Лекція №3.

Лекція №3.

Права та обов’язки суб’єктів медичних правовідносин. Лікарська таємниця.

 

1.                Поняття пацієнта та його права.

2.                Права пацієнта в окремих напрямах медичної діяльності.

3.                Правове регулювання обов’язків пацієнта в Україні.

4.                Правове регулювання професійних прав й обов’язків медичних працівників.

5.                Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці.

6.                Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці. Суб’єкти збереження та об’єкт лікарської таємниці.

7.               Правомірність розголошення лікарської таємниці.

 

1.    Поняття пацієнта та його права.

Права людини у галузі охорони здоров’я можуть мати відношення як до здорових людей, які не потребують медичної допомоги, так і до осіб, які мають певне захворювання, що зумовлює їх звернення до закладів охорони здоров’я. Іншими словами, ці права є у громадян завжди, незалежно від факту наявності або відсутності захворювання і звернення до лікувально-профілактичних закладів. У той же час права пацієнта – це права людини, яка вступила у взаємовідносини з лікувальною установою, тобто особи, що звернулась за медичною допомогою.

  “Пацієнт” — це особа, яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров’я будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану здоров’я або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту.

Іншими словами, для набуття статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні відносини (правовідносини) з лікувально-профілактичним закладом незалежно від його форми власності (державна, комунальна, приватна), які ґрунтуються на зверненні людини до цього закладу за медичною допомогою або участі її в експерименті.

Комплексний аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає можливість викристалізувати права пацієнтів і визначити ті прогалини, що характеризують чинне законодавство в цій царині. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи), так званою декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я. Окрім цього, права пацієнтів можемо визначити виходячи з норм Конституції України (далі – КУ), Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі – Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт має право на:

1.                життя (ст. 27 КУ, ст. 281 ЦК);

2.                медичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. “д” ст. 6, п. “а” ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви);

3.                свободу вибору (ст. 284 ЦК, п. “д” ст. 6, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України;

4.                особисту недоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;

5.                медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. “е” ст. 6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;

6.                медичну таємницю (ст.ст. 32,34 КУ, ст. 286 ЦК, ст. 39-1,40, п. “г” ст. 78 Основ, п. З ч. 1 Клятви), тобто на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні;

7.                чуйне ставлення, на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. “г” ст. 78 Основ, п. 2 ч. 1 Клятви);

8.                допуск інших медичних працівників (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. “к” ст. 6 Основ);

9.                допуск членів сім’ї, опікуна, піклувальника (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. “к” ст. 6 Основ);

10.           допуск нотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. “к>> ст. 6 Основ);

11.           допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч. 2 ст. 287 ЦК, п. “к” ст. 6 Основ);

12.           повну інформованість і добровільну згоду на медико- біологічний експеримент (ч. З ст. 28 КУ, п. З ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ);

13.           донорство крові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ);

14.           трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст. 47 Основ);

15.           штучне запліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

16.           застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

17.           добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);

18.           зміну (корекцію) статевої належності (ст. 51 Основ);

19.           незалежну медичну експертизу (п. “й” ст. 6, розділ 9 Основ);

20.           відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди (п. “і” ст. 6 Основ);

21.           правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я (п. “и” ст. 6 Основ);

22.           оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. “ї” ст. 6 Основ).

2. Права пацієнта в окремих напрямах медичної діяльності.

Разом із загальними правами пацієнтів, які властиві всім особам, які одержують медичну допомогу, існує певний перелік прав пацієнтів, яким безпосередньо надається певний вид медичної допомоги. Йдеться про такі напрями медичної діяльності, як трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика, попередження розповсюдження туберкульозу і захворювань BIJI-інфекцією, клінічні випробування лікарських засобів. Специфіка вказаних напрямів медичної діяльності робить обґрунтованим прийняття норм права, що адекватно відображають правовий статус осіб, які отримують такого виду медичну допомогу. В іншому разі, якби права пацієнтів у цих розділах медицини забезпечувалися загальними нормами законодавства, результативність і якість захисту таких прав були б на порядок нижче.

Трансплантологія. Стрімкий розвиток такого напряму медицини як трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людини як реальна допомога хворим людям поставив перед суспільством ряд правових проблем, які повністю не вдається вирішити і в даний час. Принципово можна виділити два види пацієнтів у кожному випадку пересадки: донор (людина, що віддає орган або тканину) і реципієнт (хворий, якому пересаджується орган або тканина). Коли йдеться про трансплантацію з використанням трупних органів і тканин, з позицій права маються на увазі необхідність дотримання чинного законодавства щодо констатації смерті мозку донора, тривалість проведення реанімаційних заходів та ін., про що сказано у відповідному розділі підручника. Коли ж має місце пересадка з використанням донора-живої людини, на перший план виходять питання дотримання прав донора і реципієнта як пацієнтів у сфері трансплантації. Ключовим нормативним правовим актом в системі юридичного забезпечення трансплантології є Закон України 16 липня 1999 р. “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”, яка в ст. 22 містить положення, що стосуються прав донора.

Особа, яка дала згоду стати донором, і живий донор, має право:

— відмовитись від даної нею раніше на це згоди;

— на обов’язкове державне страхування на випадок смерті донора, зараження його інфекційною хворобою, виникнення у нього інших хвороб чи розладів здоров’я у зв’язку з виконанням донорської функції;

— відшкодування шкоди, заподіяної у зв’язку з виконанням ним донорської функції з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову та професійну реабілітацію.

Законодавець не містить прямих вказівок щодо прав реципієнта. Але аналіз Закону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” дає можливість виділити такі спеціальні права, якими наділений реципієнт перед проведенням операції, спрямованої на пересадку йому необхідного органу чи тканини:

— на трансплантацію як метод лікування за наявності медичних показань, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров’я іншими методами лікування неможливе;

— згоду та об’єктивне інформування щодо цього методу лікування;

— відмову від застосування трансплантації як методу лікування.

Психіатрія.  Нормативно-правова база у галузі психіатричної допомоги, представлена Законом України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., містить положення щодо прав:

а) осіб, яким надається психіатрична допомога;

б) осіб під час перебування у психіатричному закладі.

Особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на:

–         поважливе і гуманне ставлення до них, що виключає приниження честі й гідності людини;

— отримання інформації про свої права, пов’язані з наданням психіатричної допомоги;

— одержання психіатричної та соціальної допомоги в умовах, що відповідають вимогам санітарного законодавства;

— відмову від надання психіатричної допомоги, за винятком випадків її надання в примусовому порядку, передбаченому законом;

— усі види медико-санітарної допомоги (у тому числі санаторно-курортне лікування) за медичними показаннями;

— одержання психіатричної допомоги в найменш обмежених, відповідно до їх психічного стану, умовах, якщо можливо, за місцем проживання цих осіб, членів їх сім’ї, інших родичів або законних представників;

— утримання в психіатричному закладі лише протягом строку, необхідного для обстеження та лікування;

— попередню згоду або відмову в будь-який час від застосування нових методів діагностики і лікування та лікарських засобів чи від участі у навчальному процесі;

— безпечність надання психіатричної допомоги;

— безоплатне надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, а також безоплатне або на пільгових умовах забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

— безоплатну юридичну допомогу з питань, пов’язаних з наданням їм психіатричної допомоги;

— альтернативний, за власним бажанням, психіатричний огляд та залучення до участі в роботі комісії лікарів-психіатрів з питань надання психіатричної допомоги будь-якого фахівця, який бере участь у наданні психіатричної допомоги, за погодженням з ним;

— збереження права на жиле приміщення за місцем їх постійного проживання протягом часу надання їм стаціонарної психіатричної допомоги;

— особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов’язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв’язку з цим їх прав;

— відшкодування заподіяної їм шкоди або шкоди їх майну внаслідок незаконного поміщення до психіатричного закладу чи психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання чи внаслідок незабезпечення безпечних умов надання психіатричної допомоги або розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров’я і надання психіатричної допомоги;

— одержання винагороди за фактично виконану роботу нарівні з іншими громадянами.

Друга складова частина – права пацієнтів, що знаходяться в психіатричних стаціонарах. Всі пацієнти під час перебування у стаціонарі мають право на:

— спілкування з іншими особами, в тому числі з адвокатом або іншим законним представником, без присутності сторонніх осіб згідно з правилами внутрішнього розпорядку психіатричного закладу;

— повідомлення будь-якої особи за своїм вибором про надання їм психіатричної допомоги;

— забезпечення таємниці листування при відправці та отриманні будь-якої кореспонденції;

— доступ до засобів масової інформації;

— дозвілля, заняття творчою діяльністю;

— відправлення релігійних обрядів, додержання релігійних канонів;

— звернення безпосередньо до керівника або завідуючого відділенням психіатричного закладу з питань надання психіатричної допомоги, виписки з психіатричного закладу та додержання прав, передбачених цим Законом;

— допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню або пенсію згідно з законодавством.

Особи під час перебування у психіатричному закладі мають також права, які за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів) в інтересах захисту їх здоров’я чи безпеки, а також в інтересах здоров’я або безпеки інших осіб можуть бути обмежені:

— приймати відвідувачів наодинці;

— придбавати і використовувати предмети повсякденного вжитку;

— перебувати на самоті.

 Імунопрофілактика.  Сучасне законодавство, враховуючи багатий історичний досвід, достатньою мірою регулює питання імунопрофілактики. Цьому питанню присвячений Закон України від 06 квітня 2000 р. “Про захист населення від інфекційних хвороб”. Побудова демократичної держави зажадала посилення уваги до дотримання прав пацієнтів при проведенні імунопрофілактики. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації та за згодою об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження – засвідчити це актом у присутності свідків.

   Щепленню підлягають:

1. Персонал пунктів, підприємств із заготівлі шкір промислових тварин, їх первинної переробки;

 2. Працівники тваринницьких господарств, неблагополучних щодо бруцельозу незалежно від форми власності;

 3. Медичні працівники лабораторій відділів особливо небезпечних інфекцій санепідемстанцій та ветеринарні працівники лабораторій ветеринарної медицини, які працюють з живими культурами сибірки або зараженим матеріалом; інші.

4. Працівники водопровідно-каналізаційної мережі; інші.

5. Групи медичного ризику

6. Групи епідемічного ризику (висока можливість інфікування грипом)

Попередження розповсюдження туберкульозу. Цей напрям медичної діяльності логічно випливає з імунопрофілактики, оскільки туберкульоз – одне з найбільш показових інфекційних захворювань, ігнорування необхідності боротьби з яким призводить до найбільш несприятливих наслідків для великої кількості людей. За даними ВООЗ у світі щороку реєструється 8,9 мільйона хворих на туберкульоз, від якого помирає 1,7 мільйона осіб. Ця хвороба займає перше місце у структурі смертності від інфекційних та паразитарних хвороб.

 У контексті прав пацієнтів у цьому напрямі медичної діяльності необхідно зазначити, що Закон України від 05 липня 2001 р. “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” не містить статті, яка б чітко регламентувала права осіб, хворих на туберкульоз. Аналіз Закону дає можливість виділити такі права пацієнтів хворих на туберкульоз:

1. Лікувально-профілактична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та наукових установах, медичний (диспансерний) нагляд, а також санаторно-курортне лікування у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях надаються безоплатно.

2. Під час лікування безперебійно та безоплатно забезпечуються протитуберкульозними препаратами в кількості та асортименті, встановлених центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я у стандарті лікування хворих на туберкульоз.

3. Хворі на заразні форми туберкульозу, які проживають у гуртожитках, а також в одній кімнаті разом з іншими членами сім’ї або в перенаселених квартирах, мають право на першочергове отримання житла в порядку, встановленому законодавством.

4. Хворі на активні форми туберкульозу та діти і підлітки, інфіковані мікобактеріями туберкульозу, під час лікування в протитуберкульозних стаціонарах і санаторіях безоплатно забезпечуються харчуванням за підвищеними нормами.

5. Вперше виявленим хворим на активні форми туберкульозу та хворим із рецидивом туберкульозу листок непрацездатності може видаватися на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжений, але не більше, ніж на 10 місяців від дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

6. Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв’язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли такі особи можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними.

Попередження розповсюдження BIJI-інфекції. Неможливість лікування навіть за допомогою найсучаснішого арсеналу засобів є основною причиною необхідності підвищеної уваги до питань СНІДу. Завдання держави в цілому і законодавця зокрема, полягає у створенні умов, за яких знижується вірогідність виникнення нових випадків захворювання. Не можна забувати при цьому, що в контексті медичного права, як і права взагалі, права і свободи людини превалюють над інтересами держави. Це ключовий чинник при висвітленні прав BIJI-інфікованих хворих, що є пацієнтами. Закон України від 12 грудня 1991 р. “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” передбачає наявність таких прав осіб, у яких виявлена ВІЛ-інфекція:

1. Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

2. Відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини.

3. Безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку.

4. Безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування.

5. Користування ізольованою жилою кімнатою.

6. Участь BIJI-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.

7. Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ- інфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

8. Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.

9. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права BLJI- інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

10. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування у судовому порядку завданої їх здоров’ю шкоди за рахунок винної особи.

Клінічні випробування лікарських засобів. Сучасний розвиток медицини стає неможливим без проведення клінічних досліджень, спрямованих на пошук і створення нових лікарських засобів, здатних впливати на розвиток і лікування того або іншого захворювання. З погляду юридичного забезпечення медичної діяльності клінічні випробування лікарських засобів належать до одного з видів медичного експерименту1. Ключові чинники правового регулювання даного напряму медичної діяльності висвітлені у відповідному розділі підручника, тому тут зупинимося лише на правах пацієнтів. Закон України від 04 квітня 1996 р. “Про лікарські засоби” у ст. 8 визначає права пацієнтів (добровольців), що беруть участь у клінічних дослідженнях лікарських засобів. До них належать:

1.                 Право на добровільну участь у клінічних дослідженнях лікарського засобу.

2.                 Право на письмову (на відміну від звичного медичного втручання) згоду на участь у клінічних дослідженнях лікарського засобу пацієнта або його законного представника.

3.                 Право на отримання інформації:

— щодо суті та можливих наслідків випробувань;

— властивостей лікарського засобу;

— його очікуваної ефективності;

— ступеня ризику.

4.                 Право на зупинення клінічних випробувань лікарського засобу чи окремих його етапів у разі виникнення загрози здоров’ю або життю пацієнта у зв’язку з їх проведенням, а також за бажанням пацієнта або його законного представника.

5.                 Право на укладення договору про страхування життя і здоров’я пацієнта (добровольця) в порядку, передбаченому законодавством.

3. Правове регулювання обов’язків пацієнта в Україні.

Окресливши перелік прав пацієнта, необхідно зупинитися на обов’язках, що випливають із норм чинного законодавства, зокрема: Конституції України, Основ законодавства про охорону здоров’я, норм санітарного та іншого галузевого законодавства.

      Отже, пацієнт зобов’язаний:

• піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

• виявляти в спілкуванні з медичними працівниками повагу і такт;

• повідомляти лікарю всю інформацію, необхідну для постановки діагнозу і лікування захворювання;

• після надання згоди на медичне втручання неухильно виконувати всі розпорядження лікуючого лікаря. У разі відмови від запропонованих методів обстеження чи лікування, підписати Відмову від медичного втручання;

• дотримувати правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи, де він знаходиться;

• співробітничати з лікарем при одержанні медичної допомоги;

• негайно інформувати лікаря про зміну стану свого здоров’я в процесі діагностики і лікування;

• негайно звертатися до лікаря при підозрі на наявність, або при наявності захворювання, що представляє небезпеку масового поширення;

• у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

• подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров’я стані;

• не починати дій, здатних порушити права інших пацієнтів;

• виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

 

 Зверніть увагу!

 

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення (ст. 34 Основ законодавства про охорону здоров’я).

 

Щодо кримінальної відповідальності:

Розділ ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України має ряд статей, за якими може бути притягнуто до відповідальності пацієнта, який вчинив протиправні дії по відношенню до медичних працівників або інших пацієнтів / інших осіб, зокрема:

Стаття 115. Умисне вбивство

Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання

Стаття 117. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

Стаття 119. Вбивство через необережність

Стаття 120. Доведення до самогубства

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

Стаття 126. Побої і мордування

Стаття 127. Катування

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Стаття 129. Погроза вбивством

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

4.  Правове регулювання професійних прав й обов’язків медичних працівників.

Здійснення професійної практики медичними працівниками безпосередньо пов’язане з реалізацією конституційного права людини і громадянина на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Ефективна організація праці медиків є одним з основних факторів, що забезпечують охорону здоров’я населення і, як наслідок, зумовлюють соціальну стабільність у суспільстві.

У Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» міститься чималий перелік професійних прав медичних працівників, які доцільно поділити на загальні, тобто ті, що пов’язані з умовами праці, охороною їхнього здоров’я, соціальним захистом тощо, а також спеціальні, тобто ті, що породжуються у процесі надання медичної допомоги пацієнтам.  Слід пам’ятати про те, що рівність, диспозитивність у відносинах «лікар–пацієнт» базується на формулі: право одного суб’єкта медичних правовідносин кореспондує з обов’язком іншого суб’єкта. А відтак, деякі права медичних працівників можна з’ясувати із контенту обов’язків пацієнтів.

 

Право на належні умови професійної діяльності

Право на судовий захист

Право на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації

Право на підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах

Право на обов’язкове страхування медичних працівників за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю при виконанні професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством

Право на надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника

Право на відмову від подальшого ведення пацієнта

Право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представників

Обов’язок подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань

Обов’язок безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях

Обов’язок поширювати наукові та медичні знання серед населення,  пропагувати, у тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя

Обов’язок дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю

Обов’язок постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності

Обов’язок подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я

Обов’язок надавати пацієнтові чи іншим компетентним суб’єктам медичну інформацію

5.Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці. 

Однією з найважливіших проблем на сьогодні, як і у минулому, залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця.

 З позицій комплексного сприйняття лікарської таємниці як складової частини більш ємного поняття “професійна таємниця” необхідно зазначити, що інформація, яка є складовою лікарської таємниці, характеризується такими ознаками:

1. медична професія, у силу якої медикові довіряється або стає відомою конфіденційна інформація;

2. конфіденційна інформація добровільно довіряється особі, що виконує професійні обов’язки в сфері медицини, на вибір власника цієї інформації й, як правило, торкається особистого життя останнього.

Доцільним буде наголосити, що інформація може вважатися професійною таємницею, якщо вона відповідає таким вимогам:

— довірена або стала відомою особі лише в силу виконання нею своїх професійних обов’язків;

— особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (службі в органах місцевого самоврядування) (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею);

— заборона на поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може завдати шкоди правам і законним інтересам довірителя, встановлена законодавством;

— інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну й комерційну таємницю.

Лікарська таємниця відповідає всім перерахованим ознакам, що робить її однією з різновидів професійних таємниць.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропонованих як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них наголошують на морально-етичну сторону лікарської таємниці, інші – на права пацієнта, треті — на осіб, зобов’язаних зберігати лікарську таємницю. Разом з тим вимоги медичного права, як комплексної самостійної галузі права, дозволяють запропонувати визначення, яке базувалося б на нормах законодавства у сфері охорони здоров’я й ураховувало б принципи медичного права.

Так, В. Акопов під лікарською таємницею розуміє всі відомості, що отримані від хворого чи виявлені при його медичному обстеженні чи лікуванні, що не підлягає розголошенню без згоди хворого. На думку інших вчених (Л. Бедрін, А. Загрядська, П. Ширинський), лікарська таємниця – це відомості про хворобу, особисте та інтимне життя хворого, що стають відомими медичним працівникам у процесі виконання ними своїх професійних обов’язків. Купов визначав лікарську таємницю як відомості, що повідомлені хворим чи його родичам, а також отримані медичними працівниками при обстеженні хворого і його лікуванні, тобто при виконанні ними професійних обов’язків1. Відповідно законодавче визначення можна вивести, аналізуючи ст.ст. 39-1, 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я: лікарська таємниця – це відомості, що не мають права розголошуватись медичними працівниками та іншими особами, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про стан здоров’я, хворобу, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Обставинами, що свідчать про медико-правове значення дослідження лікарської таємниці, є:

— конституційний захист права на недоторканність особистого життя;

— лікарська таємниця – важлива умова захисту соціального статусу пацієнта, його економічних інтересів;

— необхідність збереження довіри, відвертості, створення сприятливих умов для спілкування лікаря й пацієнта, формування так званої “терапевтичної співпраці” і контрактної моделі взаємин;

— розширення кількості осіб, у перелік службових обов’язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю (співробітники страхових медичних організацій, судових і правоохоронних органів та ін.);

— правове відображення назви захворювання, яке дає право на соціальне захист, що оформляється у листках непрацездатності;

— необхідність надання морально-етичних і правових гарантій пацієнтові щодо збереження у таємниці відомостей, отриманих у результаті надання медичної допомоги.

6. Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці. Суб’єкти збереження та об’єкт лікарської таємниці.

Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Конституції України, яка містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна норма відтворила положення міжнародних документів, зокрема ст. 12 Загальної Декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи, ст. 8-1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи.

Слід зазначити, що відомості, які становлять лікарську таємницю, перебувають під конституційно-правовим захистом, що свідчить:

— про високу значимість для всього суспільства збереження у таємниці інформації, що стосується взаємин з медичною сферою кожної людини;

— про необхідність і обґрунтованість вивчення проблем лікарської таємниці для юристів і лікарів у контексті медичного права.

У ст. 286 ЦК України та ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплено право пацієнта на таємницю про стан здоров’я, а також про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані при його медичному обстеженні. Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я визначає один з найважливіших деонтологічних принципів – лікарську таємницю. Ця деонтологічна догма була закріплена ще у Клятві Гіппократа, де визначено “щоб при лікуванні – також і без лікування – я не бачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не варто коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи такі речі таємницею”. У ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплюються професійні обов’язки медичних працівників, де у п. “г” йдеться про обов’язок зберігати лікарську таємницю. Аналізуючи текст Клятви лікаря, що затверджений Указом Президента від 15 червня 1992 року, звертаємо увагу на закріплення обов’язку лікаря зберігати лікарську таємницю і не використовувати її на шкоду людині.

Міжнародне законодавство про біоетику також закріплює зазначений деонтологічний принцип. Зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 року у розділі “Обов’язки лікаря у відношенні до хворих” містить положення, за яким лікар зобов’язаний зберігати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта навіть після смерті останнього. У Міжнародній клятві лікаря від 1948року записано, що лікарі повинні поважати довірену їм таємницю навіть після смерті їх пацієнта. “Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоров’я” від 1963р. саме шостим принципом визначає, що всі, хто бере участь у будь-якому етапі лікувального процесу чи відповідає за управління ним, повинні визнавати і дотримуватись конфіденційності у взаємовідносинах лікар і пацієнт. Ця вимога повинна поважатись і органами влади.

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. під інформацією про особу розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Стаття 23 цього Закону передбачає заборону збирати відомості про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом. У своєму Рішенні Конституційний Суд України (Рішення Конституційного Суду України від 30.10.1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення ст.ст. З, 23, 31,47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа Устименка), враховуючи норму ч. 2 ст. 32 Конституції України, витлумачив ч. 4 ст. 23 Закону України “Про інформацію” і визначив, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації належить свідчення про свободу, у тому числі про стан здоров’я.

Чинне законодавство розмежовує два терміни – лікарська таємниця, тобто інформація про пацієнта, та медична інформація, тобто інформація для пацієнта. Доцільним видається приділити більше уваги питанню медичної інформації, що безпосередньо пов’язане з аналізованою тематикою.

Згідно з ч. 2 ст. 32 Конституції України кожний громадянин має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Зазначена стаття є конституційною основою права громадян на інформацію, у тому числі і про стан свого здоров’я. Подальша конкретизація і деталізація цього права міститься у ст. 285 Цивільного кодексу України та п. “е” ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я, у яких закріплено право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь. Цьому праву кореспондує обов’язок надати медичну інформацію, що визначений у ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де вказано, що медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. У Рішенні Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа Устименка) визначено, що медична інформація – це свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров’я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної. Також у Рішенні Конституційного Суду України зазначено обов’язок лікаря на вимогу пацієнта та членів його сім’ї або законних представників надавати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

Національна правова база ґрунтується на принципах, що закріплені у зарубіжному законодавстві у сфері охорони здоров’я, зокрема і щодо даного інституту. Наприклад, згідно ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі від 1994 року пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи медичні факти щодо свого стану, відомості про можливий ризик і переваги пропонованих та альтернативних методів лікування, про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз і план лікувальних заходів (п. 2.2). Інформацію слід повідомляти у доступній для пацієнта формі, мінімізуючи використання незвичних для нього термінів (п. 2.4). Відповідно п. “с” ч. 2 Лісабонської декларації про права пацієнта від 1981 пацієнт має право, отримавши адекватну інформацію, погодитись на лікування чи відмовитись від нього. У ст. 34 Кодексу медичної деонтології Франції від 1995 р. закріплено обов’язок лікаря формулювати свої приписи зі всією необхідною ясністю, слідкувати за їх зрозумілістю для хворого і його оточення. Також у Кодексі визначено обов’язок лікаря надавати особі, котру він оглядає, лікує чи якій дає поради, чесну, зрозумілу і доречну інформацію про її стан і про запропоновані їй дослідження та лікування. Протягом протікання хвороби лікар повинен при своїх поясненнях брати до уваги особливості пацієнта і слідкувати, чи правильно він розуміє те, що відбувається (ст. 35).

І міжнародно-правові стандарти, і українське законодавство передбачають, що інформація, яка надається пацієнту, повинна відповідати певним вимогам і повідомлятись у відповідних формах. Як зазначав В. Акопов, майстерність дозування і вибір моделі інформації є важливою ланкою формування взаєморозуміння і взаємовідносин з пацієнтом. Вміння повідомляти хворому те, що йому необхідно знати, на думку вченого, це прояв лікарського таланту.

Аналіз законодавства України дає підстави зробити висновок щодо вимог, які ставляться до медичної інформації, а саме: достовірна, своєчасна, повна, у доступній формі. Крім зазначених вимог, вчені, зокрема П. Рікер і П. Рене, визначають, що така інформація повинна бути простою, приблизною, зрозумілою і чесною. Головне, що чекає пацієнт – це перші слова лікаря, його спокійний, уважний і доброзичливий погляд.  

 До основних суб’єктів збереження лікарської таємниці належать:

1.                 Особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори).

2.                 Особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти).

3.                 Молодший медичний персонал (санітари, няньки).

4.                 Особи, що навчаються (студенти вищих та середніх медичних закладів освіти).

5.                 Немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (працівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб таін.).

6.                 Працівники страхових організацій.

7.                 Посадові особи органів управління охорони здоров’я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства та ін.).

8.                 Співробітники судових і правоохоронних органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою в силу професійних обов’язків.

Об’єктом медичної таємниці повинна бути уся інформація, яка отримана у процесі надання медичної допомоги. Іншими словами, вся та інформація, розголошення якої може завдати шкоди пацієнтові, його соціальним, економічним та іншим інтересам, повинна становити об’єкт лікарської таємниці. Її умовно можна поділити на дві групи:

1.                 медичну інформацію;

2.                 інформацію немедичного характеру, тобто таку, що стосується особистого і сімейного життя. Кожну з цих груп можна розглядати як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі звички, сімейне та особисте життя тощо), так і щодо членів сім’ї хворого (спадкові хвороби, стан здоров’я родичів, їх особисте і сімейне життя та інше) в залежності від конкретної ситуації.

Аналіз норм ст. 286 ЦК України та ст.ст. 39-1, 40 Основ дає можливість визначити об’єкт лікарської таємниці, який становить така інформація: а) відомості про стан здоров’я пацієнта; б) відомості про хворобу; в) відомості про діагноз; г) відомості, одержані при медичному обстеженні; д) відомості про факт звернення за медичною допомогою; е) відомості про огляд та його результати, є) відомості про методи лікування; ж) відомості про інтимну і сімейну сторони життя.

М. Малеїн справедливо зазначав, що не має значення, яким чином медичні працівники отримали відомості про хворого та його близьких: шляхом огляду, спостережень, зі слів пацієнта або родичів, з історії хвороби, щоденника хворого, його заповіту або інших джерел; не можуть також розголошуватися відомості, почуті від хворого, що перебував у непритомному стані.

7.Правомірність розголошення лікарської таємниці.

 Підстави розголошення лікарської таємниці без згоди особи:

1.                 З метою обстеження і лікування громадянина, неспроможного внаслідок свого стану виявити свою волю;

2.                 При загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь та уражень;

3.                 На запит органів Дізнання і слідства, прокурора і суду, у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом;

4.                 У випадку надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років з метою інформування його батьків чи законних представників;

5.                 При наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкода здоров’ю громадянина спричинена у результаті протиправних дій.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме:

— в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України);

— в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України);

— при медичному обстеженні наречених, які зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст. ЗО Сімейного кодексу України);

— у випадку надання допомоги неповнолітньому, що не досягнув віку 14 років та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч. 2 ст. 285 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я);

— при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (ч. 4 ст. 6 Закону України “Про психіатричну допомогу”);

— при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду, у зв’язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ч. 4 ст. 6 Закону України “Про психіатричну допомогу”, ч. 2 ст. 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення “, ч. 5 ст. 14 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними”);

— при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я (ч. 2 ст. 26 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”);

— у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (ч. 2 ст. 26 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”);

— у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання (ч. 2 ст. 17 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”);

— у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч. 2 ст. 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”);

— при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, де працює потерпілий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно- епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п. 9 Постанови Кабінету Міністрів України “Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві”);

— у разі звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків як із смертельним наслідком, пов’язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що стались внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках з летальним наслідком – органів прокуратури (п. б “Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України).