форми капіталу (капіталістичної власності), що існували у межах індивідуальної капіталістичної власності, яку пронизувала вільна (майже без обмежень з боку держави) конкуренція.

Панівною формою власності на вищій стадії капіталізму поступово стає колективна капіталістична власність у формі акціонерних компаній: промислових, торговельних, банківських. З’являються нові об’єкти (заощадження населення, цінні папери, інтелектуальна власність, висококваліфіковані фахівці, інформація тощо) та суб’єкти (картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати, страхові компанії, пенсійні фонди тощо) конкурентної боротьби. З розвитком технологічного способу виробництва виникають міжнародні монополії, конкуренція поширюється за межі окремих країн, її об’єктами стають джерела сировини, електроенергії, ринки збуту, заощадження населення, цінні папери, інтелектуальна власність, а суб’єктами — високо- і мало-розвинуті країни, транснаціональні корпорації, транснаціональні банки та ін. Специфічні та спільні закони конкуренції модифікуються, що виявляється в перетворенні вільної конкуренції на регульовану.

На вищому ступені державно-монополістичного капіталізму розвиваються державна, інтегрована капіталістична та змішана форми власності. Об’єктами конкуренції стають державні замовлення, квоти держав у зовнішній торгівлі тощо, а її новими суб’єктами — міжнародні економічні організації різних рівнів (галузевого, регіонального, глобального). Конкурентна боротьба йде насамперед між гігантськими монополістичними об’єднаннями однієї і різних країн, всередині них, між державними монополістичними компаніями, а також між підприємствами немонополістичного сектору економіки і різними формами власності. Конкуренція перетворюється з регульованої на національному рівні на регульовану на міжнародному рівні. її центр переміщується зі сфери обігу до сфери виробництва, з галузевого — на міжгалузевий, з національного — на інтернаціональний рівні тощо.

На нижчій стадії капіталізму закон конкуренції капіталістичного способу виробництва в межах національних країн діє у формі вільної конкуренції, на вищій стадії капіталізму — у формах монополістичної (в тому числі олігополістичної) конкуренції, у змішаних формах, а також у формах конкуренції “природних монополій” зі змішаними. На інтернаціональній основі закон конкуренції діє у формі транснаціональної конкуренції, що передбачає боротьбу, передусім між транснаціональними корпораціями та відносини субординації між транснаціональною конкуренцією і формами конкуренції на національній основі. Окремі форми конкуренції на вищій стадії капіталізму пригнічують, послаблюють досконалі форми конкуренції, які є найпотужнішими з погляду рушійних сил розвитку економічної системи. Тому державне регулювання (як основний суб’єкт сучасного господарського механізму) і держава (як найважливіший інститут такої системи) та наднаціональні органи запроваджують комплекс заходів, спрямованих на недопущення критичних форм руйнування конкурентних сил, як правило, формуючи антимонопольне законодавство.

 

Закон попиту.

 

Проста модель попиту і пропозиції, на думку шведського економіста К. Еклунда, існує майже 200 років, а її розвинутіша форма протягом останніх 100 років становить ядро політичної економії. Проста модель відображає поведінку покупця і продавця, співвідношення попиту і пропозиції при купівлі-продажу одиниці будь-якого товару.

Попит на певний товар залежить від різних факторів. Так, учений, розглядаючи попит на сорочки з боку покупців, називає такі основні фактори:

1) величина доходу покупців;

2) скільки сорочок вони вважають за необхідне мати;

3) наявність у них відповідного одягу (джемпери, светри та ін.), який можна використати замість сорочок;

4) ціни на ці товари (дешевші чи дорожчі вони за сорочки);

5) смак і моду;

6) ціни подібних сорочок.

Вивчаючи еластичність попиту залежно від рівня цін, західні економісти сформулювали закон попиту, відповідно до якого “при незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни призводить до відповідного зростання величини попиту”, і навпаки. Найважливішим положенням цього закону є обернена залежність між ціною і величиною попиту. Проте видавати його за сутність усього закону, як це робить більшість українських економістів, не слід, оскільки в умовах значної змінюваності інших параметрів (наприклад, насиченості ринку) такої залежності не спостерігається.

Простежуючи обернену залежність між кількістю реалізованої продукції та ціною, Самуельсон сформулював закон поступового зниження попиту. Щодо ядра, така позиція є сумнівною, оскільки ним є відносини економічної власності у сфері безпосереднього виробництва. Економіст пояснює цей закон тим, що:

— зниження цін на певний товар розширює коло покупців;

— зниження цін може спонукати кожного споживача цього товару здійснити додаткові покупки, і навпаки;

— зниження попиту при зростанні ціни пояснюється тим, що при цьому споживач намагається замінити його іншими товарами (наприклад, каву — чаєм), а також тим, що людина у цьому випадку стає біднішою і починає споживати певні товари у менших кількостях.

Порівняння двох варіантів обґрунтування однієї й тієї самої причинно-наслідкової залежності дає підставу стверджувати, що логічніше сформульовано саме закон попиту. Закон зниження попиту П.-Е. Самуельсона відображає лише один аспект взаємозв’язку між попитом і підвищенням цін, а закон попиту виражає також залежність між попитом і зниженням цін. А загалом ці економічні закони відображають не глибинні внутрішньо необхідні, суттєві зв’язки між окремими явищами і процесами, а поверхові, на рівні здорового глузду. З цього приводу американські економісти при обґрунтуванні закону зауважили, що “здоровий глузд і елементарне спостереження узгоджуються з кривою попиту”, а К. Еклунд зазначав, що ця модель у простій формі описує деякі із діючих у господарстві сил.

Приклад про попит на сорочки засвідчує, що їх пропозиція також зумовлена дією низки факторів. Основними з них є: витрати виробництва; мета фірми, від якої значною мірою залежатиме рівень цін (якщо фірма прагне завоювати нові ринки збуту, ціни можуть бути нижчими); наявність чи відсутність конкурентів на ринку та інші.

Закон попиту—внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв’язки між потребами в наявних на ринку товарах і послугах, що можуть бути надані, і цінами на них, які перебувають в обернено пропорційній залежності.

Загалом формування попиту у розвинутих країнах означає цілеспрямовані й активні дії продавців (насамперед наймогутніших монополістичних підприємств, у тому числі олігополістичних), експортерів товару, а також маркетингові зусилля фірм і підприємців, спрямовані на стимулювання попиту потенційних покупців і споживачів. Найважливішими інструментами формування попиту є масована реклама, вдумливе інформування споживачів про нові види товарів і послуг, формування відповідних смаків, моди на певні товари і послуги.

 

За умов оптимального поєднання попиту і пропозиції формується ціна рівноваги. У марксистській політичній економії синонімічним поняттям є ціна виробництва за умов рівності попиту і пропозиції. З точки зору концепції маржиналізму при такій ціні споживач оцінює для себе корисність нової сорочки рівновеликій тій жертві, яку він приносить, виплачуючи її ціну. Щодо виробників — їх максимальний дохід (тобто сума, яку фірма може отримати від продажу додаткових сорочок) дорівнюватиме максимальним (граничним) витратам на їх виробництво. Такі концепції відтворюють названі вище недоліки маржиналізму.

 

Закон спадної віддачі.

 

Коли окремий індивід або виробник намагається збільшити свій дохід, він зіставляє користь і витрати. Виробник постійно має справу із зростаючими витратами, граничними доходами, що зменшуються, граничною корисністю, граничним продуктом. Гранична корисність — вигода, яку отримує індивід від споживання ще одного товару або послуги. Граничні доходи — доходи, отримані підприємством від продажу додаткової одиниці товару. Граничний продукт — додаткова продукція,, виготовлена ще одним додатковим виробником. Усі ці граничні показники зіставляють з граничними (маргінальними) витратами, зумовленими додатковими витратами або відмовою від певних благ. Відповідно фірма розширює випуск товарів доти, доки граничні витрати зрівнюються з ціною продукції, або якщо додаткова одиниця продукції обходиться дешевше, ніж продажна ціна. Функціональний взаємозв’язок між додатковими витратами ресурсів (капіталу, землі, трудових ресурсів) і збільшенням обсягів виробництва виражається у дії закону спадної віддачі, сформульованому західними вченими.

Закон спадної віддачі—починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного фіксованого ресурсу (капіталу або землі) дає додатковий або граничний продукт, який зменшується у розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.

Так, якщо кількість робітників, які обслуговують певне машинне устаткування, збільшуватиметься, то обсяги виробництва зростатимуть усе меншими темпами, по мірі того як зростаюча кількість працівників залучатиметься до виробництва. Цей закон діє за умови, що кожний додатковий робітник на підприємстві має однаковий рівень освіти, кваліфікації, трудових навичок, розумових здібностей тощо. За оптимальної кількості зайнятих на підприємстві кожний додатковий робітник вносить усе менший вклад у загальний обсяг виробництва порівняно із своїм попередником. З точки зору продуктивності праці дія закону спадної віддачі виражається у тому, що середня продуктивність зростатиме доти, доки величина продукту, доданого додатковим робітником до загального обсягу виробництва, перевищує величину середнього продукту, або середню продуктивність раніше залучених робітників.

За вимогами цього закону правилом прийняття рішень для раціонального вибору (зіставлення користі і витрат) є те, що граничні витрати в кожному окремому випадку повинні дорівнювати граничному доходу. Тобто вкладення ресурсів слід здійснювати доти, доки ефект від вкладення останньої одиниці ресурсу не зрівняється з віддачею. Отже, інвестиції вигідні до моменту, коли гранична корисність або граничний дохід перевищують граничні витрати. Наймати на роботу нового працівника можна, якщо вартість виготовленого ним граничного продукту перевищує витрати на додаткову заробітну плату. У точці рівноваги гранична корисність дорівнює граничним витратам, а граничний дохід виробників (сума, яку фірма може отримати від продажу додаткових сорочок) дорівнює граничним витратам на виробництво1. Проте цей закон діє в межах окремого підприємства, має суто емпіричне обґрунтування за умов, які на практиці важко і навіть неможливо дотриматись.

Якщо ціна на певний товар встановлена вище точки рівноваги, попит на нього зменшиться, пропозиція перевищить попит, а запаси товару зростатимуть, що змусить виробників знизити ціни і скоротити його виробництво. Це забезпечить зростання попиту і поступове вирівнювання попиту і пропозиції у ціні рівноваги. Зворотний рух у співвідношенні попиту і пропозиції відбуватиметься, коли ціна товару буде встановлена нижче ціни рівноваги. Ці процеси здійснюються через механізм внутрігалузевої конкуренції. Така проста модель достовірно характеризує ситуацію на вільному ринку (досконалої конкуренції, за якої продавці і покупці не впливають або мало впливають на зміну ринкових цін) за умови, що всі інші фактори залишаються незмінними. Реально забезпечити умови вільної конкуренції в умовах монополізації та державного регулювання товарного виробництва неможливо.

При зміні інших факторів (техніки, доходів тощо) модель взаємодії попиту і пропозиції буде складнішою. Так, за впровадження досконалішої техніки зросте продуктивність праці та знизяться витрати виробництва на виготовлення одиниці товару. Це призведе до зниження цін і збільшення попиту, пониження ціни рівноваги. Якщо водночас зростають доходи споживачів, вони можуть купити більше товару певного виду, то зростає і ціна рівноваги, збільшується обсяг продажу.

У такий спосіб через ціновий механізм можна аналізувати різні зміни, що відбуваються на ринку: коли існують різні види ринків (автомобілів, телевізорів, взуття і т. д.); коли одночасно запроваджується нова техніка і зростають доходи; коли зміни на одному ринку зумовлюють певні зрушення на іншому і т. п.

Якщо пропозицію контролюють монополії, вони можуть, не змінюючи обсяг виробництва, змінювати ціну або за фіксованої ціни змінювати обсяг виробництва з метою привласнення монопольно високих прибутків.

На попит також впливають ціни на взаємопов’язані товари. Так, при зниженні цін на бензин попит на автомобілі зросте, зростання цін на нафту збільшує попит на газ і т. д.

 

У світовій практиці трапляються випадки, коли попит на окремий товар протягом тривалого проміжку часу зростав, а ціни істотно не змінювалися. Наприклад, за 1880—1980 рр. річне споживання заліза зросло у 20 разів, ціни коливалися протягом коротких проміжків часу, а ціна на залізо практично не змінилась. Це зумовлено відкриттям нових родовищ залізної руди, впровадженням нової техніки та іншими факторами, які спричинили зниження витрат виробництва. Значний вплив на дію попередніх законів має еластичність попиту і пропозиції.

 

Еластичність попиту і пропозиції та закони їх взаємодії

 

Сутність та види еластичності.

 

З’ясовуючи особливості взаємодії попиту! пропозиції, необхідно знати конкретну величину зростання або зниження попиту і пропозиції, коли, наприклад, ціна зростає на 20 %, або дохід зменшується на 5 % і т. п. При цьому послуговуються поняттям “еластичність”. Еластичність, на думку англійських вчених Роберта Піндайка та Даніеля Рубінфельда, — “це міра реагування однієї змінної величини у результаті одновідсоткової зміни другої змінної”. У “Великому економічному словнику” це поняття характеризується як “реакція однієї змінної на незначну відносну зміну іншої…”. Це визначення є в теоретичному контексті вивіреніше, оскільки не акцентує увагу на одновідсоткову зміну іншої величини. Найважливішу роль в еластичності попиту і пропозиції відіграють зміни величини попиту залежно від ціни. Еластичність у цьому випадку показує, яка зміна попиту у відсотках відбувається після зростання ціни, наприклад, на 1%. Ця залежність виражається формулою:

 

 

де К — величина попиту; Р — ціна; % ∆К — відсоткова зміна К; а % ∆Р — відсоткова зміна Р. Еластичність попиту залежно від зміни ціни матиме такий вигляд:

 

 

тобто вона дорівнює зміні кількості, зумовленій одиничною зміною ціни (∆К /∆Р), помноженої на відношення ціни до кількості (Р/К), Простішою формулою цінової еластичності є така:

 

 

Відсоткові зміни визначають діленням величини зміни у ціні на початкову ціну та відповідних змін кількості товарів, на які відсоткова зміна ціни призводить до зменшення попиту на ту кількість товарів, на яку спочатку був попит. Тому цю формулу можна записати так:

 

 

Еластичність попиту залежно від зростання ціни, як правило, — від’ємна величина. Це означає, що при зростанні ціни попит на товар зменшується.

Аналогічно вимірюють еластичність пропозиції, яка залежно від ціни є відсотковою зміною пропонованої кількості товарів у результаті одновідсоткового збільшення ціни. Як правило, таке значення еластичності є позитивним, оскільки вища ціна стимулює виробників збільшувати випуск товарів. Особливість ринкового механізму в цьому разі полягає у тому, що попит еластичніший від ціни протягом тривалого, а не короткого проміжку часу. Це зумовлено тим, що люди не зразу змінюють свої звички у споживанні товарів, а також тим, що попит на один товар може бути пов’язаний з запасом іншого товару у споживачів, який змінюється повільніше. Так, різке підвищення ціни на бензин, хоч і скорочує попит на нього, але малопомітно. Одночасно споживачі намагатимуться купувати малолітражні та економні автомобілі.

 

Для окремих груп товарів (автомобілі, холодильники, телевізори тощо) попит є більш еластичним для короткотривалого, а не довготривалого періоду. Так, у США щорічно продається 12—15 млн автомобілів, тому при зростанні цін попит на автомобілі різко впаде, хоча загальний парк автомобілів зменшиться мало. Після зношування старих машин попит на нові з часом зростатиме.

 

Найвагоміше на цінову еластичність попиту впливають:

1) наявність якісних взаємозамінних товарів та рівень цін на них (чим більше таких замінників і чим нижчі ціни на них, тим еластичнішим буде попит);

2) питома вага продукту в доході споживача (чим вона більша, тим вищою буде еластичність попиту на нього при незмінності всіх інших умов);

3) тривалість періоду часу для здійснення вибору (чим більше часу для прийняття рішень, тим еластичнішим буде попит на продукт);

4) тип товарів, зокрема їх поділ на предмети розкоші і товари широкого вжитку (попит на предмети розкоші, як правило, еластичний, а попит на товари широкого вжитку — нееластичний).

Найбільше впливає на еластичність пропозиції фактор часу для товаровиробників: чим більше часу вони мають у своєму розпорядженні, щоб пристосуватись до зміни цін, тим більше зміниться обсяг виробництва і відповідно еластичність пропозиції.

З метою впливу на товари з високою ціновою еластичністю використовують переважно методи цінової конкуренції, а на товари з низькою ціновою еластичністю — методи нецінової конкуренції.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції за умов їх не збігання встановлюються ціна пропозиції або ціна попиту (ці категорії запровадив у науковий обіг А. Маршалл, але абстрагувався від економічних відносин).

Ціна пропозиції — ринкова ціна за умов перевищення попиту над пропозицією (або існування ринку продавця) та певна сукупність економічних відносин, які при цьому виникають.

Встановлення ціни пропозиції зумовлює появу конкуренції між покупцями за придбання певних товарів, з одного боку, і намагання продавців реалізувати товар за вищою ціною — з іншого. У категорії “конкуренція” частково відображається взаємодія продавців і покупців у сфері обміну.

Ціна пропозиції виражає взаємозв’язки між рухом ціни виробництва, ринкової ціни і обсягами пропозиції товарів, основою яких є окремі аспекти дії закону вартості, закону попиту і пропозиції та закону монополізації виробництва. Ця проблема в сучасній економічній літературі не досліджується. Зв’язок ціни пропозиції з законом вартості виражається в тому, що обсяги суспільно необхідної праці, затраченої на виробництво певних товарів, є меншими від обсягів суспільних потреб, платоспроможного попиту. Взаємозв’язок між ціною пропозиції і законом попиту і пропозиції виражається у тому, що цей вид ціни формується з урахуванням співвідношення між попитом і пропозицією. Ціна пропозиції при цьому буде вищою від ціни рівноваги. Отже, ціна пропозиції б вираженням і вартості товару, і закону попиту та пропозиції. Взаємозв’язок між ціною пропозиції і законом монополізації капіталістичного виробництва формується лише на вищій стадії розвитку капіталізму, коли переважну масу товарів і послуг виготовляють підприємства монополістичного або олігополістичного типу (групові монополії). З метою отримання монопольних прибутків вони обмежують обсяги виробництва (особливо під час економічних криз), що засвідчує не завантаженість виробничих потужностей.

За умов, коли ринкові ціни встановлюються як ціни пропозиції, з’являються додаткові стимули для розширення обсягів виробництва, в монополізовані сфери ринку намагаються проникнути конкуренти. Це призводить до погіршення умов пропозиції товарів, зниження ринкових цін і скорочення масштабів товарного виробництва певних видів товарів. Взаємозв’язок між пропозицією товарів і рівнем цін характеризується коефіцієнтом еластичності.

Конкуренцію між продавцями за ринок збуту товарів, з одного боку, і намагання покупців знизити ціну товарів — з іншого, зумовлює ціна попиту.

Ціна попиту — ринкова ціна за умов перевищення пропозиції над попитом та певна сукупність економічних відносин, що при цьому виникають (або існування ринку покупця).

Така ціна виражає взаємозв’язки між рухом ціни виробництва, ринкової ціни і обсягами попиту товарів, в основі яких (взаємозв’язків) лежать окремі аспекти дії закону вартості, закону попиту і пропозиції, а за сучасного капіталізму — і законів монополізації та одержавлення економіки. Зв’язок ціни попиту з законом вартості виражається в тому, що обсяги суспільно необхідно! праці, затраченої на виробництво певних товарів, є більшими від суспільно необхідних потреб, платоспроможного попиту. Взаємодія між ціною попиту та пропозиції виявляється у тому, що ціна попиту формується з урахуванням співвідношення між попитом і пропозицією, його еластичності. Ціна попиту в такому разі є нижчою від ціни рівноваги. Вона може збігатися з ціною рівноваги тоді, коли при наявній величині попиту пропозиції товарів достатньо для задоволення суспільних потреб. Взаємозв’язок між ціною попиту і законами монополізації та одержавлення економіки (діють на вищій стадії капіталізму) виявляється у тому, що великі компанії і держава, знижуючи обсяги завантаження виробничих потужностей, регулюючи попит і пропозицію, формуючи попит тощо, намагаються не допустити значного перевищення пропозиції над попитом.

Якщо ціна на товари зростає, то за незмінності всіх інших умов попит на певний товар знижується, і навпаки, тобто діє закон попиту. Водночас під впливом пропозиції при рівновазі попиту і пропозиції ціни підвищуються або знижуються. Інтенсивність зміни попиту на зміну ціни характеризується еластичністю попиту на ціну.

За встановлення ринкових цін на рівні ціни попиту пригнічуються або зникають стимули для розширення обсягів виробництва певної продукції, компанії знижують ціни на неї нижче ринкових. Водночас за допомогою маркетингу ведеться пошук нових ринків товарів, або відбувається поступова переорієнтація на виготовлення нових видів продукції.

Як ціна пропозиції і ціна попиту, так і ціна рівноваги відображає взаємодію закону вартості і закону попиту та пропозиції, взаємозв’язок між рухом суспільної вартості, ринкової ціни, рівновагою попиту і пропозиції на нижчій стадії розвитку капіталізму. Ціна рівноваги внаслідок збігання попиту і пропозиції стає грошовим виразом вартості товарів. Проте закономірністю процесу ціноутворення на нижчій стадії капіталізму (за умов вільної конкуренції) є коливання ринкових цін навколо ціни виробництва. Це означає, що рівновага між попитом і пропозицією встановлюється епізодично, особливо коли йдеться про короткостроковий проміжок часу. За досягнення такої рівноваги збігається обсяг вироблених товарів із суспільними потребами у них, а втілена в товарах праця стає суспільно необхідною. Реальнішим є збігання попиту і пропозиції протягом тривалого проміжку часу.

Залежно від величини коефіцієнта еластичності розрізняють такі основні види еластичності попиту і пропозиції: відносно еластичні попит і пропозиція; одинично-еластичні попит і пропозиція; відносно нееластичні попит і пропозиція; абсолютно нееластичні попит і пропозиція; абсолютно еластичні попит і пропозиція.

Відносно еластичний або просто еластичний попит виникає, коли незначні зміни в ціні призводять до значних (більших) змін у кількості реалізованої продукції (наприклад, зниження цін на 2 % зумовлює ріст попиту на 4 %). Коефіцієнт еластичності за такого виду попиту повинен бути більшим за одиницю, а за попиту на предмети розкоші він дорівнює двом. Нееластичним попитом є такий, коли незначна зміна в ціні зумовлює ще меншу зміну в кількості реалізованої продукції. Так, за пониження ціни на 3 % попит зростає всього на 1 %. Коефіцієнт еластичності становить 1/3, тобто нееластичним є такий попит, коли цей коефіцієнт менше одиниці. Таким, наприклад, є попит на хліб. Між цими двома видами еластичності (еластичним і нееластичним попитом) виникає проміжна ситуація одинично-еластичного попиту — коли відсоткова зміна ціни дорівнюватиме відсотковій зміні попиту. Наприклад, коли зниження ціни на 1 % зумовлює зростання продажу на 1 %. За абсолютно нееластичного попиту зміна ціни не призводить до жодної зміни кількості реалізованої продукції (попит на сіль). Абсолютно еластичним є такий попит, коли найменше зниження ціни спонукає покупця збільшувати покупки від нуля до межі своїх можливостей.

Практика, на думку західних вчених, свідчить проте, що коефіцієнт цінової еластичності на хліб становить 0,15 %, на м’ясні вироби — 0,64 %, яйця — 2,65 %, електроенергію — 0,13 %, медичне обслуговування — 0,31 %, тютюнові вироби — 0,46 %, одяг і взуття — 0,20 %, квитки в кінотеатр —- 0,87 %.

На ринковий механізм ціноутворення також впливають кількість покупців та продавців на ринку товарів, конкуренція. Так, конкуренція між покупцями зумовлює зростання цін, а конкуренція між продавцями — їх зниження.

 

Концентрація виробництва.

 

Конкуренція посилює процес концентрації виробництва, який на певному етапі призводить до виникнення монополій.

Концентрація виробництва — процес зростаючого зосередження працівників, засобів виробництва, наукових досліджень, Інформаційних систем тощо на великих підприємствах, а отже, складніших техніко-економічних відносин.

Дія законів капіталізму змушує підприємців капіталізувати частину прибутків, що в умовах міжгалузевої та внутрігалузевої конкуренції (на національному та інтернаціональному рівнях) зумовлює зростання масштабів окремих підприємств, фірм, компаній, обсягів концентрації виробництва. Концентрація виробництва посилюється внаслідок зростаючої концентрації та централізації капіталу і є матеріальною основою цих процесів. Концентрація виробництва здійснюється у межах технологічного способу виробництва (продуктивних сил і техніко-економічних відносин). Для визначення рівня цього процесу використовують такі техніко-економічні вартісні показники: кількість зайнятих на підприємствах, компаніях тощо; вартість виробничих фондів; загальний обсяг випущеної продукції; частка витрат на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та ін., найдостовірнішим з яких є обсяг виробленої продукції, оскільки з переходом від технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, до технологічного, основою якого є автоматизована праця, кількість зайнятих на підприємстві переважно скорочується.

Розміри найбільш економічно ефективних підприємств неоднакові в різних галузях народного господарства і на різних етапах НТП, що є виявом дії закону концентрації виробництва.

Закон концентрації виробництва — внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (відповідних законів), унаслідок дії яких відбувається поступове зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на великих підприємствах.

Так, якщо на початку 70-х років XX ст. рентабельним вважали завод, на якому виплавляли щонайменше 4 млн т сталі на рік, то через 10 років цей показник становив 700 тис. В автомобільній промисловості найвигіднішими е 1 підприємства з мінімальним обсягом виробництва 500—600 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільшої ефективності досягають підприємства, що виробляють 5—5,5 млн пар взуття на рік. Оптимальні розміри підприємств залежать від рівня техніки, технології, розвитку транспорту, віддаленості паливно-енергетичних ресурсів та інших факторів. Формами вияву закону концентрації є різноманітні види конкуренції (внутрігалузева та міжгалузева, конкуренція на національному рівні та міжнародна), її форми (вільна, монополістична, олігополістична та ін.), методи (цінова, нецінова, чесна, нечесна тощо). Комплекс зв’язків, що розкривають сутність і форми вияву цього закону, перетворюють його на важливий рушій економічного прогресу.

На великих підприємствах здійснюється основна маса науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (у США на 100 наймогутніших промислових монополіях зосереджено 80 % загальних витрат на наукові дослідження). Водночас НТР позитивно впливає на технічне оснащення малого і середнього бізнесу. На малі й середні японські фірми припадає до 60 % замовлень на верстати з числовим програмним управлінням і промислові роботи.

Концентрація виробництва як техніко-економічне явище здійснюється в певних суспільно-економічних формах власності, а за капіталізму — у формах капіталу: монополістичного (у тому числі олігополістичного), державного, індивідуального тощо.

Двома відносно відокремленими формами вияву закону є зосередження на гігантських підприємствах речових і особистісних факторів виробництва.

Переваги зосередження на великих підприємствах особистісного фактора найповніше виявилися під час кооперації праці (простої і складної) і зростання на цій основі синергічного ефекту. Ця особливість зумовлена зростанням технічної будови капіталу, коливанням кон’юнктури, цін та ін.

Спонукальними причинами дії закону концентрації виробництва є зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності, зростання продуктивності праці.

Закон концентрації виробництва має специфічні форми свого вияву за умов різних технологічних способів виробництва. За технологічного способу виробництва, що ґрунтується на ручній праці, зосередження на гігантських підприємствах речових факторів виробництва здійснювалося паралельно або дещо випереджало зосередження особистісного фактора. Після промислового перевороту наприкінці ХУЛІ — на початку XIX ст. закон концентрації виробництва діє інтенсивніше і випереджає процес концентрації речових факторів виробництва.

На нижчій стадії розвитку капіталізму закон концентрації виробництва діяв у формі концентрації речових і особистісних факторів виробництва у межах окремих заводів або фабрик. З розвитком одиничного поділу праці окремі підрозділи фабрик і заводів зростають і перетворюються на спеціалізовані фабрики й заводи окремого підприємства.

За технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, концентрація особистісних і речових факторів виробництва дещо модифікується, тобто концентрація факторів виробництва уповільнюється і навіть дещо зменшується. Так, у США частка підприємств з кількістю зайнятих понад 1 тис. осіб в обробній промисловості скоротилася у 1967 р. з 38 % до 34,2 %, у 1977 р. частка 100 наймогутніших корпорацій в умовно чистій продукції за цей період залишилися незмінною (33 % ). Проте паралельно збільшувалась величина активів (що приблизно відповідає вартісній оцінці речових факторів виробництва) на кожній із корпорацій. З 1950 по 1980 рік вони виросли з 951 тис. до 2810 тис. дол. на кожну, тобто втричі. Це свідчить про посилення концентрації капіталу. Аналогічні процеси відбувались і у 80-ті роки. В обробній промисловості США на 0,1% наймогутніших корпорацій припадало до 65 % сукупного капіталу. Водночас сповільнюється і навіть припиняється концентрація зайнятих на великих підприємствах. Так, з 1980 по 1990 рік корпорації США скоротили кількість зайнятих на 3 млн осіб. Основними причинами цього є:

— наявність оптимальної величини економічно ефективних підприємств, після досягнення якої вона (ефективність) вступає у суперечність з вимогами основного економічного закону (привласненням максимального прибутку);

— тенденція до зниження розмірів економічно ефективних підприємств;

— прискорене зростання загальних витрат виробництва порівняно з виробничими;

— зниження матеріаломісткості та фондомісткості продукції;

— дія антитрестівського законодавства” яке в окремих країнах обмежувало внутрігалузеву конкуренцію і стимулювало міжгалузеву.

Ці та інші фактори можна розглядати як контртенденції до дії закону концентрації виробництва, які уповільнили, але не зупинили його.

Основними формами дії закону концентрації виробництва є вертикальна інтеграція (об’єднання у межах однієї корпорації послідовних взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості), горизонтальна інтеграція (об’єднання підприємств, які випускають однорідну продукцію), а також виникнення та розвиток конгломератів (монополістичних об’єднань різногалузевих підприємств). Вони водночас є формою централізації капіталу.

Дія закону конкуренції на певному етапі розвитку капіталізму призводить до виникнення монополій.

Для реалізації закону концентрації в Україні необхідний реальний плюралізм типів і форм економічної власності, часткова демонополізація виробництва, формування структури та інфраструктури ринку, перехід від адміністративно-командних до економічних важелів управління економікою, досягнення оптимального співвідношення між державним регулюванням економіки і ринковими важелями саморегулювання, розвиток підприємництва, науково обґрунтоване антимонопольне законодавство та механізм його реалізації тощо.

 

Ринкова рівновага за недосконалої конкуренції.

 

Взаємодія попиту і пропозиції, принципи конкурентної поведінки за панування монополій (олігополій) або в умовах недосконалої конкуренції мають істотні особливості. На них впливає дія законів монополізації виробництва і обміну та одержавлення економіки. Монополіст встановлює вищу ціну на свої товари і випускає їх менше, ніж фірма на ринку досконалої конкуренції. Внаслідок цього граничний дохід і граничні витрати вирівнюються раніше, ніж для фірми на ринку досконалої конкуренції. Тому загальним принципом поведінки на ринку уже не буде вибір рівня виробництва, при якому отриманий від додатково випущеного товару дохід дорівнював би приросту витрат на його виробництво.

Відзначаючи негативний вплив монополій на механізм ринкової рівноваги, навіть представники неокласичного напряму в політичній економії вважають доцільним втручання держави у монополізовані галузі економіки, де вона повинна контролювати процес ціноутворення, а інколи навіть націоналізувати такі галузі і встановлювати тарифи відповідно до граничних витрат.

Серед західних економістів поширена думка про невідповідність ринкового механізму так званим “суспільним благам”, до яких відносять дороги, мости, канали тощо, оскільки користування ними дуже важко обмежити шляхом введення безпосередньої плати.

У розвинутих країнах уряд, як правило, регулює ринки через механізм оподаткування, надання субсидій, встановлення контролю над цінами та ін. Так, уряд встановлює так звану максимальну ціну (нижчу від ціни рівноваги) на бензин, яку продавці не мають права перевищувати. Тому виробники зменшують обсяг його пропозиції. Водночас споживачі збільшують попит, внаслідок чого виникає дефіцит або надлишковий попит. Цей попит може проявлятися у вигляді черг, обмежень, нормувань поставок, зростання попиту на інші товари. Такі умови виробникам невигідні, а виграють окремі категорії споживачів (оскільки не всі бажаючі зможуть придбати бензин).

Разом з тим встановлення максимальних цін може бути соціально справедливим заходом, який дає змогу людям з низькими доходами придбати певні види життєво необхідних товарів і послуг (наприклад, регулювання квартирної плати). Його побічними негативними наслідками може бути поява нових державних установ зі штатом працівників, які регламентують чергу на отримання житла, виникнення “чорного” ринку. Оптимальним шляхом вирішення цієї проблеми є дотації держави з метою розширення житлового будівництва у формі пільгових кредитів.

Державне регулювання цін доцільне тоді, коли ціна рівноваги надто низька, зокрема у сільському господарстві. Ще однією причиною державного регулювання цін у цій сфері є потреба стимулювання такого обсягу виробництва продовольства, щоб країна змогла себе забезпечити. Паралельно держава захищає своє сільське господарство за допомогою високих мит. Досвід розвинутих країн незаперечно засвідчує, що вільна ринкова економіка неспроможна досягти загальної рівноваги без державного регулювання.

Закон Вальраса і закон Сея. Іншої точки зору дотримується автор теорії (за змістом її логічніше назвати концепцією) загальної рівноваги Леон Вальрас (1834—1910). Цю теорію у модернізованому вигляді і нині вважають ядром політичної економії, а Й. Шумпетер назвав її “священним писанням” політичної економії2.

Концепція загальної рівноваги Л. Вальраса визначає зміну структури цін рівноваги як головний регулюючий механізм ринку. Свою концепцію вчений побудував у формі точної системи рівнянь. Умовою її побудови є положення (закон Вальраса) про те, що сукупна сума попиту в народному господарстві за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції (поняття рівноваги і вартості збігаються).

Основною передумовою досягнення загальної рівноваги є те, що за сучасного рівня розвитку вартість визначають у точці між граничною суспільною корисністю певної кількості товару і граничними суспільними витратами на її виробництво. При цьому треба враховувати, з одного боку, опосередкований вплив на граничну суспільну корисність виробництва всіх інших товарів, а з іншого — альтернативні можливості застосування залучених ресурсів.

Відсутність ціни рівноваги на ринку навіть за збалансування попиту і пропозиції спричинить нерівновагу на інших ринках. Так, при встановленні рівноваги на ринку автомобілів нижча ціна (щодо ціни рівноваги) призведе до зростання попиту на них, і відповідно — до зростання виробництва. Але це розбалансовує ринок холоднопрокатного листа, що, у свою чергу, зробить рівновагу на ринку автомобілів тимчасовою.

Концепція загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса значною мірою збігається зі змістом сформульованого Ж.-Б. Сеєм закону, згідно з яким пропозиція товарів створює власний попит і зв’язок між ними нерозривний, що унеможливлює загальні економічні кризи. Розрив між попитом і пропозицією ці економісти допускали лише в межах окремого сектору (сегменту) ринку, але стверджували, що за допомогою цін встановиться рівновага між окремими секторами.

Багато економістів, у тому числі Д. Рікардо, підтримували положення закону. Основою його обґрунтування була теза, що оскільки кожний господарюючий суб’єкт виготовляє товари і послуги для продажу або для власного споживання, то кожний виробник є у певному сенсі покупцем власного продукту. Гроші, на думку Ж.-Б. Сея, є лише посередником у процесі купівлі-продажу, тому при обміні товарів на гроші, а грошей на товар відбувається, по суті, обмін товарів на товари. Закон Сея справедливий щодо натурального виробництва. За капіталізму типовим є розподіл доходу людини на споживання і заощадження. Крім того, підприємці використовують залучені кошти, а держава перерозподіляє значну частку національного доходу, що значно ускладнює механізм взаємодії попиту і пропозиції.

 

Сучасні інтерпретатори закону Сея стверджують, що він діє за умов рівності між національним доходом і обсягом національних витрат. Це положення конкретизує теза про рівність сукупного попиту і сукупної пропозиції та обсягу капіталовкладень і обсягу заощаджень. Незважаючи на те, що капіталовкладення і заощадження можуть здійснювати різні категорії людей, прихильники закону стверджували, що через механізм конкуренції ці величини вирівнюються. Згідно з класичною моделлю рівноваги на ринку грошових засобів пропозиція представлена збереженнями, попит — капіталовкладеннями, а ціна — нормою відсотка. Зміна норми відсотка за вільної конкуренції забезпечує рівновагу між заощадженнями та інвестиціями, а отже, між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Аналізуючи дію закону Ж.-Б. Сея за умов вільної конкуренції, К. Маркс зазначав, що виконання грошима функцій загального еквівалента уможливлює розрив між пропозицією і попитом, що товар не завжди можна перетворити в гроші, що існують суперечності між відтворенням індивідуального і суспільного капіталу тощо.

Положення закону Сея щодо умов недосконалої конкуренції (на вищій стадії розвитку капіталізму) піддав критиці Дж. Кейнс. Згідно з його теорією не сукупна пропозиція породжує власний попит, а сукупний попит власну пропозицію. Рівень виробництва за цих умов визначає обсяг ефективного попиту (точка перетину функції сукупного попиту з функцією сукупної пропозиції). Якщо сукупний попит не збігається з прогнозованим, підприємці здійснюють комплекс заходів щодо пропозиції. Складніший механізм взаємодії сукупного попиту і сукупної пропозиції Дж. Кейнс розкриває при аналізі граничної ефективності капіталу, схильності до споживання, кількості грошей, номінальної заробітної плати і переваги в ліквідності, обсягів експортно-імпортних операцій.

Закон Сея в методологічному аспекті ґрунтувався на загальних законах, притаманних усім економічним системам, на абстрагуванні від специфічних особливостей і суперечностей, насамперед від основної суперечності капіталізму, тому практично він неспроможний.

Між законами Сея та Вальраса існує важлива відмінність. Л. Вальрас до товарів і послуг зараховує гроші та цінні папери. Продавець будь-якого товару або послуги пред’являє попит на інший товар або послугу, тобто і на гроші, і на цінні папери. Тому загальна сума доходів і витрат, за Вальрасом, збігаються за умови, що до витрат включено і грошові заощадження. Будь-який рівень заощаджень виражається в попиті і пропозиції товару гроші. Але якщо попит зосереджується на грошах, то в народному господарстві виникає нестача ефективного попиту (попиту на реальні товари і послуги), що призводить до надвиробництва товарів і послуг.

Основним недоліком концепції Вальраса є те, що досліджується абстрактна модель “ідеального ринку”. З метою довести здатність ринкового механізму досягати рівноваги прийнято попередню умову, що всі процеси ринкового пристосування і наближення до рівноваги здійснюються ще до початку виробництва і обміну, а обмін відбувається уже за цінами рівноваги. Сам Л. Вальрас розглядав свою систему як ефективний допоміжний засіб аналізу, висновки якого слід зважено застосовувати щодо реальних проблем1.

Прообразом концепції Вальраса, як зазначають західні і вітчизняні науковці, послужила біржа, зокрема дії аукціоніста, який називає попередні ціни, що дає змогу заключати попередні контракти. Крім того, аукціоніст швидко реагує на найменші невідповідності між попитом і пропозицією. Згодом вальрасівського аукціоніста у теоріях неокласиків було замінено умовою про повну інформованість економічних суб’єктів про всі параметри попиту і пропозиції (ціну, якість товарів тощо). Надмірна абстрактність та гіпотетичність моделі Вальраса проявляється також у тому, що фактор часу не береться до уваги (усі акти купівлі-продажу здійснюються одномоментно, а торгівля ведеться вже виготовленими товарами без врахування тих, які будуть виготовлені в майбутньому), відсутня невизначеність (усі учасники володіють достатньою інформацією про ціни, якість товарів та ін.), не існує трансакційних витрат (уся інформація надається безплатно, немає витрат на ведення переговорів, укладення контрактів, розроблення стандартів, вимір якості товарів тощо).

У західній економічній літературі з’явилися нові моделі досягнення ринкової рівноваги, але переважна більшість, починаючи з теорії Кейнса, була присвячена проблемам досягнення рівноваги економічної системи з участю не тільки ринкового механізму, а й державного регулювання.

Вище розглядались закон попиту і закон пропозиції відокремлено, що було дещо нелогічно, оскільки при цьому не можна було обійтись без відповідної пропозиції (коли аналізувався закон попиту) і попиту (коли йшлося про закон пропозиції), а отже, слід головну увагу звертати на дію закону попиту і пропозиції. У найзагальнішому вигляді закон попиту і пропозиції є загальним економічним законом, що виражає внутрішньо необхідні і сталі зв’язки між кількістю товарів і послуг, які хоче купити або отримати споживач, і обсягом товарів і послуг, які пропонує виробник.

Особливості дії закону попиту і пропозиції залежать насамперед від рівня цін. Цю залежність графічно відображає крива попиту і пропозиції

Рис. Рівновага попиту і пропозиції

 

Попит і пропозиція взаємодіють за умов конкурентної боротьби. Отже, можна комплексно визначити закон попиту і пропозиції.

Закон попиту і пропозиції — між попитом і пропозицією існує діалектична залежність, яка полягає насамперед у тому, що пропозиція формує попит через асортимент виготовлених товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи при цьому на виробництво.

Рівновага та співвідношення між попитом і пропозицією є своєрідним індикатором збалансованості і пропорційності суспільного виробництва, обміну й розподілу праці у сфері матеріального та нематеріального виробництва, безперервності процесу суспільного відтворення матеріальних та духовних благ. Співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ринкових цін від вартості товарів та послуг (при перевищенні попиту над пропозицією ціни відхиляються вгору від вартості, а при перевищенні пропозиції над попитом — униз).

Причиною зниження попиту в Україні є тотальне зубожіння переважної більшості населення внаслідок масового безробіття, мізерної заробітної плати, малопродуктивної праці в підсобному домашньому господарстві, значної депопуляції населення, масової міграції працівників та ін.

Структуру платоспроможного попиту можна розглядати як платоспроможну потребу суб’єктів ринку — окремих індивідів, підприємств, фірм, компаній, організацій, держави та ін. Платоспроможний попит є лише частиною (хоч і найважливішою) потреб суспільства. Це зумовлено тим, що частина населення, окремі суб’єкти ринку можуть мати потреби у товарах і послугах, але не мати грошей для їх задоволення, тому такі потреби у сукупний попит не включаються. Сукупний попит поділяють на попит усіх членів суспільства на всі (м’ясо, хліб та ін.) або окремі (автомобілі, відеотехніка тощо) блага; на попит на всі блага, що задовольняються на окремих видах ринку (місцевому, регіональному, внутрішньому, міжнародному); на попит більшості населення на окремих типах ринку (товарному, грошовому, ринку цінних паперів та ін.).

На нижчій стадії розвитку капіталізму в механізмі дії закону попиту і пропозиції домінували елементи стихійності. Попит і пропозиція врівноважувалися шляхом вільної конкуренції, вільного ціноутворення, стихійного переливу капіталів усередині галузей та між галузями, економічних криз тощо. Нині у механізмі дії цього закону переважають елементи свідомого регулювання, організованості і планомірності. Вони властиві кожному суб’єкту підприємницької діяльності, будь-якому типу і формі власності.

Рівновага (відносна) між попитом і пропозицією на рівні великих корпорацій досягається насамперед шляхом маркетингової діяльності. Внаслідок цього між виробниками і споживачами встановлюються довгострокові коопераційні зв’язки, формуються торговельно-промислові комплекси.

Установленню рівноваги між попитом і пропозицією сприяє також контрактна форма при виконанні компаніями державних замовлень. Наприклад, Федеральний уряд США щорічно розміщує до 15 млн замовлень. їх виконання великими, середніми і дрібними компаніями (уряд зобов’язує генерального підрядника передавати до 50 % загальної вартості контракту субпідрядникам — дрібним та середнім фірмам) означає роботу на гарантований і стабільний державний ринок, тобто рівновагу попиту і пропозиції на цьому сегменті ринку.

За не збігання попиту і пропозиції держава вдається до типових дій. Якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію при виробництві нижчого від оптимальної величини обсягу ВВП, держава використовує три основні методи регулювання: зниження податків на прибутки (з метою стимулювання інвестицій підприємств, компаній і фірм); збільшення витрат державного бюджету і насамперед державної закупівлі товарів і послуг; зменшення відсоткової ставки за кредит, внаслідок чого збільшується грошова маса.

Крім цих заходів, можна використовувати й інші: проводити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

За умов, коли пропозиція нижча від платоспроможного попиту, а виробництво ВВП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно здійснити протилежні за змістом дії, а саме: збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і тим самим зменшити грошову масу.

Найважливішим методом регулювання сукупного попиту є збільшення або зменшення витрат державного бюджету. Збільшення таких витрат безпосередньо впливає на зростання споживання і капіталовкладень окремих суб’єктів господарювання. Більше того, державні витрати зумовлюють мультиплікаційний (лат. myltuplicato— множення) ефект, тобто примножуючий. Так, за підрахунками французьких економістів, кожний франк державних інвестицій забезпечував мобілізацію майже 8 франків з інших джерел. Зниження податків на прибутки впливає на сукупний попит опосередковано. Застосування цих важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Повинен пройти певний час (приблизно півроку), перш ніж з’являться перші позитивні результати від їх застосування. За таких умов важливо спрогнозувати порушення рівноваги між агрегатними показниками народногосподарської збалансованості: попитом і пропозицією, доходами і витратами держави та ін.

Водночас сукупний попит і сукупна пропозиція залежать і від інших факторів: рівня доходів населення, обсягу заощаджень і нагромаджень, закупівлі державою певної частини товару, обсягу експорту та імпорту.

У матеріально-речовому аспекті сукупний попит складається із споживчого (товари широкого вжитку і предмети розкоші) та інвестиційного (засоби виробництва). З погляду вартісного змісту сукупний попит може не збігатися з розміром доходів населення: він може бути і більшим, і меншим від них, залежно від того, яка частина доходу вилучається з обігу та перетворюється на заощадження або, навпаки, вилучається із заощаджень і стає частиною сукупного доходу.

Збільшення споживання у сукупному попиті означає зниження у ньому частки нагромадження та зменшення (абсолютне або відносне) частки заощаджень. Великий вплив на споживання має динаміка цін. Стійке підвищення цін призводить до того, що гроші втрачають свою купівельну спроможність і споживання населення скорочується.

Щоб нейтралізувати негативний вплив інфляції, держава застосовує такі заходи, як підвищення облікової ставки відсотка, збільшення податків, скорочення державних витрат, сповільнення темпів зростання, або навіть “заморожування” заробітної плати та вкладів в ощадні каси і банки, контроль за рухом цін, заробітків і прибутків, тобто проводить “політику доходів”. Використання перелічених важелів стабілізує ціни, але провокує інші економічні потрясіння — спад виробництва, банкрутства, зростання безробіття та споживання.

З розвитком попиту пов’язане поняття “місткість (обсяг) ринку” — обсяг реалізації продукції за певного рівня платоспроможного попиту, товарної пропозиції та цін.

Чим ширший платоспроможний попит населення, тим більший обсяг ринку, легше розв’язується проблема реалізації. Одним із засобів розширення платоспроможності попиту населення, що стимулює збільшення обсягу ринку, стала соціальна політика держави, яка розвинулася у передових країнах у післявоєнні роки.

Сукупна пропозиція — другий бік ринкової структури. її визначають обсяг випущеної продукції (виконаних робіт), рівень витрат виробництва та рівень цін, стан продуктивності праці, розвиток науково-технічного прогресу, спрямованість державного внутріполітичного курсу та економічної політики тощо. Обсяг і склад сукупної пропозиції залежать і від ступеня монополізації економіки. Для отримання додаткового прибутку монополії можуть скорочувати обсяг виробництва, створюючи штучний дефіцит і встановлюючи високі ціни на свою продукцію. Прагнення монополій до надприбутків завдає шкоди ринковому механізму саморегуляції, що змушує державу вдаватися до активної антитрестівської політики, контролювати процес ціноутворення. Сукупна пропозиція зростає внаслідок зниження витрат виробництва, появи нових товарів, розширення сфери послуг та ін.

Попит і пропозиція можуть різнитися кількісно, якісно, структурно, темпами зростання. Рівновага між ними виникає як окремий випадок з постійної не рівноваги. Крім того, обсяг попиту може бути меншим від обсягу пропозиції внаслідок зростання заощаджень, які, скорочуючи поточний сукупний попит, фінансово забезпечують майбутні інвестиції, а також майбутню більшу пропозицію.

Описаний механізм закону попиту і пропозиції діє в межах окремих національних економік. На нього суттєво впливає зовнішня торгівля, діяльність транснаціональних корпорацій та міжнародних економічних угруповань. У межах найрозвинутішого інтеграційного угруповання — ЄС — наднаціональні органи разом з національними урядами свідомо і цілеспрямовано регулюють попит і пропозицію країн-учасниць цього об’єднання. В цілому на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками і споживачами надходить до 70 % усіх товарів.

 

5.     Групування фірм, сучасні форми конкуренції

 

Групування фірм у високорозвиненій ринковій економіці буває двох видів:

а) групування великих фірм-олігополістів;

б) групування малих і середніх фірм навколо однієї великої фірми.

Що таке підприємницькі групи? Вони становлять сітку майнових і контрактних відносин між великою фірмою олігополістичного типу, малими і середніми компаніями. Інтеграція підприємств у рамках такого утворення – переважно вертикальна (йде “зверзу донизу” контроль за діяльністю учасників угрупування).

Основою для створення підприємницьких груп є прагнення ефективно впливати на ринок через контроль над виробничо-розподільним циклом із одного центру. Прикладом може бути “Тойота”. Окрім виготовлення різноманітних компонентів до автомобілів, вона охоплює виробництво сталі, автоматичних ткацьких верстатів, текстилю, споживчих товарів, зводить будівельні споруди. В групі 15 підконтрольних компаній, які займаються виробництвом кузовів для автомобілів, готової продукції – важкотонажних вантажівок і автобусів (“ХИНО моторз”), займається фундаментальними науковими дослідженнями. “Тойота” володіє пакетом акцій у кожній із підконтрольних компаній – від 22% акцій “АУТО стіл Уоркс” до 40% в “Тойота ауто боді”. Окрім того, “Тойота” отримує запчастини і компоненти від двох асоціацій – “Кехокай”, яка включає 231 компанію, і “Ехокай”, до якої входить 77 компаній. Зв’язки в них розвиваються на основі контрактних відносин.

Утворення підприємницьких груп відбувається різними шляхами. Перший – фірма може розділитися на декілька самостійних кампаній.  Наприклад, італійський “Фіат” у 80-ті роки розділився на декілька самостійних компаній для того, щоб кожній із них був забезпечений доступ на ринок капіталів. Другий можливий шлях – відокремлення якого – небудь підрозділу від материнської компанії. Це робиться, як правило, для того, щоб запобігти негативних моментів, які характерні для великої компанії (організаційне розбухання).

Третій шлях – об’єднання і поглинання компаній. Головна компанія захоплює контрольний пакет акцій іншої компанії. Четвертий – групування шляхом опори на банки, які фінансують діяльність компанії. І на кінець, п’ятий шлях – фірми підписують контракти про управління, трансферт технологій, довгострокові закупівлі товарів та інше.

Об’єднання великих фірм олігополістичного типу характерне тим, що між ними розвиваються відносини економічного і фінансового взаємозв’язку. “Тойота” входить у групу МІЦУЇ, яка в свою чергу об’єднує 24 великих компаній. Ця група охоплює мало не всі сфери народного господарства Японії: добувну промисловість, хімічну, електроенергетику, автомобілебудування, фінанси і торгівлю. Такого типу об’єднання виключають можливість централізованого регулювання. Учасники групи узгоджують і координують дії. Там ніхто нікого не примушує. Міжфірмові об’єднання ставлять своєю метою обмеження конкуренції, вдосконалення руху грошового капіталу, забезпечення надійності поставок і збуту, об’єднання ресурсів і взаємодопомога.

Регулювання діяльності в таких групах може приймати різні форми. Перша-координація діяльності учасників через холдінгові компанії. Прикладом може бути концерн Фліка. До його складу входять такі компанії-гіганти: “Динаміт Нобель”, “Будерус”. “Фельмюле” і “Краус Мафей”. Друга форма це тоді, коли роль координатора можуть виконувати траст-фонди і банк (це, наприклад, група Рокфеллера). Третя форма – це така, де єдність учасників групи забезпечується через взаємне володіння акціями. Ця форма поширена в Японії. Органом координації може бути рада президентів фірм.

Групування великих компаній економічно обґрунтоване: таке об’єднання забезпечує його членам більш легкий доступ до фінансових ресурсів і операцій з цінними паперами, контроль над використанням цих ресурсів, краще знання економічної кон’юнктури, координацію, об’єднання ресурсів, допомога фірмам, які потрапили в скрутне становище і т.п.

До числа факторів, які визначають ринкову владу фірми, належать концентрація виробництва і централізація капіталу (концентрація –  збільшення масштабів фірми за рахунок накопичення, а централізація – збільшення шляхом поглинання і об’єднання з іншими фірмами.

Зміна масштабів виробництва відбувається в декількох формах: інтеграція, диверсифікація і конгломерація. Інтеграція – це об’єднання технологічно однорідних виробництв (горизонтальна інтеграція) або виробництв, які утворюють єдиний технологічний ланцюг, починаючи з видобутку сировини і закінчуючи виробництвом готової продукції (вертикальна інтеграція). Диверсифікація – це об’єднання технологічно неспоріднених підприємств, хоча вони можуть відноситись до родинних, споріднених галузей. Диверсифіковані фірми-це багатогалузеві підприємства. Найбільш диверсифікованою компанією світу є компанія “Дженерел електрік”. Крім основної діяльності (виробництво, передача, розподіл і використання електроенергії), вона постачає широкий асортимент електротоварів масового споживання, моторів, електродвигунів, локомотивів, медичних діагностичних апаратів, здійснює фінансові послуги та ін.

Багатогалузева компанія отримує ефект від внутрішньої кооперації. Він називається ефектом “2+2=5”. Суть цього феномену зводиться до того, що об’єднані дії складових частин повинні дати більший результат, ніж проста сума дій окремих підприємств. Цей ефект створюється при допомозі змінних: збільшений обсяг прибутку, зменшення затрат, скорочення потреб у капіталовкладеннях.

Конгломерація означає об’єднання під єдиним фінансовим керівництвом фірм, які не мають виробничих зв’язків і які відносяться не тільки  до різних видів виробництва, але й до різних сфер економіки. Класичним прикладом є конгломерат “Текстрон” в США (виробництво блискавок, фрезерних верстатів, оптичних товарів, ділових формулярів і багато іншого). А почав свою діяльність з невеликої фірми з виробництва парашутів під час Другої світової війни.

Метою створення конгломератів є отримання великих прибутків за рахунок маніпуляції цінними паперами: випуск акцій і облігацій, їх обмін. Керівники конгломератів отримують величезні засновницькі прибутки з цих операцій. І те й інше здатні забезпечити лише банки і фінансові компанії. Для чого це робиться? Справа в тому, що придбання пакету акцій обходиться дешевше, ніж створення нового підприємства за рахунок внутрішніх капіталовкладень. Як додаток до виробничих потужностей конгломерат отримує торгівельні зв’язки, торговельну марку, технічні знання. Якби все починати з нуля, то довелось би потратити набагато більше. А так ці потужності можуть бути отримані шляхом обміну на акції або ж боргові зобов’язання (векселі) без затрат готівкою.

Тенденція до конгломерації залишається на сьогодні актуальною. Все більше фірм займаються не тільки виробництвом, але й наданням послуг (наприклад, фінансові операції).

 

 Висновок

Таким чином, вивчивши основи ринкової економіки, ви засвоїли, що ринок – це передусім сфера обміну, але така, яка базується на засадах товарного виробництва та обігу. Основними законами, які керують ринком, є закон вартості, конкуренції та балансу між попитом та пропозицією. Ви засвоїли, що попитом в основному керують споживачі, а пропозицією – виробники. Ви розумієте, що велика частка невизначеності в системі охорони здоров’я робить медичну послугу особливим товаром з особливими характеристиками, які відрізняють її поведінку на ринку від поведінки інших товарів. Засвоївши основні механізми функціонування ринкової економіки, Ви здатні відповісти на питання від кого залежать три основні питання суспільного виробництва: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти.

 

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.     Що таке ринок?

2.     Які передумови виникнення ринку?

3.     Назвіть основні елементи будь-якої економічної системи

4.     Які економічні системи пройшло у своєму розвитку людство і чим вони характеризуються?

5.     Охарактеризуйте поняття ринкової економіки та дайте основні принципи її існування.

6.     Дайте характеристику основних ринкових законів товарного виробництва

7.     Яка мета існування ринку у формулюванні Котлера?

8.     Які Вам відомі ринки, охарактеризуйте особливості кожного з них.

9.     Наведіть основні економічні категорії ринку та дайте їм характеристику.

10.                        Охарактеризуйте модель кривої попиту.

11.                        Які причини дії закону поступового падіння попиту?

12.                        Які види попиту Вам відомі, охарактеризуйте кожен з них.

13.                        Охарактеризуйте модель кривої пропозиції.

14.                        Дайте характеристику моделі рівноваги попиту і пропозиції.

15.                        Які причини виникнення конкуренції?

16.                        Які види конкуренції Вам відомі?

17.                        Що таке монополістична конкуренція?

18.                        Що таке олігополія?

19.                        Які види цінової дискримінації Вам відомі?

20.                        У яких формах відбувається зміна масштабів виробництва?

 

Основні визначення

 Ринок – це сфера взаємовідносин та зв’язків всіх елементів товарного виробництва.

Ринкова економіка  – це сфера прояву та відтворення товарного виробництва, яка грунтується на балансі попиту та пропозиції.

Змішана економіка  – це сучасна ринкова економіка, яка є поєднанням форм підприємництва та державного втручання.

Ринок товарів  – це сфера обміну матеріального товару, основним інструментарієм якого є торгівля.

Ринок капіталів – це ще один важливий ринок, який задовольняє людські потреби, даючи можливість позичати, накопичувати гроші, гарантувати їх збережність.

Ринок цінних паперів – це сфера обміну правом володіння певною вартістю.

Валютний ринок, або грошовий ринок, де проводиться обмін державної національної валюти на різні  валюти інших держав.

Ринок золота виконує роль механізму розподілу і перерозподілу цього металу у загальному товарному виробництві.

Ринок робочої сили – це група людей, які хочуть свою робочу силу запропонувати в обмін на заробітну плату чи товари.

Ринок послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері нематеріального виробництва.

Ринок медичних послуг – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері охорони здоров’я.

Товар – це продукт виробництва чи діяльності людини, створений для задоволення потреб споживачів через обмін.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти ті чи інші потреби людей, іншими словами – це корисність даного товару.

Собівартість (власна вартість) – це кількісна міра товару, яка відбиває затрати природних, трудових та інших ресурсів на виготовлення даного товару.

Мінова вартість – це пропорція або співвідношення, у якому один товар обмінюється на інший. Мінова вартість відбиває власну вартість (собівартість) товару.

Попит – це потреба, підтверджена купівельною спроможністю.

Негативний попит – коли ринок відкидає певний товар чи послугу через негативне відношення споживачів до нього.

 

Відсутність попиту – коли споживачі байдужі до даного товару чи послуги.

Прихований попит – коли попит є, але немає товару чи послуги, яка була б здатна задовольнити цей попит.

Падаючий попит спостерігається при перенасиченні ринку даними товарами, старінні товару, зміні моди тощо.

Нерегулярний попит – стрибаючий попит залежно від сезону, часу доби, моди.

Повноцінний попит – коли обсяг продажу і стійкість попиту задовольняють виробника.

Надмірний попит – попит вище, ніж пропозиція.

Нераціональний попит – попит на шкідливі товари та послуги.

Пропозиція –це продукція, яку виробник бажає і може виробити, запропонувавши на ринку за певною конкретною ціною.

Ціна – це грошова форма вартості товару, його цінності і залежить від попиту і водночас формує цей же попит і пропозицію.

Конкуренція  – це боротьба між товаровиробниками за вигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків.

Внутрішньогалузева конкуренція – це боротьба між виробниками однієї галузі (сфери) виробництва.

Міжгалузева конкуренція – це боротьба між виробниками різних галузей економіки в основному за оволодіння капіталом.

Чиста конкуренція (досконала) – це економічне суперництво між великою кількістю дрібних та середніх підприємств, які виробляють однорідну продукцію, мають рівний доступ до інформації, абсолютну мобільність матеріальних, трудових та фінансових ресурсів

Конкуренція недосконала – це економічне суперництво між монополіями (в т.ч. олігополіями), а також між монополістичними утвореннями і підприємствами середнього і дрібного бізнесу.