Медико-соціальна реабілітація хворих із патологією серцево-судинної системи, органів дихання та шлунково-кишкового
Захворювання серцево-судинної системи посідають перше місце в загальній захворюваності населення, є основною причиною передчасної інвалідності та смертності. Проблема серцево-судинної патології набула медико-соціального характеру.
Для швидшого відновлення фізіологічної рівноваги в роботі серцево-судинної системи потрібно використовувати весь комплекс лікувальних заходів, в тому числі і лікувальну фізкультуру. Фізичні фактори не мають побічної дії, не викликають інтоксикації, алергічних реакцій, не спостерігається кумулятивного ефекту, привикання, викликають пролонговану дію медикаментів, які призначають в менших дозах (В.Г. Ясногородський, 1987; Л.Ф. Ніколаєва і спів-авт., 1988)
Серцево-судинна система здійснює функцію розподілу крові. Вона характеризується основними гемодинамічними факторами:
1. Скорочення міокарду (кардіальний фактор).
2. Причетність судинної системи в переміщенні крові (екстракардіальний фактор судинного походження).
3. Вплив процесів обміну на функцію кровообігу (фактор тканинного обміну).
4. Допоміжні (екстракардіальні) фактори кровообігу.
а) робота м’язів – ’’м’язовий насос”;
б) рухи в суглобах;
в) присмоктуюча дія грудної клітки;
г) зміна внутрічеревного тиску при рухах діафрагми.
Клінічно обгрунтовані, адекватні силі хворого, дозовані, правильно методично побудовані фізичні вправи сприяють покращенню загального стану хворого. Такі вправи прискорюють відновлення функцій окремих органів і систем, що порушені хворобою.
Основними завданнями медичної реабілітації у хворих із захворюваннями серцево-судинної системи є:
1. Укріплення міокарду.
2. Покращення периферичного кровообігу, посилення дії екстракардіальних факторів.
3. Покращення коронарного кровообігу і нормалізація процесів обміну.
4. Підвищення загального тонусу хворого.
5. Тренування серцево-судинної та інших систем з метою підвищення рівня функціональних можливостей організму пацієнта.
6. Розвиток компенсаторних та пристосувальних можливостей кровообігу організму хворого.
Протипокази для призначення ЛФК :
1. Гостра стадія міокардиту, ендокардиту, інфаркту міокарда.
2. Різкі прояви кардіосклерозу у людей похилого віку.
3. Злоякісна гіпертонія.
4. Розлади кровообігу, зумовлені слабкістю серцевого м’язу.
5. Приступи стенокардії.
6. Гіпертонічний криз.
7. Тахікардія в спокої більше 100 уд/хв.
8. Екстрасистолії.
9. Миготлива аритмія (тахіаритмічна форма).
10. Наростання декомпенсації.
11. Тяжкі стани, зумовлені приєднанням до основного захворювання інших: пневмонія, виразкова хвороба та ін.
Призначення лікувальної фізкультури вимагає індивідуального підходу до пацієнта з врахуванням патогенезу, перебігу захворювання. Необхідно враховувати тип розладу кровообігу (право- чи лівошлуночковий), ступінь порушення кровообігу. Показом до призначення ЛФК є симптоми, що вказують на стихання гострого процесу в перебігу хвороби. Це є зниження лейкоцитозу, ШОЕ, нормалізація пульсу, покращення загального самопочуття пацієнта.
Навантажувальні тести в обгрунтуванні допустимого навантаження в заняттях фізичними вправами.
Навантажувальні тести проводяться з метою вивчення реакції обстежуваного на дозоване фізичне навантаження. Аналізуючи отриману інформацію в динаміці, оцінюють зміни функціонального стану хворого, результати проведеного лікування та фізичних тренувань.
Навантажувальні тести повинні:
а) мати достатню потужність для виявлення латентної ішемічної хвороби серця, скритої серцевої недостатності;
б) мати достатньо інформації про стан серцево-судинної системи під час навантаження і зразу після його виконання;
в) тривалість навантаження повинна бути достатньою для отримання стійкого стану функціональних показників;
г) навантажувальний тест не повинен бути надто довготривалим.
Протипокази для проведення навантажувальних тестів.
1. Стенокардія спокою, або часті приступи стенокардії при фізичному навантаженні.
2. Передінфарктний стан, чи ознаки недавно перенесеного інфаркту міокарда.
3. Миготлива аритмія.
4. Діастолічний тиск
5. Застійна недостатність серця.
Під час навантаження і у відновний період реєструють пульс, артеріальний тиск, ЕКГ. (Докладніше див. тему ”Загальні основи лікувальної фізкультури” – ІІ заняття).
При інфаркті міокарда виникає ішемічне вогнище некрозу серцевого м’язу внаслідок тромбозу або тривалого спазму однієї з вінцевих артерій серця.
Значення фізичної реабілітації хворих інфарктом міокарда важко переоцінити. Програма реабілітації хворих інфарктом міокарда – це комплекс послідовних етапів реабілітації в кардіологічному стаціонарі, у відділені реабілітації місцевого кардіологічного санаторію та в поліклініках за місцем проживання хворго.
Принципами фізичної реабілітації є ранній початок, комплексність, безперервність і послідовність всіх етапів реабілітації.
Завдання стаціонарного етапу реабілітації:
1) досягнути такого рівня фізичної активності, щоб хворий міг сам себе обслуговувати;
2) підніматися на один поверх по сходах;
3) здійснювати прогулянки до 2-
Завдання санаторного етапу реабілітації:
1) відновлення фізичної працездатності;
2) психологічна реадаптація хворого;
3) підготувати пацієнта до самостійного життя та виробничої діяльності.
Завдання диспансерно-поліклінічного етапу реабілітації:
1) відновлення функції серцево-судинної системи;
2) підвищення толерантності до фізичних навантажень;
3) вторинна профілактика ІХС;
4) відновлення працездатності, повернення до професійної діяльності;
5) збереження відновленої працездатності;
6) часткова чи повна відмова від підтримуючої медикаментозної терапії;
7) покращення якості життя хворого.
Робоча група ВООЗ рекомендує 3- і 5- тижневу програми стаціонарного етапу реабілітації хворих інфарктом міокарда. В.А. Сілуянова, Е. В. Сокова (1978) рекомендують 6- тижневу програму фізичної реабілітації.
Тимчасові протипокази до призначення ЛФК:
1. Тривалі та інтенсивні болі в області серця та за грудиною, що погано купуються валідолом, нітрогліцерином і купуються лише введенням наркотиків.
2. Наростання ознак серцево-судинної недостатності.
3. Висока темперетура, лейкоцетоз, що не має тенденції до зниження.
4. Стійкі порушення ритму (стійка екстасистолія, миготлива аритмія, приступи пароксизмальної тахікардії).
5. Гострий тромбофлебіт.
6. Гострий інфаркт легені.
7. Гостре порушення мозкового кровообігу.
8. Від’ємна динаміка на ЕКГ, що вказує на погіршення вінцевого кровообігу.
9. Тахікардія вище 100 уд /хв.
На суворому ліжковому режимі ЛФК призначають після ліквідації больового синдрому та важких ускладнень гострого періоду ІМ.
Завдання:
а) відволікти пацієнта від хвороби, покращити його настрій;
б) профілактика ускладнень (гіпостатичної пневмонії, парезу кишківника, тромбемболічних ускладнень);
в) помірне стимулювання екстракардіальних факторів кровообігу;
г) покращення окисно-відновних процесів в організмі та в міокарді зокрема;
д) навчання хворого навиків правильного дихання;
ж) тренування вестибулярного апарату;
з) підготувати хворого до повороту на бік, сідання.
Форми ЛФК: лікувальна гімнастика, ранкова гігієнічна гімнастика, індивідуальні завдання для самостійних занять.
Лікувальну гімнастику проводять з вихідного положення лежачи на спині, з активних (а іноді пасивних) вправ у дистальних відділах кінцівок. Темп виконання повільний, кожну вправу повторюють 3-4 рази. Тривалість заняття 3-5 хвилин. В комплекс включають не більше 8 вправ: статичні дихальні вправи, рухи китицями рук, ступнями, вправи на розслаблення, пасивні вправи для середніх м’язових груп верхніх і нижніх кінцівок, повороти голови, не відриваючи її від подушки (табл. 19).
При адекватній реакції на навантаження через 2-3 дні комплекс ЛГ потрібно розширювати: збільшується спочатку кількість повторень вправ, а пізніше в комплекс включають нові вправи для підготовки хворого до повороту на бік. Вперше хворий повертається на правий бік при допомозі методиста в присутності лікаря на 1 хв, потім знов повертається на спину і продовжує заняття.
Якщо хворий освоїв комплекс фізичних вправ і повороти на бік, він може перед сніданком виконувати ранкову гігієнічну гімнастику, використовуючи вивчені вправи, а після тихої години може повторити цей комплекс як самостійні заняття.
Розширений ліжковий режим призначають при адекватній реакції на попередні навантаження.
Завдання:
а) подальше тренування екстракардіальних факторів кровообігу;
б) перевести хворого з лежачого положення в сидяче;
в) адаптувати серцево-судинну систему і організм в цілому до роботи з вихідного положення сидячи;
г) навчити виконувати вправи в положенні сидячи;
д) підготувати хворого до вставання, ходьби.
Перехід хворого з лежачого положення в сидяче досить відповідальний момент. Перше присаджування проводять під керівництвом інструктора ЛФК. Інструктор розказує пацієнту механіку присаджування: поворот на правий бік на краю ліжка, звисання ніг та піднімання тулуба при переході з горизонтального положення в положення сидячи. Інструктор повинен перший раз допомогти фізично пацієнту на етапі підйому тулуба та опущення ніг, вивчити реакцію хворого на це навантаження.
Перехід хворого в положення сидячи починається з заняття лікувальною гімнастикою. Після виконання підготовчих вправ у вихідному положенні лежачи хворого присаджують на 30-60 с, потім переводять у горизонтальне положення і продовжують заняття. Після цієї процедури для кращої адаптації пацієнта можна піднімати головний кінець на 80°, щоб хворий міг 6-10 хв знаходитись в напівсидячому положенні. Коли хворий вже сідає самостійно, в заняття потрібно включати вправи з вихідного положення сидячи.
Крім занять з методистом хворий повинен виконувати РГГ перед сніданком та самостійні заняття після тихої години.
В кінці ліжкового режиму хворий повинен вільно сидіти на ліжку зі спущеними ногами 15-20 хв, пересідати на крісло, не переходячи у вертикальне положення.
При відсутності нових ускладнень, стабілізації АТ, адекватній реакції на попередні навантаження, початком формування на ЕКГ коронарного зубця Т хворого переводять на палатний (напівліжковий) режим.
Завдання:
а) подальше тренування екстракардіальних факторів кровообігу;
б) підготовка і перехід хворого в положення стоячи, навчання ходьбі;
в) адаптація серцево-судинної системи і всього організму до роботи в вертикальному положенні тіла;
г) поступове тренування серцевого м’язу.
На палатному режимі заняття ЛФК проводять з вихідного положення лежачи – сидячи на кріслі – лежачи. Поступово збільшують кількість вправ, що виконуються з вихідного положення сидячи. Включають вправи з рухами в проксимальних відділах кінцівок. Це змушує працювати великі групи м’язів.
Особливу увагу потрібно приділяти хворому в день, коли він вперше за час хвороби прийме вертикальне положення. Заняття починають з вихідного положення сидячи на кріслі. Пізніше хворий з допомогою методистів і спираючись на спинку приставленого крісла поступово встає на ноги. У вертикальному положенні хворий здійснює 2-3 вдихи і видихи, сідає на крісло і продовжує заняття. Коли він зможе самостійно стояти на ногах, методист дозволяє переступати з ноги на ногу. Наступного дня пацієнт здійснює 2-3 кроки, пізніше пробує ходити біля ліжка, по палаті, поступово збільшуючи відстань ходьби. Необхідно завжди стежити за показниками пульсу, тиску, самопочуттям пацієнта.
До кінця палатного режиму пацієнт повинен вільно пересуватися по палаті, до 50 % денного часу проводити сидячи. Один раз в день методист повинен провести з хворим заняття ЛФК, тривалість – 15-20 хв. Ще пацієнт повинен самостійно перед сніданком виконувати ранкову гігієнічну гімнастику та після тихої години – індивідуальні завдання для самостійних занять.
Принципи реабілітації:
1. Програма фізичної реабілітації є логічним продовженням попереднього етапу відновного лікування. Визначаючи руховий режим, необхідно враховувати всі види фізичної активності пацієнта (побутову, професійну). Недооцінка цих даних, неправильно вироблений режим рухової активності, праці та відпочинку можуть спричинити погіршення коронарної недостатності або негативні гемодинамічні зрушення. Тому після попереднього етапу лікування необхідно знизити виконуване хворим попереднє навантаження і повернутись до нього лише на 7 – 10 день.
2. Поступове збільшення фізичних навантажень і стабілізація рухової активності у відповідності з функціональними можливостями серцево-судинної системи хворого.
3. Безперервність, регулярність навантажень. Лише багаторазовий, постійно діючий чинник сприяє адаптації до навантажень.
4. Простота використовуваної методики, що необхідно для досконалого управління процесом відповідного лікування.
Типи програм фізичних тренувань хворих.
Тип А: заняття лікувальною гімнастикою проводяться в домашніх умовах з періодичним контролем функціонального стану серця.
Тип Б: заняття проводяться в спеціальних гімнастичних залах під медичним наглядом; в перші місяці після інфаркту застосовують дозоване фізичне тренування і субмаксимальні вправи.
Тип В: фізичні тренування лабораторного типу в гімнастичному залі; досягнення максимального рівня в фізичному стані хворого з високою частотою серцевих скорочень; використовують складні тести для визначення функціонального стану серця.
Тип Г: хворий займається за власною методикою.
Програма типу А обов’язкова для всіх хворих, що перенесли інфаркт міокарда; програма типу Б доступна для осіб, що живуть недалеко від поліклініки; програма типу В використовується в наукових дослідженнях; програма типу Г не придатна для інфарктних хворих.
Для збільшення навантаження спочатку потрібно подовжити дистанцію а пізніше збільшити темп ходьби, для зменшення навантаження – навпаки, спочатку знизити темп, а пізніше дистанцію.
Темп ходьби може бути повільний (70-80 кр/хв), помірно прискорений (до 100 кр/хв) і швидкий (120-130 кр/хв). Це буде відповідно 3-3,5; 3,5-4; 4,5-5 км/год.
Програма дозованої ходьби залежить від рівня функціонального стану серцево-судинної системи. Для осіб І ФК рекомендований темп ходьби 110 кр/хв, можлива швидка ходьба 2-3 хв, біг – 1-2 хв. Для осіб ІІ ФК – темп до 110 кр/хв, 2 – 3 хв хода в темпі 120 – 130 кр/хв, 1-2 хв – біг в помірному темпі. Для осіб ІІІ ФК хода в середньому темпі до 90 кр/хв, біг протипоказаний. Для осіб IV ФК темп ходьби не більше 70-80 кр/хв.
На початку тренувань темп дозованої ходьби і пульс повинні мати 60-70 % від порогових показників, через 3 тижні підвищуватись до 80-90 % при ЧСС не більше 100-120 за хвилину.
Варіантом дозованої ходи є підйом по сходинках, що може здійснюватись в повільному темпі (1 сходинка протягом 3-4 с), швидкому (1 сходинка за 1 с), і в середньому.
Способи пересування по сходинках: приставним кроком на кожній сходинці (для IV ФК), приставним кроком на кожній 3-4 сходинці (для ІІІ ФК), звичайним перемінним кроком (І-ІІ ФК).
Завдання медичної реабілітації при захворюваннях органів дихання.
Загальні при всіх захворюваннях:
1. Вдосконалення (нормалізація) вищих регуляторних механізмів центральної нервової системи.
2. Покращення психічних процесів – вольових, відчуття, сприйняття та ін.
3. Вироблення та закріплення навичок самоконтролю, саморегуляції, керування диханням, розслаблення м’язів.
4. Вдосконалення діяльності та збільшення функціональних можливостей дихальної системи (збільшення ЖЕЛ, легеневої вентиляції, екскурсії грудної клітки і передньої черевної стінки (діафрагми), покращення газообміну, укріплення м’язів, що приймають участь в диханні).
5. Покращення акту дихання (ритму, глибини, плавності).
6. Загальне укріплення та загартування організму. Підвищення опірності до простудних захворювань.
Завдання при окремих захворюваннях:
Пневмонія:
1) посилення крово- та лімфообігу в легенях з метою прискорення розсмоктування ексудату, продуктів запалення та попередження ускладнень;
2) покращення легеневої вентиляції – профілактика виникнення ателектазів;
3) попередження розповсюдження утворення злук в плевральній порожнині;
4) активізація тканинного обміну та окисно-відновних процесів в організмі;
5) підвищення нервово-психічного тонусу;
6) покращення дренажної функції легень;
7) потенціювання дії лікарських засобів.
Бронхіальна астма:
1) сприяння зменшенню спазму бронхів і бронхіол;
2) навчити хворого керувати диханням, щоб він вмів керувати ним під час астматичного приступу, полегшуючи його;
3) покращення дихання: подовження видиху;
4) активізувати трофічні процеси в тканинах;
5) укріплення організму хворого в цілому і, зокрема, дихальних м’язів для попередження розвитку емфіземи легень;
6) зняття патологічних кортико-вісцеральних рефлексів і відновлення нормального стереотипу регуляції дихального апарату; підвищення нервово-психічного тонусу;
7) збільшення адаптації організму до зростаючих фізичних навантажень.
Бронхіт:
1) посилення крово- та лімфообігу;
2) зменшення чи ліквідація запальних змін в бронхах;
3) відновлення дренажної функції бронхів;
4) профілактика хронічного бронхіту, пневмонії;
5) підвищення місцевої та загальної резистентності бронхіального дерева, опірності організму до простудних захворювань.
Емфізема легень:
1) збереження еластичності легеневої тканини;
2) збільшення рухомості грудної клітки і хребта;
3) тренування діафрагмального дихання, збільшення дихальної екскурсії діафрагми;
4) укріплення дихальних м’язів, особливо тих, що задіяні у видиху – зниження підвищеного тонусу дихальної мускулатури;
5) навчання навичків правильного, ритмічного дихання з подовженим видихом;
6) покращення функції системи кровообігу.
Плеврит:
1) боротьба з дихальною недостатністю;
2) сприяння розсмоктуванню ексудату, протидія формуванню плевральних злук;
3) активізація крово- та лімфообігу;
4) відновлення функції апарату зовнішнього дихання;
5) адаптація серцево-судинної, дихальної систем організму в цілому до зростаючих фізичних навантажень.
Бронхоектатична хвороба:
1) покращення відтоку мокроти з легень;
2) ліквідація запальних процесів;
3) розвиток рухомості з’єднань грудної клітки і хребта;
4) підвищення загальної та місцевої резистентності бронхіального дерева.
Призначаючи лікувальну фізкультуру, необхідно дотримуватись індивідуального підходу до пацієнта, враховуючи вік, стать, фізичний розвиток, ступінь тренованості. Велике значення має характер і тривалість захворювання, наявність чи відсутність ускладнень хвороби, ступінь легенево-серцевої недостатності, функціональні можливості хворого (табл. 28). Проконтролювати функціональні можливості можна за допомогою функціональних проб з дозованим фізичним навантаженням: пробна процедура лікувальної гімнастики. Спеціальні дослідження: спірометрія (краще динамічна проба по Розенталю), спірографія, рентгенографія, оксигемографія, пневмотахометрія, пневмографія.
Спірографічні тести, що включають в себе оцінку легеневої вентиляції (ЧД, ДО, ХОД) (табл. 3), оцінку адаптаційних можливостей апарату зовнішнього дихання (ЖЕЛ, проби Штанге, Генчі, МВЛ), визначення характеру порушень апарату зовнішнього дихання (обструктивні, та змішані зміни), по показниках, що характеризують бронхіальну прохідність (співвідношення між вдихом і видихом), індекс Тіфно-Вотчала.
Показники зовнішнього дихання.
1. Частота дихання ЧД 16-20 за 1 хв.
2. Дихальний об’єм до 500-800 мл.
3. Хвилинний об’єм дихання ХОД 5-8 л/хв.
4. Життєва ємність легень ЖЕЛ у чоловіків 3,5-
у жінок 2,5-
5. Резервний об’єм вдиху РОвд. 45-55% ЖЕЛ.
6. Форсована життєва ємність легень ФЖЄЛ у чоловіків 2,5-3,5;
у жінок 1,8- 2,5.
7. Проба Тіфно 70% ЖЄЛ.
8. Максимальна вентиляція легень АМВЛ 70-120 л/хв.
9. Коефіцієнт дихальних резервів КДР = ЖВЛ/ХОД вище 8.
10. Показник швидкості руху повітря ПШРП = ХВЛ/ЖЕЛ 16-20.
11. Хвилинне поглинання кисню ХПО2 200-350 мл.
12. Коефіцієнт використання кисню КВО2 =ХПР/ХОД*100 35-45 мл.
13. Пневмотахометрія на видосі у чоловіків 4-8 л/сек
у жінок 3-6 л/сек.
14. Затримка дихання на вдиху – 40с
на видиху –30с.
Масаж призначають після стихання запального процесу.
Масаж починають з носа і носо-губного трикутника. Потім масують передню стінку грудної клітки, спину.
Масаж носа і носо-губного трикутника:
1) лінійне, півколове погладжування, лінійне і півколове розтирання, після цього безперервна лабільна вібрація спинки, бокових поверхонь та крил носа від кінчика до перенісся і надбрівних дуг;
2) лінійне погладжування і розтирання носо-губного трикутника від середини до носо-губної складки і назад.
Масаж триває 1,5-2 хв, кожен прийом повторюють 2-3 рази.
Масаж передньої стінки грудної клітки.
1) площинне поверхневе і глибоке погладжування передньої стінки грудної клітки;
2) спочатку лінійне, потім півколове розтирання міжреберних м’язів від грудини до підпахвинної лінії;
3) погладжування передньої стінки грудної клітки в повздовжньому напрямку;
4) спіралевидне розтирання міжреберних проміжків по парастернальній лінії в повздовжньому напрямку;
5) погладжування;
6) безперервне розминання великого грудного м’язу від грудини до плеча;
7) погладжування;
8) масаж закінчують двома прийомами погладжування в поперечному напрямку (від грудини):
а) погладжування нижніх відділів грудної клітки по міжреберних проміжках, після чого м’яко стискають бокові стінки грудної клітки під час видиху;
б) погладжування реберних дуг долонними поверхнями І–V пальців обох китиць, при цьому ІІ – V пальці ковзають по верхньому краю реберної дуги, а великі пальці – по нижньому. Кінці пальців при рухах обернені до мечовидного відростку грудини.
Тривалість масажу передньої стінки грудної клітки не більше 3-3,5 хв.
Масаж задньої стінки грудної клітки:
1) площинне, поверхневе і глибоке погладжування;
2) спіралевидне розтирання кожної половини спини в повздовжньому напрямку;
3) погладжування спини долонними поверхнями китиць в повздовжньому напрямку;
4) лінійне розтирання спини в повздовжньому напрямку;
5) погладжування;
6) спіралеподібне розтирання паравертибральних ділянок в повздовжньому напрямку;
7) погладжування;
8) лінійне розтирання міжреберних м’язів від хребта до пахвинної лінії і назад;
9) погладжування;
10) безперервне розминання (зміщування) м’язів спини в повздовжньому напрямку;
11) погладжування;
12) безперервне розминання м’язів спини в поперечному напрямку;
13) погладжування;
14) безперервне розтирання (пиляння) спини в проперечному напрямку ліктьовим краєм обох китиць;
15) погладжування;
16) безперервне S–подібне розминання м’язів спини в повздовжньому напрямку;
17) погладжування;
18) безперервне S–подібне розминання верхнього краю трапецієподібного м’язу від шиї до плеча;
19) погладжування;
20) перервна вібрація спини ліктьовим краєм обох китиць в поперечному напрямку;
21) погладжування;
22) перервна вібрація спини в поперечному напрямку. Китиця долонною поверхнею щільно притиснута до грудної клітки. Кінці пальців обернені до пахвинної лінії. Китиця повільно зміщується до хребта. В цей час другою китицею, зігнутою в кулак рівномірно постукують ліктьовим краєм по тилу ковзаючої руки. Рухи починають з бокових нижніх відділів грудної клітки;
23) погладжування;
24) лінійне розтирання міжреберних м’язів кожної половини грудної клітки;
25) погладжування;
26) безперервне розтирання (пиляння) спини в повздовжньому напрямку ліктьовим краєм обох китиць;
27) погладжування;
28) безперервне розтирання (пиляння) всієї спини в поперечному напрямку;
29) погладжування нижніх відділів грудної клітки долонними поверхнями обох китиць від хребта в поперечному напрямку. Рухи завершують м’яким стисканням бокових відділів грудної клітки під час видиху;
30) лінійне площинне погладжування спини долонями обох китиць в повздовжньому напрямку.
Важливість медико-соціальної реабілітації гастроентерологічних хворих зумовлена як значною поширеністю цієї групи захворювань, так і схильністю їх до хронічного рецидивуючого перебігу, що призводить до тривалої, а нерідко і стійкої втрати працездатності. Слід відмітити, що на сьогодні в системі охорони здоров’я вже складається етапна система реабілітації хворих на гастроентерологічну патологію, особливо тієї їх частини, яка перенесла хірургічне лікування.
Хвороби органів травлення дуже поширені. Вони характеризуються хронічним рецидивуючим перебігом, схильністю до прогресування та виникненням ускладнень, часто є причиною тимчасової та стійкої втрати працездатності. Тому одним із найактуальніших завдань гастроентерології, поряд із своєчасною діагностикою та вдосконаленням методів традиційного лікування, є повноцінна реабілітація хворих із патологією органів травлення на різних етапах (клінічному, санаторному, адаптаційному), з використанням комплексу заходів: лікувально-охоронний режим, дієтохарчування, фармакотерапія та масаж, фізіотерапевтичні процедури та санаторно-курортне лікування.
Виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки
Призначення реабілітаційного лікування базується на патогенетичних принципах. Необхідно враховувати, що виразкова хвороба являється варіантом кортико-вісцеральної патології з наявністю різноманітних вегетативних, гуморальних, ендокринних порушень, судинних та трофічних розладів. В патогенезі захворювання виявлена роль відхилень імунологічної реактивності та інфекційного фактору. Суттєве значення має порушення трофіки та захисного бар’єру слизової оболонки шлунку.
Основна мета медичної реабілітації виразкової хвороби – поетапне диференційоване застосування лікувальних факторів в фазі загострення, затухаючого загострення, нестійкої ремісії та профілактиці рецидивів.
Головними завданнями є наступні:
· в фазі загострення – зменшення больового синдрому, зниження моторно-евакуаторної активності шлунку та рівня кислотоутворення, нормалізація функціонального стану центральної нервової системи;
· при наявності симптому „ніші” цибулини дванадцятипалої кишки необхідна додаткова стимуляція загоюючих процесів, трофічної функції вегетативної нервової системи;
· в фазі нестійкої ремісії подальше зниження рухової активності шлунку та дванадцятипалої кишки, кислотоутворення, нормалізація функціонального стану центральної нервової системи;
· в фазі ремісії застосовують методи медичної реабілітації для підтримки процесів, які забезпечують рівновагу між факторами захисту слизової оболонки та агресії, з метою досягнення профілактичного протирецидивного ефекту.
Лікування природними та преформованими фізичними факторами показано практично в любій фазі неускладненої виразкової хвороби дванадцятипалої кишки. У хворих виразковою хворобою шлунку при наявності виразкового дефекту обов’язкове підтвердження спеціальними методами дослідження доброякісного процесу (тільки після цього розпочинають фізіотерапію на проекцію шлунку).
В фазі загострення виразкової хвороби дванадцятипалої кишки поставленим завданням відповідають методи фізіотерапії та щадного аплікаційного теплолікування.
Використовують:
· Грілку з гарячою водою, яку накладають через вологу прокладку з хлопкової тканини на проекцію пілуродуоденальної зони протягом 20-30 хвилин, 3-4 рази в день після їди і на ніч. Кількість процедур не обмежують, хворі можуть застосовувати грілку до зникнення больового синдрому. Призначення солюксу значно менш ефективне.
· Аплікації парафіну, які накладають на епігастральну ділянку та пупкову зону і на хребет в межах сегментів Th6-Th9. Температура парафіну 50-520С, експозиція 30-40 хвилин, щодня 10-15 процедур.
· Електросон – метод загальної дії, використовують для досягнення нейротропного ефекту. Частота імпульсів від 5 до 20 Гц, яку збільшують протягом курсу на 5 Гц через 2-3 процедури. На курс лікування 15-20 щоденних впливів. Застосовують на любому етапі лікування виразкової хвороби.
· Центральна електроаналгезія за допомогою апарату „ЛЕНАР”. Частота імпульсів в діапазоні 800-100 Гц і підпорогова сила струму. Тривалість процедур поступово збільшують від 20 до 40 хвилин, кожна наступна процедура триваліша від попередньої на 5 хв.
· Синусоїдальні модульовані струми (СМС) – для зняття больового синдрому. Прокладки розміром по 300 см2 розміщають поперечно, одну – на епігастральну ділянку, проекцію цибулини дванадцятипалої кишки, другу – на хребті в межах сегментів Th6-Th9. Режим змінний, І-ІУ рід роботи по 3-4 хв, в другій половині курсу по 5-6 хв. Глибина модуляції протягом курсу зростає з 25 до 100%, частота модуляцій – 100 Гц. Процедури проводять через день, 10-15 на курс лікування.
· Електрофорез 0,1% р-ну атропіну сульфату, 0,2% р-ну платифіліну гідротартрату, 1% р-ну новокаїну. Тривалість 15-20 хв, щодня або через день, 10-12 процедур на курс.
· Низькочастотна магнітотерапія – здійснює протизапальну дію, покращує мікро циркуляцію, стимулює процеси регенерації слизової оболонки навколо виразкового дефекту. Застосовують на любому етапі лікування.
· Для стимуляції процесів регенерації – ДМХ-терапія на проекцію щитовидної залози, експозицією 6 хвилин щодня, потужність 1,5 Вт, на курс лікування 15 процедур.
· УВЧ-терапія – поперечне розміщення конденсаторних пластин над проекцією гастродуоденального переходу або проекції виразкового дефекту, зазор по 2-
В фазі нестійкої ремісії або ремісії виразкової хвороби застосовують:
· Електрогрязелікування за допомогою постійного електричного струму. Грязеві мішечки розміщують над проекцією дванадцятипалої кишки і підключають до аноду та на хребті в межах сегментів Th6-Th9 (катод). Щільність струму 0,02-0,03 мА/см2, тривалість 20 хв, на курс 8-10 процедур через день.
· Водолікування – для досягнення седативного ефекту. Теплі прісні ванни (температура 37-390С, експозиція 15-20 хвилин), хвойні (150 мл екстракту на одну ванну), йодобромні, хлоридно-натрієві (концентрація солі 20 г/л), морські (2 пачки морської солі на одну ванну). На курс лікування до 15 процедур.
· Лазеротерапія – для закріплення проведеного лікування та з метою профілактики рецидивів захворювання. Застосовують внутрішньовенне лазерне опромінення крові, лазеропунктуру, опромінення зон Захар’їна-Геда, сегментарних та інших рефлексогенних зон. Використовують низько енергетичний гелій-неоновий або інфрачервоний лазер, потужністю 5-20 мВт/см2. Процедури призначають щодня або через день, 10-12 на курс лікування.
· Лікування мінеральними водами в питтєвому режимі. Показані гідрокарбонатні, гідрокарбонатно-сульфатні, гідрокарбонатно-хлоридні мінеральні води (на зразок „Поляна квасова”, „Свалява”, „Лужанська”, „Боржомі”, „Славяновська”, „Єсентуки
Хронічний гепатит
Основною метою медичної реабілітації являється покращення функціонального стану гепатоцитів, зменшення печінково-клітинного запалення, імуномодуляція. Для цього необхідно вирішити наступні завдання:
· Покращити кровопостачання гепатоцитів та мікроциркуляцію крові в печінкових дольках, обмінні процеси в паренхімі, функціональний стан клітинних мембран;
· В більшій ступені стимулювати жовчовиділення, ніж жовчоутворення;
· Зменшити набряк печінкової тканини;
· Ліквідувати можливе токсичне пошкодження печінки продуктами метаболізму в кишківнику;
· Здійснювати імунокоригуючу дію.
Комплексне застосування лікувальних фізичних факторів передбачає:
· Виключення шкідливих факторів (фізичних навантажень, необґрунтованого прийому медикаментів, алкоголю, тютюну);
· Призначення лікувального харчування – дієта №5;
· Внутрішній прийом гідрокарбонатних, гідрокарбонатно-сульфатних, сульфатно-хлоридних мінеральних вод, тобто з переважним вмістом гідрокарбонатних та сульфатних аніонів, малої та середньої мінералізації („Луганська”, „Славяновська”, „Єсентуки №4”, „Кримська”, „Феодосійська”, „Моршинська ропа №6” розведення №1, „Миргородська”, „Куяльник” і ін.). Мінеральні води п’ють теплими, невеликими ковтками, за 40-60 хв до їди, по 200-250 мл 3 рази в день;
· Беззондові тюбажі мінеральної води. Проводяться зранку натще. Хворі лежачи в ліжку на правому боці з теплою грілкою протягом 15-20 хвилин малими ковтками приймають 400 мл теплої мінеральної води і продовжують лежати ще 40-60 хв. Проводять 2 рази на тиждень, 6-8 разів на курс лікування;
· Кишкові зрошення – сприяють механічному вимиванню ентеротоксинів, зменшують бактеріальну нагрузку на печінку, рефлекторно покращують кровопостачання та жовчевідток із печінки;
· ДМХ-терапія. Випромінювач встановлюють із зазором
· УВЧ-терапія – конденсаторні пластини встановлюють спереду над ділянкою печінкової тупості, а позаду – в межах сегментів Th7-Th10, зазор по
· Низькочастотна магнітотерапія;
· Ультразвук – спочатку (5-6 процедур) озвучують тільки паравертебральні зони зліва і справа в межах сегментів Th7-Th10, режим імпульсний 10 мс, потужність 0,2 Вт/см2. Потім додатково озвучують ділянку проекції печінки, потужність 0,4 Вт/см2, яку збільшують протягом курсу до 0,6 Вт/см2. Тривалість озвучування збільшують від 3 до 5 хв на кожне поле, на курс лікування 10-12 процедур через день.
· Парафіно-озокеритові аплікації – температура 47-480С, експозиція 20-30 хв, щодня або через день, 10-12 процедур на курс лікування;
· Лазеротерапія – впливають гелій неоновим лазером на проекцію правої та лівої долі печінки та паравертебрану зону на рівні Th8-Th10 хребців. Потужність 14 мВт;
· Гальваногрязелікування – грязеві мішечки розміщують над проекцією печінки та в ділянці правого підребер’я (анод) та позаду в межах сегментів Th7-Th10 справа від хребта (катод). Температура 36-380С, сила струму до 20 мА, експозиція 20 хв, через день, до 10 процедур на курс лікування;
· Водолікування: теплові обгортання (температура 36-390С, експозиція 20-30 хв), прісні теплі ванни (температура 37-380С, експозиція 15 хв), мінеральні (концентрація солі 20 г/л), морські, хвойні (100 мл екстракту на ванну), йодобромні, кисневі , радонові (концентрація 1,5 кБк/л, експозиція 10-15 хв), вуглекислі ванни (концентрація 0,8-1,0 г/л, температура 35-340С, тривалість 10-15 хв), через день, 10-12 процедур на курс лікування.
