ТЕКСТ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ МОВНОПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. КУЛЬТУРА УСНОЇ МОВИ. МОВНИЙ ЕТИКЕТ. ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП ТА ЙОГО ЖАНРИ

ТЕКСТ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ МОВНОПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. КУЛЬТУРА УСНОЇ МОВИ. МОВНИЙ ЕТИКЕТ. ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП ТА ЙОГО ЖАНРИ

 

Основні характеристики висловлювання і тексту

Спілкування здійснюється у комунікативних актах, які складаються з висловлювань. Які ж риси характеризують висловлювання?

Першою суттєвою (конститутивною) особливістю висловлювання є його чітко окреслені межі. Межі кожного конкретного висловлювання визначає зміна мовців. Будь-яке висловлювання – від короткої репліки побутового діалогу до великого наукового трактату – має, так би мовити, абсолютне начало й абсолютний кінець. Мовець закінчує своє висловлювання, щоб передати слово іншому або дати місце його активно зворотньому розумінню. Висловлювання – це одиниця, чітко відмежована зміною мовних суб‘єктів (мовців), яка завершується передачею слова іншому.

Друга особливість висловлювання – специфічна його завершеність. Завершеність висловлювання – це ніби внутрішній бік зміни мовців: ця зміна може відбутися завдяки тому, що мовець сказав (або написав) все, що він у цей момент або в цих обставинах хотів сказати. Дуже важливий критерій завершеності висловлювання – це можливість відповісти на нього, або точніше та ширше – зайняти щодо нього відповідну позицію, наприклад виконати наказ. Завершеність потрібна для того щоб на висловлювання можна було реагувати.

Завершена цілісність висловлювання визначається такими трьома факторами: 1) предметно-смислова вичерпність; 2) мовний задум або мовна воля мовця; 3) типові композиційно-жанрові форми завершення. Тобто завершеним є таке висловлювання, в якому за певної ситуації, у межах авторського задуму і жанрової форми вичерпно висвітлено якесь питання.

Предметно-смислова вичерпність висловлювання глибоко відмінна у різних сферах мовного спілкування. Ця вичерпність може бути майже гранично повною у деяких сферах побуту, деяких ділових сферах, тобто там, де мовні жанри максимально стандартизовані і де творчий момент майже відсутній. У творчих сферах (наприклад, у науковій), навпаки, можлива тільки дуже відносна предметно-смислова вичерпність; тут можна говорити тільки про певний мінімум завершення, який дозволяє зайняти відповідну позицію. Об‘єктивно предмет є невичерпним, але коли він стає темою висловлювання, наприклад наукової роботи, він набуває певної завершеності у певних обставинах, за певної постановки питання, на певному матеріалі, за певної мети, тобто вже у межах визначеного авторського задуму.

У кожному висловлюванні, від однослівної побутової репліки до великих, складних творів науки чи літератури, ми охоплюємо, розуміємо, відчуваємо мовний задум або мовну волю мовця, яка визначає ціле висловлювання, його обсяг і його межі. Ми уявляємо собі, що хоче сказати мовець, і тим мовним задумом (як ми його розуміємо) і вимірюємо завершеність висловлювання.

Ми говорими тільки визначеними мовними жанрами, тобто всі наші висловлювання мають визначені та відносно стійкі типові форми побудови цілого. Ми володіємо багатим репертуаром усних і писемних мовних жанрів. Практично ми впевнено та вміло користуємося ними, хоча теоретично можемо зовсім не знати про їхнє існування. Навіть в найдовільнішій і невимушеній розмові ми відливаємо нашу мову у певних жанрових формах, іноді шаблонних, іноді гнучкіших, пластичних і творчих. Низка поширених у побуті жанрів настільки стандартна, що індивідуальна мовна воля мовця виявляється тільки у виборі певного жанру, і ще в його експресивному інтонуванні. Такими, наприклад, є різноманітні короткі побутові жанри привітань, прощань, поздоровлень, різних побажань тощо. Високий рівень стандартизації також має більшість писемних жанрів офіційно-ділової сфери спілкування.

Чим ліпше ми володіємо жанрами, тим вільніше їх використовуємо, повніше і яскравіше розкриваємо у них свою індивідуальність (там, де це можна і треба робити), гнучкіше і витонченіше відображаємо неповторну ситуацію спілкування – тим досконаліше ми здійснюємо наш мовний задум.

Композицію і стиль висловлювання також визначає експресивний момент, тобто емоційно-оцінне ставлення мовця до змісту висловлювання.

Висловлювання з самого початку будується з урахуванням можливих реакцій-відповідей, заради яких воно, по суті, і створюється. Роль іншого, для кого будується висловлювання, особливо важлива. Мовець з самого початку чекає від нього відповіді, активного належного розуміння. Всі висловлювання будуються ніби назустріч цій відповіді. Отже, суттєвою ознакою висловлювання є його зверненість до когось, його адресованість. Цей адресат може бути безпосереднім учасником-співбесідником побутового діалогу, ділової розмови, може бути диференційованим колективом спеціалістів якої-небудь спеціальної сфери культурного спілкування, може бути більш-менш диференційованою публікою, народом, сучасниками, однодумцями, супротивниками і ворогами, підлеглим, начальником, нищим, вищим, близьким, чужим тощо; він може бути і цілком невизначеним, неконкретизованим іншим. Кому адресоване висловлювання, як мовець чи той, хто пише, відчуває й уявляє собі своїх адресатів, яка сила їхнього впливу на висловлювання – від цього залежить і композиція, й стиль висловлювання.

Таким чином, у мовному спілкуванні висловлювання належить певному мовцеві, має чітко окреслені межі, завершеність і зверненість (адресованість).

За ступенем організованості висловлювання може бути простим і складним. Просте висловлювання складається з одного або кількох повїязаних між собою реченьі , як правило, характерне для усної мови. Складне висловлювання поєднує у собі кілька або багато висловлювань і може мати розгалужену структуру. Висловлювання, зафіксоване за допомогою письма, стає текстом.

Текст (від лат. textus – тканина, сплетіння) – це зафіксоване на письмі висловлювання, яке складається з одного або багатьох пов‘язаних між собою первинних простих висловлювань. Текст може мати усну реалізацію.

Для тексту характерні такі ознаки:

·                    структурна єдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за структурою);

·                    смислова єдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за смислом);

·                    комунікативна цілеспрямованість;

·                    жанрова віднесеність.

У тексті завжди про щось повідомляється. Це його тема.

СКЛАД ТЕКСТУ

Текст складається з інших мовленнєвих одиниць, об’єднаних смисловим зв’язком: речень, висловлювань, абзаців, розділів.

АБЗАЦ

Текст ділиться на абзаци. Абзац включає в себе одне або декілька речнь, зв’язаних між собою за змістом.

Абзаци також зв’язані між собою за змістом. Кожний абзац починається з нового рядка.

ОСНОВНІ ЧАСТИНИ ТЕКСТУ

Будь-який текст умовно можна поділити три логічні частини:

·                    зачин (початок розповіді);

·                    основна частина (розгортання думки чи подій у тексті);

·                    висновок (кінець розповіді).

ВИДИ ТЕКСТІВ

Тексти бувають:

ПОДІЛ ТЕКСТІВ ЗА СТИЛІСТИЧНИМИМ ОЗНАКАМИ

За стилістичними ознаками тексти поділяються на розмовно-побутові, художні, наукові, офіційно- ділові та публіцистичні.

ПОДІЛ ТЕКСТІВ ЗА МОВЛЕННЯМ

За мовленням тексти поділяються на усні і писемні.

За типом мовлення (або формою реалізації інформації) тексти поділяються на
тексти-розповіді, тексти-описи і тексти-роздуми.

ТЕКСТ-РОЗПОВІДЬ

Текст-розповідь подає інформацію про події, явища, вчинки людей (або персонажів, якщо текст художній).

Розповідь є основним елементом прозового художнього твору.

До тексту-розповіді належить також переказ.

Напр.:

І ось що він мені розповів.

Начебто сто років тому у цьому будинку жив привід. І не просто якийсь там звичайний, а… Як би його краще назвати? Своєрідний, чи що?..

Річ у тім, що кожного дня народження одного із членів родини (будь-кого!) робив цей привід ювілярові “подарунок”, власноручно з’являючись перед усіма мешканцями цього будинку одночасно.

ТЕКСТ-ОПИС

Текст-опис- це текст, у якому послідовно подіються ознаки, характерні для людини, явища, зображуваного предмета або історичної епохи.

Описи дуже часто використовуються у художніх творах.

Напр.:

У давніх слов’ян Новий рік пов’язувався із землеробним календарем.

З 10 століття вже християнська Русь святкувала його 1 березня, розпочинаючи сільськогосподарчі роботи, а через п’ять століть Новий рік перенесли на 1 вересня, знаменуючи кінець збору врожаю.

І лише з 1700 року за наказом Петра Першого християнське літосчислення ведеться з 1січня.

ТЕКСТ- РОЗДУМ

Текст-роздум – найчастіше це міркування героя (або автора) над тим чи іншим явищем, з обгрунтуванням, розкриттям причиново-наслідкових зв’язків.

Часто у зачині (початку) текста ставиться питання, на яке далі в логічній послідовності. доказово дається відповідь.

Тексти – роздуми найчастіше зустрічаються в науковому (зокрема, в науково-популярному) та публіцистичному текстах.

Напр.:

Вважається, що коли у людини немає друзів, вона починає вести себе агресивно.

Свідки стверджують, що саме це й привело Володимира до злочину.

Можливо, так воно і було, але є, мені здається, ще якась причина, яка спричинила цьому лиху.

ПОДІЛ ТЕКСТІВ ЗА ЗВ’ЯЗКОМ

За зв’язком розрізняються тексти з ланцюговим зв’язком і тексти з паралельним зв’язком.

ТЕКСТ З ЛАНЦЮГОВИМ ЗВ’ЯЗКОМ

У тексті з ланцюговим зв’язком кожне наступне речення за смислом і будовою об’єднується з попереднім, поступово розвиваючи думку.

Напр.;

Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого кулешу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харита їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і стала навкролішки перед образами молитися богу. (М.Коцюбинський).

ТЕКСТ З ПАРАЛЕЛЬНИМ ЗВ’ЯЗКОМ

У тексті з паралельним зв’язком події розвиваються паралельно (відбуваючись одночасно), або чергують одна одну.

Напр.:

У голдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму…

В сусідній кімнаті жінка готувала вечерю.Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з запахом тютюну…

Надворі було повно дітлахів, вони танцювали, бігали, гралися…

До чоловіка, що читав біля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала:

– Тату, давай пограємо в шашки, якщо ти не дуже втомився. (Із О.Генрі)

СТИЛІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕКСТУ

1.     Прочитайте текст. Доведіть, що це саме текст, а не просто набір речень.

2.     Визначте вид тексту: розповідь, опис чи роздум (а може, їх поєднання).

3.     Вкажіть, ознаки якого функціонального стилю в ньому найбільш виразні (підкрепіть свої міркування прикладами).

4.     Знайдіть в тексті зачин, основну частину і кінцівку.

5.     Якщо текст художній, голосно прочитайте його, намагаючись засобами інтонації, словесного та логічного наголосу передати основну думку (ідею) тексту.

6.     Знайдіть в художньому тексті слова, які мають образне значення і є стрижневими щодо ідеї тексту.

7.     Сформулюйте, який вплив на вас справив художній текст.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій.

Є в нашій мові коротке, але напрочуд тепле слово “дякую”. Чи часто користуємось ми ним, особливо в магазинах? Цілий день стоїть за прилавком продавець. Беручи покупку ми нерідко забуваємо сказати одне-єдине слово. А може, воно б зняло в людини втому, підняло настрій.

Вироблені віками і закріплені кращі форми вітань-звертань, повсякденного спілкування — не звичайна людська забаганка, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров’я не тільки в буквальному, а й переносному значенні. Це наш спосіб життя.

Ми часто говоримо один одному: бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра і щастя. Це не тільки вияв ввічливості. У цих словах ми виявляємо свою людську сутність. Ми говоримо один одному: здрастуйте, доброго здоров’я. Цим ми висловлюємо своє ставлення до найбільшої цінності — людини. Не сказати людині здрастуйте — значить виявити своє моральне невігластво. Слово “здрастуйте” має чудодійну властивість. Воно пробуджує почуття взаємного довір’я, зближує людей, відкриває їм душі.

Звертаючись один до одного з проханням, ми говоримо: будь ласка. У цьому простому й чудовому вислові, що здатний чудодійно впливати, захована наша повага до гідності людини, шанування в ній самостійності, незалежності, доброї волі.

Як відомо, суспільство виробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі і мовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки у конкретній ситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме такими рамками й є етикет — система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми поведінки тісно між собою пов’язані і взаємозалежні.

Якщо етикет, як встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.

Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій призводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій залежності від частотності її вживання.

Для реалізації формул мовленнєвого етикету потрібні певні “координати”. Мовленнєва ситуація відбувається за безпосередньої участі мовця — “я” і адресата-співрозмовника — “ти” (чи співрозмовників, їх може бути кілька: етикетна ситуація завжди діалогічна, бо передбачає спілкування, навіть, якщо її учасники (мовці) розділені часом чи простором). Дія здебільшого відбувається “тут” і “тепер” (якщо йдеться про усне спілкування).

Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З поміж них вирізняються ті, що вживаються при з’ясуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту  — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання.

З точки зору національної специфіки мовленнєвого етикету варто сказати, що структура його склалася у кожної нації на її власній народній основі під впливом різного роду психологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів.

Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування. Стельмахов  М. Г. з цього приводу зауважує: “Не треба забувати, що будь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу і ранить серце людини”.

Зовнішня будова тексту

Більшість невеликих за обсягом текстів, що виражають одну нескладну, нерозчленовану тему, складається з певної кількості узгоджених між собою речень.

Речення у тексті не є незалежними. Між ними існує тісний смисловий зв‘язок, що проявляється у членуванні кожного речення на тему (дане) і рему (нове). Тема (від грецьк. thйma – те, що покладено (в основу)) – це вихідний пункт речення як повідомлення, дане, відоме, назване у попередньому контексті, те, стосовно чогось щось стверджується в даному реченні. Рема (від грецьк. rhйma – слово, вислів, букв. – сказане) – головний зміст речення як повідомлення, нове, тобто те, що повідомляється про тему і створює закінчене вираження думки. Рема у спокійній монологічній мові звичайно міститься наприкінці речення. Тема менш значуща ніж рема. Тема служить для зв‘язку речень у тексті, у ній повторюється якась частина попереднього речення.

Щоб визначити склад теми і реми, треба поставити запитання до даного речення. Та частина інформації з речення, яка буде у складі запитання, належить до теми, а частина інформації, яка безпосередньо відповідає на питальне слово, належить до реми.

Для прикладу візьмемо статтю В.А. Чабаненка “Калька” з “Української літературної енциклопедії“:

“КАЛЬКА (франц. calque – копія) – слово чи вираз, утворені точно за зразком запозичуваної іншомовної одиниці шляхом буквального перекладу її частин. К. виникає найчастіше за умов двомовності й багатомовності. Розрізняють К. лексичні, або словотворчі, коли відтворюється скад іншомовного слова (укр. “підмет” з лат. subjectum, “відмінник” – з рос. “отличник”), фразеологічні – калькуються іншомовні звороти (“через терни до зірок” – з лат. per aspera ad astra), семантичні – під впливом іншомовного слова слово даної мови набуває нового значення (“лівий, правий” – як сусп.-політ. лексика, з франц. qauchen, droit) і синтаксичні – фраза будується під впливом іншої мови (“в п‘ять годин” – з рос. “в пять часов”). Пряма, механічна К. в худож. творах, перекладах, публіцистиці збіднює, часом спотворює мову, засмічує її лексичний склад, призводить до втрати нац. мовної специфіки”.

У цьому тексті до складу теми входить виділена частина речень, до реми – невиділена частина.

Допоміжним засобом зв‘язку між реченнями в тексті є відповідність дієслівних форм, лексичний повтор, синоніми, вставні слова, займенники, сполучники, частки та ін.

У тексті може бути послідовний (ланцюговий) і паралельний зв‘язок. При послідовному зв‘язку речень темою наступного речення стає рема попереднього. Паралельний зв‘язок полягає в тому, що рема залишається одною і тою самою вкожному реченні. Так, тексту “Калька” властивий паралельний зв‘язок.

Залежно від комунікативної мети виділяють такі типи текстів: розповідь, опис, роздум (міркування) і діалог.

У чистому вигляді розповідь, опис і роздум використовуються рідко. Найчастіше описи включаються в розповідь або пов‘язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом, а у складі діалогу можуть бути розповіді чи роздуми.

Мінімальні тексти складаються здебільшого з одного блоку, який називається синтаксичною єдністю. Синтаксична єдність – це група речень, які об‘єднані тісним логічним і синтаксичним зв‘язком і являють собою більш повний порівняно з реченням розвиток думки. Якщо весь текст розкриває якусь одну, генеральну тему, то синтаксичні єдності розкривають мікротеми – часткові питання цієї головної теми. На письмі синтаксичні єдності здебільшого виділяються абзацними відступами, а в усній мові – тривалішими паузами.

У нехудожніх текстах, зокрема в наукових, будова синтаксичної єдності характеризується стандартністю, певною одноманітністю. Синтаксична єдність чітко поділяється на три частини: зачин (як правило, самостійне речення), що відкриває тему; середня частина, що відтворює розвиток думки; кінцівка, яка логічно завершує зміст синтаксичної єдності. Це можна побачити на прикладі тексту “Калька”, який складається з однієї синтаксичної єдності.

Якщо тема тексту охоплює певну кількість мікротем (підтем), до нього ввійде не одна синтаксична єдність, а кілька. Природно, зв‘язність і послідовність викладу вимагає, щоб був логічний і граматичний зв‘язок не тільки між реченнями у складі синтаксичної єдності, а й між синтаксичними єдностями у складі тексту.

У текстах більшу вагу мають зачинові та завершальні синтаксичні єдності. Характерною особливістю початкових елементів є те, що вони пов’язуються не тільки з наступними, а й розкривають перспективу усього тексту. Кінцеві ж компоненти пов‘язуються не тільки з тими, що безпосередньо передують їм, а й з усім текстом і насамперед з його початком. Усе це надає текстові завершеності й цілісності.

Якщо великий за обсягом текст членується на частини, розділи, підрозділи, параграфи тощо, кожен з цих структурних елементів, що відзначається тематичною цілісністю і заваршеністю, може мати таку саму будову, як і нерозділений на складові частини текст. Кожен великий нехудожній текст також композиційно складається з трьох частин: вступ, основна частина і закінчення (висновки).

Під час усної реалізації текст (якщо його не читають дослівно) може зазнавати трансформації, зв‘язки між його частинами можуть послаблюватися, будова синтаксичних єдностей спрощуватися.

Значення і смисл висловлювання

Виділяють два рівні, на яких одночасно здійснюється спілкування: рівень змісту, який передає інформацію, виражену словами, тобто те, що говорить мовець, і рівень взаємин, який передає інформацію, в якій виражено савлення мовця бо до сказаного, або до адресата, тобто те, як висловлюється людина. відповідно до цього у структурі висловлювання виділимо значення і смисл.

Значення включає в себе ту інформацію, яку ми розглядаємо як прямий зміст висловлювання, сформований головним чином значеннями слів.

На відміну від значення як форми соціальної фіксації та кодифікації діальності, під смислом будемо розуміти індивідуальне значення висловлювання, яке виникає у процесі спілкування у певний час і в певній ситуації.

Смисл виникає лише під час сприймання та інтерпритації висловлювання, він не може бути приписаний цьому висловлюванню як мовній реаьності і залежить від реципієнта (того, хто сприймає повідомлення). Мовець дуже часто виражає у висловлюванні не один смисл, а декілька. Слухач вибирає той смисл, який для нього найбільш прийнятний. Треба також мати на увазі, що смисл висловлювання різний для мовця і для слухача. У тому випадку, коли смисли збігаються, то має місце адекватне (точне) розуміння.

На наявність у висловлюванні смислу, який не збігається із значенням (наприклад, на іронію, сарказм) в усній мові вказує насамперед інтонація, міміка, жести.

Процес розуміння висловлювання починається із сприймання зовнішньої мови, потім переходить до розуміння загального значення висловлювання, а потім – і до розуміння смислу цього висловлювання. Тому не досить зрозуміти безпосереднє значення повідомлення. Треба виділити той внутрішній смисл, який стоїть за цим значенням. Тільки тоді можна уникнути непорозумінь під час спілкування.

Внутрішня структура тексту

Розрізнення значення і смислу характерне практично для кожного висловлювання. У тексті як складному висловлюванні. Це розрізнення має свої особливості.

Великі тексти, як правило складаються із первинних простих висловлювань (наприклад, текст-діалог). Кожне з цих висловлювань має своє значення і свій смисл. Усі ці значення творитимуть загальний текстовий зміст, а всі смисли (у своїй сукупності) – “мегасмисл”, який назвемо підтекстовим змістом. Тому у внутрішній будові тексту виділимо такі рівні: текстовий зміст, підтекстовий зміст, а також затекстовий зміст.

Текстовий зміст – це безпосереднє значення повідомлення. Він формується переважно за допомогою лексичних засобів і зовнішньої будови тексту (зовнішню будову тексту описано в пункті 2).

Затекстовий зміст включає в себе все те, що має бути заздалегідь відоме адресатові. Великий затекстовий зміст звичайно мають власне наукові й науково-навчальні тексти, які опираються на певний об‘єм наукових знань. Значний затекстовий зміст мають й офіційно-ділові тексти, що ґругтуються на різних законодавчих актах. Затекстовий зміст має значна частина газетних інформативних текстів, що спираються на попередню опубліковану інформацію, а також інформативно-аналітичні тексти, які передбачають відповідні “заповнюючі“ знання. Художні тексти також не можна сприйняти без знання певного затекстового змісту (автор твору, час і обставини його написання, місце твору в спадщині письменника, певні реалії (імена, географічні назви тощо), які зустрічаються у тексті, увесь загальнокультурний контекст).

Підтекстовий зміст – це сукупність смислів первинних висловлювань тексту.

Підтекстовий зміст спирається на натяк (коли кажуть одне, мають на увазі зовсім інше), про який адресат може чи не повинен здогадатися. Підтекстовий зміст виникає лише при сприйманні й інтерпритації тексту, він не може бути приписаний цьому тексту як мовній реальності й залежить від реципієнта (слухача або читача), формується у його свідомості. Підтекстовий зміст – це те, що водночас виражене і не виражене або: не виражене, а виражене. В одних випадках (їх більшість) автор зацікавлений, щоб адресат здогадався про “напівсказане”, а хтось інший не здогадався чи не міг здогадатися, що “це” сказано. У деяких випадках автор може бути зацікавлений у тому, щоб безпосередній адресат не здогадався про “напівсказане”, і здогадався б про це хтось інший (непрямий адресат), або сам автор згодом міг претендувати на те, що “це” – виражене. У тексті може проявитися також підтекстовий зміст, автором не передбачений, навіть небажаний, наприклад такий, що показує прогалину в його культурному розвитку або нещирість щодо співрозмовника.

Підтекстовий зміст формується за допомогою повторів, риторичних питань, взаємного розміщення слів у тексті, інших мовних засобів (у тому числі й емоційно-експресивних), в усній реалізації тексту на формування підтексту впливає також інтонація, міміка і жести.

Підтекстовий зміст має місце у кожному тексті, особливо в художньому (адже він є багатомірним смисловим простором). Саме тут поверхове “прочитання” тексту (драми, оповідання, роману) не вичерпує потрібної глибини його розуміння, і перехід від зовнішнього значення (текстового змісту) до смислу (підтекстового змісту) є дуже важливим, навіть вирішальним для розуміння твору.

Затекстовий і підтекстовий види змісту в одних випадках можуть суттєво розрізнятися, в інших – зближуватися до повного злиття. Наприклад, в офіційно-діловому листі може бути аргументоване посилання на певну постанову щодо поставленої проблеми; якщо тут автор, крім цього аргументованого нагадування, не має іншого наміру, ми маємо справу із затекстовим змістом; але поряд з ним тут може бути і, наприклад, натяк на передбачену постановою відповідальність за ігнорування даного аргументу – і цей зміст є вже підтекстовим.

Знання затексту і розкриття підтексту допомагає нам краще орієнтуватися у складних обставинах приватного і суспільного життя, знаходити правильні рішення.

Види нотування: виписки, план, тези, конспект

Кожна культурна людина повиння вміти якомого швидше, правильніне і точніше сприймати текст, фіксувати прочитане, адже читання сьогодні є основним шляхом одержання необхідної інформації. Для цього треба володіти загальноприйнятими методами і прийомами раціонального читання та фіксації прочитаного.

Правилами сприймання тексту кожна людина оволодіває інтуїтивно. Однак ця діяльність проходитиме значно швидше, якщо усвідомити ці процеси.

З чого ж треба розпочати читання тексту? Насамперед – визначити (свідомо чи несвідомо) мету читання. Конкретна мета – це той кут зору, під яким ви сприймаєте інформацію. Усвідомлення мети сприяє кращому осмисленню прочитаного, дозволяє виділити у тексті головне і відкинути неістотне, зробити необхідні висновки і узагальнення.

Після цього слід переглянути книжку (статтю), зрозуміти принцип та особливості будови видання. Багато книжок мають довідково-допоміжний або науково-довідковий апарат (предметні, іменні покажчики, анотація, реферат, вступна стаття, передмова, післямова, коментарі, примітки, бібліографічні покажчики), який дозволяє зорієнтуватися у змісті, оцінити книжку, а іноді вчасно відмовитися від читання або перенести його на майбутнє.

Досвідчений читач не залишить поза увагою список друкарських помилок, вміщений наприкінці книжки, – він зразу ж зробить виправлення на відповідних сторінках.

Виконавши ці операції, можна приступити безпосередньо до читання. Велике значення для продуктивності опрацювання літератури має швидкість читання. Вона залежить від природніх задатків кожної людини. Але навички швидкого читання можна також розвинути.

Читаючи власну книжку, бажано робити позначки, підкреслення, відкреслення, виносити на поля номерні пункти та віхи, робити невеликі записи й усім цим виражати своє ставлення до тексту. Така робота пробуджує думку, загострює увагу.

Підкреслювати текст можна горизонтальними прямими лініями (однією або двома), хвилястою лінією; можна відкреслювати (збоку) вертикальною, якщо, наприклад, треба відмітити декілька рядків або цілий абзац; можна використовувати і потрійну риску, і “нотабене” (NB). Iноді застосовують знак питання (?) і знак оклику (!). Перший позначає сумнів в істиності думки або незгоду з нею, другий звичайно маєхарактер позитивної її оцінки.

Оскільки текст на книжковій сторінці має поля з обидвох боків – зовнішнє і внутрішнє, – то треба взяти за правило розміщувати позначки під час першого ознайомлення тільки з одного боку, наприклад із зовнішнього. Тоді внутрішні поля, які залишаються чистими, можна буде використовувати згодом під час роботи. Цей прийом дозволяє уникнути застосування різноколірних маркерів або олівців.

Після повернення до книжки за своїми позначками ви відновите у пам‘яті прочитане, швидко знайдете потрібну інформацію. Не зробивши позначок у самій книжці, ви працювали б з нею не так продуктивно.

Робити ж позначки у чужих або бібліотечних книжках – ознака некультурності людини.

Під час читання книжок треба не тільки щось у них позначати, а й робити виписки, складати плани, тези, конспекти.

Виписки можуть бути дослівними (цитати) або вільними – думки автора читач викладає самостійно. Записуючи цитати, треба брати їх в лапки, оберігати текс від спотворень (адже вирвана з тексту цитата часто втрачає свій первинний зміст, нерідко набуває нового). Завжди корисно давати точні поклики (посилання) на джерела, обов‘язково вказувати сторінку видання. Але якщо у зошиті зроблено виписки з одного і того самого твору, то цитат у лапки можна не брати, а лише зазначати сторінки. Правда, у цьому випадку всі свої думки треба записувати лише на полях зошита, чітко відділяючи від цитованого тексту.

Робити виписки корисно тільки після того, як книжка повністю прочитана. Тоді виписки будуть сприйматися у контексті цілого твору.

Однак власні вдалі думки, які з‘явилися під час читання, треба занотовувати відразу.

Вдумливе читання завжди супроводжується складанням – в уяві або на папері – плану, коли визначаються опорні пункти, які відбивають зміст, логіку і послідовність викладу. Це сприяє поглибленню розуміння прочитаного, вибиранню потрібного матеріалу, його запам‘ятовуванню і засвоєнню.

План – це схематично записана сукупність основних питань або тем тексту, це “скелет твору”. Прикладом плану до книжки, правда дуже загального, в якому відмічені лише вузлові розділи, є звичайний зміст. Переглядаючи його, не читаючи самої книжки, можна одержати уявлення про її зміст і схему будови. План як форма запису звичайно детальніше передає зміст частин тексту, ніж зміст книжки.

Така форма нотування, як план, дуже важлива для організації розумової праці, для розвитку умінь чітко формулювати думки та вести інші види записів.

За особливостями членування і запису план може бути простий і складний. Складний план, на відміну від простого, має до частини або до всіх основних пунктів ще й підпункти, які деталізують чи пояснюють зміст основних.

Всі книжки і статті, звичайно ж, пишуться за планом, йому підпорядковується зміст, але плану у вигляді багатьох підзаголовків або детального змісту в книжці опубліковано може і не бути. Тим паче його не додають до статей. У цій традиції є свій сенс. Читач повинен начабто відновлювати план, тобто самому докопуватися до змісту. Складаючи план під час читання, одночасно відбираєш потрібне, закріплюєш його впам‘яті, а в результаті виникає розуміння ідей і послідовності їх поєднання.

Вдало складений план прочитаного говорить про уміння аналізувати текст, про ступінь засвоєння його змісту.

План як форма нотування має багато позитивних якостей: це найкоротший запис, наочний, має елементи узагальнення змісту, допомагає відтворити у пам‘яті прочитане, може замінити тези і конспект, зосереджує увагу і стимулює заняття.

Лаконічність, стислість мови тренує ця форма концентрації думок, орієнтує читача на його внутрішні можливості, на його пам‘ять, яка за пунктом плану повинна відтворити прочитане.

План має і свої недоліки, які обмежують застосування цієї форми нотування як незалежної. План часто не передає фактичного змісту, а тільки нагадує про ньогоі про схему його подання. Звідси висновок: планом можна користуватися щоб пригадати добре знайомий текст або відтворити в пам‘яті невдовзі після складання плану текст, що погано запам‘ятовується.

Складати план треба вже під час першого читання тексту. Це допомагає сприйманню інформації, і не треба відкладати його складання до повторного читання, як іноді радять. Потім, у процесі дальшої роботи, план можна виправляти й уточнювати.

Складаючи план, насамперед слід визначити межі синтаксичних єдностей. У науковому, діловому текстах синтаксичні єдності обмежуються, як правило, одним абзацом, хоча інколи вони можуть включати і кілька абзаців, об‘єднаних спільною мікротемою.

Після цього синтаксичним єдностям треба дати загаловок, тобто сформулювати пункт плану. При цьому слід намагатися, щоб заголовки – пункти плану найбільш повно розкривали думки автора. Послідовно читаючи текст, до нього треба скласти чорновий варіант плану з необхідною деталізацією. Потім бажано спробувати переказати текст, керуючись планом, відредагувати його та оформити чистовий варіант.

Iноді для кращого орієнтування в тексті корисно поряд з пунктами плану записувати номери сторінок тексту, що до них відноситься.

Буває, що перед початком роботи вже за характером матеріалу і метою складання плану видно, що він не повинен бути складним, але не завжди це стає зрозумілим одразу, а виявляється лише у процесі його написання.

Є два шляхи створення складного плану:

1.Скласти дуже детальний простий план, а потім перетворити його у складний, групуючи частину пунктів під загальними для них заголовками (основними пунктами складного плану).

2.Скласти короткий простий план, а потім, перечитуючи текст, написати складний, підбираючи пункти, що деталізують виклад.

Краще користуватися першим шляхом.

Зауважимо, що у плані перший та останній пункти повинні логічно відкривати та завершувати виклад основних питань тексту. На підпункти вони ділитись не можуть.

Всі пункти плану обо‘єзково слід записувати лише у питальній чи стверджувальній формі. Вони обидві є прийнятними.

Як правило, пункти плану треба формулювати своїми словами. Але вони можуть частково або повністю збігатися з певними фразами джерела.

Будь-який план бажано записувати так, щоб можна було легко побачити його усього цілком. Тому пункти плану треба розміщувати на листках тільки з одного боку.

Коли план як форма нотування не може виконати тих завдань, які ставлять перед читачем, на допомогу приходять інші види нотування: виписки, а також тези, конспект.

Тези – це стисло сформульовані основні положення тексту, що вбирають суть висловленого.

Про тези говорять у двох значеннях, маючи на увазі й спосіб вираження власних роздумів, і спосіб викладу змісту (нотування) якого-небудь джерела. Зараз ми говоритимемо про друге значення.

Теза – це твердження, яке доводять або спростовують. На відміну від виписок, які можуть містити тільки ілюстративний або фактичний матеріал, тези повинні завжди мати докази. Якщо план допомагає нам уявити структуру тексту та назвати його основні теми, то тези розкривають суть всієї текстової інформації.

Тези, як ніяка інша форма нотування, дозволяють узагальнити матеріал, викласти його суть у коротких формулюваннях. процес складання тез на певну тематику дозволяє глибоко розібратися у питанні, всебічно його продумати, охопивши за допомогою тез зміст кількох книг і статей. Тези цінні, а часто зовсім необхідні для критичного аналізу книги, статті чи доповіді: суть питання ними особливо акцентується, загострюється.

Уміння правильно тезувати матеріал говорить про рівень підготовки читача, розуміння теми, ступінь оволодіння матеріалом і методами самостійної роботи з книгою.

За ступенем вагомості й деталізацією відтворення текстової інформації тези поділяються на основні та допоміжні. Основні тези – це принципово важливі, головні положення, іноді у сукупності мають характер основних висновків. З основних тез складають окремий самостійний запис, що відображає загальний зміст всього матеріалу, іноді, правда, під тим чи іншим кутом зору (тематичний запис). Допоміжні тези включають думки, які допомагають пояснити і розкрити основну тезу. допоміжні тези вдається виділити із всіх частин твору (тексту) незалежно від загального його спрямування, навіть під час першого ознайомлення з ним. Кожна допоміжна теза завжди розкриває зміст однієї синтаксичної єдності. На противагу цьому основні тези можна успішно скласти лише після з‘ясування суті всього твору (тексту) в цілому. Основні тези не завжди можна виділити навіть з кожної частини твору – там можуть бути обґрунтування, приклади тощо. До кожної основної тези можна скласти декілька (іноді – багато) допоміжних тез.

За структурними ознаками тези, що включають тільки основні або тільки допоміжні тези, є простими, а тези, які складаються з основних і допоміжних, – складними. Як у складному плані за головними пунктами йдуть підпункти, так і в складних тезах за основними тезами йдуть допоміжні, розкриваючи, пояснюючи їх зміст.

Це досить досконалий вид нотування. Гарно написані тези у поєднанні із планом і виписками (що ілюструють, розкривають тези) можуть скласти прекрасний конспект або реферат.

У самих тезах не наводяться факти, приклади. Докази залишаються у тексті, який опрацовують; до обґрунтувань і доказів корисно відсилати у записі. Під час тезування доречно максимально зберігати стильові особливості оригіналу. Частина тез може бути записана у вигляді цитат.

Склааючи тези, спочатку треба ознайомитися з текстом, написати його план. Після того прочитати текст удруге і сформулювати тези до кожного пункту плану.

Під час складання допоміжних тез текст ущільнюється, мовні одиниці згортаються шляхом різних перефразувань: зміст словосполучення можна передати одним (головним) словом, ряди однорідних членів речення можна замінити узагальнюючим словом, складне речення – простим тощо. При цьому відкидаються приклади, цитати та ін.

Складні тези дозволяють ущільнювати текст у 3 – 5 разів.

На противагу допоміжним тезам, які можуть становити собою навіть цитати, головні тези найчастіше доводиться формулювати самостійно після другого читання, з‘ясувавши головні ідеї твору.

Під час тезування текст зазнає різних мовних деформацій. Більше того, інколи треба змістити смислові акценти, виділити те, що є основним саме для нас. Однак завжди треба дотримуватися основного принципу нотування тексту – не допускати перекручень змісту. Тому після того як тези написані на чернетці, не зайви мбуде уважно звірити їх зміст з першоджерелом і лише після ього переписати на чистовик.

Щоб не ускладнювати пошуку за нотатками потрібних місць у книжці, корисно пов‘язувати окремі тези із сторінками першотексту за допомогою посилань.

У кінцевому вигляді тези номерують за порядком. Раціональна послідовніст дозволяє зробити їх короткими, уникнути повторень.

Таку форму нотування, як тези, здібні і піготовлені люди можуть використовувати з більшим успіхом, ніж детальні конспекти, які вимагають великих затрат праці і часу.

Найповніше зміст буь-якого тексту відображається у конспекті.

Конспект – це універсальний вид нотування, в якому гармонійно поєднуються план, тези, вииски або, принаймі, дві будь-які з цих форм. Голвна вимога до конспекту – запис повинен бути логічним, щоб ним міг скористатися не тільки укладач, а й інший читач. З цієї причини до правильно складеного конспекту можна з успіхом звернутися через декілька років після його підготовки.

На відміну від тез, які містять тільки головні положення, й виписок, які відображають матеріал у будь-яких співвідношеннях головного і другорядного, конспекти (хоча вони обов‘язково стислі) містять не тільки основні положення й висновки, але й факти і докази, приклади й ілюстрації.

Спарвді, те, що під час конспектування здається другорядним, може з часом виявитися цінним і потрібним. З іншого боку, твердження, не підкріплене фактом або прикладом, не буде переконливим і важко запам‘ятовується.

На сторінках конспекту можна відобразити власне ставлення до того матеріалу, над яким працюєш. Тому треба так розміщувати записи, щоб потім, коли доведеться користуватися нотатками, легко можна було з‘ясувати, де авторське, а де особисте, читацьке розуміння питання.

Можна умовно виділити чотири види конспектів: 1)плановий; 2) цитатний; 3) вільний; 4) тематичний. З‘ясуємо суттєві риси кожного з них.

Плановий конспект легко отримати з допомогою попереньо розробленого плану тексту. У плановому конспекті кожному пунктові плану відповідає теза або виписка. Проте там, де пункт плану не вимагає доповнень і пояснень, він не супроводжується записом.

Якщо виробити навичку, такий конспект можна скласти досить швидко, він короткий, простий і ясний за своєю формою. Ці переваги роблять його незамінним під час швидкої підготовки доповіді, виступу.

Однак чепез довший час після написання працювати з ним важко, оскільки не завжди легко вдається відтворити в пам‘яті зміст джерела. Значно тоді можуть допомогти відсилання до сторінок першоджерела, позначки у книжці, зроблені під час її читання.

Найпростішим плановим конспектом є конспект у формі “питання – відповідь”. У цьому випадку на пункти плану, виражені у питальній формі, конспект дає точні відповіді.

Цитатний конспект – це конспект, зроблений переважно з уривків оригіналу – цитат. Цитати тут пов‘язані одна з одною низкою логічних переходів, можуть супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі того хто конспектує чи автора.

Цитатний конспект – прекрасне джерело дослівних висловлювань автора. Такий конспект наукової статті (книжки) досить точно передає авторську думку, стиль, допомагає виявити суперечливі положення, які значно важче знайти за переказом – вільним конспектом. В останньому випадку все одно довелося б знову звернутися до першоджерела для виправлень і уточнень.

Переважно цитатний конспект – це посібник для тривалого користування. Недоліком цього виду конспекту є те, що він різко не активізовує увагу й пам‘ять. Буває так, що студент написав конспект, а матеріалу глибоко не проаналізував, не запам‘ятав змісту твору. Засвоєнню матеріалу перешкодило бездумне переписування цитат, яким він займався у процесі початкового читання матеріалу.

Iноді цитатний конспект під час наступної переробки або навіть під час створення переходить у вільний конспект.

Вільний (комбінований) конспект поєднує план, виписки (цитати), тези, і головне, довільний виклад авторської думки. Вільний конспект – універсальний тип конспекту. Він найбільшою мірою сприяє кращому засвоєнню матеріалу, не прив‘язує читача до авторських формулювань. Тут головне – зрозуміти, осмислити, записати логічно – змістовно. Цей тип конспекту поєднує стислість плану, докладність тез, інформативність виписок.

Тематичний конспект дає більш чи менш вичерпу відповідь (залежно від кількості залучених джерел, у тому числі своїх записів) на поставлене питання-тему. Специфіка цього конспекту в тому, що, розробляючи певну тему на основі кількох джерел, він може не відображати всього змісту кожного з цих творів.

Складання тематичного конспекту вчить працювати над темою, всебічно продумувати її, аналізувати різні точки зору на одне і те саме питання.

Отже, такий конспект спрощує роботу над темою за умови використання декількох джерел.

Звичайно, для того щоб повною мірою навчитися працювати з конспектами, треба оволодіти методикою підготовки виписок, потім складанням плану, а вже після цього – тез. I все-таки можна не проходити послідовно всього ланцюжка.

Конспекти допомагають застосовувати у потрібному об‘ємі різні форми роботи над текстом, які підходять для кожного конкретного випадку.

Якщо ж не встигаєте скласти конспект, то частину його тексту можна спробувати замінити ненадовго детальни мпланом. Потім з‘явиться можливість надолужити втрачене: до плану додати тези, цитати, завершити запис. Кожен конспект можна будь-коли доповнити нови мзмістом, давши заголовки до його частин у формі пунктів плану тощо.

 

Реферат. Види рефератів

Слово “реферат” походить ві латинського слова refero (доповідаю, повідомляю) і буквально означає “хай він доповіст”. Реферат – це короткий запис ідей, що містяться в одному або декількох джерелах. Часто реферати готують для того щоб донести ці ідеї до аудиторії.

Реферат творчого робітника іноді пишеться на основі створених ним статей і книг. Особливе місце в цьому ряду займає автореферат для обговорення науковцями творів, у тому числі дисертацій.

Часто у середній і вищій школі доводиться готувати оглядовий реферат, призначений для обговорення його ідей перед учнівською або студенською аудиторією. У такому рефераті наводяться основні положення опрацьованої літератури, фактичні дані, викладаються висновки автора, відзначається, що нового дає реферований матеріал для теорії і/або практики. У ньому повідомляється не про наслідки власної наукової роботи, а про результати досліджень, які опубліковані вченими у різних виданнях: книжках, брошурах, статтях, збірниках, газетах. Тут важливо на основі кількох текстів створити один відповідно до теми.

У процесі підготовки і захисту рефератів дуже важливо визначити для себе мету і завдання роботи. Якщо з неясними місцями у конспекті можна миритися, то врефераті цього допускати не можна. Якщо ж неясності таки залишаються, то їх спеціально треба винести на обговорення. Реферат дуже часто – результат колективної творчості, тому що його ідеї у кінцевому підсумку часто формує не тільки автор, а й уважна аудиторія.

Тому корисно, щоб колектив слухачів і опоненти були попередньо підготовлені. Iншими словами, до реферату повинні готуватися не тільки референт, а й аудиторія, і, що особливо важливо, готуватися у контакті один з одним.

Отже, оглядовий реферат пишуть для себе, щоб мати змогу з його допомогою осмислити і передати іншим ідеї, думки, узагальнення, спільно їх обговорити. Реферат може стати основою для усного виступу з елементами імпровізації, або ж буде дослівно прочитаний вголос. I ще раз підкреслимо, що одне з головних завдань реферату – це доповісти, донести ідеї до аудиторії, мобілізувати її знання.

Підготовка оглядового реферату складаєть з таких етапів:

1.Початок осмислення теми і пошук наукової літератури, складання бібліографії до теми.

2.Ознайомлення з літературою та її вивчення.

3.Складання плану реферату.

4.Написання розділів роботи (у чернетці).

5.Оформлення реферату.

6.Виголошення й обговорення реферату.

Крім того, осмислення теми відбувається на всіх етапах, а особливо під час обговорення.

Простіше організовувати підготовку, коли на тему реферату є тільки одне-два джерела. Складніше працьоват из великою кількістю книжок і статей. Тому слід раціонально організувати попередній перегляд літератури, використовувати можливості предметних і систематичних каталогів бібліотек. До речі, не завжди треба робити виписки, щоб ввести їх у реферат. Потрібні уривки можна відмітити закладками і принести ці книжки чи журнали на захист реферату. У тексті реферату або у його плані можна вказати, коли і до яких саме сторінок джерела слід звернутися.

Під час роботи з багатьма джерелами (хоча б і в процесі швидкового пошукового читання) їх треба реєструвати у власному робочому каталозі. Тоді з каталогу легко можна буде почерпнути необхідні відомості. Вже самі рубрики каталогу допоможуть організувати майбутній реферат.

При складанні ркферату бажано переглянути також нові книжки і брошури, свіжі номери журналів і газет, щоб урахувати останні публікації з порушеного питання.

Реферат пишуть на основі чужих творів, досліджень, матеріалі, товто він є компіляцією (від. лат. compilatio, букв. – пограбування). Проте під час його створення можна проявити творчість у таких аспектах:

1.У вмінні узагальнити положення кількох джерел, внаслідок чого думки, викладені в різних творах, у рефераті звучать об‘ємніше, повніше, переконливіше.

2.Виклад матеріалу при необхідності зробиит доступним для сприймання слухачів, які ґрунтовно не вивчали літератури з порушеного питання і, звичайно, можуть не розуміти або не сприймати на слух складних положень реферату.

3.У того, хто готує реферат, є широкий вибір ілюстративного матеріалу: з кількох джерел він добирає найяскравіші приклади, які найкраще зрозуміють його слухачі.

4.У різних творах деякі положення можуть трактуватися по-різному. Зіставивши погляди кількох авторiв, можна підтримати чиюсь позицію або подати й обґрунтувати своє бачення цієї проблеми.

Ще один вид реферату, реферат-резюме, друкують (часто іноземною мовою) у наукових журналах після тексту статей, наприкінці книжок для спрощення ознайомлення з твором під час пошуку і відбору потрібної літератури. Виходять також спеціальні реферативні журнали, у яких містяться реферати та анотації найновіших друкованих творів, а також робіт, поданих на депонування (Депонування – це особливе державне зберігання, при якому автори можуть залишати, образно кажучи, “до запитання” свої статті, а той, хто цікавиться, має змогу отримати їх копії. Статті, як правило, депонують у великих наукових установах). Реферативні журнали існують у різних галузях. Наприклад, є “Медичний реферативний журнал”, “Фізичний реферативний журнал” тощо. У цих журналах реферати обов‘язково супроводжуються бібліографічним описом реферованого документу (монографії, статті тощо). Ознайомившись із таким журналом, можна легко зорієнтуватися у новій літературі, одержати мінімум інформації про зміст наукових праць, які вас зацікавили, дізнатися, у яких виданнях вона надруковані.

Принагідно нагадаємо ще про один вид трансформації тексту – анотацію. Анотація (лат. annotatio – замітка) – коротка узагальнена характеристика книжки (або її частини), статті та іншого (опублікованого або неопублікованого) матеріалу, яка розкриває їх зміст, читацьке призначення, форму та інші особливості.

Анотація полегшує пошук і відбір потрібної літератури.

На відміну від реферату анотація не містить викладу змісту джерела, а тільки дає йому характеристику.

Культура усної мови. Основні вимоги до мовлення

У лінгвістиці розрізняють поняття мова і мовлення. Мова – це основний засіб нашого спілкування. Саме ж спілкування називають мовленням. Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мов­лення – процес добору і використання засобів мови для спілку­вання з іншими членами певного мовного колективу. Мовлен­ня є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує,  розвивається. Мова і мовлення тісно між собою пов’язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення – явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови – часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсяк­денного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвитку форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Отже, мова – це звуки, слова, словосполучення (мовний інвентар) та правила їхньої сполучуваності. Мовлення ж – користування засобами й нормами мови, діяльність, зумовлена потребами спілкування.

Культура мови – це система вимог щодо користування літературною мовою: правила вимови, наголошування, слововживання тощо.

Культура мовлення – це дотримання літературних норм вимови, наголошення, слововживання, побудови речень і текстів, це правильність і точність мовленого слова.

Досконале знання мовних норм і послідовне дотримання їх формує мовну культуру людини, яка передбачає нормативне й найбільш доцільне використання мовних ресурсів у мовленні. Культура мовлення, грамотність людини, уміння чітко сформувати і ясно висловити свою думку – це складовий елемент людської культури взагалі та важлива ознака високої професійної майстерності. Кожен мовець повинен дбати про культуру власного мовлення: збагачувати словниковий запас, уникати вживання грубих слів, слідкувати за дотриманням літературних норм тощо.

Основні вимоги до мовлення такі.

Правильність мови: дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як зразок, і в усному, і в писемному спілкуванні.

Точність мови: використання слів у відповідності до їх значень і контексту: розумне запитання – національне питання; діалектне слово – діалектичний розвиток, пшеничний кóлос – античний колóс. Ця вимога в основному стосується використання лексики.

Логічність і послідовність: смисловий зв’язок між словами і реченнями у тексті, систематизація матеріалу тексту проводити таким чином, щоб його частини не суперечили одна одній. Ця вимога в основному стосується синтаксису.

Чистота мови: вживання лише літературної лексики, відсутність у мовленні діалектизмів, просторічних форм, жаргонізмів, уникання слів-паразитів типу ну, значить, так би мовити, розумієш, слухай тощо.

Виразність і образність: використання інтонаційних засобів, логічних наголосів, епітетів, метафор, порівнянь, які підтримують увагу та інтерес слухача або читача.

Багатство мовлення: користування різноманітними мовними засобами, що роблять думку зрозумілою і чіткою. Насамперед, це синонімічні засоби (щоб уникати повторів), уживання достатнього запасу слів. Наприклад, доросла освічена людина використовує приблизно 5 – 7 тис. слів, у творах В.Шекспіра вживається біля 15 тис. слів, М.Сервантеса – близько 17 тис., М.В.Гоголя – приблизно 10 тисяч слів. О.С.Пушкін і Т.Г.Шевченко використали у своїх творах приблизно по 20 тис. слів (кожен), І.Я.Франко вжив у своїх поезіях біля 35 тис. слів. 11-томний тлумачний словник української мови (1970 – 1980р.р.) містить понад 130 тис. слів, Великий тлумачний словник української мови 2001р. нараховує понад 170 тис. слів.

Доречність висловлювання: врахування того, кому адресоване висловлювання.

 

Із поняттям культура мовлення тісно пов’язане поняття мовленнєвий етикет.

Етикет узагалі (з французького etiquette – ярлик, етикетка) – це правила поведінки людей у суспільстві, зовнішній прояв стосунків між ними.  Такі правила – своєрідна угода між людьми різного правового, соціального, інтелектуального статусу, розумовий досвід предків, своєрідна мова спілкування людей. Етикет асоціюється з категорією прекрасного і пов’язаний з поняттям увічливості, культури, інтелігентності. Моральні цінності – основний зміст сфери дії етикету.

Мовленнєвий етикет – це мовні формули вітання, прощання, висловлення сумніву, підтвердження, згоди, незгоди тощо. Український мовленнєвий етикет історично має такі ознаки: ввічливість, вихованість, тактовність, делікатність, приязність. Головне призначення етикету, у т.ч. мовленнєвого, – встановлення контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості.

Так, наприклад, комунікативна ситуація вітання має такі формули: Доброго ранку! Добрий ранок! Доброго дня! Добрий день! Добридень! Доброго вечора! Добрий вечір! Добраніч! Доброго здоров’я! Вітаю Вас! Радий Вас (тебе) бачити! Моє шанування! Дай, Боже, щастя! Дай, Боже, й Вам! Привіт! Здоров! Салют!

Вітання доповнюється звертанням, яке може містити ім’я або ім’я по батькові. Разом із власними іменами використовуються загальні слова (пан, пані тощо, шановний, вельмишановний тощо).

Основні формули побажання: Хай Вам (тобі) щастить! Дозвольте побажати Вам! Прийміть мої найщиріші (найкращі) побажання. Щастя Вам (тобі)! Успіхів Вам (тобі)! Щасливої дороги! Успішного повернення! Бережи (іть) себе! Зичу успіхів!

Типовими формами офіційного звертання, поширеними в українській мові, є наступні: дорогі друзі, дорогий друже, громадянине, громадянко, громадяни, пане (добродію), пані (добродійко), панове (добродії), товариші (у військовій сфері), шановний (а), вельмишановний (а), високоповажний (а).

До найвищих посадових осіб держави прийнято звертатися таким чином.

До Президента: Ваша Високодостойносте Пане Президенте;

Високоповажний пане Президенте; до міністрів і послів: Високодостойний пане Міністре, Високодостойний пане Амбасадоре або Високодостойний пане Посол. 

Кожне тематичне об’єднання є частиною досить розгалуженої системи засобів вираження мовного етикету. Вибір тієї чи іншої одиниці формул увічливості залежить від ситуації спілкування, професії, соціального статусу, статі, освіти, віку учасників спілкування.

         За умови вмілого володіння та врахування цих складників мовець має більше можливостей досягти поставленої мети. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися.

Формули мовного етикету українців

Вітання: Доброго ранку! Добрий ранок! Доброго дня! Добрий день! Добридень! Доброго вечора! Добрий вечір! Добраніч! Доброго здоров’я! Вітаю Вас! Радий Вас (тебе) бачити! Моє шанування! Дай, Боже, щастя! Дай, Боже, й Вам! Привіт! Здоров! Салют!

Прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (-те) здоров (-і)! На добраніч! Щасливої дороги! Ми ще побачимось! Ми ще зустрінемось!

Побажання: Хай Вам (тобі) щастить! Дозвольте побажати Вам! Прийміть мої найщиріші (найкращі) побажання! Щастя Вам (тобі)! Успіхів Вам (тобі)! Зичу успіхів! Бережіть себе!

Вибачення: Вибач (те) (мені)! Пробач(те) (мені)! Даруй(те)! Я перепрошую Вас (тебе)! Вибач(те) , якщо можеш(ете) ! Прошу вибачення (пробачення)! Я повинен попросити вибачення перед Вами (тобою)! Я так завинив перед Вами (тобою)! Прийміть мої (найсердечніші) вибачення! На жаль. Шкода.

 

Прохання: Будь ласка! Будьте ласкаві! Будьте люб’язні! Чи не змогли б Ви… Чи не можу я попрохати Вас… Маю до Вас прохання… Чи можу звернутися до Вас (тебе) із проханням? Ласкаво просимо. Якщо Ваша ласка… Якщо Вам (тобі) не важко… Не відмовте, будь ласка, у проханні… Можливо, Ви мені допоможете…Передай(те)  привіт! Не зволікай(те)  з відповіддю! Зроби(іть)  ласку, організуйте! Дуже Вас (тебе) прошу: виконай(те)! Прошу! Будь ласка!

Подяка: Дякую! Дуже дякую! Щиро дякую! Сердечно дякую! Від щирого серця дякую! Прийміть мою глибоку (щиру, сердечну) подяку! Я щиро вдячний Вам (тобі)! Моя Вам (тобі) подяка (вдячність)!

  Згода: Добре! Згоден! Я не заперечую! Домовилися! Ви маєте рацію. Авжеж. Звичайно. Безперечно. Поза всяким сумнівом. Очевидно. Це саме так. І я такої ж думки. Певна річ. Безумовно. Ми в цьому впевнені.

   Заперечення: Ні. Ні, це не так. Нас це не влаштовує. Я не згоден. Це не точно Не можна. Не можу. Ні, не бажаю. Ви не маєте рації. Ви помиляєтесь. Шкодую, але я мушу відмовитись. Нізащо. Це даремна трата часу. Дякую, я не можу. Про це не може бути й мови.

Офіційне звертання: дорогі друзі, дорогий друже, громадянине, громадянко, громадяни, пане (добродію), пані (добродійко), панове (добродії), товариші (у військовій сфері), шановний (а), вельмишановний (а), високоповажний (а).

Співчуття: Я Вас (тебе) розумію. Я відчуваю Вашу (твою) схвильованість (біль, тривогу, хвилювання). Це болить і мені. Це не може нікого залишати байдужим. Я теж перейнявся Вашим (твоїм) болем (тривогою, хвилюванням). Я співпереживаю. Не впадайте у відчай. Надійтесь на краще. Не треба хвилюватися. Не варто брати собі до серця (до душі, до голови). Все буде добре.

 

Зауваження, докір: Я змушений зробити Вам (тобі) зауваження. Вам (тобі) так робити не личить. Цей вчинок не робить Вам (тобі) честі. Ви (ти), напевно, недостатньо це обміркували (обміркував). У такому тоні мені неприємно продовжувати розмову. З Вами (тобою) нелегко мати справу.

Мовленнєвий етикет є складовою частиною ділової етики.

 Ділова (службова) етика – це система взаємовідносин керівника зі своїми підлеглими, вищим керівництвом, а також правила, що регулюють партнерські взаємостосунки під час прийомів, переговорів, нарад, співбесід, телефонних розмов тощо.

Як мовленнєвий, так і службовий етикет в цілому мають на меті створення доброзичливої, дружньої атмосфери, що сприяє успішній співпраці трудового колективу.

 Ділове спілкування може бути писемним (лист, доповідна записка, наказ тощо) і усним.

Від буденного (неформального) ділове спілкування відрізняється тим, що в його процесі ставиться мета й конкретні завдання, які вимагають свого рішення. В процесі ділового спілкуванні ми не можемо припинити взаємодію з партнером (принаймні, без втрат для обох сторін). В звичайному дружньому спілкуванні найчастіше не переслідується певна мета. Таке спілкування можна припинити (за бажанням учасників) у будь-який момент.

У межах усного мовлення розрізняють два типи:

1.                Розмовно–літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення;

2.                Розмовно–фамільярне мовлення – мовлення, яке містить позалітературні компоненти (просторіччі, діалектизми, жаргонізми).

         Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це розмовно–літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових обов’язків.

         Усне професійне спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Форми усного ділового мовлення:

Ø    ділова бесіда

Ø    ділові переговори

Ø    ділові наради

Ø    публічні виступи.

Види усного професійного мовлення:

залежно від способу сприймання інформації:

o       контактне (безпосереднє);

o       дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп’ютера);

залежно від кількості учас­ників:

o       діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);

o       монологічне (доповідь, промова, лекція);

o       полілогічне (дискусія);

залежно від форми і ситуації спілкування:

o       міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);

o       публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

         Міжперсональне професійне мовлення – це засіб повсякденного спілкування двох або кількох людей під час виконання ними службових обов’язків.

         Міжперсональне професійне спілкування найчастіше відбувається в таких ситуаціях:

– ділова нарада (інформаційна, директивна (інструктивна), оперативна (селекторна, телефонна, комп’ютерна), дискусійна, виробнича);

– ділова телефонна розмова;

– спілкування між співробітниками в колективі;

– спілкування керівника з підлеглим;

– приймання відвідувачів;

– ділова бесіда, переговори;

– анонімне спілкування (спілкування типу водій – пасажир, продавець – покупець, лікар – хворий тощо);

– прес–конференція; інтерв’ю; допит; іспит.

Вимоги до усного професійного мовлення

         Усне професійне мовлення – і міжперсональне, і публічне – повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

1)                чіткість, недвозначність формулювання думки;

2)                логічність, смислова точність, звідси – небагатослівність мовлення;

3)                відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними  мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою – і це про звичайне провітрювання!);

4)                укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях;

5)                різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 2–3–ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) – це 10–12 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11–ти томах містить понад 136 тисяч слів);

6)                самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань;

7)                переконливість мовлення;

8)                милозвучність мовлення;

9)                виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення – з другого.

 

Бесіда – це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації або вирішення проблем.

Найчастіше бесіди поділяють на ділові, кадрові (прийом на роботу чи звільнення) та проблемні, або дисциплінарні (викликані порушенням дисципліни або відхиленням від норм і правил діяльності організації).

Ділова бесіда є найбільш сприятливою, часто єдиною можливістю переконати співрозмовника в обґрунтованості вашої позиції з тим, щоб він погодився і підтримав її. Таким чином, одне з головних завдань ділової бесіди – переконати партнера прийняти конкретні пропозиції.

Найважливіші функції ділової бесіди:

Ø    взаємне спілкування працівників з однієї ділової сфери;

Ø    спільний пошук та оперативна розробка ідей і задумів;

Ø    контроль і координування вже початих ділових заходів;

Ø    підтримка ділових контактів;

Ø    стимулювання ділової активності.

Особливості проведення службової бесіди.

1. Тема майбутньої бесіди, як правило, узгоджується; бесіду планують заздалегідь і готуються до неї.

2.  Зазвичай бесіда складається з таких етапів:

· визначення місця й часу зустрічі;

· початок бесіди;

· початок бесіди (тут важливі форма вітання, початкова фраза, вираз обличчя, поза, вітальний жест);

· формування мети бесіди;

· обмін думками й пропозиціями; аргументування положень;

· ухвалення рішень;

· закінчення бесіди.

3. У ході бесіди партнери повинні зрозуміло й переконливо висловлювати свої думки, триматися впевнено, але стримано.

Телефонна розмова – це один з видів усного спілкування, що характеризується такими специфічними ознаками: співрозмовники не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, оскільки не бачать один одного; обмеженість у часі; інколи наявність технічних перешкод.

Структура ділової телефонної розмови:

·       взаємне представлення (біля 20с.);

·       уведення партнера в проблему (біля 40 с.);

·       обговорення ситуації (біля 100с.);

·       заключне слово (біля 20с.).

Культура ведення службової телефонної розмови

·       Телефонну трубку знімають між першим і четвертим дзвінком; якщо у цей час відбувається ділова розмова, треба віддати перевагу телефону.

·       Якщо відповісти неможливо, треба вибачитись і домовитись про наступний телефонний дзвінок.

·       Привітайтавшись, потрібно назвати організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім’я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім’я останнім — принаймні це буде почуто;

·       Телефонна розмова повинна мати позитивний емоційний тон, слова слід вимовляти звичайним рівним голосом.

·       Якщо з технічних причин сталося роз’єднання, то відновлює зв’язок той, хто починав розмову.

·       Закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника.

 

Загальні вимоги до ведення телефонної розмови

·     На анонімні дзвінки не відповідати.

·     Старатися бути стриманим і тактовним, якщо розмова неприємна для Вас.

·     Бути тактовним і ввічливім в разі, якщо зателефонували не на той номер.

·     Уникати категорично-наказового тону.

·     Дати, імена, адреси вимовляти особливо чітко.

·     Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв’язати).

·     Дзвінок на домашній телефон діловому партнеру, співробітнику для службової розмови може бути виправданий тільки серйозною причиною, кому ви б не дзвонили – керівнику чи підлеглому. Вихована людина не буде дзвонити після 22 год., якщо для цього немає вагомої причини або не отримано попередньої домовленості на цей дзвінок.

·     Не зловживати займенником я, адже телефонна розмова — діалог, а не монолог.

 

 

Публічний виступ та його жанри

Публічний виступ – це виступ з промовою перед аудиторією (слухачами). Найчастіше публічний виступ втілюється у жанрі доповіді, лекції, промови.

Розрізняють такі види публічних виступів:

·     громадсько-політичні (політична: доповідь (на зїзді, конференції, зборах, засіданні), парламентська, дипломатична доповідь, лекція на громадсько-політичні теми, політичний огляд, виступи на мітингах, агітаторські промови);

·     академічні виступи (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);

·     судове ораторське мистецтво (обвинувачувальна (прокурорська) та захисна (адвокатська) промова);

·     промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова або поздоровлення, тост; виступ на прийомі);

·     церковні проповіді (проповідь, офіційна церковна промова).

         Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Вона вважалася мистецтвом і була вагомою частиною суспільного життя. Греки поділяли риторику на три галузі: судову, політичну й урочисту. До нашого часу дійшли імена відомих античних ораторів Сократа, Платона, Аристотеля, Демосфена, Цицерона.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (його найвідоміша проповідь – “Слово про закон і благодать”)

та Кирило Туровський.

У 17–18 столітті курс риторики викладався в Києво–Могилянській академії, яка, будучи національним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки європейських університетів. Ім’я академії пославили такі видатні ритори, як

Григорій Сковорода

 

 

Феофан Прокопович

Михайло Ломоносов

         Зараз в Україні існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій – традицій публічного мовлення – в суспільно–політичній, науковій, професійній та інших сферах.

         У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

         Доповідь – це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов’язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.

         Промова – це невеликий (до 10–15 хв) усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб – і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена. Основні різновиди промов: ділова, ювілейна, святкова, агітаційна, мітингова.

         Лекція – це публічний виступ, основним призначенням якого є пропаганда наукових знань. Лекція містить науково доведену й перевірену інформацію, визнану в науковому світі. Лекції різноманітні за своїм змістом і формою викладу. Залежно від слухацької аудиторії розрізняють два основні типи лекцій: популярні (розраховані на непідготовленого слухача) й академічні (розраховані на слухача, який має певний рівень знань).

         Виступ у дискусії – це лаконічний (до 2–5 хв), чітко аргументований виклад певного погляду на проблему. Виступ найчастіше не готується завчасно і є спонтанною мовною реакцією на щойно почуте на зборах, нараді, семінарі, науковій конференції тощо. Полемічність, стислість, точність і чіткість формулювань – основні риси виступу.

    Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний , комунікативний і посткомунікативний.

 

        

Існує чотири варіанти підготовки до виступу або його проведення:

1.                     написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

2.                     написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити по пам’яті, час від часу заглядаючи в рукопис;

3.                     підготувати лише коротенькі записи;

4.                     виступати без будь-яких нотаток.

         Вибір способу підготовки до публічного виступу залежить від багатьох чинників: досвіду оратора, складності теми, ситуації мовлення, рівня володіння матеріалом, специфіки аудиторії тощо. Окреслимо основні етапи підготовки до виголошення публічного виступу (залежно від вищеназваних чинників підготовка може бути завершена на будь–якому етапі):

         1) обдумування теми;

         2) підбір матеріалів, літератури, ілюстрацій тощо, опрацювання їх (підготовка виписок – цитат із зазначенням джерела; укладання конспекту (дослівного, реферативного або комбінованого);

         3) систематизація матеріалу;

         4) складання плану виступу або розгорнутого плану, який містить ключові слова, цифрові дані, дати, власні назви, складні для запам’ятовування;

         5) написання тез виступу – найважливіших положень, які мають бути обґрунтовані, доведені, проілюстровані;

         6) написання повного тексту виступу;

         7) коригування написаного тексту:

– довгі речення слід замінити короткими або поділити;

– вставити риторичні запитання, які збагатять інтонацію, пожвавлять виклад, змусять стежити за ходом думки;

– смислові зв’язки між частинами промови треба виразити словами: по–перше…, по–друге…, з одного боку…, а з другого…, отже…, таким чином…;

– потрібно постійно називати предмет думки;

– слід визначити, де потрібні паузи;

– увести в текст звертання до слухачів;

         8) пробне читання промови вголос.

Готуючи промову, потрібно подумати над такими питаннями:

·  Чого чекає слухач від мого виступу?

·  Які з проблем, що турбують слухачів, я можу розв’язати? Що знають слухачі про тему виступу?

·  Який загальний рівень їхніх знань?

·  Що я повинен висвітлити детально?

·  Про що досить сказати лише в загальних рисах? Яких спеціальних висловів і термінів слухачі можуть не зрозуміти?

·  Які дані треба підкріпити вдалим прикладом, порівнянням тощо?  

   Особливості публічного мовлення пов’язані насамперед з тим, що звернення до великої аудиторії створює специфічну атмосферу – атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

         Промовець повинен дотримуватися ряду вимог, зокрема пов’язаних із його поведінкою:

– природність, позбавлена штучності;

– доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;

– зосередженість, серйозність оратора;

– глибока внутрішня переконаність;

– відповідна інтонація, міміка, жести.

Вимоги до публічного виступу.

·    Перед виступом відбувається представлення доповідача (надання стислої інформації про нього).

·    Доповідач повинен назвати тему виступу і стисло пояснити, на що насамперед звернена увага і у який спосіб аналізується проблема.

·    Для кращого сприйняття доповіді можна використати допоміжні технічні засоби (відео матеріали, графіки й таблиці, ілюстрації).

·    Доповідь умовно повинна бути розділена на вступ, основний текст і висновки. Психологи радять 10-12% часу присвячувати вступові, 4-5% – закінченню, а решту 80-85% часу – головній частині.

·    Початок і кінець доповіді краще заздалегідь записати. Більшість слухачів на початок виступу вивчають доповідача (як іде, як розкладає папери, як починає говорити), тож виступаючому потрібно бути впевненим у собі, говорити доброзичливо, на початку виступу – для встановлення контакту – посміхнутися.

·    Не перевантажувати текст довгими реченнями, оскільки на слух їх важко сприймати.

·    Не переобтяжувати мову запозиченими, малозрозумілими словами, термінами, абстрактними поняттями.

·    Доцільно включати приклади, порівняння, використовувати коротенькі «ліричні відступи» (історії, анекдоти, дотепи), щоб розрядити напруження й дати відпочити слухачам.

·    Не зловживати подробицями, які заступають основну інформацію, але й не говорити дуже стисло, без пояснень.

·    Використовувати правильну літературну мову, застосовувати жести, хоча й не переобтяжувати ними промову.

·    Добре володіти голосом: говорити треба не надто голосно (це справляє враження агресивності) і не надто тихо (в цьому разі слухачі можуть подумати, що промовець погано володіє матеріалом або не впевнений у собі).

·    У кінці виступу треба подякувати слухачам за увагу.

Публічний виступ у діловому спілкуванні

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою  , чіткою , по можливості короткою. Вона повинна  відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів  (Наприклад: « Чи потрібні нам атомні електростанції?»,  «Стан охорони праці і техніки безпеки », «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При розробці порядку денного для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тим доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.

  Починаючи розробку  тексту, необхідно визначити мету виступу. Оратор повинен ясно уявляти, якої реакції він домагається. Основні цілі публічного монологу – повідомлення і вплив. Оратор може поставити задачу інформувати слухачів, дати певні відомості . Чи він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення , що стануть мотивами їхньої  поведінки , тобто закликає до якихось дій . Часто ці завдання  перехрещуються, сполучаються в одному виступі. Свої прагнення  і задачі варто повідомити слухачам.

   Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії. Хайнц Леммерман – автор підручника з риторики – закликає  заздалегідь настроїтися на своїх слухачів, поставити себе на їхнє місце, «побачити речі їх очима». Необхідні дані  про тих , на кого розрахована промова – це: освітній рівень, напрямок освіти  (гуманітарна, технічна …), пізнавальні інтереси, стать , вік, ставлення  до теми і до оратора.

  Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного ) складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів і т.д.). Що  однорідніша аудиторія, то більш передбачена  реакція на виступ. Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою  перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань. Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

  У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову сутужніше. Якщо публіка різна за  складом, треба, по можливості, адресувати якийсь  фрагмент кожній групі. Варто заздалегідь подумати про те, що сказати окремим, особливо авторитетним, важливим персонам, якщо ви знаєте, що вони прийдуть.

  Необхідно також з’ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У переважній більщості людина легковірна, схильна до знеособлювання, не здатна  до критики, бачить усе у чорно – білих фарбах, реагує на емоції. Що більша аудиторія, то  простіше, наочніше, образніше варто говорити. Знання своїх слухачів, «прицільна» підготовка промови здобувають особливе значення під час обговорення якогось  важкого питання у вузькому колі фахівців, ділових людей.

  Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ – у залі, у кабінеті, є чи там кафедра, стіл, мікрофон …

  Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати постійну відстань у 20 – 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

 Проксеміка – наука про тимчасову і просторову організацію спілкування – описує наступні способи розміщення слухачів в аудиторії:

Треба з’ясувати також, після яких інших промов планується ваш виступ.Адже кожна наступна промова повинна бути цікавішою  за  змістом  і формою, ніж  попередня.

Наступна стадія  докомунікативного етапу – « кодування » – складання тексту  – починається з добору матеріалу. Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька . Джерела матеріалу поділяються на групи:

 1Безпосередні – матеріали, здобуті  автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду:

а) знання, практика;

б) особисті контакти, бесіди, інтерв’ю;

в) уява – уявне створення нових картин, образів, проектів на основі минулого досвіду з елементами творчості.

2Опосередковані:

а) офіційні документи:

б) наукова і науково – популярна література;

в) художня література;

г) статті газет і журналів;

д) передачі радіо і телебачення;

е) довідкова література: енциклопедії, словники;

ж) результати соціологічних опитувань.

«Живий» досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.

Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним  . Насиченість промови тим чи іншим  типом  матеріалу залежить від жанру. Так, у звітній доповіді потрібно наводити безліч фактів, щоб довести положення і переконати слухачів. Матеріал виступу повинен бути достовірним. Попередньо перевіряють точність інформації, цифр, дат, цитат, імен.

Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

  Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті. Писати треба на окремих аркушах, на одній стороні. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, чи конспекту розгорнутого плану виступу.

  Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам’ятати; вивчити обличчя – розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на 3 хвилини виступу витрачається 20 – 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельно  розроблений , то в момент зустрічі зі слухачами оратор  буде триматися впевнено.

 Існує три способи виголошення  промови:
1)Читання тексту, 2) Відтворення по пам’яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст), 3) Вільна імпровізація (експромт).

  Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити: дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту. Інші види, як правило, вимовляють з опорою на письмову основу. Досить опустити погляд на сторінку, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т.п. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами. У мовця  , однак, не завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. При цьому потрібна велика мобілізація пам’яті, енергії, волі. Імпровізація можлива тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.

  Після виступу оратор  часто відповідає на питання слухачів, полемізує з ними. Така форма спілкування жадає від оратора швидкої реакції, доброзичливості, володіння гумором. Відповідь доповідача  призначається не тільки опоненту але і всім присутнім.

  Методика ораторського мистецтва рекомендує не квапитися з відповіддю, а спочатку переконатися, что питання правильно зрозуміле; відповідати лаконічно, ясно і  не давати необґрунтованих чи сумнівних відповідей; мати під рукою довідковий матеріал для тих, хто хоче одержати більш докладне обґрунтування ваших припущень.

Установлення контакту з аудиторією

 Найвищий прояв майстерності публічного виступу – це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це  виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань.  Ставлення оратора  до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів’я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами – позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення,  посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт – величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким  в різні фрагменти проголошення промови.

Щоб завоювати аудиторію, треба установити з нею і постійно підтримувати, зоровий контакт. Виступаючий звичайно повільно обводить поглядом слухачів.

Перед початком промови витримують невелику психологічну паузу – 5 – 7 секунд.

Яка б не цікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. ЇЇ  необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:

 прийом питання – відповіді. Оратор ставить питання і сам на них відповідає, висуває можливі сумніви і заперечення, з’ясовує їх і доходить  певних висновків.

Перехід від монологу до діалогу (полеміки) дозволяє прилучити до процесу обговорення окремих учасників, активізувати тим самим їхній інтерес.

Прийом створення проблемної ситуації. Слухачам пропонується

ситуація, що викликає питання: «Чому?», що стимулює їхню пізнавальну активність.

Прийом новизни інформації, гіпотез змушує аудиторію припускати, міркувати.

Опора на особистий досвід, думки, що завжди цікаві слухачам.

Показ практичної значимості інформації.

Використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.

Короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».

Уповільнення з одночасним зниженням сили голосу здатне привернути увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос»).

Діючим засобом контакту є спеціальні слова і вислови, що забезпечують зворотний зв’язок. Це особові  займенники 1 і 2 особи  (я, ви, ми, ми з вами), дієслова у 1 і 2 особі  (спробуємо зрозуміти, обмовимося, відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо й ін.), звертання (шановні колеги, дорогі мої), риторичні запитання (Ви  хочете почути мою думку?). Перераховані  мовні засоби контакту допомагають перебороти «бар’єр», служать об’єднанню оратора зі слухачами.

 

Поза, жести, міміка оратора

Поза, жести, міміка – приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить  слуховим каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто  ходити, пересуватися у різні боки під час виступу.

Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий  жест той, на який  не зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови. В ораторському мистецтві використовуються:

 Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення і прискорення промови, місце пауз. Наприклад, уповільнений  рух вправо при проголошенні фрази «Говорить, що воду цідить».

 

Емоційні передають відтінки почуттів (стиснутий клак, овальний рух руки, « рука, що відрубує» фразу,).

 Вказівні рекомендується використовувати в дуже рідких випадках, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.

 Образотворчі наочно представляють предмет, показують його (наприклад, кручені сходи).

 Символічні несуть певну інформацію. До цієї групи відносяться жест категоричності (шабельне відмахування пальцями правої руки), жест протиставлення ( руки виконують  в повітрі рух «там і тут»), жест роз’єднання (долоні розкриваються в різні сторони), жест узагальнення (овальний рух двома руками одночасно), жест об’єднання ( чипальці долоні рук з’єднуються).

Про важливість жестикуляції, говорить той факт, що в риториках, починаючи з античних часів, їй присвячувалися спеціальні розділи .

Основним показником почуттів мовця є вираз  обличчя. Міміка оратора стимулює емоції аудиторії, здатна передати гаму переживань: радість і скорботу, сумнів, іронію, рішучість … Вираз  обличчя повинен відповідати характеру промови. У гарного оратора «обличчя говорить разом з промовою». Обличчя і весь зовнішній вигляд виступаючого повинні виражати доброзичливе і навіть дружнє відношення. Аудиторія не любить сердитих чи байдужих.

 

Аналіз  промови оратора

Після ораторського виступу необхідний аналіз. Перш за все  для того, щоб знайти, виділити і врахувати допущені недоліки.

Схема аналізу  промови

 

Яка тема виступу?  Чи досягнута його мета? Чи підходить тема аудиторії, чи викликає інтерес?

Який матеріал використаний у тексті виступу?

Яка композиція промови? Які методи викладу матеріалу використовуються?

Чи логічна, чи доказова промова?

Чи відповідає промова критеріям правильності, точності, виразності, багатства мовлення?

Який спосіб виголошення промови?

Чи дотримувався оратор  вимоги техніки мовлення?

Який зовнішній вигляд оратора, чи доречні жести і міміка? Наскільки вільно він тримається перед слухачами?

Чи встановлений контакт з аудиторією? За допомогою яких засобів?

Визначте, до якого мовного типу належить  оратор (за класифікацією  С. Ф. Іванової).

 

Типи ораторів

С. Ф.  Іванова в роботі  «Специфіка публічної промови» (М. , 1978) виявила індивідуальні мовні типи:

 Раціонально – логічний. Оратори цього типу схильні до аналізу явищ, до міркувань і строгої аргументації  своїх і чужих учинків. Їхня підготовка до будь-якого виступу  відрізняється послідовним добором і суворою  систематизацією матеріалів, обмірковуванням і розробкою докладного плану. Цей виношений план ніби «сидить у них усередині», і оратори під час виступу не користуються ним. Їх часто турбує інше: як зробити свою промову більш яскравою , емоційною, які дібрати приклади, щоб зацікавити аудиторію. «Логіками» найчастіше бувають сангвініки.

 Емоційно – інтуїтивний. Представники цього типу говорять жагуче, захоплено, пересипаючи свою промову гострими словами, каламбурами, але не завжди можуть устежити за твердою логічною послідовністю промови і «звести кінці з кінцями». План своїх виступів пишуть не завжди, вважаючи, що він їх сковує. Спостерігається збіг емоційного мовного типу з холеричним темпераментом.

 Філософський. Оратори – «філософи» більш-менш емоційні, схильні до аналізу, іноді бувають дуже організовані у своїй роботі, а іноді без усякої видимої організації розкривають яке-небудь одне питання, добираються до кореня, і раптом, як променем світла, опромінюють усе знайденою ідеєю. Їхня загальна риса – прагнення до дослідження, глибокого  осмислення явищ прямо на очах у слухачів, бажання й уміння втягнути в цей процес аудиторію. Найчастіше дану групу складають люди флегматичного  темпераменту.

 Ліричний, чи художньо  – образний. Глибока емоційність, ліризм, внутрішнє хвилювання, гостра вразливість, проникливість – риси, характерні для цього типу. Найчастіше в основі його – характер витончений, меланхолійний.