Фармакотерапія  захворювань статевих органів.Фармакотерапія  у дерматології,  венерології. Фармакотерапія в анестезіології, реаніматології, при гострих отруєннях.

 

 

Фармакотерапія захворювань статевих органів у чоловіків і жінок

 

Фармакотерапія захворювань статевих органів у чоловіків

         Простатит

Простатит – запальний процес передміхурової залози . Найчастіше хворіють чоловіки у віці  25-45 років , в старшій віковій групі проявляється із розвитком аденоми передміхурової залози , прогресуванні застійних явищ у органах малого тазу .

Етіологія . Інфекційні простатити розрізняють : неспецифічні , гонорейні , трихомонадні і туберкульозні. Інфікування передміхурової залози може статися під час ангіни, грипу – інфекція потрапляє у передміхурову залозу гематогенним шляхом .До факторів які сприяють виникненню і розвитку простатитів відносять : нерегулярні статеві зносини , сидячий спосіб життя, часті переохолодження , зловживання алкоголем , гостра і солена їжа .

Патогенез .Патогенні бактерії локалізуються у центральній зоні передміхурової залози .При гематогенному шляху потрапляння інфекції захворювання має гострий початок  і гнійних характер . В запальний процес потрапляє і шийка сечового міхура . Передміхурова залоза складається із 30-50 ацинусів – тубулоальвеолярних залозок. Виділення секрету передміхурової залози залежить від рівня тестостерону , стану вегетативної нервової системи , тонусу гладкої мускулатури. У хворих похилого віку , які страждають хронічним простатитом переважає грамнегативна флора. Хронічний простатит у них призводить  до рубцювання із утворенням рубцевого звуження передміхурової частини уретри , склерозу передміхурової залози , що може призвести до важкої форми ниркової недостатності .

Клінічна картина . Розрізняють катаральний , фолікулярний та гнійно-паренхіматозний простатити . 

      Гострий катаральний простатит розвивається при гострих інфекціях ( ангіна , грип та ін.).Початок із незначної  дизурії , температура субфібрильна або нормальна , загальний стан задовільний . При неблагоприємному перебігу катаральний простатит переходить у   фолікулярний .

      Гострий фолікулярний або гнійний вогнищевий простатит . Симптоми проявляються гостро : біль , підвищення температури тіла до 38⁰С , дрижаки. Біль сильний , локалізований у промежині , дизуричні явища виражені сильніше , ніж при катаральному простатиті . Можливі больові відчуття під час дефекації .

      Гострий гнійно-паренхіматозний  або дифузний простатит . Запалення носить тотальний гнійний характер, окремі гнійнички зливаються між собою . Гнійний секрет залозок практично не опорожнюється по вивідним протокам у задню частину уретри . Клінічний перебіг важкий : захворювання розпочинається гостро із дуже вираженого болю , дизуричні явища виражені і швидко наростають . Інфільтрована передміхурова залоза стискає передміхурову частину уретри і призводить до часткової або повної затримки сечі , настає затримка стільця , газів. Акт дефекації різко болючий , розвиваються закрепи , турбує біль в животі , з’являються слизисті виділення із прямої кишки. Виражена температурна реакція  – підвищення температури досягає 39-40⁰С і вище , виникає пропасниця .

       Абсцес передміхурової залози . Поява його обумовлена патогенними бактеріями , які викликали простатит , а при гематогенному абсцесі – тією флорою , яка привела до розвитку основного гнійного захворювання . Етіологічним фактором захворювання являється грампозитивна бактеріальна флора .

Фармакотерапія  1.Лікування захворювань передміхурової залози , сім’яних пухирців і сім’яного горбика  повинно бути етіотропним  і патогенетичним.

        2.Антибактеріальні засоби призначаються у залежності від виділеної бактеріальної флори та чутливості до неї застосовуваних препаратів. Препаратами вибору є фторхінолони (офлоксацин , ципрофлоксацин , пефлоксацин , ломефлоксацин ), макроліди ( азітроміцин ,кларитроміцин , рокситроміцин ) і тетрацикліни ( доксициклін, міноциклін ).

        3.Використовують поєднання сульфаметоксизолу із триметопрімом (бісептол , септрін , бактрім ).

         4.При простатитах широко застосовують нітроксолін .

         5.При стійких штамах стафілококу та неефективності лікування використовують стафілококовий анатоксин або стафілококову аутовакцину .

          6.Хворим гострим катаральним простатитом показане призначення фторхінолонів (офлоксацин , ципрофлоксацин , ломефлоксацин , пефлоксацин ).

           7.При фолікулярних і паренхіматозних простатитах хворі повинні отримувати антибактеріальні препарати у великих дозах і комбіновано  по 10-12 днів із зміною їх до отримання клінічного ефекту .

           8.Для досягнення клінічного ефекту від лікування  має бути забезпечений відтік  запально-гнійного виділення із звивистих і криптоподібних вивідних протоків ацинусів ,яке забезпечується масажами передміхурової залози , проведенням фізичних методів дії на передміхурову залозу ( сидячі ванни , теплі мікроклізми  із ромашкою, шавлією, новокаїном,

діатермія та інші види фізіотерапії ).

           9.З метою підвищення імунореактивності організму і тканин передміхурової залози  необхідно періодично (кожні 3-4 місяці)  проводити 2-х  тижневі курси лікування метилурацилом  по 0,5 г х 3 рази в день або пентоксилом по 0,2 г х 4 рази в день , внутрішньом’язеве введення гама-глобулігну по 1-2 ампули , ін’єкції екстракту алоє , сироватки Філатова , продігіозану по 50мкг в/м через 4 дні –всього 4-5 ін’єкцій ( перше введення -25мкг ) або по 1 ін’єкції в день 4-5 днів .

          10. Пірогенал підвищує фагоцитоз , впливає на центр терморегуляції . Найефективніше його внутрішньовенне введення  по схемі : перша доза -25 мкг, на 2-й день при відсутності реакції – 37 мкг , на 3-й – 50 мкг , на 4-й – 50-75 мкг і т.д. При підвищенні температури до 38⁰ С і вище , дрижаках і появі слабкості через декілька годин після введення  наступного дня доза не збільшується , а залишається попередньою , Таким чином до 9-10 дня можна досягнути дози 100-150 мкг або навіть і більшої .

          11. При вираженій реакції на пірогенал  потрібно на 3-6 день розпочинати антибактеріальну терапію 1-2 антибіотиками в достатньо високий дозах і одним сульфаніламідним препаратом  або бактрімом .

          12. Оцінку ефективності  лікування хворих хронічним простатитом проводять безпосередньо під час закінчення курсу терапії і через 3-6 місяців .

          13. Для відновлення мікроциркуляції крові призначають трентал , ескузан , декаріс та інші препарати .

           14. Імунологічне лікування проводиться продигіозаном , який водиться внутрім’язево по 1 ампулі із розрахунку 0,05 мкг/кг впродовж 5 днів . З 4-5 дня його застосування призначається антибактеріальна етіотропна терапія , яка поєднується із фізіотерапією та масажем залози . Із інших імуномодуляторів ефективний тімалін .

           15. Патогенетична терапія передбачає одночасне лікування запальних захворювань органів , що втягуються  у запальний процес при простатиті ( сім’яні пухирці , сім’яний горбик , яєчок та їх придатків ).

           16. У хворих хронічним простатитом коли знижується копулятивна і репродуктивна  функції , погіршується загальний стан ,знижується працездатність і розумова активність лікування слід розпочинати із загальноукріплюючої терапії : фітин , вітаміни , фізкультура ,лікувальна гімнастика .

           17.Якщо відсутня можливість визначити вміст статевих гормонів , то лікування краще починати із менш активних препаратів ( метилтестостерон по 5 мг х з рази в день або тестобромлецит  по 1 таблетці х 3 рази в день сублінгвально  протягом 1 місяця ).

           18.При вираженій астенізації або гіпоандрогенії призначають : тестостерона пропіонат – 5% масляний розчин по 1 мл (50 мг) внутрішньом’язево 2-3  рази на тиждень по 3-4 неділі , або тестостерона  енантат – 20% розчин по 0,5 мл внутрішньом’язово 1 раз в 3-4 тижні , краще не більше 2-3 разів чи сустанон-250  по цій же схемі .

           19. Останнім часом для лікування хронічних простатитів  застосовують лідазу по 64 ОД підшкірно 1 раз в день курсами по 10-20 днів . Використовують протеолітичні ферменти :трипсин ,хімопсин , хімотрипсин , або застосовують стрептокіназу .

           20. При простатитах використовують препарати отримані  із пилку квітів ( полстимол , парапростом ) , а також маткове молочко , які  здійснюють бактеріостатичний і загальноукріплюючий вплив при цій патології .

           21. Важлива роль у лікуванні простатитів надається застосуванню фізіотерапевтичних  методів . Обмежено застосовують фізіотерапевтичні методи у гострій стадії захворювання  – показане призначення УВЧ –терапії із введенням ректально електроду в гумовому наконечнику на глибину 8-10 см в тепловій дозі 5-15 Вт по 12-15 хв. щоденно або через день .Показані теплі мікроклізми із 0,25% розчином новокаїну , ромашкою або шавлією.             

 

 Схема лікування простатиту

№	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
1.	Антибакгеріальна терапія	Фторхінолони	Офлоксацин, ципрофлоксацин, пефлоксацин, ломефлоксацин
		Тетрацикліни	Доксициклин
		Сульфаніламіди	Бісептол
2.	Поліпшення трофіки залози	Стимулятори метаболічних процесів у простаті	Простатилен
3	Вплив на стійкі штами стафілокока	Вакцини	Стафіллококковий анатоксин
4.	Підвищення іммунореактивності	Стимулятори метаболічних процесівпр процесів про процесів	Метилурацил
5.	Відновлення мікроциркуляції	Ангіопротектори	Ескузан
6.	Виражена астенізация чи гіпоандрогенемії	Андрогени	Тестостерона пропіонат
7.	Ферментотерапія	Ферменти	Лідаза

 

Схема лікування розладів статевої функції в чоловіків

№	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
1.	Стимуляція метаболічних процесів	Адаптогены	корінь женьшеню
2.	Пригнічення страху, тривоги, напруженості	транквілізатори	Хлозепід
3.	При надмірному порушенні і передчасній еяколяції	Препарати літію	Літію карбонат
		антидепрессанти	Кломіпрамін
4	Лікування еректильної дисфункції	Регулятори потенції	Силденафіла цитрат (віагра)
		А2-АБ	Іохімбін
		ПГ	Алпростаділ

 

Везикуліт . Везикуліт ( сперматоцистит ) – запалення сім’яного міхурця .

 Етіологія і патогенез . Як самостійне захворювання везикуліт спостерігається рідко . Найчастіше він є ускладненням  простатиту , уретриту або епідидиміту . Захворювання спричиняється гонококами , які потрапляють у сім’яні пухирці гематогенним  шляхом , через сім’явипорскувальну протоку чи контактним шляхом передміхурової залози . Везикуліт буває гострим і хронічним

 Гострий везикуліт .

Клінічна картина гострого везикуліту – характерні підвищення температури тіла до 38-39⁰ С , біль у пахвинних ділянках , промежині , прямій кишці ,який посилюється під час дефекації і еякуляції , гемоспермія , нерідко хворого морозить .Діагностика  гострого везикуліту базується на даних аналізу секрету сім’яних міхурців після масажу ( наявність лейкоцитів , еритроцитів , нерухомих сперматозоонів ) і ректального дослідження . Під час пальцьового дослідження через пряму кишку над передміхуровою залозою виявляють збільшенні , щільні і болючі сім’яні міхурці . Якщо процес посилюється на оточуючу клітковину ( паравезикуліт ) над передміхуровою залозою пальпується  дуже болючий інфільтрат без чітких меж . При емпіємі  сім’яного міхурця біля верхнього краю передміхурової залози пальпується утворення при натисканні на яке відчувається флюктуація.

 Лікування . Лікування хворих на гострий везикуліт таке ж , як і при гострому простатиті . Різниця полягає тому , що при тривалому гнійному процесі сім’яний міхурець рекомендують видаляти . При емпіємі сім’яного міхурця доцільні розтин і дренування .

  Хронічний везикуліт.

 Клінічна картина .Для хронічного везикуліту характерні  ниючий біль у промежині , крижах , прямій кишці , який поширюється  в зовнішні статеві органи , болючі еякуляції та ерекції , домішки крові у спермі ( гемоспермія ). Часто хронічний везикуліт поєднується  з простатитом . який лишається нерозпізнаним .Діагноз хронічного везикуліту встановлюють на підставі даних пальпації сім’яних міхурців ,дослідження їх секрету , уретро- та везикулографії . У секреті є лейкоцити , нерухомі сперматозоони , еритроцити . При посіві секрету виявляють збудника інфекції , визначають його чутливість  до антибактеріальних препаратів . Під час ректального дослідження сім’яні пухирці пальпуються у вигляді довгастих щільних чи м’яких мішкоподібних новоутворень , розташованих над передміхуровою залозою , помірно болючий при натисканні .

Лікування . Хворих на хронічний везикуліт лікують за такою ж схемою , як і при хронічному простатит .У разі тривалого гнійного процесу ( діагноз підтверджується за допомогою  генітографії ) рекомендується операція .

Епідидиміт .

Епідидиміт –запалення придатка яєчка .

Етіологія і патогенез . Виникає найчастіше внаслідок проникнення інфекції з інших осередків гематогенним шляхом . Розрізняють : гонорейний і туберкульозний епідидиміт .

Гострий епідидиміт може розвинутись після інструментального дослідження сечівника та сечового міхура , оперативного втручання із залишанням катетера , а також після травми або інфекційного захворювання ( грип , пневмонія , ангіна та ін.) .

Клінічна картина . При епідидиміті придаток яєчка збільшується , стає щільним , дуже болючим . Біль поширюється вгору за ходом сім’яного канатика і вище , аж до поперекової ділянки . При пальпації сім’яного канатика виявляється потовщена й болюча сім’явиносна протока . Проте слід пам’ятати , що гострий початок  епідидиміту не виключає можливості туберкульозного ураження ( тому при тривалому перебігу епідидиміту хворого треба ретельно обстежити , це стосується і випадків , коли під час утворення абсцесу шкіра мошонки спаюється з придатком яєчка ).Вирішальне значення для диференціальної діагностики в таких випадках  має виявлення мікобактерій туберкульозу в пунктаті  придатка яєчка або дані біопсії

Лікування . Хворі потребують постільного режиму . З дієти вилучають гострі страви . Для надання мошонці відповідного положення рекомендують носити плавки . Призначають новокаїнові блокади  сім’яного канатика , у перші  доби – холодні компреси . Після стихання гострих проявів застосовують теплові  та  фізіотерапевтичні процедури ( зігрівальні компреси , діатермію , УВЧ ) . Призначають антибіотики широкого спектра дії в поєднанні із сульфаніламідними препаратами . Прогноз при неспецифічному епідидиміті сприятливий . Проте іноді після запалення залишається щільний вузол-рубець , який блокує шляхи відтоку сімені , що може зумовити безплідність .

      Орхіт Орхіт – запалення яєчка .                                                                                                                             

Етіологія і патогенез . Інфекція потрапляє в яєчко гематогенним  чи лімфогенним шляхом  і є ускладненням інфекційних захворювань ( грип , пневмонія , паротитна інфекція та ін.) . Нерідко спостерігається поширення запального процесу з придатка на яєчко . За перебігом розрізняють гострий і хронічний орхіт .

Клінічна картина .При гострому орхіті хворі відзначають раптову появу болю в яєчку , високу температуру тіла  ( 38-39 ⁰ С ), нездужання , озноб , збільшення яєчка . Через 2-4 тижні гострі прояви стихають , проте нерідко в яєчку розвивається гнійний процес . Стан хворого поступово погіршується внаслідок  інтоксикації , біль у яєчку посилюється , з’являються набряк і почервоніння шкіри мошонки . Часто процес з яєчка поширюється на придаток . Інколи формується абсцес , рідко спостерігається  атрофія яєчка .Хронічний орхіт може виникати після гострого або одразу набувати хронічного перебігу . Діагностика орхіту : під час пальпації виявляють ізольоване збільшення яєчка , його різку болючість . Яєчко чітко відмежоване від придатка , який залишається інтактним . Це ж стосується і сім’явиносної протоки . Диференціювати неспецифічний орхіт необхідно із туберкульозом і пухлиною яєчка , вирішальне значення у складних випадках має біопсія яєчка. Прогноз при неспецифічному орхіті сприятливий . Двосторонній орхіт , перенесений у дитячому , юнацькому та молодому віці, може ускладнитися  безплідністю .

Лікування . Хворого на гострий орхіт таке ж , як і на гострий епідидиміт . У більшості випадків хворий видужує через 2-3 тижні , але інколи , незважаючи на лікування , формується абсцес : у людей молодого віку його розтинають і дренують , а у людей похилого віку в таких випадках доцільно застосовувати орхіектомію .

Запальні  захворювання статевого члена .

Баланіт , баланопостит .

Баланіт – запалення головки статевого члена , постит – запалення передньої  шкірочки . Запалення головки статевого члена часто поєднується із запальним процесом внутрішнього листка передньої шкірочки  – баланопостит .

Баланопостит – розподіляють на гострий і хронічний .

Етіологія і патогенез . Найчастіше він виникає при недотримуванні особистої гігієни . Відбувається накопичення смегми у порожнині передньої шкірочки  ( препуціальному мішку ) , її забруднення і інфікування . Форми баланопоститу : катаральний, ерозивний , гноячково-виразковий і гангренозний . За етіологією : діабетичний , гонорейний , трихомонадний і банальний .

Клінічна картина . Діагноз встановлюється на підставі даних зовнішнього огляду ( головка і внутрішній листок передньої шкірочки припухлі , гіперемійовані , з порожнини передньої шкірочки виділяється гній ).Для уточнення етіології захворювання виконують бактеріологічне дослідження порожнини передньої шкірочки .

Ускладненням баланопоститу часто є парафімоз . Хворий намагається відгорнути передню шкірочку , але повернути її на місце не вдається через набрякання .Загорнута передня шкірочка защемлює  головку статевого члена  , і вправити ії неможливо .

Лікування . Лікування обмежується  місцевими заходами  ( якщо немає фімозу ) : туалетом головки статевого члена , ванночками із асептичним розчином калію перманганату у концентрації 1:5000 , ріванолу ,фурациліну та ін. , змазуванням ураженої ділянки шкіри синтоміциновою емульсією , преднізолоновою  маззю та ін. При фімозі потрібне колове видалення передньої шкірочки , а після загоювання рани – місцеві засоби . Одночасно призначають антибактеріальну терапію .

Каверніт Каверніт – запалення печеристих тіл статевого члена .

Етіологія і патогенез .Виникає як ускладнення простатиту , гонореї , закритої травми статевого члена , а також інфекційних захворювань . Каверніт може бути одно – і  двостороннім .

Клінічна картина .При каверніті статевий член перебуває у стані ерекції , спостерігаються підвищення температури тіла , озноб , біль , припухлість і гіперемія статевого члена . Інколи

утруднюється сечовипускання .Під час пальпації в печеристих тілах  визначається болючий інфільтрат , який нерідко переходить у абсцес .

Лікування .  Полягає у антибактеріальній терапії , яку у перші доби поєднують з холодними компресами , а потім – з тепловими процедурами . При виникненні абсцесу його треба розітнути .Прогноз щодо відновлення статевої  функції несприятливий .

 Уретрит

 Уретрит – запальне захворювання сечовипускного каналу. Розрізняють інфекційний і неінфекційний уретрити. Інфекційний уретрит може бути венеричного ( гонорейний , трихомонадний , хламідійний ) і невененричного  генезу.

 Етіологія . Виділено 232 штами , які розподілилися наступним чином : мікрококи -52 , стафілокок білий -39 , ентерокок -58 , стрептокок зеленящий -33 , стрептокок піогенний -4 ,кишкова паличка -13 , дифтероїди -32 . Стафілококу відводиться головна роль у розвитку неспецифічних запальних процесів сечовипускного каналу .

 Патогенез .Провідне значення у патогенезі захворювання надається зниженню імуннореактивних властивостей організму та стану макроорганізму .Розвитку інфекційного неспецифічного уретриту сприяє застійний фактор , який призводить до венозного стазу у підслизовому шарі уретри і є обумовлений статевими надлишками , прийманням алкоголю ,недостатньою фізичною активністю . 

 Клінічна картина . Гострий уретрит характеризується наявністю виражених виділень із уретри , які можуть вільно витікати , а на голівці статевого члену залишаються висохлі жовтуваті кірочки . Губки уретри яскраво-червоного кольору , набряклі ,слизова оболонка сечовипускного каналу незначно вивернута назовні .Під час пальпації уретра потовщена і болюча . Різко виражені суб’єктивні розлади : пекучість та біль на самому початку сечовипускного каналу під час розтягання уретри сечею . що витікає .Перша порція сечі мутна містить грубі волокна , які осідають на дно посуду .Пік розвитку уретриту характеризується грибовидним збільшенням головки статевого члену у зв’язку із розвитком запалення кавернозного тіла уретри .Під час ураження заднього відділу уретри клінічна картина  змінюється : кількість виділень зменшується , різко наростає частота сечовипускань , які супроводжуються  в кінці виникненням вираженого болю , інколи може з’являтися кров .

 Герпетичний уретрит  викликається ДНК-вірусами , може передаватися статевим шляхом .Початкові симптоми : відчуття пекучості та дискомфорту під час сечовипускання , в ділянці головки і тіла статевого члену з’являються групи напівсферичних пухирців , на місцях порушення цілостності яких  залишаються болючі ерозії .

 Конділоматоз уретри провокує вірусна інфекція . Конділоми з’являються на слизовій оболонці внутрішнього шару крайньої плоті , на головці , вінцевій бороздці , вологих ділянках шкіри , у човноподібній ділянці уретри .

 Хламідійний уретрит і хвороба Рейтера . При даних захворюваннях уретрити поєднуються із кон’юктивітами , гонітами , ураженнями внутрішніх органів і шкіри . Хвороба Рейтера може виникати у хворих гонореєю , тоді вона починається із уретриту ,який має торпідний перебіг із невеликою кількістю скарг , виділення із уретри незначні . При хворобі Рейтера одночасно може уражатися декілька суглобів : найчастіше спостерігається  запальні процеси  гомілковоступневих , колінних суглобів і хребта . Інтенсивність запалення кон’юктиви змінюється і може бути перехідним симптомом у розвитку даного захворювання . На голівці статевого члена , крайній плоті спостерігаються поверхневі ерозії , що нагадують герпетичні  висипання .

 Мікотичні уретрити  найчастіше є наслідком антибіотикотерапії або ендокринних захворювань ( цукровий діабет ). Дане захворювання без ендокринної патології буває досить рідко . Збудник – дріжджеподібні  грибки , які у виділеннях із уретри мають багато ниток  псевдоміцелію , загорнутих у густий щільний слиз .

 Фармакотерапія . Лікування можна розпочинати тільки після взяття і дослідження виділень із сечовипускного каналу . Недозволено застосування малих дох лікарських засобів через можливість переходу запального процесу у хронічний .

1.     Якщо збудник захворювання невідомий застосовують : цефтріаксон , спекитиноміцин , цефокситин із наступним прийомом доксицикліну , азітриміцину або кларитроміцину .

2.     Антибактеріальна терапія із врахуванням чутливості мікроорганізмів : при коковій флорі призначаються напівсинтетичні пеніциліни ( оксацилін , метицилін , диклоксацилін , нафцилін ) , а при грамвід’ємній флорі – фторхінолони ( офлоксацин , ципрофлоксацин ) .

3.     При лікуванні стафілококових уретритів призначають  внутрішньом’язево стафілококовий гама-глобулін ( по 1-2 ампули двічі із інтервалом в 1-2 дні ) .Якщо немає ефекту отримують аутовакцину і вводять її два рази .

4.     При лікуванні уретритів викликаних вірусами та вірусоподібними мікроорганізмами ( хламідіями , мікоплазмами , уреаплазмами ) застосовуються антибіотики групи тетрацикліну ( доксациклін , мікоцилін ) і еритроміцину (азітроміцин , кларитроміцин , рокситроміцин ) , а також триметоприм /сульфаметоксазол ( бактрім ,бісептол ) .

5.     Під час герпетичного ураження застосовують : ацикловір ( зовіракс , віролекс ) і вальцикловір  ( вальтрекс ). Якщо є стійкість до вищевказаних препаратів рекомендуємо ганцикловір ( цимовен ) або фоскорпент .Ганцикловір застосовується лише при цитомегаловірусному ураженні .

6.     Кандидамікотичний уретрит лікується протигрибковими засобами : ітраконазол – по 100 мг  х 2 рази на добу , флуконазол  – по 150 мг х1 раз на добу . Амфоглюкамін назначають всередину починаючи із дози 200 тис.ОД  х 2 рази на добу після їди , а при недостатньому ефекті та добрій переносимості  її збільшують до 500 тис.ОД х 2 рази на добу . Доза амфотерицину В встановлюється для кожного хворого індивідуально із розрахунку  250 ОД / кг .Мікогептин призначають всередину по 0,25г ( 250 тис.ОД ) х 2 рази на добу протягом  10-14 днів . При місцевому лікуванні мікотичних  уретритів застосовують інстиляції вище перерахованих антибіотиків одночасно із натрію гідрокарбонатом для розчинення слизу .Для місцевого лікування використовують також клотримазол  ( іміділ , кандібене , кандід , канестен , фанкодін,фактодін , фунгізід-ратіофарм ) у формі мазі або 1% розчину для інгаляцій .

7.     При хворобі Рейтера  вважається доцільним призначення дипірідамолу , тренталу з метою гальмування агрегації тромбоцитів та протидії утворення тромбів у судинах ( приймають дипірідамол по 1 -2 драже по 0,025 г натще  за 1 год. до їди 3 рази на добу під час важкого перебігу по 1 драже по 0,075 г  х 3 рази на добу , курс лікування :від декількох тижнів до декількох місяців . Призначають також індометацин всередину по 0,025 г 2-3 рази на день післяаприйому їжі, а потім у залежності від сприймання організмом добову дозу збільшують до 100- 150 мг/ добу у 3-4 прийоми , який необхідно приймати тривало , тому що передчасне припинення  приймання викликає відновлення болю . Якщо виражені ураження суглобів тоді необхідно призначати кортикостероїди .

8.     Антибактеріальна терапія може бути неефективною , якщо не застосовувати неспецифічну імунотерапію  (  метилурацил по 0,5 г х 3 рази на день або пентоксил по 0,2 г х 4 рази на день – курсами по 1,5 – 2 тижні , при необхідності курс лікування повторюють ).

9.     Імуностимулюючу дію має призначення  пірогеналу або продігіозану внутрішньом’язево по 0,05 мкг через кожні 3-4 дні .

10. Лікування хронічного уретриту проводять шляхом інстиляції нітрату срібла ( в уретру по інстилятору або катетеру вводять 3-4 мл 0,25 % розчину нітрату срібла , а після 2-3 процедур застосовують  також дворазово або триразово 0,5 % розчин нітрату срібла (2мл). Для швидшої регенерації слизової оболонки в уретру вводять  5% або 10 % емульсію синтоміцину , обліпихове масло або масло шипшини .

Схема лікування уретриту

№	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
1	При невідомому збуднику	Цефалоспорини Зп	Цефтриаксон
2	Стафілококкові уретрити	Пеницилліни	Оксациллін
3	Мікоплазменні уретрити	Тетрацикліни Макроліди	Доксициклін, Азітроміцін
4	Хламідійні і мікоплазменні уретрити	Тетрацикліни Макроліди	Доксициклін,азитро-міцин, кларитромі-цин,рокситромицин
5	Кандидамікотичний уретрит	Протигрибкові	Інтраконазол Флуконазол
6	Вірусні уретрити	Противірусні	Ацикловір,валтрекс
7	При суглобових ураженнях (хвороба Рейтера)	НПЗС	Диклофенак Індометацин
8	Неспецифічна імунотерапія	Іммуностимулятори	Пірогенал
9	Інстилляційна терапія	Антисептики Препарати срібла	Хлоргексидин Мірамістін Нітрат срібла

Фармакотерапія захворювань статевих органів у жінок

                                                Порушення менструального циклу

       Розрізняють наступні форми порушення менструального циклу :

1.     Аменорея  ( відсутність менструацій )  та гіпоменструальний синдром .

2.     Брадіменорея – рідкі менструації ( через 6 – 8 тижнів ).

3.     Гіперменорея – менструації із значною крововтратою .

4.     Гіпоменорея   – менструації із зменшеною крововтратою .

5.     Поліменорея  –  затяжні менструації   ( 7 – 12 днів ) .

6.     Оліігеменорея – короткі менструації ( менше 2 днів ) .

7.     Альгоменорея – біль під час менструації тільки в статевих органах .

8.     Дисменорея    – різні загальні порушення організму під час менструації ( головний біль , відсутність апетиту , нудота , рвота ) .

9.     Геморагічна метропатія – ановулярні однофазові  маткові кровотечі .

10.           Метрорагія – ациклічні маткові кровотечі , не и пов’язані із менструальним циклом .

11.           Менорагія – циклічні маткові кровотечі , пов’язані із менструальним циклом і тривалістю більше 10 – 12 днів .

Гіпоменструальний синдром  – рідкі менструації із невеликою крововтратою .

Етіологія . Неблагоприємні умови проживання , які призводять до погіршання загального стану організму із порушенням функції залоз внутрішньої секреції , хронічних інфекційних захворювань , інтоксикації  та інші фактори .

Клінічна картина . При гіпоменореї менструальна кровотеча має характер „сліду „ або крапель крові .

Фармакотерапія . Рекомендовані загальноукріплюючі міроприємства  ( харчування , режим праці  та відпочинку , фізіотерапевтичні процедури , які покращують кровопостачання органів малого тазу ) .

 1. При менструальному циклі із скороченою лютеїновою фазою призначають прогестерон впродовж  5 – 6 днів під час лютеїнової фази . Курс лікування гормонами становить 3 – 4 місяці   із інтервалом між курсами  – 2 – 3 місяці .

  2. З метою підвищення чутливості ендометрію до дії естрогенів рекомендують приймати  токоферол по 60 мг на день .

  3. Одночасно проводиться етіологічне лікування . Під час туберкульозного ендометриту призначають ізоніазид , рифампіцин , стрептоміцина сульфат , фтивазид .

   4. В останній час для лікування аменореї і гіпоменструального синдрому яйникового генезу  застосовують нативну антиоваріальну імунну цитотоксичну сироватку , яка є специфічноюдля кожної  жінки ( прооварін або АОІЦ –Ж ) . Питання про дозування і кількість ін’єкцій  вирішується індивідуально лікарем у залежності від  клінічної картини захворювання .

Гіперменструальний синдром .

     Гіперменструальний синдром – посилені , подовжені і почащені менструації .

Етіологія . Ослабленя скоротливої здатності міометрію та порушення процесів регенерації слизової оболонки є причиною до посилення кровотечі та збільшення тривалості менструацій . Посиленню кровотеч сприяє порушення процесів згортання крові та гіперемія статевих органів. Часті менструації і із значною крововтратою можуть бути :

–         результатом порушення функцій нервової системи і гіпофізу , які координують дію яйників ;

–         при фіброміомі матки , варикозному розширенні судин капсули слизового фіброматозного вузла ;

–         при передчасному відходженні ендометрію і пізній регенерації ендометрію .

Клінічна картина . Гіперменструальний синдром   характеризується сильними менструальними кровотечами ( більше 200 – 300 мл ) і подовженням менструації ( 7-12 днів ) , найчастіше кровотеча відбувається без утворення згустків із крові .

Фармакотерапія . 1. При менструальному циклі із вкороченою фолікуліновою фазою призначаються естрогени ( естрон , фолікулін , естрадіола пропіонат та ін.) до настання овуляції ( на 2-3 –й день до 10 –го дня циклу ) . Введений естроген затримує секрецію ФСГ , подовжує фолікулінову фазу та сповільнює настання овуляції , що призводить до нормалізації менструального циклу .

      2. При менструальному циклі із скороченою лютеїновою фазою призначається гормон жовтого тіла (прогестерон ) по 10 мг впродовж  5-6 днів починаючи за 2-3 дні до початку менструації .

      3. Подовження лютеїнової фази досягається комбінованим призначенням для лікування прогестерону ( 10 мг ) і естрадіолбензоата ( 1 мг ) н7а протязі 4-5 днів після овуляції .

        4. При необхідності проводиться симптоматична терапія :

 – гемостатичні засоби ( діцинон , вікасол ) ;

 – препарати , які стимулюють скоротливу функцію міометрію ( окситоцин , динопростон ) ;

 – засоби , які посилюють кровотворну функцію ( гемостимулін , фітоферолактон та ін. );

 – переливання крові .

         5. Тривалі і масивні менструації при фіброміомі матки є показом до хірургічного лікування ( ампутації матки ) .  

Схема лікування аменореї

№ 1	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
	Еугонадогропна аменорея Синдром полікістозу яєчників А. надлишок андрогенів Б безплідність уроджена гіперплазія наднирників	Пероральні контрацептиви Глюкокортикоїди Ангогонисти альдостерону Антиестрогенні Гонадотропіни Гормони наднирників	дексаметазон Спіронолактон Кломіфен Гонадотропін менопаузний Кортизол Флудрокортизон
2	Гіпергонадотропна аменорея	Статеві гормони	Естрогени і прогестерони
3	Гіпоргонадотропна аменорея Не зацікавленні у вагітності Зацікавленні у вагітності Гіперпролактинемія Захворювань щитовидної залози	Гестагены Гонадотропіни антиестрогенни Дофаминоергічні Гормони щитовидної залози	Медроксіпроге стерон Гонадотропін менопаузный Кломіфен бромкриптин Трийодтиронін

Схема лікування гіпоменструального синдрому

№	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
1	При скороченні лютеїнової фази	Гестагени	Прогестерон
2.	Підвищення чутливості ендометрію	Антиоксиданти	токоферол
3.	Туберкульозний ендометрит	Протитуберкулезні	Ізоніазид

 Схема лікування гіперменструального синдрому

№	Напрямки фармакотерапії	Фармакологічні групи	Препарати
1. 2.	При зменшенній  фолікуліновій фазі   При зменшенній лютеіновій фазі	Естрогени   Гестагени	естрадіол пропіонат прогестерон
3	Подовження лютеїнової фази	Комбіновані естроген-гестагенні препарати	Овідон
4.5.	Гемостатична терапія   Підсилення кровоутв. функції	Вітамини Гемостатики Препарати заліза	Вікасол дицінон Гемостимулін
6	Посилення кровотворної функції Симптоматична терапія	Препарати заліза Препарати задньої частки гіпофіза      ПГ	Гемостимулин Окситоцин       Дінопростон

ФАРМАКОТЕРАПІЯ  ШКІРНИХ ТА ВЕНЕРИЧНИХ ХВОРОБ

Фармакотерапія шкірних захворювань.

Важливою проблемою сьогодення є профілактика та лікування шкірних захворювань.Вивченню питання фармакотерапії цих захворювань надано важливе значення. В зв”язку з цим приділяється велика увага розробці раціональної фармакотерапії, вивченню етілогії, патогенезу і клініки шкірних захворювань.

                                                        Етіопатогенез

              Екзогенні фактори.

1.      Фізичні(механічні) подразники, висока або низька температура, дія електричного струму, ультрафіолетове опромінення. іонізуюча радіація.

2.      Хімічні речовини, з якими контактують на роботі. в побуті або використовують при лікуванні.

3.      Інфекційні агенти, які  попадають на шкіру з зовнішнього середовища- бактерії. віруси та інш.

4.     Рослинні мікроорганізми( патогенні гриби) і паразити тварин( кліщі, личинки овода і інш.)

           Зовнішні фактори , в більшості випадків викликають захворювання шкіри лише тоді, коли вони здатні перебороти захисні  механізми шкіри або ці механізми порушені під впливом інших часто ендогенних причин.

            Ендогенні фактори.

1.Інтоксикації обумовлені  порушенням функції внутрішніх органів

( печінки, нирок, ШКТ ).

2. Інтоксикації викликані підвищеною чутливістю  до прийому деяких продуктів харчування та медикаментів.

3.Гіповітамінози (віт. А, С,РР,  комплексу вітамінів В і інш.)

4. Порушення обміну речовин ( вуглеводневого, водного, ліпідного і т.д.)

5. Функціональні і органічні порушення центральної і периферичної нервової системи.

6. Порушення кровообігу.

Чинники, які можуть загострювати перебіг дерматозів:

а) стресові ситуації

б) охолодження чи перегрівання

в) вплив зовнішніх чинників: хімічних, механічних (тиск. тертя), фізичних (висока або низька температура, ультрафіолетове, рентгенівське або радіоактивне опромінення.

г) менструації та вагітність.

        В патогенезі дерматозів значне місце належить запальним та алергічним реакціям.

        В розвитку алергічних реакцій основну роль відіграють імунокомпетентні клітини- лімфоцити. Розрізняють алергічні реакції негайного (ранні) та сповільненого( пізні) типів.

        Рання алергічна реакція розвивається через 15-30 хв. після дії алергена. Вона обумовлена утворенням сивороткових антитіл (імуноглобулінів) і пов”язана з функцією Т- лімфоцитів (кропив”янка).

        Пізня алергічна реакція проявляється через 6-12 годин після  дії алергена  з максимумом на 1-2 добу. Механізм її розвитку – активізація Т-лімфоцитів, які виділяють кініни (екзема).

        Деякі  захворювання шкіри передаються по спадковості за домінантним або рецесивним типом. В багатьох випадках захворювання  генетично обумовлене порушенням окремих процесів в епідермісі, але  для проявів хвороби необхідна дія інших екзогенних  або ендогенних причин.

      Отже, шкірні захворювання- це не тільки місцеві патологічні процеси, а й ураження організму в цілому або окремих його органів і тканин. ЗАГАЛЬНА СИМТОМАТИКА ШКІРНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

1.Біль на ураженій ділянці шкіри.

2.Свербіж на ураженій ділянці ділянці.

3.Поява на шкірі або слизових будь-яких змін ( запальних або незапальних).

 

Фармтерапія шкірних захворювань

      Лікування більшості шкірних захворювань.як правило є комплексним.Воно включає засоби загальної дії на організм хворого, місцеву фармакотерапію, фізіотерапію, дієтотерапію, в окремих випадках і вакцинотерапію.

           Вибір лікарських препаратів для лікуванння окремих захворювань шкіри залежить від етіології, патогенезу конкретного дерматозу, важкості патологічного процесу, його локалізації, а також від форми і стадії захворювання, стану імунологічної активності хворого, наявності причин, які сприяли виникненню захворювання.

1.     Основні напрямки фармакотерапії захворювань шкіри Етіотропна терапія, яка направлена на усунення причин виникнення хвороби.

:

2.Патогенетична терапія- дія на механізми розвитку патологічного процесу і фактори,які сприяли його виникненню.

3.Симптоматична терапія направлена на зняття симптомів..

4.Профілактична направлена на попередження рецидивів.

                                 Загальна терапія

 Етіотропна терапія включає використання протимікробних, протипаразитарних, проотивірусних засобів.

      Антибіотики – велика група препаратів найрізноманітнішого механізму дії, яка призводить до знищення збудників хвороб. Антибіотики потрібно призначати в адекватних разових дозах та добових дозах тривалістю 5-10 діб у випадках гострих процесів і довше- у хронічних випадках.

      Перед призначеннням антибіотиків враховують їх непереносимість, за можливістю- чутливість до них відповідних збудників.

Протипокази: алергічні реакції на препарати.

                     Сульфаніламідні препарати

 В останні роки  перевагу віддають застосуванню сульфаніламідних препаратів пролонгованої дії (сульфадиметоксин, сульфален, тощо, часто використовують комбіновані препарати (сульфаніламід+триметоприм):

бісептол, дуосептол, соприм, ориприм, гросептол та інші.

Противірусні препарати

Серед противірусних препаратів найефективнішими є ацикловір ( герпевір, зовіракс, віролекс, лізавір та інші)-таблетки по 200, 400, 800 мг препарату, добова доза не менше 1г, курс лікування 5-10 днів.

                            Протигрибкові препарати

1.     Препарати, що діють на синтез нуклеїнових кислот і поділ грибкових клітин.

       Грізеофульвін має фунгістичну дію завдяки зв”язуванню із мікротубулярними білками, що затримує мітози в клітинах і незначно гальмує синтез нуклеїнових кислот. Препарат має протизапальну дію, найкраще всмоктується у високодисперсній формі, прийнятій разом із жирною їжею.

2.Препарати, що діють на клітинну стінку грибків:

а) полієнові макроліди( ністатин,натаміцин, амфотерицин Б).

б) інгібітори синтезу ергостиролу (імідазольні, тіазолові, аліламіни, морфоліни).

       Серед цих препаратів велику групу складають імідазольні препарати. Кетоназол  – єдиний препарат імідазольної групи для перорального вживання. Для зовнішньої терапії мікозів застосовують- клотримазол, міконазол, біфоназол, сулконазол, оксиназол. Ці препарати мають широкий спектр дії і ефективні в лікуванні поверхневих дерматофітій шкіри. Серед тіазолових препаратів застосовують інтриконазол, флюконазол, серед аліламінів- тербінафін( ламізил) , який має сильну фунгістатичну дію і фунгіцидну дію.

Морфолін (препар. морфолінів) має широкий спектр дії відносно дерматофітів і кандидозів. Цей препарат діє синергічно із кетоназолом, тербінафіном, інтраконазолом і грізеофульвіном. Така комбінована терапія може бути значно ефективнішою, ніж монотерапія.

3.Препарати.що гальмують трансмембранний обмін у клітинах грибків.

Циклопірокс має широкий спектр дії ( дерматофіти,кандиди, бактерії), виражені протизапальні властивості.

Недопустимі поєднання протигрибкових препаратів                   з         препаратами різних груп.

 

Протигрибковий препарат	Препарати інших груп
1.Грізеофульвін	Барбітурати, гормональні пероральні контрацептиви, варфарин.
2.Кетоназол	Циклоспорин, рифампіцин, ізоніазід, фенітоїн, хлорпропамід,терфенадин, еритроміцин, астемізол.
3.Інтраконазол	Терфенадин, астемізол, еритроміцин, циклоспорин, дигоксин, похідні сульфонілсечовини.
4.Флюконазол	Рифампіцин, похідні сульфонілсечовини, фенітоїн, циклоспорин, гідрохлортіазид, гормональні пероральні контрацептиви, ізоніазид.
5.Тербінафін	Рифампіцин, антагоністи Н2– гістамінових рецепторів(циметидин та інш.)

До етіотропного лікування відноситься вітамінотерапія та гормонотерапія, якщо причиною дерматозів є вітамінна або гормональна недостатнісь.

                                    Патогенетична терапія

Кортикостероїдні препарати мають виражену, протизапальну, протиалергійну, імуносупресивну, антитоксичну протишокову дію.

                                   Види системної кортикостероїдної терапії:

1.     Інтенсивна терапія( пульс- терапія) – це одномоментне чи впродовж кількох днів введення, як правило, крапельно в/в, дуже великих доз (до 20-30 мг/кг маси тіла на добу у перерахунку на преднізолон) стероїдів. У подальшому дози різко зменшують до великих чи середніх залежно від стану хворих.

2.     Лімітована терапія, коли впродовж кількох тижнів призначають середні дози(2о-60мг преднізолону на добу), а при значному покращенні стану хворих дози поступово знижують  аж до повної відміни препаратів.

3.     Довготривала терапія- впродовж місяців, років чи всього життя.

На початку лікування ударні дози препаратів( більше 60 мг преднізолону на добу) до ліквідації основних симптомів  хвороби з подальшим поступовим зниженням дози до індивідуально підібраної підтримуючої.

4.Альтернуюча терапія передбачає застосування невеликих чи середніх доз стероїдів через день одномоментно вранці після сніданку.

           Препарати, які впливають на нервову систему ()

 мають широке використання в дерматології,, оскільки функціональні порушення центральної і периферичної  нервової системи відіграють важливу роль в розвитку різних дерматозів.

      Застосовують седативні засоби ( натрію бромід, калію бромід, бромкамфору, настоянку валеріани, півонії,, нейролептики( аміназин) та транквілізатори: хлордиазепоксид(еленіум), триоксазін, мепротан, оксазепам.

                      Антигістамінні препарати

В патогенезі алергічних шкірних захворювань велику роль відіграє гістамін і засоби  гістаміноподібної дії (серотонін,  простогландини. брадикінін і інш.).В зв”язку з цим широко використовуються антигістамінні препарати.

    Ефективність антигістамінних препаратів підвищується  пори комбінуванні їх з препаратами кальцію ( кальцію хлорид, кальцію глюконат).

                      Засоби, що впливають на обмін речовин

Для підвищення фізіологічних функцій органів і систем, активації захисних механізмів організму застосовують стимулятори обмінних процесів.

      Неспецифічна стимуляція відбувається за допомогою біогенних стимуляторів (екстракт алое, екстракт плаценти ).

      До засобів, які стимулюють імунні процеси, пришвидшують процеси регенерації, відносять препарати мікробного походження: пирогенал, продигіозан.

      Серед засобів, які підсилюють процеси тканинного обміну застосовують

вітаміни. Вони використуються  при ураженнях шкіри, які розвиваються внаслідок вітамінної недостатності ( певних вітамінів ).

     Застосовують в дерматології  вітамін С, вітаміни групи Р, вітаміни комплексу В ( В₁– тіамін, В₂ –рибофлавін, В₆-піридоксин, В₁₂– ціанокобаламін, віт.РР- нікотинова кислота, віт.А- ретинол, віт. Е – токоферолу ацетат.

                        Симптоматична загальна терапія.

При проведенні симптоматичної фармакотерапії використовують гіпосенсибілізуючі препарати ( натрію тіосульфат, кальцію хлорид, кальцію глюконат), цитостатики( метотрексат-антагоніст фолієвої кислоти), імуномодулятори та імуностимулятори- левамізол ( декарис), Т-активін, тималін, метилурацил, нормальний людський гамаглобулін, антистафілікоковий гамаглобулін та інші, заспокійливі(седативні) засоби: діазепам, нітрозепам, вітаміни, сечогінні препарати: фуросемід(лазикс); анальгетики: парацетамол, баралгін, анальгін і інш. препарати.

                                   Місцева терапія

Особливості лікарських форм в лікуванні дерматозів.

     Для місцевої терапії найчастіше застосовують мазі, креми, емульсії, пасти, лак, та ерозолі, збовтувані суміші( бовтанки), розчини для примочок, присипки.

      Мазі застосовують звичайним змащуванням, інтенсивним втиранням та під оклюзійну пов”язку (в результаті цього різко посилюється проникнення (пенетрація) мазей в глибину тканини.

Місцева терапія показана в більшості випадків локального, обмеженого ураження шкіри, тоді вона може бути основною і єдиною.

      При  виборі засобів місцевої терапії враховують:

1.етіологію (етіотропна місцева терапія )

2.перебіг патологічного процесу

3. розповсюдженість процесу

4. наявність суб”єктивних відчуттів

                           Лікарські засоби для місцевої терапії:

–         протизапальні;

–         дезинфікуючі;

–         протипаразитарні;

–         кератолітичні;

–         припікаючі(електроліз, діатермокоагуляція, кріотерапія)

–         фунгіцидні і інш.

                                         Дерматомікози.

Мікози (грибкові ураження) за частотою посідають друге місце серед усіх хвороб шкіри.

Етіологія. Збудники: дерматофіти та дріжджеподібні грибки.

Патогенез. В патогенезі  мікозів відіграють певну роль такі чинники:

– порушення вуглеводного обміну (цукровий діабет);

– дисбактеріоз, внаслідок частого вживання антибіотиків, які пригнічують мікрофлору;

– зниження імунологічної реактивності організму внаслідок застосування кортикостероїдів, цитостатиків;

місцеві чинники: хімічний склад поту, травматизація, гіпостаз тощо.

Грибки виділяють мікотоксини, які сенсибілізують, створюючи передумови для алергійної висипки (алергіди) та інших алергійних реакцій, які у 2,5 рази частіше виникають на тлі мікозів.

Класифікація мікозів.

1. Дерматофітії.

2. Різнокольоровий пітиріаз.

3. Кандидози.

Дерматомікози – грибкові ураження шкіри, спричинені дерматофітами. Різнокольоровий пітиріаз – поверхневий мікоз, який уражає переважно роговий шар епідермісу.

Кандидози – ураження шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів дріжджовими грибками, переважно білою кандидою.

Клініка залежить від локалізації та виду збудника.

Діагностика. Виявлення збудника при мікроскопії досліджуваного матеріалу.

Лікування. Дерматофітії (за виключенням дерматофітії волосяної частини голови і оніхомікозу) успішно лікуються протигрибковими препаратами для зовнішнього застосування.

При масивному ураженні застосовують системну терапію.

Дерматофітія ступнів (інтертригінозна). Оніхомікоз

 

Герпетичний везикулярний дерматит.

Етіологія. Збудник – вірус простого герпесу І або ІІ типу.

Джерело зараження. Хвора людина або вірусоносій.

Шляхи передачі. Безпосередні контакти із хворими через слину, трансплацентарно від хворої матері під час пологів та при медичних маніпуляціях.

Патогенез. Провокуючі фактори: стреси, переохолодження, імуносупресивні терапія (цитостатики, променева терапія), надмірне УФ-опромінення.

Інкубаційний період 1-20 днів, в середньому 6 днів. Після проникнення у шкіру вірус розмножується у глибоких шарах епідермісу, спричиняючи загибель уражених клітин, утворення везикул і місцевозапальну реакцію.

Клініка. Характерна висипка переважно на губах, обличчі, сідницях. На тлі вознищевої еритеми, набряку з’являються везикули із прозорим вмістом, які супроводжуються палінням, поколюванням, сверблячкою. Після руйнування ерозій виникають болючі ерозії, згодом кірочки, які в подальшому відпадають, залишаючи червонуваті плями.

Діагностика: виділення віруса, імунофлюоресцентний метод, ідентифікація і визначення титру герпесу – вірусних антитіл.

Лікування. Місцева терапія: противірусні мазі, які містять ацикловір, гевізош. У випадках дисемінації – в середину зовіракс, віролекс, генцекловір, фамвір, реаферон, лаферон, циметидин, відарабін, амізон.

При рецидивуючому герпесі – вакцинація герпетичною полівакциною або автовакциною, застосування інтерферону, р-глобуліна, левамізолу, дезоксирибонуклеази.

Гострий герпетичний везикулярний дерматит (простий грпес)

 

Алергічний дерматит.

Етіологія. Найчастіше причиною цього дерматиту є контакт із різними хімічними речовинами:

– ліками (неоміцин, гентаміцин, новокаїн, лідокаїн, стрептоміцин, сульфаніламіди, фурацилін, етакридину лактат, синтоліцин, резорцин, етиловий спирт, сполуки ртуті);

– скипидаром, перуанським бальзамом (парфуми);

– міурамом (гумові вироби);

– хроматами (цемент, машинні мастила, ріники);

– формальдегідом (дезінфікуючі засоби, полімери);

– кератином (шерсть морських тварин),

– латексом (рукавички).

Патогенез. Антиген (алерген) захоплюється клітинами Лангерганса, в яких він частково розщеплюється. Алергійний дерматит виникає тільки у сенсибілізованих осіб. Тяжкість хвороби визначається ступенем сенсибілізації. Дерматит розвивається після повторних контактів із речовинами після певного латентного періоду, необхідного для розвитку сенсибілізації.

Клініка. Висипка виникає перш за все в місцях контакту з певними речовинами (переважно еритемно-сквамозна, папульозна різної вираженості). Для алергійного дерматиту характерні мікровезикуляція, справжній поліморфізм, мокнення, схильність до рецидивів. Дерматит не завжди регресує після усунення контакту з речовинами, які спричинили його розвиток.

Діагностика. Позитивні шкірні алергологічні тести (аплікаційні тести).

Лікування. Напрямки в лікуванні:

1) усунення алергену;

2) загальна гіпосенсибілізуюча терапія;

3) сечогінна терапія;

4) ентеросорбенти;

5) кортикостероїди;

6) протизапальні нестероїдні засоби.

 

Екзема – везикулярне захворювання шкіри, яке обумовлене серозним запаленням, переважно сосочкового шару дерми з утворенням м’яких порожнин.

Етіологія і патогенез достеменно не встановлені. У розвитку екземи мають значення спадкові чинники, розлади нейрогуморальної регуляції, функціональна недостатність шкіри і підвищена чутливість до зовнішніх впливів, послаблення імунологічної реактивності, явища автоагресії і автоалергії.

Клініка. Розрізняють справжню (істинну) та мікробну екзему

Особливості справжньої екземи:

1) початок хвороби без видимої причини на незміненій шкірі;

2) мікровезикуляція, явища мокнення;

3) серозні, або екзематозні, колодязі;

4) справжній і несправжній поліморфізм;

5) контури вогнищ нечіткі;

6) ураження симетричні;

7) сверблячка;

8) схильність до рецидивів.

Особливості мікробної екземи:

1) ураження асиметричне;

2) чіткі контури вогнищ;

3) відшарування по краю вогнищ епідермісу у вигляді бордюру;;

4) розвиток піодермічних процесів навколо ран;

5) наявність пустул по периферії;

6) розвиток алергідів на обличчі, кінцівках при загостренні.;

Принципи лікування.

1) Ліквідація патологічних процесів, які можуть викликати зміни реактивності шкіри (захворювання внутрішніх органів, хронічні вогнища інфекції, неврози і ін.)

2) Виключення подразнюючого впливу факторів зовнішнього середовища на ЦНС, а також на шкіру;

3) Зменшення прийому рідини, солі, гострих харчових продуктів, алкогольних напоїв.

4) Призначення седативної терапії;

5) Десенсибілізуюча та протизапальна терапія;

6) Вітамінотерапія та препарати кальцію;

7) Гормонотерапія;

8) У випадках обмеженого процесу можна обмежитись тільки місцевою терапією, а у випадках дисемінованих екзем показана загальна терапія.

 

 

        Атопічний дерматит         

             (ліхеніфікація)

 

Гострий контактний бульозний

дерматит на місцях

накладання лейкопластиру

 

Псоріаз

Псоріаз – хронічне рецидивуюче захворювання шкіри, яке характеризується висипкою у вигляді папул, на поверхні яких формуються сріблясті лусочки, що легко знімаються.

Етіологія не відома. Вирішальну роль відіграють генетичні чинники.

Патогенез недостатньо вивчений.

Провокуючі фактори: інфекційні захворювання, травми, стреси, переохолодження, зловживанням алкоголем; прийом β-адреноблокаторів, інтерферонів, солей літію, антималярійних препаратів тощо.

Клініка. Висипка у хворих на псоріаз мономорфна. Папули (вузлики) негострозапального характеру, червоного кольору з чіткими контурами, на поверхні яких формуються сріблясті лусочки, що легко знімаються. Характерні місця локалізації висипки розгинальні поверхні ліктьових та колінних суглобів, волосиста частина голови (місця постійної травматизації). Для висипки властива симетричність, хоча можливе і однобічне ураження. Для псоріазу характерна тріада: стеаринова пляма, термінальна плівка, точкова кровотеча (кров’яна роса), які виникають при зішкрябуванні поверхні папул.

Принципи лікування

1) Призначаючи терапію враховують стадію, форму та ступінь розповсюдженості процесу;

2) При обмежених формах застосувуються тільки місцеву терапію, при дисемінованих – загальну. Місцева терапія: дипросалік, дермоват, дермотоп, целестодерм, дипролен, елоком, синафлан, флюцинар, лоринден і ін.

3) Загальна терапія: седативні засоби, глюконат кальцію, вітаміни В6, В12, кокарбоксилаза, ксантинолу нікотинат, екстракт плаценти, спленін, рибоксин, продектин і ін.

Короста – паразитарна контагіозна хвороба, збудником якої є коростяний кліщ.

Етіологія. Коростяний кліщ паразитує тільки на шкірі людини.

Шляхи зараження. Джерелом зараження є хвора на коросту людина. Зараження відбувається при тривалому контакті із хворою людиною в умовах оптимальної температури і вологості. Непряма передача корости може відбуватись через одяг та постільні речі. Інкубаційний період триває від 14 днів до 6 тижнів при реінфекції.

Клініка. Сверблячка шкіри – основний симптом. Вона посилюється ввечері і вночі, іноді може бути постійною. Коростяна висипка симетрична і локалізується переважно на кистях (міжпальцеві складки, бокові поверхні пальців), у ділянці променевозап’ясних суглобів (згинальні і бокові поверхні), животі, попереку, стегнах, сідницях. У дорослих коростяна висипка відсутня у ділянці верхнього трикутника спини, на обличчі шиї, волосистій частині голови. Для коростяної висипки характерні коростяні ходи, папуло-везикули, міліарні червоні запальні папули.

Лабораторна діагностика: Виявлення кліща, яєчок, екскрементів.

Лікування.

1. Обробляти всю поверхню тіла і кінцівок. У дорослих не обробляють обличчя і волосисту частину голови. Протикоростяний препарат потрібно наносити на шкіру тонким однорідним шаром.

2. Після миття рук повторно наносити протикоростяний препарат.

3. Уникати попадання препаратів в очі і на слизові оболонки.

4. Одночасно із протикоростяними засобами не слід застосовувати інші дерматологічні препарати.

5. При корості, яка ускладнена піодермією, слід використовувати антибактерійні препарати загальної дії.

6. Лікування доцільно проводити у вечірній час між 18-21 год., враховуючи біоритм життєдіяльності кліща.

7. Неодмінною умовою успіху в лікуванні корости є одночасне лікування всіх осіб, які знаходяться в тісному побутовому контакті із хворим, інакше неминуча реінфекція, а також дезінфекція, білизни одягу.

8. Рекомендується купання перед кожним нанесенням протикоростяних препаратів.

Короста з явищами екзематизації

 

 

Гострий простий контактний дерматит від контакту

із борщівником і сонячного опромінення

(фітофотодерматит)

 

 

Дерматит, спричинений пеніциліном (токсикодермія)

 

 

Кропив´янка

 

           

      Педикульоз голови, ускладнений піодермією

 

                                              ВЕНЕРИЧНІ  ХВОРОБИ

                                                                 СИФІЛІС

Сифіліс – це хронічне системне інфекційне захворювання.

Етіологія . Збудник сифілісу – бліда трепонема , – яка проникає в організм людини через пошкоджений роговий шар шкіри або епітелій слизової оболонки .

Джерелом зараження є хвора на сифіліс людина.

Шлях зараження . статевий шлях зараження є основним . Крім цього можливий побутовий шлях зараження , (при поцілунках і речі , якими користується хворий), пофесійний шлях зараження у стоматологів , акушер – гінекологів , хірургів при контакті із ерозивними поверхнями сифілідів за наявності  мікротравм на шкірі рук . Трапляється трансфузійний трансплацентарний шляхи зараження та при пологаг .

Інкубаційний період триває від 2 тижнів до 2 місяців і більше , в середньому 3-4 тижні .

Патогенез Первинний період сифілісу починається з часу появи твердого шанкру . Приблизно через тиждень збільшується регіонарні лімфатичні вузли . В кінці цього періоду розвивається трепонемний сепсис , який може проявлятися гарячкою болем в м’язах , суглобах , кістках , головним болем  . Після цього на шкірі та слизових оболонках з’являється висипка , яка свідчить про розвиток вторинного сифілісу . Тривалість первинного сифілісу від часу появи твердого шанкру до розвитку дисемінованої висипки становить в середньому 6-8 тижнів.

Вторинний період сифілісу починається з появи дисемінованої висипки . У цьому періоді можливе ураження сифілітичною інфекцією внутрішніх органів (сифілітичний гастрит , гепатит , періостит , ураження органів чуття та центральної нервової системи.

Пізній сифіліс не є обов’язковим у розвитку сифілітичної інфекції навіть за відсутності лікування. У цьому періоді на шкірі і слизових оболонках буває висипка двох видів: гуми (вузли) і горбики.

Епідеміологія На сифіліс хворіють тільки люди . Для сифілітичної інфекції характерні хвилеподібний перебіг із підйомами захворюваності та її спадом.

Клініка

Для первинного періоду характерна поява твердого шанкру , який являє собою виразку округлої або овальної форми з блискучим дном червоного кольору . Краї виразки валикоподібно припідняті . Через 5-7 днів після появи шанкру збільшуються лімфатичні вузли .

Через 6-8 тижнів на шкірі тулуба , кінцівок появляється висипка у вигляді розових плям , вузликів мідно червоного кольору (вторинний період сифілісу). На шиї спостерігаються білі малі плями на коричневому фоні (сифілітична лейкодерма ).

Пізній сифіліс розвивається через 3-6 або більше років після зараження . На шкірі і слизових наявна висипка у вигляді вузлів і горбиків . У нелакованих хворих може розвинутись вісцеральний сифіліс з ураженням внутрішніх органів .

Лабораторна діагностика

1.     Бактеріоскопія тканинної рідини в темному полі мікроскопа .

2.     Серологічне дослідження крові

а) реакція Вассермана

б) реакція імунофауоресценції (РІФ)

в) реакція іммобілізації блідих трепонем (РІБТ)

д)  імуноферментний аналіз (ІФА)

є) реакція РІФабс

Принципи лікування хворих на сифіліс.

1)     Лікування призначають тільки після встановлення діагнозу сифілісу , підтвердженого лабораторними дослідженнями.

2)     Схеми лікування хворих на сифіліс затверджує МОЗ України , періодично переглядає і доповнює.

3)     У процесі  лікування періодично (кожні 10днів) ставлять серологічні з метою контролю за якістю лікування .

Види лікування хворих на сифіліс.

Превентивне (попереджуюче) лікування проводять особам , що були у статевому чи тісному побутовому контакті із хворими на заразні форми сифілісу і ранній прихований сифіліс , якщо з моменту контакту минуло не більше 2 місяців.

Профілактичне лікування вагітних які хворіли на сифіліс , та дітей без проявів сифілісу , народжених матерями які хворіють чи хворіли на сифіліс .

Пробне лікування (тест – терапія ) проводять з метою додаткового підтвердження діагнозу пізніх форм сифілісу (внутрішніх органів , нервової системи , шкіри та слизових оболонок з активними проявами) в тих випадках , коли немає можливості підтвердити діагноз переконливими лабораторними даними .

Специфічна терапія хворих на сифіліс є основною і передбачає застосування трепонемоцидних препаратів , насамперед препаратів пеніциліну .

Неспецифічну терапію призначають хворим на пізні форми сифілісу і спрямовують на підвищення неспецифічної реактивності організму. Вона передбачає застосування пірогеналу, біостимуляторів , імуномодуляторів .

Критерії ефективності.

1.     Відсутність патології при клінічному та рентгенологічному обстеженні .

2.     Негативні результати серологічних реакцій на сифіліс з кров’ю, а в разі наобхідності і з ліквором .

 Гонорея – контагіозне інфекційне захворювання , яке уражає переважно слизову оболонку сечовідного каналу і передається найчастіше статевим шляхом .

Етіопатогенез. Збудники – гонококи Нейссера . Вони грамнегативні , досить стійкі в організмі людини . У зовнішньому середовищі швидко гинуть під впливом висушування , кип’ятіння .

Гонококова інфекція має переважно вогнищевий , місцевий характер , рідше виникає кілька вогнищ ураження і надзвичайно рідко вона набуває генералізованого характеру.

Джерело зараження – хвора на гонококову інфекцію людина .

Шляхи зараження :

–         статевий , статеві збочення (орогенітальні , гомосексуальні контакти).

–         побутовий (користування рушниками , предметами догляду , забрудненими виділеннями від хворих на гонорею.

–         під час пологів від хворої на гонококову інфекцію матері (ураження очей , піхви у дівчаток).

Інкубаційний період – 3-5днів іноді до 10-15 днів і більше.

Гонококи досить швидко фіксуються за допомогою ворсинок на поверхні слизових оболонок і через між клітинні простори впродовж 3-4 днів досягають субепіталіальної сполучної тканини , обумовлюючи розвиток запальної реакції , у вогнища якої мігрують нейтрофіли , лімфоцити і спричиняють утворення гнійних виділень.

Клініка. За перебігом розрізняють гонококову інфекцію із гострим , підгострим і торпідним перебігом , яка триває не більше 2-х місяців , хронічну гонококову інфекцію , яка триває більше 2-х місяців.

Гонорейний уретрит у чоловіків характеризується виділенням із уретри загального ексудату і болючістю . Із уретри виділяється велика кількість блідо – жовтого або жовто – зеленого гною . Хворі спостерігають болі і різі при сечопуску . Гонорея в жінок проявляється свербінням і болями на початку сечопуску , частими позивами , слизовими виділеннями.

Діагностика . Для лабораторних досліджень беруть виділення із уретри , парауретральних  протоків , бартолінових залоз , каналу шийки матки , стінок піхви . Використовують бактеріоскопічні та бактеріологічний методи. Бактеріологічне дослідження передбачає виділення чистої культури гонококів із наступною їх ідентифікацією.

Основні принципи лікування гонококової інфекції

Лікування призначати після :

1)     Обов’язкового лабораторного аналізу гонореї.

2)     Врахувати стать , вік хворого , клінічну форму , тяжкість процесу , наявність ускладнень.

3)     Дотримання хворим відповідного режиму та характеру харчування (заборона вживання алкоголю) , поведінки (утримання від статевих контактів) , уникнення надмірних фізичних навантажень .

4)     Одночасне лікування всіх статевих партнерів.

5)     Основними препаратами у лікуванні гонореї є антибіотики.

6)     Бажано поєднувати антибіотики які, діють одночасно на збудники інших інфекцій , що передаються статевим шляхом (хламідії , мікоплазми , трихомонади то що).

7)     У випадках хронічної торпідної , ускладненої гонококової інфекції , а також рецидивів , крім специфічної (антибіотики), застосовують і неспецифічну терапію (гоновакцина , пірогенея , левамізол , біостимулятор то що) метою стимуляції специфічної і неспецифічної реактивності організму.

8)     У випадках гострої , неускладненої незмішаної гонококової інфекції можна використовувати метод одномоментного , одноразового введення антибіотиків .

9)     Для хворих на хронічну , торпідну гонококову інфекцію курсова доза повинна бути збільшена .

10)Вагітним жінкам , які хворіють на гонококову інфекцію , імунотерапію не застосовують.

Критерії вилікування від гонококової інфекції

Припинення виділень , зникнення суб’єктивних відчуттів та збудників у виділеннях із усіх вогнищ ураження.

Хламідійні уретрити

Хламідійні уретрити зустрічаються в 3 рази частіше , ніж гонорейні . Урогенітальний хламідіоз є найпоширенішою інфекцією людини , яка передається статевим шляхом .

Етіологія . Збудник – хламідія , це грамнегативна бактерія . Функціонувати самостійно хламідії не можуть , для них характерний енергозалежний паразитизм.

Патогенез. Залежно від місця потрапляння хламідій розвивається клінічна картина захворювання : уретрита , цервіцита (запалення шийки матки) у жінок , конпонктивіту та ін.

У чоловіків частіше уражається сечостатевий канал , що призводить до виникнення уретриту.

Шляхи зараження : статевий , інтранатальний (вроджений) , при проходженні через полові шляхи . Поза статевий шлях передачі трапляється надзвичайно рідко.

Джерело збудника – інфіковані хламідіями особи.

Клінічна картина . Інкубаційний період при хламідійному уретриті триває 10-14 днів . Суб’єктивні прояви мало виражені : незначні слизові або слизовогнійні виділення. У абсолютної більшості випадків уретрити перебігають малосимптомно або безсимптомно , також спостерігають багатовогнищевий характер ураження сечостатевої системи.

Діагностика . Сучасними і найбільш розповсюдженими методами діагностики хламідійної інфекції є імунофлюоресцентні , імуноферментні  ; молекулярно – біологічні (ДНК – зондова гібридизація , полімеразна – ланцюгова реакція та лігазна ланцюгова реакція).

Методи. Чутливість і специфічність цих методів дозволяє успішно їх використовувати , встановити етіологічний діагноз і своєчасно призначити необхідне лікування.

Лікування Хламідії чутливі до деяких антибіотиків широкого спектру дії . Навіть у випадках  застосування досить активних протихламідійних препаратів частота рецидивів коливається від 2 до 50 %. Ускладнює ситуацію і те , що хламідіоз частіше виявляють у поєднанні з іншими збудниками , які передаються статевим шляхом . Оскільки хламідії є внутрішньоклітинними паразитами , то вибір препаратів обмежують тими , які здатні проникати і накопичуватися в середині клітин (тетрацикліни , макроліди , хінолони).

Критерії оцінки ефективності і безпечності терапії.

1)     Клінічні : відсутність клінічних симптомів.

2)     Лабораторні : негативні результати лабораторного дослідження.

Трихомонадний уретрит – запалення сечовипускного каналу (уретри) , викликане трихомонадою .

Етіологія  Трихомонада – одноклітинний паразит нестійкий у зовнішньому середовищі , чутливий до висихання, гине при митті рук з милом у водопровідній воді – через 15-50 хв. Трихомонада паразитує тільки в організмі людини, де існує у трьох формах .

Шляхи зараження  Зараження в абсолютній більшості відбувається статевим шляхом  , іноді через забруднені предмети догляду , а новонароджені – під час проходження через полові шляхи хворої матері. Інкубаційний період від 3 до 30 днів, у середньому 5- 10 днів.

Епідеміологія . Поширеність трихомоніазу значна частота цієї хвороби серед жінок , які живуть активним статевим життям , сягає 50-70% . За даними ВООЗ , на трихомоніаз хворіє до 10% населення.

Клініка (симтоми) Часто захворювання перебігає безсимтомно . Хворих турбує свербіж , неприємні відчуття в уретрі , виділення з сечовипускного каналу незначні , слизово – гнійні .

Діагностика ґрунтується  на виявленні збудників у виділеннях із уретри . Мазки забарвлюють метиленовим синім і за Грамом ; досліджують також нативні  мазки. Специфічність методу ДНК – зонда для діагностики трихомоніазу становить 99,8%.

Лікування

1)     В гострих випадках призначають протитрихомонадні засоби .

2)     При гострій гонорейно – трихомонадній інфекції призначають проти гонорейні і протитрихомонадні засоби одночасно .

3)     При хронічному перебізі захворювання проводять неспецифічну імунотерапію .

Критерії оцінки ефективності терапії.

1)     відсутність виділень із сечовипускного каналу .

2)     відсутність збудника в контрольних мазках і посівах.

М’ягкий шанкр (шанкроід , венерична виразка)

М’ягкий шанкр – венеричне захворювання , яке проявляється утворенням множинних болючих виразок з нерівними краями , гнійним виділенням і набряком тканин лімфангітом.

Етіологія . Збудник – стрептобактерія  Дюк рея – Цнни – Петерсена.

Патогенез. Збудник проникає в організм через дефекти епідермісу чи слизових оболонок . На місті заглиблення збудника утворюється первинне вогнище , а згодом розвивається регіонарний лімфаденіт .

Інкубаційний період 4-7 днів.

Шлях зараження  переважно  статевий .

Епідеміологія . Хвороба розповсюджена переважно в тропічних і субтропічних країнах. Чоловіки хворіють частіше.

Клініка . Еволюція висипки на місці заглиблення збудника : папула з червоною облямівкою – пустула – ерозія – виразка. Краї виразки чіткі і підриті , основа м’яка , наявні сіро – жовті виділення . Виразка болюча . Виразки схильні до злиття і утворення великих вогнищ . Через 2-3 тижні після зараження спостерігається регіонарний лімфаденіт (бубон) – болючість лімфовузла , збільшення його , а також можливе розм’якшення лімфовузлів , прорив із виділенням гною і утворенням виразки . Часто підвищується температура тіла , розвивається загальна слабість.

Діагностика . Мікроскопія мазка при забарвленні за Грамом (беруть з шкребок з дна виразки чи гній). Полімеразна ланцюгова реакція дозволяє ідентифікувати ДНК – збудника шанкроїду .

Лікування . Лікування антибіотиками та сульфаніламідними препаратами . За показами застосовують симптоматичну і загальнозміцнюючу терапію .

Критерії оцінки ефективності

–         відсутність клінічних симптомів ;

–         відсутність збудника при серологічному контролі.

Венерична гранульома (пахова гранульома , донованоз , тропічна виразкова гранульома).

Венерична гранульома  – захворювання , яке характеризується утворенням в дермі і підшкірній клітковині гранулематозних інфільтратів .

Етіологія . Збудник – палочка Арагани – Віани (тільця Дренована) – поліморфні грамнегативні бактерії .

Шлях зараження переважно статевий .

Інкубаційний період 8-80 днів

Патогенез не вивчений.

Епідеміологія  Хвороба більше розповсюджена в тропічних і субтропічних країнах .

Клініка  На місці заглиблення збудника виникає папула , або підшкірний вузол на місті яких через кілька днів утворюється виразка з чіткими контурами , червоними грануляціями на дні . Вона мало болюча , повільно збільшується , одночасно спостерігається рубцювання .

При некротичних формах появляється підвищення температури тіла , лихоманка , головний біль , загальна слабкість .

Діагностика : пункційна  біопсія вогнищ , в препаратах виявляють збудника хвороби .

Лікування  Застосовують антибіотики чи бісептол чи його аналог .

Критерії оцінки ефективності

–         відсутність клінічних симптомів ;

–         відсутність збудника хвороби в контрольних препаратах .

ВІЛ – інфекція

ВІЛ – інфекція – це інфекційне захворювання , яке викликане вірусом імунодефіциту людини і проявляється дефектом імунної систем .

Остання клінічна стадія ВІЛ – інфекції називається синдромом набутого імунодефіциту (СНІД)

Етіологія . Збудник – вірус імунодефіциту людини належить до сімейства РНК – вмісних ретровірусів .

 Основний шлях зараження – статевий .

Інші шляхи : парантеральний , через кров при переливанні . Перинатальний шлях (хворої матері до дитини) . Джерелом ВІЛ – інфекцій є носії ВІЛ та хворі на різні клінічні форми СНІДу .

Патогенез . При СНІДі  виникає глибокий дефект клітинного імунітету , який обумовлює появу важких інфекцій і саркоми Капоші , а також злоякісних пухлин лімфоїдної тканини.

Основна причина імунного дефекту – специфічна . ВІЧ селективно інфікує хелперно – індукторно субпопуляцію Т – лімфоцитів , що призводять цитопатичного ефекту , виникає лімфопеня , переважно за рахунок хелперів.

Вірус виділяється із слюни , плазми , сім’яної , слізної і цереброспінальної рідини .

Епідеміологія . Згідно зі статистичними даними , в Україні понад 30% випадків зараження ВІЛ припадає на статевий шлях передачі і люди , які живуть із ВІЛ – інфекцією , є в усіх групах населення . В Європі кількість жінок з діагнозом ВІЛ – інфекції дорівнює кількості чоловіків .

Клініка  Симптоми гострого періоду  лихоманка , похудання , втомлюваність , загальна слабість , проноси , підвищене потовиділення , лімфаденопатія і дефекти імунної системи.

У деяких хворих через 3-6 тижнів після інфікування виникає артралгія , міалгія , висипка , абдомінальна коліка , пронос і лихоманка .Латентний період (прихований) може тривати довго, іноді в продовж років, і єдиним симптомом може бути збільшення лімфовузлів.

Власне СНІД характеризується значним пригніченням імунітету і розвитком численної патології . Для хворих на пневмоцистну пневмонію характерні лихоманка , задишка і гіпоксемія . Перебіг затяжний , симптоми зростають повільно . Неврологічні синдроми спостерігаються близько у 30% хворих на СНІД. Саркома Капоші проявляється множинними судинними вузликами на шкірі і інших органах.

Діагностика  Загальновизнаним скринінговим методом діагностики ВІЛ – інфекції є імуноферментний аналіз визначення антитіл до ВІЛ – ІФА . Внашій країні широко використовується також метод ПРЛ (полімеразної ланцюгової реакції)  для визначення РНК вірусу в крові пацієнта.

Лікування  Напрямки в лікуванні :

1)     Азідотімідин або його аналог зідовудін застосовують для лікування СНІДу. Це єдиний, на сьогоднішній день , препарат який дозволяє покращити стан хворих.

2)     Лікування ускладнень (пневмоцистної пневмонії , токсоплазмозу , криптококозу , кандидозу, герпетичної інфекції, цитомегаловірусної патології себорейного дерматиту і ін.) .

3)     Відновлення імунної системи .

Променева терапія яка ефективна при саркомі Капоші . Тема : Фармакотерапія в  анестезіології та реаніматології.

Анестезіологічне забезпечення — це комплекс методів, що застосовують хворим під час операцій та болючих маніпуляцій з метою захисту їх життя та здоров’я.

Анестезіологічне забезпечення включає наступні компоненти:

• Медикаментозний сон.

• Знеболювання.

• Нейровегетативний захист.

• Міорелаксація.

• Забезпечення адекватної функції зовнішнього дихання.

• Підтримання оптимального кровообігу в організмі.

• Нормалізація метаболічних процесів, що відбуваються в тканинах.

Наркоз (від narkosis – ціпеніти) – процес тимчасового зворотного гальмування центральної нервової системи, що викликається фармакологічними середниками.

Аналгезія (від гр. analgesic – знеболювання) — виключен­ня больової чутливості.

Анестезія (від гр. anaestesio – знечулення) – комплекс методів, які застосовують з метою виключення всіх видів чутливості.

Анестетики – фармакологічні середники, що виключа­ють чутливість.

Анестетики бувають загальної (середники для наркозу) та місцевої дії.

Залежно від способу введення анестетиків наркоз поділяють на інгаляційний та неінгаляційний.

При інгаляційному наркозі газ чи пари анестетиків надхо­дять в організм хворого при вдиханні через маску наркозного апарата, інтубаційну трубку або трахеотомічну канюлю. Для цього наркозу характерна простота методу, легкодоступність та високий ступінь керованості. Найчастіше застосовують такі середники: диазоту оксид, диетиловий ефір (ефір для нарко­зу), фторотан, енфлюран, ізофлюран

Неінгаляційний наркоз, залежно від шляхів введення ане­стетиків, поділяють на:

а) внутрішньовенний;

б) внутрішньом’язовий;

в) пероральний;

г) внутрішньокишковий.

Останні три способи більше поширені в дитячій анестезіології.

Характерною особливістю неінгаляційного наркозу є погана керованість: повна залежність його перебігу від тривалості біо­логічної трансформації (знешкодження та виведення) анестети­ка в організмі. До неінгаляційних анестетиків відносять бар­бітурати (гексенал, тіопентал натрію), оксибутират натрію, віадрил, кетамін, пропанідид, альтезин, пропофол.Крім того, неінгаляційним шляхом можна проводити комбінова­ні способи загальної анестезії: нейролептаналгезію, атаралгезію, центральну аналгезію та ін.

На відміну від загальної анестезії (наркозу), при застосуван­ні місцевої анестезії свідомість у хворих не виключається.

Залежно від місця введення анестетика (тримекаїну, ново­каїну, лідокаїну, ксилокаїну тощо) місцева анестезія поділя­ється на:

а) поверхневу (термінальну);

б) інфільтративну;

в) провідникову: стовбурову, плексусну, епідуральну, спінальну.

Інгаляційний наркоз настає при введенні анестетиків в орга­нізм через дихальні шляхи. Його можна проводити по відкритому, напіввідкритому, напівзакритому та закритому контурах.

При відкритому контурі хворі вдихають повітря, напіввідкрито­му – кисень чи киснево-повітряну суміш; видих здійснюється в атмосферу. При закритому та напівзакритому контурах хворі вди­хають кисень тільки з ємностей (газових балонів); видих повністю (при закритому) або частково (при напівзакритому) контурах здій­снюється в адсорбер, заповнений хімічним поглиначем вуглекис­лоти. Тут відбувається очищення дихальної суміші від вуглекисло­го газу, внаслідок чого вона знову стає придатною для дихання.

 

ТЕРМІНАЛЬНІ СТАНИ

Життя – безперервний процес обміну, перетворення речовин та енергії. Різноманітні патологічні чинники можуть порушити цей процес, що супроводжується розладами діяльності органів та систем організму. Розвивається хвороба. Якщо в цих випад­ках компенсаторні реакції організму виснажуються або не всти­гають зреагувати, виникає загроза його життєдіяльності (термі­нальний стан).

З допомогою інтенсивної терапії та застосування реанімацій­них заходів у багатьох випадках можна попередити та ліквіду­вати енергетичний та структурний дефіцит, що розвивається в організмі при термінальних станах, врятувати його від загибелі.

Інтенсивна терапія — комплекс методів тимчасового штучного заміщення життєво важливих функцій організ­му, спрямованих на попередження виснаження адапта­ційних механізмів та виникнення термінального стану.

Реаніматологія – наука про оживлення організму; про­філактику та лікування термінальних станів (за В.А. Не-говським).

Для існування життя людини необхідно, щоб в організм без­перервно надходив і споживався клітинами кисень та виділявся з нього вуглекислий газ. Ці процеси забезпечує злагоджене функціонування органів дихання і кровообігу під контролем центральної нервової системи. Тому їх ураження призводить до смерті (“ворота смерті” – за визначенням древніх – легені, сер­це і мозок).

Зупинка життєдіяльності (смерть) може виникнути раптово (при нещасних випадках) чи передбачувано, як закономірний наслідок старості або невиліковної хвороби.

При тривалому процесі вмирання відмічають наступні ета­пи. Передагонія. Фізіологічні механізми життєдіяльності ор­ганізму знаходяться в стані глибокого виснаження: центра­льна нервова система пригнічена, можливий коматозний стан;

діяльність серця ослаблена, пульс ниткоподібний, систоліч­ний артеріальний тиск знижений понад критичну межу (70 мм рт.ст.); зовнішнє дихання ослаблене, неефективне: ди­хальний об’єм та його частота – неадекватні; функції парен­хіматозних органів порушені. Передагонія може тривати де­кілька хвилин, годин, а то й днів. За цей час стан хворого ще більш погіршується й закінчується термінальною паузою. Хворий втрачає притомність, артеріальний тиск та пульс не визначаються; зупиняється дихання, рефлекси відсутні. Тер­мінальна пауза триває до хвилини. Наступний етап вмирання – агонія (боротьба). Внаслідок виснаження центрів життєді­яльності вищого порядку (ЦНС) виходять з-під контролю (ак­тивізуються) бульбарні центри та ретикулярна формація. У хворого відновлюється м’язовий тонус та рефлекси, з’явля­ється зовнішнє дихання (безладне, з участю допоміжної мус­кулатури). Над магістральними артеріями пальпується пульс, може відновлюватись тонус судин – систолічний артеріаль­ний тиск зростає до 50 – 70 мм рт.ст. Однак в цей час мета­болічні порушення у клітинах організму стають незворотними. Швидко згоряють останні запаси енергії, акумульовані в макроергічних зв’язках, і через 20 – 40 секунд настає клініч­на смерть.

При ряді патологічних ситуацій (утоплення, ураження елек­тричним струмом та блискавкою, наїзд автомобілем, странгуля­ційна асфіксія, інфаркт міокарда тощо) клінічна смерть може спіткати потерпілого несподівано, без попередніх проявів уми­рання.

Основні ознаки клінічної смерті:

• відсутність пульсації над магістральними артеріями (сон­ною та стегновою);

• стійке розширення зіниць з відсутністю фотореакції;

• відсутність самостійного дихання.

Допоміжні ознаки:

• зміна забарвлення шкіри (мертвотно-сіра чи синюшна);

• відсутність притомності;

• відсутність рефлексів та втрата м’язового тонусу. Важливим фактором, що впливає на ефективність реанімації при клінічній смерті є температура навколишнього середовища  та тривалість вмирання. При раптовій зупинці серця клінічна смерть в умовах нормотермії триває до 5 хвилин, при мінусових температурах – до 10 і більше хвилин. Тривалий період вмиран­ня значно погіршує ефективність реанімації, скорочуючи пері­од клінічної смерті.

Біологічна смерть виникає тоді, коли внаслідок незворот-них змін в організмі, та насамперед, в ЦНС повернення до жит­тя неможливе.

Комплекс невідкладних заходів, що здійснюють хво­рим в стані клінічної смерті, направлених на відновлен­ня життєдіяльності організму і попередження незворотних порушень його органів та систем, називається реанімацією. Людина, яка здійснює оживлення потерпі­лого, зветься реаніматором.

Повернути хворого до повноцінного життя зі стану клінічної смерті можливо лише при кваліфікованому та послідовному про­веденні комплексу реанімаційних заходів.

Перша стадія реанімації — надання першої медичної допомоги (елементарна підтримка життєдіяльності). ЇЇ про­водить реаніматор (не обов’язково медичний працівник, а кож­на підготовлена людина, яка має елементарні навички оживлен­ня). Після констатації клінічної смерті (на що слід затрачати не більше 7-8 секунд!) негайно проводять підготовчі заходи: по­терпілого вкладають горілиць, бажано з опущеною верхньою частиною тулуба, на тверду основу. Не задіяний у реанімації рятівник підіймає ноги потерпілого на 50 – 60 см доверху для відтоку від них крові та збільшенння кровонаповнення поро­жнин серця.

Перший етап реанімації – за­безпечення прохідності дихаль­них шляхів. Реаніматор здійснює «потрійний прийом» (за П. Сафаром):

а) відкриває рот потерпілому та пальцем, огорнутим хустин­кою (марлевою салфеткою на затискачі) звільняє його від на­явних сторонніх тіл і рідин   

^\^              б) відхиляє голову потерпілого максимально назад, підклавши під шию імпровізований валик (напр., власне передпліччя). При цьому в більшості потерпілих верхні дихальні шляхи вивільняються від язика та його кореня, стаючи прохідними

               в) виводить нижню щелепу вперед. Прохідність верхніх ди­хальних шляхів відновлюється у решті випадків.

Другий етап_реанімації – про­ведення штучної вентиляції легень “рот до рота”. Накрив­ши потерпілому рот бинтом (но­совою хустинкою), реаніматор Щільно охоплює губами його рот та здійснює видих

Третій етап реанімації – закритий масаж  серця

Друга стадія серцево-легенево-мозкової реанімації – надання спеціалізованої медичної допомоги  (подальша підтримка життєдіяльності)

Третя стадія серцево-легенево-мозкової реанімації. Лікування хворого в після реанімаційному періоді.

Перший етап – оцінка стану хворого (ефективності проведення реанімаційних заходів)

Другий етап – відновлення свідомості. Зусилля реанімато­рів повинні бути спрямовані на захист головного мозку від гіпо­ксії та попередження незворотних порушень клітин централь­ної нервової системи. З цією метою потрібно:

• адекватно оксигенувати організм проведенням тривалої (12-24 год., іноді довше) штучної вентиляції легень в режимі помірної гіпервентиляції (130-140 % від хвилинного об’­єму дихання, притаманного даному пацієнту);

• відновити перфузію мозку шляхом забезпечення гемодилюції (“розведення крові”), переливаючи кристалоїди під контро­лем гематокриту, досягаючи показника 0,3-0,35 л /л; помірної гіпертензії (підвищення артеріального тиску на 20-30 % по­над норму); покращення реологічних властивостей крові, мік-роциркуляції та гепаринізації. Застосовують реополіглюкін, кристалоїди, курантіл (0,5 % – 2,0 в/в), компламін (15 % -2,0 в/в) гепарин (по 5 тис. од. кожні 4 години), перфторан (по 3-5 мл/кг маси тіла внутрішньовенноо.

-знизити інтенсивність метаболічних процесів у ЦНС шляхом проведення краніоцеребральної гіпотермії, застосування барбітуратів (тіопенталу натрію – 1% р-ну по 3-5мг/кг ), атарактиків (р-ну діазепаму по 0,2 мг/кг), нейролептиків (р-ну дроперидолу – 0,25% по 2-3 мл кожних 4 години), застосувати антигіпоксанти: оксибутират натрію (по 20-40 мг/кг кожних 4 год.), цитохром С (по 0,5 мг/кг внут­рішньовенно),

проводити протинабрякову терапію: манітол (по 1 г/кг), лазикс (по 10 мг в/в, тричі на добу), діакарб (по 250 мг, через зонд всередину, двічі), дексаметазон (8 мг в/м че­рез 4 години),

призначити хворим антиоксидантну терапію: а-токоферолу ацетат (500 мг внутрішньовенно), вітаміни групи В (по 2-3 мл внутрішньом’язово), аскорбінову кислоту (по 5 мл 5 % р-ну, тричі на добу),

• застосувати антагоністи кальцію: верапаміл (ізоптин) по 2 мл тричі на добу, сульфат магнію (по 5-10 мл 25 % р-ну через 4 год. внутрішньовенне, під контролем артеріально­го тиску та діурезу),

• проводити сеанси гіпербаричної оксигенації. ГБО призна­чають з 5-ї доби післяреанімаційного періоду (по 1 сеансу через день, до 10 сеансів на лікування),

• вводити препарати, направлені на відновлення метаболіч­них процесів у нейронах: р-ни ноотропілу (пірацетаму), церебролізину і аміналону (гамалону) в терапевтичних дозах.

Третій етап – корекція розладів гомеостазу. Проводять ком­плексну інтенсивну терапію з метою попередження пошкоджень паренхіматозних органів та відновлення їх функцій.

Корегують розлади кислотно-основного стану та водно-со­льового балансу, проводять дезінтоксикаційну та антибактеріа­льну, кардіотропну та гепатопротекторну терапію, забезпечу­ють парентеральне та ентеральне харчування, лікують можливі ускладнення (респіраторний дистрес-синдром, синдром “шоко­вої нирки”, стресове ураження слизової шлунково-кишкового тракту тощо), призначають симптоматичне, загальнозміцнювальне та фізіотерапевтичне лікування, здійснюють загальний до­гляд за хворими з попередженням пролежнів та інфекційних захворювань.

Сприятливий перебіг післяреанімаційної хвороби супроводжу­ється відновленням притомності та інших функцій ЦНС. У випа­дку прижиттєвої загибелі мозку стан хворого визначається по­няттям “соціальна смерть”.

Ознаки прижиттєвої смерті мозку: відсутність притомно­сті, спонтанного дихання, арефлексія, нестабільна гемодинаміка (артеріальний тиск підтримується лише стимулюючою терапі­єю), прогресивне зниження температури тіла, відсутність елек­тричної активності на електроенцефалограмі (пряма лінія, заре­єстрована протягом ЗО хвилин, двічі на добу); відсутність змін на ЕЕГ після внутрішньовенного введення р-ну бемегріду, нега­тивна холодова проба (відсутність ністагму при введенні в зовнішній слуховий прохід 5 мл фізіологічного р-ну, попередньо охолодженого); відсутність різниці за вмістом кисню у притіка­ючій (артеріальній) та відтікаючій від мозку (венозній) крові.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ РЕАНІМАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ ПРИ ДЕЯКИХ ПРИЧИНАХ ПЕРЕДЧАСНОЇ СМЕРТІ

При різних причинах передчасної смерті найважливішими факторами танатогенезу (Танатос – бог смерті у древніх греків) є гіпоксія, гіперкапнія, порушення електролітного балансу та патологічні рефлекси. В 90 % випадків серце зупиняється у діастолі, в 10 % – у систолі. “Вхідними воротами” смерті є серце, дихальні шляхи та мозок.

Клінічна смерть у стаціонарі

Найчастіші причини первинної’ зупинки серця:

а) гостра серцева недостатність (ішемічна хвороба серця, ін­фаркт міокарда, порушення серцевого ритму, раптова коронар­на смерть);

б) гостра обструкція магістральних судин (тромбоемболія ле­геневої артерії);

в) гострий значний дефіцит об’єму циркулюючої крові (синд­ром масивних крововтрат, виражена гіпогідратація);

г) раптове падіння тонусу судин (гостра недостатність наднир­кових залоз, анафілактичний шок, токсикогенний колапс при гострих отруєннях, ортостатичний медикаментозний колапс).

Найчастіші причини смерті при первинній дихальній недостатності:

а) обструкція дихальних шляхів (коренем язика, блювотни­ми масами, сторонніми тілами);

б) пригнічення діяльності дихального центру (наркотичними аналгетиками, анестетиками);

в) порушення біомеханіки дихання (судомні стани, міастенічний синдром напружений   пнемо- гемоторакс);

КАРДІОГЕННИЙ  ШОК

Це гостра серцева недостатність.

Розрізняють наступні форми кардіогенного шоку (за Є.І.Чазовим).

1. Рефлекторний шок. Клінічними проявами його є біль із зниженням судинного тонусу та артеріального тиску. Цей шок відносно легко піддається лікуванню.

2. Істинний шок (при ІМ).

3. Аритмогенний шок. На перший план виступають порушен­ня ритму серця, що в свою чергу, погіршує коронарний кровотік та сприяє поширенню зони некрозу.

4. Ареактивний шок – найтяжча форма перебігу кардіоген­ного шоку. Він проявляється вираженою гіпотензією, що не піддається консервативній терапії.

Невідкладні заходи.

• Розмістити хворого у ліжку в напівсидячому положенні.

• Звільнити грудну клітку від стиснення її одягом (розстеб­нути комірець), забезпечити доступ свіжого повітря.

• Пропальпувати пульс, виміряти артеріальний тиск, оціни­ти стан притомності.

• При наявності шумного дихання, виділенні пінистого хар­котиння – зменшити притік крові до серця, наклавши на нижні та верхні кінцівки венозні джгути.

• Дати хворому під язик нітрогліцерин.

 Спеціалізована медична допомога.

• У складі лікарської бригади медична сестра забезпечує оксигенотерапію хворому. Кисень в об’ємі 5 – 7 л за хвили­ну необхідно пропускати крізь розчин етилового спирту чи антифомсилану (має піногасні властивості).

• За показаннями (виражений больовий синдром) хворому проводять закисно-кисневий масковий наркоз (закис азо­ту у відношенні до кисню = 1:1).

• Для боротьби з болем застосовують наркотичні аналгети-ки (морфіну гідрохлорид по 1 мл 1% р-ну), нейролептаналгезію (2 мл 0,005% р-ну фентанілу та 1-2 мл 2,5% р-ну дроперидолу в/м), ненаркотичні аналгетики (2мл 50% р-ну анальгіну).

• Зменшення венозної гіпертензії досягають застосуванням діуретиків (фуросеміду по 20-40 мг внутрішньовенно), ве­нозних вазодилататорів (нітрогліцерину, нітропрусиду на­трію по 100 мг, розвівши їх у 200 мл 0,9% р-ну натрію хлориду; вводити внутрішньовенно із швидкістю 5-10 кра­пель за хвилину під контролем артеріального тиску).

• Медикаментозна корекція серцевого викиду визначається рівнем артеріального тиску:

а) при AT систолічному < 70 мм рт.ст. застосовують р-ни норадреналіну 1-30 мкг/хв) чи дофаміну (5-20 мкг/кг за хв.),

б) при AT систолічному  70-100 мм рт ст.- р-н дофаміну (2,5-20 мкг/кг за хв.)

в) при AT систолічному більше 100 мм рт  ст. – добута мін (2-20 мкг/кг за хв.)

г) зростання  понад 100 мм рт ст  діастолічного АТ є показом до застосування периферичних вазодилятаторів

       Порушення ритму серця  лікують, застосовуючи анти аритмічні засоби. При брадикардії – р-ни атропіну сульфату, дофаміну, адреналіну, ізадрину. При фібриляції та мерехтінні  передсердь  застосовують серцеві глікозиди, в-адреноблокатори, антикоагулянти. При пароксизмальних  суправентрикулярних тахікардіях – вагусні проби та аденозин. Шлуночкові тахікардії  лікують повторним введенням лідокаїну (по 1-1,5 мг/кг через кожні  5-10 хв.) При відсутності ефекту використовують  новокаїн амід(20-30мг /хв.), орнід (5-10мг/кг), кардіоверсію.

Дихальна недостатність  – нездатність організму забезпечити адекватне  його метаболічним потребам поступлення кров”ю та засвоєння клітинами кисню  і виведення з нього вуглекислого газу.

   А – первинна (зумовлена порушенням зовнішнього  дихання)

1)прохідності дихальних шляхів(западання язика, обструкція сторонім тілом, ларингоспазм)

2)центральної регуляції дихання(отруєння, травми мозку)

3) активності дихальних мязів(містенія, ботулізм)

4)цілості і обмеження рухливості грудної клітки(травми, парез кишок)

5) розтяжності (податливості ) легень (пневмонії, ателектази)

6) вентиляційно-перфузійних відносин (при тривалому проведенні штучної вентиляції легень, набряк легень) 

Б – вторинна (зумовлена неспроможністю артеріальної кро­ві вмістити достатній об’єм кисню, порушенням транспортуван­ня його до тканин та клітинного дихання).

Дихальна недостатність характеризується гіпоксією.

Вона виникає при:

• неможливості системи зовнішнього дихання забезпечити поступлення достатньої кількості кисню в артеріальну кров (гіпоксична гіпоксія);

• зменшенні вмісту кисню в артеріальній крові внаслідок анемій, при порушенні функції гемоглобіну або утворенні його патологічних сполук (гемічна гіпоксія);

• неспроможності серцево-судинної системи забезпечувати необхідне переміщення крові по судинах малого та вели­кого кола кровообігу (циркуляторна гіпоксія);

• порушенні процесів окисного фосфорилювання в клітинах різних органів та систем (тканинна гіпоксія).

У свою чергу, гіпоксія може супроводжуватись гіперкапнією та гіпокапнією. Тканинна гіпоксія може виникати й на фоні гі-пероксії (надмірного поступлення кисню).

У клінічній практиці найчастіше спостерігаються змішані види порушень газообміну.

 КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ ГОСТРОЇ ДИХАЛЬНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ

Розрізняють гостру і хронічну дихальну недостатність. Гостра дихальна недостатність розвивається протягом декількох хвилин чи годин і може становити безпосередню загрозу життю хворо­го, вимагаючи проведення невідкладної інтенсивної терапії.

Для хворих з гострою дихальною недостатністю характерні найрізноманітніші клінічні прояви.

Стан центральної нервової системи. У притомному стані хво­рі можуть скаржитись на ядуху (відчуття нестачі повітря), за­труднений вдих чи видих. При подальшому наростанні дихаль­ної недостатності вони стають неспокійними, збудженими, іноді ейфоричними, перестають критично оцінювати довкілля та свій стан. Крайні ступені дихальної недостатності проявляються при­гніченням діяльності центральної нервової системи: розвиваєть­ся кома (гіпоксична чи гіперкапнічна). Часто у хворих, особли­во у дітей, при таких станах виникають генералізовані судоми.

Шкіра та слизова оболонка характеризують вираженість па­тологічного процесу. При розладах зовнішнього дихання зни­жується кількість оксигемоглобіну та, відповідно, збільшується відсоток відновленого гемоглобіну. Артеріальна кров стає “ве­нозною” (темною); шкіра, слизова набувають синьо-фіолетово­го кольору (ціаноз). Спочатку синіють губи, нігтьові ложа, кін­чики вух, потім обличчя та інші ділянки тіла. У хворих з анеміями, при рівні гемоглобіну нижче 60 г/л шкіра залиша­ється блідою навіть при вираженій дихальній недостатності. При отруєнні ціанистими сполуками чи чадним газом шкіра, нігтьові ложа та слизова оболонка набувають яскраво-рожевого кольо­ру, хоча у хворих – виражена гіпоксія. Важливою ознакою порушення дихання з накопиченням у крові вуглекислоти (гіперкапнія) виступає підвищена вологість шкіри. При вираженій гострій дихальній недостатності, що загрожує життю хворого, шкіра набуває землистого кольору, холодна на дотик та покри­та клейким потом.

Розлади зовнішнього дихання – найбільш характерні ознаки дихальної недостатності. У таких хворих може спостерігатись:

• повна зупинка дихання (апное);

• рідке дихання, < 12 за хвилину (брадипное);

• почащене дихання, > 20 за хвилину (тахіпное);

• поверхневе дихання (дихальний об’єм – менше 5 мл в пе­рерахунку на 1 кг маси тіла);

• дихальна “анархія” (нерегулярне дихання з паузами та неоднаковою амплітудою дихальних рухів);

• патологічні типи дихання:

а) дихання Чейн-Стокса (періоди апное, що змінюються хао­тичним частим диханням),

б) дихання Біота (чергування періодів апное та частого ди­хання однакової амплітуди)

 *утруднене дихання

а) інспіраторна задишка;

б)експіраторна задишка.

Засоби для наркозу Засоби для наркозу – лікарські речовини, що пригнічують функціональну активність центральної нервової системи, спричинюють тимчасову втрату больової та інших видів чутливості з одночасною втратою свідомості й розслаблення скелетної мускулатури. Наркозні засоби викликають тимчасовий зворотний функціональний параліч ЦНС.

Лікарські речовини, що викликають наркоз, використовуються для загального знеболення і проведення хірургічних втручань на органах і системах організму людини. Засоби для наркозу неоднаково діють на різні відділи ЦНС, а саме: спочатку послаблюється функція кори великих півкуль і підкірки, потім – спинного мозку в останню чергу під впливом великих (токсичних) доз пригнічуються функції довгастого мозку, де знаходяться життєво важливі центри (дихальний, судиноруховий).

Механізм дії наркозних засобів – порушення (блокування) синаптичних (міжнейронних) передач збудження в різних відділах ЦНС. Електрофізіологічними дослідженнями встановлено, що засоби для наркозу гальмують передачу нервових імпульсів у неспецифічній аферентній системі стовбура мозку (ретикулярна формація).

Засоби для наркозу поділяються на:

1) засоби для інгаляційного наркозу (рідкі або газоподібні речовини, які вводяться через дихальні шляхи);

2) засоби для неінгаляційного наркозу, які вводяться внутрішньовенно, підшкірно, внутрішньом’язово, ректально.

Засоби для інгаляційного наркозу (ефір для наркозу, закис азоту, фторотан, метоксифлуран).

Ефір для наркозу в порівняно з іншими засобами, має високу наркотичну дію порівняно, мало токсичний. Проте керувати глибиною наркозу важче, ніж наркозом іншими інгаляційними засобами.

За глибиною наркозу розрізняють 4 стадії: аналгезія, збудження, наркозний сон і пробудження.

Перша стадія – аналгезія (приглушення) триває до 3 хвилин, характеризується втратою больової чутливості при збереженні свідомості. Аналгезія достатня для короткочасних оперативних втручань (розтин флегмони, абсцесу).

Друга стадія – збудження, характеризується втратою свідомості і контролю функцій вищих центрів. Рефлекторна діяльність посилюється, тонус м’язів підвищується, посилюється рухове і мовне збудження.

Третя стадія – хірургічного (наркозного) сну. В цій стадії є чотири рівні хірургічного наркозу: 3 1 – поверхневий наркоз; 3 2 – легкий наркоз; 3 3 – глибокий наркоз; 3 4 – надглибокий наркоз при цьому хворі втрачають свідомість, реакція на больові подразники відсутня, зіниці звужені, дихання стає поверхневим, якщо не припинити дачу наркозної речовини, то людина може померти внаслідок зупинки дихання.

Четверта стадія – пробудження, розвиваються ті самі ознаки, що й при засипанні, але в зворотному порядку. При передозуванні можлива агональна стадія.

Ефір для наркозу посилює секрецію травних залоз у період введення в наркоз; підвищує вміст глюкози в крові за рахунок розщеплення глікогену в печінці. Збільшується виділення адреналіну і норадреналіну. Подразнюючи слизові оболонки ротової порожнини і дихальних шляхів, посилює виділення секреції, викликає спазм голосових зв’язок і кашель.

Фторотан відрізняється від інших інгаляційних речовин тим, що не горить і не утворює вибухових сумішей з киснем, закисом азоту. Наркоз розвивається швидко, не викликає блювання і подразнення слизових оболонок, незначно пригнічує дихання. При застосування фторотану можлива гіпотензія, підвищення чутливості міокарда до адреналіну, внаслідок чого можливі аритмії.

Засоби для неінгаляційного наркозу (ректальний ефірно-олійний) вперше запропонував у 1847 р. видатний хірург М.І.Пирогов.

М.П.Кравков у 1903 р. випробував спочатку на тваринах, а потім разом з С.П.Федоровим запровадив у хірургічну практику внутрішньовенне введення гедоналу. Наркоз при якому використовується кілька способів введення засобів для наркозу (інгаляційні та неінгаляційні засоби) називається комбінованим наркозом.Недоліком неінгаляційного наркозу є те, що регулювати глибину такого наркозу важче. Для неінгаляційного наркозу використовують гексенал, тіопентал натрію, натрію оксибутират і ін.

Гексенал . Наркоз при введенні гексеналу розвивається швидко без стадії збудження, тривалість дії до 30 хвилин. Використовують свіжо приготовлені розчини 1 – 2%. Вводять внутрішньовенно крапельно.

Гексеналовий наркоз не можна вводити при захворюваннях печінки цукровому діабеті, сепсисі, бронхіальній астмі тому, що біотрансформація його відбувається у печінці а це може призвести до отруєння.

Тіопентал-натрій вводять внутрішньовенно крапельно, як і гексенал. Діє подібно до гексеналу.

Натрію оксибутират пригнічує проведення збудження по моно – і полісинаптичних шляхах спинного мозку, викликає деполяризацію центральних закінчень аферентних нервових волокон, підвищує стійкість організму до гіпоксії. Виявляє також заспокійливу дію, викликає сон.

Застосовують переважно для вводного і базисного наркозу.

При введенні великої кількості натрію оксибутирату можлива гіпокаліемія. Для профілактики гіпокаліемії застосовують розчин калію хлориду.

Пропанідид (сомбревін) – препарат короткочасної дії. Наркоз настає через 30 – 40 секунд і триває до 5 хвилин. Застосовують при тонзило- і аденектомії, вправленні вивихів.

Побічні ефекти : тахікардія, підвищення артеріального тиску, гіперемія і болючість по ходу вен в які його вводили.

Предіон (віадрил) – наркотична активність недостатня, тому його використовують для вводного наркозу. Ефект розвивається через 5 – 15 хвилин і триває до 30 хвилин.

Кетамін (кеталар, каліпсол) – хірургічний наркоз не розвивається. Ефект розвивається через 30 – 60 секунд і триває до 10 хвилин при внутрішньовенному введенні. При внутрішньом’язовому введенні ефект розвивається через 2 – 6 хвилин і триває до 30 хвилин. Скелетні м’язи під дією кетаміну не розслаблюються. Застосовують для вводного наркозу.

Побічні ефекти – підвищення артеріального тиску, гіперсалівація.

Сомбревін (пропанідид) наркоз настає швидко через 30 – 40 секунд без стадії збудження. Тривалість до 3 хвилини. Швидко гідролізується холінестеразою плазми крові.

СНОДІЙНІ ЗАСОБИ

Снодійними засобами називають фармакологічні речовини, які за відповідних умов сприяють розвитку сну.

Основна вимога до снодійних засобів полягає в тому щоб вони викликали сон, максимально наближений до нормального фізіологічно сну.

Як відомо, підтримування стану сну чи бадьорості залежить у першу чергу від функції активуючої системи мезодіенцефальної ретикулярної формації. При її пригніченні розвивається сон, при збудженні – настає стан бадьорості.

Сон розвивається в результаті пригнічуючої дії на ретикулярну формацію гіпногенної системи. Гіпногенна система є холінергічною, вона складається із висхідної (спинноталамічні шляхи, бульбарні центри, вароліїв міст) і низхідної частини (кортикальні відділи, лімбічна система). Обидві частини гіпногенної зони проявляють гальмуючий вплив на мезодіенцефальну ретикулярну формацію. Фази сну (швидка і повільно хвильова) залежать від того, чи розповсюджується гальмування ретикулярної формації на таламокортикальну систему (швидко хвильовий сон), чи ні (повільно хвильовий сон), оскільки ядра таламуса мають синхронізуючий вплив на кору головного мозку.

Снодійні засоби у дозах, які викликають сон, пригнічують активуючу систему ретикулярної формації ствола мозку. Звідси виходить, що принципова різниця між медикаментозним і фізіологічним сном полягає у тому, що останній є активним процесом, результатом діяльності гіпногенної системи, в той час як медикаментозний сон є наслідком гальмування ретикулярної формації ствола мозку.

Лікування розладів сну повинно бути причинно обумовленим, і тільки після ліквідації причини можна призначати симптоматичні засоби, тобто снодійні препарати. Наприклад, часто порушення сну обумовлене зловживанням кави, (гіподинамія). В цих випадках призначати снодійні засоби недоцільно.

Розлади засинання нерідко бувають одним із проявів неврозу. Таким людям призначають седативні засоби.

Снодійні засоби слід призначати лише у тому випадку, коли етіотропне лікування безсоння неможливе або не дає позитивного ефекту.

До снодійних засобів ставляться такі вимоги:

1. Швидкість і надійність.

2. Відсутність неприємного смаку, запаху, подразнення.

3. Достатньо швидка інактивація і виведення із організму.

4. Відсутність від’ємного впливу на органи і системи.

5. Відсутність тератогенної дії.

Механізм дії снодійних засобів.

1. Снодійні засоби пригнічують висхідну активуючу систему ствола мозку.

2. Снотворні засоби гальмують рухові зони великих півкуль.

3. Снодійні засоби пригнічують вегетативні центри (гіпоталамус).

Класифікація снодійних засобів

1.Снодійні засоби з наркотичним типом дії.

А.Похіднісечовини (похідні барбітурової кислоти – барбітурати):

а) тривалої дії – фенобарбітал (ефект триває 6 – 8 годин);

б) середньої тривалості дії – етамінал натрію, барбаміл (тривалість ефекту 4 – 6 годин);

в) короткочасної дії – гексобарбітал (тривалість ефекту 2 – 4 години).

Б.Похідні аліфатичного ряду – хлоралгідрат, бромізовал, карбромал (тривалість дії 6 – 8 годин).

В.Похідні піперидину і піридину – ноксирон (тривалість дії 3 – 4 години).

2.Транквілізатори (анксіолітики) – похідні бензодіазепіну – нітразепам, феназепам (тривалість дії 6 – 8 годин).

3.Похідні імідазопіридину – золпідем – івадал (тривалість дії до 4 годин).

4.Похідні циклопіролону – зопіклон (тривалість дії до 4 годин).

5.Похідні хінозоліну – метаквалон (тривалість дії 2 – 4 години).

6.Похідні ГАМК – оксибутират натрію (тривалість дії 6 – 8 годин).

Барбітурати – снодійна сила барбітуратів зростає із збільшенням алкільного радикалу, але при цьому зменшується тривалість їх впливу. Введення у молекулу барбітурової кислоти фенільного радикалу сприяє підсиленню і продовженню дії, а також сприяє розвитку проти судомної активності.

Вплив на ЦНС. Барбітурати викликають різної глибини пригнічення функції ЦНС, а саме; у малих дозах (10 – 20 мг) проявляють седативну дію (використовують при гіпертонічній хворобі), у більших (50 – 100 мг) проявляють снодійний ефект.

Механізм снодійної дії барбітуратів – пригнічення полісинаптичних структур головного мозку, послаблення активуючої імпульсації з ретикулярної формації на кору головного мозку, зниження реактивності нейронів кори, посилення дії ендогенних гальмуючих медіаторів нервової системи – ГАМК.

Спинний мозок. Під впливом барбітуратів пригнічуються як полі-, так і моносинаптичні рефлекси спинного мозку.

Серцево-судинна система. Терапевтичні дози барбітуратів знижують артеріальний тиск і частоту серцевих скорочень.

Шлунково-кишковий тракт. Під впливом барбітуратів рухова активність кишечника не змінюється. Терапевтичний ефект барбітуратів при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки пояснюється седативною дією.

Печінка. У терапевтичних дозах барбітурати не впливають на нормальну функцію печінки. При тривалому застосуванні барбітуратів настає звикання (толерантність). Толерантність пов’язана з прискоренням біотрансформації їх у печінці, оскільки барбітурати стимулюють (індукують) утворення в мікросомах печінки ферментів, які руйнують їх. Тому не доцільно призначати тривало діючі снодійні засоби з однієї хімічної групи.

Індуковані барбітуратами ферменти печінки, які сприяють детоксикації, не володіють специфічністю і можуть руйнувати і інші лікарські речовини, послаблюючи їх лікувальні властивості. Не слід одночасно призначати барбітурати з антикоагулянтами непрямої дії (кумарини), так як останні швидко руйнуються у печінці індукованими ферментами, внаслідок чого зменшується їх ефективність (підвищення зсідання крові). Після відміни барбітуратів антикоагулянтна дія зростає, що можу бути причиною кровотеч.

Застосовують барбітурати при безсонні, судомах, епілепсії, гіпертонічній хворобі.

Побічні ефекти барбітуратів – непереносимість, яка супроводжується головними болями, нудотою, блюванням, алергічні реакції, амнезія.

Для похідних барбітурової кислоти при повторному застосуванні властива матеріальна кумуляція. Найбільш чітко кумуляція проявляється у препаратів тривалої дії (фенобарбітал), що зв’язано з повільним виділенням з організму.

У людей із звиканням до барбітуратів часто спостерігається перехресна резистентність до групи препаратів, що пригнічують ЦНС, в тому числі до наркотичних засобів і засобів для неінгаляційного наркозу. Але толерантність розвивається тільки по відношенню до гіпнотичної дії барбітуратів, а їх токсична доза суттєво не збільшується.

До барбітуратів при тривалому застосуванні розвивається лікарська залежність.

При комбінованому застосуванні барбітуратів та інших лікарських речовин, таких як спирт етиловий, бензодіазепіни, антигістамінні засоби – може розвиватись явне пригнічення функції ЦНС. Депресивний ефект барбітуратів посилюється при застосуванні їх одночасно з антидепресантами (інгібітори МАО). Барбітурати індукують активність мікросомальних ферментів печінки, що приводить до зниження ефекту.

Гостре отруєння барбітуратами може статися внаслідок випадкового або навмисного прийому великих доз.

Симптоми отруєння – пригнічення функції ЦНС, колапс, пульс слабкий і рідкий, шкіра холодна і волога, дихання повільне і поверхневе. Зіниці ока звужені, а потім розширюються.

Хронічне отруєння розвивається при застосуванні барбітуратів тривалої дії. Отруєння проявляється сонливістю, слабістю, порушенням координації, головокружінням, можливі галюцинації, психомоторне збудження, судоми, порушення кровообігу, травлення, функції печінки і нирок.

Лікування хронічного отруєння зводиться до поступового зниження дози снодійного препарату і до повної відміни його. Одночасно проводять симптоматичне лікування

Лікування отруєння . В першу чергу необхідно промити шлунок слабким розчином калію перманганату (0,05% – 1000 мл), провести інтубацію трахеї, штучне дихання і вентиляцію легень без збільшення кількості кисню. Форсований діурез – сечогінні засоби. Катетеризацію сечового міхура. Зігрівання тіла. Гемодіаліз, перитонеальний діаліз.

Похідні аліфатичної структури . Головним ефектом дії хлоралгідрату у малих дозах є седативний вплив, у великих дозах (1г) – снодійний. Хлоралгідрат подразнює слизову оболонку шлунково-кишкового тракту, тому його необхідно призначати разом із обволікувальними засобами (слизі). Хлоралгідрат пригнічує роботу серця, судинорухового і дихального центрів. Інактивується у печінці, з’єднуючись із глюкуроновою кислотою, і виділяється нирками.

Карбромал і бромізовал діють подібно хлоралгідрату.

Похідні піперидину і піридину добре всмоктуються у шлунково-кишковому тракті, діють короткочасно. Застосовують при порушенні процесу засинання. Інактивуються у печінці.

Похідні бензодіазепіну викликають седативний, снодійний ефекти, знімають стан збудження, викликають розслаблення м’язів, не впливають на дихання, кишечник і серцево-судинну систему. У похідних бензодіазепінового ряду відсутній ефект після дії. У порівнянні з барбітуратами вони викликають сон більш близький до фізіологічного. Мають більшу широту терапевтичної дії. Основна їх перевага – менш токсичні.

СПИРТ ЕТИЛОВИЙ

Спирт етиловий пригнічує життєдіяльність будь-яких клітин організму. Найбільш чутлива до спирту етилового тканина головного мозку, а саме – кора головного мозку. Внаслідок пригнічення її вищих затримуючих центрів, етанол викликає алкогольне збудження (ейфорію), яке не приводить до підвищення творчої активності, а лише до розгальмування підкоркової діяльності, і зниження самоконтролю.

Виділяють декілька стадій в дії етилового спирту (етанолу).

1. Концентрація алкоголю у крові 0,015 – 0,05 г/л (15 – 50 мг %) – погіршується зір.

2. Вміст алкоголю у крові 0,05 – 0,075 г/л (50 – 75 мг %) – головокружіння, м’язове розслаблення, починається порушення координації.

3. Концентрація алкоголю у крові 0,075 – 0,1 г/л (75 – 100 мг %) – без наслідків.

4. Концентрація алкоголю у крові 1 – 2 г/л (100 – 200 мг %) – легке сп’яніння, емоціональна нестійкість.

5. Вміст алкоголю у крові 2 – 3 г/л (200 – 300 мг %) – сильне сп’яніння, безладна, невиразна мова.

6. Вміст алкоголю у крові 2 – 4 г/л (300 – 400 мг %) – оціпеніння.

7. Концентрація алкоголю 4 – 5 г/л (400 – 500 мг %) – важкий стан, небезпечний для життя, втрачається свідомість, розвивається кома.

8. Концентрація алкоголю більше 5 г/л може призвести до смерті.

При місцевій дії спирт етиловий подразнює шкіру і слизові оболонки від його властивості осаджувати білки і відбирати воду від тканин. Слабкі розчини етилового спирту діють на слизові оболонки як в’яжуча речовина, що пояснюється зневодненням (дегідратацією) білкових речовин слизової оболонки і осадженням білків протоплазми. Крім того, спирт етиловий діє наркотично на всяку живу протоплазму і в першу чергу – на бактерії. Спирт має велику бактерицидну дію, що пояснюється осадженням білків мікроорганізмів. Менш концентрований етиловий спирт, навпаки, швидко й глибоко проникає у тканини. Цим пояснюється, що в таких випадках більшу дезинфекційну силу має 60 – 70% розчин спирту. Проте, для стерилізації інструментів більшу дезинфікуючу силу має 96% розчин спирту.

Подразнення тканин алкоголем (слизові оболонки і шкіра) проявляється розширенням судин, почервонінні, відчуття тепла, пощипуванням і печінням через подразнення закінчень чутливих нервів, а надалі, навпаки, настає оніміння через параліч цих нервів.

У шлунково-кишковому тракті всмоктується швидко. Розподіляється по всьому організму, проникає через біологічні бар’єри. Уже невелика доза (10 – 15 мл алкоголю або 1 склянка вина) знижує збудливість центрів кори мозку, які складають чутливу й інтелектуальну його сферу, внаслідок чого сприйняття зовнішніх вражень, особливо відчуття на дотик, слух і зір знижується. Разом із тим послаблюється увага, здатність до міркування, критики, що несприятливо відбивається на продуктивності розумової праці. При цьому послаблюються процеси гальмувальних центрів і через те настає ейфорійний стан: людина стає веселою, життєрадісною, більш жвавою і товариською; обличчя її червоніє, очі блищать.

При вживанні більшої кількості етилового спирту ще дужче пригнічуються чутливість й інтелектуальна сфера, знижується свідомість. Зникає критичне ставлення до своїх думок, слів і вчинків, переоцінюються власні сили і здібності, настає рухове пожвавлення, балакучість.

При прийомі великих доз настає невпевненість і втрата координації рухів (ураження мозочка), знижуються рефлекси (ураження спинного мозку). Сп’яніла людина лежить, засинає, температура тіла знижується. Поступово настає параліч дихального і судинорухового центрів. Дихання стає рідким, поверхневим, хрипучим.

Нарешті настає глибокий наркоз з втратою свідомості, вольових рухів, чутливості, рефлексів і м’язового тонусу. І остання стадія сп’яніння – колапс (параліч), коли настає різкий занепад кровообігу, дихання, параліч нервових центрів і смерть від зупинки дихання.

Серце після введення невеликої дози алкоголю працює частіше, що пояснюється стадією збудження і пожвавлення рухів. Невеликі дози алкоголю впливають на серце тонізуюче, що пояснюється впливом алкоголю на обмін речовин в організмі. Проникаючи в клітинні елементи і швидко окислюючись в них, алкоголь подібно цукру може бути джерелом енергії, яка підвищує функцію ослабленого серця. Але тривале вживання алкоголю позначається на серці дуже шкідливо і часто веде до переродження серцевого м’язу.

Виділяється із організму за рахунок окислення у печінці (80 – 95%) і виводиться у незміненому виді нирками всього 1%, легенями – 5%.

Тривале застосування етилового спирту приводить до імпотенції, гінекомастії, еритематозних змін. В будь-яких випадках має місце значне зниження тестостерону, зв’язане з прямим токсичним впливом етанолу і ацетальдегіду на клітини Лейдига (пригнічення перетворення андростендіолу в тестостерон), а також значне підсилення катаболізму тестостерону в печінці.

Під впливом етанолу розвивається розширення судин, брадикардія, гіпотонія. Посилюється діурез за рахунок зменшення виділення вазопресину. Температура тіла знижується. Підвищується вміст цукру у кров за рахунок збільшення викиду катехоламінів. Збільшується виділення брадикініну. Підвищується концентрація ліпопротеїдів високої щільності. Пригнічується секреція вазопресину, збільшується вміст кортикотропіну, глюкокортикоїдів і катехоламінів. Пізніше концентрація катехоламінів зменшується.

Окислення алкоголю відбувається у дві стадії.

1. Утворення оцтового альдегіду (зворотна реакція, яка каталізується алкогольдегідрогеназою).

2. Утворення оцтової кислоти (незворотна реакція, каталізується ацетальдегіддегідрогеназою). В нормальних умовах іде окислення спирту.

Спирт етиловий     Ацетальдегід                      Оцтова кислота

Гостре отруєння алкоголем залежить від швидкості всмоктування, тривалості прийому, дози, функції печінки, стану організму.

При помірній і середній стадії сп’яніння необхідне рефлекторне збудження ЦНС – вдихати розчин аміаку, вводити кофеїн.

При важких отруєннях втрачається свідомість і рефлекси, пригнічуються життєво-важливі центри. Артеріальний тиск знижується, пригнічується дихання, розвивається синюшність шкіри. Для допомоги вводять аналептики (бемегрид, етимізол, кофеїн), промивають шлунок, вводять сечогінні засоби, глюкозу, кислоту аскорбінову, фруктозу, зігрівають тіло.

Хронічне отруєння настає при регулярному прийомі алкоголю. Повторний прийом веде до привикання. Одночасно із звиканням розвивається залежність (пристрасть – психічна і фізична), яка характеризується розвитком психозу, важким переживанням, неспокоєм без споживання алкоголю і сильним потягом до повторних прийомів.

Тривале застосування етанолу призводить до розвитку хронічних запальних процесів шлунково-кишкового тракту (езофагіт, гастрит, пептичні виразки, панкреатит), печінки (гепатит, цироз, холецистит), переродження серцевого м’яза, кардіоміопатії, міопатії скелетних м’язів, порушення психіки з галюцинаціями. Настає Корсаковський психоз, атрофія мозку, алкогольна полінейропатія, алкогольний синдром плода.

Лікування хворих на алкоголізм основане на розвитку відрази до алкоголю. Для цього використовують блювотні засоби: апоморфін, еметин, відвар трави баранцю. З допомогою цих речовин виробляється умовно-рефлекторна реакція на алкоголь. В останні роки використовують тетурам (антабус, аверсан, дисульфірам), інмекарб, мебікарб, метронідазол, транквілізатори, еспераль (радотер) – препарат тривалої дії. Таблетки еспералю імплантують у підшкірну клітковину. Фармакологічні ефекти тетураму і його аналогів пов’язані з тим, що перетворюючись у диетилтіокарбамат, дисульфірам блокує фермент альдегіддегірогеназу і сприяє накопиченню ацетальдегіду в печінці та крові після прийому алкоголю.

На фоні тетураму: Спирт етиловий Ацетальдегід Це лежить в основі виникнення антабус-алкогольної реакції, яка виражається соматичними розладами, (відчуття страху, болі в ділянці серця, зниження артеріального тиску, нудота, блювання), які роблять неможливим сумісний прийом тетураму й етилового спитру.

Метронідазол менш токсичний, ніж тетурам, але і його сенсибілізуюча дія до алкоголю набагато слабша. Блокує алкогольдегідрогеназу.

Застосовують при алкоголізмі також препарати тимонейролептичної дії(терален, труксал, тіоридазин), похідні фенотіазину(трифтазин, етаперазин) – при білій гарячці.

Транквілізатори – похідні бензодіазепіну (сибазон), похідні ненасичених біциклічних сполук (інмекарб, мебікарб).

АНАЛЬГЕТИКИ

Н а р к о т и ч н і    а н а л ь г е т и к и

Анальгетики (болетамувальні засоби) – лікарські речовини, які знімають або зменшують відчуття болю і від’ємні зміни у діяльності органів, викликані больовим подразненням (речовини, які усувають больову чутливість, не виключаючи свідомості і не пригнічуючи інші види чутливості). Під впливом анальгетиків вибірково пригнічуються больові реакції при збереженні функції органів відчуття, свідомості і координації рухової діяльності ЦНС.

Біль сприймають спеціалізовані закінчення тонких аферентних нервових волокон – ноцицептори (больові рецептори), які розміщені в усіх тканинах внутрішніх органів.

Нейропептиди – широкий клас сполук пептидної природи, що синтезуються переважно в клітинах центральної нервової системи, і здатні суттєво впливати на біохімічні та нейрофізіологічні процеси в головному мозку.

Опіоїдні пептиди найбільшу увагу в молекулярній психобіології та фармакології привертають увагу нейропептиди, що є ендогенними лігандами морфі нових (опіатних) рецепторів мозку. Опіоїдні пептиди, подібно до наркотичного анальгетика морфіну і близьких до нього сполук, мають найбільш сильно виражену знеболювальну (аналгетичну) активність і специфічну дію на головний мозок людини, що проявляється розвитком складного психоемоційного стану ейфорії з покращанням настрою, відчуттям душевного комфорту, позитивним сприйняттям довкілля.

Локалізація опіатних рецепторів

Максимальна кількість опіатних рецепторів знаходиться у лімбічнй системі, височній долі, супраорбітальній звивині, парагіпокампі, фронтальній зоні кори головного мозку. У стволі мозку найбільша кількість опіатних рецепторів локалізована в ядрах tractus solidarius, які містять вісцеральні сенсорні волокна від блукаючого нерва.

Висока щільність опіатних рецепторів відмічена у гіпоталамусі, гіпофізі. Очевидно, що цей шлях може мати значення для регуляції біосинтезу або дії ендорфінів, які синтезуються у задній долі гіпофіза.

У спинному мозку опіатні рецептори знайдені у синапсах тонких мієлінових волокон, які відповідають за проведення сенсорної інформації.

Класифікація опіатних рецепторів .

Опіатні рецептори їх типи та ефекти:

1. М’ю-рецептори відповідають за біль та фізичну залежність, ейфорію, пригнічення дихання.

2. Дельта-рецептори – підвищення артеріального тиску, тахікардія.

3. Капа-рецептори – анальгезія, міоз, седативна дія.

4. Епсілон-рецептори.

5. Сігма-рецептори – галюцинації, стимуляція шлунково-кишкового тракту.

Встановлено, що морфін є агоністом м’ю-рецепторів, енкефалін – агоніст дельта-рецепторів, кетоциклозацин – агоніст капа-рецепторів, бета-ендорфін – агоніст епсілон-рецепторів.

Для кожного типу рецепторів є “типовий” агоніст, який має щодо нього більш виражену специфічну спорідненість, ніж до іншого типу. Слід зазначити, що в ряді випадків типовими агоністами є опіати, а не опіоїдні пептиди. Водночас немає лігандів опіатних рецепторів з абсолютною специфічністю.

Першими лігандами опіатних рецепторів, які стали відомими, були екзогенні агоністи та антагоністи. Хімічна структура деяких агоністів (морфін який є алкалоїдом опію), антагоністів (налоксон, пентазоцин) – синтезовані сполуки. Таким чином, опіатні рецептори локалізовані як у ЦНС, так і на периферії на пре- і постсинаптичній мембрані.

Морфін та його похідні діють на ділянки скупчення опіатних рецепторів, що веде до зменшення проведення ноцицептивної імпульсації на станціях її переключення.

Опіатні рецептори різних ділянок ЦНС мають неоднакову чутливість до ендорфінів та енкефалінів. Клітини гіпофіза мають приблизно у 40 разів більшу спорідненість з бета-ендорфінами, ніж з енкефалінами, тоді як клітини головного мозку мають більшу спорідненість з енкефалінами.

Опіатні рецептори – мішень дії лікарських речовин .

З відкриттям опіатних рецепторів усі наркотичні анальгетики (на основі особливостей їх взаємодії з опіатними рецепторами) поділяють на агоністів, антагоністів і анальгетиків з властивостями агоністів та антагоністів (часткові агоністи).

Як наркотичні агоністи застосовують морфін, кодеїн і синтетичні анальгетики морфіноподібного ряду – оксикодон, леворфанол, крім того, промедол і похідне промедолу – фенадон.

Часткові агоністи (які не викликають психоміметичного ефекту) – пропірам, профадол і бупренорфін. Бупренорфін тривало перебуває у плазмі крові, і до нього повільно розвивається толерантність та фізична залежність. Анальгетичний ефект у 10 разів слабший, ніж у морфіну.

До часткових агоністів належить пентазоцин.

Чистими антагоністами опіатних рецепторів є налоксон і налтрексон. Вони не володіють аналгетичною активністю, але дозволяють успішно боротися з гострим отруєнням морфіном та його аналогами. При хронічному отруєнні ці антагоністи не проявляють лікувальної дії, блокують рецептори, можуть викликати абстиненцію.

Механізм дії . Основна дія морфіну – вибірковий болезаспокійливий ефект, який полягає у взаємодії з опіатними рецепторами (м ’ю-рецепторами), які пов’язані з аденілатциклазою внаслідок чого пригнічується її активність, при цьому гальмується надходження іонів кальцію в клітини . Головною дією є вплив на ЦНС. Якщо при застосуванні засобів для наркозу біль зникає лише в стадії глибокого наркозу, то морфін знижує больові відчуття при повному збереженні свідомості. Морфін вибірково пригнічує центри кори головного мозку і підкірки, яким належить провідна роль у сприйманні і відтворенні больових відчуттів, змінюючи структуру фосфоліпідів, мембран нейронів, що є рецепторами морфіноподібних сполук. Морфін усуває негативні психічні емоції (страх, переживання, пригніченість), послаблює відчуття голоду, спраги, втоми, холоду. З цими ефектами пов’язане виникнення морфінної ейфорії – відчуття фізичного і душевного комфорту. Після введення морфіну спостерігається загальне заспокоєння людини, послаблюється увага, виникає апатія, байдужість, зникає бажання працювати фізично чи розумово, знижується рухова активність, настає сонливість.

Локалізація дії морфію (схема)

1.-специфічні структури;

2.-регулююча формація середнього мозку;

3.-асоціативні ядра таламуса;

4.- асоціативні поля кори головного мозку.

Морфін уже в малих дозах вибірково пригнічує центр дихання, завдяки чому зменшується частота дихання. Дихання стає неправильним, своєрідно переривчастим (так зване Чейн-Стоксове), поки не наступить смерть від паралічу дихального центру.

. Снодійний мак ( містить алкалоїди: морфін, кодеїн, папаверин і.т.д)

Морфін звужує зіниці ока, що пояснюється збудженням центрів очно-рухових нервів, знижує збудливість кашльового центру.

Рис. Формула морфію

 

Під впливом морфіну скорочуються сфінктери, внаслідок чого затримується проходження хімусу по кишечнику, сповільнюється виділення жовчі і панкреатичного соку, сечовиділення стає нечастим.

Морфін підвищує тонус блукаючого нерва і тому сповільнює частоту серцевих скорочень.

Одноразове введення морфіну в сонну артерію приводить до блокування спонтанних розрядів. Це блокування є наслідком підвищення дофамінергічної активності (блокатори дофамінергічної активності запобігають такій дії). Підвищення дофамінергічної активності при введенні морфіну може бути результатом збільшення біосинтезу дофаміну (збільшення його вивільнення і зниження зворотного поглинання). При введенні морфіну підвищується швидкість обміну дофаміну у мозку. Одночасно з дофаміном у механізмі дії опіатів включається й інший представник катехоламінів – норадреналін. Показано, що морфінна аналгезія супроводжується значним зниженням рівня норадреналіну у стовбурі мозку на фоні попереднього введення блокатора синтезу катехоламінів із тирозину.

Одноразове введення морфіну приводить до підвищення поглинання холіну синаптосомами смугастого тіла. Це є прямим доказом збільшення рівня холінергічної активності. Паралельно підвищенню поглинання холіну відбувається значне зниження вивільнення ацетилхоліну із клітин кори головного мозку.

Збільшення активності нейронів головного і спинного мозку, які містять серотонін, супроводжується аналгезією і підвищенням антиноцептивної активності речовин, в той час як зниження активності цих нейронів корелюється з гіпералгезією і зменшенням аналгетичної активності фармакологічних препаратів.

Одноразове введення морфіну викликає значне підвищення вмісту ГАМК у тканинах головного мозку. Тривале введення морфіну приводить до зниження як концентрації ГАМК у мозку, так і активності глутаматдекарбоксилази.

Вміст гістаміну у гіпоталамусі, ніжках мозку, корі головного мозку не змінюється після одноразового введення морфіну у великих дозах, тоді як тривале введення морфіну служить причиною зниження концентрації ендогенного гістаміну.

Таким чином, одноразове введення опіатів підвищує дофамінергічну активність, посилює швидкість кругообігу норадреналіну, сприяє зміні вивільнення ацетилхоліну із клітин мозку, збільшенню активності нейронів головного і спинного мозку, які містять серотонін, спонукає до активації ГАМК-ергічної системи різних відділів мозку.

При тривалому введенні опіатів в організм відбуваються відповідні зміни, направлені на зменшення зрушення гомеостазу, викликаного даним агентом.

Класифікація наркотичних анальгетиків.

І. Природні сполуки.

1. Які містять суму діючих речовин – алкалоїди і допоміжні компоненти (порошок опію, омнопон);

2. Похідні піперидинфенантрену:

а) алкалоїди опію – морфін, кодеїн;

б) напівсинтетичні препарати – етилморфін.

ІІ. Синтетичні замінники морфіну .

1. Похідні гептанону – фенадон, декстраморамід;

2. Похідні фенілпіперидину – промедол, фентаніл;

3.Похідні бензоморфану – пентазоцин.

 Опієм називається молочний сік, який отримують із недозрілих головок снодійного маку. У ньому міститься до 25 різних алкалоїдів. За хімічною будовою вони є похідними піперидинфенантрену (морфін та його аналоги) й похідні ізохіноліну (папаверин). Морфін – основний алкалоїд опію, який був отриманий у чистому вигляді В.А.Сертюрнером (1783–1841 рр.) в 1806 році. У опію кількість морфіну складає до 10%.

Головною дією морфіну є вплив на ЦНС.

Механізм болетамувальної дії наркотичних анальгетиків пояснюється тим, що вони пригнічують процеси міжнейронної передачі больових імпульсів в центральній частині аферентних шляхів, проведення больових імпульсів у таламусі, сповільнюють проведення больових імпульсів у ретикулярній формації головного мозку, а від неї – до кори головного мозку, порушення суб’єктивно-емоціонального сприйняття, оцінки болю та реакції на неї. Наркотичні анальгетики змінюють психічну оцінку відчуття болю, знімаючи страх відчуття болю. На відміну від загальних анестетиків, препарати даної групи викликають аналгетичний ефект без порушення свідомості, без м’язового розслаблення і без порушення збудливості рецепторного апарату. Вони порушують динамічну рівновагу між окремими ділянками кори і тому викликають стан ейфорії.

Властивість викликати ейфорію при систематичному введенні в організм рано чи пізно призводить до формування психічної, а потім і фізичної залежності, тобто наркоманії. До наркотичних анальгетиків швидко виникає толерантність. Це змушує наркоманів вводити їх у зростаючих дозах, що в свою чергу зумовлює розвиток психічного порушення. Кінцевим етапом будь-якої наркоманії є деградація особи, важкі трофічні і функціональні зміни в усьому організмі, (малюнок по Стрельчуку), кахексія. Морфін і його замінники гальмують больове подразнення на шляхах його ірадіації на ЦНС, тобто на проміжних невронах спинного мозку, ретикулярної формації стовбура мозку, в таламусі і в півкулях головного мозку, де містяться основні больові центри. Добре проникають через усі гістогематичні бар’єри, виділяються з молоком, слизовою оболонкою шлунка.

 

Рис 3. Типове Чейн-Стоксове дихання у людини після морфіну (по М.П.Ніколаєву)

  Морфін – високоефективний анальгетик. При введенні препарату ефект розвивається через 15 – 20 хвилин і триває 4 – 5 годин. При систематичному введенні виникає явна фаза ейфорії, фаза сну значно скорочується і розвивається ще одна фаза – абстиненції. Крім впливу на вищі відділи ЦНС, морфін діє також на ряд підкоркових утворень і центрів довгастого мозку (мал. 11).

                                     

 

 

 

 

 Пригнічує центри теплорегуляції і знижує температуру тіла; центри очно-рухового нерва збуджує, що приводить до звуження зіниці ока; пригнічує дихальний центр, внаслідок чого частота і глибина дихання зменшуються (дихання типу Чейн-Стокса (мал. 1); пригнічує кашльовий центр, збуджує центри блукаючих нервів. Ваготропна дія морфіну викликає підвищення тонусу гладкої мускулатури внутрішніх органів. Розвивається спазм сфінктерів по ходу шлунково-кишкового тракту та сечового міхура, зменшується перистальтика товстого кишечнику, що призводить до запорів. Морфін підвищує тонус сфінктерів Одді і сечового міхура (тому при отруєнні морфіном потрібно не забувати випустити сечу із сечового міхура), звужує бронхи, підвищує секрецію антидіуретичного гормону, від чого зменшується діурез, пригнічує рефлекторні судинозвужувальні реакції на коронарні судини. Спазм сфінктерів та мускулатури заднього проходу проявляється у білих мишей характерним підйомом хвоста, що поряд з іншими пробами, може бути використано як біологічна реакція на морфін 

Гостре отруєння морфіном характеризується наростаючим пригніченням дихання, ціанозом. Швидко розвивається коматозний стан. Смерть настає від паралічу дихального центру. При лікуванні гострого отруєння морфіном необхідно якомога швидше ввести його антагоніст – налорфін, зробити штучне дихання. Незалежно від шляхів введення морфіну і часу необхідно промити шлунок 0,05% розчином калію перманганату, оскільки морфін частково виділяється у шлунок. Калію перманганат переводить (окисляє) морфін у неактивну форму – оксиморфін. Для стимуляції дихання призначають кофеїн. Антагоністом морфіну є налорфіну гідрохлорид.

Слід пам ’ятати, що одночасне введення (в одному шприці) морфіну з барбітуратами, аміназином, пентазоцином несумісні а також з протипаркінсонічними, інгібіторами МАО, глюкокортикоїдами, міорелаксантами та бета-адреноблокаторами.

Кодеїн вигідно відрізняється від морфіну низькою токсичністю (вдвоє менше ніж у морфіну), відсутністю наркотичної дії (в 20 разів менше ніж у морфіну) і незначним пригніченням дихального центру; рідко викликає звикання та пристрасть. Застосовують головним чином як протикашльовий і болетамуючий засіб при плевриті.

Препарати опію – порошок і екстракт опію володіють слабшою порівняно з морфіном аналгезуючою активністю, призначають як протикашльовий засіб, а також при розладах шлунково-кишкового тракту не інфекційного походження (проноси) з явним больовим синдромом.

Омнопон – новогаленовий препарат опію. Вміст морфіну в омнопоні складає 50%. Оскільки в омнопон входять, крім алкалоїдів, фенантренового ряду, і алкалоїди ізохінолінової природи, то він, на відміну від морфіну, на гладку мускулатуру внутрішніх органів діє спазмолітично. Тому при болях, викликаних спазмом гладкої мускулатури кишечнику, жовчних та сечовивідних шляхів, має перевагу над морфіном.

Етилморфіну гідрохлорид за впливом близький до кодеїну. Застосовують всередину при хронічних бронхітах для гальмування кашлю. Крім того, застосовують при кератитах у вигляді крапель в око (проявляє анестезуючу дію, сприяє розсмоктуванню ексудату при запальних процесах).

Промедол як анальгетик у 4 рази слабший за морфін, але менше пригнічує дихальний центр. Препарат тонізує гладку мускулатуру жовчовивідних шляхів, шлунково-кишкового тракту, понижує тонус бронхів, розслаблює мускулатуру шийки матки. Промедол більш активний при спастичних, ніж при травматичних болях. Його можна використовувати в акушерській практиці для знеболення і прискорення пологів. До промедолу швидко розвивається пристрасть. Промедол несумісний з антигістамінними засобами, тубокурарином.

Фентаніл – препарат короткочасної дії (40 – 60 хвилин), але з більш вираженим аналгезуючим впливом. Використовують при інфаркті міокарда, травматичних болях. Активніший за морфін у 100 разів. Дихальний центр пригнічує як і морфін. Разом із дроперидолом використовують для отримання ефекту нейролептаналгезії.

Фенадон ефективніший при прийомі всередину. Діє тривало до 8 годин. Аналгезуючий ефект у 1,5 рази більший ніж у морфіну. Психічна залежність формується повільно. Використовують переважно для онкологічних хворих.

Пентазоцин – сильний анальгетик діє переважно на капа-рецептори. Володіє невисокою здатністю до звикання, не викликає ейфорії. Добре всмоктується у шлунково-кишковому тракті, прямій кишці. Порівняно з морфіном, він у 3 – 4 рази сильніший, менш токсичний, мало впливає на моторику шлунково-кишкового тракту, тривалість дії при внутрішньом’язовому введенні – 2 години.

Трамадол (трамал, трамадолу гідрохлорид) володіє сильною анальгетичною активністю, діє швидко і тривало. За активністю поступається морфіну. Належить до агоністів-антагоністів. При парентеральному введенні ефект розвивається через 5 – 10 хвилин, при прийомі всередину – через 30 хвилин. Тривалість дії 3 – 5 годин. Парентеральне введення трамадолу несумісне з розчином сибазону, нітрогліцерину, бутадіону.

Застосовують при сильних гострих і хронічних болях: в післяопераційний період, травмах, у онкологічних хворих, а також перед операціями. У терапевтичних дозах не пригнічує дихання, суттєво не впливає на шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему.

Побічні ефекти наркотичних анальгетиків: запаморочення, нудота, пітливість, пригнічення активності ЦНС, пригнічення дихання.

Антагоністи наркотичних анальгетиків – лікарські речовини, які знімають ефекти морфіну та інших наркотичних анальгетиків, діють головним чином як конкурентні антагоністи.

Класифікація антагоністів наркотичних анальгетиків .

1. Чисті антагоністи (налоксон, налтрексон).

2. Часткові агоністи напівсинтетичні (налорфін);

При внутрішньовенному введенні 1 мл налоксону конкурентно знімаються ефекти 5 мг морфіну. Тривалість дії налоксону 3 – 4 години.

Налоксон є чистим опіатним антагоністом конкурентного типу. Не володіє морфіноподібною активністю. При тривалому введенні не спостерігається розвитку толерантності до нього. Зменшує важкість абстинентного синдрому, будучи введеним при відміні морфіну. Є препаратом вибору при лікуванні отруєнь наркотичними анальгетиками.

Налорфін – напівсинтетична сполука, похідне морфіну. У людей, які не отримували попередньо морфіну, налорфін у терапевтичних дозах викликає явний аналгетичний ефект, подібний з ефектом морфіну. На відміну від морфіну, не викликає лікарської залежності. При введенні налорфіну на фоні лікування морфіном або його аналогами, налорфін швидко знімає провокуючі ними ейфорію, аналгезію, сонливість, пригнічення дихання, міоз, порушення координації, блювання.

Механізм антагонізму налорфіну з морфіном полягає в тому, що налорфін діє як частковий агоніст – викликає аналгезію і пригнічення дихання, витісняє морфін із зв’язку з опіатними рецепторами (конкурентний антагонізм) у ЦНС

Н е н а р к о т и ч н і    а н а л ь г е т и к и

Ненаркотичні анальгетики – лікарські речовини, які володіють аналгетичною, протизапальною і жарознижувальною активністю. На відміну від наркотичних анальгетиків, вони не викликають явищ наркоманії, лікарської залежності, не пригнічують дихання і активність ЦНС.

Класифікація ненаркотичних анальгетиків.

І.Похідні кислот.

1. Арилкарбонові кислоти:

а) Препарати саліцилової кислоти – саліцилати(кислота ацетилсаліцилова, метилсаліцилат, саліцилат натрію, трисаліцилат, дифлунісал, бенорилат);

б) Похідні фенілантранілової кислоти(мефенамова, флуфенамова, меклофенамова кислоти).

2. Арилалканові кислоти:

Препарати арилоцтової кислоти – диклофенак (вольтарен, ортофен); аклофенак, фенклофенак, фентіазак;

Препарати арилпропіонової кислоти – ібупрофен, флурбіпрофен, кетопрофен, напроксен, оксапрозин, фенопрофен, індопрофен, бенаксопрофен.

Препарати гетероарилоцтової кислоти – зомепірак, кеторолак трометамін, клоперак, толметин;

Препарати індол/інденоцтової кислоти – індометацин, суліндак, етодолак.

3. Енолікові кислоти:

Препарати піразолідиндіони – азапропазон, фенілбутазон (бутадіон), оксифенілбутазон, фепразон;

Препарати оксиками – піроксикам, ізоксикам, лорноксикам, судоксикам;

Препарати ізонікотинової кислоти(амізон).

ІІ.Не кислотні ненаркотичні анальгетики:

а) Похідні піразолону(анальгін, амідопірин).

б) Похідні аніліну(парацетамол, фенацетин).

в) Препарати інших груп– проквазон, тіарамід, буфексамак, епіразол, набуметон, флюрпроквазон, флуфізон, тинорид, колхіцин.

ІІІ.Комбіновані препарати –“артротек” (диклофенак+мізопростон), “цитрамон”, “пенталгін”, “ седалгін”, “ темпалгін”, “ цитропак”.

Механізм аналгезуючої дії ненаркотичних анальгетиків полягає у блокуванні утворення та активності кінінів; зменшують їх взаємодію з больовими рецепторами в ділянці запалення. Крім того, вони зменшують утворення простагландинів, які беруть участь у процесі формування болю. Зменшення запального набряку тканин також сприяє запобіганню подразнення больових рецепторів. Більшість ненаркотичних анальгетиків володіють і центральною болетамувальною активністю, гальмують передачу больових імпульсів у синапсах таламічної ділянки, блокують надходження їх у больові центри кори головного мозку.

Ненаркотичні анальгетики проявляють також жарознижувальну і протизапальну дію.

Механізм жарознижувальної дії ненаркотичних анальгетиків полягає у пригніченні центру теплорегуляції, який розміщений у гіпоталамічній ділянці. При лихоманці центри теплорегуляції збуджені. Пригнічення центрів теплорегуляції призводить до розширення шкірних судин, збільшення потовиділення, внаслідок чого підвищується і тепловіддача, температура тіла знижується. Крім того, в механізмі жарознижувальної дії значну роль відіграє гальмування вивільнення ендогенних пірогенних речовин (антипростагландинова і антисеротонінова дії).

Механізм протизапальної дії ненаркотичних анальгетиків полягає у пригніченні всіх стадій запалення. Ненаркотичні анальгетики пригнічують активність “медіаторів запалення” (брадикінін) і гальмують взаємодію їх з рецепторами. Крім того, вони знижують активність гіалуронідази, що викликає зменшення проникливості мембран і ексудації. (див. стор. 226).

Ненаркотичні анальгетики зменшують міграцію лейкоцитів із судинного русла, гальмують продукцію АТФ, порушуючи окисне фосфорилювання, зменшують проліферацію фібробластів.

Похідні саліцилової кислоти наділені явною ліпоїдотропністю і мають подразнювальну дію на слизові оболонки. В малих дозах саліцилова кислота (1 – 2% мазь, присипка, паста) проявляє кератопластичну дію, а у великих дозах (5 – 10%) – кератолітичну. Саліцилати при прийомі всередину подразнюють слизові оболонки шлунка і кишечнику, тривале застосування може призвести до утворення виразок (ульцерогенна дія) шлунково-кишкового тракту.

Вплив саліцилатів на ЦНС. Саліцилати, на відміну від наркотичних анальгетиків, викликають полегшення болю без снодійного ефекту і впливу на психічну діяльність. Аналгезуюча дія саліцилатів, очевидно, має як периферичний, так і центральний механізми. Саліцилати діють як у ділянці таламусу, так і гіпоталамусу. Одноразова доза саліцилатів викликає тільки аналгетичний ефект. Тривале застосування у великих дозах зменшує судинний стаз, набряк і проявляє протизапальну дію.

Саліцилати не впливають на причину розвитку процесу (при ревматизмі), але мають неспецифічні протизапальні властивості і підсилюють функцію захисної гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи, в результаті чого у крові збільшується вміст глюкокортикостероїдів.

Жарознижувальна дія саліцилатів . При лихоманці термостатичні механізми перебувають на вищому рівні активності. Саліцилати нормалізують механізми терморегуляції, діючи центрально, тому температура тіла знижується. Нормальної температури тіла вони не знижують. Саліцилати не впливають на продукцію тепла, вони підвищують тепловіддачу за рахунок розширення судин шкіри, а також за рахунок підсилення потовиділення.

Саліцилати пригнічують клінічні прояви і покращують клінічну картину при гострій атаці ревматизму. Пригнічують активність калікреїну, фосфорилювання – тобто процес накопичення енергії. Гальмують біосинтез мукополісахаридів, в результаті чого зменшується набряк і запальна реакція.

Імунологічна дія саліцилатів . Саліцилати пригнічують реакції антиген-антитіло, в тому числі систему анафілаксії, викликаної введенням яєчного білка. Саліцилати мають позитивну дію при ревматичній лихоманці, завдяки впливу на імунологічні процеси. Крім того, саліцилати пригнічують клітинний імунітет.

Урикозурична дія саліцилатів. Саліцилати проявляють двофазну дію на екскрецію уратів. У малих дозах (1 – 2 грами на добу) порушують секрецію уратів в дистальних відділах ниркових канальців, і рівень уратів у крові підвищується. У великих дозах (5 і більше грамів на добу) блокують реабсорбцію уратів в проксимальних канальцях і, оскільки цей ефект значно підвищує блокаду їх секреції, то з’являється урикозурія. Але великі дози саліцилатів мають небажані ефекти, тому їх не використовують при подагрі.

Вплив саліцилатів на кров . Кислота ацетилсаліцилова пригнічує агрегацію тромбоцитів, які відіграють роль у процесі утворення тромбу. Крім того, саліцилати пригнічують синтез простагландинового ендопероксида тромбоксана А, який викликає агрегацію тромбоцитів (див. с.245). Одноразова доза кислоти ацетилсаліцилової може впливати на активність тромбоцитів на протязі 4 – 7 днів. Це може мати практичне значення для попередження тромбемболічної хвороби, в тому числі інсульту.

Вплив саліцилатів на ендокринну систем у. Саліцилати у великих дозах стимулюють гіпоталамічні симпатичні центри і викликають підсилення виділення адреналіну із мозкової речовини наднирників, крім того, збільшують рівень кортикостероїдів у крові і сечі. При тривалому застосуванні саліцилатів порушується процес зв’язування тироксину з білками крові (альбумінами). Не зв’язаний тироксин швидше надходить у тканини, і при високому рівні вільного тироксину в тканинах пригнічується секреція тиреотропного гормону передньою долею гіпофіза.

Великі дози саліцилатів у здорових людей викликають гіперглікемію і глюкозурію, очевидно, цей ефект зв’язаний з вивільненням вільних жирних кислот із жирової тканини, що знижують рівень холестерину при застосуванні великих доз і тривалий час.

Із шлунково-кишкового тракту саліцилати добре всмоктуються, ефект розвивається через 30 хвилин і триває 4 – 6 годин. Виділяються нирками.

Побічні ефекти саліцилатів. Серед побічних ефектів слід відмітити: алергічні реакції (висипи на шкірі, кропивниця, свербіння), тромбоцитопенічна пурпура, гемоліз еритроцитів по типу ідіосинкразії, диспептичні прояви (нудота, блювання, проноси) ульцерогенна дія, кровотечі. Великі дози саліцилатів знижують рівень протромбіну.

Вплив саліцилатів на шлунково-кишковий тракт . При прийомі саліцилатів спостерігаються неприємні відчуття в епігастральній ділянці, нудота, блювання, подразнення слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки, підвищення секреції соляної кислоти, що в кінцевому рахунку призводить до ульцерогенної дії (виразки), кровотечі.

Тривале застосування саліцилатів може викликати жирову інфільтрацію нирок і печінки.

Похідні антранілової кислоти близькі по структурі і фармакологічним властивостями до похідних саліцилової кислоти. Особливість дії похідних антранілової кислоти – більша аналгезуюча активність.

Похідні індолоцтовоії кислоти – найбільш активні протизапальні засоби. Мають високу жарознижувальну, аналгезуючу й ульцерогенну дію.

Похідні фенілоцтової кислоти мають найбільш виражену анальгетичну та протизапальну дію. Широко застосовуються при артритах, хворобі Бехтєрева, гломерулонефриті. Курс лікування 5 – 6 тижнів. Ефект розвивається через 15 – 20 хвилин і триває 5 годин після прийому препарату всередину.

Побічна дія – підсилення секреції шлунково-кишкового тракту.

Похідні пропіонової кислоти проявляють виражену аналгетичну дію і менше – протизапальну. Застосовують тривалий час при артритах, артрозах. При довгому застосуванні проявляють ульцерогенну дію.

Похідні ізонікотинової кислоти – амізон, виявляє аналгезуючу, протизапальну, жарознижувальну та інтерфероногенну (противірусну) активність. Аналгезуюча дія проявляється за рахунок гальмування ноцицептивних реакцій на рівні ретикулярної формації стовбура мозку. Протизапальна активність перевищує піразолони та ібупрофен. На відміну від інших неопіоїдних анальгетиків, амізон малотоксичний, бо в порівнянні з похідними піразолону (амідопірин та ін.) не володіє гемотоксичними властивостями (не впливає негативно на картину крові і кісткового мозку), не має місцево подразнювальної дії на слизові оболонки шлунково-кишкового тракту, не володіє канцерогенними, мутагенними, тератогенними, ембріотоксичними і алергізуючими властивостями.

Протизапальний ефект амізону значною мірою обумовлений властивістю стабілізувати клітинні та лізосомальні мембрани, нормалізує енергетичний метаболізм у вогнищі запалення, послаблює судинні запальні реакції, гальмує дегрануляцію базофілів.

Жарознижуючі властивості амізону обумовлені нормалізуючим впливом на теплорегулюючі центри проміжного мозку.

Амізону властива також антиоксидантна активність, він нормалізує рівень простагландинів і циклічних нуклеотидів, чим і пояснюється виражений протизапальний ефект.

Застосовують при болях викликаних запальним процесом (невралгія, остеохондроз, колагенози, подагра, менінгоенцефаліт), при грипі, герпесі і гепатиті. Позитивним для амізону є те, що не проявляє ульцерогенної дії.

Похідні піразолону . Препарати цієї групи мають анальгетичну, жарознижуючу та протизапальну дію, яка зростає від анальгінудоамідопірину.

Застосовування : невралгія, ревматизм, артрити, головні болі.

Побічні ефекти – алергічні реакції, лейкопенія, агранулоцитоз, анемія, гематурія.

Похідні енолікової кислоти – фенілбутазон (бутадіон) має протизапальну, жарознижувальну та болетамувальну дію, також проявляє протиподагричну активність, тобто зменшує кількість сечової кислоти у крові за рахунок збільшення виведення її з організму.

Побічні ефекти – ульцерогенна дія, пригнічення лейкопоезу, кровотечі.

Похідні аніліну – парацетамол та інші володіють вираженою болетамувальною і жарознижувальною дією. Протизапальна дія відсутня.

Побічні ефекти : при тривалому застосуванні у великих дозах може сприяти переходу гемоглобіну у метгемоглобін, крім того, може призводити до дистрофічних змін у нирках і печінці.

Кетанов (кеторолак трометамін) – нестероїдний ненаркотичний анальгетик з силою дії опіатів.

Механізм дії – впливає на циклооксигеназний шлях обміну арахідонової кислоти, інгібує біосинтез простагландинів – медіаторів запалення, пригнічує агрегацію тромбоцитів і подовжує тривалість кровотечі.

При прийомі всередину швидко всмоктується. Максимальна концентрація у крові настає через 30 хвилин. Прийом їжі не впливає на ступінь абсорбції препарату. При тривалому застосуванні терапевтичних доз не спостерігається кумуляції. Зв’язується з білками крові на 99%.

Застосування – післяопераційні болі, гострі травматичні болі м’язів і кісток, різні больові синдроми.

Побічні ефекти – сонливість, посилення потовиділення, блювання.

Піроксикам проявляє виражену аналгезуючу і жарознижувальну дію. Ефект при прийомі всередину розвивається через 30 – 50 хвилин і триває до 45 годин. На відміну від саліцилатів, не подразнює слизову оболонку шлунково-кишкового тракту.

ПСИХОТРОПНІ ЗАСОБИ З ПРИГНІЧУВАЛЬНИМ ВПЛИВОМ

Психотропні засоби – лікарські речовини, які застосовуються при порушеннях психічної діяльності людини. Психотропні речовини використовують для лікування психозів, а також при невротичних та неврозоподібних розладах, які супроводжуються станом напруги, страху, тривоги та іншими симптомами.

Класифікація психотропних засобів:

Нейролептики

Транквілізатори

Седативні засоби

Солі літію

Н е й р о л е п т и к и (антипсихотичні засоби) – лікарські засоби, які використовуються для лікування психозів, головним чином шизофренії, а також інших ендогенних (органічних) та екзогенних (психогенних) психічних розладів, що проявляються важкими психоемоційними порушеннями з явищами маячення, галюцинацій, збудження.

У зв’язку з соціальною значимістю шизофренії – захворювання, що вражає, за даними сучасних дослідників, до 1% населення, вивченню нейротрансмітерних порушень при цій групі психічних розладів присвячена значна наукова література. Вважають, що найбільше значення в патогенезі шизофренії має генетично детермінована гіперактивність дофамінових систем мезокортикального і мезолімбічного трактів, тіла нейронів яких локалізовані в чорній речовині (substancia nigra) та у вентральній зоні покришки (ventral tegmental area).

Згідно з викладеним, в основі нейрохімічних механізмів терапевтичних ефектів нейролептиків є їх антагоністична дія відносно дофамінових рецепторів субтипу D 2 (за новішими даними, також D 3 і D 4 ), що локалізовані переважно в лімбічній системі головного мозку.

Психічна діяльність людини, що визначається за поведінкою і мовлення, залежить в основному від двох процесів – емоцій і мислення. Для формування підкоркових емоцій важливе значення має активність лімбічної системи (особливо миндалевидного комплексу), заднього гіпоталамуса і таламуса. Вищі емоції (моральні, естетичні відчуття) є діяльністю кори головного мозку.

Мислення, або асоціативна діяльність, визначається функцією кори головного мозку і деякими підкорковими структурами (таламус, гіпокамп). Рівень активності кори головного мозку залежить від впливу ретикулярної формації стовбура головного мозку.

Нейролептичні засоби представляють собою один із основних класів психотропних препаратів, які застосовуються для лікування психічних розладів.

Нейролептиками (антипсихотичними) речовинами називають такі засоби, які викликають стан психомоторної байдужості.

Головна дія нейролептиків – їх антипсихотична властивість, яка проявляється через 7 – 12 днів після початку застосування препаратів, зняттям явищ марення та галюцинації. Зменшується психічне та рухове збудження хворих, послаблюється відчуття емоційної напруги та агресивності.

Класифікація нейролептиків за хімічною будовою :

А. Типові антипсихотичні засоби:

1.Фенотіазини:

а) аліфатичні похідні (аміназин, пропазин, левомепромазин);

б) піперидинові похідні (тіоридазин – сонапакс);

в) піперазинові похідні (метеразин, трифтазин, етаперазин, фторфеназин).

2.Бутирофенони (галоперидол, дроперидол, трифлуперидол, меторин).

3. Тіоксантени (хлорпротиксен).

Б. Атипові антипсихотичні засоби:

1.Трициклічні нейролептики – похідні дибензодіазепіну (клозапін-азалептин).

2.Похідні сульфонілбензаміду (сульпірид).

3.Похідні індолу (резерпін).

4.Дифенілбутилпіперидину (пімозид, флуспірілен).

За активністю нейролептичної дії щодо аміназину, виділяють:

1. Засоби зі слабшою дією (пропазин, тіоридазин, хлорпротиксен, левомепромазин).

2. Засоби середньої сили дії, приблизно рівні з аміназином (метеразин).

3. Засоби, наділені підвищеною нейролептичною активністю (трифтазин, етаперазин).

4. Сильні нейролептики (галоперидол, трифлуперидол, фторфеназин).

За широтою терапевтичної дії:

1. Нейролептики з широким спектром дії, які застосовують при гострих станах (аміназин, левомепромазин, пропазин, хлорпротиксен).

2. Нейролептики, придатні для тривалої та підтримуючої терапії (аміназин, левомепромазин, фторфеназин, тіоридазин).

3. Нейролептики для проведення спеціальних лікувальних курсів (етаперазин, галоперидол, трифлуперидол).

Локалізація дії дофамінових рецепторів і їх ефекти, зв’язані з блокуючим впливом.

1. Мезолімбічна система – антипсихотичний ефект. Емоційна індиферентність. Депресія.

2. Гіпоталамус – зниження температури тіла. Галакторея (підвищення виділення пролактину).

3. Екстрапірамідна система – симптоми паркінсонізму.

4. Хеморецептори тригерної зони блювотного центру – протиблювотна дія.

Нейролептикам властива каталептична дія (стан при якому організм здатний знаходиться тривалий час у тій позі яку придали йому – незручне положення) та зняття стану агресивності (мал. 1).

Малюнок 1. Вплив аміназину на поведінку тварин.

а) каталепсія у щурів після введення аміназину; б) поза боксера “бій щурів” після подразнення електричним струмом; в) поведінка щурів після введення аміназину і подразнення електричним струмом.

Нейролептики пригнічують дофамінову передачу за рахунок блокування постсинаптичних рецепторів. Схожість структур дофаміну і фенотіазинів пояснюють одним і тим же рецепторним утворенням. Молекулярним посередником, через який забезпечується втручання нейролептиків у метаболізм синаптичної клітини, служить аденілатциклаза.

Механізм антипсихотичної дії нейролептиків пов’язаний з пригніченням функції ретикулярної формації і усунення її активуючої дії на кору головного мозку. Гальмуванням постсинаптичного рецептора частково обумовлене вторинне підсилення функції дофамінових нейронів.

Механізм седативної дії нейролептиків – блокування центральних альфа-адренорецепторів ретикулярної формації та пригнічення Н 1 – гістамінових рецепторів. Заспокійлива дія нейролептиків – пригнічення реакцій на зовнішні стимули, послаблення психомоторного збудження, приглушення відчуття страху, зниження агресивності.

Механізм гіпотермічної дії – збільшення тепловіддачі у зв’язку з посиленням теплопродукції за рахунок зменшення м’язового тонусу і центральної регуляції обміну речовин.

Механізм гіпотензивної дії – блокування центральних альфа-адрено – та дофамінорецепторів, що призводить до судинорозширювальної дії.

Резерпін діє на пресинаптичні структури дофамінових синапсів, спустошує запаси моноамінів в аксональних терміналіях. Блокатор синтезу катехоламінів альфа-метилтирозин потенціює пригнічувальний ефект нейролептиків відносно поведінкових розладів, викликаних фенаміном, підвищує результативність лікарської терапії у хворих хронічною шизофренією. Окремі нейролептики із числа блокаторів постсинаптичних рецепторів (фенотіазини, бутирофенони) пригнічують пресинаптичне вивільнення дофаміну. Завдяки своїм дофаміноблокуючим властивостям, нейролептики в цілому повинні послаблювати надмірну активність дофамінових систем. Це приводить до нормалізації функції дофамін-залежних структур головного мозку, сприяючи гармонізації його діяльності. У постсинаптичній мембрані нейролептики взаємодіють з аденілатциклазою і знижують її чутливість до норадреналіну.

Крім антипсихотичного і седативного ефектів, нейролептики підсилюють дію наркозних, снодійних і болетамувальних засобів (наприклад, фентаніл використовують для нейролептанальгезії).

Знаходить застосування і власне анальгетична активність нейролептиків, а саме – левомепромазин. З допомогою левомепромазину вдається зняти больовий синдром у онкологічних хворих, при опіках, невралгіях, опоясуючому лишаї.

Нейролептикам властива гіпотермічна дія (зниження температури тіла й активація процесу тепловіддачі). Крім того, нейролептикам властива протиблювотна дія, яка пов’язана з їх дофаміноблокуючими властивостями.

Ряд нейролептиків (похідні фенотіазину) здатні знижувати артеріальний тиск за рахунок блокади альфа-АР черевних і шкірних судин, викликаючи помірну вазоділатацію, зменшення периферичного опору.

При ентеральному застосуванні аміназину, добре всмоктується у шлунково-кишковому тракті, досягаючи максимального рівня у крові через 1,5 – 3 години. Тривалість дії 5 – 6 годин. Біотрансформація відбувається у печінці з утворенням метаболітів.

Більшість нейролептиків є сильними індукторами мікросомальних ферментів печінки. Активуючи ці ферменти при тривалому застосуванні нейролептики сприяють підсиленню власної біотрансформації.

Взаємодія нейролептиків з іншими лікарськими речовинами .

Деякі лікарські речовини можуть знижувати силу дії нейролептиків через погіршення резорбції із шлунково-кишкового тракту. Відмічено, що антацидні засоби, такі як гідроокис алюмінію, альмагел, сповільнюють всмоктування більшої кількості нейролептиків. Встановлено, що холіноблокатор (циклодол) може зменшити концентрацію фенотіазинів через порушення резорбції. Разом із тим холіноблокатори проявляють антагонізм відносно нейролептиків (антипсихотична дія), настає атонія сечового міхура і кишечника. Ефект нейролептиків знижується речовинами, які прискорюють обіг і підвищують рівень мозкового дофаміну (психостимулятори, протипаркінсонічні засоби).

Нейролептики знижують активність норадреналіну і мезатону (за рахунок альфа-адреноблокуючої дії), послаблюють сечогінну дію тіазидів і кардіотонічну дію серцевих глікозидів, підсилюють зсідання крові в комбінації з коагулянтами,

Аміназин . Для аміназину характерні всі описані вище фармакологічні ефекти. Володіє антипсихотичною активністю, пригнічує прояви галюцинацій та марення проявляє седативну дію, підвищує ефективність наркотичних і снодійних засобів. Аміназину властива протиблювальна, протисудомна, гіпотермічна, подразнювальна, адреноблокуюча (зниження артеріального тиску), холіноблокуюча (зниження секреції екзокринних залоз) та антигістамінна дія. Гіпотензивна дія аміназину зв’язана з пригніченням центрів гіпоталамусу, з блокадою альфа-адренорецепторів і спазмолітичною дією. Аміназин пригнічує (знижує) силу серцевих скорочень. Внаслідок гіпотензії рефлекторно прискорюється частота серцевих скорочень (тахікардія). Аміназину властива також протиаритмічна дія. При тривалому застосуванні до аміназину розвивається звикання. Тривалість лікування хворих 2 – 6 тижнів.

Застосовують аміназин і його аналоги для лікування шизофренії, при алкоголізмі (приступи білої гарячки), для посилення дії засобів для наркозу і аналгезії.

Побічні ефекти – тахікардія, зниження артеріального тиску, сухість шкіри, атаксія, екстрапірамідні розлади, гіперестезія до світла (фотосенсибілізуюча дія), токсикоалергічний гепатит, агранулоцитоз, гіпотермія.

Левомепромазин . За фармакологічними властивостями близький до аміназину, але у нього слабше виражена антипсихотична і сильніше седативна дія. Володіє анальгетичною активністю. Сильніше потенціює вплив наркотичних засобів, підвищує ефективність анальгетиків. Проявляє протиблювотну, адреноблокуючу, холіноблокуючу, антигістамінну дії. Ефект розвивається швидко.

Побічні ефекти – зниження артеріального тиску, сухість шкіри, агранулоцитоз.

Тіоридазин по силі антипсихотичного ефекту поступається аміназину. Седативний ефект має свої особливості – не приводить до вираженого гальмування, емоційного пригнічення. Проявляє заспокійливу дію з помірним стимулюючим ефектом. Препарат наділений антидепресивною активністю. Протиблювотна дія слабка. Незначно проявляє адрено- й холіноблокуючу та антигістамінну дію. Вибірковість антипсихотичної дії тіоридазину проявляється у вигляді швидкого пригнічення стану тривоги, страху, напруги.

Трифтазин наділений сильним антипсихотичним ефектом. За здатністю блокувати марення і галюцинації він значно переважає аміназин. Седативна дія виражена менше. Слабо посилює ефекти наркотичних засобів. За гіпотермічною і міорелаксантною активністю поступається аміназину. Володіє сильною протиблювотною дією. Проявляє антибредові, антигалюцинаторні ефекти, блокує психотичні автоматизми.

Застосовують для блокади галюцинаторного, маревного станів, для лікування хронічної шизофренії, білої гарячки.

Побічні ефекти – екстрапірамідні порушення.

Етаперазин – сильний нейролептичний засіб. За антипсихотичною дією перевершує аміназин, але седативний вплив слабший. Високоефективний при синдромах із загальмованістю і галюцинаціями. У хворих людей покращує настрій. Слабше ніж аміназин, потенціює дію снодійних і анальгетичних засобів. Протиблювотна дія етапериазину у 20 разів вища, ніж у аміназину.

Побічні ефекти – подібні до тих, що в аміназину. Проте менше виражені загальмованість, сонливість, в’ялість.

Фторфеназин має сильну нейролептичну активність. Перевершує аміназин за здатністю знімати галюцинаторну, маревну симптоматику, поступається в цьому трифтазину і галоперидолу. Седативний ефект слабший. Посилює дію наркотичних засобів. Йому властива сильна, більш виражена, ніж у аміназину, протиблювотна активність.

Побічні ефекти – епілептиформні судоми.

Хлорпротиксен – вираженістю антипсихотичної дії поступається аміназину, але перевершує його по седативній активності. Чітко потенціює дію наркотичних, сподійних, анальгетичних засобів. Проявляє протисудомну і протиблювотну дію. Застосовується для зняття стану психомоторного збудження.

Побічні ефекти – сонливість, тахікардія, зниження артеріального тиску, сухість слизових оболонок, дизартрія, зниження потенції.

Клозапін (азалептин, лепонекс). За спектром психотропної дії нагадує левомепромазин, аміназин. Посилює ефективність наркотичних, снодійних, анальгетичних засобів. Викликає значну міорелаксацію, має сильну холіноблокуючу дію. На відміну від інших нейролептиків, не проявляє помітної каталептичної активності. Здатний блокувати синдроми, які супроводжуються психомоторним збудженням.

Побічні ефекти – типові для нейролептиків і не потребують фармакологічної корекції.

Сульпірид (еглоніл, догматил) вибірково блокує дофамінові Д 2-рецептори. Має виражену антипсихотичну, антидепресивну, протиблювотну, анальгетичну активність, сприяє загоєнню виразкових ушкоджень шлунка та 12-ти палої кишки. Має незначний седативний ефект. Не наділений протисудомною активністю. У комбінації з наркотичними засобами не посилює їх дію. Рідко викликає екстрапірамідні розлади. Протиблювотна дія сульпіриду в 140 разів вища ніж, у аміназину.

Застосовується при станах депресії, марення, при виразковій хворобі шлунка, неспецифічному виразковому коліті, мігрені, запамороченнях.

Галоперидол . Йому властиві сильні антипсихотичні ефекти з високою вибірковістю відносно галюцинаторно-маревної симптоматики. За антипсихотичною активністю перевершує аміназин. Седативний ефект слабий. Посилює дію барбітуратів і наркотичних анальгетиків. За протиблювотною активністю перевершує аміназин у 50 разів. Під його впливом зменшуються або зникають прояви маніакального і кататонічного збудження. Тому одним із основних показань служать змішані психози з маніакальною і параноїдною картиною, використовують при лікуванні алкогольних психозів. У терапії та хірургії галоперидол застосовується в комбінації із сподійними, наркотичними анальгетиками (промедол) при підготовці хворого до операції. Сильна протиблювотна дія використовується в акушерстві і терапії.

Побічні ефекти – зниження артеріального тису, фотосенсибілізація, екстрапірамідні розлади.

Дроперидол . Особливістю дії препарату є швидка, але нетривала нейролептична дія. Пригнічує тонус вегетативного відділу нервової системи, розслаблює тонус скелетної мускулатури. У комбінації з фентанілом використовується для нейролептаналгезії, для зняття больового синдрому при шокові, інфаркті міокарда.

Побічні ефекти – зниження артеріального тиску, пригнічене дихання.

Трифлуперидол за спектром фармакологічної дії аналогічний галоперидолу, але у 2 рази активніший за нього. Сильна антипсихотична дія у комплексі із стимулюючим компонентом робить його активним засобом при галюцинаторно-маревній симптоматиці. Препарат застосовується як основний нейролептик при злоякісно протікаючій шизофренії.

Пімозид . Антипсихотична дія вдало комбінується з помірно активуючим ефектом. Не викликає помітної міорелаксації, не впливає на альфа-адренорецептори. Практично відсутня холіноблокуюча і антигістамінна дія. Ефект розвивається швидко і триває 24 години. Препарат можна призначати в амбулаторних умовах для підтримуючої терапії.

Побічні ефекти – екстрапірамідні розлади.

Флуспірілен за психотропною активністю близький до галоперидолу і пімозиду. Седативна дія у нього більш виражена, ніж у пімозиду. Володіє протиблювотним ефектом. Має виражену антипсихотичну дію з переважним впливом на психотичні розлади – марення, галюцинація. У зв’язку з великою тривалістю дії (до 1 тижня) флуспірілен застосовується для підтримуючої терапії.

Побічні ефекти – екстрапірамідні розлади, можлива тератогенна дія.

Резерпін . За нейролептичною активністю значно поступається аміназину та іншим фенотіазиновим препаратам. Особливістю седативної дії резерпіну є тривалий латентний період. Ефект сонливості, апатії до навколишнього розвивається через 4 – 5 годин після прийому препарату. Однією із характерних властивостей резерпіну є його симпатолітична дія.

Механізм седативної дії полягає у зниженні концентрації біогенних амінів у головному мозку – норадреналіну, серотоніну (порушує депонування і зворотне захоплення). Застосовується як нейролептик у хворих нервово-психічними розладами з гіпертонічною хворобою.

Побічні ефекти – брадикардія, підсилення функції і моторики шлунково-кишкового тракту, ульцерогенна дія, гіперсалівація, діарея, екстрапірамідні розлади.

Транквілізатори (анксіолітики)

Транквілізатори – лікарські речовини, що мають заспокійливу дію, послаблюючи стан психічної та емоційної напруги, тривоги і страху. Нервовий неспокій є найзагальнішим показником для застосування транквілізаторів. Неспокій – це невловимий синдром, який відображає психофізіологічну відповідь, на зразок страху, але не відповідає реальності усвідомленій погрозі.

Створюючи стан заспокоєння і байдужості до конфліктних ситуацій, знімає страх, тривогу. Внаслідок тривалого застосування транквілізатори можуть викликати звикання, а надалі – й залежність до них, тому їх застосовують короткочасно.

Класифікація транквілізаторів :

Залежно від точки прикладання транквілізатори поділяють на:

1.Агоністи бензодіазепінових рецепторів (діазепам, лоразепам, нозепам, мезапам, феназепам, транксен).

2. Агоністи серотонінових рецепторів(буспірон).

3. Агоністи бензодіазепінів (флумазепіл).

4. Похідні пропандіолу (мепротан – мепробамат, андаксин).

5. Транквілізатори різного типу дії (центральні МХБ – амізил, метамізил).

За тривалістю дії транквілізатори поділяються на:

1. Транквілізатори короткочасного впливу – до 6 годин (мідазолам).

2. Середньої тривалості впливу – до 24 годин (нозепам, лоразепам).

3. Тривалого впливу – до 48 годин (сибазон, мезапам, транксен, феназепам, хлозепід).

Бензодіазепінові рецептори локалізовані головним чином у синапсах ЦНС, а саме: у лімбічній системі. Бензодіазепіни знижують спонтанну активність нейронів гіпокампу, пригнічують імпульсну післядію у лімбічній системі, а також у гіпоталамусі, крім того проявляють пригнічувальний вплив на активуючу ретикулярну формацію стовбура мозку. В організмі бензодіазепіни взаємодіють з бензодіазепіновими рецепторами. Виявлено два типи бензодіазепінових рецепторів. У корі головного мозку бензодіазепінові рецептори 1 – першого типу складають 60%, у мозочку – 90%, у гіпокампу – 40% від їх загальної кількості. Бензодіазепінові рецептори локалізовані на постсинаптичних мембранах ГАМК-ергічних систем ЦНС.

Для бензодіазепінових транквілізаторів характерні такі ефекти:

Анксіолітичний, амнестичний, м’язорозслаблюючий, седативний, снодійний, протисудомний.

Активація ГАМК-рецептора медіатором, що виділився приводить до відкриття хлорних каналів, збільшення мембранної провідності для іонів хлору, а, значить до гіперполяризації постсинаптичної мембрани, що веде до збільшення стійкості клітин до збуджуючих сигналів. Бензодіазепіни подовжують можливість існування “відкритих” іонних каналів і забезпечують рух іонів хлору. Таким чином бензодіазепінові рецептори специфічні, з великою спорідненістю зв’язують похідні бензодіазепіну і деякі хімічно подібні сполуки й опосередкують їх фармакологічну активність, яка проявляється у зниженні відчуття страху, покращенні сну, м’язовому розслабленні. Механізм функціонування бензодіазепінових рецепторів полягає у зв’язуванні з ГАМК-рецепторним комплексом і у підсиленні ГАМК-ергічної синаптичної передачі. Сибазон (діазепам, реланіум, седуксен, валіум), хлозепід (хлордіазепоксид, еленіум, лібрій, напотон), нозепам (оксазепам, тазепам), мезапам (рудотель), феназепам володіють вираженою анксіолітичною і седативною активністю. Зменшують емоційне напруження, сприяють розвитку сну.

Бензодіазепіни потенціюють дію снодійних засобів, засобів для наркозу, алкоголю, наркотичних анальгетиків.

Найбільш ефективним і сильним анксіолітиком є феназепам, за активністю перевершує сибазон у 5 разів.

Транксен – бензодіазепін тривалої (пролонгованої) дії. Ефект розвивається через 40 – 60 хвилин і триває до 45 годин. Проявляє виражену анксіолітичну дію. Призначають один раз на добу (увечері).

Серед транквілізаторів бензодіазепінового ряду з явною анксіолітичною дією і відсутністю седативно-гіпнотичного ефекту можна назвати мезапам (рудотель) – ”денний транквілізатор”.

Більшість бензодіазепінових похідних викликають міорелаксацію, причиною якої є пригнічення спинальних полісинаптичних рефлексів і порушення їх супраспинальної регуляції.

Хлозепід у шлунково-кишковому тракті всмоктується добре, нозепам – повільно. Зв’язуються з білками крові.

За тривалістю дії розташовуються в такому порядку: феназепам>хлозепід>сибазон>нозепам. Із організму виводяться нирками і жовчю.

Побічні ефекти бензодіазепінів – сонливість, головний біль, нудота, порушення менструального циклу, зниження статевого потягу, висипи на шкірі. При тривалому застосуванні розвивається звикання, яке переходить у залежність.

Флумазепіл специфічний антагоніст бензодіазепінів,вибірково блокує тільки бензодіазепінові рецептори, знімає центральні ефекти бензодіазепінів.

Мепротан діє подібно бензодіазепінам, має седативну, протисудомну, м’язорозслаблювальну дію. Підсилює пригнічувальний ефект засобів для наркозу, снодійних речовин. У шлунково-кишковому тракті всмоктується добре. Ефект розвивається через 1–2 години і триває 10 годин. Мепротан викликає індукцію мікросомальних ферментів печінки. До мепротану як і до більшості бензодіазепінів розвивається звикання, яке переходить у залежність.

Побічні ефекти подібні до бензодіазепінів.

Амізил, метамізил наділені центральною МХБ активністю, пригнічують МХР ретикулярної формації головного мозку. Підсилюють дію наркотичних анальгетиків, снодійних засобів і засобів для наркозу. Володіють протисудомною активністю, пригнічують кашлевий рефлекс.

Побічні ефекти – сухість шкіри, слизових оболонок, тахікардія, розширення зіниці ока, підвищення внутрішньо очного тиску, параліч акомодації.

Триоксазин зменшує емоційне навантаження та відчуття страху, але не має явно вираженої дії на активність хворого, не має м’язорозслаблюючої дії. Належить до “денних транквілізаторів”.

Седативні засоби

Седативні засоби – лікарські речовини, які зменшують підвищену дратливість і володіють помірною заспокійливою дією.

До седативних засобів належать:

1.Броміди (натрію і калію бромід, бромізовал).

2. Препарати рослинного походження , зокрема, з валеріани лікарської (Valeriana) – настій кореня і кореневища валеріани, настойка і сухий екстракт валеріани); препарати пустирника – собача кропива (Leonurus) – настій і настойка; меліса лікарська (Melissa oficinalis) – настій листя.

Механізм дії і локалізація бромідів . У лабораторії І.П.Павлова вивчено механізм дії бромідів. Було встановлено, що броміди підсилюють процеси гальмування у корі головного мозку. Препарати цієї групи мають регулюючий вплив на функцію ЦНС. Ефект бромідів залежить від типу нервової системи і від функціонального стану організму. Людям із слабким типом нервової системи необхідні менші дози препарату, ніж для сильного типу.

Дія бромідів найбільш чітко проявляється при неврозах. Із шлунково-кишкового тракту броміди всмоктуються добре. Виділяються із організму повільно.

Застосовують при неврозах, підвищеній дратівливості, безсонні, істерії, епілепсії. Броміди сприяють відновленню у ЦНС правильного співвідношення процесів збудження та гальмування.

При тривалому застосуванні можливі побічні ефекти – кашель, нежить, в’ялість, кон’юнктивіт, ослаблення пам’яті, висипання на шкірі. Для зняття цих явищ дають у великій кількості натрію хлориду (10 – 20 г) на добу з водою (3 – 5 л).

Препарати рослинного походження, а саме валеріани, меліси та собачої кропиви (пустинника) зменшують збудливість ЦНС, особливо виражену дію виявляють при підвищеному збудженні нервової системи, підсилюють вплив снодійних засобів, проявляють спазмолітичний ефект.

Механізм заспокійливої дії препаратів валеріани (основна діюча речовина – борнеоловий ефір ізовалеріанової кислоти), полягає у відновленні рівноваги між процесами збудження гальмування (послаблюють процеси збудження ЦНС). Усувають спазми кровоносних судин, кишечника, розширюють коронарні судини і знижують збудливість чутливих нервів.

Седативними властивостями володіють також препарати собачої кропиви, або (пустирника) – настій трави, настоянка. Основними діючими речовинами собачої кропиви є ефірні олії, алкалоїди, сапоніни, дубильні речовини, мікро- та макроелементи. За своїми властивостями препарати собачої кропиви подібні до препаратів валеріани.

Подібно діють також препарати меліси лікарської.

Седативні засоби рослинного походження мають ніжну дію і їх раціонально застосовувати для лікування початкових неврозів. Препарати валеріани, собачої кропиви та меліси можна застосовувати тривало з метою регулюючого впливу на ЦНС.

Седативні засоби використовують при неврозах, неврастенії, болях у ділянці серця, спазмах шлунково-кишкового тракту, стенокардії.

Ноотропні засоби – речовини, які активують діяльність вищих інтегральних функцій головного мозку. Це лікарські речовини метаболічної дії, які здатні активізувати пластичні процеси в ЦНС, покращують енергетичний статус нервових клітин, підвищують їх стійкість до впливів небажаних факторів різного походження, проявляють позитивний вплив на вищі психічні функції головного мозку.

Покращення психічної, розумової діяльності є основним ефектом даної групи лікарських речовин. Це проявляється при розумовій недостатності, зв’язаній із органічними пошкодженнями головного мозку. На вищу нервову систему та психіку здорових людей ноотропні засоби не впливають. В основі фармакотерапевтичної дії ноотропів є вплив на обмінні (енергетичні) процеси мозку. Ноотропні засоби імітують метаболічні ефекти гама-аміномасляної кислоти (ГАМК). Ноотропні засоби проявляють ефект при лікуванні розумової недостатності за умови тривалого застосування.

Класифікація ноотропних засобів:

1. Похідні піролідону – пірацетам (ноотропіл).

2. Похідні ГАМК – гамалон (аміналон), пантогам, фенібут, натрію оксибутират.

3. Похідні піридоксину – піридітол.

4. Похідні парахлорфенілоцтової кислоти – ацефен.

5. Цереброваскулярні засоби – ніцерголін, вінпоцетин, вінкамін.

6. Нейропептиди та їх аналоги – кортикотропін, вазопресин.

7. Антиоксиданти – іонол, токоферол та інші.

8. Препарати різних груп – етимізол, оротова кислота, загальнотонізуючі засоби.

Гамалон – препарат гамааміномасляної кислоти, яка утворюється у ЦНС. ГАМК виконує функцію гальмівного медіатору, а також відіграє важливу роль у процесах обміну речовин нервової тканини. Метаболічна активність ГАМК лежить в основі її психотропної дії. Зменшує прояви розумової недостатності, яка виникла у зв’язку з різними хронічними, органічними пошкодженнями головного мозку. Важливими властивостями препарату є здатність підвищувати постачання мозку кров’ю та напругу кисню у тканинах головного мозку, а також помірна антигіпоксична активність.

Застосовують гамалон при розумовій недостатності, зумовленій порушенням кровопостачання крові (при атеросклерозі, після крововиливів, травми черепа), при алкоголізмі, для лікування розумово відсталих дітей.

Подібний до гамалону – пантогам.

Пірацетам (ноотропіл) – циклічне похідне ГАМК. Має стимулюючий вплив на розумову діяльність (мислення, навчання, пам’ять). Важливою властивістю пірацетаму є антигіпоксичний ефект. Пірацетам володіє протисудомною дією. Легко проникає крізь тканинні бар’єри.

Застосовують при розумовій недостатності, зв’язаній із хронічними судинними пошкодженнями та при дегенеративних пошкодженнях головного мозку (травми черепа, атеросклероз, старечий вік, алкоголізм).

Натрію оксибутират добре всмоктується у шлунково-кишковому тракті, проникає у ЦНС і проявляє седативну та центральну міорелаксуючу дію, у великих дозах може викликати сон і навіть наркоз, підсилює вплив наркотичних, снодійних і аналгезуючих засобів. Натрію оксибутират проявляє антигіпоксичну дію і підвищує стійкість організму, в тому числі тканин мозку, серця до кисневої нестачі. Проявляє протишокову активність. Натрію оксибутират переноситься хворими добре, не впливає суттєво на серцево-судинну систему, дихання, печінку і нирки.

Побічні ефекти можуть розвиватись при тривалому застосуванні у великих дозах – сприяє розвитку гіпокаліемії.

Пірідитол (енцефабол) за структурою є здвоєною молекулою піридоксину, який містить дисульфідний мостик (дисульфід піридоксину). Активує метаболічні процеси у ЦНС, сприяє прискоренню проникнення глюкози крізь гематоенцефалічний бар’єр, зменшує надлишок утворення молочної кислоти, підвищує стійкість тканин мозку до гіпоксії.

Застосовують при травматичних судинних енцефалопатіях, залишкових явищах після перенесених нейроінфекцій, порушенні кровопостачання мозку, церебральному атеросклерозі, затримці психічного розвитку.

Ацефен проявляє помірну стимулюючу дію на ЦНС, активізує обмінні процеси в головному мозку, покращує синаптичну передачу у гіпоталамічній ділянці мозку.

Застосовують при астенічних станах, психозах у старечому віці, травматичних та судинних захворюваннях головного мозку.

Серед засобів які покращують пам’ять можна назвати деякі гормони, а саме: кортикотропін покращує короткотривалу пам’ять, а вазопресин покращує довготривалу пам’ять.

Психостимулятори

Психостимулятори – лікарські речовини, які відновлюють психічну діяльність, виводять її із стану пригнічення, підвищують розумову та фізичну працездатність, знімають втому. Психостимулятори збуджують всі відділи головного мозку.

Класифікація психостимуляторів:

1. Похідні фенілалкіламінів – фенамін.

2. Похідні піперидину – меридил, пірідрол.

3. Похідні сидноніміну – сиднокарб, сиднофен.

4. Похідні метилксантину – кофеїн.

Фенамін за хімічною будовою близький до групи адреналіну.

Механізм психостимулюючої дії фенаміну пояснюється його властивістю вивільняти із пресинаптичних закінчень норадреналін і дофамін. Виділені таким чином катехоламіни стимулюють відповідні рецептори, які є в ЦНС. Крім того, фенамін зменшує зворотний захват норадреналіну та дофаміну. Збуджуючий ефект фенаміну позв’язують в основному з його стимулюючим впливом на висхідну активуючу ретикулярну формацію стовбура головного мозку.

У головному мозку фенамін взаємодіє з адренорецепторами, збуджує їх (пряма адреноміметична дія). Збуджуючи периферичні альфа- та бета-адренорецептори, фенамін приводить до звуження судин, підвищення артеріального тиску, тахікардії, розширення бронхів. Повторні прийоми можуть сприяти розвитку ейфорії та лікарської залежності. Здатність викликати лікарську залежність обмежує широке застосування фенаміну у клініці. Характерним для фенаміну є вплив на травний центр, розміщений у гіпоталамусі. Збуджуючи травний центр гіпоталамуса, фенамін приводить до пригнічення відчуття голоду (стимулює центр насичення ).

Фенаміноподібні (амфетаміноподібні) речовини при прийомі всередину зменшують апетит, викликають відчуття свободи, підвищення життєвої енергії і чудового фізичного самопочуття. Ці засоби підвищують вивільнення дофаміну і норадреналіну нервовими закінченнями. Кокаїн пригнічує зворотний захват дофаміну, проявляє подібну дію з амфетаміном, тобто – психостимулюючу дію.

Психостимулятори даного типу викликають лікарську залежність і негативно впливом на психіку людини. Повторне введення може викликати стан, який нагадує гострий приступ шизофренії.

Метилендиоксиметамфетамін(“екстазі”) – похідне фенаміну (амфетаміну), володіє як психостимулюючим, так і галюциногенним ефектами (останнє, очевидно, є наслідком посиленого вивільнення серотоніну). Застосовують як засіб для “розваги”, але тривале застосування його може призвести до розвитку психічних порушень і гострого підвищення температури тіла.

Сиднокарб, сиднофен, меридил мають фенаміноподібну дію. Вони збуджують адренорецептори мозку. Від фенаміну відрізняються тим, що діючи стимулюючи ЦНС, не впливають на периферичні адренорецептори, тобто у них відсутня периферична адреноміметична дія. Застосування – для стимуляції психічної діяльності (при втомі, зниженні працездатності, травмах головного мозку).

Кофеїн – алкалоїд, який міститься у листках чаю, насінні кофе, какао. Для кофеїну характерна психостимулююча та аналептична дія.

Механізм психостимулюючої дії кофеїну полягає у підсиленні процесів збудження в корі головного мозку (роботи лабораторії І.П.Павлова).

Вплив на вищу нервову діяльність значною мірою залежить від дози кофеїну та типу нервової системи. У малих дозах переважає стимулююча дія, у великих – пригнічувальна. При цьому слід враховувати, що для слабого типу нервової діяльності ефект збудження досягається введенням малих доз кофеїну, тоді як для сильного типу необхідні великі його дози.

Значне місце у фармакодинаміці кофеїну забезпечує його вплив на серцево-судинну систему, який складається з периферичних та центральних ефектів. Так, кофеїн має пряму стимулюючу дію на міокард, при цьому одночасно збуджує центри блукаючих нервів, і кінцевий ефект буде залежати від переваги того чи іншого впливу. У великих дозах кофеїн викликає тахікардію (тобто переважає його периферична дія).

Стимулюючи судиноруховий центр, кофеїн підвищує тонус судин, а при безпосередній дії на гладкі м’язи судин зменшує їх тонус.

Коронарні судини під впливом кофеїну частіше розширюються (особливо якщо серцевий виштовх збільшений). Разом із тим мозкові судини дещо тонізуються. Останнє, очевидно, пояснюється сприятливим впливом кофеїну при мігрені. На скелетні м’язи кофеїн проявляє стимулюючу дію.

Вплив на артеріальний тиск залежить як від кардіотропних, так і від судинних ефектів кофеїну. Якщо артеріальний тиск нормальний, то кофеїн не змінює його або незначно підвищує; якщо ж препарат був введений на фоні гіпотензії, то артеріальний тиск підвищується.

Основний обмін кофеїн підвищує. Збільшуючи глікогеноліз, викликає гіперглікемію. Підвищує ліполіз (вміст жирних кислот у плазмі крові збільшується). У великих дозах сприяє вивільненню адреналіну із мозкового шару наднирників.

Піл впливом кофеїну підвищується секреція залоз шлунку, що може мати практичне значення для використання з діагностичною метою (оцінка зміни функціональної активності залоз шлунка – при органічних змінах слизової оболонки шлунка секреція не підвищується під впливом кофеїну).

Кофеїн підвищує діурез, пригнічуючи процес реабсорбції в ниркових канальцях іонів натрію та води. Крім того, кофеїн розширює судини нирок і збільшує фільтрацію в ниркових клубочках.

При тривалому застосуванні виникає психічна залежність (теїзм).

Застосовують психостимулятори у таких випадках:

1. За екстремальних умов для тимчасового підвищення розумової діяльності (фенамін).

2. Для стимуляції фізичної та розумової працездатності (кофеїн, сиднокарб, меридил, сиднофен).

3. При нервово-психічних захворюваннях з елементами депресії (сиднокарб, меридил).

4. При порушеннях дихання та функції серцево-судинної системи (кофеїн).

5. При гострому отруєнні алкоголем, загальними анестетиками, снодійними засобами (кофеїн, сиднокарб, меридил).

Побічні ефекти – нудота, блювання, збудження, безсоння, тахікардія, аритмії.

Психозоміметики (галюциногени) – диетиламід лізергінової кислоти (ЛСД) і подібні речовини. Викликають гострі стани, які характеризуються яскравими і незвичайними сенсорними відчуттями екстазу і деперсоналізації. В деяких випадках при введенні ЛСД виникають страшні галюцинації та ілюзії, відчуття панічного страху. Як правило ці явища швидко минають але пізніше можуть з’являтися знову. В механізмі дії галюциногенів бере участь серотонінергічна система. ЛСД інгібує передачу збудження в серотонінергічних нейронах шовного ядра. При відміні галюциногенів не буває синдрому відміни.

Аналептики Аналептики – речовини, які стимулюють активність дихального і судинорухового центрів, відновлюють функцію ЦНС.

Аналептики діють майже на всіх рівнях ЦНС. Але кожний окремий препарат характеризується більш вираженою тропністю відносно окремих відділів ЦНС. Так, наприклад, одні препарати впливають переважно на центри довгастого мозку (бемегрид, кордіамін, коразол), інші – на спинний мозок (стрихнін). Збільшення дози аналептиків приводить до генералізації процесів збудження, які супроводжуються підсиленням рефлекторної збудливості. У великих дозах аналептики викликають судоми. Судоми, які пов’язані із збудженням переважно стовбурової частини головного мозку, носять клонічний характер (бемегрид, коразол, кордіамін), а при дії на спинний мозок розвиваються судоми тетанічного характеру (стрихнін).

Класифікація аналептиків :

1. Аналептики, які діють переважно на центри довгастого мозку (бемегрид, камфора, кордіамін, сульфокамфокаїн )– аналептики прямої дії.

2. Аналептики, які діють через синокаротидні зони, збуджуючи їх – дихальні аналептики (цититон, лобеліну гідрохлорид)– аналетики рефлекторної дії.

3. Аналептики, які діють переважно на спинний мозок (стрихнін) .

4. Аналептики, які діють на стовбурову частину і кору головного мозку (етимізол).

Аналептики проявляють стимулюючий вплив на життєво важливі центри довгастого мозку – дихальний і судиноруховий. Аналептики підвищують збудливість центру дихання. Ряд препаратів (бемегрид, камфора, етимізол) проявляють пряму стимулюючу дію на центр дихання.

У деяких аналептиків центральна (пряма) дія доповнюється рефлекторною (кордіамін, вугільна кислота).

Аналептики рефлекторної дії – цититон, лобеліну гідрохлорид діють рефлекторно через синокаротидні зони, збуджуючи їх, далі імпульси надходять до центру дихання у продовгастому мозку і стимулюють його. Ця група препаратів ефективна в тому випадку коли збережена рефлекторна діяльність.

                                 

Аналептики є функціональними антагоністами снодійних засобів.

Застосовують аналептики при легких формах отруєння речовинами для наркозу, снодійними засобами, спиртом етиловим.

Побічні ефекти – нудота, блювання, судоми, тахікардія.

Етимізол різниться від інших аналептиків особливостями дії: він поєднує властивості седативного впливу на кору головного мозку та сильної вибіркової (стимулюючої) дії на дихальний центр. Стимуляція дихання довготривала і не супроводжується виснаженням клітин респіраторного центру. На відміну від інших аналептиків, етимізол при пригніченні дихання морфіном дає більш виражений ефект, ніж при пригніченні барбітуратами. Етимізол активує адренокортикотропну функцію передньої долі гіпофіза, що підвищує рівень глюкокортикоїдів у крові. Є дані про те, що етимізол покращує короткочасну пам’ять і сприяє підвищенню розумової працездатності.

У зв’язку із стимуляцією кортикотропної активності гіпофіза етимізол застосовують також як протизапальний і протиалергічний засіб (при артритах, поліартритах запального характеру, бронхіальній астмі).

Відповідну роль у механізмі впливу етимізолу відіграє блокуюча дія на фосфодіестеразу, сприяє накопиченню у тканинах цАМФ.

Препарати групи стрихніну . Стрихнін збуджує ЦНС і в першу чергу підвищує рефлекторну збудливість. Рефлекторні реакції стають більш генералізовані. При введенні великих доз стрихніну та його аналогів можуть розвиватись тетанічні судоми. У терапевтичних дозах стрихнін проявляє стимулюючу дію на органи відчуття (загострення слуху, зору, смаку, тактильна чутливість), збуджує судиноруховий центр, стимулює процеси обміну речовин, тонізує скелетну мускулатуру. Дія стрихніну пов’язана із полегшеним проведенням збудження у міжнейронних синапсах спинного мозку.

Застосовують стрихнін як тонізуючий засіб при загальному зниженні процесів обміну речовин, гіпотонії, послабленні серцевої діяльності на фоні інтоксикації, парезах і паралічах.

Побічні ефекти при передозуванні стрихніном розвиваються тетанічні судоми.

Допомога при отруєнні – покласти хворого у затемненій тихій кімнаті, дати масочний наркоз. Потім вводять барбітурати.