Лекція 5
Тема: Соціальна поведінка. Соціологія конфлікту.
План
1. Біхевіоризм як наука про поведінку.
2. Девіантна поведінка.
3. Соціологія конфлікту.
4. Структура, функції та механізм соціального конфлікту.
Рекомендована література.
1. Гідденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999.
2. Громова О. Конфликгология. Курс лекций. – М., 2000.
3. Дружинин В., Конторов А. Введение в теорию конфликта. – М., 1989.
4. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. Учеб. пособие. – М., 1995.
5. Ішмуратов А.Т.Конфлікг і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів. – К., 1996.
6. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. -Спб.,1992.
7. Корнелиус X., Фзйр Ш. Вниграть может каждьій. Как разрешать конфпикш.-М., 1992.
8. Конфликтология: ученик для вузов /РатниковВЛ.,Ратникова В.П-М,2001.
9. Скотт Д.Г. Конфликты и пути их преодоления. – К., 1991.
10. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.
11. Соціологія. Підручник / За ред.проф. Городяненка В.Г. – К., 2002.
Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога П.Монсона, вивчає не лише ‘’поведінку людини в суспільстві’’, але й суспільство через ‘’поведінку людини’’.
Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. Поведінка притаманна не тільки людині, а й тваринам. Проте, на відміну від тварин, поведінка людини формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціально обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих – вся гама людяності.
Поведінка – форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи дію іншої людини.
У 20-ті рр. ХХ ст.. у США набув широкого поширення один з важливих напрямів психології і позитивістської соціології – біхевіоризм (англ. behaviourism – поведінка), який предметом свого дослідження вважає поведінку людей, сприймаючи її як лише фізіологічні реакції на вплив зовнішнього середовища (стимули). Положення і методи біхевіоризму були перенесені із психології в соціологію, антропологію, педагогіку та ін. науки про поведінку.
Творцями біхевіоризму вважаються американські психологи Е.Порндайк (1874-1949) і Дж. Уотсон (1878-1958).
Біхевіоризм, як правило, не визнає якісної різниці між поведінкою людей і тварин, стверджуючи, що психологія покликана вивчати не свідомість, а поведінку людей, що є доступною для безпосереднього спостереження, а тому соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з’ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини.
В соціологічній концепції американського соціолога Дж. Хоманса соціальна поведінка і взаємодія індивідів постає як система обмінів поведінковими актами, обумовленими способами врівноваження винагород і виплат, що найчастіше реалізується в сфері бізнесу.
Суть біхевіористської соціології і теорії соціального обміну полягає в тому, що:
• – індивід прагне повторити дії, які винагороджуються;
• – якщо появляються ті ж стимули, що і раніше, то і поведінка індивіда стає такою ж, як і раніше;
• – чим більше ціниться дія, тим більше вона істинна, чим частіше дія винагороджується, тим менше ціниться (надлишки);
• – якщо дії не одержують бажаного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволення.
Вивчаючи поведінку людини варто згадати рольову теорію особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявлянні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.
Теорії соціальної установки також розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.
Подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки знаходять у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».
Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.
Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі.
Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об’єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у конкретному предметному і соціальному середовищі).
Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об’єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспозиції — це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типових ситуаціях.
Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об’єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний(емоційна оцінка об’єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об’єкт переддія).
Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, надширокі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.
Референтна група — соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конретний час, прагне належати в майбутньому.
Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім’я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.
У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.
На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управління, теорії «людських стосунків» та ін. Однак фрагментарність її методології не дає змоги розкривативсю повноту механізмів життєдіяльності особистості.
2.Девіантна поведінка.
Девіація присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті і як соціальне явище буває різноманітною Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов’язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.
Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».
Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):
– конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;
– інновація — допускає згоду з певною культурною метою, ле заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;
– ршпуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;
– ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;
– заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.
Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінкиі відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:
– відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності;
– застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;
– викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об’єктивних закономірностей функціонування суспільства;
– нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;
– руйнуванні взаємозв’язку її структурних компонентів;
– послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.
Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв’язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення.
Девіантну поведінку сьогодні вивчає девіантної поведінки соціологія – галузь соціології, що вивчає соціальні. відхилення (девіацію), їх причини, форми прояву, а також здійснює типологізацію девіантноі поведінки, розробляє концептуальні основи стратегії і механізму соціального контролю. Витоками. девіантної поведінки соціології вважаються “моральна статистика” та “соціальна гігієна” – напрями емпіичної. соціології, що вивчали в XIX ст. в Європі різні соціальні патологи (хвороби) й відхилення (злочинність, проституція тощо). Згідно традиції, яка бере початок від класичної праці Е.Дюркгейма “Самогубство”, продовженої в працях П.Сорокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона, Р.Дарендорфа та ін. сучасних соціологів, основна причина поведінки, що відхиляється – у специфічному соціальному явищі аномії, тобто нехтуванні, або відкиданні існуючих в суспільстві норм. Ті види поведінки, які відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам, переважно характеризуються як “нормальні”, ті ж, які тою або ін. мірою не збігаються з ними, називають девіантною поведінкою. Що ж до критеріїв визначення девіантноі поведінки, то підходи до них є неоднозначними і часто викликають розходження і суперечки. Напр., захоплення чеченськими бойовиками лікарні в Кизлярі або Будьоновську для більшості росіян – злочинна акція, тобто девіація, але з т.з. чеченців, які вели війну на своїй території з російськими військами, – акт відплати за агресію і мужній вчинок. Отже, девіація пов’язана з невизначеністю як самих поведікових очікувань, так і оцінок, що даються різними людьми одній і тій же поведінці, яку одні вважають злочином, інші – нормою, навіть героїзмом.
Девіантної поведінки соціологія в порівнянні з кримінологією розглядає як предмет свого дослідження більш широкі, більш різнорідні зразки поведінки. Вона схильна аналізувати як свій предмет будь-які типи поведінки, які саме суспільством визначаються як “девіантні”. Дослідження девіантності охоплюють велику кількість різних видів поведінки (від вживання наркотиків, футбольного хуліганства і до чаклунства) та розглядають її як поведінку, на яку “наклеюється ярлик” девіантної.. Девіантної поведінки соціологія стверджує, що принаймні деякі типи злочинної поведінки є результатом здійснення соціального контролю над підлеглими або маргінальними прошарками. Як не парадоксально, але застосування закону може мати як ненавмисний наслідок посилення девіантності в суспільстві.
Соціальні відхилення можуть бути кваліфіковані декількома засобами. Найпоширенішим є поділ відхилень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін). При цьому негативні відхилення поділяються на злочинні, ін. правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки і т.п. За характером норм, що порушуються, можна також виділити відхилення у національних та міжнародних масштабах. Йдеться про нормативні засади поділу; деякі види поведінки є порушенням права, моралі, звичаїв, що існують уданій країні; деякі види пов’язані з порушенням загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права й моралі (агресивні війни, геноцид, расова дискримінація, міжнародний тероризм та ін.). Можлива кваліфікація в залежності від прийняття чи заперечення людиною завдань суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (Р.Мертон).
Виникнення концепції поведінки, що відхиляється, пов’язане з ім’ям Е.Дюркгейма, який протягом всієї своєї діяльності надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільствіві. Як у минулому, так і сьогодні не існує єдиної точки зору щодо причин та обставин походження девіації, існує три підходи до пояснення девіації:
1. біологічна (Ц.Ламброзо, Р.Шелдон);
2 психологічна (З.Фрейд);
3 соціологічна (Р.Мертон, Л.Олін, Г.Беккер).
Основна ідея першого підходу – фізичні особливості є причиною девіації. Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналізу таких загальних проблем як “розумові дефекти”, “дегенеративність”, “недоумкуватість” та “психопатія”. Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв’язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами. Слід підкреслити, що на основі тільки однієї психології, особливості, конфлікту чи “комплексу” не можна пояснити сутність злочинності чи ін. типу поведінки. Більш імовірно, що девіація походить від основ сполучення багатьох соціальних та психоогічних чинників. Щодо соціологічних пояснень походження девіації, то, незважаючи на всю відмінність цих теорій, їх поєднує визначення, як причин девіації різноманітних соціальних чинників: відсутність норм та розрив між завданнями суспільствава і засобами їхнього досягнення (теорії аномії): культ, цінності, що збуджують людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія “наклеювання ярликів'”); розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) таін.
Девіантної поведінки соціологія залежно від ступеня шкоди, що заподіяна інтересам особи, соціальній групі, суспільству в цілому, і типу норм, що порушуються, розрізняє такі види девіантної поведінки:
– деструктивну поведінку (шкода заподіяна лише особі і не відповідає загальноприйнятим соціально-моральним нормам);
– асоціальну поведінку (шкода заподіяна і особі, і соціальним спільнотам – сім’ї, сусідам та ін.);
– протиправну поведінку (порушення як моральних, так і правових норм (грабіжництво, вбивство тощо).
Для запобігання і профілактики девіантної поведінки використовується соціальний контроль (офіційний і неофіційний), який з самого початку його застосування розумівся як засіб повернення злочинця до нормативної, тобто такої, що відповідає нормам суспільства, поведінки. Згодом цей термін набув більш ширшого змісту, був тісно пов’язаний з процесами соціалізації особистості
3. Соціологія конфлікту
Конфлікт і пов’язана з ним проблематика є об’єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія — соціологія конфлікту.
Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.
Науково-практичний інтерес соціології конфлікту зосереджений на таких проблемах:
– сутність конфлікту, з’ясування джерел природи та ступеня конфліктності суспільства;
– специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;
– мотивація конфлікту;
– взаємозв’язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;
– управління конфліктами.
Соціологія конфлікту найчастіше послуговується такими категоріями, як «конфлікт», «соціальний конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживанішою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємодією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії. Найчастіше конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціальний конфлікт.
Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.
За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб’єктів соціуму. Стан конфлікту — далеко нерідкісне явище. Тією чи іншою мірою, в той чи інший час він властивий кожному соціальному суб’єкту на певних фазах його розвитку. З огляду на це, конфлікт часто розглядають як привід для розв’язання суперечностей. Це стимулювало увагу науковців до проблеми прогнозування та управління конфліктом, наслідки яких здебільшого відчутно залежать від гостроти зіткнення учасників конфліктної взаємодії.
Гострота конфлікту — ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечностей учасників конфліктної взаємодії. Як правило, цю гостроту засвідчує рівень інтенсивності конфліктних дій, що ставить у пряму залежність можливість вирішення конфлікту. Гострота конфлікту дає підстави спрогнозувати час, який потрібно буде затратити на подолання конфліктної ситуації, тобто спрогнозувати тривалість конфлікту.
Тривалість конфлікту — часові виміри існування конфлікту. Відповідно конфлікт може бути коротко-, середньо- та довготривалим, що залежить від цілей протиборствуючих сторін, гостроти проблеми, соціальної культури, ресурсів управління конфліктом.
Особливості конфліктної ситуації, можливості розв’язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктан-тів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави.
Сукупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі.
Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-динамічні кордони конфлікту: суб’єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).
Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв’язання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські, неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму та соціобіології. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К.Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.
К. Маркс застосовував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насильницьких форм набуде розв’язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним та обмеженим. Об’єктивно і глибоко проаналізувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його розв’язання — соціальний вибух і революцію.
Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.
Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.
Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія та звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів. Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р.Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.
Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.
1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.
2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними власних глибинних інтересів.
3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).
Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях. У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів було зроблено висновок про неможливість конфліктів. Існування їх припускалося лише в царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної соціології», яка тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.
Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів — національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних тощо, а наукова думка виявилася повністю обеззброєною перед ними. Під натиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років було загалом сформовано українське конфліктознавство, центром якого став Інститут соціології НАН України. Однак відчутною залишається недорозвиненість загальних концептуальних засад вивчення конфлікту.
4. Структура, функції та механізм соціального конфлікту.
Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших із них належать:
1. Сторони, що конфліктують. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони (конфліктанти). Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні й провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники тощо. Соціолог повинен з’ясувати соціальні характеристики сторін (належність до певної страти, соціальна роль, службове становище, вік, стать, освіта — якщо йдеться про індивидів).
2. Зона конфліктної взаємодії. Конфлікт виникає лише за наявності предмета суперечки, який зумовлює зону взаємодії його учасників. Часто його важко розпізнати, конфліктанти іноді й самі нечітко його уявляють. У зв’язку з цим зона конфлікту є дуже рухомою, може розширюватися та звужуватися.
3. Уявлення про ситуацію. Кожний з конфліктантів має власне уявлення про всі обставини, що спровокували та супроводжують конфлікт. А це створює додаткові підстави для непорозумінь.
4. Причини, мотиви. Кількість їх може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими або навпаки. Самі вони спонукають до вступу в конфлікт, постаючи як сукупність об’єктивних та суб’єктивних умов, що стимулюють конфліктну активність суб’єктів. Мотиви конфліктів конкретизуються у цілях, переслідуваних їх учасниками.
5. Умови, за яких відбувається конфлікт. З’ясування їх дає змогу розглядати конфлікт не як ізольовану систему, а як реальну соціальну ситуацію. Як правило, вони бувають політичними, економічними, культурними, психологічними тощо.
6. Дії. За конфліктної ситуації дії кожної зі сторін заважають іншій досягти мети й оцінюються як ворожі. Здебільшого вони проявляються в:
– створенні прямих або побічних перешкод для реалізації планів та намірів однієї зі сторін;
– невиконанні іншою стороною своїх обов’язків та зобов’язань;
– загарбанні або утриманні того, що, на думку цієї сторони, належить саме їй;
– нанесенні прямої чи побічної шкоди майну чи репутації;
– фізичному насильстві;
– погрозах та інших діях, що змушують протилежну сторону діяти всупереч своїй волі та обов’язкам;
– діях, що принижують гідність людини, соціальної спільноти.
Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегії, тактики. Серед головних принципів визначають концентрацію, координацію сил, нанесення удару по найвразливіших зонах суперника, економію сил та часу тощо. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорсткою, нейтральною, м’якою. У практичній реалізації вона передбачає:
– фізичне насильство, що має своїм наслідком винищення матерільних цінностей, блокування чужої діяльності, наругу над особистістю, а інколи і вбивство;
– психологічне насильство (образи, зневагу, дискримінаційні заходи, негативну оцінку особистості, приниження, брутальність тощо);
– захоплення та утримання об’єкта конфлікту; найчастіше це відбувається тоді, коли сторони борються за матеріальний об’єкт;
– тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);
– демонстраційні дії (публічні висловлювання, скарги, суїцидальні спроби, голодування, пікетування);
– санкціонування — постає як вплив на опонента через збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладання заборон, невиконання розпоряджень тощо;
– тактика коаліцій — виявляє себе у створенні союзів, розширенні можливостей протидії;
– фіксація власних позицій — передбачає використання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування пропозицій;
– дружелюбність (коректне спілкування, демонстрацію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, допомоги, вибачення, заохочення);
– угоди — передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.
7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні, що залежить не лише від правомірності домагань, але й від перипетій боротьби.
Отже, для існування конфлікту необхідні конфліктна ситуація, що складається об’єктивно; суб’єкти конфлікту; привід для його розгортання.
Механізм соціального конфлікту (процес його розвитку) містить декілька стадій:
Передконфліктна ситуація. Нерідко вона може бути благополучною, і тоді конфлікт розпочинається несподівано, під впливом зовнішніх чинників. Але найчастіше на цій стадії формуються передумови для конфлікту.
Інцидент. Він є першою сутичкою конфліктантів, зав’язуванням конфлікту. Інколи конфлікт може закінчитися на цій стадії (конфліктанти вирішують свої непорозуміння).
Ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін. Може бути безперервною (ступінь напруги у відносинах постійно зростає) та хвилеподібною (періоди напруги змінюються тимчасовим затишшям).
Кульмінація. Вона є крайньою точкою ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.
Завершення конфлікту. Конфліктанти можуть вийти з конфлікту за допомогою одного зі способів — насильства, примирення, роз’єднання (розриву).
Післяконфліктна ситуація. Йдеться про ситуацію, яка виникає після розв’язання конфлікту. Вона може бути як конструктивною, так і деструктивною, та найчастіше містить елементи обох характеристик одночасно.
Функції конфліктів
За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що зумовлює його позитивні та негативні функції. До позитивних відносять:
– сигналізування про осередки соціальної напрги — конфлікт дає змогу не тільки з’ясувати невирішені проблеми, а й сприяє відкритому вираженню позицій та інтересів;
– інноваційна — сприяє розвиткові суспільства завдяки трансформації сталих форм, руйнуванню нежиттєздатних структур;
– консолідуюча (інтегративна) — полягає в об’єднанні людей, що захищають власні інтереси, у виникненні інтересу до співпраці;
– активізація соціальних зв’язків — конфлікт інтенсифікує, динамізує взаємодію людей, що позитивно позначається на темпах розвитку суспільства;
– комунікативна — їй передує усвідомлення учасниками конфлікту власних та чужих інтересів; реалізується вона через пошук компромісу, взаємопристосування учасників конфліктної ситуації;
– зняття психологічної напруги — часто саме конфлікт є найефективнішим засобом нейтралізації психологічної напруги між його учасниками, стимулом до пошуку компромісів.
Попри те, будь-який конфлікт таїть у собі загрозу стабільності соціальної системи, нормальному функціонуванню суспільства, нерідко призводить і до деградації його учасників. Все це дає підстави для висновків і про негативні функції конфлікту як соціального явища, найсуттєвішими з яких є:
– дестабілізуюча — проявляється в порушенні соціального клімату, єдності, стабільності суспільства, окремих його сфер, спільнот, колективів;
– дезінтегруюча — спричиняє послаблення соціальних зв’язків у суспільстві, роз’єднаність, віддаленість його сфер, а також ускладнення пошуку компромісів;
–аксіологічна — втілюється у загостреному сприйнятті, оцінці цінностей, щодо яких спалахнула конфліктна ситуація, намаганні змінити систему пріоритетів тощо.
Будь-який конфлікт таїть загрозу певним цінностям, інтересам суспільства, соціальних спільнот, груп, індивідів, що породжує намагання відстояти, захистити їх різними, інколи й некоректними методами, а це спричиняє новий виток конфліктної ситуації.
Тому при їх розв’язанні необхідно враховувати не лише особливості конфлікту, характеристики та інтереси конфліктуючих сторін, а передусім причини, що його спровокували.
