МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ З ЗАХВОРЮВАННЯМИ СУГЛОБІВ, ПОРУШЕННЯМ ОБМІНУ РЕЧОВИН ТА КОЛАГЕНОЗАМИ. МЕДИКО – СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ТА ТРАВМАХ ОПОРНО- РУХОВОГО АПАРАТУ

 

Захворювання опорно-рухового апарату – актуальна проблема у всьому світі, оскільки вони являються однією з основних причин втрати працездатності осіб працездатного віку та ранньої інвалідизації, займаючи четверте місце після захворювань серцево-судинної системи, злоякісних новоутворів та травм.

 В бальнеологічних та грязевих санаторіях, такий контингент хворих переважає.

 

Основні курорти для лікування хвороб кістково-м’язевої системи

 

Типи курортів	Курорти
Бальнеологічні
З сірководневими водами	Немирів
З радоновими водами	Конча-Заспа, Хмільник
З хлоридними натрієвими водами	Моршин, Слов’янськ, Феодосія
Грязелікувальні
	Бердянськ, Саки, Одеса, Слов’янськ
Покази до лікування
Назва, форма і стадія хвороби		Санаторії
1. Наслідки перенесеного ревматичного поліартриту (не раніше 8-10 місяців після закінченяю гострих і підгострих явищ з боку серця та при явищах серцевої недостатності не вище І ст).		Бальнеолікувальні з сірководневими та азототермальними водами Грязелікувальні
2. Ревматоїдний артрит (переважно суглобова таі комбінована форми в неактивній фазі з мінімальною та середньою активністю процесу, при можливості самообслуговування і самостійного пересування).		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
3. Поліартрит інфекційний визначеної етіології (постгрипозний, посттифозний, бруцельозний тощо) без ознак активності поцесу.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
4. Деформуючий остеоартроз (дистрофічний, доброякісний на грунті порушення обміну речовин і функцій залоз внутрішньої секреції з вторинним синовіїтом і без нього).		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
5. Посттравматичні контрактури суглобів після внутрісуглобових пошкоджень, навколосуглобових переломів і тривалої імобілізації.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
6. Спондільоз, спонділоартроз, артроз міжостистий без різких обмежень рухомості хребта, який супороводжується місцевими синдромами.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
7. Остеохондроз хребта з вторинними неврологічними розладами та без них при умові самостійного пересування хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
8. Анкілозуючий спонділоартрит при умові самостійного пересування хворого та активності процесу не вище ІІ ст.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
9. Хронічний спондиліт інфекційний (не туберкульозний) в стадії затихання процесу.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
10. Остеохондрит міжхребцевий і остеомієліт тіла хребця в стадії затихання процесу при  відсутності нориць та при умові вільного пересування хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
11. Наслідки переломів хребта, які не затруднюють самостійного пересування хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
12. Наслідки переломів кісток тулуба та кінцівок зі сповільненою консолідацією, або з болючою кістковою мозоллю при умові самостійного пересування хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
13. Хронічні синовіїти та бурсити різноманітної локалізації, тендовагініти які періодично загострюються. Вторинні синовіїти.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
14. Запальні захворювання м’язів, сухожилків та фасцій. Нейроміозит різної локалізації.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
15. Ураження м’язів (інфекційні, токсичні, професійні, травматичного походження), які періодично загострюються.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
16. Епікондиліти, стілоїдити в т.ч. професійні, які виникають в результаті перенапруження та зміни тонусу вегетативної нервової системи.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
17. Контрактури суглобів, які не заважають пересуванню хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
18. Остеомієліт хронічний травматичного походження, гематогенний з рецидивуючим перебігом без нориць, які потребують хірургічного втручання, або після нього при нормальній температурі тіла, при вільному пересуванні хворого.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
19. Стан після мікрохірургічних операцій з приводу ампутації кисті і пальців, вільна та комбінована шкірна пластика ч/з 3 місяці після операції.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
20. Післяопікові контрактури, в т.ч., після реконструктивних операцій,  післяопікові виразки при умові самостійного пересування та самообслуговування.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні
21. Трофічні виразки внаслідок ран, які довго не загоюються.		Бальнеолікувальні Грязелікувальні

 

Протипокази

1.     Важкі форми ураження кісток, суглобів із значним виділенням, або з тяжкими запальними явищами (гектична температура, різке виснаження), або амілоїдоз внутрішніх органів.

2.     Поліартрити з прогресуючим деформуючим  процесом в суглобах з анкілозуванням і контрактурами при незворотніх змінах в суглобах і втраті здатності до самообслуговування.

3.     Важкі деформації суглоба з вторинним синовіїтом (при втраті можливості до самообслуговування).

4.     Хронічні остемієліти при  наявності великих секвестрів, або великого чужерідного тіла в остемієлітичному вогнищі.

5.     Септичні форми ревматоїдного поліартриту.

6.     Ревматоїдний артрит із системними ураженнями  (вісцеритами).

7.     Загальні протипокази, які виключають направлення в санаторії.

 

Деформуючий артроз – найбільш поширене захворювання суглобів, в основі якого лежить передчасне старіння та дегенерація суглобового хряща, пов’язане з порушенням його метаболізму. Коли причина захворювання залишається нез’ясованою – це первинний артроз; вторинний є наслідком  різних захворювань суглобів (артритів, травм) або вроджених порушень. Вражаються, головним чином , кульшові та колінні суглоби, а також дистальні міжфалангові суглоби китиць. Поступово з’являються невеликі болі, головним чином ввечері (в протилежність ранішнім болям при артриті). Ранішньої скутості суглобів немає, але є тугорухомість, хрускіт суглобів при рухах, запальні зміни в суглобових тканинах (припухлість, випіт) відсутні. Іноді виникають невелика, слабо виражена болючість або нестійка припухлість (реактивний синовіїт). Рухи в суглобах залишаються в повному об’ємі (за виключенням кульшових суглобів). Деформація суглобів за рахунок кісткових змін розвивається повільно, дегенеративні процеси в суглобовому хрящі проходять все життя негостро.

 

Деформуючий артроз дистальних міжфалангових суглобів (Геберденові вузлики)

Виникають, головним чином, у жінок в  клімактеричному періоді. Розвиваються стійкі, щільні симетричні потовщення дистальних міжфалангових суглобів, іноді болючі при пальпації, що часто призводять до викривлення фаланг. Рідше подібні вузлові потовщення виникають в проксимальних міжфалангових суглобах (вузлики Бушера).

 

Діагностика захворювань в санаторних умовах проводиться на основі:

·        клінічних даних (зміна форми суглобів, вузлики Гебердена, Бушера, обмеження об’єму рухів в суглобі);

·        лабораторних (загальний аналіз крові, сечі, біохімічні показники – сумарне збільшення мукополісахаридів);

·        рентгенологічних даних.

 

На санаторно-курортне лікування наравляються хворі з деформуючим остеоартрозом (первинним, вторинним), з вторинним синовіїтом та без нього, із супутніми захворюваннями, хворі після ортопедичних хірургічних втручань на суглобах (через 1-2 місяці після синектомії та через 3-5 місяців після остеотомії та ендопротезування кульшових суглобів).

Весь об’єм терапевтичних впливів в санаторії зводиться до вторинної профілактики.

 

Основними методами лікування дегенеративно-дистрофічних захворювань опорно-рухового апарату в санаторії є кліматотерапевтичні та інші природні та преформовані курортні фактори: бальнеотерапія, апаратна фізіотерапія, лікувальна фізкультура, раціональне харчування, грязелікування, масаж.

      З метою проведення оптимальної терапії в санаторних умовах рекомендується клініко-функціональна класифікація та поділ хворих на медичні групи, для яких передбачається відповідний режим фізичних впливів малого, помірного та сильного навантаження.

 

Методи лікування:

·        Кліматолікування: повітряні, сонячні ванни, плавання в режимі слабкого або помірного впливу.

·        ЛФК в групі захворювань опорно-рухового апарату в режимі слабкого або помірного впливу з постійним збільшенням навантаження: дозована ходьба, спортивні ігри, ближній туризм, лікувальна гімнастика в басейні.

·        Бальнеотерапія: а) загальні сірководневі ванни концентрацією від 50 до 150 мг/л, температура води +36⁰С, тривалість 6-15 хвилин, через день на курс лікування – 8-10 ванн.

б) радонові ванни

При наявності протипоказів до сірководневих та родонових ванн –

г) йодобромні, хвойні

д) перлинні, вихрові ванни для верхніх і нижніх кінцівок, басейн, підводний душ-масаж.

·        Грязелікування. В санаторних умовах може застосовуватись торфоболото, мулове та сапропелеве болото у вигляді:

а) грязевих аплікацій на ділянку уражених суглобів

б) гальваноболота на ділянку хворих суглобів.

Грязелікування проводиться у дні вільні від прийому ванн.

·        Масаж суглобів (ручний і підводний).

·        Голкорефлексотерапія, або пунктурна фізіотерапія.

·        Лазеротерапія.

·        Електролікування:

а) електрофорез з різними лікарськими препаратами на ділянку уражених суглобів (новокаїн, анальгін, скловидне тіло, бутадіон, еуфілін і ін.);

Апарат для електрофорезу «Поток-1»

б) ультразвук, фонофорез з протизапальними, знеболюючими мазями (індометацинова, бутадіонова, гідрокортизонова і ін.);

в) ДДТ, ампліпульстерапія;

г) Індуктотермія (кабелем, диском):

д) Інтерференцтерапія;

е) УВЧ, НВЧ, КВЧ терапія;

ж) магнітотерапія.

Апарат для магнітотерапії «Градієнт»

·        Електросонтерапія – центральна електроаналгезія апаратом “ЛЭНАР”, електросон за седативною методикою (для покращення загального самопочуття, сну, зменшення больового синдрому).

·        Раціональне адекватне харчування, збагачене солями калію, мікроелементами, вітамінами, із зниженим вмістом жирів тваринного походження, обмеженим вживанням солі.

·        Медикаментозна терапія призначається індивідуально при загостренні захворювання.

 

Ефективність лікування оцінюється за позитивною динамікою клінічних, лабораторних, функціональних та рентгенологічних показників.

На основі цих показників аналізується лікувальний вплив, а також назначається план подальших лікувальних та оздоровчих заходів.

 

Ревматоїдний артрит (інфекційний неспецифічний поліартрит). Відноситься до групи захворювань із системним ураженням злучної тканини (коллагонозів).

відеоролік

Ревматоїдний артрит – це хронічне захворювання внутрішньої оболонки суглобів на зразок прогресуючого ерозивного артриту або поліартриту. Широко розповсюджене захворювання, не має собі рівних серед інших захворювань по втраті працездатності й інвалідності. Етіологія невідома, є зв’язок з алергійним фактором, ендокринними й інфекційними захворюваннями, переохолодженням. Аутоімунний характер процесу пов’язаний з виробленням плазматичними клітинами синовіальної оболонки змінених гамма-глобулінів, що утворюють імунні комплекси, у процесі фагоцитозу яких звільняються лізосомальні ферменти, що викликають запальний процес.

Рання ознака захворювання – ранкова скутість суглобів; характерним є симетричність ураження дрібних проксимальних суглобів кистей і ступнів (крім дистальних міжфлангових суглобів). Зранку відзначаються особливо сильні болі. Спочатку може бути ураження тільки одного суглоба – моноартрит, або олігоартрит – декількох суглобів з одного боку, потім розвиваються зміни в суглобах і периартикулярних тканинах, контрактури, підвивихи, гіпотрофія м’язів, що призводить до стійкої деформації суглобів і зменшення їхньої рухливості аж до повної втрати (анкілоз).

Клінічні варіанти:

1.     Суглобна форма – 80%:

·        А) поліартрит,

·        Б) олігоартрит,

·        В) моноартрит.

2.     Суглобово-вісцеральна форма – 12-15%.

3.     Комбінована форма.

4.     Ювенільний артрит.

Перебіг: 1) повільнопрогресуючий; 2) швидкопрогресуючий; 3) доброякісний.

Ступінь акивності: 1) ремісія; 2) мінімальна; 3) середня; 4) висока.

Порушення функції:

·        І ступінь – професійна працездатність збережена,

·        ІІ ступінь – втрачена професійна працездатність,

·        ІІІ супінь – втрачена професійна працездатність; є потреба в сторонній допомозі.

У санаторії проводиться ретельне опитування та фізикальне обстеження пацієнтів.

Діагностика захворювання проводиться на підставі:

·        Клінічних даних;

·        Лабораторних (загальний аналіз крові – прискорення ШОЕ, підвищення альфа-2-глобуліну, зниження альбуміно-глобулінового коефіцієнта, підвищення вмісту серомукоїдів, фібриногену, імуноглобулінів, наявність ревматоїдного фактора в крові;

·        Рентгенологічних.

На санаторно-курортне лікування направляють хворих ревматоїдним артритом у стадії ремісії при мінімальному та середньому ступені активності, без вираженого ураження внутрішніх органів, при можливості самостійного пересування та самообслуговування (НФ І-ІІ ступеня).

Весь обсяг терапевтичних впливів стосовно пацієнтів з ревматоїдним артритом на курорті зводиться, в основному, до вторинної профілактики захворювання, при якій виконуються наступні завдання:

·        Не допустити прогресування патологічного процесу;

·        Збільшити обсяг рухів уражених суглобів;

·        Підвищити силу та тонус м’язів, поліпшити мікроциркуляцію;

·        Вплинути на фактори ризику захворювання, з метою їхнього усунення;

·        Підвищити адаптацію організму до кліматичних факторів, фізичного навантаження.

Методи лікування, реабілітації та вторинної профілактики.

Використовується великий арсенал терапевтичних впливів: природні та преформовані фізичні фактори, бальнеотерапія, апаратна фізіотерапія, ЛФК, раціональне харчування, грязелікування, масаж, голкорефлексотерапія, медикаментозне лікування. Пацієнти отримують раціональне адекватне харчування, збагачене солями Са, Мg, вітамінами, зі зниженням споживання насичених жирів і холестерину, приймають ванни (сірководневі загальні або сидячі), при наявності протипоказів – мінеральні (йодобромні) хвойні, (вихрові, перлинні ванни), гідромасаж, масаж, грязелікування. Пацієнти виявляють високу активність у фізкультурно-оздоровчих заходах: ранкова гімнастика, лікувальна фізкультура, заняття на тренажерах, купання та плавання, теренкур, спортивно-оздоровчі ігри.

З метою оптимізації терапії в умовах санаторію застосовується клініко-функціональна класифікація з розподілом хворих з ревматоїдним артритом на медичні групи, яким передбачаються відповідні режими фізичних впливів малого, помірного і великого навантаження.

Результативність і ефективність курортної терапії оцінюють шляхом порівняння суб’єктивних і об’єктивних показників до і після перебування в санаторії. Позитивні зміни : збільшується об’єм рухів у суглобах, сила, тонус м’язів, зникає больовий синдром, зменшується ранкова скутість, тугорухливість суглобів, відзначається позитивна динаміка лабораторних і функціональних показників (поліпшується мікроциркуляція), рентгенологічної динаміки.  Підвищується адаптація до кліматичних факторів, зростає толерантність до фізичного навантаження.

Профілактика загострень – здоровий спосіб життя! Диспансерне спостереження в кардіоревматологічному кабінеті, контроль прийому лікарських препаратів, санація вогнищ інфекції.

 

відеоролік

Проблема остеохондрозу є досить молодою, їй менше ста років. Вертеброгенні захворювання – одні з найпоширеніших і страждають ними, в основному, працездані люди.

Остеохондроз – це дегенеравне ураження хреба, що виникає внаслідок дистрофічних змін в міжхребцевих дисках. Розрізняють дві форми остеохондрозу:

І.   Остеохондроз у вузькому значенні (протрузія) – первинне ураження м¢якотного ядра диску з наступним його вибуханням.

ІІ.  Грижа диску – проривання мякотного ядра через фіброзне кільце. Остеохондроз частіше спостерігається в нижньошийному та нижньопоперековому відділах, тобто в найбільш перевантажених сегментах хребта.

До лікаря пацієнт звертається, в основному, з м’язовими ускладненнями: «тягне» шию, біль у сідничному м’язі, в литковому м’язі й ін.

Остеохондроз хребта характеризується наступними ознаками:

1.     сплющенням шийного чи поперекового лордозу;

2.     зменшенням висоти дисків;

3.     сплющенням змикальних пластинок;

4.     крайовими розростаннями;

5.     зрушеннями сусідніх хребців при обмеженні рухливості в зоні суміжних хребців (відзначається на рентгенівських знімках, при функціональних пробах).

У клініці розрізняють 5 симптомокомплексів: вертебральний, м’язевотонічний, нейродистрофічний, нейросудинний, невральний.

Вертебральний симптомокомплекс характеризується – болем в ураженому відділі хребта, хворобливістю структури ураженого хребтово-рухового сегменту (ХРС); деформацією (у сагітальній площині – кіфотична, лордотична деформація; у фронтальній площині – сколіотична деформація); міофіксацією (локальною, обмеженою, розповсюдженою); обмеженням рухливості; змінами на рентгенівських знімках.

Варіантами вертебрального синдрому є: 1) механічно-компресійний (кила диску); 2) асептико-запальний; 3) дисгемічний; 4) дисфіксальний.

М’язевотонічний симптомокомплекс (синдром) характеризується виникненням в уражених м’язах напруги. У верхньошийному відділі будуть страждати м’язи краніоцервікальної ділянки, у середньошийному відділі спостерігаються синдром краніобрахіальний, переднього сходового м’язу, у нижньошийному відділі – пекталгічний  і тунельний синдроми (тунельна плексопатія), синдром плечелопаткового періартрозу; у верхньогрудному відділі – частіше зусрічається пектаглічний синдром, може бути синдром плечелопаткового періартрозу, синдром Тіцца, синдром «прилиплої» лопатки (лопатко-реберний); вертебровісцеральні синдроми (кардіалгія); у нижньогрудному відділі – абдоміколсічний синдром, біль може ірадіювати у праве та ліве підребер’я, може симулювати патологію органів черевної порожнини..

Нейродистрофічний симтомокомплекс – виникає локальна хворобливість у ділянках ураження, іноді в цих зонах з’являються ущільнення різних розмірів і консистенції.

Нейросудинний симптомокомплекс супроводжується вазопастичними або вазоділяторними реакціями в зоні уражених судин.

Невральний симптомокомплекс включає корінцеві ураження сплетень і окремих нервів.

Остеохондроз відносять до групи хронічних системних захворювань зі спадкоємною схильністю.

Класифікація остеохондрозу за синдромами:

1.     Із рефлекторними синдромами.

2.     Із корінцевими синдромами.

3.     Із спінальними синдромами (компресія спинного мозку, кила диску, остеофіти).

4.     Із судинно корінцево-спінальними синдромами (нейроваскулярні):

·        Радикулоішемія,

·        Радикуло-мієлоішемія,

·        Мієлоішемія:

За перебігом розрізняють остеохондроз прогресуючий, стаціонарний, рецидивуючий, що регресує. У стадіях: загострення, регресу, ремісії. За вираженістю больового синдрому: із слабко-, помірно-, вираженими та різко-вираженими больовими відчуттями.

Основними принципами терапії остеохондрозу хреба є:

·        Спокій на перших етапах (хвороби) загострення – виключення несприятливих статуко-динамічних навантажень.

·        Стимуляція активності м’язового корсета та фізичної витривалості, що, поряд з імобілізацією ураженого ХДС, сприяє його активному захисту.

·        Комплексність і фазовість впливу на вертебральні та соматичні процеси,  патологічні вогнища пропріо-, інтеро- та екстероцептивної імпульсації, що беруть участь в формуванні клінічної картини.

В умовах роботи санаторію, як правило, маємо справу з пацієнтами, що знаходяться в стадії регресу захворювання (повної ремісії) з аномаліями розвитку хребта, з початковими проявами його деформації, з особами, які перенесли травми хребта, але, на момент обстеження, не мають скарг.

Мета та завдання лікаря – виявити категорію цих пацієнтів і провести профілактичні, загальнооздоровчі заходи. До них відносяться:

·        Гармонійний фізичний розвиток;

·        Формування міцного м’язевого корсета;

·        Тренування необхідних для побуту, праці, спорту стереотипів;

·        Тренування спритності;

·        Зведення до мінімуму монотонних видів праці, одноманітних поз;

·        Бесіди та рекомендації з поліпшення умов праці, побуту та спорту;

·        Бесіди про організацію праці – великий ризик створюють раптові переходи від стану розслабленості м’язів до високої активності, незбалансовані м’язові скорочення під час ривкових рухів, стрибків, ігор.

Особливу обережність повинні мати особи сидячих професій, для яких існує небезпека дискоординації в ХДС у момент переходу від стану відносної гіподинамії до рухової активності.

До основних інструкцій профілактики відносяться:

1.     не нахиляти тулуб без опори на руку; піднімати предмет з підлоги не в позі «піднімального крана», а зігнувши ноги в колінах;

2.     часто змінювати положення тіла, не стояти і не сидіти занадто довго;

3.     працювати біля кухонного або робочого столу, не нахиляючись вперед, а зберігаючи вертикальне положення тулуба, для чого одну ногу, напівзігнуту в колінному суглобі, поставити перед іншою;

4.     остерігатися порад про виконання різних гімнастичних «комплексів», вправ йоги, аеробіки й інших видів гімнастики, якщо вони не адаптовані до стану хворого згідно рекомендацій фахівця з вертеброневрології;

5.     остерігатися місцевого перегріву, особливо в гарячій ванні: розслаблення м’язів хребта позбавляє на 2 години іммобілізуючого захисту м’язового корсету;

6.     остерігатися протягів і переохолодження;

7.     по можливості частіше виконувати силові вправи для рук і ніг в положенні на спині, або комплекси, рекомендовані лікарем-вертеброневрологом;

8.     лікувати екстравертебральні (вісцеральні) захворювання, або хвороби опорно-рухового апарату – вони сприяють формуванню рефлекторних синдромів остеохондрозу.

 

відеофільм

В арсенал методів санаторно-курортного лікування входять:

·        бальнеолікування (сірководневі, родонові, йодобромні ванни);

·        грязелікування у вигляді грязьових аплікацій або гальваногрязей,

·        ручний або підводний масаж;

·        апаратна фізіотерапія (ДДТ, магнітотерапія, електрофорез, фонофорез з медикаментами), лазеролікування;

·        голкорефлексотерапія;

·        мануальна терапія, ЛФК, заняття в тренажерному залі з досвідченим інструктором, плавання в морі, басейні.

При загостренні остеохондрозу комплексна терапія дає можливість протягом декількох днів перейти до нормального режиму перебування в санаторії.

відеофільм дошка Євмінова

 

   Подагра – хронічне рецидивуюче захворювання, яке характеризується підвищеним рівнем сечової кислоти в крові та тканинах, періодичними раптовими нападами сильного болю в суглобах, що супроводиться припухлістю останніх, почервонінням шкіри над ними та загальною температурною реакцією.

   У виникненні захворювання має значення спадкова схильність, надлишкове вживання харчових продуктів багатих пуриновими основами (м’ясо, риба, жири), зловживання алкогольними напоями, малорухомий спосіб життя. Чоловіки хворіють в 7-8 разів частіше. Частіше зустрічається первинна подагра, в основі якої лежить порушення обміну пуринів, надлишковий ендогенний синтез сечової кислоти та зниження виділення її нирками. Ці порушення обміну можуть бути пов’язані з ензиматичною недостатністю глютамінази, трансформуючої глютамін в, глютамінову кислоту та аміак, зниженням активності аденіл-трансферази та інших ферментів.

   Вторинна (симптоматична) подагра. На фоні основного захворювання вторинно розвивається підвищення рівня сечової кислоти в організмі. Спостегірається при мієлопроліферативних захворюваннях, хронічній гемолітичній анемії, псоріазі, хворобі Педжета, нирковій недостатності, гепаторенальному глікогенезі, діабетичному кетоацидозі, гіпотиреозі, гіперпаратиреозі, при деяких інтоксикаціях, частіше свинцевій. Рівень сечової кислоти в організмі може підвищуватися після лікування деякими лікарськими препаратами, наприклад  саліцилатами, етамбутолом, кортикостероїдами.

   Клініка первинної подагри характеризується двома основними ознаками: підвищеним рівнем сечової кислоти в крові і тканинах (більше 6 мг%) і відкладенням її у вигляді кристалів уратів; гострими приступами артриту, різної інтенсивності. Подагричний напад триває недовго, виникає раптово, частіше вночі, іноді йому передують диспептичні розлади і легка втома. Виникає дуже сильний біль в суглобі, припухання та почервоніння покриваючої його шкіри. Захворювання починається з фалангового суглобу великого пальця. Друга атака може виникати через деякий час, від 1 року до 20 років і більше. При наступних атаках час ремісії скорочується, в процес втягується більшість суглобів, в них спостегіраються стійкі зміни, які характерні для деформуючого остеоартрозу. Поряд з тим вражаються сухожилля (часто ахілові), навколосуглобові сумки, великий ліктьовий відросток, розвивається тромбофлебіт. Відкладення солей сечової кислоти у вигляді подагричних вузликів, які неболючі і найчастіше знаходяться у вушних раковинах, крилах носа, склерах, бронхах, клапанах серця, міокарді,  аорті, крайній плоті . Часто при подагрі пошкоджуються нирки (сечокам’яна хвороба, склероз нирок).

   Лікування:

Дієта №6 (виключаються продукти багаті пуринами: нирки, печінка, мозок, ікра; обмежується м’ясо, риба, бобові, солі, перевагу віддається молочно-рослинним продуктам.

   З лікарських речовин приймають піразолонові, урикозуричні (етамід), та урикодепресивні препарати (алопуринол).

Під час гострого нападу проводять лікування:

·        УВЧ на ділянку уражених суглобів, з поперечним розміщенням конденсаторних пластинок в слаботепловій дозі 10-15 хв., 8-10 процедур.

·        Мікрохвильову терапію: апарат  ЛУЧ-58, слаботеплова доза (40 Вт) 15 хв., кожен день, 10 процедур.

·        Індуктотермія на пошкоджені суглоби в третій дозі, експозиція 20-30 хв., кожен день 10 процедур.

·        Електрофорез з новокаїном, (повздовжнє розміщення електродів, щільність струму 0,03-0,06 мА/см², 20 хв, кожен день, до 12 процедур).

·        “Солюкс”, або світлотеплові ванни на ділянку суглобів 15 хв., 2 рази в день.

   Хронічна стадія:

·        електрофорез з літієм за методикою Вермеля, 20-30 хв. на ділянку суглобів 15 процедур.

·        “Електросон” (частота струму 180 Гц, від 20-60 хв. (збільшувати на 10 хв., через 1-2 процедури)).

·        Ультразвукова терапія на ділянку суглобів і сегментарні зони, 0,4-0,6 Вт/см² по 5 хв., кожен день, 12-14 процедур.

·        Бальнеотерапія (сульфідні ванни з концентрацією сірководню 50-150 мг/л, 8-15 хв., при температурі води 34-35^оС, через день, на курс 10-12 ванн).

·        Йодобромні ванни з температурою 35-37^оС, 10-15 хв. через день, на курс 12-14 процедур.

·        Шалфейні ванни з температурою35-37^оС, 8-15 хв., через день, на курс 12-14 процедур.

·        Хлоридно-натрієві ванни концентрації 20-30 г/л, з температурою 35-37^оС, 8-15 хв., на курс 14-16 процедур.

·        Підводно-кишкові промивання 2 рази в тиждень, на курс 4-6 процедур.

·        Грязелікування (аплікації, температура грязі 40-42^оС, 15-20 хв. через день, чергувати з ваннами, на курс 10-12 процедур). Показано грязеіндуктотермія, парафінові, озокеритові аплікації температури 50-55^оС,20-30 хв., на курс 12-14 процедур. Позитивні результати відмічаються при нафталанотерапії.

·        Загальне УФ-опромінення за основною схемою, лікувальна фізкультура, масаж.

   Санаторно-курортне лікування в хронічній стадії подагри показано на бальнеогрязевих, кліматичних курортах (Одеса, Саки, Євпаторія, Сочі). На курортах, поряд з грязебальнеотерапією, широко використовуються кліматотерапія з аеротерапією і, особливо, талассотерапією. Благоприємний ефект зумовлюється тим, що вони сприяють нормалізації пуринового обміну та посиленому виділенню сечової кислоти з організму.

   Показано пиття маломінералізованих лужних гідрокарбонатно-натрієвих вод, які сприяють олужненю сечі. Застосовуються води типу Боржомі, Трускавецька.

 

Травматизм – серйозна медико-соціальна проблема сучасності. Серед причин летальності травми займають 3-тє місце, поступаючись лише серцево-судинним та онкологічним захворюванням, а в осіб молодого віку є її провідною причиною. В останні десятиріччя  спотерігається зростання кількості множинних та поєднаних травм серед найбільш працездатної частини населення. Дослідження показують, що найбільш багаточисельною групою хворих, які потребують комплексного відновного лікування, є хворі із наслідками травм опорно-рухового апарату. Серед цих хворих більше 90 % складають хворі із ізольованими пошкодженнями хребта, тазу, нижніх та верхніх кінцівок і близько 10 % – із множинними пошкодженнями опорно-рухового апарату.

Травми опорно-рухового апарату найчастіше відносять до хірургічних за­хворювань. Пошкодження бувають відкритими та закритими. Перші супровод­жуються порушенням цілісності шкіри, при других — цього немає. До відкри­тих пошкоджень відносять рани, опіки і відмороження III–IV ступеня, до за­критих — удари, розтягнення, розриви зв’язок, сухожилків, м’язів. Вивихи і переломи кісток можуть бути відкритими і закритими.

Травми виникають внаслідок дії на організм механічного, термічного, електричного, хімічного або променевого чинників. Результатом цього є ана­томічні і функціональні порушення у тканинах і органах, що супроводжу­ються розвитком місцевої і загальної реакції організму, яка називається трав­матичною хворобою. Місцево вона проявляється відмиранням клітин, роз­ривом судин, крововиливом, порушенням обмінних процесів, запаленням. Травмована ділянка є джерелом нових, неадекватних, надзвичайних больо­вих подразників, які йдуть у вищі відділи ЦНС і там викликають зміни у вза­ємозв’язках процесів збудження та гальмування. Це, в свою чергу, порушує її регулюючу функцію, пригнічує компенсаторно-пристосовувальні реакції і призводить до загальних зрушень в організмі. Погіршуються психічний стан, діяльність серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої систем, залоз внутрішньої секреції, змінюються обмінні процеси. Підсумковим проявом загальних змін може бути непритомність, колапс і, в тяжких випадках, трав­матичний шок.

Місцеві і загальні прояви травматичної хвороби разом із різким обмежен­ням рухів та вимушеним положенням і тривалим перебуванням у ліжку мо­жуть спричинити тромбоемболії, пневмонії, порушення діяльності травної системи та ін. У пошкодженій ділянці та функціонально пов’язаних з нею час­тинах тіла виникає гіпотрофія і атрофія м’язів, тугорухливість у суглобах, остеопороз, контрактури, зменшення сили і тонусу м’язів. Це зумовлює тривале перебування у лікарні, тимчасову втрату працездатності й, нерідко, призводить до інвалідності.

Травматичну хворобу лікують комплексно. Насамперед хворого виводять із тяжкого стану, застосовуючи оперативне чи консервативне лікування зі ство­ренням спокою з фіксацією або розвантаженням ушкодженої ділянки. Наступ­не лікування націлене на попередження можливих ускладнень, відновлення анатомічної цілісності і функцій травмованої ділянки тіла, а також функціо­нального стану організму і працездатності пацієнта.

Важливу роль у комплексному лікуванні хворих з травмами опорно-рухового апарату відіграє фізична реабілітація, тому що без неї немож­ливо досягнути бажаного результату оперативного і консервативного лікуван­ня. Саме тому засоби фізичної реабілітації у тій чи іншій послідовності і обся­зі використовують від першого до останнього дня лікування травм опорно-ру­хового апарату та їх наслідків.

Лікувальна фізична культура після травм і операцій у лікарняний період реабілітації призначається, у разі відсутності протипоказань, в той же день че­рез кілька годин або на другий, інколи — третій. Раннє застосування фізичних вправ пов’язане, у першу чергу, з попередженням ймовірних ускладнень, сти­муляцією компенсаторно-пристосовувальних реакцій і діяльності органів і систем організму. Лікувальна дія фізичних вправ чітко проявляється у вигляді всіх чотирьох основних механізмів: тонізуючого впливу, трофічної дії, форму­вання компенсацій, нормалізації функцій.

Виконання фізичних вправ залучає хворого до свідомої і активної участі в здійсненні власного лікування, що підвищує його психоемоційний стан і загальний тонус організму, надає впевненості у своїх силах й близькому одужанні.

Безпосередньою дією вправ є певні зрушення, що виникають у серцево-су­динній системі. Вони проявляються в активізації крово- і лімфообігу в зоні пошкодження, збільшенні об’єму і швидкості протікання крові, що усуває по­рушення периферичного кровообігу, набряки. Рухи зменшують застійні явища і у паренхіматозних органах, порожнистих венах, сприяючи проходженню кро­ві до серця і полегшенню його роботи. Все це разом з іншими методами ліку­вання запобігає тромбоемболіям.

Мабуть немає кращого методу попередження легеневих ускладнень і поліпшення діяльності легень після травм, як дихальна гімнасти­ка. Людині підвладне вольове регулювання дихання і тому під час занять, за словесними вказівками, є можливість змінювати ритм, темп, амплітуду і глибину дихальних рухів, цілеспрямовано посилювати легеневу вентиляцію за рахунок грудного або черевного компонента дихання. Фізичні вправи прискорюють відновлення повноцінного механізму дихання.

Збільшення глибини дихання і легеневої вентиляції прискорює виведення наркотичних речовин після наркозу, активізує кровообіг і газообмін в легенях та зменшує застій у них, поліпшує бронхіальну прохідність, допомагає виділенню харкотиння і тим самим протидіє виникненню гіпостатичних пневмоній, ателектазів і бронхітів. У випадках виникнення легеневих ускладнень заняття лікувальною гімнастикою не припиняють і застосовують спеціальні дихальні вправи у комплексі з іншими методами лікування.

Внаслідок позитивних змін у гемодинаміці і газообміні у легенях підвищу­ється насичення артеріальної крові киснем, зменшується кисневе го­лодування тканин, поліпшуються окисно-відновні і обмінні процеси, що є фі­зіологічною основою регенерації тканин. Під впливом фізичних вправ приско­рюється розсмоктування продуктів запалення, заживлення рани і формування кісткового мозоля. Утворюється рухливий еластичний рубець і міцна доброя­кісна кісткова тканина.

ЛФК протидіє атрофії м’язів, розвиткові контрактур, тугорухливості у суг­лобах, анкілозу; сприяє утворенню тимчасових компенсацій, відновленню по­рушених операцією або травмою функцій органів і систем. Вона відновлює ру­хові навички, ходьбу, правильну поставу, зміцнює м’язи, тренує пацієнта і готує його до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру. У ви­падках безповоротності анатомо-структурних змін, що виникли внаслідок травми або оперативного втручання, таких, як видалення частини чи цілої ле­гені, ампутація кінцівки тощо, фізичні вправи допомагають виробити постійні компенсації, оволодіти навичками самообслуговування, навчитись користува­тися протезами, засобами пересування, адаптуватися чи реадаптуватися до праці, перекваліфікуватися.

У травматології розрізняють наступні періди: І період — іммобілізаційний, II період — постіммобілізаційний, III період — відновний.

Засоби, форми й методика ЛФК залежать від загального стану хворого, ха­рактеру і локалізації травми, методу лікування і способу іммобілізації, наявності супутніх захворювань, віку хворого, рухового режиму, періоду реабілітації і періоду застосування фізичних вправ.

У лікарняний період реабілітації ЛФК застосовують за І і II періодами у повній відповідності до призначених суворо постільного чи постільного, напівпостільного (палатного) і вільного рухового режимів.

У післялікарняний період реабілітації — в поліклініці або реабілітаційно­му центрі, санаторії — ЛФК продовжують за III періодом і проводять у щадно­му, щадно-тренуючому і тренуючому рухових режимах.

Лікувальний масаж після травм у лікарняний період реабіліта­ції призначають, при відсутності протипоказань, у першу-другу добу. Раннє його застосування викликано тими ж причинами, що і застосування ЛФК: попередження ускладнень, покращання крово- і лімфообігу, стимуляція функцій систем організму. Лікувальна дія масажу на організм проявляється трьома основними механізмами: нервово-рефлекторним, гуморальним і меха­нічним. таблиця

Проводиться масаж не втягнутих у патологічний процес ділянок тіла. Він зменшує больові відчуття, відвертає увагу хворого від травми чи операції, вик­ликає позитивні емоцїї, підвищує психічний тонус.

У першу добу, особливо коли хворий не може виконувати активні рухи но­гами, роблять легкий масаж нижніх кінцівок, а також грудної клітки і спини. Масажування ніг прискорює протікання венозної крові та лімфи, підсилює ар­теріальну гемодинаміку, ліквідує застійні явища. Це разом із загальним підси­ленням кровообігу запобігає утворенню тромбоемболій, що формуються пере­важно у венах нижніх кінцівок і малого тазу.

Масаж грудної клітки і спини підвищує тонус дихальних м’язів, рефлек­торно покращує легеневу вентиляцію, сприяє відходженню харкотиння, пок­ращанню бронхіальної прохідності, і тим самим у комплексі з іншими методами лікування допомагає попередити гіпостатичну пневмонію, ателектази, бронхіти. На це також спрямований непрямий масаж легень у вигляді безпе­рервної вібрації і ритмічних натискань долонею над легеневими полями. Вико­нання аналогічних мануальних дій по ходу 10-12 ребер від груднини до хреб­та впливає на діафрагму. У випадку виникнення легеневих ускладнень масаж грудної клітки не протипоказаний.

Масаж активізує діяльність шлунково-кишкового тракту, стимулює відходження газів, ліквідує затримку випорожнення та сечовипускання. Проводиться обережний масаж м’язів живота, непрямий масаж внутрішніх органів, з акцен­том на товстий кишечник. Масажують ободову кишку по ходу годинникової стрілки: спочатку висхідний, а потім поперечний і низхідний відділи. Ви­користовують погладжування, поверхневу стабільну і лабільну вібрацію долонною поверхнею пальців, постукування та ритмічні натискування кін­чиками пальців.

При проведенні масажу місце травми обходять. Дозволяється робити навколо нього ніжні погладжування долонною поверхнею пальців у напрямку найближчих лімфатичних вузлів. Такі маніпуляції покращують мікроциркуляцію в зоні пошкодження, підсилюють крово- і лімфообіг, зменшують лімфостаз і набряки, гіпоксію тканин. Все це пожвавлює окисно-відновні процеси, збільшує притікання поживних речовин до ділянки, що маса­жується, звільняє її від продуктів розпаду і обміну, стимулюючи регенерацію тканин.

При переломах кінцівок з 2-3-го дня починають масажувати здорову кін­цівку  і відповідні рефлексогенні зони. Потім на пошкодженій кінців­ці застосовують позавогнищевий масаж, при якому масажують сегменти вище місця ушкодження.

Враховуючи, що класичний масаж не можна застосовувати на травмованій ділянці, а також для масажування внутрішніх органів під час іммобілізації широко використовують сегментарно-реф­лекторний масаж відповідних спинномозкових сегментів.

Після іммобілізації застосовують масаж місцево для лікві­дації наслідків патологічного процесу і вимушеного обмеження рухів або пов­ної нерухомості травмованої ділянки тіла. У перших процедурах проводять ніжні поверхневі погладжування, неглибокі розтирання, легкі роз­минання пошкоджених м’язів, вібрацію, погладжування і розтирання суглобів та сумково-зв’язочного апарату. У місці перелому застосовують циркулярне погладжування, розтирання, ніжні вібрації, зсунення і розтягнення м’яких тка­нин, що спаяні з кістковим мозолем. Згодом інтенсивність масажних рухів пос­тупово зростає.

Використовується відсмоктуючий (дренажний) масаж, який прискорює крово- і лімфообіг і тим самим ліквідує чи зменшує застійні явища і набряки. Виконується він таким чином: спочатку масажують сегменти вище хворої ді­лянки, потім її дистальні відділи. Масажні рухи мають бути ковзними, ніжни­ми, м’якими. Не слід застосовувати такі способи, як постукування, поплеску­вання, рубання, шмагання.

У післяімобілізаційний період реабілітації лікувальний масаж спрямова­ний на ліквідацію набряків, тугорухливості у суглобах, контрактур, м’язових атрофій, м’язової слабкості, неповного відновлення функцій ор­ганів і систем. Застосовують класичний місцевий і загальний масаж, сег­ментарно-рефлекторний і апаратний масаж, масаж у воді, гідромасаж (підводний душ-масаж, водоструменевий душ-масаж, підводний вібрацій­ний масаж).

Процедури лікувального масажу практично завжди поєднуються з гімнас­тичними вправами (пасивні й активні рухи, вправи з опором, на розтягнення і розслаблення, дихальні тощо), тепловими і бальнеотерапевтичними процеду­рами та з іншими засобами фізичної реабілітації.

 

Фізіотерапевтичні методи реабілітації

 

Фізіотерапію після травм застосовують з метою профілактики і лікування на всіх етапах реабілітації. Використання певних методів залежить від завдань, що ставлять перед фізіотерапією, виходячи з характеру захворю­вання і обсягу перенесеної травми, загального стану хворого, утворення кісткового мозоля. Лікувальна дія фізичних чинників на організм після травм проявляється у вигляді нервово-рефлекторного і гумо­рального механізмів, але кожен із чинників має свої особливості в шляхах ре­алізації лікувального ефекту.

У лікарняний період реабілітації фізіотерапевтичні методи починають зас­тосовувати з перших днів, а деякі з них призначають безпосередньо після травми. Так, після хірургічної обробки ран застосовують УФО місця ушкодження і навколишньої шкіри для попередження інфекції, зменшення болю, розсмоктування крововиливу. У наступні дні опромінюють­ся груди, живіт, сегментарні зони (комірцева чи поперекова) або симетричні поверхні здорової кінцівки (при переломах). Це мобілізує захисні сили організ­му, зменшує ймовірність виникнення інфільтратів, парезу кишечника; активі­зує крово- і лімфообіг, утворення вітаміну Д, регенеративні і трофічно-обмін­ні процеси, особливо мінерального фосфорно-кальцієвого, що є запорукою ут­ворення повноцінної кісткової тканини.

Після гострих травм, таких, як удари, розтягнення сумково-зв’язкового апарату суглобів і. м’язів, крововиливи в порожнину суглобів (гемартроз) і м’які тканини (гематома), вивихи та інші, одразу місцево застосовують холод: зрошення хлоретилом, міхур з льодом, холодний компрес. Він викликає спазм дрібних судин, знижує їх проникність, сповільнює кровообіг, зменшує крово­вилив і набряк, знижує збудливість нервових закінчень, що значно послаблює біль. На наступний день призначають теплові процедури, які сприяють розсмокту­ванню травматичних набряків і крововиливів, діють болезаспокійливо і анти-спастично.

Для зняття больового синдрому після травм застосовують діадинамотерапію. Болезаспокійлива дія діадинамічних струмів виникає відразу після процедури. Вона пов’язана з розвитком тимчасового гальмування у нер­вових закінченнях і зниженням їх лабільності. Одночасно з цим вони справля­ють протиспазматичну дію, розширюють судини, прискорюють циркуляцію крові та лімфи, підсилюють обмінні і регенеративні процеси. У подальшому використовують розсмоктувальну властивість діадинамотерапії при лікуванні рубців, м’язових контрактур, обмеженні рухливості суглобів після їх тривалої іммобілізації.

Ефективно зменшує або усуває біль електрофорез з новокаїном та іншими знеболюючими ліками. У цій процедурі поєднується знеболююча дія ліків і гальванічного струму, який, у свою чергу, посилює мікроциркуляцію крові та лімфи, трофічні і обмінні процеси у місці пошкодження. Для покращання кісткоутворення через два тижні призначають електрофорез почергово з каль­цієм і фосфором.

На 2-3-тю добу після переломів, незалеж­но від виду іммобілізації, призначається УВЧ-терапія. Вона виразно діє на за­пальний процес, підвищує активність та інтенсивність фагоцитозу, сповільнює всмоктування токсичних продуктів з вогнища запалення; антиспастично впли­ває на непосмуговану мускулатуру шлунка, кишок, жовчного міхура, бронхів і бронхіол; розширює судини, прискорює кровообіг, обмінні і регенеративні процеси. УВЧ-терапія запобігає або зменшує можливість виникнення інфіль­тратів, парезу кишок, запалення легенів, стимулює процеси загоєння тканин. Процедура діє болезаспокійливо, що, до речі, більшою або меншою мірою, притаманне практично усім фізіотерапевтичним процедурам. Ця особливість позитивно впливає на психічний і загальний стан хворого, активізує його і роз­ширює показання для застосування інших відновних функціональних засобів лікування.

Подальше застосування фізіотерапевтичних методів лікування у лікарня­ний період реабілітації націлене на посилення крово- і лімфообігу, обмінних процесів в місці ушкодження; протидію утворенню злук і контрактур, атрофії м’язів і обмежень рухливості у суглобах; прискорення процесів регенерації і загоєння тканин; покращання функціонування органів і систем організму і за­гального стану хворого. У першу чергу назначаються теплові процедури. Ви­користовують такі апаратні методики, що здатні викликати тепло в тканинах безконтактним способом: індуктотермія, інфрачервоне опромінювання, мік­рохвильова терапія та ін.

Індуктотермія викликає підвищення температури тканин на 1-3 °С на глибині 5-6 см, за рахунок чого виникає активна гіпертермія, активізується крово- і лімфообіг, обмін речовин, стимулюються процеси розсмоктування. Ін­дуктотермія сприяє накопиченню кальцію у кістках, прискорює регенерацію і загоєння, широко використовується як у попередженні, так і в лікуванні ускладнень з боку легенів, шлунково-кишкового тракту, операційної рани і травмованих тканин.

Інфрачервоні промені підвищують температуру поверхневих тканин і викликають появу гіперемії та пов’язаних з нею наслідків. Тепло заспокоює біль, діє протизапально, знижує тонус м’язів, прискорює ферментативні реакції, посилює процеси регенерації і загоєння, особливо ран та виразок, що погано гояться.

Мікрохвильова терапія (СМХ і ДМХ) здатна локально на 1–4°С підвищу­вати температуру тканин на глибині 5-9 см. Вона добре діє на гемодинаміку, регенеративні і обмінні процеси, посмуговану мускулатуру кінцівок. Опромі­нювання грудної клітки прискорює кровообіг у судинах малого кола, позитив­но впливає на легеневу вентиляцію і газообмін за рахунок зменшення бронхо-спазму, покращання дифузії і осмосу в легенях.

Після загоєння рани, зняття постійної іммобілізації фізіотерапію ви­користовують для прискорення і завершення процесів регенерації пошкод­жених тканин, створення еластичного і рухомого рубця та повноцінного кісткового мозоля; ліквідації тугорухливості суглобів, зміцнення ослаблених м’язів і відновлення обсягу рухів; лікування можливих ускладнень у вигляді контрактур, злук, зрощень, пролежнів; підвищення психофізичного і емоцій­ного тонусу.

На цьому етапі лікування можна застосовувати і контактні з ураженою ді­лянкою тіла фізіотерапевтичні методи: парафіно- і озокеритолікування, гідро­терапевтичні процедури (компрес, ванни загальні і локальні), електростиму­ляцію, ультразвук.

Парафін чи озокерит, накладені на визначене місце, добре прогрівають і довго утримують тепло, за рахунок цього підвищується температура тканин, особливо шкіри, покращуються циркуляція крові і лімфи, обмінні і трофічні процеси. Це сприяє розпушенню фіброзної сполучної тканини, розм’якшенню і розсмоктуванню рубцевих змін і зрощень, поліпшенню еластичних власти­востей шкіри, м’язів та їх розслабленню.

Гідротерапія проводиться, переважно, у вигляді теплих локальних ручних та ножних ванн. Тепла вода рівномірно прогріває тканини ушкодженої кінців­ки, активізуються гемодинаміка і обмінні процеси, м’язи розслабляються, покращується еластичність сухожилково-сумкового апарату суглобів, розм’якшуються рубці, зменшуються стягнення тканин і болючість рухів. Все це дає змогу збільшити амплітуду рухів, прискорити ліквідацію наслідків травми.

Електростимуляція викликає скорочення ослаблених м’язів, що підвищує їх функціональну здатність, стимулює кровообіг, обмінні і трофічні процеси. Електрогімнастика сприяє зміцненню м’язів і зв’язково-сумкового апарату суглобів, ліквідації тугорухливості в них, відновленню рухової активності хворого.

Ультразвук проникає у тканини на глибину 4-6 см, викликає своєрід­ний мікромасаж і утворення тепла. В зоні дії ультразвукових коливань інтенсифікуються обмінно-трофічні і гемодинамічні процеси, зростає активність окремих ферментів, підвищується протизапальна і роз­смоктуюча здатність, виникає знеболюючий ефект. Ультразвук зменшує набряки, протидіє утворенню або лікує деформуючі рубці і злуки по­верхневих та глибоких тканин, у тому числі внутрішньопорожнинних і внутрішньосуглобових. Дію ультразвуку можна підсилити впливом від­повідних ліків, що вводяться у тканини з його допомогою методом ультрафонофорезу.

У відновний період реабілітації фізіотерапевтичні методи лікування націлені на ліквідацію залишкових явищ після травми; відновлен­ня функції потерпілого органа і систем організму; підняття загального тонусу і реактивності організму; відновлення працездатності пацієнта; загартування і підтримку здоров’я у подальшому житті.

У реабілітаційних центрах, поліклініках, санаторіях широко використо­вують електро- і світлолікування, теплолікувальні чинники, геліо- і аеро­іонотерапію, баротерапію, гідро- і бальнеотерапію, таласотерапію, кліматолікування. Добирають такі методики лікування, що разом із локальною дією на загоєні тканини викликають загальні зміни функціонального стану організму.

Застосовують електрофорез, фонофорез з розсмоктуючими ліками, гальваногрязелікування; лікування піском, глиною, парафіном, озокеритом, грязя­ми, які добре прогрівають тканини, стимулюють обмінно-трофічні процеси, відновлюють еластичність тканин, амплітуду рухів у суглобах. Цьому допома­гає ампліпульсотерапія, що справляє збуджуючу дію на нервово-м’язовий апарат, підвищує скорочувальну здатність м’язів.

      Гідро- і бальнеотерапія на цьому етапі реабілітації використовується у виг­ляді медикаментозних (шавлієвих), газових (азотних), мінеральних (йодобромних, сольових) ванн. Вони впливають на організм специфічно лікарськими і мінеральними речовинами та загально — теплою водою.

Специфічна дія шавлієвих ванн виявляється в стимуляції трофічних про­цесів у пошкоджених м’язах і сумково-зв’язковому апараті; йодобромних — у підсиленні процесів гальмування у ЦНС та покращанні діяльності ендокрин­ної системи, нормалізації сухожилкових рефлексів і м’язового тонусу; сольо­вих — в активізації кровообігу і окисно-відновних процесів у шкірі, ліквідації набряків. Одночасно з цим всі ванни за рахунок теплої води діють заспокійли­во, антиспазматично; стимулюють діяльність органів і систем організму; змен­шують психоемоційну лабільність.

При відсутності протипоказань можна застосовувати сауну, яка викликає більш значні порівняно з ваннами зміни у діяльності органів і систем організ­му та фізичній терморегуляції.

Для загартування і оздоровлення організму, зміцнення фізичного і психо­емоційного тонусу, відновлення або підтримки працездатності пацієнта на диспансерному етапі реабілітації застосовують геліо- і аероіонотерапію, таласо- і кліматотерапію. Сонячно-повітряні ванни, купання в морі, озерах, річках, прогулянки на чистому повітрі стимулюють функції всіх систем організму, під­вищують його реактивність і загальну опірність. Це, разом з іншими засобами фізичної реабілітації, дає змогу пацієнтам досягнути бажаного функціонально­го стану і фізичної дієздатності або виробити стійку і постійну компенсацію при незворотніх анатомо-структурних дефектах.

Механотерапію після травм і операцій застосовують, в основному, у післялікарняний період реабілітації, хоча у деяких випадках її можна починати у лікарні. Головна мета цього методу відновного лікування — ліквідація тугорухливості суглобів, контрактур, рубцевих зрощень, гіпотрофії і зменшення сили м’язів, що є частим наслідком переломів, довготривалого постільного режиму, травм м’яких тканин, у тому числі опіків. Застосовують механотерапевтичні апарати маятникового типу, що збільшують амплітуду рухів у сугло­бах, а також блокового типу та важелі — для полегшення рухів і зміцнення м’язів.

Вправи на апаратах зміщують і розтягують поверхневі тканини, м’язи, су­хожилки, зв’язки; підсилюють місцевий крово- і лімфообіг, обмін речовин у м’язах і суглобах; зміцнюють м’язи і підвищують рухливість у суглобах. Цьо­го досягають щоденними заняттями і при показаннях — їх застосовують де­кілька разів на день. Незначне відчуття болю при рухах на апаратах не є мо­тивом для припинення заняття — слід зменшити амплітуду рухів або провес­ти заспокійливий масаж чи зробити короткочасний відпочинок. Після заняття для заспокоєння відчуття болю призначають солюкс, ванну або іншу теплову процедуру.

У санаторному і диспансерному етапах реабілітації використовують ве­лотренажери, веслові тренажери, еспандери, що не тільки удосконалюють властиву суглобам функцію, розвивають силу м’язів і фізичні якості пацієнта, але і тренують його, підвищують загальну працездатність.

Механотерапію поєднують із заняттями лікувальною гімнастикою, маса­жем, гідрокінезіотерапією, грязевими аплікаціями, парафіно- і озокеритолікуванням, індуктотермією, ваннами локальними і загальними. Їх застосовують, переважно, перед механотерапією для підготовки тканин до механічного роз­тягування, зменшення болю і збільшення амплітуди рухів.

Працетерапію після травм і операцій застосовують, переважно, на післялікарняному етапі реабілітації, її можна використовувати у стаціона­рі в післяопераційний період як психотерапевтичний засіб, що відвертає хворого від неприємних відчуттів, сумних думок. Пацієнтам пропонують готувати перев’язочний матеріал: робити ватні кульки, тампони, складати серветки тощо. Подібні трудові процеси з мінімальним навантаженням для пальців руки застосовуються після переломів кісток під час іммобілізації для попередження розвитку тугорухливості і порушення координації рухів.

Звичайно, працетерапію призначають після зняття іммобілізації чи швів і проводять у кабінетах і відділеннях працетерапії, реабілітаційних центрах, а у разі необхідності — у центрах професійної реабілітації і комбінованих медич­них і професійних центрах. Протипоказана працетерапія при підвищеній тем­пературі, набряках, схильності до кровотеч.

Основними завданнями працетерапії після травм опорно-рухового апарату є збільшення рухливості у суглобах і зміцнення м’язів, відновлення координації рухів і робочих навичок, прискорення нормалізації функцій пош­кодженої кінцівки або органа; навчання щоденних видів діяльності; визначен­ня ступеня професійної здатності і загальної працездатності та установлення виду роботи, до якого здатний хворий.

При реалізації названих завдань, використовують три види працетерапії — загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну і професійну. Трудові операції доби­рають такі, що втягують у роботу м’язи і суглоби пошкодженої кінцівки або ді­лянки тіла. Для верхніх кінцівок і суглобів пальців кисті використовують такі трудові операції: плетіння, в’язання, вишивання, чищення картоплі, виготов­лення конвертів, коробок, палітурні роботи, різьблення по дереву, виготовлен­ня виробів з глини, роботу з дротом. Тренуванню верхніх і нижніх кінцівок сприяють роботи на ручній і ножній швейній машинці, ткацькому станку. Відновленню загальної працездатності сприяють роботи у садку з лопатою, граблями, вилами, столярні, шліфувальні і слюсарні роботи; пиляння і коління дров.

Оскільки основою лікувального ефекту є система­тичне вправляння, трудові рухи мають повторюватися багаторазово про­тягом 30-45 хв на день на початку її застосування і поступово доводитися до 4-6 год з обов’язковими перервами у роботі.

У тому випадку, якщо травма спричинила інвалідність, суттєві або незворотні порушення функцій кінцівок, насамперед хворих слід навчати щоденних видів діяльності, таких, як умивання, приймання їжі, одягання, гоління, зачісування, пересування, поводження з протезами, тощо. У цих випадках завданнями працетерапії буде і виготовлення простих пристроїв, що допомага­ють хворому.

У відділеннях працетерапії, кабінетах побутової реабілітації застосовують горизонтальні і вертикальні побутові стенди, на яких розміщено різноманітні предмети домашнього ужитку. У подальшому, під час професійної працетера­пії, інвалідів навчають нової професії.

 

Методи фізичної реабілітації

 

Лікування пошкоджень опорно-рухового апарату будується за принципами:

1)  вибір методу лікування перелому визначається загальним станом хворого, віком, характером та локалізацією пошкодження;

2)  репозиція відломком забезпечує відновлення довжини та форми кінцівки;

3)  вправлені відломки повинні знаходиться в фіксованому стані.

Одним з методів комплексної функціональної терапії є ЛФК, основним засобом якої є фізичні вправи, що інтенсивно впливають на опорно-руховий апарат.

В залежності від характеру перелому кісток кінцівок і етапу стаціонарного лікування хворих, курс ЛФК поділяють на 3 періоди:

1       – іммобілізації;

2       – постіммобілізаційний;

3       – відновний.

Особливості методики:

1)  безперервність використання протягом всього курсу лікування, методика ЛФК змінюється в залежності від періоду лікування;

2)  раннє застосування ЛФК, що забезпечує не тільки покращення загального стану хворого, а й попереджує виникнення ускладнень (пневмоній, контрактур, атрофій);

3)  поєднання лікування фізичними вправами з іммобілізацією;

4)  поступове збільшення навантаження: помірність фізичних вправ по інтенсивності в 1-й період та інтенсифікація в 3-му періоді;

5)  використання активних і пасивних фізичних вправ.

 

Протипокази до призначення ЛФК:

–         загальний важкий стан хворого внаслідок крововтрати, психічної травми, інфекції, супутніх захворювань;

–         підвищення температури тіла, за виключенням тривалої субфібрильної (не вище 37, 5°);

–         небезпека появи чи відновлення кровотечі внаслідок руху;

–         наявність сторонніх тіл в тканинах, розміщених біля великих судин, нервів та інших життєво важливих органів;

–         наявність інших захворювань, що є протипоказом до призначення лікувальної фізкультури.

Період іммобілізації. Триває 30-90 днів. Клінічно характеризується гострими наслідками травми, початком регенеративного процесу в пошкоджених тканинах. Співпадає з формуванням первинної кісткової мозолі. За умовою відсутності протипоказів ЛФК призначають з перших днів стаціонарного лікування.

Загальні завдання:

–         підвищення загального стану хворого;

–         поліпшення функції життєво важливих систем: серцево-судинної, дихальної, нервової, травної;

–         підвищення опірності організму;

–         попередження порушень, зумовлених ліжковим режимом.

Спеціальні завдання:

–         поліпшення трофіки іммобілізованої кінцівки;

–         стимуляція консолідації перелому;

–         попередження м’язової атрофії, порушень функції суглобів іммобілізованої кінцівки, профілактика тугорухомості та контрактур;

–         вироблення необхідних тимчасових компенсацій.

Форми ЛФК:

лікувальна гімнастика, ранкова гігієнічна гімнастика, індивідуальні завдання для самостійних занять.

Для вирішення загальних завдань призначають загальнозміцнюючі вправи. Їх виконують із всіх вихідних положень, що можливі при іммобілізації. У виконанні вправ потрібно задіювати всі не іммобілізовані групи м’язів, суглоби (рис. 1). В заняття включають статичні та динамічні дихальні вправи, на увагу, координацію рухів. Обов’язковим є дотримання принципу розсіюваності, чергування динамічних вправ, статичних напружень і розслаблень.

Спеціальні завдання вирішують за допомогою:

1)  вправи для симетричної здорової кінцівки – сприяють покращенню кровопостачання і трофіки в іммобілізованій;

2)  вправи у вільних від іммобілізації суглобах пошкодженої кінцівки;

3)  ідеомоторні (уявні) вправи для іммобілізованої кінцівки;

4)  статичне напруження м’язів іммобілізованої кінцівки. Внаслідок виконання цих вправ відбувається зближення кісткових уламків, стимулюються процеси регенерації на місті перелому, активізується кровопостачання, трофіка пошкодженої кінцівки. Статичне напруження м’язів виконують внаслідок почергового ритмічного їх скорочення та розслаблення (30-50 разів за 1 хв). Для відновлення рухомості в суглобах і доброго розслаблення м’язів рекомендують короткочасні напруження 1-3 с, а для відновлення сили та витривалості м’язів – напруження по  5-7 с (З.М. Атаєв);

5)  у випадку переломів кісток стегна або гомілки виконують вправи з натискуванням по осі кінцівки (на підставку чи спинку ліжка) та опускання іммобілізованої ноги нижче рівня ліжка. Цим підготовлюється нога до осьового навантаження, відновлюється опорна функція, тренується тонус судин;

6)  з 2-3 дня – масаж здорової кінцівки, рефлексогенних зон, вільних від іммобілізації частин ушкодженої кінцівки (погладжування, розтирання, обережне розминання).

 

 

Рис. 1 – Схема іммобілізації та масажу при переломах верхніх кінцівок.

 

Постіммобілізаційний період.

Розпочинається після зняття гіпсової пов’язки чи скелетного витяжіння. Клінічно в цьому періоді відбувається кінцеве формування кісткової мозолі. Необхідно враховувати, що кінцівка після іммобілізації атрофована, рухи в суглобах обмежені.

Загальні завдання:

–         підготовка хворого до вставання (якщо був ліжковий режим);

–         тренування вестибулярного апарату;

–         навчання пересуватися на милицях;

–         тренування опороздатності здорової кінцівки;

Спеціальні завдання;

–            нормалізувати трофіку пошкодженої кінцівки (кінцеве формування кісткової мозолі, ліквідація м’язових атрофій);

–            відновити рухи в суглобах пошкодженої кінцівки;

–            відновити і нормалізувати функції пошкодженої кінцівки;

–            відновити правильну поставу, нормалізувати рухові навички, покращити їх якість.

Використовують дихальні, корегуючі  вправи, на рівновагу, координацію рухів, статичні вправи, на розслаблення, вправи з предметами, з опором. Фізичні навантаження зростають за рахунок збільшення кількості вправ та їх повторень.

Зняття іммобілізації дозволяє виконувати активні рухи у всіх суглобах ушкодженої кінцівки (рис. 2, 3).

Рис. 2 – Фізичні вправи для осіб з переломом плечової кістки (за С.М. Івановим, 1970)

Рис. 3 – Спеціальні вправи для осіб із ушкодженням ліктьового суглоба та корекція положенням (за О.Ф. Каптєліним, 1969):

а – рухи по полірованій панелі; б – покачування в ліктьовому суглобі; в – рухи з використанням роликових візків; г – згинання в ліктьовому суглобі з підтримкою здоровою рукою; д – перекочування палиці; е – покачування палиці; ж – вкладання руки між двома мішечками з піском.

 

Лікувальна фізкультура при переломах хребта.

Хребет виконує захисну функцію, опори, руху. Це основна вісь та місце прикріплення м’язів тулуба, верхнього, нижнього поясу.

Травма виникає внаслідок падіння на сідниці або падіння на голову важкого предмету. Отже травмуюча сила діє вертикально на хребет. Це викликає сплющення одного, рідше 2-3 хребців. Оскільки хребці не можуть стискуватись через опір твердих тканин (тіла хребця), то відбувається зміщення хребця вперед по більш сплощеному нижньому хребцю. Тому лікування направлене на помірне постійне розгинання хребта, створення та укріплення сильного м’язового корсету, що зможе утримувати травмовані хребці в правильному положенні.

Курс лікувальної фізкультури поділяють на три періоди (Є.Ф. Древинг):

І – починається через декілька годин після травми та іммобілізації і триває в середньому 2 тижні;

ІІ – наступні 2 тижні, тобто до кінця першого місяця;

ІІІ – протягом 2-го місяця після перелому.

І період. Завдання:

–         підвищення психоемоційного стану;

–         сприяння встановленню травмованих хребців у функціональне вихідне положення;

–         помірна тонізація м’язів спини;

–         покращення кровообігу;

–         профілактика пневмонії;

–         активізація перистальтики кишківника.

Особливості лікувальної гімнастики:

1)  хворий виконує рухи руками та ногами, не відриваючи кінцівок від ліжка, щоб енергійними рухами не змістити травмовані хребці;

2)  виконують легкі рухи кінцівками та дихальні вправи.

Тривалість процедури в перші дні 10-15 хв. Вправи виконують 2-3 р. в день (табл. 1).

 

Таблиця 1

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ лікувальної гімнастики при переломах хребта (І період)

 

ІІ період. Особливості лікувальної гімнастики:

1)  енергійні вправи для м’язів плечового і тазового поясу;

2)  для тазового поясу недоцільне повне навантаження, тому рухи проводяться кожною ногою окремо;

3)  тренування м’язів спини – розгиначів: не призначають складних вправ, а спеціальні вправи проводять не в повному об’ємі.

Головний принцип проведення занять – не болючі рухи (табл. 2).

 

Таблиця 2

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ лікувальної гімнастики при переломах хребта

(ІІ період)

 

Всі рухи напруженого виконання полегшуються похилим положенням ліжка.

ІІІ період.

Виконуються фізичні вправи, що вимагають доброї координації рухів та значного силового напруження. Включають вправи для розвитку гнучкості хребта (бокові нахили та обертання хребта в повздовжній осі). Здійснюють напружені вигинання  з великою амплітудою та обтяженням. Входять деякі рухи  навкарачки, що збільшують гнучкість хребта, до кінця 2-го місяця – рухи стоячи на колінах і рухи з невеликою опорою для ніг (табл. 3).

 

Таблиця 3

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ лікувальної гімнастики при переломах хребта

(ІІІ період)

 

Контроль за ефективністю лікувальної фізкультури для м’язів спини можна провести за допомогою тесту: хворому пропонують утримувати тулуб в положенні ’’ластівка”: лежачи на животі відвести руки назад, підняти голову та плечі з одночасним підйомом прямих ніг. Проба задовільна, якщо хворий утримує це положення 2-3 хв.

Для м’язів черевного пресу: лежачи на спині, підняти прямі ноги під  кутом 45°.

 Проба позитивна, якщо хворий утримує ноги 2-3 хв (рис. 4).

 

Рис. 4 – Вправи для визначення силової витривалості м’язів спини (а) та черевного пресу (б).

 

Через 45-60 днів після травми хворому дозволяють вставати. При підйомі з ліжка хворий не повинен сідати. В положенні лежачи на животі він пересувається на край ліжка, опускає ногу, що лежить на краю ліжка і ставить її на підлогу; спираючись руками, ставить другу ногу і випрямляється.

Поступово включають вправи, що виконуються з вихідного положення стоячи: нахил тулуба, почергове відведення і приведення ніг, напівприсідання з прямою спиною, перекочування з п’ятки на носок.

Функціональний стан хребта необхідно перевірити через 4 міс після травми. При позитивних результатах клінічного та рентгенологічного обстеження хворому пропонують виконати вправи з вихідного положення стоячи (рис. 5).

 

Рис. 5 – Функціональна оцінка стану хребта.

а – підняти руки вгору, прогнутися назад; б – нахил тулуба в сторони; в –  витягнути руки вперед, зігнути тулуб з прямою спиною.

 

Лікувальна фізкультура при переломах кісток тазу.

Таз виконує функцію опори тулуба при сидінні, стоянні, ходьбі. Тазове кільце є місцем прикріплення великих м’язових масивів, що приводять в рух нижні кінцівки, підтримують тулуб у вертикальному положенні.

Переломи кісток тазу виникають внаслідок стискування тазу в боковому чи передньо-задньому напрямку, при падінні на ноги. Це є важке пошкодження. Лікування хворих вимагає перебування хворого на ліжковому режимі, що приводить до обмеження рухового режиму. Вимушене положення в ліжку є причиною зниження загального обміну речовин, кровообігу, рухової функції, розладів інших систем. Внаслідок цих змін знижується загальна реактивність організму, що приводить до погіршення регенераторної здатності тканин, в тому числі і кісткової.

Завданням лікувальної фізкультури є:

1.     Вплив на загальний стан хворого. Фізичні вправи підвищують фізіологічну компенсаторну здатність організму, сприяють відновленню порушених функцій організму, відбувається нормалізація функції тазових органів.

2.     Сприяти кращій консолідації пошкоджених кісток.

3.     Укріпити спеціальними вправами м’язи, що задіяні при стоянні, ходьбі та підтриманні тазового кільця в стійкому положенні.

Масаж

Важливе значення в реабілітації захворювань опорно-рухового апарату відіграє масаж рис. 6-7

 

 

                                                                  Рис. 6 Масаж підлопаткових         Рис. 7 Масаж міжреберних м’язів

                                                                                      м’язів

Його запстосовують на всіх етапах реабілітації захворювань і травм опорно-рухового апарату.

 

 

МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ ПІСЛЯ ОПЕРАТИВНИХ ВТРУЧАНЬ НА ОРГАНАХ ГРУДНОЇ КЛІТКИ ТА ЧЕРЕВНОЇ ПОРОЖНИНИ

 

Проведення різних, часто складних та травматичних, операцій на органах травного тракту та грудної клітки викликає розвиток ранніх та пізніх післяопераційних ускладнень. Вони обумовлені  реакцією організму на операційну травму та наркоз, вимушеним горизонтальним положенням хворого, його малою активністю, поверхневим диханням, а також болями в ділянці операції. В більш пізньому післяопераційному періоді можлива поява пізніх ускладнень – злукові процеси в черевній порожнині, гіпостатичні пневмонії, тромбоемболії тощо. Серед заходів, спрямованих на зменшення числа можливих ускладнень значну роль відіграє комплексне відновне лікування – лікувально-охоронний режим, фізіотерапевтичні процедури, ЛФК та масаж, санаторно-курортне лікування.

До хірургічних захворювань відносяться пошкодження (травми) органів та тканин, гнійні запальні захворювання, пухлини, вади розвитку, деякі пору­шення кровообігу. Лікують їх оперативно і консервативно. До оперативних ме­тодів відносяться криваві доступи до тканин та органів. Консерва­тивне лікування проводиться без операцій із застосуванням пов’язок, медика­ментозних засобів, лікування положенням, методами фізіотерапії, або викону­ючи безкровні втручання: вправляння вивихів, зіставлення уламків кісток ви­тягненням, мануальна терапія.

Операції залежно від терміновості поділяються на екстренні (невідкладні), термінові і нетермінові (планові). Екстренні операції — це такі, які треба роби­ти негайно або протягом кількох годин за життєвими показаннями. Невідклад­ної допомоги потребують і хворі з травмами. Терміновими є операції, які слід зробити найближчим часом у зв’язку з небезпекою прогресування захворюван­ня. Нетермінові операції можуть бути здійснені в різні терміни після відповід­ної підготовки хворих.

Хірургічні операції і пошкодження супроводжуються механічною і пси­хічною травмою та сильним болем, що призводить до порушення функцій життєвоважливих органів і систем організму. Ці зміни, особливо після опе­рацій на органах черевної і грудної порожнини, можуть спричинити інші сер­йозні ускладнення — тромбоемболії, пневмонії, ателектази бронхів, атонії і па­рези шлунку і кишок, метеоризм, затримку випорожнень і сечовипускання, ін­фільтрати. Вони значно обтяжують загальний стан хворого і стають однією з причин довготривалого перебування його у лікарні.

Хірургічні захворювання лікують комплексно. У сукупності ліку­вальних заходів медичної реабілітації щодо запобігання ускладнень, віднов­лення здоров’я, функціонального стану і працездатності хворих фізична реабі­літація застосовується у всіх її періодах. Фізіотерапію застосовують не тільки після операції, а й під час підготов­ки хворих до планових хірургічних втручань, її основна мета — це корекція змін в організмі, що викликані хворобою; профілактика післяопераційних ус­кладнень; підвищення емоційного і загального тонусу організму. Рекоменду­ють сонячно-повітряні ванни, УФО, аероіонізацію обличчя та дихальних шля­хів, обтирання, душ дощовий, індуктотермію на ділянку легень та ін. Проце­дури, особливо ті, що мають теплову дію, припиняють за два-три дні до опе­рації, щоб запобігти підсиленню капілярної кровотечі під час хірургічного втручання.

У лікарняний період призначається ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапія. Інші засоби фізичної реабілітації — механотерапія і працетерапія — використовують, переважно, у післялікарняний період реабілітації разом з вищезгаданими.

Операції на органах грудної і черевної порожнин проводять у випадках їх ушкоджень або захворювань, що продовжують прогресувати, не зважаючи на тривале консервативне лікування. При травмах внутрішніх органів і при дея­ких гостровиникаючих захворюваннях проводяться екстренні (невідкладні) операції. При хронічних захворюваннях хірургічне втручання виконують у плановому (нетерміновому) порядку.

У хірургії після операцій розрізняють: І період — ранній післяопераційний, триває до зняття швів; II період — пізній післяопераційний, продовжується до випис­ки хворого з лікарні; III період — віддалений  післяопераційний, триває до відновлення працездатності пацієнта.

 

Оперативні втручання на органах грудної порожнини

 

Внутрішньогрудні операції проводять з приводу важких захворювань і уш­коджень життєво важливих органів грудної порожнини. Хірургічне втручання показане при хронічних процесах нагнивання у легенях, тяжких формах тубер­кульозу, злоякісних пухлинах і зводяться до видалення уражених тканин, сег­менту, долі або всієї легені. Оперативно лікують уроджені і набуті пороки сер­ця, ішемічну хворобу серця тощо. Суть хірургічного втручання на серці: роз­ширення клапанних отворів, зашивання дефектів у перегородках, штучне про­тезування клапанів і судин.

Операції на органах грудної порожнини травматичні, довготривалі, техніч­но складні і виконуються з використанням апарату штучного кровообігу і штучно керованого дихання. Вони здійснюються на фоні значних порушень в організмі, що зумовлені важким і тривалим захворюванням. Тому хворих ре­тельно готують до хірургічного втручання і застосовують оптимальні засоби лікування після операції, серед яких основну роль відіграють засоби фізичної реабілітації.

Лікарняний період реабілітації. Засоби фізичної реабілітації при плано­вих операціях використовують у передопераційний, ранній та пізній післяопе­раційний періоди.

У передопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фі­зіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру проводять згідно призначе­ного напівпостільного чи вільного режиму. Окрім головного завдання, спря­мованого на лікування основного захворювання, перед нею ставлять ще й конкретні завдання, що пов’язані з майбутнім хірургічним втручанням: підви­щення нервово-психічного і загального тонусу хворого, створення у нього упевненості в успіху операції; зміцнення його фізичних сил, розкриття резер­вних можливостей, стимуляція функцій організму.

ЛФК використовують у формі лікувальної гімнастики, що проводять інди­відуально або у малих групах, самостійних занять 3—4 рази на день, ранкової гігієнічної гімнастики, лікувальної ходьби. Хворого навчають прийомів мало-болючого відкашлювання, техніки повертання на бік, піднімання таза у поло­женні лежачи на спині, тренують черевний тип дихання, зміцнюють дихальну мускулатуру, освоюють вправи та прикладні рухові навички, що будуть потріб­ні хворому у ранній післяопераційний період.

Лікувальний масаж застосовують для підвищення загального тонусу і зміцнення організму, заспокійливого впливу на хворого, поліпшення діяльності внутрішніх органів. Проводять масаж кінцівок; роблять погладжу­вання, розтирання, ніжну вібрацію грудної клітки. Використовують сегментар­но-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони D12 — D1,  C7 — С3 спинномозкових сегментів.

Фізіотерапія спрямована на покращення функціонального стану ЦНС та інших систем організму хворого, стимуляцію його імунних і реактив­них сил, санацію вогнища хронічної інфекції, попередження післяоперацій­них ускладнень. Призначають мікрохвильову терапію на ділянку легень, УФО, УВЧ-терапію ділянки шийних симпатичних вузлів, електросон, аеро-іонізацію, душ дощовий температурою 34-35°С, хвойні, кисневі, перлинні ванни.

Післяопераційний період. В ранній і пізній післяопераційний періоди застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру призначають через декілька годин після операції і проводять згідно призначеного суворо постільного, напівпостільного і вільного рухового режимів, що відповідають 1-4-й фазам компенсації та функціональним можливостям фізіологічних систем. Фази компенсації відрізняються одна від одної ступенем функціональної активності фізіологічних систем організму, характером і обсягом використання компенса­торних реакцій і тому кожній фазі відповідає визначений руховий режим. Ви­діляють такі фази (В.В.Клапчук, 1970):

1. Перебудова і формування тимчасових пристосувально-компенсаційних реакцій різних функціональних систем (найближчі години після операції). Режим суворо постільний.

2. Мобілізація і відокремлення провідних тимчасових компенсаційних ре­акцій (1-3-тя доба після операції). Режим постільний.

3. Нестійка стабілізація та міжсистемна інтеграція механізмів ком­пенсаційних пристосувань (4-7-ма доба після операції). Режим напівпостільний.

4. Становлення окремих ланок постійної компенсації (8-14-та доба після операції). Режим вільний.

5. Локалізація та закріплення компенсаційних реакцій, перехід до постійної компенсації (14-30-та доба після операції). Режим щадно-тре­нуючий.

6. Наближення до кінцевого пристосувального ефекту компенсації пору­шення вихідних функцій (від 1 до З-4-ro місяця після операції). Режим трену­ючий.

7. Завершення основних процесів компенсації, досягнення найбільшого пристосувального ефекту і припинення значного підвищення компенсаційних процесів (з 3-4-го до 5-7-го місяця після операції). Режим інтенсивно-трену­ючий.

Протипокази до призначення ЛФК, окрім загальних, такі: значне змі­щення середостіння; порушення ритму серцевої діяльності, коронарного чи мозкового кровообігу; спонтанний пневмоторакс; наростаюча підшкірна емфі­зема; накладення трахеостоми; кровохаркання.

Суворо постільний режим призначають у перші години після операції. Завдання ЛФК у цей період: попередження ранніх післяопераційних усклад­нень — ателектазу, пневмонії, тромбоемболії; сприяння перебудові організму, формування тимчасових компенсаторних реакцій. Допускають рухи у дисталь­них відділах кінцівок, помірне 2-3-секундне ізометричне напруження м’язів кінцівок. Рекомендують щогодинно робити 8-10 глибоких дихальних рухів, спонукати хворого до відкашлювання харкотиння з обов’язковою фіксацією післяопераційної ділянки руками реабілітолога, а згодом власними. Це робить відкашлювання менш болючим.

Постільний режим орієнтовно триває 1-2 доби. Завдання ЛФК: покращен­ня вентиляції легень, стимуляція дренажної функції бронхів і відкашлювання, активізація легеневого крово- і лімфообігу та розсмоктування ексудату; по­дальше запобігання післяопераційним ускладненням, у тому числі парезу ки­шок, затримки сечовипускання; мобілізація компенсаторних реакцій; підготов­ка до переходу в положення стоячи і ходьби. У комплексах лікувальної гімнас­тики переважають дихальні вправи, під час заняття, що триває 8-10 хв, хворо­го переводять у положення сидячи. Рекомендують надувати гумові камери та іграшки, виконувати повільні повороти тулуба, імітування ходьби, виконання відведень і приведень ніг з відривом від ліжка, самостійні заняття 3-5 разів на день.

Напівпостільний режим триває з 3-4-ї до 7-10-ї доби після операції. Завдання ЛФК: стимуляція компенсаторних і пристосувальних процесів; покращання прохідності бронхіального дерева і вентиляції легень, запобі­гання плевральних зрощень; покращання діяльності серцево-судинної і ди­хальної систем, шлунково-кишкового тракту; активізація процесів обміну і регенерації; зміцнення м’язів грудної клітки і формування рухливого після­операційного рубця; попередження порушень постави і збільшення обсягу рухів у плечовому суглобі оперованого боку; відновлення навички правиль­ної ходьби.

ЛФК призначають у формі занять з лікувальної гімнастики тривалістю 15 хв, ранкової гігієнічної гімнастики, самостійних занять 4-6 разів на день. Спочатку рухи проводять у положенні лежачи й сидячи. Застосовують дихаль­ні і загальнорозвиваючі вправи у рівному співвідношенні. На 5-7-й день хво­рому дозволяють вставати з допомогою і ходити в межах палати, а згодом — по відділенню. Слід звертати увагу хворого на підтримання правильної поста­ви. Наприкінці режиму заняття фізичними вправами проводять в малих групах по 2-3 особи, що дозволяє їм взаємно стимулювати і морально підтримувати один одного під час виконання рухів.

Вільний режим при гладкому, тобто без ускладнень, перебігу післяопе­раційного періоду триває від 8-11-ї доби після операції до виписування. Завдання ЛФК: удосконалення діяльності серцево-судинної і дихальної систем, зміцнення м’язів тулуба, коригування деформацій грудної клітки і порушень постави, становлення виформовуваних постійних компенсацій; реадаптація до стереотипних навантажень побутового характеру і подаль­ша підготовка до розширення рухової активності. До форм ЛФК поперед­нього режиму додається лікувальна ходьба у вигляді 30-40-хвилинних прогулянок у повільному і середньому темпі, підйом по сходах. Фізичні навантаження підвищуються за рахунок збільшення часу занять лікуваль­ною гімнастикою до 20 хв, використання вправ з невеликим обтяженням. Допускається включення ігрових елементів для підвищення емоційного тонусу.

Лікувальний масаж призначають в 1-2-гу добу після операції для сприяння відходження мокротиння, підвищення тонусу дихальної муску­латури, покращання легеневої вентиляції, активізації крово- і лімфообігу, об­мінних і регенеративних процесів, попередження пневмоній, ателектазів, тромбоемболій та інших післяопераційних ускладнень, зменшення больових відчуттів, поліпшення загального тонусу. Застосовують сегментарно-рефлек­торний масаж, діючи на паравертебральні зони поперекових L5 — L2,  грудних D12 — D1 і шийних С7 — С3 спинномозкових сегментів. Роблять масаж спини і грудної клітки, використовуючи легкі погладжування, розтирання, розминан­ня, вібрації, постукування.

Масаж грудної клітки проводять, фіксуючи однією рукою операційний шов. Навколо нього роблять ніжні погладжування і розтирання. Застосовують непрямий масаж легенів у вигляді безперервної вібрації, ритмічних натиску­вань і ніжні поплескування над легеневими полями, а також безперервну ніжну вібрацію в області серця та поверхневі ритмічні натискування долонею над сер­цем і в ділянці нижньої третини грудини. Виконують стискання грудної кліт­ки, стрясіння, розтягнення. Останнє роблять так: натискаючи долонями з боків на грудну клітку пропонують хворому зробити видих і в момент початку вди­ху швидко забирають руки, знімаючи таким чином тиск. При відкашлюванні рекомендують проводити легкі постукування і вібрації, притримуючи грудну клітку в області шва.

При масажі нижніх і верхніх кінцівок спочатку використовують поглад­жування, розминання і легку вібрацію, а з призначенням хворому напів-постільного режиму масаж проводять більш енергійно, застосовуючи відпо­відні прийоми. Весь час приділяють увагу масажу руки з боку виконаної операції. Добре діє на шлунково-кишковий тракт та сечовипускання масаж живота.

Фізіотерапія застосовується з першого дня після операції і наці­лена на попередження інфекції, зменшення болю, стимуляцію кашельного рефлексу, покращення бронхіальної прохідності та легеневої вентиляції, попе­редження післяопераційних ускладнень, активізацію лімфо- і кровообігу, реге­неративних процесів. Застосовують УФО області шва, інгаляції аерозолів і електроаерозолів із знеболюючими та відхаркуючими засобами, електрофорез новокаїну, діадинамо- та УВЧ-терапію, солюкс, кисневу та мікрохвильову тера­пію, електростимуляцію м’язів.

У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК лікувальний масаж, фізіотерапію та працетерапію.

Лікувальна фізична культура у віддалений післяоперацій­ний період застосовується відповідно до 5-7-ї клініко-фізіологічної фази і проводиться у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, полікліні­ці згідно з призначеним щадним, щадно-тренуючим і тренуючим режимом. Завдання ЛФК: підвищення нервово-психічного і загального тонусу хворого; збільшення функціональної здатності серцево-судинної та дихальної систем, закріплення постійних компенсацій; зміцнення м’язів тулуба, ліквідація пору­шень постави; адаптація до поступового збільшення фізичних навантажень, підготовка до навантажень побутового та виробничого характеру. В комплекси лікувальної гімнастики включаються вправи з предметами,  опором.

Застосовуються ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна ходьба, терен­кур, рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами, близький туризм. Три­валість занять з лікувальної гімнастики у щадний період 20-25 хв, щадно-тре­нуючий — 25-30 хв і тренуючий — 30-40 хв.

Лікувальний масаж спрямований на ліквідацію залишкових явищ після операції, нормалізацію скорочувальної здатності та тонусу м’язів, особливо рухи на боці операції і тулуба. Використовується сегментарно-реф­лекторний, місцевий і загальний масаж, підводний душ-масаж.

Фізіотерапія призначається для нормалізації нервово-психічно­го стану пацієнта, покращення діяльності серцево-судинної та дихальної систем, зміцнененя ослаблених м’язів, підвищення захисних сил організму, загартування людини, сприяння відновленню працездатності. Застосову­ють електрофорез брому на комірцеву зону, електросон, електроаерозольте-рапію; електростимуляцію м’язів; хвойні, кисневі, вуглекисні і радонові ванни, обливання, обтирання, душ; повітряні та сонячні ванни, кліматолікування.

Працетерапія має свої особливості, що пов’язані не тільки з ефективністю хірургічного лікування, а й зі станом працездатності, що бу­ла у пацієнта до операції. Так, особи, яких оперували з причини набутих вад серця ревматичного походження, у своїй більшості, хворіли давно і про­тягом багатьох років були інвалідами. Вони через хворобу не набули або втратили професійну працездатність і кваліфікацію. Тому цих, і подібних їм хворих, слід вчити професії чи відновлювати виробничі навички та праце­здатність.

Особи, у яких відносно недавно виникла хвороба, наприклад ішемічна хвороба серця, мають професію та відповідну кваліфікацію. Однак, працездат­ність внаслідок хвороби значно знижена. У таких осіб після операції працетерапія спрямована на відновлення професійної працездатності, повернення па­цієнта до праці у повному чи обмеженому обсязі.

Питання про здатність пацієнта виконувати попередню роботу вирішує лі­карсько-консультативна комісія. При різкому зниженні працездатності, або стійкому частковому її обмеженні рішення про можливість працювати та приз­начення тієї чи іншої групи інвалідності приймає медико-соціальна експертна комісія.

Працездатність відновлюється орієнтовно після операції на легенях, через 2-6 міс, з приводу ішемічної хвороби серця — 2-3 міс, набутих вад серця — 6-12 міс, вроджених вад — через 1-3 міс.

Хворим, яких оперували за екстреними показами з приводу пошкод­ження органів грудної порожнини, призначають фізичну реабілітацію у то­му ж обсязі, що й особам, яким було зроблено планові операції. Однак, роз­ширення рухової активності у перших здійснюється швидше порівняно з хворими, яких оперували в плановому порядку, тому що в останніх загаль­ний стан може суттєво обтяжуватися тривалою хворобою та супутніми захворюваннями.

Для закріплення успіху оперативного втручання, стабілізації постійних компенсацій, підтримання функціонального стану організму і фізичної пра­цездатності пацієнтам слід періодично лікуватися у санаторіях відповідно­го профілю. Рекомендовано кліматичні, переважно місцеві, рівнинні, лісові курорти, а деяким — низькогірні курорти у передгір’ях Карпат та Закарпатті.

 

Оперативні втручання на органах черевної порожнини

 

Внутрішньочеревні операції проводять при запаленні червоподібного паростка (апендицит) сліпої кишки, жовчного міхура (холецистит), виразці шлунка та дванадцятипалої кишки, з приводу різних гриж (випинання тканин або внутрішніх органів через слабкі місця черевної стінки в ділянці пахових, стегнових каналів, пупка, білої лінії живота тощо). Перебіг запального проце­су може бути гострим і хронічним. У першому варіанті необхідна невідкладна операція, під час якої вирізають запальний паросток (апендектомія), жовчний міхур (холецистектомія), проводять зашивання проривних виразок чи резекцію частини шлунка або дванадцятипалої кишки. Екстрена операція необхідна при защемленій грижі, під час якої зашивають грижеві ворота.

Лікарняний період реабілітації. Засоби фізичної реабілітації при плано­вих операціях використовують у передопераційний, ранній та пізній післяопе­раційні періоди.

У передопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фі­зіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру проводять відповідно до призначеного напівпостільного або вільного режиму. Завдання: підвищення за­гального тонусу організму, покращення психічного настрою хворого і створен­ня в нього впевненості в успішності операції; зміцнення фізичних сил, роз­криття резервних можливостей хворого, стимуляція функцій його серцево-су­динної, дихальної, травної систем; навчання і тренування грудному типу ди­хання, прийомам малоболючого відкашлювання; засвоєння вправ і прикладних рухових навичок раннього післяопераційного періоду.

ЛФК застосовують у формі лікувальної гімнастики, що проводиться інди­відуально, чи в малих групах, самостійних занять 3-4 рази на день, ранкової гі­гієнічної гімнастики, лікувальної ходьби.

Лікувальний масаж використовують з метою підвищити загаль­ний тонус організму, заспокійливо вплинути на хворого. Використовують, пе­реважно, класичний масаж.

Фізіотерапія націлена на покращення функціонального стану нер­вової та інших систем організму, запобігання післяопераційних ускладнень.

Для профілактики пневмоній, бронхітів призначають мікрохвильову тера­пію на ділянку легенів, аероіонізацію обличчя і дихальних шляхів, загальне УФО, а для попередження парезу кишок та їх здуття опромінюють ділянку жи­вота, роблять інколи підводно-кишкові промивання. Показані душ дощовий температурою 34-35°С, електросон, УВЧ-терапія області шийних симпатич­них вузлів та дарсонвалізація бокових поверхонь шиї для зменшення ймовір­ності виникнення післяопераційної ікавки.

У післяопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фі­зіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру використовують з перших годин після операції і проводять відповідно до призначеного рухового режиму.

Протипоказання для застосування ЛФК, окрім загальних, такі: різкий біль в операційній рані; небезпека відновлення кровотечі; наявність недренованих абсцесів у черевній порожнині; порушення ритму серцевої діяльності.

Суворо постільний режим призначають після важких операцій та особам з наявністю серйозних супутніх захворювань. Завдання ЛФК: підвищення пси­хоемоційного тонусу хворого та підтримання впевненості у сприятливому нас­лідку операції; зменшення застійних явищ і покращення загального і місцево­го крово- і лімфообігу; відновлення порушеного механізму дихання; поперед­ження післяопераційних ускладнень (пневмонія, ателектази, тромбоемболія).

Комплекси лікувальної гімнастики складаються з дихальних статичних і динамічних вправ середньої глибини, рухів у дрібних суглобах кінцівок, що виконуються у повільному темпі. Тривалість заняття 3-5 хв і повторюються під наглядом або самостійно 8-10 разів на день. Хворого спонукають до відкаш­лювання харкотиння, нагадуючи йому про необхідність притримувати руками післяопераційну ділянку. Реабілітолог, при цьому, синхронно з кашлевими пош­товхами  стискує  хворому грудну клітку спочатку в області нижніх ребер, а по­тім — у середній і верхній її частинах. Рекомендують робити декілька поглиб­лених дихальних рухів через кожні 15-20 хв.

Ліжковий режим триває: 1-3 доби після апендектомії, ушивання прорив­ної виразки шлунка і дванадцятипалої кишки; 1-4 доби після резекції шлунка; 1-5 діб після радикального грижорозтину; 1-6 діб після холецистектомії, ви­далення нирки, селезінки. Завдання ЛФК у цьому режимі : відновлення нор­мальної регуляторної здатності ЦНС, підвищення функціонального стану серце­во-судинної, дихальної, травної систем; стимулювання обміну речовин і реге­неративних процесів; попередження пневмоній, ателектазів, тромбоемболій, парезу кишок, метеоризму, затримки сечовипускання, запобігання утворення зрощень у черевній порожнині; відновлення навички самообслуговування та підготовка хворого до більш активних рухових режимів.

Лікувальну гімнастику призначають через 1-2 год після операцій, проведе­них під місцевим знечуленням і через декілька годин після операцій під нар­козом. Гімнастичні комплекси складаються з дихальних вправ, рухів кінцівками з обмеженою амплітудою у повільному темпі. Дозволяється почергове згинання та розгинання ніг, не відриваючи п’яток від ліжка. Тривалість заняття 5-8 хв.

Першого дня або наступної доби, залежно від характеру проведеної опе­рації та клінічного стану хворого, виконують повертання у бік операційної ра­ни. На 2-3-тю добу під час заняття хворого переводять у положення сидячи і у подальшому він набуває цього положення самостійно 3-4 рази на день по 5-10 хв. Після адаптації до положення сидячи йому, під кінець режиму, дозво­ляють встати. Деяким фізично підготовленим хворим після апендектомії мож­на встати, через 8-10 год після операції і на 2-3-й день ходити по коридору та сходах. У постільному режимі звичайно виключають вправи, що пов’язані зі статичним напруженням м’язів живота, особливо після грижерозтину. Взагалі, після операції з приводу грижі перехід в положення сидячи, а надалі в поло­ження стоячи затримується на 3-5 діб. У цьому режимі, окрім лікувальної гімнастики, застосовують самостійні заняття 4-5 разів на день, ранкову гігієнічну гімнастику.

Напівпостільний режим приблизно триває: 2-5 діб після апендектомії; 6-8 діб після радикального грижерозтину; 4-10 діб після ушивання проривної виразки шлунка та дванадцятипалої кишки, резекції шлунка, холецистектомії, видалення нирки, селезінки. Завдання ЛФК такі: покращання діяльності сер­цево-судинної і дихальної систем, процесів обміну і регенерації тканин; поліп­шення функції органів травлення; зміцнення м’язів живота; формування рухо­мого післяопераційного рубця; підготовка організму до фізичних навантажень, що поступово збільшуються.

У комплекси лікувальної гімнастики включають активні рухи для всіх суглобів і м’язових груп, в тому числі і для м’язів живота, які хворий виконує із вихідного положення лежачи й сидячи. Нахили тулуба слід робити обе­режно. Вставати і ходити, відповідно, дозволяють на 2-3-й і 3-5-й день піс­ля апендектомії, 6-8-й і 8-10-й день після операцій на шлунку і дванадцяти­палій кишці, грижерозтину, а після холецистоектомії та операцій з приводу ве­ликих, рецидивних і післяопераційних гриж ці терміни збільшуються на 2-3 доби.

При вставанні та ходьбі слід звертати увагу хворого на правильну поставу, що зумовлює нормальне положення внутрішніх органів, зменшує імовірність внутрішньочеревних зрощень або сприяє їх розтягненню. Заняття лікуваль­ною гімнастикою відбуваються у кабінеті ЛФК і проводяться у групі з 3-4 осіб. Комплекси ускладнюють за рахунок збільшення загальнорозвиваючих вправ, амплітуди рухів і тривалості заняття до 12-17 хв. Використовують самостійні заняття 5-6 разів на добу, лікувальну ходьбу 100-150 м, малорух­ливі ігри.

Вільний режим триває до виписки і призначається з: 6-8-ї доби після апен­дектомії; 10-12-ї доби після резекції шлунка, ушивання проривної виразки, ра­дикального грижорозтину, 12-15-ї доби після холецистектомії, операцій на кишках у слабких хворих та з ускладненим перебігом післяопераційного пері­оду. Головними завданнями ЛФК є: ліквідація залишкових явищ після операцій і нормалізація функції органів травлення; адаптація серцево-судинної і дихаль­ної систем до помірно зростаючого фізичного навантаження; покращенню за­гального функціонального стану; підготовка хворого до навантажень побуто­вого характеру.

Рухи грудної клітки та черевної стінки, збільшення екскурсії діафрагми ді­ють на внутрішні органи, посилюють кровообіг і зменшують застійні явища у них, рефлекторно підвищують евакуаторну та секреторну функцію шлунково-кишкового тракту. Вони сприяють більш швидкій нормалізації функції кишок, зменшують можливість утворення внутрішньопорожнинних спайок та сполуч­но-тканинних зрощень.

Застосування ЛФК у цьому режимі починають з ранкової гігієнічної гім­настики у палаті, далі хворий займається 15-20 хв лікувальною гімнастикою у спеціалізованому кабінеті, на свіжому повітрі. Комплекси лікувальної гімнас­тики насичуються вправами для всіх м’язових груп, виконуються з різних ви­хідних положень у помірному і середньому темпі.

Використовують гімнастичні прилади, вправи з обтяженням та опором. Протягом дня хворий декілька разів виконує самостійні завдання, ходить по 20-30 хв двічі-тричі на день у повільному і середньому темпі, може займати­ся настільними та малорухливими іграми.

Лікувальний масаж призначають з першої доби з метою ліквіду­вати застійні явища у легенях, покращення їх дренажної функції та вентиляції, сприяння відходженню харкотиння, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів післяопераційних ускладнень. Використовують сегментарно-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони крижових S5 — S2, поперекових L5 — L1, нижньогрудних D12 — D7, спинномозкових сегментів. Рекомендується погладжування, розтирання, легка вібрація та ніжні поплескування грудної клітки, особливо з боку спини. Роблять непрямий масаж легенів і серця. Виконують стискання грудної клітки, стрясіння та роз­тягнення.

Масаж живота проводять фіксуючи однією рукою післяопераційний шов, застосовуючи ніжні погладжування навколо нього, діючи по ходу товстої киш­ки у вигляді погладжувань, поверхневої стабільної та лабільної вібрації, постукування пучками пальців, ритмічних натискувань кінцями пальців. Обов’язко­во масажують нижні кінцівки.

Фізіотерапія використовується зразу після операції та у наступні дні з метою попередження інфекції, зменшення болю, попередження післяопера­ційних ускладнень, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів. Застосовують УФО ділянки шва, магнітотерапію, діадинамотерапію, інгаляцію, аерозолі і електроаерозолі зі знеболюючими та відхаркуючими за­собами, електрофорез з ліками, що зменшують підвищену зсілість крові, елек­тростимуляцію литкових м’язів, електросон. Перед випискою хворим рекомен­дують повітряні та сонячні ванни, обтирання, обливання водою, переважно ін­диферентної температури.

У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, ліку­вальний масаж, фізіотерапію, працетерапію. У віддалений післяопера­ційний період особи, які перенесли апендектомію або грижорозтин, продовжують лікування в поліклінічних чи домашніх умовах, а кого оперували з приводу захворювань шлунка, дванадцятипалої кишки, печін­ки, нирок направляють в реабілітаційні гастроентерологічні лікарні, спеці­алізовані санаторії.

Лікувальну фізичну культуру застосовують для відновленння функції оперованого органа і системи в цілому, зміцнення м’язів тулу­ба та живота, тренування серцево-судинної і дихальної систем, відновлення пра­цездатності пацієнта. У комплекси лікувальної гімнастики включають вправи для всіх м’язових груп з предметами та без них, з обтяженням і опором, на рів­новагу та координацію, коригуючі. Окрім лікувальної та ранкової гігієнічної гім­настики використовують ходьбу, теренкур, спортивно-прикладні вправи, гідро-кінезіотерапію, тренажери, близький туризм.

Лікувальний масаж призначають для покращення загального тонусу організму, еластичності м’язів і рухливості післяопераційного рубця, підвищення функціонального стану та сприяння скорішому поверненню до пра­ці. Застосовують загальний і місцевий класичний масаж, підводний душ-масаж.

Фізіотерапію призначають для стимулювання функції нервової, серцево-судинної, дихальної та травної систем; підвищення захисних сил і загартування організму. Використовують електросон, хвойні, кисневі, вуг­лекислі ванни, обливання, обтирання, душ, повітряні та сонячні ванни, клімато-лікування.

Працетерапію застосовують для підняття нервово-психічного і життєвого тонусу пацієнта. Добирають види трудової діяльності, що віднов­люють загальну і професійну працездатність. Однак протягом перших 2 міс після апендектомії не рекомендується піднімати важкі речі, а особам, які перенесли опе­рації на шлунку, печінці, з приводу гриж, особливо, післяопераційних, слід протягом 6-12 міс уникати важкої фізичної праці.

Хворим, які оперовані за екстреними показаннями з приводу удару та пора­нень черевної порожнини, розширення рухового режиму, застосування ЛФК, лікувального масажу затримується через більш важкий стан, порівняно з особами, яких готували до операції і хірургічне втручання було проведене у плановому порядку.

Хворим, які перенесли операції з приводу захворювань травної системи для стабілізації її функцій, підтримання загального стану та працездатності по­казано періодично лікуватися у гастроентерологічних санаторіях. Рекомен­дуються курорти Трускавець, Моршин, Шкло, Поляна, Свалява, Миргород, Березовські мінеральні води тощо.

 

Фізична реабілітація хірургічних хворих

 

Успіх лікування хірургічних хворих залежить не тільки від техніки виконання самої операції, але й від передопераційної підготовки хворого, протікання післяопераційного періоду.

Очікування операції, стах за її наслідки неблагоприємно впливають на психічний стан хворого. Це призводить до ослаблення захисних сил організму.

Гіподинамія, зумовлена перебуванням хворого в стацонарі до операції, обмеження рухової активності після операції сприяють зниженню загального життєвого тонусу пацієнта. Внаслідок цього гірше функціонують серцево-судинна, дихальна, травна, ендокринна та інші системи. Обезболення наркозом також зумовлює функціональні розлади організму. Неблагоприємно впливає на хворого і травма внаслідок операції – звідти діють сильні подразники на ЦНС. В ранньому післяопераційному періоді є біль в післяопераційній рані, що призводить до поверхневого грудного типу дихання, щадіння (іноді виключення) діафрагми в дихальному акті. Тому в легенях може виникнути застій, в дихальних шляхах накопичується мокротиння, що тяжко відкашлюється через біль та зниження кашльового рефлексу.

Значні зміни відбуваються в шлунково-кишковому тракті. Сповільнюється перистальтика кишківника, посилюється газоутворення, що викликає біль. Це може викликати парез кишківника з відповідними наслідками. Може виникнути анурія. Порушується діяльність залоз внутрішньої секреції та обміну речовин.

Внаслідок хірургічного втручання на суворому ліжковому режимі виникає недостатність окислювальних процесів. Покриття енергетичних затрат при цьому здійснюється за рахунок не вигідних для організму анаеробних реакцій. Застосування фізичних вправ, активізуючи аеробну фазу обміну, зменшує неповноцінність окислювальних процесів.

Механізми трофічної дії фізичних вправ використовуються для стимуляції регенерації і регенераційної гіпертрофії тканин, пошкоджених під час оперативного втручання. Активізація регенерації пошкодженої шкіри, підшкірної клітковини, апоневрозів, фасцій і м’язів забезпечується покращенням кровообігу і дозованими функціональними подразненнями при відповідному підборі фізичних вправ.

Вибираючи фізичні вправи слід враховувати дію скорочення м’язів на апоневроз, що є їх футляром. В першому випадку скорочення прямого м’язу живота сприяє розслабленню його апоневрозу, в другому, при скороченні зовнішнього косого м’язу живота  апоневроз функціонально відіграє роль сухожилля і потягування є навантаженням, що позитивно діє на його регенерацію.

Дуже добре фізичні вправи впливають на регенерацію пошкоджених при операції тканин шлунку, кишківника, печінки, жовчевого міхура та інших органів.

Нормування функцій, зумовлене лікувальним застосуванням фізичних вправ після оперативного втручання на органах грудної та черевної порожнини відноситься перш за все до органів дихання. Спеціальні дихальні вправи і свідоме регулювання механізму дихання дає змогу в ранньому післяопераційному періоді відновити порушений механізм дихання, значно покращити легеневу вентиляцію, відновити дренуючу функцію бронхів. Найбільш ефективні ці дії при оперативних розрізах нижньої половини черевної стінки та при відновленні функцій кишківника. Під впливом безпосереднього подразнення рецепторів кишківника впарвами, що перемішують і здійснюють масаж петель кишок, завдяки механізму вісцеро-моторних рефлексів активізується та нормалізується перистальтика, зменшується метеоризм і атонія кишківника, прискорюється вихід шлункового вмісту в кишківник, покращується газовивід, що зменшує метеоризм, сприяє нормальному випорожненню.

Фізичні вправи сприяють: терморегуляції, нормалізації гомеостазу, відновленню тонусу м’язів черевного пресу, участі передньої черевної стінки в акті дихання, кашлю, мові та ін.

ЛФК є ефективним методом в комплексному лікуванні хірургічних хворих в перед- і післяопераційному періодах.

Лікувальну фізкультуру поділяють на  періоди:

1.     Передопераційний (для планових хворих)

2.     Ранній післяопераційний:

а) з перших годин після операції до сидіння;

б) до вставання;

в) до зняття всіх швів.

3.       Пізній післяопераційний – до виписування з стаціонару.

4.       Віддалений післяопераційний – до виздоровлення.

Завдання передопераційної гімнастики:

1.     Психотерапевтичний вплив, створення позитивного емоційного фону для передопераційної підготовки, впевненості в позитивному наслідку оперативного втручання, відволікання від неприємних переживань.

2.     Вдосконалення вищих регуляторних механізмів ЦНС.

3.     Загальне укріплення організму, підвищення сили та витривалості.

4.     Активізація кровообігу та дихання, ліквідація застійних явищ та гіпоксії.

5.     Підготувати операційне поле: підвищення місцевого кровообігу, лімфоциркуляції, обміну речовин, укріплення м’язів, підвищення еластичності шкіри.

6.     Виховання навиків регуляції психічного стану та дихання.

7.     Ослаблення впливу патологічних явищ.

8.     Навчити гімнастичних та дихальних вправ, що будуть виконуватись у перші дні після операції.

Покази до призначення передопераційної гімнастики:

Кили. Хронічний холецистит. Хронічний апендицит. Виразкова хвороба шлунку та 12-ти палої кишки. Часткова кишкова непрохідність при злуковій хворобі. Бронхоектатична хвороба. Вади серця. Дивертикул, опіки стравоходу.

Протипокази до призначення передопераційної гімнастики:

Загроза виникненя кровотечі або перфорації.

Висока температура тіла.

Тяжкий загальний стан.

Гнійні процеси.

Інтоксикація.

Особливості методики:

1.     Помірність фізичних навантажень.

2.     Простота і доступність – виконання гімнастичних і дихальних вправ із простих вихідних положень: лежачи, сидячи.

3.     Використання в основному лікувальної та ранкової гігієнічної гімнастики.

4.     Виконання загальноукріплюючих та спеціальних фізичних вправ для:

а) активізації кровообігу та перистальтики кишківника;

б) нормалізації функції пошкодженого органу;

в) підготовки операційного поля.

Головний принцип – це не перевантажити та не перевтомити хворого.

Чим швидше до операції розпочнеться раціональна підготовка – тим кращий та більший ефект від використання фізичних вправ буде в післяопераційному періоді.

Передопераційна гімнастика проводиться в кабінеті ЛФК поліклініки, пізніше лікарні (табл. 5, 6).

Таблиця 5

ВЗІРЕЦЬ

  комплексу вправ лікувальної гімнастики в передопераційному періоді

 

При операціях з приводу хронічних гнійних захворювань легень в передопераційний період необхідно використовувати дренажні вправи, що сприяють видаленню гнійної мокроти. Вихідне положення для дренування повинно бути таким, щоб ділянка хворої легені була вище дренуючого бронха. Тоді мокрота попаде в головний бронх, звіддти до біфуркації трахеї. Тут найбільша чутливість кашльового рефлексу. Це викликає енергійний кашель з відходженням мокроти.

Дренажні вправи:

а) для верхньої долі правої легені:

вихідне положення сидячи на кріслі; нахилити тулуб з одночасним поворотом вліво, підняти праву руку – вдих. Через 30 с з появою кашлю на видосі, покашлюючи, нахилити тулуб вперед, дістаючи пальцями рук підлоги. Покашлюючи, в такому положенні затриматись на декілька секунд. Методист в цей час натискує синхронно з кашльовими поштовхами на верхню частину грудної клітки.

б) для середньої долі легені:

вихідне положення сидячи на кушетці, головний кінець опущений на 20-30°. В повільному темпі повністю розігнути тулуб назад. Методист здійснює легке натискування на середню поверхню грудної клітки. Видихаючи і покашлюючи, хворий повертає тулуб вліво і вперед. Піднімаючись з кушетки, нахилитися вперед, дістаючи руками ступні. Під час нахилу вперед виділяється мокрота. Під час покашлювання методист натискує в ділянці середньої долі (передньобокова поверхня грудної клітки) синхронно з кашльовими поштовхами. Після цього фаза відпочинку 0,5 – 1хв і повторення вправи 3-4 рази.

в) для передніх сегментів середньої долі правої легені:

Вихідне положення лежачи на спині з опущеним головним кінцем ліжка (кушетки) на 40 см. Розвести руки в сторони, вдих і на видосі до правої половини грудної клітки підтягувати праву ногу, зігнуту в колінному і кульшовому суглобах. Хворий залишається в цьому положенні до 30 с і кашляє.

г) для нижньої долі правої легені:

1.     вихідне положення лежачи на лівому боці, головний кінець ліжка опущений. Права рука на вдосі піднімається вгору, на видосі з покашлюванням хворий натискує синхронно з кашлем на боковий і нижній  відділи грудної клітки. Методист в цей час  здійснює легке постукування в задньопередньому відділі грудної клітки між лопатками;

2.     вихідне положення лежачи на лівому боці, головний кінець ліжка опущений. Розвести руки в сторони – вдих. На видосі, покашлюючи підтягувати праву ногу, зігнуту в колінному і кульшовому суглобах, до грудної клітки;

3.     вихідне положення сидячи на кріслі або стоячи. На видосі повільно нахиляти тулуб вперед, дістаючи правою рукою носок лівої ноги.

д) при двосторонньому пораженні бронхів:

вихідне положення упор стоячи на колінах. З цього положення на видосі опустити верхню частину тулуба, згинаючи руки, а таз підняти якнайвище (імітація підлізання). В кінці видиху – покашлювання. Повернутись у вихідне положення – вдих.

е) для збільшення рухомості діафрагми, підвищення тонусу м’язів черевного пресу та міжреберних м’язів:

Вихідне положення сидячи на кріслі, ноги прямі, п’ятками торкаються підлоги. Підняти руки вгору – вдих; на повільному видиху зробити нахил вперед, покашлюючи, руками торкатись пальців ніг.

Для кращого ефекту описані вправи можна виконувати з предметами (мішечки з піском 1,5 – 2 кг, гантелі, булави).

Таблиця 6

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ лікувальної гімнастики в передопераційний період для хворих з гнійним процесом в легенях

 

Завдання післяопераційної гімнастики.

1.     Нормалізація психічних і нервових процесів вищих регуляторних механізмів центральної нервової системи.

2.     Активізація дихання, кровообігу, травлення, ліквідація застійних явищ (в легенях, нижніх кінцівках, закрепів).

3.     Пришвидшення заживлення післяопераційної рани, сприяння формуванню повноцінного рубця.

4.     Підвищення функціональних можливостей організму, сили, витривалості.

5.     Підготовка до вставання, праці, занять фізичною культурою та спортом.

6.     Нормалізація постави.

7.     Полегшення перебудови організму, зменшення патологічних відхилень, зумовлених оперативним втручанням.

Протипокази до призначення ЛФК.

·        Важкий загальний стан при септисі, перитоніті, після значної втрати крові.

·        Загроза кровотечі.

·        Гострий тромбофлебіт

Післяопераційна пневмонія є показом до призначення простих гімнастичних вправ, навіть при температурі до 38,5° С.

Прості гімнастині, а особливо дихальні вправи можна призначати після операції через 2 год при місцевому знеболенні і через 4 год – при загальному.

Особливості методики.

1.     Простота і доступність – виконання раціональних загальноукріплюючих і спеціальних гімнастичних вправ спочатку з вихідного положення лежачи на спині, пізніше сидячи і стоячи.

2.     Велике значення дихальних вправ в перші дні після операції.

3.     Поступове, але постійне ускладнення методики та збільшення фізичного навантаження щодня (якщо стан хворого покращується).

4.     Підготовка пацієнта до сидіння, вставання, праці, заняттям фізичною культурою та спортом.

В післяопераційному періоді виконують дихальні та спеціальні гімнастичні вправи.

Дихальні:

1.     Поглиблене, а після зменшення болю – глибоке дихання в спокої.

2.     Поглиблене, а пізніше глибоке дихання з рухами рук, що розширюють грудну клітку.

3.     Дуття на підвішені предмети: резинову кульку, полоси паперу, роздування листів зошита, книжки, надування резинових кульок.

4.     Вимова звуків, складів на видиху.

Гімнастичні вправи:

1.     Для операційного поля (наприклад, після апендектомії – згинання та припіднімання правої ноги, випинання та втягування передньої черевної стінки).

2.     Для пришвидшення кровообігу в дистальних відділах ніг з метою профілактики тромбофлебіту.

3.     Для посилення перистальтики кишківника, ліквідації атонії.

4.     Для нормалізації сечовиділення.

5.     Корегуючі вправи для покращення постави.

6.     Для розтягування злук.

Підготовка до вставання полягає в:

а) підвищенні сили та витривалості при виконанні загальноукріплюючих гімнастичних вправ без предметів і з гімнастичною палкою, гантелями, медболом;

б) укріпленні зв’язкового апарату ступнів, м’язів ніг, м’язового корсету (головним чином розгиначів спини);

в) вдосконалення координації рухів та рівноваги;

г) адаптації кровообігу до зміни положення тіла;

Під час проведення лікувальної гімнастики використовують допоміжні прийоми: притискування рани рукою при виконанні фізичних вправ; виконання гімнастичних вправ із зігнутими ногами – не напружуються м’язи черевної стінки.

В ранньому періоді після операції на грудній клітці здійснюють обережне натискування на передню черевну стінку – це сприяє відходженню та відкашлюванню мокроти, нормалізує ритм дихання.

 

Таблиця 7

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ післяопераційної гімнастики

(після операції на шлунку, жовчевому міхурі на 2-8 день після операції)

 

Таблиця 8

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ післяопераційної гімнастики

(3-5 днів після операції)

 

Таблиця 9

ВЗІРЕЦЬ

комплексу вправ післяопераційної гімнастики

(10-14 день після операції)

 

Методика лікувальної фізкультури при операціях на органах грудної та черевної порожнини дещо відрізняється (табл. 10).

 

Таблиця 10