ТЕМА: Структура особистості

1. Структура особистості.

2. Типи особистості.

3. Методи впливу на свідомість особистості.

4. Формування творчої особистості майбутнього спеціаліста.

5. Роль педагога у формуванні творчої особистості майбутнього спеціаліста.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

3. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. – 2-ге вид., виправ., доп. – Київ : Академвидав, 2006. – 520 с

4. Лазарчук Л.Ю.Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять/ Л.Ю.Лазарчук, І.З.Майданюк.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.- 550 с.

5. Подласий І. П. Педагогика. Новий курс. Учебник для студентов педвузов. В двух кн. – М. 1999г.

6. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2005. — 360 с. (Альма-матер)/

7.http://www.readbookz.com/books/172.html

 

1. Структура особистості. Типи особистості.

Кожній дитині притаманні самобутні й неповторні риси та якості: індивідуальні властивості нервової системи, темперамент, інтереси, здібності, особливості мислення, уяви, пам’яті, емоцій, вольових дій, життєвий досвід, активність, темп роботи, швидкість засвоєння навичок тощо. Тому всередині кожної вікової групи існують індивідуальні відмінності, що залежать від природних задатків, умов життя і виховання дитини.

Індивідуальні відмінності — психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої.

Формуються вони протягом життя людини, в процесі її діяльності й виховання. Але є й вроджені особливості, до яких належать типологічні риси вищої нервової діяльності, що є фізіологічною основою темпераментів.

Темперамент (від лат. „темперо” – зміщую в належному співвідношенні) – сукупність найбільш стійких індивідуально-психічних особливостей людини, які виявляються в динаміці її поведінки та діяльності.

Термін „темперамент” запропонований давньогрецьким лікарем Гіппократом (460-377 рр. до н.е.) в 5 ст. до н.е. Він описав основні тими темпераменту, дав їм характеристику, проте віз зв’язував темперамент не з властивостями нервової системи, а з співвідношенням різних „соків” в організмі – крові, слизі і жовчі.

переважає кров („сангіус”) – сангвінік;

переважає слизь („флегма”) – флегматик;

переважає жовч („холе”) – холерик;

переважає чорна жовч („мелан холе”) – меланхолік.

„Те, що змітає на своєму шляху холерик, обминає сангвінік, не бачить флегматик, стає великою бідою для меланхоліка”

Гіппократ

Вивчення фізіологічних основ темпераменту, яке було розпочато у ХХ ст. І.П. Павловим, дало можливість встановити: в основі темпераменту лежать властивості нервової системи:

Співвідношення сили нервової системи (сила збудження і гальмування), її рухливості (зміни швидкості процесів збудження і гальмування), і рівноваги процесів збудження і гальмування.

Саме це співвідношення властивостей нервової системи створює 4 основні типи темпераменту:сангвінік (сильний, врівноважений, рухливий), холерик (сильний, неврівноважений), флегматик (сильний, врівноважений, інертний), меланхолік (слабкий, гальмівний).

Дітей із сангвінічним темпераментом характеризують легка збудливість почуттів, які не дуже міцні, але відносно стійкі. Вони енергійні, активні, довго не витримують одноманітної діяльності, здебільшого не сором’язливі, але стримані. Легко спілкуються, користуються повагою ровесників, не схильні ображатись, беруть участь у громадській роботі класу і школи. За сприятливих умов виховання ростуть спокійними, вміру рухливими, адекватно реагують на зміну обставин, за несприятливих — виявляють байдужість, безвідповідальність, несамокритичність. Правила поведінки й уміння ними керуватися засвоюють легко, але без систематичних вправ швидко втрачають. Завдяки рухливості легко піддаються як позитивному, так і негативному впливу. На зауваження дорослих реагують спокійно, не опираючись.

Діти холеричного темпераменту характеризуються легкою збудливістю почуттів, силою й стійкістю їх у часі. Поведінка їх енергійна й різка. Вони бурхливо реагують на подразники, їм важко переключатися на спокійнішу справу. У колективі прагнуть самостверджуватись, люблять організовувати ігри, охоче залучаються до різних видів діяльності. За правильних умов виховання виявляють активність, наполегливість у роботі, за неправильних — стають неслухняними, запальними, образливими. Покарання, зауваження дорослих діють на них негативно, збуджують, роблять їх грубими, викликають намагання вчинити «на зло». У спілкуванні з такими дітьми потрібно зважати на їхні особливості, бути спокійним, доброзичливим, але вимогливим ставленням формувати стриманість.

У дітей флегматичного темпераменту почуття важко збуджувані, проте тривалі й стійкі. Флегматик повільний, неохоче спілкується, часто нехтує тим, що вимагає швидкості, зайвих рухів. Він уникає доручень, але отримавши їх, виконує з бажанням, хоч і не поспішаючи, дотримується порядку, організованості. Ухиляється від конфліктів, його важко образити, але, вступаючи в конфлікт, глибоко переживає, хоч зовні не демонструє цього. Щоб посилити активність флегматиків, їх слід залучати до ігор, спорту. За сприятливих виховних умов вони виростають вдумливими, слухняними, організованими людьми, які добре сприймають зауваження дорослих, виправляють помилки; за несприятливих — лінивими, байдужими, апатичними, пасивними.

Діти з меланхолічним темпераментом надзвичайно чутливі. Почуття, що легко виникають у них, є міцними й стійкими у часі. Вони сором’язливі, малоактивні, важко пристосовуються до нових обставин, відзначаються хворобливою вразливістю, швидкою втомлюваністю, невпевненістю у своїх силах, поганим настроєм, острахом перед труднощами. Меланхоліки скаржаться на ровесників, бояться образ, часто плачуть, намагаються гратися самостійно. Побоюючись труднощів, будучи невпевненими у своїх силах, вони губляться при опитуванні, виконанні контрольних робіт, хоч мають знання. Чуйне ставлення учителів, батьків до таких учнів, підбадьорювання, доброзичлива і своєчасна допомога сприяють створенню життєрадісного настрою, зміцнюють волю, прагнення до успіху.

Властивості типу нервової системи, які відображаються у темпераменті, позначаються на динамічній характеристиці виявлення здібностей.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

Кожній людині притаманні загальні здібності, які виявляються в усіх видах діяльності (розумові здібності, пам’ять, увага) і спеціальні (музичний слух, творча уява тощо). Для успішної життєдіяльності важливе оптимальне поєднання загальних і спеціальних здібностей. Маючи певну залежність від природи, вони є набутими феноменами. Визначальними для їх розвитку є умови життя, взаємини людини з оточуючим середовищем.

До внутрішніх факторів, які зумовлюють індивідуальні відмінності в розумових здібностях, належать особливості співвідношення двох сигнальних систем. Російський фізіолог Іван Павлов (1849—1936) зазначав, що люди розрізняються характером свого мислення, переважанням або поєднанням певних ознак і властивостей мислительної діяльності (конкретність, логічність, образність та ін.). За індивідуальними особливостями вищої нервової діяльності він виділяв кілька типів людей:

— мислительний тип, в якого переважає друга сигнальна система;

— художній тип, в якого переважає перша сигнальна система;

— середній тип, в якого обидві системи співвідносяться в діяльності приблизно однаково.

Ці «спеціальні людські» типи зумовлюють певну спрямованість розумової активності, помітно позначаються на специфіці її саморегуляції.

У процесі навчання і виховання, під впливом конкретних умов життя і в зв’язку з особливостями вищої нервової діяльності людини формуються позитивні або негативні індивідуальні риси та якості пізнавальних процесів, почуттів, волі, спрямованості особистості, її характеру. Вони позначаються на успіхах у навчанні, поведінці особистості в колективі.

Тому в процесі навчання і виховання потрібно зважати на індивідуальні особливості емоціонально-вольової сфери учнів, тактовно, але послідовно й неухильно, долати негативні вияви їх почуттів і поведінки.

Результативність навчально-виховного процесу значною мірою залежить від врахування індивідуальних особливостей характеру кожного учня.

Характер — сукупність стійких психічних властивостей людини, які виявляються у її поведінці й діяльності.

Він є стрижнем особистості, одним із важливих показників її індивідуальності. Залежно від обставин властивості характеру виявляються по-різному, інколи можуть бути непомітними чи змінюватися. Але для зміни психічного складу особистості потрібний тривалий час, систематичний виховний вплив, створення умов, які б унеможливили прояви небажаних рис характеру. Головне і вирішальне значення у перевихованні характеру має діяльність самої особистості, внаслідок чого у неї формуються якісно нові звички. А для цього необхідно виховувати в учнів тверде прагнення до самовиховання.

Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні — це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних їх особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних можливостей, активності, схильностей і обдаровань кожного учня. Такого підходу потребують насамперед діти, які виявляють неадекватну поведінку, обмежені, нерозвинені здібності, мають чітко виражені відхилення в розвитку.

Структура особистості (Асмолов):

Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями, людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо).

Компоненти структури особистості

Коротка назва підструктури.	До даної підструктури відносяться	Співвідношення біологічного і соціального
Підструктура спрямованості	Переконання, світогляд, особистісні змісти, інтереси	Соціальний рівень (біологічного майже немає)
Підструктура досвіду	Уміння, знання навички, звички	Соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, чим біологічного)
Підструктура форм відображення	Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам’яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття)	Биосоциальный рівень (біологічного більше, ніж соціального)
Підструктура біологічних, конституціональних властивостей	Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів порушення і гальмування і т.п.; полові, вікові властивості	Біологічний рівень (соціальне практично отсутствует)

Ієрархічна структура особистості (по К.К. Платонову)

Процес формування особистості і його значення для суспільного життя (виноситься на самостійну позааудиторну роботу).

 

2. Типи особистостей.

Класифікація типів особистостей

(Московський інститут соціальних досліджень):

1. Мислительно-інтуїтивний тип

2. Інтуїтивно-мислительний тип.

3. Емоційно-інтуїтивний тип.

4. Інтуїтивно-емоційний тип.

5. Мислительно-розсудливий тип.

6. Розсудливо-мислительский тип.

7. Емоційно-розсудливий тип.

8. Розсудливо-емоційний тип.

Мислительно-інтуїтивний тип. У такої особистості переважає теоретичне мислення. Людина даного типу належить до екстравертів, за темпераментом це частіше сангвінік, іноді – флегматик. Емоційно стійкий. Довкілля сприймає стримано. Теоретичне мислення у нього поєднується з хорошою інтуїцією. Рішення приймає спокійно, враховуючи на досвіді. Цей тип особистості добре зарекомендував себе у сфері наукових досліджень, а також виконуючи ту діяльність, що потребує витримки у складних ситуаціях.

Інтуїтивно-мислительний тип. У такої особистості домінує інтуїтивне мислення. Вона має сильну неврівноважену нервову систему. Темперамент холеричний, екстраверт. Характерною особливістю даного типу особистості є генерація ідей, що базуються на інтуїтивних передбаченнях.

Емоційно-інтуїтивний тип. Визначальною рисою таких особистостей є емоційність, що підсвідомо базується на інтуїтивному мисленні. За темпераментом це холерики з дуже неврівноваженою нервовою системою, екстраверти. їх поведінка характеризується емоційним забарвленням із раптовими кризами. Вони легко переходять від радості до печалі, переживання у них короткочасні. Особистості такого типу можуть бути інтровертами з темпераментом меланхоліка, іноді – холерика. Мислення – предметно-образне, добре розвинута спостережливість, аналіз ситуації.

Інтуїтивно-емоційний тип. Переважає інтуїтивне мислення. Субдомінанта -емоційність. За темпераментом – сангвінік, іноді – холерик, має сильний тип нервової системи. Вивести із рівноваги таку людину складно. Характер сильний. Оптимізм допомагає перемагати життєві і службові труднощі. Людина такого типу має творчу уяву, хорошу пам’ять.

Мислительно-розсудливий тип. Домінанта-теоретичне мислення. Поєднання якостей сангвініка з екстравертністю і сильною нервовою системою дозволяє такій особистості заглиблюватися у свої думки. Вчинки її обдумані і розсудливі.

Розсудливо-мислительний тип. Переважає практичне мислення. Субдомінанта – теоретичне мислення. Екстраверт. Сангвінік з урівноваженою нервовою системою. Емоційно стійкий. Екстремальні ситуації сприймає спокійно, сміливо мобілізує своє практичне мислення, знання, досвід.

Емоційно-розсудливий тип. Основна якість такої особистості – емоційність, що ґрунтується на практичному мисленні. Екстраверт із сильним типом нервової системи, за темпераментом – сангвінік. Володіє широкою гамою нестабільних емоційних переживань. Люди такого типу розсудливі, чутливі, схильні до емпатії.

Серед емоційно-розсудливих осіб зустрічаються й інтроверти. Тоді за темпераментом це меланхоліки або флегматики. Емоційні переживання таких людей тривалі. Мислення— розсудливе, мова спокійна.

Розсудливо-емоційний тип. Домінанта – практичне мислення. Субдомінанта -емоційність. Екстраверт, за темпераментом – сангвінік. У житті, службовій діяльності -практичний. У молоді роки – емоційний. З віком емоційність поступається місцем розсудливості та витримці. Мислення предметне і образне. Потяг до прикладних видів мистецтв, ручної праці. Американський вчений Дж.Ллойд цікаво описав типи особистостей, враховуючи з групування конкретних рис, які проявляються в сукупності і одночасно, тобто мова йде про суб’єктивні аномалії.

Практично для медичного працівника важливо знати патологічні зміни характеру.

Найбільш яскраво виражені патологічні зміни при психопатіях.

Під психопатіями розуміють такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, в сім’ї (сварки, чвари, іноді і бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації”.

У виникненні психопатій характеру важливу роль відіграють несприятливі спадкові задатки і особливо умови виховання в дитячих установах, сім‘ї, школі.

Виділяють 4 форми психопатії:

1) Істерична психопатія.

Характерні: егоцентризм, брехливість, вередливість. Намагаються здобути визнання оточуючих, справити на них враження. Часто завищена самооцінка. Негативні якості нерідко є наслідком неправильного ставлення оточуючих і особливо батьків, які схильні задовольняти будь-які, у тому числі невиправдані бажання дітей. саме ця категорія психопатів часто стає ініціатором конфлікту в колективі, сім’ї.

2) Циклоїдна психопатія.

Характеризується частою зміною полярних емоційних станів. Ці особи або перебувають в зниженому настрої, все бачуть в темному світлі, як правило, перебільшують свої недоліки, або ж усім задоволені, нерідко метушливі, непосидючі. Зміни настрою за типом фаз, тривалість яких від кількох днів до тижнів, місяців.

3) Шизаїдна психопатія.

Відсутня гармонія у співвідношенні розуму, волі та почуттів. Залежно від домінування одного з цих компонентів існують варіанти шизоїдного характеру. Вони зазвичай замкнуті, відлюдні, нетовариські і важко вступають в контакт.

4) Епілептоїдна психопатія.

Характерна запальність і дратівливість. Ці особи жорстокі і мстиві. В колективі їх не люблять, цураються, хоча зовні можуть бути коректними, ввічливими людьми.

В якості профілактики психопатій потрібно створювати певну організацію навколишнього середовища, здійснювати відповідні виховні заходи, які впливають на людину, а також потрібне особисте бажання в формуванні здорової особистості.

В свою чергу У працях 1964 — 1965 років Айзенк, підсумовуючи свої розвідки, пропонує чотири типи особистості, що насправді є типами темпераменту, пов’язуючи їх з протиставленнями: екстраверт — інтроверт, невротизм — емоційна стабільність. Його схема має такий вигляд:

 Отже, існує досить багато різноманітних ласифікацій типів особистості в основу яких покладено різні критерії.

 

3. Методи впливу на свідомість особистості.

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість. Результатом цього впливу повинні бути знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистісній корисності певного типу поведінки; формують готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяльність.

До найважливіших методів формування свідомості особистості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз’яснення, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструктажі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.

Розглянемо найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз’яснення, етичну бесіду, диспут і метод позитивного прикладу.

Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.

Основною функцією цього методу є те, що він слугує засобом поповнення знань моралі, вироблення в учнів правильних моральних понять. Яскрава емоційна розповідь здатна не тільки розкрити зміст морального поняття, а й викликати у вихованця позитивне ставлення до вчинків, які відповідають цій моральній нормі, вплинути на поведінку. Друга функція методу — збагачення морального досвіду школярів досвідом моральної поведінки інших людей. Третя — використання позитивного прикладу у вихованні.

Форми використання цього методу різноманітні: розповідь біблейської притчі, повідомлення хвилюючої історії, коментар до прочитаного твору тощо.

Успіх застосування розповіді пов’язаний із дотриманням певних вимог до змісту розповіді й характеру її проведення:

1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду школярів. У молодших класах вона коротка, емоційна, доступна, з невеликою кількістю дійових осіб; вона включає зіставлення фактів і деякі узагальнення. Розповідь для підлітків — більш складна, вона ставить перед ними завдання зіставлення вчинків і їх причин, спонукає задуматися над мотивами поведінки героїв, проявити самостійність у висновках і узагальненнях.

2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, художні фотографії, кінофільми, музичні записи тощо.

3. Для успіху сприймання розповіді слід використати відповідну обстановку: вогнище, квітучий сад, неприбране поле, затишну кімнату і под. з тим, щоб емоційний вплив змісту розповіді підсилювався емоційним впливом оточуючого середовища.

4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розповіді, почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомога довше. Часто виховний вплив етичної розповіді зменшується лише через те, що зразу ж після неї діти переходять до справи, зовсім відмінної за змістом і настроєм, наприклад, до спортивного змагання. Продумана зміна емоційної ситуації дитячої діяльності може значно підтримати виховний вплив розповіді.

Роз’яснення — метод емоційно-словесного впливу на вихованців. Застосування методу базується на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу. Для молодших учнів застосовуються елементарні прийоми і засоби роз’яснення: «Усі роблять так», «У нас так не чинять» і под. У роботі з підлітками потрібна глибока мотивація, роз’яснення суспільного значення моральних понять.

Роз’яснення застосовують лише тоді, коли вихованцю дійсно потрібно пояснити нову моральну норму, так чи інакше вплинути на його свідомість і почуття. Однак, роз’яснення не потрібні там, де йдеться про прості і звичні норми поведінки в школі та суспільстві: не можна різати парту, розмальовувати стіни, кричати, плювати і т. д. Тут необхідні категоричні вимоги. Роз’яснення ж використовується у двох випадках: 1) для того, щоб сформувати або закріпити нову моральну якість або форму поведінки, 2) для вироблення правильного ставлення вихованців до певного вчинку, який вже здійснено (наприклад, весь клас не прийшов на урок).

Роз’яснення норм і правил поведінки базується у практиці шкільного виховання на навіюванні. Для останнього характерне некритичне сприймання педагогічного впливу. Навіювання, проникаючи непомітно у психіку, діє на особистість у цілому, створюючи установки і мотиви поведінки. Діти і підлітки особливо підлягають навіюванню. Ця специфіка психіки використовується у тих випадках, коли вихованець повинен прийняти певні установки. Навіювання поєднується з іншими методами виховання для підсилення виховного впливу.

У практиці виховання використовується умовляння, що поєднує прохання з роз’ясненням і навіюванням. Вплив умовляння майже цілком залежить від прийняття вихователем форми звернення. Він також залежить від авторитету педагога, його особистих моральних якостей, переконаності у правоті власних слів і дій. Педагогічна ефективність умовляння висока, якщо вихователь опирається на позитивне, звертається до почуття власної гідності, честі, совісті, змушує учня пережити почуття сорому, незадоволеності собою і вказує шляхи виправлення. Іноді негативна поведінка буває наслідком необізнаності, незнання. Умовляння в такому випадку поєднується з роз’ясненням та навіюванням і здійснюється так, щоб вихованець зрозумів суть негативного вчинку, виправив поведінку.

Підсумовуючи, звернемо увагу ще на одне застереження. При некваліфікованому застосуванні методи розповіді, роз’яснення, умовляння, навіювання можуть набути форми нотації. Зайве моралізування викликає недоброзичливе ставлення до педагога, породжує бажання вчинити навпаки. Нотація не є формою переконання.

Бесіда — метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін — вихователя і вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки зору вихованців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітництва, партнерства.

Бесіди можуть бути різного плану: пізнавальні, етичні, естетичні, екологічні, політичні та ін.

Позитивними сторонами цього методу є активний відгук на будь-який зміст життя і діяльності, запити учнів, їхня активна позиція, жива участь в обговоренні поставлених питань, осмисленні конкретних ситуацій. Метою бесіди є поглиблення, зміцнення моральних, естетичних, соціальних понять, узагальнення і закріплення знань, формування у школярів відповідних ставлень до навколишньої дійсності, до себе.

У практиці шкільного виховання використовуються планові і непланові бесіди. Перші плануються класним керівником завчасно, до них готуються, другі — виникають стихійно, непередбачено, народжуються течією шкільного і суспільного життя. Теми планових бесід визначаються, виходячи із змісту виховного процесу, напрямів виховання, віку і рівня вихованості учнів. їх плани завчасно повідомляються учасникам бесіди. Допускається попередня підготовка виступаючих з окремих питань. До бесіди рекомендується література, підбираються факти, приклади з життя, літературні ілюстрації тошр. Ведучий робить вступ, потім ставить питання учасникам бесіди, стимулює їх активність, висловлює різні точки зору, дає оцінку виступам, доповнює, виправляє і узагальнює висловлені думки, підводить підсумки. Добре, коли бесіда завершується реальною корисною справою, в якій її учасники можуть практично закріпити розглянуті під час бесіди положення, норми і правила поведінки.

Основними умовами ефективності використання цього методу є:

— актуальність обраної теми, яка повинна відповідати запитам учнів і виховним завданням;

— цікава постановка питань, переважно проблемного характеру, що викликає роздуми, активний обмін думками;

— позитивний емоційний фон бесіди (довір’я, відвертість, невимушеність, розкутість, увага до відповідей учнів, заохочення нестандартних питань, делікатна корекція невдалих, доречний гумор, жарт та ін.);

— увага до кожної точки зору, жодна думка не повинна ігноруватися; це сприяє об’єктивності, справедливості, культурі спілкування;

— підведення учнів до самостійного висновку.

Особливу трудність у молодого вчителя викликають індивідуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв’язку з екстремальними ситуаціями (виникнення конфліктів, порушення дисципліни). Важливо, щоб під час такої бесіди не виник психологічний бар’єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли відчує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що педагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.

Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь: «Уміти жити. — Що це означає?», «Чи є щасливою людина безсовісна?», «Про смаки не сперечаються» та ін.

Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає певних рішень, проте не можна допускати, щоб диспут перетворювався у суперечку заради суперечки. Він покликаний навчити школяра дисциплінувати свою думку, дотримуватися логіки доведення, аргументувати свою позицію, бути толерантним до іншої позиції.

Диспут є складним методом і вимагає високого рівня професійної підготовки педагога. Він повинен уміти делікатно і з повагою ставитись до висловлювань учнів, аргументувати їх, нікого не ображати і не принижувати, вільно володіти матеріалом теми, оперативно спрямовувати хід диспуту, стимулювати активність учасників.

Диспут потребує ретельної, глибоко продуманої підготовки як самого вихователя, так і учнів. Важливо ознайомити їх з характером питань, які слід поставити проблемно, створити умови для вільного спілкування, спеціально вчити правилам доказового і яскравого виступу.

Приклад — виховний метод великої сили. Його вплив базується на відомій закономірності: явища, які сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово — другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність.

Важко привести до добра повчаючи, легше -прикладом.

Сенека

У процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, друзів, видатних людей (вчених, письменників, громадських діячів та ін.), героїв книг, фільмів.

Психологічною основою прикладу слугує наслідування. Завдяки йому люди оволодівають соціальним моральним досвідом. Характер наслідувальної діяльності, як показують дослідження, змінюється з віком у міру накопичення соціального досвіду. Молодші школярі, наслідуючи дорослих, набувають багатьох якостей поведінки. Вони наслідують тих, хто на них найсильніше впливає. Тому, турбуючись про розвиток моральності дитини, важливо оточити її позитивними прикладами для наслідування. У середньому і старшому шкільному віці наслідування набуває вибіркового, свідомого характеру. Підліток усе більше опирається на власний досвід, власні погляди і судження. В процесі наслідування психологи виділяють три етапи: 1) безпосереднє сприймання конкретного образу іншої людини, 2) формування бажання діяти за зразком, 3) синтез самостійних і наслідувальних дій, що виявляється у пристосуванні до поведінки кумира. Процес наслідування є складним і неоднозначним, провідну роль у ньому відіграють досвід, інтелект, властивості особистості, життєві ситуації. Важливою умовою є організація середовища, в якому дитина живе і розвивається.

Природно, що виховання залежить від особистого прикладу вихователя, його поведінки, світогляду, ділових якостей, авторитету, єдності слова і діла, справедливого і доброзичливого ставлення до вихованців.

 

4. Формування творчої особистості майбутнього спеціаліста

Перед вищою освітою поставлене завдання – розвивати творчий потенціал студентів. Це веління часу. Згадаємо: XXI століття – це століття конкуренції розумів і творчих здібностей.

Чим характеризується творча діяльність? Творчій людині притаманні такі якості:

·                     бачить проблему, може її сформулювати, поставити питання;

·                     визначається в шляхах пошуку відповіді на це питання;

·                     яскраво переживає момент пошуку рішення – переживає «муки творчості»;

·                     має сильну мотивацію стосовно розв’язання проблеми: цінність, життєвий смисл (навіть під час сну шукає відповідь);

·                     не лише одержує новий оригінальний  результат,  а й сам процес його одержання характеризується також новизною.

У яких формах виявляється творчість студентів під час навчання? Звичайно, є завдання творчого характеру: курсова і дипломна робота, участь у наукових гуртках тощо. А сам процес навчання? Що нового створює суб’єкт під час навчання? Процес розвитку людини вчені (О. В. Запорожець, В. В. Давидов та ін.) вважають творчим процесом. Людина (дитина, учень, студент) завжди щось відкриває для себе нове, щось додає нового до свого досвіду.

Творча людина – це результат усього досвіду її спілкування і спільної діяльності з людьми, результат власної її активності. У неї поступово формується такий внутрішній світ, який надає всій діяльності творчого характеру або, навпаки, визначає діяльність за готовими, кимсь створеними схемами. Саме збагачення внутрішнього світу, створеного самою людиною відповідно до законів саморозвитку і творчості, стає могутнім джерелом повноцінного розвитку людини.

В умовах сучасних глобальних криз людина не має права на пасивність. Вона мусить стати активною у своєму діянні, самовдосконаленні й творчості. Сучасна освіта повинна працювати на вищі досягнення людини, які пов’язані з розвитком її особистісного творчого потенціалу.

Студентський вік – сенситивний до набування зрілості, сходження до вершин творчості, з яких починається соціальна (об’єктивна) творчість. У роки студентства не можна не працювати старанно й творчо, бо саме в цей період є всі сприятливі умови для розвитку своїх потенційних можливостей. А чи не обмежують себе студенти, коли ухиляються від продуктивної праці, коли виконують завдання формально, коли переписують із чужого зошита, коли працюють за мотивом уникнення незадовільної оцінки тощо? Коли живуть сьогоденням і не будують плани на професійне майбутнє?

Як розкривається творчий потенціал? Звичайно, кожна” людина спочатку вчиться міркувати за алгоритмом. Алгоритм, як сувора й чітка послідовність операцій, має винятково важливе значення там де потрібно виробити міцні уміння (у тому числі вміння міркувати). За алгоритмом успішно розвивається логічне мислення суб’єктів навчання. Проте дуже важливо навчити студентів також самостійно розробляти алгоритми.

У навчанні способам розв’язання різноманітних практичних завдань допомагають евристичні прийоми (навчання шляхом навідних питань, які полегшують знаходження правильного способу; від загальних вказівок до конкретніших). (Див.: Ландау Н. «Умение думать, как чему учить», Пойя «Как решать задачи», Кудрявцев А. С. «Что значит грамотно мыслить?»)

Проте в процесі професійної підготовки студент повинен навчитися розробляти для себе найважливіші евристичні прийоми Це багато важить для його розумового розвитку. Таким чином студент народжує для себе суб’єктивну новизну, створює свій власний внутрішній суб’єктивний світ, відбувається прирощування нового до свого розуму чутливість до пізнавальних проблем, розвивається креативність (основа творчості).

Параметри креативності:

1.                 оригінальність;

2.                 семантична гнучкість (новий спосіб використання предмету, наприклад, у відповіді на питання «Де можна використати книгу?»);

3.                 образна адаптивна гнучкість (зміна форми стимулу, щоб побачити в ньому нові ознаки);

4.                 здатність народжувати нові ідеї в нерегламентованих умовах. На розвитку креативних якостей ґрунтується розвиток процесів творчості.

Творчість студента – це одержання чогось нового передусім у своєму внутрішньому досвіді. Творчість не синонім мисленню. Мислення – це інтелектуальна обробка матеріалу, акцент на розумінні матеріалу, на процесі обробки окремих деталей, із якого народжується новий продукт. Творчість виявляється в різних стилях обробки інформації (конспект, тези тощо). Творчість – завжди спонтанність і раптовість (проте вона корелює з креативністю) у вирішенні завдання.

Які рекомендації Ви можете дати студентам для розвитку в них креативності (дивергентного мислення)?

1.                 Потрібно сприймати наукову інформацію не для механічного запам’ятовування, а для логічного опрацювання, для встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Важливо дотримуватися принципів наукової організації навчання (НОН), принципів наукової організація  розумової праці.

2.                 Треба виявляти самостійність, критичність, уміння сприймати нові ідеї та відмовлятися від своїх помилкових думок.

Багато важить набування пізнавальної компетентності, яка виявляється в таких уміннях:

·                     працювати з текстом, який має недостатню або суперечливу інформацію (шукати необхідну інформацію);

·                     демонструвати вміння інтерпретувати суперечливий і неоднозначний матеріал;

·                     оцінювати суперечливу інформацію і формулювати гіпотези її вирішення;

·                     у природничонаукових знаннях робити пояснення, оцінювати альтернативні погляди, формувати своє ставлення до них.

Лише за таких умов формується підґрунтя для об’єктивної творчості в професійній діяльності, а саме:

1.                 Продуктивність мислення, яка виявляється в кількісних характеристиках розгортання пізнавальної діяльності (аналіз, синтез та ін.) і в якісних показниках (успішне розв’язання навчальних завдань, формування власного погляду, свого ставлення до проблеми і свого бачення шляхів вирішення.

2.                 Критичність мислення, прагнення до обґрунтованості та доказовості своїх ідей і міркувань.

3.                 Розвиток рефлексивності:

o                    готовність до об’єктивної самооцінки;

o                    спроможність до дискусії з собою;

o                    здатність до саморегулювання.

4.                 Працелюбність, бути весь час у пошуках і русі, цілеспрямованість у праці.

5.                 Внутрішня єдність, цілісність і вибіркова позиція стосовно здійснення мети.

6.                 Загальний культурний рівень, розвиток духовно-моральних якостей особистості.

Учені визначають певні стадії творчого процесу, які успішно можуть бути застосовані, наприклад, при написанні дипломної роботи.

Стадії творчого процесу (за В. П. Зінченком) такі:

1.                 Виникнення проблеми, відчуття необхідності її вирішення, мобілізація розумових сил і напруга.

2.                 Сприймання й аналіз ситуації, усвідомлення проблеми.

3.                 Формування гіпотези, пошук шляхів вирішення проблеми (аналізуються й уточнюються умови її вирішення).

4.                 Починається розв’язання проблеми (єдність – свідомого і несвідомого), складається план пошуку вирішення проблеми.

5.                 Виникає ідея правильного засобу розв’язання проблеми.

6.                 Практична реалізація ідеї.

У процесі підготовки спеціаліста у вищому закладі освіти розвиток його професійних умінь і творчих здібностей проходить п’ять етапів (рівнів).

1.  На інтуїтивному рівні студенти виявляють сукупність «передпрофесійних» умінь. Приступаючи до вирішення професійної проблеми, вони не усвідомлюють її навіть як задачу, а діють інтуїтивно, часто не вміючи пояснити, чому роблять щось саме так, а не інакше, і чого прагнуть досягти.

2.  На репродуктивному рівні студенти, розв’язуючи професійну задачу, не виходять за межі суворо регламентованих інструкцій і правил, надають перевагу роботі за підказкою, існуючими шаблонами і стандартами.

3.  Досягнення репродуктивно-творчого рівня означає, що студенти задовільно справляються з вирішенням типових проблем. Однак у складних і неочікуваних ситуаціях вони орієнтуються важко.

4.  Творчо-репродуктивний рівень передбачає, що студенти мають достатньо сформовану систему знань, умінь та навичок, які дають змогу в основному успішно виконувати професійні функції. У змінених ситуаціях вони, як правило, не шукають оригінальних способів розв’язку задач. На цьому рівні недостатньо розвинута здатність до прогнозування виробничих процесів.

5.  Творчий рівень найвищий у розвитку фахових умінь і навичок. Досягнувши його, студенти виявляють виражену професійну спрямованість особистості, добре розвинуті узагальнені професійні вміння, їм властивий пошук нових методик, засобів і прийомів роботи.

Робота з формування творчої особистості майбутнього фахівця може здійснюватись у багатьох напрямах. Передусім під час лекцій, практичних і лабораторних занять доцільно розв’язувати навчально-пізнавальні задачі, які сприяють проникненню в суть найважливіших питань майбутньої професійної діяльності. Важливими є спостереження й аналіз виробничих процесів чи їх етапів під час екскурсій, виробничої практики. Згодом студенти під керівництвом викладачів можуть здійснювати фрагменти майбутньої професійної діяльності, обговорювати їх на навчальних заняттях і впроваджувати в технологічний процес виробництва. Неоціненне значення для формування творчої особистості майбутнього фахівця має залучення його до науково-дослідної роботи і вирішення наукових проблем з підвищення ефективності виробничих процесів. Щодо цього важливу роль відіграє тематика курсових та дипломних робіт, зорієнтована на подолання конкретних «вузьких» місць виробництва.

Швидкий процес знаходження правильного способу розв’язання проблеми на основі пошуку орієнтирів, які іноді логічно не пов’язані або не піддаються логіці міркування називається інтуїцією. Інтуїція – здатність до безпосереднього збагнення, осягнення істини. Висновок ґрунтується переважно на здогадці.

Багато великих наукових досягнень і відкриттів зроблені за допомогою інтуїції, тобто здобуті з надр підсвідомості (наприклад, періодична система І. Д. Менделєєва, структура атома Н. Бора, майбутнє людства Нострадамуса, етичні закони Лютера-Кальвіна тощо). Зараз є гіпотеза, що підсвідомість підключена до Всесвітньої свідомості, до космічного інформаційного поля (акад. Г. І. Шипов, М. М. Моісєєв, І. О. Ільїн, В. Д. Тихоплав та ін.).

Треба ставити питання, шукати відповіді, міркувати – і проблема неодмінно вирішується. І допомагає в цьому інтуїція

Інтуїція – унікальний інстинкт здогадки.

Інтуїція – засіб народження ідеї.

Інтуїція – проникливість в осягненні істини без логічного міркування.

Інтуїція – виникає випадково та є елементом мимовільності.

Навчити її неможливо, але інтуїція та логічне розмірковування складають єдність. Розв’язує задачу не інтуїція, а дивергентне мислення.

К. Роджерс пише: «Творча особистість – це вільна особистість, здатна бути сама собою, чути своє «Я».

Які риси особистості студентів сприяють формуванню в них компонентів творчої діяльності? Найважливіші серед них такі:

·                     позитивна «Я-концепція», упевненість у своїх можливостях;

·                     схильність до ризику;

·                     розвиток уяви, прихильність до фантазування; самодисципліна;

·                     відповідальність.

Не можна примусити студента творити, якщо він сам не хоче цього. Східна мудрість звучить: «Осла, якого не мучить спрага, не напоїш водою…». Заважають формуванню компонентів творчості 1) слабка мотивація навчально-професійної діяльності; 2) негативна «Я-концепція»; 3) конформізм; 4) відсутність самодисципліни. Ці якості можуть бути також причиною неуспішності студентів.

 

5. Роль педагога у формуванні творчої особистості майбутнього спеціаліста.

Виховання – найдавніше поняття суспільного розвитку. Людина, турбуючись про продовження свого роду, завжди дбала і про передачу новому поколінню досвіду старших. Спочатку цю функцію у повному обсязі виконували батьки. Але пізніше окремі функції виховання дітей в родах, общинах члени суспільства передавали найбільш досвідченим, найбільш мудрим людям – педагогам. Уже в етимології цього слова закладений глибокий соціальний зміст. Слово педагог походить від грецького paidahos ( pais – дитина; aho – веду, виховую). Педагогами називали людей, які займалися дітоведенням, вихованням дітей. Тому не випадково, що професія педагога (учителя, вихователя) є найдавнішою на Землі.

У стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассірії учителями найчастіше були жерці, а в Греції ця почесна справа доручилась вільнонайманим, найбільш розумним громадянам, серед яких були філософи, поети. Ще Арістотель говорив :»Вихователі ще більш достойні поваги, аніж батьки, бо останні дають нам лише життя, а перші – достойне життя».

У Київській Русі учителів називали майстрами ,підкреслюючи цим самим глибину поваги до тих, хто творить духовне багатство суспільства. Історія нашого народу, кожного члена нашої спільноти тісно пов’язана з батьками та вчителями, їх працею створювалась і створюється найбільша цінність на землі Людина.

В умовах становлення української державності, відродження національної духовності, формування національної гідності громадян роль вчителя у суспільстві зростає. Від учителя-вихователя у суспільстві залежить розв’язання ще одного важливого завдання:забезпечення сприятливих умов для створення найбільшого багатства суспільства – інтелелектуальних цінностей кожної людини зокрема і людської спільноти взагалі.

Таким чином, учитель-вихователь – творець духовної сутності людини.

Отже,становлення особистості з її багатим генофондом можливе лише за наявності соціального середовища, цілеспрямованого виховного впливу, позитивного і багатого фонду для соціального успадкування, активної діяльності самої людини.

Завдання суспільства на новому рівні свого розвитку і полягає в тому, щоб створити оптимальні умови й ефективні програми для фізичного,психічного і соціального розвитку особистості,пам’ятаючи, що це – «важкий майданчик» для сходження, злету суспільства на більш високий рівень соціально-економічного розвитку.

Формування особистості не проходить стихійно за якимись внутрішніми законами саморозвитку. Помітну роль у цьому процесі відіграють конкретні люди, які займаються вихованням професійно. Процес виховання є діалектичним: обставини, члени суспільства впливають на формування конкретної людини, вона своєю діяльністю зміцнює навколишнє середовище, впливає певним чином на його суб’єкти, а ті, в свою чергу, уже на вищому рівні зворотно впливають на особистість.

Кожна професія є системою, що історично розвивається, трансформується відповідно до культурно-історичних змін; сферою самореалізації особистості; реальністю, яка творчо формується суб’єктом праці. Вона надає людині певного соціального статусу, потребує спеціальної підготовки, постійної перепідготовки, підвищення кваліфікації. Такою і є діяльність педагога.

Діяльність педагога – вид соціально культурної діяльності спрямованої на передачу накопичених людством культури і досвіду від старших поколінь молодшим, створення умов для їх всебічного гармонійного розвитку та підготовку до виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Основою педагогічної діяльності є спільна діяльність людей, у процесі якої кожен суб’єкт засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання і способи дій; формує себе як особистість.

Метою професійної діяльності педагога є створення умов для всебічного гармонійного розвитку особистості учня, його самореалізації, розкриття індивідуальності, творчого потенціалу. Вчитель має усвідомлювати унікальність і неповторність учня як індивідуальності, зважати на складність і неоднозначність процесу його становлення свою відповідальність як фахівця.

Успіх праці вчителя й учнів розвивається їх ділові та міжособистісні стосунки, відбувається вплив педагога на особистісні, інтелектуальні і діяльнісний розвиток учня, його саморозвиток й самовдосконалення. Така діяльність передбачає здатність педагога оцінювати свою роль в успіхах дітей, їх моральному становленні, готовність захоплюватись досягненнями учнів, успіхами колег, школи, віддачею батьків.

 

ВИСЛОВИ ПЕДАГОГІВ – ГУМАНІСТІВ ПРО ВЧИТЕЛЬСЬКУ ПРОФЕСІЮ

Від правильного виховання дітей залежить благоустрій усього народу.

Джон Локк

Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нашої вітчизни.

К.Д.Ушинський

Справжня інтелігентність – високий рівень розвитку інтелекту, освіченість у галузі предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки. Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер.

К.Д.Ушинський

Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості.

В.О.Сухомлинський

Правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність, працьовитість, самовідданість. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювало єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї. Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення “любимчиків”, необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій.

Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має біти твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому властиве почуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

Що таке учитель-неук, пасивний керівник інших, як не тінь без тіла, хмара без дощу, джерело без води, лампа без світла, отже, пусте місце . Ти удаєш із себе вчителя – так учи або скинь із себе цю машкару.

Я.А.Коменський

Інноваційний стиль науково-педагогічного мислення, готовність до створення нових цінностей і прийняття творчих рішень. Справжній учитель не енциклопедичний словник, а Сократ.

П.П.Блонський

Я кажу вам: без прагнення до наукової роботи вчитель елементарної школи неминуче підпобає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.

А.Дістервег

Якщо ви хочете бути улюбленим вчителем, дбайте про те. Щоб вихованцеві було що в вас відкривати. Якщо ж ви кілька років однаковий, якщо минулий день нічого не додав до вашого багатства, ви можете стати обридлим і навіть ненависним . Серця й уми юнацтва можна завоювати в наші дні тим сплавом моральної краси та інтелектуального багатства, який відкриває перед юнацтвом все нові і нові якості людини.

В.О.Сухомлинський

Любов до предмета, який викладається, потреба в знаннях, у систематичній самоосвіті. “Учитель живет до тех пор, пока он учится. Как только он перестаёт учиться, в нём умирает учитель”. Ці слова Ушинського як ніколи є актуальними сьогодні. Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати завдання які стоять перед вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися самому. Кожен вчитель має активно працювати над собою – це залог професійного успіху. Учитель має обов’язково займатись самовихованням. Двигуном цього процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

Хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, а ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її, то скільки б ти не змушував учити, наука не здійснить виховного впливу.

Л.М.Толстой

Учитель . може виховувати і навчати доти, допоки сам працює над своїм вихованням і освітою.