ТЕОРІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЯК НАУКОВА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА.

Предмет теорії фізичного виховання і її місце в системі наукових знань

Відповідь на питання “Що таке теорія фізичного виховання ?” вимагає пояснення терміну “теорія”. Це тим більше важливо, зважаючи, що серед частини фахівців-практиків поняттю “теорія” часто надається негативний відтінок; теоретики ж адресують йому перебільшено позитивну перевагу над практичним досвідом. Шкідливість таких підходів очевидна, що давно доведено життєвою практикою.

Згідно з енциклопедичним визначенням, теорія – це система основних ідей, в тій чи іншій галузі знань; форма наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв’язки дійсності. На відміну від теоретичних знань, які є сукупністю з певної теми, теорією є лише ті знання, які пояснюють дану галузь з певних, чітко визначених позицій.

В історичному аспекті першою з’явилась практика фізичного виховання. Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх нащадків у жорстких умовах боротьби за виживання, первісні люди здійснювали його, керуючись власним досвідом. Необхідність передачі досвіду від покоління до покоління, його узагальнення у вигляді систематично організованих знань зумовило появу теорії, яка відображає та виявляє її суть і способи застосування.

Як інтегративна наука, теорія фізичного виховання пройшла складний і довгий шлях розвитку, перш ніж стала самостійною галуззю наукових знань. Ще в дописьменний період розвитку людської культури повсякденна діяльність поступово збагачувала знання людини. Фахівці зі стародавньої культури стверджують, що первісна людина володіла достатньо широкими⁴ емпіричними знаннями, без яких боротьба за життя була б неможливою. Вона мала вже і способи передачі досвіду, що прискорювало розвиток культури. Про це свідчать пам’ятники матеріальної культури, що є археологічними документами передісторії науки.

Теорія фізичного виховання є складовою частиною педагогічних наук. Вона вивчає фізичне виховання як феномен соціального життя, його мету і завдання на різних етапах розвитку суспільства, його кореляції з Іншими науками, способи, методи та форми організації спортивної практики. Теорія фізичного виховання пояснює шляхи розвитку та передбачає тенденції еволюції фізичного виховання як суспільного явища, обґрунтовуючи свої педагогічні положення соціальними, психологічними і біологічними закономірностями.

Місце науки в системі знань визначається, насамперед, її предметом. Предметом теорії фізичного виховання є загальні закономірності функціонування і розвитку фізичного виховання. При цьому, в залежності від прийнятих вихідних засад, процес фізичного виховання може бути інтерпретований і зрозумілий по-різному. Згідно з прийнятими у даному підручнику засадами, цей процес трактується: з одного боку — як невідкладне формування організму (якщо занедбати його в дитячі роки, то, щоб досягти позитивних зрушень пізніше, буде архіскладно), з іншого – як формування особи в напрямку піклування про свій організм (тому що жоден рівень тренованості організму в молодості не забезпечує його фізичної підготовленості на все життя).

При цьому піклування про стан організму після закінчення шкільного навчання залежить не від рівня фізичної підготовленості, а від стану свідомості, розуміння особою значення і необхідності такого пожитгєвого піклування.

Наукові судження і гіпотези про процес формування організму і вплив на нього рухової активності та про процес формування свідомості і вплив на неї соціального середовища належать до різних галузей знань, тому теорія фізичного виховання (враховуючи неподільність особи вихованця) є інтегральною наукою, яка займає проміжне місце між природознавчими і суспільними науками. Вона тлумачить значення фізичного виховання для формування уміння піклуватися про організм, спираючись при цьому на знання про біологічні причини короткочасності, невідкладних ефектів його тренування.

Предмет вивчення теорії у практиці наукових досліджень представлений У вигляді об’єкта і суб’єкта.

Під об’єктом дослідження розуміють певний педагогічний фактор, що вивчається (метод навчання, шляхи активізації учнів, організація їх діяльності, ефективність фізичних вправ тощо).

Під суб’єктом розуміють людину, в якої вивчають реакцію на ті зміни, що вносяться до навчального процесу (застосування вправ, використання певних методів навчання чи організації діяльності учнів та ін.).

Зрозуміло, що об’єкт і суб’єкт вивчення існують завжди разом, бо будь-яке дослідження здійснюється з метою впровадження в практику найефективніших засобів, методів, умов та форм роботи, оцінку яким

можна дати, простеживши зміни, що відбулися в розвитку учнів, їх фізичній і технічній підготовленості, знаннях, ставленні до фізичного виховання.

Крім теорії, процес фізичного виховання вивчають інші науки, які можна поділити на дві групи:

а) суспільні дисципліни, що вивчають соціальні закономірності розвитку фізичного виховання: історія й організація, управління й економіка фізичного виховання в суспільстві; психологія фізичного виховання; соціологія спорту;

б) природничі дисципліни, що вивчають закономірності розвитку і функціонування організму в умовах виконання фізичних вправ та передумови раціонального здійснення процесу фізичного виховання: динамічна анатомія, фізіологія, біохімія та гігієна фізичних вправ, біомеханіка, біометрія.

Будучи методологією фізичного виховання, теорія узагальнює дані, одержані названими дисциплінами, розкриває багатогранні внутрішні (наприклад виховання фізичних якостей і навчання техніки) і зовнішні (інтелектуальне виховання у процесі занять фізичними вправами) зв’язки фізичного виховання і представляє його як цілісне явище, тому розуміння суті фізичного виховання, його теоретичних основ неможливе без ґрунтовного оволодіння належним обсягом медико-біологічних, суспільних та психолого-педагогічних дисциплін. Проте тільки теорія і методика фізичного виховання займаються вивченням фізичного виховання як цілісного процесу. Решта дисциплін висвітлює певні аспекти цього процесу (психологічні, фізіологічні та ін.) або розглядає його окремі практичні фрагменти (плавання, гімнастика, ігри та ш.). Це накладає на теорію фізичного виховання особливо відповідальний обов’язок -об’єднання цих аспектів в логічно завершену, компактну дисципліну, яка виступає основою для методики. В цьому полягає її дидактична функція при підготовці фахівців, формуванні їх педагогічної свідомості.

Таким чином, теорія фізичного виховання – синтезуюча наука, предметом пізнання якої є людина у процесі її соціальної інтеграції (при допомозі фізичних вправ) з метою фізичного і духовного вдосконалення та підвищення соціальної активності, її завданнями є:

• інтеграційно-цілісно осмислювати всю сукупність компонентів, найсуттєвіших властивостей І зв’язків, що утворюють і об’єднують різні сторони фізичної культури;

• виявляти її фундаментальні природні і соціальні основи та відношення до інших явищ;

• формувати в інтересах практики загальні закономірності доцільно спрямованого використання і дальшого розвитку фізичної культури в суспільстві.

Загальні закономірності — ті, яким підпорядковується фізичне виховання будь-якого контингенту населення та будь-якого напрямку розвитку. Вони є окремим проявом загальних закономірностей розвитку природи І суспільства.

Практика фізичного виховання могла б існувати і без теорії. Але поява теорії сприяла бурхливому росту фізичних та духовних можливостей людини, підвищенню її соціальної активності. Про це свідчить хоча б динаміка результатів спортивних змагань за програмою Олімпійських ігор та особисті успіхи багатьох колишніх спортсменів у політичній, соціальній та економічній діяльності.

Теорія як наука розробляє лише ті закономірності, які є однаковими для всієї багатогранної практики фізичного виховання і поширюються на всі основні напрямки та вікові ланки системи фізичного виховання.

Для вирішення завдань фізичного виховання на основі теорії будується методика навчально-виховної роботи з фізичного виховання, її методи, прийоми засоби є суто специфічними, що зумовлено особливостями предмета її викладання, в основі якого лежить рухова діяльність, і що відрізняє її від методик інших шкільних предметів.

Більше того, залежно від віку і статі тих, хто займається, характеру і напрямку вирішуваних у навчально-виховному процесі завдань, у методиці фізичного виховання можна виділити методику навчання, методику виховання певних фізичних якостей особи, методику фізичного виховання дітей дошкільного, молодшого шкільного, середнього і старшого шкільного віку, методику фізичного виховання чоловіків і жінок. Має відповідну методику і кожен напрямок системи фізичного виховання: методика загального фізичного виховання, методика фізичного виховання з професійною спрямованістю, методика фізичного виховання зі спортивною спрямованістю.

Це спонукало одного з відомих російських теоретиків Б. А. Ашмаріна (1990) назвати редагований ним підручник для факультетів фізичного виховання «Теория й методики физического воспитания».

Методика викладання кожного предмета мас свою історію, досягнення і проблеми. Методики фізичного виховання існували ще і в рабовласницьких державах Стародавньої Греції. В середні віки з’являються посібники з гімнастики, плавання, верхової їзди, а в епоху Відродження педагоги-гуманісти фізичне виховання вважали обов’язковою частиною педагогічного процесу. Однак, як самостійна галузь знань, вона оформилась лише на початку XIX століття.

Таким чином, методика фізичного виховання є спеціальною галуззю педагогіки, упорядкованою сукупністю методів, методичних прийомів, засобів і форм фізичного виховання.

Базуючись на загальних закономірностях, які розробляє теорія , методики відкривають окремі закономірності, створюючи базу для теоретичних узагальнень, а реалізуючи загальні закономірності у вигляді систем педагогічних рекомендацій, трансформують загальні теоретичні положення в опис конкретних дій учителя й учнів у процесі фізичного виховання. Цей процес є безперервним, бо всі його розділи і підрозділи об’єднані внутрішньою логікою пізнання практики фізичного виховання як цілісного явища з поступовим переходом від вузьких до широких узагальнень. У всій масі явищ практики фізичного виховання теорія прагне відкрити закономірне, відділивши суттєве від несуттєвого, необхідне від випадкового, прогресивне від відживаючого для того, щоб озброїти практику науковим скеруванням до дії.

Знання предмета викладання (фізична культура) і його методики лежить в основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання, тому для студентів факультетів фізичного виховання засвоєння методики є рубежем їх професіоналізації. З моменту засвоєння ними засобів, методів і форм організації фізичного виховання починається їх професійне розуміння майбутньої роботи в школі. І дуже важливо, щоб кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим в методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність методика реалізується і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Зміст підготовки фахівців визначається, насамперед, характером і особливостями їх майбутньої професійної діяльності. В цьому контексті вважаємо доцільним розглянути передумови і перспективи становлення національної системи фізичного виховання школярів, що вирішальною мірою визначає зміст навчально-виховного процесу в школі і методику фізичного виховання, якою належить оволодіти майбутнім фахівцям.

”Зміст професії визначається, перш за все, вимогами суспільства. Для вчителів фізичної культури загальноосвітньої школи ці вимоги визначені в меті і завданнях фізичного виховання школярів” (К.А.Козлова, З.С.Скібенко, Н.В.Лезнік, 1994).

“Не знаючи достатньо точно, “кого готувати”, ми не зможемо аргументовано обґрунтувати зміст освіти (“чого навчати”), тому що вона повинна бути спрямована на забезпечення майбутньої професійної діяльності” (О.С.Куц, В.А.Леонова,М.А.Галайдюк, 1996).

“Тобто структура професії буде виступати як “замовник”, а викладання дисциплін – як “постачальник'” (С.М.Сінгаєвський, О.С.Сінгаєвська, 1994).

Обидва предмета (теорія і методика) не можуть існувати один без одного і розвиватись окремо, бо теорія без методики втрачає сенс, не знаходячи реалізації у практичній діяльності, а методика без теорії втрачає свою наукову базу.

Нагромаджені в результаті досліджень дані формуються в певну систему і утворюють навчальну дисципліну, яка і є предметом викладання.

Таким чином, теорія фізичного виховання є не лише науковою, але й навчальною дисципліною. Як навчальна дисципліна, теорія фізичного виховання є основним загальнотеоретичним профілюючим предметом професійної освіти фахівців з фізичного виховання і спорту. Цей предмет має першочергове значення у формуванні професійного кредо майбутнього фахівня, його професійних поглядів і переконань.

Значення теорії фізичного виховання в системі професійної освіти визначається не тільки тим, що вона створює необхідний для фахівця запас конкретних знань. Не менш важливим є і те, що вона розвиває його здатність широко осмислити свою професійну діяльність, бачити за окремими явищами їх загальну суть, правильно орієнтуватись у всій сукупності найскладніших зв’язків і відношень. Іншими словами, теорія фізичного виховання має важливе світоглядне значення.

Як навчальна дисципліна, теорія фізичного виховання визначає:

• суть мети і завдань, які повинні бути вирішені у процесі фізичного виховання;

• принципові підходи до досягнення мети і вирішення завдань;

• ефективні засоби вирішення завдань;

• методи спільної роботи вчителя й учнів у процесі фізичного виховання,

• оптимальні форми побудови процесу фізичного виховання,

• закономірності управління процесом навчання І виховання фізичних якостей

При цьому всі теми курсу тісно взаємопов’язані і утворюють єдину логічно побудовану систему. Тому спроба вивчити будь-який розділ курсу ізольовано, без засвоєння інших, приречена на невдачу, так само, як і спроба засвоїти предмет в цілому без відповідної бази, що закладається при вивченні інших дисциплін, які досліджують процес фізичного виховання.

Тепер розглянемо джерела виникнення і розвитку теорії фізичного виховання. Як уже зазначалось вище, першою в історичному аспекті була практика фізичного виховання. Вона і стала найпотужнішим джерелом виникнення наукових знань про цей процес. На сучасному етапі розвитку теорії фізичного виховання практика залишається її рушієм, і в цьому контексті для нас важлива як сучасна практика вітчизняних та зарубіжних шкіл фізичного виховання, так і українські національні традиції. Сьогодні практика є джерелом розвитку і критерієм ефективності теорії вона значною мірою обумовлює і визначає форми, зміст та методи фізичного виховання.

Другим джерелом теорії фізичного виховання є практика суспільного життя. Звідси ми одержуємо Інформацію про завдання, ефективність методів, засобів і форм фізичного виховання на кожному конкретному відтинку розвитку суспільства, його потреби.

Третім джерелом розвитку теорії фізичного виховання є прогресивні ідеї філософів, педагогів, психологів, лікарів про зміст І шляхи виховання гармонійно розвиненої особистості, про зміст і шляхи виховання в людини потреби дотримуватись здорового способу життя.

Нарешті, четвертим джерелом теорії фізичного виховання є результати досліджень у суміжних галузях знань. Жодна наука не може повноцінно розвиватись, обмежившись лише власними результатами досліджень Вирішуючи спеціальні педагогічні проблеми, теорія фізичного виховання знаходиться на стику декількох галузей науки.

Так, філософія дає їй можливість об’єктивно оцінити дію соціальних законів у галузі фізичної культури На основі теорії пізнання розробляються методи навчання рухових дій.

Теорія фізичного виховання тісно пов’язана з педагогікою, загальною і віковою психологією.

Зв’язок з біологічними науками продиктований необхідністю вивчення реакцій організму на фізичні навантаження.

В свою чергу, розвиток науки про фізичне виховання впливає на суміжні науки Так, теорія і практика спорту вносить суттєві корективи в уявлення психологів, фізіологів і морфологів про потенційні можливості організму дітей і дорослих людей.

2. Вихідні поняття теорії фізичного виховання

Теорія фізичного виховання як наука і навчальна дисципліна оперує певними поняттями, які узагальнено віддзеркалюють суть явищ, що вивчаються нею. Саме основні поняття, якщо вони істинні і глибоко відбивають суттєві ознаки і відношення явищ до дійсності, утворюють систему наукових знань з розвитком знань поняття уточнюються, поглиблюються і можуть навіть переходити в Інші поняття з ширшим змістом.

Концентрованим (лаконічним, коротким), логічно оформленим виразом змісту понять є визначення, які формулюються в науці на порівняно високому ступені й розвитку. Визначення передає найсуттєвіші ознаки, сторони, риси, призначення явища або предмета, його зв’язки з іншими явищами, закони розвитку

Фізична культура

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі.

Відповідно до статті І Закону України “Про фізичну культуру і спорт” фізична культура — це «складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості».

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру”.

Сама мета гармонійного (всебічгого) розвитку особистості є продуктом історії розвитку людства. Але умови для її реалізації особистість одержує лише на певному етапі історичного розвитку. Всебічний розвиток людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та ін.). Але для цього потрібно розвинути структуру особистості, зробити її комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності, сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у процесі її кульїурного розвитку.

У процесі культурного розвитку людина послідовно діє у трьох напрямках. Перш за все, вона засвоює культуру, виступаючи об’єктом її впливу. Іншими словами, під впливом культури формується людська особистість, розвиваються її здібності.

По-друге, у процесі творчої діяльності особа створює нові культурні цінності, виступаючи в даному випадку як суб’єкт культурної творчості (пошук нових шляхів, засобів, раціональних методів фізичного виховання тощо).

Нарешті, третій аспект культурного розвитку полягає в тому, що культура інтегрується в суті самої особи, яка функціонує в культурному середочищі як конкретний носій культурних цінностей, поєднуючи в собі загальне, властиве культурі в цілому, і особисте, привнесене в культуру на основі індивідуального життєвого досвіду, рівня знань, світогляду тощо.

Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Майже одночасно (ще в первісному суспільстві) виник І один з її основних компонентів — фізичне виховання; пізніше виникають спорт І фізична рекреація.

В особистішому аспекті фізична культура є тією частиною загальної культури людини, яка виражається ступенем розвитку її фізичних сил і рухових навичок та здоров’я. Вона дозволяє з допомогою своїх специфічних засобів і методів розкривати потенційні фізичні можливості людини.

Діяльність у галузі фізичної культури має і матеріальні, і духовні форми вираження. Впливаючи на біологічну сферу людини комплексом засобів і методів, фізична культура неминуче впливає на інтелектуальну, емоційну, духовну сфери особистості в силу єдності та взаємообумовленості функціонування матеріального і духовного в людині.

З матеріальною культурою фізична культура пов’язана процесом рухової діяльності, яка є її головним змістом, що матеріалізується у фізичних якостях людини. Крім того, вона спирається на матеріальну базу (спортивні снаряди, інвентар, майданчики, зали, палаци та ін.).

З духовною культурою фізична культура пов’язана наукою, спортивною етикою, естетикою, тощо.

Таким чином, характеризуючи фізичну культуру, необхідно розглядати щонайменше три аспекти.

1. Діяльнісний аспект, який включає доцільну рухову активність у вигляді різних форм фізичних вправ, спрямованих на формування необхідних в житті рухових умінь і навичок; розвиток життєво важливих фізичних здібностей; онтимізацію здоров’я і працездатності.

2. Предметно-ціннісний аспект представлений матеріальними (матеріально-технічні засоби) і духовними (наукові знання, методи) цінностями, створеними суспільством для забезпечення ефективності фізкультурної діяльності.

3. Результативний аспект характеризується сукупністю корисних результатів використання фізичної культури, які виражаються у володінні людиною її цінностями, надбанні нею високого рівня фізичної дієздатності. Найсуттєвішим результатом повноцінного використання фізичної культури є виховання готовності людини взяти на себе відповідальність за свій фізичний стан і здоров’я після закінчення шкільного курсу “фізична культура”.

Таким чином, фізичну культуру можна визначити як сукупність досягнень суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних засобів, методів і умов цілеспрямованого фізичного та духовного удосконалення людини.

Термін “фізична культура” використовується і в інших, вужчих значеннях. Ізк, наприклад, кажуть про “фізичну культуру особистості”, розуміючи під цим втілені в самій людині результати використання матеріальних і духовних Цінностей фізичної культури в широкому розумінні цього поняття.

Отже, фізичну культуру особистості можна визначити як сукупність властивостей людини, які набуваються у процесі фізичного виховання і виражаються в й активній діяльності, спрямованій на всебічне удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя.

“Фізичною культурою” називають навчальну дисципліну в школі, профілактичні і лікувальні заняття в лікарнях та інших аналогічних закладах, вона широко використовується у виробничій сфері. У цих випадках, щоб уникати плутанини, необхідно користуватись терміном, додаючи відповідні прикметники, “особиста фізична культура”, “шкільна фізична культура”, “лікувальна фізична культура”, “виробнича фізична культура” тощо.

У змісті фізичної культури і пов’язаних з нею явищах умовно можна виділити дві основні частини (сторони):

• функціонально-забезпечуючу, представлену всім тим цінним, що створюється І використовується суспільством як спеціальні засоби, методи й умови їх застосування, що дозволяють оптимізувати фізичний розвиток та забезпечити певний рівень фізичної підготовленості людей;

• результативну, представлену позитивними результатами у фізичному розвитку і підготовленості, що стали наслідком використання цих засобів, методів і умов.

Названі сторони фізичної культури єдині. Перша сторона ніби переходить у другу завдяки практичній діяльності у процесі фізичного виховання, фізкультурно-оздоровчій діяльності та масовому фізкультурно-спортивному русі. Проте між сторонами фізичної культури на певних етапах й розвитку можуть виникати несуттєві і навіть суттєві невідповідності їх причиною є неузгодженість окремих елементів змісту. Наприклад, при високому рівні матеріального забезпечення і низькому рівні кваліфікації фахівців неможливо досягти належного рівня фізичної підготовленості.

Фізична культура є результатом багатогранної творчої діяльності суспільства. Вона успадковує культурні цінності, створені суспільством на попередніх етапах, і розвиває їх залежно від політичних, економічних, матеріальних можливостей певної історичної епохи.

Основні сфери та напрямки впровадження фізичної культури передбачені Главою II Закону України “Про фізичну культуру і спорт”. Показниками стану розвитку фізичної культури є:

• рівень здоров’я, фізичного розвитку та підготовленості різних верств населення;

• ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності;

• рівень розвитку системи фізичного виховання;

• рівень розвитку самодіяльного масового спорту;

• рівень забезпеченості кваліфікованими фахівцями;

• рівень впровадження у фізичну культуру досягнень науково-технічного прогресу;

• відображення явищ фізичної культури у творах мистецтва і літератури;

• матеріальна база;

• рівень спортивних досягнень.

Фізичний розвиток

Мабуть, кожна доросла людина колись дивувалась енергійності й рухливості маленьких дітей. Якщо дорослий спробує повторювати всі рухи в такому самому режимі, йому буде важко витримати й кілька годин. Життєва енергія новонародженого насамперед прагне якнайшвидше розвинути його фізичне тіло. Пізніше починається активний розвиток емоційної сфери, потім — інтелектуальної.

Яка з названих сфер є найбільш важливою, потрібною? Без розвинених фізичних якостей, без фізичного здоров’я і можливості повноцінно здійснювати основні функції організму людина часто відчуває себе неповноцінною. Без достатньої сформованості та здатності до культурного прояву емоційних якостей вона не спроможна брати участь в емоційному житті сім’ї та соціуму. Без інтелектуальних напрацювань неможливо повноцінно аналізувати ситуацію, здійснювати логічно щленаправлену діяльність, а відсутність моральних надбань віддаляє від реалізації в собі духовних якостей, що викликає природне почуття невдоволення, внутрішнього розладу. Відсутність високої мети, духовного орієнтиру сприяє виникненню бар’єра нерозуміння сенсу життя як індивіду.

Отже, кожна сфера по-своєму важлива і, як справедливо вважали предки, “в людині немає нічого зайвого”. Взаємопов”язаність названих сфер зумовлює необхідність їх гармонійного розвитку, а фізична культура є невід’ємною ланкою на шляху до культури духовної. Врахування цієї природної послідовності знайшло відображення у фундаментальних концепціях багатьох духовних шкіл. Для прикладу доцільно звернутися до стародавньої системи йоги, проте, на жаль, розуміння цього терміну нерідко асоціюється лише з першим підрозділом — хатха-йогою. Для своєрідної духовної реабілітації цього стародавнього вчення достатньо розглянути взаємопов’язаність його основних розділів (табл 1).

Таблиця 1. Основні розділи йоги та їх призначення

№ п/п	Розділ йоги	Призначення
1	Хатха	Розвиток фізичної сфери
2	Шакті	Оволодіння внутрішніми енергіями
3	Лайя	Оволодіння вольовими якостями
4	Мантра	Оволодіння звуковими вібраціями
5	Карма	Корекція зовнішньої діяльності
6	Сахаджа	Управління нервовою системою
7	Дх’яна	Оволодіння силами інтелекту
8	Раджа	Ментальна дисципліна
9	Бхакті	Розкриття сили духовної любокі
10	Джнана	Оволодіння духовними знаннями
11	Інтегральна йога Шрі Ауробіндо	Одухотворення ментальної, вітальної та фізичної природи
12	Агні-йога (Жива Етика) О.Реріх	Розвиток свідомості в повсякденному житті

Як видно з табл. 1, розвиток духовної сфери являє собою завершення попереднього розвитку фізичної, емоційної та інтелектуальної сфер. Фізичний розвиток при цьому — перший необхідний крок до гармонізації.

В більшості сучасних шкіл, на жаль, фізичний розвиток учнів вважається справою другорядною. На батьківських зборах, як це не дивно, рідко можна почути про стурбованість батьків щодо фізичного здоров’я та розвитку дитини, ніби здоров’я дітей менш важливе, ніж їх успіхи у навчанні. Як же самі учні ставляться до уроків фізичної культури?

За анкетними даними, майже для 90% дітей урок фізичної культури залишається найулюбленішим, хоча діти і відзначають чимало недоліків у його змісті та методах проведення. Чимало учнів вважають, що уроки фізичної культури потрібно проводити не 1-2 рази на тиждень, а кожного дня. Звичайно, не всі навчальні заклади мають можливість одночасного проведення кількох уроків фізкультури (нестача вчителів, необхідної площі спортивних приміщень та ін.), і все ж для більшості шкіл нового типу така можливість існує. Нерідко можливість існує. Нерідко перешкодою для збільшення фізичного навантаження на дітей стає побоювання з боку педагогів та батьків: а чи не зашкодить це успішності учнів з “основних” предметів? Однак, результати численних експериментів дозволили дійти до висновку, що експериментальні групи з активним руховим режимом (за інших рівних умов) не тільки краще розвивались фізично, а й підвищили свою успішність з загальноосвітніх дисциплін. Це пояснюється не тільки фізіологічними факторами, але й тим, що діти відчувають увагу до себе, до своїх природних потреб.

Протягом життя в розвитку людини чітко виділяються три етапи: етап бурхливого розвитку, або становлення організму, етап відносної стабілізації, коли функціональні системи перебувають у відносно незмінному стані, та етап інволюції, що полягає у поступовому зниженні можливостей функціональних систем організму.

Перший етап триває у жінок до 18-20 років, у чоловіків до 23-25 років і включає: внутріутробний період — до 9 місяців; грудний — до одного року; дитячі періоди (ранній, перший, другий) — до 11 років (дівчатка) і 12 років (хлопчики); юнацький період — до 20 (21) років.

Протягом першого року життя довжина тіла дитини збільшується приблизно на половину від початкової, відповідно збільшується маса внутрішніх органів, головного і спинного мозку. У віці від трьох до трьох з половиною років спостерігається прискорений розвиток фізичних якостей, що пов’язано з розширенням обсягу рухової діяльності. Це перший критичний період у розвитку рухової функції.

Від 5 до 7 років різко збільшується темп росту тіла в довжину. За один рік дитина виростає на 7-10 см. Цей вік вважається другим критичним періодом у розвитку рухової функції.

Настання статевого дозрівання (11-12 років) супроводжується прискоренням росту тіла в довжину і розвитком репродуктивної функції з усіма найскладнішими, так званими пубертатними перебудовами. Це третій критичний період, який продовжується до 15-16 років. Після 15-16 років темпи розвитку зменшуються.

Отже, значніші прогресивні зміни форм і функціональних можливостей організму відбуваються в перші періоди. Зокрема, ріст від народження до вікового дозрівання збільшується у 3-4 рази, вага та ударний об’єм серця — У 20-30 разів, життєва ємкість легень (ЖЄЛ) — у 5-10 разів, показники силових можливостей — у 50 разів і більше. Потім настає період відносної ^стабілізації форм і функцій, який триває до 40-50 років. На зміну йому, в міру старіння організму, приходить вікова інволюція (зворотний розвиток), коли певні морфо-функціональні властивості поступово регресують. Цей життєвий цикл фізичного розвитку відтворюється від покоління до покоління, повторюючись у певних рисах і разом з тим набуваючи нових рис залежно від всієї сукупності природних і суспільних умов життя. Нові покоління суттєво відрізняються від попередніх не тільки функціональними можливостями, але й морфологічними показниками.

Але це може відбутися лише за умови піклування про розвиток дітей. Дбаючи про фізичний розвиток, вчитель повинен пам’ятати, що для життєвого періоду від народження до 12 років характерна функція засвоєння емоційно-інформаційного досвіду навколишнього середовища. Під час ембріонального періоду дитина підсвідоме фіксує всі особливості емоційного стану матері У давнину казали, що дитина “живе й душею”.

Головним природним завданням дитини до 3 років стає фіксація способу поведінки батьків.

У період від 3 до 5 років діти активно граються у різноманітні ігри. Тут важливо допомогти дитині обрати ту гру, яка своїм змістом спрямовувала б до високих ідеалів подання допомоги тим, хто потребує, врятування від небезпеки, перемога дружби над ворожнечею. Дослідники підкреслюють, що діти, які не навчились гратися у віці 3-5 років, не можуть брати участі у дитячій грі й надалі.

Для 5-7-річних дітей характерне прагнення брати участь у роботах, що виконуються дорослими, допомаїати батькам. Це прагнення необхідно використовувати для формування вольових якостей дітей, здатності перемагати власні бажання І переходити до усвідомлення сімейних потреб.

У початкових ктасах діти повинні одержати належне етичне та естетичне виховання. Добре, якщо це завдання реалізується у процесі фізичного виховання, де створюються для цього найкращі умови.

Віковий період 10-12 років відзначається активізацією різноманітних здібностей дітей. Це час, коли найбільше учнів виявляють бажання відвідувати спортивні секції.

Дванадцятирічний вік є переломним у житті дитини. Стародавні традиції враховували цей факт, і в багатьох країнах вважалося, що з моменту дванадцятиріччя дитина стає дорослою, а отже, ставитися до неї треба відповідним чином. Якщо ж це не береться до уваги, то природна вікова потреба змушує дитину шукати самопрояву поза школою і сім’єю. Характерною особливістю цього віку є також зниження інтелектуальної активності, відсутність бажання вчитися. Діти віддають перевагу діяльності фізкультурно-спортивного або музично-розважального характеру.

Період 12-14 років також являє собою час, коли авторитет дорослих, зокрема батьків, значно знижується. Найважливішою для дитини стає й оцінка з боку однолітків, товаришів по навчанню.

Поняття “фізичний розвиток” використовують у різних тлумаченнях 1) як процес зміни форм і функцій (морфо-функціональних властивостей) організму людини протягом й індивідуального життя; 2) як сукупність ознак, що характеризують зовнішні показники “фізичного стану” організму на тому чи іншому етапі його фізичного розвитку (ріст, вага, окружності тіла, спірометрія, динамометрія тощо). Це суто спеціальне (антропометричне) тлумачення “фізичного розвитку” потрібно відрізняти від сформульованого вище загального визначення.

Іншими словами, якісно фізичний розвиток характеризується, перш за все, суттєвими змінами функціональних можливостей організму в певні періоди вікового розвитку, які виражаються у зміні окремих фізичних якостей і загальному рівні фізичної працездатності. Зовнішніми кількісними показниками фізичного розвитку (“фізичного стану”) є зміни просторових параметрів і маси тіла.

Фізичний розвиток характеризується змінами показників, які можна умовно поділити на три групи:

1) показники будови тіла, які свідчать про морфологічні зміни тіла людини;

2) показники розвитку фізичних якостей, що характеризують зміни рухових функцій;

3) показники здоров’я, що віддзеркалюють морфологічні і функціональні зміни систем організму людини;

Фізичний розвиток — це природний процес, головною передумовою якого є природні життєві сили (задатки, здібності), що передаються за спадковістю. Цей природний процес підпорядкований об’єктивним законам природи і успішно управляти ним можна, лише знаючи ці закони і керуючись ними .До них належать:

• закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку і тенденцій, обумовлених умовами життя;

• закон взаємообумовленості функціональних і структурних змін;

• закон єдності кількісних і якісних змін;

• закон поступовості і зворотних змін періодів розвитку.

Залежно від умов і факторів, що впливають на фізичний розвиток, він може бути всебічним і гармонійним, або обмеженим і дисгармонійним. Знаючи і вміло використовуючи об’єктивні закономірності фізичного розвитку людини, його можна спрямувати в оптимальному для особи і суспільства напрямку, забезпечити гармонійне вдосконалення форм і функцій організму, підвищити працездатність, “відсунути” (“віддалити”) час природного старіння ці можливості доцільного керування фізичним розвитком реалізуються, за певних умов і в певних межах, у процесі фізичного виховання.

 

Підсумовуючи, зазначимо, що фізичний розвиток не можна відокремлювати від загального розвитку дитини, оскільки залежить від багатьох факторів, які можна представити схематично (Рис. 2).

Фізичне виховання

Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професшно-прикладних навичок людини.

Фізичне виховання шляхом проведення обов’язкових занять здійснюється в дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних та вищих навчальних закладах відповідно до навчальних програм, затверджених у встановленому порядку.

Фізичне виховання військовослужбовців є складовою частиною загальної системи навчання та виховання особового складу Збройних Сил України, органів внутрішніх справ, Інших військових формувань І здійснюється у формі спеціальної фізичної підготовки” (стаття 12 Закону України “Про фізичну культуру І спорт”).

Таким чином, фізичне виховання, як і виховання в цілому, є процесом вирішення певних освітньо-виховних завдань, який характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу, або здійснюється в умовах самовиховання.

Взаємозв’язки загальної та фізичної культури із загальним та фізичним вихованням можна представити схематично (Рис. 3).

Історія фізичної культури дає нам знання про причини виникнення і розвитку фізичного виховання, про ті українські національні традиції І звичаї, які пов’язані з використанням засобів фізичної культури у процесі фізичного виховання. Звернемо увагу лише на те, що виникнення фізичного виховання

Це процес об’єктивний, і вже в первіснообщинному суспільстві воно було всезагальним і обов’язковим.

Система первіснообщинного виховання була добре адаптована до життєвих потреб людини, умов, в яких доводилося жити і діяти молоді. Вона виховувала фізичну силу, витривалість, мужність, характер, почуття, здатність до боротьби з небезпекою, що підстерігала людину на кожному кроці, її вчили битися врукопашну і з засідки.

Уже в первісному суспільстві громадське виховання залишало значне місце самостійності дитини, її майже ніколи не били. Тому з раннього віку, як свідчать історико-педагогічні дослідження, діти, особливо хлопчики, стають значною мірою самостійними: з 3-4 років починають ставити капкани на птахів, вміють керувати човном, в 6-8 — ловлять рибу, полюють, проявляючи при цьому чудову витримку і винахідливість (лежачи на спині, на долоні руки тримають годинами кілька зерен, доки не прилетить птах, аби в цей момент затиснути його в руці). Велике значення в той час мають ігри. Хлопчики граються у війну, влаштовують змагання. Дітей вчили кидати в ціль, ховатись уміло і непомітно, підкрадатись, міняти місце, добре бігати і стрибати. Дорослих юнаків ставили на відкритому місці й одночасно з чотирьох сторін метали у них тупі стріли, від яких вони повинні були ухилятися. З малих літ дітей привчали і до лука. До 13-14 років більшість юнаків ставали самостійними мисливцями, які не боялися виступити навіть проти великого звіра.

Метою виховання, на думку Сократа, повинно бути пізнання самого себе.

Хоча найважливішим завданням виховання Арістотель вважав розвиток розуму, але рекомендував починати з виховання фізичного.

Однією з характерних рис педагогіки другої половини XIX століття Дістервег вважає спрямування уваги учнів на зміцнення фізичних і духовних задатків, на розвиток почуттів, мислення і волі дитини. Таким чином, вона займається гімнастикою тіла і духу та вважає своєю вищою метою розвиток енергійного характеру вихованців.

Принцип гармонійної освіти вимагає повного розвитку тіла і духу (здоровий дух у здоровому тілі!). Ніякий вид, ніяка сторона розвитку не повинні здійснюватись на шкоду іншій. Здоров’я, фізичний розвиток, зміцнення, формування тіла так само важливі, як ті ж властивості, що стосуються душі, тому що одне неможливе без другого. Не лише розвиток пізнавальної діяльності, але й розвиток емоційної і вольової схеми, свіжість і жвавість почуттів, сили духу, твердість рішень, одним словом, все утворення характеру значною мірою залежить від фізичних властивостей індивідуума.

Виховання, за Дістервегом, є одночасно і постійною категорією і історичним явищем. В першому випадку воно підпорядковується спільному для всіх часів і народів началу, яким він вважає природовідповідність; в другому — воно різне в різні епохи у різних народів і визначається принципом культуровідповідності. Вищим началом, на думку Дістервега, є принцип природовідповідності. Принцип культуровідповідності в навчанні і вихованні передбачає слідування за ідеалом (освітнім і виховним) певного часу. Адже мета здійснюється в процесі руху.

З точки зору специфічних функцій у фізичному вихованні розрізняють дві нерозривно пов’язані сторони: фізичну освіту та сприяння розвитку фізичних якостей.

Фізична освіта, на думку П.Ф.Лесгафта , полягає в тому, щоб навчитись ізолювати окремі рухи і порівнювати їх між собою, свідомо керувати ними і пристосовувати до різноманітних перешкод, долаючи їх спритно і наполегливо, іншими словами, привчитись з найменшим зусиллям і в найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.

Задовго до Лесгафта, розробляючи теорію елементарної освіти, Песталоцці вважав, що в людській природі закладені розумові, фізичні і моральні сили, і, відповідно, поділяв елементарну освіту на інтелектуальну, моральну та фізичну. Метою фізичної елементарної освіти є правильний гармонійний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій та фізичну самостійність, прищеплює їй хороші фізичні навички. При цьому Песталоцці постійно підкреслював, що всі три складові необхідно здійснювати в тісному зв’язку і взаємодії.

Правильна фізична освіта повинна підготувати кожну людину так, щоб вона не боялась жодної роботи, напруження сил, що сприятимуть набуттю фізичної самостійності. Вона повинна сприяти засвоєнню кожною окремою особою тих навичок, які виявляться для неї найкориснішими.

Таким чином, фізична освіта являє собою засвоєння людиною в процесі спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми рухами, необхідного в житті фонду рухових умінь, навичок і пов’язаних з ними знань. Ця сторона фізичного виховання має першорядне значення для раціонального використання людиною своїх рухових можливостей у життєдіяльності.

Другою стороною фізичного виховання є цілеспрямований вплив на комплекс природних властивостей організму, що належить до фізичних якостей людини. З допомогою фізичних вправ і інших засобів фізичного виховання можна в певному діапазоні змінювати функціональний стан організму, що веде до прогресивних адаптаційних змін у ньому. Впливаючи таким чином на фізичні якості, при певних умовах досягають суттєвої зміни рівня і спрямованості їх розвитку. Це виражається в прогресуванні тих або інших рухових здібностей (силових, швидкісних та ін.), підвищенні агального рівня працездатності, зміцненні здоров’я, поліпшенні будови тіла.

Одночасно, слід зауважити, що оскільки фізичний розвиток обумовлений риродними задатками, які передаються за спадковістю, можливості виховання

не безмежні. Вони визначаються вродженими здібностями, тому кожен може досягти лише обумовленого ними результату. Звідси мета фізичного виховання — в тому, щоб кожна людина засвоїла доступний їй зміст і обсяг фізичної культури.

Будучи тісно взаємопов’язаними, фізична освіта і виховання фізичних якостей ніколи не зводяться одне до одного і по-різному співвідносяться на різних етапах фізичного виховання.

В раціонально організованій практиці фізичного виховання ці сторони завжди поєднуються з іншими сторонами загальної системи виховання. При цьому фізичне виховання набуває значення одного з основних факторів всебічного розвитку особистості (Рис. 4).

Велику увагу фізичному вихованню приділяв Х.А.Гельвецій. Його основними завданнями він вважав: зміцнити тіло і дух, зробити людину сильнішою, міцнішою, здоровшою, а, отже, щасливішою. Учні щоденно декілька годин повинні приділяти таким фізичним вправам, як біг, боротьба, стрибки, плавання, заняття гирями, їзда верхи тощо.

Багато цінного для сучасної практики фізичного виховання можна почерпнути з методики Д.Локка. Метою виховання він вважав підготовку джентльмена, який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, має здоровий дух у здоровому тілі і вміє поводитись у товаристві. Джентльмен — це людина

фізично сильна і загартована. Звідси три завдання: виховання тіла, характеру, розуму і комплексний підхід до їх розв’язання — єдність фізичного, психічного і розумового.

Отже, фізичне виховання здійснюється з допомогою фізичного вправляння для одержання бажаних адаптаційних змін у стані учнів. Але якщо розглядати у цьому процесі лише ті зміни, що відбуваються в організмі, а не в особистості загалом, то це може призвести до викривленого, надто вузького розуміння фізичного виховання.

Насправді, процес фізичного виховання характеризується, крім іншого, такими особливостями:

• по-перше, це добре продуманий, спроектований, завчасно підготовлений процес, який передбачає активну діяльність вчителя, засоби, методи і форми навчання, адекватні поставленим завданням;

• по-друге, це процес свідомої й активної участі учнів у вирішенні поставлених завдань шляхом виконання фізичних вправ, формування навичок, удосконалення фізичних якостей, придбання знань. При цьому цей процес базується на фізіологічних, психологічних, загально-педагогічних закономірностях. Більше того, на певному рівні цей процес стає творчим, торкається інтелектуальної сфери учнів;

• по-третє, фізичне виховання пов’язане з подоланням труднощів, що вимагають і сприяють розвитку моральних і вольових якостей.

Тому до учнів у процесі фізичного виховання треба підходити як до особистостей, що прагнуть до самовдосконалення, а сам процес не може здійснюватися з позицій тільки однієї науки (наприклад, фізіології чи психології). Необхідне поєднання багатьох наук, передбачених навчальними планами закладів освіти, що готують фахівців даного профілю.

Поряд з терміном “фізичне виховання” використовують термін “фізична підготовка”. Ним користуються, коли хочуть підкреслити прикладну спрямованість фізичного виховання стосовно певної діяльності, яка вимагає “фізичної підготовленості”. Це стосується, наприклад, фізичного виховання військовослужбовців, яке здійснюється у формі спеціальної фізичної підготовки.

Викладене дозволяє визначити фізичне виховання як педагогічний процес, спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя.

СПОРТ

“Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності” (стаття і Закону України “Про фізичну культуру і спорт”).

Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення, і в цьому плані спорт має міжнародне значення.

Але він не зводиться лише до фізичного виховання. Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення. Це особливо стосується “великого спорту” Крім того, ряд видів спорту взагалі не є дійовим засобом фізичного виховання або має до нього лише опосередковане відношення (наприклад, шахи). 3 іншого боку, фізичне виховання не може обмежуватись лише спортом, і він не може розглядатись як універсальний засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто граничні вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану здоров’я і рівня підготовленості

Сучасний спорт займає важливе місце як у фізичній, так і духовній культурі суспільства. Як суспільному явищу йому притаманні різноманітні соціальні функції.

Визначальною функцією спорту є змагальна функція. Змагальній діяльності у спорті властиве гостре (але не антагоністичне) суперництво, чітка регламентація взаємодії учасників змагань, уніфікація змагальних дій, умов їх виконання і способів оцінки досягнень. Все це обумовлено відповідними (локальними, національними, міжнародними) спортивними класифікаціями та правилами змагань.

Безпосередня мета змагальної діяльності в спорті —досягнення найвищого результату, вираженого в умовних показниках перемоги над суперником або в Інших показниках, прийнятих умовно за критерій досягнень Змагальна діяльність допомагає виявляти резервні можливості людини.

Виховна функція передбачає, з одного боку, підвищення ефективності змагальної діяльності, з другого — сприяє всебічному вихованню соціальне активної особистості. Однак, спортивна діяльність сама по собі бажаного виховного ефекту не забезпечує Вплив спорту може мати як позитивний, так і негативний ефект.

Функція підвищення фізичної активності передбачає підготовку до різних видів суспільної діяльності і покликана сприяти всебічному розвитку людини, удосконалювати й фізичні і духовні здібності, розширювати арсенал життєво важливих рухових умінь, підвищувати їх надійність у складних умовах.

Оздоровча і рекреаційно-культурна функції спрямовані на зміцнення здоров’я людей, забезпечення активного відпочинку, формування естетичних смаків.

Виробнича функція дозволяє сприяти підвищенню продуктивності праці через згуртування виробничих колективів, встановлення сприятливого психологічного мікроклімату, впровадження норм і правил здорового способу життя.

Пізнавальна функція передбачає використання спортивної діяльності як моделі для вивчення фізичних і психічних можливостей людського організму в екстремальних умовах.

Видовищна функція, з одного боку, задовольняє прагнення великої кількості людей одержати емоційний заряд як учасників змагань у ролі вболівальників, з іншого — створює прекрасні умови для просвітницької роботи з метою залучення широкої аудиторії глядачів до регулярних занять фізичними вправами.

Економічна функція полягає у самозабезпеченні фінансовими засобами розвитку спорту. Джерелом фінансування можуть бути спортивні лотереї, виробнича і видавнича діяльність, реклама і атрибутика, комерційні спортивні заходи тощо.

Функція поліпшення взаєморозуміння між народами і державами. Тут доречно навести слова з “Оди спорту” П.-де Кубертена:

“О спорт, ти — мир. Ти встановлюєш хороші, добрі, дружні стосунки між народами. Ти — згода. Ти зближуєш людей, які прагнуть єдності”

Престижна функція полягає в тому, що успіхи в розвитку спорту та перемоги спортсменів піднімають престиж окремих людей і колективів, регіонів  держави в цілому.

Залежно від рівня розвитку спорту (масовий, великий спорт, олімпійський і професійний) певні функції можуть проявлятись більшою або меншою мірою.

У спортивній діяльності розрізняють: базову частину, що репрезентована діяльністю атлетів, та управлінсько-організаційні, науково-методичні, медичні, матеріально-технічні і кадрові служби, що забезпечують їх ефективне функціонування.

Сьогодні у світі функціонує багато видів спорту, які не піддаються точному обліку. Головними з них є олімпійські, об’єднані в Міжнародні спортивні федерації, яких налічується близько сімдесяти. Національна спортивна класифікація України об’єднує біля п’ятдесяти олімпійських видів спорту і більше ста інших видів спорту.

Сучасний етап розвитку характеризується тенденцією до появи нових видів спорту. Вони є наслідком технічного прогресу (наприклад, водно-лижний спорт, фристайл тощо).

Велику кількість видів спорту вимагає їх класифікації. За національною спортивною класифікацією України всі види спорту поділяються на олімпійські,

  

   

 неолімпійські, нетрадиційні, види спорту для осіб з вадами слуху, мови й опорно-рухового апарата, олімпійські види спорту для спортсменів-інвалідів з порушенням зору, військово-технічні та військово-прикладні види спорту, професійно-прикладні види спорту.

В основі класифікації може лежати будь-яка з ознак видів спорту. Важливою є класифікація залежно від того, за рахунок чого досягають результату в тому чи іншому виді спорту. За цією ознакою розрізняють:

1) види спорту, досягнення в яких залежить переважно від рухових можливостей учасників змагань;

2) види, в яких результат залежить переважно від уміння користуватися спеціальними технічними засобами;

3) види, в яких результат залежить переважно від уміння користуватися спеціальною зброєю;

4) види, в яких співставляють результати модельно-конструкторської діяльності;

5) види, в яких досягають результату за рахунок абстрактно-логічного мислення.

3. Система фізичного виховання

Головною рушійною силою розвитку суспільства є певні потреби, їх виникнення обумовлене впливом на особу відповідних умов суспільного розвитку. Потреби визначають поведінку суспільства та окремої особи, їх ставлення до умов життя.

Розрізняють потреби особисті (однієї людини), групові (сім’ї, класу тощо) та суспільні (всього суспільства). Крім того, вони можуть бути матеріальними і духовними. Окремо можна виділити природні потреби в рухах і задоволенні інших фізіологічних функцій організму. Для забезпечення конкретних потреб у кожному суспільстві формуються відповідні системи. Вони являють собою сукупність певних елементів, організаційно об’єднаних в одне ціле спільною функцією для забезпечення тої чи іншої потреби цілого суспільства, групи людей або однієї людини. Так, для забезпечення потреби в інтелектуальному розвитку створюється система освіти. Для своєї безпеки суспільство створює систему оборони, для лікування — систему охорони здоров’я і т. ін. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання.

Система фізичного виховання — це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні елементи (основи), що забезпечують фізичне виховання громадян.

Кожній суспільній формації притаманна своя система фізичного виховання, рівень розвитку якої обумовлений рівнем матеріальної і духовної культури суспільства. Розвинені (завершені) системи фізичного виховання формуються при достатньо високому рівні матеріальної і духовної культури. Якщо в системі відсутні певні елементи та належні матеріальні засоби, причиною яких є невисока культура суспільства, то її можна назвати елементарною.

Система фізичного виховання тісно пов’язана з системами освіти, охорони здоров’я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них.

Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб’єкта виробничих відносин — людину. Вона задовольняє не тільки біологічні потреби в рухах, але і соціальні (формування особи, вдосконалення суспільних відносин). Зрозуміло, що, підпорядковуючись біологічним законам, при достатній руховій активності фізичний розвиток особи може здійснюватись природним шляхом без педагогічного втручання в цей процес. Але рівень рухової активності сучасної людини недостатній для забезпечення належного рівня її фізичних можливостей. Лише система фізичного виховання, реалізуючи свої специфічні функції, може цілком задовольнити потреби людей в руховій активності, забезпечивши їм високий рівень здоров’я і фізичної дієздатності.

Реалізуючи свої педагогічні функції, система фізичного виховання здатна також вирішувати завдання морального, естетичного, інтелектуального розвитку, досягаючи успіху там, де виявляються неефективними інші системи.

Разом з тим, у самій системі фізичною виховання віддзеркалюється все те, що пов’язане з соціальним, економічним і духовним життям суспільства. Чим вищий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, тим повніші цінності фізичної культури в житті його громадян, вища частка національного доходу, що використовується на фізичне виховання, вищий рівень здоров’я і довголіття людей.

Будучи частиною (підсистемою) системи виховання, національна система фізичного виховання сама складається з ряду взаємопов’язаних частин, окремих систем фізичного виховання, які відображають особливості фізичного виховання різних груп населення.

У цьому зв’язку для нас особливий інтерес становить система фізичного виховання дітей, спрямована на їх всебічне фізичне вдосконалення. Реалізуючи цю головну функцію системи, вчитель повинен сформувати систему фізичного виховання конкретного колективу школи. Для цього він, насамперед, відповідно до статті 12 Закону України “Про фізичну культуру і спорт”, повинен визначити зміст, форми і засоби рухової активності учнів, враховуючи місцеві умови та їх інтереси і запити. Далі необхідно визначити методи проведення занять з фізичної культури та організувати позанавчальну фізкультурно-спортивну роботу за участю позашкільних навчально-виховних закладів; громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

Українська національна система фізичного виховання має глибокі Історичні корені. Найповнішого розвитку в історичному аспекті вона досягла в •запорізькій Січі, де особлива увага приділялась фізичному вихованню дітей і підлітків у січових церковних школах.

3.1. Українська національна система фізичного виховання

Зміст системи фізичного виховання розкривають п телеологічні, науково-етодичні, програмово-нормативні та організаційні основи

Телеологічні основи

Телеологія — це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне. Телеологія має особливе значення у системі виховання.

Визначаючи мету, роль і місце фізичного виховання в загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями. Тому наші погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності гуманізму і демократизму цього процесу, його змісту, мети, засобів та методів. Визначальною умовою побудови педагогічного процесу з фізичної культури на сучасному етапі розвитку системи є забезпечення на заняттях творчої співпраці його учасників.

Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових і святкових явищ та процесів, характерних для життєдіячьності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі.

Принцип природовідповідності є тією першоосновою, яка забезпечує досягнення гармонійного співвідношення між природою і людиною. Він вимагає врахування багатогранної і цілісної природи людини у ході її розвитку.

Демократизація процесу фізичного виховання вигідно відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їх активною участю. Вони обговорюють плани своєї діяльності, приймають рішення, вибирають оптимальний варіант, але при цьому залишають за вчителем право приймати остаточні рішення.

Демократичний стиль управління вимагає прояву певної терпеливості вчителя, врахування ним критичних суджень учнів.

Завжди старайтесь зрозуміти дітей, вникнути в їх особисті справи, як перший серед рівних.

Реалізуючи принцип демократизму, вчитель постійно спілкується з учнями, знає їх особисте життя, довіряє їм. Учень, зустрівшись із труднощами, які не в змозі подолати самостійно, звертається за порадами до вчителя. За таких умов ваше спілкування з учнями буде відвертим і довірливим, що принесе добрі результати в діяльності.

Демократизація допомагає в подоланні одноманітності організаційних форм фізичного виховання, забезпеченні всім його учасникам можливості брати участь у формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять.

Ідеї  гуманізму, як відомо, народились в епоху Відродження. Однією з важливих рис був індивідуалізм На думку буржуазії, що народжувалась, важливе не походження, а особисті якості окремої людини, й розум, спритність, енергія, які забезпечують успіх у житті. Саме через те, що діячі епохи ставили в центр уваги людину, їх світогляд позначають терміном “гуманізм” ( людський), а саму епоху називають епохою гуманізму.

Зрозуміло, що риси епохи Відродження визначали характер педагогічних ідей гуманізму. Назвемо деякі з них:

• велика увага до дитини, як до людини, що розвивається Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей, заперечення тілесних покарань;

• турбота про здоров’я І належний фізичний розвиток людини У зв’язку з цим підкреслювалась необхідність занять гімнастикою, військовими вправами, плаванням, їздою верхи, фехтуванням, стрільбою з лука, боротьбою, полюванням;

• посилення розумового розвитку, врахування інтересів дитини в навчанні;

• підкреслення ролі морального виховання, без якого не дасть користі будь-яке знання;

• піднесення ролі вчителя в суспільстві.

Не випадково у школі педагога-гуманіста Вітторшо да Фельтре, що була названа ним “Будинком радості”, велика увага приділялась фізичному розвиткові вихованців. З цією метою тут використовувались рухливі ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання. Велике значення надавалось загартуванню.

На думку Мішеля Монтеня, фізичне виховання повинно робити вихованця сильним, витривалим, загартовувати його і таким чином розвивати в ньому душевну велич і міцність духу.

Гуманістичні цінності освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно-зорієнтовану.

Особистісно-орієнтована система шкільної освіти вимагає побудови навчально-виховного процесу на діагностичній основі, тобто спочатку — діагностика, а потім — засоби впливу. Особистісно-орієнтована система навчання цілеспрямовано створює нову педагогічну етику. Ця етика:

• змінює позицію учнів і вчителів у спілкуванні, утверджує не рольове, а особистісне спілкування (підтримку, співчуття, утвердження людської гідності, довіру);

• зумовлює потребу діалогу як домінуючої форми навчального спілкування, спонукання до обміну думками, враженнями, моделювання життєвих ситуацій;

• включає спеціально сконструйовані ситуації вибору, авансування успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання, навчальний матеріал, який має особистісне значення у даному віці.

А головне — ця етика передбачає оволодіння вчителем різними варіантами перебудови навчального процесу. Сучасний вчитель має знати не один універсальний, а кілька шляхів, які можуть бути придатними для досягнення мети.

Отже, найголовнішими ознаками особистісно-орієнтованого навчання є багатоваріантність методик, уміння організовувати навчання одночасно на різних рівнях складності, утвердження всіма засобами цінності фізичного й емоційного благополуччя, позитивного ставлення учнів до світу.

Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і методів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень й інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного процесу для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення. Сучасна система фізичного виховання базується на широкому комплексі наукових даних, що є передумовою розуміння і раціонального використання законів, яким підпорядковане фізичне виховання. Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють суспільні (історія й організація фізичної культури, соціологія спорту та ін.), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біофізики, гігієни, медицини та ін.) та психолого-педагогічні (психологія фізичного виховання та ін.) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувались і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ і спеціальних кафедр вищих фізкультурних навчальних закладів, аспірантур і докторантур, що готують науково-педагогічні кадри.

Розповсюдження науково-методичної інформації реалізується через видання спеціальної літератури (монографій, підручників, посібників, рекомендацій, збірників тощо); проведення наукових, науково-методичних та науково-практичних конференцій і виставок; періодичну пресу (газети, журнали, інформаційні бюлетені, реферативні журнали тощо).

На сучасному етапі перед вітчизняною наукою стоїть складне завдання: всебічно дослідити закономірності розвитку фізичної культури і спорту в період побудови Української незалежної держави і на цій основі розробити науковий проект подальшого вдосконалення української національної системи фізичного виховання. Вирішенню цього складного завдання сприяє: секція “Фізичне виховання та спорт” Української Академії наук національного прогресу; мережа регіональних науково-методичних центрів та розробка міжгалузевої тематики наукових досліджень у фізкультурно-спортивній діяльності, передбачених Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту в Україні; успішне функціонування Олімпійської академії України: активна робота науково-методичної ради з фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України.

Правові, програмні та нормативні основи

Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту. До них належать: Закон України “Про фізичну культуру і спорт”, Державна програма розвитку фізичної культури, Державні вимоги до фізичного виховання, навчальні програми для всіх ланок системи (починаючи з дітей Дошкільного віку і до військовослужбовців), національна спортивна класифікація, Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

1. Закон України “Про фізичну культуру і спорт” прийнятий у грудні 1993 року. Він визначає цінність фізичної культури і спорту для здоров’я, фізичного і духовного розвитку населення, утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.

Відповідно до Закону держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики в цій сфері, творення відповідних державних органів та умов їх функціонування. коном гарантуються права громадян на заняття фізичною культурою і ортом; визначаються і характеризуються сфери та напрямки впровадження фізичної культури.

Окремі розділи Закону визначають правові засади функціонування сфери спортивної діяльності та самоврядування в галузі фізичної культури і спорту.

Процес фізичного виховання у сфері освіти регламентується 12-ою статтею Закону.

Відповідно до статті 41 особи, винні в порушенні законодавства про фізичну культуру і спорт, несуть дисциплінарну адміністративну або кримінальну відповідальність.

2. Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про фізичну культуру і спорт” зобов’язала Кабінет Міністрів України до І.VI. 1994 року прийняти Державну програму розвитку фізичної культури і спорту. Така перша програма була затверджена Указом Президента України в червні 1994 року. 1 вересня 1998 року в Україні була прийнята друга програма — “Фізична культура — здоров’я нації”.

 

Державні програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні спрямовані на практичну реалізацію Закону України “Про фізичну культуру і спорт”. Вони розкривають основні напрямки державної політики в галузі фізичної культури і спорту, визначають їх роль у житті суспільства, показують тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху та накреслюють практичні заходи щодо впровадження фізичної культури в побут громадян, а також основні засади організаційного, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та інших її забезпечень на певні етапи суспільного розвитку.

На основі Державної програми розвитку фізичної культури і спорту Кабінет Міністрів України передбачає відповідний розділ у програмах економічного і соціального розвитку України.

Державна програма розвитку фізичної культури і спорту розробляється на певний період часу. Діюча програма складена на період до 2005 року.

3. «Державні вимоги до фізичного виховання» містять основні концептуальні положення, характеристику рівнів, змісту та форм фізичного виховання, оцінку діяльності тих, хто займається, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням. Вони визначають мету фізичного виховання у навчально-виховній сфері та його завдання, принципи побудови педагогічного процесу з фізичної культури в освітніх установах.

4. Однією з центральних проблем формування системи фізичного виховання є підготовка навчальних програм, тому що вони визначають обсяг знань, умінь і навичок виконувати рухові дії, що підлягають засвоєнню за роками навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог у цій галузі. Іншими словами, навчальна програма — це сукупність теоретичного і практичного матеріалу, спеціально підібраного для вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання.

Єдина державна навчальна програма не може врахувати всієї різноманітності інтересів та запитів учнів і вчителів, місцевих умов, національних та регіональних традицій. Тому для забезпечення державних інтересів у фізичному вихованні дітей і учнівської молоді, з одного боку, та захисту прав навчальних закладів щодо визначення змісту і засобів фізичного виховання учнівської молоді, передбачених статтею 12 Закону України “Про фізичну культуру і спорт”, з іншого боку, сьогодні розробляються програми трьох рівнів: базові, регіональні і робочі.Така градація програм передбачена «Державними вимогами до навчальних програм з фізичного виховання в процесі освіти», затверджиними Міністерством освіти України 25.05.1998р. (Наказ №188).

Програма будь-якого рівня повинна будуватися відповідно до сучасних наукових досягнень та з урахуванням: рівня знань, умінь і навичок, кондиційної і координаційної підготовленості тих, хто займається; можливих міжпредметних зв’язків; впливу навчального матеріалу на всебічний розвиток; кінцевого результату в навчанні; фізичного розвитку та підготовленості учнів; потреби їх підготовки до творчої діяльності і життя.

Базові програми визначають мінімальний рівень фізкультурної освіти, яку держава зобов’язується забезпечити всім дітям, учням, студентам і військовослужбовцям незалежно від типу і форми власності навчально-виховного закладу, в якому вони навчаються, регіону проживання, національності, індивідуальних особливостей.

У базових навчальних програмах не повинно бути фізичних вправ, для вивчення яких немає умов у будь-якому регіоні України, і таких, що пов’язані з невиправданим ризиком для життя і здоров’я, не відповідають естетичним вимогам, формують культ насильства і жорстокості.

На основі базових програм розробляються регіональні навчальні програми, які, враховуючи регіональні і національні особливості та традиції, кліматичні та екологічні умови, визначають рівні рухової підготовленості учнів і студентів У навчальних закладах різних регіонів України. В якості регіону можуть виступати область, район чи група районів однієї або різних областей (наприклад, райони Карпат). Зміст регіональних програм може розширюватись У рамках регіонального ліміту часу, відведеного на предмет, і містити матеріал з поглибленим вивченням одного або декількох видів спорту.

Навчальний матеріал регіональних програм і вимоги до підготовленості контингенту тих, хто займається, пов’язані з регіональними, національними і кліматичними особливостями, визначають регіональні і місцеві органи управління освіти.

Зміст робочих програм визначається викладачами конкретного навчального закладу.

При їх розробці враховуються: місцеві кліматичні й колопчні умови; традиції і матеріальна база навчально-виховного закладу; пещалізація викладачів; інтереси учнів і рівень їх підготовленості; кількість уроків, відведених на предмет у кожному навчальному закладі. Навчальні Рограми для учнів професійних навчальних закладів і студентів ВНЗ повинні раховувати особливості майбутньої професійної діяльності.

Робоча програма повинна містити систему розумно підібраних, логічно і дидактичне розміщених рухових дій, порцій теоретичних відомостей і засобів, що забезпечують належну загальну фізкультурну освіту і підготовленість кожної дитини, учня, студента, військовослужбовця.

Формування фахівцями робочих програм сприяє росту їх професійної майстерності та підвищує відповідальність і, головне, робить процес фізичного виховання творчим і реальним, а не формальним, як це спостерігалось у минулому.

5. «Національна спортивна класифікація». Єдина спортивна класифікація  (ЄСК) України видається на чотири роки (олімпійський цикл) і є нормативним документом галузі фізичної культури і спорту. Вона забезпечує єдину систему і оцінки рівня спортивної майстерності і спортивних досягнень та встановлює  нормативи і вимоги для присвоєння спортивних розрядів і звань.

Крім цього, ЄСК покликана стимулювати розвиток масового спорту та сприяти підвищенню рівня досягнень спортсменів України на міжнародній арені.

Розрядні нормативи визначені у кількісних показниках міри часу, відстані, ваги.

Розрядні вимоги визначаються такими поняттями: посісти певне місце на змаганнях відповідного масштабу; взяти участь у складі спортивної команди, яка зайняла належне місце на передбачених класифікацією змаганнях; перемогти певну кількість спортсменів чи команд, які мають на час змагань відповідні розряди; досягти певного рейтингу.

Класифікація визначає умови і вікові обмеження для присвоєння спортивних звань і розрядів та їх підтвердження; порядок присвоєння звань та розрядів і вручення нагород; права та обов’язки спортсменів і їх облік.

Класифікація передбачає і норму, за якою спортсмен може бути позбавлений спортивного звання рішенням фізкультурно-спортивної організації, якщо він допустить аморальний вчинок, що принижує людську гідність.

6. «Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України».

У фізичному вихованні широко практикуються нормативні способи кількісного визначення постановки завдань і оцінки результатів їх виконання. Терміни “норма”, “норматив” визначають певну міру (величину), прийняту за уніфікований показник того, що повинно бути досягнуте в результаті діяльності. Сукупність норм — це ніби послідовні сходинки досягнення результатів від початкового до граничного. Якщо норми відповідають можливостям учнів і умовам їх реалізації, то вони є найкращим орієнтиром на шляху до мети.

Водночас, норми мають і контрольно-оціночне значення: за їх виконанням або невиконанням можна судити про те, як реалізуються поставлені завдання; про ефективність застосовуваних у фізичному вихованні засобів і методів; про те, наскільки вдалося вплинути (завдяки їх застосуванню) на динаміку фізичного розвитку і підготовленості учнів.

Враховуючи це, в теорії і практиці фізичного виховання проблема розробки адекватних нормативів завжди посідала одне з центральних місць.

У сфері фізичного виховання кількісно-нормативна постановка завдань поширюється, головним чином, на завдання з виховання фізичних якостей як основи рухових можливостей (“кондиційні” нормативи фізичної підготовленості) і нормативи, розраховані на виявлення ступеня сформованості рухових умінь і навичок (нормативи “координаційні” — спортивно-технічної підготовленості). Такий розподіл нормативів, звичайно, умовний, оскільки те, що вони виражають, фактично єдине в своїй основі.

При розробці комплексу нормативів необхідно відповісти, щонайменше, на два запитання:

1) які з проявів фізичних можливостей людини вибрати в якості найбільш адекватних і інформативних показників її всебічної фізичної підготовленості?

2) який рівень цих показників можна зважати “нормативним”?

Зрозуміло, що на ці запитання однозначної відповіді бути не може. Об’єктивно вимоги, що ставить життя до фізичної підготовленості, не є сталими, а, отже, сталими не можуть бути і конкретні характеристики фізичного статусу людини. Тому мова може йти лише про динамічні норми і про диференційоване їх визначення для різних демоірафічних контингентів з урахуванням конкретних умов.

Загальні нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступні кожному за умови певної підготовки для їх досягнення. Якщо нормативи визначаються на рівні, що дозволить кожному виконати їх без будь-якої попередньої підготовки, то вони є занижені і не мають стимулюючого значення. Тому нормативи при оцінюванні діяльності учнів повинні бути індивідуалізовані.

Національна система фізичного виховання передбачає функціонування Державних тестів і нормативів оцінки фізичної підготовленості населення. Метою є стимулювання і спрямування подальшого розвитку фізичної культури серед населення для забезпечення здоров’я нації на рівні вищих світових стандартів.

Впровадження системи дає можливість індивідуально діагностувати фізичну підготовленість; спрямовувати діяльність навчальних закладів і . загально-спортивних організацій країни на забезпечення належного фізичної підготовленості народу; контролювати ефективність фізичного виховання; стимулювати розвиток фізичної культури і спорту.

Тестування фізичної підготовленості населення включає виконання комплексу рухових дій, що дозволяють визначити І оцінити рівень розвитку основних фізичних якостей — витривалості, сили, прудкості, спритності, гнучкості, що мають суттєве значення для життєдіяльності людини, її фізичного стану і здоров’я.

При тестуванні потрібно дотримуватись як загальних положень, так і вимог до виконання окремих тестів (див “Умови виконання Державних тестів фізичної підготовленості”). Крім цього, стаття 31 Закону України “Про фізичну культуру і спорт” надає право органам державної виконавчої влади у справах фізичної культури і спорту, з питань освіти й охорони здоров’я, громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості, відповідно до їх компетенції, видавати акти, що регулюють діяльність у сфері фізичної культури і спорту. При цьому нормативні акти державних органів виконавчої влади у справах фізичної культури і спорту, видані відповідно до їх компетенції, є обов’язковими для інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ i організацій.

Організаційні основи

Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ і товариств, що керують розвитком фізичної культури і спорту в Україні.

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму Він забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту, несе відповідальність за й виконання.

Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури і спорту.

Одночасно галузеві міністерства здійснюють контроль і керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі.

З Іншого боку, держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурно —спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту (підготовка спортсменів до участі у змаганнях, організація спортивних заходів тощо), зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень.

До громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості належать спортивні клуби, спілки І товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України.

Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості у своїй діяльності керуються законодавством України, статутами відповідних міжнародних організацій (якщо вони національні) та власними статутами (див Закон України “Про фізичну культуру і спорт”).

Органи державної виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту та відповідні органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за ефективністю використання спортивних споруд незалежно від форм власності.

Всі організації, що забезпечують функціонування галузі “Фізична культура і спорт”, об’єднані спільною метою і завданнями, що полягають у задоволенні Індивідуальних та суспільних запитів і потреб громадян України у фізичній і спортивній підготовці.

3.2. Умови функціонування системи фізичного виховання

Для забезпечення реального процесу фізичного виховання (функціонування системи) необхідні певні умови.

Першою, головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний і духовний розвиток, передбачені статтею 4 Закону України “Про фізичну культуру і спорт” Сьогодні, на жаль, лише близько 6% населення України використовують це право. Тому, щоб викликати це бажання, в системі фізичного виховання мусить здійснюватись клопітка систематична просвітницька робота, а при організації занять необхідно забезпечити сприятливий морально-психологічний клімат.

Правда, бажання займатись фізичними вправами може виникати Імпульсивне, на ґрунті біологічної потреби до руху, або внаслідок певних “репресивних дій” з боку керівників занять. Але такі дії не будять свідомість, тому активність, що проявляється як їх наслідок, швидко згасає. Тільки ефективною агітаційною і пропагандистською діяльністю з використанням відомих форм, методів і засобів можна досягти бажаного успіху — залучити більшість громадян держави до систематичних занять фізичними вправами.

Другою такою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі. Сучасна база повинна складатися з відповідних приміщень та Інвентарю, який повинен відповідати фізичним, естетичним та гігієнічним потребам людини, а також надавати умови для рекреації і відпочинку окремих громадян різного віку, їх груп та сімей.

Третьою, визначальною умовою є забезпечення галузі “Фізична культура спорт висококваліфікованими фахівцями-професіоналами.

Фахівці об’єктивно існують у системі і є носіями всіх й цінностей. Вони приводять систему в рух, формують ідеологію, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи; здійснюють просвітницьку роботу; беруть участь у створенні, вдосконаленні та оновленні матеріально-технічної бази.

Таким фахівцем у є вчитель фізичної культури. Важливе значення надавав учителеві Дістервег. В одній зі своїх промов він заявив: “Де шкільна справа занепала, винен учитель; де вона добре поставлена, там вона цим зобов’язана вчителеві. Учитель – це те ж, що сонце для всесвіту. Він джерело тієї сили, яка приводить в рух всю машину”. Вищим критерієм оцінки діяльності вчителя для нього була викладацька діяльність. Розуміючи суспільну роль вчителя, Дістервег вважав, що суттєвими елементами учительської самосвідомості є:

• висока думка учителя про гідність і значення своєї професії;

• правильне ставлення вчителя до учнів і батьків;

• повага до колег за професією;

• усвідомлення необхідності перманентної самоосвіти;

• усвідомлення необхідності йти в ногу із сучасністю;

• прагнення розвивати в собі кращі особливості тієї нації, до якої він належить;

• вільне володіння предметом, знання духовної і фізичної природи людини, законів її розвитку, індивідуальних і вікових особливостей.

Цінними і сьогодні є рекомендації Дістервега вчителеві щодо вдосконалення методики викладання:

• перш за все опрацюй, вивчи в усьому обсязі свій предмет;

• поклади в основу свого викладання якесь одне джерело, але не викладай на уроці з книги, посібника, конспекту, а з голови;

• привчайся до детальної підготовки кожного уроку; записуй зауваження, доповнення, спостереження, які робиш під час викладання;

• засвоївши посібник, що поклав в основу викладання, вивчай інші посібники і праці з цього ж предмету;

• намагайся встановити хід навчання відповідно до потреб твоїх учнів;

• вивчай постійно загально-педагогічні, дидактичні, методичні, логічні, психологічні праці, за допомогою яких можна досяіти найвищого розвитку.

Педагогічні кадри нової Генерації покликані поєднувати високий професіоналізм із глибоким усвідомленням сучасних суспільних потреб, тому у формуванні особистості вчителя ми вбачаємо два головних аспекти — професійний і загальнокультурний. Стосунки з розумним і добрим вчителем — це рятівний круг для дитини у перехідний період економічної та соціальної нестабільності. З огляду на це в процесі допрофесійної, фундаментальної вузівської підготовки та післядипломної педагогічної освіти слід не лише давати знання, а й формувати особистість педагога, плекати його, щоб, за словами великого Т.Г.Шевченка, вчитель був апостолом правди і науки, уособленням совісті нації.

Доводячи необхідність взаємної поваги вчителів і учнів, І.Я.Франко різко критикує байдужість, грубість, формалізм і невігластво вчителів у ставленні до учнів, виводить позитивні образи педагогів, показує їх дружні взаємини з дітьми, гостро засуджує самодурів у педагогіці.

Високо цінував особистісні якості вчителя, його моральну природу, професіоналізм К.Д.Ушинський.

Підготовкою фахівців займаються відповідні навчальні заклади: коледжі фізичного виховання; факультети фізичного виховання педагогічних інститутів та університетів; інститути фізичної культури та університети фізичного виховання і спорту. Сьогодні в Україні функціонує більше п’ядесяти таких навчальних закладів.

3.3. Мета та завдання системи фізичного виховання в Україні

Будь-яка усвідомлена діяльність можлива лише за умови чіткого визначення її мети. Вся педагогічна система, її зміст, форми і методи залежать, насамперед, від тієї мети, яка лежить в її основі, або від виховного ідеалу, до якого вона прагне.

Мета — це очікуваний результат діяльності, до якого прагне людина. Вона, як і система в цілому, випливає з певних потреб окремої людини, групи людей, всього суспільства. Тому, невипадково, проблема потреб суспільства і людини вивчається різними науками (соціологія, психологія, філософія, фізіологія, педагогіка та ін.). У загальному вигляді потреба визначається як реакція суспільства (або особи, організму) на інформацію про умови його життя. Задоволення потреби спрямоване на підтримання життєдіяльності людей, що дозволяє їм виконати свої соціальні функції. Залежно від рівня розвитку суспільства його окремі потреби можуть видозмінюватися, на перший план можуть висуватися інші.

Усвідомлення цих потреб та забезпечення належних умов для їх задоволення є гарантом формування правильної мети. Якщо мета не відповідає потребам людини чи суспільства в цілому, або якщо для її реалізації не створені належні умови, то така мета не буде досягнута, бо поставлена неправильно. Це важливо усвідомити фахівцям, оскільки, формуючи системи фізичного виховання своїх колективів, їм належить визначати і мету цих систем.

Першою потребою, яка спонукає людину до руху, є біологічна потреба, зв’язана з розвитком рухового апарата в певному віці. Вона з’являється в ранньому дитинстві і поступово згасає, починаючи з підліткового періоду розвитку. Однак, біологічна потреба рухатись живе в людині протягом усього життя і повинна постійно задовольнятись. Надзвичайної шкоди дорослі завдають розвитку дитини (свідомо чи несвідомо), якщо обмежують її рухову активність.

Педіатри давно звернули увагу на те, що повноцінний розвиток психіки дитини потребує рухів. Вони формують не тільки рухові навички, а й психіку, свідому і цілеспрямовану діяльність особистості. В наші дні вже з’ясовано, що від рівня розвитку рухової функції значною мірою залежать найважливіші етапи вікового дозрівання організму.

Реалізуючи біологічну потребу в руховій діяльності, необхідно враховувати інтереси і бажання учнів щодо використання засобів, забезпечувати їх належний руховий режим (8-12 годин упродовж тижня).

Другою є потреба у всебічному гармонійному розвитку особистості. У цьому однаково зацікавлені і кожна окремо взята особа, і суспільство в цілому (див. “Завдання фізичного виховання”).

Третя потреба пов’язана зі здоров’ям. Заняття фізичними вправами сприяють поліпшенню фізичного і духовного здоров’я. За даними ВООЗ здоров’я людини на 50% залежить від активного способу життя. Зрозуміло, що повноцінно прожити життя і бути корисним для суспільства, за всіх інших рівних умов, більше шансів у здорової людини.

Ще в глибоку давнину лікарі і філософи відзначали необхідність фізичного навантаження для здоров’я людини. Підкреслювалось, що немає таких ліків, які можуть замінити рух, у той час як рухова активність здатна замінити багато ліків. Арістотель вважав найзгубнішою для здоров’я людини бездіяльність, а Авіценна вказував, що якщо займатись фізичними вправами, то непотрібно приймати ліки. Платон говорив: “Гімнастика є цілющою частиною медицини”.

Не буде перебільшенням, якщо сказати, що ще Г.Спенсер у своїх міркуваннях про фізичне виховання виходив практично на позиції здорового способу життя. Він радить дозволяти дитині вільно рухатись, якнайліпше годувати її, якнайбільше тримати на чистому повітрі, давати багато спати і ніколи не доводити до перевтоми. При цьому необхідго використовувати рухливі ігри і спорт, бо в них багато рухів, живий інтерес та веселість, які позитивно впливають на дітей. Не залишає Спенсер поза увагою важливість для людини знань з анатомії, фізіології і гігієни: “… хвороби ніколи б не спіткали людину, коли б вона мала поняття про закони фізіології і не порушувала б їх”.

У французькій системі виховання Лепелетьє фізичне виховання подається як комплекс впливів на учнів, який включає загартування (тверде ліжко, проста їжа, зручний, але грубий одяг), розвиток сили, спритності, самодіяльності, швидкої адаптації до різних умов, режим, гімнастика, вилучення Із вживання м’яса і вина, тощо. Наведений перелік заходів свідчить, що мова йде, фактично, про чинники, які сьогодні включені до поняття “здоровий спосіб життя”.

Якщо продовжити співставлення значимості фізичних вправ і ліків, доречно нагадати, що при неправильному дозуванні ліки перетворюються у свою протилежність — отруту. Оздоровчий ефект фізичних вправ також залежить від дозування. Воно може бути недостатнім, оптимальним і надмірним.

Навчальними планами передбачено одержання майбутніми фахівцями в галузі фізичного виховання значного обсягу знань з дисциплін медико-біологічного циклу. Ці знання важливі не самі по собі, а стосовно процесу фізичного виховання, для встановлення оптимальної міри фізичних навантажень та забезпечення лікарсько-педагогічного контролю. Пам’ятаймо, що заняття фізичними вправами і здоров’я не пов’язані стихійно. Адже навіть високі спортивні досягнення не виключають відхилень від нормального стану здоров’я.

Останнім часом збільшилась кількість серцево-судинних захворювань — це закономірний наслідок витіснення з нашого життя інтенсивних м’язових зусиль. Зауважимо, що, на відміну від недостачі кисню або їжі, що відразу ж сигналізує про небезпеку, рухова недостатність не попереджує небезпеки для організму. Навпаки, людина може сприймати стан гіпокінезії як прояв комфорту. Але саме в цьому і криється небезпека для здоров’я і життя людини. Саме у здатності захищати організм від “хвороб цивілізації” полягає одна з найважливіших потреб і стимулів до широкого використання засобів фізичної культури і спорту. Отже, ця потреба диктує фахівцям одну вимогу: будь-яке заняття незалежно від конкретного завдання, засобів і форм організації повинно сприяти зміцненню і збереженню здоров’я або, принаймні, не шкодити йому.

Четверта потреба полягає у підготовці членів суспільства до високопродуктивної праці та оборони своєї Батьківщини. Ця потреба була однією з об’єктивних причин виникнення фізичного виховання в первіснообщинному суспільстві і, сьогодні є вельми вагомою. Вона визначає прикладність фізичного виховання, його практичну роль у суспільстві.

Зміна умов праці, широке впровадження механізації й автоматизації у виробничі процеси підвищують вимоги до координаційних здібностей та інших фізичних якостей сучасного робітника. Наявність належної фізичної підготовки, великий руховий досвід, хороша “школа рухів” сприяють прискореному навчанню руховим діям, пов’язаним з професійною підготовкою і оволодінням військовими спеціальностями. Юнакам і дівчатам, які раніше займалися фізичною культурою і спортом, потрібно у 1,5-2 рази менше асУ на адаптацію до нових умов життєдіяльності.

Варто пам’ятати, що прикладна роль фізичного виховання не закінчується створенням передумов для успішного оволодіння професійними навичками. Воно є і засобом активного відпочинку та профілактики негативного впливу на організм шкідливих умов професійної діяльності і тим самим сприяє підвищенню продуктивності праці.

Сучасні військові спеціальності ставлять високі вимоги до фізичної підготовки і психічної рівноваги (стійкості) воїна, а короткий час перебування на службі вимагає, щоб ця підготовка частково здійснювалась у процесі фізичного виховання, починаючи з дитячого віку в дошкільних закладах, під час навчання в загальноосвітній І професійній школі. Для цього необхідні не тільки рухові дії, що безпосередньо зустрічаються в житті, військовій діяльності І праці (біг, стрибки, метання, подолання перешкод, лижі, стрільба та ін.), як вважають деякі фахівці, але й інші фізичні вправи, здатні забезпечити швидку адаптацію до умов, в які потрапить випускник після закінчення школи.

Водночас, при реалізації даної потреби чільне місце займають види фізичних вправ, що повністю віддзеркалюють суть професійної діяльності (пожежне багатоборство, морське багатоборство та ін.). Таким чином, у межах професійно-прикладної фізичної підготовки особлива увага приділяється: по-перше, поглибленню вдосконаленню умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення високих результатів у професійній діяльності; по-друге, оволодінню фізичними вправами як частиною професійної діяльності; по-третє, засвоєнню фізичних вправ, що можуть використовуватись фахівцями в майбутній життєдіяльності для підтримання опірності організму до несприятливих впливів зовнішнього середовища, організації дозвілля й оздоровлення. Тому зміст, методика і форми фізичного виховання в різних навчальних закладах повинні бути різними. Це легко проілюструвати на прикладі професійної спрямованості фізичного виховання педагогічних і медичних навчальних закладів. Якщо в першому випадку студентам потрібно засвоїти (з професійного погляду) фізичну культуру як частину культури суспільства з її значенням для гармонійного розвитку особи і її виховання, то в другому — як засіб профілактики захворювань та метод лікування.

П’ята потреба пов’язана з необхідністю навчатись раціонально організовувати дозвілля і проводити вільний час, наповнюючи його зміст фізичними вправами, іграми, розвагами.

Шоста потреба передбачає праї нення людей до спілкування та згуртування у групи для здійснення спільних дій.

Таким чином, мета системи фізичного виховання може бути визначена як задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов’язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров’ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів.

При конкретизації даної кардинальної мети враховуються як Індивідуальні інтереси вільного, необмеженого розвитку особи, так і практичні потреби суспільства.

Мету навчання треба розуміти як ідеальну модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть у процесі спеціально організованої системи послідовної взаємодії ті, що навчають, і ті, хто навчаються. При цьому за значенням і тривалістю розрізняють:

• мету-ідеал (надзавдання) — бажаний кінцевий результат, якого можна лише прагнути, постійно наближаючись до нього;

• стратегічну мету, що охоплює великі системи, глобальні проблеми, визначає основні принципи діяльності, зумовлює довгостроковий бажаний результат;

• тактичну мету, спрямовану на отримання бажаного результату в близькому майбутньому за рахунок певного способу дії, лінії поведінки;

• оперативну мету, що визначається на короткий проміжок часу для отримання бажаного результату негайно.

У процесі діяльності від мети-ідеалу фізичного виховання необхідно перейти до стратегічної мети (загальна середня фізкультурна освіта). Далі — до фактичної мети навчального предмету “фізична культура”, (навчання у початковій, основній, старшій школах); оперативної мети (певний розділ програми). Такий шлях повинен проходити вчитель, що прагне високої результативності своєї праці.

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов’язаних завдань. У цьому контексті завдання можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.

У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об’єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні.

Освітні завдання

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:

• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;

• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових ‘ умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;

• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.

З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це “Навчання здорового способу життя”, в Австралії — “Навчання раціональної організації дозвілля”, у Фінляндії — “Формування навичок здорового способу життя”. В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров’я І рухової активності. Серед них: “Особисте здоров’я”, “Основи раціонального харчування”, “Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю” тощо. Обсяг знань з питань організації і дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в обов’язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від загального обсягу часу, відведеного на предмет.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань визначив автор вчення про “фізичну освіту” П.Ф.Лесгафт. Він підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об’єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.

Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не реалізувати їх у діяльності, пов’язавши з раціональними способами виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими реально проявлених рухових здібностей.

Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись, трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.

Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба, біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю, але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для вдосконалення фізичних здібностей.

Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

Оздоровчі завдання

 Група оздоровчих завдань спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. “Фізичними” прийнято називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена) активність,

• зміцнення і збереження здоров’я. Завдання із зміцнення здоров’я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров’я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;

• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м’язових об’ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;

• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.

В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні завдання.

Виховні завдання

Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси.

Говорячи про якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів своїм предметом.

Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні часи та епохи.

Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання Фур’є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук і мистецтв.

Об’єктивною основою органічного взаємозв’язку всіх сторін виховання є єдність фізичного і духовного розвитку людини.

Вирішення виховних завдань передбачає:

• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;

• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;

• виховання любові до праці;

• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

Інтелектуальний розвиток учнів у процесі фізичного виховання

Вчені різних профілів не раз стверджували, що інтелектуальний розвиток вимагає відповідного фізичного стану, а відомий український педагог В. О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку, здоров’я і праці.

Зв’язки фізичного виховання з розумовим різнобічні. Насамперед, роздумана шкільна система фізичного виховання може бути надійним підґрунтям високого рівня розумової працездатності протягом всього навчального дня. В перспективі систематичні заняття фізичними вправами позитивно позначаються на творчому інтелектуальному довголітті.

Система знань, що постійно розширюється в багаторічному процесі фізичного виховання, набуває все більшого загальноосвітнього значення і сприяє витку інтелекту учнів та збагаченню їх спеціальними фізкультурними знаннями. Сучасна освічена, та й просто культурна людина немислима без ґрунтовних фізкультурних знань.

Освітня суть фізичного виховання тісно пов’язана і з вихованням пізнавальної активності і таких якостей розуму як допитливість, динамічність, гнучкість і гострота, для чого у фізичному вихованні немало можливостей. Реалізуючи ці можливості, необхідно поряд з передачею знань оптимізувати пізнавальні процеси безпосередньо в ході занять фізичними вправами, спонукаючи учнів до осмислення рухових завдань, їх аналізу і корекції. При цьому використовуються наочні посібники, тренажери, ТЗН, різні способи зворотної інформації, моделювання параметрів рухів на макетах, прийоми взаємонавчання, ігровий і змагальний методи. Активізуючи розумову діяльність учнів, слід використовувати завдання, що вимагають самостійного пошуку шляхів їх вирішення. Тут, зрозуміло, необхідно враховувати, що можливості пізнавальної активності залежать від віку тих, хто займається, обсягу і змісту засвоєних знань, досвіду практичного їх застосування і рухового досвіду взагалі. Тому, вирішуючи завдання інтелектуального виховання у процесі занять фізичними вправами, важливо поступово переходити від репродуктивної діяльності до продуктивного творчого мислення учнів, яке на вищих ступенях спортивної досконалості націлюється на пошук нових шляхів перевершення абсолютних досягнень.

Специфіка практичної діяльності у процесі виконання фізичних вправ, ігор і змагань дозволяє вдосконалювати такі інтелектуальні здібності учнів як аналіз, порівняння і проектування своїх дій. Вона фактично відтворює життєві ситуації, а тому має велике значення для розвитку дітей та підлітків і, не випадково, називається педагогами “лабораторією формування особистості”.

Сенсорна діяльність суттєво впливає на розвиток психічних процесів, що лежать в основі мислення. В дошкільному віці фізичні вправи та ігри допомагають дітям у вивченні рахунку, елементарних арифметичних дій, засвоєнні віршів і речитативів. Під впливом занять фізичними вправами розвивається рухова, слухова, зорова пам’ять, спостережливість і увага.

У свою чергу, інтелектуально розвинені учні досягають кращих результатів у фізичній культурі та спорті. Більше того, однією з причин неуспішності у фізичному вихованні школярів є відставання в інтелектуальному розвитку.

Таким чином, у процесі занять фізичними вправами педагог і учень повинні прагнути не до однобічного розвитку, а до гармонії розуму, душі і тіла. Історичним прикладом переваг такого підходу до виховання є перемога Афін над Спартою. Перші проповідували гармонію розвитку, другі — надавали перевагу лише тілесному розвитку.

Моральне виховання учнів у процесі фізичного виховання

Великі можливості має навчально-рухова діяльність для вирішення завдань морального виховання, що обумовлено її змістом, який включає в себе розмаїття інтелектуальних, пізнавальних, емоційних і моральних компонентів, та формами організації, в яких поведінка учня відкрита для спостереження вчителем у різноманітних ситуаціях і емоційних станах (часто на межі людських можливостей). При цьому, наявність постійних тісних контактів і емоційність взаємовідносин відкривають перед педагогом можливості для створення необхідних для виховання ситуацій. Такі ситуації мають, наприклад, місце в умовах суперництва, що вимагає дотримання певних правил, норм спортивної етики, поваги до суперника.

Методика формування моральної свідомості і поведінки повинна бути звернена до духовної суті учнів. Сам зміст навчально-рухової діяльності включає ситуації, які можна використовувати для виховання почуття поваги до слабкого, почуття обов’язку і відданості, почуття відповідальності, власної гідності, гордості, совісті, сором’язливості тощо.

Процес формування моральної поведінки і звичок пов’язаний з необхідністю використання методів заохочення і покарання, привчання і вправляння, які сприяють прояву і закріпленню необхідних і гідних способів поведінки.

У моральному вихованні не треба забувати, що кожен вік своєрідний і вимагає вибору шляхів і засобів, що найкраще вплинуть на особу, яка розвивається. Дотримання принципу індивідуального підходу передбачає відповідність педагогічних впливів до життєвого досвіду, сил і можливостей учнів. Діти, особливо підлітки, швидко стають дорослими. Тому важливо не допускати ускладнення різноманітних завдань, доручень, що вимагають максимальної відповідальності, напруження духовних, вольових зусиль. Необхідно також пам’ятати, що в межах одного віку, кожна особа неповторна. Вона має свої власні інтереси, захоплення, потреби, оцінки. Саме тому виховний процес, ґрунтуючись на індивідуальних особливостях учнів, повинен створювати можливості для виникнення і прояву нових, цінніших інтересів і потреб.

Добре відоме значення у виховній роботі яскравого морального прикладу.

Тут важливий і власний приклад вихователя, і приклади високого прояву моральних і вольових якостей кращих спортсменів на змаганнях, у творчій праці та побуті. На жаль, у фізкультурно-спортивній діяльності немало протилежних прикладів і фактів неетичної поведінки, розв’язаності, грубощів та ін. Обов’язок учителя — використовувати їх як фактор виховного впливу. Вирішальною умовою успіху при цьому є формування єдиної творчої етичної позиції в колективі при оцінці конкретних форм поведінки. Це накладає наспортивних педагогів додаткову відповідальність за своє моральне обличчя та етичну бездоганність вчинків.

Учитель фізичної культури — це не професія, це спосіб життя. Істина втілена в житті, сильніша від тієї, якої навчають словами. Отже, треба жити істинами, яких навчаєш. От чому особистий приклад відіграє вирішальну роль на певному етапі виховання.

Один із загальних висновків дослідження, яке було проведене у 1908-1909 рр. у міжнародному масштабі на тему: “Моральне навчання і моральне тренування у школах”, проголошував, що вчитель, який здійснює виховання, повинен бути молодим, або зберігати подобу молодої людини; бути привабливим і цим притягувати дитину; бути морально чистим; відмовлятись від особистих бажань, якщо вони не співпадають з бажаннями дітей; любити їх більше від себе; бути справедливим; не оточувати себе фаворитами; бути щирим і чесним.

Про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними вправами свідчить діяльність спортивнсн-просвітницьких товариств і організацій Східної Галичини на початку XX століття (див. “Історія фізичної культури”).

Пам’ятаймо, що якими б значними не були результати, досягнуті в удосконаленні фізичних якостей і рухових можливостей особи, вони можуть виявитись некорисними для суспільства, якщо їх власник не вихований морально і якщо у нього немає активного прагнення прикласти свої сили на користь суспільства.

Виховання волі в процесі занять фізичними вправами

Більшість з того, що розуміють під фізичним вихованням”, є одночасно і вихованням волі. У процесі навчання рухів, удосконалення фізичних здібностей обов’язково приводяться в дію, виявляються і розвиваються вольові риси особи. Без цього немислима реалізація жодного завдання на шляху до фізичної досконалості.

Серед вольових якостей, які найбільше піддаються впливові у процесі фізичного виховання є: цілеспрямованість (підпорядкування всіх сил для досягнення бажаного результату); наполегливість і впертість, що проявляються при подоланні труднощів; витримка (здатність регулювати власні почуття і настрої); рішучість і сміливість (здагність швидко приймати рішення і діяти всупереч небезпеці); ініціативність (долання труднощів нетрадиційними засобами і методами).

Специфічними “фактами” виховання вольових якостей є систематичне долання постійно зростаючих труднощів. При цьому труднощі повинні відповідати можливостям учнів. Тобто, логіка процесу фізичного виховання і логіка виховання волі співпадають, тому що підпорядковані одним закономірностям і принципам (систематичність, прогресування, доступність).

Окрім названого, для виховання волі використовують (особливо у спорті) спеціальні завдання і установки, що вимагають подолання додаткових труднощів.

У процесі занять фізичними вправами проявляються такі основні типи вольових зусиль:

• вольові зусилля при концентрації уваги. Вони необхідні для подолання відволікаючих факторів (суперники, публіка та ін.). Вольові зусилля потрібні і для збереження уваги при втомі.

• вольові зусилля при інтенсивних м’язових напруженнях. М’язові напруження, які проявляються у процесі виконання фізичних вправ, зазвичай, перевищують рівень тих, що мають місце в побуті. Це особливо виражено в ігровій та змагальній діяльності.

• вольові зусилля, пов’язані з необхідністю долати втому під час тренувань і, особливо, змагань. У цих випадках вольові зусилля, спрямовані на подолання труднощів, обумовлених функціональними зрушеннями в організмі (небажання продовжувати роботу, біль, потреба “терпіти”).

• вольові зусилля, пов’язані з подоланням негативних емоцій (страху, невпевненості, розгубленості і т.п.), які виникають внаслідок психічних травм, падінь, зустрічі з “незручними” суперниками і т.ін.

• вольові зусилля, пов’язані з дотриманням певного режиму життя, тренування і харчування.

Оскільки процес фізичного виховання немислимий без прояву вольових зусиль, то вже самі заняття фізичними вправами сприяють вихованню вольових якостей.

Формування вольових якостей сприяє становленню учнів як суб’єктів діяльності здатних вільно, в рамках усвідомленої необхідності, визначати свою поведінку і діяльність та нести відповідальність за її результати.

Фізичне і господарсько-трудове виховання

Забезпечуючи підвищення функціональних можливостей організму, фізичне виховання створює найважливіші передумови високої працездатності для всіх видів праці. Але роль фізичного виховання в господарсько-трудовому вихованні цим не обмежується.

По-перше, фізичне виховання, окрім загальнопідготовчого, має прикладне значення для господарсько-трудової діяльності, формуючи рухові навички і вміння, що безпосередньо застосовуються в ній. У цьому випадку фізичне виховання є, по суті, однією з форм практичного господарсько-трудового виховання.

Разом з тим, фізичне виховання, розвиваючи фізичні здібності і створюючи великий запас рухових навичок і вмінь, гарантує високу продуктивність у будь-якому виді праці.

По-друге, у процесі фізичного вдосконалення, яке досягається роками наполегливої праці, формується позитивне ставлення до праці взагалі. У зв’язку з цим доречно привести слова П.Ф. Лесгафта, який говорив: «Я не високо ціную хлопчика, котрий не має пристрасті до ігор і розваг; такий хлопчик рідко пристраститься і до роботи».

По-третє, деякі види фізичної праці є складовою частиною процесу фізичного виховання, тобто при певній організації дають ефект, схожий з ефектом фізичних вправ, сприяючи розвитку фізичних якостей і зміцненню здоров’я, або у формі обслуговуючої праці підвищують ефективність навчально-тренувальних занять (підготовка і прибирання місць занять, догляд за спортивним спорядженням, виготовлення спортивного інвентаря та приладів, будівництво спортивних споруд та ін.).

Велике значення в господарсько-трудовому вихованні мають спортивно-трудові літні табори відпочинку, що організовуються на час канікул дитячими спортивними школами або регіональними управліннями освіти.

Вплив занять фізичними вправами на естетичне виховання учнів

Фізичне виховання розширює сферу естетичного впливу навколишнього середовища на особу. В процесі занять фізичними вправами в контексті зв’язку з естетичним вихованням можна вирішувати такі завдання:

• виховувати здатність сприймати, відчувати й оцінювати красу в сфері фізичної культури та в інших галузях її прояву;

• формувати естетично зріле прагнення до фізичної досконалості;

• формувати естетику поведінки і міжлюдських стосунків у фізкультурній діяльності;

• виробляти активну позицію в утвердженні прекрасного, непримиренності до потворного, бридкого.

Головними засобами естетичного виховання в процесі занять фізичними вправами є:

• краса фізичної зовнішності людини: правильна будова тіла, гармонійний розвиток мускулатури, природна витонченість постави, пластична виразність тіла;

• цілеспрямовані досконалі рухи;

• складнокоординаційні рухи, розміреність зусиль, динаміка ритмів та інші риси раціональних рухових дій;

• гімнастичні виступи, спортивні змагання, фізкультурні паради, які за силою естетичного впливу межують з мистецтвом;

• естетичні елементи навколишнього природного середовища в якому проходять заняття;

• сама атмосфера та умови занять (одяг, музика, хореографія, пісні, злагоджені дії, художнє оформлення споруд, гігієнічні умови).

Для вирішення завдань естетичного виховання у процесі занять фізичними вправами слід забезпечити відповідну естетичну спрямованість у застосуванні засобів і методів педагогічного впливу, підкреслюючи естетичні властивості фізичної культури, концентруючи на них увагу. Великої уваги в цьому плані необхідно надавати естетичній оцінці дій учителя й учнів, досконалому показу вправ, практичному привчанню до пошуку і творчості, зв’язку фізичних вправ з образотворчим мистецтвом, скульптурою.

У процесі засвоєння цінностей фізичної культури досягнуті показники фізичної досконалості повинні втілюватись як прекрасне в самій людині, адже гуманна суть естетики розкривається у красі людських вчинків і взаємостосунків.

Пам’ятаймо, що естетичну дієвість мають і методи слова. Вона залежить від образності та емоційної виразності мови наставника.

Основні напрямки конкретизації завдань у фізичному вихованні

У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають конкретизації через послідовну деталізацію їх змісту, враховуючи такі аспекти, як: напрямки системи фізичного виховання (базовий, професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації.

Керуючись загальними завданнями як вихідними, на реалізацію яких націлена вся система фізичного виховання, і деталізуючи їх за напрямками, необхідно зауважити, що типовими для загальної фізичної підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку загальну фізкультурну освіту і досягнення (або підтримання) базового рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.

У рамках професійно-прикладної фізичної підготовки і спортивного тренування предметом постійної уваги є завдання з вибіркового поглибленого вдосконалення рухових умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення достатньо високих результатів у тій чи іншій діяльності, обраної як предмет професійно-трудової або спортивної спеціалізації, що одночасно не виключає дальшої реалізації завдань із забезпечення загальної фізичної підготовки.

Індивідуальна конкретизація завдань передбачає їх детальне співставлення з індивідуальними особливостями і можливостями учнів, від яких залежить реалізація висунутих завдань. Суть полягає в тому, щоб поставити в кожному індивідуальному випадку конкретне, доступне завдання, складність вирішення якого відповідало б реальним можливостям індивідууму на конкретному етапі його розвитку і, разом з тим, стимулювало б цей розвиток (див. “Принцип доступності і індивідуалізації”). Така конкретизація завдань — справа не проста, особливо у шкільному фізичному вихованні, для якого характерна організація навчально-виховного процесу у формі колективних занять, але необхідна І можлива при умові кваліфікованого врахування вікових, статевих та інших Індивідуальних особливостей і рівня підготовленості вихованців.

Конкретизувати завдання у часовому аспекті — значить, співставити їх з часом, об’єктивно необхідним І сприятливим для їх вирішення, розраховувати масштаби цього часу і доцільну послідовність вирішення окремих завдань. Кожне достатньо велике довготривале завдання при плануванні ходу його реалізації поділяється на низку окремих (парціальних) завдань, для послідовного вирішення яких потрібні певні терміни — від коротких (одне заняття) до тривалих (місяць, рік і більше).

Конкретизація завдань у часовому аспекті ніби поглиблює індивідуальну конкретизацію, тому що враховує природні закономірності вікового розвитку організму (“сенситивні періоди” розвитку фізичних якостей). Час, необхідний для реалізації певних завдань, залежить від їх складності, способів і умов реалізації, рівня підготовленості й індивідуальних особливостей розвитку учнів. Зрозуміло, що конкретно поставити кожне окреме завдання можна лише у конкретній ситуації її вирішення. Уніфіковані програми фізичного виховання, розраховані на широкі контингенти (шкільні, вузівські, армійські), формують завдання лише в узагальненому вигляді. Конкретніше їх можна розглянути в робочих програмах (планах) та інших документах планування, при складанні яких врахувують індивідуальні можливості та умови їх реалізації. Найконкретніше завдання можна сформувати при визначенні індивідуальних установок — завдань для конкретних учнів.

Конкретність завдань повинна бути виражена не тільки в чіткому визначенні змісту, але й у чіткому визначенні черговості тих кількісних результатів, яких необхідно досягнути, щоб вирішити поставлене завдання, якщо для цього є реальні можливості.

Система фізичного виховання у народній педагогіці та її розвиток у спадщині видатних українських педагогів минулого.

У діяльності трудової людини завжди постає немало проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Отже, формування дієвої національної системи фізичного виховання вимагає вивчення і творчого осмислення багатої спадщини народної педагогіки та праць видатних українських педагогів і організаторів тіловиховання в минулому. Велике значення належного фізичного розвитку дітей зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами.

Сила і витривалість, стійкість і спритність у народі високо цінують. Тому ці риси батьки прагнули виховати у дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненність у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів. Кожен знає, що фізично загартована людина рідко хворіє, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

Фізичне загартування молоді займало особливе місце у Запорізькій Січі.

Ведучи свій родовід від пращурів-богатирів антів, козаки прагнули розвивати в собі богатирську силу і дух, у чому досягай вражаючих успіхів.

В умовах незгасаючих воєн, боротьба за збереження власного етносу, виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах, у змаганнях із стихійними силами природи гартувалися дух і тіло козаків. Суворий час вимагав і суворої, нерідко залізної дисципліни у процесі бойової підготовки молоді, формування в неї готовності захищати рідну землю. Відтак складалася спеціальна система фізичного і психічного загартування підлітків і юнаків.

Ще в епоху Київської Русі дітей з семи років навчали стріляти з лука, володіти списом і арканом, їздити верхи, а з дванадцяти років — мистецтву ведення бою.

У січових козацьких школах перехід з одного класу в інший супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, іншими різноманітними фізичними вправами. Важливе місце відводилося також навчанню учнів плавати, веслувати, керувати човном, переховуватись від ворога під водою тощо. Все це підносило дух учнів, підвищувало віру у свої сили і можливості, оптимізм.

Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор змагалася у силі, спритності і прудкості, винахідливості, точності попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях.

Отже, козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло і душу. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які однаковою мірою піклувалися про своє інтелектуальне, моральне, духовне і фізичне удосконалення.

У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи, оповідання про людей, наділених незвичайною фізичною силою, — богатирів Іллю Муромця, Кирила Кожум’яку, Добриню Никитича, Микулу Селяновича, Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю. Усі вони завжди на перше місце ставлять громадські справи, борються зі злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й народ їм завжди глибоко симпатизує. Цікаво, що в українському народному епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки, народною уявою. Наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка. Це переконливо свідчить про однаковий підхід народної педагогіки до фізичного виховання юнаків і дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв’язку (“Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини (“У здоровому тілі — здоровий дух”), її працездатність (“Щоб працювати, треба силу мати”).

Особливо чітко простежується зв’язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності.

Кожен батько, кожна мати знають, що своєчасне формування у дитини рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров’я допомагають успішно опановував трудові дії. Високопродуктивною праця здебільшого буває тоді, коли той, хто працює, фізично дужий, спритний, витривалий. Тому при створенні нових сімей враховували, поряд з усіма іншими якостями, також фізичну зрілість молодих. Дівчата здорові, жваві, гарні мали більше шансів вийти заміж (“Личко дівку віддає”). Батьки нареченої теж цікавилися не тільки походженням, родинними зв’язками і матеріальним становищем нареченого, а й станом його здоров’я. Прихід у сім’ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влились нові робочі руки; та й гарантій більше, що народяться здорові діти.

Отже, значенння фізичного виховання у народній педагогіці зумовлюється тим вагомим вкладом, який воно вносить у зміцнення підростаючого покоління, його фізичний розвиток, збільшення тривалості життя, формування у молоді найважливіших морально-вольових якостей.

Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмують людину, трудящі піклуються про те, щоб діти росли бадьорими, сильними, здоровими (“Веселий сміх — здоров’я”). А народна мудрість закликає: “Бережи одежу знову, а здоров’я змолоду”, бо “Горе стихає, а здоров’я зникає”.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається (“Як дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається”). Коли дитя швидко росте й міцніє, то батьки відзначають: “Росте, як каченя на воді”, “Росте, як на дріжджах”. Щоб дитина швидко навчилася ходити, приставляють її до спеціальних візочків — ходунків. Велике значення має і правильне харчування. Україшький фольклор опоетизував цілющі властивості материнського молока.

У сім’ї дорослі прищеплюють дігям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалисі, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчувашя добре пережовували їжу. Дітей систематично купають. В Україні попирився звичай класти в першу купіль квіти і трави, висловлюючи маляті дофі побажання. Так, у купіль хлопчика клали любисток (щоб любили), гілоч<у дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок (шоб довго жив), чорюбривець (щоб був чорнобривий), а в купіль дівчинки — ромашку (щоб рум’яна була), калину (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любисток (щоб люб’язна була) тощо1.

Зрозуміло, що підрісши, діти вже к-‘паються самі: влітку — в річці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду — вдома в дерев’яному цебрику, кориті чи ванні. Одне з доброзичлливіх народних побажань так і звучить: “Будь здоровий, як вода”. Ще й досі в діяких сім’ях зберігся звичай випускати малих дітей голими під зливний теплій літній дощ з надією, що діти після цього краще ростуть. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж. Цю традицію народної педагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримав видатний український педагог В.Сухомлинський. У своїй відомій книжці “Серце віддаю дітям” він р)зповідає про те, як сільські діти-шестилітки прийшли першого дня д) школи: “Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках… Чзму ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої росі й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, авиходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не божися ні спеки, ні холоду”‘.

Тому, ведучи своїх учнів до шкода “під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на виюграднику, на зеленому лузі”, Василь Олександрович запропонував: “Скинь(»о ось тут черевики й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше. — Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черешках. — А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще”.

Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж наввипередки. Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвиткові дітей. Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухові дії: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривадсть, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий та веселий настрій. У них беруть участь не тільки діти, а й дорослі. В Україні мало які свята обходяться без силових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитися плавати. Там. де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всі діти. А коли хлоппі пасуть корів десь на вигоні, то граються м’ячем, влаштовують такі ігри, як “свинка” та ін. Добре сприяють фізичному загартуванню їзда на самокаті, велосипеді чи верхи на коні, веслування. Діти охоче вчаться стріляти з лука, стрибати через різні природні перепони — струмки, рівчаки, а також через скакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев’яні коліщата, запускати до хмар паперового змія. Великою радістю для дитини є гра у сніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах, ковзанах.

Когорту видатних педагогів, котрі у своїх працях висвітлювали проблеми фізичного виховання, можна умовно поділити на педагогів загальновиховного напрямку і тіловиховного напрямку, які у своїх працях питання фізичного виховання розробляли лише частково (К.Ушинський, О.Духнович, А.Волошин, Х.Алчевська, С.Русова, І.Огієнко, І.Стешенко, І.Тимківський, І.Ставровський, а також великий князь — Володимир Мономах та багато інших) і педагогів, які працювали переважно над створенням досконалої національної системи тіловиховання. До них можна віднести Івана Боберського, Степана Гайдучка, Тараса Франка, Петра Франка, Едварда Жарського, Олександра Тисовського.

Унікальне місце серед українських педагогів посідає професор Григорій Ващенко. Він відомий нам як видатний педагог-мислитель, психолог, політик, але значно менше як послідовник ідей І.Боберського, як теоретик фізичного виховання, як творець національної системи тіловиховання.

Ідеї, погляди, що стосуються фізичного виховання і підтверджені історичним досвідом інших народів, Г.Ващенко виклав у книзі “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”. Вона вийшла в Мюнхені у 1956 році.

Вивчивши і глибоко проаналізувавши сисмеми фізичного виховання персів, греків і римлян він аналізує шведську і німецьку системи фізичного вихованя та розкриває зміст системи фізичного виховання визначає завдання гігієнічного (валеологічного) виховання, значення руханки, гри і спорту взагалі.

Перейшовши до проблем тіловиховання в Україні, Г.Ващенко обґрунтовує значення діяльності професора І.Боберського, якого називає “піонером в розбудові української системи тіловиховання”.

Після такого ґрунтовного аналізу досвіду минулого, що стосується фізичного виховання, вчений формує засади творення української системи тіловиховання. До них належать такі:

1. Тіловиховання — це не окрема галузь формування людської особистості, а його органічна частина, яка міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним, естетичним.

2. Завдання тіловиховання — не тільки в тому, щоб зміцнити здоров’я, розвинути рухові якості, а й сприяти утвердженню духовних сил людини, зокрема зміцненню її волі, вихованню наполегливості, вмінню керувати своїм тілом як знаряддям духу.

3. Керівники тіловиховання української молоді повинні знати завдання, які поставила перед народом історія: створення незалежної соборної України, розбудова її господарства, розвиток духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних якостей духу і тіла.

4. Керівникам тіловиховання необхідно ознайомитися з його історією у різних народів, бо вона повчальна з погляду і позитивного, і негативного.

5. Створена система фізичного виховання не може залишатися незмінною протягом багатьох років. Вона змінюється у зв’язку із новими завданнями, які ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, що пов’язані з питаннями тіловиховання. Керівники фізичного виховання повинні ретельно стежитти за досягненнями науковців і вміло використовувати це у практиці.

6. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє треба поєднувати із самовихованням. Це означає: а) вихованець сам розуміє потребу і сенс фізичного виховання; б) розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним; в) не тільки ретельно і з бажанням виконує накази керівників під час походів і занять фізичними вправами, а й за певною системою сам займається тіловихованням.

7. Інакше тіловиховання, вважає Г.Ващенко, може обернутися на муштру, а вона, як відомо, не дає добрих наслідків у вихованні молоді. Аспекти фізичного виховання, які висвітлені у педагогічній спадщині Г.Ващенка актуальні й нині при розв’язанні багатьох питань творення дієвої системи гармонійного розвитку людини-патріота. Творчі доробки наших педагогів допомагають розв’язати завдання, які сформулював Г.Ващенко: “розбудова господарства, духовної культури України і виховання людини, яка міцна духом і тілом, але такої, щоб у неї дух панував над тілом”. У цьому головний сенс тіловиховання.

 

Викладене вище дає загальну уяву про предмет професійної діяльності майбутнього вчителя — про фізичне виховання. Діяльність з фізичного виховання в суспільстві забезпечує наступність у розвитку фізичної культури, виступаючи своєрідним каналом передачі досягнень у цій сфері від покоління до покоління. Будучи невід’ємною частиною загального виховання, фізичне — відіграє суттєву роль у реалізації і загальнопедагогічних, і специфічних освітньо-виховних завдань, продиктованих потребами суспільства у цілеспрямованому впливі на розвиток людини.

Специфічний зміст у фізичному вихованні мають фізична освіта і вдосконалення фізичних якостей. Прикладним результатом фізичного виховання, якщо розглядати його стосовно практичної діяльності людей, є фізична підготовленість, втілена в підвищенні працездатності, рухових уміннях і навичках. У цьому зв’язку фізичне виховання можна розглядати як процес фізичної підготовки людини до повноцінної життєдіяльності.

До числа основних складових фізичної культури належить спорт, який є арсеналом ефективних засобів і методів фізичного виховання. Разом з тим, фізичне виховання не зводиться до спорту, так само, як і спорт не зводиться до фізичного виховання. Таким чином, поняття фізична культура, фізичне виховання і спорт характеризуються єдністю, але не є тотожними.

Фізична культура — це єдність реальної (практичної) і ідеальної (психічної) діяльності, у процесі якої людина вступає у стосунки з суспільним і природним середовищем. Чим різноманітнішими будуть ці зв’язки, тим різнобічнішим буде розвиток людини, вищим буде її культурний рівень, і навпаки, чим різнобічніше буде розвинена людина, універсальнішими будуть її зв’язки з середовищем.

На жаль, далеко не всі громадяни нашої держави усвідомлюють сам зміст поняття “всебічний розвиток”. А ті, хто правильно розуміють, не завжди самі систематично займаються своїм фізичним і духовним удосконаленням. Тому одним із найважливіших завдань суспільства, що відроджується, є підвищення свідомості всіх громадян у всіх галузях їх діяльності. Це, у свою чергу, передбачає систематичний і цілеспрямований вплив на кожного члена суспільства, і, в першу чергу, молодь, з метою формування у неї певного ставлення до своїх здібностей і можливостей їх розвитку, в інтересах суспільства і кожної окремої особи.

Отже, духовне збагачення, фізичний, моральний та естетичний розвиток, вироблення активної громадянської позиції здійснюється у процесі фізичного виховання не автоматично. Все вирішальне залежить від постановки виховної роботи педагога, від тієї шкали цінностей, яку він поставив у колективі. Ігнорування будь-якої сторони виховання або її недооцінка, однобічний напрямок зусиль педагога зроблять у кінцевому підсумку марною всю його працю.