ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО, І ВІДТВОРЕННЯ. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І СТАНОВЛЕННЯ НОВОГО ТИПУ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ. ТОВАРНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА І ЇЇ РОЛЬ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

 

 

1.     Предмет економічної науки.

Зв’язок економічної теорії з практикою господарювання та економічною політикою

Вивчення економічної науки, глибоке засвоєння принципів, для подальшого використання в практиці, вимагає осмислення її предмета. Ця вимога стосується будь-якої галузі, без теоретичних засад і розуміння її природи, без знань принципів і закономірностей розвитку та чи інша сукупність знань не може претендувати на самостійне місце в системі наук.

Але перш ніж приступити до детального ознайомлення з предметом економічної науки, хотілося б помислити над питанням, чому у всіх країнах світу вивченню економічної теорії у навчальних закладах різного профілю відводиться вагоме місце. Може виникнути і таке запитання: чи варто студентам медикам витрачати час на вивчення економіки, коли є багато спеціальних предметів, які, безумовно, необхідно досконало вивчати, щоб стати спеціалістом у своїй галузі знань?

Економічні питання постійно турбували людство, бо це є невід’ємна частина його життя. Не є винятком і майбутні спеціалісти системи охорони здоров’я. Кожного з них, звичайно, буде цікавити питання його особистого матеріального добробуту, зокрема форм та розмірів заробітної плати, перспектив заробітку в приватному та державному секторі. Не менш чутливими є питання реформування та економічного розвитку галузі в т.ч. охорони здоров’я, форм її фінансування, залежність від державного бюджету, та інших форм фінансування. Саме економічна теорія дає відповіді на запитання чому одні галузі процвітаючі, інші, як охорона здоров’я на даному етапі історичного розвитку України – занепадаючі. Від яких показників залежить добробут громадян держави, що таке валовий національний продукт і чому від його величини, а саме від стану справ у сфері матеріального виробництва залежать можливості фінансування медицини й інших галузей соціальної сфери? Саме знання економічної теорії дає можливість розуміти і аналізувати соціально-економічні явища і процеси, бачити їх динаміку в часі, тенденції, альтернативність і перспективу розвитку. Вільне володіння законами економічної теорії дає можливість уникати повторень минулих помилок та раціонально адаптовувати бажані перспективи до реальних можливостей сьогодення.

З 2015 року в Україні суттєво розширяються можливості приватної підприємницької діяльності в галузі охорони здоров’я. Ділових людей медичної галузі цікавлять питання, які належать до економічної теорії, а саме: в чому суть розширення свободи господарської діяльності, який досвід мають країни з розвиненою ринковою економікою в цьому напрямку, як будуть діяти товарна і фондова біржі тощо?

Економічна теорія може також дати відповіді на злободенні питання, які стосуються суспільства в цілому: що можна зробити для забезпечення економічної безпеки людства, в чому суть проблеми народонаселення з економічної точки зору, чому немає безплатних медичних послуг тощо. Означаються також проблеми, які стосуються міжнародних господарських зв’язків: який рівень і якість життя в різних країнах, від чого це залежить, яка господарська система більш ефективна, наприклад, що являє собою “шведська модель суспільного розвитку” і чим вона відрізняється від американської чи японської моделі, для чого здійснюється економічна інтеграція в західноєвропейських та інших країнах.

І, нарешті, знання в галузі будь-якої науки розширюють світогляд людини, дають можливість пізнати її реальність. Так, вивчаючи економічну теорію, познайомитесь з поглядами інтелектуальних гігантів економічної професії від ранніх економістів таких, як Адам Сміт та Карл Маркс до сучасних титанів економічної думки – Дж.М.Кейнса, лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, як М. Фрідмана, П. Самуельсона, В. Леонтьєва, Р.Солоу та ін.

Впевнено відповісти на ці чи інші запитання можливо лише внаслідок систематичного вивчення економічної теорії.

Метою економічної теорії є розробка економічних механізмів з допомогою яких досягатиметься раціональна організація суспільних відносин для забезпечення добробуту людей

 

 

 

 

 

 

На відміну від простонародного погляду, наукова економічна думка прагне виявити об’єктивну істину, тобто відобразити зовнішній світ таким, яким він існує насправді, його внутрішню суть, що не залежить від суб’єктивних бажань і уподобань. Таким чином, щоб робити правильні висновки про економічну реальність, не можна обмежуватися лише простими житейськими спостереженнями. Необхідно ці процеси вивчити, проникнути в їх суть, теоретично осмислити.

Коли ми визначилися з тим, для чого вивчати економічну теорію, можемо детально зупинитися на питанні: що вивчає економічна наука, що власне є предметом її дослідження?

У відомому підручнику П.Самуельсона і В. Нордгауза “Економікс” так визначається предмет аналітичної економіки:

–Аналітична економіка вивчає, які товари, як і для кого їх виробляють.

–Аналітична економіка вивчає зміни в економіці в цілому: динаміку цін, обсяг виробництва, безробіття і зовнішню торгівлю. Якщо ця динаміка добре вивчена, то дана наука допомагає розробити політику, за допомогою якої уряди можуть вдосконалювати функціонування економіки.

-Аналітична економіка досліджує господарські зв’язки народів. Вона допомагає пояснити, чому країни експортують одні товари, а імпортують інші.

-Аналітична економіка є наукою про вибір. Вона досліджує, як люди вибирають для використання обмежені й дефіцитні ресурси (працю, устаткування, технічні знання), щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання.

-Аналітична економіка досліджує гроші, банківську справу, капітал і багатство.

Якщо об’єднати найголовніше із цих визначень, то можна сказати:

-Аналітична економіка вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх серед людей.

Усі визначення предмету економічної науки в трактуваннях західних економістів дуже близькі. Так, у підручнику К. Макконнелла і С. Брю, який за популярністю посідає друге місце після підручника П. Самуельсона, дається таке визначення: “Економікс – це вивчення поведінки людей у процесі виробництва, розподілу і споживання благ і послуг у світі обмежених ресурсів”.

Дійсно, в сучасних умовах економічне обгрунтування раціонального використання виробничих ресурсів – одне з найважливіших і найскладніших завдань економічної теорії. Тому можемо зупинитися на такому визначенні економічної теорії:

Економічна теорія – це наука про використання людьми продуктивних ресурсів для виробництва різних товарів і розподілу їх між членами суспільства з метою споживанн

 

 

 

 

 

 

Економічна теорія, з основами якої ми познайомимося, є методологічною і теоретичною базою системи економічних наук. Зокрема економіка охорони здоров’я базується на основних законах та категоріях економічної теорії.

Методами економічної теорії в системі охорони здоров’я можна визначати які послуги, як і для кого раціонально надавати. З допомогою аналітичної економіки є можливість вивчати зміни в системі здоровоохорони, динаміку затрат, обсяг наданих послуг, кадрову зайнятість, що дасть змогу розробити адекватну політику раціонального функціонування галузі. Аналіз зовнішнього ринку системи охорони здоров’я методами економічної теорії дасть відповідь на питання що доцільно розвивати у власній країні, а що краще імпортувати, маючи на увазі як матеріальні цінності (обладнання, медикаментозні засоби та апаратуру) так і безпосередньо послуги. Використовуючи методологічний апарат економічної теорії в системі охорони здоров’я та медичної допомоги, можна найоптимальнішим шляхом вирішити питання надання населенню повноцінної медичної допомоги при раціональному використанні обмежених ресурсів.

Об’єктом економічної теорії є економіка в цілому і розглядають її з позицій: основ знань, макро-, мікро-, мезо та мегаекономічних рівнів, що  наведено на схемі нижче.

Рис. 1.1  Структура економічної теорії.

 

Основи економічної теорії (політекономія чи економікс) — це базова, методологічна частина економічної науки, яка розкриває поняття і суть економічних термінів, категорій, законів і закономірностей функціонування і розвитку економічних систем у різних умовах та в різні історичні часи.

Мікрорівень або мікроекономіка починається із особистого господарювання, сім’ї, окремої організації (лікарня), фірми тощо, і вивчає поведінку окремих економічних одиниць – суб’єктів первинної ланки. Вона аналізує собівартість окремих товарів, витрати на їхнє виробництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію на товари, їх ціни тощо.

Макрорівень або макроекономіка охоплює господарство уже цілої суспільної групи, окремої держави. Предметом її вивчення є сукупні показники, такі як рівень національного доходу, темпи інфляції, валовий сукупний продукт, податкова політика, кредитно-банківська система, рівень народжуваності, смертності, рівні тимчасової та постійної втрати працездатності, зайнятість населення тощо.

Мезоекономіка – походить від слова мезо – середина. Вона вивчає окремі галузі й сфери національної економіки (агропромисловий комплекс, військово-промисловий комплекс, територіально-економічні комплекси, вільні економічні зони, економіку охорони здоров’я та ін.).

Рівень мегаекономіки – це глобально-планетарний рівень, рівень всесвітнього господарства, це міждержавні господарські стосунки. Глобальна економіка нерозривно пов’язана із політикою та географією. В основі мегаекономіки лежить всесвітній поділ праці. Вона вивчає становлення єдиного світового господарства, як цілісної системи із своїми взаємозв’язками і взаємовідносинами.

Сьогодні ми вже спостерігаємо розвиток окремих видів міжнародних економічних відносин, до них сміливо можна віднести світову торгівлю, міжнародні валютні відносини, вивіз капіталу і світові кредити, міжнародну міграцію робочої сили, міжнародний поділ праці тощо.

Будь-яка наукова теорія чогось варта тільки тоді, коли вона допомагає людям зрозуміти сенс їх існування, зрозуміти закони, відповідно до яких розвиваються природа, суспільство. Це ж стосується і економічної теорії. Люди отримують віддачу лише тоді, коли економічні знання застосовуються в господарській практиці та розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства.

Економічна теорія об’єднує в собі цілу низку відокремлених економічних наук, які водночас об’єднані єдиною термінологією, методологією категоріями та законами.

Рис.1.2 Система економічних наук

 

Але коли ми ведемо мову про зв’язок економічної теорії з практикою, то необхідно підкреслити перш за все деякі відмінності.

Економічна наука не може скористатися тими методами пізнання дійсності, які використовують природничі науки. При аналізі економічних форм, як слушно зауважував у свій час К. Маркс, не можна користуватися ні мікроскопом, ні хімічними реактивами. Те і друге повинна замінити сила абстракції.

Процес пізнання в економіці реалізовується через різноманітні методи аналізу. Найуживаніші серед них: аналіз, синтез, дедукція, індукція, порівняння, аналогії, наукова абстракція, логіка.

Аналіз – від грецького άνάλυσίς – розклад, розчленування – метод, що полягає в уявному чи практичному розчленуванні на частини.

Синтез – від грецького συνθεσίς – складання, з’єднання – це протилежний метод до аналізу і  полягає у вивченні предмета в цілісності, єдності та взаємозв’язку його частин.

Індукція –  від лат. Inductio – наведення, збудження – це метод пізнання, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Дедукція – віщд лат. Deductio – відводжу, виводжу – це метод, який полягає у переході від загального до окремого.

Порівняння – метод, який у процесі пізнання і в економіці найчастіше вживається. Найважливішим у цьому методі є правильний вибір бази порівняння. Не можемо ж ми на повному серйозі порівнювати чисельність популяції лелек і число новонароджених дітей, шукаючи між ними залежність. Тут і слід віддати належне логічному методу пізнання і пошуку істинних причинно-наслідкових зв’язків.

Аналогія – це перенесення властивостей або ознак одного процесу чи явища на інше. Для виразнішої уяви процесу чи явища часто використовують метод аналогії.     Так часто державу порівнюють із сім’єю, а деколи і з окремою особою, якщо беруть за аналогію будову тіла і будову держави тощо. Метод аналогії дуже близький до методу моделювання. Економічне моделювання представлене в основному графічними та математичними моделями, тоді як в медицині використовують значно ширше коло моделей.

Абстракція – від лат. Abstractio – віддалення. Наукова абстракція – це метод наукового дослідження, що полягає у мисленному виділенні суттєвих, найістотніших рис, відношень, сторін предметів, мисленне відкидання частини властивостей, зв’язків об’єкта пізнання з метою його спрощення.

Система – це сукупність елементів, які взаємодіючи між собою та зовнішнім середовищем, породжують нові властивості та ознаки, які не притаманні жодному із цих елементів, але характерні для системи в цілому.

Системний підхід – це наукова методологія, яка є засобом аналізу та синтезу при вивченні складних цілісних систем, суть якої полягає у тому, що явища та процеси, які відбуваються у природі, суспільстві розглядаються як цілісні системи, що складаються із підсистем, компонентів чи елементів. Cистемний підхід як наукова методологія та системний аналіз, як метод використовується в економіці при розгляді будь-яких систем в т.ч. системи охорони здоров’я.

Системний аналіз – це метод вирішення складних комплексних проблем, якщо задовільний результат не може бути отриманий з допомогою однієї довільної дисципліни чи навіть сукупності методів інших дисциплін.

Економіка не є точною наукою. В природничих науках як правило можна провести контрольні експерименти, у яких проводиться дослід “за інших рівних умов”. Так, наприклад, фізіолог, який бажає визначити дію пеніциліну при запаленні легенів, може провести дослідження “за інших рівних умов”. Для цього він використовує дві піддослідні групи, де в одній одержують ін’єкції пеніциліну, а в іншій – ні. Економіст не може знаходитися в таких умовах. В економіці ставити експерименти значно складніше. Економісти не можуть вимірювати економічні змінні з точністю, з якою лікар може виміряти температуру чи вагу. Національний дохід неможливо передбачити з абсолютною точністю. Навіть великого економіста ХХ століття Дж. М. Кейнса в свій час звинувачували в непослідовності, на що він відповідав: “Коли змінюється інформація, якою я володію, я змінюю свою думку”. Таким чином, економіка не є лабораторною наукою. Здійснюваний економістом процес емпіричної перевірки базується на “даних” реального світу, які виникають у ході реального функціонування економіки. В результаті економічні принципи, приєднані до практики, менш чіткі і точні, ніж в інших науках. Коли йде мова про зв’язок економічної теорії з економічною політикою, то західна економічна думка використовує такі поняття, як “позитивна і нормативна економікс”.

Позитивна економіка описує факти і поведінку людей в даній економіці. Іншими словами кажучи, позитивна економіка вивчає те, що є. Наприклад, які причини бідності? Як функціонувала економіка в соціалістичних, а як в капіталістичних країнах? Як вплинуть податки на виробництво того чи іншого товару? Для пояснення цих питань потрібні обов’язково факти.

Нормативна економіка охоплює моральні повчання і оціночні судження, тобто вона відображає суб’єктивні уявлення про те, що повинно бути. Нормативна економіка визначає, які конкретні умови або аспекти економіки бажані або небажані. Наприклад, чи повинен уряд надавати допомогу бідним? Платню в університеті за навчання варто зменшити, щоб більше студентів могло одержати вищу освіту. Якщо в пропозиції присутні такі слова, як “необхідно” або “варто”, то з певністю можна сказати, що перед нами нормативне твердження. Нормативна економіка відображає оціночні міркування стосовно того, якою повинна бути економіка чи яку конкретну політичну акцію варто рекомендувати, беручи за основу певну економічну теорію. Для лідерів країн стало звичним отримувати від економістів поради щодо економічної політики.

Функції економічної теорії – численні і спрямовані на визначення законів, сутності економічних явищ, що, власне кажучи і є метою економічної теорії.

Однією із найважливіших функцій економічної теорії є характеристика основ економічних систем, яка подається через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.

Теоретико – пізнавальна функція лежить в основі сприйняття економічної дійсності. Реалізується ця функція посередництвом економічних категорій та законів. В її основі лежить вияснення причинно-наслідкових зв’язків економічних явищ та процесів, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків в суспільно-економічних формаціях та проявлення оптимального алгоритму поступального розвитку суспільства.

Методологічну функцію економічна теорія реалізовує в процесі пізнання цих же економічних категорій та законів. Ця функція обґрунтовує базові економічні категорій і служить основою використання загальнонаукових принципів, економічних законів і категорій для самої економічної теорії та для більшості конкретних економічних дисциплін. Економічна теорія методологічною функцією озброює знанням найважливіших шляхів засобів розвитку та вдосконалення економічної системи.

Практична функція розділяється на духовно-практичну і матеріально-практичну. В духовно-практичній сфері використовуються певні уявлення, ідеї, думки, поняття, які входять до свідомості особи і формують цю свідомість – це своєрідна ідеологічна функція. Вона покликана розвивати новий тип економіко-теоретичного мислення, спрямований на позитивний ріст і розвиток як індивіда, так і суспільства загалом, а насамперед, керівників різного рівня управління.

Рис. 1.3 Схема взаємозв’язку функцій економічної теорії

 

У матеріально-практичній сфері функція економічної теорії набуває вираженого господарчого (прикладного) вигляду. Вона має своєю метою практичне впровадження економічної теорії, практично, через обґрунтування конкретних шляхів використання економічних законів формує наукову основу економічної політики держави.

Зрозуміло, що всі ці функції не можуть існувати відокремлено, вони взаємно пов’язані між собою і перетікають одна в одну. Схематично це може виглядати наступним чином.

 

2.     Еволюція понять: політекономія, економікс, макроекономіка та мікроекономіка

 

Економічна наука – давня і поважна, вона розвивається далі. І їй ще належить пройти довгий шлях. Як зазначається у західних підручниках з “Економікс”, економічна наука початкує від А. Сміта, якого називають “батьком” сучасної економікс (з виходом його книги “Багатство народів” у 1776р.) Хоча, якщо бути більш точним, то слід сказати, що витоки економічної науки з’явилися раніше. У 1615 р. в першій науковій роботі “Трактат по політичній економії” француза А. Монкретьєна дається аналіз економічних процесів. Саме тоді з’являється перша назва економічної науки – “політична економія”. І саме з цього часу цей термін входить у науковий обіг, хоча сам термін має набагато древніше походження. Якщо розглянути етимологію слова – “політекономія”, то воно складається з трьох древньогрецьких слів: “політейя” – суспільний устрій, “ойкос” – дім, господарство, “номос” – закон. Тобто це така наука, яка вивчає закони ведення домашнього господарства на рівні суспільства. Отож “політична економія” є перша назва економічної науки. Так як сама наука еволюціонувала, то ж і з’являлися нові назви економічної науки. А ця назва “політична економія” була єдиною аж до кінця ХІХ ст., а саме до виходу книги відомого англійського економіста А. Маршалла у 1890 р. “Принципи економіки”.

З виходом у світ цієї роботи економічна наука отримує ще одну назву – “економікс”. Відповідно до А. Маршалла поняття “політична економія” і “економікс” не можна ототожнювати, оскільки політична економія – це суто абстрактна (теоретична) дисципліна, економікс є певною мірою прикладною (конкретною) наукою, яка вивчає закономірності ринкової системи, обов’язково включаючи мікрорівень. Тобто включається аналіз економічної поведінки людей на рівні окремого господарського суб’єкта. Тому поняття “мікроекономіка” пов’язано також з ім’ям А. Маршалла.

В 30 – ті роки ХХ ст. видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс, учень А. Маршалла, знову вводить у предмет економічної науки питання про роль держави в розвитку суспільства, тому ще одна назва економічної науки “макроекономіка” по праву належить цьому економісту. Сьогодні в західних університетах часто вивчають як політичну економію, так і економікс, а також її частини – макроекономіку і мікроекономіку.

Макроекономіка, як уже говорилось вище, вивчає функціонування економіки в цілому, тобто до макроекономічного аналізу відноситься або вся економіка як єдине ціле, або аналіз таких складових частин, які розглядаються так, як ніби це одна одиниця. Наприклад, 20 млн. приватних господарств розглядається як одна гігантська одиниця – приватний сектор. Макроекономіка охоплює аналіз таких величин, як валовий національний продукт, економічне зростання, інфляція, безробіття, сукупна грошова маса і т.п.

Мікроекономіка аналізує поведінку індивідуальних складових частин. Коли економіст вдається до такого рівня аналізу, то він, фігурально висловлюючись, ніби розміщує економічну одиницю під мікроскоп і детально вивчає аспекти її функціонування. Тут оперуємо такими показниками, як фірма, курс акцій, що ростуть і як ростуть ціни на той чи інший товар і т. ін. По – іншому, якщо макроекономіка вивчає ліс з пташиного польоту, то мікроекономіка – це вивчення лісу не в загальному, а окремих дерев.

 

3.     Етапи розвитку економічної науки

Із попереднього аналізу видно, що економічна наука у своєму розвитку пройшла ряд етапів за останні кілька століть.

На рисунку1.4 бачимо схематичне зображення окремих економічних шкіл та їх розгалуження, які виникали у різні проміжки розвитку людства, починаючи від дохристиянського періоду і закінчуючи сьогоденням.

Насправді коріння економічної науки можна віднайти ще в працях мислителів Стародавньої Греції (праці Ксенофонта, Платона, Аристотеля), а також стародавнього Риму, Індії, Китаю, в яких міститься спроба з позиції свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. У творах грецьких мислителів до нашої ери можна виявити доволі важливі економічні ідеї, розмірковування на господарські теми. Ці ідеї відображали натуральні відносини, властивості рабовласницької системи. Найяскравішим представником інтелектуального світу Стародавньої Греції був видатний мислитель Аристотель (394 – 322 рр. н. е.) Вчений енциклопедичного характеру присвятив чимало уваги економічним проблемам, започаткувавши елементи теорії товарного виробництва і грошей. Правда, економічні погляди Аристотеля і його сучасників відображали натуральні системи господарства, а тому вони не могли обґрунтувати теорії товару і грошей, інших елементів економічної науки в сучасному її розумінні. Однак не можна недооцінювати, а тим паче нехтувати тим внеском в економічну теорію, який зробили мислителі Стародавньої Греції, зокрема Аристотель. Пізніше у ХУІІ ст. з’явилась теорія меркантилізму, а у ХУІІІ столітті – фізіократів.

Першою теоретичною школою був меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець). Ця школа відображала інтереси перш за все торгової буржуазії. Представники цієї школи вважали, що багатство – це перш за все гроші, золото, срібло. Такі уявлення не були випадковими, вони відповідали періоду первісного нагромадження капіталу в першу чергу через міжнародну торгівлю. Це було характерно для ранніх меркантилістів (А. Монкрет’єн), а вже більш пізніше під багатством розуміли надлишок продуктів, що обмінюються на зовнішньому ринку на гроші.

Вагомий внесок у розвиток економічної теорії зробила школа трудової вартості, яка зайнялася дослідженням виробничої сфери. Вона рішуче повернула до якісно нового мислення в порівнянні з меркантилістами, які досліджували лише сферу обігу.

 

Рис. 1.4 Етапи розвитку економічної науки 

 

Першими в цьому напрямку були фізіократи (“фізіократія” в перекладі з грецької мови – “влада природи”). Хоча фізіократи, на відміну від своїх попередників зробили крок вперед, бо перейшли до дослідження сфери виробництва, але й у них проявляється обмеженість, оскільки вони досліджували лише одну виробничу галузь – сільське господарство, де, на їх думку, багатство виникає природнім шляхом у вигляді дару природи. Вони вважали, що завдяки плодючості землі, при виробництві сільськогосподарської продукції виникає додатковий продукт або чистий дохід. Ця односторонність пояснюється тим, що фізіократи вели дослідження у ХУІІІ ст. в період досить сильних феодальних відносин.

Найяскравйішим представником цього напрямку був Франсуа Кене – лікар за фахом, економіст за покликанням.

Він народився 1694 року у селі Мере, поблизу Версаля. Батьки, через бідність, не могли дати йому освіти, і тому Франсуа самостійно вивчав граматику, латинську і грецьку мови. У віці 15 років почав навчатися в одного хірурга й опановувати медичні науки. Талановитий учень перевершив свого вчителя у медицині, переїхав до Парижа, але, не будучи офіційно лікарем, на прожиття заробляв у літографії. У вільний від роботи час слухав лекції в медичній школі. У 1717 році у м. Манті складав іспити на звання хірурга і лікарі були вражені його знаннями, але, боячись конкуренції, відмовили йому в званні хірурга. Це звання Ф. Кене здобув через рік у Парижі. Займаючись медициною, Ф. Кене опублікував низку праць з медицини, які принесли йому славу видатного лікаря і відчинили двері до аристократичних кіл. У 1749 р. він став особистим лікарем мадам Помпадур, а з 1752 р. – лейб-медиком короля Людовика XV, отримав титул дворянина, жив при королівському дворі, приятелював з видатними просвітителями.

Ф. Кене проникав у таємниці економічних явищ і процесів, використовуючи методи лікарського мислення у пізнанні економічної дійсності, яку розглядав у контексті з іншими суспільними процесами

Ф. Кене, виділяє виробничі витрати на землеробство, луки, пасовища, ліси, копальні, рибальство тощо для відтворення багатства і безплідні витрати, що здійснюються на вироби ручної праці (помешкання, одяг, сплату грошового відсотка, торговельні витрати, імпортні товари і т. ін.).

Таким чином, “Економічна таблиця” Ф. Кене охоплює три класи та їхні щорічні багатства і описує їх обіг”:

Клас виробничий. Щорічні затрати цього класу, сягаючи Двох мільярдів, виробили п´ять мільярдів, з котрих два мільярди – чистий продукт, або дохід.

Клас власників. Дохід класу становить два мільярди, з котрих один мільярд витрачається на купівлю у продуктивного класу і один мільярд – на купівлю у безплідного класу.

Клас безплідний. Затрати цього класу становлять один мільярд, який витрачає безплідний клас на купівлю сирих матеріалів виробництва у продуктивного класу.

За допомогою таких розрахунків (відтворення п´яти мільярдів ліврів, що відновлюються щорічно виробничим класом за допомогою двох мільярдів щорічних затрат на території Франції) Ф. Кене розкрив процес виробництва і заміщення відповідних витрат, що здійснюються у суспільстві на базі продуктивності землеробства.

Лікар Ф. Кене у 1758 р створив знамениту “Економічну таблицю”, що стала етапом в історії економічної науки. До неї зверталися наступні покоління економістів, зокрема, дослідники економічних циклів, господарської кон´юнктури і процесів відтворення. Це була геніальна спроба вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сукупного суспільного продукту.

Проблема, якою займався Ф. Кене, перекладаючи на мову сучасної науки, була проблема народногосподарських пропорцій. Ідеї Кене, без сумніву, лягли в основу знаменитих таблиць відтворення К. Маркса, а в наш час (70 – ті роки ХХ ст.) – міжгалузевих балансів (таблиці “затрати-випуск”) В. Леонтьєва, який був нагороджений Нобелівською премією в галузі економіки за обґрунтування і аналіз таблиць МГБ. Втілення методу міжгалузевого балансу дало найбільш вагомий вихідний статистичний матеріал для аналізу виробництва і розподілу ВНП – це було в свій час одним із найзначніших і практично найважливіших досягнень економічної науки ХХ ст.

Наступний етап розвитку економічної науки – це кінець ХVIII і початок ХІХ ст. – англійська класична політекономія. Основні досягнення цієї школи, висвітлені особливо в працях А.Сміта, першого професійного економіста, не втратили актуальності і сьогодні.

У 1776 р. А.Сміт опублікував свою знамениту роботу “Багатство народів”, де вперше підвів підсумки розвитку економічної думки і виклав її в новому синтезі на основі трудової теорії вартості, суть якої зводиться до того, що джерелом багатства є праця, яка лежить в основі вартості товару. Теорію А. Сміта високо оцінили його сучасники і наступні покоління вчених-економістів. Вона мала значний вплив на розвиток економічної науки. Дехто з прихильників А. Сміта вважав, що його книга стала економічною біблією капіталістичного світу. “Багатство народів” дійсно виділяється великою ерудицією автора, оригінальним гумором.

Саме А. Сміт вперше показав, як ринки організовують економічне життя. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори. Центральним механізмом ринкової системи є механізм конкуренції. Відомо, що суб’єкти ринкової діяльності керуються цілком природним бажанням заробити для себе гроші – “покращити свої умови”, як пише Сміт. Як ринкове суспільство стримує егоїстичних, жадібних до прибутку осіб від пограбування своїх співвітчизників? Завдяки чому міг виникнути нормальний соціальний порядок, якщо він спирається на таку загрозливу антисуспільну мотивацію, як задоволення своїх особистих потреб чужим коштом? А. Сміт пояснює це принципом або теорією “невидимої руки”. Цей принцип твердить, що кожною особою в її егоїстичному переслідуванні тільки своєї власної вигоди керує якась невидима рука, мета якої – досягти найбільшої вигоди для всіх, іншими словами: кожен суб’єкт ринкових відносин, переслідуючи свою власну вигоду, може її добитися лише тоді, коли буде пропонувати іншим людям свої послуги чи продукти праці в обмін, але саме такі, які будуть потрібні іншим людям. Тобто свій егоїстичний особистий інтерес людина якнайкраще може задовольнити лише тоді, коли вона якнайкраще задовольняє інтереси інших. “Невидима рука” веде суспільство, забезпечуючи виробництво тих товарів і послуг, які йому потрібні.

Ще одна важлива сторона поглядів Адама Сміта набуває сучасного значення, яка повністю була прийнята від Сміта сучасними монетаристами – це концепція “природньої волі” або “економічної людини”, як вона ще називається (laissez-faire, франц. читається “лесефер” – буквальний переклад – залишити в спокої, не чіпати). Ця політика прямо випливає з поглядів на людину і суспільство. Якщо економічна діяльність кожної людини призводить у кінцевому результаті до блага суспільства, то є очевидним, що цю діяльність не потрібно нічим стримувати. При подальшому вивченні економічної теорії ми простежимо еволюцію ідеї вільного ринку, а також дослідимо те, що відбувалось з системою при регульованому капіталізмі (кейнсіанська теорія).

Світ часів Адама Сміта, звичайно, давно вже не існує. І все-таки Сміту ще тоді вдалося побачити два важливих атрибути ринкової системи, які на той час ще не повністю сформувались у суспільстві, мали чимало прихильників та опонентів, але практика наступних століть підтвердила геніальну прозорливість першого економіста.

Спільність конкуруючих між собою підприємців може налагодити матеріальне забезпечення суспільства через саморегульований ринок; Суспільство, прагнучи нагромадити капітал, збільшує обсяг виробництва, а водночас і багатство нації.

Хоча і це, звичайно, не є беззаперечним. Ринковий механізм, як показав світовий досвід, не завжди працює успішно. Але відкриття Сміта залишається актуальним і на сьогодні. На відстані двох сторіч дивують не помилки цього великого вченого, а глибина його спостережень.

Поглибив і розширив смітіанство Д. Рікардо. Він довів, що вартість товарів, джерелом яких є праця, лежить в основі доходів різних верств населення (суспільства) – заробітної плати, прибутку, процента і ренти, і, що прибуток є неоплаченою працею робітника. Ще раніше до А. Сміта і Д. Рікардо ідеї трудової теорії вартості були розглянуті В. Петті, теж лікарем за фахом. Економічні праці всіх цих трьох представників об’єднуються в окрему економічну школу, яка одержала назву класична англійська політекономія. Резюмуючи внесок класиків у розвиток економічної науки можна сказати наступне: вони встановили, що багатство нації виникає в матеріальному виробництві, до того ж у всіх галузях матеріального виробництва. Його узагальненою універсальною формою багатства є не якісь окремі конкретні продукти (напр., золото, срібло, гроші, зерно і т. п.), а вартість товарів. Ріст багатства відбувається тоді, коли початково затрачена на виробництво товару сума виростає, тобто виникає прибуток.

Отож, англійська класична політекономія є надзвичайно важливим етапом у розвитку економічної науки. Більше того саме на основі положень англійської класичної школи виникли наступні економічні школи – марксизм і маржиналізм (західна економічна думка), теорії яких сформували і економічне, і політичне обличчя майже всього ХХ століття.

Однак така оптимістична теорія мала чимало критиків. Одним із них був Томас Мальтус, який виявляв значний сумнів щодо автоматичного саморегулювання ринку. Найвпливовішими чинниками, які заважатимуть такій рівновазі, він вважав природні закони народонаселення. Він стверджував, що чисельність населення зростає у геометричній прогресії, тоді як засоби існування – лише в арифметичній, що неминуче призведе до перенаселення Землі

З другої половини ХІХ ст. з’являються нові економічні школи, які різняться між собою за методологією аналізу, зокрема, неокласична економічна теорія, історична школа та політекономія пролетаріату або марксистська школа.

Представниками неокласиків були А.Маршалл, Г.Госсен та В.Парето. Вони продовжували ідеї класичної школи і розробили основу теорії мікроекономіки. Роль держави в економіці вони теж вважали нульовою. У ХХст. Англійський економіст Дж.М.Кейнс розробив новий підхід до економічного аналізу – макроекономічний,  що практично започаткував новий напрям глобальної економіки.

Представниками історичної школи були В.Рошер та Б.Гільденбрант притримувались майже протилежних позицій щодо ролі держави в економіці. Вони вважали, що саме держава, в руслі історико – соціальних традицій, регулює всі економічні зв’язки, незважаючи на наявність об’єктивних економічних законів, роль яких вони начисто ігнорували.

Марксистська економічна доктрина. Опираючись на вищі досягнення англійської класичної школи політичної економії, К. Маркс створив теоретичну концепцію, яка отримала узагальнену назву – марксизм. Як зазначає дуже шанований і відомий американський економіст і соціолог Р.Гейлбронер: “Маркс був глибоким проникливим мислителем-економістом, можливо, найвизначнішим аналітиком розвою капіталізму”. На чому ж базувалась марксистська економічна доктрина? Від Сміта і Рікардо Маркс взяв на озброєння трудову теорію вартості. В основі вартості лежить праця. Так, праця, але яка? Маркс виділяє конкретну і абстрактну працю, які створюють споживну вартість і вартість. При капіталізмі товарне виробництво набуває узагальненого характеру, тобто товаром стає все, в тому числі і робоча сила. Капіталіст купує вартість робочої сили, а використовує споживну вартість. Споживна вартість товару, робоча сила, має специфічну особливість: саме в процесі виробництва робоча сила створює вартість більшу, ніж насправді. В результаті виникає надлишок вартості, який Маркс називає додатковою вартістю, яка кінець кінцем набуває форму прибутку. Вартість товару відповідно теорії Маркса – це c+v+m, де “c” – це постійний капітал, “v” – вартість робочої сили, а m – додаткова вартість. “с” – перенесена вартість, затрати минулої праці, “v” – створює нову вартість (v+m), “m” капіталіст не оплачує, а привласнює собі, “m” виступає в різних формах: прибуток, процент, рента. В силу того, що капіталіст є власником засобів виробництва, він присвоює собі додаткову вартість. Кінцевим висновком є те, що капіталіст безкоштовно привласнює частину праці робітника. На основі цього він робить висновок, що буде справедливою експропріація капіталістичної власності. В такому спростованому вигляді можна подати концепцію Маркса.

Якщо А. Сміт був архітектором капіталістичного ладу та прогресу, то К. Маркс був діагностиком болячок капіталізму та його можливої загибелі. Маркс розглядав історію як безперервну боротьбу соціальних сил. Це і є основний недолік його теорії, в якій основна увага приділялась антагонізму класів. Маржиналізм же навпаки, приділив основну увагу практичним рекомендаціям процвітання капіталістичного суспільства.

Маржиналізм (від англ. “граничний”) – використання граничних величин (“max” чи “min”), які характеризують не суть явища, а їх зміни в зв’язку зі змінами інших величин.

Маржиналізм, як економічне вчення, є методологічною основою граничного аналізу, який широко використовується в сучасних західних економічних теоріях. Сутність його в тім, що в основу будь-якого економічного рішення кладеться раціональний вибір, який витікає із необхідних граничних (додаткових) затрат і граничних доходів, які можна одержати в результаті реалізації цього рішення.

Теорія граничної корисності вивчає аспекти ціноутворення в зв’язку з ефективністю споживання товарів (продуктів) і показує, наскільки змінюється задоволення потреб, якщо добавити одиницю оцінюваного продукту, тобто гранична корисність визначається цінністю блага і потребою в ньому. Основою для ціноутворення є суб’єктивна корисність, а не трудові затрати, як це стверджувала класична політекономія і Маркс. На відміну від марксизму маржиналізм це така теорія, яка досить широко стала використовуватись у господарській практиці, саме від неї пішли різноманітні прикладні розробки, які, зокрема, дозволили  достатньо точно прогнозувати поведінку споживача, розміри, структуру і динаміку попиту. Маржиналістські концепції найбільш повно були розроблені представниками австрійської і кембріджської економічної школи. Вони в основному відображали ліберальні погляди: ідея “гармонії інтересів”. Кризи, безробіття – тимчасові явища в капіталістичному суспільстві, ідея саморегулюючої економіки. Проте уже в 20 – ті роки ХХ ст. стало очевидним, що практика далеко не відповідає даним теоретичним постулатам. Ще наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. один із основоположників сучасного напрямку західної економічної думки – інституційно-соціологічного – Торетейн Веблен (1857-1929 рр.) в 1919р. у книзі “Місце науки в сучасній цивілізації і інші нариси” показав, що ортодоксальна економічна наука замикається в границях статичного аналізу, гіпотетичних  схем “стану рівноваги”, які видаються за відображення природного і нормального стану економіки, (потрібно звернути увагу на те, що будь-яка ортодоксія дає гіпотетичні схеми, наприклад, ортодоксальний марксизм). Слід звернути увагу ще на одну надзвичайно цікаву думку Веблена, яка перегукується з нашим сьогоденням. Верлен, не будучи марксистом, виступав як викривач фінансової олігархії. Він вважав, що інтереси капіталістів, які стали “абсентиїськими власниками” (тобто власниками фіктивного капіталу), дуже далекі від інтересів розвитку виробництва: “Мотив бізнесу – грошова вигода. Його метод – купівля-продаж. Ціль – накопичення багатства”. В результаті, на думку Веблена, виникає протиріччя між “виробництвом і бізнесом, тобто між інтересами тих, хто багатіє і потребами суспільного розвитку”. Цю властивість слід знати політикам і тим, хто творить економічну політику в державі, якщо вони дбають про країну в цілому.

Таким чином, своїми ідеями Веблен виступив попередником теорії визначного економіста Дж. М. Кейнса. Так англійський економіст Дж.М.Кейнс (послідовники А. Хансен і Ф. Перу) визнає серйозні хиби в механізмі вільної конкуренції, обґрунтовує теорію та економічну політику “регульованого капіталізму” на противагу традиційному мікроекономічному аналізу попередників. Цей напрямок у розвитку економічної науки отримав назву – кейнсіанство. Суть теорії Кейнса зводилась до наступного. Як підтвердила практика (світова економічна криза 1929-1933рр.), і це теоретично стверджував Дж. Кейнс, ринкова система втратила властивість саморегулювання, яка б забезпечувала невпинний розвиток капіталізму. Висновки, до яких приводить діагноз Кейнса:

	Якщо немає чинників, здатних автоматично забезпечувати нагромаджування капіталу, економіка буде залишатися в стані глибокої депресії доти, доки не буде знайдено якогось замінника виробничому капіталу.
Єдино можливе джерело стимулювання – втручання держави в економіку. Важливість теорії Кейнса полягає в тому, що він усвідомив те, що державні витрати можуть стати необхідним економічним заходом для відновлення життєдіяльності хворого на депресію капіталізму.

Питання про дієвість порад Кейнса та вплив державних витрат на ринкову систему стали дуже важливою проблемою і сучасної економічної науки.

Таким чином, погляди Сміта на ринкову економіку привели до філософії “лесефер”, яка давала самій системі змогу реалізувати схильність до зростання та внутрішнього порядку. Маркс відстоював зовсім іншу точку зору, згідно з якою нестабільність і кризи очікували капіталізм на кожному кроці, до того ж його, безперечно, не цікавили методи, які спрямовані на зміцнення капіталізму. Кейнс обстоював філософію, яка значно відрізнялась від поглядів Сміта і Маркса. Якщо Кейнс мав рацію, то політика “лесефер” невірна щодо капіталізму, принаймні якщо він перебуває в стані депресії. І якщо Кейнс не помилявся в своїх порадах, то песимістичні прогнози Маркса безпідставні або, щонайменше, можуть втратити сенс за певних умов. Але чи мав рацію Кейнс? А може, Сміт? А може, Маркс? Значною мірою сьогодні формують ці питання економічні дослідження. І про це свідчить практика.

З середини 70-х років ХХ ст. теорією, яка була покладена в основу економічної політики урядів західних країн в ХХ ст. (з 30-х до середини 70-х років була кейнсіанська теорія), а з кінця 70-х років до сьогоднішніх днів, є монетаризм з різними його варіантами.

Монетаризм або теорія “чикагської школи” – це теорія стабілізації ринкової економіки, в якій основну роль відіграють грошові фактори. Інтелектуальним лідером цієї теорії є лауреат Нобелівської премії в галузі економіки в 1976 р. М. Фрідман. Ідеї монетарного підходу полягають у тому, що ринки достатньою мірою конкурентоспроможні, і система ринкової конкуренції (“невидима рука” Сміта) забезпечує високу макроекономічну стабільність, контроль з боку держави перш за все зводиться до контролю над грошовою масою, емісією грошей (а це, звичайно, антикейнсіанство), тобто мінімум втручання держави в економіку.

Монетаризм і кейнсіанство не одні в ХХ ст. боролись за уми економістів, політиків і громадян. Дуже поширеними в другій половині ХХст. були теорія стадій економічного росту, теорія нового індустріального суспільства, неокейнсіанство, теорія людських відносин, постіндустріального суспільства, раціональних очікувань, теорія соціально орієнтованого ринкового господарства і ін.

Ряд із цих теорій класифікується під загальною назвою – інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрямок економічної думки. Під терміном “інститути” розуміють або соціальні явища (сім’я, монополія, держава, профспілки), або прояви соціальної психології (поведінка, спосіб мислення, звичаї, традиції). Представники цього напрямку (Дж. Гейлбрейт, Р. Арон, У. Ростоу, Я. Тінберген, Р. Гейлбронер, Д. Белл і ін.) критикували всі традиційні школи за відрив від аналізу соціальних проблем, виступали за соціологізацію політичної економії та розробляли концепції трансформації капіталізму в умовах науково-технічної революції. Характерною особливістю цих теорій є надзвичайно велика роль високорозвиненої техніки та технології в економіці і на їх базі закріплення панівного становища великих корпорацій. Пізніше з’явився (80-ті роки) неоінституціоналізм, який відійшов від абсолютизації технічних факторів, більше уваги приділяється людині, соціальним проблемам (Р. Коуз, США, Дж. Бьюкенен, Англія). На основі цих поглядів – “соціалізація капіталізму”, ствердження зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства – ХХІ ст. у цих теоріях проголошується століттям людини.

Близький по суті також неолібералізм (В. Ойкне, Л. Ерхард) з теорією “соціально орієнтованої ринкової економіки” – необхідність вільних цін, вільна конкуренція, рівновага попиту і пропозиції. Неокейнсіанство виступило проти засилля монополій, на захист інтересів фермерства, інтелігенції, службовців.

В середині минулого століття група економістів, очолювана П.Самюелсоном пов’язали макротеорію Кейнса з мікроекономічним аналізом неокласичної школи. Їхня теорія отримала назву “Великого Неокласичного Синтезу”. Основними моментами цього вчення було те, що макроекономіку вони вважали не окремою наукою, а продовженням мікроекономіки, а другим панацейним моментом вони вважали поєднання впливу держави на ринок і забезпечення  економічої свободи виробникам та споживачам водночас. Праця П.Самюелсона “Economics” по праву стала основною працею про змішану економіку, яка дає відповіді на запитання, як позбутися в державі безробіття та інфляції і досягти економічного розквіту

 

4.     Матеріальне виробництво. Продуктивні сили суспільства

 

Людське суспільство не може існувати, не виробляючи матеріальні і духовні блага. Наука, культура, соціальна сфера, мораль, політика – усе це людство може дозволити собі лише тому, що в економіці визрівають необхідні матеріальні умови. Природа не дає людині все в готовому вигляді, а тому вона повинна вступати в процес виробництва. Виробництво матеріальних благ і послуг становить основу будь-якого суспільства. Розвиток виробництва визначає рівень розвитку суспільства, є основою його культури та достатку. Без виробництва суспільство не може існувати. Торгівля відіграє допоміжну, але аж ніяк не головну роль у розвитку суспільства.

Виробництво – це процес, який водночас є результатом взаємовідносин між людьми і взаємовідносин людей із природними ресурсами.

Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Саме виробничі відносини розкривають суть соціальних взаємовідносин у виробництві. Якого б технічного розвитку не набули продуктивні сили, вони не забезпечать головного – стимулу людської діяльності, побудованої на мотивації як окремого індивіда так і соціальної групи і суспільства загалом.

Виробничі відносини – це відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Головними складовими виробничих відносин є відносини розподілу, обміну і споживання. Саме виробничі відносини визначають мотивацію взаємостосунків робочої сили і, як результат, організацію продуктивних сил, які в результаті цих стосунків розвиваються чи гальмуються.

Сьогоднішня криза охорони здоров’я в Україні також зумовлена особливостями і специфікою виробничих відносин у системі. Зміщення акцентів мотивації із якісної орієнтації на кількісну призвело до матеріалізації основних виробничих чинників. Лікар став матеріально зацікавленим у потенційно хворому пацієнтові. Здоровий відвідувач не несе ніякого мотиваційного чинника для діяльності лікаря. Заклади охорони здоров’я в основу своєї маркетингової стратегії також заложили кількісні (матеріальні) аргументи для залучення пацієнтів, мотивуючи свої заклики новим високотехнологічним обладнанням та високим сервісним обслуговуванням. Основним базисним чинником гуманізації відносин у тандемі «хворий – здоровий» стало поняття доброчинності, що має на увазі виключно збір коштів у вигляді пожертв, спонсорських чи добровільних внесків тощо. Причому слід звернути увагу на факт невпинного зростання запитуваних сум. Така ситуація є надзвичайно небезпечною для суспільства, що її запроваджує, так як стосується найвагомішого – здоров’я і життя людини. Як доказ вірності даного твердження приводимо демографічні дані щодо чисельності населення України за останні 10 років.

Таблиця1.1

Чисельність населення України за 1992 – 2013 роки

Дата	Численность (тыс.)	Абсолютний приріст	Темп приросту
на 01.01.1992	52056,6	+112.2	+0.216%
на 01.01.1993	52244,1	+187.5	+0.360%
на 01.01.1994	52114,4	-129.7	-0.248%
на 01.01.1995	51728,4	-386.0	-0.741%
на 01.01.1996	51297,1	-431.3	-0.834%
на 01.01.1997	50818,4	-478.7	-0.933%
на 01.01.1998	50370,8	-447.6	-0.881%
на 01.01.1999	49918,1	-452.7	-0.899%
на 01.01.2000	49429,8	-488.3	-0.978%
на 01.01.2001	48923,2	-506.6	-1.025%
на 01.01.2002	48457,1	-466.1	-0.953%
на 01.01.2003	48003,5	-453.6	-0.936%
на 01.01.2004	47622,4	-381.1	-0.794%
на 01.01.2005	47280,8	-341.6	-0.717%
на 01.01.2006	46929,5	-351.3	-0.743%
на 01.01.2007	46646,0	-283.5	-0.604%
на 01.01.2008	46372,7	-273.3	-0.586%
на 01.01.2009	46143,7	-229.0	-0.494%
на 01.01.2010	45962,9	-180.8	-0.392%
на 01.01.2011	45778,5	-184.4	-0.401%
на 01.01.2012	45633,6	-144.9	-0.317%
на 01.01.2013	45547,8	-85,8	-0,188%

 

Як бачимо, спостерігається активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили, що призвело до вираженого гальмування розвитку суспільства у вияві демографічного занепаду – скорочення населення, що є достатньо загрозливим показником для розвитку держави. Зневажання даного чинника здатне призвести суспільство не лише до гальмування розвитку, а й до конфліктних ситуацій.

Слід звернути увагу, що економіка охоплює всі види діяльності людини, які дозволяють їй забезпечувати собі матеріальні умови життя на Землі. Отже, предметом вивчення економіки є ті сили, які призводять у кінцевому результаті до створення тих чи інших матеріальних благ – це продуктивні сили. Елементами процесу виробництва є власне праця, предмети праці та засоби праці.

Рис. 1.5 Структура матеріального виробництва.

 

У сукупності засоби праці (те, з допомогою чого людина впливає на елементи природи) і предмети праці (те, на що спрямована праця людини з метою створення матеріальних благ) становлять засоби виробництва. Відношення людей до природи через взаємодію з засобами виробництва становлять продуктивні сили суспільства. Структурно продуктивні сили включають робочу силу (особистий або суб’єктивний фактор виробництва) і засоби виробництва (матеріально-речовий або об’єктивний фактор виробництва).

Продуктивні сили суспільства знаходяться у постійному розвитку. Особливі зміни у всі сфери суспільного життя, а також в розвиток продуктивних сил суспільства внесла науково-технічна революція. Наука перетворилася в безпосередню продуктивну силу, тому її можна виділити як самостійний елемент продуктивних сил поряд з робочою силою і засобами виробництва.

Продуктивні сили – це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

 

Продуктивні сили складаються із робочої сили та засобів виробництва – двох нерозривно поєднаних гілок економіки.

Сучасні продуктивні сили в системі здоровоохорони — це складна система, яка включає різноманітні за структурою елементи. За походженням – це суспільні й природні елементи. В сфері медичної допомоги вони складаються із безпосередніх лікувально-профілактичних закладів, як суспільних елементів та природних лікувальних сил, як вода, певні кліматичні умови, грязелікування тощо. За складом продуктивні сили є матеріальні, як медичне обладнання, інструментарій, медикаментозні засоби і духовні – безпосередній психоемоційний вплив лікаря, священника, психолога, нейролінгвіста тощо на стан хворого. За характером відтворення і специфікою функцій – об’єктивні й суб’єктивні, що близькі до матеріальних та духовних елементів у сфері медичного впливу.

На початку розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і простою кваліфікацією.

У сьогоднішньому виробництві є необхідність у робітниках, які мають достатньо високий рівень освіти (принаймі середню загальну чи середню спеціальну). Значно вищі вимоги сьогодні і щодо кваліфікації потенційних робітників.

На сучасному етапі виробництва переважає автоматизація процесів, вимагає більшого залучення не лише фізичних, а й розумових здібностей робітника, вміння логічно і нестандартно мислити, творчих задатків особистості (креативності, як сьогодні модно говорити). Особливо це актуально у галузі здоровоохорони. Нинішня система охорони здоров’я є складним науково-виробничим комплексом із необхідністю широкого використання поєднання високотехнічного обладнання і аналізу патологічних процесів з численними факторами невизначеності.

 

Рис.1.6 Структура продуктивних сил

Визріває все більша потреба у фахівцях з високими моральними і духовними началами. Дані вимоги сьогодні чи не найбільше необхідні саме в сфері охорони здоров’я та медичної допомоги. Без духовної компоненти, в умовах жорсткої ринкової економіки, лікар перетворюється в монстра, який живе за рахунок хворих і немічних людей. Діалектичний закон єдності і боротьби протилежностей працює в системі медичної допомоги чи не найпотужніше. З одного боку лікар має бути зацікавленим у здоров’ї пацієнта, а з іншого він же зацікавлений у зростанні своїх прибутків. Вихід із цієї ситуації один: «лікарю слід платити не за роботу, а за те, щоб він нічого не робив». Іншими словами, лікар повинен бути багатим тоді, коли його пацієнти здорові! Звідси і випливає особливість структури продуктивних сил в системі охорони здоров’я, як факторів, які забезпечать перетворення ресурсів відповідно до потреб людей, створять матеріальні й духовні блага і визначать зростання продуктивності суспільної праці.

Основною продуктивною силою будь-якого суспільства, основним елементом виробництва є саме людина, або робоча сила

Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних та інтелектуальних здібностей, набутих знань та досвіду, які використовуються у процесі виробництва матеріальних благ чи надання послуг.

 

Робоча сила не існує ні в якій іншій формі, як лише в особі людини – працівника. Звідси виникає ціла низка питань щодо форми застосування або використання робочої сили. Термін застосування належить лише до простого виробництва, коли людина виробляє продукти виключно для себе. Коли мова йтиме про використання робочої сили, мова уже йтиме про ринкові відносини, тобто про обмін і робоча сила виступатиме у цьому процесі в ролі товару. Економісти дотримуються різних точок зору на об’єкт цього обміну. Найпоширеніші з них три щодо об’єкту обміну:

1)                Праця

2)                Робоча сила

3)                Послуги праці чи робочої сили

Щодо першої позиції, то можна не погодитись, мотивуючи тим, що поняття праці – це функція, дія.

Реально на ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу.. Капіталіст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасове розпорядження нею.

Якщо розглядати робочу силу як суб’єкт господарства і як невіддільну частку людини, то вийдем на позиції людини економічної.

(Homo Economicus) або економічна людина — концептуально розглядається в деяких економічних теоріях як людина повністю раціональна і вузько корислива, яка має здатність виносити судження стосовно своїх суб’єктивно визначених цілей.

Ця теорія різко відрізняється від концепції Людини взаємної (Homo reciprocans), яка стверджує, що людина в першу чергу мотивована бажанням співпрацювати та поліпшувати своє середовище. Остання більш придатна для системи охорони здоров’я.

Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах ринкових відносин. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею. Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживчу вартість і вартість. Але робоча сила — товар специфічний. Роботодавець купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення у процес праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй кваліфікацією, мотивацією, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Саме ця властивість робочої сили і лежить в основі створення додаткового продукту і є основою збагачення.

Таблиця 1.2

Попит та пропозиція робочої сили на ринку праці України за професійними групами. Навантаження на одне робоче місце, вакансію у 2000-2011р.

 

 

Робоча сила в умовах ринкової економіки в Україні також стала товаром, який має споживчу вартість і вартість. Споживча вартість робочої сили полягає в її здатності створювати такі необхідні суспільству матеріальні блага і послуги, які були б більшими від вартості самої робочої сили. Вартість робочої сили визначається вартістю необхідних для її відтворення життєвих засобів. Із поняттям споживчої вартості робочої сили тісно пов’язане поняття мінової вартості. Саме з цією вартістю у сьогоднішній Україні пов’язані серйозні дисбаланси. Оплата праці в нашій державі сьогодні не пов’язана ні з поняттями собівартості підготовки кваліфікованого працівника, ні з вартістю нового продукту, який вона створює. Особливо ця невідповідність є очевидною у системі охорони здоров’я, освіти тощо.

В усіх установах та закладах системи охорони здоров’я України зайнято близько півтора мільйона чоловік.

Вартість робочої сили та її потреба залежать від соціально-економічного розвитку суспільства. Як бачимо із таблиці1.2, пропозиція робочої сили в Україні значно перевищує попит на неї, що свідчить про певні економічні негаразди в суспільстві.  Можна припустити, що саме ситуація переваги пропозиції над попитом зумовлює таку низьку заробітну платню у системі охорони здоров’я. Зокрема, у 2012 році середня зарплата по галузі становила 1940грн, при 1017грн прожиткового мінімуму, а порівняно з середньою по державі заробітна плата лікаря становить лише 57,4%.

До робочої сили в системі охорони здоров’я відносяться лікарі усіх спеціальностей, середній медичний персонал, молодший медичний персонал, технічний та обслуговуючий персонал. Не дивлячись на політику Міністерства охорони здоров’я щодо обмеження росту медичних кадрів, їх кількість в Україні все-таки зростає, чого не можна сказати про середній медичний персонал.

Таблиця 1.3

Характеристика кадрового потенціалу системи охорони здоров’я України

	1995	2000	2005	2008	2009	2010
Всього лікарів (тис.)	206,2	200,1	194,7	196,2	196,0	197.1
Забезпеченість (на 10 тис. населення)	40,4	40,8	41,6	42,7	42,7	43.2
Укомплектованість штатних лікар-ських посад фізичними особами  %	70,5	83,8	80,8	80,3	80,4	80.8
% осіб пенсійного віку	17,5	18,2	21,0	22,9	23,2	24.5
К-ть середнього медичного персоналу (тис.)	540,0	486,0	438,8	430,0	430,0	428.7
Забезпеченість на 10 тис. населення	105,7	99,1	93,9	93,6	93,6	94.0
Укомплектованість штатних посад середнього медперсоналу фізичними особами	86,3	101,0	97,6	95,2	95,2	95.2
% осіб пенсійного віку	12,1	10,4	13,5	14,8	15,2	15.8

 

0	Предмети праці – це все те, що піддається відповідній обробці у процесі виробництва, на що фактично спрямована праця людини, що складає матеріальну основу майбутнього продукту.

 

Для лікаря предметом праці є бланк історії хвороби, рецептурний бланк, патологічні зміни в організмі людини: для фармацевта – це хімічні чи природні інградієнти – складники лікарських засобів; для стоматолога – це хворий зуб, складники пломбувальних матеріалів тощо; для медичної сестри – марля для тампонів та інше.

 

Таблиця 1.4

Кількість лікарняних ліжок в Україні

 

	На 10 000 тисяч населення
	1985	1990	1995	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Україна	131,2	135,5	125,1	95,0	96,6	87,5	89,3	95,7	95,2	95,6	95,1	94,2	94,0	94,0
Тернопільська область	127,3	132,5	122,5	93,0	91,8	88,8	89,3	88,6	87,2	87,4	87,5	87, 7	86.8	89,3

 

Сьогодні, предмети праці в переважній більшості самі є продуктом попередньої праці (той самий бланк чи марля) і їх джерела так чи інакше витікають безпосередньо з природи. Саме природні ресурси і є первинними і спільними для всіх людей предметами праці. Хоч сьогодні, завдяки науково-технічному прогресу ми навчилися виробляти такі матеріали, яких у природі немає, а в системі охорони здоров’я їх чимало, все одно первинною основою для них є природні ресурси.

Засоби праці –  це ті предмети чи знаряддя, які людина ставить між собою і предметом праці.

 

Вони служать засобом впливу на предмети праці, що призводить до зміни останніх. В системі медичної допомоги засобами праці є маніпуляційні інструменти, хірургічні інструменти, шприци, перев’язочні засоби, медичне обладнання, апаратура тощо. Рівень розвитку засобів праці обумовлений розвитком суспільства, рівнем наукових досягнень тощо.

 

5. Суспільно-економічна формація

 

Соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил є система виробничих відносин або реальних (економічних) відносин власності, яка формує спосіб поєднання особистісних та речових факторів виробництва, характер привласнення результатів праці, природу економічної і політичної влади. Простіше кажучи – виробничі відносини – це відносини людей між собою в процесі виробництва з приводу привласнення ресурсів, організації виробництва та управління процесом виробництва.

Виробничі відносини відповідають історичній формації суспільства щодо власності на засоби виробництва.

Виробничі відносини – головна сторона способу виробництва. Слід наголосити на тому, що це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з безпосередніми речами: знаряддями, предметами, засобами праці. І характер цих відносин диктуються формами власності на дані речі, кому належать ці знаряддя і засоби – суспільству, групі чи окремій людині.

Продуктивні сили виступають як зміст економічного способу виробництва, а виробничі відносини – як його форма.

Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим і є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил.

Слід акцентувати на тому, що ці відносини залежать від власності та визначаються нею. Завжди присвоює вироблений продукт виключно власник засобів виробництва. Залежно від характеру виробничих відносин відповідно, розподіляються та споживаються вироблені матеріальні блага: або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт, як ми спостерігаємо сьогодні.

В системі охорони здоров’я – останнє не може бути продуктом праці в силу своєї природи. В результаті взаємовідносин виробничих сил здоров’я відновлюється, відбувається певне відтворення робочої сили.

 

Рис. 1.7 Структура продуктивних сил

 

Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не стільки волею і бажаннями людей, як відповідно до стану наявних продуктивних сил, які повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, в кінцевому результаті, спожиті. З огляду на особливу специфіку відносин при наданні медичної допомоги чи послуг, питання власності на засоби виробництва має стратегічне значення. В переважній більшості ці поняття визначаються історичним та економічним розвитком суспільства, що іменується суспільно-економічною формацією.

 

Суспільно-економічна формація – це історичний тип суспільства, в якому якісно визначеній економічній системі відповідають соціальні, політичні, правові, культурні, національні та інші відносини.

 

Поняття суспільно-економічної формації вперше запровадив К.Маркс і розділив їх на п’ять основних видів:

1.Первісно-общинну.

2.Рабовласницьку.

3.Феодальну.

4.Капіталістичну.

5.Комуністичну.

Зміни суспільно-економічних формацій свідчать про поступальний розвиток суспільства. А. Тофлер розрізняв розвиток суспільно-економічних формацій за напрямками технологічного розвитку: аграрно-реміснича, індустріальна та інформаційна цивілізації.

Кожна суспільно-економічна формація має свій базис та надбудову. Базисом є суспільний спосіб виробництва, що складається із продуктивних сил і економічних відносин. Останні поділяються на техніко-економічні і виробничі (відносини економічної власності). Економічний базис в кінцевому результаті визначає соціальні, політичні, правові та інші надбудовні відносини. Розвинуті країни світу пройшли першу стадію інформаційної цивілізації, Україна поки знаходиться на стадії технологічного способу виробництва, хоча окремі галузі уже належать до інформаційної цивілізації.

 

6. Економічні категорії і закони

 

Економічну теорію називають універсальною граматикою суспільної науки. Вона використовує універсальні аналітичні категорії для всіх структурних складових цієї науки, які відображають універсальні властивості і відношення об’єктивної дійсності, загальні закономірності її розвитку. Сам термін “категорія” походить від грецького – κατηγορία – ознака, обвинувачення.

Найважливішими економічними категоріями є ресурси, витрати, дохід, товар, прибуток, ріст, спад, інвестиції, заощадження тощо.

В економіці як і у житті крізь хаос і нагромадження випадковостей проторує собі шлях закономірність розвитку. Економічними процесами управляють у суспільстві економічні закони. В роботі “Філософія права” Гегель визначає закон як “стійкий, необхідний, причинно зумовлений, постійний, суттєвий, постійно повторюваний, кількісний і якісний взаємозв’язок явищ і процесів”. Це визначення повністю поширюється і на економічний закон як на стійкий, суттєвий, внутрішній, причинно наслідковий зв’язок між економічними явищами і процесами.

 

Економічні закони – внутрішньо –необхідні, сталі й суттєві зв’язки між протилежними сторонами , властивостями, ступенями розвитку явищ і процесів економічного життя, при яких відбувається зародження, функціонування і перехід даної суперечності в її розвинутіші форми.

 

Економічні закони як і закони природи мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі і свідомості людей. Це соціальні або суспільні закони, які мають певні відмінності від законів природи. Однією з них є змінність економічних законів під впливом історичних факторів. Економічні закони – це закони розвитку суспільного життя людей, закони господарської діяльності, а закони природи вічні. Відкриття і застосування законів природи проходить спокійно, а економічні закони зустрічають сильну протидію відмираючих сил суспільства.

Система економічних законів об’єднує чотири їх типи:

1)                загальні економічні закони;

2)                особливі закони;

3)                специфічні закони;

4)                стадійні (одноосібні).

Загальні економічні закони – властиві для всіх суспільних способів виробництва, коли процеси взаємодії людини з природою, взаємозв’язок між різними елементами в процесі праці однакові для всіх суспільних форм. До них належать закон зростання потреб, закон економії часу, закон підвищення продуктивності праці, закон обмеження ресурсів тощо.

Особливі закони – діють у декількох суспільних способах виробництва і пов’язані перш за все з розвитком товарно-грошових відносин. До них належать, закон попиту і пропозиції тощо.

Специфічні закони – діють лише у межах одного суспільного способу виробництва. Це основний економічний закон, який виражає найглибинніші зв’язки між продуктивними силами та виробничими відносинами: закон народонаселення, закон конкуренції

Стадійні (одноосібні) закони – діють лише на одній із стадій суспільного способу виробництва. До такого закону можна віднести закон виникнення монополії внаслідок концентрації виробництва. 

Лише створені умови, які забезпечуватимуть виконання кожного економічного закону сприятимуть гармонійному розвиткові суспільства.

Економічні закони охоплюють глибинні, приховані зв’язки економічних явищ, які відображаються у ряді економічних категорій. Економічні категорії є узагальненим абстрактним (теоретичним) виразом об’єктивно існуючих економічних відносин, процесів і явищ (прибуток, вартість, ціна, зарплата, обмін, гроші, ринок і т. ін.).

 

 

1.Суспільне виробництво і його основні фактори

 

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ, тому суспільство завжди виробляє ці блага.

Найважливішими сферами докладання суспільної праці є матеріальне і нематеріальне виробництво. Охорона здоров’я в ринкових умовах належить до обох напрямків, але з вираженою перевагою нематеріального виробництва, що й дає право розглядати її як структурний підрозділ суспільного виробництва. В структурі суспільного виробництва функціональна роль охорони здоров’я полягає у відтворенні робочої сили. Результат суспільного виробництва в охороні здоров’я буде виступати в ролі споживчої вартості, яка проявлятиметься у вигляді індивідуального чи суспільного здоров’я.

Суспільна праця – це діяльність людей, спрямована на задоволення суспільних потреб. Суспільне виробництво –   це суспільна праця, організована в масштабах всього суспільства

 

 

 

 

 

 

 

Результати суспільного виробництва в охороні здоров’я в першу чергу залежать від якості зайнятих у медичній галузі трудових ресурсів. Якість підготовки, професійний рівень, кваліфікація кадрового складу, духовний рівень персоналу, мотивація до ефективної праці, постійне фахове удосконалення – це основні критерії, які гарантуватимуть якісний результат суспільного продукту в галузі охорони здоров’я. Не меншу роль у питаннях результативної якості відіграє також раціональне використання трудових ресурсів у плані розміщення, спеціалізації та ефективності використання. В сьогоднішній системі охорони здоров’я України по всіх цих позиціях є певні труднощі.

За даними офіційної статистики МОЗ України, у 2011 році загальна кількість лікарів (усіх спеціальностей) становила 202370 осіб, штатних лікарських посад − 224876. Відсоток укомплектованості лікарями становив 79,5 %, при цьому відсоток укомплектованості лікарями обласних лікарень – 85,1 %, міських − 77,8 %, центральних районних лікарень – 76,2 %, дільничних − 71,3 %, селищних лікарських амбулаторій – 69,2 %.

Середньоєвропейський показник забезпеченості лікарями 33 на 10 тис. населення, тоді як в Україні 43,2 на 10 тис. населення. Здавалось би, на перший погляд, що у нас більша забезпеченість лікарями, однак слід врахувати, що цей показник включає керівників охорони здоров’я, методистів, санітарних лікарів і вчених, і лише 27,0 на 10 тис. – власне лікарів, які безпосередньо надають медичну допомогу населенню, то ж, в кінцевому результаті, маємо значно меншу забезпеченість лікарями, аніж в Європі.

В 2011 ріці в Україні не вистачало 46,9 тис. лікарів (з них понад 6 тисяч у сільській місцевості), у 422 амбулаторіях (12,3 %) лікарі відсутні. Кожен четвертий лікар – пенсійного віку при тому, що природна плинність лікарських кадрів становить 3200 – 3500 лікарів на рік.

Матеріальне виробництво – це частина суспільного виробництва, де створюються матеріальні блага і матеріальні послуги.

 

 

 

 

 

 

Матеріальне виробництво складається із основного виробництва (виробництво власне матеріальних благ) і виробничої інфраструктури (виробництво матеріальних послуг).

Основне виробництво – це галузі економіки, де безпосередньо виробляються засоби виробництва і предмети споживання. Матеріальним фактором процесу виробництва якраз є засоби виробництва або ж вони ще називаються інвестиційними товарами. До засобів виробництва відносяться предмети праці та засоби праці. В системі охорони здоров’я це сектор виробництва медичного обладнання. Слід звернути увагу, що останнім часом саме цей напрям набуває прискореного розвитку переформатовуючи надання медичної допомоги в русло високотехнологічної діяльності. Обладнання, яке дозволяє маніпуляції на молекулярному рівні сприяє розвитку таким напрямкам медичної допомоги, як лікування на молекулярному рівні – це і нанотехнології і генна інженерія і вирощування нових тканин на основі стовбурових клітин тощо.

Галузева структура основного виробництва така: галузі промисловості, сільське господарство, будівництво, паливно-енергетичний комплекс і т. п.

Виробнича інфраструктура – комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому . До них належать:

–          транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові установи;   

–          спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційні, рекламні,

лізингові, консультативні та інші)

Виробництво духовних благ і нематеріальних послуг пов’язано з нематеріальною сферою виробництва,основною частиною якої є соціальна інфраструктура.

Соціальна інфрастуктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку особистості, примноженні розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні загальноосвітнього і культурного рівнів.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

–          охорона здоров’я і фізична культура;

–          освіта, система підвищення кваліфікації;

–          житлово – комунальне господарство;

–          пасажирський транспорт і зв’язок;

–          культура і мистецтво;

–          наука.

Важливою складовою частиною суспільного виробництва є також організація і управління.

Суспільне виробництво в галузі охорони здоров’я здійснюють заклади охорони здоров’я через господарську діяльність, яка спрямована в першу чергу на надання медичних послуг, потім на виготовлення та реалізацію лікарських засобів, товарів медичного призначення, медичної техніки тощо. Також до діяльності закладів охорони здоров’я належатиме діяльність з виконання науково-дослідних та консультаційних робіт.

Учасниками суспільних відносин у сфері виробництва в галузі охорони здоров’я виступають:   суб’єкти господарювання, яких роздиференціюємо на управлінський апарат (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також внутрігалузевий рівень управлінців), допоміжний персонал (бухгалтери, економісти, програмісти тощо) та безпосередніх виробників медичних послуг – власне лікарів та середній медперсонал  персонал. Щодо споживачів, то їх в ринкових умовах також слід  розділити на дві категорії  – безпосередніх  споживачів (власне пацієнти) та покупців, до яких належатимуть законні представники пацієнтів, страхові компанії, фірми, які купують медичні послуги для своїх співробітників тощо. Також до учасників суспільних відносин у сфері виробництва в галузі охорони здоров’я в ринкових умовах слід буде віднести безпосередніх власників закладів охорони здоров’я, якими можуть бути як безпосередньо  громадяни, так і товариства, громадські та інші організації, які виступають засновниками закладів охорони здоров’я чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

 

2. Сукупний суспільний продукт, його структура.

Результатом будь-якого виробництва є створений продукт праці, який в ринкових умовах називатиметься товаром. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Кількісною оцінкою, за балансовим методом розрахунку макроекономічний ефект виробництва буде сукупний (валовий) суспільний продукт (ВСП або ССП).

Результатом суспільного виробництва в секторі системи охорони здоров’я є особлива форма продукту – це медична допомога або медична послуга в умовах ринку.

 

Сукупний суспільний продукт – це сукупність створених у різних сферах і галузях виробництва матеріальних і духовних благ за відповідний період часу, найчастіше за рік.

 

 

 

 

Продукт у будь-якій своїй  формі має дві властивості: споживчу і вартісну. Споживча властивість характеризує здатність задовольняти певну людську потребу, а вартісна – відображає втіленням суспільної праці людини,  що створює даний продукт. Дана теза лежить в основі розуміння нерівності між багатством та матеріальними речами. В основі багатства лежать людські цінності та бажання. Пол Хейне сказав, що «багатство, в економічному розумінні, це те, що люди цінять». Якраз, споживча вартість і наближається до поняття багатства. Для прикладу, електронний мікроскоп для нейрохірурга є багатством і реальною цінністю. Але цей же електронний мікроскоп для чабана у високогір’ї є річчю, яка немає ніякої цінності і не є багатством, тоді як хутряна папаха для останнього є річ найнеобхідніша і представляє для нього як цінність так і багатство.

Сукупний суспільний продукт є показник кількісний і визначається як сума валової продукції галузей матеріального виробництва переважно за один рік. Слід звернути увагу, що у показнику сукупного суспільного продукту багато разів (на кожній стадії суспільного виробництва) враховується вартість живої праці, що робить цей показник досить умовним.

За структурою ССП розглядають у натурально – речовій та вартісній формі. За своєю натурально – речовою формою ССП поділяється на: 1) засоби виробництва, 2) предмети споживання.

Рис.2.1 Форми сукупного суспільного продукту

 

З огляду наявності грошових відносин виділяється вартісна структура ССП. В системі народногосподарського балансу сукупний суспільний продукт складається з двох частин: старої вартості (перенесена вартість або матеріальні затрати) і нової вартості (добавлена вартість або чистий продукт).

 

Рис. 2.2  Формування нової вартості

Стара вартість (с) – це вартість використаних протягом року засобів виробництва при виготовленні продукції. Вона створена минулою працею попереднього періоду. Вартість використаних засобів виробництва переноситься на вартість нової продукції.

Нова вартість (v+m) – це та вартість, яка створюється впродовж року і добавляється до старої, перенесеної вартості. Вона створюється живою працею і називається чистим продуктом. Чистий продукт складається з двох частин – необхідного і додаткового продукту.

Необхідний продукт – це частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили в сфері виробництва. З необхідного продукту покривають витрати на харчування, житло, освіту, лікування, утримання сім’ї та інше. В процесі розвитку суспільства працюючий створює дохід такої величини, який значно перевищує потреби, необхідні для відтворення робочої сили. В такому випадку виникає надлишок, який набуває форми додаткового продукту.

Додатковий продукт – це частина чистого продукту, що створюється понад необхідний продукт. Він використовується для розширення виробництва, створення економічних основ для розвитку сфери нематеріального виробництва, більш повного задоволення духовних потреб суспільства. Сукупний суспільний продукт можна подати у вигляді формул:

ССП= С+V+М         або         ССП=М3+НП+ДП, де С – стара вартість, v- вартість сукупної робочої сили;м-додаткова вартість Мз – матеріальні затрати, нп- необхідний продукт, дп- додатковий продукт ССП=ФЗ+ФС+ФН

 

Така структура вартості ССП означає первинний розподіл сукупного суспільного продукту.

В результаті вторинного розподілу, коли оцінюється функціональна роль окремих складових елементів, фактичне використання суспільного продукту розпадається на три фонди:

1)                 фонд заміщення;

2)                 фонд споживання;

3)                 фонд нагромадження.

Фонд заміщення – це та частина суспільного продукту, яка використовується на відновлення зношених засобів виробництва.

Фонд споживання – це та частина, яка використовується на задоволення матеріальних і духовних потреб людей, зайнятих в сфері матеріального і нематеріального виробництва.

Фонд нагромадження – це та частина додаткового прибутку, яка використовується на розширення матеріальної і нематеріальної сфери виробництва, а також для створення страхових запасів і резервів.

Основна його частина направляється на розширення і якісне удосконалювання основних фондів і оборотних коштів сфери матеріального виробництва, утворює фонд виробничого нагромадження.

3. Чистий продукт суспільства

Керування економікою країни без обліку суспільної діяльності неможливе так само як і діяльність підприємства без бухгалтерії. Для виміру сукупного виробництва була створена система національного обліку з певними критеріями категоріями та показниками. Різні показники, що входять до систему національних рахунків, дозволяють вимірювати обсяг виробництва в даний момент часу, враховувати і розкривати чинники, що безпосередньо впливають на функціонування економіки тощо. Результати, отримані з допомогою національних рахунків лежать в основі формування і проведення економічної політики держави. Рахунки національного доходу дозволяють складати таблиці економічного здоров’я суспільства і визначати оптимальну політику для поліпшення цього здоров’я.

Якщо підходити до оцінки ССП з погляду функціональної ролі окремих складових елементів фактичного використання ресурсів, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення – частина суспільного продукту, яка використовується на відновлення зношених засобів виробництва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці.

Чистий суспільний продукт отримують шляхом віднімання від ВНП відрахувань на спожитий капітал (амортизаційні відрахування) або мінус фонд заміщення. Чистий суспільний продукт – це заново створена протягом року вартість, яка показує, що саме додало виробництво у певному році до добробуту суспільства і називається вона національним доходом.

Позаяк національній доход – це чистий продукт суспільства, або новостворена вартість, то він нас більше цікавить з позицій визначення економічної ефективності здоровоохорони. Бо саме через відтворення робочої сили, яка здатна створювати національний дохід система охорони здоров’я і привносить свій економічний вклад в розвиток суспільства.

 

Чистий суспільний продукт – це валовий суспільний продукт без фонду заміщення, – це заново створена протягом року вартість, що і є  національним доходом.

 

 

 

 

 

 

 

Українські учені часто прислуговувались розвиткові інших держав. Випускник Харківського університету Семеном Кузнець (згодом американський економіст Саймон Кузнець) в 1934 р. вперше дав оцінку національного доходу, а у 1937 р. представив Конгресу США доповідь про національний дохід і виробництво за період 1929-1935 рр.  За дані розрахунки у 1971 р. Саймон Кузнець став лауреатом Нобелівської премії.

Кількісно національний дохід визначається як різниця між сукупним суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення протягом року. Розмір національного доходу залежить від кількості працездатного населення, рівня продуктивності та інтенсивності праці. За період 1991-1993 рр. в Україні національний дохід скоротився на 39%, це дуже великий спад, другий подібний спад стався у 2008 – 2009 роках, коли національний дохід впав на 36%,  у США під час глибокої національної кризи періоду 1929-1933рр. цей спад становив лише 25%, а у СРСР під час Другої світової війни – 30%. З 2009 року національний дохід в Україні почав зростати. Соціальний характер кризи полягає в тому, що при розподілі національного доходу формуються такі форми доходу, як заробітна плата, прибуток, процент, орендна плата, дивіденди тощо. Подальший перерозподіл національного доходу формує кінцеві доходи в суспільстві. Саме від розміру національного долходу залежить добробут суспільства

Для вивчення нерівномірності розподілу населення за рівнем матеріального добробуту використовують метод групувань, за яким домогосподарства (населення) розподіляються в порядку зростання середньодушових (особистих) показників доходів (витрат). Квінтильний розподіл ділить обстежену сукупність на 5 рівних за чисельністю груп (по 20% опитаних чи обстежених у кожній), децильний на 10 (по 10%). Порівняння груп з найвищими та найнижчими доходами дає уявлення про існуючу диференціацію матеріальних благ, зокрема доходів у суспільстві. Децильний коефіцієнт (kd) розраховується як відношення рівнів доходів, вище та нижче яких розташовані по 10 % респондентів, а коефіцієнт фондів – співвідношення сумарних доходів (витрат) населення в першому та останньому децилях. Ці коефіцієнти використовують для відстеження процесів соціального розшарування, їх динаміки, а також для міжнародних порівнянь. 

У пострадянських країнах досить швидкими темпи відбувся процес поляризації населення і дуже високі коефіцієнти співвідношення доходів крайніх груп можуть спричинити негативні наслідки щодо стабільності суспільства. Дистанція між цими групами настільки розширюється, що може призвести до щезнення середнього класу, а розділ країни на дві частини – це  серйозна загроза зростання соціальної напруженості аж до появи революційної ситуації.

Динаміка децильного коефіцієнта диференціації на терені колишніх союзних республік свідчить про стрімку поляризацію населення за ознакою матеріального становища. За даними, отриманими з різних джерел10 , можна навести таку динаміку зміни розриву між 10 % населення з найвищими та 10 % з найнижчими грошовими доходами:

Дані таблиці 2.1 характеризують розподіл населення України за доходами  протягом 2010 -2012рр.

                   i.                                                                                                                         Таблиця 2.1

Співвідношення доходів полярних груп населення в різних країнах світу

Країна	Відношення доходів 10% багатих до 10% бідних
СРСР (1981рЇ	3,0
Австрія	4,4
Китай	5,0
Фінляндія	5,1
Швеція	5,4
Бельгія	5,5
Данія	5,7
Італія	6,2
Німеччина	7,1
Греція	8,5
Іспанія	9,0
Нідерланди	9,0
Франція	9,1
Португалія	9,3
Великобританія	10,4
США	16,6
Росія	17
Україна	32

 

Сьогодні за межею бідності знаходиться більше 60% населення України. Соціальні класи, які так відрізняються за рівнями доходів відрізняються і за способом життя,  способом мислення і сприйняття світу. Таким чином формується два суспільства, які живуть на одній території, але у різних світах, у різних вимірах, і, на жаль, одна малочисленна група живе за рахунок іншої великої групи, яку приводить до вимирання. Дане розшарування має пряме відношення і до системи охорони здоров’я. Медичні послуги зростають у ціні паралельно із зростанням технічного оснащення галузі, наукових впроваджень, нових технологій тощо. Відповідно малоплатоспроможне населення не може  вести здорового способу життя, не може дозволити собі раціонального і здорового харчування, не може розраховувати на  психічне благополуччя через відсутність соціального благополуччя, а відповідно і рівень захворюваності цього контингенту буде значно вищою як і потреба в медичній допомозі, яку ці люди теж неспроможні будуть оплатити.  Тим і пояснюються високі рівні захворюваності в т.ч. епідемічної, високі рівні смертності і низька тривалість життя основної маси українців.

Рівень життя населення в державі характеризує не стільки показник валового внутрішнього продукту (ВВП), як показник національного доходу. Національний дохід розраховується кількома способами.

Де, НД – національний дохід, ВСП – валовий суспільний продукт, ФЗ – фонд заміщення, ФС – фонд споживання, ФН – фонд накопичення.

Національний дохід у своєму русі проходить чотири стадії: виробництво, розподіл, перерозподіл (обмін) і споживання.

На стадії виробництва утворюється необхідний і додатковий продукт суспільства, сума яких складає національний дохід.

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадається на первинні доходи – заробітну плату, прибуток, процент, ренту тощо.

На стадії перерозподілу (обміну) утворюються вторинні і похідні доходи суспільства: через оплату послуг, податки, державний бюджет тощо. Перерозподілені первинні і вторинні, а також похідні доходи створюють сукупні доходи суспільства.

На стадії споживання утворюються кінцеві доходи суспільства, які споживаються у вигляді товарних ресурсів.

Порядок розподілу та споживання вироблених суспільних благ регулюють економічні механізми, що становлять певні способи та форми раціонального спрямування спільних зусиль людей у процесі виробництва корисних (на жаль, не завжди) благ, або як їх ще називають – добробуту.

Щодо добробуту або корисних благ – то це досить розпливчата дефініція. Ряд авторів вважає, що це ступінь задоволення громадян країни життєвими благами, які необхідні для задоволення розумних потреб і безпечного існування. Тоді зразу ж виникає запитання щодо розумності потреб і їх меж, які є досить варіабельними у суспільстві і досить небезпечними для нормування. ООН пропонує визначати добробут за допомогою індексу розвитку людини, який включає три основні позиції – це тривалість життя, рівень освіченості та доходи на душу населення. На жаль, Україна за цим індексом знаходиться у сьомому десятку країн світу.

Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або «запас» робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб. Економічно активне населення – це частина працездатного населення, зайнята суспільно-корисною працею,  що дає їй дохід, необхідний для відтворення самої себе (наймані робітники, власники підприємств, члени родин, що допомагають підприємцям). Джерелом економічно активного населення є висока народжуваність і довга очікувана тривалість життя. Україна за цими показниками знаходиться в серединній позиції серед країн світу і не може похвалитися позитивними демографічними показниками.

 

Таблиця 2.2

Демографічні показники в Україні та деяких країнах світу

Країна	Смертність	Народжуваність	Природній приріст	Загальна очікувана тривалість життя при народжені	Чоловіча очікувана тривалість життя при народжені	Жіноча очікувана тривалість життя при народжені
Гаїті	32.31	24.92	-7.39	60,78	59,13	62,48
Україна	15.70	9.62	-6.08	68,25	62,37	74,5
Росія	16.04	11.11	-4.93	70,3	64,3	76,4
Болгарія	14.31	9.43	-4.88	73,09	69,48	76,91
Сербія	13.89	9.20	-4.69	73,9	71,09	76,89
Білорусь	13.81	9.76	-4.05	70,63	64,95	76,67
Латвія	13.60	9.90	-3.70	72,15	66,98	77,59
Естонія	13.48	10.42	-3.06	72,82	67,45	78,53
Угорщина	12.67	9.70	-2.97	73,44	69,27	77,87
Італія	10.83	8.01	-2.82	80,2	77,26	83,33
Німеччина	11.00	8.21	-2.79	79,26	76,26	82,42
Японія	9.83	7.41	-2.42	82,12	78,8	85,62
Литва	11.25	9.21	-2.04	74,9	69,98	80,1
Чехія	10.79	8.76	-2.03	76,81	73,54	80,28
Словенія	10.74	8.92	-1.82	75,4	71,47	79,53
Португалія	10.74	10.12	-0.62	78,21	74,95	81,69
Бельгія	10.50	10.10	-0.40	79,22	76,06	82,53
Польща	10.10	10.04	-0.06	76,28	73,12	79,44
Швеція	10.20	10.14	-0.06	80,86	78,59	83,26
Грузія	9.79	10.70	0.91	76,72	73,41	80,45
Швейцарія	8.65	9.56	0.91	80,85	78,03	83,83
Норвегія	9.26	10.90	1.64	79,95	77,29	82,74
Канада	7.87	10.28	2.41	81,23	78,69	83,91
Куба	7.29	11.02	3.73	77,45	75,19	79,85
Франція	8.65	12.43	3.78	80,98	77,79	84,33
Вірменія	8.42	12.74	4.32	72,68	69,06	76,81
США	8.38	13.83	5.45	78,11	75,65	80,69
Австралія	6.81	12.39	5.58	79,5	76,6	82,56
Аргентина	7.39	17.75	10.36	76,56	73,32	79,97
Іран	5.94	18.52	12.58	71,14	69,65	72,72
Монголія	6.08	21.03	14.95	67,65	65,23	70,19
Таджкиста	6.72	26.49	19.77	65,33	62,29	68,52
Судан	11.66	36.58	24.92	51,42	50,49	52,4
Мадагаскар	7.97	37.89	29.92	62,89	60,93	64,91
Нігер	14.47	51.08	36.61	52,6	51,39	53,85

Щорічні безповоротні втрати населення в Україні (це на стільки більше людей помирає, ніж народжується) становлять біля 300 тисяч чоловік.

Про потенційний рівень освіченості свідчить чисельність студентів та викладачів в університетах ряду країн. На жаль,  попит на осіб з вищою освітою у нашій країні є досить невисоким, що призводить до значної трудової міграції саме серед цього контингенту.

Таблиця 2.3

 

 

Отже, найважливішим фактором зростання добробуту населення і національного багатства є показник, що характеризує  діяльність суспільства, а це, безперечно, показник зростання національного доходу.

 

4. Два альтернативних підходи у визначенні обсягу національного виробництва: система національних рахунків і балансовий метод

 

В економічній літературі, а також в економічній практиці ХХ століття чітко визначились дві концепції розрахунку макроекономічних показників, які характеризують усі основні економічні процеси виробництва і результати  відтворення економіки. Відповідно до першої концепції використовується термін “система національних рахунків” (СНР). СНР становить систему впорядкованої інформації про макроекономічні процеси, іншими словами, СНР виступає як макроекономічна модель ринкової економіки. Вона виникла в результаті об’єднання двох напрямків у макроекономічних розрахунках: статистики національного доходу і досліджень макроекономічного циклу в тісному зв’язку з моделюванням механізму регулювання ринкової економіки. У країнах з ринковою економікою дані системи національних рахунків широко використовуються урядами для прийняття політичних і господарських, на рівні народного господарства, рішень.

Відповідно до другої концепції використовувався інший термін “баланс народного господарства” (БНГ). Ця система макроекономічних показників відображала механізм функціонування централізовано-планової економіки. Саме ця система стала першою у світовій статистиці системою макроекономічних розрахунків.

Ці два різні підходи обумовлені різним трактуванням суспільного виробництва, відтворення економіки, її структури, процесів формування вартості, перерозподілу доходів. Історично першою з’явилась система балансів народного господарства. Вона перш за все базувалась на теорії суспільного виробництва і відтворення, на теорії трудової вартості, обґрунтованої А.Смітом і К. Марксом. За цим підходом у макроекономічному ефекті виробництва враховуються лише матеріальні блага, тобто те, що створюється у сфері матеріального виробництва.

За концепцією, яка покладена в основу системи національних рахунків, у макроекономічний ефект суспільного виробництва зараховуються також нематеріальні блага і послуги, які створюються у нематеріальному виробництві. В СНР центральне місце займають показники утворення і рух вартості фінансових ресурсів, капіталу, доходів і витрат. Дана концепція опирається на сучасну теорію вартості, яка суттєво відрізняється від трудової теорії вартості. Відповідно до сучасної теорії вартості, вартість утворюється за рахунок факторів виробництва (праці, капіталу, землі).

Незважаючи на суттєві розбіжності в цих концепціях, між системою національних рахунків (СНР) і балансовим методом (БНГ- баланс народного господарства) є багато спільного: ці обидва підходи становлять балансові системи, які використовуються для комплексної характеристики процесів відтворення.

 

5. Валовий національний продукт і його характеристика. Номінальний і реальний  ВНП

 

У більшості країн світу ведеться облік того, що виробляється у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Основним таким показником є валовий національний продукт, то для оцінки економічного розвитку будь-якої країни економісти, як правило, розглядають чотири таких показники: обсяг національного виробництва, рівень зайнятості, стабільність цін і зовнішньоекономічні зв’язки. Якраз перший показник загальноприйнято вважати найкращим доступним індикатором здоров’я економіки: це обсяг сукупного виробництва товарів і послуг за рік. Цей показник у національній статистиці носить назву валового національного продукту. До речі, в системі розвинутих капіталістичних країн він з’явився вперше в США у зв’язку з Великою депресією. Для чого необхідно розраховувати цей показник та інші пов’язані за ним показники? Інформація, яку нам дають рахунки національного виробництва дозволяє формувати і проводити в життя державну політику, спрямовану на покращення функціонування економіки. Без тих розрахунків економічна політика базувалася б просто на інтуїції. Більші розміри економіки не дозволяють опиратися на таку орієнтацію.

Валовий національний продукт (ВНП) – це ринкова вартість всіх товарів та послуг, вироблених протягом року.

 

 

 

 

 

 

ВНП – показник, який характеризує результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Визначається цей показник шляхом підсумовування сукупних витрат, необхідних для виробництва кінцевої продукції, або ж шляхом підсумовування доходів, отриманих від виробництва даного об’єму продукції.

Валовий внутрішній продукт – це вартість благ і послуг, створених всередині країни протягом певного часу.

 

 

 

 

ВНП і ВВП подібні між собою, вони взаємопов’язані. Різниця між ними полягає в іноземних коштах. ВВП=ВНП + факторні виплати іноземцям – факторні доходи з-за кордону. ВВП вимірює сукупний дохід, вироблений всередині країни.

До складу ВВП входить вся продукція, створена на території даної країни, в тому числі також і іноземним капіталом

 

 

 

 

 

 

ВНД – сукупний дохід, зароблений резидентами держави, він відбиває результати виробничої діяльності національного капіталу. Резидент – від лат. Residens – перебуваючий, сидячий – це громадянин будь-якої держави, який постійно проживає в іноземній державі.

До складу ВНП входить певна кількість товарів і послуг, створених на підприємствах, що належать капіталу даної країни, в тому числі, що знаходяться за кордоном.

 

 

 

 

 

 

Найзагальніший показник, який оцінює рівень добробуту людей є валовий внутрішній продукт. Валовий внутрішній продукт (ВВП) визначається як сума валових доданих вартостей галузей економіки і податків на продукти за винятком субсидій на продукти. Для порівняння наводимо зіставлені дані по Україні та деяких країнах світу.

Рис. 2.3 ВВП різних країн світу у 2012 році

За показниками ВВП на душу населення, відповідно до класифікації Світового банку,  країни поділяються на: слаборозвинуті — менше 785 дол. на одну особу; середнього рівня розвитку — від 785 дол. до 9655 дол. на одну особу та країни високорозвинені — вище 9655 дол. на одну особу. За цими даними Україна належить до країн середнього рівня розвитку.

ВНП – вартісний показник, тому що тільки через вартісні форми можна порівняти виробництво найрізноманітніших товарів і послуг, виготовлених за різні роки. Наприклад, за перший рік вироблено дві пари взуття, чотири костюми, вартість однієї пари взуття 530 гривні, а вартість одного костюма 900 гривень. Наступного року виготовили чотири пари взуття і два костюми. Виникає питання, коли було виготовлено більше продукції. Це можна визначити тільки через вартісні показники. Перший рік: 530х2=1060 268 гр. 900х4=3600 гр. загальна сума – 1060+3600=4660 гривень.

Другий рік: 530х4=2120 гр. 900х2=1800 гр. сума 2120+1800=3920гр.

Зрозуміло, що за другий рік виготовлено продукції менше, ніж за перший. Це якраз засвідчує те, що ВНП – це сукупність ринкових вартостей.

 

 

 

Рис. 2.4. Диференціація ВНП та ВВП

Якщо ВНП перевищує ВВП, то це означає, що вітчизняні підприємці за кордоном створюють продукції більше, ніж іноземні підприємці в даній країні і навпаки.

Світова статистика показує, що від рівня внутрішнього валового продукту (ВВП) на одну особу залежить середня тривалість життя людини.

Рис. 2.5 Залежність середньої тривалості життя від розміру валового внутрішнього продукту на душу населення

 

Отож, чим більший ВВП на одну особу, тим більшою є середня тривалість життя.

На графіку ( рис.2.6) чітко видно, що коли ВВП перевищує $ 20 000, крива росте більш поступово, і вже після ВВП в $ 40 000 на особу переходить до горизонталі. Тобто коли досягається певний високий рівень матеріального розвитку, на подальше зростання тривалості життя він вже не впливає, наступає так звана точка насиченості. Для подальшого росту тривалості життя ефективні будуть вже нові технології та методики.

Добре ілюструє цю закономірність динаміка тривалості життя у Японії. До Другої світової війни вона там була дуже низька — приблизно 50 років.. Тепер це одна з «найстаріших» країн світу, а в Зімбабве при ВВП — $ 400 на одну особу, 37 років — середня тривалість життя!

 

Рис.2.6 Залежність тривалості життя від ВВП на душу населення

 

В Україні спостерігається позитивна динаміка ВВП на душу населення (Див. рис 2.7), хоч темпи її дуже повільні і вираженого впливу на тривалість життя не спостерігається через вплив багатьох інших чинників.

 

Рис.2.7. Динаміка ВВП в Україні на душу населення (в дол.США)

 

Щоб правильно розрахувати сукупний обсяг виробництва необхідно, щоб всі продукти і послуги, які були виготовлені в цьому році, були враховані тільки один раз. Тобто повинен бути включений подвійний рахунок. І це у визначенні зазначається як “ринкова вартість кінцевих товарів і послуг”. Справа в тому, що більшість продуктів проходить декілька виробничих стадій, перш ніж попадуть на ринок.

Під кінцевим продуктом розуміють товари і послуги, які купують для кінцевого використання, а не з метою перепродажу для подальшої переробки.

 

Кінцевий суспільний продукт – це частина ВСП, що остаточно виходить за межі поточного виробництва і використовується для споживання, нагромадження та експорту – це засоби праці і предмети споживання.

В ВНП входять тільки кінцеві продажі. Щоб це зрозуміти, візьмемо гіпотетичний приклад – кінцевий продукт бинт.

Таблиця 2.3.

Добавлена вартість п’ятистадійного виробництва товару

Стадії виробництва		Продажна ціна	Добавлена ціна
Фірма ’А’ (вирощування бавовни)	40	40	40 – 0 = 40
Фірма ’Б’ (переробка бавовни на нитки)	80	80	80 – 40 = 40
Фірма ’В’ (текстильна фабрика)	100	100	100 – 80 = 20
Фірма ’Г’ (оптова торгівля)	120	120	120 – 100 = 20
Фірма ’Д’ (роздрібна торгівля)	160	160	160 – 120 = 40
		500	160

Пояснення: допустимо, що процес виробництва бинта із бавовни має п’ять стадій (приклад умовний). Фірма А поставляє бавовну на 40 грн. фірмі “Б”, яка переробляє бавовну у нитки . Ця фірма добавляє нову вартість також  на 40грн. Тому текстильній фірмі “В” вона продає свою продукцію за 80 грн. Як же ці 80 гр. розподіляються? 40 грн. йде фірмі “А”, а ті  40 грн., що залишаються, дістаються фірмі “Б” у вигляді зарплати, прибутку ренти  і купівлі ресурсів, необхідних для переробки бавовни. За такою ж схемою діють і інші фірми. Кінцевим покупцем бинта є той, хто заплатив 160 грн. Це і є ринкова вартість кінцевого товару. Вартість ниток, ткання, оптова ціна – це все проміжна продукція, яка враховує подвійний рахунок. При розрахунках ВНП проміжні вартості виключаються, тільки кінцева вартість або ж добавлена вартість всіх стадій виробництва, в цьому прикладі це 160 грн.

Отже, ВНП – це сума ринкових вартостей всіх кінцевих товарів і послуг за один рік. Але ринкову вартість мають конкретні товари і послуги. І якщо уявити мільйони товарів і послуг, які створені упродовж року, то на перший погляд вони не класифікуються (це апельсини, літаки, фарби, сигарети, хліб, взуття, тканини, ЕВМ, медикаменти, послуги юриста, лікаря чи вчителя тощо). Але це тільки на перший погляд. Їх можна класифікувати і розділити на дві частини. Одні товари і послуги будуть придбані домашніми господарствами для особистого споживання. Такі вироби називаються споживачами товарами (автомобілі, хліб, ювелірні вироби, зачіски, м’ясо, послуги лікаря і т.п.). Але, крім таких товарів, існують ще такі товари і послуги, які не належать до особистого споживання (обладнання, верстати, офісні меблі, дороги і т. д.). Такі товари і послуги входять у потік ВНП і називаються вони засобами виробництва або інвестиційними товарами.

ВНП також розглядається з двох сторін, а саме: за витратами і доходами. Такий підхід аналізу ВНП характерний для США. Як саме вони аналізують витрати і доходи ?

Розглянемо спочатку витрати. Товари і послуги поступають як в особисте споживання, так і носять суспільний характер споживання. Дійсно, хліб, автомобіль, тканини, одяг, відвідування театру, консультація лікаря і т. п. – це все те, що належить до особистого споживання. Але деякі споживчі товари поступають як товари і послуги через суспільне споживання (послуги вчителів і т. д.). Отож, товари призначені для споживання поступають через приватний і суспільний сектори.

Такий же поділ – на приватний і суспільний – характерний і для інвестиційних товарів. Є приватні інвестиції, але є товари інвестиційного характеру, які використовуються суспільством в цілому. Наприклад, дороги, дамби, що належать державі. Отож, частина інвестиційних товарів – це валові приватні інвестиції, а частина – складова частина державних витрат.

Дамо характеристику валовим приватним інвестиціям. До них обов’язково входять: 1) кінцева вартість машин, обладнання, устаткування підприємств; 2) все будівництво. Чому перше, інвестиції, не викликає сумніву? А чому все будівництво, сюди входить, наприклад, житловий будинок, вважається інвестиціями? Причина така: багатоквартирні житлові будинки є інвестиціями тому, що подібно фабриці вони приносять прибуток. Але якщо дім не здається за плату мешканцям, то потенційно це можна зробити, і ці будинки можуть приносити дохід. З цієї причини все будівництво розглядається як інвестиційні товари. Таким чином, все, що приносить дохід – це інвестиції.

Як вже було сказано, частина предметів споживання використовується через суспільний сектор. Тому у витратній частині ВНП виділяється розділ – державні закупівлі товарів і послуг. Однак тут потрібно зробити одне суттєве зауваження: державні закупівлі товарів і послуг виключають всі трансфертні платежі. Трансферт – від лат – transferre – переносить, переводить. До трансфертних платежів відносяться – виплати по соцстраху, допомога безробітним, пенсії ветеранам, допомога, яку надає держава певним сім’ям та індивідам. Чому ж трансфертні платежі не входять до суми ВНП? Це пояснюється так. Коли, наприклад, виплачується зарплата за прибирання сміття, то віддають гроші людям, які виконали певну роботу. Те ж саме, коли ми платимо податки на утримання шкіл, пожежників і т. п., то ми платимо людям за те, що вони виконують певну роботу від нашого імені. Якщо ж частина податків йде людям, які не знайшли роботу або інвалідам, тобто тим, хто не може себе забезпечити, то такі гроші не є винагорода за якісь зусилля. Ці гроші є чисті трансфертні платежі – форма узаконеної громадянської відповідальності, що є нормою для будь-якої розвиненої країни. Трансфертні платежі підтримують певну соціальну рівновагу у суспільстві і є істотним важелем регулювання державою сукупного попиту. І останнє, при розрахунках ВНП обов’язково враховуються зовнішньо – економічні угоди.

ВНП за сумою витрат	ВНП за сумою доходів
особисті споживачі товарів	обсяг використаного капіталу (включаючи амортизацію)
валові приватні інвестиції	непрямі податки на бізнес
державні закупівлі товарів і послуг	зарплата найманих робітників, орендна плата (рента)
чистий експорт	Проценти, прибутки
податки на прибутки	Дивіденди,  нерозподілені прибутки корпорацій

При визначенні ВНП за витратами додається різниця між сумою експорту та імпорту. Експорт – від лат. Exportare – вивозити – це вивіз продукції за межі держави, а імпорт – від лат. Importare – ввозити – відповідно ввіз продукції у державу. Ця різниця називається чистим експортом.

Валовий національний продукт за витратами і доходами

Таким чином, вимірювання ВНП за сумою всіх витрат враховує: 1) особисті споживчі витрати; 2) валові приватні інвестиції; 3) державні закупівлі товарів і послуг; 4) чистий експорт.

Ми розглянули ВНП за сумою витрат, а тепер проаналізуємо ВНП за сумою доходів.  Статті доходів:

1). Обсяг використаного капіталу (вкл. амортизацію). Ми знаємо, що період служби більшості засобів виробництва набагато більше року. Тому в готовій продукції повинна бути врахована частина вартості основного капіталу (машини, верстати і т.п.), яка зносилася протягом року. Щорічні відрахування, які показують обсяг основного капіталу, використаного в процесі виробництва, називаються амортизацією – від лат. amortisatio – погашення, сплата боргів.

Амортизація – це процес поступового перенесення вартості засобів праці в міру їх зношування на виготовлену продукцію і використання цієї вартості на відтворення зношених засобів праці.

 

 

 

 

 

 

 

Цей показник розраховується як на окремому підприємстві, так і в масштабах всієї економіки. Такі відрахування називаються відрахуваннями на використаний капітал протягом року. Весь ВНП не можна використати як дохід суспільства, не зменшуючи при цьому запас виробничих потужностей.

2). Інший вид витрат, не пов’язаний з виплатою доходів, виникає у зв’язку з тим, що держава збирає певні податки, які називаються непрямими податками на бізнес. Компанії їх розглядають як частину витрат на виробництво і добавляють їх до ціни. Такі податки включають: податок з обороту, акцизи, податки на майно, ліцензійні платежі і митні збори. Ця частина валового збору виплачується державі до виплати зарплати, прибутку, процента і ренти. Непрямі податки на бізнес є незароблені доходи, оскільки держава не вносить нічого в обмін на поступлення, наприклад, податку з обороту. Непрямі податки перекладаються на споживачів через високі ціни на товари.

Відрахування на зміщення використаного капіталу і непрямі податки на бізнес складають не пов’язані з виплатою доходу види розподілу ВНП.

3). Зарплата – це винагорода за працю найманим працівникам.

4). Рентні платежі – доходи, які отримують земельні власники і домовласники.

5). Процент – плата за користування грошовим капіталом, взятим у позичку.

6). Доходи від власності – американська система виділяє дві частини:

а) доходи некорпоративного підприємницького бізнесу тобто, доход підприємств, які знаходяться в індивідуальній власності;

б) прибутки корпорацій. Тут потрібне деяке пояснення. Прибутки корпорацій можуть бути використані трьома способами:

–  податок на доходи корпорацій, який отримує уряд;

–  частина прибутку виплачується акціонерам у вигляді дивідендів

–  нерозподілений прибуток корпорацій (те, що залишилося після виплати перших двох частин). Ця третя частина інвестується зразу ж на розширення виробництва або ж відкладається для цієї мети в майбутньому.

Саме так розглядається ВНП в американській економічній літературі.

Що таке ВНП як економічна категорія, в основному ми вже розглянули, але може виникнути питання, чи можна визначити точний стан економіки, виходячи лише з цифри, яка показує величину ВНП. Якщо так, то якою мірою? Чи добре, коли ВНП зростає, і чи погано, коли він падає ? Щоб більш-менш точно відповісти на ці чи інші питання, необхідно визначити економічний зміст понять: номінальний ВНП і реальний ВНП.

Ми вже знаємо, що ВНП вимірюється у вартісних показниках, а не в натуральних одиницях. Тому необхідна корекція на інфляцію- від лат. Inflatio- роздуваю і дефляцію – від лат. deflare – видуваю. При інфляції ціни підвищуються, бо збільшується кількість грошових знаків в обігу, а при дефляції – навпаки – падають, бо відбувається зменшення грошової маси.

Показник, який відображає поточні ціни, який не скоректований з врахування рівня цін, називається нескоректованим або номінальним ВНП. Якщо у нас є дані про номінальний ВНП за декілька років, то ми не можемо точно сказати, якою мірою, наприклад, збільшення номінального ВНП в якомусь році відбулося за рахунок зміни обсягу виробництва чи за рахунок росту цін. Наприклад, номінальний ВНП на кінець поточного року зріс у порівнянні з попереднім на 4%. Ми не можемо зразу ж ствердно сказати, що відбулося економічне зростання. Оскільки спочатку потрібно вияснити: 4% – це зростання відбулося за рахунок збільшення обсягу виробництва, чи 4% – це зростання, викликане інфляцією?. Чи це відбулося за рахунок двохпроцентного росту обсягу виробництва і двохпроцентної інфляції?. Вирішення цієї проблеми знаходиться в показнику реального ВНП.

Показник, скоректований з розрахунку зміни цін, називаються скоректованим ВНП або реальним ВНП. Реальний ВНП розраховується з допомогою показника індексу цін або ВНП-дефлятора:

 

 

ВНП – дефлятор або індекс цін певного року говорить нам про відношення сукупності ціни кошика аналогічного набору товарів до базисного року.

 

Приклад:

ВНП в цьому році становив 64 грош. од., а індекс цін становив 128%.

 

    Отож, реальний ВНП є більш точною характеристикою стану економіки в порівнянні з номінальним ВНП.

 

6. Інші показники національних рахунків

Існує цілий ряд взаємопов’язаних з ВНП показників національних рахунків. Перший із них – чистий національний продукт ( ЧНП ). ВНП як вимірювач валового обсягу виробництва має один важливий недолік: у ньому закладена тенденція, яка трохи прикрашає картину поточного виробництва. Чому? Тому, що до річного виробництва ВНП входять і вартість зношених засобів виробництва (амортизація). Ми пам’ятаємо, що це вартість використаних машин і обладнання. Якщо із річного виробництва відрахувати вартість амортизації, то отримаємо по суті показник чистого обсягу виробництва – ЧНП.

Чистий національний продукт (ЧНП) – це валовий національний продукт за вирахуванням амортизації.

 

 

 

 

 

ЧНП =ВНП – А – це частина річного обсягу виробництва, яку економіка в цілому може використати, не погіршуючи при цьому виробничих потужностей наступного року.

Другий показник – національний дохід (НД). Важливо визначити, яку величину доходу отримують постачальники ресурсів за вкладений ними капітал, землю, робочу силу, управлінські навички, з допомогою яких створений ЧНП. Сюди ж входить такий компонент як непрямі податки на бізнес.

Національний дохід – це чистий національний продукт за вирахуванням непрямих податків.

 

 

 

 

 

Ці податки отримує держава. Але в даному випадку держава не може розглядатися як постачальники економічних ресурсів Держава нічого не вносить у виробництво в обмін на непрямі податки на бізнес.

Таким чином, щоб визначити показник загального обсягу заробітної плати, проценту, прибутку і ренти, отриманих в результаті виробництва ВНП в цьому році, необхідно, щоб із ЧНП були вирахувані непрямі податки на бізнес. І цей показник буде величиною національного доходу:

Ще один показник, який є в національній системі рахунків – особистий дохід. Він розраховується так: від суми національного доходу віднімаються внески в соцстрах, податок на доходи фірм, а також прибуток, який використовується на розширення виробництва і приплюсовуються трансфертні платежі.

 

Рис.2. 8 Взаємозв’язок між основними показниками національних рахунків

 

Як уже говорилось, базою інвестицій є заощадження. Слід, однак, враховувати коректуючі дії держави у вигляді оподаткування і трансфертів, а також вплив зовнішньої торгівлі і тоді можна вивести ще такі залежності:

Звідси видно, що державні витрати перевищують податкові надходження, що призводить до бюджетного дефіциту і це можна записати:

Таким чином основне макроекономічне рівняння, яке характеризує співвідношення між різними складовими частинами ВНП, матиме вигляд триступінчатого рівняння.

Рис. 2. 8 Схема основного макроекономічного рівняння

Крім цих вище перелічених показників, є ще загальне поняття національного багатства.

Національне багатство – це вся сума матеріальних благ, накопичених в суспільстві за час його існування.

 

 

 

 

 

ДДо національного багатства входять активи – земля, ресурси, виробничі і невиробничі фонди, а також особисте майно населення. Матеріальну базу національного багатства становить ВНП.

Загалом основні показники національної економіки виглядатимуть так, як на схемі.

Рис.2.9.  Показники національної економіки

Важливим показником, що характеризує розвиток держави, є вага іноземного капіталу в національній економіці. Якщо власні активи країни за кордоном більші, ніж іноземні активи всередині країни, то вона є світовим кредитором, а якщо менші – то боржником

Таким чином, можемо зробити висновок, що ВВП є вузловим макроекономічним показником економіки. Із ним тією чи іншою мірою взаємопов’язані всі інші економічні показники, які характеризують економічний простір держави та її місце серед інших держав.

 

 

7. Ефективність суспільного виробництва

 

Ефективність суспільного виробництва є основним макроекономічним показником, який якісно і кількісно характеризує національну економіку. Узагальнене визначення ефективності полягає у відношенні отриманого ефекту до затрат. Макроекономічна ефективність виробництва визначатиметься як відношення ВВП до витрат виробництва.

Показниками суспільного виробництва також є приріст валового внутрішнього продукту, приріст національного доходу, темпи зростання національного багатства.

Ефективність виробництва = C+V+M : C+V

 

 

 

 

 

Основними показниками мікроекономічної ефективності є рентабельність виробництва.

Термін “Рентабельність” походить від нім. Rentabel – той, що дає прибуток, доцільний з господарської точки зору.

Рентабельність – характеризує прибутковість чи збитковість виробництва за певний проміжок часу

 

Розрізняють рентабельність виробництва та рентабельність продукції. Рентабельність виробництва визначається як відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основних виробничих фондів і нормованих обігових засобів.

Рентабельність продукції визначається як відношення прибутку від реалізації продукції до її повної собівартості.

Основними шляхами підвищення рентабельності є зниження собівартості продукції, підвищення її якості, зниження втрат трудових та матеріальних ресурсів, оптимальне використання обладнання, режим економії тощо.

Трудоємність – це показник затрат робочого часу на виробництво однієї одиниці продукції або на виконання однієї виробничої операції.

 

Трудоємність визначають технологічну, повну і народногосподарську, залежно від обліку працівників, які нас цікавлять. Технологічна трудоємність – це затрати праці основних працівників, незалежно від того, в якій формі оплачується їхня праця, і без допоміжного персоналу, інженерно-технічних працівників та службовців. Повна відповідно включає всі категорії працюючих. Народногосподарська трудоємність, крім затрат праці на виробництві, враховує затрати праці в процесі розподілу і транспортування виробів.

Ще розрізняють трудоємність нормативну, планову та фактичну. Нормативна – розраховується на основі норм затрат часу, планова – залежить від специфіки виробництва, а фактична відбиває реальну ситуацію.

Фондовіддача характеризує відношення показника результатів виробництва за певний період до середньої вартості основних виробничих фондів за цей же період.

Фондовіддача – це обсяг виробництва продукції на одну одиницю ( 1 грн) вартості основних виробничих фондів

 

У народному господарстві країни фондовіддача визначається через відношення національного доходу до середньорічної вартості основних виробничих фондів у порівняльних цінах.

В окремій галузі фондовіддача визначається через відношення вартості товарної, валової та чистої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів. У сфері охорони здоров’я це буде відношення вартості наданої медичної допомоги до вартості основних виробничих фондів, які у 2001р становили 21804 млн. грн. Підвищення фондовіддачі є однією з найважливіших умов зростання ефективності суспільного виробництва, підвищення життєвого рівня населення.

Фондоємність – це вартість основних виробничих фондів, що припадає на одиницю обсягу виробництва продукції

Фондоємність або фондомісткість – це величина, обернена до показника фондовіддачі та виражає потребу в основних та оборотних фондах.

Фондоємність показує, з яким обсягом основних фондів пов’язане виробництво одиниці національного доходу або іншого галузевого виробленого продукту.

На жаль, в Україні за останні роки показник фондовіддачі спадає, а показник фондоємності, навпаки, зростає. У 1993 р. фондоємність в Україні становила 74,8 коп/грн, у 1996 – 92,2, у 2001 – 95,4 коп/грн, а у 2009 – 94,2 коп/грн. Така тенденція характерна і для системи охорони здоров’я. У 2010 році цей показник становив 117,8 коп/грн. Це свідчить не лише про відсутність розвитку суспільного виробництва, а  про його згортання, відповідно і життєвий рівень населення падає.

Фондоозброєність – визначає відношення середньорічної повної балансової вартості основних виробничих фондів до середньої чисельності працівників.

Фондоозброєність – це економічний показник, який характеризує рівень технічної оснащеності праці, величину основних виробничих фондів, які використовує один працівник.

Фондоозброєність одного працівника США в середині 80-х років становила 16 тис. доларів. В Україні цей показник становив  838189/20,9 = 40104,7грн або 7,5 тис.доларів. В охороні здоров’я України ситуація гірша: фондоозброєність становить 21804 млн / 1,4 млн = 15574,3 грн – менше 3 тисяч доларів.

Фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності в 1,5—2 рази вище, ніж у промисловості. У США в 2012році вона становила більш як 60 тис. дол. на одного зайнятого, в Японії та провідних західних країнах — 80—120 тис. дол. США на одного наукового працівника на рік,  в Україні – 16 тис.грн.

Продуктивність праці  – це плідність, доцільної діяльності людей, яка визначається кількістю продукції створеної за визначену одиницю часу.

Суспільна продуктивність праці вимірюється розміром національного доходу на одну зайняту особу в матеріальному виробництві.

Підвищення ефективності виробництва виражається в рості продуктивності праці і фондовіддачі, зниження матеріалоємності, покращення якості випущеної продукції, збільшення прибутку і зростання рентабельності виробництва.

Підвищити ефективність виробництва означає добитися більших господарських результатів при менших затратах суспільної праці.

Узагальнюючим показником ефективності суспільного виробництва є виробництво національного доходу із розрахунку на одного працюючого.

 

1.                             Технологічні способи виробництва

 

Розвиток людства постійно супроводжувався вдосконаленням матеріального виробництва. Взаємовідносини всіх елементів продуктивних сил характеризувалися безперервним розвитком як організації самого виробництва, так і його технологій. Основою технологій є стан засобів праці.

Не є винятком у цьому напрямку і система охорони здоров’я. Саме розвиток засобів виробництва визначає технологію системи медичної допомоги.

Відповідно до природи матеріалів, з яких виготовляли засоби виробництва, первинні періоди людського розвитку поділялися на: кам’яний, бронзовий та залізний вік.

Розвиток виробництва, безперечно, тягне за собою розвиток суспільства: первіснообщинний лад із його простим товарним виробництвом змінюється рабовласницьким із вираженим поділом праці, який переходить у феодальний, де науково-технічний розвиток призводить до появи машин, а це в свою чергу спричиняє загальне товарне виробництво і перехід до капіталізму із вираженою ринковою економікою.

Як в первіснообщинному так і в феодальному періоді переважав екстенсивний шлях розвитку суспільства, а в капіталістичному – інтенсивний. Техніка була ручною і досить примітивною. Результати праці, особливо аграрного сектора визначались часто природними силами, дуже сильно залежали від погоди, природних катаклізмів тощо. Потреби суспільства зростали, і праця ставала дедалі виснажливішою.

Така невідповідність потреб і можливостей довго тривати не могла. Всезростаючі потреби суспільства, поява класу капіталістів з їх жадобою до наживи, конкуренції та збагачення створювали підґрунтя для появи нових технологій, нових форм організації праці, виробництва, підприємництва. Виникло крупне машинне виробництво, яке зумовило значне підвищення продуктивності праці і підняло на вищий щабель розвиток продуктивних сил.

Розвиток системи охорони здоров’я проходив аналогічно. Тенденція розвитку на всіх його етапах вкладається в загальновідоме твердження щодо лікування: «спочатку слово, тоді рослина і аж потім ніж». Причому слід звернути увагу на те, що даний алгоритм спіралеподібно повторюється на всіх етапах розвитку системи. Окремий, і часто досить стрімкий, розвиток проходить кожна складова.

«Спочатку було слово!». Слово лікаря виступало як заспокійлива і обнадійлива складова. Згодом слово використовували як програмну дію, що лягло в основу психотерапії, потім лінгвістики. Сьогодні високі технології використовують різночастотне випромінювання з метою впливу на молекулярний, атомний рівень.

Використання рослини також зазнавало змін. Якщо на початках рослини використовували як відвари та настої, то згодом навчилися робити з них витяжки, екстракти, сьогодні ми вміємо використовувати ферментні та гормональні складові рослин, не кажучи про можливості генної інженерії.

Щодо застосування «ножа» як технічного втручання в організм, то зміни відбуваються в тісному сплетінні з техногенним розвитком суспільства. Від звичайного односплавного скальпеля до малоінвазивної хірургії, а далі до гамма – ножа. Високотехнологічне обладнання сьогодення в більшості орієнтоване на діагностику і аналогів в минулому немає. Відповідно, що таке «отехногенення» неминуче призведе до зміни системи виробничих відносин і системі охорони здоров’я.

Основними формами капіталістичного виробництва були: проста кооперація, поділ праці і мануфактура та власне крупне машинне виробництво.

Проста кооперація – це така форма праці, де група осіб сумісно бере участь у виробничому процесі або в різних, але пов’язаних між собою ланках виробництва. Така форма виробництва сьогодні може застосовуватись в діяльності сімейної дільниці, коли кілька сімейних лікарів може кооперуватись в наданні медичних послуг пацієнтам.

Мануфактура – це кооперація, заснована на поділі праці. Походить від латинського manufactura, від manus – рука і factura – обробіток, виготовлення. Така форма діяльності існувала у двох видах: органічна мануфактура, коли робітники об’єднувалися для вироблення одного товару, але поділ праці був за принципом окремих операцій. І друга форма – це гетерогенна мануфактура, коли робітники розподілили працю не за операціями, а за деталями (виготовлення карет, годинників). Мануфактура була передднем великого машинного виробництва. Вона підготувала робітника, створила матеріальні передумови для появи машин і розчленила роботу на окремі складові, що дало можливість запровадити в майбутньому механізацію операцій. Така кооперація в ракурсі системи охорони здоров’я виглядає як вузька спеціалізація, що сьогодні дуже поширено.

Власне велике машинне виробництво – це був промисловий переворот. Використання машин зняло обмеженість людських можливостей. Стало можливим виконувати те, що людині було не під силу. З’явилась нова форма виробництва – фабрика, де ручна праця все інтенсивніше витіснялась машинами. Згодом т.з. індустріалізація охопила і важку промисловість – з’явились заводи. Усуспільнення праці призвело до створення таких нових організаційних виробничих структур як концерни, комбінати, корпорації, як у межах однієї держави, так і на міждержавному рівні.

Створення машинної індустрії запустило маховик виробництва та інформатизації суспільства з велетенською швидкістю. За останні 200 років розвитку людство перегнало за темпами прискорення розвитку всі попередні віки свого існування. Потік інформації щороку подвоюється – такий шквал навантаження не може не призвести до перенапруження людських ресурсів, що ми і спостерігаємо сьогодні. Не дивлячись на досить широкий спектр адаптаційних та пристосувальницьких можливостей, людина ХХІ ст. живе у щоденному стресовому середовищі, що призводить до появи нових, не добре вивчених захворювань та до зміни протікання захворювань відомих.

Розвиток інформаційних технологій поставив виробництво на абсолютно новий щабель розвитку.

Інформаці́йні технології (ІТ) — це сукупність методів, виробничих процесів і програмно-технічних засобів, інтегрованих з метою збирання, опрацювання, зберігання, розповсюдження, показу і використання інформації в інтересах її користувачів.

 

 

 

 

 

 

 

Верстати із числовим управлінням – вже вчорашній день, повністю автоматизовані, комп’ютеризовані заводи здатні випускати продукцію, залучаючи мінімум живої робочої сили. Використання космічних технологій дозволяє створювати матеріали з унікальними характеристиками, які неможливо створити в умовах Землі.

Інформаційні технології в системі охорони здоров’я сьогодні є вельми актуальними: електронні журнали, електронна медична бібліотека, портали головних спеціалістів, соціальної мережі медпрацівників, експертні системи, автоматизовані бази даних, бази даних, бази знань, телемедичних мереж,  окремі добірки інформації, що існують виключно в електронній формі та розповсюджуються по каналах INTERNET та електронної пошти. Телемедицина – це той напрям інформаційних технологій, який наблизить надання медичної допомоги впритул до пацієнта посередництвом телемедичних консультацій, теленавчання, проведення телемедичних лекцій, відеосемінарів, конференцій, отримають розвиток мобільні телемедичні комплекси (переносні, на базі реанімобіля і т.д.) для роботи на місцях аварій, розвиваються телемедичні системи динамічного спостереження тощо.

Слід наголосити на етичних моментах запровадження високих технологій в сферу медицини. Сьогодні можливі поєднання живих і технічних систем. Нікого вже не можна здивувати ні штучними клапанами серця, ні штучними суглобами, ні вживленими чіпами. Поступово імплантація і синергізм живого і неживого, так звана денатуралізація людського організму, набиратиме все більших обертів і функції лікаря все більше будуть зміщуватися в сторону етичних сфер.

Біотехнології зробили абсурдним змагання людини із машиною – миттєві обчислення, міліардні обчислювальні операції, багатоцільовий системний аналітичний прогноз тих чи інших процесів чи подій, миттєва обробка гігантських масивів інформації – сьогодні це вже не прерогатива людини. На даному етапі люди працюють над проблемою з’єднання людського розуму із комп’ютерним чіпом. Перші вдалі спроби вживити в головний мозок людини інформаційні чіпи на кремнієвих кристалах уже проведено.

Нанотехнології називають малим світом великих можливостей. Нановакцини, які сьогодні виготовляють дозволяють значно знизити рівні захворюваності при певних патологіях, брахітерапія дозволяє доставляти радіоактивні джерела безпосередньо в клітину.

Генна інженерія – новий напрям розвитку науки, який має як опосередковане так і безпосереднє відношення до системи охорони здоров’я.

 

Генна інженерія ґрунтується на молекулярній біології, яка дає можливість вносити зміни в молекулярну взаємодію основних біологічних молекул у клітині й поза нею, що дає шанс створювати варіанти живих систем, які не виникають в результаті природної еволюції.

 

Можливостями генної інженерії можна буде позбутися практично всієї патології. Закладеної на генетичному рівні. З допомогою цієї науки можливо буде вирішити питання старіння, довголіття, а то і безсмертя. Розшифрування генотипу людини не що інше, як основа абсолютно нового напрямку розвитку медицини та біології. Людина впритул підійшла до вирішення проблеми трансплантації шляхом вирощування із стовбурових клітин практично всіх тканин людського організму.

Освоєння і використання атомної енергії зробило людину незрівнянно могутнішою як у створенні, так і в руйнації. Діагностика і лікування онкологічних, гематологічних захворювань сьогодні в основному базується на використанні атомної енергії. Мутаційний вплив її на генетичний апарат людини сьогодні колосальний як у найперспективніших напрямках так і найруйнівніших.

 

2. Еволюційні і революційні форми науково-технічного прогресу

 

Вдосконалення засобів праці впродовж віків відбувалось разом із набуттям людиною знань та вмінь, що забезпечувало розвиток науки та техніки.

Такий же процес відбувався і в системі охорони здоров’я і медичної допомоги зокрема. Вдосконалення засобів діагностики та лікування крізь віки супроводжувалось зростанням вмінь лікарів розпізнавати і поборювати хвороби. Можливості людини в подоланні хвороб із століттями ставали все потужнішими. Розвиток людського розуму дозволяв розвивати вміння лікарювання на науковій основі, все більше відходячи від емпіричних знань.

Наука – це сфера розумової людської діяльності, спрямована на вироблення і теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність.

 

 

 

 

 

 

Іншими словами можна сказати, що наука – це розумова людська діяльність, спрямована на здобуття нових знань про дійсність. Наука – це духовний продукт загального людського розвитку, суспільний інтелект. «Кожна окрема людина знає мізер, а людство знає все» ця стара теза стає все актуальнішою.

Сьогодні наука є окремою продуктивною силою, яка має певні особливості:

–                     на першому місці опинились теоретичні знання;

–                     у більшості галузей наука є початковою стадією виробництва;

–                     безперервний процес наукового перетворення виробництва;

–                     розвиток науки є основою переходу до інтенсифікації виробництва;

–                     наука забезпечує безперервне оновлення технологій.

Завдяки науці сьогодні з’являються принципово нові технології, які породжують принципово нові товари, що здатні задовольнити всезростаюче населення Землі у продуктах харчування, предметах широкого вжитку, засобах зв’язку та пересування. Досягнення фундаментальної науки дозволили створити матеріали із властивостями, які не притаманні ні одному виду живої природи та які в стані значно ефективніше замінити природні речовини тощо. Для системи охорони здоров’я найважливішим є використання матеріалів, які сприймаються організмом як власні, які мають бактерицидні властивості, напівпроникні, високо еластичні, надміцні та інші, які можуть бути використані для заміни природніх тканин і не порушувати функціонування всього організму.

 

Техніка – це сукупність засобів праці, які використовують для дії на предмети праці у виробництві матеріальних благ і знаходяться між робітником і предметом праці.

 

Сам термін техніка походить з грецького τεχνικός – вправний досвідчений, від τεχνη – майстерність, мистецтво. Нові знання породжують нові види засобів праці, задовольняючи певні потреби і водночас із цим виникають нові, задоволення яких знову вимагає нових знань і нових засобів і т. д. Цей процес безперервний і невпинний, бо людство знаходиться у постійному пошуку і розвитку від початку свого існування.

Об’єднання науки і техніки відбулося лише на початку ХІХ століття, коли завершилась перша промислова революція і крупне машинне виробництво з’явилось завдяки науковим розробкам. Саме завдяки науці Бенджамін Франклін у 1760 році запропонував громовідвід, Іван Ползунов у 1765 році зробив першу парову машину, Роберт Фултон у 1803 році збудував підводний човен, Луї – Жак Дагер у 1839році зробив фотоапарат, першу обчислювальну машину з програмним керуванням створив Чарльз Беббедж у 1833, Микола Кибальчич у 1881році запропонував креслення космічної ракети, у 1895 році Олександр Попов подарував нам радіо, брати Уїлбер та Орвілл Райт у 1903 році створили перший літак, а в 1910 – Гліб Котельников – перший шовковий парашут. Можна було б і далі перелічувати ці чудові винаходи, але і з цих декількох зрозуміло, який великий стрибок людства вперед напередодні третього тисячоліття започаткували в минулих двох століттях.

Науково-технічний розвиток відбувається у двох формах: еволюційній–науково-технічний прогрес(НТП) і революційній–науково-технічна революція (НТР).

 

Науково-технічний прогрес – НТП – це поступальний розвиток і вдосконалення вже існуючих технологій і техніки, які використовуються у виробництві

 

Науково-технічний прогрес супроводжує всю історію розвитку людства. Вдосконалення засобів виробництва, ускладнення технологій, підвищення продуктивності праці – все це результати науково-технічного прогресу.

Взявши за вихідну позицію вищенаведені винаходи, бачимо, що менш, ніж через два століття розвиток цих ідей сягнув на неймовірну висоту. Від першого польоту братів Райт до першого польоту Юрія Гагаріна пройшло трохи більше як пів століття – фантастично короткий час у шкалі історії людства.

В системі охорони здоров’я науково-технічний прогрес виражено проявляється як в сфері обладнання так і в сфері лікування. Від стетоскопу до комп’ютерного томографа і від простого скальпеля до малоінвазивної хірургії – ось лише два приклади науково-технічного прогресу в медицині.

Окрім того на порозі стрімкий розвиток хвильових технологій, де, в результаті  науково-технічного прогресу, людство чекають кардинальні зміни у можливостях такого впливу на людський організм.

 

Науково-технічна революція – НТР – це якісно новий стрибок у розвитку технологій і техніки, які ще могли не використовуватися у виробництві.

Основними рисами НТР є:

–                     випереджаюче зростання науки у системі “наука-техніка-виробництво”;

–                     фундаментальні зміни у техніці – штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи;

–                     докорінні перетворення головної продуктивної сили – працівника;

–                     докорінне перетворення предметів праці, поява нових видів матеріалів з наперед заданими властивостями;

–                     виникнення принципово нових технологій;

–                     революція щодо використання людьми сил природи;

–                     початок інформаційної революції.

Однією з перших НТР в системі охорони здоров’я було винайдення антибіотиків. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флеммінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль, яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флеммінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін.

Саме в ХІХ столітті були зроблені три великих відкриття, в результаті яких основні процеси природи були пояснені і зведені до природних причин. Першим з таких відкриттів було вчення про клітинну структуру організмів, що стало результатом колективної роботи багатьох учених різних країн, зокрема німецького ботаніка Маттіаса Якоба Шлейдена (1804-1881) та німецького біолога Теодора Шванна (1810-1882). В результаті цього вперше було сформульоване положення про клітину як основний структурний елемент рослин і тварин.

Другим з трьох великих відкриттів ХІХ століття в галузі природничих наук, що мають вирішальне значення, було обґрунтування закону збереження і перетворення енергії, що сприяло розвитку біології та медицини в розробці питань обміну речовин у тваринному організмі.

Еволюційне вчення Дарвіна було третім великим відкриттям і дало відповідь на питання про походження органічного світу, що здавна займав людські думки. В основі цієї теорії лежать поняття про природний відбір та боротьба за існування, завдяки яким стало можливим пояснення різних етапів розвитку людини, починаючи від простих, безструктурних, але що відчувають подразнення протоплазми нижчих організмів і закінчуючи мозком людини.

Сьогодні медицина вступила в безпрецедентний період зразу трьох науково-технічних революцій: це генна інженерія, вирощування нових тканин із стовбурових клітин і нанотехнології в медицині. Окрім того на порозі людство чекає ще одна науково-технічна революція – це розвиток хвильових технологій. Цілком зрозуміло, що такий розвиток призведе до кардинально інших методів не лише лікування людини, а й оновлення і продовження тривалості активного і благополучного життя.

 

3. Відтворення та теорія економічного зростання. Типи економічного зростання. Сучасний тип економічного зростання та його нова якість

 

Виробництво матеріальних і духовних благ є незамінною умовою існування суспільства, тому питання рівня і якості життя цікавить населення будь-якої країни. Поняття рівня і якості життя охоплює всі види людських потреб: і матеріальні, і духовні, і соціальні. На першому місці стоїть, звичайно, задоволення матеріальних потреб – це продукти харчування, одяг, житло, умови праці та ін. Ці потреби лежать в основі прожиткового мінімуму. Рівень культурного розвитку людини залежить від ступеня задоволення духовних потреб: отримання освіти, медичного обслуговування, вивчення мистецтва, морального вдосконалення. І на кінець, прогрес цивілізації виражається в розширенні соціальних потреб. Це може забезпечити лише процес безперервного виробництва – відтворення розглядається не як окремий акт, а як постійне повторення процесу виробництва.

Типологія відтворення є досить різноманітною і багатокритеріальною. Найвживаніші два критерії:

1) характер використання ресурсів отриманих доходів;

2) якісна характеристика факторів виробництва.

Відповідно до першого розрізняють три види відтворення просте, розширене та звужене.

Відповідно до зміни сукупності демографічних показників прийнято виділяти три основних історичних типу відтворення населення: “архетип”, “традиційний”, або “патріархальний” та “сучасний” або “раціональний”.

Просте відтворення – це повторення процесу виробництва в попередніх масштабах, тому що весь отриманий дохід спрямовується на кінцеве споживання.

Якщо розглядати даний процес через призму відтворення населення, то лікарів більше цікавить стабільність чисельності населення. Вважається, що для збереження простого відтворення населення необхідно, щоб на 100 подружніх пар доводилося 258 дітей.

Враховувати треба бути такі чинники як безплідність деяких пар, не вступання у шлюб певної кількості осіб, і не доживання якоїсь кількості до фертильного віку.

Рис. 3.1 Просте відтворення

 

Розширене відтворення – це повторення процесу виробництва в більших масштабах, так як частина отриманого доходу використовується для придбання додаткових ресурсів, за рахунок яких виробництво відновлюється в більших розмірах.

Рис.3.2 Розширене відтворення

У демографії розширене відтворення населення спостерігається з початку нашої ери. За даними статистики за дві тисячі років населення землі виросло від 200 млн до 7 млрд осіб, тобто у 3,5тисячі разів. Особливо стрімкий ріст населення відбувся паралельно з періодом зростання науково-технічного прогресу приблизно з 1800 року, коли чисельність населення зросла до 950 мільйонів, а вже через 100 років воно перевалило за півтора мільярда. Подальшу динаміку чисельності населення дивись рис.3.3

Рис. 3.3 Динаміка чисельності населення Землі від початку нашої ери.

 

Звужене відтворення – це повторення процесу виробництва в зменшених масштабах, тому що отриманий дохід використовується не за призначенням або його взагалі немає.

Рис. 3.4  Звужене відтворення

 

Рис. 3.5 Динаміка чисельності населення України

 

Ці критерії дають кількісну характеристику відтворення. Але суспільство розвивається не лише кількісно, а й якісно, і відповідно соціально-економічні явища ніколи не відтворюються у незмінному вигляді, що є великим щастям суспільства і гарантією його розвитку.

У кожному історичному періоді при уважному вивченні виявляються нові елементи, які зароджуються, розвиваються і досягають таких значних розмірів, що тим самим міняють економічні обриси самого суспільства. Тому просте відтворення в практиці є швидше абстрактним, аніж реальним. Зміни в суспільстві можуть накопичуватись дуже повільно і непомітно, що характеризуватиметься як застій. В окремі періоди кризових змін в суспільстві можливе звужене виробництво, що сьогодні спостерігається в Україні. В цей період одні виробники збагачуються, інші банкротують, суспільство ділиться на багатих та бідних.

Таблиця 3.1

Динаміка індексів продукції промисловості в Україні за окремими галузями в період 1985 – 2013рр. (у відсотках).

	Вся промисловість	Чорна металургія	Машбуд і металообробка	Хім. нафтохім. промисловість	Промисловість будматеріалів	Легка промисловість	Харчова промисловість	Деревообробна і целюлозна пр.
1985	100	100	100	100	100	100	100	100
1990	116	102	128	114	112	110	116	123
1995	60	42	64	46	42	35	54	69
1997	57	51	47	43	25	27	45	55
1999	59	51	46	43	26	30	48	74
2000	66	60	52	47	26	43	59	100
2013	95,7	43,8	84,3	107,0	124,9	195,8	79,1	102,1

 

Індекс продукції промисловості – це показник, який обчислюється на підставі даних підприємств про вартість даної продукції у порівняльних цінах. Індекси промислової продукції за тривалі періоди обчислюються ланцюговим методом, тобто шляхом перемноження між собою індексів до попереднього року за необхідний період.

Однак в історії людства все-таки переважає розширене відтворення. В результаті його передусім збільшується реальний ВНП, національний дохід і підвищується продуктивність праці. Таким чином, ми підійшли до поняття “економічне зростання”. Кінцевою метою економічного зростання є споживання, підвищення рівня життя.

Економічне зростання відображає збільшення кількості створених за певний проміжок часу товарів і послуг.

 

Економічне зростання – це розширення виробничого потенціалу країни, процес, який акумулює динамічну результативність господарської діяльності людей.

 

 

 

 

 

 

Існує три типи економічного зростання: екстенсивний, інтенсивний та змішаний. При екстенсивному типі економічного зростання відбувається ріст національного продукту за рахунок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил при незмінному рівні технічної основи виробництва.

При інтенсивному типі економічного зростання збільшення маcштабів випуску продукції досягається якісним вдосконаленням продуктивних сил, а саме – використанням більш вдосконалених факторів виробництва і технологій. Основою інтенсифікації завжди є науково-технічний прогрес. Результатом інтенсифікації є не тільки збільшення обсягу виробництва продукції, але і її якості.

Сьогодні чистий тип економічного росту зустрічається досить рідко, в основній масі галузей відбувається змішаний тип економічного зростання, коли успіхи досягаються не лише за рахунок збільшення кількості використаних факторів виробництва, а також за рахунок удосконалення техніки і технологій.

В системі охорони здоров’я України до теперішнього часу переважав екстенсивний шлях розвитку. Що призвело до створення велетенської матеріальної бази, яка стала неймовірно матеріалоємкою. При загальному фінансуванні галузі у 2012 році понад 53 млрд грн, що становило 14,2% бюджету галузь опинилась у фінансовому цейтноті тому, що 80% даних коштів було витрачено тільки на заробітну плату.

Таблиця 3.2

Динаміка бюджетних витрат на охорону здоров’я в Україні за період 2009-2013рр. (млрд грн)

Рік	Зведений бюджет України	Видатки на охорону здоров’я	% бюджету
2009	288,6	38,0	13,2
2010	255,0	41,1	16,1
2011	314,6	46,1	14,7
2012	373,9	53,0	14,2
2013 (проект)	376,9	53,6	14,2

 

Зрозуміло, що більшими витрати з бюджету на одну галузь бути не можуть. Тому, очевидно, що для збереження обсягів поставлених завдань слід реформувати галузь, що власне, сьогодні і відбувається. Водночас слід звернути увагу, що очевидний і найпростіший шлях вирішення питання це скорочення системи, в даному випадку, є неприйнятним. Тому, в основу сучасного нагального реформування охорони здоров’я слід покласти переважаючий інтенсивний шлях розвиток системи. Удосконалення продуктивних сил, раціональне використання наявних ресурсів, застосування нових технологій, широке запровадження досягнень науково-технічного прогресу – це ті шляхи, які можуть вивести систему охорони здоров’я на шлях розвитку і процвітання.

Практика не знає чистого екстенсивного чи інтенсивного шляху. Завжди має місце переважно той чи інший тип економічного зростання. Щоб визначитись, який саме тип економічного зростання в даний момент переважає, необхідно вияснити, за рахунок яких факторів збільшується обсяг національного виробництва. Так, наприклад, в розвинених капіталістичних країнах НД зростав за рахунок інтенсивних факторів, в то й же час в СРСР в 70-80-ті роки таке зростання лише на 20-30 % забезпечувалося інтенсивними факторами. Відповідно цей показник для розвинених країн становив 50%.

 

Таблиця3.3

Характеристика типів економічного зростання

 

Чому економічне зростання само по собі розглядається як важлива економічна мета? Відповідь зрозуміла. Збільшення суспільного продукту на душу населення означає підвищення рівня життя. Зростаюча економіка має більшу здатність задовольняти все нові потреби і вирішувати соціально-економічні проблеми як всередині країни, так і за її межами. Економічне зростання полегшує вирішення проблеми обмежених ресурсів. Економіка, яка розвивається, на відміну від статичної, дозволяє, фігурально виражаючись, “і мати пиріг і його їсти”.

Для системи охорони здоров’я економічне зростання теж має неабияке значення. Сьогодні зростає потреба людей у високотехнологічних діагностичних та лікувальних процедурах. Автоматично і вартість надання таких послуг теж зростає. Саме тому адекватну часові медичну допомогу надаватиме лише суспільство з розвиненою економікою.  Реально ми приходимо не до омріяного постулату ВООЗ «медицина для всіх», а до факту надання медичної допомоги населенню країни на рівні розвитку економіки цієї країни. Тому питання пріоритету здорового способу життя є більш актуальне для менш розвинених країн.

 

4. Темпи економічного зростання їх проблема. Фактори економічного зростання

 

Економічне зростання прийнято вимірювати в процентному відношенні або в абсолютних величинах. Економічне зростання в більшості випадків вимірюється двома методами: шляхом порівняння реального ВНП і ЧНП за певний період часу (1); або як збільшення національного доходу на душу населення (2). Використовують і той і інший метод, залежно від того, що необхідно вияснити: або ж абсолютне зростання, або ж якісні зміни. Якщо, наприклад, важливо визначити рівень військово-промислового потенціалу, то таку картину дає перший показник. Якщо ж важливо вияснити питання відносно росту життєвого рівня населення, то доцільніше брати другий показник. Так, наприклад, ВНП Індії на 70% переважає ВНП Швейцарії. Проте рівень життя населення Індії значно відстає від рівня життя швейцарів. Так дохід на душу населення в Швейцарії переважає такий показник в Індії в 60 раз.

Проте, коли говорять про економічне зростання, то, як правило, мають на увазі зростання річних темпів у %. Вони розраховуються так: якщо номінальний ВВП становив в Україні у 2011 році, наприклад, 1,39 трлн грн, а в 2012 році – 1,4 трлд. грн, то темпи економічного зростання будуть становити:

 

Але в будь-якому випадку кінцевою метою економічного зростання повинно бути споживання, зростання благоустрою населення.

Яку картину змальовують цифри економічного зростання? У економістів, як правило, виникає бурхлива реакція, коли має місце навіть незначна різниця в темпах економічного зростання. З точки зору звичайної людини незрозуміло, чому необхідно так турбуватися, якщо темпи економічного зростання знизились з 4 до 3 %. Справа в тому, що якщо для США при ВНП 4000 млрд доларів різниця в 1 % становить приблизно 40 млрд. Доларів, то така сума для бідної країни може бути просто катастрофою.

Економісти використовують так зване “правило величини 70”, з допомогою якого підраховується кількість років, які необхідні для подвоєння обсягу виробництва. Наприклад, в одній країні темпи економічного зростання становлять 4 %, а в іншій – 2 %. Якщо вони такими і зостануться, то подвоєння ВНП у відповідності до “правила 70” відбудеться в першій країні через 18 років (70:4), а в другій – через 35 років (70:2). Таким чином, більш високі темпи економічного зростання бажані.

У зв’язку з розглянутим, можна поставити таке запитання: які темпи більш бажані? Здавалось би завжди краще мати дуже високі темпи. В цьому випадку суспільство отримає продукції більше, значить у нього буде більше можливостей краще задовольняти свої потреби. Але при відповіді на це запитання слід врахувати такі два моменти: 1) яка саме продукція вироблена (можна було дати багато низькоякісної продукції – в свій час в СРСР таким шляхом вирішили проблему житла, будуючи т.з.”хрущовки”); 2) дуже важлива ще структура виробництва. Якщо питома вага товарів і послуг для населення незначна, то таке збільшення обсягу виробництва, а значить темпів економічного зростання, мало що доброго дасть народу. Наприклад, може бути дуже великим приріст військового виробництва. При такому зростанні обсягу виробництва рівень життя населення може навіть понизитися.

Розглянемо ще варіант нульових темпів економічного зростання. Така ситуація на відносно невеликому відрізку часу не загрожує великими неприємностями. Щодо від’ємних темпів зростання, то вони, як правило, пов’язані з кризовими явищами в економіці. При переході країни до нормального розвитку завжди бажані оптимальні темпи зростання. Вони не можуть бути надто високими, так як надто високі темпи, як доказує макроекономіка, як правило, приводять до інфляції.

Для оцінки економічного зростання, його динаміки, темпів і т. п. показників у всьому світі використовується затверджена органами ООН система національних рахунків, з якими ми вже познайомилися у попередньому матеріалі. Для оцінки економічного зростання все більшого значення набувають такі показники, як тривалість життя, величина вільного часу і т. п.

Якщо поняття “економічне зростання” широко використовується для характеристики розвитку національної економіки, то важливе значення має вивчення факторів, які впливають на економічне зростання. Виділяють фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу. Фактори пропозиції, які мають чотири складники, завжди пов’язані з фізичними можливостями економіки до зростання:

1) кількість і якість природних ресурсів;

2) кількість і якість трудових ресурсів;

3) обсяг основного капіталу;

4) технологія.

Фактори пропозиції говорять про здатність до економічного зростання. Однак необхідно відрізняти здатність до економічного зростання і реальне зростання. Але реальне економічне зростання якраз залежить від наявності факторів попиту. Для реалізації зростаючого потенціалу економіка країни повинна забезпечити повне використання збільшеного обсягу виробництва. Однак і цього недостатньо. Не тільки необхідно пред’явити попит, але й забезпечити найбільш ефективне використання й утилізацію цього збільшеного виробничого потенціалу. Тобто на економічне зростання суттєво впливають також фактори розподілу. Здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції.

 

Загальне уявлення про взаємодію всіх цих факторів може дати крива виробничих можливостей. Ця крива найкраще відображає максимальну кількість варіантів різноманітної продукції, яка може бути виготовлена при даній кількості і якості природних ресурсів, трудових ресурсів і основного капіталу на основі даного технологічного потенціалу.

Рис. 3.4  Крива виробничих можливостей

Економічне зростання визначається переміщенням кривої виробничих можливостей направо, тобто від АВ до СD. Збільшення кількості і якості ресурсів, вдосконалення технологій забезпечують можливість цього переміщення. Таким чином, ріст виробничого потенціалу реалізується тільки тоді, коли, по-перше, сукупні затрати збільшуються такою мірою, яка достатня для забезпечення повної зайнятості і, по-друге, якщо додаткові ресурси ефективно використовуються для максимального випуску продукції.

Приклад: нехай чистий приріст робочої сили становить 2 млн чол. в рік. Сам по собі цей приріст збільшує потенціал економіки. Але для того, щоб це збільшення потенціалу знайшло відображення в прирості виробництва, необхідно знайти роботу цим 2 млн робітників. Більш того, в тих галузях і на тих підприємствах, де найбільше реалізуються їх здібності. Суспільству не потрібні нові безробітні, які торгують на базарі.

Отже, можемо зробити всновок, що збільшення реального виробництва можна здійснити двома основними способами: 1) шляхом прилучення більшої кількості ресурсів або 2) шляхом більш продуктивного їх використання. Як уже було сказано для системи охорони здоров’я притаманним є виключно другий шлях.

Відповідно, реальний ВНП визначається як трудозатрати (людино-год), помножені на продуктивність праці (реальна кількість випущеної продукції на одного зайнятого в одиницю часу).

ВНП = число відпрацьованих людино-год х продуктивність праці.

Приклад: нехай у господарстві зайнято 10 чол., кожний із яких краще відпрацьовує 2 тис год за рік (50 тиж.*40 год. за тиждень). Загальна кількість відпрацьованих людино-год становить 20 тис. Якщо пересічно виробляється за людино-год 5 у.г.о., то реальний ВНП = 20 тис х 5 у.г.о. = 100 тис у.г.о.

Схематично так можна узагальнити фактори, які визначають динаміку реального продукту:

Рис. 3.5. Динаміка реального продукту

 

Що ж визначає кількість відпрацьованих годин? І ще більш важливо, від чого залежить продуктивність праці? На ці питання можна відповісти так: величина трудозатрат залежить від кількості зайнятих і тривалості робочого тижня. В свою чергу кількість зайнятих залежить від кількості населення в працездатному віці і рівня включення робочої сили в виробництво, а тривалість робочого тижня визначається правовими чинниками даної країни.

Продуктивність праці знаходиться під впливом таких факторів, як технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили, ефективність її розподілу, управління різними ресурсами. Іншими словами, продуктивність праці збільшується в міру покращення здоров’я нації, професійної підготовки, освіти і підвищення зацікавленості, в міру забезпеченості механізмами, природними ресурсами, при кращій організації праці й управління.

Підвищення продуктивності є найбільш суттєвим фактором, який забезпечує економічне зростання. Із світового досвіду розвитку провідних країн Заходу відомо, що приблизно на 2/3 збільшення обсягу національного виробництва забезпечується ростом продуктивності праці. А інші 1/3 реального росту ВНП – за рахунок трудозатрат. Це бажане співвідношення будь-якої країни, яка хоче прогресивно розвиватися.

Дамо характеристику цим факторам.

 Фактор трудозатрат. Трудозатрати будуть зменшуватися, якщо буде скорочуватися робочий тиждень. Падіння народжуваності теж сприятиме падінню росту ВВП. Є різні можливості зменшення негативного впливу цього фактора. Наприклад, зменшення народжуваності в західних країнах компенсувалося якоюсь мірою включенням у процес виробництва жінок.

Технічний прогрес. За визначенням, технічний прогрес включає в себе відкриття нових знань і використання їх на практиці, удосконалення нових методів виробництва, нових форм управління. В реальному житті технічний прогрес і інвестиції тісно пов’язані. Технічний прогрес вимагає нових інвестицій в нові машини і механізми, обладнання.

Але це не обов’язково пов’язано з дорогим обладнанням. Коли втілюються досягнення науково-технічного прогресу, дуже велика відповідальність лягає на винахідників. Факт наукових досягнень сам по собі ще не означає благо. Чи готові люди в своїй масі сприйняти досягнення технічного прогресу?

У таку залежність потрапила сьогодні і система охорони здоров’я. Технічне озброєння системи охорони здоров’я сьогодні потребує значних інвестицій, в рази більших, аніж має сьогоднішня система. Водночас ефективність використання даного обладнання далеко не пропорційна затратам на нього.

Вченим Гарвардської медичної школи під керівництвом Шрірара Косурі вдалося розробити алгоритм запису на ДНК необмеженої кількості інформації. Практична реалізація цього проекту вилилась у запису на ДНК електронної версії книги Джорджа Черча «Регенезис як синтетична біологія перевинайде природу і нас самих» обсягом 658 кілобайт інформації. Дана робота демонструє, що щільність запису на ДНК носії у мільйони раз перевищує сьогоднішні можливості флеш-пам’яті і жорстких дисків. Можна собі тільки уявити які зміни можуть очікувати людство в найближчому майбутньому.

Затрати капіталу. Економічне зростання нерозривно пов’язане із капіталовкладеннями. В розвинених капіталістичних країнах приблизно 1/5 реального приросту національного доходу відбувається за рахунок збільшення капіталовкладень (інвестицій). Світовий досвід показує, що капіталовкладення групуються за певними напрямками.

Найперше це так звані вимушені капіталовкладення, які забезпечують безпеку суспільства, безпеку виробництва тощо. За логікою ці капіталовкладення мали би бути безумовно вкладеними, практика українського господарювання показує, що якраз на цих напрямках найбільше економлять.

Другий канал інвестицій спрямований на закорінення економічної системи а ринку, створення їй стабільного і позитивного іміджу.

Логічно, що подальші вкладення будуть спрямовані на утримання безперервного функціонування економіки, росту технічної озброєності, запровадження нових технологій тощо.

Четвертий напрям капіталовкладень буде направлений на режим економії або інтенсифікацію виробництва та зорієнтований водночас на зростання прибутковості виробництва.

І, насамкінець, будь-яка економічна діяльність потребує вкладання ризикових коштів, спрямованих на розвиток нових напрямків, виходу на нові ринки, тобто тієї діяльності, яка здійснюватиметься вперше і прогнози щодо успішних результатів мають велику ймовірність ризику.

Слід також закцентувати на такій головній позиції капіталовкладень, як рентабельність. Практика показує, що в економіці склались емпіричні, тобто вибудувані на практичному досвіді, норми прибутку. Так, кошти, вкладені в зміцнення позицій на ринку, повинні приносити до 6% прибутку, в стабілізацію ситуації – до 12%, капіталовкладення, орієнтовані на зростання прибутків працюють з рентабельністю до 20% і ризикові кошти вкладаються з позитивними сподіваннями на 20-25% рентабельності.

Таким чином, при реформуванні системи охорони здоров’я слід керуватися саме такою матрицею капіталовкладень для отримання позитивного результату.

Для України пріоритетними напрямками капіталовкладень є

·            формування закінчених багатогалузевих комплексів на базі безвідходного оброблення сировини і випуску продукції на рівні світових стандартів;

·            розгортання високотехнологічних виробництв і сучасної інфраструктури;

·            переозброєння базових галузей і виробничої інфраструктури на основі досягнутого світового техніко-технологічного рівня і переважаючого його;

·            прискорений розвиток соціальної інфраструктури і сфери послуг.

Освіта і професійна підготовка. Захід добре засвоїв одну дуже важливу істину – інвестиції в людину завжди окуповуються. Це один із найважливіших елементів росту продуктивності праці. За даними статистики США тільки покращення якості робочої сили з 1952 по 1984 р. призвело до росту реального національного доходу на 14 %. Найпростішим показником якості робочої сили є рівень освіти. Зараз не менше 4/5 американської робочої сили мають освіту не нижче середньої школи. Спостерігається тенденція росту частки працівників з вищою і середньою спеціальною освітою.

До 1991 року українська наука була також на передових рівнях світової науки. Наукова продукція України у 1990 році становила 30% від усієї наукової продукції СРСР. У цей час бюджетні видатки на науку становили 5% державного бюджету. У 2003 році в бюджеті України на науку заплановано 0,3% видатків. За Законом про науку і науково-технологічну діяльність, в Україні передбачене державне фінансування науки (фундаментальної та прикладної сумарно) в обсязі 1,7% ВВП, тоді, як у 2012 році було виділено 0,31%.

Закономірно, що сьогодні науковий потенціал держави наближається до мізерних показників. Питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП скоротилася з 1,36 % у 1990 р. до 0,9 % у 2008 році.Незважаючи на те, що за останні десять років в Україні кілька тисяч науковців захистили кандидатські дисертації, кількість активно працюючих у країні кандидатів наук зменшилась на п’ять з половиною тисяч. Допоміжний науковий персонал за час реформи зменшився майже вдвоє: з 62,8 до 33,8 тисяч.

Рис. 3. 6  Динаміка чисельності кандидатів наук в Україні, які виконували науково-технічні роботи

 

У зв’язку з від’їздом за кордон значної кількості молодих науковців, держава зіткнулася з проблемою швидкого старіння власних наукових кадрів – кількість кандидатів наук похилого віку (понад 60років) зросла удвічі.

Таким чином, можемо зробити висновок, що наука в світі безперервно прогресує і удосконалюється, виходить на передові рубежі виробництва, чого, на жаль, не можна сказати про сьогоднішню Україну.

Розподіл ресурсів. Покращення розподілу ресурсів означає, що робоча сила перерозподіляється із відносно низькопродуктивних галузей у більш продуктивні. Наприклад, перерозподіл робочої сили із сільського господарства в промисловість. В сільському господарстві продуктивність значно нижча (фондоозброєність у промисловості в декілька разів вища). В результаті переміщення загальний показник продуктивності праці в цілому народному господарстві зростає.

Декілька слів необхідно сказати про фактори, які сповільнюють економічне зростання. До них відносяться закони про охорону праці, охорону довкілля. З точки зору соціальної – це засоби, які направлені на збереження здоров’я людей. Хоча з точки зору потреб бізнесу ці затрати зменшують інвестиції. Соціально направлена держава, безумовно, буде приймати закони, які в даному випадку будуть стримувати темпи економічного зростання. Адже це принесе більше користі людині, ніж певна кількість додаткових матеріальних благ.

Серед інших факторів, які негативно впливають на економічне зростання, можна назвати такі, як недобросовісне ставлення до праці, господарські злочини, страйки, несприятливі погодні умови, політична нестабільність, а також бідність природних ресурсів. Хоча досвід Японії засвідчує, що останнє можна компенсувати іншими факторами.

 

 

5.                Поняття економічної циклічності

 

Поняття економічного розвитку країн ринкової економіки говорить, що не завжди і не при будь-яких умовах економіка може зростати. Періоди зростання, як правило, змінюються періодами застою і кризовими явищами. Це пояснюється циклічним характером розвитку ринкової економіки.

Циклічність виражає нерівномірність функціонування різних елементів національного господарства, зміну революційних і еволюційних стадій його розвитку. Зрозуміло, циклічність – важливий фактор макроекономічної рівноваги. Найбільш характерна риса циклічності – рух, який проходить колом, а по спіралі. Тому циклічність – форма прогресивного розвитку. Кожний цикл має свої фази, свою протяжність. Характеристики циклу неповторні. У конкретного циклу або фази нема двійника. Вони оригінальні як в історичному, так і в регіональному аспектах.

Циклічність – це загальна форма руху раціональних економік і світового господарства як єдиного цілого.

 

 

 

 

 

 

Типи циклів. Відомо декілька типів циклів, які інколи називають хвилями. Але межі між ними різні. Так звані довгі хвилі (цикли) мають протяжність 40-60 років. Розробка теорії довгих хвиль була почата в 1847 році англійським економістом Х.Кларком. Він звернув увагу на розрив між кризами 1793 і 1847 рр. (54 р.) і зауважив, що це не випадково, що цей розрив був об’єктивно обумовлений. Значний внесок у теорію циклів вніс К.Маркс, який всю увагу переніс на вивчення коротких хвиль, які в економічній літературі отримали назву періодичних криз або промислових циклів, які охоплюють період від однієї кризи до іншої. Ця проблема вивчалась нашим співвітчизником М.Туган-Барановським (“Промислові цикли в сучасній Англії, їх вплив на народне життя”, 1884).

Як же характеризується промисловий цикл? Він складається з чотирьох фаз: кризи, депресії (застою), пожвавлення і піднесення (пік). Цикл він тому, що має здатність повторюватись – після фази піднесення наступає фаза спаду – тоді знову депресії чи застою, знову криза, тоді знову депресія, пожвавлення і піднесення.

 

Рис.3.7 Схема промислового циклу

 

Криза – це основна фаза промислового циклу, вона завершує попередній цикл і є початком наступного. Під час кризи встановлюється порушена рівновага між основними пропорціями економіки.

Депресія – це застій виробництва. На цій фазі виробництво не розширюється, але й не падає. Стабілізується рівень безробіття, хоча залишається високим. На цій фазі поступово виникають умови для пожвавлення виробництва, або вона перейде у кризову фазу.

Спад – темпи виробництва дещо спадають, зростає безробіття і спостерігається спад обсягів виробництва порівняно з фазою піднесення.

Пожвавлення – зростання обсягів виробництва, скорочення безробіття, створюються передумови для попиту на нові інвестиції, що веде до оновлення основного капіталу. І коли обсяг виробництва досягає докризового рівня, тоді економіка переходить до фази піднесення.

Піднесення – невпинно зростають темпи виробництва, значно зростають інвестиції, економіка наближається до стану повної зайнятості (3 – 5% безробітних), починається економічний бум, що підготовляє наступну фазу – кризу.

Економічний цикл або короткі хвилі є об’єктивним механізмом становлення макроекономічної рівноваги, хоча носить досить болісний характер.

Не буде перебільшенням стверджувати, що особливе місце в розробці теорії циклічності належить М.Р.Кондратьєву (дослідження довгих хвиль). Визначенням його заслуг у цій галузі служить те, що багато зарубіжних вчених називають довгі хвилі його іменем. Ще в 20-х роках (випускник Петербурзького університету) він відкрив широку дискусію з проблем довгих хвиль. Кондратьєв досліджував розвиток країн Європи за 100-150 років. У результаті досліджень Кондратьєв виділив наступні великі цикли:

 

Довгі хвилі в економіці

Підйом	Спад
1781-1814	І814-1849   1873-1896
1849-1873
1896-1920

Найбільшою заслугою Кондратьєва є те, що він здійснив спробу сконструювати теоретичну соціально-економічну систему, яка сама може генерувати довгі коливання.

У другій половині ХХ століття вивченням довгих хвиль займалися такі вчені, як Й.Шумпетер, С.Кузнець, П.Боккара і ін. Теорія довгих хвиль виходить з того, що економічна система знаходиться постійно в стані відхилення від макроекономічної рівноваги. Що це за відхилення?

1) Це відхилення попиту від пропозиції і навпаки на довгих проміжках часу;

2) Це відхилення пов’язані зі зміною попиту на обладнання, будівлі, будівельні матеріали і т.п. Ці відхилення переборюються в рамках промислових циклів середньої тривалості;

3) Це довгі відхилення від рівноваги, тривалість яких становить 40-60 років. Вони мають місце на ринках промислових будівель, споруд інфраструктури і робочої сили. Перший і другий типи відхилень мають місце в рамках одного і того ж технологічного способу виробництва. В цей же проміжок часу відбувається зміна ряду поколінь техніки і технології. Після того, як можливість підвищення ефективності науково-технічних принципів, які використовуються, вичерпані, відбувається перехід до використання нових науково-технічних принципів, перехід до нового технологічного способу виробництва. Цей період дає початок новій довгій хвилі, що і відбувається зараз у всіх розвинених країнах. Але не кожна система взмозі забезпечити такий перехід (доказ цього відставання від провідних країн Заходу у сфері НТП колишнього СРСР в 70-90-ті роки). Ринкова система має властивість постійно стимулювати НТП.

Таким чином, циклічний розвиток – це прояв самої суті розвитку виробництва, його природної властивості, спосіб прогресивного розвитку.

 

6. Модель міжгалузевого балансу В. Леонтьєва і її практичне значення

 

Дослідження економічного зростання призвело до створення універсальних моделей, які можуть послужити надійною основою управління економікою. За основу таких моделей, які охоплюють всі сторони економічного розвитку, можна було покласти лише систему вартісних і натуральних потоків, які виступають як витрати і результати виробництва товарів і послуг. Це надзвичайно складне математичне і економічне завдання.

Вперше так проблему поставив Ф.Кене. Але таблиця Кене, як відомо, практичного значення не мала. Це була лише перша спроба теоретичної постановки проблеми. Наступний крок – це таблиці відтворення К.Маркса. Але й вони практичного значення також не мали, оскільки Маркс розглядав цю проблему надзвичайно узагальнено.

Рішучий крок у створенні моделей такого типу (таблиця “затрати – випуск”) здійснив Леонтьєв, професор із Гарварда. Він побудував в формі так званої шахової таблиці основні матеріальні і вартісні потоки національного господарства. Міжгалузевий баланс (МГБ) виробництва і розподілу суспільного продукту з розбивкою на декілька сот галузей складається у багатьох країнах світу. Він дозволяє оцінити пройдений економікою шлях і спрогнозувати її розвиток. За цю роботу В.Леонтьєв був удостоєний звання лауреата Нобелівської премії в галузі економіки в 1973 році. Це було перше найбільше практичне використання економічної теорії.

Принципова схема МГБ представлена у вигляді таблиці. Її пояснення: МГБ складається з чотирьох квадрантів: І – показники матеріальних затрат на виробництво продукції; ІІ – показники кінцевої продукції, яка використовується на виробниче споживання, накопичення і експорт; ІІІ – показники чистої продукції (оплата праці, прибуток, податки); ІV – перерозподіл чистої продукції.

По вертикалі МГБ дається формування затрат ВНП, а по горизонталі – розподіл цієї продукції. Використовуючи цю таблицю, просто розрахувати частку галузі. Так, поділивши величину затрат електроенергії на обсяг продукції машинобудування, отримаємо частку електроспоживання машинобудівного виробництва.

 

 

7. Проблеми інтенсифікації економіки

Інтенсифікація, як термін походить від франц. intensification – посилення, збільшення напруженості – це соціально-економічний процес, спрямований на збільшення виробництва продукції, підвищення її якості й зниження собівартості на основі запровадження нових технологій та засобів виробництва, нових форм організації праці, підвищення кваліфікації кадрів та широким запровадженням досягнень науково-технічного прогресу.

Інтенсивний шлях розвитку економіки може відбуватися численними шляхами. Найуживаніші такі форми економічного розвитку:

Ресурсномістка (фондомістка) –коли підвищення продуктивності праці досягається шляхом збільшення витрат на одиницю продукції;

Ресурсозберігаюча (фондозберігаюча) – супроводжується економією ресурсів на одиницю продукції;

Нейтральна – передбачає, що хоча підвищення результативності праці досягається за рахунок додаткових затрат суспільної праці, економія останньої компенсує ці затрати, і виробничі ресурси зростають такими ж темпами як і сукупний суспільний продукт чи національних дохід.

 

Інтенсифікація – це процес активного розвитку всіх фаз суспільного виробництва, а також управління, науки, техніки, інфраструктури, тобто всіх галузей народного господарства.

 

У вузькому розумінні інтенсифікація представляє собою процес активного розвитку власне виробництва за рахунок впровадження нової техніки, технології, кращого використання природних ресурсів тощо.

Інтенсивний тип суспільного відтворення у своєму розвитку проходить два етапи: часткова та загальна інтенсифікація. Часткова – пов’язана із тотальним витісненням ручної праці і заміною її машинною. На цьому етапі інтенсифікація відбувається переважно лише за рахунок одного чинника – робочої сили. Загальна інтенсифікація пов’язана із ростом продуктивності праці за рахунок економії всіх чинників виробництва, абсолютного скорочення затрат у розрахунку на одиницю ефекту.

Щоб забезпечити інтенсивний шлях розвитку виробництва необхідно забезпечити ряд умов, зокрема,

–                   поновлення техніки та модернізація виробництва;

–                   оптимальне використання всіх ресурсів;

–                   прогресивні зрушення в галузевій структурі виробництва;

–                   економія матеріальних ресурсів;

–                   підвищення кваліфікації кадрів;

–                   зміцнення трудової дисципліни;

–                   посилення мотивації до праці;

–                   природоохоронні заходи;

–                   удосконалення управління;

–                   раціоналізація зовнішньоекономічних зв’язків.

Про високу інтенсифікацію суспільного виробництва свідчить той факт, що всі результати людської діяльності подвоюються кожні 40 років, наука за цей період розвивається у 4 рази швидше, а інформаційні потоки, як уже відмічалось, подвоюються щорічно. Більша половина всіх вагомих відкриттів відбулась після 60-х років ХХ століття. Якщо людство продовжуватиме розвиватись такими ж темпами, то дуже у недалекому (протягом життя, можливо, навіть одного покоління) майбутньому життя на Землі набере абсолютно нових суспільно-економічних форм.

Якщо цю ситуацію розглянути через призму охорони здоров’я, то прийдемо до парадоксу сьогоднішнього стану системи. З одного боку нинішня реформа орієнтована на розширення первинної ланки медичної допомоги, тобто акцент зроблений на сімейному лікареві і скороченні або оптимізації вузькоспеціалізованої допомоги. Така позиція обумовлюється потребою доступності до медичної допомоги і є цілком обґрунтованою. З другого боку, необхідність засвоєння лавинозростаючого обсягу інформації в сфері медицини межує з людськими можливостями. Іншими словами, лікар стає перед фактом вибіркового засвоєння даної інформації – а це прямий шлях до диференціації лікарів на фахівців вузького профілю. Воістину, стаємо пере вирішенням споконвічного філософського закону про єдність і боротьбу протилежностей.

 

8.                Екологічні проблеми і шляхи їх подолання

 

Суспільне виробництво абсолютно залежне від стану та впливу зовнішнього середовища, також результати суспільного виробництва однозначно впливають на зовнішнє середовище або екологію. За останні сто років ми значно збагатилися знаннями про природу еволюційного процесу, екологічні принципи взаємозалежності та природний розвиток людства. Нові знання мають змінити наше розуміння ролі та статусу «Людини розумної» в біосфері. Результати розвитку суспільного виробництва відокремили людину від інших біологічних видів, піднесли її до вершин панування на Землі, і вони ж поставили її перед загрозою залишитися без дому.

Останнім часом баланс між споживанням зовнішнього середовища і його відтворенням помітно порушився не на користь людини. За останні 100 років людина спалила більше кисню, ніж за всі попередні роки існування людства. Надмірне споживання людством енергетичних ресурсів призвело до суттєвих зрушень екологічної системи на планеті. Враховуючи, що енергоресурси не відновлюються, а рівень сучасних технологій недостатній для їх заміни, нас чекають великі неприємності. Запасів нафти залишилось на пару десятків років і США приймає напрям на інтенсифікацію видобутку. Чим це обернеться для людства, де вся енергетична і транспортна системи замкнуті на споживанні нафти важко навіть уявити. Аналогічна ситуація і з газом, вугіллям та іншими корисними копалинами.

Біологічне забруднення довкілля призведе до появи штучно створених патогенних як для людини так і для природи мікроорганізмів. Розмноження і мутування останніх в мільйони раз перевищує розмноження людини, яку загрозу вони можуть становити для людства можна без проблем спрогнозувати.

Інформаційне захаращення простору також в кінцевому результаті призводить до зриву адаптаційних можливостей живих організмів. Ріст психічної патології серед людей почастішали випадки неадекватної поведінки тварин, щезають бджоли тощо.

 

Рис. 3.8 Вплив на екологію Людини “розумної”

 

Якщо руйнування озонового шару призведе до підвищення рівня ультрафіолетової радіації, інфекційні хвороби почнуть розповсюджуватись через зміни клімату, виникатиме дефіцит постачання екологічно чистих продуктів харчування через втрату родючих ґрунтів, зростатиме ступінь забруднення повітря, води, земель відходами людської діяльності (органічні та неорганічні забрудники), соціальний устрій буде порушений через несприятливу демографічну ситуацію, економічну нестабільність чи боротьбу за оволодіння обмеженими ресурсами. Тоді здоров’я людства, як і всього живого на Землі, буде у вираженій небезпеці.

Рис.3.9  Вплив екології на Людину “розумну”

 Таким чином руйнівний антропогенний вплив на довкілля однозначно повернеться в кінцевому результаті проти самої людини. В легких формах це проявлятиметься у вигляді різноманітних захворювань, у інтенсивнішому прояві у вигляді локальних катаклізмів і в кінцевому вигляді Земля позбудеться своїх шкідників у вигляді «людини розумної» і очиститься…

Для прийняття рішень щодо покращання і оздоровлення екологічної ситуації необхідна інформація, яка б характеризувала існуючий стан довкілля. Найповнішою оцінкою, яка характеризує ступінь небезпечності є кількісна оцінка ризику впливу факторів на здоров’я і проводиться в чотири етапи:

ідентифікація шкідливого впливу на здоров’я;

оцінка поширення фактора ризику в певній популяції;

визначення, оцінювання взаємозв’язку “доза-відповідь” залежно від концентрації (ступеня інтенсивності) забрудника (фактора ризику);

оцінка сукупного впливу на популяційне здоров’я, типи забруднювачів.

Управління даними ризиками лежить в площині соціально-політичних процесів суспільства. Процес прийняття рішень у даній сфері повинен бути прозорим і враховувати думку суспільства. Вирішення проблем довкілля можливе лише при забезпеченні загальної соціальної згоди громадськості щодо впорядкування власного стилю життя. Наукове вирішення проблеми стосується лише техногенного рівня.

Масштабні питання деградації суспільства щодо збереження середовища в якому воно перебуває вимагають прийняття принципово нових рішень на рівні національних та міждержавних відносин. Прикладом таких домовленостей може бути гранично допустимий рівень викидів (ГДВ) шкідливих речовин в атмосферу, який доводиться до кожної держави. На жаль, навіть таке обмеження людство умудрилось використовувати з метою наживи: країни, де сума викидів перевищує допустимий рівень, викуповують право у тих країн, які мають т.з. резервні можливості.

Чи може порозумнішати суспільство і зупинити існуюче безумство самознищення? Суспільство зупинитись не зможе ніколи, призупинитись – можливо… Можливо, людство могло б зупинитись на якомусь сталому розвитку, зберегти т.з. status quo.

Для характеристики сталого розвитку необхідно враховувати три типи взаємозв’язків:

1.                 здоров’я та довкілля;

2.                 здоров’я та економіка;

3.                 економіка та довкілля.

Рис. 3.10 Вплив на здоров’я взаємозв’язку довкілля, економіки та людини.

 

Як бачимо, всі ці складові благополуччя людини тісно переплетені і взаємовпливаючі. Здавалося б очевидним, що знищення хоч однієї складової розвалює систему. Однак слід звернути увагу, що дві складові знаходяться на фоні третьої – довкілля. Звідси випливає, що знищивши довкілля ми не розвалимо, а знищимо систему, тоді, коли зруйновані дві останні створять умови для відродження першої. Ця версія переконливо ілюстрована у науково-популярномі фільмі «Життя після людей» знятому у 2008 році для каналу History Channel.

Лише пріоритет здоров’я дасть можливість людині врятуватися. Для забезпечення балансу між усіма елементами системи: “здоров’я – середовище – економіка”  може давати потенційний прогноз відносного благополуччя. Забезпечення такого балансу можливе лише через ведення раціональної економіки, фундаментальні питання якої потребують невідкладного вирішення.

Здавалось би, все просто, але чому людство не переконують тисячі доказів наближення катастрофи або локальні катастрофи, які уже відбуваються? Вся проблема, очевидно, у слабкій для розуміння людини об’єктивізації ситуації. За аналогію, можна взяти простий хімічний експеримент, коли одна речовина перетворюється в іншу: отримана чиста рідина (екосистема) може включати сотні крапель нової речовини, але при цьому видимих змін системи не наступає. Але, коли система досягає певної рівноваги (наступає критична маса), єдина крапля робить прозору і чисту рідину кольоровою, внаслідок чого вся система істотно і безповоротно змінена, тобто утворена нова система з новими властивостями і характеристиками. Ото ж людство повинно розуміти, що не варто провокувати цю критичну точку, коли повернення не наступить.

 

Форми суспільного виробництва. Натуральне виробництво. Товарне виробництво і його роль у різних способах виробництва

 

Слід згадати, що виробництво – це створення благ та засобів, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей (у тому числі життєво необхідних) та реалізації і розвитку їх здібностей. Потреби в охороні здоров’я, а в медичній допомозі тим паче належать до першочергових та життєво необхідних. Отже, виробництво носить виражений суспільний характер і цікавить лікарів як з позицій споживачів так і з позицій виробників, позаяк у всій виробничій сфері, де задіяна праця людини є питання охорони здоров’я цієї людини і надання їй, при потребі, медичної допомоги. Через цю позицію система охорони здоров’я, попри всі форми суспільного виробництва, не є відособленою галуззю, а є галуззю проникною через всю структуру суспільного виробництва, в чому і полягає основна її специфічність і пріоритетність.

В основі форм суспільного виробництва лежить світовий поділ праці, який залежить від рівня розвитку продуктивних сил і характеру виробничих відносин. За базу поділу взято територіальний та професійний принцип. Загальний поділ праці грунтується на окремих галузевих напрямках. Слід зважити на відносність даного поділу, який відображає ситуацію на сьогоднішній момент аналізу. З часом дана структура буде змінювтися залежно від зміни виробничої специфіки, процесів глобалізації, появи нових технологій тощо. Структура світового поділу праці на нині виглядає таким чином:

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, і, не дивлячись на окремі періоди занепаду, все-таки знаходиться у постійному розвитку та вдосконаленні. Великі етапи еволюції суспільного виробництва (а їх було три) називаються технологічними способами виробництва, це доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Сьогодні ми живемо в постіндустріальному суспільстві

Американський соціолог Даніель Белл ще у 1970 р. на VII Міжнародному соціологічному конгресі проголосив концепцію «постіндустріального суспільства» як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи». Белл вперше проголошує автономність науки, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства.

Суспільне виробництво слід розглядати із двох позицій: макро- та мікрорівнів. Макро рівень – це суспільне виробництво в цілому, а мікрорівень – це рівень окремих підприємств. Звідси і оцінка результатів суспільного виробництва. Відносна оцінка або ефективність виробництва, яка показує, чого коштує суспільству виробництво даного блага і абсолютна оцінка або ефект виробництва – це продукт, створений у процесі виробництва.

Людству відомі дві основні форми суспільного виробництва – це натуральне і товарне виробництво.

Натуральне виробництво – це виробництво продуктів виключно для власного споживання.

Натуральне виробництво характерне традиційним, і обмеженим виробництвом, і споживанням, незмінністю пропорцій і структури виробництва, рутинною технікою. Натуральне виробництво переважає в умовах недостатнього розвитку продуктивних сил, суспільного поділу праці, товарно-грошових відносин. Таке господарювання було характерне для первіснообщинного, рабовласницького та феодального ладу. Правда, у рабовласницькому та феодальному суспільстві уже був певний поділ праці. Характерним для натурального виробництва є те, що всі виробничі процеси замикаються на рівні окремої господарської одиниці. Саме це і було основою тривалого, протягом століть, консерватизму, стійкості та стабільності сільськогосподарських общин. Така замкнутість породжувала найжахливіші форми експлуатації робочої сили, безправності робітників. Особа була абсолютно залежною від власника, і на цій основі будувались всі відносини між робітниками і власниками засобів праці. Сьогодні в розвинутих країнах, де формуються окремі осередки натурально-господарських відносин, ситуація складається аналогічним чином: зростає експлуатація, відчувається абсолютна залежність робітників та повністю відсутній їхній вплив на виробництво, і такі прояви не одиничні.

З розвитком продуктивних сил товарне виробництво витісняє натуральне. Хоча й сьогодні в слаборозвинених країнах натуральне виробництво займає значну частку у суспільному виробництві.

Слід звернути увагу, що сьогодні, з розвитком генетики та її широкого впровадження у вирощування т.з. ГМО – продукції, кількість та асортимент таких продуктів харчування незрівнянно зріс. Водночас серед споживачів також зростає занепокоєння щодо безпеки для здоров’я такої їжі та все більше людей схиляється до думки про натуральне виробництво продуктів харчування. В Україні, як і в ряді країн СНГ частка натурального виробництва у домогосподарствах залишається досить значною.

Для товарного господарства обов’язковим між сферою виробництва і сферою споживання є обмін. Товарне виробництво – це така форма господарювання економічно відокремлених товаровиробників, які спеціалізуються на виготовленні певних продуктів, так що для задоволення суспільних потреб необхідний обмін продуктами праці. Отож, для появи такої форми господарювання необхідні дві умови: наявність суспільного поділу праці; економічна відокремленість товаровиробників, яка обумовлена приватною власністю на засоби виробництва.

 

Товарне виробництво – це специфічний тип організації суспільного виробництва, при якому окремі продукти виробляються економічно відокремленими товаровиро-бниками і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж на ринку цих продуктів, що стають товаром.

 

Розрізняють два основні види товарного виробництва: просте і капіталістичне. Просте товарне виробництво це таке, яке організується дрібними самостійними товаровиробниками. Для розширеного або капіталістичного виробництва характерною є наймана праця. Проте, ці два види товарного виробництва є однотипними, так як мають однакову економічну основу – приватну власність на засоби виробництва. Можна було б ще говорити про соціалістичне виробництво, де власність на засоби виробництва є народною, але за економічними характеристиками вона не відрізняється від капіталістичної.

Між простим товарним і капіталістичним виробництвом є певні відмінності, які представлені в таблиці.

Таблиця 4.1

Характеристика товарного і капіталістичного виробництва

Виробництво	Просте	Капіталістичне
Власник і виробник	Одна особа	Різні особи
Власник продукту праці	Виробник	Різні особи
Праця	Переважно власна	Наймана
Мета виробництва	Задоволення власних потреб	Отримання продукту і прибутку

Саме приватна власність на засоби виробництва є одним із найвпливовіших чинників, що сприяють пріоритету якості виготовленого товару. Але в капіталістичному виробництві ця ж ознака має негативне забарвлення через велику спокусу експлуатації найманих виробників, що має місце при будь-яких масштабах виробництва.

Слід зазначити, що сьогодні, в умовах виключно товарно-грошових відносин на фоні великих міграційних можливостей пріоритет якості поступається маркетинговим технологіям по збуту товару. «Прибуток будь-якою ціною» – сьогодні є лозунгом більшості виробників.

Найнебезпечніша ситуація такого стану справ розгортається в системі охорони здоров’я. Коли метою виробника (а в охороні здоров’я це лікар) є прибуток, а метою споживача (в охороні здоров’я це пацієнт) є якість – то в умовах ринку виграє той, хто володіє інформацією. А в даному тандемі інформацією володіє лікар. Саме тому, в умовах товарного виробництва система охорони здоров’я та медичної допомоги, як не парадоксально, але не буде працювати на користь пацієнта, що ми і спостерігаємо, на жаль, сьогодні у всіх країнах світу.

 

2.Товар і його властивості. Вартість. Закон вартості

Розвинене товарне виробництво є основою для сучасної ринкової економіки і характеризується, як ніколи, процесами єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, розширення товарного виробництва обумовлюється зростанням кількості підприємств та спеціалізації виробництва, перетворенням науки на власне продуктивну силу, розширенням сфери послуг, перетворенням їх на товар тощо. З другого боку, поділ праці стає глобалізованим, розвивається подетальна та поопераційна спеціалізація на міждержавному рівні і таким чином відбувається задоволення суспільних потреб обминаючи процес перетворення продукту праці на товару через ринок.

Але в класичному варіанті, в умовах лише товарного виробництва, коли відбувається обмін, результат людської праці, продукт праці, набуває форми товару.

Продукт праці – це матеріальні блага та послуги, створені в результаті праці.

Характерною рисою товару, на відміну від продукту, є те, що він не виробляється для власного споживання, на відміну від продукту, а призначений для споживання іншими, обов’язково перебуватиме у процесі купівлі-продажу.

Продуктом у системі охорони здоров’я буде результат праці медичних працівників – медична допомога. Товаром цей продукт стане тоді, коли буде призначений для обміну. Тут виникає цілий ряд застережень, які необхідні в системі медичної допомоги, щоб не перетворити медичну допомогу хворій людині у предмет наживи з усіма витікаючими із цього наслідками. Потрібний дуже виважений механізм оплати наданої допомоги, який би гарантував отримання такої допомоги пацієнтами і не залишив злиденними лікарів та інший медичний персонал. На жаль, сьогодні в Україні ми не можемо виробити такого механізму, а зрештою, як показує практика, у світі теж такого досконалого механізму немає.

Товар – це продукт праці, виготовлений для обміну.

Товар має обов’язково дві властивості – споживну вартість і вартість або мінову вартість.

Споживна вартість – це властивість товару задовольняти якусь потребу, тому її ще можна назвати корисністю. Ця вартість є суспільною, бо вона створюється для споживання суспільством, тобто для когось, а не для власного споживання. Цим суспільна споживча вартість відрізняється від продукту.

Вартість – це затрати абстрактної суспільно-необхідної праці, втіленої в товар. Величина вартості визначається середньою кількістю суспільно необхідного робочого часу, витраченого на його створення і порівнюються між собою лише відповідно до цієї кількості. Вартість є внутрішньою властивістю товару, яка виражає його суть.

Формою прояву цієї суті є мінова вартість, яка означає властивість товару в певній пропорції обмінюватися на інший товар.

Теорія трудової вартості характеризує вартість як затрати суспільнонеобхідної праці. Але ця теорія не враховує впливів зовнішніх факторів попиту, які формують кінцеву ціну.

Широкого розповсюдження набула теорія “трьох факторів”, запропонована французьким економістом Ж.Б.Сей, який характеризує вартість з трьох позицій: праці, капіталу і землі. Кожен із цих складових створює свою частину вартості у формі заробітної плати, прибутку і ренти.

Мінова вартість тісно пов’язана із таким показником, як якість. Саме якість в основному забезпечує здатність товару задовольняти певну людську потребу і здатність обмінюватись на інший товар.

Якість – це відповідність певним характеристикам, які забезпечують корисність даного продукту чи окремого товару.

 

Якість – сукупність технічних, економічних, експлуатаційних, соціальних та інших властивостей речей і процесів, які характеризують їх корисність, один з головних показників ефективності виробництва, науково-технічного, економічного і соціального прогресу.

Вищим критерієм якості є її відповідність певним стандартам. Основними показниками якості є надійність, гарантійність, довговічність, технічний ресурс, ремонтопридатність, безпечність.

У системі охорони здоров’я поняття якості займає особливе місце. Якість медичного обслуговування полягає в такому застосуванні досягнень медичної науки і техніки, які найповніше використовують їх переваги для здоров’я людей. Визначень поняття якості медичної допомоги є багато, найкоротше з них таке: “Роби все необхідне правильно і чесно”.

Інститут медицини США вважає, що якість медичного обслуговування – це ступінь, на якому медичні послуги, що надаються окремим особам або населенню в цілому, підвищують ймовірність бажаних результатів лікування і відповідають існуючому в даний момент рівню професійних знань.

ВООЗ у 1998 році дала таке визначення якості медичної допомоги: якість- це точне (у відповідності до стандартів) виконання різних видів медичного втручання, які вважаються безпечними, доступними у фінансовому відношенні для даного суспільства і здатні здійснювати позитивний вплив на рівень смертності, захворюваності, непрацездатності і нераціонального харчування.

Якість медичних послуг значно складніша категорія, як якість звичайного товару і включає три виміри:

1.                Якість з точки зору пацієнта – чого саме очікує пацієнт від даної послуги. Цю якість оцінює як сам пацієнт, так і члени його сім’ї чи опікуни.

2.                Якість професійна – чи задовільняє послуга потреби споживача – тут оцінку надає практикуючий лікар чи адміністрація лікарні. Основою для визначення такої якості сьогодні в Україні виступає База стандартів медичної допомоги в Україні (База СМД), яка регламентує клінічні аспекти надання медичної допомоги хворим у вигляді:

–                   стандартів медичної допомоги;

–                   клінічних протоколів (а також протоколів надання медичної допомоги);

–                   нормативів надання медичної допомоги;

–                   методичних рекомендацій,

3.                Якість управління – передбачає найбільш ефективне і продуктивне використання лімітованих ресурсів і оцінювачами якості тут виступатиме як сама адміністрація, так і власники даної лікарні, громадські організації, у полі зору яких знаходиться даний лікувальний заклад.

Ідеальна система забезпечення якості повинна відповідати основним чотирьом принципам:

 

Таким чином, якість у системі охорони здоров’я виступає найважливішою характеристикою такого товару, як медична послуга.

В Україні якість медичної допомоги регламентується Законом України №2017-ІІІ від 05.10.2000р. “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” та Наказом МОЗ України № 507 від 28.12.2002р “Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги”. Останнім документом наводиться перелік показників якості надання медичної допомоги, які включають:

1.                 Доступність медичної допомоги.

2.                 Економічність медичної допомоги.

3.                 Ефективність медичної допомоги.

4.                 Наступність медичної допомоги.

5.                 Науково-технічний рівень медичної допомоги.

6.                 Рівень дотримання технологічності медичної допомоги.

7.                 Рівень якості диспансеризації.

8.                 Рівень якості діагностики.

9.                 Рівень якості лікування.

10.            Рівень якості обстеження.

11.            Рівень якості профілактики.

12.            Рівень якості реабілітації.

13.            Ступінь задоволення пацієнтів отриманою медичною допомогою.

Дані нормативні акти зобов’язують впровадити дані нормативи у всі лікувально – профілактичні заклади України незалежно від форми власності.

Наказ МОЗ України від 28.09.2012 № 752 «Про порядок контролю якості медичної допомоги» п.4 говорить, що контроль якості надання медичної допомоги здійснюється шляхом застосування методів зовнішнього та внутрішнього контролю якості медичної допомоги, самооцінки медичних працівників, експертної оцінки, клінічного аудиту, моніторингу системи індикаторів якості, атестації/сертифікації відповідно до вимог чинного законодавства України та законодавства Європейського Союзу.

Ото ж, дві властивості товару – споживна і мінова вартість. обумовлені двоїстим характером праці, яка створює товар, а саме: конкретної і абстрактної.

Конкретна праця – це праця, яка витрачається в певній конкретній формі – професійно оформлена праця. Саме вона створює споживну вартість. Така праця є часткою суспільного розподілу праці (спеціалізація). Будь-яка конкретна праця відрізняється від інших видів праці певними засобами праці, технологією, навичками і знаннями виробників. Спеціалізація в охороні здоров’я зумовлює 123 лікарські спеціальності.

Не дивлячись на всі ці відмінності в реальному житті продукти конкретної праці обмінюються один на інший. Яка ж праця лежить в основі обміну? В процесі виробництва людина, якою б конкретною працею вона не займалася, завжди тратить фізичні і духовні здібності. Щоб виявити такі затрати праці, потрібно абстрагуватися від особливостей конкретної праці і тому такий вид праці називається абстрактною працею.

Абстрактна праця – це втілення загальнолюдської праці, тобто це витрата робочої сили. В цьому розумінні праця і шахтаря, і землероба абсолютно однакова. Вона виконує надзвичайно важливу економічну функцію – створює вартість товарів, що лежить в основі обміну різноманітних споживних вартостей (певну кількість вугілля можна обміняти на певну кількість зерна). Найдосконалішим засобом вираження форми мінової вартості в умовах товарного виробництва є гроші.

Виміром праці виступає або виготовлений продукт або час, затрачений на виготовлення цього продукту. Слід хзвернути увагу, що виміром абстрактної праці є не індивідуальний робочий час, а суспільно необхідний.

Суспільно необхідний робочий час — це мірило вартості товару, оскільки це час, який необхідний для виготовлення будь-якої споживної вартості при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва і характерних, найтиповіших на даний час рівнях вміння та інтенсивності праці у суспільстві.

Саме ці категорії лежать в основі закону вартості, який по праву вважають рушієм суспільного виробництва.

Закон вартості – це обмін еквівалентів між виробниками та їх купівля на ринку відповідно до суспільно-необхідних витрат на їх виготовлення.

Він відображає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно-необхідною працею і цінами товарів в умовах відносної відповідності попиту і пропозиції.

Рис.4.2  Функції закону вартості

Однією з функцій закону вартості є роздиференційовування товаровиробників, перетворюючи частину з них на тих, хто збільшує масштаби виробництва, а інших – на тих, хто розорюється і покидає ринок.

Розглянемо гіпотетичний приклад випуску 10000 упаковок нестерильного медичного бинту 5м х10см. Один виробник випускає таку кількість бинту за 8 годин, другий за 10 год і третій за 12 годин. Вартість такого бинку в аптеках 2 грн.

Зазнає банкрутства і розориться третій підприємець, у якої індивідуальні витрати виробництва на 2 години вищі за суспільні. І навпаки, перший товаровиробник, у якого вони нижчі за суспільні, має можливість розширити своє виробництво і збагатитися. У другого виробника індивідуальна вартість товару збігається із суспільною, у нього відбувається нормальний процес відтворення. У суспільстві така група виробників становить більшість і, для того щоб не збанкрутіти, вона мусять застосовувати досконаліші засоби виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників, використовувати нові технології тощо.

Таким чином закон вартості стимулює прогрес ефективного виробництва, використовуючи економічні методи для позбавлення ринку від неефективних підприємств. А це, відповідно, впливає на розвиток суспільного виробництва, пришвидшуючи науково-технічний і суспільний прогрес. Отже, закон вартості виступає рушієм розвитку суспільства.

Закон вартості має певні, притаманні лише йому риси, які полягають у наявності суттєвих і сталих зв’язків.

Рис.4.3 Характерні риси закону вартості

 

Перше, це зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом, тому мінові пропозиції регулюються суспільно необхідними витратами і тому товар продається за середніми суспільними витратами, що є потужним стимулятором зростання продуктивності праці.

Другою типовою рисою є те, що товари продаються еквівалентно до суспільно необхідної праці.

Третьою рисою є те, що існують сталі зв’язки між виробниками одного виду товарів  у вигляді конкуренції та взаємовпливу між ними. Така конкуренція виступає стимулом виробництва.

Четверта риса характеризується найнерозривнішим зв’язком між попитом і пропозицією. Якщо обмін відбувається узгоджено із затратами суспільної праці, то на ринку наступає найбажаніший стан – ринкової рівноваги. Якщо ж рівновага між попитом і пропозицією порушується, то товари змушені продаватися за цінами нижчими або вищими від кількості затраченого на їх виробництво часу.

П’ята риса показує плинність і відносність часу. Товари продаються не за цінами, що зумовлені витраченим на їх виготовлення робочого часу, а за тим, який час необхідний на їх відтворення.

Шоста риса характеризує зв’язок між вартістю і ціною товару. Закон вартості регулює ціни на товари залежно від того зменшується чи збільшується суспільно затрачений час на їх виготовлення. Однак є ситуації, коли ціни не залежать від затраченого на виготовлення даного товару часу, а регулюються лише відношенням попиту і пропозиції. Таке трапляється під час аукціонів, біржових торгів, при торгівлі творами мистецтва тощо. При державному регулюванні цін теж закон вартості діє умовно. Коли в основі ціни лежить капіталізація доходів (цінні папери, земля тощо), то рівень її визначається доходом, який приносить об’єкт купівлі – продажу. Таким чином, закон вартості є основним законом ринкових відносин, він стимулює виробників постійно знижувати витрати власного виробництва, підвищувати продуктивність праці і прагнути до найменшої собівартості товару, що вберігає їх від банкрутства.

 

3. Суть і функції грошей. Виникнення грошей. Види грошей

 

Першою формою обміну одного продукту на інший був бартер, або безпосередній обмін однієї речі на іншу, однієї послуги на іншу. Гроші, як такі, тут відсутні. При всій простоті такого обміну бартер має багато недоліків. Найважливіший із них у тому, що в умовах економіки бартеру необхідно знайти людину, яка має те, що вам необхідно, і хоче те, що у вас є. Крім того, співпадання інтересів повинно бути як за часом, так і за кількістю і якістю праці. І все – таки сам факт, що товарно – грошовий обмін ефективніший від бартерного, ще не пояснює того, що заставило людей із всього товарного світу виділити особливий товар-еквівалент, який назвали грошима.

Що ж таке гроші? Чіткого визначення, яке б задовольняло всіх економістів, суті грошей так і немає. Незаперечним можна вважати твердження, що гроші – це те, на що можна обміняти будь-який товар або послугу.

Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквіваленту при обміні товарів.

Слід звернути увагу на поняття «загального еквіваленту». Чи ж насправді на гроші можна обміняти все? Ось як це відображено в християнській версії: (о. Михайло Федорів)

 

Більшість же західних економістів бачать суть грошей в їх функціях і констатують, що грошима може бути все, що визнається людьми за гроші і виконує їх функції. Серед сучасних економістів існує декілька думок стосовно кількості і пояснення суті функцій грошей.

Рис.4.4 Функції грошей

 

Виконуючи функцію засобу обігу, гроші виступають посередником при обміні товарів і послуг, завдяки чому долається бартер. Цю функцію виконують реальні гроші.

Функція грошей, міра вартості, дозволяє виразити вартість товарів і послуг в національних грошових одиницях. Грошові одиниці використовуються, як масштаб цін для співвідношення вартості окремих товарів і послуг. Цю функцію виконують ідеальні гроші. Засіб нагромадження – це здатність грошей використати відповідну вартість того, що сьогодні було продано для подальшої купівлі. Ця функція грошей є наслідком їх абсолютної ліквідності. Під абсолютною ліквідністю грошей  слід розуміти те, що з їх допомогою власник грошей у будь-який момент може виконати будь-яку фінансову операцію, оскільки гроші завжди можуть бути використані як платіжний засіб і мають фіксовану номінальну вартість. Однак реальне виконання грошима цієї функції  має свої обмеження. Якщо номінальна вартість грошей фіксована, то реальна їх вартість (купівельна спроможність) може змінюватись. Купівельна спроможність залежить від цін на товари і послуги. Якщо Z –купівельна здатність, р – ціна, то

 

Так в умовах інфляції реальна вартість грошей різко падає і зберігання багатства у вигляді грошей втрачає економічний сенс. Починається гоніння за менш ліквідними або зовсім неліквідними, але реальними цінностями: йде купівля землі, нерухомості, творів мистецтва і т.п. Так виконується така функція грошей, як нагромадження.

Виконуючи названі функції, гроші відіграють важливу роль у ринковій економіці: вони опосередковують кругообіг доходів, товарів і послуг. Якщо рух грошей за кількістю співпадає з рухом товарів, то можна стверджувати, що створена основа для макроекономічної рівноваги в рамках національної економіки.

Американський економіст І. Фішер сформулював наступне рівняння обміну:

М –	маса грошей в обігу;
V –	швидкість обігу грошей;
Р –	середня ціна товарів і послуг,
Q –	кількість проданих товарів і послуг

По-іншому, кількість грошей в обігу, помножених на число їх оборотів в актах купівлі-продажу за 1 рік, дорівнює обсягу валово- національного продукту (ВНП). Із формули видно, що при постійних V і Q змінюється грошова позиція. М буде прямо впливати на ціни. Однак зростання цін не відбудеться, якщо збільшення грошової позиції відповідатиме ВНП.

Види грошей. Спочатку в пропозиції грошей мали місце товари, на які був повсякденний стійкий попит (шкірки звірів, какао – боби, риба і т.п.) Отож, першим видом грошей були товарні гроші. Пізніше вияснилося, що хоча грошима можуть бути різноманітні товари, але краще всього, якщо ці товари будуть відповідати вимогам: портативність, значна зносостійкість, стабільність, однорідність, легка ділимість, пізнаваність і т.п. Саме дорогоцінні метали відповідають цим вимогам, тому вони взяли на себе виконання цієї місії. У древній Київській Русі грошима служили срібні злитки, у ХIIст. з’явилися срібні платіжні злитки, які називалися гривні.

Гроші, виконуючи функцію засобу обігу, виступають мимохіть посередником в товарообміні. У зв’язку з цим стала пробивати собі шлях ідея про здешевлення грошового металу. Були дерев’яні гроші, але найбільш для цієї мети підійшов папір. Перші паперові гроші з’явилися в Стародавньому Китаї в IХ столітті.

Тому гроші розділяють на повноцінні і неповноцінні.

Повноцінні гроші мають власну внутрішню вартість – номінальна вартість дорівнює їх реальній вартості (вартість металу, з якого вони виготовлені – золото, срібло).

Неповноцінні гроші – це гроші у яких номінальна вартість значно перевищує їх реальну вартість. Основа функціонування таких грошей побудована на вірі людей у те, що ці гроші можуть виступати купівельними чи платіжними засобами.

Паперові гроші – це неповноцінні гроші, а є лише знаками, представниками повноцінних грошей. Вони виражають зобов’язання держави і наділяються державним примусовим курсом. Отож, їх можливе обезцінення пов’язано не лише з ростом цін на товари і послуги, але й з можливою зміною державної влади. Паперові гроші не розмінюються на дорогоцінні метали і не детермінуються потребами товарообігу. Їх емісія в основному обумовлена необхідністю фінансування державних витрат і бюджетного дефіциту. Таким чином, може бути надмірна емісія грошей, що і викликає їх обезцінення. Тому паперові гроші таку функцію, як засіб нагромадження за певних умов не виконують.

 

 

Рис.4.5 Види грошей

 

З розвитком кредитних відносин з’являються кредитні гроші. Кредитні гроші – це теж неповноцінні гроші, а паперові знаки вартості. Розрізняють три основні види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, які в обігу виступають як зобов’язання банку. Ці зобов’язання, маючи силу законного платіжного засобу, емітуються в двох формах – готівки і грошей на рахунках комерційних банків і установ центрального банку. Історично першим видом кредитних грошей був вексель.

 

Вексель – від нім. Wechse – зміна, обмін, розмін -це цінний папір і вид кредитних грошей, який засвідчує грошове боргове зобов’язання векселедавця сплатити у встановлений строк і в певному порядку визначену суму власникові векселя.

Вексель – безумовне зобов’язання виплати певної суми грошей в указаний термін. Є й інші боргові зобов’язання, але вексель має певні особливості:

1.          абстрактність (не пояснюється конкретна причина боргового зобов’язання);

2.          безперечність (строго обумовлюється національним законодавством);

3.          використовується як засіб обігу замість готівки. В зв’язку з цим вексель використовується як звичайні гроші.

Різновидом кредитних грошей, які виникли наприкінці ХVII століття, стала банкнота.

Банкнота – це банківські білети, грошові знаки, які випускають в обіг центральні емісійні банки як засіб обігу і платежу.

 

Банкнота – це безстрокове зобов’язання. Вони випускаються центральним банком (прерогатива держави). Банкнота пройшла декілька етапів свого розвитку. Спочатку банкнота мала металеву основу, тобто мав місце вільний обмін банкноти на золото і срібло. Негативна сторона зв’язку банкноти з металевою основою посилилась особливо під час економічних криз (різко зростала потреба в платіжних засобах, в той же час спостерігався відплив золота і дорогоцінних металів за кордон – результат – зростання дефіциту платіжних засобів). У більшості країн демонтаж золотого стандарту був здійснений після Великої депресії (золото було вилучено із внутрішнього грошового обігу, однак, іноземні власники доларів зберігали право обмінювати долар на дорогоцінні метали до 1971 р.)

Емісія сучасних банкнот не пов’язана з золотом, але існують певні інструменти, які стримують цю емісію – перш за все це політика центрального банку. Тому внаслідок переважного одержавлення центральних емісійних банків банкноти фактично стали паперовими грішма.

Іншим грошовим документом встановленої форми є чек. Він є безумовним наказом власника чеку кредитної установи про виплату особі, яка має чек, вказаної в ньому суми.

 

Чек – це письмовий наказ власника поточного рахунку банку оплатити готівкою або переказати на поточний рахунок іншої особи певної суми грошей зі свого рахунку.

Таким чином, чек є засіб отримання готівки з поточного рахунку банку, засіб обігу, засіб платежу, засіб погашення боргу, безготівкових розрахунків. Розвиток обігу чеків викликав ряд проблем, (наприклад, багато підроблених підписів на чекових книжках). Тому виникла тенденція до заміни чеків іншою формою розрахунків, як наприклад, кредитними картками.

Це іменні документи, які випускає банк чи торгова фірма. Вони підтверджують особистість власника рахунку в банку і дають право на придбання товарів і послуг у роздрібній торгівлі без оплати готівкою.

 

Кредитні картки – це платіжно-розрахункові документи, які видаються банками своїм вкладникам для оплати товарів і послуг, придбаних у кредит.

На базі цього виникли пластикові картки, які розрізняються призначенням і технічними характеристиками. Перші картки з’явилися в США в 50-ті роки. Сьогодні практично все населення США є власниками банківських карток. Такого роду розрахунки мають вже міжнародний характер. Частка кредитних карток у фінансових послугах населенню у розвинутих країнах світу становить близько 20%.

Крім тих, про які ми вже говорили, існують гроші, які називаються “майже гроші”. Це ліквідні активи, які мають фіксовану номінальну вартість і легко перетворюються в готівку або чеки. Вони не використовуються безпосередньо як засіб обігу, але успішно виконують таку функцію грошей, як засіб нагромадження. До “майже грошей” відносяться банківські ощадні рахунки, строкові рахунки, короткострокові цінні державні папери, крім акцій.

Електронні гроші – це різновид депозитних грошей, які існують у пам’яті комп’ютера, здійснюють свій рух через комп’ютерні системи за розпорядженнями власників рахунків.

Сьогодні все більше і більше використовуються саме електронні гроші. Банки зацікавлені у безготівковому розрахунку, в магазинах все ширше використовуються термінали для безготівкового розрахунку, запроваджуються системи кредитних карток для дітей з метою прилучення їх до системи безготівкового розрахунку і поводження з електронними грошима.

Валюта – будь-які грошові кошти, формування і використання яких пов’язано із зовнішньо-економічними відносинами. Це грошові знаки іноземних країн. .

Невід’ємною характеристикою валют є валютний курс, що є виразом грошової одиниці однієї країни в грошові одиниці іншої. Встановлення валютного курсу називається котируванням валют.

Рис.4.6 Види валютного курсу

 

За напрямком курс валют розрізняють двосторонній – це співвідношення двох валют і багатосторонній – це співвідношення національної валюти з усіма іншими або їх сукупністю.

Також розрізняють ринкови та офіційний курс валют. Ринковий об’єктивно формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції. Офіційний визначається центральним банком на підставі динаміки ринкового курсу та з урахуванням завдань ринкової валютної політики.

 

4. Грошова маса і грошовий обіг. Закон грошового обігу

 

Виникає питання: а скільки треба грошей у державі, якою має бути грошова маса? Це питання розглядається у вузькому та широкому аспекті. У вузькому розумінні – це сукупність або поєднання готівки та безготівкових вкладів у банках. Таку сукупність називають агрегатом.

У країнах з ринковою економікою використовуються різноманітні поєднання грошей. Найбільш поширеними є 3-4 агрегати. Так, наприклад, в  Японії і Німеччині використовують три грошових агрегати, в Англії і Франції – 2, у США для визначення грошової маси (М) використовують 4 грошових агрегати:

Рис. 4.6  Грошові агрегати

 

В Україні використовують дещо іншу градацію визначення грошової маси і вважається, що:

М₀  – готівка;

М₁ – М₀ + розрахункові поточні рахунки, рахунки в комерційних банках, депозити до запитання в Ощадному банку.

М₂ – М₁ + термінові рахунки в Ощадбанку.

М₃ –це М₂ + сертифікати і облігації державних займів.

Грошовий обіг підлягає певним закономірностям. Закон грошового обігу полягає у дотриманні в обігу необхідної кількості грошей.

Грошовий обіг – це безперервний рух грошей у сфері обігу і виконання ними функції засобу обігу та платежу

Грошовий обіг включає два види обігу:

–                    готівково-грошовий обіг – це рух банкнот, різних монет;

–                    безготівковий грошовий обіг – це рух рахунків клієнтів (чеки, ”майже гроші”)

b.                                                                                         Рис. 4. 7. Форми грошового обігу

 

В умовах раннього капіталізму кількість грошей, яка необхідна для обігу, регулювалася стихійно. Якщо грошей було більше, ніж необхідно, то золото відходило в приватну тезаврацію. Якщо потреба в грошах зростала, то золото із скарбів переходило в обіг. Аналогічно відбувалося в випадку вільного обміну банкнот на золото.

Кількість грошей, які необхідно для обігу, в різний час визначають по-різному. Для класичного капіталізму це:

 

СЦ – сума цін товарів і послуг;

СК- сума товарів, які раніше були продані в кредит;

СП-сума цін товарів, для яких наступив термін оплати;

ВП – платежі, які взаємно погашаються;

Ш₀ –швидкість обігу грошей.

 

У сучасному світі є і інша точка зору на закон грошового обігу, яку розділяють представники кількісної теорії грошей і монетаристської концепції. Рівняння І. Фішера ми вже знаємо: MV=PQ, тобто кількість грошей в обігу (М) помножена на швидкість їх обороту (V) в актах купівлі-продажу дорівнює сукупному обсягу грошових засобів, які використані в економіці протягом року, що складається із добутку ціни товару (Р) на обсяг товарної маси (Q).

Грошова система – це форма організації грошового обігу, що історично склалася в даній країні і закріплена національним законодавством.

Сучасна грошова система включає: грошову одиницю, масштаб цін, емісійну систему (порядок випуску грошей) та регулювання грошей (державний і кредитний апарат).

Грошова одиниця – це встановлений законодавчим порядком грошовий знак.

Емісійна система – це випуск грошей. тобто банківських білетів центральним банком, а казначейських білетів і монет – казначейством відповідно до законодавства.

Грошові системи бувають двох видів – металевого обігу та паперово-кредитного грошового обігу.

Металеві системи бувають біметалеві, при яких за золотом і сріблом законодавчо закріплена роль загального еквівалента і монометалеві, коли ця роль закріплена за одним металом – золотом або сріблом.

Сучасна грошова система має певні характерні особливості і базується на кредитно-паперових грошах.

Правовою основою функціонування грошової системи України є закон про грошову систему. Цим законом визначається, що офіційною грошовою одиницею (валютою) України є гривня, а випуск інших грошових одиниць забороняється. Офіційно співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється. Виняткове право випуску паперових грошей і монет, організація і вилучення їх із обігу на території України належить Центральному банку України.

 

5. Інфляція та її причини. Механізм інфляції. Її наслідки

 

Коли відбувається зміна грошової маси без зміни інших складових грошового обігу маємо такі негативні процеси, як інфляція та дефляція.

М.Фрідмен інфляцію визначив так: “Під інфляцією я розумію стійке і безперервне зростання цін, яке проявляє себе завжди і всюди як грошовий феномен, викликаний надлишком грошей стосовно до випущеної продукції”. Можна дати і ряд інших визначень інфляції: – це переповнення грошових каналів обезціненою паперовою грошовою масою; або дисбаланс попиту і пропозиції (форма порушення загальної макроекономічної рівноваги); або безперервне загальне зростання цін, яке набуває макроекономічного характеру.

 

Інфляція – це процес знецінення грошей у результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг.

Ключовими словами в визначенні інфляції будуть: безперервне зростання цін та загальне зростання цін, яке захоплює всі або більшість ринків. А гроші обезцінюються, падає їх купівельна спроможність.

Інфляція – це є одна із найважчих хвороб економіки ХХ століття. За своїм походженням інфляція – це явище, яке пов’язується з рухом грошей. Але зароджуючись на розбалансованому грошовому ринку, вірус інфляції поширюється за межі цієї сфери. Вона вражає виробництво, споживання і т.п. При інфляції лікувати потрібно не лише грошовий ринок, але й поточне споживання й інші сфери економіки.

Рис.4.8 Динаміка інфляції в Україні

 

Більш докладно зупинимось на причинах інфляції. Що ж призводить до дисбалансу національної економіки і до інфляції?

Державна монополія на емісію паперових грошей, багато витрат, пов’язаних з функціями сучасної держави. Як це пояснити? В деформації грошового обігу варто шукати коріння інфляції. Якраз інфляція виникає тоді, коли центральний банк, як представник держави, випускає в грошовий обіг надлишкову масу грошей, тобто тих грошей, які не забезпечуються необхідною масою товарів. В якій ситуації центральний банк може збільшити випуск грошей? Виходячи з практики країн з розвиненою ринковою економікою, можна пояснити це так. Оскільки капіталістична економіка розвивається циклічно, то в період спаду неможливо обійтися без короткострокової грошової політики. Тільки така політика може пом’якшити спад економічного розвитку. Така короткострокова грошова політика призупиняє прогресуюче падіння курсу акцій на біржі. В таких випадках центральний банк, як правило, збільшує емісію грошей. Це дає можливість розширити кредити, а це в свою чергу розширить виробництво (в крайньому випадку призупиняється падіння виробництва). Якщо ж має місце державний дефіцит бюджету, то покриття дефіциту теж здійснюється за рахунок додаткової емісії грошей. У таких випадках кількість грошей зростає. Якщо таке збільшення грошей не переходить рамки довгострокового ліміту, який забезпечує неінфляційний розвиток, то нічого особливого не відбувається. Але, як правило, в реальному житті виходить навпаки, тому що такий процес надзвичайно важко контролювати.

Мілітаризація економіки також значною мірою підсилює інфляцію. При розвитку ВПК виникає три менш примітних інфляційних ефекти.

Перший – військовий сектор створює постійну напругу в видатковій частині державного бюджету. Як ми потім побачимо, однією із складових частин видаткової частини державного бюджету є оборона. Тому збільшення витрат на цю частину державного бюджету породжує дефіцит держбюджету. А це і є інфляційний тиск.

Другий – військове виробництво втягує в себе значну частину матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів, які з успіхом могли б бути використані в виробництві цивільної продукції. В результаті виникають диспропорції на ринках, збільшуючи нерівновагу в сторону попиту.

Третій – зайняті в сфері військового виробництва виступають на споживчому ринку виключно тільки як покупці, тобто вони пред’являють тільки попит, а не сприяють росту пропозиції.

До причин інфляції відносяться також профспілкова монополія, яка визначає, у всякому разі впливає, на розмір зарплати і тривалість того чи іншого рівня зарплати.

Монополія найбільших фірм теж впливає на визначення рівня цін і власних витрат.

Відрізняють відкриту і подавлену інфляцію.

 Відкрита інфляція характерна для країн з ринковою економікою. В такому випадку зростання цін не обмежується. Хоча відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, проте вона зберігає за цінами роль сигналів, які показують, скільки і що потрібно виробляти.

Подавлена інфляція – це така, яка притаманна економіці з командно-адміністративним контролем над цінами і доходами. При зростанні маси грошей зразу ж виникає товарний дефіцит. Дефіцит породжує черги, тіньову економіку, зводить нанівець стимул до праці. При подавленій інфляції тільки частина грошових знаків є насправді гроші. Покупці шукають дефіцитні товари. Вони знаходяться на “чорному ринку”. Це вже нелегальна форма інфляції, оскільки “чорний” ринок якоюсь мірою показує справжні ціни товарів і послуг.

Розглянемо механізм відкритої інфляції. Серед механізмів даної інфляції перш за все потрібно виділити той, що пов’язаний з деформацією психології споживача і виробника.

Уявимо собі, що подорожчання товарів споживач розцінює як рядову подію, розраховує на те, що скоро цей товар стане дешевшим. Цілком ймовірно, що саме під впливом таких очікувань (стримання попиту) споживач стане утримуватись від того, щоб негайно потратити гроші, а заощаджує їх. Легко побачити, що, вибравши таку лінію поведінки (зменшуючи поточний попит), споживач прибавляє силу ринковому механізму для зниження ціни.

Інфляція викликає глибокі радикальні зміни в психології споживача. Стикаючись постійно з підвищенням цін, він поступово звикає до думки, що зниження цін не буде. І все питання в тому, щоб вчасно передбачити, як саме подорожчають товари і послуги. До таких прогнозів (адаптивні інфляційні очікування) підлаштовуються рішення споживача стосовно того, яку частину доходу тратити на поточне споживання, а яку заощаджувати. Зрозуміло, що, прагнучи хоча б зберегти свій життєвий рівень, споживач буде нарощувати поточне споживання, зашкоджаючи заощадженням. У таких умовах саме адаптивні інфляційні очікування стали провідною ланкою інфляційного механізму, нарощування ажіотажного попиту. В такому випадку виникає надзвичайно небезпечний самовідтворювальний механізм інфляції.

В основі механізму відкритої інфляції лежить взаємозв’язок затрат і цін. Мова йде про так звану “спіраль зарплата-ціни”. Якщо, наприклад, в економіці йде загальне підвищення цін, то це обов’язково потягне за собою падіння реальних доходів. Для того, щоб стримати падіння життєвого рівня і хоча б зберегти на попередньому рівні, необхідно збільшити грошові доходи населення. Але підвищення зарплати негайно потягне за собою збільшення затрат на виробництво, а це в свою чергу викличе зростання цін. Розкручується інфляційна спіраль і з кожним витком все сильніше. Однак, якщо в економіці виник інфляційний виток, то виникнення спіралі “зарплата-ціни” неминуче. Хто розкрутив її, профспілки чи виробники, дуже важко визначити. В Україні у 1993 році ціни зростали приблизно на 3% щоденно.

Розглянемо також збалансовану і незбалансовану інфляцію. При збалансованій інфляції ціни різних товарних груп відносно одна одної залишаються незмінними, а при незбалансованій – ціни різних товарів змінюються стосовно один одного в різних пропорціях.

Збалансована інфляція не загрожує бізнесу. Доводиться лише час від часу підвищувати ціни на товари. Для нашої економіки була характерна незбалансована інфляція. Зростання цін на сировину випереджувало зростання цін на кінцеву продукцію. Це надзвичайно погано для бізнесу. В таких умовах переробна промисловість має мало шансів для розвитку.

Критерієм розмежування інфляції за її видами є темпи зростання цін, за якими виділяють три види інфляції: помірна або повзуча інфляція, галопуюча та гіперінфляція.

 

Ще розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.

Під очікуваною розуміють інфляцію, яка передбачається або прогнозується, а неочікувана – навпаки. Особливо небезпечна для економіки непередбачувана і незбалансована інфляція. В такому випадку мають місце великий вплив адаптивних інфляційних очікувань.

Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, посилює злочинність, знижує життєвий рівень, знецінює трудові заощадження населення.

Щоб визначитися, які наслідки має інфляція, важливо чітко розрізняти поняття номінальний і реальний дохід.

 Номінальний дохід – це та кількість грошей, яку отримують люди у вигляді зарплати, проценту, прибутку, ренти.

Реальний дохід – це та кількість товарів і послуг, які може придбати людина на суму номінального доходу. Реальний дохід збільшується лише в тому випадку, коли темпи зростання номінального доходу будуть більшими від темпів інфляції або від темпів росту цін.

Коли народне господарство вражене інфляцією, то втрати неминучі. Першими жертвами є споживачі, це відбувається в різних формах.

Одна із форм – скорочення реальної цінності заощаджень. Якщо інфляція носить відкритий характер, тобто проявляється в безперервному зростанні цін, найбільше страждають ті, хто має заощадження у вигляді готівки або заощадження на ощадних рахунках, або мають облігації. У кращому становищі знаходяться власники акцій.

Безумовним супутником відкритої інфляції є швидке соціальне розшарування населення, поглиблення майнової нерівності. Це відбувається хоча б тому, що багато товарів відносяться до так званих товарів нееластичного попиту, які входять до будь-якого споживчого кошика. Хліб, молоко, одяг і т.п. потрібні і багатим, і бідним. Але якщо для бідних постійне подорожчання таких товарів є пряме падіння життєвого рівня, то для багатих це веде лише до скорочення заощаджень. Поточне споживання цієї частини населення може залишитися незмінним або ж навіть стати кращим. Звідси виходить, що в механізмі інфляції закладено перерозподіл доходів населення. Спроби держави зменшити нерівність з допомогою протиінфляційних заходів через компенсації можуть породжувати нову несправедливість. Такі виплати часто носять вибірковий характер і призначаються в більшості випадків найбіднішим верствам населення, таким чином найбільші відносні втрати припадають на долю середнього класу суспільства. Ці люди такою ж мірою невинні, як і бідніші класи. До того ж потрібно враховувати, що середній клас наймасовіша і найактивніша частина населення нашого суспільства. Такі несправедливості не зовсім безпечні.

Інфляція також перерозподіляє доходи між дебіторами і кредиторами. Зокрема, непередбачувана інфляція приносить вигоду дебіторам /це ті, хто позичає для себе гроші/ за рахунок кредитора. Наприклад, якщо в банку ви взяли кредит на 3 роки в розмірі 1000 грн., то при зростанні цін за цей час в 2 рази ви повертаєте суму вдвічі меншу, рівноцінну 500 грн., тому що купівельна спроможність грошей за цей час зменшилась у 2 рази. Ви брали у банку “дорогі” гроші, а повертаєте “дешеві”.

Отож, відкрита і подавлена інфляція негативно впливають на благоустрій населення в двох напрямках – через поточне споживання і через заощадження. Але це ще не все. Погіршенню якості життя дуже сприяє так званий ефект інфляційного оподаткування. Він проявляється тільки там, де існує прогресивна система прибуткового податку. Якщо проходить відкрита інфляція, то платники податків регулярно отримують грошові компенсації, стають власниками все більш високого номінального доходу. Але це автоматично їх переміщає із однієї групи платників податків в іншу. Наприклад, людина отримує зарплату в 350 грн., але отримавши 100 грн. компенсації, вона автоматично опиняється в іншій групі платників податків, в якій процентна ставка податку визначається доходами від 450-550 грн. А в цій групі, наприклад, % податку 6%, а в групі 350-449 грн. лише 3%. Отож, в цьому випадку податком людина віддає державі більшу частину свого заробітку, ніж це було до компенсації. Такий перерозподіл відбувається поза волею людини і ніяк не контролюється. Адже ж номінальний дохід збільшився не тому, що людині стали більше платити за роботу, а тому, що зросли ціни і підняття заробітної плати стало своєрідною компенсацією. А вгору за шкалою оподаткування несе його хвиля інфляції. Звідси випливає висновок, що в умовах відкритої, особливо гіперінфляції, можна попасти під жорсткий податковий пресинг. Для того, щоб запобігти цьому, необхідно постійно вдосконалювати податкове законодавство. В цьому випадку позитивним є автоматична корекція ставок подохідного податку.

Рис 4.9 Динаміка індексу інфляції в Україні.

На основі індексу інфляції можна проіндексувати заробітну плату або оцінити падіння чи ріст життєвого рівня населення, а також показати благополучність урядової діяльності.

Індекс інфляції – це показник, який характеризує зміни загального рівня цін на товари та послуги, які населення придбає для власного споживання.

І накінець, інфляція не тільки підриває економіку всередині країни, але й негативно впливає на міжнародні валютні відносини. Внутрішнє обесцінення валюти породжує валютний демпінг, експорт за цінами нижче світових. Також зростання цін ослаблює конкурентоспроможність експортної продукції, тим самим посилюється зовнішньоторговий дефіцит. Посилюється нееквівалентність валютних курсів, що проявляється в свою чергу в невідповідності між офіційним і ринковим курсами валют. Таким чином, інфляція стає не тільки внутрішньою проблемою, але й основною руйнівною силою в міжнародних валютних відносинах.

Протилежним до інфляції явищем, яке також порушує грошовий обіг, є явище дефляції.

Дефляція – це процес зменшення грошової маси, вилучення з обігу частини грошових засобів, випущених у період інфляції.

Дефляційні процеси стримують обезцінення грошей. Зростає їх купівельна спроможність, гроші дорожчають, зростає курс національної валюти відносно валюти іноземної. Процес дефляції найчастіше керований і здійснюється направленими діями уряду і центрального банку в інтересах стабілізації валюти та боротьби з інфляцією. Ці дії призводять до зменшення грошової маси в обігу, обмеження грошового споживання.

Засобами, що призводять до дефляції може бути заморожування заробітної плати, збільшення податкових ставок, підвищення позичкового проценту, скорочення кредитних ресурсів. Більшість цих заходів можемо спостерігати сьогодні в Україні. Дефляція призводить до спаду сукупного попиту, зменшення доходів підприємств, зменшення добробуту населення.