ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ, ЇХ ЮРИДИЧНА ТА СУДОВО-МЕДИЧНА КВАЛІФІКАЦІЯ

Тілесні ушкодження, їх юридична та судово-медична кваліфікація. Встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень за медичними документами.

 

Як вже зазначалось раніше, з введенням у дію в листопаді 2012 року нового кримінального процесуального кодексу України, слідчий чи прокурор призначають експертизу за власним розсудом, тобто коли визнають за необхідне. Проте діючим кодексом (ст. 242 КПК України) передбачено фактичне обов’язкове призначення експертизи:

            «1. Експертиза проводиться експертом за зверненням сторони кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду, якщо для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Не допускається проведення експертизи для з’ясування питань права. 2. Слідчий або прокурор зобов’язаний звернутися до експерта для проведення експертизи щодо:

            1) встановлення причин смерті;

            2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;

            3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності;

            4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості;

            5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтею 155 Кримінального кодексу України.

            3. Примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду.

Тобто п. 2 цієї статті фактично прямо вказує, що експертиза обов’язково призначається для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Крім прямої вказівки закону, огляд може проводитися і для визначення механізму і давності утворення уш­код­жень, предмета, яким заподіяна травма, розмірів стійкої втрати працездатності, при самоушкодженнях, покаліченні членів тощо.

Перераховані питання не можуть бути вирішені за допомогою інших джерел доказів, оскільки вони вимагають спеціальних медичних знань. Якщо слідчий чи суддя навіть володіють такими знаннями, то вони не можуть використати їх для висновків у зв’язку з несумісністю свого процесуального становища з проце­суальним становищем експерта.

 Вирішення ряду питань, які відносять до кількох медичних спеціальностей, не може бути здійснене особисто судово-ме­дич­ним експертом чи лікарем, а за допомогою фахівців. Наприклад, вияв­лення наслідків закритої черепно-мозкової травми і їх оцінювання повинні робитися за участю невропатолога, наслідків трав­ми органа зору – за участю офтальмолога, встановлення наяв­ності закритого перелому – за участю рентгенолога тощо.

  З медичної точки зору тілесним ушкодженням називається порушення анатомічної цілості або фізіологічної функції тканин чи органів внаслідок дії на людський організм різноманітних факто­рів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних тощо).

Відповідно до Кримінального кодексу України тілесні ушко­дження поділяються на тяжкі (ст. 121), середньої тяжкості (ст. 122) та легкі (ст. 125). Серед останніх в свою чергу розріз­няють: 1) легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності; 2) легкі тілесні ушкодження. В окремі статті виділені побої і мордування (ст. 126) та катування (ст. 127), а в частині 2 ст. 121 КК зу­стрі­чається термін “особливе мучення”. Перераховане є юридичною кла­сифікацією тілесних ушкоджень. Інше, довільне тлумачення ступеней тяжкості тілесних ушкоджень не допускається. В ос­нову тяжкості тілесних ушкод­жень покладені: небезпечність ушко­дження для життя; шкода, заподіяна здоров’ю; тривалість розладу здоров’я.

У медицині всі тілесні ушкодження поділяються на подряпини, садна, синяки, рани, вивихи, переломи, тріщини, надриви, розриви, розміжчення, роздавлювання, відриви, поділ тіла на частини, травматичний токсикоз, опіки (термічні, хімічні), відмороження, ураження електричним струмом тощо. Це і є медичною класифі­кацією тілесних ушкоджень.)

  Судово-медичний експерт або лікар повинні враховувати велику відповідальність, яку вони несуть при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки їх висновки служать основою для кваліфікації дій обвинувачуваного і притягнення його до відпо­відальності. Без проведення судово-медичної експертизи у випадках спричинення ушкоджень не може бути успішно проведене слідство чи судовий розгляд справи.
   При визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень треба керуватись: 1) вказівками Закону (в даному випадку ст.ст. 121-127 КК України); 2) “Інструкцією про проведення судово-медич­ної експертизи” (1995 р.); 3) “Правилами судово-медичного ви­зна­­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (1995 р.), затвер­джених Міністерством охорони здоров’я України. В статтях КК наведені юридичні критерії, ознаки ушкоджень різного ступеня тяжкості, а “Правила” роз’яснюють кожний критерій, ознаку окре­мо, що треба розуміти під ними. З термінологічних чи тлу­мачних розбіж­ностей у названих документах випливає єдиний правильний прин­цип: якщо закон і підзаконний акт суперечать один одному або не узгоджуються між собою, то діє Закон.

Тяжкі  тілесні  ушкодження

За ст. 121 КК України  (див. табл.) тяжким тілесним повинно бути визнане таке ушкодження, яке відповідало у особи хоча б одному з шести його юридичних критеріїв, а саме:

   1) ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння;
   2) ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій;
   3) ушкодження, яке викликало психічну хворобу;
   4) ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;
   5) ушкодження, яке викликало переривання вагітності;
   6) ушкодження, що спричинило непоправне знівечення об­личчя.
   Розглянемо ці критерії (ознаки) окремо.

 

 

 

 Ушкодження, небезпечні для життя – це такі ушкодження, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент їх заподіяння або які при звичайному їх перебігу (тобто, без надання медичної допомоги) закінчуються чи можуть закін­читися смертю. Запобігання чи відвернення смерті своєчасним наданням кваліфі­кованої медичної допомоги не впливає на визнання такого ушко­дження небезпечним для життя.
   До небезпечних для життя також відносяться такі уш­кодження, які при клінічному перебігу через будь-який проміжок часу створюють стан, загрозливий для життя, вна­слідок чого вони закін­чуються смертю потерпілої особи. Цей стан повинен знахо­дитися в прямому причинно-наслідковому зв’язку з травмою.

Ряд ушкоджень, небезпечних для життя, може закінчитися благополучно, проте такий їх кінець є винятком, а звичайно вони викли­кають смерть. Інколи, особливо при наданні медичної допо­моги, подібні ушкодження можуть мати сприятливий кінець і не залишати після себе тяжких наслідків у вигляді стійкої втрати праце­здатності. Тобто, небезпечність для життя такого ушкод­ження виникає вже в момент його заподіяння. Небезпеку для життя створює саме пошкодження, а не його можливість. Ось чому фактичне заподіяння тілесного ушкодження, небезпечного для життя, направленого на позбавлення життя людини, кваліфі­кується як замах на вбивство.
   Відповідно до “Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (МОЗ України, 1995 р.) небезпеку для життя в момент заподіяння створюють:

1)                  ушкодження, що проникають у черепну, плевральну, черевну порожнини, у канал хребта, порожнину перикарда чи клітковину середостіння, в тому числі й без ушкоджень головного, спинного мозку та його оболонок чи внутрішніх органів;

Проникаюче поранення грудної порожнини (показаний травмуючий предмет і його рановий канал)

Те саме ушкодження (вид зі сторони перикарда)

Проникаюче поранення грудної порожнини зі сторони спини

 

2)                  відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи чере­па, за винятком переломів кісток лицьового скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; переломо-вивихи чи підвивихи шийних хребців; переломи одного або кількох грудних чи поперекових хребців з пору­шенням або без порушення функції спинного мозку; закриті переломи під’язи­кової кістки; відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегнової або великогомілкової кісток; преломи кісток таза при наявності загрозливих для життя явищ;

3)                   забій (ушиб) головного мозку тяжкого ступеня як зі здав­ленням, так і без здавлення речовини мозку; забій головного мозку середньої тяжкості при наявності симптомів ураження стовбу­рового відділу; внутрішньочерепні крововиливи із загроз­ливими для життя явищами; закриті ушкодження спинного мозку у ший­ному відділі; закриті ушкодження грудних, попе­ре­кових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супрово­джувались тяжким спі­наль­ним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

забій (ушиб) головного мозку

           

Крововилив в шийному відділі хребта (зліва), справа – перелом в цьому місці

 

      

Перелом кісток склепіння черпа

Перелом основи черпа

Багатоосколковий перелом склепіння черепа внаслідок кількох ударів тупим предметом (вбивство)

 

4) ушкодження з повним порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того з боку шкірних покривів чи з боку просвіту органа вони заподіяні; закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної, вилочкової у дітей) при наявності загрозливих для життя явищ;

Різана рана шиї з порушенням цілісності стінок глотки і гортані 

 

     

Вогнище «свіжого»(зліва) і давнішнього (справа) забоїв головного мозку

Забої та розриви речовини головного мозку внаслідок удару важким предметом

 

Епідуральна гематома

Субарахноідальна гематома

 

5) закриті та відкриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревинного простору (нирок, надниркових залоз, підшлункової залози) та порожнини таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній  відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри) при наявності загрозливих для життя явищ;

 

Розриви печінки внаслідок удару тупим предметом у живіт

 

           

Субдуральні гематоми

Субдуральна гематома на основі черепа, виявлена після виділення мозку

6) ушкодження крупних кровоносних судин: аорти, сонної (за­галь­ної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, пахвової, клубової, стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супро­воджують;

7) ушкодження, які викликали шок, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостат­ність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного чи органного кровообігу, жирову чи газову емболію, пневмоторакс. Всі вони повинні підтверджуватись об’єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструменталь­них досліджень;

     

Жирова емболія судин головного мозку (макро- та мікрокартина)

 

 

8) усі види механічної асфіксії, що супроводжувались комплек­сом розладів центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю, за умови, що це встановлено об’єктивними клінічними даними;

Механічна асфіксія від закриття отворів носа і рота

9) загальна дія високої температури (тепловий чи сонячний удар) при наявності загрозливих для життя явищ; термічні опіки ІІІ-ІV ступеня з площею ураження понад 15 % поверхні тіла, опіки ІІІ ступеня понад 20 % поверхні тіла, опіки ІІ ступеня понад 30 % поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супро­воджувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів при загрозливих для життя явищах;

Опіки ІІІ-ІV ступенів немовляти як приклад тяжкого тілесного ушкодження

   10) ушкодження від дії низької температури (холоду), променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми – всі при наявності загрозливих для життя явищ;

11) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (в тому числі і харчові токси­коінфекції) при умові, що в клінічному перебігу мали місце загроз­ливі для життя явища.
   Зі змісту пунктів випливає, що певні ушкодження тіла лише тоді потрібно відносити до небезпечних для життя, коли вони супроводжуються шоком чи загрозливими для життя явищами, тоб­то небезпеку для життя створюють саме тяжкі наслідки травми. Вони є визначальними ознаками небезпечного для життя ушко­дження.

 Передбачити всі види чи варіанти ушкоджень, які являють собою загрозу для життя в момент заподіяння, практично немож­ливо і в цьому немає потреби. Важливо добре засвоїти, чому і яке в цілому ушкодження може бути небезпечним для життя. Небезпечність ушкодження для життя – це самостійний юридич­ний критерій тяжкого тілесного ушкодження, який не залежить від його кінцевого наслідку. Саме ушкодження (його вид, властивості, особливості) або містить у собі загрозу для життя, або не містить. В останньому випадку воно оцінюється за кінцевим результатом, тобто за стійкою втратою працездатності чи за розладом здоров’я (тривалим або короткочасним).

Ушкодження, яке спричинило втрату будь-якого органа або його функцій. Цей критерій об’єднує як анатомічну (фак­тичну) втрату органа (руки, ноги, але не пальця; язика, ока, ста­тевого члена, матки тощо), так і втрату цими органами належ­ної їм функції, приведення їх в бездіяльний стан. Під втратою руки або ноги треба розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій внаслідок паралічу або іншого стану, що виключає їх діяльність. При цьому про втрату руки чи ноги гово­рять тоді, коли має місце їх ампутація на рівні не нижче ліктьо­вого або колінного суглобів. Решта випадків розглядається як втрата частини кінцівки і оцінюється за ознакою стійкої втрати праце­здатності.

Фрагментація тіла з відчленуванням нижніх кінцівок при переїзді потягом

 

 Під втратою язика слід розуміти не тільки його повну чи часткову анатомічну відсутність, але й втрату мови, тобто втрату здатності висловлювати свої думки розбірливо, зрозуміло для присутніх. Заїкуватість не можна розглядати як втрату мови. Це функціональний логоневроз, який не має у своїй основі морфо­логічного субстрата.

При втраті постійних зубів ступінь тяжкості тілесних ушко­джень визначають залежно від розмірів стійкої втрати загальної працездатності, а при втраті молочних зубів – залежно від фактичної тривалості розладу здоров’я.
   Втрата продуктивної здатності полягає в неспроможності до злягання (тобто нездатність виконати статевий акт, наприклад, внаслідок ампутації статевого члена, рубцевого звуження входу в піхву) або запліднення (наприклад, при пошкодженні обох яєчок з їх видаленням), зачаття та дітородіння.
   Втрата ока може розцінюватись як втрата органа зору або як ушко­дження, що викликало стійку втрату працездатності не менше як на одну третину (35 %). В обох випадках тяжкість ушкодження одна і та ж – вони тяжкі. Під втратою зору потрібно розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли має місце зниження зору до лічби пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Пошкодження сліпого ока оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я.
   Під втратою слуху треба розуміти повну глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо викликає стійку втрату загальної працездатності менше однієї третини (на 25 %) і за цією ознакою відноситься до тілес­­них ушкоджень середнього ступеня тяжкості (за критерієм “тривале порушення функцій органа або тривалий розлад здоров’я”).
   Ушкодження, яке викликало психічну хворобу. Пси­хічною хворобою вважається порушення нормальної психічної діяльності людини, яке проявляється в зниженні розумових здат­ностей, в хворобливій зміні мислення тощо, незалежно від тяж­кості перебігу, тривалості та виліковності. Може виникати інколи як наслідок травми черепа, головного мозку (наприклад, пост­травматична епілепсія, слабоумство, енцефалопатія з маніа­кальним чи шизофреноподібним синдромом тощо, але не психоз чи невроз). Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реак­тивний стан нервової системи, визначається за ознакою трива­лості розладу здоров’я.
   Встановлення психічної хвороби та її зв’язку з отриманою травмою відносяться до компетенції психіатра, судово-психіатрич­ної експертизи. Оцінка ступеня тяжкості такого наслідку тілесного ушкодження здійснюється судово-медичним експертом після відповідного висновку психіатрів. Треба тільки чітко собі усвідоми­ти, що до тяжких тілесних ушкоджень відноситься не психічна хвороба, а черепно-мозкова травма, що її викликала.
   Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєд­наний зі стійкою втратою працездатності не менш як на од­ну третину. Працездатність – це такий стан людини, при якому вона може здійснювати виробничу діяльність певного об’єму і якості. Поняття це складне, біосоціальне, оскільки здат­ність трудитися залежить від багатьох факторів. Працездат­ність буває загальною (здатність людини виконувати некваліфі­ковану роботу в звичайних умовах праці, здатність до самообслуго­вування), професійною (здатність до роботи в певній професії, за певним фахом: інженера, педагога, лікаря, артиста) та спеціаль­ною (здатність виконувати вузько спеціальну роботу в тій чи іншій професії). Розрізняють тимчасову (короткочасну) і стійку (постій­ну) втрату працездатності. Під стійкою треба розуміти таку необо­рот­ну втрату функції, яка ніколи не відновиться і в незмінному вигляді збережеться до кінця життя. Стійка втрата працездатності може бути встановлена лише після наслідків травми, які вже визначилися, тобто після загоєння ушкодження.
   Цей критерій передбачає стійку втрату загальної працездат­ності, визначення розмірів якої здійснюють у відсотках за офіційною “Таблицею відсотків втрати працездатності внаслідок різних травм, передбачених умовами особистого страхування”, що міститься в інструкції Міністерства фінансів за № 110 від 12.05.1974 р. “Про порядок організації та проведення лікарсько-страхової експертизи”. Якщо після травми стійка втрата загальної працездатності становить 33,3 % і більше (тобто одну третину від 100 %), то такі ушкодження відносять до тяжких за критерієм “стійка втрата працездатності не менш як на одну третину”.

 Оскільки за таблицею стійка втрата загальної працездатності передбачена в округлених цифрах 5 і 10 %, а не в одиницях відсотків, то фактично за втрату працездатності не менш як на одну третину приймається втрата загальної працездатності від 35% і більше. У дітей втрата працездатності визначається так само, як у дорослих, але у висновках треба зазначити, що вказаний розмір стійкої втрати працездатності настане після досягнення дитиною працездатного віку. В інвалідів стійку втрату праце­здатності в зв’язку з отри­маними ушкодженнями визначають як у практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, хоча це не завжди правильно чи справедливо (наприклад, втрата частини єдиної руки у однорукого).
   Ушкодження, що викликало переривання вагітності, потрібно відносити до тяжких тілесних ушкоджень лише у тих вападках, коли переривання вагітності, незалежно від її строку, не пов’язане з індивідуальними особливостями організму, а стоїть в прямому причинному зв’язку з травмою. Цей зв’язок визна­чають фахівці (акушери-гінекологи). Ось чому судово-медична екс­пер­тиза в таких випадках проводиться разом з ними.
   Переривання вагітності може лише у часі збігатися з причи­ненням ушкодження. Інколи за медичними документами лікуваль­ної установи, жіночої консультації (які обов’язково треба вивчити) можна встановити, що явища загрозливого аборту спостерігались  до заподіяння травми. Не можна умисно викликати переривання вагітності шляхом переляку вагітної.
   Ушкодження, яке спричинило непоправне знівечення обличчя. Знівечення (спотворення) обличчя не є медичним поняттям, воно естетичне, загальнолюдське. Тому для встанов­лення наявності спотворення обличчя не потрібно мати спеціаль­них медичних знань. В зв’язку з цим судово-медичний експерт чи лікар не кваліфікує ушкодження обличчя як знівечення. Експерт встановлює тільки властивості і ступінь тяжкості самого тілесного ушкодження, на основі звичайних ознак так само, начебто вони розташовані не на обличчі. Але у своєму висновку він повинен обов’язково вказати: чи це ушкодження згладиме (поправне), оскільки поняття знівечення відноситься тільки до обличчя.

Питання про згладимість чи незгладимість ушкодження (а отже про спотворення обличчя) може ставитися лише після загоєння травми, коли формуються рубці, виникають деформації (носа, вушних раковин, повік, губ), асиметрія обличчя внаслідок парезу нерва тощо. Тимчасове спотворення обличчя травмою (набряки повік, губ і т.і.) не може бути визнане тяжким тілесним ушкод­женням.

Під згладимістю ушкодження треба розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубців, деформацій, порушення міміки тощо) з плином часу або під впливом нехірургічних засобів (масажу, теплових чи фізіотерапевтичних процедур). Незгла­димими вважаються такі ушкодження, які вимагають для свого усунення чи зменшення оперативного втручання, в тому числі пластичної (косметичної) операції.

 

Непоправне спотворення обличчя

 

Факт знівечення обличчя встановлюють слідчий чи суд на основі загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особис­тість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не мають. Визнавши, що ушкодження викликало непоправне знівечення обличчя, вони переводять легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я чи ушкодження середньої тяжкості, встановлене експер­том, в тяжке тілесне ушкодження. Разом з тим, “Правила” дозволяють експерту у своєму висновку зазначити, що ушко­дження може бути розцінене як тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.
  

 При огляді живої особи з приводу незгладимих ушкоджень, розташованих на обличчі, до висновків треба прикладати фотокарточки потерпілого у фас і в профіль.

Тілесні  ушкодження  середньої  тяжкості

 

  

 

 За ст. 122 КК України юридичними критеріями (ознаками) тілесного ушкодження середньої тяжкості є: 1) відсутність небез­печності його для життя; 2) ушкодження, яке не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК України; 3) у­ш­ко­дження, що спричинило тривалий розлад здоров’я; 4) ушко­дження, що викликало значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

 Перші дві ознаки не вимагають тлумачення, вони зрозумілі з вищенаведеного тексту про тяжкі тілесні ушкодження. Щодо третьої ознаки, то необхідно зазначити, що в ній передбачений розлад здоров’я.
   Розлад здоров’я – це порушення нормальної діяльності ор­ганізму будь-якої людини: працюючої і непрацюючої, дитини і старця, здорової і інваліда. Не потрібно плутати розлад здоров’я з тимчасовою непрацездатністю. Розлад здоров’я може супро­во­джуватись, а може і не супроводжуватись тимчасовою непра­цездатністю. Людина може отримати ушко­дження, наприклад – перелом кісток носа, що є розладом здоров’я, але продовжувати працювати і одночасно лікуватися (тобто, не мати тимчасової втрати працездатності).
   Ось чому листок непраце­здатності або термін перебування в стаціонарі чи на амбулаторному лікуванні самі по собі ще не свідчать про тривалість порушення функцій будь-яких органів чи тривалість розладу здоров’я. Було б ідеальним, якби експерт чи лікар при огляді живої особи з приводу визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, брав до уваги не тривалість тим­часової непрацездатності та лікування, а об’єктив­но встановлював тривалість розладу здоров’я на основі загального стану потер­пілого і терміну, необхідного для його видужання.
   За змістом ст. 122 КК України, ушкодження буде вважатись середньої тяжкості при умові, що розлад здоров’я був тривалим. “Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (1995) роз’яснюють, що “тривалим нале­жить вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день)”. Такого терміну розлад здоров’я звичайно виникає при закритих переломах кісток кінцівок, нижньої щелепи, кіль­кох ребер, термічних опіках, що загоюються більше 3-х тижнів, та при інших аналогічних ушкодженнях.

Закритий перелом нижньої третини лівого стегнової кістки як приклад тілесного ушкодження середньої тяжкості

 

 До середнього ступеня тяжкості відносяться також ушко­дження, які спричинили значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Згідно зазначених вище Правил під значною стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33,3%. У таких розмірах втрату загальної працездатності викликають, наприклад, деякі залишкові явища травми черепа– 10-20%, пониження гостроти зору на одне око до 0,4 – 10%, глухота на одне вухо – 25%, відсутність правого вказівного па­льця – 20%, лівого – 15%, значно виражена контрактура в ліктьовому суглобі – 25-30% і т.д. Відсоток стійкої втрати працездатності визначають за вказаними вище таблицями.

Легкі  тілесні  ушкодження

 

 

  Кримінальна відповідальність за спричинення особі легких тілесних ушкоджень передбачена ст. 125 КК України. Відповідно до змісту та структури цієї статті легкі тілесні ушкодження поділяються на:
   – легкі тілесні ушкодження (ч.1);

  – легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2).

 Конкретних критеріїв названих ушкоджень у диспозиції ст.125 немає, а тому необхідно користуватись відповідними поло­женнями Правил, які роз’яснюють, конкретизують, а отже доповнюють короткі формулювання закону.
   Згідно Правил легке тілесне ушкодження – це ушкодження, що має незначні швидкоминучі наслідки, тривалістю не більше як 6 днів. Отже, на практиці легкими тілесними ушкодженнями слід вважати такі, які:
   а) не викликають у особи розладу здоров’я. До них належать подряпини, поодинокі невеликі садна, обмежені синяки тощо;

Синці перенісся та обох навколоочних ділянок і садно повіки при побитті – як легкі тілесні ушкодження

 

 

Синець верхньої губи та правої навколоочної ділянки- як легкі тілесні ушкодження

 

 

Садно обличчя – як легке тілесне ушкодження

 

 

   б) викликають у людини розлад здоров’я або тимчасову втрату пра­цездатності до 6 діб включно. Такими ушкодженнями є пооди­нокі більш просторі синяки, крововиливи у власне шкіру, негли­бокі садна, чисельні подряпини, термічні опіки шкіри І ступеня тощо, тобто такі ушкодження, які не вимагають, як правило, втручання лікаря чи спеціального лікування. Через зазначений пе­ріод часу вони вже не впливають негативно на стан організму.
   Під легкими тілесними ушкодженнями, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, необхідно розуміти такі ушкодження, які:

 а) викликають у потерпілої особи розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш як 3 тижні (21 день). Такої тривалості розлад здоров’я буває при заподіянні ран, просторих чисельних саден чи синяків, обмежених термічних чи хімічних опіків ІІ ступеня, струсу головного мозку, неускладненого вивиху в плечовому чи іншому суглобі кінцівок, закритому переломі кіс­ток носа (носових пластинок спинки носа), неповних переломів од­ного-двох ребер тощо;

Рана волосистої ділянки голови – як приклад легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров’я

Різана рана правого передпліччя – як легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я

 б) закінчуються стійкою втратою загальної працездатності до 10%. Такі наслідки травми бувають при втраті, наприклад, нігтьової фаланги одного чи двох пальців кисті, стопи, трьох-чотирьох постійних зубів тощо. У решті випадків наслідки травми визначають після загоєння ушкодження і стійкому порушенні функції систем чи органів. Наприклад, стійку втрату праце­здатності до 10% викликають деякі залишкові явища струсу головного мозку, пониження гостроти зору на одне око до 0,6-0,8, незначне пониження слуху, деформація великого пальця кисті, помірно виражена контрактура суглобів пальців кисті тощо. Відсоток стійкої втрати загальної працездатності визначають за вказаними вище таблицями.

Необхідно зауважити, що в офіційному тексті ст. 125 КК України, зокрема, в її другій частині, мова йде про “незначну втрату працездатності” без вказівки на її тимчасову (корот­кочасну) чи стійку втрату. А тому тлумачити цю частину статті можна по-різному, чого в законі не повинно бути. У зв’язку з такою ситуацією треба керуватись положенням підзаконних актів, до яких належать Правила.

 Роз’яснення критеріїв легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності наведені вище відповідно до вимог Правил. Така ж інтерпретація поняття “незначна втрата працездатності” сто­совно ч. 2 ст. 125 КК міститься у науково-практичному коментарі до нового КК України (2001 р.). Тому при оцінці  легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або не­значну втрату працездатності, необхідно дотримуватись зазна­чених вище рекомендацій.

На практиці при розмежуванні легких тілесних ушкоджень і легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний роз­лад здоров’я або незначну втрату працездатності, треба врахо­ву­вати саме по собі ушкодження за його морфологією, його пе­ре­біг, кінцевий результат, загальнолікарський досвід, а також пе­ребіг і кінцевий наслідок даного ушкодження у конкретної осо­би. Сприяють правильній оцінці тяжкості ушкоджень і наве­дені вище критерії Правил.

Отже, у певного пацієнта тілесні ушкодження можуть бути або легкими (без будь-яких інших вказівок, в тому числі на від­сутність розладу здоров’я), або легкими, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (з посиланням на тривалість розладу здоров’я понад 6 днів, але не більш як 3 тижні, чи зазначенням відсотка стійкої  втрати загальної працездатності).
   Справи, пов’язані з нанесенням легких тілесних ушкоджень, порушуються в судах лише за скаргами потерпілих, тобто відносяться до справ приватного обвинувачення, коли досудове слідство чи дізнання не проводяться.

Побої,  мордування,  мучення  і  катування

 

   Ст. 126 КК України передбачає покарання за “завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень”. В зв’язку з цим необхідно з’ясувати терміно­логічні поняття. Під ударом треба розуміти одноразову раптову механічну дію будь-яким  тупим предметом на тіло людини, що спричиняє фізичне болісне відчуття. Побої – численні удари, які наносять потерпілому один за одним з метою завдання йому фізичного болю. Вони не є особливим видом ушкоджень. Інші насильницькі дії – це всілякі дії на людину, крім удару та побоїв, що викликають фізичний біль (викручування рук, тягання за коси, зв’язування, стискання частин тіла тощо). За змістом Закону ці злочини не викликають порушення анатомічної цілості чи нормального функ­ціо­нування тканин і органів людини, але обов’язково спричиняють фізичний біль. За цією ознакою вони відрізняються від тілесного уш­кодження.
   Якщо після удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій на тілі людини залишаються ушкодження, то їх оцінюють за ступенем тяжкості, згідно з наведеними вище ознаками. Якщо перераховані дії не залишають після себе ніяких об’єктивних слідів, то судово-медичний експерт чи лікар у своєму висновку зазначає скарги потерпілого, вказує, що об’єктивних ознак тілесних ушко­джень не виявлено і не визначає ступеня тяжкості тілесного ушкодження. Разом з тим, у висновку слід зазначити: якщо потерпі­лому і були нанесені удари, побої чи застосовані інші насильницькі дії в названі ним ділянки тіла (вказати які), то такі, що не залишили після себе слідів і не спричинили розладу здоров’я, повинні бути віднесені до розряду насильницьких дій, які викли­кають фізичний біль. Такий висновок сприяє правильній кваліфі­кації злочину, оскільки факт нанесення ударів, побоїв тощо визна­чають праців­ники дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, опираючись на показання свідків.

Мордування, мучення і катування – це не якісь особливі ушкодження, а спосіб їх заподіяння, вони не мають характерних медичних ознак. Способом мордування, мучення чи катування можуть бути спричинені як тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, так і легкі. Необ­хідність визначення способу нане­сення ушкоджень пов’язана з тим, що при визнанні спричинення ушкоджень методом морду­вання, мучення чи катування, кри­мінальна відповідальність за скоєний злочин збільшується. Відноситься до компетенції слідчих органів або суду.

Мордування – це дії, направлені на багаторазове чи тривале спричинення особливого болю (щіпання, шмагання різками, реме­нем, поколювання голкою, шилом, дія термічних факторів тощо). Експерт встановлює наявність, властивості, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи недночасність їх нанесення, особли­вості пошкоджувального знаряддя, механізм його дії, а також сту­пінь тяжкості тілесного ушкодження. Все це дає можливість слідчому чи суду вирішити питання про багаторазове, систе­матичне травмування.

Особливе мучення, про яке мовиться у ч. 2 ст. 121 КК Ук­раїни, – це дії, направлені на спричинення потерпілому стра­ж­дання шляхом тривалого позбавлення пиття, їжі, тепла, волі або здійснені способом як небезпечним для життя, так і таким, що призвело до важкого захворювання (наприклад, залишення легко одягнутої людини в холодному закритому підвалі на тривалий час, внаслідок чого розвинулась гостра пневмонія). В таких випадках експерт разом із спеціалістом (терапевтом) повинен встановити причинно-наслідковий зв’язок між діями і захворю­ванням, що наступило. Якщо такий зв’язок буде до­ве­дений, то судово-медичний експерт кваліфікує ушкодження за ступенем тяж­кос­ті, використовуючи для цього загальноприйняті критерії, наве­дені вище.

У нині діючому КК України з’явилась ст. 127 “Катування”, якої раніше не було. Введення у КК відповідальності за цей вид зло­чину обумовлене наступним. Конституція України, зокрема її ст. 28, передбачає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. 26 січня 1987 року Україна ратифікувала міжнародну Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року.

Відповідно до цієї Конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або фізичні чи моральні страждання, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу до чогось чи з будь-якої причини, що грунтується на дискри­мі­нації будь-якого виду, коли такий біль або страждання запо­діюються державними службовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.
   За диспозицією ст. 127 КК України катування – це умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи мораль­ного страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу осо­бу вчинити дії, що суперечать їх волі. Тобто, поняття “кату­ван­ня” фактично об’єднує дії, що відносяться до побоїв, мор­дування, мучення і особливого мучення. Комітет з питань пра­вової політики Верховної Ради України, який безпосередньо готував законопроект КК до його прийняття, роз’яснив, що мор­дування від катування відрізняється метою заподіяння фізичного болю потерпілій особі: у ст. 126 КК України метою спричинення болю є залякування потерпілих, а у ст. 127 мета полягає у спонуканні потерпілого до вчинення дій, що суперечать його волі.
   Загострення попередніх захворювань після заподіяння тілес­ного ушкодження, а також інші наслідки ушкодження, що обу­мов­­лені не власне характером травми, а випадковими обставинами (наприк­лад, алкогольним чи наркотичним сп’янінням, правцем), індиві­дуальними особливостями організму (наприклад, гемо­фі­лією), дефектами надання медичної допомоги тощо, не повинні вра­ховува­тись при визначенні ступеня тяжкості ушкоджень. В таких випад­ках експерт зобов’язаний вказати характер причинно-наслід­кових зв’язків між травмою і такими наслідками.
   Ушкодження хворобливо змінених тканин і органів може бути розцінене за ступенем тяжкості як ушкодження здорових, якщо між ним і несприятливим кінцем є прямий причинний зв’язок.

У випадках смерті після нанесення тілесних ушкоджень судово-медичний експерт чи лікар поряд з вирішенням інших питань зобов’язаний встановити наявність чи відсутність при­чин­ного зв’язку між ушкодженнями і смертю. Якщо в постанові про призначення експертизи міститься питання про ступінь тяжкості ушкоджень, що були виявлені на трупі, судово-медичний експерт чи лікар повинен зазначити, чи мають ці ушкодження ознаки тяжкого, середньої тяжкості чи легкого, використовуючи критерії, наведені вище.
   Встановлюючи причинний зв’язок між ушкодженням і смертю, фахівець не повинен характеризувати тілесні ушкодження як безумовно чи умовно смертельні. У випадках, коли між ушко­дженням і смертю є причинний зв’язок, ці ушкодження можуть бути ним оцінені як смертельні.
   Отже, вчення про тяжкість тілесних ушкоджень специ­фічне для судової медицини, воно має виключно важливе значення для юридичної кваліфікації злочину, направленого проти здоров’я та життя людини, і вимагає доброї обізнаності лікаря в певних питан­нях травматології та кримінального права. Від правильного визначення ступеня тяжкості тілесних ушко­джень часто залежить доля обвинувачуваного, суттєву роль в якій відіграє рівень профе­сійної підготовки лікаря.

Розлад здоров’я і смерть від дії низької температури

   Низька температура на відміну від високої внаслідок своєї дії не вбиває живі клітини і тканини. Численні факти свідчать, що ізольовані тканини і клітини живих істот можуть переносити навіть замерзання, а в певних умовах охолодження до – І70 0С. Наприк­лад, еритроцити після збереження їх в гліцерині при температурі – 79 0С з успіхом використовувались для перели­вання крові хво­рим, які її потребували; заморожене до зледеніння серце жаби чи мавпи після відтаювання знову починає битися. Деякі тварини мо­жуть переносити без шкоди різкі падіння температури свого тіла. При цьому вони переходять у стан спляч­ки або анабіозу, при яких послаблюються і уповільнюються всі функції живого організму, тобто – анабіоз не є для них хворобою.
   Для низької температури немає і того порогу, за межами якого, як при дії високої температури, зразу настає загибель клітини, тому що низька температура не згортає білок. Людина значно краще захищена від шкідливої дії низької температури, ніж від високої. Шкідлива дія низької температури полягає не в тому, що холод прямо і безпесередньо пошкоджує і знищує клітини і тканини (подібно до вогню або гарячої рідини), а в тому, що холод створює в тканинах температурні умови, при яких не можуть нормально функціонувати складні фізіологічні системи, що забезпечують життя тканин і людини. Діяльність цих систем відбувається нор­маль­но лише при певній і постійній температурі тіла (в межах +35…37 0С). Якщо тканини людини тривалий час перебувають при температурі нижче +35 0С, то це вже означає початок загаль­но­го охолодження. Якщо температура тіла людини знижується до +25…20 0С, настає смерть.
   Сучасна наука про знеболювання і біль (анестезіологія) має змогу шляхом штучного охолодження наблизити людину до ста­ну, близького до сплячки (анабіозу). Це робиться для того, щоб складні хірургічні операції (особливо на серці) відбувалися в умовах, найбільш вигідних для сприятливого закінчення опе­рації, протягом якої потреба охолодженого організму в кисні, в постачанні клітин стає мінімальною. Сьогодні за допомогою такого штучного охоло­дження можна знизити температуру тіла людини до +10 0С. При цій температурі зупиняється серце, а кровообіг підтримується за допомогою спеціальних приладів з насосами. Після операції серце знову починає скорочуватись і відновлюється нормальна жит­тєдіяль­ність всіх життєво важливих систем.
   Розрізняють загальну (охолодження) та місцеву (відмо­роження) дію низької температури.
   Загальна дія низької температури полягає у поступовому охолодженні всього організму, в розвитку якого виділяють дві стадії. Спочатку при дії холоду температура тіла не знижується, а підтри­мується на вихідному рівні завдяки введенню в дію компенса­торних механізмів, що зумовлюють перебудову терморегуляції, про які докладно сказано у вступній частині лекції. Цей період називається стадією компенсації. В умовах холоду тепловіддача обмежується завдяки спазму судин шкіри і зменшенню пото­виділення.
   За більш інтенсивної і тривалої дії холоду вводяться механізми хімічної терморегуляції, спрямовані на збільшення тепло­продукції. Посилюється обмін речовин, збільшується розпад глікогену в печінці і м’язах, підвищується вміст глюкози в крові. Зростає споживання кисню. Обмін речовин не тільки підви­щується, а й перебудовується. Додаткова теплова енергія ви­діляється за рахунок посилення окисних процесів. Складна перебудова в організмі, яка забезпечує сталість температури тіла в умовах холоду, відбувається за участю нейрогуморальних регуляторних механізмів.
   Зазначимо, що відчуття холоду не завжди суб’єктивно не­приємне. Навпаки, здорова, тепло одягнута людина зазнає на морозі відчуття бадьорості, підйому сил. Такий стан може про­дов­жуватись іноді тривалий, але все-таки обмежений час.
   За умов тривалого або короткочасного але інтенсивного впливу холоду механізми терморегуляції перенапружуються і висна­жуються. Теплоутворення не спроможне поповнити втрату тепла організмом. Теплорегуляція порушується у від’ємну сто­рону, і температура тіла починає знижуватися. Настає друга ста­дія охоло­дження – стадія декомпенсації. У цей період відбу­вається і значне зниження окисно-обмінних процесів і спожи­вання кисню. Розви­вається гіпоксія і аноксія без аноксемії. Життєво важливі функції різко пригнічуються.
   Вже при пониженні температури тіла до +35…33 0С настає пере­охо­лодження, людина відчуває сильну загальну слабість, знач­ну втому. При подальшому пониженні температури з’явля­ється апатія, запаморочення, адинамія, непоборне бажання відпочити, присісти чи прилягти. Людина в такому стані дуже швидко засинає, і цей сон може стати фатальним. Цей своєрідний стан і характерні відчуття людини при загальному її охолодженні не раз зображались досить докладно і з наукової точки зору вірно в художній літературі (наприклад, в романі Ю. Збанацького “Малиновий дзвін”).
   Обумовлені загальним охолодженням порушення дихання і кровообігу призводять, як зазначалось, до кисневого голоду­вання, пригнічення функцій ЦНС, зниження імунологічної реактивності. При продовженні впливу холоду, коли температура тіла опуска­ється нижче +25 0С (за іншими даними – нижче +270С), настають необоротні зміни, що спричиняють смерть. При цьому на трупі слідів місцевої дії холоду може не бути.
   Отже, смерть при загальній дії холоду настає при температурі тіла значно вищій від 0 0С не від “замерзання”, а від пере­охолодження організму. Замерзанню (заледенінню) може під­да­тися труп людини, померлої від будь-якої іншої причини, в тому числі від дії холоду.
   Японським лікарям удалось повернути до життя “заморожену людину”. Це сталося у зв’язку з незвичайним випадком у Токіо 19 серпня 1967 року, в один із днів спекотного і задушливого японського літа. Шофер автомашини-рефрижератора Масару Сайто прибув у Токіо з міста Сидзуока за отриманням вантажу морозива. Двохсоткілометрова дорога і нестерпна жара втомили водія. Зупи­нивши автомобіль на узбіччі дороги, він вирішив сховатися від спеки і “відпочити” до отримання вантажу в кузові своєї машини-рефрижератора. В метушні працівники компанії “Мейдзі” не звернули уваги на те, що один замовник не прибув. Але згодом один з працівників помітив стоячу без водія автомашину-рефриже­ратор. Спроби розшукати шофера були марними. Нарешті відкрили рефрижератор і в ньому знайшли шофера, але вже “замороженого”. Термометр всередині показував 10 градусів нижче нуля. Тіло водія було терміново доставлене у найближчу лікарню. Кілька годин підряд працювали лікарі над замороженою людиною і повернули її до життя. Згодом М. Сайто поправився. За даними лікарів, він спочатку отруївся газом, який виділяється при таненні “сухого льоду”, а “потім заморозився”.
   Смерть від охолодження тіла може настати і при температурі повітря вище 0 0С, особливо при підвищеній його вологості та у вітря­ну погоду, яка значно прискорює віддачу тепла організмом. Особливо чутливі до охолодження діти та похилі люди.
   Дуже швидко відбувається процес охолодження при попаданні людини в холодну воду. Смерть при цьому може настати протягом короткого часу – за 1-1,5 год, в тому числі ще до розвитку глибокої гіпотермії від судинного колапсу або холодового шоку. При цьому смерть від холоду необхідно диференціювати зі смертю від утоп­лення. У типових випадках це зробити не тяжко.
   Часто смерті від холоду значною мірою сприяє алкогольне сп’яніння. І хоча воно спочатку суб’єктивно супроводжується відчуттям тепла (за рахунок розширення судин шкіри), згодом алкогольне сп’яніння викликає посилену віддачу тепла, що веде до швидкого зниження температури тіла на холоді і переохо­лодження організму. При цьому суттєву роль відіграє безпорад­ність. Ця безпорадність обумовлена не тільки значним зниженням температури тіла, але й зв’язаною з ним загальною слабістю, викликаною порушенням обміну речовин і позамежним гальму­ванням ЦНС. В.П. Десятов (1977) стверджує, що алкоголь при охолодженні зникає з організму значно швидше, ніж без впливу холоду, але до того часу, коли концентрація його стає незначною, організм уже впадає у стан глибокої гіпотермії.
   На думку М.І. Авдєєва (1976), при концентрації алкоголю в крові трупа вище 2,5 ‰ діагноз смерті від охолодження стає сумнівним; при концентрації вище 3 ‰ – малоймовірним. Смерть у таких випадкам настає від алкогольної інтоксикації.
   Механізм смерті від дії низької температури до кінця ще не з’ясований. Вважають, що смерть від холоду настає від первинної зупинки дихання, іноді – судинного колапсу або фібриляції шлуночків серця. Скоріше за все має місце комплекс змін, серед яких одне з перших місць займає порушення хімізму в ЦНС. Відомо, що зниження температури на 3-4 0С уповільнює швидкість реакцій у 2 рази, на 10 0С – у 3-4 рази. Ось чому кров не встигає віддавати тканинам кисень і залишається яскраво-червоною.
   Ознаки смерті людини від дії низької температури численні. Проте не всі вони однаково достовірні, але їх сукупність чи поєднання, як правило, дають змогу правильно визначити причину смерті. Ознаки смерті від холоду поділяють на зовнішні та внутрішні.
   До зовнішніх ознак смерті від переохолодження організму належать:

   •характерна поза людини, яка на холоді “скручується в клубок”, – поза “калачиком” або поза людини, яка змерзла: голова, верхні і нижні кінцівки зігнуті і притиснуті до тулуба, тобто людина намагається зайняти менший об’єм, зменшити віддачу теплоти. Помираючий від холоду приймає позу “кала­чиком” тільки тоді, коли відчуття холоду і свідомість ще не втрачені, людина знаходилась в паморочливому стані, а отже бу­ла живою. Люди в стані сильного алкогольного сп’яніння, тоб­то у непритомному стані, помирають у тій позі, в якій вони втратили свідомість при падінні на сніг, землю, лід, підлогу тощо, і у таких випадках характерної пози при смерті від переохо­лодження може не бути. За численними спостереженнями поза “калачиком” трапляється у 20-35 % випадків смерті від холоду;

   •підтавання снігу під тілом з утворенням в подальшому льодяної кірки під трупом, іноді – з примерзанням одягу. Однак, ця ознака може свідчити і про те, що труп потрапив на це місце ще теплим. Відсутність ознак дії тепла тіла на сніг частіше вказує на переміщення трупа з іншого місця;

   •бурульки льоду біля отворів носа, рота, очей, нерідко – іній на віях, що вказує на дихання перед смертю і виділення вологого повітря, тобто – на прижиттєвість охолодження. Але при транспор­ту­ванні трупа ця ознака може бути втрачена;

   •“морозна” еритема на ділянках тіла, вільних від гіпостазів (плями Кеферштейна). Це дифузне, яскраво-червоне, плямисте забарвлення шкіри в місцях, де немає трупних плям. Механізм їх утворення Кеферштейн, що описав цю ознаку у 1893 році, пояснював так: в місцях, які піддавались дії холоду, кров у поверх­невих судинах частково замерзає, але кровообіг ще продов­жується і заледеніла кров знову відтаює. Внаслідок часткового гемолізу, що відбувається при цьому, гемоглобін переходить у сироватку, яка просочує оточуючі тканини і забарвлює їх в червонуватий колір. На думку автора такі плями поза гіпостазами – ознака прижиттєвої дії холоду. Такої ж думки притримувався видатний судовий медик Е. Гофман. А М.І. Райський стверджував, що ця ознака виключно посмертного походження;

   •ділянки відмороження відкритих частин тіла. Вони синюш­ні, трохи припухлі і тістуваті, на розрізах – соковиті, з багатьма крапкоподібними крововиливами. Іноді між ними і неушко­дженими холодом ділянками помітна чітка границя. Ділянки відмороження є цінним другорядним доказом смерті від холоду;

   •блідість шкіри та рожево-червоний колір трупних плям внас­лідок надлишки кисню в крові трупа. При оцінювані цієї ознаки треба мати на увазі, що може відбуватися дифузія кисню з навко­лишнього середовища через розрихлений епідерміс, особливо при розмерзанні заморожених трупів;

   •“гусяча” шкіра, тобто утворення на шкірі людини чис­ленних дрібних вузликів, які надають їй схожості зі шкірою общипаної гуски. Поява вузликів пов’язана зі скороченням м’язів, що піднімають волосся. Є й інше пояснення цього явища: гладкі м’язові волокна, що йдуть від верхніх шарів шкіри до більш глибоких, прикріплюються до волосяних сумок. При їх скороченні волосяні сумки підтягуються ними до вільної поверхні шкіри, внаслідок чого місця виходу волосся височать у вигляді численних дрібних горбиків. Вважають, що “гусяча” шкіра – явище прижиттєве. Проте цій ознаці не треба надавати занадто великого діагностич­ного значення, оскільки вона виникає і від страху, її часто знаходять на трупах утоплених тощо;

   •ознаки Пупарєва і Десятова. Пупарєв (1847) підмітив, що у всіх випадках смерті від дії холоду мошонка надзвичайно скорочена і зморщена. Яєчка втягнуті в паховий канал до такого ступеня, що картина нагадує пахову грижу. Найчастіше це мало місце, коли нижня частина тіла була прикрита легким одягом. В.П. Де­сятов (1977) звернув увагу ще на одну ознаку – яскраво-червоний колір голівки зморщеного статевого члена, яка нерідко припухла. Ця ознака виявлена на трупах лише тих осіб, які в холодну, сиру і вітряну погоду були одягнені в коротку одежу, яка не прикривала статевих органів.
   Важливі діагностичні ознаки смерті від холоду знаходять при внутрішньому дослідженні трупа. До них відносять:

   •різке повнокров’я внутрішніх органів, особливо черевної по­рожнини, на фоні недокрів’я підшкірної клітковини і м’язів, обумов­лене перерозподілом крові і намаганням організму збе­регти тепло та скороченням судин шкіри, підшкірної основи і м’язів;

   •значне переповнення здорового серця кров’ю зі згортками фібрину, особливо його лівої половини (ознака Блосфельда – Діберга – Райського);

   •згортки крові в аорті та артеріях крупного і середнього ка­лібру. Це вказує на те, що смертельна гіпотермія часто перебігає не за асфіктичним типом;

   •різного кольору кров у лівій (яскраво-червона, кольору “недозрілої вишні”) і в правій (темно-червона) половинах серця. Більш світле забарвлення крові лівої половини серця зумовлене притіканням її з легень, де вона достатньо насичується киснем;

   •плями Вишневського в шлунку. Це – поверхневі ерозії, кро­вовиливи в слизову оболонку шлунка круглої чи невизна­ченої форми, розмірами від 0,1 до 0,6 см в діаметрі, як правило, бурого, темно-коричневого або майже чорного кольору (внас­лідок дії на гемоглобін соляної кислоти шлунка і утворення солянокислого геміну), оточені білим обідком. Число їх від декількох до сотні, вони групуються на верхівках складок, легко знімаються спинкою секційного ножа при погладжуванні або струменем води. Мікро­скопічно плями Вишневського – вогнища некрозу, просочені кров’ю або бурим кров’яним пігментом, нерідко мають вигляд три­кут­ника, повернутого основою до порожнини шлунка. Вони формуються в 75-90 % усіх випадків смерті від холоду. Вперше описані повітовим лікарем з Чебоксар Казанської губернії  С.М. Виш­невським у 1895 році.
   Щодо механізму утворення плям Вишневського, то вважають, що внаслідок дії холоду на ЦНС порушується регуляція трофічної функції вегетативної нервової системи, зокрема сонячного спле­тіння. Це призводить до вазомоторних розладів у травному тракті, підвищеної проникності стінок судин слизової оболонки шлунка з подальшим діапедезом еритроцитів. Під впливом соляної кислоти шлункового соку еритроцити руйнуються і утворюється соляно­кислий гемін, що і надає плямам Вишневського темно-коричневого кольору.
   Вираженість плям Вишневського залежить від тривалості вмирання: якщо смерть настає швидко, то вони поодинокі або їх може не бути; при смерті, яка настає через декілька годин від початку охолодження, плями численні і є майже постійною знахідкою при розтині. Плями Вишневського добре зберігаються і можуть бути виявлені навіть при повторному дослідженні трупа через 6-8 міс. після поховання. Крововиливи в шлунку при смерті від інших причин переважно розташовуються за ходом судин у вигляді смуг, вони глибокі, завжди темно-червоного кольору і не знімаються ножем (В.П. Десятов, 1977);

   •ознака Фабрикантова. Це поліморфні, дрібні (крапкові), яскраво-червоні крововиливи в слизовій оболонці ниркових мисок. Вони розташовані переважно в ділянці чашечок, кількість їх 4-12, найчастіше тільки в одній нирці. Ознака неспецифічна, вона виявляється також при отруєнні окисом вуглецю, при гострих циркуляторних розладах, при механічній асфіксії та в інших випадках. Проте при цих видах смерті (крім отруєння СО) крово­виливи більш крупні і темно-червоні. Ознака описана П.А. Фаб­рикантовим у 1955 р.;

   •переповнення сечового міхура прозорою сечею – ознака Самсон-Гімельштірна (1852). Це переповнення пояснюється глибоким гальмуванням ЦНС і порушенням іннервації сечового міхура, внаслідок чого він втрачає здатність скорочуватись;

   •зникнення глікогену з внутрішніх органів, особливо з печінки, обумовлене виснаженням системи теплопродукції в організмі. Для визначення наявності глікогену з трупа беруть 100 г печінки, ретельно подрібнюють, заливають 200 мл дисти­льо­ваної води, додають декілька крапель оцтової кислоти, щоб оса­дити білки, і кип’ятять протягом 1-2 хв. При відсутності глікогену відвар прозо­рий. Опалесцентний чи мутний відвар ука­зує на наявність глікоге­ну, його визначають у відварі біохіміч­ними методами. Пробу запро­по­нував Лакасань у 1897 році. Зараз існують кількісні методи визначення вуглеводів у печінці трупів, що має важливе судово-медичне значення;

   •своєрідні некробіотичні зміни в прямих канальцях нирок і в канальцях яєчок – ознака Касьянова. Вони полягають у тому, що під впливом холоду клітини канальців набувають ненор­мальної, виродливої форми, кількість ядер в них збільшується, причому ядра приймають довгасту чи веретеноподібну форму (замість круглої чи овальної в нормі). Такі зміни з часом переходять у некроз. Вони виявлені та описані М.І. Касьяновим у 1954 році;

   •нерівномірне, чоткоподібне розширення судин шлунка (гістологічно);

   •розходження кісток склепіння черепа по стрілоподібному та (чи) вінцевому швах внаслідок замерзання (зледеніння) тру­па– ознака Краєвського. Автор пояснює цей процес так: під дією холоду під час агонії розвивається повнокров’я і набряк головного мозку, тобто в порожнині черепа накопичується знач­на кількість рідини. При замерзанні трупа рідина, перетво­рю­ючись у лід і розширюючись, розриває череп по швах. На заморожених трупах людей, померлих від інших причин, розходження кісток черепа по швах автор не спостерігав. Ознака описана Ф. Краєвським у 1860 році. Треба мати на увазі, що розходження кісток склепіння черепа по швах завжди процес посмертний. Скупчення в порожнині черепа значної кількості набрякової рідини може мати місце не тільки при смерті від холоду;

   •зміна конфігурації правої долі печінки внаслідок збільшення її висоти і випуклості;

   •порожній шлунок, нерівномірне скорочення кишечника, наяв­ність ацетону в крові і сечі тощо.
   Крім визначення причини смерті, при судово-медичному дослі­дженні трупа людини, яка померла від холоду, доводиться вирішу­вати й інші питання, зокрема: про час і місце настання смерті, про наявність ушкоджень, не зв’язаних з дією низької температури, про прижиттєве чи посмертне (внаслідок замерзання трупа) ушкодження черепа тощо.
   На трупах осіб, що померли від холоду, бувають різні механічні ушкодження. Найчастіше це садна і синяки на обличчі, тильній поверхні кистей, ділянок ліктьових і колінних суглобів, які нерідко помилково сприймають як сліди боротьби чи самоза­хисту. Ці ушкодження виникають від ударів при падінні потерпілого, при його русі плазом. Значно рідше трапляються більш серйозні ушкодження. Частіше на трупах виникають ушкодження посмерт­но­го походження, серед яких найбільше значення мають ті, що утворюються внаслідок замерзання трупа. При розтріскуванні кісток склепіння черепа можуть виникати посмертні розриви шкіри, яка просочується гемолізованою кров’ю, що помилково може бути сприйнято за прижиттєву черепно-мозкову травму.
   Розморожування заледенілих трупів треба робити повільно при звичайній кімнатній температурі. При цьому відбувається гемоліз крові, ступінь вираженості якого залежить від швидкості відтавання. При мікроскопічному дослідженні кусочків з органів, що піддалися зледенінню, знаходять щілини і порожнини, які пов’язані з механічною дією льоду. Загиблі від тривалого впливу холоду клітини і тканини не мають ознак омертвіння.
   За походженням смерть від холоду найчастіше являє собою нещасний випадок. Описані самогубства шляхом переохо­ло­дження, які трапляються рідко і стосуються, як правило, психіч­но хворих осіб. Іноді бувають випадки вбивства: залишення безпо­радної людини в певних умовах при низькій температурі, закопуван­ня новонародженого в сніг тощо. За допомогою холоду був вбитий, наприклад, видатний вчений, доктор військових наук, професор, генерал-лейтенант інженерних військ Д.М. Карбишев. У серпні 1941 року, інспектуючи систему оборонних споруд у Білорусії, він був тяжко поранений і контужений, втратив свідомість. Його перенесли в укриття, де він був виявлений і полонений фашистами. Німецьке командування всякими подачками намагалось схилити генерала до співпраці на користь Гітлера як спеціаліста військово-інженерних справ. Переко­нав­шись, що генерал незлам­ний, гітлерів­ці кинули його в концтабір, переводячи з одного в інший (Нюрен­берг, Майданек, Освенцім). В останньому концтаборі Маутхаузені (Австрія) було вирішено його знищити. Серед ночі на лютневому морозі 1945 року його роздягненого вивели у двір і поливали із пожежного брандспойту холодною водою, поки він не перетворився у льодяну брилу. Зараз на місці страти Д.М. Карбишева стоїть пам’ятник відважному генералу.
   Місцева дія низької температури проявляється у вигляді відмороження (лат. congelatio). Розрізняють 4 ступені відморожень:
   І ступінь – почервоніння та припухлість шкіри, які супрово­джуються свербіжем, пекучим болем, ломотою в суглобах тощо тривалістю до тижня, після чого шкіра набуває звичайного вигляду;
   ІІ ступінь – утворення пухирів, наповнених прозорою, трохи червонуватою внаслідок гемолізу крові рідиною. Шкіра навколо пухирів набрякла і ціанотична (при опіках – червона). Після від­мо­рожень І-ІІ ступеня шкіра тривалий час підвищено чутлива до холоду;
   ІІІ ступінь – некроз усієї товщі шкіри, іноді – і підшкірної клітковини. При цьому глибину омертвіння тканини вдається установити не зразу. Відморожена ділянка покрита пухирцями темно-червоного кольору, іноді – майже чорного кольору, з ге­мо­рагічним вмістом, не чутлива до болю. Пухирі іноді відсутні. Набряк тканини розповсюджується за межами відмороженої ділянки. Омертвілі тканини згодом відторгуються, загоєння пе­ре­бігає довго (протягом 1,5-2 міс.) з формуванням рубців;
   IV ступінь – глибокий некроз, що захоплює і кістки з розви­тком остеомієліту, іноді – артриту найближчих суглобів. Відторг­нення некротизованих тканин і загоєння триває кілька місяців, на кінцівках закінчується утворенням кукси. Нерідко приєд­нується гнійна інфекція (флегмона, волога гангрена, сепсис).
   Відмороження рідко бувають об’єктом судово-медичних дослі­джень. Іноді доводиться визначати ступінь тяжкості тілесних ушко­джень чи стійкої втрати працездатності.

 

ЕЛЕКТРИЧНА ТРАВМА

   Електричний струм відноситься до фізичних факторів зовніш­ньо­го середовища, який нерідко вражає людину, викликаючи у неї розлад здоров’я або смерть. В зв’язку з цим потерпілі чи за­гиб­лі від електрики стають об’єктами судово-медичного дослі­дження (експертизи). Наведене зумовлює необхідність певних знань щодо властивостей електричного струму, особливостей йо­го дії на живий організм та діагностики, оскільки це має особ­ливе значення для правоохоронних органів при розслідуванні нещасних випадків на виробництві і в побуті як з метою уточ­нення обставин пригоди, так і для визначення причини смерті загиблого.
   Щорічно у світі від дії електричного струму гине близько 25тис. чоловік (В.Є. Манойлов, 1988). Найбільша кількість смертель­них електротравм зафіксовано в сільському господарстві – 31,6%, у будівництві – 24,3 %, на електростанціях – 22,4 %, у лісовій і паперовій промисловості – 11,7 %, у машинобудуванні – 10%. (В.І. Королькова, 1960). Серед смертельної травми в умовах сільсь­кого господарства Тернопільської області ураження струмом ста­нов­лять 8,0 % від усіх випадків травми з летальним кінцем, зай­маючи третю позицію після тракторної і гужової травми (А.Х.За­­­вальнюк, 1993). Кількість електротравм з тяжкими наслідками не має тенденції до зниження, а поступово навіть збільшується (Г.М. Назаров, Л.П. Николенко, 1992). За даними міжнародної ста­тис­тики небезпечність смертельного враження електричним струмом у 10-15 разів більша, ніж при інших нещасних випадках.
   У судово-медичній практиці доводиться стикатися головним чином з випадками смерті від дії промислового (або технічного) електричного струму на виробництві, в сільському господарстві, на транспорті, у побуті і значно рідше з ураженнями атмосферною електрикою (блискавкою).
   Ураження технічним струмом. Уражувальна дія електрич­ного струму залежить від його фізичних властивостей і пара­мет­рів, шляху проходження, фізіологічного стану організму, від умов і обстановки та інших факторів.
   У більшості випадків ураження струмом відбувається при безпосередньому контакті тіла людини з струмонесучим провід­ником. Електротравма може статися і без безпосереднього дотор­кання до провідника, а тільки при наближенні до нього, особливо до установок високої напруги. У таких випадках можливе виник­нен­ня електричної (вольтової) дуги.
   Зі збільшенням кількості різної медичної техніки за останні десятиріччя почастішали електротравми в медичних закладах при різних видах діагностики і електрофізіотерапії.
   Розрізняють постійний і перемінний струм. Постійним нази­вають такий струм, у якого електрорушійна сила (ЕРС) з часом не змінює свого напрямку. У перемінного струму ЕРС безперервно змінюється за величиною, він багато разів за секунду змінює свій напрямок. Частота перемінного струму може бути різною, але у практиці частіше при електротравмі мають справу зі струмом 40-60 герц, оскільки цей вид струму широко розповсюджений в промисловості і в побуті. Струми високої частоти від 10 тис. до 1 млн. Гц навіть при напрузі 1500 вольт і силі струму 2-3 ампера безпечні і застосовуються в медицині з діагностичною та лікувальною метою.
   Постійний струм менш небезпечний, ніж перемінний приб­лиз­но у 4-5 разів.
   Відповідна реакція організму на дію електрики залежить голов­ним чином від сили струму. Людина починає відчувати дію перемін­ного струму, що проходить через неї, при силі 0,6-1,5мА. Цей струм називається пороговим відчуттям (таблиця 2).

Таблиця 2.

Реакція організму на струм залежно від його сили

 

   Для орієнтування у більшості випадків електротравми можна керуватися положенням, що струм величиною 25-50 мА являє собою для людини значну небезпеку, а струм від 50 до 100 мА– смертельний. Струм 50 мА вражає систему дихання і сер­цево-судинну систему. При 100 мА настає фібриляція шлуночків серця у вигляді безладних хаотичних скорочень і розслаблення його м’язових волокон, які в людини спонтанно не зникають. Серце зупиняється, кровообіг припиняється.
   Одним з основних факторів уражаючої дії струму є його напруга, яка вимірюється у вольтах. Прийнятим визнається поло­жен­ня, що при рівних умовах струм тим небезпечніший, чим більша його напруга. Вважається, що струм 110-220 В, який найбільше використовується у побуті, належить до струмів низької напруги, а струми більше 250 В – до високої. Але ДЕСТ № 721-74 до струму низької напруги відносить струм напругою до 1000 В, до струму високої напруги – струм більше 1000 В. До цього часу не встанов­лено, при якій напрузі струму травма стає смертельною у всіх або майже у всіх випадках. Струми високої напруги (тисячі вольт і більше) у ряді випадків не викликають смерть, оскільки в місці контакту виникає вольтова дуга, відбувається обвуглення тканин, яке сприяє значному збільшенню їх опору і зниженню сили струму. Відомі ураження і струмами низької напруги – 60 і навіть 12 В. Небезпечним для життя визнається струм напругою 50 В і більше, смертельним – напругою 100 В і більше.
   Реакція організму на дію струму залежить також від опору тканин тіла. У людини струм діє первинно на шкіру. Тому стан шкіри, яка піддається електричному впливу, має важливе значення. Опір шкіри не однаковий у різних ділянках тіла і може ко­ли­ватися від 50 тис. до 1 млн. Ом. Кисті і ступні мають мінімальний опір близько 100 тис. Ом. Людське тіло в цілому має мінімальний внутрішній опір менше 500 Ом. Якщо шкіра долоней потовщена в проце­сі ручної роботи, мозолиста, то її опір може знаходитися в інтер­валі від 1 до 2 мільйонів Ом. Дуже добре проводить струм кров.
   Небезпечність ураження електрикою залежить і від схеми “включення” людини в електричну систему. Найхарактернішими є дві схеми включення: 1) між двома фазами електричного ланцюга і 2) між однією фазою і землею. Особливо небезпечна двофазна дія, коли тіло контактує з обома фазами. При дво­фаз­ному вклю­ченні наслідок електротравми залежить від шляху проход­ження струму через тіло, так званої “петлі струму” в організмі, що зв’язано з місцем входу і виходу енергії: рука – рука, рука – нога, голова – рука, голова – нога, нога – нога то­що. Найнебез­печнішим є проходження струму крізь серцевий м’яз, що буває при “петлі” ліва рука – ліва нога, голова – ліва нога та інші. Найменш небезпечний шлях струму по ланцюгу нога – нога. Однофазне дотикання менш небезпечне, оскільки напруга, під якою знахо­диться людина, не перевищує фазну. Відповідно меншим виявля­ється і струм, який проходить через тіло.
   Важливе значення має тривалість стикання тіла з джерелом струму. При дії струму високої напруги людина може бути миттєво відкинута від джерела струму за рахунок різкого ско­ро­чення скелетних м’язів. Чим довше діє струм, тим більша імовірність тяжкого, особливо смертельного наслідку. Значний за площею і щільний контакт між шкірою і носієм струму змен­шує опір організму і посилює ефект дії струму. Чим площа стикання менша, тим більший опір зустрічає струм в місці контакту і тим більше енергії він втрачає на цій ділянці. Чим площа електродів в момент електротравми більша, тим дія струму на організм сильніша.
   Поряд з різними технічними характеристиками струму, велике практичне значення при виникненні електротравми мають також різноманітні зовнішні фактори.
   Існує поняття про струмонебезпечні приміщення з під­ви­щеною вологістю (лазні, вбиральні кімнати, землянки, підвали, ферми тощо). Суттєву роль відіграють сира земля і волога під­лога. У вологих та сирих приміщеннях відбувається зволоження шкіри, що значною мірою знижує її опір до струму. Слід пам’я­тати про дуже добру провідність текучої води. В літературі наво­дяться приклади проход­ження струму по струмені води, яка попа­дала на проводи, що знаходились під напругою (наприклад, нещасні випадки у пожеж­ників внаслідок ураження струмом через бранд­спойти, які знаходи­лись у них в руках). Струм може передатись через пару, яка виходила з труби паровоза і стала провідником між електропро­водом напругою 27,5 кВ і паровозом, що стало причиною смертель­ної електротравми (В.А. Шевчук, 1965).
   На небезпеку враження струмом впливають також вміст кисню і вуглекислого газу в повітрі, електричні і магнітні поля, ультра­фіолетове випромінювання тощо. Так, збільшена кількість СО2 в повітрі збільшує, а знижена – зменшує небезпечність ураження струмом.
   Одяг і взуття треба розглядати як додаткову ізоляцію люд­ського тіла, тобто як додатковий опір струму. Найкраще захищає від струму резина (калоші, чоботи, взуття з резиновими підош­вами і підборами, рукавиці). Близько до резини за опором є вироби з натуральної шкіри і шовку. Шерсть (вовна), льон і ба­вовна стоять на останньому місці. Декілька шарів одягу дає більший захист від струму, ніж один шар, що дорівнює за товщиною сумі всіх шарів.
   Зі збільшенням віку чутливість до дії струму знижується. Жінки більш чутливі до струму, ніж чоловіки. Особливо чутливі до струму діти. Худі люди завжди чинять струму більший опір, ніж сильні, крупні, мускулясті суб’єкти.
   Певне значення для наслідків електротравми має також зви­кання до дії струму (тренованість) деяких категорій працівників, особливо “фактор уваги”. S. Jellinek (1927) взагалі надавав “факто­ру уваги” вирішальну роль у багатьох випадках ураження струмом, тобто тяжкість наслідку враження, на його думку, обумовлюється  значною мірою станом нервової системи людини в момент ураження. Під час сну і наркозу виявлена понижена чутливість до дії струму. У людей, які зловживають алкоголем, чутливість до струму підвищується, що підтвердилось і при експеримен­тальних дослідженнях. Це ж стосується хворих лю­дей, фізичного перенапруження, перевтоми, травми тощо.
   При доторканні до відключеного електричного приладу може статися враження статичним електричним струмом.
   Казуїстика електротравм знає випадки, які підкреслюють значення індивідуальних особливостей організму для наслідків дії струму.
   Наприклад. Житель м. Габрова (Болгарія) Георгі Іванов, якому вже близько 90 років, має дивовижні властивості. Він може голими руками з’єднувати кінці проводу напругою 220 або навіть 380 В, незважаючи нате, що удар струмом напругою 380 В у більшості випадків призводить до миттєвої смерті. Електрик же із Габрова працює, не виключаючи струму, і не користується ніякими захисними пристосу­ваннями. Спеціалісти з різних країн, які досліджували цю дивну здатність, не дійшли до єдиної думки. Встановлено лише, що електричний опір тіла Г. Іванова у 8 разів вищий, ніж у інших людей.
   При обриванні проводів високовольтних ліній, що знаходяться під напругою, і електризації землі у випадку знаходження людини в цій зоні виникають так звані “крокові” ураження струмом. Під “кроко­вою” напругою розуміють різницю потенціалів між двома точками поверхні землі, що знаходяться одна від одної на віддалі кроку (0,8 м). Людина, яка потрапила на таку ділянку землі, однією ногою буде знаходитися у місці з більшим потенціалом, а другою – на ділянці з меншим. Чим більша величина кроку і чим ближче людина знаходиться до заземлювача, тим більша небезпечність ураження “кроковою” напругою. Небезпечність електротравми збільшується, якщо людина, що піддалась впливу такої напруги, падає. Тоді напруга “кроку” збільшується, оскільки шлях струму проходить уже не через ноги, а через усе тіло. Опинившись в зоні “кроко­вої” напруги, виходити з неї необхідно невеликими кроками (або стрибками на одній нозі) у бік, протилежний від місця передбачуваного замикання на землю, тобто від лежачого на землі провода.
   Електричний струм справляє в організмі специфічну електрич­ну, електрохімічну (електролітичну), теплову (термічну), механічну і неспецифічну дію.
   Специфічна дія струму зводиться до подразнення скелетної і гладкої мускулатури, залозистих тканин, нервових рецепторів і провідників, що проявляється тонічними судомами скелетних м’язів, спазмом голосових зв’язок, підвищенням артеріального тис­ку (за рахунок скорочених гладеньких м’язових волокон су­дин), фібриляцією шлуночків серця, викидом у кров ка­те­холамінів.
   Електрохімічна (або електролітична) дія струму прояв­ляється розкладом органічних рідин організму і викликає значні порушення їх фізико-хімічного складу, відбувається їх електро­ліз, що веде до порушення іонної рівноваги в тканинах у вигляді коагуляційного (біля аноду) і колікваційного (біля катоду) некрозу, утворення пари і газу, імпрегнації шкіри металом провідника. Струм змінює також стан колоїдів в організмі (завис­лих заряджених частин). Проходячи крізь біологічні середовища, електричний струм поля­ризує атоми і молекули, змінює просторове їх орієнтування і поси­лює їх рух.
   Теплова дія струму безпосередньо зв’язана з опором тканин і перетворенням електричної енергії у теплову (за законом Джо­уля-Ленца) або обумовлена виникненням вольтової дуги, що призво­дить до утворення опіків різного ступеня (у 70-80 % від загальної кількості електротравм) або загорання одягу. В кістках може формуватися “перлинове (або костяне) намисто”, яке являє собою розплавлений і згодом захололий фосфорнокислий кальцій у вигля­ді утворів правильної кулеподібної, іноді яйцеподібної форми або у вигляді багатогранників. Вони переважно порожні всередині, діаметром 1-2 мм. Цей феномен описаний вперше К.Рентгеном у 1911 році.
   Механічна дія струму полягає в різкому скороченні м’язів, внаслідок чого в окремих випадках з’являються розриви м’язів або зв’язок, вивихи в суглобах кінцівок і навіть їх відриви, переломи кісток, розриви аорти, рани, садна, синяки тощо. При відкиданні враженого струмом і його падінні також можуть утво­рю­ватися різні ушкодження механічного походження, які відносять до вторинної (неспецифічної) дії струму. До неї належать також і опіки від дії вольтової дуги, від розжареного провідника, загорілого одягу, акустична травма тощо.
   Механізм смерті від дії струму обумовлений функціональними порушеннями, які залежать від дещо різної дії струму великої і невеликої напруги. Виділяють 4 форми смерті при електротравмі: 1) серцева – настає частіше від фібриляції шлуночків серця, рідше – від асистолії; 2) дихальна – настає переважно від пер­вин­ного пара­лічу дихального центру, рідше – від асфіксії; 3) змішана форма, тобто коли одночасно зупиняється дихання і припиняється робота серця; 4) смерть від електричного шоку. Зупинка дихання відбу­ваєть­ся відразу після проходження струму через трансбульбарну петлю і пов’язана з розвитком паралічу дихального центру.
   Особливої уваги при електротравмі заслуговує стан так званої “уявної смерті”, коли після враження струмом постраж­далий зовнішньо видається мертвим, а згодом повертається чи може бути повернутий до життя. Такий стан виникає у 50-75 % смер­тельних електротравм і зумовлений переважно зупинкою дихання. При своєчасному і правильному наданні медичної допо­моги у більшості випадків (80 %) удається повернути потер­пілого до життя. При відсутності допомоги “уявна смерть” може виявитись справжньою. Смерть може настати також і при неправильному наданні допомоги, наприклад, коли враженого струмом закопують у землю, як це іноді ще роблять у побуті. Подібна “допомога” не має ніяких наукових обгрунтувань і є не більше як забобоном. Вона сприяє лише швидшому настанню смерті, а не поверненню до життя.
   У генезі “уявної смерті” при електротравмі мають місце 3 основні механізми: пригнічення функції довгастого мозку, фібри­ляція шлуночків серця і титанічний спазм дихальних м’язів. Стан людини, враженої струмом і яка не подає ознак життя, завжди повинен розцінюватися в плані надання медичної допомоги тільки як “уявна смерть”, обумовлена функціональними роз­ладами.
   При судово-медичному дослідженні трупа загиблої від елек­тро­­травми людини треба звернути особливу увагу на одяг, головний убір та взуття. Зміни матеріалів одягу можуть виникати від механіч­ної, теплової і електролітичної дії струму, які добре виявляються при безпосередній стереомікроскопії (операційний мікроскоп, мікроскопи МБС-2, МБС-9). Кінці волокон матеріалу в краях ушкоджень неначе рівно обрізані і обпалені. Теплова дія струму проявляється в утворенні обпалених ділянок, ділянок вигорання або розплавлення (особливо матеріалів з синтетичних волокон). Розряд струму в місці його входу іноді утворює в одязі отвір.
   Явища електролізного руйнування при дії струму спостерігають в бавовняних і віскозних матеріалах. По краях зруйнованих ділянок кінці волокон набувають булавоподібного, неначе обтопленого, контуру. Всередині стрижнів прилеглих волокон виявляються вогнища дрібної зернистості, а іноді і дуже своєрідні зміни їх структури за ходом силових ліній електричного поля у вигляді тоненьких світлопереломлюючих смуг, які нагадують візерунки на замерзлому вікні. Інші джерела тепла (полум’я, гаряча рідина) не викликають зазначених змін в матеріалах одягу (Г.М. Назаров, Л.П. Николенко, 1992).
   При проходженні струму на тканинах одягу завжди відкла­дається метал електрода, який може бути виявлений контактно-дифузійним чи спектральним дослідженням. Оплавлення метале­вих частин одягу (гґудзиків, пряжок, гапликів), цвяхів підошов на взутті явно вказують на дію струму (М.І. Авдєєв, 1976).
   При смерті від електротравми шкіра трупа бліда або трохи з си­нюшним відтінком залежно від танатогенезу (фібриляція шлу­ноч­ків серця, зупинка дихання тощо). Трупні плями просторі, тем­но-фіолетового кольору з численними внутрішньошкірними дріб­но­крапко­вими крововиливами синього кольору. Спосте­рігають анізо­корію (міоз на стороні входу струму), знаходять інші зовнішні ознаки гострої смерті: крапкові крововиливи в сполучні тканини повік, розслаблення сфінктерів тощо.
   Для діагностики смерті від ураження струмом особливе зна­чен­ня мають місцеві зміни, які проявляються електромітками або знаками струму. Типові електромітки виникають у 85-90 % ви­пад­ків електротравми і нагадують опіки ІІ ступеня. Електро­мітка – своєрідна ділянка ушкоджених тканин (шкіри чи іноді слизової оболонки) в місці контакту з провідником струму знач­ної сили і (чи) напруги. Вона характеризується сухим некрозом тканин (аж до обвуглення) і імпрегнацією їх металом провідника. Електромітки вперше описав австрійський вчений S. Jellinek. Вони мають різну форму, величину та властивості, утворюються в місцях входу та виходу струму. У більшості випадків електро­мітка являє собою пляму чи особливі утвори круглої чи овальної форми, може мати форму несучого струм провідника, розмірами від кількох міліметрів до 1 см і більше. Колір знаків струму сіру­вато-білий або зовсім білий, тобто вони світліші від оточуючої шкіри, консистенція їх твердіша за нормальну шкіру, нагадують за щільністю пергамент. Часто по краях ураженої шкіри є вали­ко­подібне підвищення, внаслідок чого середина знаку ви­дається трохи заглибленою (лійко­подібною). Для електромітки харак­тер­на відсутність навколо неї запальної реакції.

 

Електромітки на кисті

   Характерною особливістю електромітки є наявність в рого­вому шарі шкіри невеликих отворів різної форми з відкладанням по їх краях чорноватого нальоту і збереженням малюнка рогового шару. При безпосередній стереомікроскопії в сукупності це складає враження наявності провалів у роговому шарі шкіри. Колір нальоту має різні відтінки залежно від металу джерела струму: зеленого при контакті з міддю, коричневого – з залізом і чорного – з свинцем (В.А. Агеєв, 1967). Ця оригінальна картина може виявлятися і на цілком висохлій шкірі через тривалий час після виникнення електро­мітки.
   Важливо знати, що електромітки можуть бути у вигляді подря­пин, саден, невеликих ран, мозолів, бородавок, крововиливів у шкіру, дрібнокрапкового татуювання, вхідних отворів сліпих вогне­стрільних ушкоджень тощо, що ставало причиною помилок при їх діагностиці. Так звані контактні електромітки іноді точно відобра­жають форму, величину і особливості поверхні струмо­несучого провідника, а на самому провіднику можуть залишатися частинки відокремлених від тіла епідермісу і дерми.
   У ділянці електроміток відбувається відшарування і підне­сеність епідермісу у вигляді пухиря, але без рідкого вмісту в його порожнині. Це – явище епідермолізу, яке вказує на специфічну дію струму переважно в місці його входу, оскільки на місці виходу воно виникає дуже рідко.
   Якщо контакт не був достатньо щільним і відбувалося іск­ріння між провідником і шкірою, то зони ушкоджень вияв­ляються дуже малими і мають вигляд голкових уколів. Специ­фічним для електро­міток є відкладання металу струмонесучого провідника, який можна виявити різними методами дослідження: мікрохімічним, контактно-дифузійним, спектрографічним та ін.
   Електромітки найчастіше розташовуються на долонях, паль­цях, а вихідні знаки струму – переважно на підошовних по­верх­нях стоп.
   При смертельній електротравмі у 10-15 % випадків електро­мітки не утворюються, особливо на ділянках вологої і тонкої шкіри, або вони не виявляються.
   У всіх випадках смерті від ураження струмом шкіра з електро­міткою повинна бути вирізана і направлена на гістологічне дослі­дження для підтвердження дії струму. Особливо це стосується випад­ків, коли електромітка не типова, а як зазначалось вище, схожа на садно, подряпину, рану тощо.
   Мікроскопічна (гістологічна) картина ушкоджень шкіри стру­мом має характерні особливості. За W. Weimann (1927) до них належать: щільники (соти) в роговому шарі, його обгорання, витя­гу­вання клітин шипоподібного шару, відшарування епідермісу від власне шкіри, схожість електромітки з вогнестрільним ушко­дженням, різка гіперемія судин з крововиливами.
   Висока температура в ділянках ураження струмом викликає неначе закипання тканинної рідини, яка, переходячи в паропо­дібний стан, розриває епідерміс і утворює в ньому порожнини різної форми і величини (щільники, соти Шрідде). Такі порожнини (“спучення”) виникають переважно в ділянках шкіри з товстим роговим шаром. Вони часто розташовані групами і роз’єднані між собою тонкими перетинками.
   В місці дії струму клітини мальпігієвого шару шкіри витя­гуються, розташовуються у вигляді “щіток” і утворюють фігури “завихрення”,які нагадують мітелки, частокіл, риб’ячі хвости. Епідерміс часто цілком припіднятий над власне шкірою у вигляді пухиря – явище епідермолізу. Іноді в сосочковому шарі бувають крововиливи. Вони локалізуються поблизу місця розриву епідер­місу і сосочкового шару. Відбувається гомогенізація, аргентофілія колагенових волокон, фрагментація і підвищена здатність елас­тич­­них волокон до забарвлення. В підшкірній клітковині ви­ни­кають розлади кровообігу: застійне повнокров’я, набряки, зв’язані з місце­вими гемодинамічними порушеннями і “емфізема” шкіри – так звана електрогенна емфізема (П.В. Сипівський, 1962). В глибших шарах шкіри знаходять зигзагоподібні порож­нини з обвугленими стінками – ходи струму (А.Д. Каплан, 1952). Описані й інші мікромор­фологічні зміни в зоні електроміток.
   Коли шкіра має тонкий роговий шар, електромітка гісто­ло­гічно видаєть­ся іншою і водночас неоднорідною. Вона може мати малю­нок, подібний до садна, коли епідерміс на деякому протязі відсутній цілком або частково, а біля країв ушкодження він виявляється у вигляді обривків.
   Зазначимо, що навіть при значній вираженості гнильних змін у багатьох випадках можна діагностувати ушкодження від дії струму.
   Смерть при електротравмі настає швидко, тому загальні зміни від дії струму проявляються різким розладом кровообігу – спосте­рігають типову картину гострої смерті, яка не специфічна для даного виду враження. Але це не означає, що струм, проходячи через тіло людини, в тому числі через його внутрішні органи, не викли­кає в них певних змін. Однак, ці зміни не властиві лише електро­травмі. Загальновизнаною є думка про найбільшу вразли­вість серцево-судинної системи при дії струму. Гістологічно відмі­чені різкий спазм судин, гомогенізація їх стінок, витягування і потоншення ядер клітин м’язового шару, розрив еластичних воло­кон і навіть відшарування внутрішньої еластичної мембрани. Іноді виникає дифузна гомогенізація і некроз усіх шарів судинної стінки. Тромби в судинах формуються рідко. В серцевому м’язі зна­ходять повнокров’я судин і капілярів, набряк інтерстицію міо­карда і одиничні вакуолі в міоплазмі, фрагментацію і глиб­час­тий розпад м’язових волокон, інші зміни.
   Описана характерна, але не постійно виникаюча при електро­травмі ознака, – різкий набряк ложа жовчного міхура і його стінки (ознака А.В.Русакова).
   Судово-медична діагностика смерті від дії електричного стру­му нерідко утруднюється супровідними механічними ушкодженнями, що виникають від падіння потерпілого з опор електроліній тощо. Для встановлення електротравми важливе значення мають резуль­та­ти огляду трупа на місці пригоди.
   За походженням більшість уражень струмом відноситься до нещасних випадків у побуті або на виробництві. Як правило, вони трапляються при порушенні правил електробезпеки або внаслідок нехтування засобами індивідуального захисту.
   Наприклад. 1. Працівник міліції здійснював ремонт зовнішньої електричної лінії, яка вела до будинку. Під час роботи йому знадобилось відключити проводи, що підходили до стовпа. Не маючи “кігтів” або достатньо довгої драбини, ремонтуючий відрізав проводи біля будинку, вирішивши, що лінія знеструмлена, не перевіривши це хоча б за допомогою лампочки. Відрізані проводи виявилися під напругою 220 В і упали у велику калюжу, де плавали гуси. Хоча вони знаходились від місця падіння проводів за кілька метрів, але тієї напруги, під яку вони потрапили, було достатньо для ураження: гуси почали битися, причому троє з них загинуло зразу. Господарка гр-ка А., побачивши, що від­бу­ваєть­ся, і видно зрозумівши, що мова йде про враження птахів електрикою, все-таки вбігла в калюжу, будучи босою, і намагаючись витягнути один з проводів з води, схопила його рукою, хоча він був оголений, і зразу ж упала без свідомості. Повчально, що гр-н Ж., який обрізав проводи і був таким чином прямим винуватцем пригоди, також мав дуже слабке уявлення про електричне враження, оскільки намагався витягнути гр-ку А. за ногу, але, природно, сам отримав при цьому удар. Тоді він спробував відтягнути потерпілу за низ плаття, але воно розірвалось. Тільки після того, як були принесені резинові рукавиці, потерпілу відтягнули від провода. Але було вже пізно, оскільки умови враження струмом настільки несприятливі, що “швидка допомога” констатувала смерть гр-ки А.
   2. У дворі райпромкомбінату вручну переміщали високий вантажо­підйомний кран. Його пхали 9 чоловіків, в тому числі сам директор комбінату. При цьому штовхальники не помітили, що вони наближають кран на оголені проводи освітлювальної лінії, яка перетинала двір. Як тільки кран доторкнувся до проводів, 7 чоловіків отримали електротравму і, як це нерідко буває, судомами виявились прикуті до крана. Двоє уникли ураження, оскільки були з резинових чоботях. Цей випадок міг би закінчитися трагічно, тому що кран пересували по болоті (вологий грунт збільшує небезпеку враження), а люди з силою притулялись до крана голими руками (щільний контакт також збільшує небезпеку). На щастя, коваль, який знаходився поблизу і вже не раз бачив електро­травму, дав розпорядження відключити лінію. Поки бігали це виконувати, він одягнув ковальські рукавиці і почав відривати людей від крана. Трьох він встиг відірвати, а потім лінію відключили і решта людей відпала сама. Отже, все скінчилося благополучно.
   Відомі самогубства за допомогою струму, які в судово-медичній практиці не становлять винятку. Вбивства шляхом застосування електрики трапляються дуже рідко. Одне з них описане І.А. Трин­кіною і Г.П.Васильєвою (1967):
   Гр-н Ф. заявив у міліцію про смерть своєї дружини, повідомивши, що напередодні увечері разом з нею і приятелями випивали вдома спиртні напої. Гості розійшлися о 2 год ночі. Ф. ліг спати в одній кімнаті, жінка – в іншій. Вранці він виявив жінку мертвою. Вона лежала в ліжку, в руках у неї був електричний шнур під напругою і обгорілими контактами, що було підтверджено і при огляді місця пригоди та трупа гр-ки Ф. Оглядом місця події також установлено, що піч у кімнаті була недавно протоплена, а в пічній золі знайшли залишки згорілого одягу. Згодом у ході слідства Ф. показав, що після того, як пішли гості, він посварився з жінкою і ударив її кулаком по голові. Коли вона впала, він схопив електричний шнур, включений одним кінцем в розетку електричної сітки і приклав його кілька разів до виска жінки, при цьому чув тріск і відчував запах горілого м’яса. Через 2 год. Ф. переклав труп жінки в ліжко, в руки вклав шнур. Одяг жінки з плямами крові (після удару по голові у жінки була кровотеча з носа) він зняв і спалив у печі.
   У США ще у 1890 році запроваджений і застосовується до цього часу один з видів умертвіння злочинців, засуджених до смертної кари, – страта на електричному стільці. Вона здійснюєть­ся протягом 1-2 хв серією з 3-5 електрошоків, які повторюються один за одним, якщо після першого включення струму серце не зупинилось. Іноді така екзекуція триває 10-15 хвилин (G.R. Jones, 1990).
   Ураження блискавкою. Блискавка являє собою гігантський електричний іскровий розряд в атмосфері, що супроводжується переважно яскравим спалахом світла і громом. Цей розряд відбу­вається між протилежно наелектризованими хмарами або між хмарою і землею. Він починається зі згустка, що світиться, який виходить з хмари зі швидкістю, близькою до 1/6 швидкості світла. Як тільки стовп, що світиться, торкається грунту, утво­рюється канал, по якому негативний заряд переходить з хмари в землю. Зареєс­тровані такі параметри блискавки: максимальна сила струму – 260 тис. ампер, напруга – до мільярда вольт, довжина розрядів – до 50 км, які не бувають коротшими кількох сотень метрів. Темпе­ратура в каналі блискавки може перевищуючи 25 тис. градусів. В блискавці електрична енергія хмари перетво­рюється в теплову.
   Частіше виникають лінійні блискавки. Щосекунди на поверхні нашої планети наносять удари в середньому 100 блискавок. Лінійні блискавки відбуваються за десятитисячні долі секунди. Особливий вид блискавки – кульова, або сфероїд, який світиться. Кульова блискавка наділена великою питомою енергією і утворюється нерідко вслід за ударом лінійної блискавки. Природа кульової блис­кавки достатньо не вивчена. Вважають, що це плазмовий утвір з температурою близько 5000 0С. Швидкість руху кульової блискавки близько 2 м/с, тривалість від секунд до кількох хвилин. Зникнення її супроводжується вибухом, який може викликати різні руйнування.
   Ураження блискавкою людини в літній період особливої рідкості не представляють. Можливі як смертельні, так і несмер­тель­ні враження блискавкою. Блискавка може вразити людину безпосередньо або через будь-які предмети і електроприлади, телефонну або радіосітку, парасольку, що знаходиться в руці тощо. Більшість нещасних випадків трапляється на відкритій місцевості.
   Щорічно від блискавок, наприклад, у США гине в середньому 101 американець (за іншими даними – 200), а 245 чол. отримують поранення. 27 % цих людей отримують удари блискавки, знахо­дячись у відкритому полі, 17 % – під деревами, 12 % – на воді (в човнах і під час купання), 6 % – знаходячись за важелями трак­то­рів чи бульдозерів. Найбільше смертей від попадання блис­кав­ки відбувається в Індії. У 1994 році з цієї причини там загинуло 1506 осіб. При враженні людини блискавкою, як правило, настає смерть. Проте наведені вище дані та наступний приклад свідчать, що удари блискавки можуть бути несмертельними.
   Наглядач державного парку у Вірджінії (США) Рой Саліван є абсолютним рекордсменом у світі за числом попадань у нього блискавки. В цілому він постраждав від неї 7 разів. Це почалося у 1942 році, коли Саліван втратив палець на нозі. В липні 1969 року блискавка обпалила йому брови, у червні 1970 року – ліве плече, у квітні 1972 року – блискавка зачепила волосся, у серпні 1973 року – нанесла опіки на обох ногах, 5 липня 1976 року – постраждали щиколотки, а в’1977 році блискавка нанесла йому удар в ділянку живота. На час повідомлення (1986 рік) Рой Саліван почував себе добре.
   Блискавка справляє на організм в основному механічну та теплову дію і може не відрізнятися від дії технічного струму великої напруги. Від удару блискавки одяг (в тому числі головний убір) часто розривається на шматки аж до утворення лахміття. Іноді виникають пошкодження білизни без порушення цілості верхнього одягу, а її розриви можна знайти і в неуражених блис­­кавкою ділянках тіла. В деяких випадках розірваний одяг мо­же бути зірваний із загиблого і відкинутий від нього на значну від­стань або розташовуватись навколо нього. В одязі (головному убо­рі) нерідко можна знайти отвори з обсмаленими чи незміне­ними краями, схожими з вогнестрільними пошкодженнями, оплавлення металевих деталей одягу, годинника, пряжки, монет, цвяхів у взутті тощо. В окремих випадках матеріал одягу може загоратися.
   На тілі враженого блискавкою знаходять зміни, подібні до опіків І ступеня у вигляді вузьких чи широких смуг, іноді довгих і прямих, у ряді випадків звивистих, гіллястих чи деревоподібно розгалу­жених, які завжди чітко обмежені. Це так звані “фігури блискавки” або фульгурація (від лат. fulgur – блискавка, грім) чи кераунографія (від грец. keraun – блискавка + grapho – пишу, зображаю). Вони у більшості червоного кольору, являють собою паралітично розширені поверхневі дрібні судини шкіри, наповнені кров’ю, і можуть виникати на досить великій поверхні тіла, наприклад, від шиї до сідниць. Шкіра в межах цих фігур суха і трохи облуплена. Стійкість цих змін шкіри буває різною: вони можуть безслідно зникнути на трупі протягом першої доби або зберігатися у живих осіб протягом кількох діб.
   Характерною ознакою враження блискавкою є часткове обго­рання волосся на голові, грудях, лобку, в інших ділянках. У місці контакту блискавки з тілом можуть виникати глибокі обвуглення шкіри, іноді – її розриви. Деколи у шкірі утво­рюють­ся отвори з обпаленими краями, які проникають навіть до кісток з їх обвуг­ленням, виникають просторі опіки тіла. В рідких випадках на шкірі враженого блискавкою можуть залишатися “фотографічні знімки” металевих предметів, що знаходилися у безпосередній близькості до тіла (наприклад, у кишенях).
   Трупне заклякання у загиблого від удару блискавки розви­вається значно швидше і виражене трохи сильніше, оскільки відбувається тетанізація м’язів, яка згодом безпосередньо перехо­дить у заклякання. У деяких випадках після удару блискавки з’яв­ляєть­ся каталептичне трупне заклякання, при якому померлого знахо­дять у тій позі, в котрій його застала блискавка. Гниття трупа після враження блискавкою при інших рівних умовах розвивається значно раніше.
   У випадках смерті від дії блискавки можлива відсутність слідів її дії при зовнішньому дослідженні трупа. Такі випадки викликають звичайно великі труднощі для експертизи. Треба обов’язково оглянути підошовні поверхні стоп для пошуків слідів від розплав­лених металевих цвяхів. При внутрішньому дослідженні трупа знаходять ознаки гострої смерті. В цілому будь-яких специфічних чи характерних змін в тканинах і органах немає.
   Дослідження шкіри з місця враження блискавкою мікро­ско­піч­ними методами дає змогу виявити коагуляційний некроз епідермісу і поверхневих шарів власне шкіри. Епідерміс спло­щений, його гребневі виступи згладжені так, що він набуває виг­ляду вузької, дещо хвилястої смуги. Роговий шар погано роз­різняється. Колаге­нові волокна шкіри гомогенізовані, набу­вають базофільного відтінку. Ядра сполучних клітин розташовані безладно.
   Знаки блискавки характеризуються гістологічно різко ви­ра­же­ним повнокров’ям, часто зустрічаються вогнищеві навко­ло­судинні крововиливи. Особливо це відноситься до тих змін, які мають вигляд деревоподібних смуг. Тут більша частина судин поверхне­вого і глибокого судинних сплетінь шкіри буває па­ретично розши­рена і повнокровна.
   Для діагностики смерті від удару блискавки має значення огляд місця пригоди і трупа на місці його виявлення. На місці події можна знайти сліди пожежі, розчеплені дерева чи телеграфні стов­пи, в піщаному грунті – фульгурити або “громові стріли”, тобто невеликі, своєрідної форми, гіллясті трубки, які утворюються від сплавлювання піщин в місці удару блискавки.
   Отже, внаслідок дії атмосферного струму у смертельних випад­ках на тілі трупа загиблого утворюються досить специфічні знаки (“фігури блискавки”), значні механічні і термічні пошкодження одягу, металізація шкіри і одягу в ділянці знайдених різних метале­вих предметів чи від цвяхів взуття, обгорання волосся. При внут­рішньо­му дослідженні трупа знаходять в основному ознаки гострої смерті, які не є специфічними для даного виду смерті. Треба приділяти увагу вивченню обставин настання смерті, ретельному лабораторному дослідженню пошкоджень і змін на одязі і тілі загиблого, проведенню диференційної діагностики з іншими можливими причинами смерті.
   За походженням ураження блискавкою завжди нещасний випа­док, оскільки самогубства чи вбивства за допомогою атмос­ферного струму в літературі не описані і навряд чи можливі.

 

Матеріали підготував канд. мед. наук, доц. В.В.Франчук