СПЕЦІАЛЬНІ ПРОЦЕДУРИ, СКЛАДОВІ ПРОЦЕСУ, ЛІКУВАННЯ АБО ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ
Будь-який хворий потребує застосування спеціальних процедур — складових процесу лікування або здійснення контролю над його станом. Це — вимірювання температури, пульсу, тиску, частоти дихання, тощо.
Одним з головних показників стану людини є температура її тіла, оскільки більшість хворобливих процесів в організмі призводить до температурної реакції, що є складовою імунітету людини. Розподіл теплових потоків всередині тіла визначається його структурними особливостями. Тканини, розташовані ближче до поверхні тіла, мають нижчу температуру, ніж центральні. Найвищу температуру мають глибоко розташовані органи і тканини з інтенсивною теплопродукцією: серце, головний мозок, органи черевної і тазової порожнин. Найнижчу — тканини кінцівок.
Термометрія – вимірювання температури тіла людини. Температура тіла є відносною константою внутрішнього середовища, підтримання якої забезпечується і складними процесами терморегуляції. У здорової людини під пахвою вона коливається в межах 36,4–36,8 °С. Летальна максимальна температура тіла 42,5 °С. При цьому відбуваються незворотні зміни білкових структур. Летальна мінімальна температура тіла коливається в межах 15–23 °С. Можливі фізіологічні коливання. Так, температура, виміряна в прямій кишці, піхві, паховій складці, порожнині рота, виявляється на 0,2–0,4 °С вищою, ніж під пахвою. У дітей температура тіла дещо вища (у новонароджених вона досягає 37,2 °С під пахвою), у похилому віці, навпаки, – знижена. У жінок температура залежить від фази менструального циклу: в період овуляції вона підвищується на 0,6–0,8 °С. Добові коливання температури тіла – 0,1–0,6 °С. Максимальна температура реєструється в другій половині дня, між 17-ю і 22-ю год, а мінімальна – на світанку між 3-ю і 6-ю год.
Температуру тіла найчастіше вимірюють у глибині пахвинної западини. Якщо термометр зберігався в дезінфікуючому розчині, то перед використанням його ополіскують під проточною водою і витирають серветкою насухо, щоб не спричинити алергічного подразнення шкіри у хворого. Кожного разу перед вимірюванням температури тіла ртуть у термометрі потрібно опустити в резервуар. Для цього беруть термометр у кулак так, щоб кінець термометра з резервуаром був вільний і повернутий донизу. Потім кілька разів струшують термометр, після чого перевіряють, чи вся ртуть опустилася в резервуар. Якщо вона не опустилася до поділки 34 °С, термометр знову струшують. Потім хворий у положенні сидячи або лежачи дещо піднімає руку. Якщо шкіра під пахвами волога, її витирають рушником, оскільки вологість охолоджує ртуть і показники термометра будуть дещо нижчими. У глибину западини поміщають кінець термометра з резервуаром ртуті. Після цього хворий притуляє зігнуту в ліктьовому суглобі руку до тіла. Ослабленим хворим треба допомагати підняти руку і потім підтримувати її в потрібному положенні. Під час вимірювання температури хворий повинен перебувати в цілковитому спокої, краще в лежачому положенні. Термометр тримають під пахвою 10 хв. Показники термометра заносять у температурний листок, а термометр дезінфікують.
Для дезинфекцїї термометри укладають у лоток, заливають 3% розчином перекису водню на 80 хв, 0,1% розчином зезоксону або 1% розчином хлораміну на 15 хв. Потім їх виймають, насухо витирають і зберігають у сухому вигляді. Можна зберігати термометри в посудині з темного скла з 0,5% розчином хлораміну (на світлі хлорамін втрачає свої властивості), зануривши їх резервуаром униз на 2/3 довжини. На дно посудини кладуть шар вати, щоб не розбити резервуар зі ртуттю.
При вимірюванні температури в прямій кишці хворого вкладають на бік. Витертий термометр вводять за внутрішній сфінктер на глибину 2–3 см. Для полегшення введення нижній кінець термометра змащують вазеліном. Після введення термометра сідниці хворого зближують між собою. Термометр тримають 5 хв. Протипоказане вимірювання температури в прямій кишці при затримці випорожнень, проносах та захворюваннях прямої кишки. Після кожного вимірювання температури в прямій кишці термометр промивають теплою водою і дезінфікують.
Щоб виміряти температуру в ротовій порожнині, резервуар термометра розміщують під язиком аж до корінних зубів а хворий губами притримує корпус термометра.
У дітей температуру тіла вимірюють у паховій складці. Для цього термометр поміщають у пахову складку, а ногу дитини дещо згинають у кульшовому суглобі так, щоб термометр заховався в утвореній складці шкіри. В лікарнях показники температури тіла хворого записують у спеціальний температурний листок, який заводиться на кожного хворого, що поступає в стаціонар. У цьому листку зазначають прізвище, ім’я та по-батькові хворого, номер історії хвороби, номер палати. Крім графічної реєстрації даних вимірювання температури (шкала «То»), у температурному листку графічно, у вигляді кривої, відмічають частоту пульсу (шкала «П»), а у вигляді стовпчиків – рівень систолічного та дїастолічного тиску (шкала «АТ»). У нижній частині температурного листка записують дані підрахунку частоти дихання за І хв, масу тіла, а також кількість випитої за добу рідини і добову кількість виділеної сечі. Дані про випорожнення та санітарну обробку позначають знаком +.
Щоб графічно зобразити дані вимірювання температури, на температурному листку зверху по горизонталі відмічають дату, день хвороби та час вимірювання (ранок – «р», вечір – «в»).
По вертикалі зліва відкладена шкала термометра (шкала «Т°»). Після кожного вимірювання наносять точку синім або чорним кольором на рівні, що відповідає даті, часу вимірювання (ранок або вечір) і показнику температури. Щоб правильно зафіксувати дані вимірювання температури, слід пам’ятати, що «ціна» однієї поділки по шкалі «Т о» становить 0,2 °С. З’єднавши точки лініями, отримують криву, що називається температурною кривою. Остання допомагає в діагностиці ряду захворювань, оскільки при багатьох з них зміни температури мають характерні особливості.
Температура тіла людини – один із головних показників стану її здоров’я, а термометр –обов’язковий атрибут домашньої аптечки. Від правильності його показів залежить оперативність надання медичної допомоги. Серед різноманіття представлених в аптеці моделей – ртутних, електронних, інфрачервоних, базконтактних чи одноразових – необхідно вибрати той, який буде зручний, безпечний і точний. Для швидкого виявлення у великому колективі (поліклініках, дитячих садках) людей з підвищеною температурою тіла користуються термометром «Термотест» або «Темосмужка». Температурні смужки на чоло найчастіше стають в нагоді тоді, коли сім’я перебуває не вдома, а в дорозі або на прогулянці. Час виміру: 10-15 секунди.
«Термотест» або «Темосмужка» являє собою полімерну пластинку, покриту емульсією з рідких кристалів. Для вимірювання температури пластинку прикладають до чола: при температурі 36–37 °С на пластинці зеленим кольором світиться «М» (Могта), а при температурі, вищій від 37 С, – буква «Р» (гарячка). Конкретні цифри підвищення температури визначають медичним термометром. Підвищення температури тіла – гіпертермія – с головною ознакою гарячки (лихоманки). Тривала гарячка свідчить про стійкий вплив на терморегулюючі механізми пірогенних подразників у вигляді мікробів та їх токсинів, продуктів розпаду тканин, а також інших сторонніх для організму речовин. Гарячка спостерігається при інфекційних захворюваннях, абсцесах та інших нагноєннях, сепсисі, ендокардитах, системних захворюваннях крові, гемолітичних кризах, злоякісних новоутвореннях тощо. Важливе значення мас визначення ректальне-шкірної різниці температур (градієнта).З цією метою використовується спеціальний температурний монітор, який дозволяє безперервно вимірювати та записувати ректальну і шкірну температуру, а також градієнт цих температур.
більшення ректальне-шкірного температурного градієнта за рахунок падіння шкірної температури спостерігається при різних варіантах колапсу та шоку, зокрема при кардіогенному шоку у хворих з гострим Інфарктом міокарда. За ступенем підвищення розрізняють таку температуру тіла:1) субфебрильна – від 37 оС до 38 °С; 2) помірна – гарячка від 38 °С до 39 °С; 3) висока гарячка – від 39 °С до 41 °С;
4) надвисока гарячка – понад 41 °С.
Вимірюючи температуру протягом кількох днів, її коливання можна відобразити у вигляді температурної кривої.
Гарячка постійного типу: температура тіла встановлюється на високих цифрах, добові її коливання невеликі (не більше 1 °С).
Гарячка послаблюючого, ремітуючого, типу: висока температура тіла з коливаннями протягом доби від 1 °С до 2 °С без зниження ранкової температури до нормального рівня. Характерна для гнійних інфекцій.
Гарячка переміжного, інтермітуючого, типу (переміжна пропасниця). Спостерігається короткочасне раптове підвищення температур» до 39–40 °С та швидке її зниження до нормального рівня. Повторюється через 1–2–3 дні; характерна для малярії.
Гарячка гектичного типу. Цей тип температурної кривої характеризується дуже великими (до 3°С) коливаннями добової температури тіла з різким падінням до норми чи й нижче. Ці коливання супроводжуються значним потовиділенням і спостерігаються при сепсисі.
Гарячка спотвореного типу: ранкова температура вища від вечірньої. Характерна для туберкульозу, сепсису, бруцельозу.
Хвилеподібна гарячка. Спостерігається хвилеподібна зміна температури – тривалі періоди підвищення температури змінюються періодами нормальної температури тіла. Лихоманка неправильного типу. . Добові коливання різнорідні, різної тривалості. Спостерігається при ревматизмі, дизентерії, грипі, сепсис. Розрізняють три стадії гарячки: підвищення температури, збереження температури на певному рівні і зниження температури.
Стадія підвищення температури тіла найчастіше супроводжується появою остуди внаслідок частого скорочення м’язових груп.
епловіддача при цьому зменшується внаслідок спазму периферичних кровоносних судин, з’являється синюшність шкіри і видимих слизових оболонок, шкіра холодна на дотик, набуває виду «гусячої». Хворі скаржаться на головний біль, погане самопочуття, ниючий біль в усьому тілі. Таких хворих необхідно укласти в ліжко, накрити ватною або вовняною ковдрою, до кінцівок прикласти грілки, дати випити гарячого чаю. У стадії збереження температури на високому рівні посилені тепловіддача і теплопродукція. В цей період шкіра хворого гаряча, червона. Хворі скаржаться на відчуття жару, загальну слабкість, сухість у роті. При значному підвищенні температури у хворих можуть з’являтися сильний головний біль, неспокій, навіть маячіння.
Для полегшення головного болю на лоб кладуть міхур з льодом або холодний компрес (можна додати столову ложку оцту на склянку холодної води). Хворим необхідно давати жарознижувальні препарати: амідопірин у таблетках по 0,5 г 3 рази на день, ацетилсаліцилову кислоту по 0,5 г 3 рази на день після приймання їжі (запивати молоком). Стан хворого з високою температурою тіла часто буває дуже важким, іноді хворий без свідомості. Тому необхідно особливо ретельно спостерігати і доглядати за ним. По можливості біля хворого встановлюють індивідуальний сестринський пост. У цей період можливі порушення серцево-судинної діяльності, функцій органів травлення, сечовиділення тощо. Тому спостереження за пульсом, артеріальним тиском, диханням, фізіологічними відправленнями, станом шкіри тощо є важливими складовими правильного догляду. Прискорення пульсу, дихання, поява ціанозу, холодного поту є важливими ознаками розладу серцевої діяльності та вимагають термінових лікарських маніпуляцій. Для виведення токсичних продуктів хворому дають більше питва: чай з цитриною чи з малиновим варенням, молоко, фруктові соки.
Хворому з гарячкою слід давати їжу, що легко засвоюється (бульйон, молоко, картопляне пюре, сметану, простоквашу, кефір тощо) і вітамінні продукти (фрукти, ягоди). Годувати хворого треба часто, невеликими порціями, більшу частину їжі слід давати зранку і вдень, коли температура тіла не така висока, як увечері.
Після прийому їжі хворий повинен прополоскати рот перевареною водою. Слизову оболонку рота, язика, ясен, щік протирають зволоженою ватою, язик очищають від нальоту. Якщо на губах утворилися тріщини, їх змащують вазеліновою олією, 20% розчином бури в гліцерині або дитячим кремом.
Треба стежити за чистотою тіла хворого, своєчасно міняти білизну, особливо після потіння. Особи, що доглядають за хворим, повинні стежити, щоб він тривалий час не залишався в одному і тому ж лежачому положенні, особливо на спині. Хворого потрібно повертати на боки, надавати напівсидячого положення. Особливо це стосується літніх людей. Цим запобігають розвитку запалення легень, а також появі пролежнів чи опрілостей. Провітрюючи палату, не можна робити протягів, хворого треба вкривати ковдрою, а голову прикривати рушником. Протягом усього гарячкового періоду хворий має дотримуватись суворого постільного режиму.
У стадії зниження температури різко підвищується віддача організмом тепла, а теплоутворення зменшується. В цей період часто посилюється потовиділення.
ІІІ стадія гарячки
• Перебіг періоду зниження температури тіла буває різний.
• Повільне зниження температури впродовж декількох днів називається лізисом.
• Швидке, на протязі однієї доби (часто за 5-8 год), зниження температури з високих величин до нормальних і навіть субнормальних називається кризою.
• Критичне зниження температури може супроводжуватися гострою судинною недостатністю, що проявляється:
• надмірним потовиділенням, блідістю шкіри іноді з ціанозом,
• зниженням артеріального тиску, почастішанням пульсу і зменшенням його наповнення, аж до появи ниткоподібного.
• Кінцівки стають холодними на дотик, шкіра покривається липким, холодним потом.
• При літичному зниженні температури тіла хворий відчуває загальну слабкість. Після того як температура знизилась він звичайно засинає.
• Догляд: при критичному зниженні температури тіла хворого медична сестра контролює властивості пульсу і величину артеріального тиску.
• За необхідності слід застосовувати засоби інтенсивної терапії, зокрема невідкладне введення судинних засобів (мезатон, кофеїн, адреналіну гідрохлорид).
• Пацієнтові кладуть грілки до ніг, з-під голови забирають подушку або піднімають нижній кінець ліжка, дають пити гарячий чай чи каву.
• При надмірному потовиділенні хворого витирають, змінюють натільну і постільну білизну. На ніч залишають декілька запасних пар білизни для заміни мокрої.
Уже в перші години після появи ознак захворювання (головний біль, ломота в усьому тілі, нежить, кашель) треба покласти дитину в ліжко, ізолювати від інших членів сім’ї, виділити окремий посуд.
Основним завданням при лікуванні хворих на грип є підтримання загальної опірності організму.
Пульс — періодичні поштовхоподібні коливання стінок кровоносних судин, пов’язані із змінами їх кровонаповнення і тиску в них крові протягом одного серцевого циклу. Характер пульсу залежить від діяльності серця і стану артерій. Він змінюється також при психічному збудженні, фізичній роботі, коливаннях навколишньої температури, при дії уведених лікарських препаратів, алкоголю.
Розрізняють пульс: — артеріальний; — венозний; — капілярний.
Досліджують основні ознаки пульсу — частоту, ритм, наповнення, напруження. Ритм пульсу оцінюють за регулярністю появи пульсових хвиль. Якщо вони з’являються через однакові проміжки часу, то ритм вважають правильним (ритмічний пульс). При різних інтервалах між пульсовими хвилями ритм пульсу називають неправильним (аритмія).
Ми розглянемо декілька захворювань які супроводжуються нправильним пульсом.
Аритмія найчастіше є проявом захворювання серцевого м’яза, провідної системи серця, порушення нервової регуляції.
Екстрасистолічна аритмія — між двома черговими скороченнями серця виникає додаткова систола (екстрасистола). Пауза, що виникає за екстрасистолою, називається компенсаторною паузою і є значно довшою від звичайної. Екстрасистоли можуть бути поодинокими або груповими. При деяких захворюваннях виникають напади екстрасистолічної тахікардії, що тривають від кількох секунд до кількох днів. Ці напади називаються пароксизмальною тахікардією.
Миготлива аритмія– характеризується відсутністю якоїсь закономірності ритму і наповнення пульсу. Дана аритмія є наслідком тяжкого пошкодження міокарда (вана серця, атеросклероз, гіпертиреоз). Дуже часто при миготливій аритмії розвивається так званий дефіцит пульсу, при якому не всі серцеві скорочення виштовхують в артерії достатню кількість крові. Деякі скорочення є настільки слабкими, що пульсова хвиля не досягає периферичних артерій і не визначається при пальпації.
Дефіцит пульсу – коли кількість пульсових хвиль стає меншою, ніж частота серцевих скорочень. Тому недостатньо порахувати пульс на променевій артерії, а бов’язково треба порахувати кількість серцевих скорочень. Різниця цих двох показників і визначає дефіцит пульсу.
Переміжний пульс – чергування слабких та сильних пульсових хвиль, ознака важкого ушкодження серцово-судинної системи.
Частота пульсу – це кількість пульсових хвиль за 1 хв. У здорової людини кількість пульсових хвиль відповідає кількості серцевих скорочень і дорівнює 60-80 ударів за 1 хв. Частоту серцевих скорочень понад 80 називають тахікардією, а частоту серцевих скорочень менше ніж 60 ударів за 1 хв – брадикардією. Поява тахікардії, брадикардії і аритмії вимагає уважного спостереження за хворим, особливо якщо ці ознаки з’являються у хворого вперше.
ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ВЕЛИЧИНУ ПУЛЬСУ
У фізіологічних умовах частота пульсу залежить від багатьох чинників: від віку (найчастіший пульс у перші роки життя); фізичної роботи, під час якої пільс прискорюється; від статі (у жінок пульс на 5-10 ударів за хвилину частіший, ніж у чоловіків); від впливу емоцій (при страху, гніві пульс частішає); від тренованості (у тренованому серці пульс буває нечастим). Причиною почащеного пульсу може бути підвищення температури тіла. При гарячці підвищення температури тіла на 1°С викликає почастішання пульсу на 8-10 ударів за 1 хв.
Напруження пульсу називають ступінь опору артерії натиску пальця. Його визначає сила, з якою потрібно притиснути стінку артерії, шоб припинити пульсацію.
Ступінь напруження пульсу залежить від рівня артеріального тиску: при його підвищенні пульс стає твердим або напруженим (судину здавити важко), при зниженні – м’яким (при зниженні артеріального тиску достатньо легко натиснути на артерію, як пульс зникає). Наповненням пульсу називають ступінь наповнення кров’ю артерії під час систоли серця. Воно залежить від величини серцевого викиду, тобто від кількості крові, яку викидає серце в судини під час свого скорочення. При доброму наповненні відчуваємо під пальцями високу пульсову хвилю, а при поганому малі пульсові хвилі.
Ниткоподібний пульс – частий, ледве відчутний пульс.
ВИМІРЮВАННЯ ПУЛЬСУ.
З діагностичною метою пульс досліджують на сонній скроневій, підключичній, променевій, підколінній, задній великогомілковій артеріях. Найпростішим методом дослідження пульсу є обмацування у ділянках, де артерії розміщені ближче до поверхні тіла. Звичайно місця дослідження пульсу є одночасно точками перетиснення артерій для зупинки артеріальної кровотечі внаслідок прилягання артеріальних судин до кісток у цих місцях.
Найлегше досліджувати пульс на променевій артерії, яка розміщена поверхнево і легко пальпується між шилоподібним відростком променевої кістки і сухожиллям внутрішнього променевого м’яза. Досліджуючи пульс на променевій артерії, долоню розміщують вище від променево зап’ясткового суглоба таким чином, щоб великий палець знаходився на тильній поверхні передпліччя, а решта пальців – на променевій артерії біля основи першого пальця хворого. Дослідження пульсу починають на обох руках. Пульс на правій руці досліджують лівою і навпаки. Пальпацію пульсу проводять другим, третім і четвертим пальцями, якими помірно притискують артерію до внутрішнього боку променевої кістки. Для їх визначення підраховують кількість пульсових хвиль за 30 с і отриману величину множать на 2. При неправильному ритмі підрахунок ведуть протягом 1 хв.
Артеріальний тиск: 120 на 60 — норма або відхилення?
Для початку зазначимо, що артеріальний тиск — це внутрішній тиск кровоносних судин. Нормою є тиск 120 на 80, але не у всіх і не завжди. Він може змінюватися з часом, залежатиме від певного стану організму, знаходитися в прямому зв’язку з різними захворюваннями. Наприклад, з віком організм зношується, і незначне підвищення для людини років сорока вже не відхилення, а норма. А ось для жінки в стані вагітності не рідкість тиск 120 на 70 і навіть того нижче — тиск 120 на 65, і нічого страшного в цьому немає, якщо інші показники не виходять за рамки дозволеного в такий період. Набагато небезпечніше для майбутньої мами і її плоду підвищений тиск. Хоча таке відхилення від норми небезпечно не тільки для вагітних, але і для будь-якої людини в будь-якому віці і стані здоров’я.
Для вимірювання тиску людство придумало хитрий прилад — тонометр. Сьогодні його вільно можна купити в будь-якій аптеці, та й за ціною він доступний для кожного. У продажу можна знайти десятки різних моделей, від звичайних ручних до ультрасучасних автоматів.
Верхній тиск називається систолічним, він показує рівень в момент найбільшого скорочення серця. А нижній тиск — діастолічний, відповідно, фіксує максимальне розслаблення життєво важливого органу людини. За правилами два ці показника пишуться через дріб.
Що ж може вплинути як на підвищення, так і на пониження тиску? Це можуть бути зовнішні і внутрішні фактори: час доби, фізичне навантаження, психологічний стан, важка їжа, стимулюючі речовини і медикаменти, і, врешті-решт, просто спадковість. При цьому в нічний час доби організм відпочиває і тому показники нижчі, ніж в денний час. А ось активний спосіб життя, значні фізичні навантаження на організм, перевтома — все веде до підвищення. Ну, і, природно, ні в якому разі не можна нервувати — наслідки можуть бути важкими. При прийомі же таблеток необхідно спочатку ознайомитися з протипоказаннями та можливими наслідками прийому препарату. А ось, скажімо, кава і міцний чай взагалі не можна пити гіпертонікам, це лише посилить і без того нелегку ситуацію. Тиск 120 на 60 може виникнути в результаті психічних і розумових навантажень, неповноцінного харчування, акліматизації, депресивного стану і спадковості. У результаті людина відчує млявість, погіршиться пам’ять, будуть переслідувати постійні запаморочення, задишка і пітливість, навіть підвищена метеочутливість. Як результат всього вищепереліченого — знизиться працездатність організму і якість життя людини. Ось яку величезну роль відіграє такий важливий показник!
Дихання — це сукупність складних процесів, внаслідок яких відбувається споживання організмом кисню і виділення вуглекислого газу.
Розрізняють зовнішнє та внутрішнє (тканинне) дихання. Зовнішнє дихання — це обмін повітря між зовнішнім середовищем та легеневими альвеолами.
Внутрішнє дихання — це споживання клітинами кисню і виділення ними вуглекислого газу. Задоволення потреби організму в зростаючій кількості кисню в зв’язку із збільшенням енергетичного обміну під час праці і виведенні з нього надлишку вуглекислоти забезпечується за рахунок відповідного пристосування до роботи дихальної системи.
Збільшення газообміну стає можливим завдяки зростанню таких показників роботи дихальної системи, як частота і глибина дихальних рухів, легенева вентиляція, коефіцієнт використання кисню.
Легенева вентиляція — це кількість повітря, яке проходить через легені за одиницю часу (одну хвилину). Вона залежить від частоти дихань та об’єму одного вдиху (кількість повітря, яку людина вдихає).
Дихальний об’єм у стані спокою становить 300…500 мл, а частота дихань — 12…18 за одну хвилину. Таким чином, легенева вентиляція, або хвилинний об’єм дихання, дорівнює 5—8 л повітря. Під час роботи хвилинний об’єм дихання збільшується за рахунок зростання частоти дихань і збільшення дихального об’єму. Останній збільшується за рахунок резервного об’єму вдиху, тобто максимальної кількості повітря, яку можна вдихнути після спокійного вдиху. Резервний об’єм вдиху становить 1500…2000 мл. Можливості збільшення дихального об’єму залежать від життєвої ємкості легень. Остання характеризується максимальною кількістю повітря, яку можна видихнути після максимального вдиху. Життєва ємкість легень у молодих чоловіків становить 3,5…4,8 л, у жінок — 3…3,5 л. У тренованих людей ці показники значно вищі — 5…7 л. Під час м’язової діяльності глибина дихання, як правило, не перевищує 30—40% життєвої ємкості легень. Під час інтенсивної м’язової роботи збільшується коефіцієнт використання кисню до 4—8% проти 3—4% в стані спокою. При локальних роботах цього не спостерігається. Залежно від важкості роботи споживання кисню може зрости до 1…3 л/хв проти 150…300 мл/хв у стані спокою.
Можливі також зміни ритму дихання в процесі праці. Так, максимальні короткочасні зусилля виконуються за затримки дихання. При виконанні легких робіт цього не спостерігається, за винятком випадків, коли робота особливо точна, складна і відповідальна. Аналогічні процеси мають місце при виконанні розумової роботи, яка вимагає напруженої уваги.
Якщо робота дуже важка для людини, то може настати розлад у диханні, який суб’єктивно сприймається як задишка, порушення ритмів дихальних рухів. Як правило, такі явища спостерігаються у людей з
низьким рівнем працездатності, що вказує на необхідність професійного добору для таких робіт за показниками м’язової сили і витривалості.
Залежно від об’єму легеневої вентиляції і споживання кисню за одну хвилину в процесі праці виділяють шість груп робіт за рівнем
ВАЖКІСТЬ РОБІТ ЗА ПОКАЗНИКОМ ЛЕГЕНЕВОЇ
ВЕНТИЛЯЦІЇ І СПОЖИВАННЯ КИСНЮ
Слід зазначити, що роботи однієї групи важкості можуть по-різному впливати на організм різних працівників. Це зумовлюється різними індивідуальними значеннями показника максимального споживання кисню (МСК). Оскільки можливості дихальної системи не безмежні, то для кожної людини існує індивідуальна межа, понад яку споживання кисню неможливе. Найбільша кількість кисню, яку організм може спожити за одну хвилину при максимально важкій роботі, називається максимальним споживанням кисню. Розмір МСК є показником аеробної продуктивності організму і характеризує його здатність використовувати енергію на м’язову роботу за рахунок аеробних процесів. Рівень МСК залежить від фізичного розвитку, віку, статі працівника і становить 2…4 л/хв. У спортсменів він може становити 7 л/хв.
Виконувати роботу з витратами на рівні МСК можна лише декілька хвилин. Тривала робота протягом робочої зміни може виконуватися з витратами на рівні 25—30% МСК. Отже, для людини, показник МСК якого становить 2,5 л/хв, робота, що вимагає споживання 1 л кисню за хвилину, буде такою ж важкою, як робота з рівнем споживання кисню 1,6 л/хв для людини, МСК якого становить 4 л/хв.
Це означає, що частина людей справляється з важкими роботами, а для інших вони є надмірно важкими або виснажливими.
Для виконання будь-якої роботи необхідна певна кількість кисню, яка називається кисневим запитом. Розрізняють сумарний і хвилинний кисневий запит. Сумарний кисневий запит — це кількість кисню, яка необхідна для виконання всієї роботи. Хвилинний кисневий запит — це кількість кисню, яка необхідна для виконання цієї роботи протягом однієї хвилини. У деяких випадках фактичне споживання кисню може відставати від потреби організму. Значить, організм змушений працювати в анаеробних умовах. Робота буде тривати доти, поки не виснажаться енергетичні ресурси. При цьому нагромадження молочної кислоти може значно перевищувати норму, а ресинтез АТФ не зможе здійснюватися. Для ліквідації молочної кислоти потрібен кисень. Кількість кисню, яка необхідна для окислення продуктів обміну, що утворилися під час роботи, називається кисневим боргом. Іншими словами, кисневий борг — це різниця між сумарним кисневим запитом і кількістю кисню, який фактично споживається під час роботи. Величина максимально можливого кисневого боргу характеризує анаеробну продуктивність організму. У більшості людей вона становить 4…10 л, у спортсменів — 15…22 л.
Ліквідація кисневого боргу відбувається після закінчення роботи. Це стосується надзвичайно важких робіт, тривалість яких незначна.
Для більшості робіт характерне пропорційне збільшення газообміну щодо механічної роботи. При цьому певне нагромадження продуктів розпаду на початку роботи може бути окислене у процесі роботи. Роботу, при якій потреба в кисні задовольняється повністю, називають роботою у стійкому стані. Це означає, що її можна виконувати без відпочинку протягом однієї-двох годин. Якщо ж споживання кисню досягло певного постійного рівня, який, проте, не забезпечує потреб організму і в ньому нагромаджуються продукти розпаду, то необхідно знизити темп роботи або організувати перерву для відпочинку.
ФУНКЦІОНАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ.
Спірометрі́я (лат. spiro — дую, дихаю, грец. – вимірюю) — визначення життєвого об’єму легень за допомогою спірометра. Спірометрію застосовують при профілактичних дослідженнях і з метою діагностики захворювань легень і серцево-судинної системи.
Граничні норми і градації відхилення від норми показників дихання
Застосування.
Оцінка об’єктивного впливу захворювань на функціональний стан легень
дослідження ризику розвитку захворювання (у курців, працівників шкідливих галузей, при роботі з певними типами навантажень) встановлення оперативного ризику оцінка прогнозу захворювання оцінка загального стану здоров’я, де спірометрія може бути одним з показників діагностика астми.
Спірометр.
Визначення ряду функціональних показників дихальної системи методом спірометрії здійснюється за допомогою спеціальних приладів – спірометрів (повітряних або водних). Перші спірометри, вимірювали об’єм легенів з використанням закритого контура. Пацієнт в положенні сидячи дихає в камеру, яка є рухливим циліндром, зануреним в ємність з водою. Зміни об’єму легенів реєструються як по зміні об’єму циліндра, сполученого з відкаліброваним барабаном, що обертається. У прикладі, представленому на малюнку зліва, вдих реєструється відхиленням запису на барабані догори, а видих – донизу.
Більшість спірометрів записують аналогічну діаграму, як в описаному вище спірометрі, яку називають спірограмою. Сучасні спірометри стали портативними і зручними.
Процедура
Дослідження проводиться в положенні хворого сидячи. Висота ротової трубки або висота сидіння регулюються так, щоб обстежуваному не доводилося нахиляти голову або надмірно витягати шию. Слід уникати нахилів тулуба вперед при виконанні видиху. Одяг не повинен утрудняти екскурсії грудної клітки. Оскільки вимірювання засновані на аналізі ротового потоку повітря, необхідне використання носового затискача та контроль за тим, щоб губи обстежуваного щільно охоплювали спеціальний загубник і не було витоку повітря повз загубника протягом всього дослідження. Якщо у хворого є зубні протези, то перед дослідженням їх не можна знімати, оскільки вони є опорою для губ і щік і тим самим перешкоджають витоку повітря. Перед кожним дослідженням пацієнта детально інструктують, а у ряді випадків наочно демонструють процедуру виконання даного тесту.
Параметри.
Метод дозволяє визначити цілий ряд функціональних показників дихальної системи, такі як:
Життєва ємність легенів (ЖЄЛ, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт здатний видихнути після максимального вдиху.
Якщо після посиленого видиху вдихнути повітря на повні груди, а потім видихнути в трубку приладу — спірометра, його показники будуть відповідати життєвій ємності легенів (ЖЄЛ). Після видиху в легенях залишається невеликий об’єм повітря, що разом із ЖЄЛ утворює загальну ємність легенів. У здорових людей ЖЄЛ становить 75% від загальної ємності, а 25% — це резервний об’єм легенів, у межах якого людина може змінювати глибину свого подиху. Коли дихання спокійне, використовується невелика частина ЖЄЛ — так званий дихальний об’єм.
Він становить 300-500см3. Під час фізичного навантаження дихальний об’єм збільшується за рахунок використання резервів вдиху й видиху. Величина ЖЄЛ залежить від віку, статі й у середньому становить 3,5л, а у тренованих спортсменів — 5 л. Цей показник характеризує здоров’я людини. Його використовують для оцінки функції дихання в людей із легеневими захворюваннями, спортсменів тощо.
Дихальний об’єм (ДО, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт вдихає і видихає з кожним диханням.
Резервний об’єм вдиху або об’єм додаткового вдиху (РОвд, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт може додатково вдихнути після спокійного вдиху.
Резервний об’єм видиху або об’єм додаткового видиху (залишковий об’єм) (РОвид, в л.) — кількість повітря, яку пацієнт може додатково видихнути після спокійного видиху.
Максимальна вентиляція легенів (МВЛ, в л/хв) — кількість повітря, яка може пройти через дихальну систему за одну хвилину при максимально частому і максимально глибокому диханні.
Визначення ЖЄЛ з складовими її обсягами – дихальним резервом вдиху і резервом видиху – проводиться за допомогою портативного сухого спірометра наступним чином. Перед початком дослідження обертанням поворотною шкали спирометра стрілку установлівают на нульову поділку. Обстежуваний дихає спокійно без зусиль (ніс закритий затиском), як йому зручно, після 3 – 4 спокійних дихальних циклів йому пропонують зробити максимально глибокий вдих, потім підносять прилад до рота і виробляють через нього видих. Перед початком дослідження необхідно попередити випробуваного, що при максимальному вдиху слід вдихнути найбільшу кількість повітря, а при видиху – повільно видихнути все повітря з легенів. По закінченні видиху зчитують показання отриманих даних. Якщо ЖЄЛ виявилося більше максимальної позначки шкали спірометра, то величину, що перевищує 6500 см3 приплюсовують до неї. Проба повторюється 3 рази, з перервою 1 – 2 хвилини. За величину ЖЄЛ приймається максимальне її значення.
Антропометричні виміри грудної клітки.
Для оцінки фізичного розвитку людини, особливо дитини, велике значення має вимірювання окружності грудної клітки. Для цього користуються сантиметровою стрічкою, яку дітям після двох років і чоловікам накладають так, щоб ззаду вона проходила під кутом лопаток, а спереду по VI ребру (під сосками у чоловіків). Жінкам з нормально розвиненими молочними залозами накладають міру стрічку ззаду під кутами лопаток, спереду на рівні сосків під молочними залозами (на рівні IV ребра). Вимірювання проводять при рівному диханні в момент максимального видиху; руки повинні бути опущені. Окружність грудної клітки дорослої людини в такому стані дорівнює 82 сантиметрів.
Максимальна екскурсія грудної клітки становить 7-8 сантиметрів. Середня дихальна екскурія при нормальному вдиху і видиху дорівнює 2-3 см (орієнтовні середні дані). Окружність грудної клітки дорівнює приблизно половині зросту.
Передньо-задній (груднинно-хребтовий) діаметр на рівні ручки груднини дорівнює в середньому 16 см, на рівні нижнього краю тіла груднини – 19 сантиметрів. Поперечний діаметр на рівні сосків становить 26 сантиметрів. Відстань між XII ребром і гребенем клубової кістки при нормальній грудній клітці дорівнює 4-6 сантиметрів. У жінок усі розміри бувають трохи менші.
Окружність грудної клітки дітям до двох років вимірюють у лежачому стані. Стрічку підводять під кутом лопаток, а спереду – під соски. Вона повинна щільно прилягати до тіла дитини, але не сильно стискати грудну клітку. Руки повинні бути опущені. У перший рік життя окружність грудної клітки дитини дорівнює 45-48 см, на другому році – 45-51 сантиметрів. Дітям, старшим від двох років, окружність грудної клітки вимірюють стоячи, як дорослим. На третьому році життя вона становить 49-53 сантиметрів.
