ПОНЯТТЯ ЩО ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ЗДОРОВЯ ЛЮДИНИ

ПОНЯТТЯ ЩО ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ЗДОРОВЯ ЛЮДИНИ

У наш час нараховується близько 300 визначень поняття «здоров’я». Слід зазначити, що цей феномен привернув увагу багатьох дослідників з різних галузей наук. Визначення поняття здоров’я є актуальною проблемою науковців, воно має багато аспектів і обумовлене багатьма чинниками, тому вимагає для свого розв’язання комплексного підходу. Пояснити сутність здоров’я складніше, ніж сутність хвороби. Саме тому однозначного, прийнятного для всіх визначення поняття здоров’я поки що не існує.

Найбільш поширеним та відомим є визначення стану здоров’я, сформульованого фахівцями Всесвітньої організації охорони здоров’я (1948р.), які вважають, що здоров’я – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів.

Нова концепція терміну здоров’я розроблена робочою групою ВООЗ дещо по іншому трактує цей феномен: «Здоров’я – це ступінь здатності індивіда чи групи, з одного боку, реалізувати свої прагнення і задовольняти потреби, а з другого, змінювати середовище чи кооперуватися з ним. Тому здоров’я розглядається як ресурс, а не мета життя».

Проте дискусія між науковцями щодо остаточного та загальноприйнятого визначення феномену здоров’я ще не закінчена. Ця задача ускладнюється ще й тим, що здоров’я на думку науковців слід розглядати як гармонійну цілісність його складових, а саме: фізичного (біологічного), психічного, психологічного, соціального та духовного здоров’я. Отож розглянемо детальніше ці складові.

Біологічне (фізичне здоров’я) здоров’я людини ґрунтується на фізичних зусиллях, опору до холоду та спеки, голоду та мікробів. Механізми їх були закладені задовго до виникнення вищих психічних функцій.

О. Шукатка фізичне здоров’я визначає як «стан морфо-фізіологічної структури тіла та функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму. Цей вид здоров’я становить собою інтегральний стан організму людини, що об’єднується в систему його структурних компонентів, починаючи від внутрішньоклітинних утворень, тканин і закінчуючи інтегральними факторами цілісності організму».

Соціальне здоров’я, з точки зору експертів ВООЗ – це степінь задоволеності людини своїм матеріальним становищем та соціальним статусом у суспільстві, яка в значній мірі залежить від економічних чинників у державі, безпеки життєдіяльності та взаємостосунків людини в соціум.

Достатньо повно сутність соціальної цінності здоров’я сформулювали В. Канеп: «Здоров’я – це не тільки одна з необхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до всього, що відбувається. Здоров’я – це також важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу».

Здоров’я з (соціальної точки зору) – «це фізична, соціальна, психологічна, духовна гармонія людини, дружні, спокійні стосунки з іншими людьми, з природою, з самим собою».

Здоров’я є своєрідним відображенням соціально-економічного, культурного, екологічного, демографічного, санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

Психічне здоров’я – «це стан душевного благополуччя, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів, що забезпечує адекватну умовам дійсності регуляцію поведінки і діяльності».

Психічне здоров’я тісно пов’язане із сферою розуму, інтелекту та емоціями людини. М. Амосова говорив, що: «неправильна поведінка людей є найбільш частою причиною їх хвороб, ніж зовнішні впливи чи слабкість людської природи».

Визначаючи психічну сторону здоров’я, Н. Лакосіна та І. Ушаков наголошують, що для нього найбільш типовими є: «структурна і функціональна збереженість систем і органів людини; індивідуально високе пристосування організму то типового для нього фізичного та соціального середовища і, нарешті збереження звичного самопочуття, яке є найбільш тонким барометром душевного і соціального благополуччя».

Як слушно зазначив В. Грушко поняття психічне здоров’я крім медичних і психологічних критеріїв відображає також суспільні та групові норми і цінності, що регламентують духовне життя людини.

Соціальні, психічні (емоційно-інтелектуальні) та духовні аспекти здоров’я людини є вищим проявом його цілісності. Та в залежності від певних умов життя та діяльності, вони можуть бути стимулом, або перешкодою в розвитку фізичних аспектів здоров’я. Водночас, оцінюючи фізичні аспекти здоров’я людини, ми опосередковано маємо змогу оцінити соціальні, психічні та духовні аспекти її здоров’я.

Духовне здоровя – це стан свідомості психіки людини, узгоджений з вимогами законів природи, суспільства, мислення; сутність свого буття і призначення в світі. Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле покладенні та творчій діяльності.

Висхідним моментом формування змісту духовності є знання. Духовність людини – це її світобачення, розуміння світу, тих процесів і закономірностей, що розглядаються в ньому. У кожної людини своя духовність, світобачення. Здорова світоглядність людей формує соціальний і фізичний добробут.

Духовність людини не є відірваною від практичної діяльності, а тісно з нею пов’язана. Як людина розуміє світ, які в неї знання, вміння, навички, які в неї сформовані переконання, таким чином вона буде поступати, діяти, такою буде її життєдіяльність. Звичайно, буває що люди поступають і всупереч своїм преконанням. У цьому разі розвивається внутрішній конфлікт особистості, вона не задоволена собою, шукає можливості виправити ситуацію.

Соціальні, психічні (емоційно-інтелектуальні) та духовні аспекти здоров’я людини є вищим проявом його цілісності. Та в залежності від певних умов життя та діяльності, вони можуть бути стимулом, або перешкодою в розвитку фізичних аспектів здоров’я. Водночас, оцінюючи фізичні аспекти здоров’я людини, ми опосередковано маємо змогу оцінити соціальні, психічні та духовні аспекти її здоров’я.

Всесвітньо відомий кардіохірург М. Амосов в своїй книзі Енциклопедія Амосова дає своє бачення даного поняття (з медичної точки зору): «здоров’я людини – це сума резервних потужностей основних функціональних систем. У свою чергу, ці резервні потужності слід виразити через «коефіцієнт резерву», як максимальну кількість функцій співвіднесену до її нормального рівня спокою». Таким чином, науковець, на відміну від традиційно прийнятого в медицині розгляду здоров’я лише як якісного поняття меж норми (нормальна температура тіла, нормальна електрокардіограма, нормальний вміст цукру в крові тощо), відстоював кількісну оцінку рівня здоров’я.

Власне бачення окресленому феномену (з медичної точки зору) дає І. Мисула, а саме здоров’я – «це цілісний динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного і регуляторного забезпечення функцій, характеризується стійкістю дії до патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою здійснення біологічних і соціальних функцій».

У свою чергу С. Лебедченко зазначає: «Здоров’я – це такий стан організму людини, коли функції всіх його органів і систем зрівноважені із внутрішнім середовищем та відсутні будь які хворобливі зміни…». У поняття здоров’я, як зазначає дослідниця, слід вкладати не лише якісні, але й кількісні ознаки, адже існує поняття про ступінь здоров’я. Поняття здоров’я включає в себе і соціальну повноцінність людини.

Як доречно зазначив Г. Апанасенко, здоров’я – це своєрідна гармонія, внутрішньо системний порядок, який забезпечує оптимальний рівень енергетичного потенціалу, що дозволяє добре себе відчувати й на високому рівні виконувати біологічні і соціальні функції.

На думку Н. Башавець, «здоров’я – це власна цінність людини, що виявляється через стійкий фізичний, соціальний, психологічний, духовний стан і дає змогу повноцінно виявляти себе в будь-якому виді діяльності (навчальному, професійному, спортивному, побутовому тощо)».

В. Вовк феномен здоров’я розглядає як домінуючий фактор в успішному засвоєнні обраної спеціальності, адже лише здорова людина має практичну можливість успішно навчатись та працювати, бути стійкою та витривалою до фізичних, психічних та емоційних навантажень та стресових ситуацій, мати високу працездатність та психічну стійкість.

Г. Соловьев надає визначення здоров’я стосовно студентської молоді: «здоров’я – це такий психофізичний та духовний стан студентів, котрий забезпечує їм досить високий рівень інтелектуальної і фізичної працездатності, а також адаптацію до постійно змінюваних умов навколишнього навчального і соціального середовища».

У напрямі збереження здоров’я відомі науковці висловлюють своє бачення цієї проблеми. Зокрема, М. Амосов стверджував: «Не слід сподіватись на медицину. Вона непогано лікує чимало хвороб, але не може зробити людину здоровою. Поки вона навіть не може навчити людину, як стати здоровою. Більше того: бійтесь потрапити в полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати слабості людини та могутність своєї науки…». Як доповнення цієї думки зазначає Г. Апанасенко, що: «МОЗ ніколи не займатиметься практично здоровими людьми. Лікарям вони не цікаві». Науковець має надію, що в Україні найближчим часом буде створений окремий виконавчий орган, який опікуватиметься спортом та здоров’ям людей.

Корисним є практичний досвід високо розвинутих країн у напрямі покращення здоров’я своїх громадян. Так, у національній програмі «Здоров’я народу» що функціонує в Сполучених Штатах Америки основна увага з акцентована на трьох домінуючих підходах для поліпшення рівня здоров’я населення, а саме: 1) health promotion (заохочення, підтримка, сприяння розвитку здоров’я); 2) health protection (захист, охорона здоров’я); 3) preventive services (профілактичні медичні служби.

Було б добре запозичити передовий світовий досвід країн світу, в яких справи із здоров’ям населення є набагато кращими.

Проте для досягнення відмінного здоров’я людям необхідне глибоке усвідомлення його значимості та важливості, що передбачає практичне ведення здорового способу життя. Адже дослідження ВООЗ засвідчили, що здоров’я людини залежить:

–              на 50 % – від способу життя, умов життя та праці;

–              на 20 % – від спадкових чинників та біологічних факторів (вік, стать, конституція тіла);

–              на 20% – від стану навколишнього середовища;

–              на 10 % – від рівня охорони здоров’я.

Останнім часом до терміна «культура здоров’я» привернуто увагу фахівців різногопрофілю, зокрема педагогів, психологів, медиків, фахівців з фізичної культури та спорту.

Термін «культура здоров’я» був уведений 80-х роках ХХ століття філософом В. Клімовою, проте саме значення цього поняття не було розкрито.

Культура здоров’я – це важливий складовий компонент загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров’я. Культурна людина є не тільки «споживачем» свого здоров’я, але й його «виробником». Високий рівень культури здоров’я людини передбачає її гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми.

Елементом культури здоров’я є уважне і правильне ставлення людини до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і самовдосконалення своєї особистості.

Культура здоров’я – це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної орієнтації. Рівень культури здоров’я визначається знанням резервних можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням правильно використовувати їх.

Для студентів медичних навчальних закладів значимість культури здоров’я, здорового способу життя, спортивного стилю життя, гармонійного розвитку фізичних якостей значно зростає у зв’язку із особливостями навчальної діяльності та специфікою майбутньої професії лікаря.

Але для повного розуміння важливості поняття культури здоров’я для медичного працівника, слід визначити його компоненти, які відіграють суттєву роль в професійній діяльності.

Враховуючи різноплановість та об’ємність феномену культури здоров’я в науковій літературі є різні підходи до його визначення. Зокрема О. Ахвердова та В. Магін стверджують, що: «феномен культури здоров’я слід розглядати як інтегративну особистісну освіту, яка є вираженням гармонійності багатства і цілісності особистості, універсальності її зв’язків з оточуючим світом і людьми, також здібності до творчої та активної життєдіяльності» .

На думку О. Микитюк, «здоров’я і формування культури здоров’я студентської молоді – якісна передумова майбутньої самореалізації молодих людей, їх активного довголіття, здатності до створення сім’ї, до складної навчальної і професійної праці, суспільно-політичної і творчої активності».

Достатньо вичерпне визначення поняття культури здоров’я надав
С. Свириденко: «культура здоров’я – це історично визначений рівень розвитку вмінь і навичок, що сприяють збереженню, зміцненню та відновленню здоров’я людини, реалізації з цією метою внутрішніх резервів організму. Культура здоров’я відбивається у специфічних формах і способах життєдіяльності особистості, орієнтованих на формування як індивідуального, так і суспільного здоров’я».

Отже, як свідчить дефінітивний аналіз більшість науковців схиляються до думки про те, що культура здоров’я – це вкрай важлива складова загальної культури людини, що є однією із найактуальніших проблем сьогодення особливо для студентів ВНЗ, адже розвиток та зростання молодої людини можливий лише у здоровому суспільстві та з умовою дотримання здорового способу життя.

На Міжнародній конференції з охорони здоров’я, яка проходила в
Алма – Аті у 1978 році, поняття «здоровий спосіб життя» було визначено, як: «…все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню людиною всіх своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя – праці, відпочинку, побуту».

Зоровий спосіб життя являє собою феномен, який співвідноситься з різними аспдектами життя людини:

·          філософськими ідеалами – уявлення про гідний для звання людини спосіб життя;

·          соціальними потребами та можливостями суспільства на кожному конкретному етапі його розвитку та становлення;

·          медичними критеріями оцінки фізичного, психічного та морального здоров’я.

У сучасному розумінні здоровий спосіб життя – це поведінка людей, яка формується на основі науково-обгрунтованих валеологічних і санітарно-гігієнічних рекомендацій, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я, забезпечення високого рівня життєдіяльності, подовження тривалості та якості активного життя. На думку дослідника ЗСЖ полягає у гармонії та рівновазі у відносинах «людина – соціальне оточення, людина природне середовище».

Н. Соловьева зазначє, що здоровий спосіб життя людини – це своєрідна модель її життєдіяльності, пов’язана з уявленням про особистісну та соціальну цінність здоров’я, а також засоби, форми та способи його заощадження.

З позиції акмеології В. Максимова визначає здоровий спосіб життя, як «гнучкий індивідуальний спосіб успішної життєдіяльності відповідно до рівнів біологічного і соціального розвитку людини, що змінюються, на основі пріоритету ціннісно-смислової установки на здоров’я і з метою соціальної адаптації та творчої самореалізації особистості».

Д. Воронін здоровий спосіб життя розглядає: «як сукупність форм і способів повсякденної життєдіяльності, що зміцнюють адаптивні можливості організму, сприяють повноцінному виконанню навчальних і професійних завдань, соціальних і біологічних функцій у процесі повсякденної життєдіяльності.

Здоровий спосіб життя студента – це поняття, що включає в себе цілу низку важливих проблем, а саме: навколишнього середовища та екології, режимів навчання та роботи, фізичної активності, відпочинку та дозвілля, раціонального та збалансованого харчування, фізичного розвитку та підготовленості, міжособистісних відносин, уміння контролювати емоції та долати стресові ситуації, матеріального становища, умов навчання та проживання, медичного контролю та самоконтролю, дотримання правил гігієни у різних сферах життєдіяльності, культуру сексуальних відносин. Оскільки проблеми здорового способу життя студентів зачіпають найрізноманітніші галузі життя людини, що відносяться до компетенції різних науки, то і підхід до їх вирішення повинен бути інтегративним.

Здоровий спосіб життя студента-медика – це оптимальне та раціональне поєднання способів і форм його життєдіяльності, які спрямовані на постійне збереження та зміцнення власного здоров’я, домінуючими компонентами якого є раціональне здорове харчування, безпечні, якісні для здоров’я умови навчання, побуту та дозвілля, достатня рухова активність, безпечне сексуальне життя, дотримання правил гігієни, загартування, відсутність шкідливих звичок, (володіння необхідною сумою знань умінь та навичок зі збереження та зміцнення власного здоров’я й глибокого усвідомлення студентом важливості практичних дій у цьому напрямі.

Отже, установка та прагнення до покращення здорового способу життя є одним із важливих факторів у формуванні, зміцненні та збереженні здоров’я студента-медика, адже навчальна діяльність їх проходить в напруженому, динамічному інформаційно-енергетичному середовищі. Проте для дотримання та практичного ведення студентами здорового способу життя важливо сформувати у них здоров’язберігаючу компетентність. Адже підготовка фахівців із достатнім рівнем здоров’язберігаючої компетентності є необхідною умовою для забезпечення держави здоровим та працездатним трудовим потенціалом.

Підвищений інтерес за останні десятиріччя до проблем здоров’язбереження та здоров’язберігаючої компетентності населення відмічається в дослідженнях науковців різних країн світу.

Проте, для кращого розуміння сутності дефініції «здоров’язберігаюча компетентність» вважаємо за доцільне дати визначення поняттям «здоров’язбереження» та «компетентність».

Вказуючи на реалізацію здоров’язбереження в професії фахівця будь-якого фаху, зазначають на важливості володіння ним відповідним арсеналом засобів по збереженню, відновленню та розвитку власного здоров’я та твердому переконанні у доцільності їх застосування.

Підготовку сучасного медичного працівника до здоров’язбереження необхідно розглядати як важливу складову його готовності до складної та відповідальної професійної діяльності. Проте лише стійка та усвідомлена мотивація спрямована на здоров’язбереження може сприяти успішному навчанню, продуктивній праці, гармонійному розвитку особистості, максимальній реалізації та самовдосконаленню. Значні потенційні можливості з формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх фахівців закладені в освітньо-виховному процесі з ВНЗ.

Як зазначає Ю. Палічук: «Здоров’язбереження в освітньому просторі ВНЗ являє собою процес збереження і зміцнення здоров’я, спрямований на перетворення інтелектуальної та емоційної сфер особистості студента, підвищення ціннісного ставлення до власного здоров’я і здоров’я інших людей на основі усвідомлення студентом особистої відповідальності за нього». Проте без достатнього рівня компетентності студентів у питаннях здоров’язбереження покращити існуючий стан здоров’я студентської молоді практично неможливо. Тому звернемось до визначення поняття «компетентність». Адже цей термін по відношенню до характеристики професійної підготовки, використовується відносно недавно.

Слово «компетентність» (від лат. competens – належний, відповідний) трактується як сума знань і вмінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: використання інформації та досвіду з певної галузі знань; повноважність, повноправність у розв’язанні певного завдання; поінформованість, обізнаність, авторитетність.

Компетентність – це специфічна здатність, яка дає змогу ефективно розв’язувати проблеми, що виникають у реальних життєвих ситуаціях. У людини повинні бути певні знання – інструменти, особливі способи мислення й життєві навички. Вищі рівні компетентності передбачають ініціативу, організаторські здібності, здатність оцінювати наслідки своїх дій. Проте особливість компетенції полягає в тому, що значних успіхів у будь-якій сфері діяльності можна досягнути лише за наявності сильної зацікавленості людини.

Сучасний словник іншомовних слів тлумачить термін «компетентність», як «авторитетність, обізнаність, поінформованість. Компетенція (лат. «competentia», від «compete» – взаємно прагну, відповідаю, підходжу) – коло повноважень будь-якої організації, установи або особи; коло питань, в яких дана особа має певні повноваження, знання, досвід».

І. Єрмаков відстоював такий зміст поняття «компетентності» де провідним фактором є максимальне використання набутих знань у практичній діяльності та реалізація творчого потенціалу особистості.

Здоров’язберігаюча компетентність – це сукупність знань, умінь, навичок, практичної діяльності щодо питань культури здоров’я та здорового способу життя, вкрай важливих для ефективної здоров’язберігаючої діяльності.

Як стверджує О. Шукатка, здоров’язберігаюча компетентність «результат політики держави, що формує у своїх громадян духовну потребу ставитися до свого здоров’я як до основної цінності, що забезпечує повне біосоціальне функціонування, фізичну та інтелектуальну працездатність, адаптацію до природних впливів та мінливості зовнішнього середовища».

На думку С. Білик, основними властивостями здоров’язбережувальної компетентності, як вирішальної в житті кожної людини є:

поліфункціональність: компетентність, яка сприяє вирішенню проблем як окремо взятого індивіда, так і всього суспільства;

надпредметність і міждисциплінарність: інформація про здоров’я є в усіх ланках освіти;

багатовимірність: зумовлена сутністю здоров’я людини як багатомірного і цілісного феномену;

забезпечення широкої сфери розвитку особистості: вивчення і практичне застосування способів збереження здоров’я людиною в процесі життєдіяльності.

Формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх фахівців є невід’ємною складовою частиною їх професійної компетентності.

Важливим завданням навчально-виховного процесу ВНЗ та всього професорсько-викладацького складу є прагнення до формування здоров’язберігаючої компетентності майбутнього фахівця, що передбачає відповідну організацію навчально-пізнавальної діяльності та фізичної активності у напрямі здорового способу життя та здоров’язбереження.

Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І. І. Брехмана, який працював у Владивостоку. Саме він сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Під час своїх досліджень ролі адаптогенів, наслідком чого став запропонований ним новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), він дійшов висновку про необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І. І. Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і 1987 р. видав монографію “Введення до валеології — науки про здоров’я”. В книзі автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватися тільки медициною, а повинна формуватися також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною.

Другим після Владивостока центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано із спортивною медициною і де 1985 р. на виїзному засіданні Бюро Наукової Ради АМН СРСР “Медичні проблеми фізичної культури та спорту” вперше було представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Г. Л. Апанасенко). В моделі використовувались прямі показники, що відкривало перспективу її застосування в широкомасштабних профілактичних та оздоровчих заходах. Того ж року статтю Г. Л. Апанасенка з цієї проблеми опублікував журнал “Гігієна і санітарія”. 

Перший навчальний посібник з медичної валеології для студентів з’явився в Алтайському медичному інституті (м. Барнаул, 1989), де при кафедрі нормальної фізіології було створено відповідний курс (професор В. П. Куліков). Наприкінці 80-х р. ХХ ст. Ю. П. Лісіцин написав серію статей, де поновив термін “санологія”. Під цим терміном він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія “спосіб життя”. У 1989 р. в МОЗ України було подано проект кваліфікаційної характеристики до практичної спеціальності “лікар-валеолог”, але при затвердженні цього документа було вжито назву “лікар-санолог” (1991).

Перша в світі кафедра для підготовки лікарів-санологів (валеологів) була відкрита в 1992 р. при Київському інституті удосконалення лікарів (нині Київська медична академія післядипломної освіти ім. П. Л. Шупіка). Це кафедра спортивної медицини та санології (завідувач кафедри професор Г. Л. Апанасенко, керівник циклу санології — д-р. мед. наук Л. О. Попова). Наявність відповідної медичної спеціальності дозволила колективу кафедри сформулювати критерії валеології як науки, визначити її цілі та завдання, методологію, об’єкт дослідження, методи спостереження; створити навчальну програму та програму комп’ютерного тест-контролю рівня знань практикуючих лікарів, що проходять передатестаційну підготовку; проводити цілеспрямовані наукові дослідження. У 1997 р. за спільним рішенням МОЗ та АМН України створено проблемну комісію “Санологія” (голова Г. Л. Апанасенко), котра координує наукові дослідження в цій галузі.

За визначенням В. П. Казначеєва (1996), валеологія – це міждисциплінарний науковий напрям, що розглядає причини здоров’я, шляхи його забезпечення, формування та збереження в конкретних умовах життєдіяльності. Валеологія як навчальна дисципліна являє собою сукупність знань про здоров’я і здоровий спосіб життя.

За кордоном набувають поширення напрями “health promotion” та “health education”. Валеологія виокремлює коло своїх інтересів проблемою індивідуального здоров’я. Разом з тим, валеологи добре уявляють роль соціально-гігієнічних факторів у справі збереження та зміцнення здоров’я індивіда. В системі оздоровчих заходів передбачаються відповідні дії, що корегують спосіб життя людини. Саме методи валеології, що виявляють зміни в рівні здоров’я конкретної людини, дозволяють в перспективі застосувати нову технологію контролю за станом здоров’я населення, особливо з огляду на перехід до загальносімейної медичної практики. 

Валеологія — не є альтернативою нозологічній медицині, а доповнює її, розширює кордони медицини взагалі. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.

Центральною проблемою валеології є ставлення до індивідуального здоров’я та виховання культури здоров’я в процесі індивідуального розвитку особистості.

Предметом валеології є індивідуальне здоров’я і резерви здоров’я людини, а також здоровий спосіб життя.

Об’єктом валеології є практично здоровий, а також що знаходиться в стані передхвороби (в “третьому стані”) людина.

Методом валеології є кількісна та якісна оцінка здоров’я людини і його резервів, а також дослідження можливості їх підвищення.

Основною метою валеології є максимальна реалізація успадкованих механізмів та резервів життєдіяльності людини, підтримка на високому рівні можливостей його адаптації до умов зовнішнього і внутрішнього середовища.

Основні завдання валеології: 

1. Розробка та реалізація уявлень про сутність індивідуального здоров’я, пошук моделей його вивчення, методів оцінки і прогнозування. 

2. На основі кількісної оцінки здоров’я індивіда розробка систем скринінгу і моніторингу за станом здоров’я населення. 

3. Формування “психології здоров’я”. 

4. Розробка методології і методів формування, збереження і зміцнення індивідуального здоров’я. 

5. Забезпечення первинної та вторинної профілактики захворювань шляхом підвищення рівня здоров’я. 

6. Розробка програм підвищення рівня здоров’я популяцій через індивідуальне здоров’я.

Місце валеології в системі наук. Валеологія – це комплекс наук, або міждисциплінарний напрямок, в основі якого лежить уявлення про генетичні, психофізіологічних резервах організму, що забезпечують стійкість фізіологічного, біологічного, психологічного і соціокультурного розвитку та збереження здоров‘я людини в умовах впливу на нього мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища. Передбачається, що наука про здоров’я повинна бути інтегральною, що розвивається на стику біології, генетики, медицини, педагогіки, психології та інших наук.

Валеологія має свій предмет, методи, об’єкт, цілі і завдання. Тим не менш, слід визначити загальні основи взаємовідносин валеології як самостійної науки (або наукового напряму) з іншими науками, виходячи, перш за все з того, що предметом валеології є здоров’я.

Біологія (загальна біологія, генетика, цитологія (дослідження клітин) та ін) досліджує закономірності життєдіяльності організмів у філогенезі, формує еволюційний погляд на природу здоров’я, створює цілісну картину біологічного світу.

Екологія забезпечує наукову основу раціонального природокористування, досліджує характер взаємин “суспільство – людина – середовище” і розробляє оптимальні моделі їх побудови, формує знання про аспекти залежності здоров’я від навколишнього середовища.

Медицина (анатомія, фізіологія, гігієна, санологія та ін) розробляє нормативи забезпечення здоров’я, обгрунтовує систему знань і практичної діяльності зі зміцнення та збереження здоров’я, по запобіганню і лікуванню захворювань. Структурою медицини вважають наступні компоненти: науку про хвороби (патологію), науку про здорове середовище проживання (гігієну), науку про механізми видужання (саногенез) і науку про суспільне здоров’я (санологю).

Фізичне виховання і фізична культура визначають закономірності підтримки і вдосконалення фізичного розвитку і фізичної підготовленості людини як невід’ємних характеристик здоров’я.

Психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини, стан психіки в різних умовах життєдіяльності, психологічні аспекти забезпечення здоров’я.

Педагогіка розробляє цілі, завдання, зміст і технології валеологічної освіти і виховання, спрямованих на формування життєво стійкої мотивації на здоров’я і на прилучення людини до здорового способу життя.

Соціологія виявляє соціальні аспекти підтримки, зміцнення і збереження здоров’я та фактори ризику здоров’я.

Політологія визначає роль, стратегію і тактику держави в забезпеченні формування здоров’я громадян.

Економіка обгрунтовує економічні аспекти забезпечення здоров’я, з одного боку, та економічної цінності здоров’я у забезпеченні добробуту народу і безпеки держави, з іншого боку.

Філософія визначає закономірності розвитку природи і суспільства. Формування філософського, діалектичного світогляду людини є істотним чинником у правильній оцінці ролі здоров’я в людському бутті.

Культурологія визначає цілі та шляхи культурологічної підготовки людини, істотною частиною якої є валеологічна культура.

Історія простежує історичні корені, спадкоємність шляхів, засобів та методів підтримки здоров’я в світі, регіоні, етносі.

Географія встановлює кліматогеографічеських і соціально-економічну специфіку регіону та взаємини людини з середовищем існування в аспекті адаптації людини та забезпечення здорового способу життя.

Певні вище взаємозв’язку валеології не відображають повної картини, так як в кількісному відношенні таких зв’язків незмірно більше, і валеологія є лише однією з гілок тої області людського знання, яка називається наукою, предметом якої є людина.