Home » ЗАСОБИ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У ВІДНОВНОМУ ЛІКУВАННІ

ЗАСОБИ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У ВІДНОВНОМУ ЛІКУВАННІ

20 Червня, 2024

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ МЕДИКО-СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ. ІНДИВІДУАЛЬНА ПРОГРАМА РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ, ЇЇ ЗМІСТ. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ НА ЕТАПАХ МЕДИКО – СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ. ВИКОРИСТАННЯ ФІЗІОТЕРАПІЇ ТА ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ. ОБОВ’ЯЗКИ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ

Реабілітація – один з найважливіших напрямків у системі охорони здоров’я. Вона включає державні, соціально-економічні, психологічні, медичні, професійні, педагогічні та інші заходи, спрямовані на попередження захворювань, які призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, і повернення хворих та інвалідів до суспільно-корисної праці. Ефективність їх значною мірою визначається узгодженістю всіх ланок, які беруть участь у реалізації відповідних заходів.

РЕАБІЛІТАЦІЯ (ге-знову, hаbіlitas-здатність, спроможність) – комплексне та скоординоване використання медичних, соціальних, освітніх та професійних заходів для тренування або перепідготовки неповноспроможної особи до якнайвищого рівня функціональних можливостей (ВООЗ ).

Коли вирішене завдання збереження життя і функцій уражених органів та тканин, в послідовному процесі діагностика – лікування – реабілітація, на перший план виступає реабілітація хворого.

Мета системи реабілітації: досягнення у відповідний термін стійкого, оптимального саногенетичним можливостям відновлення порушених функцій індивідуума, пристосування його до навколишнього середовища і участі в соціальному житті зі зміненими у зв’язку з хворобою соціальними функціями.

Види реабілітації

МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ – комплекс заходів, який включає:

· способи прискорення реституції;

· стимуляції репаративно-регенеративних процесів;

· виявлення та зміцнення компенсаторних механізмів;

· корекції загальної резистентності організму та імунітету.

ПРОФЕСІЙНА (ОСВІТНЯ) РЕАБІЛІТАЦІЯ: виробнича працетерапія, професійне навчання та перепідготовка, профорієнтація.

СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ: побутове працевлаштування, соціотерапія, соціально-економічне, соціальне-гігієнічне та юридичне консультування.

Медична реабілітація – наука про механізми, особливості та методи відновного лікування різних груп хворих.

Основні завдання медичної реабілітації:

· Відновлення функції пошкоджених органів, систем та організму в цілому;

· Відновлення анатомічних структур (пластичні та відновні операції);

· Відновлення адаптаційних можливостей організму та його систем;

· Відновлення вищої нервової діяльності (психіки), що включає адекватне відношення до захворювання, до роботи, до людей, які оточують, відношення до себе (ліквідація депресивних та іпохондричних явищ).

Принципи медичної реабілітації:

· ранній початок, включаючи в багатьох випадках гострий період захворювання або травми;

· системність, послідовність, неперервність реабілітації;

· індивідуалізація реабілітації з врахуванням адаптаційних можливостей організму та використання компенсаторних механізмів;

· етапність реабілітації в різних варіантах: стаціонар-поліклініка-санаторій, стаціонар-санаторій-поліклініка, стаціонар-відновний центр-санаторій-поліклініка і т.д.

· комплексність реабілітації з включенням ЛФК, засобів фізіотерапії, психотерапії, хірургічних операцій (при необхідності), медикаментів, дієти і т.д.

· динамічність використання засобів реабілітації в залежності від досягнутих результатів на різних етапах;

· активна участь хворого у відновному лікуванні (принцип партнерства);

· досягнення сталого рівня здоров’я (принцип завершеності);

· використання підтримуючих заходів після завершення комплексу реабілітаційних заходів (диспансеризація в період залишкових явищ)

Сучасні стандарти та критерії в галузі медичної реабілітації

Обговорюючи принципи реабілітації, треба зауважити, що вона являє собою і розділ науки і комплекс завдань. Властивою рисою реабілітації є залучення пацієнта (та його близьких) до вирішення цих завдань у рамках реабілітаційного процесу. Дуже вдало реабілітацію порівнюють зі школою, в якій пацієнтові забезпечують пряму допомогу, нагляд, інструктування, навчання і тренування, відповідний зворотний зв’язок. Ребілітація здійснюється скоріше разом з пацієнтом, ніж для пацієнта. Схема процесу медичної реабілітації виглядає наступним чином.

В кожному конкретному випадку організація реабілітаційного процесу вимагає мультидисциплінарного (бригадного) підходу з розробкою індивідуальної реабілітаційної програми. Обов’язковими елементами є визначення реабілітаційного потенціалу, складання реабілітаційного прогнозу та оцінка (моніторинг) досягнутого прогресу під час реабілітації.

Реабілітаційний потенціал – це комплекс біологічних і психофізіологічних характеристик індивідуума, а також соціально-оточуючих факторів, що дозволяють в тій чи іншій мірі реалізувати його потенціальні здатності.

Реабілітаційний прогноз – очікувана імовірність реалізації реабілітаційного потенціалу.

Відбір хворих на реабілітацію здійснюється за допомогою стандартної карти, яка включає такі обов’язкові розділи.

1. Діагностичний висновок щодо теперішнього клінічного стану:

а)розгорнутий профільний діагноз з описом наявних розладів та оцінкою стабільності стану;

б)супутні захворювання;

в)загальні функціональні розлади – аліментарні (харчові та водні), нездатність ковтати, нетримання сечі та калу, цілісність шкірного покриву, переносимість фізичної та психічної активності, розлади сну.

2. Показники реабілітаційного профілю хворого:

а)функціональний стан та ступінь незалежності перед захворюванням (травмою);

б)теперішні функціональні обмеження та ступінь їх вираженості – здатність до самообслуговування, самостійного пересування, навчання, трудової діяльності, орієнтації, спілкування, контролювання своєї поведінки;

в)психоемоційний статус та мотивація щодо участі в реабілітаційній програмі.

3. Соціальні та оточуючі фактори:

а)наявність близьких та ступінь їх участі у підтримці пацієнта;

б)умови проживання;

в)етнічна приналежність та мова спілкування;

г)характер пристосування пацієнта та його сім’ї до інсульту;

д)яким моментам віддають перевагу пацієнт і його близькі та що вони очікують від реабілітації.

4. Стандартизовані шкали для кількісної оцінки стану хворого:

а)профільна нозологічна шкала (наприклад, неврологічна шкала для оцінки стану постінсультного хворого);

б) шкала самодопомоги та мобільності;

в) шкала психоемоційного статусу.

На реабілітацію дивляться, як на комплекс заходів, що обіймає такі аспекти:

1. Медичний, що охоплює діагностичні, профілактичні і лікувальні заходи.

2. Фізичний, що являє собою застосування фізичних факторів.

3. Психологічний, який передбачає психологічну адаптацію, профілактику і лікування психологічних змін.

4. Професійний, що охоплює відновлення працездатності.

5. Соціальний, який охоплює питання впливу соціальних факторів, наступний перебіг хвороби, ефективність реабілітації, соціальне забезпечення.

6. Економічний, який передбачає вивчення економічних витрат і економічного ефекту за різних видів відновлювального лікування.

З позиції системного підходу пропонується реабілітацію як систему поділити на три підсистеми: превентивну, медичну і соціально-трудову. Часто буває важко чітко розмежувати лікування і реабілітацію. Вбачається доцільним розпочинати медичну реабілітацію з моменту постановки діагнозу. Це так звана рання медична реабілітація, її продовжує пізня реабілітація. Точні орієнтири між ними встановити важко, очевидно на ранньому етапі реабілітаційні заходи мають обмежене застосування.

Реабілітація — це послідовне відновлювальне лікування із дотриманням засад наступності заходів, які проводяться один за одним: в стаціонарі досягають стабілізації діяльності органів і систем, усувають гострі прояви хвороби, в санаторії мобілізують органи і системи, виявляючи і розвиваючи їхні компенсаторні можливості, в поліклініці підтримують органи і системи, щоб не допустити повторних загострень і ускладнень.

Слід підкреслити, що різні види реабілітації також доповнюють один одного. На етапі медичної реабілітації проводиться відновлювальне лікування, на етапі соціальної реабілітації передбачається соціальне і побутове облаштування інваліда, на етапі професійної реабілітації лікувально-відновні заходи поєднуються з професійним навчанням або перенавчанням.

Утвердились такі організаційні засади реабілітації:

1. Безперервність і наступність лікувальних та реабілітаційних заходів.

2. Комплексність і цілеспрямованість реабілітаційних заходів.

3. Індивідуальний підхід і програмування відновлювального лікування, яке відбувається в середовищі хворих, що сприяє поверненню реабілітованого в суспільство.

Організаційні форми та методи реабілітації

В процесі історичного розвитку склались і пройшли практичну апробацію різноманітні форми та методи реабілітації. Найбільш поширеними формами організації реабілітації є реабілітаційні центри і реабілітаційні відділення одно- та багатопрофільних лікарень, поліклінік і санаторіїв.

До різновидностей центрів належать: загальні (амбулаторні або стаціонарні) центри медичної реабілітації; спеціальні центри медичної реабілітації; центри професійної реабілітації; комбіновані центри — медичної і професійної реабілітації.

Реабілітаційними є лише ті заклади, в яких забезпечується комплекс медико-соціальних і професійно-педагогічних заходів і лише відмінності в обсязі цих заходів та їхній спрямованості дають підставу віднести центр до медичної або професійної реабілітації.

Можна навести таку класифікацію закладів і відділень реабілітації або відновного лікування:

· профільні спеціалізовані центри реабілітації на базі головних науково-дослідних інститутів;

· регіональні центри відновного лікування двох типів:

а) для хворих із хворобами опорно-рухового апарату, центральної і периферійної нервової системи;

б) для дітей із захворюваннями і пошкодженнями опорно-рухового апарату, центральної і периферійної нервової системи;

· обласні спеціалізовані центри (кардіологічні, пульмонологічні, ортопедо-травматологічні, психоневрологічні тощо);

· спеціалізовані відділення відновного лікування (реабілітації) моно- або багатопрофільних лікарень;

· відділення реабілітації в складі поліклінік І і II категорій;

· відділення реабілітації в складі санаторіїв і профілакторіїв.

Реабілітація – це суспільне необхідне функціональне і соціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплексним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану. Пріоритет медичного аспекту реабілітації незаперечний з огляду на те, що органи соціального забезпечення, народної освіти, громадські організації, зважаючи на стан здоров’я певної особи у подальшому проводять свої реабілітаційні заходи. До останніх відносять: конструювання та виготовлення технічних пристроїв, протезів, засобів пересування; будівництво санаторних та інших закладів, виробничих майстерень; юридично-правове і соціальне забезпечення життя, праці та побуту реабілітованих і виконують це фахівці з університетською, технічною та іншою освітою.

Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухового апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюваннями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічних втручань; інфекційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного і побутового характеру, праці з меншим обсягом навантажень чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотніх змінах.

Комплекс реабілітаційних заходів, у тому чи іншому вигляді, починають проводити з першого дня перебування хворого у лікарні. Проводять їх за індивідуальною програмою протягом лікування у стаціонарі і продовжують після виписки у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, поліклініці тощо.

Найбільш ефективно реабілітація проводиться у спеціалізованих реабілітаційних центрах (ортопедичні, неврологічні, судинні та інші), що укомплектовані лікарями відповідних спеціальностей, інструкторами з лікувальної фізичної культури та працетерапії, фізіотерапевтами, психологами, логопедами, педагогами, соціологами, протезистами та юристами. У такі центри хворих переводять з лікарні для завершення лікування і досягнення реабілітації у межах існуючого захворювання.

Лікар залежно від терапевтичного чи хірургічного лікування, загального стану хворого, перебігу захворювання або травми та їх наслідків, статі, віку, професії, функціональних можливостей і фізичної здатності організму визначає показання і протипоказання до застосування засобів реабілітації, призначає руховий режим, час, обсяг, вид, період та етап реабілітації, послідовність застосування її засобів. Він залучає до цього комплексного процесу відповідних фахівців, координує їх колективні дії.

Серед них фахівець з фізичної реабілітації, що закінчив вищий навчальний заклад з фізичного виховання і спорту, посідає одне з провідних місць. Виконуючи призначення лікаря, він добирає засоби і форми лікувальної фізичної культури, розробляє методику застосування фізичних вправ на ранніх етапах лікування, планує і виконує програму подальшого функціонального відновлення і фізичної дієздатності хворого, виявляє і розширює резервні можливості організму, тренує його і готує до фізичних навантажень на роботі і у побуті, повертає до активної участі у житті суспільства.

У випадках інвалідизації фахівець з фізичної реабілітації допомагає інвалідові виробити нові рухи і компенсаторні навички, навчає його користуватися протезами та іншими технічними пристроями і апаратами, тренує пацієнта виконувати цілісні робочі акти, допомагає оволодіти новою професією і, взагалі, адаптує людину до життя у змінених умовах існування.

Завдання, мета і принципи реабілітації

Головними завданнями реабілітації є:

а) функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення);

б) пристосування до повсякденного життя і праці;

в) залучення до трудового процесу;

г) диспансерний нагляд за реабілітованими.

Основна мета реабілітації — адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на новому робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому ж підприємстві, а у разі неможливості — перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здатностей, відповідних віку.

Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись декількох основних її принципів:

1. Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності — боротися з нею на перших етапах лікування.

2. Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.

3. Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.

4. Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.

5. Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов’язаний з наслідками захворювання. Добре ставлення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.

6. Повернення хворого чи інваліда до активної праці — є основною метою реабілітації, її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.

Види, періоди і етапи реабілітації

Реабілітацію поділяють на три взаємопов’язані види — медичну, соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу реабілітацію. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.

Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного процесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їх тривалість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров’я, усунення патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підготовку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. У переважній більшості реабілітація завершується у медичних закладах.

Складовою частиною медичної реабілітації є фізична реабілітація. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, попереджує ускладнення, прискорює відновлення функцій різних органів і систем, скорочує терміни клінічного і функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і загартовує організм, відновлює працездатність. Залежно від характеру, перебігу та наслідків захворювання або травми, періоду і етапу відновного лікування фізичну реабілітацію використовують з метою профілактики або лікування і відповідно до цього вона посідає допоміжне чи головне місце у комплексі взаємодоповнюючих лікувальних заходів медичної реабілітації.

Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологічна підготовка хворого до подолання труднощів, пов’язаних з хворобою і можливими її наслідками до необхідної адаптації, реадаптації чи перекваліфікації. Ця підготовка передує працетерапії, що починається під час медичної реабілітації.

Соціальна, чи побутова реабілітація — державно-суспільні дії, що спрямовані на повернення людини до активного життя та праці, правовий і матеріальний захист її існування. Відповідними фахівцями проводяться заходи щодо відновлення соціального статусу особи шляхом організації активного способу життя, відновлення послаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-психологічного комфорту у сім’ї і на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом та ін.

Основною метою хворих з важкими травмами, психічними захворюваннями, ураженням нервової системи та деякими іншими захворюваннями, ампутантів є розвиток навичок щодо самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з працетерапії та психолога. Своїми діями вони готують хворого до користування стандартними або спеціально розробленими пристроями, що полегшують самообслуговування. Разом з тим розв’язання матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв’язок) та інших умов якісного життя юристами, працівниками житлово-комунальної сфери, соціологами дає змогу інваліду зберегти свою особистість і не відчувати себе поза суспільством.

Професійна, чи виробнича реабілітація. Основна мета — підготовка пацієнта до праці, її реалізація залежить від характеру та перебігу хвороби, функціонального стану і фізичної спроможності хворого, його професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці та бажання стати до роботи. Залежно від цього реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи провадять роботу з адаптації, реадаптації чи перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.

Рішення про повернення пацієнта до його попередньої роботи чи створення полегшених умов праці (звільнення від підняття важких речей, виконання точних і координованих рухів) приймає лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). У разі різкого обмеження працездатності комісія скеровує хворих до медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для встановлення інвалідності та визначення можливості працювати. Висновки ЛКК і МСЕК про умови і характер праці, тимчасове чи постійне обмеження працездатності у нашій державі є обов’язковими для адміністрації підприємств, установ і організацій незалежно від виду власності.

Наведені види реабілітації мають особливість в тому, що кожний вид починається не після закінчення попереднього, а зароджується в ньому раніше і поступово стає основним на конкретному етапі реабілітації. Реабілітація має бути безперервною і спадкоємною, недоцільно розтягувати, продовжувати без потреби той чи інший вид реабілітації. Бо це зменшує прагнення і впевненість хворих, особливо інвалідів, відновити свою працездатність.

Слід підкреслити, що усі види реабілітації містять засоби фізичної реабілітації або окремі її форми, що відновлюють втрачені рухи і цілісні виробничі та побутові рухові акти, виробляють тимчасові чи постійні компенсації, утворюють нові умовно-рефлекторні зв’язки, тренують та готують організм до фізичних навантажень побутового та виробничого характеру.

У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний, у кожного з них є визначені етапи. Перший період включає І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний), а післялікарняний період — II етап — поліклінічний або реабілітаційний, санаторний і ІІІ етап — диспансерний.

І етап реабілітації—лікарняний (стаціонарний) — розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетерапії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.

II етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний починається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращення і стабілізації стану хворого, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяльності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування.

Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов’язковим тестуванням фізичного стану подають висновки щодо функціональних можливостей пацієнта і його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і анатомічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотніх змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутові навички.

III етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цього етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і покращення його фізичного стану і працездатності у процесі життя. Програма передбачає профілактичні заходи, періодичні перебування у санаторії, заняття фізичними вправами у кабінетах лікувальної фізкультури, групах здоров’я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональних можливостей організму. Останнє дає об’єктивні показники для обгрунтованих рекомендацій щодо адекватності виконуваної роботи, змін, умов праці, перекваліфікації і, загалом, способу життя.

На всіх етапах реабілітації, а особливо на ІІ-ІІІ, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на атапдацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв’язанню питань професійної працездатності, працевлаштування, умов праці і побуту, надання інвалідам технічних засобів, вступу до товариств і об’єднань, у тому числі і спортивних. Незалежно від етапу реабілітації з хворим постійно працюють реабілітологи, які періодично переглядають її програму з урахуванням досягнутого ефекту.

Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня → поліклініка (або реабілітаційний центр, санаторій) → диспансер. Ця система застосовується при важких захворюваннях та травмах і станах організму, що можуть призвести до інвалідності і непрацездатності. Безперечно, що у разі тієї чи іншої патології кожний етап має свої особливості і не завжди всі вони будуть присутні у процесі відновного лікування, що пов’язано з важкістю, характером і клінічним перебігом захворювання або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікування, прогнозом виходу з хвороби.

Відбір хворих на реабілітацію здійснює реабілітаційна комісія.

Реабілітація — це послідовне відновлювальне лікування із дотриманням засад наступності заходів, які проводяться один за одним: в стаціонарі досягають стабілізації діяльності органів і систем, усувають гострі прояви хвороби, в санаторії мобілізують органи і системи, виявляючи та розвиваючи їхні компенсаторні можливості, в поліклініці підтримують органи і системи, щоб не допустити повторних загострень і ускладнень.

Різні види реабілітації також доповнюють один одного. На етапі медичної реабілітації проводиться відновлювальне лікування, на етапі соціальної реабілітації передбачається соціальне і побутове облаштування інваліда, на етапі професійної реабілітації лікувально-відновні заходи поєднуються з професійним навчанням або перенавчанням.

Утвердились такі організаційні засади реабілітації:

1. Безперервність і наступність лікувальних та реабілітаційних заходів.

2. Комплексність і цілеспрямованість реабілітаційних заходів.

Складовою частиною медичної реабілітації є фізична реабілітація. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, попереджує ускладнення, прискорює відновлення функцій різних органів і систем, скорочує терміни клінічного і функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і загартовує організм, відновлює працездатність. Залежно від характеру, перебігу та наслідків захворювання або травми, періоду і етапу відновного лікування фізичну реабілітацію використовують з метою профілактики або лікування і відповідно до цього вона посідає допоміжне чи головне місце у комплексі взаємодоповнюючих лікувальних заходів медичної реабілітації.

Професійна, чи виробнича реабілітація. Основна мета — підготовка пацієнта до праці, її реалізація залежить від характеру та перебігу хвороби, функціонального стану і фізичної спроможності хворого, його професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці та бажання стати до роботи. Залежно від цього реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи проводять роботу з адаптації, реадаптації чи перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.

І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний) — розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ускладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетерапії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.

II етап реабілітації — поліклінічний починається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умовах покращання і стабілізації стану хворого, при значному розширенні рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяльності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування.

Реабілітаційні періоди

Реконвалесценція

Реадаптація

Ресоціалізація

– процес одужання з відновленням порушених біологічних та психологічних функцій

– процес пристосування до побуту, праці (навчання), навколишнього середовища

– процес відновлення соціальних функцій і становища особи в соціальному макро- і мікросередовищі

· Патогенетична терапія

· Хірургія

· Медична реабілітація

· Соціальна та професійна (освітня) реабілітація

· Патогенетична терапія

· Соціальна та професійна (освітня) реабілітація

· Медична реабілітація

· Патогенетична терапія

РЕЖИМИ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Щадний Щадно-тренуючий Активуючий

Саногенетичні (відновлювальні) процеси включають реституцію, регенерацію, компенсацію, а також діяльність імунної системи.

Санаторно-курортний етап реабілітації

Курорт – освоєна природна територія з природними лікувальними ресурсами та необхідними для їх експлуатації будівлями та спорудами, яка використовується з лікувально-профілактичною метою.

На курорті для лікування та профілактики захворювань використовують природні лікувальні ресурси – лікувальний клімат, мінеральні води, лікувальні грязі, ропу лиманів та озер, а також інші природні об’єкти та умови.

Лікувальні властивості природних об’єктів та умов встановлюють на основі наукових досліджень та багаторічної практики.

Курорти розміщені на лікувально-оздоровчих місцевостях – територіях, які володіють природними лікувальними ресурсами та придатними для організації лікування та профілактики захворювання. Для найбільш ефективного використання таких місцевостей з лікувальною та оздоровчою метою необхідна наявність курортної інфраструктури: лікувально-профілактичних та культурно-побутових закладів, спортивних майданчиків, спеціально навченого медичного та обслуговуючого персоналу і т.п.

В залежності від географічного розміщення та характеру кліматичних умов лікувально-оздоровчої місцевості в ній наявні один або декілька природних лікувальних факторів.

Тому курорти діляться на:

· Кліматолікувальні, основними лікувальними факторами є різні складові клімату, що дозволяють широко застосовувати аеротерапію, геліотерапію, таласотерапію та ін.; у відповідності з природно-кліматичними зонами такі курорти поділяють на рівнинні, степові, пустельні, гірські, приморські та ін.;

· Бальнеолікувальні, основним лікувальним фактором є мінеральна вода різних типів, яка використовується для зовнішнього (ванни) та внутрішнього (пиття, кишкові промивання) вживання;

· Грязелікувальні, основним лікувальним фатором є болото різних типів (мулове, торф’яне, сапропелеве);

· Змішанні, на яких застосовують комплекс природних лікувальних факторів (клімато-бальнеолікувальні, клімато-бальнео-грязелікувальні, клімато-грязелікувальні, бальнео-грязелікувальні)

Курорти місцевого значення визначаються органами місцевого самоуправління в благоприємних ландшафтних та мікрокліматичних умовах біля міст та промислових зон.

Курортне лікування є важливою ланкою в системі охорони здоров’я, а самі курорти – території, які охороняються, на яких повинно бути забезпечено збереження і рекреація природних лікувальних фаторів та загальний екологічний стан.

Основні типи санаторно-курортних закладів

На курортах є комплекс різних лікувально-профілактичних закладів – санаторії, лікувальні пансіонати, курортні поліклініки, лікувальні пляжі, кювети мінеральних вод, ванні та грязеві будівлі, солярії, аерарії та басейни для лікувального плавання.

На кліматолікувальних курортах є також будинки відпочинку, турбази, пансіонати та кемпінги. На них відпочивають практично здорові люди в період відпустки. Вони використовують різні елементи клімату для корекції свого функціонального стану, прискоренного відновлення працездатності та загартовування організму.

Основним типом лікувально-профілактичного закладу на курорті є санаторій – стаціонарний заклад, в якому поряд з природними фізичними факторами в лікуванні хворих використовують штучні фактори, дієтотерапію (лікувальне харчування), лікувальну фізичну культуру (рухові режими та фізичні вправи) та психотерапію. При загострені захворювання, для посилення дії фізичних факторів і для профілактики метеопатичних реакцій в санаторії може бути застосовано медикаментозне лікувальння та ліжковий режим.

В залежності від наявності природних фізичних факторів, умов їх лікувального застосування та кваліфікованих кадрів кожний санаторій має свій спеціалізований медичний профіль.

Деякі санаторії розміщенні поза курортами, поблизу від місця проживання хворих. Такі місцеві санаторії призначені для лікування метеопатичних хворих, поїздка яких на віддалені курорти пов¢язана з ризиком погіршання стану їх здоров¢я. Покази до направлення в місцеві санаторії більш ширші, ніж у віддалені санаторії.

В організації лікувальної роботи санаторію повинні дотримуватись наступні принципи:

· Санаторно-курортне лікування повинно бути тісно пов¢язане з попереднім лікуванням в стаціонарі або поліклініці і являється одним з етапів медичної реабілітації хворого;

· Склад хворих санаторію чітко обмежується його медичним профілем, який визначає покази для направлення в даний санаторій;

· Попереднє обстеження хворих з встановленням точного діагнозу, що виключає або суттєво зменшує діагностичну роботу і створює передумови для максимально раннього початку курортної терапії;

· Точно визначений термін перебування хворих в санаторії (звичайно в період чергової відпустки);

· Наявність необхідної лікувально-діагностичної бази, спеціалістів певного профілю та комплексу лікувальних заходів, які відповідають медичному профілю санаторію.

Термін лікування хворих в санаторіях залежить від характеру захворювання та природних лікувальних факторів данного курорту. Для лікування більшості захворювань в санаторії він складає –18-26 діб. Для хворих кістково-суглобовим туберкульозом та з ураженням центральної нервової системи термін перебування в санаторії складає 45 діб, а при лікуванні запальних захворювань нирок – 48 діб.

Оцінку результатів проведеного лікування проводять за критеріями ефективності санаторно-курортного лікування. Вони враховують суб¢єктивні та об¢єктивні показники стану здоров¢я хворих з вказанням певного ступеня. В зв¢язку з тим, що при хронічному перебігу захворювання виражених змін в стані здоров¢я хворих відразу після курортного лікування часто не відбувається , критерії оцінки мають три градації – “покращення”, “без змін” та “погіршення”. При кінцевій оцінці необхідно враховувати також динаміку основних симптомів даного захворювання. Через рік після санаторно-курортного лікування лікар поліклініки за місцем проживання оцінює ефективність попереднього лікування хворого з відміткою в його карті “стійке (нестійке) покращення”.

Порядок відбору та направлення хворих на санаторно-курортне лікування

Послідовність між стаціонарним (поліклінічним) та санаторно-курортним лікуванням досягається шляхом організації чіткого медичного відбору хворих, які потребують курортного лікування. Такий відбір здійснює лікуючий лікар та завідуючий відділенням лікувально-профілактичного закладу (стаціонару, поліклініки, жіночої консультації, диспансеру, медичної частини), в якому лікується хворий.

У вирішенні питання про доцільність лікування на курортах необхідно враховувати супутні захворювання хворого, які не повинні бути проти показами для направлення в даний санаторій, контрастність клімато-географічних умов, особливості гідромінеральних ресурсів курорту та важкість переїзду для хворого. При наявності важкого захворювання або малих термінів реабілітації показано направлення хворого переважно в місцеві санаторії.

При наявності показів до санаторно-курортного лікування хворому видається медична довідка для отримання путівки в якій вказується діагноз захворювання, містяться рекомендації про вид лікування (санаторно-курортне або амбулаторно-курортне), медичний профіль санаторію, його місцезнаходження (віддалений або місцевий), бажаний сезон для лікування та назва курорту або його аналогів. Термін дії довідки 2 міс. з дня видачі. Довідка є медичною підставою для отримання путівки, але не для поступлення в санаторій.

Після отримання путівки хворий з¢являється до лікуючого лікаря для отримання переліку необхідних лікувально-діагностичних заходів, які він повинен пройти перед направленням в санаторій. Такий перелік включає клінічні аналізи крові та сечі, ЕКГ, рентгенологічне дослідження органів грудної клітки та консультацію гінеколога (для жінок). В необхідних випадках для уточнення діагнозу основного та супутніх захворювань проводять спеціальні дослідження та консультації спеціалістів у відповідності з профілем санаторію. На підставі даних медичного обстеження при відсутності відхилень в теперішньому стані здоров¢я, які виключають направлення в санаторій, лікуючий лікар заповнює і видає хворому санаторно-курортну карту, підписану ним та зав.відділенням. В ній відображаються анамнез, дані огляду спеціалістів, результати аналізів та інструментальних досліджень.

При поступлені хворого в санаторій пред¢являється путівка, паспорт та санаторно-курортна карта. На основі первинного та послідуючого поглибленного огляду лікарями, хворому заповнюють історію хвороби і видають курортну книжку, в якій відмічають порядок та послідовність прийому процедур, необхідний руховий режим та дієту. Характер та результати проведеного лікування, а також рекомендації щодо подальшої реабілітації хворого відображають у відривному талоні санаторно-курортної карти, який після повернення із санаторія передається в лікувальний заклад, що видав санаторно-курортну карту.

І. Загальні покази до санаторно-курортного лікування.

1. На курорти в першу чергу направляються хворі, потребуючі довгого відновного лікування із застосуванням природних і переформованих лікувальних факторів після гострих захворювань, травм та операцій при умові самообслуговування. При цьому повинні враховуватися можливі загальні та спеціальні протипокази.

2. На санаторно-курортне лікування можуть направлятися хворі (дорослі та діти) з різними формами хронічних захворювань серцево-судинної і нервової систем, органів травлення, дихання і опорно-рухового апарата, хвороби нирок, сечовидільних шляхів, чоловічої і жіночої статевої сфери, шкіри, обміну речовин, хворі на туберкульоз (в спеціалізованому санаторії), яким показано застосування природних лікувальних засобів. В основному, направляються особи з І і ІІ стадією захворювань з метою видужування, припинення прогресування паталогічного процесу і попередження рецедивів захворювання.

ІІ. Загальні протипокази, що виключають направлення хворих на курорти і місцеві санаторії.

1. Всі захворювання в гострій стадії, хронічні захворювання в стадії загострення і ускладнені гострогнійними процесами.

2. Гострі інфекційні захворювання до закінчення терміну ізоляції.

3. Всі венеричні захворювання в гострій або заразній формі.

4. Психічні захворювання. Всі форми наркоманії і хронічний алкоголізм. Епілепсія.

5. Всі хвороби крові в гострій стадії та в стадії загострення.

6. Кахексія будь-якого походження.

7. Злоякісні новоутвори.

Примітка. Хворі після радикального лікування з приводу злоякісних новоутворів (хірургічного, променевої енергії, хіміотерапевтичного, комплексного) можуть направлятися лише в місцеві санаторії для загального окріплюючого лікування при загальному задовільному стані організму.

8. Всі захворювання і стани, що потребують стаціонарного лікування, в тому числі і хірургічного втручання; всі захворювання, при яких хворі не здатні до самостійного пересування і самообслуговування, і потребують постійного спеціального нагляду.

9. Ехінокок будь-якої локалізації.

10. Часті або масивні кровотечі.

11. Вагітність починаючи з 26 тижня. Крім того у всі терміни вагітності не можна направляти вагітних на курорти і санаторії:

а) для бальнеогрязелікування з приводу гінекологічних захворювань;

б) для лікування родонивими ваннами екстрагінетальних захворювань;

в) жінок, що проживають на рівнинах на гірські курорти, розміщені на висоті більше 1 тис. метрів над рівнем моря.

12. Всі форми туберкульозу в активній стадії – для будь-яких курортів і санаторіїв нетуберкульозного профілю.

Саногенез — це динамічна система захисно-пристосувальних механізмів (фізіологічного і патофізіологічного характеру), яка виникає на стадії передхвороби, що розвивається протягом всього періоду хвороби і спрямована на відновлення порушень саморегуляції організму.

Саногенетичні реакції перешкоджають розвитку захворювання, на стадії хвороби — патологічному процесу, що розвивається, в період одужання сприяють ліквідації наслідків патологічного процесу і відновленню порушених функцій.

Дія на механізми саногенезу дозволяє перешкоджати розвитку захворювання і «наступати» на хворобу .

Саногенетичними механізмами є реституція, регенерація, компенсація, імунітет

Реституція — процес відновлення діяльності пошкоджених структур, який здійснюється в результаті нормалізації біоенергетичних процесів в клітинних структурах.

Регенерація — це структурно-функціональне відновлення цілісності пошкоджених тканин і органів внаслідок зростання і розмноження специфічних елементів тканин .

Компенсація — це процес, об’єднуючий різні складні і різноманітні реакції по функціональному заміщенню або відшкодуванню втрачених або недостатніх функцій.

Імунітет — несприйнятливість організму по відношенню до збудників хвороб або певних речовин, що володіють чужорідними антигенними властивостями .

Для прискорення процесів реституції застосовується пелоїдолікування, кліматотерапію, бальнеотерапію у вигляді ванн і питного лікування. З успіхом використовуються наступні методи фізіотерапії: електросон, гальванізація, електрофорез біостимуляторів,

вазоактивних препаратів, антиоксидантів, діадинамотерапія, ампліпульстерапія, дарсонвалізація, ультратонтерапія.

Великий вплив на реституцію має світлолікування, дія сантиметровими, дециметровими хвилями, ультразвуком .

Для стимуляції процесів регенерації ефективно застосування ряду природних і преформированних чинників: пелоїдов, бальнеолікування, лазеротерапії, ультразвуку, ультрафонофорезу антиоксидантів і біостимуляторів, електрофорезу протеолітичних ферментів, вітамінів, магнітотерапії.

Активізувати компенсаторні реакції можливо в результаті проведення лікарського електрофорезу транквілізаторів і дії на центральну нервову систему прямокутними струмами по методиці електросну. Нормалізуючий вплив на корково-вісцелярні зв’язки надають бальнеопроцедури (кисневі, азотні, вуглекислі, сірководневі ванни), різні методи оксигенотерапії. З метою стимуляції роботи ендокринної системи застосовується грязелікування, водолікування і ін.

В забезпеченні процесів компенсації велику роль грає гепатобіліарна система, з цією метою для поліпшення її функціонального стану широко застосовуються питне лікування, тюбажі мінеральними водами; грязьові аплікації на область печінки; кишкові промивання.

Фізіотерапевтичні і курортні чинники мають імуномоделюючу дію. Особливо це виявляється при дії електромагнітним полем УВЧ, прямокутними струмами на гіпоталамо-гіпофізарну систему, а магнітним полем високої частоти, електромагнітним полем НВЧ, ультразвуком, світлом, пелоїдами — на область проекції надниркових залоз. З цією метою застосовується і електрофорез постійними та імпульсними струмами імунодепресантів, антигістамінних препаратів а також аерозолів вищеперелічених препаратів.

Застосування лікувальних грязей до або спочатку антигенної дії затримує вироблення і накопичення антитіл, що визначає доцільність призначення пелоїдів з профілактичною метою. Серед методів бальнеотерапії перевага віддається радоновим, хлоридно-натрієвим, азотним ваннам.

Методом, що має гіпосенсибілізуючу дію, є ультразвукове випромінювання в середньохвильовому діапазоні. Наукові дослідження останніх років свідчать про результативність використання когерентного монохроматичного випромінювання з метою впливу на іммунокомпетентну систему.

Сприятливо впливає на систему імунітету кліматолікування на місцевих і приморських курортах. Є дослідження, які свідчать про позитивний вплив клімату соляних шахт на імунну систему.

Механізм дії фізичних факторів: таблиця

Тому курорти діляться на:

· Кліматолікувальні, основними лікувальними факторами є різні складові клімату, що дозволяє широко застосовувати аеротерапію, геліотерапію, таласотерапію і ін.; у відповідності з природно-кліматичними зонами такі курорти поділяють на рівнинні, степові, пустельні, гірські, приморські і ін.;

· Грязелікувальні, основним лікувальним фатором є болото різних типів (мулове, торф’яне, сапропелеве);

Курортне лікування є важливою ланкою в системі охорони здоров’я, а самі курорти – території, які охороняються, на яких повинно бути забезпечено збереження і рекреація природних лікувальних факторів та загальний екологічний стан.

Основні типи санаторно-курортних закладів

На курортах є комплекс різних лікувально-профілактичних закладів – санаторії, лікувальні пансіонати, курортні поліклініки, лікуваьні пляжі, кювети мінеральних вод, ванні та грязеві будівлі, солярії, аерарії та басейни для лікувального плавання.

На кліматолікувальних курортах є також будинки відпочинку, турбази, пансіонати та кемпінги. На них відпочивають практично здорові люди в перод відпустки. Вони використовують різні елементи клімату для корекції свого функціонального стану, прискоренного відновлення працездатності та загартовування організму.

Основним типом лікувально-профілактичного закладу на курорті є санаторій – стаціонарний заклад, в якому поряд з природними фізичними факторами в лікуванні хворих використовують штучні фактори, дієтотерапію (лікувальне харчування), лікувальну фізичну культуру (рухові режими та фізичні вправи) та психотерапію. При загострені захворювання, для посилення дії фізичних факторів і для профілактики метеопатичних реакцій в санаторії може бути застосовано медикаментозне лікувальння та ліжковий режим.

Деякі санаторії розміщенні поза курортів, поблизу від місця проживання хворих. Такі місцеві санаторії призначені для лікування метеопатичних хворих, поїздка яких на віддалені курорти пов”Язана з ризиком погіршання стану їх здоров”я. Покази до направлення в місцеві санаторії більш ширші, ніж у віддалені санаторії.

Курорт (від нім. Die Kuhr – лікування, der Ort – місце) – освоєна природна територія, підлягає особливій охороні, багата природно-лікувальними ресурсами, має необхідні для їх експлуатації будівлі та споруд, включаючи об’єкти інфраструктури, і використовується з метою лікування хворих і профілактики захворювань. На курорті для лікування та профілактики захворювань використовують мінеральні води, лікувальні грязі, ропу лиманів і озер, а також інші природні об’єкти та умови, альні властивості природних об’єктів і умов встановлюються на підставі та багаторічної лікарської практики.

За кордоном курорт виконує в більшій мірі деякі інші функції – є місцем розваг, медичного туризму, спортивної, навчальної та духовної діяльності.

Відпочинок – перебування на курортах практично здорових осіб, які не потребують лікування, лікарського спостереження та спеціального медичноп

Медичний туризм – тимчасовий виїзд із місць постійного проживання з оздоровчими та евристичними цілями. Виділяють водний, гірський, лижний туризм, а за тривалістю – короткочасний (5-7 діб) і довгочасний (понад 7 діб).

Курорти розміщуються в лікувально-оздоровчих місцевостях – територіях, багатих природними лікувальними ресурсами й придатних для організації лікування та профілактики захворювань. Для оптимального використання таких місцевостей із лікувальною та оздоровчою метою необхідна розвинена інфраструктура лікувально-профілактичних і культурно-побутових закладів, спортивні майданчики, спеціально навчений медичний та обслуговуючий персонал тощо.

Коротка медична характеристика основних природних лікувальних

ресурсів.

Клімат – це багаторічний режим погоди певної місцевості на його формування впливають сонячне тепло в атмосфері, циркуляція повітряних мас і особливості ландшафту місцевості, котрі не значно змінюються впродовж багатьох років. Кількість сонячного тепла, яке отримує і віддає та чи інша природна зона, і її географічні характеристики не змінюються суттєво протягом багатьох років, тому, клімат міняється незначно. Виділяють три групи кліматичних факторів (КФ): атмосферні (метеорологічні) – АФ, космічні (радіаційні) – К та телуричні (земні) – ТФ.

АФ – це газовий склад і фізичні властивості повітря (щільність, температура, атмосферний тиск (AT), вологість повітря (ВП), насиченість озоном, аероіоонами, терпенами і т.д.), швидкість руху повітря (ШРП), характер і кількість опадів (сніг, дощ), хмарність, тумани, атмосферна електрика.

КФ – електричне випромінювання (пряме, відбите, розсіяне), космічні промені, сезонні та добові ритми сонячної активності. ТФ – це географічне положення місцевості та її ландшафт (геологічний склад грунтів, рельєф, рослинність, наявність водойм), постійне магнітне поле Землі (ПМПЗ) – на різних широтах воно коливається в межах 45-80 мкТл, електростатичне поле Землі (ЕСПЗ) – напруженість його сягає 400 кВ.

Залежно від амплітуди коливань параметрів атмосферних і земних факторів (передусім, температури та вологості повітря), клімати поділяють на такі типи:

КЛІМАТ

Континентальний

Морський

Рівнин

Морів і островів

Теплий і сухий (пустелі, степи)

Берегів

Теплий і вологий (тропіки, субтропіки)

Теплий і сухий

Прохолодний і сухий (ліси, тайга)

Теплий і вологий

Прохолодний і вологий

Перехідний

Гір

Середніх (400- 1000м) Високих (1000-2500м)

Зональний характер розподілу сонячного тепла зумовлює циркуляцію повітряних мас атмосфери, яка супроводжується переносом тепла та вологи, рухомими вихорами низького та високого тиску (циклонами та антициклонами). У результаті переміщення повітряних мас певна місцевість підпадає під вплив то теплих, то холодних повітряних течій.

Погода – фізичний стан нижніх шарів атмосфери в певний час (протягом дня, доби) у даному місці. Змінам погоди притаманні періодичність і аперіодичність. Періодичний характер змін зумовлюється обертанням Землі навколо своєї осі (добові ритми) та навколо Сонця (сезонний ритм). Аперіодичний характер змін викликає циркуляцію повітряних мас атмосфери. Звідси, погода – явище мінливе, а клімат відносно постійний.

Залежно від стійкості основних метеорологічних факторів розрізняють такі типи погод (ТП):

1. Дуже добра (сприятлива) погода (характеризується стійкістю основних метеоелементів);

2. Добра (сприятлива) погода (із помірними змінами (коливаннями) параметрів основних метеоелементів;

3. Несприятлива погода (із нестійкістю стану основних метеоелементів);

4. Особливо несприятлива погода (із стрибкоподібними змінами основних метеоелементів – сильні вітри, шквали, грози тощо)

Сприятливі типи погод відзначаються високим AT, відносно низькими температурою та вологістю повітря, несприятливі – зворотною спрямованістю поєднань основних метеоелементів – низькими AT, високими температурою та вологістю повітря.

За певних значень параметрів метеорологічних і телуричних факторів (температура повітря нижче 0°С, відносна вологість понад 85%, AT менше 100,5 чи більше 102 кПа, швидкість руху повітря понад 8м.с”¹, магнітна індукція більше 100 мкТл), а також при різких змінах погоди виникають порушення нормальної життєдіяльності організму людини – метеопатичні реакції (МПР). Вони – результат порушення механізмів індивідуальної адаптації і формуються, найчастіше у хворих похилого віку з ослабленою реактивністю і високою метеолабільністю (МЛ). Маючи метеотропні властивості, кліматолікувальні фактори при некоректному застосуванні можуть викликати подібні реакції, відіграючи при цьому роль провокуючого чинника загострення захворювання.

Тривале перебування хворих у місцевостях із певним кліматом має лікувальний вплив при багатьох захворюваннях.

Кліматичні фактори ефективно стимулюють механізми довготривалої адаптації організму. Особливістю є те, що на фоні загальних неспецифічних реакцій організму чітко проявляються специфічні ефекти, характерні для окремих кліматолікувальних чинників. Тому, не дивлячись на комплексний характер дії кліматолікувальних факторів, за переважання впливу якогось із них, умовно виділяють різні види кліматотерапії –аеротерапію, геліотерапію, таласотерапію та ін.

Клімат пустель

Основні характеристики:

• висока температура влітку (40-50°С) з високою добовою амплітудою її коливань;

• низька ВП(до 10%);

• мала кількість опадів.

Механізм лікувальної дії: Провідний механізм тепловіддачі в пустелі – випарування поту, що виділяється шкірою (до 2 л протягом доби). Зворотна фізіологічна дегідратація неминуче зумовлює зменшення водного невантаження на нирки, під впливом сонячного випромінення та гарячого повітря виникає тривале розширення судин шкіри та рефлекторне розширення ниркових судин, що призводить до підсилення ниркового кровотоку та відновлення порушених внаслідок хвороби функцій. Лікувальні ефекти:

Секреторний, термоадаптивний, дегідратуючий, судиннорозширюючий Покази: Залишкові явища гострого дифузного гломерулонефриту, хронічний дифузний гломерулоневрит без недостатності азотовидільної функції нирок та артеріальної гіпертензії.

Протипокази:

Гострий гломерулонефрит, пієлонефрит, загострення хронічних захворювань нирок та сечовидільних шляхів

Клімат степів

Основні характеристики:

• влітку – висока температура повітря ( до 30-35°С) з високою добовою амплітудою її коливань;

• відносна ВП складає 10-25%;

• стійке інтенсивне сонячне випромінення (до 0,9 кВт.м²);

• мала кількість опадів (200-400 мм протягом року, переважно взимку).

Механізм лікувальної дії: Інтенсивне сонячне випромінення стимулює синтез вітаміну в шкірі і стимулює — обмін кальцію в організмі, дозована дегідратація організму Д₃ зумовлює зниження підвищеного артеріального тиску, вихід еритроцитів із депо та гемокоагуляцію. Леткі речовини квітів і трав, які створюють запашний аромат степів, збуджують нюховий аналізатор, знижують артеріальний тиск і викликають брадикардію.

Важливий лікувальний чинник степів – кумис (молочнокислий продукт із кобилячого молока). Наявність у ньому незамінних амінокислот, ненасичених жирних кислот, лактози (стимулюючих синтез вітамінів групи В та життєдіяльність біфідум – флори у товстому кишківнику), лізоциму, що має бактеріцидну дію, та амілази підсилюють гідроліз харчових речовин і подальше їх засвоєння організмом, активують обмін речовин у ослаблених хворих. Дієти з кумисом відновлюють архітектоніку слизової оболонки шлунка, стимулюють синтез кишкових гістогормонів, пристінкове травлення та всмоктування поживних речовин. У результаті курсу кумисолікування маса тіла хворих збільшується на 2-7 кг. Поєднана дія клімату степів і кумису сприяє розсмоктуванню туберкульозних інфільтратів, ущільненню вогнищ. Лікувальні ефекти: Фунгіцидний, секреторний, гіпотензивний, анаболічний, термоадаптивний, актопроекторний.

Покази: Захворювання органів дихання (хронічний трахеїт, бронхіт із виділенням секрету в значних кількостях, сухий плеврит, вогнищевий, інфільтративний і дисемінований туберкульоз легень у фазах розсмоктування інфільтрату, ущільнення та рубцювання), органів травлення (функціональні розлади шлункової діяльності, хронічний гастрит, дуоденіти, коліти, хронічні гепатити), ЛОР-органів.

Протипокази: Захворювання серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу ІІ-ІП стадій, емфізема легень, кавернозний туберкульоз легень, бронхіальна астма з частими нападами.

Клімат тропіків і субтропіків

Основні характеристики:

• висока та стійка температура повітря влітку (до 40°С);

• мінімальна швидкість руху вітру;

• висока ВП (до 80%);

• частота окремих типів погоди протягом року:

І тип – 54%, II тип – 29%, III тип – 17%.

Механізм лікувального впливу:

Буйна рослинність субтропіків виділяє у повітря велику кількість ароматичних летких речовин і фітонцидів, які, разом з аероіонами, мають бактеріцидну та седативну дію. В “природному інгаляторії” тропіків і субтропіків відновлюється дренажна та секреторна функції легень, знижується підвищений кров’яний тиск. Поряд з цим, влітку за високої

температури та ВП утруднюється тепловіддача в організмі, що може несприятливо впливати на гемодинаміку. Оптимальним сезоном для лікування хворих є осінь та зима.

Лікувальні ефекти: Седативний, бронходренуючий, муколітичний, секреторний та ензим стимулюючий.

Покази: Хронічні захворювання органів дихання нетуберкульозної природи, нейроциркуляторна дистонія (НЦД) за гіпертонічним типом, неврастенія, клімактеричні розлади.

Протипокази: Гострі захворювання органів дихання, гіпертонічна хвороба.

Клімат лісів

Основна характеристика:

• відносно невисока температура повітря (влітку до 25-30°С);

• відносна ВП до 60%;

• кількість днів із несприятливою погодою – 22-25% протягом року.

Механізми лікувальної дії:

Посилений фітогенез (особливо у період брунькування та цвітіння) зумовлює високий вміст летких ароматичних речовин у лісовому повітрі, котрі мають седативну та бактеріцидну дію. Терпени, ефіри та органічні кислоти, що виділяються деревами та кущами в теплий період часу, розріджують секрет повітроносних шляхів людини й поліпшують дренажну функцію розширених бронхів. Сповільнення та поглиблення дихання у лісі зумовлює посилення легеневої вентиляції, поліпшує утилізацію кисню та тканинне дихання. Лісовий клімат посилює гальмівні процеси в корі головного мозку, збільшує тонус підкіркових структур і центрів (вегетативної нервової системи та терморегуляції), відновлює знижену працездатність організму.

Лікувальні ефекти: Седативний, бронходренуючий, гіпотонічний, бактеріцидний та фунгіцидний.

Покази: Хронічні захворювання органів дихання (бронхіти, трахеїти, пневмонії, емфізема та туберкульоз легень), гіпертонічна хвороба (ГХ) І-ІІ стадії, пост-інфарктний кардіосклероз (1-2 міс.), захворювання ЛОР-органів, неврози.

Протипокази: Ревматичний міокардит, ішемічна хвороба серця (ІХС), стенокардія напруги вище II ФК, захворювання судин (атеросклероз нижніх кінцівок, облітеруючий ендартеріїт, варикозна хвороба), бронхіальна астма з частими нападами.

Клімат тундри.

Основні характеристики

• надмірне зволоження повітря та грунтів;

• низька температура повітря;

• сонячне випромінення має малу спектральну щільність ультрафіолетових променів. Несприятливі особливості клімату тундри не дозволяють використовувати його для лікування хворих.

Клімат гір.

Основні характеристики:

• знижений атмосферний тиск (AT) – AT знижується на 1 мм.рт.ст. при підніманні на кожні 11м.;

• знижена температура повітря (температура знижується на 0,5 – 0,6°С при підніманні на кожні 100м.);

• низький вміст пилу у повітрі та його висока прозорість для сонячних променів;

• інтенсивність сонячного випромінення (на висоті 2500м. вона сягає 1,05кВт м”²);

• висока спектральна щільність довго- та середньохвильового ультрафіолетового випромінення (УФВ).

• знижена (на чверть) щільність повітря, зменшений парціальний тиск кисню у повітрі;

• повторюваність несприятливих типів погоди.

Механізми лікувальної дії:

Гіпоксична гіпоксія, що виникає при перебуванні в гірській місцевості, активує системи захоплення та транспорту кисню в організмі, що зумовлює, в свою чергу, рефлекторне збільшення частоти дихання та серцевих скорочень, викликає вихід у кровоносне русло депонованих еритроцитів, посилює виведення з організму надлишків натрію та води. Продукти деструкції найбільш чутливих до гіпоксії довго живучих еритроцитів, що накопичуються в організмі, стимулюють еритро- та міелопоез, внаслідок чого кількість еритроцитів у периферійній крові збільшується на 15-20%, а вміст гемоглобіну в них – на 8-10%. Часткова тканина гіпоксія, яка виникає в горах, стимулює всі види обміну речовин і виведення токсинів із організму. Стимуляція репаративної регенерації пошкоджених тканин у подальшому змінюється розсмоктуванням рубців злучної тканини, а структурно-функціональні зрушення (системний слід) забезпечують стійкість пристосування систем життєзабезпечення організму до умов кисневої недостатності, підвищуючи ступінь їх функціональних резервів.

Лікувальні фактори: Репаративно-регенеративний, катоболічний, детоксикаційний, гемостимулюючий та бактеріцидний.

Покази: Хронічні запальні захворювання органів дихання, бронхіальна астма з нечастими й легкими нападами, постінфарктний кардіосклероз (6 міс.), туберкульоз (легень, кісток, суглобів), хвороби крові (анемії залізодефіцитні, перніціозна, гіпопластична, гемолітичні -в стадії ремісії, еритремія, хронічні лейкози, токсичні ураження), захворювання ЛОР-органів, неврози. Протипокази: ГХ, порушення мозкового кровообігу, гепатити, захворювання нирок, наслідки черепно-мозкових травм (ЧМТ), вагітність, фіброміома та міома матки, цукровий діабет у стадії декомпенсації.

Клімат морів та островів

Основні характеристики:

• мала амплітуда добових коливань температури повітря;

• помірна (висока) ВП (60-80%);

• високий AT (102 кПа);

• постійний рух повітряних мас;

• високий вміст у повітрі кисню, аеройонів мінеральних солей.

Механізми лікувальної дії: Постійна зміна вітрів поблизу морських берегів із мальовничим ландшафтом подразнює термомеханосенсорне поле організму, що зумовлює виражені психоемоційні реакції спокою та комфорту і сприяє відновленню оптимального співвідношення процесів збудження та гальмування в корі головного мозку. Морський клімат сприяє збільшенню в крові кількості еритроцитів та вмісту гемоглобіну, зменшенню кров’яного тиску, підвищенню рівня утилізації кисню та виведення азотистих сполук та йонів важких металів.

Лікувальні ефекти: Седативний, бронходренуючий, актопротекторний. Покази: Неврастенія, хронічна перевтома, залізодефіцитні анемії. Протипокази: Гострі та хронічні (в стадії вираженого загострення) запальні процеси різної локалізації, бронхіальна астма, ІХС, стенокардія напруження вище III ФК, ГХ, невротичний синдром.

Клімат морських берегів

Основні характеристики:

Залежать від географічного розміщення місцевості, берегового ландшафту та переважних напрямків вітрів.

Механізми лікувальної дії: Цілющі властивості мають теплий і сухий (вологий) клімат південних широт. Висока інтенсивність сонячного випромінення разом із морським прибоєм викликають розпорошення і випаровування краплин морської води в повітрі. Морське повітря, що містить мікрокристали солей, зумовлює гіперемію шкіри та слизових оболонок відновлює їх трофіку, стимулює секреторну та видільну функції, активно впливає на репаративну регенерацію в різних органах. Ритмічний шум прибою, вигляд спокійного моря та насичене бромідами та йодидами морське повітря відновлюють нормальне співвідношення процесів збудження та гальмування в корі головного мозку. Постійне переміщення прибережного повітря (берегові бризи), подразнюючи механорецептори, активує нейроендокринні механізми регуляції функцій організму, спрямовані на підтримку його стійкості до чинників зовнішнього середовища. Внаслідок активації симпатоадреналової, імунокомпетентної та вегетативної систем відбувається тренування механізмів довготривалої адаптації та реактивності організму. Із-за значної ВП охолодження морів проходить повільно і купальний сезон триває довго (110-120 діб протягом року). Несприятливі типи погод найчастіше припадають на осінь та зиму.

Лікувальні ефекти: Седативний, репаративно-регенеративний, ензимостимулюючий, тонізуючий.

Покази: Захворювання органів дихання (хронічний бронхіт, сухий та ексудативний плеврити, бронхіальна астма), серцево-судинної системи (НЦД всіх типів, ІХС, стенокардія напруження І-ІІ ФК, ГХ І-ІІ стадій, мітральні та аортальні вади серця), шлунково-кишкового тракту (функціональні розлади шлунка та кишківника, дискінезія жовчовивідних шляхів), ЛОР-органів, нервової системи (наслідки закритих ЧМТ – через 4-6 міс., неврастенія, вегето-судинні дисфункції, мігрень), ендокринної системи (гіпотіреоз, дифузний токсичний зоб без явищ тіреотоксикозу), системи крові (анемії різного генезу, лейкози, еритремія), хронічний дифузний гломерулонефрит. Протипокази: Гострі запальні процеси різної природи та локалізації та хронічні в стадії вираженого загострення, ревматичний та інфекційно-алергічний ендо-, міо- та перикардити, ІХС, стенокардія напруження вище III ФК з порушеннями ритму, ГХ ІІ-ІП стадій, тиреотоксикоз.

Мінеральні води (МВ) – природні води, що мають лікувальну дію на організм людини, зумовлену їх основним йонно-сольовим та газовим складом, підвищеним вмістом біологічно-активних компонентів та специфічними властивостями (радіоактивність, температура, реакція середовища тощо /ДСТ 13273-88/).

За походженням та умовами формування розрізняють седиментогенні (ювенільні, глибинні) та інфільтративні (вадозні, поверхневі) MB. Седиментогенні MB сформувалися внаслідок осадонакопичення та заховання морських вод у глибоких надрах, інфільтративні – результат фільтрації породами, що осіли, поверхневих вод, які просочуються в землю.

Особливості геологічного розвитку великих територій земної кори зумовлюють формування та накопичення в їх надрах MB певних типів. Значні за розмірами території, характерним для яких є однотипність хімічного складу та єдність процесів утворення розповсюджених у їх межах типів вод іменуються провінціями MB.

На поверхню Землі MB виходять у вигляді природних мінеральних джерел, або ж виводяться з надр назовні за допомогою бурових (каптажних) свердловин, які сягають 2-3-х, а то й більше кілометрів у глибину.

До складу всіх MB входять 4 взаємопов’язаних компоненти:

• неорганічні мінеральні речовини;

• гази;

• органічні речовини;

• мікрофлора.

Ці компоненти, розчинені й дисперговані у воді, молекули якої, за сучасними уявленнями, з’єднані між собою слабкими водневими зв’язками (з енергією 20 кДжмоль” ) і утворюють різноманітні поліасоціати. Такі супермолекули складаються з 57 молекул води, що мають тетраедричну координацію, і займають до 15% від усього об’єму води. По 16 таких молекул зчеплені в особливі структурні елементи –мікрокластери, що містять 912 молекул води. Доля таких просторово структурованих елементів у загальному об’ємі води сягає 80%, а їх лінійні розміри – 10″ м. Цілісність такої структури зумовлена міжкластерними атомоподібними зв’язками та взаємодіями. Гексагональні кластери молекул води майже не взаємодіють один із одним і, легко ковзаючи гранями стосовно один одного зумовлюють її високу плинність. Вони практично не руйнуються навіть під час кипіння води. За наявності хімічних речовин (йонів, газів тощо), структурні елементи води утворюють здатні до самоорганізації дисоціативні суперструктури, будова та фізико-хімічні властивості яких зумовлені, головним чином, хімічною природою домішок. Це дає підстави вести мову про унікальну “інформаційну” структуру MB, в якій записана інформація про розчинені в ній речовини про що інтуїтивно здогадувалися ще древні мислителі. 2 тисячі років тому Аристотель стверджував, що “води такі ж, як землі, з яких вони походять”.

Штучні MB не вважаються достатньо повноцінним аналогом природних MB, особливо, коли мова йде про газовий склад, вміст мікроелементів та властивості колоїдів. Тому їх використовують головним чином, зовнішньо, а для внутрішнього (питтєвого) вжитку вони не рекомендуються.

Неорганічні мінеральні речовини (НМР).

У MB містяться практично всі хімічні елементи надр Землі. У MB НМР перебувають у формі гідратованих йонів або асоційованих сполук, причому межі їх концентрацій можуть розрізнятися між собою на 5-6 порядків.

Найбільшу розповсюдженість мають 3 катіони (Na⁺, Mg²⁺, Са²⁺) та 3 аніони (СГ, So₄²“, НСО₃“). Із збільшенням сумарного вмісту йонів у воді зростає кількість сполук хелатного типу, утворюваних ними з комплексонами, що потрапляють до ґрунтових вод внаслідок розкладу речовин органічної природи. Для йонів Na⁺ та сГ вміст таких комплексонів сягає 50%, а для йонів Mg²⁺, Ca²⁺ та So₄²” – 95%.

Наявні в MB у незначних концентраціях йони багатьох мікроелементів (Ма²⁺, Cu²⁺, Zn²⁺, Mo²⁺, Fe²⁺, AS³⁺, Со²⁺, В”, F“, Г та ін.) входять, як кофактори до складу більшості ензимів і здатні активно впливати на різні види обміну в організмі. Під час використання MB зовнішньо особливості їх мікроелементного складу суттєвої ролі не відіграють. Однак, їх роль кардинальна, коли мова йде про питтєве застосування MB. Окрім мікрокомпонентів MB містять значну кількість кремнієвих сполук у вигляді кремнієвої кислоти (H₂Sio₃) або гідросилікат-йону (Hsio₃~). Кремнієва кислота перебуває у MB у вигляді колоїдної недисоційованої фракції.

Основними компонентами газового складу (ГС) MB є азот (N₂), метан (Сни), двоокис вуглецю (Со₂) та сірководень (H₂S). Оскільки Азот і метан малорозчинні (за звичайних умов) у воді, вони при значних концентраціях спонтанно виділяються. Окрім перелічених газів, у MB зустрічається радіоактивний газ радон, що виділяється радієм водовмісних гірських порід. Радон міститься у водах лише в розчиненому стані, що зумовлюється відносно невеликою його кількістю та доброю його розчинністю.

Із органічних речовин (ОР), що трапляються у MB, переважають леткі жирні кислоти (оцтова, мурашина, масляна, проніонова та ін.), ефіри, спирти, аміни, вуглеводи та гумінові кислоти. Найбільша кількість органічних сполук знаходить у підземних водах газових та нафтових розробок, а також у місцях торфоутворення.

Мікрофлора MB представлена, головним чином, аммоніфікуючими, метаноокислюючими, сульфатвідновними та водненепродукуючими бактеріями. Використовуючи речовин гірських порід, вони утворюють основну масу складних йонів та газів, що містяться у воді. Кількість мікроорганізмів у воді може сягати 10⁶.мл”‘.

Походження MB визначає не лише їх склад, а й унікальні властивості – хімічні, термофізичні, радіаційні, механічні. Але основними параметрами MB є їх йонний та газовий склад.

За хімічним складом, фізичними властивостями та лікувальним значенням природні MB поділяються на 9 основних бальнеологічних груп:

I – без специфічних компонентів і властивостей (дія яких зумовлюється йонним складом і ступенем мінералізації);

II – вуглекислі;

III – сірководневі;

IV – залізовмісні та “поліметальні” цинку, алюмінію тощо);

V – бромні, йодні та йодобромні;

VI – кремнієві термальні (терми);

VII – миш’яковмісні;

VIII – радонові (радіоактивні);

IX – борвмісні.

Основними інтегральними кількісними показниками, що характеризують MB є мінералізація та вміст газів.

Мінералізація (М) – кількість (в г. дм” ) всіх розчинених в одиниці об’єму води речовин (йонів і дисоційованих молекул), за виключенням газів.

Вміст газів (Г) – кількість (в мл. дм”³) всіх газів, розчинених у мінеральній воді.

Окрім них важливу роль при внутрішньому вжитку MB відіграє її кислотність (лужність), яка вимірюється величиною рН.

Згідно лікувального використання розрізняють природні води для зовнішнього (мінеральні ванни) та внутрішнього (питтєві) застосування.

До мінеральних питтєвих вод (МПВ) належать води з мінералізацією не менше як 1г.дм”\ а також природні води з вмістом біологічно активних мікроелементів не нижче бальнеологічних норм для питтєвих MB згідно ДСТ 23273-88 “Води мінеральні питтєві лікувальні та лікувально-столові”.

Оскільки покази для застосування вод із різними катіонним складом для багатьох захворювань співпадають, МПВ поділяють на підкласи за аніонним складом.

За цією ознакою розрізняють MB:

• гідрокарбонатні;

• гідрокарбонатно-сульфатні;

• гідрокарбонатно-хлоридні;

• гідрокарбонатно-сульфатно-хлоридні;

• сульфатні;

• сульфатно-хлоридні;

• хлоридні;

• води, що містять залізо та органічні сполуки.

Основи курортної терапії.

КТ базується на використанні природних лікувальних факторів, до яких належать клімат, мінеральні води та лікувальні грязі (пелоїди).

Будучи неадекватними фізіологічними подразниками вони формують реактивність організму та його адаптацію до змін умов довкілля.

Санаторно-курортне лікування (СКЛ).

СКЛ – це лікування адаптивного характеру, спрямоване на корекцію функціонування регулятивних систем організму. Його мета – максимальна активація та зміцнення всіх власних захисних сил організму. Основні завдання СКЛ:

• усунення можливих шкідливих впливів (неправильне або надмірне харчування, куріння, недостатня рухова активність);

• активація власних регулярних систем організму (загартування, оптимізація регуляції функцій організму, баланс діяльності різних відділів вегетативної нервової системи);

• поліпшення функціонування та підвищення рівня працездатності організму шляхом тренування сили та витривалості, акліматизації, зміцнення імунної системи;

• виховання здорового способу життя (ЗСЖ).

3-4 тижневий курс КТ є своєрідним пусковим механізмом адаптаційно-компенсаторних реакцій, що послідовно розвиваються на різних рівнях регуляції функцій організму. У хворих із хронічною патологією природні фізичні фактори (ПФФ) мобілізують не лише захисні реакції організму, але й знижують рівень схильності до захворювань.

Багато реакцій організму, що відбуваються з участю вегетативної нервової системи, мають характерну періодичну часову структуру. Залежно від індивідуальних особливостей організму зустрічаються варіанти таких реакцій в рамках загального адаптаційного синдрому. Типовою ознакою довготривалих реактивних процесів вважається загальна тенденція нормалізації функціональних показників організму незалежно від напрямку їх першопочаткового відхилення від норми, а також зміщення різних функцій організму в бік біологічного оптимуму.

Кліматотерапія.

КТ – використання особливостей клімату різних місцевостей для лікування хворих. При цьому на організм діє комплекс кліматопогодних чинників місця постійного проживання хворого тої чи іншої (контрастної) природної зони (лікувально-оздоровчої місцевості).

Аеротерапія (AT) – лікувальне застосування свіжого повітря на відкритій місцевості. Це прогулянка, тривале перебування (включаючи сон) в спеціальних клімате павільйонах і верандах (цілодобова аеротерапія) і вплив повітря на повністю або частково оголеного хворого (повітряні ванни – ПВ).

Цілодобова аеротерапія (ЦАТ) – тривала (включаючи сон) дія свіжого повітря, внаслідок якої відбувається охолодження тіла людини і збільшується забезпечення організму киснем.

Механізм лікувальної дії:

ЦАТ має 2-фазний вплив на хворих.

У І фазі відбувається перебудова специфічних механізмів захоплення та транспортування кисню та неспецифічних механізмів підвищення реактивності організму. Це призводить до збільшення дихального об’єму та альвеолярної вентиляції з наступним зростанням парціального тиску кисню в альвеолах. Збільшення частоти серцевих скорочень (ЧСС) та кров’яного тиску (КТ) що відбуваються паралельно, в свою чергу посилюють поглинання кисню кров’ю, і, тим самим, прискорюють його доставку до тканин. За рахунок розширення дрібних бронхів холодним повітрям збільшується вентиляція альвеол, знижується ступінь її нерівномірності, що також підсилює дифузію кисню через альвеоло-капілярний бар’єр і збільшує кількість кисню в малому колі кровообігу. Реакції системної геодинаміки стають досконалішими і відбуваються з меншим енерговитратами. Це призводить до росту талерантності хворих до фізичних навантажень, відновлює кровопостачання головного мозку та міокарда (особливо у хворих із хронічними неспецифічними захворюваннями легень – ХНЗЛ). Чергування впливів теплого та холодного повітря підвищує тонус м’язів шиї, тулуба та згиначів кінцівок, підвищуючи теплопродукцію в організмі. Повторення процедур знижує чутливість термосенсорних структур бронхів, що сприяє формуванню позитивних умовних рефлексів на холод. Підвищення теплопродукції за цих умов здійснюється за рахунок включення гормонального механізму термоадаптації, пов’язаного з активацією симпатико-адреналової системи. В результаті зниження терморегулярного тонусу утворення тепла в більшій мірі пов’язано з розмежуванням процесів клітинного дихання та окислювального фосфорилювання. У другій фазі тривалої дії холодного повітря відбувається пригнічення нейрогуморальних механізмів термоадаптації, аж до їх зриву. Тривале перебування на відкритій місцевості з мальовничим ландшафтом сприяє формуванню психоемоційних реакцій (“ландшафтний рефлекс”), ефективно відновлює порушену рівновагу процесів збудження та гальмування в корі головного мозку.

Лікувальні ефекти: Вентиляційно-перфузний, тонізуючий, актопротекторний судинно-розширюючий, катаболічний.

Покази: Захворювання системи кровообігу (серця та судин), кістково-м’язової системи, шкіри, функціональні розлади центральної нервової системи, ХНЗЛ у стадії ремісії, туберкульоз легень у фазі розсмоктування та ущільнення, хронічні захворювання органів травлення та обміну речовин, метеопатичні реакції.

Протипокази: Хронічні запальні захворювання в стадії загострення, захворювання внутрішніх органів із проявами декомпенсації функцій, ХНЗЛ та патологія ЛОР-органів у стадії нестійкої компенсації.

Параметри: аеротерапію проводять за різних значень температури та вологості повітря, швидкості вітру, що визначають охолоджуючу дію повітря, їх комплексну оцінку здійснюють виходячи з величини еквівалентно-ефективної температури (ЕЕТ), яку визначають з допомогою номограми. Залежно від значень ЕЕТ виділяють зону охолодження (1-174°С) та нагрівання (понад 21 °С).

Методика: У лікувальній практиці використовують перебування хворих на свіжому повітрі (веранди, банкони спальних корпусів санаторіїв, лоджії, спеціальні кліматопавільйони – аерарії, обладнані тентами або шторами для захисту від дощу та сонця). Під час сну та відпочинку на балконах і верандах (кліматопавільйонах) хворих вкривають і одягають відповідно до їх індивідуальної чутливості до холоду.

Дозування процедур залежить від їх тривалості, з врахуванням ЕЕТ. Курс цілодобової аеротерапії (10-20 процедур) може проводитися згідно 3-х основних режимів (таблиця)

Режими цілодобової аеротерапії.

Режим

Тривалість процедур

При ЕСТ < ЮоС

При ЕЕТ > ЮоС

1 – слабкий

До 1-2 годин

До 2-3 годин

II – помірний

36 годин

До 6-9 годин

III- інтенсивний

9-12 годин

цілодобово

Повітряні ванни – дозована дія свіжого повітря на повністю (частково) оголеного хворого.

Механізм лікувальної дії: У порівнянні з цілодобовою аеротерапією, холодні повітряні ванни — найінтенсивніший термічний подразник. Під час їхнього застосування відбуваються фазові зміни терморегуляції у хворих. Протягом першої – нейрорефлекторної фази (первинних дрижаків) – у хворого знижується температура шкіри і активується терморегуляторний тонус м’язів. Підвищення скоротливого термогенезу м’язів супроводжується збільшенням частоти дихання, рефлекторного тахікардією, відчуттям холоду. У другій фазі (реактивній) за рахунок активації обмінних процесів в організмі зростає метаболічна теплопродукція, з’являється гіперемія шкіри і виникає відчуття теплового комфорту. Під час подальшого перебування хворого на холодному повітрі настає третя фаза (вторинних дрижаків), для якої характерні парез судин шкіри, застійна венозна гіперемія (ціаноз) та симпатичний піломоторний рефлекс (“гусяча шкіра”). Перенапруження механізмів термоконсервації в цій фазі може призвести до переохолодження хворого й загострення хвороби. Курсове лікування сприяє запуску механізмів термоадаптації і змінює питому вагу різних механізмів теплопродукції та тепловіддачі, що суттєво підвищує реактивність організму й відновлює нормальні співвідношення процесів вищої нервової діяльності.

Лікувальні ефекти: Тонізуючий, катаболічний, судиннорозширюючий, бронходренуючий.

Покази: Захворювання системи кровообігу за відсутності активності запального процесу, недостатності кровообігу ІІ-ІП стадії та коронарної недостатності ІІ-ІП стадії (ІХС, стенокардія напруження І-ІІ ФК, НЦД всіх форм, гіпертонічна хвороба І-ІІ стадії, ХНЗЛ у фазі ремісії, хронічні захворювання органів травлення та обміну речовин, наслідки захворювань та травм кістково-м’язової системи, центральної та периферичної нервової системи, хвороби крові та шкіри).

Протипокази: Гострі та хронічні (в фазі загострення) захворювання внутрішніх органів, захворювання системи кровообігу з вираженими порушеннями серцевого ритму, коронарною недостатністю, гострі респіраторні захворювання (ГРЗ), загострення хронічних захворювань периферійної нервової системи (неврити, невралгії, радикуліти), суглобів, бронхіальна астма в стадії нестійкої компенсації, ревматизм, хвороби ЛОР-органів.

Параметри: Повітряні ванни ефективні за різних значень ЕЕТ. За її величиною розрізняють холодні (ЕЕТ — 1-8оС), помірно-холодні (9-16°С), прохолодні (17-20°С), індиферентні (21-22°С) та теплі (понад 22°С) ванни. Методика: Повністю або частково оголених хворих розміщують в наметах із відкритими вікнами, на верандах (балконах), спеціально пристосованих для цього кліматопавільйонах (аераріях) чи кліматонаметах, у парках, на морському березі. Під час холодних та прохолодних ванн хворі виконують фізичні вправи, інтенсивність яких зумовлюється погодними умовами. Залежно від ступеня оголення тіла хворого розрізняють повні повітряні ванни (з повним оголенням тіла) та напівванни з оголенням тіла до пояса).

Дозування повітряних ванн здійснюють орієнтуючись на холодове навантаження (різниця між тепловіддачею та теплопродукцією, віднесена до одиниці поверхні тіла). Залежно від ЕЕТ для оголеного хворого його досягають різною тривалістю впливу.

Для встановлення тривалості дії необхідно (за фіксованої ЕЕТ) знайти час, відповідний назначеному тепловому навантаженню. З метою лікування повітряними ваннами застосовують декілька режимів впливу.

Режими повітряних ванн

Режим

Холодове навантаження (кДж.м-2)

Порядок збільшення

ЕЕТ

Не < (⁶С)

Вихідна

Максимальна

– слабкий

20-40

100

На 20 кДж.м-2 через кожні 3-5 діб

17-18

– помірний

140

На 20 кДж.м-2 через кожні 2-3 діб

12-15

Ітенсивний

100

180

На 20 кДж.м-2 через кожні 1 -2 доби

10-12

Курс лікування – 10-20 процедур. Повторний курс проводиться через 1-2 місяці.

Спелеотерапія (від грец. Спелос – – печера) – лікування перебуванням хворих в умовах мікроклімату природних та штучних переч (соляні розробки, шахти тощо). Основні діючі чинники повітряного середовища соляних розробок та печер: аерозоль солей Na, Ca, K, та Mg.

Механізм дрібнодиспансерного аерозолю солей та негативних аероіонів розріджує й полегшує його виведення з повітроносних шляхів (аж до бронхіол), мукоціліарний кліренс миготливого епітелію бронхів і кровообіг у слизових оболонках дихальних шляхів. Підсилення функції зовнішнього дихання (ФЗД) призводить до системного зниження кров’яного тиску й сприяє поліпшенню скоротливої функції серця. Незначна кількість шкідливих домішок та алергенів у повітрі печер та соляних розробок знижує сенсибілізацію організму, зменшує кількість антитіл. Збільшується кількість фагоцитуючих макрофагів та Т-лімфоцитів, концентрація імуноглобулінів A, G та Е й зростає лізоцимна активність сироватки Аерозолі солей гальмують розмноження мікрофлори дихальних шляхів, попереджуючи запального процесу . Тиша та незвична обстановка печери відновлює процеси гальмування та збудження в корі головного мозку.

Присутністю аероіонів запах свіжості та насиченості повітря позитивно діє на психіку хворих, створюючи відчуття свіжості, легкості дихання.

Лікувальні ефекти: гіпосенсибілізуючий, протизапальний, седативний, актопротекторний, гіпотензивний.

Покази: Захворювання органів дихання (бронхіальна астма – всі форми, рецидивуючий трехеобронхіт, хронічний обструктивний бронхіт) у стадії ремісії з легеневою недостатністю не вище II стадії, полінози, ріносинусопатії, респіраторні алергози, НЦД, нейродерміт, рецидивуюча екзема, атопічний дерматит, ВСД, синдром хронічної втоми (СХВУ);

серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу ІІ-ІІІ стадії, з легенево-серцевою недостатністю вище II стадії, часто рецидивуючі захворювання нирок із нирковою недостатністю вище II ступеня, психози, клаустрофобія.

Природні місця та умови проведення спелеотерапії.

Процедури проводяться в карстових печерах (класична спелеотерапія), соляних шахтах, калійних рудниках, гротах. Утворюючі їх породи визначають фізико-хімічний склад повітря печер та гірських рудників. Лікування хворих проводять у соляних шахтах (Березники (Росія), Солотвино (Україна), Солігорськ (Білорусія), Нахічевань (Азербаджан), Чон-туз (Киргизія); печерах: “Біла” (Цхалтубо, Грузія), Клутерт ( Беке, Топольца (Угорщина), Гамбасек (Словакія), “Магура” (Болгарія).

Під час руху повітря в соляних печерах та гірських розробках рудників утворюється аерозоль Na, KC1 та Mg СІ. Концетрація солей у повітрі сягає 3-5 мг.м”³, лінійні розміри більшості часток (80-90%) не перевищують 5 мкм, і вони легко проникають у бронхіоли. Вміст мікроорганізмів у повітрі печер не перевищує 100-700 КОЕ.м⁰. Температура повітря в печерах – 7-22°С, відносна вологість – 40-75%.

Методика: У приміщенні спелеолікувальні хворі зручно влаштовуються (сидячи, лежачи), можуть спати, виконувати вправи дихальної гімнастики чи теренкур із повільними та глибокими дихальними рухами під контролем медичної сестри.

Дозування процедур спелеотерапії визначається тривалістю дії та параметрами мікроклімату спелеолікарень. Тривалість щоденних денних процедур – 1,5 години, нічних 12 годин (з 20 до 8 години). Курс лікування – 18-23 процедури – повторний курс спелеотерапії проводять через 12 місяців.

Геліотерапія – лікувальне застосування сонячного випромінення. Включає вплив повітря на повністю чи частково оголеного хворого (сонячні ванни).

Основний діючий чинник – сонячне випромінення в діапазоні ЕМХ

2,8.10-7 10-Зм; включає в себе інфрачервоне, видиме та ультрафіолетове випромінення (ІЧВ, ВВ, УФВ); УФВ має довго- та середньохвильові діапазони (короткохвильові УФ-промені практично повністю поглинаються озоновим шаром атмосфери).

Інтенсивність та спектральний склад оптичного випромінення сонця визначаються висотою його розміщення над горизонтом і прозорістю атмосфери. Максимальна спектральна щільність УФВ сонця (4%) літом у помірних широтах спостерігається о 10-11 годині, а в північних – о 11-12 годині. У вранішні та вечірні години, з-за збільшення шляху проходження променів у атмосфері, поглинання оптичного випромінення з малою довжиною хвиль (УФП) збільшується у 35 разів, а його доля в спектрі сонячного випромінення не перевищує 1%.

Із зменшенням географічної широти спектральна щільність довгохвильового УФВ падає. Слід враховувати, що під час геліотерапії на хворого, окрім прямих сонячних променів, діє розсіяне випромінення від небосхилу (60% від інтенсивності прямого сонячного випромінення) та випромінення відбите від поверхні землі та від різних об’єктів (30%). Окрім добових коливань спектральної щільності сонячного випромінення є ще й його сезонні ритми. Так, в осіньо-зимовий період у спектрі сонячного випромінення на північ від 57 паралелі УФВ взагалі відсутнє (т.з. “Ультрафіолетова ніч”). Поміж широтами 57-52° умови УФ – дефіциту зберігаються в розпалі зими, а нижче 52° УФВ присутнє в спектрі сонячного випромінення круглий рік.

Механізм лікувальної дії сонячного випромінення визначається одночасним впливом випромінення всіх діапазонів.

ІЧВ нагріває поверхневі тканини, внаслідок чого збільшується приплив крові і виникає гіперемія. Вона не має чітко окреслених меж і швидко, через 20-30 хв., щезає повністю. Тепло, що виділяється, суттєво прискорює метаболічні процеси в опромінених тканинах, активує міграцію поліморфно-ядерних лейкоцитів і лімфоцитів. У вогнищі запалення ІЧВ стимулює репаративні процеси. У гострій стадії запалення воно може викликати пасивну застійну гіперемію, підсилити больові відчуття внаслідок компресії нервових провідників та виділення алгогенних медіаторів (ацетилхолін, гістамін).

ВВ, що являє собою гаму різних кольорових відтінків, вибірково впливає на збудливість коркових та підкоркових нервових центрів, модулюючи психоемоційні процеси в організмі.

Довгохвильове УФВ (ДУФВ) стимулює синтез меланіну та міграцію клітин Лангенгарса до шкіри, активує процеси імуногенезу в шкірі. Тривала експозиція призводить до того, що ДУФВ спричиняє ущільнення та дегідратацію шкіри, передчасно з’являються зморшки.

Середньохвильове УФВ (СУФВ) сприяє утворенню в шкірі вітаміну Д₃, низькомолекулярних продуктів фотолізу білків та токсичних метаболітів кисню. Останні активують систему мононуклеарних фагоцитів, викликають виділення БАР (кініни, простогландини, лейкотрієни та тромбоксани, гепирин, фактор активації тромбоцитів) та вазоактивних медіаторів (ацетилхолін, гістамін).

Ці речовини, активуючи внутріклітинні мессенджери (окид азоту та ін.), суттєво збільшують проникність та тонус судин, а також кількість функціонуючих артеріол та капілярів шкіри, що збільшує швидкість локального кровотоку і призводить до утворення обмеженої гіперемії шкіри – ерітеми (почервоніння). Вона виникає через 3-12 годин з моменту опромінення, зберігається до 3-х діб, має чіткі межі та рівномірне червоно-фіолетове забарвлення.

Поєднаною дією всього спектру оптичного випромінення зумовлюється фазність реакцій на сонячне випрмінення. Спочатку з’являється гіперемія шкіри, індукована 14 та ВВ, а потім (через 6-12 годин) виникає ерітема, спричинена дією СУФВ. Через 3-4 доби вона зменшується, потовщений епідерміс злущується. У ці ж терміни проявляється пігментація шкіри (засмага), викликана впливом ДУФВ.

Лікувальні ефекти: Пігментуючий, вітамінноутворюючий, імунностимулюючий, трофостимулюючий, тонізуючий, вазоактивний, психоемоційний.

Покази: Захворювання системи кровообігу за відсутності запальної активності, недостатності кровообігу ІІ-ІП стадії та коронарної недостатності ІІ-ІП стадії, ІХС, стенокардія напруження І-ІІ ФК, НЦД (всі форми). ХНЗЛ у фазі ремісії, обмежений туберкульоз легень із в’ялим перебігом процесу, функціональні розлади нервової системи з помірно вираженими порушеннями, захворювання нирок (хронічний гломеруло- та пієлонефрит) у фазі ремісії, залишкові явища перенесених захворювань та травм центральної та периферійної нервової системи, хвороби шкіри (екзема, нейродерміт, псоріаз), рани та виразки, що погано загоюються, гіповітаміноз Д₃. Протипокази: Гострі та хронічні, у фазі загнострення, захворювання системи кровообігу (ІХС, стенокардія напруження III ФК, некоригована АГ), системні захворювання злучної тканини та аутоімунні захворювання, загострення хронічних захворювань периферійної нервової системи, бронхіальна астма у стадії нестійкої компенсації, ревматизм, прогресуючі форми туберкульозу, органічна патологія нервової системи, фотодерматити, захворювання внутрішніх органів із вираженими розладами функцій, ГРЗ. Методика: Для приймання сонячних ванн хворих розміщують лежачи на кушетках (тапчанах), їх голови повинні знаходитись у тіні, а очі мають бути захищені сонцезахисними окулярами. У лікарській практиці застосовують загальні та місцеві (локальні) сонячні ванни. Залежно від рівнів випромінення розрізняють сонячні ванни сумарної, розсіяної та ослабленої радіації. Ванни розсіяної радіації застосовують у хмарні дні, а ослабленої – під тентом та екранами (жалюзійними або решітчастими).

Із врахуванням сезону та погоди сонячні ванни відпускаються в спеціально обладнаних соляріях, відкритих майданчиках, пляжах, під навісами та парасолями. У середній смузі геліотерапію проводять у закритих аеросоляріях, кліматокабінетах.

Сонячні ванни проводять за різної температури та вологості повітря, швидкості вітру та щільності сумарного сонячного випромінення. Комплексну оцінку цих параметрів здійснюють орієнтуючись на величину радіаційної ЕЕТ (РЕЕТ), значення якої знаходить за номограмою. Сонячні ванни відпускають при РЕЕТ 17-30°С. Їх тривалість залежить від пори року та часу доби і неоднакова для різних географічних широт.

Дозування: Сонячних ванн здійснюється виходячи з щільності енергії сумарного випромінення; залежно від географічної широти, пори року та часу доби її досягають використовуючи різну тривалість процедур. Тривалість ванн розсіяної радіації приблизно вдвічі більша ніж прямої. Курсове застосування сонячних ванн передбачає три робочі режими

Режими сонячних ванн

Режим

Щільність енергії (кДж.м”²)

Порядок збільшення

РЕЕТ

(°С)

Вихідна

Максимальна

І – слабкий

200

800

На 20 кДж.м” через кожні 2 доби

17-20

II – помірний

200

1600

На 20 кДж.м” через кожну добу

23-26

III – інтенсивний

200 – 400

2400 – 4800

На 20 кДж.м”² через кожну добу

Курс лікування складає 12-24 процедури. Повторний курс сонячних ванн проводиться через 2-3 місяці.

Таласотерапія (від грец. таласса – море) – лікувальне застосування морських купань. У широкому розумінні включає в себе використання ПФФ побережжя морів, рік, озер та інших водойм.

Механізм лікувальної дії: Під час купань на організм водночас впливають термічні, механічні та хімічні фактори морської води і відбуваються фазні зміни терморегуляції у хворих.

У першій фазі (нейро-рефлекторній або первинного охолодження) внаслідок раптового охолодження тіла виникають спазми судин шкіри й розширюються глибоко розміщені судини внутрішніх органів. Рефлекторне збудження переважно парасимпатичного відділу нервової системи призводить до брадикардії, брадипное та підвищення AT.

У другій фазі (реактивній) за рахунок активації різних видів обміну в організмі збільшується питома вага метаболічної термопродукції, з’являється гіперемія шкіри, стає частішим й глибшим дихання, у 2-3 рази зростає утилізація кисню та інтенсивність клітинного дихання в тканинах.

Третя фаза (вторинного охолодження) настає після тривалого перебування у воді і характеризується дрижаками та симпатичним піломоторним рефлексом (“гусяча шкіра”). Наростаючий парез судин шкіри призводить до застійної венозної гіперемії (ціанозу) та охолодження тіла, яке в свою чергу може зумовити переохолодження хворого й загострення хвороби.

Гідростатичний тиск води стимулює шкірний кровообіг. Для підтримання рівноваги та подолання опору рухомих мас води купальник здійснює інтенсивні рухи, завдяки яким підвищується м’язовий тонус. Розчин/ені у морській воді речовини ( Са²⁺, Mg²⁺‘ K⁺, СГ, Вг”, Г фітонциди морських водорослів) під час купання осідають на шкірі, хімічно подразнюючи її нервові закінчення. Накопичуючись у жирових та потових залозах під час випаровування води вони дифундують в глибину шкіри й потенціюють лікувальні ефекти аеро- та геліотерапії. Краса моря та ландшафт побережжя мають виражений позитивний психоемоційний вплив на хворих.

Лікувальні ефекти: Тонізуючий, адаптогенний, катаболічний, трофічний, ангіопротекторний,судиннорозширюючий.

Покази: Захворювання системи кровообігу (ІХС, стенокардія напруження І-ІІ ФК, НЦД (гіпертонічний та змішаний типи), коригована АТ^ наслідки захворювань та травм кісткове-‘ м’язової системи (переломи кісток, розриви зв’язок та сухожиль тощо), периферійної нервової системи, ХНЗЛ, хронічні захворювання органів травлення, хвороби обміну речовин, функціональні розлади нервової системи з нерізко вираженими проявами.

Протипокази: Постінфарктний кардіосклероз (1-й рік), захворювання системи кровообігу з коронарною недостатністю II стадії, стенокардією III–IV ФК та недостатністю кровообігу II стадії, гострі захворювання та загострення хронічних захворювань внутрішніх органів й периферійної нервової системи (неврити, невралгії, радикуліти), суглобів, ревматизм, порушення мозкового кровообігу, атеросклероз судин нижніх кінцівок із трофічними розладами, органічні захворювання нервової системи.

Параметри: Лікувальні купання проводяться за різної температури води та ЕЕТ повітря у воді морів, рік, озер, лиманів, штучних водойм (басейнів і т.п.). Після купань хворі відпочивають на лежаках пляжів, у кліматопавільйонах та аеросоляріях. У прохолодний період року купання відбуваються в штучних закритих та відкритих водоймах (басейнах) із підігрівом води. Оптимальна температура води для купань – 21-24°С, повітря – 22-24°С.

Методика: Купання включають в себе плавання у спокійному повільному темпі (15-30 рухів хв.” ‘). Хворі, які не вміють плавати пересуваються дном і виконують плавальні рухи руками. Перед процедурою пацієнти відпочивають протягом 10-15 хв. Тривалість 2-3-х разових щоденних купань – від ЗО сек. до ЗО хв. Курс лікування – 12-20 процедур. Повторний курс

морських купань проводять через 1-2 місяці.

Дозування купань здійснюють орієнтуючись на холодове навантаження, яке досягається, залежно від температури води, різною тривалістю дії.

Під час курсового лікування повітряними ваннами використовують декілька режимів впливу на організм.

Режими купань

Режим

Холодове навантаження (кДж.м’²)

Температура води (°С) не нижче

Температура повітря (°С) не нижче

Вихідна

Максимальна

І – слабкий

100

II – помірний

100

140

III – інтенсивний

140

180

На початку курсу лікування призначають купання за режимом слабкого холодового навантаження (І), якщо процедура переноситься добре, використовується режим помірного холодового навантаження; задовільний стан під час II половини терміну лікування дозволяє застосувати режим інтенсивного холодового навантаження (III).

Бальнеотерапія – (від лат. balneum – ванна) – лікувальне застосування MB. В її основі зовнішнє застосування природних та штучних MB. Традиційно до бальнеотерапії відносять і внутрішнє використання MB (пиття, інгаляції, зрошення і ін.)

Мінеральні ванни – лікувальний вплив на хворого, зануреного в мінеральну воду. Поряд із термічними та механічними чинниками під час лікувального застосування таких ванн на хворих суттєво впливають хімічні фактори (різні йони, мікроелементи та інші хімічні речовини, розчинені в мінеральній воді).

Хлоридні натрієві ванни

Механізм лікувальної дії: Тепловіддача хлоридно-натрієвої води в 1,5 рази перевищує прісну. Тепло, що поглинається організмом, розширює поверхневі судини шкіри й збільшує кровообіг у ній в 1,2 рази інтенсивніше, ніж прісна вода. Підвищений осмотичний тиск хлоридної натрієвої води дегідратує шкіру й змінює фізико-хімічні властивості клітинних елементів шкіри, знижує збудливість, тактильну і больову чутливість шкірних рецепторів, дегідратує ендотелій капілярів та венул.

Це сприяє:

– виходу рідини з інтерстиціального простору в капілярне русло;

– активації протизгортальної системи крові та зменшенню адгезивно-агрегаційної активості тромбоцитів;

– швидкому розсмоктуванню запальних вогнищ та утворенню грануляційної тканини.

Лікувальні ефекти: Анальгетичний, судиннорозширюючий, катаболічний, імуностимулюючий, секреторний, гіпокоагулюючий.

Покази: Захворювання системи крвообігу: НЦД (кардіальний та гіпертонічний типи), гіпертонічна хвороба І-1І стадії, початкові прояви атеросклерозу, посттромботична та варікозна хвороби, захворювання кістково-м’язової системи (ревматичні та інфекційно-алергічні поліартрити, пошкодження звязок, сухожиль, кісток), захворювання та наслідки пошкоджень периферійної нервової системи (плексити, радикуліти), хронічні запальні захворювання сечостатевих органів, хвороби шкіри (псоріаз, нейродерміт, склеродермія) та обміну речовин.

Протипокази:Індивідуальна підвищена чутливість до даного лікувального середовища, ХНН ІІ-ІП стадії.

Параметри: Мінералізація природних хлоридно-натрієвих вод коливається від 2 до 35 г‘л”¹ (деколи може бути й більшою). З лікувальною метою використосуються також штучно приготовані ванни, вміст хлориду натрію в яких складає 10-40 гл”¹, а температура води – 35-38°С.

Методика: Хворого занурюють у воду до рівня сосків. Він займає у ванні зручне положення. Після процедури тіло осушується (без розтирання) рушником. Хворого загортають у простирадло, після чого він відпочиває (лежачи) 15-20 хв.

Дозування ванн визначається концентрацією розчиненого у воді хлориду натрію, температурою та об’ємом води та тривалістю процедури, яка складає 10-20 хв. і проводиться з перервами (через день або два). На курс лікування призначають 12-15 ванн. Повторні курси лікування проводять через 2-3 місяці.

Йодобромні ванни

За час процедури через шкіру проникає 140-190 мкг йоду та 0,28-0,3 мг брому, які вибірково накопичуються в щитовидній залозі (Г), гіпофізі та гіпоталамусі (Вг”). Іони йоду, включаючись до структури тироксину та трийодтирозину нормалізують основний обмін, стимулюють синтез білка та окислення вуглевордів і ліпідів в організмі. Вони підвищують пригнічену при атеросклерозі фібринолітичну активність крові, знижують її коагулятивні властивості, стимулюють утворення антитіл. Нагромаджуючись у вогнищі запалення, йони йоду пригнічують альтерацію та ексудацію в тканинах і пришвидшують епітелізацію епідермісу. Сублімуючись із поверхні води, вони легко проникають через альвеоло-капілярне русло та гематоенцефалічний бар’єр у ліквор й гальмують процеси збудження в корі головного мозку, роблять слабшими патологічні тимчасові зв’язки у хворих із психозами та неврастенією.

Іони брому, проникаючи в головний мозок, також змінюють співвідношення гальмівних і збудливих процесів у корі головного мозку в бік підсилення гальмування, прискорюють синтез релізінг – факторів гіпоталамуса й тронних гормонів гіпофіза. Вибірково блокуючи йонну проникність потенціалзалежних йонних каналів периферійних нервових провідників шкіри, вони знижують поріг больової та тактильної чутливості шкіри. Лікувальні ефекти: Протизапальний (репаративно-регенеративний), секреторний, седативний, гіпокоагулюючий.

Покази: Захворювання системи кровообігу (ІХС, стенокардія напруження І-ІІ ФК, гіпертонічна хвороба І-ІІ стадії, атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз (не раніше 10 тижнів після перенесеного інфаркту міокарда), захворювання центральної (неврастенія) та периферійної (попереково-крижовий радикуліт, неврити, міалгії) нервової системи, захворювання шкіри (екзема, нейродерміт, лишаї), церебральний атеросклероз, запальні захворювання та наслідки пошкоджень опорно-рухового апарату (поліартрити, пошкодження зв’язок, сухожиль, кісток, деформуючий артроз), ендокринні форми жіночої неплідності.

Протипокази: Тіреотоксикоз, захворювання гіпофіза, подагра.

Параметри: У природі йони та брому найчастіше знаходяться у хлоридно-натрієвих мінеральних водах. У лікувальних цілях використовується вода з температурою 35-37°С і вмістом йонів йоду не менше 10 мг.л” , брому — 25 мг.л”. Перед процедурою у ванну з гарячою водою вливають концентрований розчин йодиду та броміду натрію, після чого додають холодну воду для отримання необхідної температури та об’єму ванни. Хворого занурюють у ванну до рівня сосків. Після завершеня процедури хворий осушує тіло рушником (без розтирання), обгортається простирадлом і відпочиває (лежачи) 20-30 хвилин.

Дозування ванн здійснюється виходячи з концентрації йонів йоду та брому,температури води, її об’єму та тривалості процедури (10-15 хвилин). Призначаються ванни через день (два), 10-15 ванн на курс лікування. Повторні курси йодобромних ванн можна проводити через 2-3 місяці.

Мінерально-газові ванни (МГВ) – лікувальний вплив на хворого, зануреного у мінеральну воду з розчиненими у ній газами (провідний фактор).

Вуглекислі ванни

Механізм лікувальної дії: Зумовлюється механічним, термічним та хімічним факторами. На шкіру зануреного у воду хворого діє 2-фазне середовище вода – газ. Пухирці газу, що відриваються від поверхні шкіри, подразнюють механорецептори шкіри, формуючи потік аферентної імпульсації до структур головного мозку, де виникають відчуття “тактильного масажу”.

Завдяки значній різниці індиферентних температур води (35-36°С) та пухирців диоксиду вуглецю (12-13°С) відбувається їх нагрівання і утворюється термозахисний газовий прошарок, який утруднює безпосередній теплообмін між мінеральною водою та організмом шляхом теплообміну – тепловий потік у напрямку до тіла пацієнта з ВВ в 1,4 перевищує потік із прісної. Підсилення дії термічного фактора проявляється виникненням у хворого відчуття припливу “тепла” (ілюзія “тепла” внаслідок змін функціонального стану термочутливих структур шкіри та деверсифікації всіх видів шкірної чутливості). У ВВ з температурою 32°С і більше; ілюзія “холоду” з’являється коли температура води сягає 25-30°С.

ВВ спричиняють розширення судин шкіри, підсилення мікроциркуляції та гіперемію шкіри. Реакції судин мають фазний характер – короткочасний спазм судин змінюється їх тривалим роширенням, що поліпшує кровонаповнення тканин, підвищення температури «оболонки» тіла зменшує загальний периферійний опір, збільшує нирковий кровообіг і підсилює клубочкову фільтрацію.

Диоксид вуглецю:

– зменшує гіперсимпатикотонічні й підсилює парасимпатичні впливи на серце, що проявляється збільшенням ударного та хвилинного обємів, коронародилятацією, розвитком колатералей, мобілізацією коронарного резерву серця; водночас на 18-22% знижується рівень вживаного міокардом кисню;

– знижує рН крові;

– поглиблює дихання і зменшує його частоту (хвилинний об’єм дихання збільшується на 1-1,5 лхв’¹);

– стимулює диференціювання клітин кісткового мозку, що призводить до активації гемопоезу та клітинного імуногенезу;

Курортні ресурси України надзвичайно багаті та Різноманітні. Сприятливий у терапевтичному відношенні клімат південних (Чорноморське узбережжя, насамперед Південний берег Криму) районів дозволив створити там приморські і гірські курорти, де широко використовується кліматотерапія як основна (або одна з основних) лікувальна методика,— Алушта, Аркадія, Великий Фонтан, Євпаторія, Старий Крим, Феодосія, Чорноморка, Ялта та ін.

Мінеральні води різного складу виявлено майже в усіх областях України. Найбільша кількість мінеральних джерел зосереджена в її західній частині. У Закарпатській області є великі ресурси вуглекислих вод, які використовуються на курортах Верховина, Гірська Тиса, Карпати, Шаян; на базі вуглекислих вод функціонує Свалявська група курортів. Сульфідні води складають курортні ресурси курорту Синяк, а хлоридно-натрієві— курортної місцевості Усть-Чорна.

Добре вивчені та широко використовуються для курортного лікування багаті джерела мінеральних вод Львівської області: сульфідні води (курорти Любень — Великий, Немирів), сульфатно-хлоридні-натрієво-магнієвокальцієві (Моршин), гідрокарбонатні та гідрокарбонатно-сульфатні, кальцієво-магнієві, сульфатно-гідрокарбонатні кальцієво-магнієві, сульфатно-натрієво-кальцієві (Трускавець). Досить поширені хлоридно-натрієві води в Луганській, Дніпропетровській (курорт Солоний Лиман), Полтавській (Миргород), Рівненській (Горинь) та інших областях України. Сульфідні води виявлено в Івано-Франківській області (курорт Черче). У Харківській області є значні запаси кремнистих гідрокарбонатних кальцієво-натрієво-магнієвих (курорт Березівські Мінеральні Води) і гідрокарбонатних натрієво-магнієво-кальцієвих (Рай-Оленівка) вод. Радонові води різного хімічного складу поширені в Житомирській, Вінницькій (курорт Хмільник), Рівненській, Хмельницькій, Київській (курорт Біла Церква), Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській, Луганській (курортна місцевість Старобєльськ), Донецькій і Запорізькій областях.

Окрім використання мінеральних вод на курортах України, їх широко застосовують як лікувальні та лікувально-столові мінеральні води в позакурортних умовах (розлив у пляшки). Найвідоміші українські мінеральні води: березовська, березанська, буковинська, гоголівська, драговська, кришталева, куяльник, луганська, лужанська й мелітопольська, миргородська, одеська, поляна-квасова, поляна-купель, регіна, свалява, трускавецька, феодосійська, харківська та ін.

Особливо багата Україна на запаси лікувальних грязей, що розташовані головним чином у південних (Азовське-Чорноморське узбережжя) і північно-західних (Прикарпаття, Житомирщина) областях. У приморській зоні переважають сульфідні мулові грязі, що добуваються із солоних озер і лиманів, зокрема зі знаменитих лиманів Одеської області (Куяльницький, Хаджибейський), грязьових озер Криму (Сакське, Майнакське, Аджиколь). На базі цих грязьових родовищ функціонують найстаріші і найвідоміші курорти — Бердянськ, Євпаторія, Куяльницький, Саки, Хаджибейський та ін. У північно-західних і деяких інших областях України зосереджені запаси головним чином торф’яних грязей, що використовуються на курортах Миргород, Моршин, Немирів, Черче та ін.

Курорти поділяються на кліматичні, бальнеологічні та грязьові. Більшість із них є змішаними — бальнеокліматичними або кліматобальнеологічними.

Найважливіші кліматичні курорти містяться на Південному березі Криму. У приморській зоні розташовані курорти для нетуберкульозних хворих: Ялта, Алушта, Гурзуф, Лівадія, Місхор та ін. У Симеїзі та Алупці є санаторії для хворих на туберкульоз легенів, лімфатичних вузлів, нирок, гортані

Євпаторія — дитячий кліматичний і грязьовий курорт, який відзначається поєднанням теплого помірного вологого морського і степового клімату. Одним із лікувальних чинників цього курорту є мулова грязь і ропа Мойнакського озера. Для приморської зони характерні сухе, жарке і сонячне літо, тепла, ясна і тривала осінь, рання весна, коротка, м’яка зима. Протягом року можлива аерогеліотерапія, морські купання з травня до жовтня.

Трускавець — курорт, розташований у передгір‘ї Карпат. На ного території є 11 мінеральних джерел. Частина з них використовується для ванн, а частина для пиття. Найвідомішими є джерела № 1 (Марія), № 2 (Софія) та унікальна вода нафтуся Нафтуся, маючи низьку мінералізацію, має виражену сечогінну властивість Показана хворим з патологією сечовивідних шляхів та порушеннями обміну речовин, з хворобами печінки. Мінеральна вода джерел № 1 і № 2 — хлоридно-сульфатно-карбонатно-натрієво-кальцієва — широко застосовується при хворобах шлунка Джерело № 4 (Барбара) — сульфатно-магнієва вода, з неї добувають сіль «Барбара» Окрім мінеральних вод, на цьому курорті застосовують озокерит.

Моршин — бальнеологічний курорт. Мінеральна вода № 1 (Боніфацій) — хлоридно-сульфатно-натрієво-магнієва, дуже високої мінералізації (приблизно 400 г/л). Застосовують для пиття, розбавляючи до різної концентрації. При випарюванні отримують «гірку» сіль (так. звана моршинська сіль). Мінеральна вода № 2 (Магдалена)—хлоридно-натрієва (мінералізація 343 г/л)— здебільшого призначається для ванн. На курорті використовують також торф’яну грязь та озокерит.

Любень Великий — бальнеологічний круглорічний курорт. Розташований у великому тінистому парку з басейном. Основний лікувальний чинник—мінеральна вода, що належить до газових сірководневих вод типу сульфатно-кальцієвих Вода придатна лише для ванн. Показана при хворобах серцево-судинної системи без вираженої декомпенсації, ураженнях суглобів різної етіології, облітеруючому ендартеріїті, атеросклерозі, флебіті, радикуліті, міозиті.

В організації лікувальної роботи санаторію повинні дотримуватись наступні принципи:

· Санаторно-курортне лікування повинно бути тіснопов’язано з попереднім лікуванням в стаціонарі або поліклініці і являється одним з етапів медичної реабілітації хворог;

· Склад хворих санаторію строго обмежується його медичним профілем, який визначає покази для направлення в даний санаторій;

· Точно визначений термін перебування хворих в санаторії (звичайно в період чергової відпустки);

· Наявність необхідної лікувально-діагностичної бази, спеціалістів певного профілю та комплексу лікувальних міроприємств, які відповідають медичному профілю санаторію.

Термін лікування хворих в санаторіях залежить від характера захворювання та природних лікувальних факторів данного курорту. Для лікування більшості захворювань в санаторії він складає –18-26 діб. Для хворих кістково-суглобовим туберкульозом та з ураженням центральної нервової системи термін перебування в санаторії складає 45 діб, а при лікуванні запальних захворювань нирок – 48 діб.

Оцінку результатів проведеного лікування проводять за критеріями ефективності санаторно-курортного лікування. Вони враховують суб’єктивні та об’єктивні показники стану здоров’я хворих з вказанням певного ступеня. В зв’язку з тим, що при хронічному перебігу захворювання виражених змін в стані здоров’я хворих відразу після курортного лікування часто не відбувається , критерії оцінки мають три градації – “покращення”, “без змін” та “погіршення”. При кінцевій оцінці необхідно враховувати також динаміку основних симптомів даного захворювання. Через рік після санаторно-курортнго лікування лікар поліклініки за місцем проживання оцінює ефективність попереднього лікування хворого з відміткою в його карті “стійке (нестійке) покращення”.

Лікувальні фактори:

Штучні

1. ЕЛЕКТРОЛІКУВАЛЬНІ

1.1 Неперервний електричний струм постійного напрямку малої сили (до 50

мА) – гальванізація, електрофорез

1.2. Ритмічний напівсинусоїдальний струм з частотою 50 або 100 Гц –діадинамотерапія

1.3. Синусоїдальний струм з частотою 2000 – 5000 Гц промодульований струмом 10 – 150 Гц – ампліпульстерапія

1.4. Короткоімпульсні струми (моно, біполярні імпульси з частотою 1-150 Гц) – ЧЕНС-терапія, електросон, електроміостимуляція

1.5. Перехрестні синусоїдальні струми 4000-5500 Гц – інтерференцтерапія

1.6. Змінний струм високої частоти (1,52 мГц) – діатермія

1.7. Змінне електромагнітне поле ультрависокої частоти (27-40 Мгц) – УВЧ терапія

1.8. Електромагнітні хвилі дециметрового діапазону (частота 430-460 мГц) –дециметрова мікрохвильова (ДМХ) терапія.

1.9. Електромагнітні хвилі сантиметрового діапазону (частота

2375-2450 мГц) – сантиметрова мікрохвильова (СМХ) терапія

1.10. Електромагнітні хвилі міліметрового діапазону (частота 30-300 гГц) –

міліметрова (мікрохвильова) біорезонансна терапія (МРТ).

2. МАГНІТОЛІКУВАЛЬНІ

2.1. Постійне або змінне магнітне поле – магнітотерапія

3. СВІТЛОЛІКУВАЛЬНІ

3.1. Інфрачервоні промені – термофототерапія

3.2. Видимі промені – хромотерапія

3.3. Ультрафіолетові промені – ультрафіолетове опромінення (УФО)

3.4. Лазерні промені

4. МЕХАНОЛІКУВАЛЬНІ

4.1. Механічний вплив на тканини – масаж ручний та апаратний

4.2. Вібрація – вібротерапія, вібромасаж

4.3. Відчутний звук – фонотерапія

4.4. Ультразвук – ультразвукова терапія

4.5. Коливання атмосферного тиску – баротерапія, вакуумбаротерапія.

4.6. Тренувальні та спеціальні механічні апарати – механотерапія.

5. ТЕРМОЛІКУВАЛЬНІ

5.1. Парафін – парафінотерапія

5.2. Озокерит – озокеритотерапія

5.3. Штучні теплоносії різної конструкції – пакетна теплотерапія

5.4. Холодові агенти – кріотерапія

6. ГІДРОЛІКУВАЛЬНІ

6.1. Вологе укутування, душі, ванни (прісні, солоні,

ароматичні, газові), кишечне промивання, лазні –

гідротерапія

7. АЕРОІОНИ І АЕРОЗОЛІ

7.1. Сухі аероіони повітря – аероіонотерапія

7.2. Вологі аероіони повітря – гідроаероіонотерапія

7.3. Аерозолі – аерозольтерапія, інгаляції

7.4. Аерозолі кухонної солі – галотерапія

ПРИРОДНІ

1. КЛІМАТОЛІКУВАЛЬНІ

1.1. Свіже повітря – аеротерапія

1.2. Сонячне поміння – геліотерапія

1.3. Фактори моря – таласотерапія

1.4. Клімат великих географічних зон (континентальний, морський, тощо) – кліматотерапія 1.5 Мікроклімат печер – спелеотерапія

2. ЛІКУВАЛЬНІ ГРЯЗІ, ПІСОК, ГЛИНА

2.1. Мулові сульфідні грязі, торфяні грязі, мулові грязі прісних озер (сапропелі), сопочні і гідротермальні – пелоїдотерапія

2.2. Пісок (теплий і гарячий) – псаммотерапія

2.3. Глина – глинотерапія

3. БАЛЬНЕОЛІКУВАЛЬНІ

3.1. Мінеральні води (вуглекислі, сірководневі, азотні, радонові, залізисті, арсенові, йодні, бромні, кремнісві, борні, з підвищеним вмістом органічних речовин, без спеціальних компонентів, лікувальна дія яких визначається сумою солей макроскладу) – бальнеотерапія (ванни, пиття, інгаляції, кишені зрошення)

ОСНОВНІ МЕТОДИ ЗАГАЛЬНОЇ ДІЇ

Природні

Апаратні

Кліматотерапія:

аеротерапія,

геліотерапія,

таласотерапія

Гальванізація і електрофорез

(по Вермелю, Щербаку, Бургіньйону, 4-х камерні ванни)

Спелеотерапія

Статичний душ

Гідротерапія

(бані, ванни, душі)

Електросон, інфітатерапія, транс-Краніальна електроаналгезія

Бальнеотерапія

Електро-, акупунктура

Загальне грязелікування

Фототерапія (ВЛОК, УФО)

Кінезотерапія

Магнітотерапія (загальний соленоїд)

Масаж, мануальна терапія

Респіраторна фізіотерапія (аероіоно-, аерозоль-, галотерапія)

Внутрішній прийом мінеральних вод

Баротерапія (гіпо-, гіпер-, гіпокси-, оксгенотерапія)

ТОПІЧНІ ВАРІАНТИ ПРИЗНАЧЕННЯ МЕТОДІВ ФІЗІОТЕРАПІЇ

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІВ ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЇ

Загальні впливи

природні та апаратні

●

Місцеві впливи

ділянка патологічного вогнища, полості, проекції

суглобів, органів, залоз внутрішньої секреції

●

Метамерно-рецепторні поля

сегментарно-рефлекторні поля, зони гіперальгезії

по Захар¢їну-Head

●

Невральні поля

проекції периферичних нервів, моторні точки

по Erb, нейро-трункулярні поля

●

Тригерні пункти

зв¢язно-надкісткові та міогенні

●

Вазорецепторні поля

гемофізіотерапія

●

Точки традиційної акупунктури

пунктурна фізіотерапія

●

Альтернативні топічні системи

“нетрадиційна медицина”

КЛАСИФІКАЦІЯ ДУШІВ

Показники

Назви душів та їх характеристика

За площею впливу на тіло

Загальні – все тіло, крім голови.

Місцеві – ділянка живота, попереку, промежини, нижніх кінцівок.

За направленням водяного струму

Нисхідні, горизонтальні, висхідні, змішані.

За тиском водяного струму

Низького тиску (до 1 атм),

середнього тиску (до 2 атм),

високого тиску (до 3 атм).

За режимом водяного струму

Нерухомі (стабільні), рухомі (лабільні).

За температурою води

Холодні від 15 до 10⁰, прохолодні – від 24 до 16⁰, теплі – від 31 до 40⁰, гарячі – від 40 до 42-45⁰, холодний струм – від 20 до 15-10⁰.

За формою водяного струму

Пиловий, дощовий, голковий, циркулярний, віялоподібний, струминний.

За сумісністю з іншими фізіотерапевтичними процедурами

Душ-масаж.

КЛАСИФІКАЦІЯ ВАНН

Показники

Назви ванн

Характеристика

Об¢єм води

Загальні

В ванні, що містить 200-250 л води, знаходиться все тіло до рівня сосків

Поясничні

В ванні, що містить 120-150 л води, знаходиться нижня половина тіла до пояса

Тазові

В ванні, що містить 30 л води, знаходиться область таза від пупка до середньої третини бедер

Ручні

В невеликій ванні, що містить 10-12 л води, знаходиться:

а) кисть до середньої або верхньої третини передпліччя;

б) ліктьовий суглоб від середньої третини плеча до середини передпліччя;

в) рука до середньої або верхньої третини передпліччя.

Ножні

В невеликій ванні, що містить 15-20 л води, знаходиться стопа до середньої або верхньої третини гомілки.

Температура води

Дуже холодні

Нижче 20⁰С.

А. Постійна на протязі процедури

Холодні

26-27⁰С

Прохолодні

32-27⁰С

Індферентної температури

35-33⁰С

Теплі

36-38⁰С

Гарячі

39-40⁰С

Дуже гарячі

41-42⁰С

Б. Змінююча на протязі процедури

Ванни висхідної температури (за Гауффе)

Ручна чи ніжна ванна з поступовим підвищенням температури води від 36-37⁰С до 43⁰С

Ванни контрастної температури

Багаторазове чергування гарячої (42-45⁰С) та холодної (12-10⁰С), ніжної або ручної ванни

Хімічний склад води

А. Простий

Прісні

Зі звичайної води

Б. Складний

а) Мінеральні:

соляні

Вміст морської або повареної солі 1-6 кг на 200 л води

Рапні

Вміст морської або повареної солі 20-30 кг на 200 л води

лужні

Вміст соди 0,5-0,75 кг на 200 л

Соляно-лужні

Поєднання соляної та лужної ванни

б) Ароматичні:

хвойні

Вміст хвойного екстракта: рідкого – 100 мл, в порошці 50-100 г, в таблетках – 1-2 табл. на 200 л води.

Хвойно-соляні

Поєднання хвойної та соляної ванн

в) Обволікуючі: крохмальні

Вміст крохмалю 0,5-1,5 кг на 200 л води

миндальні

Вміст миндальних висівок 0,5-1,5 кг на 200 л води

г)Лікарькі: марганцові

З марганцевокислим калієм до забарвлення води в світло-фіолетовий колір

гірчичні

З гірчичним порошком з розрахунком 100 г на відро води (12 л)

д) газові:

вуглекислі

Вміст вуглекислого газу не меньше 0,75 г на 1 л води

Сірководневі

Вміст сірководню не меньше 10 мг в 1 л води

Радонові

Вміст радону не меньше 50 одиниць Махе в 1 л води

Кисневі

Насищені киснем при тиску не нижче 1,5 атм

Повітряно-азотні

Насищені здавленим повітрям при тиску не меньше 1,5 атм

Перлинні

Насищені повітрям при тиску 1-2 атм

Поєднання ванн з ін. водними процедурами

Напівванни

Сидяча ванна з обливанням та розтиранням

Субаквальні

Сидяча ванна з кишковим промиванням

ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

ТЕПЛОЛІКУВАЛЬНИХ СЕРЕДОВИЩ

Середовище

Щільність, г/см³

Вологість

Теплоємкість, Дж

Коефіцієнт теплопро-відності

Теплоутри-муюча здатність, с

Вода (14-15⁰)

–

0,239

0,00148

–

Грязь мулова

1,20-1,60

0,113-0,191

0,0018

450

Сапропелі

1,05-1,15

0,174-0,225

0,0011

850

Торф

1,05-1,15

0,191

0,0011

850

Парафін

0,9

–

0,184

0,0006

1190

Озокерит

0,9

–

0,191

0,0004

875

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВАНН

Назви ванн

Основний компонент

Вміст основного компоненту

Соляні (морські)

Поварена (морська сіль)

10-20 г/л

Йодобромні

Калію бромид

Натрію бромид

25 г. на ванну

10 г. на ванну

Сульфідні

Сірководень (сульфіди)

50/150 мг/л

Вуглекислі

Вуглекислота

1-2 г/л

Кисневі

Кисень

30-40 мг/л

Азотні

Азот

20-25 мг/л

Скипидарні

Скипидарна емульсія

20-70 мл. на ванну

Хвойні

Хвойний екстрат

Рідкий – 100 мл. на ванну.

Порошковидний – 50-70 г. на ванну

Радонові

Радон і його дочірні продукти

36,4 – 109,2 нКи/л

КЛАСИФІКАЦІЯ ЛІКУВАЛЬНИХ ФІЗИЧНИХ ФАКТОРІВ ЗА ФОРМАМИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕНЕРГІЇ В ПЕРВИННИХ ФІЗИКО-ХІМІЧНИХ ПРОЦЕСАХ

(Тондій Л.Д., Васільєва-Лінецька Л.Я., 2003)

ПЕРВИННІ ФІЗИКО-ХІМІЧНІ ПРОЦЕСИ

ЛІКУВАЛЬНІ ФІЗИЧНІ ФАКТОРИ

Стимуляція теплових ефектів

Теплоносії, пелоїди, теплові гідро- і бальнеофактори, струм надтональної частоти, ВЧ-магнітні поля, НВЧ-електромагнітні поля, інфрачервоне випромінювання

Активація іонних процесів

Постійний струм, імпульсні струми, електронні та магнітні поля, електромагнітне випромінювання

Утворення вільних (активних) форм речовин іонів, гормонів, біоактивних сполук

Ультразвук,

Змінні магнітні поля ВЧ та УВЧ,

Бальнеофактори,

Пелоїди

Стимуляція процесів вільнорадикального окислення

Радон

УФ і лазерне випромінювання

Низькочастотні магнітні поля

Синглетний кисень