Тема: Лікарські рослини лісів України. Лікарські рослини боліт, прісноводних рік та водоймищ України. Лікарські рослини бур’янових угрупувань України. Еколого-фітоценотичні особливості, заготівля та використання.

Ліс — це не просто велика кількість дерев, а така сукупність лісових рослин, в якій відбувається тісний вплив їх одне на одного, на зайнятий ними ґрунт і на атмосферу.

Порівняємо два дерева, з яких одне виросло на прос­торі, а друге — в лісі. У поодинокого дерева висота порів­няно невелика, крона широка і опускається майже до зем­лі, гілки товсті і розміщені під прямим кутом, товщина стовбура значно більша, ніж у лісі, і із збільшенням висо­ти швидко зменшується. У лісі дерева ростуть густо, зми­каються кронами, утворюючи суцільне шатро. Дерева в лісі тягнуться до світла, а тому стовбури їхні стрункі й витягнуті, крона невелика і складається з тонких гілок, які ростуть вгору переважно під гострим кутом. Нижні гіл­ки внаслідок затінення всихають і відпадають, тобто відбу-вається природний процес очищення стовбура від суч­ків. Довжина крони дерева не більша за 1/3 — ¼ довжини стовбура. Відмінність між одновіковими деревами, що рос­туть у лісі і на просторі, зумовлюється різними умовами розвитку.

У лісі всі дерева разом зменшують швидкість вітру. Коли на відкритих просторах дме сильний вітер, у лісі по­рівняно тихо. Дерево, що росте на просторі, само проти­стоїть ураганним вітрам, тому воно не може бути таким високим, як лісові дерева. Крім того, поодинокому дереву немає потреби тягнутися вгору, оскільки немає підросту, і воно не затінюється.

Загальна площа земель лісового фонду становить 10,8 млн га, з яких вкрито лісовою рослинністю 9,5 млн га, що становить 15,7 відсотка території України. За 50 років лісистість зросла майже в 1,5 рази, а запас деревини — в 2,5 рази і досяг 1,8 млрд м³. Середній щорічний приріст у лісах Держкомлісгоспу дорівнює 4,0 м³ на 1 гектар і коливається від 5,0 м³ в Карпатах до 2,5 м³ у Степовій зоні.

Динаміка площі вкритих лісовою рослинністю земель України
Ліси по території України розташовані дуже нерівномірно. Вони сконцентровані переважно в Поліссі та в Українських Карпатах. Лісистість у різних природних зонах має значні відмінності й не досягає оптимального рівня, за якого ліси найпозитивніше впливають на клімат, ґрунти, водні ресурси, пом’якшують наслідки ерозійних процесів, а також забезпечується одержання більшої кількості деревини.

Лісистість території України

Ліси України сформовані понад ЗО видами деревних порід, серед яких домінують сосна (Pinus silvestris), дуб (Quercus robur), бук (Fagus silvatica), ялина (Рісеа abies), береза (Betula pendula), вільха (Alnus glutinosa), ясен (Fraxinus excelsior), граб (Carpinus betulus), ялиця (Abies alba). Хвойні насадження займають 42 % загальної площі, зокрема сосна — 33 %. Твердолистяні насадження становлять 43 %, зокрема дуб і бук — 32 %.

Ліси України виконують багатопланові народногосподарські функції: вони дають цінну сировину, мають велике протиерозійне, кліматичне, санітарно оздоровче, природоохоронне значення.

У 1989 р. ліси займали 8,6 млн. га, що на 1,4 млн. га більше ніж у 1965 р. Площа лісів державного значення дорівнює 6,2 млн. га (У 1961 р. — 5,4 млн. га). Вкрита лісом площа республіки становить 14,3 %. Це в 2 рази менше ніж, наприклад, у Польщі. На Україні розширюється площа лісів, які під час війни і в повоєнні роки безсистемно вирубувалися: за період з 60-х років заліснень близько 4,5 млн. га. Проводиться лісонасадження зокрема в Степовій зоні. Ліси тут здебільшого мають природоохоронне значення і створюються у вигляді лісосмуг.

Лісистість у різних частинах і регіонах України нерівномірна. Вона значно багата в Карпатах, а також у Кримських горах. З просуванням на південь і Південний схід лісистість поступово зменшується. У західній та північній частинах вкрита лісом площа становить 20-40 %, в Карпатах — понад 60 %, на Поліссі — 25,7 %. На півдні лісові площі невеликі (у Криму лісистість становить 10 %, у Степу — 4 %). Незважаючи на те, лісові масиви та лісосмуги виконують тут важливі ґрунтозахисні та водоакумулятивні функції, вони часто створюються безсистемно; за ними переважно не забезпечується належного догляду.

В Україні виділено 4 рівнинні і 2 гірські лісогосподарські області, 15 округ і 41 район. Є й інші схеми лісогосподарського районування. За П. С. Пастернаком та ін., на території України виділяється (1980 р.) 7 лісогосподарських областей, 12 округ і 5 підокруг. Це області Лісова (округи Західно-Подільська і Східно-Подільська), Лісостепова Правобережна (Подільська, Черкаська), Північно степова (Середньодніпровська, Ізюмсько-Старобільська, Донбаська), Карпатська гірська (Закарпатська, Прикарпатська), Кримська гірська (Кримська гірська) і Південностепова (Південностепова). Вздовж річок і морських берегів з природоохоронним та реакційним значенням виділено підокруги.

Серед цінних рослин, які використовуються в медицині, в Україні лікарськими визнано майже 250 видів, у тому числі 150 — науковою медициною. (Інші застосовуються лише в народній медицині). Заготовляється близько 100 видів, з них в широких масштабах — 40-50 видів. Головними по заготовлі лікарських рослин є райони Полісся та Лісостепу, а також Карпати. У Степовій зоні обсяг заготовлі лікарських рослин значно нижчий. У зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС, радіоактивним забрудненням обширних районів північної та північно-західної частин України значно скоротилися територіальні можливості заготовлі рослин, що в свою чергу призводить до збільшення їх заготівель в інших регіонах. Це викликає необхідність посилення повсюдної уваги до охорони і відновлення ресурсів лікарських рослин.

Україна багата такими лікарськими рослинами, як валеріана, шипшина, фіалка триколірна, шавлій, дурман, кульбаба, материнка звичайна, барвінок малий, лепеха звичайна, цмин пісковий, суниці лісові, живокіст лікарський, оман високий, ромашка, брусниця, чорна порічка, чорниця, малина, калина, лаванда, м’ята перцева, горицвіт весняний, меліса, золототисячник, кропива дводомна, чистотіл, звіробій, подорожник великий, обліпиха, цикорій дикий, толокнянка, спориш звичайний, конвалія та ін. Багато видів дикорослих лікарських рослин уже занесено до Червоної книги України. Це — цибуля ведмежа, тирлич жовтий, астрагал шерстистоквітний та ін. Більшість лікарських рослин росте в природних умовах, деякі — культивуються людиною. Для лікувальних цілей використовують листя, стебла, плоди, коріння. Заготівля здійснюється переважно навесні, влітку і восени (рідше зимою).

У лісах України останнім часом щороку заготовляють близько 25 тис. т березового соку, 150 т товарного меду, понад 7 тис. т сухих грибів, 7 тис. т дикорослин плодів і ягід, а також понад 5 тис. т лікарських рослин. У зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС з господарського обороту вибули великі площі центральної частини північних регіонів України і прилеглих до них територій.

Зона мішаних лісів (Українське Полісся)Основним типом рослинності є ліси, які займають площу понад 8 млн га: на соснові ліси припадає 57%, дубові – 21%, березові – 10%, вільхові – 6%. У межах формації сосни звичайної відзначаються такі групи асоціацій: соснові ліси лишайникові, зеленомохові, довгомохові. Болотні березові ліси із берези пухнастої займають найнижчі оглеєні екотони. Сосново-дубові ліси займають 45% площі регіону, зростають на дерново-підзолистих супіщаних грунтах, підстилаються мореновими відкладами.

Зона широколистяних лісів

Вона в Україні представлена невеликим фрагментом дубових, грабових, рідше букових і складних з участю липи і клена лісів, які сконцентровані в основному на Передкарпатті та Подільській височині, простягаючись вузьким енклавом до Вінниці.

ЛІСОВА РОСЛИННІСТЬ

Українські Карпати – країна чудових, різноманітних лісів, один з важливих лісових районів республіки. Пухнатим зеленим килимом вони вкривають передгір’я, нижні і середні частини гір. Висотні межі поширення деревних насаджень значно коливаються. Нижня межа лежить на висоті 150 м, верхня піднімається до 1500-1600 м. Під державними лісами знаходиться близько 37,3% площі Українських Карпат. Залісення окремих районів неоднакове. В результаті хижацької експлуатації лісів до возз’єднання карпатських територій в Українській РСР і в перший період тимчасової окупації німецькими фашистами великі площі втратили своє величне зелене вбрання. Посилено експлуатувались ліси і в післявоєнний період, що було зв’язано з великою потребою спаленої України в деревині. Лише за останні десять років було вирубано 25,3% площі карпатських лісів, а поновлено тільки 67,1% всіх рубок. Охорона і відновлення лісів у Карпатах – важлива народногосподарська проблема державного значення. Ліси мають багатий видовий склад. Вони включають 20 корінних і 10 введених порід. Основними лісоутворюючими породами є бук, ялина, смерека, граб, дуб. Як домішки поширені явір, ясен, клен гостролистий, липа, ільм, осика, береза, черешня та ін. Переважають листяні насадження. Вони “одягають” 52,8% усієї покритої лісом площі. Але господаркою карпатських лісів є ялина. Як домішка ялина з’являється на рівнинах і у нижньому ярусі гір. На висоті 1180-1120 м вона починає відігравати значну роль, а з висоти 1225 м переважає над усіма деревними породами. Часто зустрічається ялина звичайна. На верхній межі лісу піднімаються пірамідальні дерева гірської ялини. Для нижнього ярусу гір найбільш характерний бук. Бук – суб-атлантична рослина. В районах, де буває менше 550 мм опадів, він, як правило, не росте, тому в передгір’ях серйозним суперником бука є граб. Бук головним чином росте тут на схилах західної експозиції. З рівнин бук мігрує в гори, вслід за рясними опадами. Там він панує у смузі від 500 до 1150 м. Окремі дерева піднімаються до 1320 м.

У бучинах і ялинниках до основних ценозоутворюючих порід домішується смерека біла. В труднодоступних районах Горган і Чорногори на кам’янистих осипах зустрічається європейська кедрова сосна, або карпатська “лімба”. Нижня межа її – 800 м. По схилах вона піднімається до висоти 1630 м, виходячи в деяких місцях за верхню межу лісу. Українські Карпати – це єдиний в Україні ареал цієї унікальної деревної породи. Але й тут основні насадження її були по-хижацькому вирубані заради цінної запашної деревини і карпатського терпентину.

Дуже рідкісною є і модрина польська, яка також має цінну деревину. Зустрічається вона поодиноко та невеликими групами в Горганах в урочищі Кедрин і в долині р. Маняви.

Збереглось у Карпатах і кілька невеликих масивів тису ягідного – релікта третинного періоду, який тепер на земній кулі зникає. Всього в Карпатах відомо до 10 місць, де зустрічається тис. Найбільший тисовий гай – на 70 га (9785 екземплярів) – розміщений на лісовій дачі с. Верхнє, поблизу Коломиї. 1500 тисів на площі 10 за ростуть в Уголь-ському буково-тисовому пралісі в Закарпатті. Раніше тис був поширений у Карпатах більше. Поблизу с. Верховини знаходили пеньки тису на висоті 1100 м. Діаметр їх перевищує півтора метра. Рідкісною є реліктова сосна звичайна, що збереглася в масивах Осмолодського лісгоспу на Івано-Франківщині та Ізківського лісгоспу в Закарпатті. В складі насаджень зустрічається багато інтроду-кованих видів: поодинокі дерева американських екзотів – дугласія та сосна Веймутова на Чорногорі, дуб червоний, горіх грецький, чорний, сірий і маньчжурський, тополя канадська і акація біла, чудові білосніжні грона квітів якої наповнюють прозоре літнє повітря пряним хвилюючим запахом. В околицях Берегового, Мукачевого, Ужгорода і в інших місцях Закарпаття ростуть групи їстівного каштану. Раніше його тут сіяли. Тепер він розселюється самосівом, добре переносить зиму і рясно плодоносить. На вулицях Ужгорода цвітуть черешні і японська сокура. В Українських Карпатах, зокрема в буковинських лісах, добре почуває себе сибірська модрина. Далекий тайговий гість надзвичайно швидко росте. Її могутні стовбури можуть надійно захистити місцеві породи від буйних вітрів. У недалекому майбутньому ця російська красуня одержить постійну прописку в гірських карпатських лісах. У процесі тривалого розвитку окремі деревні породи знайшли для себе сприятливі умови, найбільш прийнятних сусідів і вірних супутників серед чагарників, трав і мохів. Сформувались лісорослинні угруповання. Глинистий фліш Карпат і багатство вологи зумовлює переважання тут вологих грудових і сугрудкових насаджень. Субори поширені, як правило, на верхніх крутих схилах середньогір’їв з їх малопотужними кам’янистими грунтами. На передгірних слабо дренованих рівнинах переважають сирі ліси. Однорідні за складом і лісівницькими властивостями деревні насадження одного едатопу об’єднуються в тип лісу. Складність гірського рельєфу, різкі зміни з висотою гідротермічних умов, багатство деревних порід – усе це зумовило формування в Карпатах найрізноманітніших типів лісів.

ДУБОВІ ЛІСИ

Серед лісів рівнин і передгір’їв переважають сонячні світлі діброви. Фон лісу утворює південна форма дуба – звичайного і скельного.  Дуб – порода теплолюбна, невимоглива до вологи, потребує глибоких і родючих грунтів, любить рости “з відкритою головою і в теплій шубі” навколишніх дерев, не терпить затінення. У минулому дубові ліси займали великі площі. Дуб піднімався високо в гори. До наших днів у поясі бучин збереглись реліктові лісостани дуба скельного. Такі надзвичайно цікаві насадження відомі на Свидовецькому масиві під г. Кобила на висоті 1180 м, в урочищі Рункул біля с. Ділове на висоті 1028 м.  Трав’яний покрив у дібровах добре розвинений, густий, високий, мозаїчно-барвистий. Переважає соковите лісове різнотрав’я: цвіте зірочник злаковидний і кадило карпатське; суцільні білі килими утворюють рано навесні анемона дібровна і білоцвіт весняний. Багато в травостої і злаків: просянка розлога, переліска поникла, тонконіг дібровний. Домішуються лучні трави: мітлиця біла, вероніка дібровна, коронарія зозуляча, первоцвіт полонинський, підмаренники, дзвоники і ситники. Флористичною особливістю закарпатських дібров є омег банатський, який на схід від Карпат ні в луках, ні в лісах не зустрічається. На пригрівах ростуть степові рослини: дивина, вероніка орхідна, чистець, хондрила та ін. У широколистяних лісах зустрічаються породи: в’яз гладенький, в’яз шорсткий, клен звичайний, явір, липа, береза. В лісах багато граба звичайного. Зустрічається черешня, яблуня дика, груша звичайна. На цих висотах уже з’являється бук.

Букові ліси поширені в Українських Карпатах досить широко. Розкішні пухнаті шапки бучин вкривають карпатські низькогір’я від підошви (500 м) до висоти 900 м. Трав’яний покрив рідкий таких лісів, розвивається лише на галявинах і в просвітах між деревами. Складається він в основному з мезофільних видів: ожини волосистої, цибулі ведмежої, зубниці бульбистої, маренки запашної, вероніки гірської, анемони жовтецевої. Серед різнотрав’я пробиваються шорсткі щіточки осоки волосистої, біліють ніжні зірочки зірочника злаковидного і вербозілля.

Рослинність нижнього ярусу гір дуже змінила людина. Величні букові праліси збереглись у малодоступних районах Чорногори, Свидовця і Горган. У горах вище 900 м, в умовах прохолодного вологого клімату, розвиваються мішані хвойно-широколисті ліси. З підняттям у гори середовище для росту широколистих порід стає дедалі менш сприятливим. Сума активних температур скорочується до 1600-1000°. Період загальної вегетації не перевищує 135 днів. Вимогливим теплолюбам не вистачає тепла. Бук переважає до висоти 1150 м. Верхньою межею поширення листяних порід є рівень 1250-1300 м. Гідротермічні умови середнього ярусу гір сприяють розвитку хвойних порід. Починаючи з висоти 1000 м значну роль у деревостоях починає відігравати ялина, багато в них і смереки.

Поширені смереково-букові і буково-ялинові ліси. Насадження в них, як правило, двоярусні. Верхній ярус утворюють величні стрункі
смереки і ялини.  Тому підлісок і трав’яний покрив у них приблизно такий, як і в букових лісах. Але з вершин сюди вже спускаються деякі субальпійські види: підбілик альпійський, сольданела гірська, герань альпійська, фіалка двоквіткова.

У верхньому ярусі лісової зони на висоті 1300-1600 м, в умовах помірнохолодного, надмірно вологого клімату, розвиваються хвойні ліси. Але чистих насаджень мало. Господаркою гір стає тут ялина звичайна. До ялини домішується смерека біла, сосна кедрова, в нижніх межах – граб, бук, тис.

Папороть чоловіча

Папороть чоловіча, Дріоптерис чоловічий (Dryopteris filix-mas (L.) Schott). (Aspidium filixmas Sw.). Місцеві назви – папороть, глистник, іванове зілля тощо.

Багаторічна трав’яниста рослина родини багатоніжкових (Polypodiaceae) (50- 100 см заввишки) з горизонтальним або косим, товстим, коротким кореневищем, на якому щільно розміщені залишки черешків, суцільно вкриті бурими плівчастими лусками. Надземного стебла немає. Листки (вайї) великі (50-100 см), зібрані біля кореневища у вигляді пучка, що лійкоподібно розходиться. Черешки короткі, товсті, еластичні, густо вкриті разом з головною жилкою великими ланцетними рудуватими лусками. Пластинки листків довгасто-овальні, двічі перисті. Частки першого порядку лінійно-ланцетні на коротких черешках, глибоко перисторозсічені, з довгастими тупими на верхівці, косозубчастими частками другого порядку. Купки спорангіїв (соруси) завжди з помітними покривальцями, що довго зберігаються; вони зближені, але не зливаються, розташовані в два ряди по боках середньої жилки. Соруси великі, округлі, прикриті округло-ниркоподібним, звичайно голим покривальцем, у центрі вдавленим. Спори ниркоподібні. Папороть чоловіча росте в листяних і мішаних лісах, на узліссях вільшняків. Рослина тіньовитривала. Спороносить у червні – липні. Поширена майже по всій Україні. Заготовляють у Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Київській, Житомирській і Чернігівській областях. Запаси сировини великі.

Практичне використання

Лікарська, отруйна і декоративна рослина. У науковій і народній медицині використовують кореневище дріоптериса Чоловічого як глистогінний засіб для вигнання солітерів. Ним виганяють бичачих, свинячих і карликового ціп’яків. Діючим чинником дріонтериса Чоловічого є похідні флороглюцини – аспідинол, флораспін, албаспідин, філіксова і флаваспідинова кислоти, крім того, кореневища містять філіксодубильну кислоту, жирну олію, небагато ефірної олії, гіркоту і крохмаль. 3 кореневищ виготовляють глистогінний препарат філіксап. Слід пам’ятати, що кореневища Чоловічої папороті отруйні, лікуватись ними потрібно під наглядом лікаря і тільки за його рекомендаціями.

Дріоптерис чоловічий досить декоративна рослина. Рекомендується для насаджень під деревами, на узліссях, уздовж берегів водойм, на вогких місцях у парках і лісопарках, на кладовищах. Із сільськогосподарських тварин поїдається тільки козами.

Збирання, переробка та зберігання

Лікувальні властивості близьких видів дріоптериса чоловічого ще не зовсім вивчені, тому слід збирати тільки кореневища дріоптериса чоловічого. Заготовляють їх восени (вересень – жовтень) або рано навесні (квітень), викопуючи лопатою, копачкою. Обтрусивши землю, секатором або ножем обрізують листки, корені та мертві частини кореневища. Великі кореневища розрізають начетверо (вздовж і впоперек), короткі – тільки впоперек. Сировину пров’ялюють протягом кількох днів під відкритим небом, потім сушать у печах або сушарках при температурі не вище 40°. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях протягом двох років. Потребує бережливого використання.

Суниці лісові

Суниці лісові (Fragaria vesca) – багаторiчна трав’яниста рослина родини розових (Rosaceae).

Кореневище коротке з тонкими корінцями, та довгими повзучими пагонами-вусами. Стебло прямостояче або висхiдне, до 30 см заввишки. Листки трiйчастi, прикореневi – на довгих черешках; прості – листочки сидячi, овально-ромбiчнi, зверху темно- зеленi, знизу ясно-зеленi, густо вкритi притиснутими шовковистими волосками, по краю – з зубцями. Квiтки білі (до 20 мм у діаметрі), правильнi, двостатевi, на довгих тонких квiтконiжках, у щиткоподібному суцвiттi; мають по 5 бiлих пелюсток. Тичинок і маточок багато, вони розміщені на випуклому квітколожі. Цвiте у травнi – червнi. Плід – поникла яскраво-червона ягода.

Суниця лісова росте в хвойних і мішаних лісах, на лісових галявинах, серед чагарникiв, на узбіччях доріг і на узліссях. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні, плоди достигають у червні – липні. Поширена на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах. Промислова заготівля можлива у Волинській, Ровенській, Житомирській, Київській, Чернігівській, на півночі Хмельницької і Сумської, у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Запаси сировини значні, часто утворює суцільні зарості.

Листя суницi мiстить алкалоїди, флавоноїди, дубильнi речовини, вітаміни. Свiжi плоди мiстять вітаміни (А, С, В, Р), флавоноїди (галактозид, цiанiдин), органiчнi кислоти (яблучну, cалiцилову), дубильнi речовини, пектини, цукри, ароматичнi сполуки, солi залiза, кобальту, марганцю, селену, кальцію i фосфору.

Популярність плодів суниці як дієтичного і лікувального засобу пояснюється їхніми смаковими якостями, які поєднуються з широким діапазоном лікувальної дії.

Практичне використання

Харчова, вітамінозна, лікарська, танідоносна, косметична рослина. Плоди вживають у їжу свіжими, сушеними, використовують їх також для приготування варення, джемів, начинки для цукерок, тіста-пюре для інших кондитерських виробів, соків, екстрактів тощо. Ягоди суниць є прекрасною сировиною для фруктово-ягідного виноробства, для виготовлення різних типів високоякісних вин. Вина з лісових суниць мають тонкий аромат і приємний смак.

Свіжі ягоди мають неповторний аромат, прекрасно діють на організм людини, причому в продуктах переробки суниці зберігають аромат, властивий свіжим плодам.

Плоди суниці

Плоди суниці містять цукри (до 10 % ), лимонну, яблучну й саліцилові кислоти (1,6 % ), дубильні й фарбувальні речовини, пектин. Крім того, вони відзначаються високим вмістом заліза, мікроелементів, біологічно активних речовин, ефірних олій.

Плоди і листки суниці багаті на вітаміни, у плодах містяться вітамін С (до 60 мг% ), каротин (0,08 мг% ), вітамін В₁ (0,03 мг%), вітамін 132 (0,1 мг%), вітамін К (0,1 мг % ), РР. Листки суниць теж можуть використовуватись як джерело вітаміну С (400 мг% ), їх вживають як сурогат чаю.

У науковій медицині застосовують плоди і листки суниці – Fructus et Folium Fragariae як слабкий сечогінний засіб, при подагрі, ниркових каменях, жовчнокам’яній хворобі, при маткових кровотечах, недокрів’ї.

У народній медицині лікування суницею дуже популярне. Їх використовують як потогінний і сечогінний засіб, при хворобах печінки, нирок, недокрів’ї та білокрів’ї, туберкульозі легень, безсонні; листки також при гіпертонії, для поліпшення роботи серця і обміну речовин. Корені суниці застосовують від ревматизму і як слабкий сечогінний засіб. Свіжі плоди прикладають до місць, уражених екземою. У гомеопатії застосовують плоди суниць. Соком ягід натирають вулики, щоб запобігти захворюванню бджіл. У кореневищах суниці містяться таніди (9,4% ).

У косметичній практиці застосовують живильні маски з ягід суниці, сік – для виведення ластовиння і лишаїв.

Квіти суниці

Збирання, переробка та зберігання

Збирають стиглі ягоди суниці вранці, в суху погоду або в кінці дня до з’явлення роси. Ягоди збирають обережно і зразу ж вживають в їжу або відправляють для переробки. Свіжі ягоди в звичайних умовах довго не зберігаються. Зібрані ягоди пакують у невеликі (по 2-3,5 кг), кошики або решета. Сушать їх у печах або сушарках при температурі 60-65°, розкладаючи тонким шаром на решетах. Висушені плоди пакують у мішки вагою по 50 кг і зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Плоди можуть пошкоджуватися комірними хрущиками.

Листки збирають під час цвітіння, обриваючи їх без черешків. Сушать на горищах або під наметами, розстилаючи тонким шаром і періодично перемішуючи. Сухі листки пакують у тюки по 50 кг і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях.

Болотами називаються біоценози з надмірним зволоження (за рахунок стоячих або проточних вод) і сворідною гідрофільною рослинністю (вологолюбної рослинності). Болота утворюються при заростанні й заторфовуванні водойм, заболочуванні лісів і лісових згарищ, лук тощо. Для боліт характерне відкладання на поверхні грунту частково згнилих органічних решток рослин, які утворюють торф. Для боліт характерні певні типи рослинності з своєрідними життєвими формами рослин.

Болото — біотоп, надмірно зволожена ділянка земної поверхні, вкрита вологолюбними рослинами, наприклад, мохом (Маскег), з залишків яких звичайно утворюється торф. Болота розвиваються в місцях, де характер рельєфу зумовлює надмірне зволоження, в країнах з вологим кліматом вони можуть утворюватися і навододілах.

У болоті, зазвичай, відбувається процес накопичення нерозкладених рослинних залишків та утворення торфу. Переважання процесів акумуляції над розкладанням — головна відмінність болотяних екосистем від інших. Болота вважають торфовим, коли внаслідок процесу торфонакопичення коренева система основної маси рослин розташовується в шарі торфу, що відклався і не досягає підстилаючого мінеральногоґрунту. У середньому мінімальна товщина шару торфу в цьому випадку становить 30 см.

Не всі зволожені ділянки суходолу є болотами. Болотами вважаються лише ті з них, які мають шар торфу товщиною понад 0,3 м.

Болота розділяють на 3 основних типи:

·                    Низинні болота утворюються в низинах, де збираються ґрунтові води. Завдяки багатому мінеральному складу ґрунтових вод низинні болота мають рясну рослинність і, зазвичай, вкриті зеленими мохами, хвощем, високою густою осокою, очеретом, заростями верби,вільхи та берези.

·                    Верхові болота живляться лише за рахунок опадів. Ґрунтових вод в таких болотах або дуже мало, або ж вони розташовані занадто глибоко. Оскільки дощова вода майже не містить мінеральних речовин, на верхових болотах розвиваються лише рослини, пристосовані до дуже бідного харчування. Головним чином це мох сфагнум (Sphagnidae).

·                    Перехідні болота мають добре виражені ознаки як низинного, так і верхового боліт. На перехідних болотах росте велика кількість сфагнума, можна зустріти журавлину та росичку.

За типом водопостачання розрізняють болота:

·                    джерельного,

·                    річкового,

·                    атмосферного живлення.

За хімічним складом води, що надходить, болота поділяються на:

·                    оліготрофні, вода яких, а в зв’язку з цим і торф, що на них утворюється, характеризуються малим вмістом мінеральних солей (зольність торфу звичайно менша як 5%);

·                    мезотрофні — перехідні між оліготрофними і евтрофними (зольність торфу 4—8%);

·                    евтрофні — із значним вмістом мінеральних солей (зольність торфу 8—17%);

·                    алкалітрофні — з надмірним вмістом мінеральних солей, зокрема карбонатів (зольність торфу 18—40% і більше).

Існують ще так звані приморські болота. Вони розташовуються на морських узбережжях з вологим кліматом.

На болотах ростуть вологолюбні рослини, з яких найпоширенішими є мохи, осокові (різні види осоки, пухівки, ринхоспора), деякі злаки (очерет, куничник), рогіз, шейхцерія, бобівник, журавлина, буяхи, багульник, верби, вільха, береза. Залежно від водного режиму та характеру мінерального живлення ці рослини утворюють різні угруповання з переважанням мохів і трав’янистих рослин або кущів і дерев. Трав’янисті рослини утворюють на болотах сплавину, в якій зрідка зустрічаються прогалини — болотні вікна.

 

Лікарські рослини боліт та перезволожених місць

Аїр тростинний

Бобівник трилистий

Гірчак перцевий

Оман високий

Череда трироздільна

Сухоцвіт багновий

Алтея лікарська

Гадючник в’язолистний

Перстач прямостоячий

Півники жовті

Лікарські рослини прісноводних рік та водоймищ

Глечики жовті

Латаття біле

У збереженні екологічного балансу помітне значення мають болота, рослинність яких поглинає значну кількість вуглекислоти, інших забруднень. Болота, наче велетенська губка, всмоктують у себе атмосферну вологу, а разом з нею пил, окисли вуглецю, азоту, сірки, важкі метали і радіонукліди, які у великих кількостях постачає в повітряний басейн промисловість, енергетика, транспорт. У складі заповідних територій в Україні нині охороняється майже 130 тис. га боліт, але ж це складає всього 12-14 відсотків від їх колишніх площ. Сподіваємось, що науковим засадам відновлення боліт у майбутньому буде приділено значно більше уваги, ніж у нинішньому столітті.

Череда трироздільна (Bidens tripartita) Місцеві назви причепа, реп‘яхи тощо. Однорічна трав‘яниста рослина родини Айстрових (Asteraceae).

Росте 50-60 см заввишки з веретеноподібним коренем. Стебло прямостояче, гіллясте, з рідкими волосками. Листки й гілки супротивні.

Листки темно-зелені, звичайно глибокотрироздільні, з великою кінцевою часткою, рідше цілісні, голі або слабоволосисті, з короткими крилатими черешками. Частки листка ланцетні, пилчасті.

Квітки дрібні, зібрані у кошики. Кошики (до 15 мм у діаметрі) поодинокі, або по два-три на кінцях гілочок. Обгортки кошиків дворядні, зовнішні листочки (5-8) обгорток відстовбурчені, зелені, значно довші від внутрішніх буро-зелених, по краю перетинчастих. Ложе кошика з плівчастими приквітками. Всі квітки кошика трубчасті, п’ятизубчасті, двостатеві, темно-жовті. Тичинок п’ять. Вони зрослися пиляками, маточка одна із нижньою зав’яззю, довгим стовпчиком і дволопатевою приймочкою.

Плід — клиноподібна, майже плоска сім’янка (б-8 мм завдовжки), зеленувато-коричнева, з двома-трьома щетинками на верхівці.

Поширення. Череда трироздільна росте на вільхових болотах, у зріджених листяних і мішаних лісах, по берегах водойм. Тіньовитривала рослина. Цвіте у серпні — вересні. Поширена по всій Україні. Промислова заготівля можлива на Поліссі та в Лісостепу. Запаси сировини значні, часто утворює великі зарості.

Збирають траву до цвітіння, зрізуючи верхівки рослин (10-15 см завдовжки) ножем або серпом. Сушать на горищах під залізним дахом або під наметами з достатньою вентиляцією, розстилаючи тонким шаром. Суху траву пакують у тюки по 100 кг або в мішки по 25 кг. Зберігають у сухих приміщеннях.

Інші види. Там де череда трироздільна, трапляються і два інших види, що дуже схожі на перший:

• Череда поникла (Bidens cernua L.) відрізняєаться довгасто-ланцетними сидячими листками і пониклами, а не прямостоячими, кошиками; на плодиках чотири щетинки (шипики). Росте у вільшняках, у сирих мішаних і листяних лісах, по берегах водойм. Тіньовитривала рослина, поширена по всій Україні.

• Череда промениста (Bidens radiatus Thuill.) на відміну від череди трироздільної має прицвітки, що сидять на квітколожі, довші від сім’янок і зовнішні листочки обгортки у вигляді променів навколо кошика.

Невідомо, чи ідентичні вони за хімічним складом з чередою трироздільною. В народі ж, однак, вони використовуються нарівні з першою.

У науковій медицині використовують суміш листків і облистнених верхівок череди під назвою «трава череди». Її рекомендують як протизолотушний, сечогінний, жовчогінний, потогінний засіб, а також для поліпшення травлення. Череда поникла лікарського значення не має.

До складу трави череди входить ефірна олія, дубильні і флавонові речовини, слиз, вітамін С, каротин і мікроелементи.

Лепеха́, аїр тростиновий (Acorus calamus) — трав’яниста багаторічна рослина з довгими мечоподібними листками й гострим запахом.

Міжнародна назва роду походить від грецького слова, що в перекладі означає «неприкрашений», «некрасивий», за малопомітні, непоказні квітки. Видова назва в перекладі з латинської означає «тростина», «порожнисте стебло».

Інші та народні назви: татарське зілля, лепеха звичайна, шувар, шавар, аїр звичайний або болотяний.

Досить поширена багаторічна трав’яна рослина, яка досягає висоти від 50 см до 1 м 20 см.

ОПИС. Водяна або прибережна рослина з товстим, довгим (іноді до 50 см і більше) повзучим, губчастим кореневищем з приємним запахом, на смак пекуче. Листки мечоподібні, загострені, м’ясисті, довгі (80—130 см), сплюснуті жовтуваті з одного боку і гостро-ребристі з другого.

Уся рослина має приємний пряний запах. Цвіте в червні — липні. Дрібні двостатеві квітки з жовтувато-зеленуватою оцвітиною зібрані в суцвіття — початок довжиною 4—12 см, відхилений від стебла і неначе бічний. Від основи початка з одного боку відходить довге зелене мечоподібне покривало, яке нагадує листок і ніби безпосередньо продовжує стебло. Плід шкірястий.

Поширення. Росте на болотистих луках, болотах, на берегах і на мілководдях річок, озер, стариць майже в усій Україні, переважно в лісових і лісостепових районах, подекуди утворюючи великі зарості, застилаючи мілке плесо. Поширений в Європейській частині (крім Карпат і Донецької області) лісостепової зони%.

В Україні росте один вид аїру. Аїр завезений до Європи з Південно-Східної Азії як цінна лікарська рослина, а потім здичавів і поширився по багатьох країнах. Вважають, що під час татаро-монгольської навали в середині 16 століття аїр розповсюдився по Україні. Татари вважали, що аїр очищає воду, робить її безпечною для здоров’я людей і тварин. Вони вірили в те, що аїр в затравлених водах і водах непридатних для споживання рости не буде. Тому під час походів татаро-монгольські воїни везли з собою мішки з корінням аїру, який розкидали по водоймах та болотистих місцях.

Історичні факти. У XVI столітті німецькі аптекарі продавали щорічно майже біля центнера аїрного кореня. Його отримували з Константинополя шматками, а цілої рослини не бачили навіть ботаніки. Ботанік Маттіолі описує в «Травнику» тільки зацукрований шматок кореня аїру.

Ареал розповсюдження аїру

Велика була радість ботаніка Клузіуса, коли він через посланника отримав з Константинополя живе кореневище аїру. Це було в 1574 році^[1]. Аїр був урочисто посаджений на березі ставка в одному з перших ботанічних садів у Відні. З кореневища з’явилися довгі мечоподібні листя. А через три роки аїр заквіт. На сплюснутому тригранному порожнистому стеблі утворився зачаток, який стирчав убік з дрібними зеленувато-жовтими квітками з шістьма вузьколускатими пелюстками і шістьма тичинками. Цвітіння аїру явно розчарувало ботаніків, і вони назвали рослину «акорус калямус» (Acorus calamus), тобто «негарна тростина». Плід її не дозрів, хоча в Китаї та Індії на зачатку утворюються червоні ягідки.

У 1601 році Клузіус видав перший опис і перший малюнок аїру.

Ця рослина ще раз розчарувала вченого, коли через двадцять років після його посадки польський лікар відвідав Віденський ботанічний сад^[1]. Його підвели до рідкісної рослини, отриманої з Туреччини. Але гість, побачивши аїр, сміючись запитав: «Навіщо це посадили сюди „татарську траву“, яка у безлічі росте по берегах водойм по всій Литві?»

Як же міг потрапити до Литви і на північ Росії аїр, який росте в Малій Азії, Персії, Індії, Китаї?

Ця загадка розгадується назвою, яке дали аїру в Литві, — «татарська трава».

Татари занесли аїр з південного сходу, так як царство їх простягалось по всій Русі, від Криму до Лівонії.

 

 

 

ГІРЧАК ПЕРЦЕВИЙ (водяний перець, гiрчак, горцяк, горчак, дрясен, почечуйник, чередник, собачий перець)Polygonum hydropiper

Однорiчна трав’яниста рослина родини гречкових. Стебло прямостояче, вiд основи – розгалужене. Листки видовженоланце-топодібні, чергові. Квiтки двостатевi, дрiбнi, зiбранi на верхiвцi стебла у довгу пониклу колосоподібну китицю. Цвiте у липнi – жовтнi. Плід – горiшок.

Росте по берегах рiчок, у вологих лiсах, канавах, на луках.

Для лiкарських потреб збирають траву на початку цвiтiння. Трава мiстить глiкозиди (полiгопiперин), флавоноїди (гiперозид, iзорамнетин, кверцетин, кемпферол), вiтамiни, органiчнi кислоти, дубильнi i смолистi речовини, мiнеральнi речовини (Fe, Mn, Mg, Ti, Ag). Галеновi препарати гiрчака проявляють антисептичний, знеболюючий, заспокійливий вплив.

Застосовують при кровотечах, вузлуватiй формi зобу, гнiйних ранах, екземi, виразках гомiлки, злоякiсних пухлинах, нервових розладах. Внутрiшньо – настiй трави (1:10) п’ють по 2 ст ложки тричі на день. Настоянку трави (1:4, на 40% розчинi спирту) приймати по 40 крапель тричі на день. Порошок подрiбненої трави вживати по 1 г тричі на день. Зовнiшньо – свiжий сік трави служить для змащування виразок гомiлки. Свiжу подрiбнену траву прикладають до потилицi при головному болю. Не рекомендується користуватися препаратами гiрчака при гломерулонефритi.

ГЛЕЧИКИ ЖОВТІ (бабка, жовта водяна лiлiя, збанок, збанятник, кувшинка, лопатень жовтий, лопушняк жовтий, латаття жовте, мак водяний, товстушка) Nuphar lutea

Багаторiчна водяна рослина родини лататтєвих, має товсте повзуче кореневище. Листки плаваючi, шкiрястi, яйцеподібноовальнi. Квiтки одиничнi, великi, двостатевi. Цвiте у червнi – липнi. Плід – ягодоподiбний, гладенький.

Росте в стоячих i повiльно протікаючих водах. Для лiкарських потреб заготовляють кореневища, якi пiд час цвiтiння i восени – виривають, попередньо пiдрiзавши ножем.

Кореневище мiстить алкалоїди (нуфаридин, нуфлеїн, тiобiнуфурадин), смоли, гiркi i дубильнi речовини, цукри. Галеновi препарати бактерiостатично дiють на мікроорганізми фунгiстатично – на патогеннi гриби, проявляють протитрихомонадну i сперматоцидну активнiсть.

Застосовують при трихомонадних урогенiтальних захворюваннях, при отитах, спричинених грампозитивними мікроорганізмами, для лiкування захворювань шкіри i слизових оболонок, та як протизаплiдний засiб. Вiдвар п’ють при запальних процесах травного тракту, ревматизмi, iмпотенцiї. Мiсцево – при трихомонадних кольпiтах, для запобiгання вагiтностi. Борошно кореневища – засiб для боротьби з тарганами. Внутрiшньо – вiдвар кореневища глечиків жовтих (4 ст ложки сировини на 1 л окропу, кип’ятити 6 хвилин, охолодити, процiдити) приймати по 1 ст ложцi тричі на день.

Зовнiшньо – вiдвар кореневища (1:20) служить для спринцювань.

 

Латаття біле

 

Лата́ття бі́ле (лат. Nymphaea alba L.) інші назви: водяна лiлiя, водяний лопух, збаночки, листоплуг, ломич, лопатник, русальний квiт, умич бiлий. Багаторічна водяна трав’яниста кореневищна рослина родини лататтєвих. Листки довгочерешкові, цілокраї, плаваючі, серцеподібно-овальні до 30 см завдовжки. Квітки двостатеві, правильні, великі, до 16 см у діаметрі. Пелюстки білі, трохи довші за чашолистки, до центру зменшуються і поступово переходять у тичинки. Цвіте у червні – серпні. Плід – ягодоподібний, зелений, багатонасінний, його поверхня вкрита рубцями. Достигає у серпні – вересні. Росте в стоячих та з повільною течією водах.

Біологічні характеристики

Водяна рослина; до дна водойми прикріплюється великим міцним кореневищем товщиною до 10 см, вкритим бурими лусками. Від нього на поверхню води на довгих черешках піднімаються плаваючі великі цілісні листки овальної форми з серцевидною основою. Великі красиві квітки сидять по одній на кінцях довгих бурих квітконіжок, що також відходять від кореневища. Черешки і квітконіжки дуже міцні й еластичні. Всі частини квітки розміщуються по спіралі. Віночок з численних білих пелюсток оточений зеленими (із зовнішнього боку) і білуватими (з внутрішнього) чашолистками. Пелюстки зменшуються до середини і переходять у численні тичинки з довгими жовтими пиляками. В центрі квітки — маточка з оранжевою променистою приймочкою. Квітки на ніч ховаються у воду, але тільки-но зійде сонце, вони спливають на поверхню у вигляді великих овальних бутонів, які через деякий час поволі розкриваються у білосніжні квітки. О 5—6-й годині вечора квітки починають повільно закриватися і занурюються у воду. Занурення квітки у воду — це пристосування до захисту від надмірного випромінювання тепла у нічні години, коробочка. Цвіте в червні-липні. Росте в лісах, чагарниках у лісових і лісостепових районах, здебільшого в Карпатах і Прикарпатті. Зустрічається порівняно рідко.

Походження назви

Назва роду походить від кельтського слова, що означає “білий” (у багатьох видів лілії віночок білий). Можливо, що назва походить від римської назви цього роду. Видова назва пов’язана з тлумаченням алхіміків про те, що рослина нібито походить з Марса.

Господарське значення

Цибулини білого латаття їстівні, нагадують за смаком їстивний каштан. Рослина медоносна, запилюється переважно нічними метеликами. Окремі екземпляри живуть до 22 років.

Єдиний в Україні вид цього роду, що росте в дикому стані, підлягає охороні, занесений до Червоної книги.

Для виготовлення лікарських форм заговляють кореневища, квітки і листя. Листя збирають під час цвітіння рослини, кореневища виривають від початку цвітіння і до похолодання. Кореневище містить алкалоїди (німфеїн), флавоноїди, дубильні речовини, вітаміни (А, В, С), органічні кислоти. У пелюстках квіток є флавоноїди (кемпферол, кверцетин); у насінні – дубильні речовини, карденолід, німфалін, жирна олія.

Галенові препарати стимулююче діють на шлунково-кишковий тракт, нормалізують функцію нирок і печінки, знижують артеріальний тиск. Застосовують при анацидних гастритах, гепатитах, холециститах, злоякісних пухлинах, кровотечах, невралгії, міалгії, захворюваннях шкіри.

Внутрішньо – настій пелюсток латаття (4 ст ложки сировини на 200 мл окропу) приймати по 1 ст ложці кожні 2 год при захворюваннях серця, шлунково-кишкового тракту.

Легенди про латаття біле

В Італії, поширена легенда про красуню Мелінду, яку викрав болотяний цар – страховисько одружився з нею. Від того шлюбу і народилося латаття біле, пелюстки якого нагадують колір обличчя Мелінди, а тичинки – золотi коси красунi. Кожного року красуня Мелінда вкриває трясовину квітами, нагадуючи своїй матері, що вона жива, вічно юна і царює над болотами.

Латаття біле у слов’ян

Латаття біле слов’яни називали одолень-травою. Її породила сира земля з живою водою, тому що однакова в неї сила на водяницю – нечисту силу у воді, і на поляницю – нечисту силу в полі. Сподівалися, що обереже одолень-трава від різних бід і тому, збираючись в далеку дорогу, брали її з собою і носили на шиї як амулет. Старовинний травник сповіщає, що корінь цієї рослини допомагає при зубній хворобі, а також використовують його у випадках, “коли треба чиєсь серце присушити”.

А ще називали латаття русалчиним цвітом: в їх уяві білі квітки символізували холодну красу прекрасних звабливих русалок, а гнучке, плямисте, змієподібне кореневище – русалчин хвіст.

Колись один з червневих тижнів у нас називали русалчиним. Існувало повір’я, що саме в ці дні русалки із білосніжних лілей стають “простоволосими дівами” і водять танки біля річок. А дівчата й хлопці не ходили тоді купатися поодинці, щоб русалки не залоскотали. Наймарновірніші носили при собі стебла полину і любистку – це повинно було відлякувати русалок.

Алтея лікарська – Althaea officinalis

Родина: Мальвові – Malvaceae

Поширення Дуже поширена в Європі. В Україні зустрічається всюди, крім гірських районів Карпат і Криму. Росте на зволожених ділянках долин і берегів річок, озер, водойм. У басейні Дніпра утворює незначні зарості. В культурі вирощують ряд спеціалізованих господарств та аматори. Ботанічні характеристики                      Коренева система – коротке, багатоголовчасте кореневище з добре розвиненим головним гіллястим коренем,                      Стебла циліндричні, прямостоячі, слабогіллясті.                      Листки черешкові, яйцеподібні, опушені.                      Квітки блідо-рожеві з фіолетовими тичинками, зібрані у колосоподібні суцвіття.                      Плід – збірна сім’янка дископодібної форми. Плоди розпадаються! на окремі сім’янки,                      Насіння дрібне, маса 1000 насінин – 2 – 2,5 г. Активні речовини: Корені алтеї містять до 35 % слизу. До складу їх входять: крохмаль (35 %), цукор (8 – 10 %), пектинові речовини (16 %), аспаргін тощо. Листки та квіти містять ефірну олію із запахом валер’яни. Напрями використання Корені використовують у медицині як сировину для чаїв і зборів. Їх застосовують як відхаркувальний і протизапальний засіб при захворюваннях дихальних шляхів (особливо дітей), для лікування хвороб травного каналу (зокрема виразки шлунка та ін.). Біологічні особливості Багаторічна трав’яниста рослина, вологолюбна, помірно вибаглива до температури. Розмножується як насінням, так і вегетативне (частинами кореневищ). Цвіте у перший рік життя (окремі рослини), повний цикл розвитку відбувається на другий рік життя. Плоди достигають у вересні-жовтні. Технічні параметри вирощування                      Загальні особливості й місце в сівозміні. Кращі ділянки для плантацій – заплавні землі з легкими суглинистими ґрунтами. У сівозміні розміщують після пару, озимих, овочевих або просапних культур.                      Допосівний період. Обробіток ґрунту звичайний. Під оранку вно сять 30 – 40 т/га гною.                      Посівний період. o                     Строки сівби – ранньою весною або під зиму. o                     Спосіб -широкорядний (60-70 см). o                     Норма висіву насіння —6-10 кг/га. o                     Глибина загортання — не більше 1 – 1,5 см. o                     Період до появи сходів – 20 – 25 днів.                      Догляд за посівами. При появі сходів обробляють міжряддя і формують оптимальну густоту посівів. На 1 метр залишають 8-10 рослин. Загущені посіви у фазі утворення 3-4 справжніх листків боронують впоперек.                      Збирання врожаю. o                     Заготовлювана сировина – коренева система 2-4 років життя. o                     Строки збирання – осінь. o                     Спосіб збирання – викопують лопатами чи підорюють корені копачами. o                     Урожайність сухих коренів – 10 – 15, а насіння – 3 – 5 ц/га. Переробка                      Сушіння сировини. Корені очищають від землі і промивають у холодній воді. Після промивання відокремлюють здерев’янілі й інші частини, кору. Сировину після розрізування поздовж на декілька частин сушать при температурі 35 °С. Очищена сировина повинна мати жовтувате та сірувате забарвлення, солодкуватий смак.                      Зберігання. Зберігають висушені корені в сухих місцях.

 

Вовчуг польовий — Ononis arvensis L.,

Родина Бобові —Fabaceae

Опис. Рослина багаторічна трав’яниста, з коротким, багатоголовим темно-бурим кореневищем і стрижневим циліндричним, злегка сплощеним, перекрученим, прямим або зігнутим, дерев’янистим коренем, внизу розгалуженим. Поверхня коренів світлобрунатна, на зламі вони жовтувато-білі. Стебла розгалужені, опушені, гілки часто закінчуються колючками. Нижні та середні стеблові листки трійчасті, верхні — прості, листочки овальні, краї — гострозубчасті, з обох боків — залозистоопушені, пахучі. Характерні великі парні прилистники, широкояйцеподібні, стеблообхоплюючі, рівні з черешками і прирослі до них. Квітки рожеві, по дві на коротких квітконіжках, у пазухах листків утворюють на кінцях стебел і бокових гілок густі колосоподібні суцвіття. Плід — біб, коротший за зубці, широкояйцеподібний, опушений, з 2–4 насінинами.

Поширення. Росте на луках, серед кущів, по річках, у лісовій та лісостеповій зонах європейської частини СНД, в Україні, на Кавказі, Алтаї. Рослина культивується.

Заготівля. Корені викопують восени, очищають від землі, швидко промивають холодною водою, сушать на відкритому повітрі або в сушарках при температурі 40–45 °С; довгі корені розрізають на шматки.

Хімічний склад сировини. Корені містять ізофлавоноїди (1,5–2,5 %): формононетин, ононін, оногенін, 7-глюкозид оногеніну (онозид), оноспін, птерокарпани, ефірну олію, яка легко осмолюється, дубильні речовини, тритерпенові сапоніни.

 

Біологічна дія та застосування. Застосовують відвар як сечогінний і кровоспинний засіб при геморої; настойка, а також препарат флаванобол справляє анаболізуючу дію. У гомеопатії використовується свіже коріння О. spinosa як сечогінний засіб при асцитах, нефролітіазі.

 

Грицики звичайні

 

Грицики звичайні (Capsella bursa-pastoris L.) Medic. Місцеві назва – дика гречка, горобинець, горобине око тощо. З родини хрестоцвітих – Cruciferae (Brassicaceae). Багаторічна трав’яниста рослина (10-15 см заввишки). Стебло пряме, просте або розгалужене. Прикореневі листки зібрані в розетці, перистороздільні, з трикутними, гострими, зубчастими частками, черешкові. Стеблові листки дрібніші, цілісні, ланцетні, сидячі, при основі стрілоподібні, стеблообгортні. Квітки дрібні, правильні, зібрані у верхівкову китицю. Чашолистків і пелюсток по чотири, чашолистки яйцеподібні, пелюстки (2-3 мм завдовжки) білі, майже вдвоє більша від чашолистків. Тичинок шість, з них дві коротші за інші. Маточка одна, з верхньою зав’яззю, одним стовпчиком і головчастою приймочкою. Плід – стиснутий з боків трикутно-оберненосерцеподібний стручечок (5-8 мм завширшки).

Росте як бур’ян на лісокультурних площах, лісових розсадниках, поблизу доріг, жител. Тіньовитривала рослина. Цвіте у квітні – червні.

Трапляються грицики по всій Україні. Заготовляють їх в усіх областях України.

Практичне використання

Лікарська, вітамінозна, харчова, медоносна, кормова рослина.

У науковій медицині використовують надземну частину – Herba bursae pastoris, яку рекомендують проти різноманітних внутрішніх кровотеч (легеневих, ниркових, носових, шлунково-кишкових і особливо маткових), а також при надмірних менструаціях. Препарати грициків посилюють перистальтику кишечника, рекомендуються при простудах, хворобах печінки і нирок, сечового міхура, при порушенні обміну речовин, ревматизмі, малярії.

Грицики звичайні

У народній медицині грицики використовують як кровоспинний засіб, при блювотах у вагітних жінок, при гіпертонічній хворобі, катарі і виразках шлунка, при запаленнях і піску в сечовому міхурі, при туберкульозі, простуді, геморої, жовчних каменях, нетриманні сечі, жіночих хворобах, дизентерії, венеричних хворобах. Сік з свіжої рослина п’ють при ревматизмі і проносах. Зовнішньо вживають для промивання ран, для компресів або розтирання при пораненнях чи контузії.

У гомеопатії використовують есенцію з свіжої рослина. У ветеринарній практиці грицики застосовують при кривавих проносах і сечі у великої рогатої худоби, при маткових кровотечах і послабленні тонусу матки. У траві грициків містяться алкалоїд бурсин, ефірні олії, сірковмісні й дубильні речовини, сапоніни, холін, яблучна, винна і лимонна кислоти, фітонциди, багато калію, залізо, мідь, хром, манган та інші мікроелементи. Листки містять вітамін С (90-170 мг%), провітамін А (10-12 мг%), вітаміни К, В2, D. Молоді рослина ніжні й смачні, придатні для приготування салатів, як приправа до м’ясних страв, їх добавляють у борщі, супи; з протертих листків готують пюре. Насіння грициків містить олію (27,9 – 30 %), тому його використовують як замінник гірчиці. Рослина задовільно поїдається худобою, медонос.

Збирання, переробка та зберігання

Збирають надземну частину під час цвітіння, зрізуючи ножами, серпами, а при суцільних заростях скошують косами. Сушать на відкритому повітрі, на горищах під залізним дахом або під наметами з доброю вентиляцією, розстилаючи тонким шаром. Суху речовину пресують у тюки вагою по 100 кг. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк зберігання – три роки.

Валеріана лікарська

Валеріана лікарська

Валеріана лікарська

Біологічна класифікація

Царство: Рослини (Plantae) Відділ: Покритонасінні (Magnoliophyta) Клас: Дводольні (Magnoliopsida) Ряд: Dipsacales Родина: Валеріанові (Valerianaceae) Рід: Valeriana Вид: Валеріана лікарська (Valeriana officinalis L.)

Валеріана лікарська (Valeriana officinalis L.) Місцеві назва – маун, кадило, горобинка. Під назвою валеріана лікарська об’єднують кілька видів валеріан, що мають лікувальне значення:

                     валеріана пагононосна (V. stolonifera Czern.), що росте на вологих луках, на сирих місцях у лісі, її кореневище розвиває довгі підземні пагони;

                     валеріана болотна (V. palustris Kr.), що росте на болотах, кореневище коротке, без пагонів, листки зісподу опушені;

                     валеріана руська (V. rossica Smirn.), що трапляється на суходільних луках, має кореневище без пагонів і короткощетинисті зісподу листки;

                     валеріана блискуча (V. nitida Kr.), яка росте на заливних луках, по галявинах заливних лісів, кореневище без пагонів, стеблові листки з шістьма-сімома парами листочків, вкритих зісподу рідкими короткими щетинками.

Всі перелічені види валеріана – багаторічні трав’янисті рослини (30-100 см заввишки) з пучком численних тоненьких коренів, що мають сильний запах. Стебло поодиноке (рідко їх 2-3), пряме, порожнисте, борозенчасте, у верхній частині розгалужене. листки супротивні, непарноперисті з 3-19 парами листочків. Листочки довгасті, ланцетні, яйцеподібно-ланцетні або лінійно-ланцетні. Квітки неправильні, зрослопелюсткові, зібрані у великі щиткоподібно-волотисті суцвіття. Чашечка малопомітна, при плодах перетворюється у чубок з 5-15 перистих щетинок. Віночок 4-5 мм завдовжки, червонуватий, темнорожевий, зрідка білий або фіолетовий, трубчасто-воронкоподібний, з п’ятилопатевим відгином. Тичинок три, маточка одна з нижньою зав’яззю, стовпчиком і трироздільною приймочкою. Плід – гола або опушена сім’янка з чубком на верхівці.

Валеріани ростуть у вільшняках, на сирих і заболочених луках, у сирих листяних і мішаних лісах. Тіньовитривалі рослини. Цвітуть у червні – серпні. Поширена майже по всій Україні. Промислова заготівля можлива у Чернігівській, Київській, Волинській, Рівненській, Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській, Полтавській, Харківській, Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Запаси сировини значні, але зменшуються у зв’язку з осушенням і розорюванням річкових заплав, заболочених площ. Культивуються, як лікарські рослина. Вирощують переважно валеріани блискучу, пагононосну й руську.

Практичне використання

Лікарська, ефіроолійна ї медоносна рослина.

У науковій медицині застосовують кореневища з коренями валеріани – Rhizoma cum Radicibus Valerianae як засіб, що заспокійливо діє на нервову систему, як протиспазматичний, тонізуючий засіб, при нервових збудженнях, істерії, запамороченнях, безсонні, неврозах серця, нервовому серцебитті, астмі, епілепсії, мігрені, болях у животі і спазмах кишечнику, хворобах щитовидної залози, як протиблювотний і глистогінний засіб. Зовнішньо валеріану використовують у вигляді примочок і компресів при запаленнях очей. Корені валеріани містять ефірну валеріанову олію, алкалоїди, смолу, дубильні речовини й органічні кислоти, цукри і крохмаль.

У народній медицині валеріану здавна застосовують від пропасниці, для заспокоєння серцевих болів, при нервових збудженнях, істерії, головному болі, як апетитний, глистогінний, протиконвульсивний засіб, при епілепсії, тифозній гарячці. Корені валеріани застосовують при тифі, скарлатині, запаленні легень і хворобах матки.

У гомеопатії використовують настій з сухих коренів. У ветеринарії валеріану застосовують при епілепсії і конвульсіях. Ефірна олія, що міститься в коренях валеріани (0,1 – 2,9%), має антибактеріальну дію, пригнічує розвиток деяких бактерій, що викликають гниль і бактеріальний рак тютюну. Усі види валеріани посередні медоноси, бджоли збирають з них тільки нектар. Медопродуктивність 87 – 137 кг цукру з 1 га.

Збирання, переробка та зберігання

Заготовляють корені з кореневищами восени або рано навесні. Їх викопують лопатами, струшують землю, обрізують ножами надземні частини і швидко промивають у холодній проточній воді. Після цього пров’ялюють протягом двох-трьох днів і сушать при температурі до 40°,

Сировину пакують у тюки вагою по 50, 75 і 100 кг. Зберігають упаковану сировину у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк зберігання – три роки.

Оман високий

 

Оман високий

Оман високий

Біологічна класифікація

Царство: Рослини (Plantae) Відділ: Покритонасінні (Magnoliophyta) Клас: Дводольні (Magnoliopsida) Ряд: Asterales Родина: Складноцвіті (Asteraceae) Рід: Inula Вид: Оман високий (Inula helenium L.)

Оман високий (Inula helenium L.) Місцеві назви – дивосил, дев’ятисил, ґалаґан тощо. Багаторічна трав’яниста рослина родини складноцвітих (1-2,5 м заввишки), з товстим м’ясистим кореневищем. Стебло прямостояче, борозенчасте, коротко-гіллясте, опушене шорсткими волосками. Листки чергові, великі (до 50 см завдовжки, до 18-25 завширшки), зверху голі, зісподу сіруватоповстисті, нерівномірно зубчасто-пилчасті, нижні – черешкові, довгасто-еліптичні, стеблові – дрібніші, яйцеподібні, загострені, з серцеподібною стеблообгортною основою. Кошики великі (б-8 см у діаметрі), нечисленні, на товстих квітконосах. Обгортка напівкуляста, багаторядна, із зелених ланцетних листочків. Квітколоже голе, плоске або трохи випукле. Всі квітки жовті, плідні, п’ятичленні, крайові – язичкові, маточкові вдвічі довші за обгортку, серединні – трубчасті, двостатеві. Тичинок – п’ять, маточка одна, з одним стовпчиком з дволопатевою приймочкою і нижньою зав’яззю. Плід – лінійно-довгасто чотиригранна сім’янка з чубком однорядних бруднувато-білих зазубрених волосків, у 2 рази довших за сім’янку.

Оман високий росте по берегах рік, на лісових луках, серед чагарників. Тіньовитривала рослина. Цвіте у червні – липні. Оман високий трапляється майже по всій Україні, частіше в Лісостепу. Райони заготівель Вінницька, Хмельницька, Одеська, Тернопільська і Чернівецька області. Запаси сировини значні.

Близькі види

                     Оман верболистий (I. salicina L.) має голе, невисоке стебло, трохи шкірясті ланцетні листки, дрібніші, ніж у попереднього виду, кошики (2,5-4 см у діаметрі). Росте у мішаних і листяних лісах, на галявинах, світлолюбна рослина. Поширений по всій Україні.

                     Оман британський (I. britannica L.) має шерстисто-опушене, невисоке стебло і м’які довгасто-ланцетні або ланцетні листки. Росте по берегах водойм і ровів, на лісовик луках, у вологих місцях. Тіньовитривала рослина. Поширений по всій Україні.

Практичне використання

Лікарська, ефіроолійна, харчова, медоносна, фарбувальна, декоративна рослина.

У науковій медицині використовують кореневища оману – Radix Inulae як відхаркувальний засіб при хворобах дихальних шляхів. Також як сечо-, жовчо-, глистогінний і жовчотворний засіб. У коренях і кореневищах оману міститься ефірна олія (до 3%), інуліни (до 44%), сліди алкалоїдів, сапоніни, слиз.

У народній медицині оман – одна з найпопулярніших лікарських рослин з універсальною дією. Корені вважаються найкращим засобом при лікуванні гастритів, виразок і туберкульозу легень. Застосовують при астмі, простуді, зниженій кислотності шлункового соку, діабеті, золотусі, жовтяниці, водянці, хворобах серця, гіпертонії, маткових болях, при виснаженні.

У ветеринарії відвар оману використовують як кровоспинний, відхаркувальний, глистогінний засіб при лікуванні коней, овець, свиней і собак, а також як апетитний засіб при порушенні травлення. Міцним відваром лікують хвороби шкіри у тварин.

Ефірна олія, що міститься в стеблах, листках і кореневищах, має антисептичні, протизапальні і протиглистні властивості, а також фітонцидну дію. Завдяки наявності інуліну корінь оману служить цінною сировиною для консервної і кондитерської промисловості, а також використовується для ароматизації напоїв. Всі види оману – посередні літні медоноси.

З кореневищ оману високого можна добувати синю фарбу, особливо яскраву, якщо до неї додати поташ і сік з ягід чорниці. Вона придатна для фарбування шерсті. Оман високий має садові форми. Він придатний для оформлення узлісь, струмків, берегів водойм у парках і лісопарках, а також для насаджень на вогких місцях уздовж залізниць і шосейних доріг. Оман британський і верболистий за своїми лікувальними властивостями поступається перед оманом високим і використовується тільки в народній медицині.

 

БРУСНИЦЯ – Vaccinium vitis–idaea L.

 

РОДИНА ВЕРЕСОВІ – ERICACEAE

 

Зовнішні ознаки. Сировина складається з окремих короткочерешкових листків довжиною до 3 см, шириною до 1 см. Листя овальної або еліптичної форми, цільнокраї, із загорнутими донизу краями, зверху гладкі, блискучі, темно-зелені, голі, знизу –  світло-зеленого кольору, з чорними крапками (залозками). Листки крупніші, ніж у мучниці. З верхньої сторони помітна головна жилка. Запаху немає. Смак гіркий, в’яжучий.

Пагони галузисті, округлої форми, здерев’янілі. Гілочки покриті листками, залишками черешків та плодоніжок.

Поширення. Росте на Поліссі, в Карпатах, зрідка — на півночі Лісостепу у хвойних та мішаних лісах. Розповсюджена в середній і північній зонах Європи, Сибіру, на Далекому Сході.

Заготівля. Заготовляють листя навесні, до появи бруньок або восени, після плодоношення. Листки обривають вручну при збиранні ягід, зрізають або обламують пагони. Сушать під наметом або в сушарках при температурі 35–40°С.

Хімічний склад сировини. Основні діючі речовини — фенологлікозиди: арбутин (5–7 %), метиларбутин — (3 %), пірозид, кавоїларбутин та ін. Окрім цього сировина містить фенол карбонові та оксикоричні кислоти — кавову, ферулову, хлорогенову й ізохлорогенову, о-пірокатехову; флавоноїди — (+)-катехін, (+)-галокатехін, кемпферол, мірицетин, гіперозид; дубильні речовини (20 %), іридоїди; тритерпеноїди — урсолову кислоту; вітамін С (до 32 мг%).

Лікарські засоби. Листя, відвари, брикети.

Застосування. Лікарський засіб діуретичної дії. Застосовується при сечокам’яній хворобі та подагрі. Входить до складу діуретичного і нефролітичного збору „Бруснивер”.

Листя брусниці у порівнянні з листям мучниці містить менше дубильних речовин, які не завжди корисні при захворюваннях нирок, що варто враховувати при рекомендаціях і застосуванні листків брусниці хворим з нирковою патологією. Для підсилення діуретичного ефекту листя брусниці призначають  у сумішах разом іншими рослинами, які мають діуретичну дію.

Відвар і настій листя брусниці – застосовують при невропатії і набряках вагітних, при цукровому діабеті у вагітних, як допоміжний засіб при пієлонефритах у вагітних і в післяродовий період. Інгаляції і аерозолі відвару листя брусниці застосовують у комплексному лікуванні при хронічних пневмоніях, бронхоектатичній хворобі, бронхітах. Листя брусниці в аптечну мережу поступають в упаковках по 100 г.

Сік із ягід – свіжі ягоди показані при гіпертонічній хворобі, рекомендують їх для покращання гостроти зору. При туберкульозі і кровохарканні ягоди вживають в суміші з толокном і медом. Брусничний і брусничну настойку застосовують при подагрі і артритах.

 

МАЛИНА ЗВИЧАЙНА – Rubus idaeus L.

РОДИНА РОЗОВІ – Rosaceae                                 

 

Зовнішні ознаки. Плоди являють собою  кістянки, опукло-конусоподібної форми, близько 1см у діаметрі. Колір зовні сірувато-рожевий (сіро-буро-малиновий). М’якоть рожева, кісточки темно-жовті. Запах приємний, характерний. Смак кислувато-солодкий. Знижують якість сировини домішки злиплих у грудки плодів, інших частин малини і сторонніх рослин, а також мінеральні домішки, цвіль, гнилизна. Тотожність сировини підтверджується характерними морфологічними ознаками.

Фармакологічні властивості. Плоди малини мають потогінну властивість. Завдяки наявності слабких органічних кислот плоди сприяють зрушенню рН у лужну сторону, виведенню з організму солей сечової кислоти, стимулюють сечовиділення, поліпшують травлення. Саліцилова кислота, що є в плодах, проявляє антисептичну, жарознижуючу, потогінну і протизапальну дію. У даний час активно вивчають листки малини, установлена їх кровоспинна дія. Екстракт із листів малини проявляє гормональноподібну дію на експериментальних тваринах.

Лікарські засоби. Плоди малини, настій, потогінні збори, малиновий сироп.

Застосування. Малина є цінним лікарським і харчовим засобом. Її вживають у свіжому, сухому і замороженому вигляді. Сушену малину заварюють, як чай: 1-2 чайні ложки на склянку окропу. Приймають у гарячому виді при простудних захворюваннях як потогінний засіб. Після прийому напою необхідно лягти в постіль. Малину використовують як профілактичний і лікувальний засіб при порушеннях обміну речовин. Малину застосовують для поліпшення апетиту при захворюваннях шлунка і кишечника. Плоди малини входять до складу багатьох лікарських зборів. Наприклад, малину застосовують з насінням анісу, листками мати-мачухи, липовим цвітом, узятими в рівних кількостях (по 1 столовій ложці). З цієї суміші беруть по 1 чайній ложці на склянку окропу, заварюють, як чай, приймають 3-4 склянки на день. Готують також напій із плодів малини з липовим цвітом, узятими в рівних частинах (1 чайну ложку суміші на склянку окропу). Плоди малини комбінують з листами мати-мачухи (по 2 частині) і травою материнки (1 частина). Заварюють, як чай, з розрахунку 1 чайна ложка суміші на склянку окропу, приймають по 1 склянці 3-4 рази на день.

 

Радіола рожева – Rhodiola rosea

Род. Товстолисті – Crassulaceae

Rhodiolae roseae

 

Опис рослини. Сировина являє собою тверді, зморшкуваті, із слідами старого коріння невизначеної і грудкуватої форми шматки кореневищ і коренів. Кореневища завдовжки 2,4-9,2 см, шириною 2-5,1 см. Коріння завдовжки 2,9-9,4 см, завтовшки 0,6-1,2 см. Колір сировини слабоблискучий, бурий або кольору “старої позолоти”, особливо в старих великих кореневищ, що послужило підставою назвати сировину “золотим коренем”. На зламі колір рожево-бурий. Смак гіркувато-терпкий. Запах специфічний, що нагадує запах троянди.

Фармакологічні властивості. Екстракт радіоли рожевої здійснює стимулюючий вплив на центральну нервову систему, поліпшує енергетичне забезпечення мозку за рахунок інтенсифікації окислювального ресинтезу макроергічних фосфатів. Препарати радіоли рожевої сприяють нормалізації обмінних процесів.

При дослідженні впливу екстракту радіоли рожевої, родозину і салідрозиду на біоелектричну активність різних ділянок кори головного мозку кроликів з імплантованими в мозок елекродами встановлено посилення процесу збудження. Стимулююча дія препаратів виражається в скороченні тривалості наркозу, викликаного барбітуратами, хлоралгідратом і ефіром.

Вплив екстракту радіоли рожевої і салідрозиду на розумову діяльність людини досліджували за допомогою коректурного тесту. В особин, яких обстежували, підвищувалася увага, зменшувався відсоток помилок і збільшувалося число прокоректованих знаків. Цей ефект зберігався більше 4 годин після прийому препарату.

Препарати радіоли рожевої підвищують фізичну працездатність скелетних м’язів і м’яза серця, що особливо помітно за умов тривалої фізичної роботи.

Під впливом інтенсивного фізичного навантаження змінюється енергетичний метаболізм м’язів, посилюється гліколіз з порушенням ресинтезу макроергічних фосфатів, зростанням вмісту молочної кислоти в м’язах. При введенні препаратів радіоли рожевої (родозину і салідрозиду) посилення гліколізу в м’язах виражене слабше, мало нагромаджується молочної кислоти. Це пояснюють більш раннім перемиканням енергетики м’язового скорочення на окислювальні реакції і використовуванням ліпідів як джерела енергії.

При дослідженні впливу салідрозиду на наднирникові і вилочкову залозу плаваючих щурів у трьох стадіях стресу виявлялося, що салідрозид перешкоджає метаболічним проявам реакції стресу, мало впливає на фазу резистентності, затримує виснаження наднирникових і інволюцію вилочкової залози.

Екстракт радіоли рожевої регулює рівень глюкози в крові: зменшує гіперглікемичні реакції на введення адреналіну і послаблює розвиток гіпогликемії у відповідь на введення інсуліну.

Препарати радіоли рожевої активують також функцію щитовидної залози, причому цей ефект не виявляється в умовах наркозу або частковій екстирпації різних відділів головного мозку. Як показало дослідження статевих залоз самок білих мишей, препарати родіоли рожевої стимулюють збільшення кількості фолікулів, що ростуть, і об’єму яйцеклітин.

Радіола рожева має властивості адаптогена – підвищує стійкість тварин до ушкоджуючих чинників зовнішнього середовища (забруднення, шум, інфекція), активізує неспецифічні чинники резистентності, що виражається в збільшенні титру лізоциму, підвищенні бактерицидного індекса крові, гальмуванні розвитку загальної лейкоцитарної реакції на підшкірне введення скипидару в експерименті.

Радіола проявляє антитоксичну, детоксикуючу дію: підвищує стійкість білих мишей до токсичної дії хлорофосу, нітриту натрію, метилгідразину, аніліну, активізує додатковий резерв детоксикації аміаку – систему аспарагінова кислота-аспарагін. Родіола дає жовчогінний ефект.

При місцевому застосуванні препарати рослини проявляють трофічну, адаптогенну і протизапальну дію.

Лікарські засоби. Рідкий екстракт родіоли рожевої, брикети, препарат “Родозин”.

Застосування. Золотий корінь запозичено з народної медицини Сибіру. Вивчався проф. Г. В. Криловим і проф. А. С. Саратіковим у медичному інституті Томська. В даний час вивчаються інші види радіоли.

Під впливом препаратів радіоли рожевої помітно підвищується увага, працездатність, поліпшується пам’ять, скорочується латентний період мовних реакцій на 1-3 секунди, зникає стереотипність у відповідях, швидше виробляються умовні рефлекси.

Екстракт радіоли рожевої по 5-10 крапель на прийом вранці і вдень призначають здоровим людям при підвищеному розумовому навантаженні ( екзаменаційна сесія, захист диплома і т.д.), для підвищення працездатності і витривалості, в тривалих походах, у скрутних умовах сибірської зими (мисливці, лісоруби, рибалки).

У хворих неврозами радіола рожева нормалізує рухливість гальмівного і збудливого процесів. При астенічних станах після перенесених інфекції, інтоксикацій, фізичних або психічних травм, у період реконвалесценції після важких соматичних захворювань, при гіпотонії, вегетосудинній дистонії, депресивних станах у хворих алкоголізмом, при шизофренії з ремісією по астенічному типу призначають по 10-15 крапель екстракту радіоли рожевої 2-3 рази на день протягом 2-3 тижнів. При органічних захворюваннях призначати препарат недоцільно.

Екстракт радіоли рожевої призначають по 20-25 крапель для корекції побічних явищ при лікуванні нейролептиками (экстрапірамідні розлади, гіпотонія і астенія). При лікуванні хворих гіпотонією, як правило, нормалізується артеріальний тиск.

Радіолу рожеву застосовують місцево для лікування пародонтозу.

Екстракт радіоли рідкий (Extractum Rhodiolae fluidum) випускається у флаконах по 30 мл.

 

 Бузина чорна – Sambucm nigra L.

Родина Жимолостеві — Caprifoliaceae

Гіллястий кущ або невелике деревце до 5 м і більше заввишки із світло-бурою тріщинуватою корою. Пагони містять м’яку серцевину. Листки супротивні, до 35 см завдовжки, непарно пірчасті, з яйцеподібними, гостропилчастими листковими пластинками, що при розтиранні мають неприємний запах. Квітки дрібні, жовтувато-білі, зібрані в щиткоподібні волоті з п’ятьма головними гілочками. Плід – тринасінна кістянка чорно-фіолетового кольору. Рослина світлолюбна. Цвіте у травні – червні, плоди достигають у кінці серпня – на початку вересня.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою заготовляють квітки, кору та плоди. Плоди широко використовують для харчових цілей: з них готують компот, органічні барвники, варення і т. д. Сік плодів бузини чорної має послаблюючу та антиспазматичну властивості. Він містить органічні кислоти, мікроелементи, зокрема йод, аскорбінову кислоту та ретинол. Збирають плоди під час повної стиглості їх, а квітки у перібд цвітіння рослини. Спочатку квітки відділяють від щитків, розстеляють тонким шаром, і сушать у теплому приміщенні, що добре провітрюється. Сушіння квіток з щитками затримує процес сушки і зменшує .якість сировини: вони чорніють, уражаються цвіллю і втрачають цілющі властивості.

Застосування. Відвар 2 чайних ложок дрібно порізаного кореня бузини чорної в 1 склянці окропу О. П. Попов рекомендує застосовувати для полоскань і примочок при ангіні, запалені слизових оболонок горла й рота. Для зменшення болю на хворі ділянки тіла прикладають свіжі листки бузини чорної.

Профілактичний засіб захворювань дихальних шляхів – повидло та киселі із ягід бузини чорної, які їдять у довільній кількості. Дуже корисно вживати варені, протерті і проціджені ягоди, додаючи на 1 склянку цієї маси 1 столову ложку меду.

 Дивина густоквіткова – Verbascum densiflorum Bertol.

Родина Ранникові – Scrophulariaceae

Дворічна трав’яниста рослина. У перший рік виростає лише розетка листків, а наступного року виростає могутнє багатоквіткове стебло, заввишки 60-120 см. Листки великі, довгасто-еліптичні, зарубчасті. Уся рослина шерстисто-повстиста. Квітки жовті, 2,5-3 см у діаметрі, вол остисті, по 3-4 в пучках, зібрані у густе верхівкове суцвіття. Запах свіжих квіток ніжний, сухі пахнуть медом. Цвіте у червні-липні, іноді до середини серпня.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою використовуються квітки дивини – віночки з тичинками, але без чашечок. Зібрані віночки квіток рекомендується сушити швидко, в затемненому місці. Квітки дивини густоквіткової містять слизисті речовини (близько І2,5 %), камедь, сапоніни, цукристі сполуки (близько 11 %), кумарин, -каротин, ефірну олію. Лікувальні властивості дивини зумовлені наявністю сапонінів та слизу.

Застосування. Квітки дивини густоквіткової застосовують при захворюваннях дихальних шляхів у дітей і дорослих (зокрема при коклюші), спазматичному коліті. Вони мають пом’якшувальну, протиспазматичну і відхаркувальну дію. Для лікування коклюшу готують таку суміш. Беруть по 1 столовій ложці квіток дивини густоквіткової, трави чебрецю, листків підбілу звичайного і квіток та листків алтеї лікарської. Заливають 2 склянками окропу і настоюють 4 год. Дітям віком до 1 року дають по 1 чайній ложці 4-5 разів на добу, дітям 2-3 років – по 1 десертній ложці, дітям 4-7 років – по 1 столовій ложці 4-5 разів протягом доби за 30 хвилин до їжі.

Липа серцелиста – Tiliacordata Mill

Родина Липові – Тіliасеае

 

Дерево до 25 м заввишки. Корона – гілляста, розлога. Стовбур товстий, могутній. Кора темна, покраяна повздовжніми боронами. Листки серцеподібні, дрібнозубчасті, досягають 5-10 см завдовжки, почергові: зверху – зелені, зісподу – сизі. Квітки блідо-жовті, зібрані в пазушні напівзонтики. Сидять на спільному стебельці. При кожному суцвітті є ланцетовидний, зрослий з квітконосом приквітковий листок, який зберігається й при плодах. Плід -горішкоподібний. Цвіте дерево в червні – липні.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою використовують липовий цвіт (суцвіття разом з приквітками). Збирають його у кінці червня ‘-липня, коли більша частина квіток розкрилась, а менша – ще в бруньках. Сушать, розтеливши тонким шаром на вільному повітрі під накриттям або на горищі. Добре висушену Сировину зберігають у щільно закритій тарі.

Ефірна олія (близько 0,05 %), до складу якої входить сесквітерпеновий спирт, фарнезон, флавоновий глікозид гесперидин, глікозид тіліацин, сапоніни, гіркі й дубильні речовини, каротин, аскорбінова кислота, слиз, віск, фітонциди.

Застосування. Квітки з приквітковими листками мають сильну потогінну дію, а також виявляють жарознижуючий та протизапальний вплив. Через те, що липовий цвіт містить слиз, він заспокоює біль, і діє протисудомно.

Материнка звичайна – Origanum vulgare L.

Родина Губоцвіті – Lаmіасеае

Багаторічна трав’яниста рослина з гіллястим кореневищем. Стебло також гіллясте, спрямоване догори, чотиригранне, має пурпуровий відтінок. Листки черешкові, супротивні, довгасто-яйцевидні, загострені: зверху – темно-зелені, знизу – світло-зелені, з дрібненькими крапками, що просвічуються. Квітки зібрані в складні зонтики на верхівках стебел, лілово-рожеві. Вся рослина покрита волосками, дуже пахуча. Цвіте з червня до вересня.

Сировина та хімічний склад. Для лікування використовують усю надземну частину рослини. Збирають материнку у період її цвітіння (в липні -серпні), зрізаючи надземні частини на відстані 20-30 см від землі. Сушать на вільному повітрі у затінку, на горищах. Висушену траву протирають крізь решето, щоб відділити суміш листків і квіток від стебел та сторонніх домішок. Материнка звичайна містить ефірну олію (близько 1,5 %), до складу якої входить тимон (близько 50 %), карвакрон (близько 20 %), цимон, туйон дипентен, сесквітерпени (12,5 %, ), вільні спирти (15,4 %), дубильні речовини, аскорбінову кислоту (листки – 565 мг %, стебла – 58 мг %), жирну олію (близько 28 %).

Застосування. Відвар рослини застосовують при хворобах дихальних шляхів – як відхаркувальний засіб, її препарати вживають при застуді, запальних хворобах горла.

1. Склад фітоценозу

Флористичний склад. Будь-який фітоценоз характеризується певним видовим складом і притаманним лише йому співвідношенням видів різних систематичних категорій. Кількісне співвідношення видів у фітоценозі є характерною його ознакою.

Флористичне багатство. Це вся сукупність видів, що населяють фітоценоз, яка залежить від кліматичних умов, активності видоутворення, давності території, яку займає фітоценоз, ступеня порушення природних комплексів тощо.

Екологічні групи рослин. Флористичний склад фітоценозу можна розподілити на окремі групи за їх приналежністю до однотипних екологічних умов (мікрорельєф, різновидність ґрунту, ступінь зволоження, освітлення, кислотність тощо).

Екобіоморфний склад. Дуже рідко фітоценози утворені одним видом судинних рослин, або декількома, які відносяться до однієї екобіоморфи. Екологічна неоднорідність видів рослин, які утворюють фітоценози, обумовлює їх морфологічні відмінності.

Географічні елементи. Флористичний склад фітоценозу може бути поділений на групи видів, які належать до одного типу ареалу і входять до одного ценотичного елементу (бореального, неморального, степового тощо). Сукупність однорідних чи споріднених географічних елементів складає географічну структуру ценотичної флори.

Фітоценотипний склад. Крім флористичного складу, суттєвою ознакою фітоценозів є кількісне співвідношення видів, що входять до нього. Оскільки фітоценози дуже різні в генетичному, структурному та екологічному відношеннях, тому види, які їх утворюють, нерівнозначні в ценотичному плані. Розглянемо найбільш поширені погляди Л.Г.Раменського на фітоценотипи, який виділив віоленти, патієнти й експлеренти. Ценопопуляційний склад. Ценотична популяція – це біотична цілісність, яка складається з особин однієї видової приналежності, які можуть існувати і розмножуватися, будучи зв’язаними в певну систему. Вони не переходять межі фітоценозу і формуються під впливом ценотичних умов, маючи однакову реакцію на абіотичні фактори.

2. Структура фітоценозу

Під структурою фітоценозу варто розуміти особливості розміщення рослин, їх органів та частин у просторі і часі.

Ярусність – структурне вертикальне розчленування фітоценозу на морфологічно виявлені окремості за вимогливістю видів, з яких вони складаються, до факторів навколишнього середовища.

Фітоценотипний горизонт. Коли ярусність виражена не чітко, а спостерігається, особливо на луках, поступовість у висоті фітоценозу, тоді виділяють певні горизонти у вертикальній структурі. Фітоценотипний горизонт – це вертикально обумовлена і не розмежована структурна частина фітоценозу.

Синузіальність. Термін „синузія” в фітоценології був вперше використаний Рюбелем, але став широко відомим завдяки Гамсу (1918). О.П.Шенніков запропонував таке визначення: синузія – це структурна частина фітоценозу, що обмежена в просторі й часі, займає певну екологічну нішу, відрізняється одна від одної в морфологічному, флористичному, екологічному та фітоценотичному відношеннях.

3. Ознаки фітоценозу

Будь-який фітоценоз має певний тримірний (довжина, ширина, висота) просторовий і часовий виміри. Площа фітоценозу. Вона визначається за першими двома параметрами. Межі фітоценозу. За контурним окресленням розрізняють прямолінійні суцільні межі фітоценозу: каймисті, дифузні та мозаїчні. Виявлення флори. Всебічно вивчити будь-яке рослинне угруповання можна лише встановивши повний флористичний склад цього фітоценозу. Зв’язки з іншими біосистемами. На відміну від екосистеми, біогеоценоз має свою визначеність, якою є фітоценоз, що складає його межі. На думку О.П.Шеннікова, екосистемою можна було б назвати сукупність організмів та середовища будь-якого обсягу, подібно до рослинного угруповання в фітоценології та угруповання в біоценології.