ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ЯК НАУКА ТА ЇЇ МІСЦЕ В СУЧАСНІЙ СТРУКТУРІ МЕДИЧНИХ НАУК, ВЧЕННЯ ПРО ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИЙ ПРОЦЕС. КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ. .
Сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.
Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.
Основним об’єктом епідеміології служить епідемічний процес, тобто поширення інфекційних хвороб серед людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.
На основі вивчення закономірностей виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом синтезу методів соціальних, біологічних і медичних наук.
У минулому епідеміологія значною мірою була споглядальною наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно емпіричний характер. Сьогодні вона має у своєму розпорядженні добре розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними хворобами та їх розповсюдженням.
Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.
ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕС
Будь-який живий організм, у тому числі мікроб, може існувати лише за умови постійного відтворення себе в нових поколіннях, що приходять на зміну одне одному. Впродовж еволюції живого світу багато видів мікроорганізмів (бактерії, віруси, гриби, найпростіші та ін.) пристосувались до життя в організмі людини або тварини, де вони знайшли необхідні умови для росту і розмноження. Але їх біологічний хазяїн є смертним. До того ж перебування патогенного мікроба в організмі людини чи тварини не байдуже для останніх, може спричинити хворобу і навіть загибель. Тому організм, у якому поселився хвороботворний мікроб, старається застосувати до прибульця сили, які б його нейтралізували або й знищили. Іншими словами, між макро- і мікроорганізмом відбувається постійна боротьба, в якій кожна сторона має власні інтереси. У цій взаємодії макроорганізм виробляє імунітет, тобто специфічний захист від мікроба-паразита, і переважно від нього звільняється. Все це диктує патогенному мікробу потребу періодично змінювати біологічного хазяїна, якого він використовує фактично як поживне середовище для відтворення свого виду.
Будь-який епідемічний процес можна собі уявити як безперервний ланцюг з трьох основних ланок – джерела збудника інфекції, механізму передачі та сприйнятливого організму, що послідовно відтворюються (мал. 1). Розмножившись у макроорганізмі, який фактично стає на якийсь час джерелом збудника, патогенний мікроб за допомогою певного способу (механізму передачі) передається іншому сприйнятливому до нього організму, і цей останній стає новим джерелом.
Зазначені три ланки епідемічного процесу є водночас і його рушійними силами, без яких він не може існувати.
Джерело збудника інфекції
У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (тобто патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини і тварини, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.
Залежно від джерела усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.
При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи здоровий заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А – це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання. При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.
Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії, сальмонельозі; кашель, чхання – при кашлюку, кору, грипі. У разі гострого перебігу хвороби завдяки наростанню опірності (вироблення імунітету) організм звільняється від збудника ще до клінічного одужання, а іноді (грип, кір) й раніше. При хронічній формі інфекції відбувається безперервне або періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається з очищенням організму від збудника. Іноді виділення патогенного мікроба триває весь період реконвалесценції або й довше.
Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм. Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно, становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.
Розрізняють три категорії заразоносійства: 1) здорове (без попереднього захворювання); 2) реконвалесцентне; 3) транзиторне. Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини, менінгококової хвороби, поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний, інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв. Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі. Реконвалесцентне носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання. Ще менше епідеміологічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації. Збудника вдається виділити одноразово.
Особливе епідеміологічне значення мають хворі або носії, які своєю професійною діяльністю пов’язані з виготовленням, обробкою, транспортуванням чи реалізацією у торговельній мережі харчових продуктів і питної води (працівники закладів харчової промисловості, їдалень, продовольчих магазинів, комунальної служби тощо) або контактують з дитячими групами (вихователі дитсадків, будинків дитини, шкільні вчителі та ін.). Зрозуміло, що одна така особа (декретований працівник) може заразити немало людей і навіть стати причиною спалахів інфекційних хвороб.
Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх (сільськогосподарських) і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в людському колективі способи передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують. Лише деякі інфекційні хвороби, що існують у природі як зоонози, можуть певний час розповсюджуватись у людському середовищі без участі тварин (наприклад, легенева форма чуми). Але відносно швидко цей епідемічний процес затухає, а тому не може забезпечити збереження збудника як біологічного виду.
Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою і дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розробки туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, використання території і приміщень, забруднених хворими особинами. Такі зараження часто носять професійний характер (наприклад, бруцельоз у чабанів).
Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни (щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника інфекції при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін. При деяких інфекціях джерелом можуть бути хижі ссавці (наприклад, вовки і лисиці при сказі) або птахи (при орнітозі та сальмонельозі). Зараження людини відбувається різними способами, як зазначеними вище, так і внаслідок укусу твариною або через кровосисних комах.
Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати і навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени, лістеріозу, меліоїдозу, а також Bac. Сereus, що спричиняє кишкові інфекції. Спори цих мікробів можуть десятиліттями зберігатися у ґрунті, а в теплу пору року при високій вологості навіть проростати у вегетативні форми. При погіршенні умов вегетативні форми знову переходять у спори. Отже, ґрунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву сапронози.
Механізм передачі інфекції
Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) – властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових. Заразність інфекційної хвороби характеризується індексом контагіозності. Цей епідеміологічний показник позначає кількість захворілих на 100 чутливих до конкретної хвороби осіб, які були в контакті з джерелом збудника. Індекс контагіозності вимірюється у процентах або десятковим дробом (при цьому 100 контактних приймають за одиницю).
Передача збудника від джерела антропонозної або зоонозної інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів: 1) виділення із зараженого організму; 2) перебування у довкіллі; 3) проникнення у новий організм. При сапронозах, як зрозуміло, перший етап відсутній.
Механізм передачі, до якого найкраще пристосувалися збудники різних інфекційних хвороб, безпосередньо залежить від локалізації їх в ураженому організмі, яка при різних хворобах суттєво відрізняється.
При локалізації збудників у кишечнику їх виведення може здійснитися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з харчовими продуктами або водою. Такий механізм передачі називається фекально-оральним.
Збудники, що локалізуються на слизових оболонках дихальних шляхів, потрапляють у повітря (при кашлі, чханні, голосній розмові і т.п.), зберігаються в ньому короткий час у крапельках аерозолю або на частинках пилу і попадають в організм людини при вдиханні. У цьому випадку механізм передачі називають крапельним.
У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв’язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи (воші, блохи, комарі та ін.). Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного.
Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним .
Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один – вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму.
Перераховані механізми передачі збудників інфекційних хвороб реалізуються за допомогою конкретних факторів – різноманітних елементів довкілля, які забезпечують перенесення збудників від джерела до сприйнятливого організму. Сукупність таких факторів складають певні шляхи передачі інфекції, які при різних інфекційних хворобах можуть суттєво відрізнятись.
Фекально-оральний механізм зараження найчастіше здійснюється водним і харчовими шляхами.
Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо. Частіше усього забруднюються відкриті водойми. У систему водопостачання збудники проникають у випадку пошкодження і негерметичності труб, засмічення оглядових колодязів, перебоїв у подачі води.
Люди заражаються при вживанні такої води для пиття або приготування їжі, при випадковому заковтуванні під час купання і т.ін. Такий шлях властивий кишковим інфекціям.
Масштаб заражень залежить від того, відбулося забруднення води одноразово (або протягом короткого часу) чи були повторні забруднення, яка кількість людей спожила її.
Трапляються випадки поширення збудників інфекційних хвороб за течією рік. При цьому спалахи з’являються послідовно в декількох населених пунктах, що розташовані за плином ріки і використовують річкову воду без очищення.
Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції – один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій.
Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування. У харчових продуктах деякі збудники здатні розмножуватись і накопичуватися (наприклад, сальмонели у м’ясі та молоці). Слід зазначити важливе значення у поширенні деяких інфекційних хвороб молока і сметани, позаяк вони широко використовуються без термічної обробки, мають рідку консистенцію, що сприяє розподілу збудника по всьому об’єму продукту.
Зараження може відбутись через м’ясні продукти, рибу, яйця і різні страви з них. Продукти тваринного походження можуть забруднюватись як за життя інфікованої тварини, коли збудник проникає у її м’язи чи внутрішні органи, так і посмертно (через забруднені руки і знаряддя різника або кухаря під час забою і розробки туші; при контактуванні чистих продуктів із контамінованими збудником як безпосередньо, так і через тару, посуд; можлива передача збудників з ґрунтом, водою, виділеннями гризунів, мухами і тарганами). Певну епідеміологічну небезпеку несуть овочі, кондитерські вироби.
Для «молочних» спалахів інфекції характерний раптовий підйом захворюваності зі швидким наступним зниженням, ураження населення території, що постачається молоком з певного господарства або магазину. Захворюють переважно ті, що спожили непряжене молоко (часто діти). Велика концентрація збудників у молоці призводить до важких захворювань.
Передача збудників інфекційних хвороб через ґрунт при кишкових інфекціях може здійснюватися таким ланцюжком: фекалії хворого чи носія – ґрунт – овочі – сприйнятливий організм людини; або: фекалії хворого чи носія – ґрунт – вода відкритих водойм – сприйнятлива людина.
В окремих випадках фекально-оральний механізм реалізується через брудні руки, деяких комах (механічне перенесення патогенних мікроорганізмів мухами, тарганами, мурашками), предмети побуту, що використовуються для пиття, їжі, куріння, купання тощо.
При крапельному механізмі передачі струмінь повітря, яке видихує хворий чи носій, захоплює частинки слизу, що вкриває дихальні шляхи (а з ним і мікробів), і виводить їх назовні у вигляді аерозолю. Найбільша кількість частинок аерозолю утворюється при чханні, менша – при кашлі й розмові. Особливу небезпеку становить найдрібніший аерозоль, який проникає у глибокі відділи дихальних шляхів, аж до альвеол. Тривалість утримування крапельок у повітрі залежить від їх розмірів (великі осідають швидше), стану повітря (у нерухомому повітрі крапельки падають швидше), його вологості та електричного заряду крапельок.
Збереження життєздатності збудників, що знаходяться у крапельках, залежить від вологості повітря, дії сонячної радіації, захисних властивостей слизу й інших причин.
Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника. Лише віруси кору й вітрянки, які стійкіші за інших збудників у довкіллі, можуть поширюватись з потоком повітря у сусідні приміщення.
Крапельним шляхом передаються інфекції дихальних шляхів. Цей шлях забезпечує швидке поширення інфекцій, особливо тих, що мають короткий інкубаційний період. Так, під час епідемії грипу за короткий час захворює велике число неімунних людей. Вважають, що грип поширюється зі швидкістю транспорту, яким користуються заражені люди.
Інфекції дихальних шляхів належать переважно до антропонозів, оскільки крапельна передача типова для колективів людей (мовне спілкування, колективне життя). Вони поширюються переважно у холодну пору року (через значну скупченість людей, краще зберігання збудників у повітрі при низькій температурі, зниження рівня імунітету).
Пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи. Такий спосіб «спрацьовує» лише в разі стійкості збудника до висихання. Тому «пилове» зараження відбувається при туберкульозі, дифтерії і не можливе при кору, кашлюку, менінгококовій інфекції.
При трансмісивному механізмі зараження передачу мікроорганізмів здійснюють кровосисні членистоногі. В їх організмі збудник накопичується, а іноді й проходить певний цикл розвитку (наприклад, малярійний плазмодій в організмі малярійного комара). Такі комахи заражають людину під час кровоссання, якщо збудник знаходиться у слині переносника, або своїми виділеннями, якими забруднюються одяг і шкіра людини. Так, одежні і головні воші є переносниками збудників висипного тифу, вошивого поворотного тифу, волинської гарячки; блохи поширюють чуму і щурячий висипний тиф; комарі анофелес – малярію; москіти – лейшманіози, флеботомну гарячку; іксодові кліщі – кліщовий енцефаліт, гарячку Ку тощо.
Такі біологічні переносники, як інфіковані кліщі, передають деяких збудників інфекційних хвороб своєму потомству (трансоваріально). Це має важливе епідеміологічне значення, позаяк у такий спосіб переносники стають резервуаром тривалого зберігання інфекції у природі.
Для кров’яних інфекцій характерна чітка сезонність, яка збігається з періодом активності переносників. Часто такі інфекції мають природну осередковість, тобто виявляються в певній місцевості.
Контактний механізм властивий для інфекцій зовнішніх покривів. Він здійснюється прямим або непрямим контактом. Інфікування шляхом прямого контакту характерне, зокрема, для таких антропонозів, як: венеричні хвороби, сказ, содоку (хвороба укусу щурів), ВІЛ-інфекція. Збудники цих хвороб малостійкі у довкіллі, тому прямий контакт їм конче потрібний для зараження. Усі інші інфекції цієї групи передаються головним чином непрямим контактом: інфекційний мононуклеоз, короста, сибірка, бруцельоз тощо.
Контактно-побутовий (побутовий) шлях передачі інфекції уможливлює перенесення стійких збудників. З джерела вони потрапляють на різноманітні предмети вжитку (білизну, рушник, іграшки, дверні ручки, ванну тощо). В окремих випадках патогенні мікроби можуть дуже довго зберігатися на об’єктах довкілля, а при переміщенні цих об’єктів – заноситися на нові території. Так, відомі випадки заносу сибірки і гарячки Ку при перевезеннях різноманітних предметів і товарів з однієї країни в іншу.
Розповсюдження інфекції прямим (у тому числі й статевим) і непрямим (контактно-побутовим) шляхами здійснюється повільно. Захворювання концентруються переважно у сім’ях, квартирах, виробничих і дитячих колективах.
Одні інфекції проникають через здорову шкіру, інші – лише через ушкодження під час медичних парентеральних маніпуляцій. Через недостатньо простерилізований інструментарій поширюються збудники гепатитів В, С, D, ВІЛ-інфекція та ін. Враховуючи те, що збудники цих захворювань проникають лише через пошкодження зовнішніх покривів, використовують термін «рановий механізм передачі», підкреслюючи цим те, що для реалізації епідемічного процесу недостатньо лише простого контакту.
ЗАХОДИ ЩОДО НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛА ЗБУДНИКА
Збудники інфекційних хвороб у ході еволюції пристосувалися до паразитичного способу життя в організмі людини або тварини. Саме в організмі господаря вони знаходять оптимальні умови для свого існування та розмноження. Відтак заражена людина (або тварина) стає природним середовищем для патогенних мікроорганізмів і головним їх джерелом.
При антропонозах найважливішим заходом, спрямованим на знешкодження джерела, є ізоляція хворих. З’ясовано, що хворі на тяжкі форми інфекційної хвороби виділяють величезну кількість збудника впродовж тривалого часу. Однак, завдяки яскравій клінічній картині, їх, як правило, виявляють і рано ізолюють. При легких та атипових формах хвороби збудники виділяються у значно меншій дозі. Проте через труднощі діагностики (розпізнаються пізно або й не розпізнаються) вони значно небезпечніші для інших. При багатьох інфекціях виділення збудника починається з перших годин захворювання (а часто ще в інкубаційний період), тому ізоляція повинна бути якомога ранньою.
Для своєчасної ізоляції хворих необхідна рання і точна діагностика. Інфекційних хворих виявляють при медичному спостереженні в осередках, санітарних обходах, профілактичних оглядах, зверненні за медичною допомогою самого хворого. У цій роботі важливу роль відіграють сімейні та дільничні лікарі, кабінет інфекційних захворювань (КІЗ) поліклініки. Хворих ізолюють вдома або в умовах лікарні. При черевному і висипному тифах, паратифах А і В, дифтерії, холері, поліомієліті госпіталізація обов’язкова. Хворих на грип, кір, кашлюк, дизентерію за певними клінічними та епідеміологічними показаннями можна ізолювати й вдома.
ВИЯВЛЕННЯ, РЕЄСТРАЦІЯ ТА ІЗОЛЯЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРИХ. ЕЛЕМЕНТИ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
Інфекційних хворих виявляють пасивно – при звертанні самого хворого за медичною допомогою у поліклінічні та лікувальні заклади, а також активно – шляхом організації подвірних обходів в епідемічному осередку. Важливим методом обстеження є опитування хворого чи осіб, які мають відомості про нього. Отримані в результаті опитування дані дозволяють визначити наступні напрямки епідеміологічного обстеження: виявлення й обстеження осіб, які можуть бути причетні до епідемічного спалаху (контактні з хворим особи, ймовірні джерела збудника тощо); дослідження об’єктів довкілля, які можливо зазнали бактерійного (вірусного, грибкового і т.д.) обсіменіння; обсяг лабораторних досліджень; документація, що підлягає вивченню.
У результаті огляду епідемічного осередку отримують об’єктивні дані про нього. Огляду підлягають квартира захворілого, іноді місце його роботи, дитячий заклад, комунальні служби тощо. Залежно від конкретної інфекції визначають ті об’єкти, які можуть мати певне епідеміологічне значення. Так, в осередку кишкових інфекцій простий огляд джерел водопостачання, місць зберігання і готування їжі іноді може вказати на ймовірні фактори передачі; у разі внутрішньошпитальних інфекцій огляд дозволяє встановити дотримання санітарно-протиепідемічного режиму у медичному закладі.
У ході опитування й огляду епідемічного осередку виділяються об’єкти, які підлягають лабораторному обстеженню: вода, харчові продукти, змиви з обладнання і т.д. Для виявлення джерела збудника вдаються до бактеріологічних, вірусологічних, серологічних досліджень матеріалу від людей і тварин, а також до фаготипування виділених патогенних бактерій.
Результати обстеження заносять у карту епідеміологічного обстеження осередку інфекційної хвороби.
У разі антропонозних інфекцій раннє і повне виявлення інфекційних хворих дозволяє їх своєчасно ізолювати, а відтак – припинити епідемічний процес.
Виявлених хворих госпіталізують за наявності конкретних клінічних чи епідеміологічних показань). Перевезення у стаціонар здійснюють дезінфекційні відділи санепідемстанції, у розпорядженні яких є відповідні транспортні засоби.
При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, гепатит А, дизентерія та ін.) доцільно відвідати квартиру хворого, місце його роботи, провести обстеження контактних осіб.
Медичні працівники, які обслуговують інфекційних хворих, піддаються певному ризику зараження. Щоб його уникнути, слід ретельно мити руки після кожного контакту з хворими чи їх предметами (при інфекціях зовнішніх покривів і кишкових інфекціях), застосовувати респіратори (при інфекціях дихальних шляхів), захисні комбінезони (при кров’яних інфекціях). З хворими на особливо небезпечні інфекції потрібно працювати у протичумному костюмі.
Аналіз інфекційної захворюваності здійснюють за певний відрізок часу (місяць, рік), а також з врахуванням віку, статі, професії хворих, місць їх проживання, пори року, джерела збудника, природної осередковості тощо. Первинним матеріалом для статистичної обробки служать дані обліку та обстеження кожного випадку хвороби, які заносять у карту епідеміологічного обстеження.
