Методика дослідження пульсу на променевій артерії. Основні правила зупинки кровотечі. Невідкладна допомога.

Методика дослідження пульсу на променевій артерії. Основні правила зупинки кровотечі. Невідкладна допомога.

Вимірювання АТ. Нормальні показники. Визначення частоти дихання, глибини, ритму. Невідкладна допомога.

Класифікація медикаментозних засобів.

 

Своєчасна і ефективна допомога хворому часто залежить від професійної оцінки функціонального стану серцево-судинної системи.

Пульс – періодичні поштовхоподібні коливання стінок кровоносних судин, пов’язані із змінами їх кровонаповнення і тиску в них крові протягом одного серцевого циклу.

Пульс характеризується ритмом, частотою, наповненням, напругою, визначається пульсацією. Пульс можна визначити на таких артеріях:

– Скроневій;

– променевій;

– стегновій:

– сонній;

– підколінній;

Найчастіше пульс визначають на променевій артерії. При цьому рука хворого повинна лежати вільно, щоб напруження м’язів і сухожиль не заважало пальпації. Обстеження пульсу на променевій артерії потрібно проводити на обох руках, і тільки при відсутності різниці у властивостях пульсу можна обмежитись у подальшому обстеженням його на одітій руці. Кисть хворого вільно захоплюють правою рукою в ділянці променево-зап’ястного суглоба. Великий палець розміщується на тильній стороні передпліччя, а решта пальців на передній його поверхні. Знайшовши пульсуючу артерію, з помірною силою притискують її до внутрішньої сторони променевої кістки так, щоб не зникла пульсова хвиля.

Пульс рахують протягом 1 хвилини, можна рахувати і протягом 30 секунд, але тоді визначену кількість треба збільшити вдвічі.

Частота пульсу залежить від таких фізіологічних факторів:

а) від віку (у немовлят 130-140 скорочень за 1 хв., у 6 місяців 110-130 скорочень на 1 хв., у 3-5 років – 90-100, у 7-10 років
– 85-90 на 1 хв., у дорослих 60-80 на 1 хв.);
б) від статі ( у жінок на 6-10 скорочень на 1 хв. більше ніж у чоловіків);
в) від періоду доби (під час сну пульс сповільнюється);
г) від фізичних навантажень (під час роботи м’язів пульс прискорюється);
д) від тренування (у спортсменів пульс рідший);
ж) від положення тіла (у вертикальному положенні пульс частішій, ніж у горизонтальному);
з) від нервово-психічного стану (під час страху, гніву, болю пульс частіший);
і) підвищення температури зовнішнього середовища, прийом їжі, спиртних напоїв, кави, міцного чаю прискорює пульс.
При лихоманці, інфекційних захворюваннях, розладах ендокринних залоз (щитовидної, надниркової), хворобах серцево-судинної системи частота пульсу змінюється.

Тиск крові визначається об’ємом крові, який серце  перекачує в одиницю часу, і опором судинного русла. Оскільки кров рухається під впливом градієнта тиску в судинах, який створюється серцем, найбільший тиск крові буде на виході крові з серця (у лівому шлуночку), дещо менший тиск буде в артеріях, ще нижче в капілярах, а найнижче у венах і на вході серця (у правому передсерді). Тиск на виході з серця, в аорті і в магістральних артеріях відрізняється незначно (на 5-10 мм рт. ст.), оскільки завдяки великому діаметру цих судин їхній гідродинамічний опір невеликий. Так само незначно відрізняється тиск в магістральних венах і в правому передсерді. Найбільше падіння тиску крові відбувається в дрібних судинах: артеріолах, капілярах і венулах. Кров`яний тиск змінюється циклічно відповідно до серцевого циклу: у момент скорочення серця і викиду крові з нього (систола) артеріальний тиск максимальний (тиск, систоли), у момент розслаблення серця (діастола) тиск мінімальний (тиск, діастоли). У міру просування крові по судинному руслу амплітуда коливань тиску крові спадає, венозний і капілярний тиск мало залежать від фази серцевого циклу. Трохи менший тиск в спокійному стані, а трохи більше у період збудження. Типове значення артеріального кров’яного тиску здорової людини (систолічний/диастолічний=120/80 мм рт. ст.), тиск в крупних венах на декілька мм. рт. ст. нижчий за нуль (нижче за атмосферний тиск).

Як оцінюється частота пульсу?

Частота пульсу коливається від 60 до 80 в 1 хвилину. Вона може варіювати в широких межах залежно від статі, віку, температури навколишнього середовища і т. д. У жінок пульс дещо частіше. Підвищена частота пульсу називається тахікардією, знижена – брадикардією. Підрахунок пульсу проводять протягом не менше 30 секунд, а при неритмичном пульсі – 60 секунд. При дефіциті пульсу (різниця частоти пульсу і серцевих скорочень) слід одночасно (двом вимірює) підраховувати частоту серцевих скорочень (вислуховуванням) і пульсових ударів.

Як оцінюється ритм пульсу?

Ритм пульсу називається правильним, якщо пульсові удари йдуть один за одним через рівні проміжки часу.

Розрізняють пульс:

–         артеріальний;

–         венозний;

–         капілярний.

Артеріальний пульс може бути:

–         центральним (на аорті, сонних артеріях);

–         периферичним (на променевій артерії , артерії тильного боку стопи).

З діагностичною метою пульс досліджують на сонній скроневій, підключичній, променевій, підколінній, задній великогомілковій артеріях.

Найпростішим методом дослідження пульсу є обмацування у ділянках, де артерії розміщені ближче до поверхні тіла. Звичайно місця дослідження пульсу є одночасно точками перетиснення артерій для зупинки артеріальної кровотечі внаслідок прилягання артеріальних судин до кісток у цих місцях. Найлегше досліджувати пульс на променевій артерії, яка розміщена поверхнево і легко пальпується тилоподібним відростком променевої кістки і сухожиллям внутрішнього променевого м’яза. Досліджуючи пульс на променевій артерії, долоню розміщують вище від променево-зап’ясткового суглоба таким чином, щоб великий палець знаходився на тильній поверхні передпліччя, а решта пальців – на променевій артерії біля основи першого пальця хворого.

Пульсові коливання периферичних артерій можна зареєструвати за допомогою сфігмографа. На сфігмограмі розрізняють крутий підйом, висхідне коліно – анакроту (ana – рух уверх, crotos – удар), який переходить у низхідне коліно – катакроту (cata – вниз), яка має додаткову хвилю – дикротичну. Анакрота відповідає відкриттю півмісяцевих клапанів і виходу крові в аорту. Катакрота виникає в кінці систоли шлуночка, коли тиск у ньому починає падати.

Низхідне коліно має виїмку – інцізуру і додаткову хвилю – вторинний, або дикротичний підйом, який співпадає із закриттям півмісяцевих клапанів аорти і відбиттям крові від них.

Пульсом  (pulsus) називається періодичне, синхронне з діяльністю серця коливання стінок периферичних артерій. Пульс визначається пальпаторно послідовно на променевих, ліктьових, плечових, пахвових, скроневих, сонних, підключичних, стегнових, підколінних, литкових та ступневих артеріях.

Дослідження пульсу починають на обох руках. Пульс на правій руці досліджують лівою і навпаки. Пальпацію пульсу проводять другим, третім і четвертим пальцями, якими помірно притискують артерію до внутрішнього боку променевої кістки. Порівнюють величину і синхронність появи пульсових хвиль на правій і лівій променевій артеріях. Різна величина пульсових хвиль на цих артеріях спостерігається при аномаліях розвитку, звуженні або перетискуванні однієї з артерій. За наявності різниці пульсу дослідження проводять на тій променевій артерії, де пульсові хвилі виявляються краще. Досліджують основні ознаки пульсу – частоту, ритм, наповнення, напруження.

Симптом Попова-Савельєва – послаблення пульсу на лівій руці за рахунок здавлення лівої підключичної артерії збільшеним лівим передсердям.

Частота пульсу у здорових коливається від 60 до 80 за 1 хв.

Частий пульс може бути фізіологічним явищем або виступати як симптом захворювання. Фізіологічний частий пульс спостерігається при фізичних і психічних навантаженнях, патологічний – при багатьох хворобах: ендокардиті, міокардиті, тиреотоксикозі, малокрів’ї, інфекційних захворюваннях і т. д. Підвищення температури на 1 градус супроводжується почащенням пульсу на 8-10 ударів в хвилину.

Рідкий пульс (менше 60 в 1 хв), також може бути фізіологічним або патологічним. Фізіологічний рідкий пульс спостерігається в окремих, майже здорових, людей. Таке явище є ознакою ваготонії, але зустрічається і у здорових, тренованих людей (спортсменів). Рідкий пульс буває у разі сповільнення серцевого ритму – брадикардія. Брадикардія може виступати і як ознака багатьох хвороб: поперечній блокаді провідної системи серця, зниженні функції щитовидної залози (мікседема), підвищенні внутрішньочерепного тиску.

Ритм пульсу оцінюють за регулярністю появи пульсових хвиль. Якщо вони з’являються через однакові проміжкм часу, то ритм вважають правильним (ритмічний пульс). При різних інтервалах між пульсовими хвилями ритм пульсу називають неправильним (аритмія). У тих випадках, коли кількість пульсових хвиль стає меншою, ніж частота серцевих скорочень, прийнято говорити про дефіцит пульсу. В нормі пульсові хвилі слідують через рівні проміжки часу – пульс ритмічний (pulsus regularis). При низці патологічних станів ця регулярність порушується і виникає аритмічний, нерегулярний пульс (pulsus irregularis). Найчастіше зустрічаються такі види аритмій: екстрасистолія, миготлива аритмія, пароксизмальна тахікардія, дихальна.

–         серцевої недостатності;

–         запалення серцевого м’яза (міокардит);

підвищення функції щитоподібної залози (тиреотоксикоз)

Патологічна тахікардія шкідлива з деяких причин. По-перше, при частому серцебитті знижується ефективність роботи серця, оскільки шлуночки не встигають наповнитися кров’ю, в результаті чого знижується артеріальний тиск та зменшується притік крові до органів. По-друге, погіршуються умови кровопостачання самого серця, оскільки воно здійснює велику роботу в одиницю часу та потребує більше кисню, а погані умови кровопостачання серця збільшують ризик ішемічної хвороби та інфаркту

        Сповільнення серцевої діяльності – брадикардія – проявляється зменшенням частоти пульсових хвиль (може доходити до 40 і нижче за хвилину) може бути ознакою:

–         ураження провідникової системи серця;

–         запалення мозкових оболонок;

–         зниження функції щитоподібної залози;

–         жовтяниці.

Поява тахікардії, брадикардії і аритмії вимагає уважного спостереження за хворим, особливо якщо ці ознаки з’являються у хворого вперше.

Напруження пульсу визначається зусиллям, яке необхідне для повного стискання пульсуючої артерії. Ступінь напруження пульсу залежить від рівня артеріального тиску: при його підвищенні пульс стає твердим, при зниженні – м’яким (при колапсі достатньо легко натиснути на артерію, як пульс зникає). Для цього вказівним або середнім пальцем однієї руки стискають променеву артерію і одночасно пальпують пальцями другої руки пульс на цій артерії нижче місця стиснення її. Різко напружений пульс, коли він стає твердим, називається pulsus durus. Зустрічається при гіпертонії різного походження. Зниження напруги вказує на м’який пульс – pulsus mollis. Спостерігається при зниженні артеріального тиску.

Наповнення пульсу  – ступінь наповнення кров’я артерій підчас систоли серця. Воно залежить від кількості крові, яку викидає серце (лівий шлуночок) в

   артеріальне русло. При доброму наповнений -висока пульсова хвиля, при поганому – малі пульсові хвилі.

    Визначається об’ємом крові, що знаходиться в артерії. При достатній кількості крові в артерії говорять про повний пульс, при значному зменшенні – про пустий. Змінюючи силу натискання кінчиками пальців на артерію, можна вловити обидва крайні стани – від спадіння до найбільшого наповнення. Наповнення пульсу залежить від величини ударного об’єму серця, від загальної кількості крові в організмі і її розподілу. Розрізняють пульс доброго наповнення або повний пульс (pulsus plenus) і поганого наповнення або пустий (pulsus vacuus). Пульс поганого наповнення частіше вказує на низький артеріальний тиск і є провідною ознакою гострої судинної недостатності.

           Висота пульсу залежить від амплітуди коливань стінки артерії. При великій амплітуді пульс називають високим, при зменшеній – низьким. Якщо зменшується серцевий викид, то пульсові хвилі стають настільки малими, що пульс називають ниткоподібним. При виявленні такої загрозливої ознаки треба негайно повідомити лікаря.

Величина пульсу – поняття, яке об’єднує такі властивості як наповнення і напруження. Величина пульсу, яка пальпаторно сприймається як коливання артерії при кожному пульсовому ударі, залежить головним чином від ударного об’єму лівого шлуночка, наповнення артерій, пульсового тиску. Пульс середнього наповнення і напруження зумовлює пульс середньої величини. При збільшенні ударного об’єму крові і величини коливання артеріального тиску в систолу і діастолу (пульсового тиску) величина пульсових хвиль зростає. Такий пульс називається великим (pulsus magnus) або високим (pulsus altus) і спостерігається при недостатності клапанів аорти, тиреотоксикозі, іноді – лихоманці. Навпаки, у разі зменшення ударного об’єму лівого шлуночка, малої амплітуди коливання тиску в систолу і діастолу, величина пульсових хвиль зменшується – пульс стає малим (pulsus parvus). Малий пульс спостерігається у разі малого і сповільненого надходження крові в артеріальну систему, наприклад, у разі звуження гирла аорти або лівого атріовентрикулярного отвору. Пульс дуже слабкого наповнення і напруження, ледве відчутний, який супроводжується тахікардією, називається ниткоподібним (pulsus filiformis). Він буває за наявності гострої серцевої недостатності, шоку, масивної крововтрати.

В деяких випадках при ритмічному пульсі відчувається чергування великих і малих пульсових хвиль. Це є так званий переміжний пульс (pulsus alternans). Він зв’язаний із чергуванням різних за силою серцевих скорочень і спостерігається за наявності тяжких уражень міокарда.

Форма пульсу залежить від швидкості наростання і падіння окремої пульсової хвилі, а це залежить від швидкості зміни тиску в артеріальній системі протягом систоли і діастоли. Якщо під час систоли в аорту викидається багато крові і тиск в ній швидко зростає, а під час діастоли він так само швидко спадає, то при цьому буде спостерігатися швидке розширення і спадіння стінки артерії. Такий пульс називається швидким (pulsus celer). Швидкий пульс характерний для недостатності клапанів аорти, тиреотоксикозу, нервового збудження.

            Пульс з дуже сповільненим зростанням і спаданням пульсової хвилі називається повільним (pulsus tardus). Він спостерігається при звуженні гирла аорти.

У разі недостатності аортальних клапанів спостерігається одночасне збільшення величини і швидкості пульсу, коли він стає швидким і високим (pulsus celer ef altus),  його також називають стрибаючим або пульсом Коригена (pulsus saliens). При стенозі гирла аорти пульс стає малим і повільним (pulsus parvus  et tardus).

            Дикротичний пульс (pulsus dicroticus) – це такий, при якому за пульсаторним розширенням променевої артерії пальпуючий палець відчуває дикротичну хвилю у вигляді вторинного розширення артерії. Дикротичний пульс краще виражений при інфекційних хворобах, які протікають з високою температурою, для яких характерно зниження судинного тонусу.

Дефіцит пульсу (pulsus deficiens)– різниця між частотою серцевих скорочень і частотою пульсових хвиль. Зустрічається при аритміях, особливо миготливій. Альтернуючий пульс характеризується чергуванням пульсових хвиль нормальної і низької амплітуди, що обумовлено періодичним зниженням скорочення міокарду лівого шлуночка із зменшенням виходу крові.

           Крім променевої артерії, пульс досліджують і на інших судинах. На сонних артеріях досліджують пульс почергово з кожного боку без сильного тиску на артерію. При значному тиску на сонну артерію можливе різке сповільнення серцевої діяльності аж до зупинки серця і зниження артеріального тиску. У обстежуваного може виникнути запаморочення, корчі.

           Пульс на стегновій артерії досліджують в паховій ділянці при випрямленому і дещо повернутому назовні стегні. На підколінній артерії пульс досліджують в підколінній ямці у положенні хворого лежачи на животі. Пульс на артеріях тильного боку стопи пальпують на тильній поверхні стопи , в проксимальній частині першого міжплесневого простору.

           Результати дослідження пульсу записують в історію хвороби чи амбулаторну картку, вказуючи ритм. Частоту пульсу щоденно відмічають червоним олівцем в індивідуальному температурному листку. З’єднання крапок, які відповідають відміченій частоті пульсу називають пульсовою кривою, при аритмії її зображують переривною лінією.

Одним із важливих показників функціонального стану серцево-судинної системи є рівень артеріального тиску.

           Артеріальний тиск – це гідравлічний тиск крові на стінку судин. Він залежить від сили скорочень серця (величини серцевого викиду) і тонусу периферичних судин. Величина артеріального тиску визначається в міліметрах ртутного стовпчика (в системі СІ – в кілопаскалях) .

           Тиск крові вимірюють в час систоли і діастоли. Систолічний тиск на стінки артерій визначають в момент максимального підвищення пульсової хвилі вслід за систолою лівого шлуночка, діастолічний – в момент спаду пульсової хвилі під час діастоли. Різниця між величинами систолічного і діастолічного тисків називається пульсовим тиском.

           Тонометрія. Артеріальний тиск (АТ) вимірюють з метою оцінки стану серцево-судинної системи. Під артеріальним розуміють тиск крові на внутрішню поверхню артерій. АТ залежить від припливу крові в артеріальну систему, від еластичності судинних стінок, від густини крові.

           У здорових людей АТ значно коливається під впливом різних фізіологічних чинників: фізичного навантаження, емоційного напруження, положення тіла, часу вживання їжі (після вживання алкоголю, кави, куріння) тощо. Найнижчий артеріальний тиск буває зранку, натще, в спокої, тобто за таких умов, коли визначається основний обмін, тому такий тиск називається основним або базальним. Внаслідок реакції людини на процедуру вимірювання кров’яний тиск під час першого дослідження виявляється дещо вищим, ніж під час наступних. Тому вимірювання рекомендується повторити 2-3 рази, не знімаючи манжетки з руки. За величину кров‘яного тиску приймають найменші покази. Для вимірювання артеріального тиску непрямим способом є три методи: а) пальпаторний; б) аускультативний; в) осцилографічний.

Пальпаторне дослідження пульсу.

           Це дослідження провести в певному порядку. Спочатку треба переконатися, що пульс однаковий на обох руках. Для цього охопити руки обстежуваного в ділянці променевозап’ястного суглоба так, щоб І палець розмістився на зовнішньому боці передпліччя, а ІІ, ІІІ, ІV і V пальці на внутрішній поверхні. Якщо пульс однаковий, то на одній із рук визначити ритм, частоту (за хвилину), наповнення пульсу.

           Для вимірювання артеріального тиску використовують сфігмоманометри, основою яких є механічний або рідинний манометри (тонометр).

Вимірювання артеріального тиску за методом Короткова

            Обстежуваного посадити боком до столу. Руку його розмістити на столі. На оголене плече накласти манжетку. Загвинтити клапан груші і пальпаторно визначити в ліктьовому згині місце чіткої пульсації променевої артерії. Над цим місцем встановити фонендоскоп. За допомогою груші поступово підвищувати тиск у манжетці до повного стискання артерії. Після цього легенько відкрити гвинтовий клапан, поступово знижуючи тиск в манжетці і стежачи за показами манометра. Покази манометра в момент виникнення першого звуку в артерії відповідають величині систолічному тиску.

            Покази манометра в момент різкого приглушення або зникнення звуку в артерії при подальшому зниженні тиску в манжетці відповідають величині діастолічного тиску. Вимірювання провести на другій руці.

\

Сфігмоманометр (тонометр) — прилад для вимірювання артеріального тиску. Складається з манжети, що надівається на руку пацієнтові, пристроя для нагнітання повітря в манжету і манометра, що вимірює тиск повітря в манжеті. Також, сфігмоманометр оснащується або стетофонендоскопом, або електронним пристроєм, що реєструє пульсацію повітря в манжеті.

 

Сфігмоманометр з анероїдным манометром і стетоскопом

 

Ртутний сфігмоманометр має скляну трубку, опущену в резервуар для ртуті об’ємом 15-20 мл. До трубки прикріплена шкала з міліметровими поділками (від 0 до 250-300). Рівень ртуті в скляній трубці встановлюють на позначці “0”.

Ртутний сфігмоманометр

Найбільшого поширення набув прилад, відомий як апарат Ріва-Рочі та пружинний манометр (тонометр).

Складовою частиною апарата Ріва-Рочі є манжетка, порожнистий гумовий мішок шириною 12-14 см і довжиною 30-50 см, на який надягнений чохол з тканини, що не розтягується. Під час дослідження у манжетку і водночас у ртутний резервуар за допомогою спеціального приладу “груші” по ситемі гумових трубок нагнітають повітря. При цьому і в манжетці і резервуарі створюється однаковий тиск, величину якого можна визначити за висотою підвищення ртуті в скляній трубці.

При вимірюванні артеріального тиску обстежуваний має спокійно сидіти чи лежати, не розмовляти і не спостерігати за ходом дослідження. На його оголене плече, на 2-3 см вище від ліктьового згину, накладають манжетку і закріплюють таким чином, щоб між нею і шкірою проходив тільки один палець. При нагнітанні повітря манжетка стискуватиме плече обстежуваного. Руку обстежуваного зручно кладуть на ліжку чи столі долонею догори. У ліктьовому згині знаходять плечову артерію і щільно притискають до неї фонендоскоп. Потім “грушею” з закритим вентилем поступово нагнітають повітря в манжетку і манометр. Під тиском повітря ртуть піднімається по скляній трубці. За допомогою фонендоскопа вловлюють момент, коли вже не чути звуків пульсових поштовхів і, повільно відкриваючи вентиль балона, знижують тиск у системі. В ту мить, коли величина протитиску у манжетці досягає рівня систолічного тиску, вислуховується короткий голосний звук-тон. Цифри на рівні ртутного стовпчика показують величину систолічного тиску. При подальшому зниженні тиску в манжетці звучність тонів знижується і, нарешті, вони зникають. У момент зникнення тонів тиск в манжетці відповідає діастолічному, а цифри на манометрі вказують його величину.

Визначення пульсового (ПТ), середньо-динамічного (СДТ) тиску та периферичного опору (ПО) в артеріях.

Величину ПТ вирахувати за формулою:

ПТ = СТ – ДТ,

Де СТ – систолічний тиск; ДТ – діастолічний тиск.

Значення СДТ вирахувати за формулою:

СДТ = ПТ : З + ДТ.

Величину ПО вирахувати за формулою:

ПО = (СДТ · 60 · 1,333) : ХОК, де

ХОК – хвилинний об’єм крові, визначити за формулою:

ХОК = ЧСС · (ПТ · 100) : СДТ.

Середньодинамічний тиск (СДТ) – це той постійний тиск, який без пульсації міг би забезпечити рух крові в судинній системі з цією ж швидкістю. В нормі СДТ дорівнює 80-100 мм рт. ст.

АТ за Н.С.Коротковим, крім плечової артерії, можна визначати на стегновій і великогомілковій артеріях. При цьому манжета накладається на нижню третину стегна або гомілки. Нормальний АТ є в інтервалі від 100\60 до 140\90 мм рт. ст.

Фізіологічні норми АТ на плечовій артерії згідно з критеріями ВООЗ 1996 р.: систолічний артеріальний тиск (САТ) < 140 мм рт. ст., діастолічний артеріальний тиск (ДАТ) < 90 мм рт. ст.

САТ величиною 140 мм рт. ст. і вище, або ДАТ величиною 90 мм рт. ст. і вище за критеріями ВООЗ вважають артеріальною гіпертензією.

 

           При низькому артеріальному тискові тони вислуховуються гірше. Тоді використовують спосіб визначення артеріального тиску при поступовому нагнітанні повітря в манжетку. Поява перших тонів відповідає діастолічному тискові. При підвищенні тиску в манжетці в момент зниження тонів фіксують величину систолічного тиску.

           Вимірюючи артеріальний тиск пружинним тонометром, стежать за коливаннями його стрілки, що рухається по круглому проградуйованому циферблату. Цей спосіб дослідження також передбачає нагнітання повітря у манжетку до повного стиснення плечової артерії, а у ліктьовій ямці проводять аускультацію. Потім, відкриваючи вентиль, поступово випускають повітря. Перші порції крові, потрапляючи в артерію, дають осциляції, тобто коливання стрілки, що вказує на систолічний тиск і супроводжується вислуховуванням тону. При подальшому зниженні тиску коливання стрілки зникають, тони не вислуховуються, що відповідає величині діастолічного тиску.

           При зниженому артеріальному тиску у обстежуваного краще користуватись іншою методикою. У ліктьовому згині проводять фонендоскопом аускультацію у місці проекції плечової артерії, при цьому поступово нагнітають повітря в манжетку. Поява перших тонів відповідає величині діастолічного тиску з наростанням тиску у манжетці у момент зникнення тонів, цифри на манометрі відповідають величині систолічного тиску.

Пружинні манометри зручні для транспортування, але у зв’язку з ослабленням пружини потребують частого метрологічного контролю. Промисловість випускає тонометри зі звуковою сигналізацією, цифровими показниками. Артеріальний тиск вимірюють з точністю до 2 мм, за необхідності проводять вимірювання на обох руках і його дані реєструють в амбулаторній картці чи історії хвороби.

Напівавтоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на передпліччя

Автоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на передпліччя

Автоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на запястя

Нормальна величина артеріального тиску для здорових дорослих осіб становить: для систолічного – 120-139 мм рт. ст., (16-18,5 кПа), діастолічного – 70-89 мм рт. ст., (9,3-11,9). Якщо систолічний тиск дорівнює 140 мм рт. ст. (18,7 кПа) і більше, а діастолічний –90 мм рт. ст. (12 кПа) і більше, то це розцінюють як гіпертензію. Для перерахунку в Міжнародну систему одиниць слід виходити з того, що І кілопаскаль (кПа) дорівнює 7,5 мм рт. ст.

 

        Артеріальний тиск вимірюється двічі з інтервалом в 2-3 хв і фіксується середня цифра з двох вимірів. У випадках, коли виявляють рівень артеріального тиску 120/80 мм рт. ст. і нижче, вимірювання проводять один раз. Крім цифрового запису артеріального тиску у вигляді дробу, результати вимірювання реєструють у температурному листку у вигляді стовпчика, верхня межа якого означає систолічний, а нижня – діастолічний.

           Додатковим методом є добове (амбулаторне) моніторування АТ. Його використовують для обстеження пацієнтів з гіпертензією на “білий халат”.

Підвищення артеріального тиску називається гіпертензією (гіпертонією), зниження – гіпотензією (гіпотонією).

Для динамічного контролю величин артеріального тиску вимірювання його бажано проводити в одні і ті ж години, краще зранку; в певному положенні хворого, краще сидячи. За необхідності його вимірюють у будь-яку годину доби.

Артеріальний тиск залежить від багатьох факторів: часу доби, психологічного стану людини (при стресі тиск підвищується), прийому різних стимулюючих речовин (кава, чай, амфетаміни підвищують тиск) або медикаментів, захворювань (нирок, серця та ендокринної системи) та ін.. Стійке підвищення артеріального тиску вище 140/90 мм рт. ст. (артеріальна гіпертензія) або стійке пониження артеріального тиску нижче 90/50 (артеріальна гіпотензія) можуть бути симптомами різних захворювань(у простому випадку гіпертонії і гіпотонії відповідно).

Гіпертонія (ГТН) або високий кров’яний тиск, хвороба, яку ще іноді називають артеріальною гіпертензією, є хронічним захворюванням, при якому кров’яний тиск в артеріях є підвищеним. Це підвищення примушує серце працювати більш інтенсивно, ніж зазвичай, для забезпечення нормальної циркуляції крові у кровоносних судинах. Для вимірювання артеріального тиску використовують два показники: систолічного та діастолічного тиску, залежно від того, стискається серцевий м’яз між ударами (систола) чи розслабляється (діастола). Нормальний кров’яний тиск у стані спокою знаходиться в межах 100-140 мм рт.ст. систолічного тиску (верхнє значення) і 60-90 мм рт.ст. діастолічного тиску (нижнє значення). Високий кров’яний тиск наявний, якщо він постійно перебуває на рівні 140/90 мм рт.ст. або вище. Гіпертонія класифікується як первинна (ессенціальна) гіпертонія або вторинна гіпертонія. Приблизно 90-95% випадків відносяться до категорії “первинної гіпертонії, що означає високий кров’яний тиск без очевидної основної медичної причини. Інші захворювання, що впливають на нирки, артерії, серце або ендокринну систему, викликають 5-10% випадків, що залишилися (вторинна гіпертонія).

Гіпертонія є одним із основних факторів ризику інсульту, інфаркту міокарда (серцевих нападів), серцевої недостатності, аневризми артерій (наприклад, аневризми аорти), захворювання периферичних артерій і є причиною хронічного захворювання нирок. Навіть помірне підвищення артеріального тиску пов’язане зі зменшенням очікуваної тривалості життя. Зміни режиму харчування та способу життя можуть поліпшити контроль артеріального тиску і знизити ризик ускладнень для здоров’я. Тим не менш, медикаментозне лікування часто буває необхідним для людей, для яких зміна способу життя є неефективною або недостатньою.

Первинна гіпертонія

Первинна (ессенціальна) гіпертонія – це найбільш розповсюджена форма гіпертонії, яка становить майже 90–95% усіх випадків гіпертонії. У людей майже з усіх верств суспільства кров’яний тиск з віком підвищується, і ризик виникнення захворювань на фоні гіпертонії стає більш значним. Гіпертонія виникає внаслідок складної взаємодії генів та навколишніх факторів. Були знайдені численні загальні гени, які мають незначний вплив на кров’яний тиск,  а також деякі рідкісні гени, які у значній мірі впливають на кров’яний тиск, однак генетична сторона гіпертонії досі недостатньо вивчена. На кров’яний тиск також впливають деякі навколишні фактори. Фактори способу життя, які знижують кров’яний тиск: дієтичне харчування зі зменшеним вмістом солі, споживання більшої кількості фруктів та продуктів з низьким вмістом жирів (дієтологічний підхід до лікування гіпертонії (DASH-дієта)). Фізична активність, втрата зайвої ваги та зменшене вживання алкоголю також допомагають знизити кров’яний тиск. Можлива роль інших факторів, таких як стрес, вживання кофеїну та дефіцит вітаміну D досі не є чітко визначеною. Інсулінорезистентність, яка є розповсюдженим явищем при ожирінні та синдромі X (або метаболічному синдромі), також вважається одним з факторів, які сприяють гіпертонії. Окрім того, недавні дослідження говорять про те, що деякі події у ранньому віці (наприклад, недоношення, паління під час вагітності та відсутність грудного вигодовування) також вважаються факторами ризику для розвитку ессенціальної гіпертонії у дорослих. Однак механізми, які пов’язують ці типи впливу на гіпертонію у дорослих, залишаються невідомими.

головний біль(симптом артеріальної гіпертензії)

Вторинна гіпертонія

 

Вторинна гіпертонія розвивається внаслідок відомих причин. Ниркові захворювання є найбільш розповсюдженою причиною вторинної гіпертонії. До гіпертонії також можуть призвести захворювання ендокринної системи, такі як синдром Кушинга, гіпертиреоз, гіпотиреоз, акромегалія, синдром Конна, або гіперальдостеронізм, гіперпаратиреоз та феохромоцитома. Серед інших причин вторинної гіпертонії: ожиріння, апное уві сні, вагітність, коарктація аорти, надмірне вживання алкоголю та деяких медичних препаратів, лікарських трав та заборонених наркотичних речовин.

 

Ускладнення

 

Гіпертензія є найбільш значним фактором ризику передчасної смерті в усьому світі, який можна попередити. Вона підвищує ризик ішемічної хвороби серця , інсультів, захворювання периферичних судинта інших серцево-судинних захворювань, включаючи серцеву недостатність, аневризму аорти, поширений атеросклероз та тромбоемболію легеневої артерії. Гіпертонія також є фактором ризику для розвитку когнітивних порушень, деменції та хронічного захворювання нирок. Інші ускладнення:

Гіпертонічна ретинопатія

Гіпертонічна нефропатія

 

Гіпертонічні кризи

Значне підвищення кров’яного тиску (до значення, що дорівнює або перевищує 180 систолічного тиску або 100 діастолічного тиску, яке ще іноді називають злоякісною або прогресуючою гіпертонією) називають “гіпертонічним кризом”. Артеріальний тиск вище цих рівнів вказує на високий ризик ускладнень. Люди з артеріальним тиском у цьому діапазоні можуть не мати ніяких симптомів, але зазвичай частіше повідомляють про головний біль (22% випадків) і запаморочення, ніж загальна популяція. Інші симптоми гіпертонічного кризу можуть включати в себе погіршення зору або задишку у зв’язку із серцевою недостатністю чи загальне погане почуття нездужання у зв’язку із нирковою недостатністю. Відомо, що більшість людей з гіпертонічним кризом мають підвищений кров’яний тиск, але додаткові чинники можуть призвести до його різкого зростання.

“Ускладнений гіпертонічний криз”, який раніше називався “злоякісна гіпертонія», виникає, коли є докази прямого ушкодження одного або декількох органів в результаті сильно підвищеного кров’яного тиску. Це ушкодження може включати в себе гіпертонічну енцефалопатію, викликану набряком і дисфункцією мозку, і характеризується головними болями і зміненим рівнем свідомості (сплутаність свідомості та сонливість). Набряк сітківки і фундальний крововилив та ексудати є ще однією ознакою ураження органів-мішеней. Біль у грудях може вказувати на пошкодження серцевого м’яза (яке може прогресувати до інфаркту міокарда), а іноді й до розриву аорти, розриву внутрішньої стінки аорти. Задишка, кашель і відходження закривавленого мокротиння є характерними ознаками набряку легенів. Це захворювання є набряком тканини легенів у зв’язку із лівошлуночковою недостатностю, нездатністю лівого шлуночка серця адекватно перекачувати кров з легенів до артеріальної системи.Швидке погіршення функції нирок (гостре ушкодження нирок) і мікроангіопатична гемолітична анемія (руйнування клітин крові) можуть також мати місце. У таких ситуаціях необхідне швидке зниження артеріального тиску для того, щоб зупинити тривале ушкодження органу. З іншого боку, немає ніяких доказів того, що артеріальний тиск має бути швидко знижений при гострих гіпертонічних кризах, коли немає доказів ураження органів-мішеней. Надто стрімке зниження артеріального тиску також має певні ризики. При гострих гіпертонічних кризах показане застосування пероральних препаратів для поступового зниження кров’яного тиску протягом 24–48 годин.

Діагностика

Гіпертонія діагностується, коли у пацієнта постійно високий кров’яний тиск. Для стандартного діагностування необхідно зробити три окремі вимірювання сфігмоманометром з інтервалами в один місяць. Первісна оцінка хворих на гіпертонію включає в себе повний аналіз анамнезу та медичний огляд. За наявності 24-годинних моніторів артеріального тиску в амбулаторних умовах та домашніх вимірювачів артеріального тиску, необхідність уникнення неправильного діагностування пацієнтів з гіпертонією “білого халата” призвела до зміни протоколів. У Великобританії поточною рекомендованою практикою є подальше спостереження після одного єдиного підвищеного показника тиску, виміряного у клініці, шляхом вимірювання тиску в амбулаторних умовах. Подальше спостереження також може бути проведене шляхом відстеження артеріального тиску протягом семи днів у домашніх умовах, але таке спостереження вважається менш вдалим варіантом.

Одразу після встановлення діагнозу гіпертонії лікарі намагаються визначити причину на основі факторів ризику та інших симптомів, якщо вони присутні. Вторинна гіпертонія частіше зустрічається у дітей предподросткового віку й у більшості випадків викликана нирковою недостатністю. Первинна або ессенціальна гіпертонія частіше зустрічається у підлітків і має декілька факторів ризику, включаючи ожиріння і сімейний анамнез гіпертонії. Також можуть бути зроблені лабораторні аналізи, щоб виявити можливі причини вторинної гіпертонії й визначити, чи не завдала гіпертонія шкоди серцю, очам і ниркам. Проводяться додаткові аналізи на діабет та високий рівень холестерину, тому що ці стани здоров’я є факторами ризику для розвитку хвороби серця і, можливо, потребують лікування.

Креатинін сироватки крові вимірюється для оцінки на наявність захворювання нирок, яке може бути причиною або результатом гіпертонії. Креатинін сироватки сам по собі може переоцінити швидкість клубочкової фільтрації. Останні рекомендації підтримують використання прогнозних рівнянь, таких як формула Модифікації дієти при захворюваннях нирок (MDRD) для оцінки швидкості клубочкової фільтрації (ШКФ). ШКФ може також надати вихідний показник функції нирок, що може бути використаний для відстеження побічних ефектів деяких антигіпертензивних препаратів на функцію нирок. Аналіз зразків сечі на білки також використовується в якості додаткового індикатора захворювання нирок. Електрокардіограма (ЕКГ) проводиться для виявлення свідчень того, що серце знаходиться під напругою від високого кров’яного тиску. Вона також може показати потовщення серцевого м’яза (гіпертрофію лівого шлуночка) або те, чи зазнало серце незначних порушень, таких як безсимптомний серцевий напад. Рентген грудної клітини або ехокардіограма можуть бути виконані для виявлення ознак розширення серця або пошкодження серця.

Профілактика

Число людей, які є гіпертоніками, але не усвідомлюють цього, є достатньо істотним. Заходи, що охоплюють все населення, є необхідними для того, щоб зменшити наслідки підвищеного артеріального тиску і звести до мінімуму необхідність терапії антигіпертензивними препаратами. Зміни в способі життя рекомендуються для зниження кров’яного тиску, перш ніж почати лікарську терапію. У рекомендаціях Британського товариства гіпертонії від 2004 рокубуло запропоновано такі зміни способу життя відповідно до рекомендацій, розроблених Національною освітньою програмою США з питань високого артеріального тиску від 2002 рокудля первинної профілактики гіпертонії:

·       підтримання нормальної ваги тіла (тобто, індекс маси тіла 20-25 кг/м²);

·       зменшення вживання натрію з їжею до <100 ммоль/добу (<6 г хлориду натрію або <2,4 г натрію на день);

·       регулярні аеробні фізичні навантаження, такі як швидка ходьба (≥30 хв. на день, більшість днів на тиждень);

·       обмеження споживання алкоголю: не більше 3 одиниць/день для чоловіків і не більше 2 одиниць/день для жінок;

·       раціон харчування, багатий фруктами й овочами (тобто, принаймні п’ять порцій на день).

 

Дієва зміна способу життя може призвести до зниження артеріального тиску настільки ж, як і вживання одного антигіпертензивного препарату. Поєднанням двох або більше змін способу життя можна дістатися ще кращих результатів.

Артеріальна гіпотензія (гіпотонічна хвороба, гіпотонія) — стан, що характеризується зниженням систолічного тиску нижче 100 мм рт.ст., діастолічного — нижче 60 мм рт.ст.

Артеріальна гіпотонія— зниження систолічного та діастолічного артеріального тиску нижче нормального рівня. Ізольоване зниження діастолічного тиску, наприклад при недостатності півмісяцевих клапанів аорти або при тиреотоксикозі, не прийнято називати артеріальною гіпотонією. Зниження артеріального тиску тільки на одній руці (як, наприклад, при хворобі Такаясу) також не слід відносити до артеріальної гіпотонії, так як остання передбачає загальне зниження артеріального тиску, точніше — зниження центрального артеріального тиску.

За нижню межу норми для дорослих до 25 років приймається артеріальний тиск, рівний 100/60 мм рт. ст., для вікової групи 25-40 років — відповідно 105/65 ммрт.ст., у здорових жінок молодого і середнього віку нижня межа артеріального тиску в середньому на 5 мм рт. ст. нижче, ніж у здорових чоловіків цього віку. Практично припустимо вважати, що нижня межа норми для діастолічного артеріального тиску з віком істотно не змінюється (не вище 65-70 мм рт. Ст.). Для визначення нижньої нормальної межі систолічного тиску в осіб 50 років і старше пропонується до віку обстежуваного додавати 50-55.

Артеріальна гіпотонія за механізмом розвитку, тривалістю, клінічними проявами — симптом вкрай неоднорідний. Зустрічається чимало випадків, особливо серед молодих людей, коли артеріальна гіпотонія є єдиною аномальною ознакою і не супроводжується ніяким розладом. Ці випадки оцінюють як варіант норми; їх називають, за пропозицією Г. Ф. Ланга (1929, 1938), фізіологічною гіпотонією. При невибіркову масовому вимірі артеріального тиску серед контингентів у віці 20-30 років артеріальна гіпотонія реєструється у 5-7 % осіб, близько 1/3 з них припадає на фізіологічну гіпотонію.

У більшості випадків, однак, артеріальна гіпотонія є патологічним симптомом. В одних випадках артеріальний тиск знижується швидко — це різні варіанти патологічної гострої артеріальної гіпотонії, в інших — гіпотонія зберігається тривалий час з чергуванням періодів поліпшення і погіршення — це хронічна артеріальна гіпотонія. Коли артеріальна гіпотонія чітко виступає як симптом якогось певного захворювання, її відповідно називають вторинною, симптоматичною. На відміну від неї виділяють первинну (есенційну) гіпотонію — нейроциркуляторна гіпотонію — своєрідну форму неврозу. Виділяють також особливу форму артеріальної гіпотонії — ортостатичну — різке зниження артеріального тиску, переважно систолічного, при швидкому переході з горизонтального положення у вертикальне.

Діагностика.

Встановлення факту зниженого артеріального тиску (гіпотонії) вимагає подальшого обстеження за певною системою, так як цей поширений симптом зустрічається і у здорових, і при різних захворюваннях, і як найважливіше прояв самостійної нозологічної форми. В інтересах діагностики перш за все необхідно користуватися єдиною класифікацією.

Класифікація гіпотонічних станів:

·       Фізіологічна гіпотонія.

·       Гіпотонія як індивідуальний варіант норми.

·       Гіпотонія підвищеної тренованості (у спортсменів).

·       Гіпотонія адаптивна (у жителів високогір’я, тропіків і субтропіків).

·       Патологічна гіпотонія.

·       нейроциркуляторна гіпотонія (первинна, есенціальна):

·       з нестійким оборотним течією;

·       виражена форма зі стійкими проявами (гіпотонічна хвороба).

·       Ідіопатична ортостатична гіпотонія.

·       Симптоматична (вторинна) гіпотонія:

·       гостра форма (при шоку, колапсі);

·       хронічна форма;

·       форма з вираженим ортостатическим синдромом (включаючи синдром Шая-Дрейджера).

Лікування.

При хронічних гіпотонічних станах фармакотерапія носить допоміжний характер. В цих випадках застосовують речовини, що стимулюють судиноруховий центр —- кофеїн, кордіамін, камфору, коразол, препарати групи стрихніну, адреноміметики —- ефедрин, мезатон, фетанол, загальнотонізуючі засоби (препарати лимонника, женьшеню, елеутерококу та ін.), мінералокортикоїди (препарати дезоксикортикостерону), додавання до їжі повареної солі, вживання кави, міцного чаю, фізичні вправи.

Фізіологічна гіпотонія встановлюється в результаті виключення розладів суб’єктивного або об’єктивного характеру. Гіпотонія високої тренованості (гіпотонія у спортсмена) і адаптивна гіпотонія (у жителів високогір’я й жаркого клімату) тільки за тієї умови можуть бути віднесені до фізіологічної ніпотоніі, якщо у обстежуваних немає ніяких хворобливих симптомів. Відрізнити у спортсмена, та й не лише у спортсмена, фізіологічна гіпотонія від початкової стадії НЦГ і латентно протікає симптоматичної гіпотонії буває нелегко, і тут необхідні індивідуальний підхід і комплексне обстеження. Цьому буде сприяти логічно послідовний аналіз фактів у процесі обстеження хворого. Лікувальні процедури та діагностичні обстеження призначаються ТІЛЬКИ лікарем відповідно до основного захворювання та стану здоров’я хворого.Миготіння (фібриляція) шлуночків. Миготіння шлуночків — це часті (200-500 за хвилину) хаотичні скорочення окремих волокон міокарда шлуночків.Фібриляція виникає внаслідок того, що хвиля збудження постійно змінює свій шлях

 Причинами тріпотіння та миготіння шлуночків є ішемічна хвороба серця з розвитком гострого інфаркту міокарда, тяжкі ураження серцевого м‘яза (міокардит, міокардіодистрофія, кардіоміопатія), гіпертонічна хвороба, аортальні вади серця, тромбоемболія легеневої артерії, тяжкі операції, інфекції та інтоксикації, порушення балансу електролітів, особливо калію, сильний електричний струм, отруєння, психоемоційні перевантаження тощо.

Під час тріпотіння шлуночки скорочуються, але зовсім не ефективно в гемодинамічному відношенні. Миготіння шлуночків часто є продовженням і наслідком тріпотіння шлуночків.

При миготінні виникає асистолія шлуночків, яка веде до припинення кровообігу і клінічної смерті. Передвісниками фібриляції можуть бути деякі порушення ритму: ранні,групові, політопні екстрасистоли, шлуночкова пароксизмальна тахікардія.

Вже в перші 3-4 секунди з¢являється слабкість, головокружіння, через 18-20 сек. – втрата свідомості. Обличчя стає блідо-сірим, розвивається ціаноз. Зникає пульс, артеріальний тиск, серцеві тони,. Через 45 сек.після зупинки мозкового кровообігу починають розширюватись зіниці.З‘являються корчі, мимовільний сечопуск і дефекація. Якщо на протязі 4-5 хв. не відновиться нормальний ритм серця, внаслідок проведення реанімаційних заходів – хворий вмирає.

Невідкладна допомога при тріпотінні та миготінні шлуночків: удар кулаком по грудині,

забезпечення прохідності дихальних шляхів,

закритий масаж серця,

 

штучне дихання,

електрична дефібриляція, внутрішньосерцеве введення адреналіну.

невідкладна допомога при гострій серцевій недостатності

– знати: визначення гострої серцевої недостатності, етіологію, патогенез, види, клініку ліво-та правошлуночкової недостатності, невідкладну допомогу, при особливості догляду.

– вміти: оцінити стан пацієнта на основі суб’єктивного та об’єктивного обстеження;

– виміряти АТ, Р.

– накласти джгути на кінцівки;

– провести санацію верхніх дихальних шляхів;

– провести оксигенотерапію з пікогасникасми;

Перша допомога при непритомності:

Потерпілого варто негайно покласти з низько опущеною головою з метою припливу крові до головного мозку, розстібнути його одяг, що стискує, дати понюхати нашатирний спирт, обтерти або обприскати обличчя холодною водою, забезпечити приплив у приміщення свіжого повітря. Усередину дати 30 краплин кордіаміну або корвалолу і напоїти гарячим солодким чаєм чи кавою.

Найефективнішим способом виведення потерпілого з непритомності є надання тілу горизонтального положення з піднятими ногами!

Іноді при наданні допомоги намагаються посадити хворого на стілець, напоїти холодною водою, що нерідко збільшує глибину непритомності і приводить до появи судорог. Якщо хворий не приходить у себе після перерахованих вище заходів, негайно викликайте лікаря!

Колапс – більш важкий ступінь судинної недостатності, що виявляється значним падінням артеріального тиску і діяльності серця. Колапс виникає як ускладнення різних захворювань і патологічних станів (інфекційної хвороби, недокрів’я, отруєння і т.д.), що супроводжуються болями і загальним отруєнням організму.

Прояви:

– різка блідість, погіршення свідомості. При цьому шкіра покрита холодним потом, подих частий, поверхневе, пульс слабкий.

Шок – крайній ступінь судинної і серцевої недостатності. Спостерігається звичайно при інфаркті міокарда, гострому запаленні підшлункової залози, важких травмах, отруєннях, алергіях.

Глибину колапсу чи шоку характеризують виразність і стійкість зниження артеріального тиску і кількість виділюваної сечі.

  Перша допомога:

Треба пам’ятати, що зволікання в наданні допомоги при колапсі і шоку може привести до смерті хворого!

Головною задачею є збільшення припливу крові до головного мозку, для чого необхідно укласти хворого, підняти його ноги (мал. 1), накласти на кінцівці тугі пов’язки. Усередину дати одну чи дві таблетки преднізолону, якщо є під рукою.

При можливості хворого варто терміново направити в стаціонар, давати корвалол по 30 капель через півгодини.

 

Рис. 1

 Положення хворого, при якому відбувається “самопереливання” крові з оптимальним кровопостачанням головного мозку.

Серцева астма – найбільш часта форма гострої серцевої недостатності.

Ознаки:

– наростаюча задишка, що переходить у ядуху, синюшність шкірних покривів, що сполучається з їхньою блідістю;

– сухий кашель, що переходить у вологий з виділенням пінистого мокротиння, що має рожеве фарбування через домішку крові.

Необхідно пам’ятати, що швидке погіршення стану хворого – ознака переростання серцевої астми в загрозливе для життя стану – набряк легень!

Перша допомога:

Необхідно посадити хворого і забезпечити приплив до нього свіжого повітря. Створити “безкровне кровопускання” шляхом накладення джгутів чи еластичних бинтів на кінцівці. Усередину дати випити до 50 мл горілки чи коньяку.

Гіпертонічна криза – значне підвищення артеріального тиску в хворих, які страждають гіпертонічною хворобою.

Виділяють два типи гіпертонічної кризи:

Перший тип:

· Найчастіше зустрічається в хворих з ранньою стадією гіпертонічної хвороби. Звичайно криз розвивається раптово, тривалість, як правило, не перевищує 2–х годин.

· Починається з різкого головного болю пульсуючого характеру, часто з запамороченням, розладами зору (появою перед очима сітки, іскор). Хворі відчувають жар у тілі, холод і тремтіння в кінцівках; спостерігається пітливість, іноді болю в області серця, задишка, почуття недостачі повітря.

· Шкіра обличчя, шиї, рук чи червоніє покривається червоними плямами. Пульс учащається, різко підвищується артеріальний тиск.

Другий тип:

· Зустрічається в хворих з більш пізньою стадією захворювання. Криз розвивається поступово і триває від декількох годин до декількох днів.

· Починається з відчуття ваги в голові, головному болі, сонливості, дзенькоту у вухах, запаморочення. Нерідко буває нудота, блювота. Відзначається порушення сну, слуху і зору.

· Обличчя синювато-червоного кольору. Шкіра холодна і суха. Хворі випробують болі в області серця, задишку, ядуху. Пульс, як правило, не змінений. Артеріальний тиск значне підвищується, але не так раптово, як при кризі першого типу.

Дії по наданню першої допомоги:

Викличте дільничного чи лікаря швидку медичну допомогу (тел. 103), у залежності від стану хворого і часу доби.

До прибуття лікаря:

· забезпечте хворому спокій, постільний режим, під голову покладіть додаткову подушку;

· поставте гірчичники на ікри ніг;

· дайте хворому звичайні для нього ліки, що знижують тиск.

Подальші дії:

Усі подальші дії здійснює лікар.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Кардіалгії – болі в області серця, які відрізняються по своїх ознаках від стенокардії; характеризуються колючими, пекучими, ниючими, що рідше давлять болючими відчуттями в області серця; вони можуть іррадіювати по всій лівій половині грудної клітки, лівій руці і лівій лопатці; вони бувають скороминущими (блискавичний ‘прокол’), нетривалими (хвилини, години) і дуже довгими (дні, тижні, місяці).

 

Перша допомога при неврозі серця

Прийняти усередину 25 крапель корвалолу, валокордину або настойки валеріани. На ніч прийняти заспокійливі або снодійні ліки – седуксен чи феназепам по одній таблетці. Припинити паління і вживання алкоголю. Може бути рекомендований точковий масаж.

 

Перша допомога при міокардиті

Хворого варто покласти в ліжко. Усередину призначити кордіамін по 20-25 капель 3 рази в день, кофеїн по одній таблетці 3 рази в день. Необхідно викликати лікаря.

Недотримання постільного режиму при міокардиті може привести до хронічної серцевої недостатності!

 

Перша допомога при стенокардії

Хворого варто негайно покласти в ліжко, дати таблетку нітрогліцерину під мову, повторювати прийом нітрогліцерину до чи затихання повного зникнення болю. Додатково, при прискореному пульсі, дати одну таблетку обзидана. При відсутності нітрогліцерину дати валідол. Хвор показана госпіталізація санітарним транспортом.

Необхідно пам’ятати, що тривалий приступ стенокардії може привести до омертвляння ділянки серцевого м’яза – інфаркту!

 

Перша допомога при непритомності:

Потерпілого варто негайно покласти з низько опущеною головою з метою припливу крові до головного мозку, розстібнути його одяг, що стискує, дати понюхати нашатирний спирт, обтерти або обприскати обличчя холодною водою, забезпечити приплив у приміщення свіжого повітря. Усередину дати 30 краплин кордіаміну або корвалолу і напоїти гарячим солодким чаєм чи кава.  

Найефективнішим способом виведення потерпілого з непритомності є надання тілу горизонтального положення з піднятими ногами!

Колапс

Колапс – гостровиникаюча судинна недостатність, яка характеризується падінням судинного тонусу та зменшенням об’єму циркулюючої крові і проявляється різким зниженням артеріального та венозного тиску, ознаками гіпоксії головного мозку і пригніченням життєвоважливих функцій.

Причини: гіповолемія (кровотеча, депонування крові), наднирникова недостатність, больовий синдром, інфекційні захворювання, часто серцева слабість.
Клініка: характерно раптове погіршення стану дитини: виникає різка блідість шкіри з мармуровим відтінком, тіло вкривається холодним потом, з’являєтьсяціаноз губ. Температура знижена, свідомість затьмарена або відсутня. Дихання часте, поверхневе, відзначається тахікардія. Тони серця гучні, хлопаючі, вени спадаються. Тяжкість стану відповідає ступеню зниження артеріального тиску.
Невідкладна допомога на догоспітальному етапі
1. Надати хворому зручне горизонтальне положення,піднявши нижні кінцівки під кутом 30-45°.

2. Забезпечити вільне дихання – розстебнути комір, пояс, зняти стискаючий одяг, провітрити приміщення.
3. Дати вдихнути рідину, яка подразнює верхні дихальні шляхи (нашатирний спирт, ефір, оцет) , збризнути обличчя і груди холодною водою, поплескати по щоках рукою або змоченим у холодній воді рушником.
4. Руки і ноги розтерти шматком суконної тканини або легко помасажувати. Прикласти грілки до кінцівок і накрити хворого ковдрою.
5. Ввести під шкіру 0.1-0.5 мл кордіаміну або 0.25-1 мл 10% розчину кофеїну бензоату натрію, або 0.1-0.5 мл 5% розчину ефедрину гідрохлориду.
В умовах стаціонару:

1. Центральне місце у терапії колапсу займає відновлення об’єму циркулюючої крові. З цією метою у вену крапельне вводять поліглюкін, реополіглюкін, ізотонічний розчин натрію хлориду до 20 мл/кг.
2. Одночасно з інфузійною терапією призначають глюкокортикоіди в дозі 1-5 мг/кг маси (у вену або в м’яз).
3. Підшкірне воодять 0.1% розчин адреналіну (0.2-0.4 мл залежне від віку).
4. При відсутності ефекту призначають 1% розчин мезотону в дозі 0,2-0,8 мл під шкіру або 0,2% розчин норадреналіну, 1 мл якого розводять в 250 мл 5% розчину глюкози і вводять крапельне у вену під контролем артеріального тиску. 5. Паралельно в комплекс заходів включають лікувальні заходи, направлені на ліквідацію основного захворювання .

Кровотеча і крововтрата.

Кровотеча (haemorrhagia) – вихід крові з кровоносних судин при їх пошкодженні або порушенні проникненості стінки. Втрата крові викликає в організмі зміни та створює велику загрозу для життя хворого. Інколи навіть незначні крововиливи в головний мозок, кровотеча в порожнину перикарда може спричинити смерть хворого. Від своєчасних і кваліфікованих дій медичного працівника у великій мірі залежить доля людини. Причинами кровотечі можуть бути травми тканин, стінок судин, порушення їх проникненості, гомеостазу, різні захворювання крові (гемофілія, тромбоцитопенія, лейкемія тощо). Деякі несприятливі фактори зовнішнього середовища можуть підсилювати кровотечу – висока температура, низький атмосферний тиск, або зменшувати – холодна вода тощо.

 

 Кровотеча буває фізіологічною  (менструація) і патологічною. Залежно від принципу, закладеного в основу класифікації, розрізняють різні види кровотеч.

І. За анатомічною локалізацією

1.    Артеріальна кровотеча (рис.1.) – виникає при ушкодженнях артеріальних кровоносних судин і є найбільш небезпечним видом: смерть може настати через декілька хвилин. Ознакою кровотечі з артерій є яскраво-червона кров, що витікає пульсуючим струменем. При натискуванні на центральний кінець судини кровотеча зупиняється.

 

 

Рис. 1. Артеріальна кровотеча

 

2.    Венозна кровотеча (рис.2.) – на відміну від артеріальної, венозна кров витікає рівномірно, повільно і має темно-бордовий колір. При натискуванні на центральний кінець венозної судини кровотеча не зупиняється. При пошкодженні великих венозних судин, особливо в ділянці шиї, смерть може настати внаслідок повітряної емболії (всмоктування повітря в судини). Повітряна пробка (ембол) може перекривати праву половину серця і легеневі артерії. Смерть настає від рефлекторної зупинки серця та паралічу дихального центру.

Рис. 2. Венозна кровотеча

3. Капілярна кровотеча (рис.3.)  – при цьому виді кровотечі кровить уся поверхня рани. За забарвленням кров займає середнє положення між артеріальною і венозною. Ця кровотеча особливо небезпечна при гемофілії, захворюваннях печінки або сепсисі, коли спостерігається зниження згортальних властивостей крові. У звичайних умовах капілярна кровотеча зупиняється самостійно.

 

 

Рис. 3. Капілярна кровотеча

4. Паренхіматозна кровотеча (рис.4.)  – вона виникає при травмах і розривах внутрішніх органів (печінки, селезінки, легень, нирок тощо) коли пошкоджуються всі судини (артерії, вени, капіляри). Цей вид кровотечі надзвичайно небезпечний, оскільки пошкоджені судини цих органів не можуть спадатись і скорочуватись через наявність сполучнотканинної строми паренхіматозних органів, а також внаслідок утворення антикоагулянтних речовин при пошкодженні органу.

ІІ. За причиною виникнення розрізняють.

1.  Травматичні кровотечі (haemorrhagia per rhexin), які виникають при механічних пошкодженнях стінки судини. Вони бувають, як правило, при відкритих і закритих травмах, опіках, відмороженнях, діях хірурга під час операції. До цієї ж групи відносяться кровотечі, що розвиваються при травматичних ушкодженнях уже патологічно змінених судин (аневризми, геморой, варикозне розширення вен).

2. Ерозивні кровотечі (haemorrhagia per diabrosin), які виникають при порушенні цілісності судинної стінки гнійником або некротичним процесом, проростанням і розпадом пухлини тощо

3. Діапедезні кровотечі (haemorrhagia per diapedesin), які виникають внаслідок порушення проникності судинної стінки і спостерігаються при цілому ряді захворювань (геморагічні діатези, авітамінози, уремія, сепсис, холемія, дії токсинів). Такий стан судин пов’язаний із функціонально-морфологічними змінами в їх стінці.

ІІІ. За часом виникнення.

 

1. Первинні, що настають зразу ж після пошкодження судин.

2. Вторинні, які виникають через деякий час після зупинки кровотечі (наприклад, при сповзанні лігатури або нагноєнні рани і розплавленні судини в ній).

ІV. За клінічними проявами.

1.  Зовнішні кровотечі, коли кров виливається із рани в оточуюче середовище.

2. Внутрішні, коли спостерігається кровотеча в просвіт кишки (кишкова кровотеча) або в порожнину – гемоперитонеум (скупчення крові в черевній порожнині); гемоторакс (в плевральній порожнині); гемоперикард (в навколосерцевій сумці); гемартроз (в порожнині суглоба) та ін.

3. Приховані (окультні) кровотечі, що перебігають без видимих клінічних ознак. Так, наприклад, при прогресуванні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки виявити клінічно приховану кровотечу досить важко, однак наявність крові можна легко виявити при лабораторному дослідженні калу на приховану кров (реакція Грегерсена). Несвоєчасно виявлена прихована кровотеча може призвести до розвитку тяжкої анемії.

V. Залежно від швидкості кровотечі й об’єму крововтрат.

1. Гостра кровотеча найбільш небезпечна. Швидка втрата 30 % об’єму циркулюючої крові (ОЦК) веде до гострої анемії, гіпоксії головного мозку і може закінчитися смертю хворого.

2. Хронічна кровотеча – крововтрата відбувається повільно та поступово, в зв’язку з чим організм встигає адаптуватися до поступового зменшення ОЦК.

Клініка. Оглядаючи хворого, у якого виникла кровотеча, необхідно вирішити три питання: що кровить, скільки втрачено крові, чи продовжується кровотеча. Загальними ознаками кровотечі є: блідість шкірних покривів і слизових оболонок, запаморочення голови, загальна слабість, спрага, потемніння в очах, мерехтіння “мушок”, нудота, зниження артеріального і венозного тиску, пульс прискорений, слабкого наповнення і напруження, дихання часте. При несвоєчасному наданні допомоги може настати смерть від втрати функціональної здатності крові (перенесення кисню, вуглекислого газу, поживних речовин, продуктів обміну тощо) та порушення кровообігу (гостра серцева недостатність, геморагічний шок). Наслідки кровотечі залежать від ряду факторів. Вирішальне значення у прогнозуванні наслідків кровотечі має об’єм і швидкість крововтрати. Прийнято розрізняти три ступені гострої крововтрати: легкий ступінь – до 20 % вихідного ОЦК (до 1 л крові); середньої тяжкості – до 30 % ОЦК (до 1,5 л крові) і тяжка крововтрата – більше 30 % ОЦК (більше 1,5 л крові). Швидка крововтрата – біля третини ОЦК (1,5 л) – небезпечна для життя; крововтрата більше 50 % об’єму циркулюючої крові є смертельною. При деяких обставинах смерть може настати від крововтрати менше 1,5 л. Швидкість і об’єм крововтрати залежать від характеру та виду пошкодженої судини. Найбільш швидка крововтрата спостерігається при пошкодженні великих артерій. Більш небезпечним є бокове пошкодження їх стінок, ніж повний поперечний розрив, оскільки при останньому виді ушкодження судина скорочується, а внутрішня оболонка її завертається всередину судини, що зменшує або повністю зупиняє кровотечу. Іноді кровотеча навіть з великих артерій може самостійно зупинитись. На це впливає низка чинників: зниження артеріального тиску через кровотечу, яка триває; загальний спазм судин, як компенсатоний чинник; скорочення пошкодженої судини, особливо після повного її перерізування; ввернення до середини внутрішньої і середньої стінок в місці її розриву.

            Адаптаційно-компенсаторними механізмами при гострій крововтраті є: веноспазм; притік тканинної рідини; тахікардія; олігоурія; гіпервентиляція; периферичний артеріолоспазм; активація симпатико-адреналової системи; активація системи згортання крові і стимуляція гемопоезу.

         Взагалі в організмі існує так звана система спонтанного гемостазу, яка сам⍾стійно, без всякої допомоги, справляється з кровотечею. До неї відноситься: 1) реакція судин(вазоконстрікція); 2) активація тромбоцитів (клітиний механізм – адгезія, агрегація тромбоцитів і утворення тромбу); 3) загортальна система крові (13 факторів).

            Згідно класичної ферментативної теорії А.А. Шмідта (1861 р.) процес згортання крові складається з трьох фаз: 1- а фаза – утворення кровяного і тканиного тромбопластину (триває 3-5 хв, інші дві – 2-5 сек);  2-а фаза – перехід протромбіну в тромбін; 3-а фаза – утворення фібрину, який зупиняє кровотечу і крововтрату. Вкрай небезпечні кровотечі можуть виникати при порушеннях згортальної системи крові і захворюваннях крові (гемофілія, синдром дисимінованого внутрішньосудинного згортання крові, хвороба Верльгофа).

            Реакція організму на крововтрату залежить від його загального стану, віку і статі постраждалих. Слід відмітити, що жінки та донори легше переносять крововтрату. Це пов’язано з тим, що під час менструації у жінок і періодичної здачі крові у донорів виробляються компенсаторні механізми. Тяжко переносять крововтрату діти та люди похилого віку. У людей похилого віку внаслідок вікових змін у серці, судинах (атеросклероз) адаптація серцево-судинної системи до крововтрати є значно нижчою, ніж у молодих. Однак слід пам’ятати, що інколи незначні кровотечі, особливо в речовину головного мозку, можуть бути вкрай небезпечними внаслідок ураження життєво важливих центрів, а крововиливи в субдуральний, епідуральний, субарахноїдальний простір черепа можуть призвести до стиснення мозку, порушення його функцій і смерті.

            Важливе значення для встановлення об’єму крововтрати має визначення вмісту еритроцитів, гемоглобіну, гематокриту. Орієнтовно об’єм крововтрати можна вирахувати за допомогою індексу Альговера (відношення частоти пульсу до рівня систолічного артеріального тиску (АТ), який у нормі становить 0,5.

Лікування. Залежно від умов надання медичної допомоги та кваліфікації медичного працівника, зупинка кровотечі може бути тимчасовою і остаточною. Тимчасову зупинку кровотечі проводять на місці пригоди, а також при транспортуванні потерпілого в стаціонар. Остаточна зупинка кровотечі здійснюється в стаціонарі, а в ряді випадків і за допомогою операції.

Існує ряд способів тимчасової зупинки кровотечі:

1. Стискальна пов’язка. Накладається у потерпілих при кровотечі з вен і невеликих артерій: рана накривається декількома шарами стерильної марлі, а зверху шаром стерильної вати, які щільно закріплюються на кінцівці циркулярним бинтуванням.

2. Згинання кінцівки в суглобі (Рис. 6.). Проводиться при кровотечах із стегнової артерії в паховому згині, підколінної артерії в колінному суглобі, плечової артерії в ліктьовому суглобі. Такий вид зупинки кровотечі здійснюється за рахунок згинання  або відведення кінцівки за допомогою пов’язки.

 

 

а                                                            б                                                  в

 

Рис. 6. Максимальне згинання кінцівок: а – при кровотечі зі стегнової артерії; б – при кровотечі з підколінної артерії; в – при кровотечі з плечової артерії;

3. Притискання судини в рані. Одягається стерильна рукавичка або швидко обробляється рука спиртом, хлоргексидином і вказівним пальцем, введеним у рану, притискається судин у місці, де відчувається струмінь крові

4. Туга тампонада рани. Для цього беруть марлевий тампон або смужку стерильної марлі, велику серветку і за допомогою пінцета послідовно та щільно заповнюють всю рану. Як правило, така зупинка виконується при глибоких ранах.

5. Накладання затискача на кровоточиву судину. Застосовується у випадках неможливості зупинити кровотечу з глибоко розташованих судин кінцівки, таза, черевної чи грудної порожнин.

 6.Притискання судин. Здійснюється при кровотечах із великих судин (рис. 7,8): а) підключичну артерію притискають до першого ребра в точці, що розташована над ключицею ззовні місця прикріплення кивального м’яза до рукоятки груднини; пахвову – в пахвовій ямці до голівки плечової кістки; аорту – до хребетного стовпа; б) сонну артерію можна здавити, притискаючи її пальцем до поперечного відростка VІ шийного хребця, що відповідає точці посередині кивального м’яза, з його внутрішньої сторони; в) стегнову артерію притискають до горизонтальної гілки лобкової кістки нижче середини пупартової зв’язки. Притискання підколінної артерії виконують шляхом стиснення тканин у підколінній ямці при зігнутому колінному суглобі (Рис. 9).

 

 

Рис. 7. Притискання плечової артерії.

а                                                              б

Рис. 8. Притискання: а – підключичної артерії; б – сонної артерії.

 

 

а                                                                                          б

 

Рис. 9. Притискання: а – стегнової артерії; б – підколінної артерії.

Найбільш типові місця тимчасової зупинки кровотечі шляхом притискання судин вказані на рис.10.

Рис.10. Схема найбільш типових місць пальцевого притискання артерій.

 

Зупинка артеріальної кровотечі притискуванням судин пальцем

 

Ділянка кровотечі       Пошкоджена артерія        Місце притискування

 

Верхня і потилич-       Скронева артерія               Притискують до скроне-

на частина голови                                                  вої кістки спереду вушної

                                                                                раковини .

 

Обличчя                      Нижньощелепна арте-        Притискують пальцями

                                     рія                                        до кута нижньої щелепи

 

Ділянка шиї, низ          Сонна артерія                    Притискують пальцями

потиличної частини                                                до хребців на передній

голови                                                                     поверхні шиї збоку від

                                                                                гортані

 

Плечовий суглоб,       Підключична артерія        Притискують до першого

верхня третина                                                       ребра в ямці над ключи-

плеча, пахвинна                                                      цею

ямка                  

 

Середня та нижня       Пахвинна артерія             Притискують до голівки

третини плеча                                                         плечової кістки чотирма

                                                                                пальцями

 

Лікоть                          Плечова артерія                  Притискують до плечо-

                                                                                вої кістки з внутрішньої

                                                                                сторони плеча збоку від

                                                                                двоголового м’яза

 

Кисть               Променева артерія              Притискують у ділянці

                                                                              зап’ястка

 

Середня і нижня          Стегнова артерія               Притискують до лобко-

третини стегна                                                        вої кістки в паховій ділянці

 

 

Гомілка, стопа             Підколінна артерія             Притискують до кісток

                                                                                колінного суглоба в ді-

                                                                                лянці підколінної ямки.

 

Накладання джгута. Найчастіше використовується джгут Есмарха (рис.11).

 

 

 

 

Рис. 11. Види джгутів: 1 – джгут Есмарха; 2 – джгут-закрутка; 3 -імпровізований джгут із використанням пояса.

Цей метод є основним, особливо при зупинці артеріальної кровотечі. При такій кровотечі джгут накладають на проксимальний (центральний) кінець судини по відношенню до рани. Перед накладанням джгута кінцівку покривають одягом або обгортають рушником, бинтом. Джгут розтягують і обгортають кінцівку. Необхідно слідкувати, щоб тури джгута не перехрещувались, а розташовувались поряд. Кінці джгута закріплюють. Під одним із турів джгута необхідно залишити записку з відміткою часу накладання джгута. При правильному накладанні “артеріального” джгута кінцівка блідне, нижче джгута не відчувається пульсації артерії, кровотеча зупиняється. При недостатньому затягуванні джгута кінцівка стає синюшною, зберігається пульсація нижче джгута, кровотеча підсилюється. У цих випадках необхідно зняти джгут, попередньо притиснувши артерію пальцем, і накласти його тугіше. Слід пам’ятати і про те, що при надто тугому затягуванні джгута може настати параліч кінцівки внаслідок травматизації нервів. Потерпілого з накладеним джгутом необхідно якомога швидше доставити в лікувальний заклад для остаточної зупинки кровотечі. “Артеріальний” джгут може залишатись на кінцівці не довше 1,5-2 годин. При більш тривалих термінах може настати змертвіння кінцівки. Якщо за цей час не вдалось провести операцію, то джгут знімають, артерію притискають пальцем і через 3-5 хв джгут знову накладають дещо вище або нижче попереднього місця (рис. 12).

Рис. 12. Методика накладання джгута: а – підготовка до накладання джгута; б – початок накладання; в – накладання першого туру; г – кінцевий вигляд накладеного джгута та пов’язки на рану; д, е – накладання джгута на стегна.

            При відсутності спеціального джгута можна використати ремінь, мотузку, носовичок та ін. Для підсилення стиснення в імпровізований джгут вставляють паличку-закрутку і шляхом закручування проводять зупинку кровотечі (рис. 13.).

Рис. 13. Зупинка кровотечі за допомогою палички-закрутки.

 

При кровотечах із судин шиї можна використати шину Крамера. При цьому на протилежний від кровотечі бік накладають вигнуту шину Крамера (рис. 14)

Рис. 14. Тимчасова зупинка кровотечі зі судин шиї.

 

При венозній кровотечі застосовують так званий “венозний” джгут. Його накладають нижче місця пошкодження судини і несильно затягують. При цьому кінцівка синіє, пульс на артерії зберігається, а кровотеча зупиняється.

Остаточні методи зупинки кровотеч.Остаточну зупинку кровотечі здійснюють у хірургічному стаціонарі за допомогою механічних, фізичних, хімічних і біологічних методів.

 Із механічних методів використовують: 1) накладання затискача та лігатури; 2) прошивання (шовк, лавсан, кетгут) судини в рані; 3) при інфікованих ранах або при технічних труднощах виявлення судини в рані накладають лігатуру на відстані); 4) накладання бокового або циркулярного судинного шва. При цьому можна використовувати спеціальний шовний матеріал з атравматичними голками або апарат для механічного зшивання судин за допомогою танталових скобок.

Із фізичних методів зупинки кровотечі найчастіше застосовують холод. В основному його використовують при невеликих капілярних кровотечах після операції, шлунково-кишкових кровотечах і ін. Для цього застосовують гумові або поліетиленові мішечки з льодом . Із фізичних методів зупинки кровотечі часто використовують електрокоагуляцію (рис. 7.16). Її, як правило, проводять під час операції при кровотечах із дрібних судин за допомогою спеці­ального апарата – діатермії. Крім цього, для зупинки кровотечі використовують лазерну, мікрохвильову, ультразвукову, аргонову, променеву коагуляцію.

В окремих випадках застосовують гарячий (60-80 °С) ізотонічний розчину хлориду натрію. Серветку, змочену цим розчином, прикладають на декілька хвилин до кровоточивої ділянки. Метод застосовується в основному при операціях на грудній клітці, черевній порожнині та в нейрохірургії.

Із хімічних методів зупинки кровотечі використовують: 1) судинозвужувальні препарати, до них відносять адреналін, норадреналін, препарати ріжків тощо. Ці медикаменти застосовують місцево, парентерально або всередину; 2) препарати, що викликають підвищення згортання крові (фібриноген, вікасол, 4 % розчин епсилонамінокапронової кислоти, транексамова кислота, апротинін, десмопресин, вазопресин, хлорид кальцію (10 %) та ін.). Місцево частіше всього застосовують 3 % розчин пероксиду водню. Серветки, тампони змочують розчином і накладають на рану.

Із біологічних методів для місцевої зупинки кровотечі використовують: суху плазму, фібрин, желатинову губку, фібринну плівку, тромбін, тромбостат тощо. Ними виповнюють кровоточиву рану, їх дія ґрунтується на властивостях сприяти тромбоутворенню.

Крововтрати та їх типи

У практичній роботі уявлення про розміри крововтрати лікарі одержуютьна підставі оцінки загального стану, показників геодинаміки і червоної крові (рівень гемоглобіну і кількість еритроцитів).

Залежності від обєму крововтрати виділяють 5 типів відповіднихреакцій:

МАЛІ КРОВОВТРАТИ відносно часто спостерігаються у житті людини. Відповідні реакції носять обмежений характер і розрізняються постійно функціонуючими місцевими судинними, тканинними і гуморальними механізмами переважно шкірних покривів. Кровотечі швидко зупиняються і їх наслідки не відбиваються на загальному функціональному стані організму.

 

ПОМІРНІ КРОВОВТРАТИ приблизно до 500 мл, не представляють безпосередньої небезпеки для організму, але викликає відповідні системні реакції: звуження судин шкіри, підвищення загального периферичного опору (ЗПО), частішання пульсу до 90 уд. хв, АТ=90 мм рт.ст., Атд=80-70 мм рт.ст. ОЦК не зменшений, так як втрата об(єму крові відновлюється за рахунок надходження в кров’яне русло рідини з межтканинного простору. Червона кров: еритроцитів –  4,5 млн, Гб – 120 г/л, Гт – 36%. Зазначений тип реакцій нерідко спостерігається у донорів після узяття у них 400-500 мл крові.

ЗНАЧНА КРОВОВТРАТА представляють собою крововтрату 1000 мл, представляє небезпеку для життя. Відповідна реакція організму: звуження судин підшкірної і підслизової мереж, звуження судин внутрішніх органів черевної порожнини. Потерпілий у свідомості, різка блідість шкіри, задишка 25-30 хв, тахікардія, пульс до 120 уд. хв, Атс=80 мм рт.ст., Атд=70 мм рт.ст., ЗПО підвищено. Червона кров: еритроцитів – 3,5 млн, Гб – 90-80 г/л, Гт – 24%. Організм потребує інфузійно-трансфузійної терапії

для відновлення ОЦК і відновлення кровообігу в збіднених кров’ю при крововтраті органах.

            МАСИВНА КРОВОВТРАТА. Це крововтрата в об(ємі 1000-1500 мл. Стан хворого важкий. Свідомість загальмована, сонливий. Така крововтрата викликає глибокі порушення фізіологічних процесів. Організму максимально мобілізують компенсаторні організми. Для збереження життєздатності організм змушений перейти до тривалого пасивного захисту шляхом мобілізації філогенетичних старих механізмів. Розвивається геморагічний шок і організм має час для повного розгортання компенсаторних рефлексів. Відсувається погроза негайної загибелі після масивної кровотечі. При пасивній кровотечі стадія первинної компенсації, що характеризується спазмом периферичних судин, змінюється стадією декомпенсації Периферичні судини стають анотичними утворюючи депо крові. АТ знижуються: Атс=50-40 мм рт. ст., Атд=20 мм рт. ст., тахікардія змінюється брадикардією. Дихання стає патологічним: тип Чейн-Стокса, рідким, переривчастим. В диханні приймає участь допоміжна мускулатура (шиї, верхнього плечового пояса). Дефіцит ОЦК більш 30%, дефіцит ГО – 50%, Гб –   50 г/л, Гт – 15-10%. Гіпоксемія. Метаболічний ацидоз. Порушується механізм згортання

крові в результаті виниклого дефіциту фібриногену.

            Швидка втрата невеликої кількості крові набагато небезпечніша, ніжпоступова утрата великого об*єму крові. Гостра кровотеча стаєнебезпечною при втраті більше 30% Гб, у той час як при хронічнійкровотечі втрата навіть 75-80% Гб не викликає термінального стану.

Ускладнення кровотеч

Раптова втрата крові завжди викликає розвиток гострого недокрів’я. Якщокровотеча не зупинена – хворий гине від гіпоксичних змін у тканинах іорганах. Гострі розлади функції органів і систем у результаті гостроїкровотечі називається геморагічним шоком.

Геморагічний шок виникає внаслідок гострої кровотечі. Розвиток шоку і його тяжкість залежать від об’єму і швидкості крововтрати. Всяка крововтрата супроводжується централізацією кровообігу: це захисна біологічна реакція, яка направлена на забезпечення життєво важливих органів: серця, легень, печінки, мозку тощо. Однак тривала централізація кровообігу супроводжується виходом рідкої частини крові в інтерстиціальний простір. Кров у периферичних судинах згущується, швидкість її руху сповільнюється, еритроцити злипаються між собою, що призводить до внутрішньосудинного згортання крові й утворення тромбів. Ці внутрішньосудинні тромби блокують капіляри, що викликає порушення мікроциркуляції в органах і тканинах. Внаслідок цього розвивається синдром малого викиду серця, погіршується постачання організму киснем (розвивається циркуляторна, гемічна і гіпоксична гіпоксія).

Залежно від тяжкості перебігу розрізняють три стадії геморагічного шоку:

            І стадія – компенсований геморагічний шок (при крововтраті не більше 1000 мл). Хворі в свідомості, дещо збуджені. Шкірні покриви бліді, відмічається тахікардія (90-100 уд./хв). Артеріальний тиск у межах норми, хоча серцевий викид зменшений, діурез знижується до 20-35 мл на годину.

            ІІ стадія – декомпенсований геморагічний шок (при крововтраті 1500 мл). Стан хворого погіршується, підсилюється блідість шкірних покривів, з’являється тахікардія (пульс до 120 уд./хв), систолічний тиск знижується до 100 мм рт.ст., збільшується пульсовий тиск. Появляється дихальна недостатність. В умовах гіпоксії тканин в організмі утворюються токсичні продукти (молочна, піровиноградна кислота тощо), внаслідок чого виникає метаболічний ацидоз. Зміна кислотно-лужної рівноваги негативно відображається на багатьох функціях організму: скоротливій здатності міокарда, видільній функції нирок, функції центральної нервової системи.

            ІІІ стадія – незворотній геморагічний шок (крововтрата більше 1500 мл). Стан хворого погіршується і проявляється глибокими порушеннями функцій ЦНС, органів дихання, кровообігу тощо. Так, різке зниження кровообігу через нирки завершується розвитком некрозу канальців і нирковою недостатністю. Про незворотність шоку може свідчити тривала гіпотонія (більше 12 годин), затьмарення свідомості, анурія, акроціаноз.

Лікування. Усі заходи при лікуванні геморагічного шоку повинні бути спрямовані на зупинку кровотечі. Після зупинки кровотечі або одночасно з нею (під час операції) проводять інфузійно-трансфузійну терапію. Інфузію здійснюють у 2-3 вени. Спочатку проводять пункцію периферичної вени, налагоджують крапельницю і виконують катетеризацію магістральних вен (підключичної, яремної або великої підшкірної вени нижніх кінцівок тощо). Масивну інфузійну терапію здійснюють під контролем центрального венозного тиску (ЦВТ). Всі розчини повинні бути теплими. Поновлення крововтрати донорською кров’ю за принципом “крапля за краплю” зараз не практикується. Слід пам’ятати, що навіть негайне усунення крововтрати гемотрансфузією не завжди досягає мети.

            На сьогодні відновлення ОЦК здійснюється в основному за рахунок кровозамінників. Так, крововтрату навіть до 30 % ОЦК з успіхом можна компенсувати вливанням різних кристалоїдних і колоїдних розчинів. І лише крововтрата більше 30 % ОЦК може вимагати трансфузії деяких компонентів крові (еритроцитарної, тромбоцитарної маси тощо).

            Важливе значення у лікуванні хворих із геморагічним шоком мають трансфузійні засоби гемодинамічної дії (колоїдні плазмозамінники) – реополіглюкін, реоглюман, поліфер, перфторан, желатиноль; а також кристалоїдні препарати – сольові й електролітні розчини (розчин Рінгер-Лока, 7,5 % розчин хлориду натрію, локтосіль).

            У тяжких випадках переливання крові та кровозамінних розчинів поєднують із призначенням судинозвужувальних (норадреналін, адреналін, ефедрин, мезатон), серцевих (строфантин, корглікон, дигоксин) і гормональних препаратів (гідрокортизон, преднізолон). Усі вони вводяться тільки внутрішньовенно. Підшкірне або внутрішньом’язове введення препаратів внаслідок порушень гемодинаміки є неефективним. Поряд із цим хворим показана киснева терапія. У тяжких випадках застосовують кероване дихання з допомогою дихальних апаратів. Хворого необхідно зігріти, тепло накрити. За такими хворими слід вести суворий нагляд, особливо за показниками гемодинаміки (пульс, артеріальний тиск) і гемограми (кількість еритроцитів, гемоглобіну, гематокрит).

Колапс – гостра серцево-судинна недостатність, що розвивається внаслідок зниження судинного тонусу та гострої слабості серцевого м’яза.

Клініка. У хворого виникає різка блідість із ціанотичним відтінком, шкіра покривається холодним потом, пульс стає ниткоподібним, знижується артеріальний тиск, дихання стає частим, поверхневим. На відміну від непритомності у хворих із колапсом свідомість, як правило, збережена.

Лікування. У першу чергу необхідно зупинити кровотечу,  зігріти хворого, ввести 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну або 1 мл 5 % розчину ефедрину, 0,5 мл розчину лобеліну, застосувати кисневу подушку. У тяжких випадках застосовують переливання компонентів крові, вводять серцеві препарати.

Гемоторакс — потрапляння крові у плевральну порожнину внаслідок пошкодження легеневої тканини. Його ознаками є кровохаркання, витікання крові через рот і ніс.

Класифікація медикаментозних (лікарських ) засобів.

Лікарські засоби – це фармакологічні речовини, дозволені уповноваженим на це органом відповідної країни у встановленому порядку для застосування з метою лікування, попередження чи діагностики захворювання у людини чи тварини.

 Дозвіл на використання нової речовини лікарського засобу надає комітет МЗ України. Заключне рішення про введення нового лікарського засобу в медичну практику приймає міністр охорони здоров’я України. Він же надає відповідний наказ .

 Лікарські засоби класифікуються по фармакологічній дії, по способу застосування, по токсичності, по фізико-хімічним властивостям, по агрегатному стану, по терміну зберігання та ін.

 По фармакологічній дії:

·        діючі переважно на центральну нервову систему;

·        діючі в області закінчень центральнобіжних нервів;

·        діючі в частині чутливих нервових закінчень;

·        сердечно-судинні;

·        Засоби, які підсилюють видільну функцію нирок;

·        жовчогінні засоби;

·        засоби, які стимулюють мускулатуру матки;

·        засоби впливаючі переважно на процес тканинного обміну;

·        протимікробні та протипаразитні засоби;

·        застосування для лікування злоякісних новоутворень;

·        діагностичні засоби і т.д.

 По способу застосування

o   для зовнішнього застосування;

o   для внутрішнього застосування;

o   для ін’єкційного застосування.

 По токсичності

§  група препаратів списку А, об’єднує отруйні і наркотичні засоби;

§  група препаратів списку В (сильнодіючі засоби);

§  група препаратів звичайного списку, які не є небезпечними з точки зору токсичності.

 По хімічним властивостям фізико-

·       потребуючі захисту від світла;

·       потребуючі захисту від впливу вологи;

·       потребуючі захисту від випаровування;

·       потребуючі захисту від впливу підвищеної температури;

·       потребуючі захисту від пониженої температури;

·       потребуючі захисту від впливу газів, які знаходяться в навколишньому середовищі;

·       пахучі, фарбуючі, вогнебезпечні, вибухонебезпечні.

 По термінам зберігання

o   з обмеженим терміном зберігання (до 3-х років);

 

o   з терміном зберігання більше 3-х років;

 По способу отримання – природні і синтетичні;

 По агрегатному стану – порошкоподібні, мазевидні, рідкі і ін;

 По видам способам упаковки, яка приміняється в тарі – упакованих засобів, упаковочних матеріалів.

Вимоги до лікарських засобів і їх зберігання. Стабільність. Терміни зберігання.

            До головних вимог, представлених до лікарських засобів, відноситься ефективність фармакологічної дії, постійність якісного і кількісного збору, чистота, фізичні і хімічні константи (наприклад, температура плавлення, рН, розчинність і ін.), можливість виготовлення готових лікарських засобів в різних формах.

Загальні правила зберігання.

·       лікарські засоби повинні зберігатися тільки в відповідній тарі і упаковці.

·        тара, в якій зберігають лікарські засоби, повинна бути добре упакованою;

·        упаковка повинна мати якісні надписи на фармацевтичній номенклатурі;

·        упаковка для речовин, які змінюються під дією світла, повинна бути із темного скла чи іншого не прозорого матеріалу.

·       Всі лікарські засоби, поступаючи на аптечні склади і бази, проходять через приймальний відділ.

·       Загальні вимоги до пристроїв і експлуатації приміщень зберігання.

·        Пристрій, склад і розмір площ приміщень зберігання аптечних складів і аптек повинні відповідати всім вимогам діючій НТД (СНІД, методичним рекомендаціям, нормативній внутрішньовідомчої документації і ін.)

·        пристрій, експлуатація і обладнання приміщень зберігання повинні забезпечувати зберігання лікарських засобів.

·        Приміщення зберігання співвідношенні з нормами забезпечуються охоронними і противогненними засобами;

·        В приміщенні зберігання повинні підтримуватися певна температура і вологість повітря, періодичність перевірки яких повинно здійснюватись не рідше одного разу за добу. Приміщення повинні бути забезпечені термометрами і гігрометрами, які закріплюються на внутрішніх стінах тайника далеко від нагріваючих приборів на висоті 1,5-1,7м.від підлоги і на відстані 3м. від дверей. У кожному відділі повинна бути заведена карта обліку температури і відносної вологості повітря;

·        Для підтримки чистоти повітря приміщення потрібно облаштувати витяжною вентиляцією з механічним вимиканням або кватирками, фрамугами, іншими решітчастими дверима;

·        Не допускається обігрів приміщень газовими приборами з відкритим вогнем чи нагріваючими пристроями з відкритою електроспіраллю;

·        На складах і аптеках в кліматичній зоні з великими відхиленнями від допустимих норм температури і відповідної вологості повітря приміщення повинні бути обладнані кондиціонерами;

·        Приміщення повинні бути забезпечені необхідною кількістю стелажів, шаф, піддонів і т.д., стелажі встановлюються на відстані 0,6-0,7м. від зовнішніх стін, 0,5 від стелі, 0,25 від підлоги, а відстань між стелажами 0,75м., забезпечуючи вільний доступ до товару;

•  Приміщення повинні знаходитись в чистоті періодично прибиратися (не рідше одного разу на день) вологим сп особом з застосуванням дозволених миючих засобів.