ТИП ПЛОСКІ ЧЕРВИ (PLATHELMINTHES).

ТИП ПЛОСКІ ЧЕРВИ (PLATHELMINTHES).

КЛАС ВІЙЧАСТІ ЧЕРВИ (TURBELLARIA)

 

Сучасній науці відомо близько 10 тис. видів плоских червів, які поширені по всій земній кулі: вони живуть у грунті, у воді , а значна частина їх паразитує в різних тварин і людини.

Плоскі черви мають двобічну, або білатеральну, симетрію тіла.

Двобічна симетрія вперше з’являється саме в цьому типі, їхнє тіло має вигляд листка, стрічки або пластинки; сплющене в спинно-черевному напрямку і видовжене.

Плоскі черви тришарові (є екто-, ендо- та мезодерма).

У плоских червів є шкірно-м’язовий мішок, який складається з епітелію і розташованої під ним багатошарової мускулатури.

Внутрішні органи оточені пухкою сполучною тканиною – паренхімою. В цій тканині нагромаджуються запасні поживні речовини, вона має важливе значення в процесах обміну речовин.

Травна система має примітивну будову. Вона складається з двох відділів: передньої кишки або глотки ектодермального походження і середньої кишки, вистеленої всередині ендодермою. Задня кишка і анальний отвір у цих червів відсутні. У плоских червів  неперетравлені рештки їжі викидаються через ротовий отвір.

Центральна нервова система у плоских червів з’являється вперше. Вона складається із парного мозкового ганглія і нервових стовбурів, що відходять від нього. Периферична нервова система відходить від головного ганглія І стовбурів. Вона представлена нервами, які ідуть до внутрішніх органів, мускулатури і покривів. На передньому кінці тіла є органи нюху, рівноваги і зору. В шкірі як вільноживучих, так і паразитичних плоских червів є дотикові клітини.

Кровоносна і дихальна системи у всіх плоских червів відсутні. Газообмін у плоских червів відбувається через всю поверхню тіла. У паразитичних форм дихання анаеробне.

Вперше у плоских червів з’являється видільна система, яка побудована по типу протонефридіїв. Це система канальців, яка починається в паренхімі зірчастими клітинами з пучком війок і закінчується видільними отворами або порами. Через цю систему рідкі продукти обміну речовин виділяються із організму назовні.

Статева система у більшої частини плоских червів гермафродитна. У них є статеві залози, статеві протоки і додаткові частини статевого апарату, які забезпечують можливість внутрішнього запліднення, живлення яєць і утворення навколо них оболонок.

Загальна характеристика типу Плоскі черви (Plathelminthes):

1)                тіло сплющене у спино-черевному напрямі;

2)    шкірно-м’язовий мішок утворений шкірою та системою кільцевих, поздовжніх і діагональних м’язів;

3) тіло заповнене паренхімою;

4) травна система трубчаста (передній та середній відділи), закінчуються сліпо, без анального отвору; у стьожкових червів травна система відсутня;

5) кровоносна та дихальна системи відсутні;

6) видільна система протонефридіального типу;

7) статева система гермафродитна (шистосоми роздільностатеві);

8) цикл розвитку проходить зі зміною хазяїв (проміжного та кінцевого).

Війчасті черви – це група вільноживучих плоских червів, тіло яких вкрите одношаровим війчастим епітелієм.

Відомо понад 3500 видів війчастих червів, з них в Україні — понад 200 видів. Більшість війчастих червів зустрічається в морях і прісних водах, менша кількість — у ґрунті, у вологих місцях на його поверхні. Вони є базою живлення для хребетних тварин.

Турбеля́рії, або Ві́йчасті че́рви (Turbellaria) — клас тварин типу Плоскі черви. Розміри тіла 2,5-15 см і більше. Зустрічаються в морях, прісних водоймах і вологому ґрунті.

Пристосування до умов існування:

1)    численні війки забезпечують пересування;

2) органи чуття забезпечують можливість аналізувати навколишнє середовище і полювання;

3) розвинена нервова система.

Мають аеробний тип дихання.

Більшість видів цих червів є вільноживучими. Морські війчасті черви на відміну від планарії мають непрямий розвиток — із яєць виходять личинки, які можуть плавати.

Турбелярії (Turbellaria) — клас плоских червів.

Тіло (довж. 0,2-20 мм, іноді до 35-60 см) вкрите війками, здебільшого плескате, листовидної або стьожковидної форми, іноді веретеновидне або циліндричне.

Шкірно-мускульний мішок у війчастих червів добре розвинений. Проміжки між внутр. органами заповнені паренхімою. Ротовий отвір здебільшого на черевній поверхні тіла.

Задньопрохідного отвору немає; у примітивних війчастих червів (Acoela) відсутній і кишковий канал (травлення лише внутрішньоклітинне).

Дихання шкірне. Кровоносної системи немає.

Органи виділення — протонефридії.

Нервова система у примітивн. груп війчастих червів нагадує дифузну нерв. систему кишковопорожнинних, у вищих — являє собою парний головний ганглій (нервовий вузол) з парними нервовими стовбурами.

Гермафродити. Розмноження переважно статеве.

Відомо близько 3000 видів, об’єднаних в 12 рядів.

Поширені по всій земній кулі (живуть в морях, прісних водах, у вологих місцях на суші).

Серед війчастих червів відомо багато симбіонтів, близько 100 видів — паразити риб та безхребетних тварин.

Біологічна класифікація

 

Ряди:

•        Catenulida

Catenulida, Turbellaria, Platyhelminthes

 

•        Haplopharyngida

Haplopharyngida, Turbellaria, Platyhelminthes

 

•        Lecithoepitheliata

Lecithoepitheliata, Turbellaria, Platyhelminthes

 

•        Macrostomida

Macrostomida, Turbellaria, Platyhelminthes

 

•        Nemertodermata

•        Polycladida

Polycladida, Turbellaria, Platyhelminthes

•        Prolecithophora

Prolecithophora, Turbellaria, Platyhelminthes

•        Rhabdocoela

Rhabdocoela, Turbellaria, Platyhelminthes

•        Seriata

Seriata, Turbellaria, Platyhelminthes

 

•        Temnocephalida

•        Tricladida

Tricladida, Turbellaria, Platyhelminthes

(http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%80%D1%96%D1%97)

Кожен акваріуміст стикався з непрошеними гостями у власному акваріумі.

Серед їх може бути і білосніжна планарія. Заноситься вона в акваріум, звичайно, з равликами, водоростями, також з живими або навіть із замороженими кормами.

Білосніжна планарія — це черв’як-гермафродит. На сто відсотків життєстійкі планарії виводяться з відкладених яєць. Вони мешкають на грунті, в його товщі, на водоростях або в товщі води.

Необхідно відзначити, яка живуча білосніжна планарій. Особливість її така, що якщо дорослу особину порізати на величезну кількість шматочків, то з кожного шматка повністю може відновитися цілий організм. Це вказує на високу регенерацію.

 

Зовнішній вигляд білосніжної планарії дуже нестандартний її просто відрізнити від інших видів. У планарії відсутні органи дихання. Збагачення її організму киснем проводиться всією поверхнею, а для захисту вона здатна виділяти шкірну гірку слизу. Її яйця стійкі не тільки лише до заморожування, та й до найвищих температур. Вони витримують посуху і не страшаться хімічної обробки.

Зовнішній вигляд білосніжної планарії дуже особливий, але, крім цього, вона завдає колосальної шкоди. Якщо кинути її в акваріумі без уваги, то скоро в ньому зменшиться кількість равликів, ракоподібних і навіть акваріумних рибок. Спритні черв’яки в пошуках їжі заповзають під хітиновий покрив ракоподібних і забивають їх зябра, приводячи до задухи.

Вони обожнюють їжу, багату білком, тому їх улюблені ласощі — яйця ракоподібних, також самі ракоподібні в момент линьки. Часто планарії нападають на равликів і рибок.

Білосніжна планарія, будова

Ротовий отвір розміщене на череві і веде в порожнину, де знаходиться висувна глотка. При захоплення твариною їжі глотка, як хобот, висувається назовні. Вона має свою мускулатуру і свою іннервацію. Якщо її відірвати, то глотка без допомоги продовжить рух і стане звиватися. Далі їжа надходить у кишковий тракт, що складається з 3-х гілок з неодноразовими поділками.

Білосніжна планария — це плоскі війчасті білувато-рожеві черв’яки, мають трикутну форму голови. Молочна планарія може досягати в довжину 15-26 мм при поперечнику близько 6 мм. Її головний кінець має тупий зріз, а задній — округлий. Відразу за фронтальним краєм тіла знаходяться темні очі. Молочна планарія, як і інші види, ховається під каменями або на листі.

Планарії є хижаками. У їх дуже розвинене чуття. Планарія, зачувши видобуток, висуваючи глотку, прямує прямо до неї. Але вони можуть витримувати довгі голодування, худенька при всьому цьому і зменшуючись за розмірами.

Яйця планарії знаходяться в щільній оболонці. Зазвичай, вони відкладені в дуже безпечних і захищених місцях. Будь кладка налічує сотні яйцевих клітин.

Чудова реакція планарії на несприятливі умови, наприклад, недостатня кількість кисню, збільшення температури в середовищі проживання і т. п. Білосніжна планария в таких випадках може розпадатися на шматочки, які регенерують у момент надходження підходящих умов для тварин. Цей процес автотомії або самокалічення. Багато форми здатні до поділу на частини навіть у стандартних критеріях. Це повністю може розглядатися в якості особливої форми розмноження.

Більш вражаюча здатність планарії до відновлення втрачених частин тіла — регенерації. Навіть дрібна частина її тіла має здатність до повного відновлення всього організму з усіма необхідними органами. Ця особливість забезпечує збереження її життя. До іншим захисним пристосуванням планарії можна віднести шкірні залози, які дозволяють особини щільно закріплюватись до поверхні, де вона повзе.

(http://ua.energetix.kiev.ua/bilosnizhna-planarija-zovnishnij-vigljad-i-budova/).

Будова

Тіло війчастих червів має чітко виражені тканини всіх основних типів, з яких формуються органи і системи органів.

Форма тіла сплощена у спинно-черевному напрямку, має вигляд листка, пластинки.

Симетрія двобічна (білатеральна), з’явилася в процесі еволюції як пристосування до активного способу життя. У тілі вже розрізняють головний і хвостовий кінці, спинну і черевну частини.

Зародкові листки:

·        ектодерма

·        ентодерма

·        мезодерма.

У процесі зародкового розвитку закладається третій зародковий листок, який виникає вперше саме у плоских червів.

Мезодерма — середній зародковий шар, властивий зародкам багатоклітинних тришарових тварин.

Форма тіла турбелярій — листоподібна, стрічкоподібна або веретеноподібна.

 

Часто зустрічаються яскраво забарвлені види, особливо в морях і теплих районах суходолу.

Розміри тіла переважно не перевищують 1 см, великі форми мають розмір 5-6 см, наземні представники тропічних видів можуть досягати 60 см.

Покриви становлять собою шкірно-м’язовий мішок, який складається з одношарового епітелію та 2-3 шарів м’язів. Тіло вкрите війками.

Порожнина тіла відсутня, проміжки між органами заповнені паренхімою.

Паренхіма — пухка сполучна тканина, що виконує різноманітні функції: запасання поживних речовин, їх транспортування, виведення продуктів обміну, підтримання форми тіла та ін.

Опора здійснюється завдяки клітинам паренхіми та шкірно-м’язовому мішку.

Рух війчастих червів може здійснюватися двома способами: за допомогою війок вони плавають, а за допомогою м’язів — повзають по субстрату та плавають, хвилеподібно вигинаючись.

У війчастих червів добре розвинені органи чуття.

Травлення у травній системі, яка складається з переднього (ротовий отвір, глотка) і середнього (сліпо замкнена середня кишка) відділів.

Заднього відділу немає.

Неперетравлені рештки видаляються через ротовий отвір.

Їжа потрапляє в глотку, яка має вид трубки з м’язовими стінками. Середня кишка складається з трьох гілок, що закінчується сліпо. Неперетравлені залишки викидаються через рот. Разом з позаклітинним велику роль відіграє внутріклітинне травлення.

Транспорт речовин по тілу відбувається шляхом дифузії. Кровоносна система у всіх війчастих червів відсутня.

Дихання здійснюється через поверхню тіла.

Дихальна система у всіх війчастих червів також відсутня. У вільноживучих представників дихання аеробне.

Виділення здійснюється за участю видільної системи. З’являється в процесі еволюції вперше і побудована по типу протонефридіїв.

Протонефридії — органи виділення деяких безхребетних тварин, які складаються із канальців, що починаються клітинами зірчастої форми, від яких у просвіт канальців спрямовані війки.

Продукти обміну можуть накопичуватися в особливих клітинах паренхіми.

Регуляція функцій реалізується за участю нервової системи вузлового (гангліонарного) типу, яка розділена на центральну (ЦНС) та периферійну (ПНС).

ЦНС складається з головного нервового вузла і нервових стовбурів, сполучених кільцевими перетинками.

ПНС представлена нервовими відростками та нервовими закінченнями.

У війчастих червів відомі лише безумовні рефлекси.

Подразливість забезпечується органами чуттів у вигляді сенсил.

Сенсилами називають органи чуттів безхребетних тварин, які мають вигляд нерухомих війок чи інших утворів (волосин, виростів), до яких підходять нервові закінчення.

У вільноживучих на голові можуть бути прості очі, органи рівноваги — статоцисти.

Регенерація добре розвинена у вільноживучих видів.

Статева система війчастих гермафродитна, запліднення внутрішнє.

Після запліднення яйця відкладаються у кокони.

Розвиток у планарій прямий — з яйця виходить особина (молода планарія), що відрізняється від дорослої лише розмірами та недорозвинутою статевою системою.

Як і кишковопорожнинні, війчасті виникли від фагоцителоподібних предків.

Планарія біла (Dendrocoelum lacteum)

Розміри до 3 см, тіло біле, вкрите війками, крізь яке можна роздивитися темний кишечник та два ока на голові.

Досить поширений прісноводий вид. Зазвичай переховуються під каменями, у листкових пазухах або на нижній стороні листя водних рослин.

Живиться дрібними водяними тваринами, що повзають по дну.

Глотка планарії

 

Розмножуються нестатево, також можливе статеве розмноження.

Планарія – це хижак, що живиться найпростішими, органічними частками, маленькими рачками, дрібними мальками риб.

Ротовий отвір розміщений на черевному боці, дещо позаду середини тіла.

Він веде до глоткової кишені, в якій розташована глотка, що має вигляд хоботка.

Органи чуття представлені двома очима, розташованими на передньому кінці тіла.

Крім того, чутливу функцію виконують два щупальця.

На них знаходяться сенсили – довгі війки, до яких підходять нервові закінчення.

Крім щупалець, сенсили розташовані по всій поверхні тіла.

Біла планарія – гермафродит.

Запліднення внутрішнє, перехресне.

Після запліднення вона відкладає кокони з яйцями.

Розвиток у планарії прямий.

Крім Війчастих червів, до типу Плоскі черви належать класи Сисуни та Стьожкові.

 

Загальна характеристика Класу Сисуни (Trematoda):

Клас включає тільки паразитичні форми. Деякі мешкають на покривах тіла — ектопаразити, інша група паразитує у внутрі­шніх органах — ендопаразити. Велика частина їх живе в травно­му тракті тварин, а також в печінці та підшлунковій залозі. Черв’яки, які поселяються в травному тракті, мають листкоподібну форму.

Деякі сисуни пристосувалися до життя в органах дихання (в легенях, трахеї, легеневих мішках птахів), виділення (нирках, сечоводах), у кровоносних судинах.

Черв’яки, що мешкають у кровоносних судинах, мають подовжену округлу форму. Мають спеціальні органи прикріплення (фіксації) до тіла госпо­даря — присоски. Присоски особливо сильно розвинені у тих видів, які поселяються в кишечнику. Кожний присосок є циркулярним м’язом з порожниною всередині. Звичайно є 2 присоски — ротовий і черевний. Ротовий розташований на передньому кінці тіла, термінально, і пов’язаний з ротовим отвором, черевний — на черевній стороні й служить тільки для фіксації.

Ознаки сисунів:

1) тіло трематод листоподібної форми, сплющене у спино-черевному напрямку;

2) органи фіксації: черевна і ротова присоски, з ротовим отвором посередині.

Сисуни. Марити – статевозрілі форми сисунів

3) травна система має дві розгалужені або нерозгалужені трубки, що закінчуються сліпо;

4) анальний отвір відсутній;

5) видільна система протонефридіального типу;

Морфологія сисунів

6) кровоносна і дихальна системи відсутні;

7) нервова система складається з навкологлоткового нервового кільця і нервових тяжів, що йдуть вздовж тіла і розгалужуються;

8) гермафродити і роздільностатеві (шистосоми);

9) розвиток проходить зі зміною хазяїв. Для більшості представників першим проміжним хазяїном є молюск, у якому розвивається личинка, крім того є другий – додатковий хазяїн – і дефінітивний хазяїн, де розвивається статевозріла форма – марита;

10) цикл розвитку проходить із зміною личинкових стадій, що утворюються партеногенетично (спороциста, редія). З яйця виходить війчастий мірацидій, він має багато зародкових клітин. Зародкові клітини дають партеногенетичне покоління (появляються без запліднення) спороцисти – редії. У їх тілі із зародкових клітин утворюється наступне покоління личинок – церкарії. Вони виходять з редій і покидають молюска, мають хвостовий придаток, плавають і перетворюються у тілі проміжного хазяїна в метацеркарій, або інцистуються і утворюють адолескарій. У такому вигляді потрапляють у травний тракт кінцевого хазяїна, де розвивається статевозріла форма.

Цикл розвитку забезпечує велику кількість нащадків. З одного яйця може розвинутися 160 церкаріїв, у шистозом одне яйце утворює тисячі церкаріїв.

Схема циклу розвитку сисунів:

1 – яйце; 2 – мірацидій; 3 – спороциста; 4 – редія;

5 – адолескарія; 6 – церкарій; 7 – метацеркарій; 8 – марита (статевозріла форма)

 

11)   Захворювання, викликані сисунами, називаються трематодозами.

12)   Тіло сисунів сплюснуте, нагадує листок овальної, грушоподібної або циліндричної форми. Органи прикріплення – дві присоски, одна з них охоплює ротовий отвір.

13)   Шкірно-м’язовий мішок зверху має цитоплазматичний тегумент, що бере участь у процесах обміну речовин, під ним кутикула і три шари м’язів: кільцеві діагональні і поздовжні.

Порожнина тіла відсутня, все тіло заповнене паренхімою, де розташовуються внутрішні органи.

14)   Травна система розпочинається і закінчується одним і тим самим отвором у заглибині ротової присоски. Анального отвору немає, неперетравлені рештки їжі виділяються через ротовий отвір. Їжа потрапляє в глотку, до стравоходу, який у передній частині розгалужується на дві трубки. У деяких сисунів кишкові трубки галузяться. Гілки кишки сліпо закінчуються у задній частині тіла паразита. Живляться сисуни вмістом органів, в яких паразитують: слизом, кров’ю, міжклітинною рідиною, запальним ексудатом.

15)   Видільна система виводить з тіла сисунів різні продукти метаболізму. Вона ут-ворена системою дрібних канальців – протонефридіїв, які впадають у два бокових ви-дільних канали, що в задній частині тіла відкриваються однією ексктректорною порою.

16)   Нервова система утворена підглотковими нервовими вузлами, від яких у різні боки тіла відходять нервові розгалуження.

17)   Статева система гермафродитна, за винятком шистосом, у яких є самці і самки. Жіноча статева система складається з яєчника, яйце-провода, оотипа (місце запліднення яйцеклітини), сім’яприймача, жовтівників, тільця Меліса, що виділяє спеціальний секрет для змочування яєць. Трубка, що відкривається назовні і другим кінцем з’єднується з оотипом, виконує функцію матки тоді, коли містить запліднені яйця і виділяє їх назовні; коли ж по ній проходять сперматозоїди до оотипу – вона виконує функцію піхви. Чоловіча статева система складається з двох сім’яників, що з’єднуються сім’япроводами і формують сім’явиносну протоку. Вона відкривається у порожнину статевої сумки (бурси), кінцева частина протоки – цирус, – виконує функцію парувального органа. Статеві органи сисунів відкриваються у проміжку між присосками. Яйця сисунів порівняно великі, переважно овальні, з кришечкою на одному з полюсів.

18)   Паразитують сисуни в печінці, підшлунковій залозі, кишечнику, в легенях, кров’яному руслі. Розвиваються зі зміною хазяїв. Проміжними хазяїнами є водні та сухопутні молюски, крім них можуть бути ще додаткові хазяї – комахи, краби, раки, риби. Статевозріла форма – марита – паразитує в організмі дефінітивного (остаточного) хазяїна, яким може бути людина, інші ссавці або птахи.

19)   Розвиток сисунів складний, охоплює значне коло хазяїв (рис.91). Яйця із заплідненою яйцеклітиною чи сформованим зародком з калом, сечею або харкотинням попадає в довкілля. Якщо в яйці не було мірацидія, то за сприятливих умов (вода, волога трава, ґрунт) він закінчує свій розвиток всередині яйця, покидає шкаралупу, активно рухається, шукає специфічного проміжного хазяїна – молюска – і, знайшовши його, активно проникає в його тіло або заковтується ним. У тілі проміжного хазяїна послідовно змінюються личинкові стадії: спороцисти, редії, церкарії. Цей процес проходить партеногенетично, без запліднення. У тілі молюска мірацидій скидає війчастий покрив, перетворюється на спороцисту, всередині якої з’являються зародкові клітини, а з них партеногенетично – друге покоління личинок – редій. У тілі редій утворюються хвостаті церкарії, які вже мають травну систему і присоски. Церкарії виходять з тіла молюска і в довкіллі втрачають хвостик, покриваються оболонкою і перетворюються на цисти – адолескарії або метацеркарії (інвазійні стадії для кінцевого хазяїна) (Пішак, Захарчук, 2011).

Стьожкові черви (Cestoidea)

Цестоди, або стьожкові черви (Cestoda) — клас тварин типу Плоскі черви (Platyhelminthes).

Відомо близько 3500 видів цестод. Всі вони — облігатні ендопаразити, у статевозрілій стадії паразитують у кишках, їх тіло сплющене у спино-черевному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки.

На передньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид (http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8).

Отже, до класу Стьожкові черви належать виключно паразити — бичачий і свинячий ціп’яки, стьожак широкий, ремінець звичайний, або лігула (поширений вид в Україні), ехінокок тощо.

Свинячий і бичачий ціп’яки паразитують у кишечнику людини, стьожак широкий — у кишечнику людини і хижих ссавців, ремінець звичайний — у кишечнику рибоїдних птахів, ехінокок — у кишечнику собак і вовків. В цілому відомо близько 500 видів стьожкових червів в Україні.

Стьожкові черви мають стрічкоподібне тіло, що складається з невеликої головки, короткої нерозчленованої шийки і великого числа члеників.

Їхні розміри коливаються від 1 мм до 30 м. Ціп’яки досягають у довжину 2-3 м (свинячий ціп’як) і 4-10 м (бичачий ціп’як).

На головці червів можуть бути тільки присоски (бичачий ціп’як), присоски і гачки (свинячий ціп’як, ехінокок) або ж дві глибокі присосні щілини (стьожак широкий).

Характерною ознакою стьожкових червів є відсутність травної системи: паразитуючи у тонкому кишечнику хазяїна, вони поглинають поживні речовини усією поверхнею тіла.

Оскільки покриви стьожкових червів виконують функцію живлення, то вони дещо відмінні від покривів інших плоских червів. Шкірно-м’язовий мішок складається з щільної оболонки (кутикули), кільцевих та сильно розвинутих поздовжніх м’язів.

У паренхімі розташовані видільна, нервова та статева системи. Видільна та нервова системи є типовими для плоских червів. У зв’язку з паразитичним способом життя у стьожкових червів спеціальних органів чуття немає. Вони представлені лише шкірними клітинами.

При зараженні людини через продукти харчування стьожковими червями розвиваються небезпечні захворювання – цестодози. Це дифілоботріоз, гіменолепідоз, ехінококоз, теніїдоз, тощо.

Статева система стьожкових червів має складну будову. Майже усі черви гермафродити. У задньому кінці тіла розташовані зрілі членики, в яких містяться дозрілі яйця.

Зрілі членики відриваються (по одному або по 5-7 члеників разом) від тіла черв’яка і виводяться разом із фекаліями назовні. За добу хворою людиною може виводитися до 28 члеників, що містять до 5 млн. яєць. Разом із забрудненою травою яйця паразита потрапляють до проміжного хазяїна — корови (бичачий ціп’як), свині (свинячий ціп’як). У кишечнику з яйця виходить шестигачкова личинка, яка проникає у кровоносні судини та з кров’ю потрапляє до різних органів. У їх тканинах личинка перетворюється на фіну, що має вигляд пухирця величиною з горошину. Локалізуються фіни найчастіше в м’язах, проте їх знаходять і під шкірою, в очах, мозку та інших органах. Людина при вживанні недостатньо прожареного або провареного фінозного м’яса стає остаточним хазяїном ціп’яка. У кишечнику людини оболонка фіни розчиняється, головка ціп’яка вивертається і прикріплюється до стінки кишечника, починається процес утворення члеників.

Розвиток стьожака широкого відбувається зі зміною двох проміжних хазяїнів — рачка-циклопа і риби). Остаточний хазяїн — людина.

Ехінокок — один із найнебезпечніших паразитів людини. Це дрібний (2-6 мм завдовжки) черв’як, що паразитує у тонкому кишечнику собаки, вовка, лисиці та деяких інших хижих ссавців, зрідка кішок (остаточні хазяї). Проміжними хазяїнами ехінокока можуть бути людина, вівця, корова, коза, олень, свиня та інші тварини, які заражуються, проковтуючи яйця або членики паразита з травою, водою, тощо. У їх кишечнику з яєць виходять шестигачкові личинки, які проникають у кров’яне русло й розносяться в різні органи, найчастіше у печінку та легені. Тут з личинки розвивається наступна личинкова стадія — ехінококовий міхур (різновид фіни). У такому міхурі розвиваються дочірні і наступні покоління ехінококових міхурців з головками всередині. Материнський міхур може збільшуватися від розміру горошини до розміру кавуна.

Відомі ехінококові міхурі з печінки великої рогатої худоби масою понад 60 кг. Людина, яка може бути проміжним хазяїном ехінокока, заражується найчастіше під час контакту з хворими собаками, до шерсті яких прилипає велика кількість яєць паразита.

Ехінокок (Echinococcus granulosus) – збудник ехінококозу

Географічне поширення: повсюдно. Особливо розповсюджений в районах, де займаються вівчарством (Греція, Іспанія, Італія, Україна, Молдова, Росія, Сирія, Південна Африка та ін.)

Збудник захворювання –Echinococcus granulosus, який належить до родини Taeniidae, класу Cestoidea, типу Плоскі черви Рlathelminthes.

Морфологія збудника.

Тіло статевозрілого паразита (1) досягає 3,4-6,2 мм у довжину, в ширину 0,27-0,98 мм, складається з головки (сколекса), шийки та 3-4 члеників. На голівці є 4 присоски та подвійний віночок із 38-40 гачків.

Личинка ехінокока (2) представляє собою міхур діаметром від 1 мм до 40-50 см і більше. Стінка міхура складається з внутрішньої зародкової оболонки, зовнішньої кутикулярної оболонки та щільної фіброзної капсули. Внутрішня порожнина міхура заповнена рідиною. У зародковій оболонці є велика кількість вивідних капсул, в яких розвиваються зародкові сколекси (3), що вільно плавають у рідині ехінококового міхура. Із сколексів формуються дочірні, а всередині їх – внучаті міхурі.

 

 

 1    2    3

Статевозріла особина довжиною 0,25-0,5 см, складається з 3-4 члеників (1-2 юних членики, 1 гермафродитний, 1 зрілий).  Сколекс грушоподібної форми, має 4 присоски і хоботок із 36-40 гачками.

Гермафродитний членик містить 32-40 сім’яників, жовтівник розташований позаду яєчника.

Зрілий членик розміром 2х0,6 мм, містить мішкоподібну матку закритого типу з непостійною кількістю бічних відгалужень, в якій знаходиться 500-800 яєць.

Статевозріла особина Echinococcus granulosus

Яйця морфологічно схожі на яйця інших теніїд, розміром 31-40 мкм.

Пероральним шляхом яйця потрапляють у кишечник проміжного хазяїна, де з онкосфери виходить зародок, який гачками пробиває стінку кишки та кровоносних судин і по системі воротної вени потрапляє у внутрішні органи проміжного хахяїна. Тут утворюється ехінококовий міхур. Кінцевий хазяїн заражається, поїдаючи уражені ехінококом органи проміжного хазяїна. Потрапивши в тонку кишку кінцевого хазяїна, зародок прикріплюється гачками та присосками до слизової оболонки, розвиваючись у статевозрілу форму. Інвазійні яйця починають виділятися через 70-100 діб після попадання личинки в кишечник хазяїна.

Фіна – ехінококовий міхур, оточений товстою стінкою, заповнений токсичною рідиною. Внутрішня паренхіматозна оболонка – зародкова, утворює випинання (вивідні камери) зі сколексами і дочірні міхури. Зрілі вивідні камери розриваються, сколекси осідають на дно, утворють разом із дрібними дочірніми міхурами ехінококовий (гідатидний) “пісок”. Зовні від зародкової оболонки знаходиться тов­ста пошарована кутикулярна оболонка, а потім зовнішня фіброзна, сформована організмом хазяїна. Ехінококовий міхур зберігає здатність до росту впродовж усього

 життя хазяїна.

Фіна ехінокока

Шлях зараження людини – аліментарний.

Інвазійною формою є яйце ехінокока.

Джерело інвазії: остаточний хазяїн.

Життєвий цикл:

Хазяї ехінокока:

1) Остаточні: собаки, вовки, шакали, лисиці, койоти, рисі;

2) проміжні: людина та 47 видів ссавців, зокрема, вівці, свині, велика рогата худоба, кози, олені, лосі, верблюди, мавпи.

Клінічні прояви.

На організм людини ехінокок чинить токсичний та механічний вплив. Всмоктування ехінококової рідини викликає алергічну реакцію, яка проявляється кропивницею та свербінням шкіри. Механічна дія ехінококового міхура веде до порушення функції ураженого органа.

Ехінокок у людини найчастіше локалізується в печінці (7) та легенях (4), рідше – головному мозку (5). При ехінококозі печінки хворий скаржиться на тиск і біль в правому підребер’ї. При пальпації відмічається збільшення печінки; щільність органа залежить від локалізації кісти та тривалості захворювання. При ехінококозі легень симптомами хвороби є відчуття стискання в грудях, сухий та тривалий кашель, кровохаркання, задишка. Спостерігаються притуплення перкуторного звуку, зміщення органів грудної клітки. Ехінококоз черевної порожнини настає внаслідок розриву ехінококового міхура, що локалізується у печінці або селезінці. За цих умов необхідне негайне хірургічне втручання (6).

 

 4   5   6

 

Ускладнення ехінококозу: розрив ехінококового міхура. Ехінококова рідина, що вилилася, може призвести до дисемінації ехінококозу, анафілактичного шоку та смерті хворого. Можливе здавлювання міхуром v.portae або v.cava inferior і жовчевих протоків.

Лабораторна діагностика: серологічні реакції; шкірно-алергічна проба (реакція Кацоні); рентгенографія (8); комп’ютерна томографія (7, 9); флуоротомографія; бронхографія.

 

 7   8   9

 

Профілактика:

1) особиста: дотримання правил особистої гігієни, миття овочів, кип’ятіння води;

2) громадська: періодичне гельмінтологічне обстеження та дегельмінтизація собак, запобігання поїданню собаками туш і органів загиблих тварин-проміжних хазяїв.

Життєвий цикл ехінокока (Пішак, Бажора, 2009):

1 – остаточний хазяїн (1а – ехінокок у кишках остаточного хазяїна);

2 – рухливий членик; 3 – яйце; 4 – онкосфера;

5 – фрагмент ехінококового міхура; 6 – проміжні хазяї;

7 – ехінококові міхурі в органах проміжних хазяїв.

Людина є біологічним тупиком у життєвому циклі ехінокока, оскільки від неї не заражаються інші люди та тварини.

Локалізація в тілі проміжного хазяїна: печінка і легені (75 %), м’язи, трубчасті кістки, головний мозок та інші органи, де утворюються ехінококові міхурі. Міхурі ростуть повільно, досягають до кінця першого року діаметра 5 см.

Собаки й інші остаточні хазяї заражаються ехінококозом, поїдаючи нутрощі травоїдних тварин з ехінококовими міхурами.

Патогенна дія: здавлювання тканин зростаючим ехінококовим міхуром призводить до порушення функції ураженого органа і дистрофічних змін; токсично-алергічна дія при всмоктуванні у кров рідини ехінококового міхура.

Лабораторна діагностика: серологічні реакції; шкірно-алергічна проба (реакція Кацоні); рентгенографія (8); комп’ютерна томографія (7, 9); флуоротомографія; бронхографія.

 

 7   8   9

 

Профілактика:

1) особиста: дотримання правил особистої гігієни, миття овочів, кип’ятіння води;

2) громадська: періодичне гельмінтологічне обстеження та дегельмінтизація собак, запобігання поїданню собаками туш і органів загиблих тварин

Лікування. Хірургічне – видалення міхура разом з оболонками.

 

 

 

 

 

 

 

 

Хірургічне лікування ехінококозу

Пошкодження стінки міхура під час операції може призвести до анафілактичного шоку й обсіменіння дочірніми міхурами.

На ранній стадії хвороби можливе медикаментозне лікування.

Походження плоских червів зв’язано з предками кишковопорожнинних, найбільш близькі до яких безкишкові війчасті черви (за будовою вони подібні до личинок кишковопорожнинних). Від давніх примітивних війчастих червів походять планарії з більш складною будовою тіла. Згодом деякі з війчастих червів стали переходити до паразитичного способу життя (http://www.subject.com.ua/biology/universal/43.html).

Загальна характеристика класу Стьожкові черви (Cestoidea)

1)                тіло стрічкоподібне, посегментоване на членики-проглотиди;

2)                тіло червів складається з головки – сколекса, шийки і стробіли, яка містить проглотиди. Членики стробіли (проглотиди) за стадією розвитку поділяються на гермафродитні та зрілі.

У гермафродитних проглотидах в яких розвинені чоловічі і жіночі статеві органи.

Зрілі проглотиди містять матку, яка заповнена заплідненими яйцями. Останні розташовуються в кінці стробіли і виділяються з калом.

Шийка, що прилягає одразу до сколекса, коротка і непочленована, виконує важливу функцію росту і формування стробіли шляхом брунькування. Між першим члеником і шийкою послідовно з’являються нові членики, тому найстаршими проглотидами є ті, що розташовані в кінці стробіли. Вони й виділяються при дефекації.

3)                статева система гермафродитна;

4)                травна система відсутня, живлення проходить всією поверхнею тіла;

5)                нервова система утворена головним нервовим кільцем і двома нервовими стовбурами, що простягаються з двох боків стробіли і в кожному членику з’єднуються двома поперечними нервовими відгалуженнями;

6)                видільна система протонефридіального типу;

7)                кровоносної і дихальної систем немає;

8)                розвиток проходить з личинковими стадіями і зміною хазяїв (біогельмінти);

9)                захворювання, що викликані стьожковими червами, називаються цестодози;

10)           захворювання, викликані їх личинками, – цистицеркози, ценурози, ехінококози, альвеококози;

11)           тіло стьожаків, як і всіх плоских червів, покрите шкірно-м’язовим мішком: зовні кутикула, шар епітелію, м’язи (кільцеві і поздовжні);

12)           стьожкові гельмінти належать до типу Plathelminthes, класу Cestoda;

13)           медичне значення мають представники двох рядів: ціп’яки і стьожаки.

14)           Розвиток їх проходить зі зміною хазяїв, людина найчастіше є остаточним хазяїном, проте для ехінокока та альвеокока людина є проміжним хазяїном. Для свинячого ціп’яка людина може бути факультативно проміжним хазяїном, хоч облігатно є дефінітивним (кінцевим). Карликовий ціп’як всі стадії розвитку проходить в організмі людини, отже, людина – і проміжний, і кінцевий хазяїн. При проковтуванні яєць цестод із водою чи кормом у проміжних хазяїв у кишечнику звільняються онкосфери від яйцевих оболонок, проходять через стінку кишок у різні органи, де перетворюються на личинкову стадію.

15)           Личинкові стадії цестод різноманітні. Основні типи личинок: цистицеркоїд, цистицерк, ценур, ехінокок, альвеокок, стробілоцерк, тетратиридій, а в стьожаків – процеркоїд і плероцеркоїд. Дефінітивні хазяїни інвазуються при поїданні заражених органів проміжних хазяїв.

Цистицеркоїд – мікроскопічних розмірів, передня частина тіла розширена, в якій міститься вивернутий сколекс. Задня частина у вигляді хвостового придатка. Цистицеркоїди переважають у тілі безхребетних проміжних хазяїв (у кліщів, ракоподібних, комах).

Цистицерк або фіна – округлий або овальний міхурець, заповнений рідиною, покритий сполучнотканинною капсулою. Всередині вивернена одна головка – сколекс. Цистицерки містяться в організмі ссавців.

Ценур – великий міхур, заповнений рідиною, на його внутрішній оболонці розташовуються групи сколексів. Уражає головний і спинний мозок овець, рідше великої рогатої худоби. Часто трапляється в підшкірній клітковині та м’язах тварин.

Ехінокок – найскладніша личинкова форма стьожкових червів.

Міхур на внутрішній поверхні має зародкові сколекси, оточені вивідковими капсулами, крім того, є вторинні (дочірні) ехінококові міхурі.

У проміжного хазяїна (людини або м’ясоїдної тварини) ехінокок набуває різних модифікацій. Здатний до безперервного росту і досягає великих розмірів.

Альвеокок – багато з’єднаних між собою міхурів, в яких є зародкові сколекси. Міхурці неправильної форми, всі з’єднуються між собою, а сколекси мають вигляд жовтуватих дрібних крапок.

Міхур здатний проростати в сусідні тканини.

Альвеокок (Alveococcus multilocularis) – збудник альвеококозу

Географічне поширення: Україна, Сибір, Аляска, Північ Канади, Південь Франції і Німеччини, Північний Казахстан, Північний В’єтнам та ін.

Морфологія. Статевозріла особина нагадує ехінокока, відрізняється більш дрібними розмірами (1,2-3,7 мм), кількістю гачків на сколексі і кулястою формою матки.

Альвеокок (Alveococcus multilocularis).

Статевозріла особин(Пішак, Бажора, 2009)

 

Яйця морфологічно не відрізняються від яєць ехінокока, але більш стійкі до холоду.

Фіна – альвеококовий міхур є конгломератом дрібних пухирців розміром 3-5 мм, заповнених жовто-коричневою желеподібною масою з невеликою кількістю сколексів. Характерні центральна зона некрозу, екзогенний ріст із зруйнуванням навколишніх тканин і метастазування.

Життєвий цикл: альвеокок – біогельмінт. Альвеококоз – типове природно-осередкове захворювання. Остаточні хазяї – вовки, лисиці, песці, у яких альвеокок знаходиться в кишківнику.

 

Життєвий цикл альвеокока (Пішак, Бажора, 2009):

1- остаточні хазяї; 2 – зрілий членик; 3 – яйце; 4 – проміжні хазяї;

5 – печінка проміжного хазяїна

Проміжні хазяї – гризуни, рідко травоїдні тва­рини, людина. Яйця альвеокока виділяються в зовнішнє середовище з фекаліями хворих хижаків. Гризуни заражаються, з’ївши корм, забруднений яйцями альвеокока. Інвазійна для людини стадія – яйце. Людина заражається через брудні руки при обробці шкір тварин або при вживанні в їжу немитих лісових ягід. Локалізація в тілі проміжного хазяїна і розвиток паразита в тілі людини аналогічні розвитку ехінокока. Найчастіше первинно уражається печінка, згодом міхурі утворюються й в інших органах (легені, нирки, селезінка, головний мозок та ін.). Людина – біологічна кінцева ланка в життєвому циклі альвеокока. Хижаки заражаються, поїдаючи гризунів.

Патогенна дія –  токсично-алергічна; зруйнування тканини ураженого органа; множинні ураження внутрішніх органів внаслідок відриву дочірніх пухирців і поширення їх з течією крові по організму (метастазовані).

Клініка. Альвеококоз клінічно нагадує картину злоякісних новоутворень відповідної локалізації. Альвеококоз печінки перебігає повільно. Характерні збільшення печінки, селезінки, жовтяниця.

Діагностика. Клінічна: та ж, що при ехінококозі. Лабораторна: біопсія ураженого органа і мікроскопія отриманих зразків; серологічні реакції.

Лікування. Хірургічне. Міхур доводиться видаляти разом з частиною ураженого органа, тому що він не має вираженої капсули.

Профілактика. Особиста: миття ягід, кип’ятіння води.

Громадська: дотримання правил особистої гігієни, санітарно-просвітня робота.

Процеркоїд (Г) – перша личинкова форма стьожаків, має поздовжню форму тіла, спереду присоскові заглибини (первинні ботрії), а в кінці – заокруглений придаток з гачками.

Плероцеркоїд (Д) – друга личинкова форма стьожаків, розвивається в тілі додаткових хазяїв (риб, амфібій), досягає розмірів до 1 см з присмоктувальними щілинами на головному кінці.

Цестоди (Пішак, Бажора, 2009):

 І – сколекси; II – гермафродитні членики; III – зрілі членики; IV – поперечний зріз сколексу стьожака широкого;

а – стьожак широкий (Diphyllobotrium latum); б – ціп’як озброєний (Таеnia solium); в – ціп’як неозброєний (Таеniarhynchus saginatus); г – ціп’як карликовий (Нуmenolepis nana): 1 – ботрії; 2 – зона росту; 3 – цирусна сумка; 4 – піхва; 5 – матка; 6 – жовтівники; 7 – яєчник; 8 – оотип; 9 – вивідний отвір матки; 10 – тільце Меліса; 11 -сім’яники; 12 – віночок гачків; 13 -присоски; 14 – зона росту; 15- сім’яники; 16- матка; 17-яєчник; 18 – тільце Меліса; 19 – оотип; 20 – жовтівники; 21 – матка, заповнена яйцями; 22 – піхва; 23 – сім’явивідна протока.

Пристосування до паразитизму в стьожкових червів:

а) довге членисте тіло — розрив харчовими масами в будь-якому місці не являє собою небезпеки;

б) на головці розташовані присоски та гачки;

в) товстий тегумент;

г) оточені напівперевареною їжею — зникає власне травна система, покриви червів мають велику кількість волоскоподібних виростів, які збільшують площу всмоктування;

ґ) дихальна система, анаероби;

д) велика плодючість;

е) фіна має здатність зберігати свою життєдіяльність впродовж декількох років.

Цестоди (Пішак, Бажора, 2009):

 І – сколекси; II – гермафродитні членики; III – зрілі членики; IV – поперечний зріз сколексу стьожака широкого;

а – стьожак широкий (Diphyllobotrium latum); б – ціп’як озброєний (Таеnia solium); в – ціп’як неозброєний (Таеniarhynchus saginatus); г – ціп’як карликовий (Нуmenolepis nana): 1 – ботрії; 2 – зона росту; 3 – цирусна сумка; 4 – піхва; 5 – матка; 6 – жовтівники; 7 – яєчник; 8 – оотип; 9 – вивідний отвір матки; 10 – тільце Меліса; 11 -сім’яники; 12 – віночок гачків; 13 -присоски; 14 – зона росту; 15- сім’яники; 16- матка; 17-яєчник; 18 – тільце Меліса; 19 – оотип; 20 – жовтівники; 21 – матка, заповнена яйцями; 22 – піхва; 23 – сім’явивідна протока.

Пристосування до паразитизму в стьожкових червів:

а) довге членисте тіло — розрив харчовими масами в будь-якому місці не являє собою небезпеки;

б) на головці розташовані присоски та гачки;

в) товстий тегумент;

г) оточені напівперевареною їжею — зникає власне травна система, покриви червів мають велику кількість волоскоподібних виростів, які збільшують площу всмоктування;

ґ) дихальна система, анаероби;

д) велика плодючість;

е) фіна має здатність зберігати свою життєдіяльність впродовж декількох років.