Home » ТРАВЛЕННЯ В РОТОВІЙ ПОРОЖНИНІ

ТРАВЛЕННЯ В РОТОВІЙ ПОРОЖНИНІ

14 Червня, 2024

ФІЗІОЛОГІЯ ТРАВЛЕННЯ

1. Загальна характеристика травлення в ротовій порожнині:

Анатомо – фізіологічні особливості онтогенезу травної системи

Всі травні органи анатомічно і топографічно пов’язані між собою. Вони об’єднані загальною торавною функцією і в цілому являють собою травну трубку, або травний тракт, який розпочинається ротовою щілиною і закінчується задньопрохідним – анальним отвором. По цій трубці рухається їжа, яка поступово піддається механічній обробці та дії траних соків. У середній ділянці травного тракту продукти травлення всмоктуються у кров та лімфу, у кінцевому відділі (товстій кишці) шлаки травлення формуються у калові маси, які через анальний отвір виводяться з організму.

Видільна функція слизової оболонки, яка здійснюється залозами, і особливо функція всмоктування залежать від величини поверхні слизової оболонки. Чим більша поверхня слизової оболонки, тим більше виділяється травних соків і всмоктується поживних речовин.

В онто- і філогенезі розвивається цілий ряд пристосувань, що збільшують площу поверхні слизової оболонки, при порівняно невеликому загальному об’ємі травної трубки. Тиким пристосуванням є складки слизової оболонки. На поздовжньому розрізі тонкої кишки видно поперечні, вірніше кіьлцеві, складки її слизової оболонки. У товстій кишці є тільки півмісяцеві складки. Крім складок, слизова оболонка утворює і більш дрібні вирости – сосочки (наприклад сосочки, що покривають язик). Особливо багато дрібних підвищень, що збільшую поверхню слизової оболонки і на яких є чисельні ворсинки – булавовидні або пальцевидні вирости висотою 1,5-2 мм, покриті епітелієм – у тонкій кишці. Їх є біля 4 млн. У кожній ворсинці є сітка корвоносних капілярів, що зв’язані із постачаючою кров артеріолою і відводячою кров венулою. Під сіткою кровоносних капілярів у сполучнотканинній основі ворсинки міститься лімфатична сулина із сліпим закінченням – молочний синус.

Завдяки наявності складок і особливо ворсинок поверхня тонкої кишки при невеликій довжині досягає 4 м квадратних, у той час як загальна поверхня покривів нашого тіла (шкіри) біля 1,5 м квадратних. Ворсинки є своєрідним апаратом всмоктування.

а) травні функції ротової порожнини;

VIDEO

У ротову порожнину відкриваються вивідні протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних, під’язикових. Крім того, в слизовій оболонці є багато дрібних залоз, які виділяють водянисту слину.

Привушні залози складаються з клітин серозного типу, дрібні залози слизової оболонки – із слизових клітин, що виробляють слину, багату на муцин. У підщелепній та під’язиковій залозах є клітини обох типів, тому ці залози вважаються змішаними. В порожнині рота відбуваються такі основні процеси:

1) Первинний аналіз речовин, що надходять у організм (функція смакового аналізатора);

б) функціональний зв’язок ротової порожнини з травною системою;

Язик – це м’язовий орган, який розташований у власне ротовій порожнині (cavitas oris) і має:

– верхівку язика;

– тіло язика;

– корінь язика;

– спинку язика, або верхню поверхню язика;

– нижню поверхню язика;

– край язика;

– серединну борозну язика.

Між тілом язика та його коренем на спинці язика проходить межова борозна язика у вигляді букви V, посередині якої розташований сліпий отвір язика.

За межовою борозною язика під слизовою оболонкою розташований язиковий мигдалик.

Спинка язика має:

– передню частину, або її ще називають передборозенною частиною;

– задню частину, або її ще називають заборозенною частиною.

Слизова оболонка нижньої поверхні язика переходить у слизову дна ротової порожнини у вигляді вуздечки язика, з боків від якої є торочкуваті складки.

На нижній поверхні язика від основи вуздечки язика вбік та назад прямує під’язикова складка, передній кінець якої містить під’язикове м’ясце.

На під’язиковій складці та під’язиковому м’ясці відкриваються протоки піднижньощелепної та під’язикової слинних залоз.

Слизова оболонка спинки язика утворює такі види язикових сосочків:

– ниткоподібні сосочки та конічні сосочки, які містять тільки рецептори загальної чутливості;

– грибоподібні сосочки, розміщені переважно в передній частині язика, в них закладені смакові рецептори;

– листоподібні сосочки, розміщені на краях язика (margines linguae) і мають смакові рецептори;

– жолобуваті сосочки, або валикоподібні сосочки, розташовані вздовж межової борозни язика і мають смакові рецептори.

М’язи язика поділяють на:

– скелетні м’язи;

– власні м’язи.

До скелетних м’язів язика належать:

– шило–язиковий м’яз, що:

– тягне язик назад і вверх,

– при однобічному скороченні тягне язик вбік;

– під’язиково–язиковий м’яз, що:

– тягне язик назад і донизу та складається з:

– хрящо–язикового м’яза;

– ріжково–язикового м’яза;

– підборідно–язиковий м’яз, що:

– тягне язик вперед і донизу;

– піднебінно–язиковий м’яз, він належить до м’язів м’якого піднебіння та зіва. Його функція: звужує зів, піднімаючи корінь язика, опускаючи м’яке піднебіння та наближаючи дужки (arcus) до серединної лінії.

До власних м’язів язика належать:

– верхній поздовжній м’яз, що:

– вкорочує язик,

– піднімає верхівку язика вгору,

– при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та вгору;

– нижній поздовжній м’яз, що:

– вкорочує язик,

– опускає його верхівку,

– при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та вниз;

– поперечний м’яз язика, що:

– звужує та видовжує язик, згортає його у трубочку;

– вертикальний м’яз язика, що:

– сплющує і видовжує язик.

Язик

– бере участь в перемішуванні їжі і пересуванні її із ротової порожнини в ротову частину глотки;

– є периферійним органом смаку;

– бере участь в акті ковтання і артикуляції мови.

Ротові залози поділяються на:

– малі слинні залози;

– великі слинні залози.

Малі слинні залози розташовані в слизовій оболонці ротової порожнини (tunica mucosa cavitatis oris).

Великих слинних залоз є три пари:

– привушна залоза;

– піднижньощелепна залоза;

– під’язикова залоза.

Привушна залоза розміщена попереду та внизу від вушної раковини, на бічній поверхні гілки нижньої щелепи та по задньому краю жувального м’яза:

– за будовою – складна альвеолярна залоза;

– за характером секрету – серозна.

Привушна протока, або протока Стенона – відкривається на слизовій щоки в присінку рота (mucosa buccae vestibuli oris) навпроти другого верхнього великого кутнього зуба.

Привушна залоза має:

– поверхневу частину;

– глибоку частину.

Може бути додаткова привушна залоза (glandula parotidea accessoria), яка розташовується на поверхні жувального м’яза, поряд з привушною протокою (ductus parotideus).

Піднижньощелепна залоза розташована в піднижньощелепному трикутнику: за будовою – складна альвеолярно–трубчаста; за характером секрету – змішаного типу.

Піднижньощелепна протока, або протока Вартона – відкривається на під’язиковому м’ясці.

Під’язикова залоза розміщена у товщі під’язикової складки:

– за будовою –складна альвеолярно–трубчаста;

– за характером секрету – слизового типу.

Її велика під’язикова протока відкривається на під’язиковому м’ясці, поряд з піднижньощелепною протокою. Іноді протоки відкриваються разом.

Малі під’язикові протоки відкриваються вздовж під’язикової складки аж до під’язикового м’ясця.

До малих слинних залоз належать:

– губні залози;

– щічні залози;

– кутні залози;

– піднебінні залози;

– язикові залози.

Слиновиділення:

а) функції слинних залоз, кількість, склад і властивості слини;

Кількість слини залежить від ступеня сухості їжі, її подрібнення, хімічного складу речовин, що потрапляють у рот, тощо. Під час сну виділяється близько 0,05 мл/хв слини, у стані спокою – 0,5 мл/хв, при максимальній секреції – близько 5 мл/хв. Протягом доби у людини виділяється 0,8–1,5 л слини.

Склад слини: органічні речовини – амілаза, ліпаза, лужна та кисла фосфатаза, лізоцим; неорганічні речовини: К⁺, Nа⁺,Са²⁺, Сl^–, НСО₃^–. Іонний склад залежить від швидкості секреції. рН змішаної слини коливається в межах 5,8 – 7,4.

б) механізм утворення слини;

Концентрація електролітів у слині відрізняється від такої у плазмі крові. Це свідчить про активний характер процесів секреції у слинних залозах. Іони (Na⁺, К⁺ та ряд інших) рухаються проти електрохімічного градієнта за допомогою активного транспорту. Про активність процесів слиноутворення свідчать поліпшення засвоєння кисню, підвищення температури залоз під час секреції. В ацинарних клітинах утворюється первинна слина, для синтезу якої потрібні амінокислоти, глюкоза, мінеральні речовини (особливо Са²⁺). У клітинах слинних залоз відбуваються і пасивні процеси, які забезпечують рух води і електролітів із крові у вивідні протоки залоз. При проходженні слини протоками склад її змінюється, внаслідок реабсорбції Na⁺, Сl^– і секреції К⁺ та НСО₃^–, тобто утворюється вторинна слина .На ці процеси впливає швидкість секреції — при високій її швидкості реабсорбція та секреція зменшуються. Під впливом альдостерону збільшується реабсорбція Na⁺, а також секреція К⁺.

в) роль слини в життєдіяльності людини;

Слина служить для змочування твердої їжі, розчинення речовин, що діють на смакові рецептори. Слина зволожує оболонку рота, формує та покриває слизом харчову грудку, сприяє ковтанню, розпочинає гідроліз вуглеводів (який продовжується у шлунку). Захисна функція слини полягає в тому, що вона містить бактерицидні речовини (лізоцим), здійснює санацію рота, частково нейтралізує шлункову кислотність, нейтралізує шлунковий сік, коли він потрапляє у стравохід. При годуванні немовляти слина забезпечує герметичність між губами і соском матері, без чого смоктання неможливе.

г) вплив вегетативних нервів на секреторну діяльність слинних залоз.

Регуляція секреторної функції слинних залоз відбувається рефлекторно. Розрізняють умовно-рефлекторні та безумовно-рефлекторні впливи. Умовно-рефлекторні реакції зумовлюються виглядом, запахом страви та іншими подразниками, пов’язаними з їжею. Безумовно-рефлекторні впливи розпочинаються з рецепторів язика та інших органів порожнини рота. Від них імпульси передаються через волокна трійчастого, лицьового, язикоглоткового і блукаючого нервів у центр слиновиділення в довгастому мозку, а звідти – волокнами VII та IX черепних нервів повертаються до слинних залоз (Мал.6.2). Це парасимпатична іннервація залоз Слинні залози іннервуються також симпатичними нервами. Вони починаються з бокових рогів верхніх (II–IV) грудних сегментів спинного мозку, а потім через верхній шийний симпатичний ганглій спрямовуються до слинних залоз. Кора великого мозку, гіпоталамус, лімбічна система регулюють слиновиділення через названі нерви. Відповідні умовні сигнали, емоції можуть загальмувати процес виділення слини.

Обидва типи нервів є секреторними. Але, коли під впливом парасимпатичних нервів виділяється велика кількість слини, яка містить значну кількість солей, то симпатичний нерв зумовлює виділення незначної кількості слини, багатої на органічні речовини. На рівні секреторної клітини регуляція відбувається так: медіатор парасимпатичної нервової системи ацетилхолін діє на Мхолінорецептори базолатеральних мембран і активізує вхід Са²⁺ по хемочутливих каналах. За участю кальмодуліну відбувається ряд реакцій, які супроводжуються виділенням великої кількості слини з низьким вмістом органічних речовин. Медіатор симпатичної нервової системи норадреналін діє на адренорецептори базолатеральних мембран, активізує аденілатциклазу, внаслідок чого утворюється цАМФ. Через посередництво ряду реакцій здійснюється секреція невеликої кількості слини, багатої на органічні речовини.

Загальна характеристика травлення в шлунку:

а) Анатомо – фізіологічні особливості та функції шлунка;

Шлунок є мішкоподібним розширенням травної трубки, що розташовується між стравоходом і тонкою кишкою.

У шлунку відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку.

Крім того, шлунок виконує такі функції:

– екскреторну;

– ендокринну;

– всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини);

– знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджує більшість шкідливих речовин і мікробів).

У стінці шлунка утворюється також антианемічний фактор.

Шлунок має такі частини:

– кардію, або кардіальну частину з кардіальним отвором;

– дно шлунка, або склепіння шлунка;

– тіло шлунка з шлунковим каналом;

– воротарну частину.

Воротарна частина має:

– воротарну печеру;

– воротарний канал;

– воротар з воротарним отвором.

У шлунку розрізняють:

– передню стінку;

– задню стінку.

Ці стінки, сходячись, утворюють:

– малу кривину, спрямовану угору і вправо (на ній розташована кутова вирізка –;

– велику кривину, спрямовану донизу і вліво.

Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою.

Зовнішня оболонка шлунка – серозна оболонка – представляє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Ця оболонка утворює:

– печінково–шлункову зв’язку;

– шлунково–діафрагмову зв’язку, які йдуть до малої кривини;

– шлунково–селезінкову зв’язку;

– шлунково–ободовокишкову зв’язку, які йдуть до великої кривини.

Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок, що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини.

Середня оболонка шлунка – м’язова оболонка– має:

– поздовжній шар;

– коловий шар;

– косі волокна.

Коловий шар найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини, де він утворює воротарний м’яз–замикач.

Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозистим епітелієм.

Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх.

Між цими складками розміщені шлункові поля, в глибині яких містяться шлункові ямочки, де відкриваються протоки шлункових залоз .

У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки у вигляді шлункової доріжки для проходження рідкої їжі.

Слизова оболонка при переході шлунка в дванадцятипалу кишку утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

Рентгеноскопічно (після введення контрастної речовини) найчастіше визначають три основні його форми: 1) форму рога (у гіперстеніків) — тіло шлунка розташоване зліва направо навскіс, причому воротарна частина, розташована праворуч від серединної лінії, розміщена найнижче; 2) форму гачка (у нормостеніків) — тіло і дно шлунка спрямовані косо (іноді майже прямовисно) зліва направо, а воротарна частина, утворюючи з тілом кут, піднімається догори праворуч; 3) форму панчохи (у астеніків) — шлунок розташований вертикально ліворуч від серединної лінії, і лише невелика ділянка воротарної частини відходить горизонтально ліворуч. Під час рентгеноскопії шлунка видно рельєф слизової оболонки (переважно задньої стінки) і поздовжні складки малої кривини.

Кровопостачання: ліві, праві шлункові, шлунково-чепцеві і короткі шлункові артерії; венозний відтік — у праві та ліві шлункові, шлунково-чепцеві й короткі шлункові вени (система ворітної вени).

Лімфатичне русло шлунка розвинуте добре й складається з внутрішньо-шлункових лімфатичних капілярів і судин та позашлункових відвідних лімфатичних судин. У стінці шлунка лімфатична капілярна сітка найгустіша в слизовій оболонці та підслизовому прошарку. Лімфатичні капіляри проходять переважно між дном шлункових залоз і м’язовою пластинкою слизової оболонки. Відвідні лімфатичні судини тягнуться до шлункових, шлунково-чепцевих, печінкових, підшлунково-селезінкових, воротар-них, черевних, дуоденальних, діафрагмальннх і середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки блукаючого нерва й симпатичного стовбура. Перший підвищує секрецію залоз, посилює перистальтику н розслаблює воротарний м’яз-замикач, другі є його антагоністами.

VIDEO

б) експериментальні методи вивчення діяльності шлунка;

В. О. Басовим (1842).Під час операції тварині вводять у шлунок фістулу, яка з’єднує його порожнину із зовнішнім середовищем. Коли досліди не проводяться/ця фістула закрита, а під час дослідів через неї одержують шлунковий сік. Проте цей сік містить їжу та слину.

І. П. Павлов запропонував метод “уявного годування”. Операція введення фістули шлунка поєднувалась з езофаготомією (перерізування стравоходу). Коли тварина їсть, їжа випадає з отворе стравохода і в шлунок не потрапляє. Таке “годування” може тривати довго, а тварина залишається голодною. В цих умовах можна одержати багато шлункового соку, який після фільтрування та очищення можна використовувати як натуральний шлунковий сік. Цей метод дозволяє простежити за процесом виділення шлункового соку під час першої фази секреції.

Р. Гейденгайном (1878) розроблена методика операції “малого шлуночка”. Із шлунка вирізають частину, яку з’єднують із зовнішнім середовищем. Але при цьому перерізують гілки блукаючого нерва і утворений шлуночок стає денервованим. У цих умовах можна вивчати вплив на секрецію соку лише гуморальних стимуляторів.

І. П. Павлов (1910) удосконалив цей метод. Нерви при цьому не перерізували, “малий шлуночок” відокремлювали від великого двома шарами слизової оболонки. При цьому “шлуночок” реагував як на гуморальні, так і на нервові впливи. Хоча соку було мало, це була повна копія тих процесів, які відбувалися у шлунку.

в) клінічні методи дослідження шлунка.

Перегляд навчального відеофільму по гастроскопії

VIDEO

Секреторна діяльність шлунка

а) склад шлункового соку та його властивості;

Протягом доби у людини утворюється близько 2,5 л соку. Його основні складові частини – ферменти, НСІ та слиз. Натщесерце рН соку близька до нейтральної або слабколужна, а після їди – кисла (0,8–1,5).

Головні клітини залоз виробляють неактивні ферменти – пепсиногени. їх виявлено 7; 5 пепсиногенів утворюється в тілі та дні шлунка, а 2 – в антральному та пілоричному відділах. Пепсиногени синтезуються клітинами постійно і депонуються у вигляді гранул діаметром 0,5–2,0 мкм. У процесі травлення посилюється не тільки виділення, а й синтез пепсиногенів.Оптимум їх дії спостерігається при рН 1,52. Пепсиноген, який досягає найвищої активності при рН 3,2–3,5 називається гастриксином.

б) роль соляної кислоти в процесі травлення.

1) сприяє набряканню білків, полегшуючи їх гідроліз;

2) сприяє перетворенню пепсиногенів на пепсини;

3) створює оптимальні умови для дії пепсинів (у примукозному шарі рН дорівнює 1—1,5, у порожнині шлунка – 3–5);

4) виконує захисну функцію, бо має бактерицидні властивості і запобігає попаданню бактерій у тонку кишку;

5) сприяє моторній та евакуаторній функціям шлунка;

6) стимулює виділення S-клітинами слизової оболонки дванадцятипалої кишки гормона секретину.

Фази шлункової секреції

а) мозкова фаза;

Натщесерце утворюється мало соку (кілька мілілітрів за 1 год). В ньому містяться велика кількість слизу, мало ферментів, майже немає хлористоводневої кислоти. Реакція соку слабколужна. Різке посилення секреції шлункового соку в процесі травлення зумовлено комплексом нейрогуморальних регуляторних механізмів. Розрізняють три фази секреції. Для кожної з них характерні свої механізми регуляції: головний, шлунковий і кишковий.

Під час першої фази секреція стимулюється переважно нервовою системою. Компонентами її є умовні та безумовні рефлекси. Запускається процес соковиділення умовними рефлексами, викликаними виглядом, запахом їжі або навіть уявленням про неї. Безумовнорефлекторні реакції пов”язані з подразненням рецепторів слизової оболонки язика. Цей нерв впливає на залози шлунка через М-холінорецептори мембран.(Мал.6.4) Крім нервових підчас цієї фази спостерігаються гуморальні впливи: гілочка блукаючого нерва, що іннервує пілоричний відділ шлунка, виділяє гормон гастрин.Цей гормон впливає на G-клітини, які вже через кілька хвилин після початку приймання їжі виділяють у відповідь на це так званий вагусний гастрин. Головна фаза секреції має короткий латентний період. Це недовготривала фаза. Сік, виділюваний у цей період, має з.начну кислотність та високу травну силу. Головну фазу в «чистому» вигляді можна продемонструвати в досліді з умовним годуванням тварин.

На першу фазу секреції накладається друга – шлункова. Ця фаза залежно від наявності їжі в шлунку (розтягування їжою, тактильними та хімічними подразниками) триває кілька годин. У реалізації шлункової фази беруть участь ваговагальні рефлекси (за участю ЦНС) та місцеві, периферичні рефлекси, які замикаються в гангліях стінки шлунка Секреторна активність шлункових залоз, стимульована однією лише наявністю їжі в шлунку, наприклад, як у досліді після прямого вкладання їжі в шлунок через фістулу, характеризується довготривалістю. При цьому виділяється значна кількість соку. Ця фаза важлива для корекції соковиділення. Тривалість виділення соку під час вживання їжі тієї або тієї консистенції переважно визначається відповідними імпульсами з рецепторів шлунка. Еферентами цих рефлексів також є волокна блукаючого нерва.

б) шлункова фаза;

Під час шлункової фази до нервових приєднуються ендокринні та паракринні механізми (діють гастрин та гістамін). Гастрин, утворюється в G-клітинах слизової оболонки пілоричного відділу. Цей гормон виділяється в кров і впливає переважно на парієтальні клітини, меншою мірою – на головні. Гастрин стимулює також ріст слизової оболонки шлунка. На виділення гастрину впливають в основному хімічні подразники, зокрема продукти гідролізу білка, екстрактивні речовини, алкоголь.

Гістамін належить до біогенних амінів. Він утворюється в тучних клітинах і є сильним стимулятором секреції НСl. Невелика кількість гістаміну утворюється постійно. У присутності ацетилхоліну та гастрину його секреція значно посилюється. Гістамін – кофактор, конче потрібний для стимуляції секреції НСl.

Стимулятори секреції, тобто ацетилхолін, гастрин та гістамін, взаємопосилюють дію один одного. Це вмикається потенціюючий механізм. Він пов’язаний з процесами, що відбуваються в парієтальних клітинах унаслідок дії цих стимуляторів на відповідні клітинні мембрани У клініці застосовують препарати, які блокують впливи на секрецію хлористоводневої кислоти на різних рівнях. Це гангліоблокатори (бензогексоній), блокатори М-холінорецепторів (атропін), блокатори Н₂-гістамінових рецепторів (циметидин).

в) кишкова фаза.

Кишкова фаза шлункової секреції залежить також від нервових та гуморальних впливів, але переважають останні. Нервові впливи з механо і хеморецепторів кишок через дуоденогастральний рефлекс посилюють секреторні процеси в шлунку, якщо сюди надходить ще не досить перетравлений хімус. Однак найбільше значення, особливо щодо корекції шлункової секреції, мають не нервоворефлекторні механізми, а гастроінтестинальні гормони і продукти гідролізу харчових білків.

ТРАВЛЕННЯ В КИШКАХ

Травлення в тонкій кишці

а) роль 12-палої кишки в системі травлення;

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

– верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

– низхідну частину на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

– горизонтальну частину на рівні III поперекового хребця;

– висхідну частину на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

При переході верхньої частини в низхідну утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки.

При переході низхідної частини в горизонтальну частину утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки.

При переході дванадцятипалої кишки в порожню кишку утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин, який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка прилягає:

– вгорі до квадратної частки печінки;

– унизу до правої нирки з наднирковою залозою і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози.

Дванадцятипала кишка вкрита очеревиною спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка, і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину, дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка.

Стінка дванадцятипалої кишки має три оболонки:

– зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку, а спереду – серозну;

– середню оболонку, або м’язову, яка складається із:

– зовнішнього поздовжнього шару;

– внутрішнього колового шару;

– внутрішню оболонку, або слизову оболонку, з добре розвинутим підслизовим прошарком, внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки.

На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки слизова оболонка містить:

– поздовжню складку дванадцятипалої кишки, яка має:

– великий сосочок дванадцятипалої кишки, який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула, що утворилась внаслідок злиття:

– спільної жовчної протоки;

– протоки підшлункової залози;

– малий сосочок дванадцятипалої кишки, розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

– додаткова протока підшлункової залози.

VIDEO

б) діяльність підшлункової залози;

Підшлункова залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 — 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 — 3 см завтовшки. Масаїї — 70 —80 г.

Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією це змішана залоза: має екзокринну і ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції.

– розташована в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І–II поперекових хребців (vertebrae lumbales [І–II]) і має видовжену трикутну форму;

– головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою;

– до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози дещо справа прилягає права нирка з наднирковою залозою;

– до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози прилягає шлунок;

– до задньої поверхні тіла підшлункової залози прилягає нижня порожниста вена, черевна частина аорти і нервове черевне сплетення автономної частини периферійної нервової системи.

– хвіст підшлункової залози торкається селезінкових воріт.

Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною тільки спереду (екстраперитонеально).

Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно–трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули.

Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні речовин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.

Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення {панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.

Підшлунковий сік, у складі якого є фермент соматостатин, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки через протоку підшлункової залози.

Підшлункова залоза може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози, яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки.

Крім м’яза–замикача ампули, протока підшлункової залози має і свій власний м’яз–замикач протоки підшлункової залози.

Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що поступають безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі:

– інсулін;

– глюкагон.

Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною дванадцятипалої кишки, проходять верхні бри-жові артерія та вена.

Кровопостачання: гілки селезінкової артерії (тіло, хвіст), верхні й нижні підшлунково-дванадцятипалі артерії (головка). Венозний відтік здійснюється однойменними венами.

Лімфа відтікає в печінкові, підшлунково-селезінкові, черевні та інші лімфатичні вузли. Лімфатігчні капіляри і судини затягають тільки в проміжній сполучній тканині, а всередині острівців їх немає.

Іннервація: гілки черевного, печінкового та верхнього брижового сплетень.

Кількість соку підшлункової залози у людини становить 1,5– 2 л за добу. Реакція його лужна (рН 8,0–8,5), оскільки він містить велику кількість гідрокарбонатів.

Методи дослідження можна розділити на гострі та хронічні. Гострі методи полягають у тому, що під наркозом уводять канюлю в протоку залози і одержують сік під впливом нервових чи гуморальних подразників.

Хронічні методи дослідження розробив ще І. П. Павлов. На підготовчому етапі під час операції виводять протоку підшлункової залози на поверхню шкіри живота. Після одужання тварини збирають сік, що виділяється під впливом різних подразників, визначають його кількість і склад. Певне значення має дослідження активності амілази та ліпази, які містяться в крові та сечі.

в) склад і властивості підшлункового соку;

Сік підшлункової залози багатий на білки (до 10 %). Це в основному ферменти, що діють на білки, жири та вуглеводи. Протеолітичні ферменти, зокрема трипсиноген, хемотрипсиноген, прокарбоксиполіпептидаза тощо, утворюються в ацинарних клітинах залози в неактивній формі. Активується трипсиноген ферментом ентерокіназою, яка продукується клітинами слизової оболонки дванадцятипалої кишки. Таким чином, до виходу в дванадцятипалу кишку цей фермент неактивний. Запобігає його активізації також інгібітор, що виробляється в ацинарних клітинах і оточує шаром молекули проферменту.

Активний трипсин активує хемотрипсиноген, переводячи його в хемотрипсин, а прокарбоксиполіпептидазу – в карбоксиполіпептидазу. В соку підшлункової залози є й інші протеолітичні ферменти – еластази, нуклеази та ін. Протеолітичні ферменти гідролізують білки до пептидів та амінокислот.

Ліполітичні ферменти: ліпаза, фосфоліпаза – гідролізують жири та фосфоліпіди до жирних кислот і гліцерину.

Амілолітичний фермент аамілаза гідролізує крохмаль та глікоген до оліго-, ди- та моносахаридів. Гідроліз жирів посилюється в присутності солей жовчних кислот та Са²⁺_.Певні процеси відбуваються і в протоках підшлункової залози. Тут з первинного формується кінцевий сік. Це відбувається завдяки активному транспорту з крові Na⁺ та НСО₃^–, за якими згідно з осмотичним градієнтом іде вода. В кров же в протилежному напрямку надходить Н⁺. Концентрація НСО₃^– в кінцевому секреті може бути значно вищою (у 5 разів), ніж у плазмі крові.

Значення соку підшлункової залози полягає в основному в тому, Що під його впливом гідролізуються білки та жири. Якщо перев’язати протоку залози, то буде засвоюватись лише 40 % жирів та 50 % білків. Гідрокарбонати, що входять до складу соку, нейтралізують кислий хімус, який надходить із шлунка. Створюються оптимальні умови для дії ферментів підшлункової залози та кишкового соку.

г) регуляція панкреатичної секреції;

Розрізняють три фази секреції: головну, шлункову та кишкову. Під час головної фази секреції основна роль належить нервовим впливам, що реалізуються через блукаючий нерв під час умовнота безумовнорефлекторних реакцій. Під впливом вигляду, запаху їжі, її надходження у ротову порожнину рефлекторно виділяється сік підшлункової залози. Секреція розпочинається вже через 1– 2 хв після початку приймання їжі. В цей час виділяється помірна кількість ферментів. Сік містить незначну кількість води та електролітів. Симпатичні нерви здійснюють трофічний вплив на підшлункову залозу, їх імпульси посилюють синтез органічних речовин, у той же час пригнічуючи їх виділення. Тому емоції та інші стани, внаслідок яких збуджується симпатичний відділ вегетативної нервової системи, гальмують виділення соку.

Під час шлункової фази нервові впливи зберігаються, але починають діяти гуморальні фактори, зокрема шлунковий гастрин.

Кишкова фаза характеризується чіткою залежністю кількості соку та його складу від складу хімусу. В цей час вирішальне значення мають гуморальні фактори. Під впливом хімусу, що надійшов у дванадцятипалу кишку, утворюються два гормони – секретин і ХЦК-ПЗ. Тобто секретин утворюється у Sклітинах слизової оболонки дванадцятипалої кишки під впливом НСl, ХЦК-ПЗ , у І-клітинах цієї оболонки – під впливом продуктів гідролізу білків та жирів.оболонки дванадцятипалої кишки під впливом НСl, ХЦ-КПЗ, у І-клітинах цієї оболонки – під впливом продуктів гідролізу білків та жирів.

Секретин діє на клітини проток підшлункової залози. Під його впливом виділяється багато соку з високою концентрацією гідрокарбонатів та малою кількістю ферментів.

ХЦК-ПЗ впливає на синтез та виділення ферментів ацинарними клітинами залози. У цей час виділяється мало соку, але він містить значну кількість ферментів. На функцію ацинарних клітин впливають також гормони власне підшлункової залози (є дані, які свідчать про те, що кров спочатку протікає через панкреатичні острівці (острівці Лангерганса) і лише потім досягає ацинарних клітин.

Під дією секретину відбувається лужна реакція в тонкій кишці. Секретин починає виділятись у кров, коли рН у дванадцятипалій кишці зменшується до 4,5. При рН менше від 3,0 виділення секретину значно зростає. Тоді виділяється сік з високою концентрацією гідрокарбонатів. Він нейтралізує кислу реакцію хімусу, що надходить із шлунка. Таким чином, що кислішою буде реакція хімусу, то активніше вона нейтралізуватиметься.

Якщо в хімусі багато білків або жирів, то утворюється значна кількість ХЦК-ПЗ. Сік підшлункової залози за цих умов міститиме високоактивні ферменти, що забезпечить повноцінний гідроліз названих речовин.

Вплив на ацинарні клітини реалізується через фосфоліпазу С, а на клітини проток –через цАМФ.

Основні стимулятори секреції залози ацетилхолін, гастрин, секретин та ХЦК-ПЗ взаємодіють між собою і посилюють кінцевий результат – вони мають потенціюючий вплив При прийомі їжі з різним вмістом білків, жирів та вуглеводів змінюються кількість та склад соку. Таким чином підшлункова залоза пристосовується до різних умов, тобто відбувається її адаптація

д) жовчоутворення і жовчовиділення;

Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.

Топографія. Печінка займає:

– праве підребер’я (hypochondrium dextrum);

– частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);

– частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).

Печінка (hepar) має:

– діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо–верхню;

– нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню.

До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення:

– ниркове втиснення (impressio renalis);

– надниркове втиснення (impressio suprarenalis);

– шлункове втиснення (impressio gastrica);

– дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis);

– стравохідне втиснення (impressio oesophagealis);

– ободовокишкове втиснення (impressio colica).

На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar).

Печінка вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) за винятком:

– голого поля (area nuda), яке знаходиться у задній частині діафрагмової поверхні (pars posterior faciei diaphragmaticae);

– ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; fossa vesicae felleae), розміщеної на нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis hepatis);

– воріт печінки (porta hepatis).

У ворота печінки (porta hepatis) входять:

– ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);

власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi).

Із воріт печінки (porta hepatis) виходять:

– загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis);

– лімфатичні судини (vasa lymphatica).

Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter):

– квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована попереду (вентрально);

– хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована позаду (дорсально).

Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю, і описувались по-різному в різних країнах.

За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici).

Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити.

Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме:

– ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має:

– лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на:

– лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II);

– лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III);

– лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на:

– лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV);

– задня частина печінки; хвостата частка (pars posterior hepatis; Lobus caudatus) поділяється на:

– задній сегмент; хвостата частка; сегмент I (segmentum posterius; Lobus caudatus; Segmentum I).

– праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має:

– правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на:

– правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V);

– правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII);

– правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на:

– правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI);

– правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII).

Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою_.

Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli).

Всередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять:

– гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares);

– гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares);

– гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міждолькові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла.

На відміну від усіх інших органів, печінка (hepar) отримує:

– артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria);

– венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis).

У печінковій часточці (lobulus hepatis) кров проходить через синусоїдні судини (vasa sinusoidea) до центру часточки і є мішаною.

Увійшовши у ворота печінки (porta hepatis), ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) та власна печінкова артерія (a. hepatica propria) розгалужуються на часткові, сегментарні, міжчасточкові та навколочасточкові вени й артерії (arteriae et venae lobales, segmentales, interlobulares, perilobulares), які йдуть разом з жовчовивідними міжчасточковими проточками (ductus biliferi interlobulares). Останні приймають на себе жовчні проточки (ductuli biliferi), що розташовуються між рядами гепатоцитів.

Від навколоміжчасточкових артерій і вен всередину часточок відходять вхідні артеріоли і венули, які на периферії часточок зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри діаметром до 30 мкм, що проходять між печінковими пластинками, по яких тече мішана кров до центральних вен (vv.centrales).

Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у збірні або підчасточкові вени, від яких починається система печінкових вен.

Останні збираються в 3–4 печінкові вени (vv. hepaticae) і впадають у нижню порожнисту вену (vena cava inferior) біля місця її прилягання до печінки.

Сукупність синусоїдних капілярів між двома системами вен: ворітної печінкової вени (vena portae hepatis) і печінкових вен (venae hepaticae) – що є притоками нижньої порожнистої вени (vena cava inferior), називається дивовижною (чудовою) венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).

Вона так називається тому, що кров, яка притікає в нижню порожнисту вену (vena cava inferior) по печінковиx венаx (vv. hepatis), проходить на свому шляху через дві капілярні сітки (retia capillaria) – капілярні судини (vasa capillaria):

– одна з них розташована в стінці травної трубки, де беруть початок притоки ворітної печінкової вени (vena portae hepatis);

– друга розміщена в паренхімi печінки (parenchyma hepatis), яка

представлена синусоїдними капілярами часточок печінки (vasa capillaria lobulorum hepatis).

Печінка межує з багатьма органами: більша частина її діафрагмальної поверхні прилягає до діафрагми, менша — до передньої стінки живота. Вісцеральної поверхні печінки торкаються: праворуч — права нирка з наднирковою залозою, дванадцятипала кишка і правий згин ободової кишки, ліворуч – стравохід і дно шлунка.

Лімфатичних капілярів усередині часточок печінки немає, вони зосереджені в навколосудинній волокнистій капсулі як усередині, так і на поверхні органа (мал. 156, 157). Відвідні лімфатичні судини йдуть до печінкових, черевних, правих шлункових, діафрагмальних і задніх середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки печінкового сплетення (блукаючі та діафрагмальні нерви, симпатичний стовбур).

Жовчний міхур є резервуаром для зберігання жовчі і має:

– дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris; fundus vesicae felleae);

– тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris; corpus vesicae felleae);

– лійку жовчного міхура (infundibulum vesicae biliaris; infundibulum vesicae felleae);

– шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; collum vesicae felleae), яка переходить в міхурову протоку (ductus cysticus), що має спіральну складку (plica spiralis).

Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) розміщений в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною переважно з трьох боків (мезоперитонеально).

Дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris) трохи виступає з–під нижнього (переднього) краю печінки (margo inferior hepatis) біля місця з’єднання між собою VIII і IX ребрових хрящів (cartilagines costales VIII et IX), у цьому місці його інколи можна промацати.

Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки поступає у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares).

Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють:

– праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter);

– ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).

Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі

печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus).

Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково–підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major).

У товщі печінково–підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз–замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює поступлення жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum).

Аналогічні м’язи–замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози.

VIDEO

Жовч утворюється в гепатоцитах печінки, потім системою жовчних протоків потрапляє в жовчний міхур і через відкритий сфінктер загальної жовчної протоки – у дванадцятипалу кишку. Жовч утворюється в печінці постійно, а надходить у кишку періодично. Тому розрізняють два процеси — секреції жовчі та її виділення в кишку у зв’язку з прийомом їжі.

VIDEO

е) склад і властивості кишкового соку;

Порожня кишка За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

– серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

– м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

– зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

– внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

– слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

Рентгеноанатомія тонкої кишки. Для рентгенологічного вивчен

ня дванадцятипалої кишки її спочатку заповнюють (per os) контрастною речовиною. При цьому добре контурує ампула верхньої частини кишки, відділена від воротаря світлим проміжком, який відповідає воротарному м’язу-стискачу. Чітко простежується рельєф слизової оболонки — колові й поздовжні складки. При значному наповненні кишки можна також визначити розташування її відділів і форму згинів.

Під час рентгенологічного вивчення вільного відділу тонкої кишки після попереднього заповнення її контрастною масою добре видно петлі порожньої (у більшості випадків розташовані вертикально) і клубової (розташовані горизонтально) кишок, чітко визначається місце впадіння в сліпу кишку. Якщо кишка заповнена контрастною речовиною, то можна визначити форму її колових складок.

Кровопостачання дванадцятипалої кишки — гілки шлунково-дванад-цятипалокишкової і верхньої брижової артерій, порожньої і клубової кишок — верхня брижова артерія. Венозна кров відтікає в систему ворітної вени. У людини внутрішньостінкове лімфатичне русло в тонкій кишці розвинуте порівняно слабко. Відтік лімфи відбувається по багатьох відвідних судинах до бри-жових і черевних лімфатичних вузлів.

Іннервація — гілки черевного, печінкового (дванадцятипалої кишки) і верхнього брижового сплетень.

Протягом доби утворюється близько 1,8 л соку. При центрифугуванні сік ділиться на дві частини:надосадова рідина майже не містить ферментів, а в осад випадають велика кількість злущених з поверхні кишки епітеліоцитів (за добу злущується близько 200 г), слиз, лейкоцити і значна кількість різних ферментів (близько 20), які беруть участь у завершальних стадіях гідролізу білків, жирів та вуглеводів. Найважливіші з них – пептидази, сахараза, мальтаза, лактаза та ліпаза. Сік також містить ряд неорганічних сполук. рН соку досягає 7,5–8,0. Епітеліоцити слизової оболонки тонкої кишки інтенсивно відновлюються, їх життєвий цикл становить близько 5 діб.

Функції кишкового соку різноманітні. За його участю відбуваються остаточний гідроліз поживних речовин, захист слизової оболонки, підтримання хімусу в рідкому стані, формування лужної пеакції кишкового вмісту.

є) склад жовчі, її роль в процесі травлення;

Склад жовчі залежить від того, звідки її одержано. Свіжа, новоутворена жовч змінює свій склад у міру проходження протоками, а також перебування в жовчному міхурі .

До складу жовчі входять солі жовчних кислот (утворені з холестерину холеві кислоти сполучаються з таурином або з глікоколом), жовчні пігменти – білірубін та білівердин (продукти перетворення гемоглобіну), холестерин, лецитин та інші органічні речовини. У міру протікання протоками склад жовчі змінюється: в неї переходять вода, гідрокарбонати, Na⁺ При цьому кількість жовчі збільшується майже вдвічі. В жовчному міхурі (його об’єм досягає 20–60 мл) жовч концентрується за рахунок всмоктування води. При цьому концентрація солей жовчних кислот, пігментів, холестерину збільшується приблизно в 5 разів. У жовчному міхурі та жовчних протоках до жовчі додається слиз. рН жовчі становить 7,3–8,0.

Значення жовчі полягає в її впливі на гідроліз та всмоктування жирів. Без жовчі через органи травлення виводиться близько 40 % жиру. Цю функцію виконують солі жовчних кислот—вони зменшують поверхневий тиск хімусу. При цьому створюється жирова емульсія та відбувається її стабілізація. Дрібні крапельки жиру краще гідролізуються ліпазою соку підшлункової залози. Жовчні кислоти утворюють також комплексні сполуки з жирними кислотами – міцели, що сприяє їх усмоктуванню. Солі жовчних кислот стимулюють моторну, функцію кишок. Жовч разом із соком підшлункової залози нейтралізує кислу реакцію хімусу, що надходить із шлунка.У складі жовчі виводиться з організму ряд екскретів (жовчні пігменти, холестерин та ін.).

ж) порожнинний та мембранний гідроліз поживних речовин.

Процеси остаточного гідролізу і всмоктування поживних речовин відбуваються на мембрані епітеліальних клітин тонкої кишки. Сюди надходять частково перетравлені інгредієнти після попереднього розщеплення під впливом ферментів травних соків у кишках.

Внутрішня поверхня кишок має вирости – мікроворсинки. У свою чергу їхня поверхня вкрита шаром глікокаліксу (мукополісахариди). На глікокаліксі містяться адсорбовані ферменти, що утворюють своєрідний “малий конвейєр”. Ферменти, які лежать ближче до порожнин кишки, перетравлюють відносно великі молекули харчових речовин. Біля основи глікокаліксу містяться ферменти, фіксовані на клітинній мембрані, які остаточно гідролізують речовини. Тут, на мембранах ентероцитів, розташовані системи транспорту, котрі забезпечують їх всмоктування.

Ферменти, які здійснюють мембранне травлення, утворюються власне епітеліоцитами, а також надходять сюди з соком підшлункової залози. Серед них є ферменти, що остаточно гідролізують вуглеводи, білки та жири.

За рахунок складок слизової оболонки кишок, ворсинок і мікроворсинок різко збільшується загальна площа тонкої кишки. У дорослої людини вона становить близько 200 м².

VIDEO

Мембранне травлення відбувається завдяки ферментам, фіксованим на мембранах, їхні активні центри орієнтовані на субстрат. Мембранне травлення відбувається в глибині складок мікроворсинок у стерильних умовах і тісно зв’язане з процесами всмоктування (травно-транспортний конвейєр)

Травлення в товстій кишці

а) склад і властивості соку товстої кишки

Товста кишка походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

– стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

– вільна стрічка (taenia libera);

– чепцева стрічка (taenia omentalis);

– брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

– випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

– чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi) має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi).

Товста кишка має такі відділи:

– сліпу кишку (caecum);

– ободову кишку (colon), яка складається з:

– висхідної ободової кишки (colon ascendens);

– поперечної ободової кишки (colon transversum);

– низхідної ободової кишки (colon descendens);

– сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

– пряму кишку (rectum);

– відхідниковий канал (canalis analis).

Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі (mesenterium).

Сліпа кишка (cecum) у людини має вигляд мішка б -8 см завдовжки і 4 — 7 см завширшки, розташованого прямовисно уздовж правого клубового м’яза нижче рівня впадіння тонкої кишки в товсту.

Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої і висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В результаті утворюється клубовий сосочок (papilla ilealis) (див. мал. 148,а і б), який складається з верхньої та нижньої губ, що обмежують клубовий отвір (ostium ileale). Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях у нормальному стані неможливий.Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розташована вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), брижі немає.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) близько 20 см завдовжки.

При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухома завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum).

Поперечна ободова кишка (colon trans–versum) (найдовша — 50— 120 см) є продовженням попередньої.

На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох сторін (мезоперитонеально).

Низхідна ободова кишка (colon descen–dens) близько 22 см завдовжки, почавшись від лівого згину поперечної ободової кишки, спускається донизу і на рівні найвищої точки клубового гребеня без помітної межі переходить у сигмоподібну ободову кишку.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoidcum) близько 20 см завдовжки розташована в лівій частині порожнини великого таза, зігнута, продовжується зверху донизу і ззовні всередину аж до мису крижової кістки, де вона найчастіше під кутом переходить у пряму кишку.

Проекція ободової кишки на передню стінку живота: висхідна — на праву бічну ділянку, поперечна — на пупкову ділянку, низхідна — на ліву бічну ділянку, сигмоподібна — на нижню частину лівої бічної та на ліву пахвинну ділянку, а в разі значного наповнення — на ліву частину пупкової ділянки.

Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

Стінка прямої кишки має такі оболонки:

– зовнішня оболонка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia);

– середня оболонка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має:

– зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum);

– внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum);

– внутрішня оболонка є слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три:

– верхня складка (plica superior);

– середня складка (plica media);

– нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку.

Пряма кишка межує ззаду з крижовою кісткою, спереду в жінок — з піхвою та надпіхвовою частиною матки, у чоловіків – з дном сечового міхура, сім’яними пухирцями й передміхуровою залозою. З боків у межах по-заочеревинної частини пряму кишку оточує велика кількість жирової тканини, де між сім’яними пухирцями й сечовим міхуром проходять сечоводи.

Слизова оболонка товстої кишки, на відміну від тонкої, не має ворсинок, внаслідок чого вона гладка й блискуча. Складки слизової оболонки тут невеликі і їх небагато. За формою кожна нагадує півмісяць, звідси й назва — півмісяцеві складки {plicae semilunarcs coli). Складки утворені всією товщею стінки кишки (у тонкій кишці колові складки формує лише слизова оболонка) і під час розтягування кишки вони зникають. Слизова оболонка товстої кишки на всій її довжині має тільки кишкові залози з великою кількістю келихоподібних

клітин, що виділяють слиз. М’язова пластинка слизової оболонки, як і підслизовий прошарок, помірна. У підслизовому прошарку та у власному шарі слизової оболонки трапляються поодинокі лімфоїдні вузлики, яких у дитячому віці значно більше, ніж у дорослих.

М’язова оболонка товстої кишки складається з двох шарів: зовнішнього поздовжнього і внутрішнього колового. Пучки поздовжнього шару товстої кишки (за винятком прямої та червоподібного відростка) не розподілені рівномірно, як у тонкій кишці, а збираються в три поздовжні стрічки ободової кишки (taeniae coli): брижову (taenia mesocolica), чепцеву (taenia omentalis) і вільну (taenia libera).

Коловий м’язовий шар розвинутий в цілому однаково і лише в межах півміся-цевих складок посилюється. Оскільки поздовжні м’язові пучки стрічок дещо коротші порівняно з довжиною кишки, перебувають у стані постійного тонусу й посилено скорочуються під час перистальтики, у стінці ободової кишки між стрічками утворюються випини (haustra coli).

Серозна оболонка вкриває товсту кишку неоднаково на всьому її протязі: сліпу кишку і червоподібний відросток з усіх боків, висхідну й низхідну ободову — з трьох боків (крім заднього), поперечну та сигмоподібну ободову — з усіх боків і утворює брижу.

Серозна оболонка ободової кишки, на відміну від тонкої, утворює особливі чепцеві привіски (appendices epiploicae), яких немає або вони ледь помітні у дітей і підлітків, але дуже розвинені в огрядних людей похилого віку.

Функція. Після розщеплення їжі до розчинного стану білків, жирів і вуглеводів і всмоктування їх у тонкій кишці хімус надходить до товстої кишки. Тут всмоктується вода і зневоднений хімус в умовах значного бродіння формується в кал, який накопичується в прямій кишці. Разом з водою з товстої кишки в кров надходять також токсичні продукти бродіння (індол, скатол, фенол тощо).

Рентгенологічне дослідження товстої кишки роблять після попереднього заповнення її контрастною речовиною (per os або ретроградним шляхом). При цьому легко визначається форма і розташування різних відділів товстої кишки, розміри випинів і півміся-цевих складок, а також функціональний стан стінки кишки, локальне збільшення діаметра кишки та окремих випинів або, навпаки, спазматичний стан, який проявляється в різкому зменшенні діаметра різних відділів. У прямій кишці простежується рельєф слизової оболонки відхідникового каналу: відхідникові стовпи, пазухи тощо.

Кровопостачання сліпої, ободової та верхньої третини прямої кишок здійснюється від гілок верхньої та нижньої брижових артерій, венозний відтік однойменними венами (система ворітної вени). Нижні дві третини прямої кишки одержують кров від внутрішньої клубової та серединної крижової артерій; венозна кров відходить однойменними венами в нижню порожнисту вену.

Лімфатична мережа товстої кишки добре розвинена, особливо в слизовій оболонці й підслизовому прошарку. Лімфа відтікає в лімфатичні вузли: клубово-обо-дово-кишкові, нижні брижові, ободово-кишкові (праві, середні, ліві), внутрішні й зовнішні клубові (20 — 50 вузлів). Від шкіри відхідника лімфа прямує до глибоких та поверхневих пахвинних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки верхнього і нижнього брижового (ободова кишка), прямо-кншкового (пряма кишка) нервових сплетень, нижні підчеревні нервові сплетення (сигмоподібна ободова і пряма кишки).

Сік товстої кишки у разі відсутності дії механічного подразника виділяється в незначній кількості. При подразненні сокотворення збільшується у 8-10 разів. Сік містить слиз та епітеліальні клітини. Травна функція соку полягає в захисті слизової оболонки від механічних, хімічних подразнень та забезпеченні лужної реакції.

VIDEO

б) значення мікрофлори товстої кишки

Істотну роль у процесах травлення у товстій кишці відіграє мікрофлора. Якщо у тонкій кишці міститься відносно незначна кількість мікробів, то у товстій їх наявність конче потрібна для нормального існування організму. До 90 % мікрофлори припадає на безспорові анаероби, 10 % – на молочнокислі бактерії, кишкову паличку, стрептококи та спороносні анаероби.

Під дією мікроорганізмів відбувається остаточний розклад залишків неперетравлених речовин і компонентів травних секретів, створюється імунний бар’єр шляхом гальмування патогенних мікроорганізмів, синтезуються деякі вітаміни (групи В, К) та інші біологічно активні речовини. Мікрофлора також бере участь у обміні речовин.

У немовлят порожнина товстої кишки стерильна. Вона заселяється мікроорганізмами протягом перших місяців життя.

Під дією мікробів неперетравлені вуглеводи розпадаються на молочну і оцтову кислоти, алкоголь, СО₂ і Н₂0. Білки, що збереглися, підлягають гнильному розкладу з утворенням токсичних речовин (індолу, скатолу, фенолу тощо) і таких біологічно активних сполук, як гістамін, тирамін. При збалансованому харчуванні процеси гниття й бродіння зрівноважуються. Так, утворювані під час бродіння кислі продукти перешкоджають гниттю. Одноманітне харчування призводить до розладу вказаних процесів. У такому разі один процес переважає над іншим

Методи дослідження секреції жовчі полягають у спостереженні за тваринами після операції накладання фістули жовчного міхура і перев’язування загальної жовчної протоки. Для вивчення процесу виділення жовчі накладають фістулу протоки (виводять її на поверхню шкіри живота).

Кількість жовчі коливається в межах 0,6–1,2 л за 1 добу – залежно від кількості та якості їжі.

Регуляція секреції жовчі. Секреція жовчі відбувається постійно, але вона посилюється під впливом жовчних кислот, ХЦК-ПЗ, секретину та інших гормонів. Близько 94 % жовчних кислот всмоктується в кров у верхніх відділах тонкої кишки. Перш ніж видалитись із організму, молекула жовчної кислоти може циркулювати 18–20 разів (ентерогепатична циркуляція жовчних кислот). Таким чином, що більше жовчі виділяється в дванадцятипалу кишку, то більше всмоктується жовчних кислот, які з кров’ю надходять знову в печінку і стимулюють утворення нових порцій жовчі.

Регуляція виділення жовчі. Виділення жовчі в дванадцятипалу кишку відбувається періодично, відповідно до прийому їжі. Рух жовчі жовчовивідними протоками залежить від швидкості її утворення, стану цих проток і сфінктерів. Ступінь наповнення жовчних проток, скорочення гладких м’язів жовчного міхура і проток впливають на тиск. У загальній жовчній протоці тиск коливається від 4 до 300 мм. вод. ст. Натщесерце тиск у жовчному міхурі перебуває на рівні 60–180 мм. вод. ст. За рахунок скорочення м’язів жовчного міхура тиск у ньому підвищується до 150–260 мм. вод. ст. і при відкритому сфінктері загальної жовчної протоки жовч з міхура виходить у дванадцятипалу кишку.

Умовні й безумовні рефлекси, пов’язані з прийняттям їжі, супроводжуються виділенням незначної кількості жовчі. Імпульси йдуть у центр блукаючого нерва, а звідти еферентними його волокнами – до гладких м’язів жовчного міхура та сфінктера загальної жовчної протоки (м’язи жовчного міхура скорочуються, а сфінктера – розслаблюються). При відкритому сфінктері загальної жовчної протоки жовч виділяється у кишки. Після того як спорожніє міхур, у кишки жовч надходить просто з печінки. Під час травлення інтенсивність виділення жовчі значно збільшується. Основний механізм регуляції виділення жовчі – гуморальний. Скорочення м’язів жовчного міхура і жовчних проток при одночасному розслабленні сфінктерів супроводжується виділенням жовчі. Головна роль при цьому належить ХЦК-ПЗ, який утворюється в І-клітинах слизової оболонки дванадцятипалої кишки під впливом продуктів гідролізу жирів та білків Таким чином, що більше жирів буде в дванадцятипалій кишці, то більше виділятиметься жовчі, гідролізуватиметься та всмоктуватиметься жирів. Секреція багатої на гідрокарбонати жовчі стимулюється секретином. Посилюють жовчовиділення жири, жовток і магнію сульфат, які надходять у дванадцятипалу кишку, а також жовч.

Секреторна функція тонкої кишки

Тонка кишка складається з трьох відділів – дванадцятипалої, порожньої та клубової. В них відбуваються взаємозв’язані процеси – остаточний гідроліз поживних речовин, які всмоктуються в кров та лімфу, та моторна функція.

Залози, що містяться в слизовій оболонці тонкої кишки, мають різну будову та функції. У початковому відділі дванадцятипалої кишки переважають дуоденальні залози (Бруннера), які виділяють багато слизу. Цей слиз захищає слизову оболонку від кислого хімусу.У інших відділах тонкої кишки розташовані крипти. В них містяться епітеліальні клітини кількох видів – епітеліоцити, бокалоподібні клітини, ендокриноцити, ендокриноцити з ацидофільною зернистістю, що утворюють ферменти та імуноглобуліни, а також недиференційовані клітини.

Методи дослідження. Чистий кишковий сік можна одержати з ізольованих петель тонкої кишки. Існує кілька модифікацій цих операцій – за методом Тірі, Тірі-Велла, Бабкіна. Найпоширеніша з них – накладання фістули тонкої кишки за методом Тірі-Велла).

Кількість та склад соку. Протягом доби утворюється близько 1,8 л соку. При центрифугуванні сік ділиться на дві частини:надосадова рідина майже не містить ферментів, а в осад випадають велика кількість злущених з поверхні кишки епітеліоцитів (за добу злущується близько 200 г), слиз, лейкоцити і значна кількість різних ферментів (близько 20), які беруть участь у завершальних стадіях гідролізу білків, жирів та вуглеводів. Найважливіші з них – пептидази, сахараза, мальтаза, лактаза та ліпаза. Сік також містить ряд неорганічних сполук. рН соку досягає 7,5–8,0. Епітеліоцити слизової оболонки тонкої кишки інтенсивно відновлюються, їх життєвий цикл становить близько 5 діб.

Мембранне травлення

Травлення в товстій кишці

Мікрофлора. Істотну роль у процесах травлення у товстій кишці відіграє мікрофлора. Якщо у тонкій кишці міститься відносно незначна кількість мікробів, то у товстій їх наявність конче потрібна для нормального існування організму. До 90 % мікрофлори припадає на безспорові анаероби, 10 % – на молочнокислі бактерії, кишкову паличку, стрептококи та спороносні анаероби.

Регуляція секреції тонкої та товстої кишок.

Приймання їжі практично не впливає на секрецію соку. Домінуючу роль у регуляції секреторної функції тонкої кишки відіграють місцеві рефлекси. Це реакція на тактильні чи хімічні подразники. Хімічними стимуляторами є продукти травлення білків або жирів, панкреатичний сік, кислоти. Наявність у хімусі продуктів гідролізу білків та жирів стимулює секрецію багатого на ферменти соку. Таким чином, секреція стимулюється тоді, коли є хімус.

Секрецію соку тонкої кишки посилює ряд гормонів, зокрема, секретин, ВІП, ХЦК-ПЗ, мотилін. Соматостатин секрецію гальмує.

У товстій кишці стимуляція секреції теж відбувається за рахунок місцевих рефлексів. Під впливом механічного подразнення секреція посилюється у 8-10 разів. Певне значення мають впливи парасимпатичних нервів, які іннервують 1/3 нижніх частин товстої кишки. При цьому посилюється секреція соку, який багатий на слиз.