Оцінка гігієни порожнини рота

Оцінка гігієни порожнини рота. Визначення гігієнічних індексів.

 

Гігієнічні індекси

Для оцінки гігієнічного стану ротової порожнини користують­ся індексами, які умовно можна поділити на 4 групи: 1-ша — (індек­си, що оцінюють площу зубного нальоту; 2-га — (індекси, що оціню­ють товщину зубного нальоту; 3-тя — (індекси, що оцінюють масу зубного нальоту; 4-та — (індекси, що оцінюють фізичні, хімічні, мікро­біологічні параметри зубного нальоту.

До 1-ї групи гігієнічних індексів (ГІ) належать індекси Федоро-ва—Володкіної, Green— Vermillion, Ramfiord, Navy—Quigley—Hein, Turecky, Armin та ін.

Індекс Ю. А. Федорова і В. В. Володкіної (1971) визначають шляхом пофарбування губної поверхні нижніх шести фронтальних зубів розчинами, що містять йод (Шиллера— Писарєва та ін.).

Кількісну оцінку здійснюють за п’ятибальною системою:

5 балів — пофарбування всієї поверхні коронки зуба;

4 бали — пофарбування 3/4 поверхні;

З бали — пофарбування 1/2 поверхні;

2 бали — пофарбування 1/4 поверхні;

1 бал — відсутність пофарбування всіх зубів.

Значення індексу визначають за формулою:

ГІ=У/6,

де У — сума значень індексу.

Гігієнічний індекс оцінюють таким чином:

1,1-1,5 бала — добрий;

1,6-2,0 бала — задовільний;

2,1-2,5 бала — незадовільний;

2,6-3,4 бала — поганий;

3,5-5,0 балів — дуже поганий.

Якісну оцінку стану гігієни можна проводити за тією самою фор­мулою, що й пофарбування, але з використанням трибальної системи:

З бали — інтенсивне пофарбування всієї поверхні зуба;

2 бали — слабке пофарбування;

1 бал — відсутність пофарбування.

Для визначення спрощеного індексу гігієни ротової порожниниGreen—Vermillion (1964) фарбують вестибулярні поверхні⁶^-^- і язи кові поверхні біб зубів розчином Шиллера—Писарєва або іншим йодовмісним розчином. На досліджуваних поверхнях спершу визна­чають зубний наліт — Debris–index (DI ), а потім зубний камінь — Calculus–index (СІ) (табл. 7).

Таблиця 7. Критерії оцінки індексу Green—Vermillion

 

Бал	Зубний наліт (DI)	Зубний камінь (СІ)
0	відсутній	не виявлений
1	вкриває 1/3 поверхні коронки зуба	вкриває 1 /З коронки зуба
2	вкриває 2/3 поверхні зуба	над’ясенний камінь вкриває 2/3 коронки зуба, під’ясенний камінь у вигляді окремих конгломератів
3	вкриває більше ніж 2/3 поверхні зуба	над’ясенний камінь вкриває 2/3 коронки зуба і (або) під’ясенний зубний камінь вкриває пришийкову частину зуба

 

Формула для обчислення:

OHI–S^^H+^K

де 2—сума значень, зн—зубний наліт, зк—зубний камінь, п — кількість обстежених дітей (6).

Індекс Silness—Loe (1964,1967) належить до 2-ї групи індексів. Він враховує товщину зубної бляшки у пришийковій ділянці. При визначенні цього індексу пофарбування зубного нальоту не здійсню­ють. Його товщину визначають за допомогою зонда на чотирьох по­верхнях зуба: вестибулярній, язиковій та обох контактних.

Обстежують 6 зубів: ^ Критерії оцінки:

О — наліт біля шийки зуба зондом не визначається;

1 — наліт візуально не помітний, але на кінчику зонда, якщо ним провести біля шийки зуба, видно грудочку нальоту;

2 — наліт визначається візуально;

3 — інтенсивне відкладання нальоту на поверхні зуба і в зубних

проміжках. Методика обчислення:

а) для одного зуба —додають значення індексу, отримані при об­стеженні різних поверхонь одного зуба, і ділять на 4;

б) для групи зубів — індекс для окремих зубів (різців, великих та малих кутніх зубів) можназгрупуватиз метою отримання гігієнічно­го індексу для різних груп зубів;

в) для окремої особи — додати значення індексу для зубів та по-діли-ти на кількість обстежених зубів.

Індекси для оцінки стану тканин пародонта

Група індексів для оцінки стану тканин пародонта включає:

— індекси гінгівіту (ІГ):

— індекс РМА;

— індекс гінгівіту;

— пародонтальні індекси:

— пародонтальний індекс (РІ);

— індекс РамфТ’ра;

— індекс CPITN (ВООЗ).

Індекс РМА (папиіярію-маргінально-альвеолярний)защюпоїїоюїїиіі Masser і модифікований Parma у 1960 p. Використовується для оцінки запального процесу ясен. Шкала оцінки індексу РМА:

1 бал — запалення ясенного сосочка (Р);

2 бали — запалення краю ясен (М);

3 бали — запалення альвеолярних ясен (А). Індекс РМА обчислюють у відсотках за формулою:

індекс рма ° Сумд^лів  юо “         з х Число зубів

Сума балів визначається шляхом додавання всіх найвищих показ­ників кожного зуба. Число зубів у вії ц до 6 років—20,6-11 років—24, 12-14 років — 28,15 років і старшому — ЗО.

Критерії оцінки:

до 20% — легкий ступінь тяжкості гінгівіту;

25-50% — середній ступінь тяжкості гінгівіту;

вище 51% — тяжкий ступінь тяжкості гінгівіту.

Індекс гінгівіту (ІГ) запропонований Silness– Loe у 1967 p. При виз­наченні індексу досліджують стан у ділянці^б^— зубів і характеризують

його за 4-бальною шкалою:

О — запалення відсутнє;

1 — незначне запалення ясен (незначна зміна забарвлення);

2 — помірне запалення ясен (гіперемія, набряк, можлива гіпертро­фія);

3 — тяжке запалення (виражена гіперемія, поява виразок). Обчислюють ІГ за формулою:

сума балів

Критерії оцінки ІГ:

0,1-1,0 — гінгівіт легкого ступеня:

1,1-2,0 — гінгівіт середньої тяжкості;

2,1-3,0 — гінгівіт тяжкого ступеня.

Пародонтальний індекс (РІ) запропонований Russel у 1956 p. і використовується для виявлення запально-деструктивних змін у па-родонті. При його визначенні оцінюється стан пародонта навколо кож­ного зуба. При цьому беруть до уваги ступінь запалення, глибину ясен­ної кишені, рухомість зубів.

Критерії оцінки:

О — запалення відсутнє;

1 — легке запалення, яке не охоплює всі ясна навколо зуба;

2 — запалення охоплює всю поверхню ясен навколо зуба, але епітел­іальне прикріплення не порушене (пародонтальної кишені немає);

4 — при вищезгаданих даних на рентгенограмі спостерігається резор­бція кісткової тканини;

6 — запалення ясен, наявність пародонтальної кишені, зуб нерухо­мий;

8 — зуб рухомий, є пародонтальна кишеня (виражена деструкція усіх тканин пародонта). Формула для обчислення:

 

Інтерпретація:

0,1 -1,0 — початкова стадія пародонтиту;

1,5 – 4,0 — середній ступінь тяжкості;

4,5 – 8,0 — тяжка стадія пародонтиту.

Узагальнюючий індекс стану тканин пародонта і необхідності їх лікування (CPITN) (ВООЗ, 1989)

Для визначення необхідності лікування захворювань пародон­та застосовують колірний індекс CPITN.

Для оцінки цього індексу використовують три чинники:

1. Наявність чи відсутність кровоточивості ясен;

2. Наявність над чи під’ясенного каменю;

      3. Пародонтальні кишені — неглибокі (4-5 мм) і глибокі (6 мм і більше). Для позначення відділів ротової порожнини використовують коди, прийняті Міжнародною організацією за стандартами:

01 — верхня щелепа;

02 — нижня щелепа.

03-08 — секстанти в ротовій порожнині в такому порядку:

секстант 03 — верхні праві премоляри і моляри;

секстант 04 — верхні ікла і різці;

секстант 05 — верхні ліві премоляри і моляри;

секстант 06 — нижні ліві премоляри і моляри;

секстант 07 — нижні ікла і різці;

секстант 08 — нижні праві премоляри і моляри.

Двозначними цифрами позначають певні зуби згідно із систе­мою, прийнятою Міжнародною стоматологічною федерацією (МСФ). Перша цифра означає квадрант ротової порожнини, друга — зуб(мал.24).

При позначенні зуба рекомендується назвати номер квадранта, а потім номер зуба. З метою дослідження ротову порожнину поділя­ють на 6 секстантів, які визначають зубами з кодовими номерами 18-14,13-23,24-28,38-34,33-43,44-48. Секстант оглядають тільки в тому разі, якщо в ньому є два і більше зубів і немає показань до їх видалення. Якщо у секстанті зберігся лише один зуб, його слід вклю­чити до складу попереднього секстанта. Для визначення індексних зубів у осіб віком до 19 років оглядають тільки 6 зубів: 16,11,26 і 36, 31, 46. Під час огляду дітей віком до 15 років реєстрацію кишень не виконують, тобто враховують лише кровоточивість ясен і наявність каменю. Якщо у секстанті, що його потрібно оглянути, немає жодно­го індексного зуба, заміною можуть слугувати окремі різці чи премо­ляри, які повністю прорізались. Зондування виконують біля різця і перших молярів (у осіб молодших 19 років). Оцінку даних здійсню­ють за такою градацією:

4 — розмір кишені більши ніж 6 мм;

З — кишеня розміром 4 чи 5 мм;

2 — відчуття наявності каменю під час зондування при незначно­му заглибленні зонда;

1 — кровоточивість одразу ж після закінчення зондування, яка виявляється візуально чи за допомогою дзеркала;

О — здорові ясна.

тому разі, якщо в ньому є два і більше зубів і немає показань до їх видалення.      Якщо у секстанті зберігся лише один зуб, його слід вклю­чити до складу попереднього секстанта. Для визначення індексних зубів у осіб віком до 19 років оглядають тільки 6 зубів: 16,11,26 і 36, 31, 46. Під час огляду дітей віком до 15 років реєстрацію кишень не виконують, тобто враховують лише кровоточивість ясен і наявність каменю. Якщо у секстанті, що його потрібно оглянути, немає жодно­го індексного зуба, заміною можуть слугувати окремі різці чи премо­ляри, які повністю прорізались. Зондування виконують біля різця і перших молярів (у осіб молодших 19 років).                                  Оцінку даних здійсню­ють за такою градацією:

4 — розмір кишені більши ніж 6 мм;

З — кишеня розміром 4 чи 5 мм;

2 — відчуття наявності каменю під час зондування при незначно­му заглибленні зонда;

1 — кровоточивість одразу ж після закінчення зондування, яка виявляється візуально чи за допомогою дзеркала;

О — здорові ясна.

    Після включення апарату і встановлен­ня діагностичної системи на роботу по першій шкалі (0- 50 мкА), вер­хівку активного електроду фіксують на зубі і починають поступово збільшувати силу струму від 0 мкА до показників, які спричиняють перші відчуття. За відсутності будь-яких відчуттів у разі використання сили струму до 50 мкА діагностику повторюють по другій шкалі (0-200 мкА). При карієсі верхівку активного електрода встановлю­ють на верхівку горбка (щічного на премолярах, медіально-щічного на молярах) чи на середині різального краю різців та ікол. За наяв­ності каріозної порожнини дослідження виконують, починаючи з її дна після попереднього видалення розм’якшеного дентину і висушу­вання. Під час дослідження ручка електрода не повинна торкатись м’яких тканин губи, щоки, язика для зменшення ризику втрати струму.

Особливу увагу лікар повинен приділити попередньому визна­ченню етапу розвитку зуба з метою подальшого коректного тракту­вання результатів дослідження. Інтактні зуби, а також зуби з почат­ковим і поверхневим карієсом (тимчасові в період стабілізації, постійні із закритою верхівкою і сформованим пародонтом) реагу­ють на силу струму 2-6 мкА. При хронічному середньому і глибоко­му карієсі чутливість до електричного струму може дещо знизитись (до 10-18 мкА). Клінічний перебіг гострого глибокого карієсу супро­воджується зниженням порога електрозбуджуваності пульпи до 35 мкА. Подальше зниження показників (40-60 мкА), а особливо ви­никнення асиметричних показників з різних горбків одного дослід­жуваного зуба при появі симптомів гострого пульпіту, можуть свідчи­ти про залучення пульпи до гострого запального процесу. Реакція пульпи на струм силою до 60 мкА вказує на патологічний процес у коронковій пульпі. Підвищення показників струму від 60 до 90 мкА свідчить про залучення до запального процесу кореневої пульпи. У разі виникнення періодонтиту показники електроодонтометрії пере­вищують 100 мкА.

Ще раз підкреслимо, що електрозбуджуваність пульпи зубів у дітей залежить від стадії формування кореня і стану пульпи. Тимча­сові зуби в період стабілізації (сформовані) мають нормальну елект­розбуджуваність. При появі ознак резорбції кореня реакція змен­шується до повного зникнення при розсмоктуванні коренів. Елект­розбуджуваність пульпи постійних зубів у період їх прорізування різко знижена або повністю відсутня. Під час формування коренів реакція поступово нормалізується і повністю відповідає нормі у пе­ріод сформованості кореня і періодонта. За наявності патології тка­нин пародонта електрозбуджуваність може бути нормальною, дещо підвищеною або зниженою. Часто зниженою може бути електрозбуд­жуваність зубів, які стоять поза дугою. Електроодонтометрія є цінним допоміжним методом дослідження деяких травм, запальних процесів, новоутворень, невриту альвеолярних нервів.

Метод трансілюмінації. Трансілюмінаційний метод основа­ний на оцінці зміни кольору тканин зуба, пародонта і слизової обо­лонки ротової порожнини під впливом холодного променя світла. Під час обстеження при карієсі уражені тканини зуба виглядають корич­невими. При гострому пульпіті спостерігається ефект слабкого по­темніння (“приглушеного світіння”) коронки ураженого зуба по­рівняно із здоровими зубами, при хронічному — тьмяне відсвічуван­ня тканин (“ефект зірки, що згасла”), а при гангренозному – затем­нення всієї коронки (“ефект чорної діри”). Для методу трансілюмі­нації використовують апарат “УФЛ-112” фірми “Люксдент” (А-П.Грохольський, 1996). Працюючи в режимі зеленого світла, ме­тод дозволяє виявити ознаки початкового, вторинного і приховано­го апроксимального карієсу, мікротріщини емалі зубів, ураження сли­зової оболонки ротової порожнини.

Трансілюмінаційний метод

 

Люмінесцентна діагностика. Стоматоскопія.

  Метод люмі­несцентної діагностики оснований на властивостях тканин до зміни їх природного забарвлення під впливом ультрафіолетових променів. Властиву тканинам здатність до відсвічування називають власною флуоресценцією. Вторинна флуоресценція виникає під впливом флу­оресцентних речовин, що накопичуються в тканинах (флуоресцину, флуорохрому, еозину, рибофлавіну, трипафлавіну та ін.).Власну флу­оресценцію тканин визначають за допомогою променів Вуда у затем­неному приміщенні за допомогою флуоресцентного фотодіагноско-па. Слизова оболонка язика здорової людини при обстеженні має апельсиново-червону флуоресценцію. Неповне відсвічування може свідчити про гіповітаміноз В., яскраво-голубе — про лейкоплакію, біло-жовте — про червоний плоский лишай, біло-голубе — про гіпер-кератичні зміни. Ерозії та виразки на слизовій оболонці ротової по­рожнини мають темно-коричневу флуоресценцію, осередки уражен ня на червоній облямівці губів — жовто-коричневу, а у разі пперке-ратозу — біло-голубувате відсвічування. Люмінесцентну діагностику в дитячій стоматології також використовують для лабораторних дос­ліджень (люмінесцентно-цитологічні дослідження, шунофлуорес-центний метод).

Стоматоскопія.

 

Капіляроскопія, біомікроскопія.

Капіляроскопія — це метод прижиттєвого вивчення стану капілярної сітки пародонта і слизової оболонки ротової порожнини. Для обстеження використовують ка-піляроскопи (М-70-А з освітлювачем, М-11), кольпоскопи (фірми “Карл Цейс Йена”), спеціальні контактні мікроскопи (МЛК-1) і оп­тичні системи з люмінесцентним чи поляризованим відображеним світлом. Контактна біомікроскопія дозволяє вивчити архітектоніку мікроциркуляторного русла у поверхневих і глибоких артеріолах та венулах, а також виявити особливості кровотоку в різних ділянках слизової оболонки ротової порожнини і пародонта.

Для порівняльного вивчення особливостей системної та локаль­ної мікроциркуляції паралельно з капіляроскопією тканин ротової порожнини здійснюють аналогічне дослідження нігтьового ложа. Для уточнення діагнозу і встановлення резервних можливостей мікроцир­куляторного русла тканин, що досліджуються, використовують функціональні проби з вазоактивними речовинами загальної та місце­вої дії або температурні подразники (ізотонічний розчин температу­ри від 10 до 40 °С). Структура капілярів у різних зонах неоднорідна. Капіляри краю і верхівок сосочків ясен мають вигляд петель і ком, їх венозний кінець довший за артеріальний, більшість судин яскраво-червоного забарвлення на ніжно-рожевому тлі. Капіляри прикріпле­них ясен довші, їх діаметр більший, кровотік рівномірний, зафарбу­вання тла інтенсивніше. У рухомих яснах капіляри довгі, звивисті, розташовані у вигляді сітки. Розрізняють такі три головних види кро­вотоку в артеріолах (венулах): суцільно-гомогенний; суцільно-зер­нистий; суцільно-переривчастий (О.О.Прохончуков і співавт., 1980).

Під час оцінки характеру кровотоку в капілярах можуть спосте­рігатися такі його ознаки: безперервність; “намистоподібність”; пере­ривчастість штрихпунктирність; ознаки “помпування” (маятникопо­дібних змін); тромбоз; спустошення капілярів; зернистість кровото­ку в капілярах, що функціонують.

За наявності захворювань тканин пародонта при капіляроскопії спостерігають ознаки подовження і розширення судин, зміни співвідношення діаметра артеріол і венул у бік збільшення просвіту венул (більш ніж 1:3) і кількості судин, а також явища локального чи тотального уповільнення кровотоку і набряку периваскулярних тка­нин.

Реографія (імпедансна плетизмографія). Для вивчення стану мікроциркуляторного русла тканин пародонта і слизової оболонки ротової порожнини, а також для визначення швидкості кровотоку, виявлення патологічних змін та з метою диференційноі діагностики використовують неінвазивні (безкровні) функціональні методи обсте­ження — реографію та фотоплетизмографію. Метод реографії основа­ний на вивченні пульсових коливань комплексного електричного опору тканин при проходженні через них перемінного електричного струму високої частоти. Зміни електричного опору виникають унаслідок пуль­сових коливань кровонаповнення тканин, які зумовлені діяльністю сер­ця та периферичних судин і графічно реєструються за допомогою ре­ографа (РПГ 2-02 з багатоканальним електрокардіографом, “Елкар”, “Салют”). Для оцінки реограм використовують кількісні та якісні по­казники (М.Ф Данилевський і співавт., 1993).

До якісних показників належать: характеристика висхідної час­тини (крута, полога); форма верхівки (гостра, загострена, плоска, ар-коподібна, куполоподібна); характеристика низхідної частини (плос­ка, крута); наявність і вираженістьдикроти (відсутня, згладжена, чітко виражена, локалізація у верхній, середній третині, ближче до основи низхідної хвилі); наявність і розташування додаткових хвиль (кількість, рівень по відношенню до низхідної хвилі) та ін.

імпедансна плетизмографія

До кількісних показників належать: PI — реографічний індекс (ви­ражений в омах) — відношення амплітуди РГдо висоти калібровочно-го стандартного імпульсу величиною 0,1 Ом; час підйому вис-хідної частини — відстань по горизонтальній лінії від точки початку підйому висхідної частини до й перетину з основною амплітудою (відображує розтяжність судинної стінки і дозволяє судити про відносну швидкість кровотоку); час спуску низхідної частини кривої — відстань від амплі­туди до точки закінчення дикроти (відображує стан венозного відто­ку); період швидкого кровонаповнення — час від початку РПГ до амп­літуди швидкого кровонаповнення (відображує максимальне розтяг­нення артеріол кров’ю при першому ударі пульсової хвилі); IE — індекс еластичності — відношення амплітуди швидкого (а) і повільного (с) кровонаповнення (характеризує еластичність судин).

еластичності визначають за формулою:

ІЕ=І-х100%.

 

Індекс периферичного опору (ІП) визначають за формулою:

де d — амплітуда нижчої точки інцизури, а — час поширення пуль­сової хвилі.

ПТС — показник тонусу судин — відношення періоду висхідної частини РПГ до тривалості однієї кривої. Його визначають за фор­мулою:

При захворюваннях пародонта відбуваються такі зміни у реопа-родонтограмі: зниження РІ; зростання показників тонусу судин та їх периферичного опору; зниження еластичності судин; зростання по­казників стану артеріол (ДІ) і венул (ДС); прискорення часу поши­рення хвилі.

У практичній роботі лікар-стоматолог використовує реографію для діагностики захворювань пульпи зуба (реодентографія), тканин пародонта (реопародонтографія) і слизової оболонки ротової порож­нини.

Фотоплетизмографія. Одним із методів вивчення стану кро­вообігу у тканинах пародонта є фотоплетизмографія. Метод основа­ний на реєстрації пульсових коливань оптичної щільності тканин (світлопропускання і світловідбиття), які виникають унаслідок діяль­ності серцево-судинної системи. Для виконання методу використо­вують фотоплетизмографи семи моделей серії ФП (ФП-1 — ФП-7).

Ураховуючи високу чутливість методу до зовнішніх температур­них чинників, обстеження слід здійснювати у приміщенні зі сталою температурою, уникаючи впливу прямого світла на фотоплетизмог-рафічні датчики. Аналіз методу здійснюють аналогічно реогафії.

Термометрія. Для діагностики ефективності лікування гінгівіту і пародонтиту проводять термометрію міжзубних сосочків і пародон-тальних кишень. Для виконання методу використовують портатив­ний безінерційний термометр типу ТПМ з датчиками різної конфі­гурації або напівпровідниковий термометр ТЕМП-1. Межі коливання температури залежно від характеру перебігу патологічного про­цесу складають 36,2-34,3 ° С (при вимірюванні протягом 45-60 сек).

Полярографія. Стан біологічного окислення і характер транс-капілярного обміну кисню в тканинах слизової оболонки ротової порожнини визначають за допомогою методу полярографії. Напруга кисню в тканинах (РОд) є своєрідним інтегральним показником, який відображує загальний стан процесів обміну (трофіки) та їх функціо­нальну спроможність. Суть електрохімічного аналізу полягає в от­риманні та розшифровці вольтамперних (поляризаційних) кривих залежності сили струму від напруги при його проходженні через дос­ліджувані середовища (біологічні рідини, тканини) за допомогою спеціальних апаратів — полярографів. Дослідження проводять як у стані спокою, так і з урахуванням навантаження (функціональні проби з вдиханням кисню, вуглекислого газу, з тиском на тканини). Дані полярографічного дослідження визначають у міліметрах ртутного стовпчика чи у відносних величинах (%).

Полярограф

Під час розшифровки по­лярограм визначають такі показники (О. О. Прохончуков і співавт., 1980):

1. Початковий рівень напруги кисню (Р0„);

2. Перший латентний період (час від початку вдихання кисня до початку підйому кривої полярограми);

3. Швидкість підйому полярографічної кривої від її початку до мак­симального рівня;

4. Максимальний рівень підйому РО^ при вдиханні кисню;

5. 2-й латентний період (час від закінчення подачі кисню до по­чатку падіння кривої);

6. Рівень РО^ після повернення кривої на попередній рівень.

Показники 1-3 залежать від умов транспортування кисню і ха­рактеризують стан капілярного кровотоку та дифузні властивості тканин. Параметр 4 вказує на резервні можливості оксигенащї дос­ліджуваних тканин, а 5-6 — на ступінь утилізації кисню та інтен­сивність вимивання його кров’ю.

Таким чином, динаміка показників РО^ у тканинах при викори­станні функціональних проб дозволяє об’єктивно охарактеризувати два процеси: постачання кисню до тканин у ділянці дослідження і характер споживання кисню тканинами

Потенціометричний метод визначення окисно-відновного потенціалу (редокс-потенціалу). Рівень та особливості окисно-відновних процесів у тканинах, а також характер утилізації кисню оцінюють за допомогою потенціометричного методу визначення окис­но-відновного потенціалу (ОВП) з використанням (як мікровольт-метр) рН-метра типу рН-340 або мікровольтметрів (вимірювання у мВ) і записом вимірювань на чорнильнопишучих реєстраторах. Дос­лідження проводять у режимі природного функціонування і наван­тажувальних проб. З огляду на те, що в тканинах організму окисно-відновні реакції відбуваються зі зміщенням кислотно-лужної рівно­ваги, ОВП вимірюють по відношенню до нормального водневого елек­трода при тому ж значенні рН (рН 7,0). За цих умов різниця вимірів складає 420 мВ. Остаточний результат розраховують по відношенню до потенціалу нормального водневого електрода при рН 7,0. У нормі ОВП складає 600 мВ (0.0. Прохончуков і співавт., 1980). Патологічні зміни у тканинах пародонта супроводжуються зменшенням ОВП залежно від ступеня активності патологічного процесу. При катараль­ному гінгівіті ОВП знижується до 567 мВ, на початковій стадії паро-донтиту — до 518 мВ, а на II – III стадіях — до 446 мВ.

Електроміографія. Методика дослідження основана на реєст­рації потенціалів дії м’язових волокон, які виникають при їх скоро­ченні під впливом потоку імпульсів з різних відділів ЦНС.

У клініці терапевтичної стоматології метод електроміографії ви­користовують для діагностики неврогенних захворювань щелепно-лицевої ділянки, пародонтиту. Виокремлюють три головні види елек­троміографії (В.І.Яковлева і співавт., 1986 ):

1) інтерференційну (поверхневу, сумарну, глобальну) — електро­ди накладають на шкіру,

2) локальну — дослідження здійснюють за допомогою голчастих електродів,

3) стимуляційну — стимулюють нерв, який іннервує досліджувані

м’язи.

Для електроміографії використовують 2-4-канальні електромі­ографи. Для визначення координації функції м’язів щелепно-лице­вої ділянки, виявлення порушень їх іннервації використовують фун­кціональні проби.

 

 

Методи дослідження кісткової тканини щелепно-лицевої ділянки

Рентгенографія. Найпоширенішим методом оцінки стану кісткової тканини є рентгенографія. Ураховуючи значну варіа­бельність структури кісткової тканини, рентгенологічна діагности­ка вимагає від стоматолога знання нормальної та патологічної ана­томії. Рентгенографічний метод дослідження у стоматології застосо­вується для виявлення і вивчення стану твердих тканин зуба (наяв­ності прихованих порожнини, тріщин емалі), коронкових пломб; ре-тинованих зубів, визначення їх положення; ступеня сформованості коренів і каналів, ‘їх стану (наявності перелому, перфорації, петриф­ікації, звуження, викривлення, сторонніх тіл — штифтів, борів, голок тощо); прохідності, якості пломбування; стану навколоверхівкових тканин (розширення періодонтальної щілини, розрідження кістко­вої тканини); будови міжальвеолярних перегородок; новоутворень, секвестрів, каменів у слинних залозах; стану скронево-щелепних суг­лобів.

У стоматології використовують такі методи рентгенологічних досліджень: внутрішньоротова (близькофокусна контактна), позаротова, панорамна рентгенографія, ортопантомографія, томографія, рентгенокшематографія, комп’ютерна томографія, електрорентгенографія, контрастна рентгенографія, телерентгенографія, рентгеноголографія.

Близькофокусна контактна рентгенографія дозволяє визначи­ти стан періапікальних тканин зубів. Знімок виконують у прямій (ор-торадіальній) чи косій проекції, притискуючи плівку до оральної по­верхні ясен. Додатковим вважається метод контактної рентгенографії прикусу, яка дозволяє отримати зображення 4-5 зубів і виявити про­сторові особливості патологічного осередка (у разі обмеженого відкривання рота, підвищеного рефлексу блювання, з метою вияв­лення конкрементів у під’язиковій чи підщелепній слинних залозах, кіст, ретинованих зубів, уточнення локалізації перелому тощо.). По-заротову рентгенографію використовують для діагностики травма­тичних ушкоджень щелеп, пухлин, остеомієліту, запалення верхньо­щелепної пазухи та ін. Панорамну рентгенографію застосовують як метод обстеження для отримання розгорнутого плоского зображен ня тіла та альвеолярного відростка щелепи з усіма зубами, на верхній щелепі — носової порожнини і верхньощелепної пазухи. Використо­вують дві методики панорамної рентгенографії: бокову, що дозволяє добре розрізнити всі групи зубів, кореневих каналів, періапікальних тканин, міжальвеолярних гребенів; пряму, що дає дещо викривлене зображення в ділянці молярів (Н.О.Рабухіна, 1988).

Метод панорамної рентгенографії дозволяє протягом коротко­го проміжку часу при невеликій дозі випромінювання отримати інформацію про стан усіх зубів і оточуючих їх тканин, а також струк­туру кістки.

Ортопантомографія є методом всебічного вивчення твердих тка­нин зубів верхньої та нижньої щелеп у дітей з урахуванням ознак стадій формування зачатків і особливостей їх топографії, а також порушення мінералізації. При ортопантомографії спостерігається по­рівняно незначне викривлення зображення у фронтальній ділянці.

Томографію використовують для пошарового дослідження тка­нин щелепно-лицевої ділянки з метою виявлення і визначення струк­тури патологічних осередків на певній глибині. Різновидом методу є зонографія, що дозволяє отримати зображення цілої зони об’єкта зав­товшки до 2 cm (C. А. Вайндрух, 1978). Метод комп’ютерної томо­графії дозволяє вивчити структуру тканин (новоутворень) щелеп­но-лицевої ділянки шляхом визначення рентгенологічної щільності об’єкта в тонких гомографічних зрізах різної глибини.

Рентгенокінематографія є рентгенофункцюнальним методом дослідження і використовується для вивчення та реєстрації руху го­ловки скронево-нижньощелепного суглоба при функціональних на­вантаженнях, а також для визначення топографії піднебінно-глотко­вого простору.

Принципово новим методом рентгенографії є електрорентгено-графія, тобто зображення на напівпровідниковій пластинці з наступ­ною фіксацією на папері. За допомогою електрорентгенографії мож­на диференційовано визначити стан шкіри, підшкірно-жирового шару, м’язів тощо. Найдоцільніше використовувати цей метод при травмах і ушкодженнях обличчя та носа. Різновидом електрорентге­нографії для вивчення слинних залоз є електрорентгеносіалографія.

Контрастна рентгенографія надає можливість діагностувати захворювання слинних залоз (сіалографія), придаткових пазух носа (максилографія), лімфатичних вузлів, судин обличчя та шиї (лімфо-аденографія), визначити топографію і розміри кіст (кістографія). Як контрастні речовини використовують олійні (йодліпол, ліпідол) та водомісткі (верографін, урографіп) препарати.

Метод телерентгенографії широко застосовується в ортодонтії для визначення пропорційності розмірів кісток лицевого скелета і його окремих частин (Ф. Я.Хорошилкіпа, 1976).

Рентгеноголографія дозволяє визначити локалізацію сторонніх тіл у тримірному зображенні, а також деформацію кісток лицевого

скелета.

Трактування рентгенограм. Молочні зуби рентгенографічне відрізняються від постійних меншими розмірами, короткими і менш масивними коренями, низькими та широкими коронками, значним розходженням коренів молярів, ширшою порожниною зуба і корене­вих каналів, невеликою товщиною твердих тканин зуба.

Стадія формування кореня на рентгенограмі виглядає як дві па­ралельно спрямовані світлі смуги, які починаються від коронки зуба, поступово звужуються і закінчуються двома гострими виступами. Корінь зуба у цей період поступово розширюється в напрямку до вер­хівки і має вигляд розтруба. У своєму нижньому відділі канал зли­вається з ділянкою різкого просвітління округлої форми з чіткими межами (ростковою зоною), яка на рентгенограмі дещо нагадує гра­нульому. Під час формування кореня вираженість цих ознак змен­шується і на стадії незакритої верхівки поступово зникає, залишаю­чи після себе прояви розширеної періодонтальної іцілини.

Змінний прикус

При досягненні коренем фізіологічної довжини починає фор­муватися його верхівка. Процес формування верхівки зуба умовно можна підрозділити на дві стадії: несформованої та незакритої верх­івки.

Стадія несформованої верхівки має такі рентгенологічні озна­ки: паралельно розташовані стінки кореня, поступове зменшення їх товщини, гостре вістря, лійкоподібний вигляд (унаслідок меншої ширини навколо порожнини зуба) і розширення навколо апікально­го отвору, що формується. У цей період періодонтальна щілина має однакову ширину вздовж усього кореня, зливаючись біля верхівки із зоною росту, апікальний отвір дуже широкий.

У стадії незакритої верхівки рентгенологічні ознаки кореня на гадують попередню стадію, однак товщина стінок збільшується, втра­чаються ознаки їх паралельності, з’являється тенденція до зближен­ня їх при незамкнутому верхівковому отворі. Діаметр кореневого ка­налу більший біля шийки зуба і зменшується у напрямку до верхів­ки, періодонтальна щілина чітко видима і ширша біля верхівки коре­ня.

Через три роки після закінчення формування коренів тимчасо­вих зубів починається їх розсмоктування (різців — з 5 років, молярів — із 7, ікол — із 8 років). Перші ознаки розсмоктування коренів тим­часових зубів визначаються на ділянці, що максимально наближена до зачатка постійного зуба, тому слід враховувати особливості їх то­пографії: зачатки постійних передніх зубів знаходяться біля язичко­вої поверхні коренів тимчасових зубів, причому ікла розташовані значно далі від альвеолярного краю щелепи, ніж різці; зачатки пре-молярів розташовані між коренями тимчасових молярів, на нижній щелепі — ближче до заднього кореня і далі від переднього, на верхній — ближче до задньощічного і далі від піднебінного.

Змінний прикус

 

Існують певні правила послідовності розсмоктування коренів: у однокореневих тимчасових зубах — поява осередку розсмоктування на язиковій поверхні з подальшим його поширенням на всі поверхні кореня від верхівки до кореня (рентгенологічне виглядає як коса лінія); у тимчасових молярів — початок розсмоктування з внутріш­ньої поверхні коренів, тобто з поверхні, яка межує із зачатком пості­йного зуба, і більш повільне розсмоктування дистальної поверхні зі стоншенням кореня на значному проміжку.

Рентгенологічними ознаками періоду резорбції є короткі стон­шені корені тимчасових зубів з нерівною поверхнею з боку зачатка.

Після закриття верхівки постійного зуба періодонтальна щіли­на деякий час залишається розширеною: у ділянці перших зубів вер­хньої та нижньої щелеп від 7 до 11 років; у ділянці других і шостих зубів обох щелеп — від 8 до 11 років;у ділянці третіх зубів — від 11 до 16 років; у ділянці четвертих і пятих — від 13 до 17 років.

У період сформованої верхівки періодонтальна щілина по всій довжині має рівномірну ширину, а апікального отвору не видно. По­рожнина зуба на рентгенограмі має вигляд темної тіні, обриси якої повторюють форму коронки, а канал — у вигляді темної смужки, що звужується від порожнини зуба до його верхівки.

Під час аналізу рентгенограми слід звертати увагу на стан вер­хівки міжальвеолярної перегородки, її форму, висоту, ступінь міне­ралізації губчатої речовини, стан кортикального шару та ін.

Є певні вікові особливості будови міжальвеолярних перегоро­док. На бокових рентгенограмах нижньої щелепи у дітей 4-5 років вона розташована вище емалево-дентинного з’єднання, а у дітей 6-7 років — дещо нижче залежно від стадії формування коренів.

При змінному прикусі верхівка міжальвеолярної перегородки може розташовуватись на 1-2 мм нижче емалево-цементного з’єднання.

За даними В.ГЯковлева та співавторів (1986), рентгенологічни­ми ознаками фронтального відділу верхньої щелепи є широкі доло­топодібні коронки верхніх різців; наявність тонкої зазубреної світлої смужки між центральними різцями — міжщелепного шва; накладен­ня трикутної щільної тіні передньої носової осі на верхні відділи міжщелепного шва; кісткова тканина періапікальної ділянки верхніх різців видається розрідженою внаслідок накладення повітряного сто­впа носових отворів; носова порожнина проектується у вигляді двох світлих напівовалів, розділених широкою смужкою (тінь носової пе­регородки); на рівні верхівки коренів центральних різців видно світле коло різцевого отвору, яке може зміщуватись.

Рентгенограма фронтального відділу нижньої щелепи характе­ризуються менш щільною структурою альвеолярного відростка; інко­ли видимою тінню осі підборіддя; вузькими, довгими, трохи сплю­щеними коренями різців нижньої щелепи.

Боковому відділу верхньої щелепи властиві такі рентгенологічні ознаки: тіні трьох коренів молярів; велике за обсягом просвітлення в ділянці верхньощелепної пазухи; щільна тінь горбка верхньої щеле­пи позаду третього моляра; виступ (крючок медіальної пластинки кри­лоподібного відростка основної кістки) позаду тіні горбка верхньої щелепи; позаду і донизу від горбка є тінь вінцевого відростка ниж­ньої щелепи, що зміщується в цю ділянку під час відкривання рота;

масивна тінь виличної кістки.

Для бокового відділу нижньої щелепи характерними є такі рен­тгенологічні ознаки: тіні двох коренів молярів; тінь нижньощелепно­го каналу; зовнішня та внутрішня косі лінії, що візуалізуються на рівні третього нижнього моляра; ментальний отвір на рівні премолярів.

Стан кожного зуба визначають за такими параметрами:

— положення, величина, форма коронки й кореня, характер зовнішніх контурів (чіткі, рівні чи нерівні, виїдені), наявність зубного каменю, нависаючої пломби, карієсу, смужки про­світлення при переломі;

— контури порожнини зуба і кореневого каналу (чіткі, рівні чи патологічно змінені, порожнина зуба і кореневий канал не простежуються через наявність пломбувального матеріалу чи об­літерації);

— структура тіні зуба (нормальна чи патологічно змінена, більш щільна за рахунок пристінкових чи вільно розташованих деп-тиклів);

— будова періодонтальної щілини (в нормі — рівномірна смужка просвітлення між цементом кореня і кортикальною пластинкою комірки зуба, яка звужується чи розширюється при патологіч­них змінах).

Структура кісткової тканини пародонта має вікові особливості будови (Т. Ф. Виноградова та співавт., 1983).Так, у період тимчасо­вого прикусу вона великопетлиста, має малодиференційовану струк­туру малюнка кісткової тканини; решітчасті (тверді) пластинки фо­лікулів постійних зубів, періодонта постійних зубів і мінералізовані тканини зубів чітко контрастні; має більш широкі періодонтальні щілини, менш інтенсивні, але більш широкі кортикальні пластинки.

У період змінного прикусу верхівки міжзубних перегородок зубів, які прорізались, виглядають “зрізаними” в бік зуба, який про­різується, і розташовуються на рівні емалево-цементного з’єднання, а після прорізування зубів набувають різних обрисів (гострі, круглі, плоскі, трапецієподібні, роздвоєні); навколо шийки і коронки зуба, який прорізується, періодонтальна щілина візуально розширена; ут­ворення та мінералізація верхівок і твердих пластинок міжзубних кісток завершуються після закриття верхівкового отвору коренів у міру формування одноіменних зубів (8-9 років — для фронтальної ділянки, 14-15 – для бокової).

У період постійного прикусу структура кісткової тканини паро­донта має такі особливості: іубчаста речовина і решітчасті (тверді) пластинки мають чітко виражені, функціонально зумовлені структу­ри; у ділянці верхньої щелепи та фронтальній — нижньої вона має дрібнопетлисту будову, а в бокових ділянках нижньої щелепи — великопетлисту; форма і висота міжзубних перегородок можуть змінюватись залежно від форми зубів і відстані між ними; верхівки міжзубних перегородок містяться на рівні емалево-цементного з’єднання (або нижче за наявності трем) і мають різну форму (гос­тру, трапецієподібну, округлу).

Змінний прикус

При визначенні характеру кісткової структури ділянки обсте­ження звертають увагу на кортикальну пластинку міжзубної та міжальвеолярної перегородок (у нормі — тонка рівна смужка, при па­тології — склеротичне стовщення, деструкція з поширенням на при­леглі ділянки кісткової тканини або переривчаста лінія просвітлен­ня при переломі); структуру кістки (без змін, у стані анатомічної пе­ребудови чи патологічно змінена за рахунок атрофії альвеолярного відростка, остеопорозу, деструкції, остеонекрозу, секвестрації); кон­тур нижнього краю щелепи ( в нормі — чіткий, рівний, при патології— нерівний або перерваний світлою смужкою при переломі).

Лабораторні методи дослідження

Для встановлення діагнозу, підтвердження етіологічної ролі збудника, визначення стану імунної системи додатково використо­вують лабораторні методи дослідження.

Цитологічний метод. Одним із способів морфологічного дослі­дження є цитологічний метод, який оснований на вивченні клітин, їх окремих структур і конгломератів. Метод використовують для діаг­ностики захворювань слизової оболонки ротової порожнини і паро­донта у динаміці, для контролю ефективності лікування, а також для виявлення пухлин щелепно-лицевої ділянки.

Інформативність цитологічного дослідження визначається пун­ктуальним виконанням головних правил взяття і виготовлення пре­паратів. За шляхом отримання матеріли для дослідження можна поді­лити на ексфоліативні, асніраційні та змиви (Е. Кимеле, 1984).

Ексфоліативний матеріал для дослідження можна отримати з поверхні ерозій, виразок, лейкоплакій та інших патологічних еле­ментів, що розташовані на відкритих поверхнях (слизова оболонка, шкіра), а також операційного матеріалу. Аспіраційний матеріал от­римують з лімфатичних вузлів, пухлин, осередків запалення та інших патологічних утворень шляхом пункції, тобто аспіраційним спосо­бом. При патології пазухи верхньої щелепи проводять її промивання ізотонічним розчином натрію хлориду з наступним цитологічним дос­лідженням змиву.

Матеріали для цитологічного дослідження беруть таким чином:

— мазок-відбиток — знежирене спиртом сухе предметне скельце прикладають до попередньо підготовленої ділянки слизової обо­лонки в доступних рухомих ділянках;

— мазок-відбиток — стерильну учнівську гумку прикладають до поверхні патологічного вогнища, потім відбиток переносять на знежирене предметне скельце контактним способом;

— мазок-зішкряб — вміст поверхні патологічного вогнища беруть ватним тампоном, гладилкою, шпателем чи кюретажною ложеч­кою і наносять тонким шаром на сухе знежирене предметне скельце.

Після взяття матеріалу його фіксують і фарбують, для чого на поверхню підсушених на повітрі цитологічних препаратів наносять фіксуючу рідину Никифорова (на 20-30 хв) і фарбують за методами Романовського—Гімзи, Лейшмана, Грама. Отримані препарати вив­чають у світловому мікроскопі під малим (7х6) і великим (7х60 і 10х90 з імерсією) збільшенням.

Форма та величина нормальних клітин епітелію залежать від їх приналежності до шару слизової оболонки ротової порожнини (ба­зального, парабазального, проміжного і поверхневого). У цитологіч­них препаратах практично здорових людей у невеликій кількості ви­являються лейкоцити, лімфоцити, макрофаги і бактерії.

Для цитологічного дослідження вмісту ясенної борозни ясенну рідину збирають за допомогою стерильних ниток, які готують з марлі. Після висушування ділянки обстеження нитки поміщають на дно борозни чи кишені тупим зондом з апроксимальної поверхні ^ зубів на 5-8 хв.

Після видалення нитки готують мазки-відбитки, фіксують їх, фарбують за Романовським—Гімзою і підраховують число клітинних елементів на 100 клітин (табл. 8).

Вміст пародонтальних кишень вивчають також за методом П. М. Покровського і М. С. Макарової в модифікації І. А. Бенюмової (1962).

 

Цитограма ясенних кишень (Г. М. Барер, Т.І.Лемецька, 1996)

 

Стан процесів кератинизації слизової оболонки ротової порож­нини характеризують індексом кератинізації (ІК), який визначають за формулою:

де ео — кількість зроговілих клітин епітелію, е — загальна кількість клітин епітелію.

Збільшення ступеня кератинізації свідчить про явища гіперке-ратозу (при лейкоплакії та ін.), зменшення — про підвищену десква­мацію епітелію, зростання проникності слизової оболонки ротової по­рожнини для збудників захворювань та алергенів і, таким чином, про пригнічення неспецифічих захисних механізмів.

Для визначення стану захисних реакцій тканин пародонта, сту­пеня фагоцитозу і характеру реакції запалення використовують ме­тод еміграції лейкоцитів у ротову порожнину (метод Ясиновського). Для взяття матеріалу використовують спосіб полоскання рота 10 мл ізотонічного розчину натрію хлориду протягом ЗО сек (перші три порції спльовують, наступні три збирають у пробірки для досліджен­ня). Змиви у розведенні 1: 9 ретельно перемішують, підфарбовують 1% водним розчином трипанового синього і 1% водним розчином конго червоного (по 1 краплі). Піпеткою заповнюють спеціальну ка­меру. Через 5-10 хв після осідання лейкоцитів виконують підрахун­ки у 10 полях зору з урахуваннях живих і мертвих лейкоцитів, а та­кож клітин плоского епітелію за показниками (М. Ф. Данилевський і співавт., 1993): середнього числа лейкоцитів в одному полі зору (живих і мертвих окремо) і клітин плоского епітелію; кількості лейко­цитів, які емігрували в 1 мл змивної рідини за Ясиновським.

Для визначення якісної характеристики клітинних елементів зми­ву з осаду готують мазки, фіксують їх в етиловому спирті, фарбують за Романовським-Гімзою і підраховують відносну кількість (на 100 клітин) незмінених і змінених нейтрофільних лейкоцитів, фагоцитів і лімфоцитів, а також проводять диференціацію епітеліальних клітин за ступенем зрілості. У нормі 80% лейкоцитів, що емігрували до рото­вої порожнини, життєздатні, рухливі і спроможні до фагоцитозу про­тягом 2,5 год.

Мікробіологічні методи дослідження. На слизовій оболонці ротової порожнини внаслідок контактування з навколишнім середо­вищем із перших хвилин життя відбувається бактеріальна колоніза­ція, тобто формується система мікробіоценозу. Мікрофлора ротової порожнини є найбільш інформативним показником — “індикатором” стану місцевої та загальної неспецифічної і специфічної резистентності як організму в цілому, так і ротової порожнини зокрема (Є. В. Боровський, В. К. Леонтьєв, 1991).

На слизовій оболонці ротової порожнини людини міститься най­більша кількість мікроорганізмів порівняно з іншими порожнинами. Кількість видів бактерій (аеробних і анаеробних) коливається від 100 до 160. Усі види мікроорганізмів можна умовно поділити на дві групи:

1-ша — транзиторні (такі, що потрапляють до рота з їжею, водою, по­вітрям і мають обмежений час перебування); 2-га — резидента! (такі, що створюють екосистему слизової оболонки). Останні у свою черіу поділяються на симбіонтні та умовно-патогенні (непостійні).

Симбіонтна мікрофлора бере участь у процесі травлення, обміні речовин, синтезі вітамінів, формуванні імунного статусу і загальної неспецифічної резистентності. Представники умовно-патогенної мікрофлори характеризуються потенціальною патогенністю, яка реа­лізується при створенні особливо сприятливих умов для їх розвитку (імунодефіцити! стани, хвороби, стреси, травми, оперативні втручан­ня тощо) шляхом досягання критичної маси мікроорганізмів, здатних спричинити захворювання. Патогенними вважаються мікроорганізми, які є збудниками захворювань. Під впливом загальних механізмів функціонування екосистем у живій природі (кліматичних, джерел харчування, ґрунтових та ін.) мікробіоциноз слизової оболонки ротової порожнини змінюється протягом доби, сезону, року. На формування резидентної флори ро­тової порожнини впливають конкретні фізіологічні (генетичне де­терміновані і набуті) властивості організму, в першу чергу стан сис­теми місцевого імунітету.

Можна визначити п’ять головних ареалів мікробіоцинозу сли­зової оболонки ротової порожнини: слина; зубні бляшки; каріозні порожнини; ясенні борозни і спинка язика.

Кількість мікроорганізмів у 1 мл слини в середньому становить 750 млн., а в 1 г проб із зубної бляшки і ясенної борозни у 100 разів вища, тобто досягає 200 млрд. (Є. В. Боровський, В. К Леонтьєв, 1991). Резидентна мікрофлора ротової порожнини представлена майже ЗО видами мікроорганізмів (табл.9). У різних зонах ротової порожнини переважає певний вид мікроорганізмів (Str. mutans — на поверхні зубів, Str. salivarius — на язиці і в слині, В. melanino–genicus — у ясенній борозні).

Мікробіологічне дослідження дозволяє визначити видовий склад мікрофлори слизової оболонки ротової порожнини, встанови­ти їх кількісну характеристику та виявити чутливість умовно-пато­генних і патогенних видів мікроорганізмів до антибактеріальної те­рапії.

Взяття матеріалу для мікробіологічного дослідження здійсню­ють стерильним ватним тампоном чи турундою з пародонтальної ки­шені. Ясенну рідину отримують за допомогою капілярних трубочок чи фільтрувального паперу. Далі тампон (турунду, фільтрувальний папір) промивають у 10 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, от­римують суспензію мікроорганізмів і здійснюють її посів на спеціальні живильні середовища. Після вирощування культури і її ідентифікації підраховують кількість колоній і визначають їх чутливість до анти­біотиків.

Зміни складу мікрофлори слизової оболонки ротової порожни­ни умовно поділяють на 4 категорії (В. В. Хазанова і співавт., 1996):

дизбіотичне зрушення (латентна або компенсова форма); дизбактеріоз І-ІІ ступеня (субкомпенсована форма); дизбактеріоз III ступеня; диз­бактеріоз IV ступеня.

Особливостями дизбіотичного зрушення є незначні зміни мікро­біоцинозу слизової оболонки ротової порожнини у вигляді підвищен­ня кількості одного виду умовно-патогенної мікрофлори у допоро-

 

 

Мікроорганізми	У слині		У зубоясенних кишенях (частота виявлення,%)
	Частота виявлення	Кількість в 1 мл
Група А. Резидентна флора 1. Аероби і факультативні анаероби:
Str. mutans	100	1,5’х10	100
Str. salivanus	100	10′	100
Str. mitis	100	ІО’-ІО’	100
Сапрофітні нейсерії’	100	10′-10′	++
Лактобактерп	90	Ю’-Ю4	+
Стафілококи	80	10′-10′	++
Дифтероіди	80	He визначено	+
Гемофіли	60	-“-	0
Пневмококи	60	-“-	Не визначено
Інші коки	30	10′-10′	++
Сапрофітні мікобактерії	++	He визначено
Тетракоки	++	-“-	++
Дріжджоподібні гриби	50	Ю’-Ю1	+
Мікоплазми	50	ю’-ю3	Не визначено
Найпростіші:
Entamoeba gmgivalis	0	о	45
Trichomonas clongata	0	о	25
11. Облігатні анаероби
Вейлонели	100	ІО’-ІО”	100
Анаеробні стрептококи (пептострептококи)	100	Не визначено	100
Бактераіди	100	-“-	100
Фузобактерп	75	10′-10″	100
Ниткоподібні бактерії	100	Ю’-Ю”	100
Актиноміцети і анаеробні дифтероїди	100	Не визначено	++
Спірули і вібріони	++	-“-	++
Спірохети (сапрофітні боррелії’, трепонеми і лептоспіри)	-+	-“-	100

 

 

Мікрофлора ротової порожнини в нормі (Є.В.Боровський, В.К.Леонтьєв, 1991)

 

 

 

Примітка ++- виявляються часто, +- виявляються не дуже часто, -+ – виявляються рідко, 0 – не виявляються

говій кількості при збереженні нормального видового складу мікро­флори ротової порожнини та відсутності виражених клінічних ознак захворювання.

Дизбактеріоз слизової оболонки ротової порожнини І-ІІ ступе­ня характеризується виявленням двох-трьох умовно-патогенних видів мікроорганізмів на тлі зменшення кількості симбіонтної мікрофлори та наявністю клінічних ознак захворювання.

Дизбактеріоз слизової оболонки ротової порожнини III ступе­ня характеризується виявленням патогенної монокультури у значній кількості при значному зниженні чи повній відсутності представників симбіонтної мікрофлори, вираженістю клінічних ознак захворювання.

Діагноз дизбактеріозу IV ступеня встановлюється на підставі виявлення асоціації грибів роду Candida з патогенними видами бак­терій та клінічних ознак захворювання.

При дизбактеріозі слизової оболонки ротової порожнини I–IV ступеня доцільно провести бактеріологічні дослідження кишечника для встановлення характеру обсіменіння умовно-патогенною і пато­генною мікрофлорою і визначення методів лікування (санації). Для визначення ризику виникнення карієсу використовується ще один мікробіологічний метод — встановлення титру лактобактерій ротової порожнини (Г. Д. Овруцький, В. К. Леонтьєв, 1986). Для дос­лідження використовують змішану слину, яку спльовують у пробірку. Після центрифугування протягом 10 хв з неї готують декілька посту­пових розведень в ізотонічному розчині натрію хлориду до 9-10. Із кожного розведення беруть 0,5 мл розчину і висівають його на жи­вильні середовища. Посівний матеріал поміщають у термостат за тем­ператури 37 °С на 48 год. Потім під бінокулярною лупою підрахову­ють число колоній на агарових пластинках, визначають максималь­не розведення. Логарифмічний показник граничного розведення, що дав ріст, приймають за титр лактобактерій. При рості лактобактерій у розведенні більш ніж 10 спостерігається інтенсивний розвиток ка­рієсу зубів.

Біохімічні методи дослідження. Для вивчення характеру го­меостазу ротової порожнини, визначення факторів ризику виникнен­ня захворювань зубів, пародонта та слизової оболонки ротової по­рожнини використовують біохімічні методи дослідження. Кількісний та якісний склад слини є досить сталим показником (табл. 10). Вміст мінеральних речовин і мікроелементів варіює (табл. 11). Значні біохімічні зміни одного або кількох показників можуть свідчити про наявність патологічного процесу. Так, при хронічних захворюваннях слинних залоз, калькульозному сіалоаденіті, а також при патологіч­них станах, що супроводжуються зневодненням організму значно зменшується кількість слини і швидкість її виділення, а її щільність і в’язкість зростають. При гострих інфекційних захворюваннях, вис­нажливих хронічних хворобах значно змінюється склад білкових фракцій слини.

Морфологічні методи дослідження. Морфологічні методи дос­лідження використовуються для підтвердження або встановлення діагнозу хвороб з неясною клінікою (при хронічних запальних, гіпер-пластичних чи пухлинних процесах); визначення стадії розвитку процесу; підтвердження ефективності лікування.

Для здійснення морфологічних досліджень користуються біоп­сією як методом отримання матеріалу. При проведенні обстеження використовують місцеву чи провідникову анестезію. Тканини для біопсії (розміром 3-5 мм з підслизовим шаром) отримують за допо

Кількісний та якісний склад змішаної слини (М. В. Семенов,1968)

 

могокї ножиць, скальпеля чи спеціальних інструментів або шляхом пункції. Рану після біопсії зашивають. Біопсійний матеріал кладуть у пробірку з фіксуючим розчином і направляють для дослідження. У супровідному документі вказують дату здійснення дослідження, ім’я та вік пацієнта, локалізацію патологічного процесу, коротку клінічну характеристику захворювання і попередній діагноз.

Вміст мінеральних речовин і мікроелементів у змішаній слині (В. Є. Зайчик, Ш. Т. Багіров, 1991)

 

Методи дослідження периферичної крові. Патологічні проце­си, що відбуваються в ротовій порожнині, незважаючи на їх ло­кальність, відображуються на загальному стані організму. Для вияв­лення характеру порушення гомеостазу використовують показники гемостазу (табл. 12), методи дослідження   периферичної крові (табл. 13), визначають результати біохімічних досліджень (табл. 14).

Методи діагностики алергічних станів. Діагноз алергічних захворювань оснований на комплексному обстеженні хворого з ви­користанням алергологічних, спеціальних і загальноклінічних методів дослідження (В. М. Сидельников і співавт., 1985). Особлива увага при цьому приділяється ретельному збору алергологічного анамне­зу.

Алергологічний анамнез складається з отримання даних щодо наявності у родоводі хворого (пробанда) алергічних захворювань;

антенатального періоду розвитку (гестозу вагітних, нераціонального харчування — зловживання цитрусовими, переїдання, переважання білкової їжі тощо), професійної шкідливості, лікування, бактеріальних і вірусних захворювань; розвитку і вигодовування дитини на 1-му році життя (перебігу пологів і періоду новонародженості, харак­теру перенесених захворювань, вигодовування, часу появи ексуда­тивно-катарального діатезу і гіперчутливості до харчових алергенів тощо); виду і типу реакції на профілактичні щеплення; часу появи перших алергічних захворювань, тла, на якому вони виникли, його сезонності, зв’язку з певною ситуацією і потенціальними алергена­ми

Показники гемостазу у дітей (В. М. Сидельников, 1994)

 

З метою встановлення алергізації організму дитини у клінічній

 

 

 

практиці використовують індекс алергізації (ІА). Його підрахунок ЗДІЙСНЮЮТЬ піл чаг аналізу прпигЬрпичнпї ктм-ірі за гЬорМулою:         У здорових дітей показники індексу залежно від віку колива­ються в межах 0,68-1,08 умовних одиниць. При алергізації показни­ки ІА зростають у 2-4 рази.

Для діагностики алергічних захворювань використовують неспе­цифічні і специфічні тести (В. І. Яковлєва і співавт., 1986). До неспе цифічних тестів належать підвищена кількість еозинофілів у секреті осередку запалення і в периферичній крові; тромбоцита- і лейкопе­нія до агранулоцитозу; підвищений вміст глобулінів у сироватці, особ ливо (З-іу- глобулінів. Достовірність цих тестів коливається в межах 30-40%.

До специфічних тестів (таких, що сприяють виявленню сенси­білізації організму до певного алергену) належать шкірна та мукозна проби, клітинні тести ( реакція лейкоцитолізу, показник пошкоджу­ваності нейтрофілів, реакція агломерації лейкоцитів, індекс аглюти­нації тромбоцитів, реакція дегрануляції базофільних лейкоцитів та ін.).

 

Нормальний склад периферичної крові у дітей різного віку (П. С. Мощич, 1994)

 

 

Лршмлн.о 1 нейтрофільш гранулоцити, 2 -лімфоцити, З моноцити, 4 еозинофіли, 5 – базофіли

 

Головні показники крові у дітей у нормі (В. М. Сидельников,1994)

 

Шкірні та мукозні проби виконують у спеціально обладнаних кабіненах медичних закладів за наявності набору медикаментів для надання невідкладної медичної допомоги та запобігання ускладнен­ням.

Шкірні проби включають аплікаційні, крапельні, скарифікаційні і внутрішньошкірні. Їх використовують для раннього виявлення схильності до інтенсивних загальних реакцій анафілактичного харак­теру. Крапельні та аплікаційні проби вважають найменш чутливими, але найбільш безпечними. Крапельну пробу виконують таким чином:

на здорову ділянку передпліччя наносять 1-2 краплі розчину алерге­ну (у спирті чи ізотонічному розчині натрію хлориду) або наклада­ють зволожений у розчині алергену шматочок марлі розміром 1х1 см і покривають целофаном. Паралельно таким самим чином наносять тест-контрольну рідину. Результати крапельної проби оцінюють че­рез 20-30 хв, 2, 4, 12, 24 год. У разі позитивної реакції з’являються гіперемія, набряк, пухирці. У разі появи печіння, свербіння на місці нанесення алергену пробу слід припинити, залишки алергену зняти ефіром чи спиртом.

Скарифікаційну пробу і пробу уколом здійснюють таким чином. Шкіру на передній поверхні передпліччя обробляють спиртом. Після її висихання наносяь краплі алергенів певної стандартної концент­рації. Щоб виявити специфічну сенсибілізацію, використовують мікробні алергени, які мають одну шкірну дозу в 0,1 мл та неінфекційні (побутові, епідермальні, пилкові) алергени, які мають 10 000 PNU в 1 мл (PNU — одиниця білкового азоту, яка дорівнює 1х10 мг цієї речо­вини; П. С. Мощич і співавт., 1994). Паралельно виконують пробу з гістаміном у розведенні 1:10 000.

Скарифікатором чи ін’єкційною голкою (окремо для кожного алергену, тест-контрольної рідини чи гістаміну) здійснюють скари­фікацію до 5 мм через кожну краплю чи вводять тонку голку через нанесені краплі алергену таким чином, щоб не пошкодити судини (В.М.Сидельников і співавт., 1985).

Інтенсивність реакції оцінюють шляхом вимірювання двох най­більших за діаметром гіперемії та припухлості і позначають систе­мою плюсів (табл.15).

Внутрішньошкірну пробу виконують на передній поверхні од­ного чи обох передпліч. Для виявлення порогової дози беруть кілька розведень алергену (алергометричне титрування). Неінфекційні алер гени (1:1000,1:100,1:10) в дозі 0,2 мл різними туберкуліновими шпри­цами уводять внутрішньошкірно маленькою голкою (В. Г. Передерій і співавт., 1995).

Вну грішньошкірну пробу вираховують через 20-30 хв (негайний тип) і 24-48 год (уповільнений тип) за параметрами, наведеними у табл.16.

Внутрішньошкірні проби високочутливі, але й небезпечні, че­рез те, що можуть спричинити тяжку загальну алергічну реакцію. Після закінчення обстеження дитина повинна перебувати під нагля­дом лікаря не менш ніж ЗО хв.

Мукозні проби виконують для визначення підвищеної чутли­вості слизової оболонки ротової порожнини, найчастіше для визна­чення чутливості до пластмас, що їх використовують для базисів ор-тодонтичних пластинок і протезів. Для проведення проби викорис­товують присоски і приставки для утримання на поверхні слизової оболонки розчину потенційного алергену. Результати оцінюють че­рез ЗО хв за такою шкалою:

1 — + – гіперемія;

2 — ++ — гіперемія з припухлістю;

3 — +++ — гіперемія з маленькими пухирцями;

4 — ++++ — пухирі, що зливаються;

5 — +++++ — некроз;

Клітинні тести. Реакція лейкоцитолізу грунтується на пошкод-жувальному впливі бактеріальних алергенів на лейкоцити перифе­ричної крові.

Для проведення реакції в центрифужні чи преципітаційні про­бірки вносять по одній крашіі 3% розчину натрію цитрату, потім по три краплі крові, взятої з пальця хворого, перемішують і додають по краплі алергену (10 доз для шкіри в 0,1 мл). В останню пробірку (кон­трольну) вливають буферний розчин у тій же кількості. Пробірки обережно перемішують і витримують у термостаті протягом 1 год за гемператури 38 °С. З кожної пробірки готують три тонких мазки крові і фарбують їх за Паппенгеймом—Крюковим. Підраховують по 100 нейтрофілів у трьох мазках із кожної пробірки, в тому числі де­формовані і зруйновані клітини.

Специфічний алерген деформує і руйнує 14% і більше нейт­рофілів. Неспецифічна деформація (контроль) не перевищує 10%.

 

Оцінка скарифікаційних проб з неінфекційними алергенами (П. С. Мощич, 1994)

 

 

Оцінка внутрішньошкірних проб з неінфекційними алергенами (П. С. Мощич, 1994)

 

 

Реакція агломерації лейкоцитів проводиться таким чином. У дві парафіновані преципітовані пробірки вносять по 0,05 мл 3,8% розчи­ну натрію цитрату, в дослідну пробірку — 0,025 мл цього самого роз­чину. Пробірки витримують у термостаті протягом 2 год за темпера­тури 37 °С. На предметне скельце наносять товсту краплю і висушу­ють її на повітрі. Без попередньої фіксації її фарбують 0,01% розчи­ном метиленового синього. Упрепаратах підраховують лейкоцити з урахуванням клітин, що утворюють групи з трьох і більше лейко­цитів (ступінь агломерації). Позитивною вважається реакція нри різниці між контролем і дослідом більше ніж 30%.

Реакція дегрануляції тканинних базофілів (сполучної тканини основана на здатності тканевих базофілів) викидати у навколишнє середовище гістамін і концентрувати його в гранулах. Для проведен­ня реакції використовують сироватку крові хворого, перитонеальні тканеві базофіли криси, специфічний алерген рослинного чи харчо­вого походження, контрольний (неспецифічний) алерген. Оцінка про­водиться при мікроскопії препарата (х280) і перегляді 100 тканевих базофілів двох категорій — нормальних і дегранульовапих. Тест вва­жається негативним, якщо число дегранульованих клітин не переви­щує 10%.

Імунологічні методи обстеження

Порушення імунного гомеостазу відіграють певну роль у пато­генезі більшості стоматологічних захворювань. На сьогодні лабора­торна практика має у своєму розпорядженні методи, завдяки яким можна оцінити стан різних ланок системи імунітету, в тому числі стан системних і місцевих неспецифічних факторів, а також інтенсивність специфічної імунної відповіді, яка виникає у відповідь на конкрет­ний антигенний стимул.

Головною підставою для проведення імунологічного обстежен­ня служить наявність клінічних проявів імунодефіциту або так званих клінічних факторів-маркерів імунодефіцитних станів, серед яких слід виділити:

І. Генетичне детерміновані захворювання у сім’ ї.

II. Наявність у найближчих родичів дитини хронічних запальних захворювань (тонзиліту, аденоїдиту, фарингіту, синуситу, гаст-родуоденіту, холецистохолангіту, панкреатиту, циститу, нефри­ту тощо, хронічних вірусних захворювань (рецидивуючого гер-песа, герпеса зостер та ін.), грибкових захворювань слизових обо­лонок, шкіри та її придатків, ендокринопатій чи захворювань ендокринної системи, алергічних захворювань, автоімунних зах­ворювань, пухлин.

III. Вплив несприятливих чинників на перебіг вагітності і пологів:

проживання в екологічно несприятливому регіоні; професійні шкідливі чинники (лаки, фарби, хлор, аміак, антибіотики, шум, вібрація, магнітні поля тощо); стреси; захворювання на гострі інфекції чи рецидиви хронічних захворювань; використання препаратів з тератогенними чи невизначеними властивостями, а також антибактеріальних, гормональних чи імунодепресивних лікувальних засобів; гестози вагітності (І, II половини); резус-конфлікти; патологія пологів (кесарів розтин, інструментальні і ручні методи допомоги у пологах, передлежання плаценти, кро­вотеча, тривалий безводний період, пологова травма під час по­логів, асфіксія); несприятливі чинники періоду новонародже-ності (недоношеність, незрілість, гіпотрофія плода, дистрес-син-дром, перинатальна енцефалопатія та ін.).

IV. Виявлення вад розвитку і стигм дизембріогенезу.

V. Вплив обтяжливих чинників протягом перших 12 міс життя:

раннє змішане чи штучне вигодовування; перенесені важкі зах­ворювання (бронхіт чи бронхопневмонія, сепсис, остеомієліт, дитячі інфекційні захворювання у важкій формі, гострі кишкові інфекції та ін.); застосування у лікуванні антибіотиків, антигіста-мінних препаратів, гормонів кори надниркових залоз;

дизбактеріоз кишечника.

VI. Діатези: ексудативно-катаральний; алергічний; лімфатико-гіпопластичний; нейроартритичний.

VII. Наявність у дитини хронічних захворювань: системи травлен­ня; системи сечовиділення; серцево-судинної системи; ЛОР- органів, бронхів і легенів; шкіри; алергічних захворювань; авто­імунних хвороб; ендокринопатій і захворювань ендокринної си­стеми; пухлин.

VIII. Перенесені травми і оперативні втручання.

IX. Виявлення патологічних станів: стійка втрата маси тіла нез’я-сованого генезу; лімфаденопатія; часті ГРВІ; тривалий перебіг інфекційних захворювань; гноячкові процеси; діареї. Існують дані лабораторного обстеження дитини, які можуть вка­зувати на виникнення імунодефіциту (В. Є. Казмірчук, 1996):лімфо-цитопенія менше ніж 1,0х10 /л; уповільнена ШОЕ на тлі бактеріаль­них захворювань; гіпоглобулінемія; важка гемолітична або апластична анемія.

У клінічній практиці виділяють критичні періоди становлення імунної системи у дітей (Д. В. Стефані, Ю.І.Вельтіщев, 1996):

1. Період новонародженості:

— низька резистентність до умовно-патогенної, піогенної, гемолі­тичної флори;

— схильність до генералізації гнійно-запальних процесів, до сеп­тичних станів.

2. Вік від 3 до 6 міс:

— виражена гіпоімуноглобулінемія;

— первинний характер імунної відповіді;

— вакцинація не дає захисного імунного ефекту і тільки ревакци­нація формує вторинну імунну відповідь.

3. Другий рік життя:

— підвищення частоти захворювань унаслідок розширення кон­тактів;

— транзиторна декомпенсація незрілих імунних механізмів і ма­ніфестація аномалій імунітету;

4. Вік від 4 до 6 років:

— завершення періоду формування набутого імунітету;

— хронізація і рецидивування захворювань верхніх дихальних шляхів унаслідок недостатності місцевого імунітету;

5. Період статевого дозрівання:

— підвищена чутливість до мікобактерій туберкульозу;

— зростання частоти автоімунних і лімфопроліферативних зах­ворювань;

стихання атонічних хвороб.

Методи імунодіагностики, що нині існують, можна розподілити на 2 фупи (К. Ф. Чернушенко, 1997).

Перша група — такі, що виявляють стан системного імунітету. До них належать кількість лімфоцитів периферичної крові; кількісні і функціональні показники Т-лімфоцитів; кількісні і функціональні показники В-лімфоцитів; К-1 NK-клітини; стан фагоцитуючих клітин (моноцити, нейтрофілоцити); неспецифічні фактори (комплемент, лізоцим, С-протеїн та ін.); показники специфічного імунної відповіді:

клінічні тести, що виявляють ступінь сенсибілізації Т-лімфоцитів;

рівень специфічних антитіл по відношенню до антигену, який відпо­відає за етіологію захворювання; показники автоімунізації: клітинні тести, які виявляють ступінь сенсибілізації до тканинних антигенів;

рівень автоантитіл, що відповідають локалізації патологічного про­цесу тощо.

Друга група — показники місцевого імунітету, серед яких слід виділити стан клітинної ланки: кількість клітин секрету чи змиву зі слизових оболонок, фагоцитарну активність макрофагів і нейтрофі-лоцитів секрету, рівні вмісту ферментів, гуморальні фактори — сек­реторний IgA, лізоцим, бактерицидність.

Показники системного імунітету визначають в умовах імуноло­гічної лабораторії згідно з методиками, описаними в спеціальних посібниках (В. Г. Передерій і співавт., 1995). Для діагностування роз­ладів імунітету у дітей показники хворого порівнюють з аналогічни­ми показниками здорових дітей (табл.17).

Ураховуючи функціональні особливості імунної системи у дітей (генетично детермінований ступінь зрілості, лабільність і великий

 

Показники імунної системи у дітей різних вікових груп (П. С. Мощич, 1994)

 

Імунна недостатність — це транзиторне порушенім кількісних або функціональних параметрів імунної системи, що може проявля­тися клінічними симптомами, які складають картину зниженої опір­ності організму. Перший ступінь імунної недостатності характери­зується зниженням окремих показників системи імунітету на 50% і більше, другий — на 75% і більше.

Імунодефіцитний стан — це стійкий дефіцит (первинного або вторинного характеру) одного або декількох параметрів (механізмів імунної відповіді), які проявляються в достатньо чітких клінічних симптомах і синдромах.

Характер порушень функції імунітету може бути: функціональ­ним — зворотни.м (віковий або фізіологічний, вторинний або мета­болічний) і морфологічним — незворотним (первинний — спадко­вий; набутий).

У дітей найактуальнішими для реалізації стоматологічних зах-

 

ворювань є показники місцевого імунітету. Стан клітинної ланки місцевого імунітету характеризують на підставі цитологічних дослі­джень з наступним визначенням індексів співвідношення клітин сли­зової оболонки ротової порожнини. Індекс співвідношення нейтро-фільних лейкоцитів (ІСНЛ) визначається шляхом підрахунку незмінених (V нн), фагоцитуючих (V нф) і зруйнованих (V нз) нейтро-і+іілт^них лейкоцитів v питогпамі:

У здорових дітей цей індекс коливається в межах 9,0-5,9. При гострих запальних процесах показники індексу знижуються. Індекс співвідношення епітеліальних клітин і лейкоцитів (ІСЕЛ) визна­чається як співвідношення загальної кількості епітеліальних (Ve) клітин у цитограмі і лейкоцитів (Ул):

У здорових дітей цей індекс коливається в межах o,a–l^,l. ііри запальних процесах він знижується у 2-20 разів.

Найінформативнішим показником місцевого імунітету у дітей є вміст у слині імуноглобулінів, особливо секреторного IgA. Найчас­тіше він визначається методом радіальної імунодифузіі в агаровому гелі за С. Мапсіпі (1965) в модифікаціях К.Ф.Чернушенко і співав­торів (1988) з використанням моноспецифічних антисироваток t стан­дартів або нефелометричним методом (В. М. Феодорич і співавт., 1992). У слині здорових дітей вміст секреторного IgA складає 3,9-0,87 г/л, IgA – 0,4-0,7 г/л, IgG – 0,32-0,6 г/л (Е. М. Мельченко, В. П. Михайловська, 1991, Н.О.Савичук, 1993).

Виявлення загаль­них проявів імунної недостатності чи імунодефіциту є підставою для призначення імунологічного обстеження дитини і консультації в іму­нолога (алерголога) з метою вирішення питання щодо використання імунокорекціі у складі комплексного лікування. Місцевий імуноде­фіцит при стоматологічних захворюваннях вимагає застосування місцевих імуномодуляторів у лікуванні хворих.

 

 

 

Опитування. Під час першого відвідування пацієнта знайомство з ним починають з опитування. У процесі опитування слід з’ясувати паспортні дані, скарги хворого, історію розвитку захворювання, його тривалість і застосовані методи лікування, історію розвитку дитини, перенесені і супутні хвороби, наявність шкідливих звичок. З ураху­ванням віку дитини необхідні дані уточнюють у батьків. Згідно із су­часною схемою періодизації (П.С. Мощич, 1994) розрізняють два ета­пи дитинства: внутрішньоутробний та позаутробний. Внутрішньо-утробний етап включає фази: ембріонального розвитку (до 2 міс ваг­ітності) і плацентарного розвитку (з 3-го до 10-го місяця). Позаутробний етап охоплює такі періоди:

1. Новонародженості — до 3-4 тиж.

2. Грудний (немовляти) — від 1 міс до 1 року.

3. Молочних зубів — від 1 до 7 років:

а) переддошкільний — від 1 до 3 років;

б) дошкільний — від 4 до 7 років;

4. Молодший шкільний вік — від 7 до 12 років.

5. Статевого дозрівання (старший шкільний вік) – від 13 до 17

років.

Для підвищення інформативності опитування лікар повинен дотримуватись чіткої послідовності запитань, конкретно їх форму­лювати і вимагати від хворого чітких відповідей. Під час опитування слід звернути особливу увагу на характерологічні особливості дити­ни, а також слідкувати за її мімікою, ступенем відкривання рота, си­метричністю і конфігурацією обличчя та ін.

За наявності больового синдрому необхідно з’ясувати повну його характеристику. За характером біль може бути мимовільним чи з якоїсь причини, з іррадіацією, локалізований чи розлитий, постійний чи тимчасовий, тупий чи пульсуючий, гострий чи ниючий. Наприк­лад, пульсуючий мимовільний біль характерний для гнійних запаль них процесів, а гострий мимовільний біль різної тривалості — для гострого серозного запалення. Для визначення причини болю слід визначити причинний чинник: термічний (холодне, гаряче), хімічний (кисле, солоне, солодке) чи механічний (надавлювання на зуб, стис­кання зубів, потрапляння іжі в каріозну порожнину, доторкання до тригерних зон тощо). При захворюванні ясен слід оцінити ‘їх крово­точивість.

   На підставі даних анамнезу виділяють три ступеня крово­точивості:

І — кровоточивість буває досить рідко, переважно під час вживан­ня твердої їжі,

II — кровоточивість відзначається під час чищення зубів,

III — симптоми кровоточивості проявляються мимоволі.

Кровоточивість ясен (ІІ і ІІІ ступені)

У разі порушення загального сгану організму слід визначити характер температурної реакції, вираженість симптомів інтоксикації, ступінь порушення сну і процесів харчування. З’ясовуючи характер гіпертермії, вказують на тривалість температурної реакції, динаміку її показників протягом усього періоду з урахуванням максимуму та мінімуму, виникнення ускладнень у вигляді непритомносії, судом, блювання, використання жарознижувальних засобів.

Під час отримання даних щодо історії розвитку захворювання з’ясовують час виникнення перших його ознак, характер початкових проявів (гостро, раптово, поступово) та подальшого перебігу (про­гресує, регресує, з ремісіями). Виявляють чинники, що передували захворюванню і могли його спричинити (гострі інфекційні захворю­вання, загострення хронічних хвороб, травми, оперативні втручання, стреси тощо), а також поліпшують або погіршують його подальший перебіг.

Слід також з’ясувати, які методи обстеження використовувались для встановлення діагнозу, в яких лікувальних закладах проводились лікування і спостереження за хворим. Для цього необхідно ознайо­митися з медичними довідками, витягами з історії хвороб, результа­тами аналізів, рентгенограмами та ін.

Важливим етапом опитування у дитячій стоматології є озна­йомлення з історією розвитку дитини, характером перенесених і су­путніх захворювань, умовами побуту та харчування. Отримані дані дозволять скласти уявлення про загальний стан організму дитини і більш виважено підійти до вибору методів лікування. Особливу увагу під час опитування слід звернути на те, чи перебуває дитина на диспансерному обліку з приводу хронічних захворювань. Наявність деяких хронічних хвороб потребує попередньої підготовки дитини до лікування (наприклад, гемофілія, епілепсія, судомна готовність тощо). Об’єктивну інформацію щодо вказаного розділу лікар може отримати під час ознайомлення з історією розвитку, яка знаходиться в районній дитячій поліклініці.

Під час оцінки загальносоматичного стану здоров’я педіатрична служба використовує градацію з урахуванням п’яти груп здоров’я дитячого населення: 1-ша — здорові діти; 2-ra — діти, які часто хво­ріють (простудними захворюваннями не менше чотирьох разів на рік);

3-тя — діти з хронічними захворюваннями, що мають компенсова­ний характер перебігу; 4-та — діти з хронічними захворюваннями, що мають субкомпенсований характер перебігу; 5-та — діти з хронічни­ми захворюваннями, що мають декомпенсований характер перебігу.

Особливе місце у клініці дитячої стоматології приділяється ви­явленню порушення функцій та шкідливих звичок. Наприклад, по­рушення функції смоктання у дітей характеризується зменшенням часу смоктання, млявістю, а також відсутністю ознак його припинен­ня у віці після 10 міс. Про порушення функції жування свідчать озна­ки подовження або скорочення процесу пережовування, відкушуван­ня боковими зубами і жування передніми, звичка жувати на одному боці. Порушення функції ковтання характеризується підвищеною активністю м’язів обличчя (“напруга ковтання”, “симптом наперст­ка”), розташуванням язика між зубами при їх розімкненому положенні (“некоординований язик”). При порушенні функції дихання привертає увагу сухість червоної облямівки губів при зниженому то­нусі колового м’яза рота, недорозвинених (“в’ялих”) крилах носа, ус­кладнення при проходженні струменю повітря через обидві або одну ніздрю. На порушення функції мови вказує нечіткість вимови та па­узи під час мовлення. Клінічні ознаки шкідливих звичок (звичне спан­ня на “улюбленому” боці, підкладання кулачка під щоку, смоктання губів, щік, язика, пальців тощо) слід виявити під час опитування та спостереження за хворим, а в подальшому — під час огляду дитини. Проводячи опитування, лікар повинен чітко дотримуватись прин­ципів деонтології та лікарської етики. Необхідно дуже виважено ви­казувати свої міркування щодо тяжкості хвороби і прогнозованої ефективності лікування, тому що при неправильному тлумаченні хво­рими вони можуть спричинити ятрогенію. Не слід критично комен­тувати дії колег, оскільки це може викликати недовіру як до конк­ретного лікаря, так і до лікарів взагалі.

Огляд і пальпація. Огляд є одним із головних способів діагнос­тики стоматологічних захворювань, який дозволяє отримати об’єктивні дані щодо конкретної хвороби. Для підвищення інформа­тивності обстеження треба послідовно оглянути дитину з урахуван­ням загального стану і фізичного розвитку, постави, міміки, стану органів ротової порожнини у спокої та під час функціонального на­вантаження (жування, дихання, ковтання, мовлення).

Внутрішньоротовий огляд

 

Пальпація підщелепних лімфовузлів

 

Фізичний розвиток дитини оцінюють згідно з віком і статтю, враховуючи зріст і масу тіла. Для об’єктивнішої оцінки фізичного розвитку можна скористатися таблицями гармонійності (П.С. Мо-щич, 1994). Одним із проявів фізичного розвитку дитини є постава, зміни якої вказують на ризик виникнення аномалій прикусу. У по­ложенні стоячи при нормальній поставі тіло торкається вертикаль­ної площини п’ятьма точками. Під час ходьби нормальна постава ха­рактеризується прямим положенням голови і тулуба при горизон­тальному положенні плечового поясу. Огляд обличчя дозволяє виз­начити психологічну реакцію дитини на контакт з лікарем та больові відчуття за мімікою. Під час огляду лікар має можливість виявити позаротові ознаки захворювання (наявність елементів ураження, рубців, свищів, новоутворень, асиметрії, набряку тощо). Обличчя слід оглядати у фас і профіль, у стані спокою, під час розмови і при зми­канні зубів. Під час огляду слід визначити наявність об’єктивних оз­нак порушення функцій та шкідливих звичок. Ознаки, що характе­ризують фізіологічний стан зубощелепної системи, такі:

— дитина у спокої і під час сну дихає носом, губи щільно стулені і спокійно зімкнуті по межі червоної облямівки губів і слизової обо­лонки;

— під час ковтання не відбувається скорочення мімічних м’язів, не виникає симптом наперстка, червона облямівка губів не збираєть­ся у складки, кінчик язика міститься у ділянці альвеол верхніх різців; оклюзійні контакти рівномірні у ділянці всіх зубів; — під час вимови звуків “т”, “д”, “л”, “н”, “ц”, “ч” кінчик язика упи­рається в альвеоли верхніх різців і його не видно між зубами;

— відсутні шкідливі звички прикушування губів, язика, травму­вання ясенного краю олівцями, ручками і т. п., бруксизм тощо.

Під час огляду обличчя лікар має звернути увагу на його вираз (спокійний, напружений, агресивний, пригнічений); пропорційність у горизонтальній, вертикальній і сагітальній площинах з урахуван­ням симетричності і локалізації набряку чи новоутворення; колір обличчя, його рівномірність, наявність елементів ураження, рубців, свищів. Далі слід визначити стан тонусу мімічних і жувальних м’язів у спокої та під час функціонального навантаження, величину ротової щілини, вираженість носо-губних і підборідно-губних складок, по­ложення і характер червоної облямівки губів (колір, об’єм, рель’єф, наявність і локалізацію елементів ураження, симетричність, горизон­тальність, зімкнуті чи розімкнуті, напружені чи атонічні).

Далі слід пропальпувати тканини обличчя, шиї та лімфатичних вузлів. Таким чином визначають консистенцію, рухомість тканин обличчя та лімфатичних вузлів, їх больову реакцію, наявність флюк-туації, розміри та межі патологічного вогнища, рухомість утворень, їх зв’язок з навколишніми тканинами. Пальпацію проводять усіма пальцями обох рук, обережно, не спричиняючи болю і додаткових ушкоджень, починаючи з протилежного від патологічного процесу боку і враховуючи симетричність ділянок. Спочатку пальпують по­верхнево, потім глибоко.

Наступним етапом є обстеження слизової оболонки ротової по­рожнини, оцінка стану зубів, зубних рядів, пломб і протезів. Під час огляду присінка ротової порожнини звертають увагу на його глиби­ну, розвиненість вуздечок губів, язика, наявність тяжів, місце їх при­кріплення до альвеолярного відростка, колір і консистенцію слизо­вої оболонки ротової порожнини. Вуздечки губів характеризують за такими клінічними ознаками: місцем прикріплення, щільністю, ха­рактером гребеня, вираженістю схилів, розміром діастем. З урахуван­ням зазначених ознак виділяють чотири варіанти вуздечки верхньої губи (Л. Ф. Корчак і співавт., 1990; табл. 6).

Під час обстеження вуздечки нижньої губи звертають увагу на характер її фіксації. У більшості випадків вуздечка нижньої губи при-кріпляюється до альвеолярного відростка нижче основи міжзубного сосочка, що вважається показником фізіологічної норми. Високим прикріплення вуздечки слід вважати вище основи міжзубного сосочка.

Глибину присінка визначають як відстань від краю ясен 1 1 зубів до лінії переходу слизової оболонки на губу при її горизонтальному відведенні. Присінок ротової порожнини в ділянці нижніх фронталь­них зубів за ознакою глибини умовно поділяють на 3 види: мілкий (до 5 мм), середньої глибини (від 5 до 10 мм), глибокий (понад 10 мм).

Після обстеження присінка ротової порожнини приступають до огляду вуздечки язика, що в нормі є складкою слизової оболонки. Під час обстеження звертають увагу на місце прикріплення вуздечки на язиці і тканинах дна ротової порожнини. Нормальна вуздечка язика має такі ознаки: прикріплюється на нижній поверхні язика, відсту­паючи від його кінчика на 1,0-1,5 см, і на тканинах дна ротової порож­нини дистальніше під’язикових сосочків. Аномальними можна на­звати зміни місця прикріплення і щільності вуздечки, які можуть впливати на вільне переміщення язика. Відхилення у прикріпленні вуздечки можуть бути такими: кінчик язика чи його спинка — альве­олярний відросток;’кінчик язика — дно ротової порожнини.

Аномальне прикріплення вуздечки язика може зумовлювати виникнення порушення функції вимови та складність вживання їжі.

Несприятливі чинники розвитку у вигляді мілкого присінка, ано­мального прикріплення вуздечок верхньої та нижньої губів, язика, а також порушення функцій і шкідливі звички можуть сприяти виник­ненню явищ запалення в тканинах пародонта фронтальної ділянки зубів.

Під час огляду ясен оцінюють їх колір, характер поверхні, кон­систенцію, контур і розташування краю, розміри, а також болісність, наявність кровоточивості тощо. Здорові ясна мають блідо-рожеве забарвлення, причому міжзубні сосочки і вільні ясна забарвлені інтен­сивніше внаслідок кращої васкуляризації. Зміни кольору ясен мо­жуть спостерігатися біля групи зубів (локально) чи на всьому їх про­тязі (генералізовано). Патологічний процес може поширюватись тільки на сосочки ясен або охоплювати всю їхню поверхню. Міжзубні сосочки у здорової дитини мають гострокінцеву форму. При патоло­гічних процесах контур ясен видозмінюється.

У разі порушення цілості зубо-ясенного з’єднання утворюється пародонтальна кишеня. Глибину пародонтальної кишені оцінюють з урахуванням віку і ступеня прорізування зубів. М.Ф. Данилевський і співавтори (1993) виділяють позакісткову пародонтальну кишеню (без деструкції кістки альвеоли) і кісткову (при значному руйнуванні кістки альвеоли). Наявність пародонтальних кишень, їх глибина і про­тяжність визначають характер перебігу захворювань пародонта. Гли­бину пародонтальної кишені вимірюють за допомогою каліброваної гладилки чи тупого зонда з нанесеними на них міліметровими по­ділками або спеціального інструмента — пародонтометра (мал. 23). Для цього інструмент уводять у патологічну кишеню до появи відчут­тя незначного упору. Залежно від групи зубів здійснюють кілька ви­мірювань: у ділянці великих кутніх зубів — по два зі щічної та підне-бінно язиковоі поверхонь і по одному з дистальної та медіальної, в ділянці малих кутнів зубів, різців та ікол проводять 4 вимірювання —по одному на кожній по­верхні. При вимірюванні глибини крім відстані від краю ясен до дна кишені вра­ховують також оголення по­верхні кореня за рахунок рет-ракції ясен (відстань від ема­лево-цементної межі до вер­хівки ясенного сосочка).

   Під час огляду слизової оболонки ротової порожни­ни та язика звертають увагу на її колір, блиск, судинниймалюнок, наявність елементів ураження, нальотів, відбитків зубів. Для визначення консистенції та рухомості слизової оболонки, а та­кож елементів ураження використовують пальцеву пальпацію. Після ретельного огляду тканин слизової оболонки ротової порожнини оцінюють зубні ряди верхньої та нижньої щелеп. При цьому зверта­ють увагу на форму щелеп. Слід ураховувати показники вікової нор­ми зубних рядів (у дітей дошкільного віку — напівколо, у школярів — нашвовал) і терміни прорізування зубів. Далі вивчають співвідно­шення зубних рядів у передньо-задньому, вертикальному і трансвер-зальному напрямках з урахуванням таких орієнтирів:

1. У сагітальному напрямку:

— наявність контакту чи щілини між різцями верхньої та нижньої щелеп;

— характер співвідношення ікол, перших постійних молярів чи дру­гих тимчасових молярів;

— протрузія чи сплощення зубного ряду верхньої, нижньої чи обох щелеп.

2. У вертикальному напрямку:

— ступінь перекриття нижніх різців верхніми чи наявність щілини між зубами;

— зубо-альвеолярне видовження чи вкорочення зубних рядів.

3. У трансверзальному напрямку:

— зворотне перекриття зубів верхньої щелепи зубами нижньої щеле­пи (поодинокими чи групами);

— збіг центральних ліній верхньої та нижньої щелеп із визначенням причин зміщення (функціональних чи морфологічних);

— зміїш форми зубної дуги.

Період сформованого тимчасового прикусу характеризується фізіологічною напівкруглою формою зуб­них дуг; щільним розташуванням зубів; горбково-фісурними контакта­ми; перекриттям різців нижньої щелепи різцями верхньої щелепи у ме­жах 1/3 коронки нижніх різців; розташуванням дистальних поверхонь других молярів у одній вертикальній площині.

Перед початком періоду зміни зубів прикус має такі ознаки (мал. 4 — див. кольорову вклейку): форма зубних дуг залишається на­півкруглою; з’являються фізіологічні треми і діастеми; відзначається спло­щення горбків унаслідок стирання; прямий контакт зубів у фронтальній ділянці; дистальні поверхні тимчасових других малярів розташовані мез-іальніше верхніх за рахунок зміщення нижньої щелепи вперед.

Існують варіанти норми, які під час другого (сформованого) періоду тимчасового прикусу характеризуються: наявністю трем і діастем; утво­ренням мезіальних сходинок у ділянці других молярів; формою зубної дуги у вигляді овалу; прямим прикусом, глибоким перекриттям, фізіоло­гічною ошстогнатією чи прогнапєю; під час третього (що передує зміні) періоду тимчасового прикусу: відсутністю трем і діастем; сходинками в ділянці других молярів; пе­рекриттям нижніх зубів верхніми на 1/3 і більше.

У період постійного прикусу (мал.5 — див. кольорову вклейку):

зубна дуга верхньої щелепи має форму напівеліпса, а нижньої – пара­боли; центральна лінія між різцями верхньої та нижньої щелеп співпа­дає із центральною лінією обличчя; верхні фронтальні зуби на 1/3 перекривають нижні; усі зуби, крім нижніх центральних різців і ос­танніх молярів верхньої щелепи, мають по 2 антагоністи; спостері­гається фісурно-горбкове змикання зубів; перші постійні великі кутні зуби перебувають у такому положенні: передні горбки верхніх зубів розміщуються у фісурах нижніх.

Далі приступають до огляду зубів. Їх оглядають за допомогою стоматологічного дзеркала при звичайному (штучному) освітленні чи з використанням світловолоконної оптики (транслюмінесцентний метод). Звертають увагу на відповідність зубної формули віковій нормі (див. табл. 2,3), кількість зубів, їх розташування у зубній дузі, рухомість, колір, форму, розміри, наявність осередків ураження, стан пломб і протезів.

 

 

Ступінь рухомості зубів визначають пальпаторно за допомогою пінцета чи спеціальних апаратів. Виділяють три ступеня рухомості зубів: 1-й — зуб нахиляється у вестибулярно-оральному (лабіально-лінгвальному) напрямку в межах ширини різального краю (1-2 мм);

2-й — крім ознак 1-го ступеня, є рухомість у медіодистальному на­прямку; 3-й — крім зазначених переміщень, зуб рухомий у вертикаль­ному напрямку.

Після огляду проводять перкусію та зондування зубів. Інструментальну перкусію здійснюють ручкою пінцета чи зон­да у вертикальному і горизонтальному напрямках. Дослідження ви­конують акуратно, щоб не спричинити різких больових чи неприєм­них відчуттів у дитини. Зондування твердих тканин зуба здійсню­ють за допомогою кутового чи прямого зонда без зусилля, особливо у ділянці дна каріозної порожнини (для запобігання перфорації через розм’якшений дентин і травмування пульпи). Для визначення фун­кціональної повноцінності пломб безпосередньо після ‘їх накладання і у віддалений період користуються такими ознаками:

стан крайового прилягання та наявність контактного пункту;

ступінь стирання, тобто зміна анатомічної форми пломби;

ознаки вторинного карієсу;

фізіологічність кольору.

Згідно з рекомендаціями ВООЗ (1989), пломба вважається не­задовільною, якщо виявляється один чи кілька з перерахованих нижче станів:

— дефект краю, що створює або може створювати шляхи досту­пу до дентину;

— край, що нависає і спричиняє місцеве подразнення ясен (мож­на усунути шляхом пришліфування пломби);

— фрактура, що спричиняє рухомість пломби чи створює шляхи для проникнення в дентин.

Крайове прилягання пломби визначають шляхом просування гострого зонда упоперек до краю пломби. Затримку зонда (“застря-гання”) поділяють на стадії (В. І. Яковлєва і співавт., 1986):

А — видимої щілини немає, тобто пломба щільно прилягає до тка­нин зуба.

Б — візуально визначається щілина, в якій затримується рух зон­да; дентин зуба і прокладка не оголені.

В — зонд проникає в щілину на глибину дентину і прокладки.

Г — візуально визначається відсутність частини пломби, внаслі­док чого порушений контактний пункт; може відзначатися ру­хомість пломби.

Каріозний дефект

 

Поряд із клінічною оцінкою існують спеціальні методи визна­чення крайового прилягання пломби за допомогою барвників, а та­кож радіоізотоптий метод та ін. Анатомічну форму коронки зуба виз­начають візуально. Існують такі порушення анатомічної форми плом­би- первинна анатомічна форма пломби збережена; розміри пломби зменшені, але дентин чи прокладка не оголені; є суттєве зменшення матеріалу з оголенням дентину чи прокладки.

Ознаки вторинного карієсу діагностують за допомогою стома­тологічного дзеркала і зонда. Просуваючи зонд по краю пломби, відчу­вається його затримка і для його вилучення необхідно докласти зу­силля. У ділянці щілини виявляється розм’якшення твердих тканин зуба і крейдоподібне зафарбування краю порожнини внаслідок де-мінералізації. Слід розрізняти три стадії розвитку вторинного каріє­су: І — відсутність вторинного карієсу; П — наявність вторинного ка­рієсу на межі з пломбою; III — наявність вторинного карієсу на всьо­му протязі межі з пломбою.

Фізіологічність кольору оцінюють за такими критеріями: повна відповідність пломби кольору зуба; невідповідність кольору пломби за відсутності змін по краю прилягання пломби і стінки зуба; зміни кольору пломби на межі пломби з краєм порожнини.

Для фронтальних зубів існують дещо інші вимоги до кольору пломби: повна відповідність кольору і прозорості; невідповідність кольору і прозорості у межах варіабельності; візуальна невідповідність кольору прозорості, що може трактуватись як косметична не­відповідність.

За наявності нижчезазначених клінічних ознак необхідно прий­няти рішення щодо видалення зуба:

1. Тимчасові зуби в період фізіологічної зміни зубів:

— ІІ-ІІІ ступінь рухомості;

— наявність ознак прорізування постійного зуба.

2. Тимчасові зуби з гранулюючим чи гранулематозним періодон-титом:

— у разі неефективності консервативного лікування;

— у дітей 3-5-ї групи здоров’я;

— за наявності супутніх хронічних осередковообумовлених зах­ворювань з метою зменшення впливу осередків хроніосепсису.

3. Постійні зуби з гранулюючим чи гранулематозним періодонти-том у разі неефективності лікування і загрози (виникнення) ус­кладнень.

4. При травмах зубів і щелеп, що не дозволяють здійснити консер­вативне лікування.

5. Ортодонтичні показання.

ВООЗ (1989 p.) вказує на необхідність видалення постійних зубів у разі:

— неможливості відновлення коронки зуба пломбувальними ма­теріалами внаслідок її значного зруйнування каріозним процесом на тлі явного відкриття пульпи чи у депульпованих зубах;

— збереження тільки коренів зуба;

— прогресування уражень пародонта, що спричинило рухомість зуба і призвело до втрати ним функції і, на думку лікаря, лікування хвороб пародонта не сприятиме відновленню нормальної рухомості і функціональної придатності зуба;

—   необхідності для протезування;

—   ортодонтичних чи косметичних показань або при лікуванні ре-тинованого зуба. Видаляти зуби в період їх фізіологічної зміни, а також з грану­люючим чи гранулематозним періодонтитом можна залежно від існу­ючих умов надання медичної допомоги.

Клінічне визначення резистентності емалі

Для визначення резистентності емалі зубів до карієсу застосо­вують тест емалевої резистентності (ТЕР-тест; В. Р. Окушко, Л. І. Косарева, 1983). Він дозволяє встановити функціональну резис­тентність емалі щодо кислоти. Тест може бути використаний як пер­винно-діагностичний, а також для об’єктивної оцінки ефективності ремінералізуючої терапії під час диспансерного спостереження та лікування хворих. Методика проведення тесту така:

— проводять професійну гігієну ротової порожнини;

— коронки зубів обробляють дистильованою водою і ватним там­поном, висушують;

— на вестибулярну поверхню центрального верхнього різця на­носять краплю 1Н розчину хлористоводневої кислоти діаметром не більше ніж 2 мм;

— через 5 сек кислоту змивають дистильованою водою;

— коронку зуба висушують ватним тампоном;

— на поверхню коронки наносять тампон, змочений в 1% водно­му розчині фарбника – метиленового синього;

— одним рухом ватного тампона знімають фарбник із поверхні емалі;

— оцінюють тест за спеціальною 10-бальною колірною шкалою;

— на зону демінералізації наносять лак, який містить фтор.

Згідно з друкарською десяти-дванадцяти-) бальною шкалою си­нього кольору визначають ступінь резистентності зубів до карієсу:

1-3 бали — ділянка пофарбована у блідо-голубий колір, що виз­начає значну структурно-функціональну резистентність емалі і ви­соку стійкість зубів до карієсу;

4-6 балів — ділянка пофарбована у голубий колір, що визначає середню структурно-функціональну резистентність емалі і середню стійкість зубів до карієсу;

7-9 балів — ділянка пофарбована у синій колір, що характеризує зниження структурно-функціональної резистентності емалі і висо­кий ступінь ризику виникнення карієсу;

10-12 балів — ділянка пофарбована у темно-синій колір, що ха рактеризує вкрай знижену структурно-функціональну резистентність емалі і максимальний ризик виникнення карієсу.

 

 

 

 

Підготував                                                              к.мед.н.  В. Є. Пудяк