МИНУЛИЙ ЧАС ДІЄСЛОВА. МАЙБУТНІЙ ЧАС ДІЄСЛОВА.

МИНУЛИЙ ЧАС ДІЄСЛОВА. МАЙБУТНІЙ ЧАС ДІЄСЛОВА.

ДОКОНАНИЙ І НЕДОКОНАНИЙ ВИД ДІЄСЛОВА

 

Дієслово − це самостійна частина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити?

 

Початковою формою дієслова є неозначена форма (інфінітив), яка закінчується на -ти: читати, писати, працювати.

 

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній.

  

 

Минулий час дієслова

 

 

Зміна дієслова бути в минулому часі

 

 

Завдання 5. Запишіть дієслова у формі минулого часу

 

Зразок: він писати – він писав.

 

 

Вона (стояти), ми (гуляти), вони (читати), він (дивитися), воно (ходити), ти (падати), ви (говорити), він (сидіти), я (спати).

 

Завдання 6. Прочитайте текст. Усі дієслова напишіть у формі минулого часу

 

Ахмед – мій друг. Він вивчає українську мову. Ахмед часто відвідує заняття і працює в читальному залі. Після занять він виконує домашні завдання. Він добре читає, пише і розмовляє українською мовою. Я дуже радий, що в мене такий друг.

 

Завдання 7. Поставте дієслова у формі жіночого роду минулого часу

 

Говорити з другом, дивитися фільм, їсти морозиво, писати листа, ходити на виставку, прибирати у кімнаті, складати речі, фарбувати волосся, читати цікавий журнал.

 

Завдання 8. Поставте дієслова у формі чоловічого роду минулого часу

 

Писати листа, думати про батьків, їхати до Києва, зустріти друга, співати пісню, працювати у читальному залі, слухати музику, готуватися до заняття, плавати у басейні.

 

*Завдання 9. Розкажіть про свій вчорашній день. Що Ви робили вчора?

 

1. Я вчора …(відвідувати, працювати, відпочивати)…

2. Зранку я (ходити, їхати, бути, бігати) …

3. Після занять я (обідати, їсти) …

4. Потім я (гуляти, читати, слухати)…

5. Увечері я (готувати, читати, виконувати, дивитися)…

 

 

В українській мові розрізняють форми майбутнього часу доконаного і недоконаного виду.

Дієслова доконаного виду мають просту форму майбутнього часу: що зроблю?– прочитаю, розкажу, принесу.

 

Проста форма майбутнього часу дієслів доконаного виду

 

 

Дієслова недоконаного виду мають дві форми майбутнього часу: складну і складену – писатиму, буду писати.

 

 

Порівняйте!

 

 

Дієвідмінювання дієслів майбутнього часу

 

 

 

Теперішній час дієслова

 

 

Завдання 1. Прочитайте

 

я пишу – I write/am writing, я пишу

ти пишеш – you write/are writing (familiar you), ты пишешь

він, вона, воно пише – she writes/is writing, он, она, оно пишет

ми пишемо – we write/are writing, мы пишем  

ви пишете – you write/are writing (formal and plural you), вы пишете

вони пишуть – they write/are writing, они пишут

 

я стою – I stand/am standing, я стою

ти стоїш – you stand/are standing (familiar you), ты стоишь

він, вона, воно стоїть – she stands/is standing, он, она, оно стоит

ми стоїмо – we stand/are standing, мы стоим

ви стоїте – you stand/are standing (formal and plural you), вы стоите

вони стоять – they stand/are standing, они стоят

 

я дивлюся – I watch/am watching, я смотрю

ти дивишся – you watch /are watching, ты смотришь

він, вона, воно дивиться – she watches/is watching, он, она, оно смотрит

ми дивимося – we watch/are watching, мы смотрим

ви дивитеся – you watch/are watching, вы смотрите

вони дивляться – they watch/are watching, они смотрят

 

Завдання 2. Запишіть дієслова за зразком / Write down the verbs according to the example.

Зразок: сідати (я, ти): я сідаю, ти сідаєш.

 

1. Замовляти (я, він, ми, вони).

2. Сідати (ти, вона, ми, ви).

3. Хотіти (я, він, ви, вони).

4. Йти (ти, я, ми, вони).

 

Завдання 3. Запишіть речення, дієслова в дужках поставте у формі теперішнього часу / Write down the sentences, form the Present Tense of the verbs in brackets.

Зразок: Що вона (робити)? – Що вона робить?

 

1. Що вона (писати)?

2. Що ви (дивитися)?

3. Що він (читати)?

4. Кого він (любити)?

5. Що ми (їсти)?

6. Кого вони (слухати)?

 

Завдання 4. Поставте дієслова у формі теперішнього часу / Form the Present Tense of the verbs in brackets.

 

1. Ми (ходити) у магазин. 2. Я (вчитися) у Тернопільському державному медичному університеті. 3. Вона (їхати) у тролейбусі. 4. Вони (їсти) печиво. 5. Він (гуляти) у парку. 6. Воно (пити) молоко.

 

Завдання 10. Прочитайте

 

 

 

я буду говорити – I will speak, я буду говорить

ти будеш говорити – you will speak, ты будешь говорить

він, вона, воно буде говорити – she will speak, он, она, оно будет говорить

ми будемо говорити – we will speak, мы будем говорить

ви будете говорити – you will speak, вы будете говорить

вони будуть говорити – they will speak, они будут говорить

 

я говоритиму – I will speak, я буду говорить

ти говоритимеш –you will speak, ты будешь говорить

він, вона, воно говоритиме – she will speak, он, она, оно будет говорить

ми говоритимемо – we will speak, мы будем говорить

ви говоритимете – you will speak, вы будете говорить

вони говоритимуть – they will speak, они будут говорить

Завдання 11. напишіть дієслова у різних формах майбутнього часу

Гуляти, читати, писати, їсти, ходити, стояти, питати, сидіти, прибирати, хотіти.

 

Завдання 12. Напишіть речення, вживаючи дієслова минулого і майбутнього часів

 

1. Мій батько працює в лікарні. 2. Галина відвідує уроки англійської мови. 3. Вони вчаться в університеті. 4. Бабуся готує обід. 5. Таня прибирає в кімнаті. 6. Ми говоримо українською мовою. 7. Іван читає книжку. 8. Стоматолог лікує зуби. 9. Терапевт вимірює тиск. 10. Окуліст перевіряє зір. 11. Ірина – медсестра.

 

Дієслова доконаного виду утворюються:

1) за допомогою префіксів про-, при-, на-, ви-, по-, з- (-с)

Наприклад:

читати (книжку) – прочитати (книжку)

готувати (обід) – приготувати (обід)

писати (лист) – написати (лист)

нести (стільці) – винести (стільці)

дарувати (квіти) – подарувати (квіти)

носити  – зносити

питати – спитати

2) за допомогою суфіксів -и-, -а-:

Наприклад:

виконувати (завдання) – виконати (завдання)

відвідувати (музей) – відвідали (музей)

3) шляхом зміни слів:

Наприклад:

говорити – сказати

брати – взяти

 

Завдання 13. Спишіть і запам’ятайте слова і фрази

 

 

Завдання 14. Подані слова поставте відповідно до питань що робити? що зробити?

Зразок: Що робити?                    Що зробити?

писати                            написати.

 

Летіти, лікувати, вилікувати, піднімати, розповісти, відпочивати, сказати, подарувати, йти, приїхати, давати, дати, летів, везуть, бігати, прийти.

 

Завдання 15. Запишіть дієслова, утворіть видову пару

Зразок: їхати – приїхати.

 

Думати, працювати, говорити, мити, піднімати, чистити, малювати, бігти, летіти, друкувати.

 

Завдання 16. Прочитайте текст

 

 

 

Нервова система

Роботою органів керує нервова система. Вона є  мережею нервів, яка зв’язує найвіддаленіші куточки організму з центром управління – мозком. Мозок одержує інформацію від органів чуття – очей, вух, носа, язика і шкіри – у вигляді слабких перших імпульсів. Ці органи помічають, що відбувається навколо. У відповідь мозок посилає команди м’язам, як вони повинні скорочуватись, щоб здійснити потрібний рух. Крім того, саме мозок є вмістилищем думок, почуттів, переживань і спогадів.

(З енциклопедії)

 

 

Прочитайте тексти. Перекладіть незнайому лексику.

 

Вовчок Марко

 (1833—1907)

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для “Колокола” матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою “Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках “Народних оповідань”, а також у “Рассказах из народного русского быта”, “Інститутці”.

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”, “Пройдисвіт”, написане оповідання “Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання для дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних оповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа” (львівський журнал “Мета”, 1863) і “Отрывки писем из Парижа” (“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия” (опубліковані в “Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), редактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).

Історичні повісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”, які ввійшли до збірки “Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей (“Червонный король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да были три сестры” (пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)).

З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

 

Козачка

Автор – Марко  Вовчок

І

Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: «Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною».

 

А що вже женихів було, Боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує; а де вже помітила що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зіллє, і одійде собі геть.

 

Жила в батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не жилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.

 

Осталась Олеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрі люди її не забували: то стара тітка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть, а коли то й за собою витягнуть. Дождали осені. Свати й не переводяться в Олесиній хаті: одні за двері, другі на поріг. А вона все дякує та одмовляється то тим, то сим.

– Чому не йдеш заміж, Олесю? – питає стара тітка. – Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас – як орлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то молоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло, – я вже й не знаю, який се теперечки світ настав.

– Тітко-сердечко! нехай я ще погуляю!

– Пора, пора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати Господові, не кріпачка: твоя праця не загине дурно.

– Не кріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.

– Живуть, Олесю, та таке їх і життя!

– Як пани добрі, то й людям добре.

– Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих… то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, та й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе Господь сім‘єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного

квіту, загудуть!

– Я ще погуляю дівчиною, тіточко! – та й годі.

 

 

II

Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.

 

А сей Іван Золотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс.

 

Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: «Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!»

 

Почула стара тітка та й вдарилась об поли руками:

– Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і кісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобі якісь чари давано!

 

Так то вже вмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.

– Ні вже, тіточко моя люба, – говорить Олеся, – нічого не поможеться: буду за Йваном!

 

Стара до Петра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був перший чоловік у громаді, – вже старезний такий, Боже! як молоко, білий.

 

До Андрія Ґонти – нема. До Михайла Дідича – нема: усі в ярмарку.

– Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!

 

Сей дома був. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: «Здорові, – каже, – були й Богу милі! Чи не на пожарину біжите?»

– Нехай вам Бог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване лихо спостигло! Зберіть раду!

– Оце! щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.

– Ой пане Опанасе! се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!

 

Та й оповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався сим випадком.

– Еге! – каже, – що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тільки собі власне.

– Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!

 

Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, – і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:

– Не йди за кріпака, не йди! ЯК ТАКОГО ХОДУ, ТО ЛУЧЧЕ З МОСТУ ТА В ВОДУ!

 

А парубки оступили хату.

– Не дамо дівчини, – гукають, – не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!

 

Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: «Що, – каже, – по тому, що буде вільний, коли не буде любий?» – а проте сльози так з очей і ринуть.

– Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, – каже Опанас Бобрик. – Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, НЕ ПИТАЮЧИ БРОДУ, НЕ СУНЬТЕСЬ У ВОДУ, БО ВТОПИТЕСЬ!

Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

 

Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.

 

 

III

Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

 

Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:

– Панове молодці! – каже, – змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на

сьому слави, панове!

– Не сподівались і ми, Олександро, – озвавсь, висту¬аючи, огрядний, високий парубок, – не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!

– Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, – почав другий, козак гарний, як іскра, – ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!

– Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!

– Розходьтесь, соколи мої ясні! – промовляє стара плачучи. – Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!

Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.

 

А Золотаренкові старости собі розгнівались.

– Сього не чутно й зроду в добрих людей, – кажуть, – подавали рушники, змовились, – чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!

– Хто ж і порадить сироту, – одказують старі козачки, – як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала – Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!

 

 

IV

Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»

 

От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди – з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:

– А що се за весілля в нас скоїлось?

– А се, – каже той, – покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.

– Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?

– Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

 

Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.

 

Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.

 

Петро підняв високу шапку.

– Боже вам помагай! – рече. – Нехай Господь щастить долею, шастям і здоров’ям!

 

Молоді дякують.

– Просимо ж, добродію шановний, на весілля!

– Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!

 

А Ґонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:

– Ой Іване, Іване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.

 

Та й похитав сивою головою.

– А чому ж на весіллі не погуляти! – озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. – Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!

– Стара необачна голово! – каже Петро, – схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми!

– Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!

– Не звичайно жартувати, пане Опанасе, – гукнули всі разом, – коли таке діється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!

– А нуте лиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і не піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш – шкода!

 

Молоді стоять і очей не зведуть.

– Нехай же Господь дає долю добру і талан. Щоб були здорові, як вода, а багаті, як земля! І вік вам довгий, і розум добрий, красні молодята!

Поклонились старі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.

 

Засмутились голуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли слізьми – і пригорнулись одно до одного.

– Кохання моє! – озвався він стиха, – така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!

– Милий мій, моє подружжя дороге! – одповідає Олеся, – що нам Бог дасть, те й буде! аби в парі з тобою вік звікувати!

 

 

V

Другого дня пішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді – аж надимаються. «Будь покірна, – наказують, – та до роботи панської щира!» І чудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня невольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса зов’яне в щоденній тяжкій роботі – у неволі!..

 

Ідуть до господи улицею, – як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом’янула Олеся: було, вона в своєму селі йде – той привітає, другий на здоров’я спитає, декотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, й дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук – живий люд! А тут хто й стрінеться – понурий, неговіркий, печаловитий.

 

Свекруха рада Олесі, як рідній дитині, не знає де її посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками; то й веселої мови од неї не почула молода невістка. То розкаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тільки й добрить, що той світ, ніби вже в сьому пишному, красному світові нема ні добра, ні краси, ані правди.

 

Коли б хоч з чоловіком словечко перемовити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то те, то йде, то їде, як гість додому навертає.

 

Та що далі, то все гірше. Почав пан хату одмагати: десь прикупив сім’ю людей, то треба було хати. «Ти, – каже Золотаренкові, – йди у двір; у тебе невелика сім’я, а схочеш, то й сам собі збудуєш: ти багату взяв».

 

Перетягли їх у двір, а тут Бог дав дитинку, хлопчик народився. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. «Сину мій! дитя моє кохане! погуляв би ти в світі, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, та гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечу застукають, – не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!»

 

 

VI

Живе Олеся рік, і другий, і третій, і четвертий. Благословив господь діточками: три сини – як три соколи. А що попомучилась вона, що сліз повипивала над ними, – Мати Божа! Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце. Іде на панщину, мусить їх кидать, а дітки – одно не говорить, друге не ходить, а третє не вміє сидіти, – дрібненькі, догледіти нікому, бо стару свекруху того ж таки року, як Олеся оддалась, поховали. Пересумує день у роботі, увечері біжить – що там мої діточки, як? А серце мре, непевна вона, чи діток застане живих і здорових. Хіба таке не бувало, що в одної жінки разом два сини втопились, граючись коло ставу на березі?

 

Підросли діти, збулась сього клопоту, так друге лихо приспіло: то пан Семенка, то паничі Йвася шпирують – не догодив, то пані гримає на Тишка – біг коло неї, не вклонився. Що дня божого діточки її, як бубон, збиті. А хоч коли й мине день без карності, все неспокійно, все серце смутиться, все горя та лиха сподівається.

 

Тільки що діти літ стали доходити, що вже матері і втіха, і поміч, позабирали їх до покоїв. З того часу не було веселої минути, ані спокійного спання Олесі: і вдень і вночі перед очима чорнявії хлопченята, потомлені, поблідлі, привиджуються: самі в покою сидять мовчки, без гуку, без гомону, без забавок, тихенько; аби поворушились, аби словечко між собою заговорили, зараз пани й гримнуть: «Що там за гомін! Ось я навчу вас тихо сидіти!» Сполохнуться голуб’яточка та й стихнуть.

 

Що дня божого умивається Олеся дрібними сльозами: «діточки мої! квіти мої! пов’яли ви в зеленочку!»

 

Яке було добро, продали, а гроші розкотились. Чи мало ж на таку сім’ю треба? А пані не дає нічого, та ще й гнівається. «Ти, – каже, – повинна своє мати: ти багатого батька, є всього доволі! Коли тобі жалко дітей, то зодягай сама, а в мене й без вас багато розходу».

 

Чоловік з нудьги зовсім занепав здоров’ям, отупів якось, нічого йому не страшно, не боязко, не болізно стало; а перво з великого жалю так, було, й обмирає. Не один раз Олеся благає його, було, слізьми пожалувати діток, не губити їх, як він у великому горі, не пам’ятаючи себе, стрімголов, було, кидається з хати, блідий, очі блищать, такий, що й подивитись на його страшно, – та любими словами, ласкою і вгамує його, що було обійме її й діток, до себе пригорне та й розіллється слізьми.

 

 

VII

Якось горювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву, і Йвана Золотаренка за собою брав. І не просились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було клонити.

– Діти мої! – прощається Іван, – прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть… прощайте, діточки мої любії! Жінко моя кохана! не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. Оділлються мені твої сльози!

 

Олеся й не плаче, стоїть біла, як хустка, не зведе очей з Івана, не випускає його із своїх рук. А тут пан кричить: «Хутко, хутко!» Пригорнув Іван до серця Олесю востаннє та й побіг. Тоді Олеся, як до пам’яті прийшла, схопилась – уже нема, далеко; тільки пил слідом клубочиться, а коло неї діти плачуть.

– Діти мої! – скрикнула, – діти мої! тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, самі-самісінькі зостались у світі!

 

І справді, було хоч гляне в любії очі, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують укупі, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вірне серце; а то зосталась, як та билина в полі! В селі хоч і не без добрих людей, та кожний із своєю напастю змагається, свою біду оплакує. Звісно вже, панському не те, то друге, а допече; то ніколи чужим лихом бідкатись. Хіба стара тітка прибіжить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить, – то хіба вона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить її діточок.

 

Так-то проживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так і рік цілий минув, як одна година. Все на панщині, в роботі. Пані така, що й одпочити не дасть: роби та й роби! Де вони на роботі, і вона туди вийде, і столичок за нею винесуть; сяде та все картами розкидає: се вже у неї перва була забавка. Сидить, тільки очима поводить та вигукує: «Робіть діло! робіть! не лінуйтеся!»

 

Якось-то вирвалась Олеся, пішла до тітки одвідати стару в недузі; а того дня був у селі ярмарок. Бачила Олеся своїх подружок: які ж то молодиці стали! Так-то убрані гарно, а пишняться, як повні рожі, і чоловіки коло їх, і діточки: которе коником грається, которе орішками пересипає, а більшенькі новими чобітьми рипають і весело кожному в вічі поглядають. Олеся стоїть у старій свитині, стоїть сама-одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем’ю, як лихій болячці. Нема в їх ні забавок, ані іграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; і мати вернеться – нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! Такі-то думки взяли Олесю; а до неї підійде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все знайомі, ще дівчатами гуляли; і говорять до неї привітно, і про діток розпитують; та бубличка їм дає, друга маківничка.

– Спасибі, спасибі, – вимовляє Олеся, обливаючись сльозами. – Як ви мене не забули, то нехай вас Бог не забуде!

 

 

VIII

Минув і другий рік – од чоловіка нема вісток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють.

 

Ввійшла до покою; пані сидить і гадає на картах, не помітила її приходу. Глянула Олеся коло себе: се той самий покой з дзиґарями, де вона була молодою, убрана, уквітчана, сама – як квіточка свіжа, а теперечки?.. Боже мій милий! Чи се ж вона? Стоїть якась постара, замучена молодиця, печаловита, боязлива… Усе згадалося Олесі: «Пропав мій вік молоденький!»

 

Кланяється:

– Пані милостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?

– Боже мій, – скрикнула пані, – збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба?

– Маєте од пана листи… що там мій чоловік, Іван?

– Яка розумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що він? та як він? Служить, та й годі!

– Чи привик, пані милостива, чи здоровий?

 

Ввійшли паничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.

– Та що ти собі думаєш! – покрикнула на Олесю, – пан буде мені писати, чи здоровий твій чоловік! Мабуть, ти п‘яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть її!

 

Паничі кинулись обоє та й випхнули її за двері.

«Вже не побачу Йвана і не почую про його, – думає Олеся. – У нещасливу годину позналися й покохалися!»

 

Коли так неділь у дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові, – пише, – діти мої любії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене надія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай Господь вас усіх благословить! Нічого мені вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срібних ґудзиках, а проте нічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрі люди. Що й казати! КОМУ НЕ БУЛО ДОБРА ЗМАЛКУ, НЕ БУДЕ Й ДО ОСТАНКУ!»

 

– Таке й тобі щастя, як мені, Іване мій! – каже Олеся, плачучи. – Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує?

 

Пішла до дяка просити.

– Добре, – каже дяк, – я напишу, а що мені за те буде?

 

Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку вживає: нема надії, щоб поцінно взяв.

– А що ви, добродію, схочете? – питає.

– А що я хочу? Даси два золотих і кварту горілки?

– Добродію! будьте ж ласкаві…

– То йди до інших, а нас не руш!

– Пишіть, пишіть уже, Господь із вами! Він нашого листа дожидає…

 

Почала казати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:

– Чуєте, молодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?

– Ой добродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.

– Я напишу, напишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!

– Як же, добродію? Що ж ви візьмете?

– Нічого! – крикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: – Скінчу, та ходім вип’ємо по чарці з горя та з лиха.

– Дякую за вашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам і долю добру, і здоров’я! Спасибі вам.

– Та давай уже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!

– А що треба за се дати?

– Нічого. Люди знакомі, то й так візьмуть.

 

IX

Послав дяк до Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.

 

Почався клопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали на Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а то ніхто й не спом’янув, яку їй Господь велику тугу послав.

 

Прийшла вона; пані й каже:

– Збирай синів у дорогу, з паничами поїдуть.

 

А вона стоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда.

Пані розсердилась:

– Що ти, глуха, – кричить, – чи німа?..

 

Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.

 

Як розлютується пані, як накинеться на неї!

– Та я тобі й те, й те зроблю!

 

Так-то вже напустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили, й обідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, ніхто й не спитав.

 

Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, – продала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.

 

Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко плачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!

 

От уже й сонечко сходить… дзвякнув дзвінок… Веде Олександра діток, обливаючись сльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить…

– Паничики! – промовила до паничів, кланяючись у землю, – будьте милостиві до моїх хлопців!

 

А паничі й одвернулись.

– Мати Божа! – крикнула Олександра, ридаючи, – я тобі своїх діток уручаю!.. Сини мої, сини мої… – та й ввалилась, як трава на гостру косу.

 

 

X

Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.

 

Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, некріпачка; та що вже тепер по тій волі!

 

Олександра так занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: «Дурно, – каже, – хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, – каже, – куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця бери!»

 

Вийшла Олександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О, – каже, – панське дворище! бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»

 

Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:

– А чому мені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!

– Хіба я тому винна? – плаче жінка.

– А як же не винна? одно за одного мусить одвічати!

Отакого коваля викували!

 

Коли б хто побачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, – чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?

 

Не послужила й місяця – занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:

– Що, – каже, – згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..

 

Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!

– Боже ж мій милий! мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував… Синку ж мій нещасливий! спом’яни свою неньку стару!..

 

А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:

– Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть…

Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.

 

 

XI

Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити… Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне – все бачить Олександра.

 

Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім, – каже, – до мене, поки одужаєш», – і провів її до своєї господи з Тишком.

 

Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні – всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться – одужала, помолодшала.

– Наймись у нас дитини доглядати, – кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать…

– Е-е, – каже хазяїн, – чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

 

Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

– Тільки й чули, – кажуть, – що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його,

– А що? – питає хазяїн.

– Та добрі вісті, паночку, – каже Олександра, плачучи, – кращих не почую.

– Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що небудь, щоб дякували матері.

 

А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» – думає.

 

Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:

 

– А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

 

Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

 

Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!

 

Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:

– Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

– Два рублі в місяць, пані.

– То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.

– Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

– А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

 

І не пустила.

– Дай уже їй два рублі, – каже хазяїн, – а ми тебе ие обідимо.

 

Так пані вже каже:

– Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.

 

Уже й сам хазяїн ходив, просив.

– Не хочу та й не хочу!

 

Сам і поїхав на хутір.

– Бодай, – каже, – таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

 

 

XII

Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.

 

Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.

– Братіку мій ласкавий! – промовила Олеся, – покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені Господь смерть посилає…

– Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.

– Нехай же його Мати Божа поблагословить! – зговорила плачучи. – Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, ЯК ЦВІТУ, ПО ВСЬОМУ СВІТУ, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу… Де ж ви, мої голуб’ятка! мої соколи ясні?

 

Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:

– Підведіть мене, добрі люди!

Підвели її; зняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:

– Се моїм діткам… шість карбованців… оддайте… Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)… будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму… Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих… та нема й одного коло мене… Сини мої! діти мої!..

 

Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.

 

А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом‘янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.

 

 

Інститутка

 

(уривки із повісті)

Автор – Марко Вовчок

 

 

 

І

 

Героїня оповіданні, Устина, розповідає, що зроду вона вдалася веселою. Навіть якщо били, то бува заплаче, а потім роздумається — і знов сміється.

Коли сироті виповнилося десять років, її віддали у двір до пані. Стара пані була тихенька, ледве ходила, а коли говорила, то було важко зрозуміти, що вона каже; вночі ж лежала та все охала. Жили при ній спокійно, тільки стара нікуди не пускала з двору, хіба вже на свято до церкви.

Аж ось прийшов лист, в якому онука пані, що навчалася в Києві в інституті, писала, щоб приїжджали забирати її додому.

«Мати Божа! Увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!»

Стара пані немов одужала, стала ходити, виглядати у кожне віконце. Дівчат посилала за село виглядати панночку. Яке це було щастя — відчути себе на волі і спокійно дихати!

 

II

 

«Дождали панночки, приїхала… І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!..» Стара пані не могла на неї надивитися, усе цілувала та милувала.

Посадила їсти та, пропонуючи онучці різні напої та наїдки, розпитувала, як їй жилося в Києві.

А панночка одказала: «Добре вам, бабуню, було тут жити на волі, а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!»

Онучка розповіла, як нудно було їй вчитися, а з усіх предметів вона уподобала тільки те, що вважала за потрібне: танці, музику і французьку мову.

Стара пані зауважила, що вчили погано, а гроші брали хороші. Панночка заспівала своїм срібним голосочком, а потім попросила зовсім розчулену бабусю купити їй модних гарних убрань. Стара пообіцяла виконати її прохання:

— Ти в мене будеш царівна над панночками!

 

III

 

Стара пані підвела панночку до дівчат, щоб вона вибрала собі одну з них до послуг. Та вибрала Устину. Дівчата зажурились, побоюючись за подругу, бо панночка була дуже непривітна.

Устина заспокоїла їх, кажучи, що від долі не втечеш, а втім, як воно буде, ще невідомо. Сама ж дівчина задумалась.

 

IV

 

І Увечері Устину покликали розбирати панночку. Зайшовши до неї, вона побачила, що панночка стоїть перед дзеркалом і все з себе зриває. Вона сердито запитала дівчину, де та бігала, і поки Устина її розбирала, весь час нетерпляче покрикувала на неї.

Потім кинулась на ліжко, наказала роззувати, а дізнавшись, що її нова служниця не вміє завивати волосся, скрикнула: «Яка ж вона дурна!» — і відіслала геть.

Прийшла Устина від панночки, а дівчата стали запитувати, яка ж вона. Устина сказала їм про себе, що дурна, бо не вміє «кіс ізвивати».

 

V

 

Другого дня панночка проснулась рано—ранесенько, прибралась, обійшла все подвір’я, садок і стала питати свою бабусю, коли вже вони поїдуть у гості або коли гостей до себе запросять.

Стала стара пані готуватися до гостей. Дістала зі скринь оксамити та шовки, стали країти та приміряти на панночку. А вона така радісна та весела, і все бігає до дзеркала та любується.

Бувало, сидять вони разом зі старою та говорять про те, як панночку віддадуть за князя чи за графа. Панночка зітхала, що й досі в них нікого не було, а стара пані сказала їй, щоб зачекала, бо невдовзі «наїде такого, що й не потовплються».

 

VI

 

Нарешті гості з’явились. Одні з двору, а другі у двір. Челядь пані клопоталась з ранку до вечора, вслуговуючи цим панам. А пани весело гуляли: реготалися, танцювали, їли, пили.

Паничі все біля панночки увивались. Всіх паничів вона добре приймала, для кожного знаходила ласкаве слово. І так їздили вони кожного дня. Чи вона їм вже так сподобалась, чи просто не було більше чим розважатись.

 

VII

 

Потроху панночка усе переводила на свій лад — життя і господарство.

Бабусі своїй наказала нічого не робити, не плести, бо ще подумають, ніби вона прислужниця.

Убрала її в чепчик з рябенькими стрічками і посадовила в крісло серед кімнати. Приїдуть гості — стара пані мусить їх вітати.

«Стара вже світом нудить, а панночка втішається:

— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!»

 

VIII

 

Дівчат всіх посадила гаптувати і сама стала їх вчити. І все перевіряла, чи вони шиють. З кожним днем панночка ставала сердитішою.

Устина чимало від неї натерпілась: усе панночці не до вподоби; вона бідну служницю і щипає, і штирхає, і шпильками коле, і водою зливає.

Одного для чекали полкових (офіцерів) з міста. Підмели двір, у будинку прибрали. Устині треба було зачісувати панночку, і вона ніяк не могла їй догодити. Била її панночка, лаяла, обіцяла на шматки розірвати, а потім схопила за шию і трохи не задушила. Дівчина знепритомніла і впала біля яблуні. Коли прийшла до тями, побачила навколо себе білих, як крейда, дівчат. Панночка одкинулась на стільчику й плаче, а стара пані щосили лає Устину: як вона насмілилась розгнівати панночку.

Дівчата занесли Устину в хату і стали оплакувати свою гірку долю.

 

IX

 

Цілу весну напували Устину теплим молоком, поки вона одужала. Усіх погнали на панщину. У хаті було прохолодно й тихо.

Увечері приходили з панщини втомлені люди, інколи хто-небудь співав сумної пісні.

Дівчата, зайшовши до Устини, розповідали, що діялось надворі: то одну зі служниць били, то іншу, і кожна чекала своєї черги.

Казали, що панночка запитувала й про Устину: «Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані?»

 

X

 

Одного ранку Устину покликали до панночки. Ледве дійшла вона до будинку. А на порозі її зустріла панночка.

— Чого се ти ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула…

І вона стала кричати так, що страшно було на неї дивитись.

Тільки щось було їй не так, відразу бігла до старої пані і говорила, що її не слухають, не шанують, та ще й плачуть. Після цього й стара стала всіх лаяти та карати.

 

XI

 

Трохи спокійніше ставало тільки тоді, коли приїжджали паничі. Панночка виходила до них така привітна й мила, що не пізнати. Вони за нею упадали, а вона між ними мов перепеличка звивалась.

Спочатку стара пані тішилась своїми гостями, потім їй це набридло, бо почали вони між собою сваритися. Аж під осінь паничі зникли, бо прийшла « панноччина доля ».

 

XII

 

Почав щодня вчащати до панночки полковий лікар. Він був тихий, привітний, навіть і на панича не схожий. Раніше панночка вже чула про нього: приїжджі панночки казали, що цей красень дуже гордий і на жодну з них не хоче й дивитися.

Панночка вмовила стару пані запросити лікаря до них через полкових, які часто бували в маєтку. Полкові обіцяли привезти лікаря.

 

ХІІІ

 

Чекаючи гостей, панночка гарно вбралась. А стара все бурчала, що не потрібна їм така «голь», та панночка наче цих слів не чула. Приїхали полкові без лікаря, сказали, він дякував за ласку, але не мав часу прибути, бо в нього було багато хворих.

Того ж тижня захворіла панночка, охає, стогне. Стара злякалась, послала по лікаря. Панночка прибралась якнайкраще і стала чекати лікаря в ліжку.

Приїхав, подивився, розпитав. Сказав, що завтра знову навідається. А коли стара пані запитала панночку: «Що, як лікар? Показався як?», то та відповіла: «Гордий,— каже,— такий, як пан вельможний… І що він собі думає!»

Лікував—лікував її лікар та й закохався, покохала його і панночка. Паничі почули про це і зникли.

А панночка стала просити бабусю:

«Як ви мені, бабюсю, на перешкоді станете — умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»

Стара тільки охала.

 

XIV

 

Панське подвір’я спустіло. Панночка нікого не лає, не б’є, сидить та думає. Тільки сонечко підійметься, лікар вже й під’їжджає до двору. Цілий день просиджував біля неї.

От уже сватає він панночку. Стара стала журитися.

— Я ж сподівалася тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

Але панночка відповідала, що якби він був багатий, то вона б вже давно за нього вийшла. Нікого кращого для неї не було й не буде.

Стала панночка сумувати, і коли це помітив молодий, сказала тому, що боїться людського глумління з їхньої вбогості, якщо вони поберуться.

Та й заплакала. Він намагався її заспокоїти, а потім обоє почали журитись.

 

XV

 

Любила вона його, мабуть, та якось не по-людськи. Вихвалялась перед іншими панночками своєю владою над закоханим в неї лікарем, комизилась, трохи не знущалась з нього. А він терпів усі її примхи, догоджав їй, перепрошував, благав, ледь не плакав.

Стара пані тим часом напитала, що в онуччиного нареченого є хутір не дуже далеко за містом, який дістався йому у спадок від бездітної тітки. Панночка дуже зраділа цій звістці.

«Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його,— хуторець вітають!»

 

XVI

 

На Різдво відбулися заручини. Багато гостей наїхало. Панночка була дуже весела, а він ходив і очей з неї не зводив. Гуляли до самого ранку.

Як тільки наречений і гості пішли з двору, панночка стала плакати і нарікати на свою «сирітську долю».

Стара почала заспокоювати онуку, пообіцявши віддати їй все своє майно. Панночка відразу заспокоїлась і кинулась цілувати бабусю та дякувати їй.

Коли приїхав наречений, вона радісно повідомила його, що бабуся дає їм Дубці. Він спокійно вислухав цю новину і сказав тільки, що коли вона радіє, то й він рад.

 

XVII

 

Повеселіла панночка, стала готувати свій посаг, сама до всього бралась. Навезли з міста шевців, кравців, панночка усе купує та складає. Не було покою і слугам: «…кому, каже, весілля, а курці — смерть!»

На весілля панів наїхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цікаві панночки розглядали посаг і дивувалися з усього. Ледве вже їх всіх збулися.

 

XVIII

 

За такими клопотами Устині не вдалося попрощатись як слід зі своїми подругами. Тільки встигла обійняти старих і малих.

Молодий приїхав на четверику вороних коней. Візником був плечистий вусатий чоловік.

Пани сіли у візок, а Устину посадили ззаду. Візок рушив, надворі був сильний мороз, верби стояли в інії. Дівчата вибігали на вулицю, прощаючись з Устиною. Коні бігли швидко, зникло село, і розкинулась перед дівчиною «безлюдная дороженька».

 

XIX

 

Незабаром приїхали до міста. Пан звелів зупинити коней коло заїзного двору і повів молоду у кімнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неї гукнув: «Гей, хорошая, вродливая!» Дівчина здригнулась, а потім пізнала візника. Він був чорнявий, а зуби мав білі—білі, як сметана. Назар (так звали візника) запросив Устину разом пообідати, та вона побоялась піти без дозволу пані.

 

XX

 

Довго довелося сидіти Устині, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину і сказав, щоб пішла обідати. Але пані не хотіла чекати. Пан доказував, що дівчина змерзла і голодна, а пані одказала: «…вони до цього звичені». Пан розгубився та, трохи посперечавшись з дружиною, змушений був сісти біля неї у візок. Довго вони розмовляли між собою, а ще довше потім мовчали.

 

XXI

 

У сутінки доїхали до хутора. У хатах де-не—де світилось. Під’їхали до будинку. На рундуці стояли люди із світлом і хлібом святим. Вони поклонилися і вітали молодих.

Але пані не подобалась така зустріч. Вона вихопила у когось із рук свічку і прожогом кинулась у двері. Люди відскочили від тих дверей, нічого панові й не одмовили.

Пан засмучений пішов у дім.

Кімнати були невеликі, але гарні й чисті. Пані почала плакати та дорікати чоловікові, що в нього люди запанібрата зі своїм паном, всміхалися до неї, трохи не кинулись її обнімати. Вона ридала, а чоловік її заспокоював.

— Гляди ж,— каже пані,— як ти не будеш по—моєму робити ,то я вмру!

—  Буду, серденько, буду!

 

XXII

 

Устина пройшла по всіх кімнатах, роздивлялась, але нікого не побачила. Дівчина вийшла на рундук, стала дивитись на зорі, коли хтось до неї привітався: «Здорова була, дівчинонько!» Устина оглянулась і побачила високого парубка, який стояв і всміхався. Потім спитав, чому вона тут стоїть, мабуть, не знає, куди йти. Устина відповіла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась і пішла до будинку. У відповідь вона почула:

— Бувай здорова, серденько!

 

XXIII

 

Пани ходили по покоях, а молода у кожний куток заглядала і все намагалась по-своєму влаштувати. Чоловік їй не суперечив. Потім пан гукнув бабу, яка була в нього прислугою, але та чомусь забарилась. От пані і стала йому дорікати: мовляв, які вони в нього порозпушувані. Потім покликала Устину, але дівчина відразу з’явилася, бо була у сусідній кімнаті.

 

XXIV

 

Тут до кімнати тихенько увійшла старенька бабуся, аж до землі згорблена; на її зморщеному обличчі ясніли тільки чорні очі. Вона вклонилась пані і спитала пана, чого йому треба.

Пані аж з місця зірвалась, побачивши таку сміливість. Бабуся спокійно відповіла панові, який спитав, де вона була,— пояснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, побоюючись гніву дружини, все ж не наважився налаяти стару служницю і тільки запитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але пані відмовилась вечеряти і вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й він не буде вечеряти, і суворо наказав старій, щоб йому не доводилось її шукати. Втім вона так спокійно одмовила «Добре, паночку!», що він відразу вгамувався.

Бабуся вклонилась і пішла собі.

 

XXV

 

Пан ходив по кімнаті, а за стіною плакала пані. «Чого вона плаче?» — сумно промовив він до себе. Потім пішов до неї, цілував, вмовляв чималу годину, поки перестала. Вечеряти вона все ж таки відмовилась, бо їй не сподобались слуги пана. На її думку, вони поводились із ним, немов родичі.

 

XXVI

 

Сиділа Устина в дівочій і думала про те, як тепер дівчатам добре живеться без її панії. А самій було дуже сумно, бо опинилась у чужій стороні.

Аж ось хтось постукав у вікно. Вона попричиняла всі двері, щоб пани не почули, і спитала:

— А хто се тут?

— Я, дівчино—горличко.

Устина сказала, що, мабуть, віконце переплутали, але парубок відповів, що він не помилився. Відхилилась Устина від вікна, бо боялась, що пани їх почують, а парубок знову: «Дівчино! Дівчино!»

Тут хтось підійшов і спитав, чому це Прокіп стоїть попідвіконню і не йде вечеряти.

 

XXVII

 

Хтось зайшов у сіни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дівчина подякувала і сказала, що піде спитає пані, чи звелить вона іти.

Пани сиділи укупці і говорили між собою веселенько. Коли Устина увійшла, пані сказала:

—  Чого сунешся?

Дівчина попросила дозволу піти повечеряти. Пані відказала:

— Іди собі — вечеряй!

 

XXVIII

 

Пішла Устина через двір із бабусею. Увійшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого і жінку його. У печі палав вогонь. На полицях сто-

яли миски — зелені, червоні, жовті, наче каміння дороге. Усе таке було чисте, прибране, веселе.

Запросили до столу. Дівчина сіла, озирнулась і побачила, що з кутка на неї задивився той парубок.

Дуже славна була молодиця Назарова. Звали її Катрею, була вона білявенька, мала голубі очі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. Вона встигала і коло столу, і коло печі, і дитину колихати. Катря поставила на стіл галушки.

Назар моргнув на Устину.

—  Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

 

XXIX

 

Чомусь Катря була сумна. А Назар сидів та пустував, поблискуючи своїми білими зубами.

Бабуся почала допитуватись у дівчини, чи давно служить при молодій панії, а молодичка сказала, що пані дуже гарна. Стали розказувати про те, який їхній пан хороший, нікого ніколи не скривдив. Люди хотіли, щоб і пані була такою. Сподівались на Бога.

Молодичка запитала:

— Дівчино! Лиха наша пані молода?

— Недобра!

—  Господи милосердний! — крикнула.— Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною:— Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Катря гірко заплакала. Чоловік її заспокоював:

— Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

Парубок сидів за столом і нічого не говорив, тільки поглядав на Устину.

 

XXX

 

Повечерявши, побігла Устина в будинок і почула:

—  На добраніч, дівчино!

—  На добраніч вам! — одказала та й ускочила в сіни.

Зайшла до кімнати, а серденько так і б‘ється. Стала думати, чому це до неї отой парубок чіпляється. А який же він хороший! Невідомо, чого душа її бажала: щоб парубок під вікном з’явився, чи щоб не приходив.

 

XXXI

 

Минули тиждень, місяць, півроку. Ніби в хуторі тихо, спокійно. Але якби хто поглянув, то побачив, що люди прокидались і лягали плачучи. Всі тяжко працювали, всім молода пані знайшла «роботу тяжку», «лихо пекуче». Навіть каліки та малі діти в неї не гуляли. І все це супроводжувалося таким доріканням та гордуванням, що будь—яка справа здавалась каторгою.

Пані була наче стоока, скрізь все бачила. А коли погляне на кого, то здається, що серце рукою здавило.

Пани—сусіди усе її вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна.

Люди спочатку надіялись на пана, а потім побачили, що надія ця марна.

«Сказано: добрий пан, не б’є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати, та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і наче і сам людей лає:— А щоб вас! а бодай вас!., от уморять мені друга!»

Назар назвав пана квачем і зареготав на всю хату. Катря ж дитину візьме на руки і плаче—плаче.

Прокіп теж дуже журився. Усе про щось думав із Устиною вже не жартував. Але одного разу взяв дівчину за руку, пригорнув і поцілував.

 

XXXII

 

Усі змарніли, зів’яли, тільки бабуся не змінилася. Як на неї не кричала пані, вона ходила спокійна, навіть велична.

Людям жилося сумно, не чути було сміху, голосу людського. У двір ніхто не приходив, хіба що за ділом.

Якось Устина бігла з вечері, аж тут перед нею з’явився Прокіп і почав допитуватись, чи любить вона його. Потім обійняв дівчину, приголубив, поцілував, і все лихо забулось. Зайшла до будинку, а пані каже: «Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

 

XXXIII

 

З того часу Устина і Прокіп стали щовечора зустрічатись, бо вдень можна було тільки поглянути одне на одного і розійтись.

—  На лихо ви покохались! — каже, було, Катря. А бабуся говорила:

— Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

 

XXXIV

 

Пані ставала дедалі лютіша та зліша. Як тільки Устина трохи спізниться чи забариться, одразу починає її лаяти. Спочатку дівчина через це тяжко тужила, а потім все їй стало байдуже. Мовчки поплаче, витре сльози і знов весела. Нікому не скаржилась, знаючи, що ніхто не допоможе. Прокіп ходив, «наче ніч темна».

Раптом занедужала дитина у Катрі, а молодиці треба було і їсти зварити, і на городі упоратись. Бабуся їй в усьому допомагала, дитину до неї виносила, щоб Катрі було легше. Жінка все хотіла догодити тій пані. Якось заснула вона біля колиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва. Дуже побивалася Катря за дитиною. Назар намагався заспокоїти її, та і сам став невеселий. Після цього Катря зовсім занедужала. «Не то щоб робити, вже й по світу ходить нездужає».

Пані почала дорікати, що вона нічого не робить, і загрожувати їй, а жінка одказала: «Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із’їжте тепер!»

 

XXXV

 

Пані погнала Катрю на панщину. Пан нишком дав їй карбованця, та Катря його не взяла, і гроші впали на землю. Ніхто до них не доторкнувся, поки пані побачила і взяла, дорікаючи панові, що це, певно, він «гроші сіє». Пан нічого не одказав, тільки почервонів.

Катря не схотіла на світі жити. Щось із нею зробилось після наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а потім і втопилась.

Пан зажурився, а пані його переконала, що Катря була навіжена. Після цього обидва заспокоїлись.

 

XXXVI

 

Пани з міста привезли москаля за куховара. А він був якийсь чудний. Зварить панам їсти, сам пообідає, ляже на лаві та свистить, а потім заспіває тоненьким голоском. Іноді спитає, чи бито, а тоді додасть: «На те служба!»

Назар теж змінився. Жартував, але вже не так.

Пані кухаря дуже хвалила, бо він перед нею стояв, вистромившись як стріла. Кланявся їй низенько і йшов собі на лавку. Устині говорив, щоб не горювала: на те вона й служба.

Одного разу Прокіп не витерпів і сказав:

— Воли в ярмі, та йті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! Не така в мене вдача! — Я так: або вирятуйся, або пропади!

—  А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар.— Мандрівочка — рідна тіточка.

Москаль скрикнув, що коли спіймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть і не спіймати.

 

XXXVII

 

Померла стара пані. їй дуже не хотілося вмирати, вона все святе письмо читала та молитви, свічки ставила. Одного разу дівчинка не догледіла, і погасла свічка, так її за це висікли:

— Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!

 

XXXVIII

 

Молода пані дуже сумувала і плакала за старою. Вона стала доказувати чоловікові, що її тепер обдеруть як липку, а надії на нього у неї немає. «Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо… Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не псуй мені людей». Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Пані хотіла, щоб коли народиться дитина, кумом у них був тільки полковник. Пан згодився. Та ЇЇ докори і нарікання довели його до того, що він заплакав. Пані стала цілувати, втішати чоловіка. Сказала, що любить його і досі, але ж треба не тільки сидіти вкупці, а й хазяйнувати.

Уранці пан поїхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом.

 

XXXIX

 

Народився у панії син. На хрестини наїхало багато гостей. Приїхав і кум— полковник. «Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору».

Устина вийшла до Прокопа, аж ось іде веселий пан. Прокіп підійшов до нього і каже:

—  Пане, оддайте за мене дівчину!

— Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.

— А пані? — каже Прокіп.

Пан наказав, щоб взялись за руки і йшли за ним. Зайшли до кімнати, де було повно гостей. Пані глянула на Прокопа з Устиною і відвернулась.

Прокіп став кланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, і просив її також не боронити:

— Дав нам Господь щастя,— нехай і вони щасливі будуть!

Пані все мовчала і кусала губи. Допомогло тільки втручання полковника та інших гостей, які всі визнали, що пара дуже хороша і треба їх одружити. Пані змушена була згодитись.

Прокіп з Устиною вийшли за поріг і кинулися похапцем вінчатися, поки пані їх не розлучила. Дуже вона потом гнівалась на пана і сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неї був Прокіп.

 

XL

 

Устина залишилась при панії. А вона все їй дорікала, глузливо запитуючи, чи покращало у заміжжі. Коли сходилися удвох із чоловіком, забувалось усе лихо. Але Прокіп ставав дедалі хмурнішим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше біду перебути. Він погоджувався з нею і усміхався, а вона відчувала себе щасливою, якщо вдавалося розговорити і розважити коханого.

 

XLІ

 

Так жили до осені.

Одного дня трусили в садку яблука. Прокіп був на яблуні, а Устина з бабусею збирали в коші. Бабуся притомилась і сіла відпочити. Аж ось побачили дітвору, яка стояла під тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчикові. Зненацька з’явилась пані і гримнула на бабусю:

— Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійка!

—  Я — злодійка?! — вимовила стара… Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.

Бабуся виправдовувалась тим, що пан ніколи не боронив пригощати дітей і сам обділяв яблуками, адже «Бог для всіх родить». І хіба пані мало того, що вони назбирали?

Від цих слів пані ще більше розлютилась. Вона вчепилась старій у плече, штовхала її, а потім щосили вдарила по обличчю.

Бабуся захиталась. Устина кинулась до неї, а пані вчепилась їй у коси. Прокіп гримнув на пані: «Годі, пані, годі!» — і схопив її за руки. Вона почала несамовито кричати, позбігалися люди, прибіг і сам пан. Слухаючи крики і скарги дружини, пан теж ошаленів і кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався:

—  Не підходьте, пане, не підходьте! Пані заверещала:

— У москалі його, у москалі!.. Тепер і притому городі; зараз і вези його! Пан наказав зв’язати Прокопу руки.

Той не пручався, сам руки простяг, навіть всміхнувся. А Назар гукнув до Устини:

—  Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще,— не знаю…

 

XLII

 

Прокопа повели в хату, куди прийшла і Устина. Він сказав дружині, що вона тепер буде вільна, а на волі ніяке лихо не страшне. Під’їхав візок, повели Прокопа. Устина сіла до нього на візок, в чім була, і їх повезли до міста. Бабуся благословила обох. Добре, що пані не побачила, а то б не пустила. Приїхали в місто, зупинились біля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидів поруч і заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже ніхто не міг розважити.

Нарешті вивели Прокопа. «Серце в Устини замерло, а він був веселий, як на Великдень…»

 

XLIII

 

Залишилась Устина з чоловіком у місті. Доручили навчати Прокопа військовій науці одному москалеві. Підійшли вони до нього, вклонились і дали трохи грошей. Пішла за місто погуляти, а чоловік все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи відчуває, що вже вільна душа.

Знайшли хату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирішила Устина піти поденно працювати, бо не було в них грошей, та й всі її речі залишилися у панів. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату і перебрались до неї.

 

XLIV

 

Хазяйка була старенька, але привітна і дуже говірка удовиця. Все розповідала, ідо сама залишилась, як билинка в полі. Коли молоді сиділи любенько удвох, то вона плакала і над ними. Боялась тільки дядька—москаля, який було зайде та гримне на неї.

Рано—вранці йшла Устина на поденщину. Поверталася пізно. В руці тримала гроші і тому весела поспішала додому.

На дорозі зустрічав її чоловік, любо брав за руку і лагідно запитував, чи дуже втомилась.

 

XLV

 

Якось сиділи вони з чоловіком увечері. Коли хтось у двері постукав. Це був Назар, який втік від панів. Зайшов, привітався. Москаль став крутитись і поглядати на двері, але Назар, помітивши це, сказав, щоб він не цурався і не пробував його піймати, бо це однаково, як ловити вітра в полі.

На запитання Устини, що там у них на хуторі, Назар відповів:

— На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе тихенько, кланялась їм.

Хазяйка запросила до вечері, і Назар поставив на столі пляшку горілки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стіл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя і сказав:

—  Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці!.. Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки—добра не знаєш — вік вікуєш під палкою… Отак живи! Без роду, без плем’я, без привіту, без совіту — на всіх розкошах!

Москаль пив горілку, сміявся, а в самого сльози котились. Потім упав на лавку і заснув.

Назар став прощатися і дав Прокопові п’ять карбованців, сказав, що це братерські, а не панські гроші — ними не зажуришся.

Назар пішов від них, кажучи: «Тепер я вільний хоч на півроку, з собаками не піймають».

Тільки його й бачили.

 

XLVI

 

Життя було нелегке, але любе. Устина і Прокіп легко зітхнули, робили, що хотіли, нікого не боялись. Устина раділа з того, що заробляла гроші на себе.

Настала весна. Пройшла чутка: москалі виходять у похід. Прокіп заспокоював дружину, доводив їй, що вони розлучаються не навіки — він повернеться, і обоє будуть вільні. Пішли молодята в хутір прощатись. Панів вдома не було, зустріла їх одна бабуся. Устина обіймала її, як матір рідну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклі.

Поблагословила вона їх обох, мов дітей рідних. Попрощалися і пішли, довго ще обертаючись. Бабуся стояла на порозі, а навкруги було тихо, сонячно й ясно.

 

XLVII

 

Провела Устина чоловіка аж до Києва. У Києві залишилась служити, а Прокіп із військом пішов кудись на Литву.

Чоловік наказував Устині не плакати.

Пройшло сім років, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селі всі люди живі. Про Назара нічого не чути. Устина служить і заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вільна, так на душі полегшає.

Свого чоловіка Устина не забуває ні на хвилину і все його згадує, як він її із пекла визволив.

«Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»

 

 

  XXXV

      Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.

      Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, – і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.

      – Се, певно, ти гроші сієш? – каже на пана. – Ой, боже мій, боже мій!

      Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.

      А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.

      Пан дуже зажурився; а пані:

      – Чого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє…

      – І справді, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було!

      Навіжена та й навіжена… Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі…

      

      XXXVI

      Згодили якось москаля з міста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на лаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! – дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; тільки, було, спитає: “Сьогодні бито? – та й додасть: – Іначий і не можна: на те служба!”

      Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартує:

      – Коли б мені хоч один день хто послужив, довіку б згадував!

      Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї: “Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур‘яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося…” Такеньки усе чисто одбубонів і дожидає, що пані йому одкаже; сам тільки очима луп-луп!..

      А пані йому раз по раз:

      – Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти гляди в мене, – не розледащій між моїми вовкодухами.

      – Ніколи того не всмію, ваше високоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з хати, та на лаву – і знов свище.

      – Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви…

      – Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось… На службі втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

      Та тільки ухнув.

      – А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, боже!

      Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.

      – Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокіп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!

      – А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. – Мандрівочка-рідна тіточка.

      – Піймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Піймають – пропав!

      Що там у кого було на серці, а всі засміялись.

      – Нe кожний копитан швидкий удасться, – каже Назар, – інший побіжить, та й спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?.. Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку… ‘

      Та все пани, та все дуки… – заспівав, як у дзвін ударив.

      

      XXXVII

      У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, – веліла дівчинку ту висікти: “Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!”

 

Завдання  Випишіть із тексту дієслова. Визначте час.

 

*Завдання Із поданими дієслівами складіть речення

 

Ходити, сміятися, пити, переходити, плакати, спати, готувати, оглядати, лікувати, виробляти, вимірювати.

 

 

Тестові завдання

 

1. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A.   сонце;

B.   читати;

C.   добрий;

D.   хірург;

E.    червона.

2. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A.   писати;

B.   стоматолог;

C.   олівець;

D.   старанний;

E.    фармацевт.

3. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжиті в неозначеній формі.

A.   спочивати, митися, митимусь, читати;

B.   йти, спішити, посміхнутися, проспівана;

C.   сіяти, засіяти, засіяно, висіяти;

D.   спати, сидіти, висидіти, бігти;

E.    прагнути, прагнутиму, принести, приносити.

4. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжиті в неозначеній формі.

A.   стояти, журитися, сміятися, стати;

B.   розквітати, розквітнути, розквітнули, розквітну;

C.   достигати, молодіти, старіти, старітиму;

D.   любити, розлюбити, бажати, бажано;

E.    прагнути, прагнутиму, принести, приносити.

5. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито у теперішньому часі.

A.   стояла;

B.   буду спати;

C.   пишу;

D.   складала;

E.    бігала.

6. Вкажіть рядок, у якому  дієслово вжито у теперішньому часі.

A.   стою;

B.   буду писати;

C.   говорила;

D.   складала;

E.    носитиму.

7. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжито у минулому часі.

A.   він повечеряв, вона повечеряла, вони повечеряли;

B.   я говорив, ти говорила, ми говоритимемо;

C.   він лікував, вони лікували, ми будемо лікувати;

D.   він купував, вона купуватиме, вони купують;

E.    він лікував, вона буде лікувати, ми будемо лікувати.

8. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжито у минулому часі.

A.   він писав, вона писала, вони писали;

B.   він готував, вона готуватиме, вони будуть готувати;

C.   він розумів, вона розуміла, вони розуміють;

D.   він сидів, вона сиділа, вони будуть сидіти;

E.    він повечеряла, вони повечеряли, він буде лікувати.

9. Вкажіть рядок, у якому є дієслово недоконаного виду.

A.   намалював;

B.   поїв;

C.   подивився;

D.   написав;

E.    малювати.

10. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова доконаного виду.

A.   запросити, взяти, дати;

B.   брати, взяти, дати;

C.   дарувати, подарувати, думати;

D.   говорити, сказати, подивитися;

E.    готувати, приготувати, сказати.

11. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито в майбутньому часі.

A.   буду носити;

B.   несу;

C.   носить;

D.   носив;

E.    носили.

12. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито у майбутньому часі.

A.   мию;

B.   мила;

C.   мили;

D.   миє;

E.    митимуть.