Соціальна медицина як наука ТА Предмет ВИКЛАДАННя.
Життя і здоров’я – найвищі людські цінності, а саме здоров’я є найбільшим природним благом людини. Ще давні римляни зауважували: “Valetudo magnum bonum est!” (здоров’я найбільше багатство). Здоров’я людини залежить від багатьох факторів, визначальними з яких є природні, суспільні і генетичні. Воно є невід’ємною умовою гармонійного розвитку людей та показником рівня соціально-економічного та культурного розвитку суспільства. Адже чим розвинутіші й багатші суспільство та держава, тим більше коштів вони вкладають в охорону здоров’я своїх громадян, у їх медико-санітарне обслуговування, в розвиток медичної, біологічної та фармацевтичної науки, практики й новітніх оздоровчих і лікувальних технологій.
Загалом здоров’я визначається 2-ма групами чинників (факторів): внутрішніми (генетичні особливості організму, його конституція – фенотип у широкому розумінні цього слова) і зовнішніми, обумовленими впливом клімату, етнічними традиціями, харчовими звичками, екологічним благополуччям довкілля, впливом шкідливих факторів виробництва і іншими.
Між цими 2-ма групами факторів існує тісний взаємозв’язок. Так, дія несприятливих зовнішніх умов трансформує внутрішні фенотипічні особливості і навпаки, певний генотип, за умови реальної можливості вибору професії, чи, скажімо, місця проживання і таке подібне може „підібрати” середовище, яке йому буде підходити.
Повна відповідність зовнішніх і внутрішніх факторів – ідеальна основа для формування та збереження здоров’я. Але таким баланс – річ мало реальна. Постійно виникаючі порушення цієї рівноваги і є причинами порушення здоров’я (виникнення преморбідних станів та захворювань), особливо в тих випадках, коли відхилення у зовнішньому середовищі виходять за межі пристосовних, компенсаторних можливостей організму або популяції.
Численні види, що населяють нашу планету, тим чи іншим способом вирішили для себе питання адаптацію до оточуючого середовища шляхом природного відбору та генетичного пристосування популяцій.
Людина ж протягом свого історичного розвитку постійно прагне пристосувати довкілля до вимог і потреб організму, з-за чого популяційно-генетична компонента адаптації стала менш вагомою (хоча й не щезла повністю). Соціально розвинені людські спільноти змогли знизити несприятливі впливи ззовні до такого рівня, за якого виникнення хвороб та смерть мають переважно внутрішню природу.
Іншими словами кажучи, людина – істота біосоціальна, для якої не в меншій мірі ніж біологічні 9природні) відіграють роль соціальні умови та спосіб життя, які тісно пов’язані один з одним.
Соціальні умови:
1. Суспільно-політичний лад: його інститути (держава, законодавство, в т.ч. і законодавство про охорону здоров’я, система медичної допомоги населенню, тощо):
2. Політико-економічні умови: рівень розвитку демократії і відкритості суспільства 9чим більше демократії у даному суспільстві, тим більша залежність тих, хто при владі, від волевиявлення народу, хочуть того вони чи ні; цим забезпечується вільний доступ до інформації та її вірогідність);
– наявність національної конвертованої валюти (як гарант розвитку власної формаційної бази, виробництва медичного обладнання та підвищення кваліфікації медичних кадрів);
– економічні свободи (незалежність) виробничої сфери (підприємств) лише за цієї умови можливі інвестиції з її боку в здоров’я та охорону здоров’я
3. Спосіб життя – це історично зумовлений, відносно стабільний в часі спосіб життєдіяльності людей в матеріальній та духовній сферах.
Його складники:
– рівень життя (можливість придбання матеріальних благ та користування ними);
– уклад життя (традиції. Рівень та прояви суспільної культури, певний порядок суспільного життя в країні /регіоні/);
– стиль життя (його активність – виробнича, суспільно-політична, культурна /просвітня/, побутова, медична /зі знаком „+” чи „-”/ і т.д.);
– якість життя (здоров’я, умови побуту, праці, харчування відпочинок і т.д.).
Спосіб життя характеризує суспільство суб’єктивно. Але в той же час спосіб життя нерозривно пов’язаний з умовами життя (природними, соціальними), що складають об’єктивну сторону життя людей, оскільки спосіб життя – діяльність яка відбувається за певних умов життя і залежить від них. Ось чому їх не слід відмежовувати один від одного; в той же час недопустимо змішувати ці поняття, що деколи роблять, проводячи соціологічні та соціально-медичні дослідження.
Спосіб життя відповідає на питання як люди проводять себе (живуть, мислять, переживають і т.д.).
Уклад життя – що конкретно оточує їх, чим вони користуються, тобто, в яких умовах відбувається їх діяльність (природне середовище та його стан, рівні культури, матеріальні, демографічні, виробничі, побутові умови і багато чого іншого).
Стиль життя впливає на здоров’я безпосередньо, уклад життя, як правило, – опосередковано (крім, мабуть, впливу деяких чинників довкілля, клімату, погоди).
Поняття стиль життя в свою чергу є підґрунтям для визначення іншого в певній мірі спорідненого поняття – здоровий спосіб життя (ЗСЖ), та шляхів для втілення його ідеалів та засад у суспільстві.
ЗСЖ – це діяльність, найбільш характерна, типова для конкретних соціально-економічних, політичних, екологічних і інших умов, спрямована на збереження, поліпшення та укріплення здоров’я людей.
У такому розумінні ЗСДЖ з одного боку форма (один з аспектів) СЖ, з іншого – умова, що сприяє реалізації та розвитку саме позитивних рис СЖ, тобто тих, що сприяють збереженню та поліпшенню здоров’я.
На концепції зумовленості (в тому числі й соціальної) здоров’я будується стратегія управління ним, мета якої полягає в піднятті рівня та поліпшенні структури суспільного здоров’я. І тут кардинальне питання – від чого (і кого безпосередньо) залежить здоров’я.
Соціально-медичні, епідеміологічні, клініко-соціальні та інші дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених переконливо довели вирішальну роль СЖ у формуванні здоров’. На СЖ припадає 50-55% впливу всіх чинників, які його зумовлюють!
Доля інших провідних факторів відповідно складає:
– вплив зовнішнього оточуючого середовища – 20-25 %;
– дія спадкових факторів – 20 %;
– функціонування охорони здоров’я 8-10 % від сумарного впливу зумовлюючих факторів.
Безумовно, що подібні розрахунки доволі умовні, схематичні і в кожному конкретному випадку, при оцінці здоров’я конкретних груп населення (здорових, хворих) співвідношення можуть бути іншими. Та все ж. Не дивлячись на можливі відхилення при визначенні сили зумовлюючих як здоров’я так і нездоров’я факторів (при різних захворюваннях), тенденція провідної ролі СЖ зберігається /див. табл.1/ „Модель зумовленості суспільного здоров’я”, Ю.П.Лісіцин, Ю.М.Комаров.
Згідно загальної моделі зумовленості здоров’я (див. табл. 1) питома вага забруднень довкілля складає приблизно 20-25 %. До сих пір не знайдені специфічні причини та фактори генетичних порушень. Навпаки, встановлено, що так звана спадкова патологія (генні, хромосомні, вроджені дефекти), зумовлюється тими ж шкідливими впливами, що й захворювання не спадкової природи.
Відмінність полягає в безпосередній дії причин хвороб і сприяючих чинників у випадках „звичайної” патології і опосередкованому (передача через ланцюг поколінь) при спадкових захворюваннях. Спільність генезу захворювань однієї й іншої групи підтверджується також спільністю (подібністю, близькістю) біохімічних і біофізичних процесів, які їх зумовлюють) „засмічення” шлаком молекул, ферментів і інших внутрішніх структур, або їх руйнування при інтексикаціях).
Таким чином, у моделі зумовленості суспільного здоров’я, в практичних цілях, як провідні фактори здоров’я (хвороб, патологій), можуть бути виділені не4, а 3 складники: СЖ, вплив довкілля та охорона здоров’я.
Отже, стратегія охорони та радикального поліпшення суспільного здоров’я повинна базуватися на функціонуванні ЗСЖ (у 1 чергу), оздоровленні довкілля, перебудові системи охорони здоров’я та її фінансування.
Ні один із цих напрямків стратегії не здійснюється: не здійснюється в достатній мірі – і хоч це можна пояснити негараздами сьогодення, що переживають суспільство та держава, в т.ч. браком коштів на екологічний захист і охорону здоров’я, не слід зводити кожну організацію морально-психологічних, моральних, культурних і інших суб’єктивних факторів, від яких, головним чином, залежить успіх формування ЗСЖ, лише до матеріальних (фінансових умов).
Концепція ЗСЖ (КЗСЖ) виходить із розуміння СЖ, як суб’єктивної сторони життя суспільства. Це створення самою людиною (індивідумом, групою, популяцією) умов і такої поведінки, які в основному, забезпечити їй (їм) здоров’я, а якщо до цього всього додати ще й діяльність з охорони та поліпшення середовища проживання (передусім, це грамотна екологічна поведінка), адже по суті, це теж чинники ЗСЖ, то все вкупі майже повністю забезпечить реалізацію стратегії здоров’я.
КЗСЖ слід розглядати не лише як теоретичне поняття. ЗСЖ – це, передусім, діяльність (активність) особи, групи людей, суспільства, спрямована на використання матеріально-духовних умов та можливостей задля інтересів здоров’я, гармонійного фізичного та духовного розвитку людини.
Шляхи (способи, методи, форми) формування ЗСЖ виходять з його розуміння, як функціональної структури, основним блоком якої слід вважати так звану медичну активність, тобто, діяльність, мета якої охорона, зміцнення та відтворення здоров’я (медична активність із знаком „+”). Саме так (в утилітарному, прикладному. Практичному ракурсі) можна визначити й ЗСЖ. У зв’язку з цим, слід виділити 2 аспекти його формування:
– створення , розвиток, підсилення, активізація „позитивних” для здоров’я людей умов, чинників та обставин – по суті діла, формування потенціалу суспільного здоров’я (висока трудова активність, задоволеність працею; фізичний та душевний комфорт, гармонійний розвиток фізичних та інтелектуальних здібностей; активність життєвих позицій, соціальний оптимізм, високий культурний рівень; екологічна активність; раціональне, збалансоване харчування; дружні сімейні стосунки, влаштованість побуту; здорова спадковість; відсутність шкідливих звичок; інші фактори ЗСЖ;
– подолання (зменшення впливу) факторів ризику для здоров’я.
Обидва ці аспекти взаємозв’язані. Так на практиці, на жаль, частіше всього, обмежується лише впливом на ФР. Це дуже важливе, але вкрай недостатньо, оскільки мова йде про подолання явищ, що лежать на поверхні, достатньо добре відомі та вимірювані.
Значно складніше визначити основні напрямки й провести практичну роботу, спрямовану на створення факторів (умов) ЗСЖ, в т. ч. Й шляхом створення та реалізації т. з. „програм здоров’я”, в яких вказані конкретні, адекватні медико-гігієнічним нормам (стандартам) СЖ моделі медико-гігієнічної поведінки. Як приклад, можна розглянути модель, запропоновану (Є.Кальченком), згідно якої виділяється 10 приоритетних норм ЗСЖ. Поміж них:
– дотримання основних правил гігієни: праці та ТБ в побуті;
– застосування прийомів та засобів психогігієнічної та психотерапевтичної допомоги;
– відмова від паління;
– достатня фізична активність;
– відмова від вживання алкоголю;
– активна участь у диспансеризації;
– своєчасність звертання за медичною допомогою;
– вміння надавати І долікарську допомогу.
Фактично всі ці “норми” – не що інше, як основні елементи медичної активності зі знаком “+”.
Також, достатньо конкретні, у цьому ж плані, рекомендації, запропоновані ВООЗ. Наприклад. Для профілактики ІХС та інших хронічних захворювань рекомендується:
– раціональне харчування (вживання продуктів із малим вмістом жирів тваринного походження – пріоритет у харчовому раціоні фруктів та овочів) для зниження рівня холестерину в крові та попередження ожиріння;
– відмова від паління;
– зменшення кількості вживання солі та алкоголю, виявлення підвищеного кров’яного тиску (КТ) та заходи боротьби з ними;
– підтримання нормальної маси тіла та регулярні фізичні вправи. Як складова частина повсякденного життя, зниження рівнів соціального та професійного стресів.
Тому найважливішою функцією (завданням) охорони здоров’я, і, зокрема, закладів первинної медико-санітарної допомоги (поліклінік, амбулаторій, здоров пунктів, ФАП-ів, СЕС) у формуванні ЗСЖ являється ефективна пропаганда ЗСЖ.
Здоров’я, у зв’язку із безпосереднім зв’язком з якістю життя є першочерговим фактором, який визначає людський розвиток та водночас є одним із результатів людського розвитку.
Здоров’я людини у статуті ВООЗ трактується як стан повного соціального, психічного та біологічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб та фізичних дефектів, як таких!
Наука, яка у найбільш повному взаємозв’язку з визначеними умовами вивчає здоров’я населення називається соціальною медициною.
Таким чином соціальна медицина та організація охорони здоров’я – наука, що вивчає соціальні закономірності здоров’я людей та обґрунтовує шляхи його поліпшення через раціональну організацію охорони здоров’я.
В практиці соціальної медицини та організації охорони здоров’я часто зустрічаються такі поняття як охорона здоров’я та медична допомога.
Охорона здоров’я – система державних, громадських та індивідуальних заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, запобіганню захворювань та попередженню передчасної смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини. Вона включає комплекс заходів та засобів, що мають відношення до здоров’я населення.
Медична допомога – система спеціальних медичних заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини.
Виділення соціальної медицини та організації охорони здоров’я у самостійну науку відбулось наприкінці ХІХ століття завдяки сформованим історичним умовам, коли виникла необхідність повсякденної реєстрації хвороб, і кваліфікації, смертності населення. Саме суспільство вимагало розробки впливів на ці явища. Адже розвиток цивілізації вимагав відповідних законодавчих гарантій, що визначало і певні напрямки політичної спрямованості влади.
Вперше право на здоров’я знайшло своє відображення у декларації прав людини де записано “Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, які необхідні для підтримання здоров’я та благополуччя його самого, його сім’ї, і право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, прийдешньої старості чи іншого випадку, втрати джерел існування через незалежні від нього обставини”.
На положенні визначення здоров’я ВООЗ базується і мета соціальної медицини та організації охорони здоров’я як науки яка полягає у розробці та науковому обґрунтуванні соціальних, медичних і економічних заходів щодо забезпечення оптимального рівня здоров’я населення та його активного довголіття.
Важливим кроком у соціальній медицині було прийняття у 1978 році на Алма-Атинській Конференції ВООЗ Програми здоров’я населення. Положення цієї програми зміцнили та поглибили ряд наукових положень соціальної медицини та організації охорони здоров’я.
Серед основних декларативних етапів цієї програми необхідно відмітити наступні:
– існуюча величезна нерівність в стані здоров’я людей, особливо між розвиненими країнами і країнами, які розвиваються, а також в самих країнах є політично, соціально та економічно неприйнятним і тому складає предмет загальної турботи для всіх країн;
– охорона і зміцнення здоров’я народу є суттєвою частиною невпинного економічного і соціального розвитку, сприяє підвищенню якості життя та служить загальному миру;
– люди мають право і обов’язки брати участь на індивідуальній і колективній основі в плануванні і здійсненні медико-санітарного обслуговування;
– первинна медико-санітарна допомога включає основні медико-санітарні заходи скрізь доступні окремим особам та сім’ям і втілювання при їх всебічній участі на основі практично неможливих, науково обґрунтованих і соціально прийнятих умов общини і країни в цілому на кожному етапі їх розвитку відповідно до принципу самозабезпечення та самовизначення;
– первинна допомога складає невід’ємну частину як національної системи охорони здоров’я, забезпечуючи її головну функцію, так і всього процесу соціально-економічного розвитку суспільства. Вона є першим рівнем контакту окремих осіб, сімей, общини з національною системою охорони здоров’я, максимально наближена до місця проживання і роботи людей і представляє собою перший етап безперервного процесу охорони здоров’я народу;
– усі уряди повинні розробляти національну політику, стратегію і плани дій для організації і розвитку первинної медико-санітарної допомоги як частини загальної системи охорони здоров’я та її координації з іншими секторами. Для цього необхідно проявити політичну рішучість, задіювати ресурси країни в інтересах національного розвитку і раціонально використовувати зовнішні ресурси.
Соціальна гігієна – це наука про соціальні закономірності здоров’я та охорони здоров’я (Л.Лєкарєв, 1969).
Соціальна гігієна вивчає взаємовплив між соціальними факторами та здоров’ям населення, включаючи зміни потреби в медичній допомозі, з метою створення раціональної системи заходів громадської охорони здоров’я (К.Гаргов, 1969).
Соціальна гігієна та організація охорони здоров’я вивчають оздоровлюючий, а також негативний вплив соціальних факторів на здоров’я населення та її окремих прошарків і виробляють науково обґрунтовані рекомендації для здійснення заходів щодо ліквідації та запобігання шкідливого для здоров’я населення впливу соціальних факторів в інтересах охорони та підвищення рівня громадського здоров’я (Ю.Лісіцин, 1967).
Проте відсутність чітких методологічних позицій, коливання між визначенням вирішального значення соціальних умов як чинників здоров’я і водночас визнання соціальної однорідності здоров’я на догоду партійним теоріям про побудову безкласового суспільства та про створення якоїсь радянської спільноти людей – не сприяло розвитку вітчизняної соціально-гігієнічної науки і завоюванню нею авторитету в світі.
Радянський Союз залишався практично єдиним поборником “соціальної гігієни”, хоча тлумачення терміну та змісту дисципліни було значно ширшим.
Тому ІІ-й Всеукраїнський з’їзд соціальних гігієністів та організаторів охорони здоров’я (1990) прийняв рішення про зміну в термінології, наблизивши її до міжнародних визначень – соціальна медицина та організація охорони здоров’я, не давши, однак, чіткої дефініції цьому поняттю.
Підсумовуючи вищезгадане можна, враховуючи особливості розвитку, функціонування та завдання охорони здоров’я в нашій країні дати таке визначення предмету: соціальна медицина та організація охорони здоров’я це наука, що вивчає вплив соціальних чинників на здоров’я населення і розробляє методи соціальної профілактики захворювань та оптимальні форми організації медичної допомоги населенню.
Соціальна профілактика може бути первинною (вплив на негативні сторони дії соціальних умов життя та СЖ) і вторинною (оптимізація форм медичної допомоги населенню: організаційних, управлінських, фінансово-економічних тощо).
Розділи соціальної медицини та організації охорони, здоров’я
їх три:
1. Медична статистика (загальна статистика, статистика здоров’я, статистика охорони здоров’я);
2. Вчення про здоров’я населення (методи та критерії вивчення й оцінки здоров’я та закономірностей його змін, соціальні фактори здоров’я, методи соціальної профілактики);
3. Організація медичної допомоги населенню:
– планування діяльності лікувально-профілактичного закладу (з ним тісно пов’язане фінансування);
– облік роботи та звітність;
– організація та оцінка діяльності медичних закладів;
– економіка, фінансування та маркетинг у сфері охорони здоров’я. Всі ці розділи так чи інакше знаходять своє відображення в сферах залежно від конкретної галузі охорони здоров’я:
лікувально-профілактична справа,
охорона материнства та дитинства,
СЕС (у нас ця служба поки що знаходиться в структурі охорони здоров’я),
аптечна справа та медичне забезпечення,
медична освіта,
медична наука.
У країнах заходу дана дисципліна не називається тепер саме так, хоча її суть та зміст залишаються такими ж: Американська асоціація громадської медицини в США, Центр наукових досліджень із соціальної медицини та організації служб охорони здоров’я у Великобританії. Франція має національний Інститут охорони здоров’я та медичних досліджень. У Німеччині соціальна гігієна викладається на відповідних кафедрах медичних факультетів університетів, а провідну роль у вивченні проблем охорони здоров’я відіграє Федеральне бюро громадської медицини, структурним підрозділом якого є Інститут соціальної медицини та епідеміології. У Швеції функціонують Інститут громадської охорони здоров’я та Інститут планування і раціоналізації служб охорони здоров’я.
Італія має Вищий інститут охорони здоров’я та Центральний статистичний інститут, які займаються проблемами громадської охорони здоров’я.
У Нідерландах питаннями соціальної медицини займається Інститут профілактичної медицини, у Бельгії – Інститут гігієни та епідеміології, в Україні – Інститут соціальної медицини та організації охорони здоров’я.
У переліку сучасних проблем медицини та охорони здоров’я в нашій країні чільне місце посідають:
1. Здоров’я населення
Загалом, за показниками здоров’я, Україна знаходиться у кінці шостого десятка країн світу. Це зумовлено, передусім, несприятливою демографічною ситуацією (незначне збільшення абсолютної чисельності населення, ріст міського та зменшення кількості сільського населення, зростання частки осіб похилого віку та постаріння, завдяки явищам депопуляції, працездатного й сільського населення; зниження показників пересічної тривалості майбутнього життя загалом, при одночасному збільшенні її для жінок і зменшенні для чоловіків із зростанням розриву між показниками середньої тривалості життя за статтю), ростом травматизму, захворюваності населення (гіпертонічна хвороба, інфаркт міокарду, судинні ураження, цукровий діабет, пневмонії, ХНЗД, хвороби органів травлення, глаукома, туберкульоз, інфекційні захворювання), погіршенням фізичного розвитку підростаючого покоління, що, все разом, тісно пов’язано з цілком очевидними причинами – тяжким соціально-економічним становищем країни та охорони здоров’я, суттєвим зниженням рівня життя населення, неблагополуччям (хімічне та радіонуклідне забруднення) довкілля, зародковим станом індивідуально-суспільної ефективності засад здорового способу життя та екологічно грамотної поведінки в сучасному українському суспільстві.
2. Реорганізацій та структурна перебудова системи охорони здоров’я
– скорочення та перепрофілізація існуючого ліжкового фонду, поліпшення умов надання та якості стаціонарної медичної допомоги (у наших стаціонарах 60% їх вартості складають самі ліжка, стіни, підлога та дах, у розвинених країнах – сучасне діагностичне та лікувальне обладнання);
– орієнтація на нові форми медичного забезпечення населення (впровадження засад родинної медицини та медичного страхування, лікарень (відділень) для хроніків, “денні” стаціонари, стаціонари “вдома” тощо);
– приведення кількості штатних посад у лікувально-профілактичних та санітарних закладах у відповідність до обсягу фактичного фінансування;
– збільшення обсягу та розширення спектру платних медичних послуг;
– реорганізація управління охороною здоров’я (децентралізація та демократизація управлінського процесу, його орієнтація на економічні методи та психологічні аспекти).
3. Проблема асигнувань в медицину (дуже гостра; якщо розвинені країни Європи вкладають в медицину та охорону здоров’я 10-13, США – 14-15, то Україна – лише 3-4 % від ВНП. В 1994-95 рр. США асигнували для потреб медицини та охорони здоров’я, в розрахунку на 1 мешканця 2250, Україна – 40).
4. Забезпеченість медикаментами та сучасним медичним обладнанням (із 800 найменувань життєво необхідних фармакопрепаратів вітчизняна промисловість і наявні валютні ресурси дозволяють задовольнити існуючу потребу, в кращому разі, на 20-25 % за обсягом та асортиментом; лише 10-15 % діагностичного та лікувального обладнання в наших ЛПЗ відповідає сучасним вимогам).
Соціально-економічний та науковий прогрес у XX ст. зумовив певні успіхи і в царині медицини та охорони здоров’я. При цьому можна виокремити три основні етапи: перший (орієнтовно тривав з 1900 по І940р.) були подолані інфекційні та інші хвороби (основні причини смерті в дитячому та працездатному віці), завдяки чому зросла пересічна тривалість життя, а створюваний додатковий продукт став значно перевищувати видатки на охорону здоров’я; другий (1940-1975 рр.) – для нього характерно ,що основними причинами смерті стають хронічні дегенеративні хвороби. На цьому етапі були знайдені засоби “відсунення” цих захворювань на пізніші періоди життя, сповільнення темпів їх розвитку. 90 % населення розвинених країн доживає зараз до пенсійного віку; третій розпочався десь з середини 70-х рр. Вичерпавши резерви продовження життя, розвинуті країни обґрунтували нову мету – підвищення якості самого життя, досягнення його максимальної продуктивності та повноцінності, наповнення його позитивними емоціями. Ця мета була остаточно сформульована та закріплена в Оттавській Хартії (1937).
Не всі нації та країни світу просувалися в цьому сторіччі в такому темпі. Переважна більшість їх і досі перебуває на ІІ етапі. Поміж них і Україна. Сподіватимемось, що на шляху державної самостійності український народ зможе в повній мірі реалізувати свій духовний та фізичний потенціал і приєднатися до націй і країн ,що торують шлях людству в досягненні високої та благородної мети – найвищого рівня здоров’я людини.
Соціальна медицина та організація охорони здоров’я характеризується своєю методологією і методами дослідження.
Серед них необхідно виділити:
1) статистичний метод—як основний метод дослідження в соціальній медицині з допомогою якого вивчаються масові явища, що стосуються здоров’я населення та надання медичної допомоги;
2) історичний метод, встановлює історичні закономірності розвитку громадського здоров’я і його охорони;
3) соціологічні методи – дозволяють вивчати соціальну структуру і її вплив на здоров’я;
4) експериментальний, дозволяє вивчати переваги (недоліки) організаційних форм медичної допомоги людям;
5) експертизи, з допомогою якої вивчається якість і ефективність медичної допомоги;
6) економічні, що дають змогу визначити економічну ефективність системи медичної допомоги.
