ВІРУСНІ ГЕПАТИТИ

МАТЕРІАЛИ ДО САМОПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЙ

З ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ДЛЯ СТУДЕНТІВ МЕДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ 5 КУРСУ

 

ВІРУСНІ ГЕПАТИТИ

(HEPATITIS VIROSAE)

Вірусні гепатити (ВГ) – група антропонозних захворювань з фекально-оральним і рановим механізмами зараження, що супроводжуються інтоксикацією і переважним ураженням печінки, нерідко жовтяницею. http://hepatit.in.ua/

Розрізняють ВГ А, В, С, D, Е, F, G, кожний з яких має свого збудника. До цієї групи не належать вторинні гепатити, http://www.rostbubnov.narod.ru/Infec/Vt_vir_gep.html що їх спричинюють віруси цитомегалії, герпеса, Епштейна-Барра, аденовіруси.

Епідеміологія.

ВГ А http://ua.textreferat.com/referat-14525.html — типова кишкова інфекція, джерелом якої є хвора людина, переважно в початковому періоді хвороби. Найбільшу епідеміологічну небезпеку становлять хворі з субклінічною і безжовтяничною формами хвороби. Зараження відбувається через фекально-оральний механізм, який реалізується харчовим, водним і контактно-побутовим шляхами.

Вірус гепатиту А можна виявити в фекаліях хворого наприкінці інкубації і в наступні 10-12 днів, до появи жовтяниці. Тому максимальна заразливість припадає на продромальний період. Сприйнятливість висока. Найчастіше хворіють діти у віці від 5 до 14 років. Чітко виявляють осінньо-зимову сезонність і періодичні підйоми захворюваності через кожні 3—5 років і більше. Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет.

При гепатиті В http://www.veda.kiev.ua/gepatyt-v/ джерелом інфекції є хворі з різними клінічними формами гострого, хронічного вірусного гепатиту і цирозу печінки, а також здорові носії інфекції, У крові хворого вірус з’являється за кілька тижнів до перших ознак хвороби, зберігається весь гострий період і зникає в період реконвалесценції. Можливе хронічне носійство вірусу. Основний шлях передачі збудника — парентеральний, який найчастіше реалізується при переливанні донорської крові та її препаратів, різноманітних перкутанних маніпуляціях (операції, ін’єкції ліків тощо), користуванні спільно бритвою, манікюрним набором, ножицями, якщо вони забруднені інфікованою кров’ю. Можливе зараження статевим шляхом, а в тропічних країнах — трансмісивне.

Сприйнятливість висока. Найчастіше хворіють діти до року і дорослі у віці понад 30 років. До групи ризику належать лікарі хірургічних спеціальностей, лаборанти, медсестри, хворі особи, які часто отримують ін’єкції.

Вірус гепатиту В має поверхневий (HBs), ядерний (НВс) і додатковий (НВе) антигени, проти яких в організмі виробляються специфічні антитіла: анти-HBs, анти-НВс і анти-НВе.

ВГ С  http://medicalplanet.su/Img/317.jpg передається парентерально, рідше статевим шляхом, його епідеміологія подібна до епідеміології гепатиту В. Основними факторами передачі є донорська кров та її компоненти.

ВГ D http://www.infekcii.net/etiologiya-epidemiologiya-diagnostika-gepatita-d/ спричинюється дельта-вірусом, який є дефектним. Для формування своєї оболонки він використовує HBsAg, тому уражає людей, які вже інфіковані вірусом гепатиту В. Збудник передається переважно з кров’ю, тому найвищу інфікованість виявлено у наркоманів. Імунітет до гепатиту В захищає і від інфікування дельта-вірусом.

ВГ Е має фекально-оральний механізм передачі збудника. Характеризується високим рівнем захворюваності та епідемічними спалахами в районах з незадовільним водопостачанням. Частіше хворіють дорослі в країнах з жарким кліматом.

Клініка. ВГ мають різноманітні варіанти клінічного перебігу. Це добре видно з сучасної класифікації їх проявів і наслідків.

Клінічна класифікація вірусних гепатитів (табл.1а, табл 1б):

І. Етіологічні види: А, В, С, D, Е, F, G.

2. Форми: жовтянична, безжовтянична, субклінічна, інапарантна.

3. Циклічність перебігу: гострий, затяжний (підгострий), хронічний.

4. Ступінь важкості: легкий, середньої важкості, важкий, дуже важкий.

5. Ускладнення: гостра печінкова енцефалопатія (прекома, кома), загострення (клінічне, ферментативне), функціональні та запальні захворювання жовчних шляхів.

6. Наслідки: видужання, залишкові явища (астеновегетативний синдром, постгепатитна гепатомегалія), затяжна реконвалесценція, постгепатитна гіпербілірубінемія, безсимптомне вірусоносійство, хронічний гепатит, цироз печінки, первинний рак печінки.

Тривалість інкубаційного періоду при ВГ А від 7 до 45 днів, при гепатиті В — від 6 тиж до 6 міс, при інших видах гепатитів — в межах декількох тижнів. Для ранньої і диференціальної діагностики ВГ лікарю поліклініки особливо важливо виявити симптоми початкового періоду, який спостерігається майже у всіх хворих. Лише у 2-5 % хворих (переважно на гепатит В) він не проявляється і тоді першою ознакою хвороби є жовтяниця.

Гострий ВГ характеризується циклічністю клінічного перебігу, який ділять на 3 періоди: початковий (переджовтяничний), розпалу (жовтяничний) і реконвалесценції. http://infect.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=30&Itemid=30

У початковий період можна виявити катаральний, диспепсичний, астеновегетативний та артралгічний синдроми.

ГА має відносно легкий перебіг, важкі форми трапляються зрідка (табл. Критерії діагностики гепатиту А). У більшості випадків захворювання починається гостро з ознак загальної інтоксикації. Початковий період триває 3-5 днів. Температура тіла частіше підвищується раптово (до 38 °С). З’являються біль голови, розбитість, ломота в тілі, зрідка катаральні зміни верхніх дихальних шляхів. Диспепсичний синдром буває рідше: знижується і навіть зникає апетит, виникають нудота, блювання, гіркота в роті, відрижка, дисфункції кишок (послаблення випорожнення або схильність до закрепів), відчуття важкості і тупий біль в епігастрії та правому підребер’ї. Больовий синдром зрідка може бути значно вираженим, симулюючи приступ гострого холециститу.

Астеновегетативні прояви характеризуються вираженою загальною слабкістю, зниженням працездатності, кволістю, запамороченням.

Гепатит С http://www.gvkg.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=227:gepatut-c&catid=45:viddilennya-fizioterapii&Itemid=153 характеризується легшим, ніж ГВ, клінічним перебігом, без важких форм і летальних наслідків, але із схильністю до рецидивів. Проте досить часто в подальшому формуються хронічний гепатит і цироз печінки.

Поєднання ГВ з дельта-інфекцією призводить до важчого і тривалішого перебігу хвороби із загостреннями і рецидивами та інших ускладнень (зокрема печінкової коми), хронічного гепатиту, цирозу печінки.

При ГЕ інкубаційний період триває до 45 діб, у продромі переважають диспепсичні явища. Хвороба перебігає важко, нерідко з геморагічним синдромом, а у вагітних жінок (в останньому триместрі) у фулмінантній формі з високою летальністю. Хронізації процесу майже немає.

При ВГ різних типів появі жовтяниці передує збільшення розмірів печінки. Спочатку жовтіють склери (мал. 2), слизова оболонка твердого піднебіння і під’язикової ділянки, потім — шкірні покриви. Інтенсивність жовтяниці різна — від ледь помітної до насиченої, шафранового кольору. Зменшується діурез, сеча стає концентрованою, темно-коричневою через різке збільшення вмісту білірубіну. Знебарвлюються випорожнення. В розпалі хвороби печінка збільшується майже у всіх хворих, її край рівний, закруглений, поверхня гладка, консистенція — м’яко-еластична. У 25 % хворих збільшена селезінка. Пульс частіше сповільнений, артеріальний тиск знижений, тони серця приглушені. Важкість перебігу ВГ визначається вираженістю інтоксикації та жовтяниці.

При масивному дифузному ураженні печінки розвивається дуже важкий ступінь ВГ. Його клініко-лабораторними ознаками є: 1) скарги на виражену слабкість, провали пам’яті, інверсію сну, біль в ділянці печінки; 2) печінковий запах з рота; 3) швидке наростання жовтяниці та симптомів інтоксикації (сильна нудота, повторні блювання), скорочення розмірів печінки; 4) підвищення температури тіла і тахікардія; 5) наявність геморагічного синдрому; 6) лейкоцитоз і збільшення кількості паличкоядерних нейтрофілів; 7) швидке наростання білірубінемії та зниження активності АлАТ і АсАТ; 8) різке падіння показників зв’язуючої функції сироваткового альбуміну і різке наростання лейкоцитарного індексу інтоксикації; 9) поява в сечі кристалів тирозину.

Безжовтяничну форму ВГ частіше реєструють у дитячих і сімейних осередках ГА, рідше—ГВ або ВГ іншої етіології. Клінічні прояви в основному виражені слабо, але майже у всіх хворих збільшена печінка і вона злегка болюча при пальпації. Підставою для діагнозу можуть бути: 1) спілкування з хворими або парентеральні маніпуляції, які за часом вкладаються в максимальний інкубаційний період, властивий даному типу гепатиту; 2) типові клінічні прояви початкового періоду хвороби; 3) наявність гепатолієнального синдрому; 4) цегляний колір сечі (великий вміст уробіліну) (мал. 5); 5) висока активність АлАТ і АсАТ у сироватці крові; 6) гіпербілірубінемія до 30-35 мкмоль/л з переважанням вмісту прямого білірубіну; 7) диспротеїнемія, позитивні осадові проби; 8) підтвердження захворювання вірусологічними та імунологічними методами діагностики. http://revolution.allbest.ru/medicine/00218435_0.html

При стертих формах гепатиту клінічні прояви виражені слабо.

Субклінічну форму ВГ легше виявити в епідемічних осередках (до 30 % інфікованих осіб). При ній клінічних проявів немає, але чітко визначаються ензимологічні та імунологічні зміни крові (підвищена активність сироваткових амінотрансфераз, наявні антитіла до вірусу гепатиту). 

При інапарантній формі ВГ виявляються лише імунологічні ознаки хвороби.

Численні дослідження та спостереження останніх років свідчать, що гепатит С (ГС) є важливою проблемою медичної науки і охорони здоров’я усіх країн світу, яка все більше загострюється. Така оцінка цієї патології визначається широким розповсюдженням, прогресуючим зростанням захворюваності, вираженим поліморфізмом клінічних проявів, множинністю природних і штучних шляхів передачі збудника, високою вірогідністю формування хронічних уражень печінки.

За оцінками спеціалістів, у світі інфіковано вірусом ГС (ВГС) від 500 млн до 1 млрд осіб. У США щорічно виявляється 33 тис. нових випадків ГС, а кількість інфікованих осіб сягає 4 млн; від хронічних хвороб печінки, пов’язаних із ВГС-інфекцією, вмирає 8-10 тис. осіб за рік, а до 2010 р. це число може сягнути 38 тис. Несприятлива епідемічна ситуація відзначається й у Російській Федерації. Захворюваність на гострий ГС (ГГС) в цій країні у 2003-2004 рр. становила 5,2 та 4,8; на хронічний ГС (ХГС) – 33,1 та 34,0; показники виявлення безсимптомних форм інфекційного процесу – відповідно 119,9 та 117,1 на 100 тис. населення. Загальна кількість інфікованих ВГС в Росії досягає 5 млн людей. У Західній Європі приблизно 1-2 % населення хронічно інфіковано ВГС. Так, у Франції щорічно заражаються ВГС близько 6 тис. осіб, а число інфікованих сягає 600-650 тис. осіб (1,1 % населення).

Показники частоти виявлення маркерів ВГС-інфекції серед здорової популяції, перш за все, донорів крові, які прийнято розглядати як критерій оцінки поширеності інфекції, у країнах Західної Європи складали 0,1-1,6 %, у США – 0,5-1,5 %, у країнах Східної Європи та Азії – 1,5-4,0 %, Африканського континенту – 4-10 % і вище. За даними ряду авторів, більш як 3 % населення планети інфіковано ВГС, і на сучасному етапі спостерігається пандемія ГС, яка за своїми масштабами та кількістю інфікованих людей у 4-5 разів перевищує розповсюдженість ВІЛ-інфекції. Вважають, що у найближчому майбутньому поширеність ГС може зрости у десятки разів.

Відомо, що ГГС у більшості випадків має мінімальну клінічну симптоматику, жовтяниця та інші клінічні прояви відмічаються лише у 15-20 % хворих. Але у 70-85 % інфікованих розвивається ХГС, котрий є основною клінічною формою інфекційного процесу. У свою чергу, багаторічна персистенція вірусу при ХГС може бути основою прогресуючого ураження печінки й призводити до формування цирозу печінки (ЦП) із наступним високим ризиком розвитку гепатоцелюлярної карциноми (ГЦК). Тяжкі ураження печінки у термінальній стадії ВГС-інфекції у більшості розвинених країн світу є показанням до трансплантації печінки. За прогнозами ВООЗ, у найближчі 10-20 років ХГС стане основною проблемою національних органів охорони здоров’я, оскільки очікується, що в результаті його значного розповсюдження на 60 % може зрости кількість хворих на ЦП, на 68 % – на ГЦК, на 280 % – хворих з печінковою декомпенсацією та у 2-3 рази – смертність від захворювань печінки. Враховуючи викладене, у багатьох публікаціях підкреслюється єдність гострих і хронічних форм ВГС-інфекції. Вважають, що до категорії інфекційних хвороб, крім ГГС і ХГС, мають бути віднесені також ЦП, ГЦК і позапечінкові прояви, асоційовані з ВГС.

Останніми роками стала наявною актуальність проблеми ГС для медичної науки та практичної охорони здоров’я України. Однак офіційна реєстрація, переважно жовтяничних форм ГГС, у країні проводиться лише з 2003 р. У зв’язку з цим фактичні матеріали про фактичні масштаби розповсюдженості ГС, клініко-епідеміологічні особливості, частоту реалізації природних і штучних шляхів передачі збудника, роль і питому вагу цієй інфекції у структурі вірусних гепатитів та інфекційної патології в цілому перебувають у стадії накопичення. Досі відсутні уявлення про закономірності й особливості розвитку епідемічного процесу (ЕП) ХГС та його зв’язок і кількісне співвідношення з гострими формами інфекційного процесу, що суттєво утруднює розробку й проведення ефективних лікувально-діагностичних, профілактичних та протиепідемічних заходів.

Робота присвячена вивченню епідеміологічних особливостей ГС в Україні; фактичної інтенсивності, тенденцій розвитку, проявів і рушійних сил ЕП у сучасних умовах; розробці основних напрямків підвищення ефективності епідеміологічного нагляду (ЕН) за цією інфекцією.

Згідно з матеріалами офіційної статистики, показники захворюваності, головним чином на жовтяничні форми ГГС, у 2003 р. (початок офіційної реєстрації) складали 2,78, у 2004 р. – 2,33, у 2005 р. – 2,55 і у 2006 р. – 2,18 0/0000. Середній показник захворюваності на ГС за вказаний період дорівнював 2,46 0/0000. Найвищі середньорічні показники за цей час  реєструвалися у Запорізькій (6,96 0/0000), Кіровоградській (5,88 0/0000), Одеській (4,11 0/0000) областях, містах Києві (4,19 0/0000) та Севастополі (4,12 0/0000). До регіонів з дещо нижчим рівнем захворюваності можна віднести Дніпропетровську (3,62 0/0000), Чернігівську (3,47 0/0000) та Харківську (2,51 0/0000) області. У АР Крим (2,37 0/0000), Донецькій (2,30 0/0000), Київській (2,12 0/0000) та Луганській (2,05 0/0000) областях показники наближалися до середніх по Україні, а на решті територій були меншими за них (від 1,97 0/0000 у Черкаській до 0,70 0/0000 у Лівівській областях).

Епідеміологічний аналіз захворюваності на клінічно виражені форми ГГС у м. Києві, де реєстрація випадків хвороби здійснюється з 1997 р., дозволив виділити два періоди розвитику ЕП, що відрізняються за інтенсивністю. У 1997 р. показник захворюваності на ГС у м. Києві складав 4,4 0/0000, у наступні п’ять років (1998-2002 рр.) спостерігалась тенденція до зростання захворюваності, і у 1998 р. її показник дорівнював 11,9 0/0000, у 1999 р. – 12,6, у 2000 р. – 14,8, 2001 р. – 14,2, у 2002 р. – 12,6 0/0000. Для другого періоду розвитку ЕП (2003-2006 рр.) характерним є зниження і стабілізація показників захворюваності на ГГС: у 2003 р. – 5,0 0/0000, у 2004 р. – 3,2, у 2005 – 3,5, 2006 – 4,6 0/0000.

Особливістю розвитку ЕП ГГС у м. Києві на другому етапі була зміна домінуючих шляхів передачі збудника.

Питома вага медичних парентеральних втручань як можливого фактору інфікування ВГС знизилась з 26,0 % в 1997 р. до 6,4 та 10,4 % у 2005 і 2006 рр. відповідно. Встановлено, що найбільше епідеміологічне значення у цей період набув штучний парентеральний шлях передачі вірусу при ін’єкційному введенні наркотичних речовин. Питома вага ціього шляху передачі ВГС в 1997 р. складала 45,2 %, у 2000 р. – 65,8 %, у 2003 р. – 65,9 %, у 2005 р. – 59,1 %, у 2006 р. – 37,6 %. Відмічено також збільшення кількості хворих, зараження яких відбулося статевим шляхом, – з 6,1 % в 1997 р. до 36,0 % у 2006 р. (у 5,9 разу). У свою чергу, зростання епідемічної значимості передачі ВГС при ін’єкційному введенні наркотичних речовин і статевим шляхом визначило вікову структуру хворих, переважання молодих осіб віком 15-29 років. Так, у м. Києві у 2001 р. 89,1 % зареєстрованих випадків ГГС припадали на осіб цієї вікової групи; у 2002 р. – 87,3 %, у 2003 р. – 75,0 %, у 2004 р. – 69,4 %, у 2005 р. – 75,3 %, у 2006 р. – 56,0 %.

Є усі підстави вважати, що дійсний рівень захворюваності на ГГС в Україні, у тому числі у м. Києві, принаймні, у 5-6 разів вищий, оскільки хворі на безжовтяничні, субклінічні форми інфекційного процесу у більшості випадків залишаються нерозпізнаними і не потрапляють до уваги лікарів. Є дані, відповідно до яких на один жовтяничний випадок ГГС припадає не менше 6 випадків, що перебігають без жовтяниці.

Хронічні форми інфекційного процесу ГС, число яких значно перевищує кількість гострих форм, в Україні усе ще не підлягають державній реєстрації. У зв’язку з цим серйозну тривогу викликає той факт, що на тлі зниження числа випадків ГГС, що реєструються, відзначається зростання захворюваності на неверифіковані хронічні гепатити (ХГ). За далеко не повними даними, за період із 1993 по 2005 рр. захворюваність вперше встановленими ХГ виросла з 35,9 до 68,0 0/0000 – в 1,9 разу. З урахуванням ефекту постійного накопичення таких хворих сумарні показники захворюваності на неверифіковані ХГ у 2004, 2005 і 2006 рр. складали відповідно 612,2, 652,0 і 680,3 0/0000. Оцінюючи наведені матеріали, необхідно враховувати, що за сучасними уявленнями, етіологічними чинниками 80 % і більше ХГ є віруси гепатитів В і С. У цілому, представлені дані дозволяють прийти до висновку про широке розповсюдження хронічних вірусних гепатитів, у тому числі ХГС, у нашій країні, які, проте, у більшості випадків залишаються нерозпізнаними. За оціночними розрахунками, що були проведені нами з урахуванням даних літератури, в Україні станом на 01.01.07 р. живуть біля 178 тис. осіб із ХГС (380,8 0/0000), з них з діагнозом, встановленим уперше в житті – 17-18 тис. (37,9 0/0000).

Етіопатогенетичні та клініко-епідеміологічні характеристики ГС визначають особливості його поширення як у популяції в цілому, так і серед окремих груп населення, на різних територіях. Вивчення таких особливостей неможливе без даних сероепідеміологічних досліджень – методологічного підходу, котрий базується на систематичному накопиченні й дослідженні зразків сироваток (плазми) крові від репрезентативних груп населення на специфічні серологічні маркери. Вказаний підхід було використано з метою вивчення фактичної інтенсивності ЕП ГС у сучасних умовах, шляхів і факторів передачі збудника, визначення груп підвищеного ризику інфікування тощо.

У результаті проведених досліджень встановлено, що при обстеженні донорів крові і вагітних, які були індикаторною групою, частота визначення анти-ВГС становила 1,3 та 2,0 % (табл. 1). За сучасними уявленнями, такий епідеміологічний фон сам по собі свідчить про достатньо широке розповсюдження ВГС-інфекції.

Таблиця 1

Визначення антитіл до ВГС серед різних груп населення

Група обстежених	Кількість обстежених	Виявлені анти-ВГС
		абс.	%±mр
Споживачі ін’єкційних наркотичних препаратів	1 221	734	60,1±1,4
ВІЛ-інфіковані:	1 211	646	53,3±1,4
у тому числі: заражені при ін’єкційному введенні наркотичних препаратів	593	452	76,2±1,7
статевим шляхом	92	21	22,8±4,4
шляхи і фактори не встановлені	526	173	32,9±2,0
Медичні працівники	2 253	75	3,3±0,4
Пацієнти спеціалізованих відділень багатопрофільних стаціонарів	2 368	119	5,0±0,4
Донори крові	1 200	22	1,3±0,3
Вагітні	1 203	24	2,0±0,4

 

Отримано дані, згідно з якими на сучасному етапі одним з провідних факторів ризику інфікування ВГС, що обумовлені соціальними проблемами суспільства, залишається ін’єкційне введення наркотичних препаратів. Найвищі показники визначення анти-ВГС, які є відображенням високої інтенсивності ЕП, зареєстровані при обстеженні СІН – 60,1 % і ВІЛ-інфікованих – 53,3 %. Необхідно відмітити, що у групі ВІЛ-інфікованих, які практикують ін’єкційний спосіб споживання наркотиків, анти-ВГС були виявлені у 76,2 % обстежених. В осіб, інфікованих ВІЛ статевим та іншими шляхами, частота виявлення цього маркеру складала від 22,8 до 32,9 %. Широке розповсюдження ГС серед СІН впливає не тільки на інтенсивність ЕП, рівень захворюваності, клінічні прояви інфекційного процесу, але й призводить до зростання епідеміологічної значимості інших штучних і природних (статевого, перинатального, в умовах побутових гемоперкутанних контактів) шляхів передачі збудника, залученню до ЕП різних, у тому числі благополучних прошарків населення. До того ж наркотичні препарати, передусім героїнові, можуть впливати безпосередньо на гепатоцити, спричиняючи токсичне ураження печінки. Це, у свою чергу, створює передумови для зміни перебігу й наслідків інфекційного процесу ГС у СІН, визначає високу питому вагу субклінічних форм, збільшує частоту загострень і рецидивів та розцінюється як головний чинник ризику розвитку хронічних захворювань печінки, ЦП і ГЦК.

Привертають увагу високі показники визначення маркера інфікування ВГС у ВІЛ-інфікованих. Успіхи у розробці високоактивних антиретровірусних препаратів для лікування хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД дозволили суттєво знизити захворюваність на опортуністичні інфекції, подовжити тривалість безсимптомного періоду та життя таких пацієнтів. Разом з тим, останнім часом накопичились дані, згідно з якими ГС став все більш поширеною та небезпечною опортуністичною інфекцією, котра визначає захворюваність і смертність хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. Імунодефіцитний стан у ВІЛ/ВГС коінфікованих пацієнтів супроводжується активною реплікацією ВГС і сприяє прискоренню прогресування уражень печінки і формування ЦП. У свою чергу, ВГС утруднює застосування антиретровірусних препаратів для терапії ВІЛ-інфекції через їх гепатотоксичність, що негативно впливає на очікувану тривалість життя хворих. Всі ці несприятливі наслідки посилюються, якщо пацієнтом є СІН.

Як було зазначено вище, активне залучення до епідемічного процесу осіб репродуктивного віку сприяє підвищенню епідемічної значущості перинатального шляху передачі ВГС. Враховуючи постійне зростання кількості випадків ВІЛ-інфекції серед вагітних в Україні, були проведені дослідження, спрямовані на виявлення анти-ВГС у ВІЛ-інфікованих вагітних. Було встановлено, що частота визначення цього маркера серед них дорівнювала 45,8 %. У дітей віком 18 міс., народжених ВІЛ-інфікованими матерями, частота визначення анти-ВГС склала 2,4 %, що свідчить про формування в них перинатального ГС (при цьому частота перинатальної передачі ВІЛ в цих же дослідженнях становила 5,5 %).

Висока частота виявлення маркерів інфікування ВГС серед ВІЛ-інфікованих дозволяє розглядати цю інфекцію як одну з ВІЛ-маркерних. І навпаки, факт ВІЛ-інфікування є прямим показанням для обстеження на маркери вірусних гепатитів із парентеральним механізмом передачі збудників, передусім ГС.

Отримані в результаті сероепідеміологічних досліджень дані про широке розповсюдження ГС серед СІН, ВІЛ-інфікованих та інших осіб, які належать до груп підвищеного ризику інфікування, дають усі підстави вважати ГС соціально обумовленою хворобою.

Встановлено можливість внутрішньолікарняного поширення ГС. Показник виявлення анти-ВГС у персоналу лікувальних відділень різного профілю склав 3,3 %, що у 2,5 разу вище, ніж у групі порівняння. Найвища частота виявлення анти-ВГС відзначена при обстеженні медичного персоналу у відділеннях гемодіалізу – 8,9 %, гематології і переливання крові – 6,1 %, хірургічного профілю – 5,3 %. Ці показники були відповідно в 6,8, 4,7 і 4,1 разу вищі, ніж в референтній групі.

Частота виявлення маркера інфікування ВГС серед соматичних хворих, госпіталізованих у спеціалізовані відділення багатопрофільних стаціонарів, складала 5,0 % – у 3,8 разу вище, ніж у донорів крові. Як і слід було очікувати, найвищі показники виявлення анти-ВГС відзначені при обстеженні хворих відділень гемодіалізу – 27,5 %. Досить високий рівень інфікованості зареєстрований також у пацієнтів відділень гематології і переливання крові (8,8 %), гастроентерологічних (8,4 %) та інших стаціонарів.

Значний інтерес становлять дані, отримані в результаті сероепідеміологічного обстеження пацієнтів відділень терапевтичного профілю. Серед хворих із клінічним діагнозом «хронічний гепатит» та «цироз печінки», які перебували на лікуванні у гастроентерологічних стаціонарах, анти-ВГС були виявлені відповідно у 22,1 та 24,0 % випадків. В обстежених хворих з діагнозом «хронічний гепатит», госпіталізованих до терапевтичних відділень, частота визначення анти-ВГС дорівнювала 10,2 %. Слід наголосити, що такі хворі потребують тривалого, часто повторного лікування і є нерозпізнаними активними джерелами збудника.

Проведені дослідження показали, що у відділення різного профілю, у тому числі терапевтичного, можуть надходити пацієнти, інфіковані ВГС. Відсутність етіологічної «розшифровки» хвороби може призводити до помилок у лікуванні і до прогресування хронічного ураження печінки. З іншого боку, щодо нерозпізнаних хворих, які перебувають на лікуванні у неінфекційних стаціонарах, не проводяться відповідні протиепідемічні заходи, і такі пацієнти можуть бути активними джерелами збудника та сприяти поширенню ГС. На жаль, досі зберігається тенденція госпіталізації хворих на ХГ до соматичних (терапевтичних, гастроентерологічних) стаціонарів.