РЕАБІЛІТАЦІЯ, ЇЇ РІЗНОВИДИ ТА ЗАВДАННЯ.

РЕАБІЛІТАЦІЯ, ЇЇ РІЗНОВИДИ ТА ЗАВДАННЯ.

ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛЬНОСТІ.

Якщо Ви маєте щире серце, Вам не байдужа доля людей, які з певних причин позбавлені радості нормального спілкування, і ви маєте бажання допомогти їм на професійному рівні, ця спеціальність саме для Вас.

Фізична реабілітація посідає чільне місце в суспільстві і використовується в соціальній та професійній реабілітації як лікувальний та професійний засіб з метою комплексного відновлення фізичного здоров’я і працездатності хворих та інвалідів. Основною формою її застосування є система спеціальних вправ, психологічного відновлення та природні фактори.

Фізична реабілітація є невід’ємною складовою медичної реабілітації і використовується в усіх її періодах та етапах.

Реабілітація, що в перекладі з латинської мови означає відновлення, має широке змістовне розуміння і вживається практично у всіх сферах діяльності людини.

Фахівець з фізичної реабілітації (напрям підготовки «Здоров’я людини») посідає одне з провідних місць у відновлювальному процесі лікування. Саме він розробляє методику застосування фізичних і психологічних вправ, добирає засоби і форми лікування, окреслює та виконує програму подальшого функціонального відновлення і психофізичної дієздатності хворої людини.

У випадках інвалідності фахівець із фізичної реабілітації допомагає пацієнту індивідуально виробити новітні рухи і компенсаторні навички, психологічно відновитися, адаптуватися до протезів та інших технічних пристроїв та апаратів, тренує пацієнта виконувати цілісні рухові акти, а також допомагає оволодіти новою професією і, таким чином, адаптує потерпілу людину до життя у змінених умовах існування.

Фізична реабілітація (англ. Physical therapy) — це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних факторів у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ.

Термін «реабілітація» був запозичений з юриспруденції і означає «відновлення судом або в адміністративному порядку у попередніх правах неправильно звинуваченого». У медицині цей термін почав використовуватись з початку ХХ-го сторіччя: в 1903 році Франц Йозеф Раттер фон Бус вперше послуговується поняттям «реабілітація» у книзі «Система загального піклування над бідними», маючи на увазі благодійну діяльність. Стосовно осіб з фізичними вадами слово «реабілітація» почало вживатись з 1918 року, що пов’язано з організацією в Нью-Йорку Інституту Червоного Хреста для інвалідів. Розвиткові фізичної реабілітації в сучасному тлумаченню цього терміна сприяли дві основні історичні події: епідемії поліомієліту з 1890-х до 1950-х років та наслідки двох світових воєн.

З 1909 року почали вести статистику хворих на поліомієліт, а в 1916 році відбувся великий спалах цього захворювання в Нью-Йорку, де захворіло понад дев’ять тисяч осіб. На той час лікування поліомієліту передбачало тривалу іммобілізацію та ліжковий режим, що мотивувало атрофію м’язової системи. Боротися з наслідками хвороби почали використовуючи масаж, лікувальну фізичну культуру. Перша світова війна призвела до зростання кількості інвалідів працездатного віку (поранені солдати), в одних лише Сполучених Штатах Америки їх налічувалось більше ніж 200.000 на початку війни. Перші програми підготовки фізичних реабілітологів розпочали діяти в арміях – американській, англійській, норвезькій. У процесі фізичної реабілітації використовували масаж, гідротерапію, лікувальну фізичну культуру.

На той час фізичними реабілітологами у військах працювали здебільшого жінки, отже, досить логічно, що першим об’єднанням фізичних реабілітологів у світі стала Національна американська асоціація жінок–фізичних реабілітологів. Заснування цієї організації відбулось 15 квітня 1921 року. Також у 1921 році було видано підручник “Масаж і лікувальні вправи” (автор Merry McMillan). У 1933 році в Австралії було відкрито клініку, яка спеціалізувалась на лікуванні поліомієліту лише засобами фізичної реабілітації. Провідним спеціалістом цієї клініки була Elizabeth Kenny – людина, яка розробила власну методику боротьби з поліомієлітом. Ще до початку Другої світової війни фахівців з фізичної реабілітації визнали в США як рівноправних членів процесу лікування хворого, вони отримали соціальний захист, а у 1938 році відбувся перший загальнонаціональний конгрес фізичних реабілітологів.

Друга світова війна призвела до зростання кількості людей з руховими порушеннями. На той час окремі елементи фізичної реабілітації вже використовували майже всі армії, які брали участь у конфлікті. Карл і Берта Бобат у 1951 році винайшли концепцію, якою користуються і сьогодні для ведення неврологічних пацієнтів в усьому світі.

ЗАГАЛЬН ПОНЯТТЯ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ.

Медична реабілітація, за визначенням комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, — це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально, оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його у суспільство.

Відповідно до міжнародної класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка була прийнята у 1980 році, виділяють такі рівні медико-біологічних та психо-соціальних наслідків хвороби або травми, які повинні враховуватись при проведенні реабілітації: ушкодження — будь-яка аномалія або втрата анатомічних, фізіологічних, психологічних структур або функцій; порушення життєдіяльності — виникає у результаті ушкодження та означає втрату або обмеження можливості здійснювати щоденну діяльність у межах, які вважаються нормальними для людського суспільства; соціальні обмеження виникають у результаті ушкодження й порушення життєдіяльності і називають обмеження та перешкоди для виконання соціальної ролі, яка вважається нормальною для цього індивідууму. В останні роки у реабілітацію введено поняття “якість життя, що пов’язана зі здоров’ям при цьому якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку необхідно орієнтуватись при оцінці ефективності реабілітації хворих (поняття вперше з’явилось у Index Medicus в 1977 році).

Організаційними основами реабілітації вважають:

– здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком реабілітації;

– проведення реабілітації за певною програмою, що укладена на основі оцінки стану хворого;

– здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів в динаміці і після завершення курсу реабілітації;

– складання рекомендацій щодо лікувальних і соціальних заходів, які необхідні на подальших етапах реабілітації.

За даними міжнародних організацій, кожний 10 мешканець Землі є неповносправний, майже 30 мільйонів осіб щороку отримують каліцтво і різні ураження. Враховуючи збільшення на планеті кількості людей з вродженими вадами, технократизацію суспільства, кількість інвалідів на початку XXI ст. зросте до одного мільярда. Отже, інвалідність — це всесвітнє соціальне явище, до якого має бути прикута постійна увага кожної країни, органів її державної влади та управління, науковців та медиків, психологів та педагогів, фахівців з фізичної культури та спорту.

Реабілітація — це процес, який має на меті забезпечити неповносправних досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б сприяли досягненню вищого рівня самостійності. Реабілітація може включати заходи для підтримання і/або відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження. Реабілітаційний процес не включає першої медичної допомоги. Він охоплює широке коло заходів і видів діяльності, починаючи від основної та загальної реабілітації і до дій, спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад, професійної реабілітації.

ЗМІСТ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ.

Фізичні реабілітологи надають послуги приватним особам та населенню загалом, метою яких є максимально можливий розвиток, підтримання та відновлення втрачених або послаблених рухових функцій та працездатності організму впродовж усього життя. Це включає також надання послуг у випадках, коли повноцінне функціонування рухового апарату та дієздатність можуть бути послаблені чи втрачені внаслідок старіння, перенесеної травми, захворювання або негативного впливу навколишнього середовища. Повноцінне функціонування рухового апарату є ключовим у понятті «здорова людина».

 

Фізична реабілітація займається визначенням та покращенням якості життя та функціонування в потенційно можливих межах, застосовуючи методи заохочення, профілактики, лікування/втручання і реабілітації. Цей процес включає в себе досягнення фізичного, психологічного, емоційного і соціального благополуччя. Фізична терапія передбачає взаємодію між фізичними терапевтами, пацієнтами/клієнтами, іншими фахівцями галузі охорони здоров’я, членами родини, доглядачами і громадою в процесі визначення потенційних можливостей відновлення чи дотримання рухових функцій та окреслення мети, використовуючи унікальні знання і навички фізичних терапевтів.

Фізичні реабілітологи мають відповідну кваліфікацію для виконання таких професійних обов’язків:

– проведення комплексного обстеження/оцінки/визначення потреб окремого пацієнта/клієнта або потреб групи клієнтів;

– встановлення діагнозу, визначення прогнозів і плану заходів;

– надання консультації в рамках своєї компетенції та визначення того, коли пацієнтам/клієнтам слід звернутися до інших медичних фахівців;

– впровадження програми втручання, лікування, складеної фізичним терапевтом.

– визначення очікуваних результатів будь-якого втручання, лікування

надання рекомендацій для самостійного функціонування

Ґрунтовні знання фізичних реабілітологів про тіло, потреби і можливості його рухового апарату мають ключове значення для здійснення діагностики і втручання. Практичні заходи будуть відрізнятися в залежності від того, з якою метою застосовуватимуться методи фізичної терапії: для пропаганди здорового способу життя, профілактики, лікування/втручання чи реабілітації.

Фізична реабілітація — це комплекс послуг, які надаються виключно фахівцем з фізичної реабілітації або під його керівництвом і контролем. Вона включає в себе обстеження, вивчення, оцінку, діагностування, прогнозування, планування догляду, втручання та повторне обстеження.

Оцінка включає:

– обстеження окремих пацієнтів, клієнтів або груп клієнтів з фактичними або потенційними порушеннями, руховими розладами, функціональними вадами шляхом збору анамнезу, діагностування з використанням спеціальних аналізів і замірів

– оцінку результатів обстеження окремих пацієнтів/груп та/або навколишнього середовища на основі аналізу та синтезу в процесі клінічного обґрунтування з метою визначення посередників/виконавців і перешкод на шляху до досягнення оптимального функціонування організму людини.

Діагностика і прогнозування є результатом обстеження і оцінки. Вони представляють результати клінічного обґрунтування з урахуванням додаткової інформації від інших фахівців, в разі необхідності; можуть бути виражені в якості певної дисфункції рухового апарату або охоплювати комплекс вад, обмеження функцій організму, втрату працездатності, розлади в результаті негативних впливів навколишнього середовища, неповносправність.

Прогнозування (включає план догляду, втручання) починається з визначення потреб у догляді, втручанні та, як правило, веде до розробки плану догляду/втручання, в тому числі визначення конкретної реальної мети у співпраці з пацієнтом/клієнтом, членами родини чи опікуном. В іншому разі, може виникнути потреба скерувати пацієнта/клієнта до іншої установи чи медичного фахівця, у випадках, які не належать до компетенції фізичного терапевта.

Втручання, лікування здійснюється і моделюється для досягнення попередньо узгоджених цілей і може включати в себе мануальну терапію; фізичні вправи; фізичні, електротерапевтичні та механічні засоби; рухові вправи; забезпечення допоміжними засобами; навчання та консультування пацієнтів; ведення документації, координацію і спілкування. Втручання, лікування може бути спрямоване на запобігання порушенням, обмеженням активності, втраті працездатності, інвалідності і травматизму, в тому числі на зміцнення і підтримання здоров’я, якості життя, працездатності і гарного самопочуття у будь-яких вікових чи соціальних групах. Повторне обстеження вимагає визначення результатів.

СКЛАДОВИМИ ЗАГАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ РЕАБІЛІТАЦІЇ Є ТАКІ РІЗНОВИДИ.

1.                     Медична реабілітація — завданням якої є максимально можливе відновлення стану здоров’я пацієнта засобами традиційної та нетрадиційної медицини;

Медична реабілітація це фундамент реабілітаційного процесу. Від її ефективності залежить використання подальших видів реабілітації, їх тривалість і обсяг. Цей вид реабілітації спрямований на відновлення здоров’я, ліквідацію патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підготовку тих, що одужують та інвалідів до побутових і трудових навантажень. У переважній більшості реабілітація завершується у медичних закладах.

 Складовою і невід’ємною частиною медичної реабілітації є ФІЗИЧНА реабілітація завданням якої є: мобілізація сил організму, активізація захисних і пристосувальних механізмів, попередження ускладнень, прискорення відновлення функцій різних органів і систем, скорочення термінів клінічного і функціонального відновлення, адаптація до фізичних навантажень, відновлення працездатності.

 

Одночасно проводиться психологічна підготовка пацієнта до подолання труднощів, пов’язаних з хворобою і можливими наслідками до необхідної перекваліфікації. Ця підготовка передує працетерапії, що починається під час медичної реабілітації.

Професійна реабілітація — яка передбачає відновлення професійних навичок людини або навчання новим навичкам, які відповідають функціональним можливостям особи;

Професійна (виробнича) реабілітація – це підготовка пацієнта до праці. Її реалізація залежить від характеру та перебігу хвороби, функціонального стану і фізичної спроможності хворого, його професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці та бажання стати до роботи.

  У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та після лікарняний, у кожного з них є визначенні етапи. Перший період включає І етап реабілітації – лікарняний ( стаціонарний), а післялікарняний період – ІІ етап –поліклінічний або реабілітаційний, санаторний і ІІІ етап – диспансерний.

 І етап реабілітації – лікарняний ( стаціонарний) – розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямьвана на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем уражених хворобою, поступову фізичну активізацію пацієнта. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетерапії. При закінченні цього етапу проводять контроль за фізичним станом пацієнта і подальшу корекцію реабілітаційних заходів.

ІІ етап реабілітації – поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний розпочинається після виписки з стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращення і стабілізації стану пацієнта, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі використовуються всі засоби фізичної реабілітації, проводиться підготовка людини до трудової діяльності, а неповносправні оволодівають пристроями до самообслуговування.  На прикінці періоду пацієнти проходять всебічне обстеження в кінці якого дається заключення щодо їх функціональних  можливостей і готовності до праці. Людина або повертається на своє робочен місце, або стає до роботи з меншими фізичними й психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і анатомічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію.

ІІІ етап реабілітації – диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за пацієнтом, підтримка і покращення його фізичного стану і працездатності у процесі життя.

На всіх етапах реабілітації, особливо на ІІ – ІІІ, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на адаптацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв’язанню питань професійної працездатності, працевлаштування і т. д. Незалежно від етапу реабілітації з пацієнтами постійно працюють реабілітологи, які коригують програму з врахуванням досягнутого ефекту.

Отже, принципова схема сучасної медичної реабілітації виглядає так: лікарня – поліклініка (реабілітаційний центр, санаторій) – диспансер.

Соціальна реабілітація — яка забезпечує повернення людини до максимально активного життя у суспільстві, якомога повнішу її інтеграцію у всі сфери його життя;

Соціальна реабілітація – державно-суспільні дії, що спрямовані на повернення людини до активного життя та праці, правовий і матеріальний захист її існування. Відповідними фахівцями проводяться заходи щодо відновлення соціального статусу особи шляхом організації активного способу життя, відновлення послаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-психологічного комфорту у сім’ї і на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом.

Основною метою для важкохворих є розвиток навичок для самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з працетерапії та психолога. Своїми діями вони готують пацієнта до користування стандартними або спеціально розробленими пристроями, що полегшують самообслуговування. Розв’язання матеріальних питань юристами, працівниками житлово-комунальної сфери, соціологами дає змогу інваліду зберегти свою особистість і не відчувати себе поза суспільством.

Фізична реабілітація — напрямок у сфері охорони здоров’я, покликаний, головним чином запобігати або полегшувати рухові дисфункції людини.

Фізична реабілітація – Фізична реабілітація — це застосування фізичних вправ і природних чинників з профілактичною та лікувальною метою у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих і інвалідів. Вона є невід’ємною частиною лікувального процесу та застосовується на усіх етапах лікування.

У науковій літературі частотним є таке трактування явища фізичної реабілітації: «це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних факторів у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих». Таке визначення збігається з тлумаченням терміна «реабілітація», представленим у резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 48/96 від 20 грудня 1993 року: «Стандартні правила щодо зрівняння можливостей інвалідів». Також у резолюції зазначається, що реабілітація може передбачати заходи збереження і відновлення функцій, або ж компенсацію втраченої чи відсутньої функції. В українському законодавстві (Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», 2006) фізичною реабілітацією названо систему заходів, спрямованих на вироблення і застосування комплексів фізичних вправ на різних етапах лікування і реабілітації, що забезпечують функціональне відновлення особи, виявляють і розвивають резервні і компенсаторні можливості організму шляхом вироблення нових рухів, компенсаторних навичок, користування технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення

Трудова реабілітація — система заходів, розроблених з урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи і спрямованих на оволодіння трудовими навичками забезпечення трудової діяльності та адаптацію у виробничих умовах, у тому числі шляхом створення спеціальних чи спеціально пристосованих робочих місць.

Головним завданням фізичної реабілітації є:

– Функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення);

– Пристосування до повсякденного життя і праці;

– Залучення до трудового процесу;

– Диспансерний нагляд за реабілітованим.

Принципи фізичної реабілітації:

– Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності — боротися з нею на перших етапах лікування;

– Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування;

– Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.;

– Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.

– Необхідність реабілітації у колективі. Фізична реабілітація розглядає людину у взаємозв’язку з навколишнім середовищем (і живим, і неживим), тому бажано, щоб пацієнт проходив реабілітацію або ж у звичному тренувальному середовищі, або ж у середовищі пацієнтів, які мають такі ж рухові дисфункції.

– Повернення хворого чи інваліда до активної праці.

Засоби фізичної реабілітації.

 Засобами фізичної реабілітації вважають масаж, лікувальну фізичну культуру, фізіотерапію, механотерапію тощо.

ПРОЦЕС ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ.

Фізична реабілітація — це комплекс послуг, які надаються виключно фахівцем з фізичної реабілітації або під його керівництвом і контролем. Вона включає в себе обстеження, вивчення, оцінку, діагностування, прогнозування, планування догляду, втручання та повторне обстеження.

Оцінка включає:

– обстеження окремих пацієнтів/клієнтів або груп клієнтів з фактичними або потенційними порушеннями, руховими розладами, функціональними вадами шляхом збору анамнезу, діагностування з використанням спеціальних аналізів і замірів;

– оцінку результатів обстеження окремих пацієнтів/груп та/або навколишнього середовища на основі аналізу та синтезу в процесі клінічного обґрунтування з метою визначення посередників/виконавців і перешкод на шляху до досягнення оптимального функціонування організму людини.

Діагностика і прогнозування є результатом обстеження і оцінки. Вони представляють результати клінічного обґрунтування з урахуванням додаткової інформації від інших фахівців, в разі необхідності; можуть бути виражені в якості певної дисфункції рухового апарату або охоплювати комплекс вад, обмеження функцій організму, втрату працездатності, розлади в результаті негативних впливів навколишнього середовища, неповносправність.

Прогнозування (включає план догляду/втручання) починається з визначення потреб у догляді/втручанні та, як правило, веде до розробки плану догляду/втручання, в тому числі визначення конкретної реальної мети у співпраці з пацієнтом/клієнтом, членами родини чи опікуном. В іншому разі, може виникнути потреба скерувати пацієнта/клієнта до іншої установи чи медичного фахівця, у випадках, які не належать до компетенції фізичного реабілітолога.

Втручання/лікування здійснюється і моделюється для досягнення попередньо узгоджених цілей і може включати в себе мануальну терапію; фізичні вправи; фізичні, електротерапевтичні та механічні засоби; рухові вправи; забезпечення допоміжними засобами; навчання та консультування пацієнтів; ведення документації, координацію і спілкування. Втручання/лікування може бути спрямоване на запобігання порушенням, обмеженням активності, втраті працездатності, інвалідності і травматизму, в тому числі на зміцнення і підтримання здоров’я, якості життя, працездатності і гарного самопочуття у будь-яких вікових чи соціальних групах.

Для ефективності реабілітації спеціаліст повинен дотримуватись таких принципів:

1.  Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності – боротися з нею з перших етапів лікування.

2.  Безперервність реабілітаційних заходів.Цей принцип лежить в основі ефективності реабілітації, тому, що тільки безперервність і поетапність реабілітаційних процесів є запорукою скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.

3.  Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими спеціалістами: соціологом, психологом, педагогом та ін.

4.  Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складаються індивідуально для кожного пацієнта при цьому враховується: загальноий стан, саме захворювання, вихідний рівень фізичного розвитку, психологічний стан, вік, стать, професія.

5.  Необхідність реабілітації у колективі.Проходження реабілітації у колективі собі подібних людей морально підтримує пацієнта, нівелює дискомфорт пов’язаний з наслідками захворювання.

6.  Повернення пацієнта до активної праці. Це досягнення основної мети реабілітації, що робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.

ЛФК –метод комплексної функціональної терапії, що застосовує фізичні вправи як засіб збереження організму в діючому стані, стимуляції його внутрішніх резервів, запобігання виникненню хвороб, викликаних вимушеною нерухомістю. Головним засобом ЛФК є фізичні вправи.

Фізична активність – одна з необхідних умов життя, яка має не тільке біологічне, але і соціальне значення. Вона є важливим чинником корекції способу життя людини.

Використання ЛФК формує у хворого свідоме ставлення  до фізичних вправ, загартування організму природними засобами, прищеплює йому гігієнічні навички, передбачає його участь у регуляції свого загального режиму, зокрема рухового.

При розборі основних принципів проведення занять ЛФК необхідно використовувати структурно-логічну схему: етіологія (з’ясування причин і умов захворювання), патогенез (ознайомлення з глибиною і характером порушень при даних захворюваннях ), завдання лікування і методика занять, попередження захворювання і облік ефективності.

Основними принципами використання лікувальної і фізичної культури є: цілісність організму (єдність психічного і фізичного ), єдність середовища і організму (соціального і біологічного ), єдність форми і функції, загального і місцевого, лікування і профілактики.

При розборі основних форм занять, їх структури, класифікації фізичних вправ необхідно звернути увагу на загальнорозвиваючі і спеціальні вправи, правила дозування навантаження і механізми лікувальної дії фізичних вправ.

Розрізняють чотири основних механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм пацієнта.

1.Тонізуюча дія. Спеціально підібрані вправи здатні посилювати процеси гальмування чи збудження у ЦНС і тим самим сприяють відновленню  нормальної рухливості та врівноваженостів нервових процесів. Це покращує регулюючі властивості, активізує діяльність ендокринниз залоз і стимулює вегетативні функції та обмін речовин за механізмом моторно- вісцеральних рефлексів. Тонізуючий вплив фізичних вправ тим більший, чим більше м’язів залучається у рухову діяльність і чим вище м’язове зусилля.

2.Трофічна дія. У процесі руху виникають пропріоцептивні імпульси, що йдуть у вищі відділи НС та вегетативні центри і перебудовують їх функціональний стан, що сприяє покращенню трофіки внутрішніх органів та тканин за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. М’язова діяльність смтимулює обмінні, окисно-відновні та регенеративні процеси в організмі. У працюючому м’язі відбувається  розширення та збільшення кількості функціонуючих капілярів, посилюється приплив насиченої киснем артеріальної та відтік венозної крові, підвищується швидкість кровотоку, покращується лімфообіг. За рахунок цього швидше розсмоктуються продукти запалення, попереджується утворення спайок та розвиток атрофій.

3. Формування компенсацій. Фіз. вправи  сприяють  якнайшвидшому відновленню або заміщенню порушеної хворобою функції органу або системи. Формування компенсації зумовлене рефлекторними механізмами. Фізичні вправи сприяють збільшенню розмірів сегмента тіла або парного органу, підвищуючи їх функції та ураженої системи в цілому..Вони залучають до роботи м’язи, які раніше не брали участі у виконанні не властивих для них рухів.

Залежно від характеру захворювання компенсації можуть бути тимчасовими або постійними. Перші виникають під час хвороби та зникають після одужання, а другі – у разі безповоротної втрати або обмеженої функції.

1.                     Нормалізація функцій виникає під впливом постійно зростаючого фізичного навантаження, внаслідок чого поступово вдосконалюються регуляторні процеси в організмі, усуваються тимчасові компенсації, відновлюються моторно-вісцеральні зв’язки та рухові якості людини.

Класифікація засобів ЛФК.

До засобів ЛФК належать фізичні вправи та природні чинники. Основними серед них є фізичні вправи, які у ЛФК застосовуються у вигляді гімнастичних, ідеомоторних, спортивно – прикладних вправ та ігор. Вправи підбирають, виходячи з медичних показів і протипоказів, певним дозуванням.

  Основне завдання реабілітолога  – це навчити пацієнта правильному виконанню спеціальних вправ для запобігання посилення больових відчутів. Заняття лікувальною гімнастикою складаються з трьох частин: вступної, основної,заключної. Кожна з яких має свої завдання і тривалість. Відповідно  вступна – 10-20% часу всьго заняття і її завдання – підготовка організму до виконання вправ основної частини засобами є ходьба, елементарні гімнастичні вправи для верхніх і нижніх кінцівок, дихальні вправи, вправи на увагу.

Основна 50-70% часу заняття – спеціальні вправи , які чергуються із загально- розвиваючими, з дихальними вправами і паузами між вправами – для того, щоб дати хворому органу відпочинок. Для підвищення емоційного стану включають ігри.

       Заключна триває 10-20% часу.Її завдання – зменшення фізичного навантаження і приведення організму до спокійного стану. Цього досягають, виконуючи дихальні вправи, ходьбу, вправи на розслаблення.

     При проведенні занять з лікувальної гімнастики дотримуються таких правил:

1.                     Характер вправ, фізіологічне навантаження, дозування і вихідні положення мають відповідати загальному стану пацієнта, його віку і ступеню тренованості.

2.                     Фізичні вправи мають впливати на весь організм.

3.                     У занятті використовуються вправи для загального розвитку і спеціальні.

4.                     При складанні плану занять слід дотримуватись принципів поступовості у підвищенні і зниженні фізичного навантаження, витримуючи оптимальну фізіологічну криву навантаження.

5.                     Підбираючи вправи необхідно зберігати черговість роботи м’язових груп, що залучаються до їх виконання.

6.                     У лікувальному курсі потрібно щодня частково змінювати і ускладнювати вправи,що застосовуються.

7.                     У передостанні 3-4 дні курсу хворих навчають тих гімнастичних вправ, що будуть рекомендовані у наступних заняттях у домашніх умовах.

8.                     Обсяг методичного матеріалу, інтенсивність та складність фізичних вправ у занятті мають відповідати руховому режиму, що призначений хворому.

Режим рухів. Введення режимів рухів у лікувальних установах дає змогу організувати і уніфікувати фізичне навантаження, що дуже зручно для призначення засобів лікувальної фізкультури. Режим залежить від типу лікувальної установи.

 В стаціонарах у лікарняний період звичайно розрізняють:

1.Суворий ліжковий режим – призначається пацієнтам, які потребують повного спокою (допускається лікування положенням).

2. Ліжковий режим –призначається під час одужання і поліпшення стану здоров’я, при нормальній чи субфебрильній температурі. Дозволяється сідати в ліжку і вставати. Призначається індивідуальна гімнастика в положені лежачи і масаж.

3. Напівліжковий режим – приписують хворим при подальшому одужанні і адаптації до фізичних навантажень. Хворі можуть виконувати ранкову гімнастику і лікувальну гімнастику індивідуально чи невеликими групами з вихідного положення лежачи, сидячи, стоячи з обережним збільшенням навантаження.

2.                     Тонізуючий, або вільний режим – призначається в період підготовки хворого до виписування. Мета цього режиму – подальше поліпшення функціонального стану організму хворого і підготовки його до домашніх умов і трудової діяльності. Рекомендуються ранкова гігієнічна і лікувальна гімнастика, які проводяться з невеликими групами, з різних вихідних положень. Дозволяються нетривалі прогулянки в саду, малорухливі ігри, легкі трудові процеси.

У післялікарняний період реабілітації:

1.                  Щадний режим – для практично здорових, що потребують відпочинку. Дозволяється без обмежень застосовувати всі фізкультурні заходи, передбачені в санаторії.

2.                  Щадно-тренуючий режим – призначається особам з хронічними захворюваннями, фізично слабким, неадаптованим до фізичних навантажень.Обмежуються вправи, які можуть викликати втому, неадекватні реакції організму, рекомендується ранкова гігієнічна гімнастика з обмеженням бігу, без підскоків. Дозволяються малорухливі ігри, екскурсії.

3.                  Тренуючий режим  дає змогу якнайповніше використовувати засоби і форми ЛФК, брати участь у всіх заходах, які проводять у стаціонарі. Інтенсивність вправ велика. У реабілітації спортсменів застосовуються вправи максимальної інтенсивності.

Періоди застосування лікувальної фізичної культури.

Клінічний перебіг захворювання і загальний стан хворого під дією комплексного лікування поступово змінюється і відповідно змінюються форми й методики занять ЛФК.

І період – щадний – характеризується вираженими анатомічними і функціональними порушеннями ушкодженого органу, відповідної системи і організму вцілому, вимушеним зниженням рухової активності. Завдання цього періоду: поліпшення нервово-психічного стану хворого, попередження ускладнень, стимуляція трофічних та компенсаторних процесів навчання навичок самообслуговування.

ЛФК застосовують у формі лікувальної ранкової гігієнічної гімнастики, самостійних занять. Комплекси складаються з 75% загальнорозвиваючих та дихальних вправ і 25% спеціальних вправ. Виконують їх переважно з вихідного положення  лежачи. Інтенсивність вправ мала, а на прикінці періоду помірна. Тривалість 5-12 хв. Фізіологічна крива навантаження, щоє зображенням зміни пульсу під час занять, є одновершинною у середині основної частини заняття.

ІІ період основний – функціональний- характеризуєтьсяпокращенням клінічного стані пацієнта, відновленням анатомічної цілісності органу чи тканин при одночасному суттєвому порушенні іх функції.

Завдання: відновлення функції ушкодженого органу і систем організму, підготовка до збільшення фіз. Навантажень та зміни рухового режиму. Застосовуються форми ЛФК попереднього періоду та спортивно-прикладні вправи – ходьба, метання, елементи побутових рухів і професійної діяльності . 50% загальнорозвиваючі вправи і дихальні, і спеціальні- 50%. Вихідне положення лежачи, сидячи, стоячи з помірною інтенсивністю. Тривалість 15-25хв. Фізіологічна крива навантаження дво-три-чотиривешинна.

ІІІ період заключний – тренувальний- характеризується завершенням процесу одужання, відновлення фунцій, але здатність витримувати життєві навантаження ще недостатня.У пацієнтів залишкові явища перенесеного захворювання: зниження сил, витривалості, швидкості, здатності переносити фізичні навантаження у повному обсязі.

Завдання: виховання впевненості у цілковите одужання і повноцінне повернення до праці, відновлення працездатності або удосконалення функцій заміщення і пристосування пацієнта до змінених хворобою чи травмою умов життя.

Застосовуються всі форми ЛФК. Виконують вправи великої інтенсивності і якщо дозволяє перенесене захворювання- використовують вправи максимальної інтенсивності. У комплекс лікувальної фізкультури  включають 25% загальнорозвиваючих і дихальних вправ у співвідношенні 3-4 : 1, 75% спеціальних вправ. Тривалість 30-45 хвилин. Фізіологічна крива багатовершинна.

У процесі фізичної реабілітації у І і ІІ період ЛФК застосовується під час стаціонарного лікування хворих, а ІІІ – у реабілітаційному центрі, санаторії, поліклініці, диспансері.

Ефективність застосування ЛФК

Для контролю правильності добору фізичних вправ і доцільності обраної методики слід визначати її ефективність. Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від характеру захворювання, оперативного втручання, травми. Загальним правилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі занять ЛФК.

Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль, поточний і етапний. Етапний контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття. Визначають безпосередньо реакцію хворого на фізичне навантаження, ЧСС,ЧД і АТ до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, максимально у середині основної і знижується у заключній частині.

Поточний контроль здійснюється протягом всього періоду лікування не менше, ніж раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у методику занять. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії.

Етапний контроль здійснюється для оцінки курсу лікування загалом. Для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри і залежно від характеру патології, проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження, що свідчать про стан тієї чи іншої системи.

У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає необхідність у визначенні толерантності до фізичних навантажень.

Етапи підготовки фахівця з фізичної реабілітації.

Загальні положення

1.1. Посада “Фахівець з фізичної реабілітації” відноситься до категорії “Фахівці”.

1.2. Кваліфікаційні вимоги – вища освіта відповідного напряму підготовки (бакалавр), спеціалізація “фізична реабілітація”. Без вимог до стажу роботи.

1.3. Знає та застосовує у діяльності:

      – анатомію і фізіологію людини;

      – методи профілактики й корекції м’язово-скелетних дисфункцій на підставі виявлення анатомічних, фізіологічних, патологічних та психосоціальних характеристик;

      – теорію фізичних занять і спорту;

      – фізіологію праці, біомеханіку, моторний контроль, розвиток людини, кінезіологію та патокінезіологію;

      – методику, доцільність і обсяг застосування заходів профілактики і корекції рухових дисфункцій у осіб різного віку, зокрема при неврологічних, опорно-рухових, серцево-судинних і респіраторних захворюваннях;

      – закономірності організації й розвитку систем фізичного виховання, охорони здоров’я, освіти й соціального захисту, основи національного та міжнародного законодавства в цих галузях;

      – основи психології, соціології, антропології, екології та валеології, основи наукових досліджень, планування і виконання експериментальних робіт, основи організації праці, адміністрації і менеджменту в державному і приватному секторах.

1.4. Фахівець з фізичної реабілітації призначається на посаду та звільняється з посади наказом по організації (підприємству/організації).

1.5. Фахівець з фізичної реабілітації під час відсутності, заміщається особою, призначеною в установленому порядку, яка набуває відповідних прав і несе відповідальність за належне виконання покладених на нього обов’язків.

2. Характеристика робіт, завдання та посадові обов’язки

2.1. Здійснює реабілітаційні заходи з метою усунення, припинення або зменшення болю, відновлення функцій організму, досягнення нормального рівня здоров’я, фізичної самостійності та активності, оптимального фізичного стану та самопочуття осіб (дітей та дорослих) з порушеннями опорно-рухового апарату, ортопедичними вадами, побутовими, спортивними та професійними травмами, наслідками неврологічних, серцево-судинних, респіраторних та інших захворювань, людей похилого віку з віковими ускладненнями.

2.2. Проводить обстеження, визначає функціональний стан та рівень фізичного розвитку, виявляє порушення і складає індивідуальну програму реабілітації.

2.3. Розробляє і впроваджує комплекс вправ і рекомендацій, спрямованих на поліпшення діяльності опорно-м’язової системи та організму в цілому, координації, збільшення сили м’язів і вдосконалення вправності рухів, відновлення або компенсацію порушених чи відсутніх функцій.

2.4. Навчає способам досягнення самостійності в побуті, самообслуговуванні, пересуванні, а також підтримки фізичного самопочуття і здоров’я.

2.5. Аналізує хід виконання реабілітаційної програми та вносить корективи на кожному з етапів; веде відповідні записи й документацію.

2.6. Співпрацює з лікарями, педагогами, логопедами, психологами, соціальними працівниками.

2.7. Консультує щодо влаштування доступного й безпечного функціонального середовища вдома, на роботі, в громадських місцях, у соціальному оточенні осіб з обмеженими фізичними можливостями.

2.8. Консультує родичів та опікунів щодо виявлених порушень і шляхів досягнення особами з обмеженими фізичними можливостями максимальної незалежності і нормального рівня здоров’я, залучає їх до планування і проведення реабілітаційної програми та надання необхідної допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями.

2.9. Виконує ці професійні обов’язки в реабілітаційних центрах, медичних, освітніх, санаторно-курортних закладах, соціальних службах, установах і організаціях державного, громадського й приватного секторів, а також провадить самостійну реабілітаційну практику в межах своєї компетенції.

2.10. Зберігає таємницю індивідуальних програм реабілітації.

2.11. Дотримується правил і норм професійної етики.

2.12. Знає, розуміє і застосовує діючі нормативні документи, що стосуються його діяльності.

2.13. Знає і виконує вимоги нормативних актів про охорону праці та навколишнього середовища, дотримується норм, методів і прийомів безпечного виконання робіт.

3.Права

3.1. Фахівець з фізичної реабілітації має право вживати дії для запобігання та усунення випадків будь-яких порушень або невідповідностей.

3.2. Фахівець з фізичної реабілітації має право отримувати всі передбачені законодавством соціальні гарантії.

3.3. Фахівець з фізичної реабілітації має право вимагати сприяння у виконанні своїх посадових обов’язків і здійсненні прав.

3.4. Фахівець з фізичної реабілітації має право вимагати створення організаційно-технічних умов, необхідних для виконання посадових обов’язків та надання необхідного обладнання та інвентарю.

3.5. Фахівець з фізичної реабілітації має право знайомитися з проектами документів, що стосуються його діяльності.

3.6. Фахівець з фізичної реабілітації має право запитувати і отримувати документи, матеріали та інформацію, необхідні для виконання своїх посадових обов’язків і розпоряджень керівництва.

3.7. Фахівець з фізичної реабілітації має право підвищувати свою професійну кваліфікацію.

3.8. Фахівець з фізичної реабілітації має право повідомляти про виявлені в процесі своєї діяльності порушення і невідповідності і вносити пропозиції щодо їх усунення.

3.9. Фахівець з фізичної реабілітації має право ознайомлюватися з документами, що визначають права та обов’язки за займаною посадою, критерії оцінки якості виконання посадових обов’язків.

4. Відповідальність

4.1. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання покладених цією посадовою інструкцією обов`язків та (або) невикористання наданих прав.

4.2. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за недотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та протипожежного захисту.

4.3. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за розголошення інформації про організацію (підприємство/установу), що відноситься до комерційної таємниці.

4.4. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання вимог внутрішніх нормативних документів організації (підприємства/установи) та законних розпоряджень керівництва.

4.5.Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за правопорушення, скоєні в процесі своєї діяльності, в межах, встановлених чинним адміністративним, кримінальним та цивільним законодавством.

4.6. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за завдання матеріального збитку організації (підприємству/установі) в межах, встановлених чинним адміністративним, кримінальним та цивільним законодавством.

4.7. Фахівець з фізичної реабілітації несе відповідальність за неправомірне використання наданих службових повноважень, а також використання їх в особистих цілях

Фахівець фізичної реабілітації — людина, яка закінчила повний курс навчання за спеціальністю «Фізична реабілітація». Відповідає міжнародному терміну Physical therapy (or physiotherapy) – фізична терапія або фізіотерапія, відповідно фізичний терпавет або фізіотерапевт. Абревіатура – PT.

Фізичні реабілітологи працюють як незалежні практикуючі фахівці, а також в команді з іншими фахівцями сфери охорони здоров’я, дотримуючись етичних принципів Світової Конфедерації Фізичної терапії (WCPT). Вони можуть вести первинний прийом пацієнтів, а пацієнти/клієнти можуть, в свою чергу, безпосередньо звертатись до фахівців фізичної реабілітації без скерування від інших медичних фахівців. Фахівці фізичної реабілітації є провідними спеціалістами з відновлення, корекції та підтримки рухових функцій. Вони володіють системними знаннями у сфері рухової діяльності людини.

Фахівець фізичної реабілітації — це сформована і легітимна професія, з особливими професійними аспектами клінічної практики та освіти, що визначається різноманітністю соціальних, економічних, культурних та політичних умов. Але вона є окремою самодостатньою професією. Першою професійною кваліфікацією, отриманою в будь-якій країні, є успішне завершення навчальної програми, якою присвоюється кваліфікація фахівця фізичної реабілітації, надається право використовувати назву цієї професії і працювати як незалежний спеціаліст.

Фахівці фізичної реабілітації обстежують пацієнтів з метою виявлення рухових дисфункцій та визначення рухового потенціалу, розробляють і виконують індивідуальний план фізичної реабілітації у співпраці з іншими спеціалістами (лікарями, соціальними працівниками, психологами, вчителями, тренерами) та пацієнтом. Фахівці фізичної реабілітації також проводять наукову, адміністративну, викладацьку та консультативну діяльність.

Фахівці фізичної реабілітації мають відповідну кваліфікацію для виконання таких професійних обов’язків:

проведення комплексного обстеження/оцінки/визначення потреб окремого пацієнта/клієнта або потреб групи клієнтів (за допомогою гоніометрії, тесту Ловетта, ООРФ).

встановлення діагнозу, визначення прогнозів і плану заходів

надання консультації в рамках своєї компетенції та визначення того, коли пацієнтам/клієнтам слід звернутися до інших медичних фахівців

впровадження програми втручання/лікування, складеної фахівцем фізичної реабілітації

визначення очікуваних результатів будь-якого втручання/лікування

надання рекомендацій для самостійного функціонування

Клінічна діяльність складається з реабілітаційного обстеження, оцінювання, визначення реабілітаційного діагнозу, складання прогнозу та здійснення реабілітаційного втручання. Обстеження обов’язково передує будь-якому втручанню. Його проходять усі пацієнти згідно з медичним діагнозом. Зазвичай, клінічна діяльність фізичного терапевта охоплює всі п’ять складових. Нерідко клінічна діяльність обмежується виконанням лише однієї (обстеження) або двох, трьох, чотирьох інших складових, наприклад, проведенням обстеження (огляду), оцінки, визначенням реабілітаційного діагнозу і прогнозу, але без втручання. Клінічна діяльність здійснюється в лікувальних та реабілітаційних установах і передбачає участь у встановленні реабілітаційного діагнозу та виконанні реабілітаційної програми. Вона охоплює втручання під час гострих станів, функціональне відновлення, підтримку досягнутих результатів, профілактику виникнення дисфункцій. Пацієнта скеровує безпосередньо до фізичного терапевта лікуючий лікар. Скерування містить перелік проблем, вирішення яких належить до компетенції фізичного терапевта. Позаклінічна діяльність фізичного терапевта охоплює участь у наукових дослідженнях, навчальних програмах, консультуванні та адміністративній діяльності.

Процес професійної підготовки фахівця з фізичної реабілітації відбувається в умовах вищих навчальних закладів фізкультурного профілю за напрямом підготовки 0102 — «фізична культура і спорт».

Спеціальність «фізична реабілітація» внесена до класифікатора професій України ДК 003:2005 під кодом 3226, Міністерством праці України затверджена професійно-кваліфікаційна характеристика спеціаліста з фізичної реабілітації, виданий наказ N 614 МОЗ України від 27.10.2008 «Про подальший розвиток та удосконалення лікарсько-фізкультурної служби в Україні», а одним із найбільших досягнень є лист міністра МОЗ Москаленка В. Ф. від 05 листопада 2001 року.

Фахівці фізичної реабілітації надають свої послуги у медичних закладах, навчально-реабіліційних центрах, закладах освіти та соціального захисту населення, спортивно-тренувальних центрах, спортивних командах. Згідно з діючим законодавством, вони можуть обіймати посади «спеціаліст фізичної реабілітації», «медична сестра (інструктор) з лікувальної фізкультури», «медична сестра з масажу». Наявний стан справ в українському законодавстві та в українській системі охорони здоров’я не відповідає потребам у цій професії (він не задовольняє ані пацієнтів, ані фізичних реабілітологів).

Документи, які регулюють діяльність фахівця фізичної реабілітації.

“Наказ МОЗ України від 27.10.2008р. №614 Про подальший розвиток та удосконалення лікарсько-фізкультурної служби в Україні”. Зокрема у пункті 2.8.1. Примірної посадової інструкції медичної сестри (інструктора) з лікувальної фізкультури вказується, що „На посаду інструктора з лікувальної фізкультури також можуть призначатись фахівці, які мають вищу фізкультурну освіту за спеціалізацією «фізична реабілітація». Ці фахівці вважаються такими, що мають спеціальну підготовку з лікувальної фізкультури“. Наказ МОЗ України від 25.10.2008р. №614. Лист МОЗ України від 05.11.2001 р. за підписом міністра охорони здоров’я Москаленка В. Ф. передбачає (на розгляд чиновника) вводити посади спеціалістів з фізичної реабілітації у закладах, підпорядкованих МОЗ України. Лист Міністерства охорони здоров’я України від 05.11.2001р. Національний класифікатор України, класифікатор професій ДК 003:2005, чинний від 01.04.2006 р. У додатку А (показчика професійних назв робіт за кодами професій) фахівець з фізичної реабілітації прописаний під кодом 3226. Класифікатор професій ДК 003:2005

Ставлення до пацієнтів (клієнтів).

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така “відкритість” відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

1. Особливості взаємовідносин лікаря і хворого

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо. Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки, а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку, “клятві Гіппократа”, дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над ним лікаря. Ця опіка позначається терміном “патерналізм”, який може бути справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі пацієнта на шлях видужання.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість, незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього — відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне — продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів, рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження відповідною незадоволеною мімікою обличчя, “нервовими” рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється, давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не означає “панібратства” або “вседозволеності”. Певна “дистанція” (непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та створюватиме сприятливі умови для “відступу” і надійної “оборонної позиції”.

ехнічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І коли лікар повністю дозволяє машині стати між собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого сильного” одужувального впливу”.

2. Вплив добрих взаємовідносин на лікувальний процес

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно все ж таки віднайти “спільну мову” з категоричними хворими.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем. Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і медицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі “піддослідного кролика”, а у других — у ролі “футбольного м’яча”, який бажають “відфутболити” до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити себе зайвого “головного болю” від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і Другі змушені вислуховувати від хворих такі “крилаті” вислови, як: “Не люблю я ходити до лікарів”, “Відліків — одна шкода”, “Я лікарям не вірю”.

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний вигляд і нібито повністю довіряють лікарям. Одначе ця категорія хворих, хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить їм компліменти, частіше за інших вступає в конфліктні ситуації з лікарями. Існує два типи ситуацій, у яких хворі прагнуть до деструктивної взаємодії з лікарем.

Щодо обставин, за яких виникають різноманітні ситуації, то перший тип ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається схилити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім’ї.

У даній ситуації лікар стає зброєю, яку хворий намагається використати проти своїх близьких. Хворий може прямо попросити лікаря втрутитись у домашній конфлікт. Такі прохання слід розцінювати як сигнал, що передрікає небезпеку.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживання довірою лікаря, — коли хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається за будь-яких обставин підтримувати Цей стан.

Користь хворий може вбачати у підвищеній увазі до своєї персони з боку оточуючих, у меншій відповідальності за свої вчинки, в ухилянні від домашніх обов’язків, у деяких пільгах, передбачених законом. Хворому хочеться бути хворим, він уже ввійшов у цю роль, і тепер це потрібно довести або підтвердити офіційно. І тут він використовує всі ймовірні засоби, у тому числі й довірливі стосунки з лікарем.

Водночас згадані вище типи деструктивної взаємодії хворого з лікарем характеризується тим, що поведінка хворого мало змінюється з часом, отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну безпорадність.

Нарешті, ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної співпраці з лікарем, їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не до вподоби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, І нарешті, самі лікарі. В усьому вони вбачають порушення існуючого законодавства. А тому стають постійними кореспондентами різних відомств та міністерств, у тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються перевірки, надходять судові позови і т. ін. Усе це призводить до психоемоційної напруги, колосального витрачання часу на перевірки різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси затягуються, лікар втрачає спокій, “рівновагу” і навіть репутацію. Хворі ж продовжують “успішно боротися”, затягуючи у свої “тенета” все нові й нові “жертви”.

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія, дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні надії і неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти І їм поспівчувати. Але й тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні обов’язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на такі типи: наполегливо-вимогливі, нав’язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги. В’язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволенідоводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім іншими категоріями “важких” хворих, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав’язливі або вічно невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють суттєву роль у лікувально-діагностичному процесі. Одначе у деяких випадках ці стосунки заважають лікарям об’єктивно оцінити ситуацію і правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна не помітити наркоманію, медикаментозну залежність або той факт, що хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати довірчі стосунки — часто найголовніша властивість лікаря, яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.

3. Проблема правди у стосунках між лікарем і пацієнтом

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень “відкритості”, коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов’язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Автори не віддають переваги тому чи іншому підходу до цього болісного питання медичної етики, але слід зауважити, що говорити правду про істинний стан хворого і його перспективи не варто. Можливо, це навіть гріх, коли про такий великий дар природи, як життя, можна так спокійно говорити. Адже всім відомо, що надія помирає останньою. А сказавши всю правду хворому про його невиліковну хворобу, ви свідомо знищуєте цю надію, а з нею й усі внутрішні резерви самозахисту від хвороби, які ще залишились у хворого. Клінічна практика засвідчує про випадки самовиліковування від тяжких недуг, коли традиційна медицина була безпорадною. І тут вирішальну роль відіграла віра хворого (отримана від самонавіювання або від авторитетного лікаря) у вилікування.

Повне усвідомлення сказаного вище можливе лише тоді, коли сам лікар потрапляє на ліжко хворого. І тут усі знання, практичні навички І беззаперечна логіка поступаються навіть уявній надії, яка жевріє в душі. І він чіпляється, як за соломинку, за будь-яке слово, сказане його колегою. Де поділися та впевненість, “залізна логіка”, що були притаманні йому, коли вирішувалася чужа доля? Все кудись поділося, залишився лише інстинкт самозбереження. Ось у такій іпостасі ми інколи виступаємо, забувши головну заповідь: підхід до хворого, якого лікуємо, повинен бути такий самий, як до себе.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: “А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?” І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають знань із найвизначніших питань медичної етики. Адже відомо, що у такій тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна притягти до відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно спробувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого, а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого лікаря професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення, студентів. Формально запитавши про самопочуття хворого, він у присутності колег вдасться до розгляду питань щодо віддаленого прогнозу захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи має вже тут якесь значення його професійна підготовленість, коли елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра (санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним привітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де внутрішня культура, ось де еліксир здоров’я! І не потрібні їй знання з етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування, котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до встановлення клінічного діагнозу, Лікарі давно навчились уживатися з хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати “ні”.

Складання реабілітаційних програм

1. Складання реабілітаційних програм

 Складання реабілітаційних програм є невід’ємною частиною при організації реабілітаційно-відновлювального процесу в лікувально-профілактичних установах, реабілітаційних центрах, санаторіях.

 На всіх етапах реабілітаційної програми передбачається звернення до особистості хворого, поєднання біологічних і психосоціальних форм лікувального відновного впливу.

 Для її складання необхідно враховувати весь комплекс змін (морфологічних, фізіологічних, психологічних) та керуватися правилами, які передбачають:

 -Партнерство лікаря, реабілітолога і пацієнта, визначення реабілітаційного потенціалу хворого, особливо його рухових можливостей,

 -Різнобічність впливів, тобто облік всіх сторін реабілітації для кожного хворого.

 -Комплексність лікувально-відновних заходів, ступінчастість (перехідність) проводяться впливів (поетапне призначення відновлювальних заходів з урахуванням динаміки функціонального стану хворого).

Визначення реабілітаційного потенціалу хворого є істотним моментом при підготовці програми і вимагає вирішення декількох основних завдань:

 1.З ‘ясування характеру рухових порушень і ступеня обмеження рухової функції.

 2.Визначення можливості повного або часткового морфологічного і функціонального відновлення у хворого пошкодженого ланки ОДА, або порушеної функції пошкодженого органу чи системи.

 3.Дальнейшій прогноз розвитку адаптаційних і компенсаторних можливостей організму хворого при даному захворюванні.

 4.Оценка фізичної працездатності організму в цілому та функціональної спроможності окремих органів і систем з урахуванням визначення переносимості різних за характером, обсягом та інтенсивністю фізичних навантажень в процесі реабілітації.

 Результати оцінки реабілітаційного потенціалу слід розглядати в динаміці, що дозволяє об’єктивно встановлювати ефективність реабілітаційної програми та окремих занять з метою їх подальшої корекції.

2. Реабілітаційна програма. Складові частини реабілітаційної програми

 Будь-яка реабілітаційна програма повинна складатися з 2-ух частин: 1 – медична та 2 – безпосередньо програма фізичної реабілітації (див. Додаток 1)

Перша частина реабілітаційної програми повинна містити паспортні дані і всі відомості про захворюваність людини від моменту появи перших ознак і до теперішнього моменту.

 Медична частина реабілітаційної програми (РП) включає в себе ряд розділів, які повинні бути представлені в суворій послідовності:

 1.Паспортние дані, обліково-статистичні відомості.

 2.Данная суб’єктивного дослідження:

 а) скарги

 б) анамнез захворювання (Anamnesis morbi)

 в) анамнез життя (Anamnesis vitae)

Приблизний режим дня хворих

 7.00 – Підйом

 7.30-8.00 – Ранковий туалет хворих (санітарно-гігієнічні процедури)

 8.00 – УГГ (1 – клініко-фізіологічне обгрунтування застосування УГГ, 2 – приблизний комплекс вправ. Тут необхідно розписати вправи, функціональний контроль адекватності навантаження);

 8.30 – Прийом ліків

 8.30-9.00 – Сніданок

 9.00-10.00 – Лікарський обхід (реабілітолог спільно лікуючим лікарем)

 10.30 – Лікувальний масаж (1 – клініко-фізіологічне обгрунтування застосування масажу на даний момент, 2 – описати вид масажу і його методику, щодня або через день, а також поєднання даного виду масажу з іншими методами реабілітації)

 11.30 – Лікувальна гімнастика (1 – клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ЛГ в на даний момент, 2 – приблизний комплекс вправ, розписати зміст ЛГ, функціональний контроль адекватності навантаження)

 12.10 – Фізіотерапія (1 – клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ФЗТв даний момент, 2 – приблизний комплекс вправ, розписати зміст ЛГ, функціональний контроль адекватності методу ФЗТ)

 13.00-13.30 – Прийом ліків

 13.30-14.30 – Обід

 14.30-16.30 – Післяобідній відпочинок

 17.00-19.00 – Відвідування хворих родичами.

 17.30 – Дозована ходьба, теренкур (Т) і т.д. (1 – клініко-фізіологічне обгрунтування застосування ДХ або Т на даний момент, 2 – розписати зміст ДХ або Т, функціональний контроль адекватності навантаження)

 18.30 – аеротерапія, музикотерапія або фітотерапія (те саме)

 19.00-19.30 Прийом ліків

 19.30-20.00 – Вечеря

 20.00-21.30 – Вільний час (інтелектуальні ігри, аутотренінг і та ін.)

 21.30-22.00 Вечірній туалет

 22.00-7.00 – Сон.

ДАНІ СУБЄКТИВНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

1. Скарги хворого

 Всі скарги за їх характером і способом отримання від хворого вельми умовно поділяються на основні – це ті, які на ваш погляд становлять предмет захворювання, супутні – вони безпосереднього відношення до цієї хвороби не мають, потім скарги, виявлені при опитуванні (анамнезі)  хворого про наявні порушення функції органів і систем. Викладаючи скарги в реабілітаційній програмі, вам не слід робити заголовки; «основні скарги, супутні скарги» та ін., хоча виклад їх доцільно у згрупованому вигляді, причому основні скарги слід викладати в першу чергу, а потім супутні. Скарги, які виявлені вами в процесі опитування хворого щодо діяльності органів і систем, перш ніж фіксувати їх, повинні бути також розділені на основні та супутні з викладом їх за належністю. Слід пам’ятати, що супутня патологія, як правило, посилює тяжкість перебігу основного процесу і вимагає до себе серйозної уваги.

Реабілітолог  збирає скарги на даний час, а не на момент надходження хворого в стаціонар. Момент розмови є визначальним на даний час.

 Кожна скарга повинна бути описана самим докладним чином. Якщо є болі, то необхідно вказати локалізацію їх, тривалість, інтенсивність, характер, з прийомом їжі або спустошення кишечнику. Або якими-небудь чинниками побуту чи праці, погодою, порою року: вказати,чи впливають болі на функцію того чи іншого органу або частини тіла: положення хворого під час болю, застосовувані ліків при болях та їх ефект.

 Також докладно описуються і інші основні скарги хворого. Якщо хворий не вказує на супутні скарги, то слід запитати: «Чи не турбує Вас ще що-небудь, окрім вже викладених скарг». Таким чином вдається з’ясувати, що, наприклад, крім набряку, гіперемії, різких пульсуючих болів в області нігтьової фаланги першого пальця правої кисті у хворого є спрага, свербіння шкіри, мігруючі болі по всьому тілу, а частіше по ходу товстого або тонкого кишечника, що при подальшому дослідженні хворого буде встановлено супутнє захворювання «діабет».

 Потім з’ясовується третя група скарг, які хворий сам не пред’являє, але які можна дізнатися лише шляхом опитування по органах і системах. Раніше зазначені скарги більше не згадуються. З’ясовується стан центральної нервової системи та психіки: настрій, сон, самопочуття після сну, головні болі, дратівливість, плаксивість, інтерес до роботи та інше;

Стан органів почуттів: нюху, слуху, зору, дотику, органів дихання: задишка, біль у грудній клітці , окашель, наявність, характер і кількість харкотиння, кровохаркання, носові кровотечі;

Органів кровообігу: задишка у зв’язку з фізичним навантаженням, набряки кінцівок, болі в області серця та інше;

Органів травлення: апетит, ковтання, печія, відрижка, нудота, блювота, болі в різних відділах живота, відправлення через шлунково-кишковий тракт (характер стільця, регулярність його, частота дефекації;

Органів сечовипускання: частота сечовипускання, розлади його, різі, болю при цьому, зменшення або збільшення кількості сечі і думка хворого про можливі причини цих явищ .

2. Анамнез захворювання

 У цьому розділі необхідно в строгому, хронологічному порядку описати початок, перебіг і розвиток основного захворювання від найперших його проявів та можливих його причин до моменту обстеження хворого реабілітологом. Описується вплив на перебіг захворювання різного роду лікувальних заходів, стаціонарного, амбулаторного або санаторно-курортного лікування.

 У випадку, якщо описується анамнез травматичного пошкодження, вказується точно час травми, механізм і характер травми, стан і положення тіла хворого під час травми, характер першої допомоги та її обсяг, характер транспортування та ін.

3. Анамнез життя

 Місцевість, де хворий народився, вік і здоров’я батьків при  народженні хворого. Хвороби дитинства.

 Трудове життя з короткою характеристикою професії та умов праці (професійні шкідливості, тривалість робочого дня). Чи відбувалося переливання крові. Статеве життя, час вступу в шлюб (вік).

 Для чоловіків: здоров’я дружини, кількість вагітностей у неї, пологів, абортів; діти, їх здоров’я.

 Для жінок: здоров’я чоловіка і дітей; вагітності та їх перебіг, ускладнення; пологи, аборти та їх ускладнення; викидні мимовільні; жіночі хвороби, час останньої менструації.

 Якщо відзначаються перенесені хворим захворювання, операції, травми, то потрібно вказати, звідки отримані відомості (зі слів хворого, з довідок та ін), в якому віці вони перенесені, який вплив вони справили на здоров’я в подальшому. Повинні  бути відображені питання спадковості та сімейного анамнезу: захворювання в сім’ї злоякісними новоутвореннями ( пухлинами), психічними, венеричними, туберкульозом; наявність в сім’ї вад розвитку (аномалій), вроджених захворювань.

Житлові умови.

 Шкідливі звички: куріння (цигарки, сигарети, трубка; кількість викурених тютюну), вживання алкоголю, наркоманії, токсикоманії, зловживання чаєм, кавою. Переносимість ліків.

Дані об’єктивного обстеження

 Поза будь-якою залежністю від характеру і локалізації захворювання проводиться повне та методичне обстеження хворого, всіх його органів і систем, послідовно, за допомогою огляду, пальпації, перкусії та аускультації.

 Оцінюється стан хворого – добрий, цілком задовільний, середньої важкості, важкий, дуже важкий, агонуючої. 

Свідомість: ясна, сплутана, відсутня.

 Положення: активне, пасивне, вимушене.

 Вираз обличчя: звичайне або не подає ніяких хворобливих проявів, страдницьке, сумне.

 Статура правильна, є неправильною (сутулість, деформація).

  Харчування: гарне, задовільне, надмірне.

Температура тіла.

Шкіра: колір – звичайний, блідий, ціанотичний (вказати місця, де ціаноз найбільш виражений – губи, нігті), жовтянистий, землистий;

Пігментації, висипи, рубці, подразнення, лущення, пролежні;

Еластичність шкіри, пітливість. Волосся і нігті.

 Видимі слизові оболонки: колір – звичайний, блідий, жовтянистий, пігментований, виявлення, висипання.

Підшкірна клітковина: ступінь розвитку (слабка, помірна, надмірна).

 Набряки, локалізація їх, розповсюдження.

Лімфатична система: пальпація лімфатичних  вузлів  (підщелепні, шийні, підключичні, пахвові, ліктьові, пахові). Величина лімфовузлів (не порівнювати з ягодами або фруктами! Приблизно або точно висловити величину в сантиметрах). Консистенція їх, хворобливість, зрощення між собою і з навколишніми тканинами.

М’язи. Загальний розвиток: гарне, помірне, слабке.

Болі при пальпації. Звичайні, підвищенні, зниженні. Місцеві гіпертрофії та атрофії.

Кістки. Деформації, видимі пухлини. Хворобливість при обмацуванні, перкусії, навантаженні по осі. Вимірювання довжини кінцівок на різних рівнях. Зміна ходи.

Суглоби. Конфігурація: звичайна, деформація, контрактура і анкілози. Хворобливість при пальпації. Рухи пасивні та активні, їх обсяг, вимірювання його.

Грудна клітка і її органи:

 Форма грудної клітки – звичайна, конічна, бочкоподібна, циліндрична, паралітична, рахітна, воронкообразна. Деформації (горб тощо). Асиметрія грудей, западіння над-або підключичних просторів, випинання або западіння одного боку грудей. Положення лопаток: щільне прилягання до грудей, відставання.

Тип дихання: переважно реберний, переважно черевної порожнини, подовжений видих, подовжений вдих.  Ритм дихання: правильний, число дихальних рухів у хвилину.

Стан межреберий при глибокому диханні (випинання, опускання).

Обмацування грудей: болючі місця, набряклість покривів (вказати локалізацію).

Вимірювання довжини окружності грудей на рівні сосків під час вдиху і видиху.

Перкусія легень. Порівняльна перкусія: перкуторний звук легеневий, коробковий, тимпанічний, притуплений, тупий (точне визначення меж кожного звуку: у вертикальному напрямку – на ключиці, по ребрах і межреберьям, а в горизонтальному напрямку – по лініях грудинно-ключично, передньої, середньої , і задньої пахвових, лопаткової і хребетної праворуч і ліворуч). Висота стояння верхівок спереду над ключицею і ззаду – по відношенню до остистого відростка VII шийного хребця. Нижня межа по всіх лініях з кожного боку. Екскурсія краю легенів. Порівняльне визначення голосового тремтіння. Голосове тремтіння незмінне, ослаблене, посилене (точна локалізація).

Аускультація легень порівняльна. Дихання везикулярне, жорстке, бронхіальне. Амфоричне: змішане невизначене, ослаблене, відсутність дихального шуму (точно вказати межі ділянок прослуховування кожного виду дихання).

 Хрипи сухі (низького тону, високого тону) і вологі ( звінкі, не звінкі,). Крепітація. Локалізація хрипів, вплив відкашлювання на їх прояв або зміна кількості. Шум, тертя плеври.

 При необхідності проводиться спірометрія.

Серцево-судинна система

 Огляд і пальпація артерій. Артерії  покручені, м’які, жорсткі, вузлуваті. Пульс. Частота в одну хвилину. Величина: повний, високий, малий, низький. Швидкість: звичайний, швидкий чи повільний. Напруга: не напружений, напружений, м’який.

Ритм: пульс ритмічний, аритмічний (вказати тип аритмії). Артеріальний тиск максимальний і мінімальний.

Огляд і пальпація вен. Венозний пульс (вказати, де визначається). Розширення вен шиї, грудної клітки, черевної стінки, кінцівок.

Ущільнення і болючість при пальпації вен. При варикозному розширенні вен нижніх кінцівок описати симптом Троянова-Тренделенбургаі маршову пробу.

Огляд в області серця: серцевий горб, серцевий поштовх (вказати, де він визначається по відношенню до лівої грудинно-ключично лінії).

Аускультація серця і великих судин. Тони ясні, глухі, акцентовані, розщеплені або роздвоєні; ослаблення або випадання окремих тонів з зазначенням місця, де знайдені всі ці зміни. Ритм правильний, серцева діяльність аритмічна (вказати тип аритмії: екстрасистолія, миготлива і пр.) ; маятнікообразний ритм, ритм галопу; ембріокардія.  Шуми: систолічний, діастолічний, пресистолический та ін Сила шуму: різкий, слабкий. Тембр: м’який, грубий. Тривалість: довгий, короткий. Місце вислуховування шуму і найбільшою його інтенсивності; місця куди він проводиться. Зміна характеру шумів при зміні положення тіла. Шум тертя перикарда (де вислуховується).

Функціональні проби Штанге, Саабразе, після фізичного навантаження, час нормалізації пульсу, дихання і артеріального тиску.

Органи травлення.

 Рот, Губи, колір їх: звичайний, блідий, ціанотичний. Сухість. Тріщини. Слизова оболонка внутрішніх поверхонь губ, щік, твердого та м’якого піднебіння (звичайного рожевого кольору, бліда, гіперемія, пігментація, виявлення). Десни бліді, кровоточать.

 Зуби: каріозні, хитаються, вставні, відсутні.

 Мигдалини звичайної величини, гіпертрофовані, почервоніння, припухлість слизової, нальоти, гнійні пробки.

 Живіт. Форма живота: звичайна конфігурація, овальний, грушоподібний, випнутий, розпливається. Величина епігастрального  кута: гострий, прямий, тупий. Живіт роздутий, не роздутий, втягнутий; часткове западіння або втягнення (асиметрія), помітна чи видима перистатика, бере участь або не бере участі в акті дихання. Пальпація живота поверхнева: живіт м’який або напружений  в певних відділах, наявність симптомів подразнення очеревини. Глибока послідовна ковзна пальпація по Образцову. Пальпація сигмоподібної, спадної, сліпої, висхідної, поперечно-ободової кишок, кордон великої кривизни шлунка, печінки, нижня межа її (верхня межа вказується на підставі перкусії).

 Пальпація селезінки і відрізків кишечника.

 Пальпація нирок. Визначення симптому Пастернацького. Перкусія та пальпація області сечового міхура: не пальпується, висота стояння її над лобком при пальпації. Аускультація живота (кишкові шуми: шум плескоту, симптом падаючої краплі, відсутність, ослаблення перистальтики).

Нервова система і органи чуття. Мова звичайна,  заїкання та інші види дизартрії. Судоми, паралічі, парези. Порушення чутливості відсутні, є (тоді вказати локалізацію).

4. Виходячи з реабілітації та оцінка ступеня відновлення.

 Ступінь відновлення може бути оцінений за чотирибальною шкалою: повне відновлення; часткове відновлення; без зміни від вихідного рівня; погіршення.

 Згідно з матеріалами Міжнародного відділу з питань праці розроблена наступна шкала динаміки відновлення і можливих результатів захворювань та оцінка функціональних можливостей:

 1. Відновлення функціональної здатності в тій або іншій мірі.

 1.1. Повне відновлення.

 1.2. Часткове відновлення.

 1.3. Компенсація при обмеженому відновленні функцій і відсутності відновлення.

 1.4. Заміщення (ортопедичне або хірургічне) при відсутності відновлення.

2. Відновлення адаптації до повсякденного і професійного життя.

 2.1. Виховання готовності до праці і побутової діяльності.

 2.2. Трудотерапія.

 3. Залучення до трудового процесу – визначення придатності до трудової діяльності, перепідготовка.

 4. Диспансерне обслуговування реабілітованих.

 Вивчення найближчих і віддалених результатів реабілітаційних заходів дозволяє планомірно і ефективно вести весь процес реабілітації, визначаючи основні завдання на кожному з етапів, і шляхом підбору комплексу адекватних і ефективних засобів домагатися благополучного результату.