ЛАБОРАТОРНА МЕДИЦИНА: ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН, ПЕРСПЕКТИВИ
ЛАБОРАТОРНІ ПОКАЗНИКІИ В ГЕМАТОЛОГІЇ – I.
ЛАБОРАТОРНІ ПОКАЗНИКИ В ГЕМАТОЛОГІЇ – IІ.
Загальновідомо, що за даними уважно зібраного анамнезу лікар може встановити діагноз більш, ніж у 50 % випадків спостережень, на основі фізикального обстеження – у 30 % і за допомогою лабораторних досліджень – у 15-20 % випадків. Приведені показники досяжні лише тоді, коли лікар цілеспрямовано і у повному обсязі проводить обстеження хворого. Доречно вказати на той факт, що 80 % об’єктивної інформації про патологічні зміни гомеостазу дає лікарю лабораторна діагностика. Сучасна лабораторна діагностика має не тільки діагностичне, але і соціально-економічне значення. Цілеспрямований повний комплекс досліджень, який призначений лікарем до госпіталізації, приводжить до точного діагнозу основного та супутнього захворювань, скорочує термін перебування хворого в стаціонарі. Останнім часом у світі спостерігається бурхливий розвиток лабораторної діагностики за рахунок автоматизації, запровадження нових методів в повсякденну практику, які значно посилили потужність лабораторій, дозволили прискорити діагностику захворювань не тільки на догоспітальному етапі, але при екстренній госпіталізації. Правильно оцінити результати клініко-лабораторних досліджень та ефективно їх використовувати в практичній діяльності – першорядне завдання лікаря. Від здатності лікаря дати правильну і повну оцінку результатів лабораторних та інших діагностичних методів залежить своєчасна діагностика захворювань, відповідне лікування та його ефективність.
Лабораторні дослідження проводяться з метою надати лікуючому лікарю інформацію про пацієнта на підставі аналізу (біохімічного, гематологічного, коагулологічного та ін.) біологічного матеріалу, отриманного від пацієнта. Лікар не повинен знати методичних деталей, що стосуються обробки біологічного матеріалу в лабораторії. Проте правильна інтерпретація отриманих результатів вимагає розуміння основних проблем, які стосуються точності, докладності, інформативності виконаних досліджень, діапазону нормальних значень, а в окремих випадках і методу проведення аналізу.
Лабораторні дослідження дуже широко використовуються в сучасній медицині. Лікарі призначають проведення лабораторних досліджень з різних міркувань. Найчастіше їх метою є діагностика захворювання, моніторинг його перебігу та прогнозування наслідків.

Щорічно в 5783 державних лабораторіях України виконується близько 740 млн. лабораторних досліджень. З них: на 1 мешканця країни – 15,9 досліджень, на 100 відвідувань в поліклініці – 90,9, на 1 особу, яка вибула з стаціонару – 33,9. З загальної кількості досліджень 40,1% – загальноклінічні, 29,2% – гематологічні, 17,7% – біохімічні, 6,5% – імунологічні, 3,8% – мікробіологічні, 2,7% – цитологічні. З’явилися та активно розвиваються нові діагностичні направлення та лабораторні технології, такі як молекулярна діагностика, заснована на полімеразній ланцюговій реакції, імунофенотипування на основі проточної цитометрії, започаткована автоматизація бактеріологічних досліджень, активно розвивається в регіонах лабораторна діагностика TORСH- інфекцій, вірусних гепатитів, ВІЛ-інфекцій, що базується на імуноферментному та хемілюмінесцентному аналізі.
СПЕКТР КЛІНІКО-БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Базові або основні біохімічні дослідження:
- Натрій, калій, хлориди і бікарбонати
- Сечовина і креатинін
- Кальцій і фосфати
- Загальний білок і альбумін
- Білірубін і лужна фосфатаза
- Аланінамінотрансфераза (АлАТ) та аспартатамінотрансфераза (AсАT)
- γ-глутамілтранспептидаза
- Н+, рСО2 и рО2 (гази крові)
- Глюкоза
- Амілаза
2. Спеціальні дослідження:
· Гормони
· Специфічні білки
· Мікроелементи
· Вітаміни
· Ліки
· Ліпіди і ліпопротеїни
· Аналіз ДНК
3. Дослідження при невідкладних станах:
· Сечовина і електроліти
· Гази крові
· Амілаза
· Глюкоза
· Саліцилати
· Парацетамол
· Кальцій
Лікар, який використовує лабораторні дослідження, повинен знати їх структуру, спосіб виконання, але передусім він повинен враховувати спосіб отримання біологічного матеріалу. Адже неправильно взятий біологічний матеріал може істотно вплинути на результат дослідження або навіть зробити неможливим його виконання. Наприклад, кров взята для коагулологічного аналізу, не може бути використана для морфологічних досліджень в крові.
Клінічна лабораторна діагностика як навчальна дисципліна:
1) навчає визначенню відповідних параметрів біологічних матеріалів для оцінки функціонального стану фізіологічних систем організму;
2) вирішує питання, пов’язані із ранньою та диференційною діагностикою захворювань, підтвердженням ефективності лікувальних заходів, прогнозуванням перебігу і наслідків хвороби;
3) вивчає на молекулярному рівні патогенез різних захворювань людини, їх ускладнення та наслідки.
Клінічна біохімія виникла і сформувалася на межі біологічної хімії та клінічної лабораторної діагностики. За допомогою біохімічних методів дослідження виконується до 75 % лабораторних аналізів. Переважне застосування методів клінічної хімії пояснюється насамперед тим, що в основі патогенезу більшості захворювань лежить первинне та вторинне порушення обміну речовин.
ОБ’ЄКТИ КЛІНІКО-БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Основними об’єктами клініко-біохімічних досліджень здебільшого є біологічні рідини: кров, плазма, сироватка, лімфа, рідше інші рідини внутрішніх середовищ організму (спинномозкова рідина, внутрішньосуглобова рідина та ін.); використовуються також екскрети, такі як сеча, жовч, слина, шлунковий та кишковий сік, кал, піт, жіноче молоко, сім’яна рідина; шматочки тканини (біоптати), взяті прижиттєво під час хірургічних операцій або за допомогою спеціальних пристосувань.
Найчастіше матеріалом для клініко-лабораторних досліджень є кров і сеча.
Кров
Кров рекомендовано брати вранці (між 8-ю і 10-ю годинами), до фізичного навантаження й діагностичних процедур. За добу до взяття крові вживання їжі може бути звичайним (необхідно виключити алкоголь). Якщо для виконання більшості тестів взяття крові проводять після 8-12 год голодування, то для визначення триацилгліцеринів необхідно витримати 10-12- годинний інтервал після вживання їжі. Безпосередньо перед взяттям крові пацієнтові необхідно забезпечити відпочинок у сидячому стані протягом 15-30 хв (у процесі взяття крові рука пацієнта розташовується під кутом 45°). У хворих, яким рекомендовано суворий постільний режим, взяття крові здійснюють між 7-ю й 9-ю годинами; при цьому рука пацієнта, який лежить, повинна знаходитись у горизонтальному положенні.
Кров для біохімічного дослідження беруть звичайно ранком натще з медіальної або латеральної підшкірної вени руки. Необхідно мати на увазі, що при перебуванні людини протягом декількох годин у горизонтальному стані об’єм плазми в руслі крові виявляється на 10-15 % більшим, ніж у пацієнта, який зберігає звичайний режим руху. Тому концентрація речовин у крові людини, яка лежала більше години, завжди нижча, ніж після ходіння. Положення тіла впливає на концентрацію загального білка, альбуміну, креатину, холестеролу, триацилгліцеролів, на активність лужної фосфатази, аспартатамінотрансферази та інших компонентів плазми. Вміст цих речовин та активність ферментів істотно підвищуються при переході хворого у вертикальне положення і, навпаки, зменшуються — у горизонтальному. Максимальна зміна характерна для рівня загального білка, активності ферментів та вмісту кальцію.

Топографія вен плеча і передпліччя та найбільш оптимальне місце пункції вени. Схема.
V. basilica – медіальна підшкірна вена руки; V. cephalica – латеральна підшкірна вена руки; V. intermedia basilica – проміжна медіальна вена; V. intermedia cephalica – проміжна латеральна вена; V. intermedia cubuti – проміжна вена ліктя.
Пункція вени проводиться тільки голкою, без шприцу. Венпункцію проводять в положенні пацієнта лежачи або сидячи. Для максимального розгинання руки в ліктьовому суглобі під лікоть підкладають спеціальну подушечку. На середню третину плеча (обовязково на одяг або салфетку) накладають резиновий джгут і зав‘язують його так, щоб його вільні кінці були направлені вверх, а петля вниз. При заборі крові шляхом венопункції час здавлювання судин джгутом по можливості має бути мінімальним.

Послідовність накладання венозного джгута
Після цього шкіру в ділянці ліктьового згину послідовно обробляють двома ватними кульками, змоченими в спирті. При цьому рухи повинні бути направлені від периферії до центру, що збільшує наповненість вени. Одночасно просять пацієнта згинати і розгинати кулак. Перед тим як пунктувати вену, лівою рукою потрібно натягнути шкіру ліктьового згину, легенько зміщуючи її на периферію, щоб зафіксувати вену, кулак пацієнта при цьому затиснутий. Під канюлю голки підкладають стерильну салфетку, щоб не замастити пацієнта кров‘ю. Тримаючи голку за канюлю зрізом догори і майже паралельно до шкіри, проколюють шкіру і обережно вводять голку поруч з веною приблизно на 1/3 її довжини. Після цього злегка змінюючи напрям голки і пунктують вену: при цьому з’являється відчуття “попадання в порожнечу”. В просвіті канюлі з’являється крапля крові. До канюлі підставляють скляну або пластикову пробірку місткістю 5-10 мл і набирають в неї потрібну кількість крові.

Пункція вени голкою і забір крові в пробірку
Тільки після цього знімають джгут, і пацієнт розтискає кулак. Голку виймають з вени, на місце пункції прикладають ватну кульку, змочену спиртом, і просять пацієнта зігнути руку в ліктьовому суглобі.
На відміну від техніки внутрішньовенних ін’єкцій пункція вени для взяття крові на біохімічне дослідження проводиться без шприцу, лише голкою. Джгут знімають тільки по закінченню процедури взяття крові, перед вийманням голки з вени.
В останні роки кров для біохімічного дослідження беруть з вени з допомогою так званих вакуумних пробірок, в яких в заводських умовах створюють тиск, нижчий атмосферного. Пробірка щільно закрита пластиковою пробкою, яка маж резинову мембрану. При необхідності в пробірку додають розчин ЕДТА (етилендиамінтетраацетат).

Вакуумна пробірка для взяття крові
Для заповнення пробірки кров‘ю використовують спеціальні подвійні стерильні голки. Один кінець голки призначений для пункції вени, а інший, на який щільно надітий резиновий ковпачок – для проколу мембрани вакуумної пробірки. Канюля, розміщена між двома кінчиками голки, оснащена різьбою, з допомогою якої голка накручується на спеціальний перехідник.

Спеціальні подвійні голки
Після пункції вени в перехідник вставляють вакуумну пробірку і легким плавним рухом проколюють другим кінцем голки резиновий ковпачок і мембрану в пробці вакуумної пробірки. При цьому під дією градієнту тиску потрібна кількість крові швидко заповнює пробірку.

Схема заповнення вакуумної пробірки кров’ю
Залежно від конкретних цілей біохімічного аналізу використовують плазму крові або її сироватку. Сироватка крові – це плазма, звільнена від фібриногену, вона отримується після природнього згортання крові. Для отримання плазми венозну кров набирають в пробірку, в яку попередньо був доданий антикоагулянт (ЕДТА – етилендиамінтетраацетат, натрію цитрат). Зразу після взяття крові її обережно перемішують і центрифугують при 3000-4000 об/хв протягом 15-20 хв і збирають надосадову рідину. Для приготування сироватки венозну кров збирають в пробірку без антикоагулянтів. Об’єм отриманої сироватки становить приблизно 1/3 взятого об’єму крові (при деяких патологічних станах сироватки може бути значно менше). Сироватку бажано використовувати для лабораторних досліджень у день взяття крові. Якщо ж дослідження відкладаються до наступного дня, пробірку із сироваткою закривають пробкою і ставлять у домашній холодильник, де зберігають при температурі 0-4 °С.
Основні антикоагулянти
o Натрію оксалат Додають з розрахунку 0,1 мл на 1 мл крові.
o Амонію оксалат
o Тринатрію цитрат 1 об’єм розчину лимоннокислого натрію додають до 9 об’ємів крові.
o Етилендіамінтетраацетат або його динатрієва сіль: ЕДТА-натрій (селектон Б, хелатон, версен, трилон Б).
o Гепарин (з активністю 1000 од. в 1 мл). 0,01 мл беруть на 5 мл крові або краплю гепарину – на весь об’єм пробірки.
o Натрію гепаринат або калію гепаринат.
o Цитратно-глюкозна суміш (використовується для дослідження метаболічних, ферментативних процесів в еритроцитах, а також для визначення активності кислої фосфатази).
Які переваги плазми перед сироваткою?
У рекомендаціях, опублікованих Робочою групою за якістю преаналітичного етапу, описані переваги і недоліки використання плазми в порівнянні з сироваткою:
1. Заощадження часу. Виключається очікування згортання крові. Час центрифугування може бути значно скорочений за рахунок збільшення швидкості обертання.
2. Більший вихід матеріалу для дослідження. З цільної крові може бути отримано плазми на 15-20 % більше, ніж сироватки.
3. Практично відсутня інтерференція, пов’язана з подальшим згортанням.
4. Результати дослідження плазми точніше відображають стан in vivo, чим аналіз сироватки.
5. Менший ризик гемолізу і тромбоцитолізу. У здорових людей вміст в плазмі вільного гемоглобіну майже в 10 разів менше, ніж в сироватці. У плазмі тромбоцити залишаються інтактними in vitro, і, отже, відсутня неправдива гіперкаліємія, як це має місце в сироватці.
Які недоліки плазми по відношенню до сироватки?
Картина розділення білків при електрофорезі змінена.
ВЗЯТТЯ ПРОБИ КАПІЛЯРНОЇ КРОВІ

Сеча
Сечу для загального аналізу сечі беруть вранці, після ретельного туалету зовнішніх статевих органів, що особливо важливе у жінок. Для аналізу використовують всю першу ранкову порцію сечі (150–200 мл), яку збирають в чистий сухий скляний посуд. Посуд не повинен містити слідів мила або інших миючих засобів, що може зробити сечу непридатною для дослідження. В жінок у період менструації сечу для дослідження не беруть або, при необхідності, збирають катетером. Сеча повинна бути доставлена в лабораторію не пізніше ніж через 1–1,5 год після того, як вона зібрана. Довготривале зберігання сечі веде до змін фізичних властивостей, розмноження бактерій і руйнування елементів осаду сечі. Для визначення числа формених елементів у добовій сечі за методом Аддіса-Каковського сечу збирають протягом доби: ранком хворий звільняє сечовий міхур, а потім протягом 24 год. збирає сечу в посудину з декількома краплями (4-5) формаліну або з 2-3 кристалами тимолу (бажано зберігати сечу в холодильнику). При визначенні кількості формених елементів в 1 мл сечі за методом Нечипоренко беруть одноразову порцію сечі (бажано ранкову) у середині сечовипускання.
Контроль якості:
Велике значення в одержанні правильних результатів має здійснення діагностичною лабораторією контролю якості. Він має три етапи:
Ø доаналітичний;
Ø аналітичний;
Ø постаналітичний.
Доаналітичний етап включає правильний забір матеріалу, його транспортування, реєстрування, зберігання і т. ін.
Різноманітність біохімічних досліджень вимагає раціональної тактики їх проведення і виконання другого, аналітичного етапу контролю якості, до якого входять контроль відтворюваності та контроль правильності.
Вони виконуються з використанням спеціальних контрольних сироваток.
Контроль відтворюваності дозволяє оцінити точність виконання, а контроль правильності — уникати систематичних помилок і контролювати правильність одержаних результатів.
Третій, постаналітичний етап контролю якості передбачає додержання правил реєстрування даних досліджень у спеціальному журналі, оформлення аналізів, наведення в ньому показників референтної норми тощо.
Слід пам’ятати: не можна ставити діагноз лише на підставі даних лабораторних досліджень. Необхідно мати відомості про стан хворого, спілкуватися з лікарем, що його лікує, тобто дотримуватися клініко-біохімічних паралелей.
БІОХІМІЧНІ КОНСТЕЛЯЦІЇ:
Біохімічні констеляції, або спектри біохімічних тестів, — це їх сукупність, за результатами якої можна поставити діагноз. Такі констеляції існують для діагностики понад 100 видів патології. Отже, головне завдання лабораторії клінічної біохімії полягає в тому, щоб забезпечити лікаря біохімічною інформацією, необхідною для лікування хворого. Така інформація має цінність лише в тому випадку, якщо вона точна, відповідає клінічній ситуації та допомагає лікареві прийняти правильне рішення.
У 5 % здорових людей значення деяких показників біохімічного аналізу лежать за межами «нормального діапазону». «Ненормальний» результат аналізу не завжди вказує на наявність патології, так саме як «нормальний» результат — на її відсутність. Однак чим більше відхилення від «норми», тим більша ймовірність того, що це пов‘язано з патологічним процесом. Правильний діагноз хворому можна визначити лише на підставі комплексу біохімічних аналізів.
Деякі констеляції:
|
Вид патології |
Біохімічний тест |
Напрямок змін |
|
Нецукровий діабет
|
Добовий об’єм сечі |
↑ |
|
Відносна густина сечі |
↑ |
|
|
Осмолярність сечі |
↓ |
|
|
Глюкоза в сечі |
Відсутня |
|
|
Цукровий діабет |
Глюкоза в крові |
↑ |
|
|
Глюкоза в сечі |
Присутня |
|
|
Інсулін в крові |
↓ або N |
|
|
Антагоністи інсуліну: соматотропін, адренокортикотропний гормон (АКТГ), гідрокортизон, адреналін, глюкагон |
↑ |
|
Галактоземія |
Галактоза в крові |
↑ |
|
|
Тирозин, метіонін в крові |
↑ |
|
|
Глюкоза в крові |
↓ |
ПРОФІЛІ ЛАБОРАТОРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Найчастіше виконуваним лабораторним дослідженням є дослідження морфології периферичної крові. Воно складається з біохімічних (гемоглобін),
цитологічних (кількість еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів), а також підрахункових показників. Такий склад досліджень робить можливим розши-
рене дослідження, використовує комплексний аналіз, який має на меті підтвердити діагноз. Типовими профільними дослідженнями є:

Логіка такого підбору досліджень в органних профілях полягає у забезпеченні можливості виконувати їх, використовуючи один зразок крові. Саме тому в жодному з цих профілів не вказується глюкоза, оскільки для її визначення кров потрібно набирати до пробірки, яка містить фторид натрію. Специфічним видом біохімічного аналізу є газометричне дослідження крові. Врахування профілю досліджень значно збільшує кількість інформації, доступної для лікаря.
Чинники, що впливають на результати лабораторних досліджень
1. Фізіологічні закономірності (вплив раси, статі, віку, типу тілобудови, характеру і об’єму звичної активності, харчування).
2. Вплив довкілля (клімат, геомагнітні чинники, пора року і доби, склад води і ґрунту в зоні мешкання, соціально-побутове середовище).
3. Дія професійних і побутових токсичних засобів (алкоголю, тютюну, наркотиків) і ятрогенні впливи (діагностичні і лікувальні процедури, лікарські засоби).
4. Умови забору проби (харчування, фізичне навантаження, положення тіла, стрес під час узяття проби та ін.).
5. Методика забору крові (спосіб узяття, засоби і посуд, консерванти і так далі).
6. Неправильний (за часом) забір матеріалу.
7. Умови (температура, струшування, вплив світла) і час транспортування біоматеріалу на дослідження в лабораторію.

Сучасні технології лабораторної медицини
Імуноферментний аналіз (ІФА)
Імуноферментний аналіз (ІФА) або більш точно ферментний імуносорбентний аналіз (enzyme–linked immuno sorbent assay, ELISA) – це аналітичний метод для визначення наявності певних антигенів, що заснований на ідентифікації комплексів антиген–антитіло. Широко використовується в лабораторній діагностиці для визначення гормонів, онкомаркерів, лікарських препаратів, наркотиків, бактерій, вірусів і антитіл проти них. ІФА – високо чутливий метод аналізу і строго специфічний. Всі методи ІФА можна розділити на дві групи: гетерогенний та гомогенний аналіз. Різниця між ними полягає в тому, проводиться чи ні механічне розділення вільних і зв’язаних з ферментною міткою антитіл (антигенів), що аналізуються. В гетерогенному ІФА таке розділення є обов’язковою стадією аналізу. Залежно від агрегатного стану імуносорбенту, гетерогенний ІФА поділяється на твердофазний, рідинний та комбінований.
Процедура аналізу включає наступні етапи:
1. Підготовка підкладки для фіксації досліджуванного зразка;
2. Зразок, у якому хочуть виявити специфічну молекулу або мікроорганізм, фіксують на твердій підкладці, наприклад на пластиковій мікротитрувальній плашці, що зазвичай має 96 лунок;
3. До фіксованого зразка додають антитіло, специфічне до маркерної молекули (перше антитіло), потім промивають лунку, щоб видалити молекули першого антитіла, які не зв’язалися;
4. Додають друге антитіло, що специфічно зв’язується з першим антитілом і не взаємодіє з маркерною молекулою. До цього антитіла приєднаний фермент (наприклад, лужна фосфатаза, пероксидаза або уреаза), що може каталізувати перетворення незабарвленого субстрату в забарвлений продукт. Промивають лунку, щоб видалити молекули, які не зв’язалися;
5. Додають незабарвлений субстрат, що впізнається та утилізується ферментом;
6. Проводять якісне або кількісне визначення пофарбованого продукту.
Раніше використовувались перші антитіла, що були за своєю природою поліклональними. Розробка і застосування моноклональних антитіл дало змогу зачно покращити специфічність імуноферментного аналізу.
ПЛР – діагностика – це метод дослідження, що базується на полімеразній ланцюговій реакції (здійснювана in vitro специфічна ампліфікація нуклеїнових кислот, ініційована синтетичними оліго-нуклеотидними праймерами). Принцип даного методу полягає в багатократному копіюванні з допомогою ферменту ДНК-полімерази певного фрагменту ДНК, який є маркером для даного виду. Це дозволяє встановити фактичну присутність певної ДНК в досліджуваному матеріалі при дуже низьких її концентраціях (дозволяє виявити єдину специфічну молекулу ДНК в присутності мільйонів інших молекул). Праймери – пара штучно синтезованих олігонуклеотидів, що мають, як правило, розмір від 15 до 30 п. н., Ідентичні відповідним ділянкам ДНК-мішені. Вони грають ключову роль в утворенні продуктів реакції ампліфікації. Правильно підібрані праймери забезпечують специфічність і чутливість тест-системи.
Це метод лабораторної діагностики, направлений на виявлення збудників інфекційних захворювань.
Трибуквений варіант – це абревіатура назви “полімеразна ланцюгова реакція” (Polymerase chain reaction – PCR, в англомовному варіанті).
ДНК-діагностика дозволяє виявляти навіть поодинокі клітини бактерій або вірусів. ПЛР-діагностика виявляє наявність збудників інфекційних захворювань в тих випадках, коли іншими методами (імунологічними, бактеріологічними, мікроскопічними) це зробити неможливо.
Чутливість ПЛР-аналізу складає 10-1000 клітин в пробі (чутливість імунологічних і мікроскопічних тестів – 103-105 клітин).
Особливо ефективний метод ПЛР для діагностики важко культивованих, некультивованих і малоактивних форм мікроорганізмів, з якими часто доводиться стикатися при латентних та хронічних інфекціях, оскільки цей метод дозволяє уникнути складнощів, пов’язаних з вирощуванням таких мікроорганізмів у лабораторних умовах.
Основні аналізи методу ПЛР:
1. Вірус гепатиту А, В, С
2. Цитомегаловірус
3. Вірус герпесу 1 / 2 типу
4. Вірус Епштейна-Барра
5. Токсоплазма
6. Chlamydia trachomatis
7. Gardnerella vaginalis
8. Candida albicans
9. Mycoplasma genitalium
10. Mycoplasma hominis
11. Папиломавірус
12. Trichomonas vaginalis
13. Вірус грипу
Проточна цитометрія

EPICS® XL
Проточна цитометрія є сучасною технологією швидкого оптичного вимірювання параметрів клітини, її органел і процесів, що в ній відбуваються.
Методика полягає у виявленні розсіювання світла лазерного променя при проходженні через нього клітинної суспензії, попередньо міченої флюоресцентними моноклональними антитілами в потоці рідини, причому, ступінь світлової дисперсії дозволяє отримати уяву про розміри і структуру клітини.
Зразки для проточної цитометрії
• Кров
• Кістковий мозок
• Ліквор
• Суглобова рідина
• Плевральна рідина
• Клітини тканин
Необхідно:
• Суспензія окремих клітин
В момент пересічення клітини лазерним променем детектори фіксують:
- розсіювання світла під малими кутами (від 1° до 10°) (дана характеристика використовується для визначення розмірів клітин).
- розсіювання світла під кутом 90° (дозволяє судити про співвідношення ядро/цитоплазма, а також про неоднорідність і гранулярність клітин).
- інтенсивність флюоресценції (дозволяє визначити субпопуляційний склад клітинної суспензії та ін.)
Проточна цитометрія повсякденно використовується для дослідження периферичної крові та зразків кісткового мозку в діагностичних та наукових лабораторіях. Субтипування клітин різних типів стало можливим завдяки застосуванню численних імунних маркерів. Для сучасних лабораторій стало звичайним проводити діагностику лейкозів, дослідження стовбурових клітин, дослідження клітинного імунітету, аналіз тромбоцитів за допомогою проточної цитометрії.
Переваги проточної цитометрії:
n Аналіз великої кількості клітин (107 клітин)
n Короткий час аналізу (сек)
n Визначення параметрів клітин, які рідко зустрічаються
n Об’єктивний вимір інтенсивності флуоресценції
ЛАБОРАТОРНІ ПОКАЗНИКИ В ГЕМАТОЛОГІЇ – I.
ЛАБОРАТОРНІ ПОКАЗНИКИ В ГЕМАТОЛОГІЇ – IІ.
ВЧЕННЯ ПРО КРОВОТВОРЕННЯ
Гемопоез — процес утворення та розвитку клітин крові. Розрізняють ембріональний і постембріональний гемопоез. Вчення про кровотворення має велике теоретичне й практичне значення: воно дає уявлення про нормальне дозрівання клітин крові, допомагає розглянути суть захворювань крові та зміни її складу при патологічних процесах.
Ембріональний гемопоез починається на ранніх стадіях ембріонального розвитку і призводить до утворення крові як тканини. Постембріональний гемопоез можна розглядати як процес фізіологічної регенерації (відновлення) клітин крові. Кількість клітин крові в дорослої людини є сталою величиною, не зважаючи на те, що щодня значна кількість клітин гине. Мертві клітини замінюються новими, які утворюються в кровотворних органах.
Основними органами постембріонального гемопоезу є кістковий мозок, лімфатичні вузли та селезінка. У кістковому мозку відбувається еритропоез (утворення еритроцитів), гранулоцитопоез (утворення зернистих лейкоцитів), моноцитопоез (утворення моноцитів), тромбоцитопоез (утворення тромбоцитів). Лімфатичні вузли та селезінка є органами лімфоцитопоезу.
Кістковий мозок — основний орган кровотворення, поділяють на червоний і жовтий. Червоний кістковий мозок — фабрика клітин крові. Жовтий кістковий мозок — це жирова тканина. Червоний кістковий мозок міститься в плоских кістках тазу, черепа, ребрах, груднині, хребцях. Маса червоного кісткового мозку становить
Теорії кровотворення
1. Унітарна (основоположник О.О. Максимов). Усі клітини крові походять з однієї клітини, котра називається стовбуровою.
2. Дуалістична. Прихильники цієї теорії визнавали два родоначальники кровотворення: клітина — попередник мієлопоезу і клітина — попередник лімфопоезу.
3. Триалістична. Кожен формений елемент крові (еритроцит, лейкоцит, тромбоцит) має свого родоначальника.
Сучасні молекулярно-генетичні уявлення про кровотворення створені на основі унітарної теорії, яка була детально розроблена О.О. Максимовим, а в подальшому доповнена А.Н. Крюковим, О.О. Заварзіним, М.Т. Хлопіним, Й.О. Касірським і Г.О. Алексєєвим. їм вдалося встановити існування стовбурових кровотворних клітин — попередників гемопоезу.
Нині загальноприйнятою є унітарна теорія кровотворення. Згідно з сучасними уявленнями в кровотворній тканині, крім морфологічно розрізнимих клітин, є клітини—попередники різних рядів кровотворення. Ці положення знайшли відображення в запропонованій у 1973 р. І.Л. Чертковим і О.В. Воробйовим схемі кровотворення.
СУЧАСНА СХЕМА КРОВОТВОРЕННЯ
Згідно з сучасними уявленнями гемопоез можна зобразити у вигляді схеми, в якій клітини розміщені в певній послідовності, залежно від ступеня їх зрілості. І.Л. Чертков і О.В. Воробйов виділяють шість класів гемопоетичних клітин
Родоначальник кровотворення — стовбурова клітина, що є представником І класу клітин — класу поліпотентних клітин-попередників.
![]()
Основними властивостями стовбурових клітин, що дають їм змогу здійснювати кровотворну функцію є: здатність до проліферації (клітинного поділу) з подальшою диференціацією (розвитком) у певному напрямку. Більшість стовбурових клітин перебувають у стані спокою і лише 1 % активні (діляться). Унаслідок поділу утворюються два типи клітин — стовбурові клітини (само-підтримка) та клітини, здатні до подальшого розвитку (диферен-
ціація). Останні становлять II клас — частково детермінованих поліпотентних клітин-попередників.
![]()
На ранній стадії диференціації утворюється два різновиди клітин, які є обмежено поліпотентними. Одна з них здатна дати початок лімфопоезу та плазмоцитопоезу (клітина—попередник лімфопоезу), інша — мієлопоезу (клітина—попередник мієлопоезу). Ці дві клітини є представниками II класу схеми кровотворення.
У результаті подальшої диференціації клітин—попередників лімфопоезу та мієлопоезу утворюється III клас клітин — клас уніпотентних клітин-попередників, що дають початок одному чітко визначеному ряду кровотворення. До III класу належать: клітина-попередник гранулоцитів і моноцитів (дає початок гранулоцитарному та моноцитарному рядам), тромбопоетин-чутлива клітина (дає початок тромбоцитарному ряду), еритро-поетинчутлива клітина (дає початок еритроцитарному ряду), дві категорії клітин—попередників лімфоцитів: клітина— попередник В-лімфоцитів і клітина—попередник Т-лімфоцитів.
В-лімфоцити дозрівають в кістковому мозку, а потім заносяться кровотоком в лімфоїдні органи. З клітин-попередників В-лімфоцитів утворюються плазмоцити. Частина лімфоцитів під час ембріонального періоду через кров потрапляє у вилочкову залозу (Опушив) і позначаються як Т-лімфоцити. У подальшому вони диференціюються в лімфоцити.
Клітини, що належать до перших трьох класів морфологічно не розрізнимі, тому їх називають недиференційованими бластами.
IV клас сучасної схеми кровотворення — клас морфологічно розрізнимих проліферуючих клітин — включає в себе бластні клітини кожного ряду кровотворення (лімфобласт, плазмо-бласт, монобласт, мієлобласт, еритробласт, мегакаріобласт). Клітини IV класу є диференційованими. Далі починається процес дозрівання всередині кожного ряду, у результаті чого формуються клітини V класу — класу дозріваючих клітин, назва яких має загальне закінчення “цит”. Усі клітини V класу розміщені в схемі по вертикалі в певній послідовності, зумовленій стадією їх розвитку.
Назва клітин першої стадії починається з “про” (перед): проплазмоцит, пролімфоцит, промоноцит, промієлоцит, пронормоцит, промегакаріоцитп. Елементи гранулоцитарного ряду проходять ще дві стадії в процесі розвитку: мієлоцит і метамієлоцит (“мета” означає після). Метамієлоцит, що зображений на схемі нижче мієлоцита, є перехідною клітиною від мієлоцита до більш зрілих гранулоцитів. До клітин V класу належать також паличко-ядерні гранулоцити.
Пронормоцити в процесі еритропоезу проходять стадії нормоцитів, які залежно від ступеня насиченості гемоглобіном цитоплазми, поділяють на нормоцит базофільний, нормоцит поліхроматофільний, нормоцит оксифільний. З них утворюються ретикулоцити — незрілі еритроцити з залишками базофільної субстанції в цитоплазмі.
VI клас — клас зрілих клітин, що мають обмежений життєвий цикл. До цього класу належать: плазмоцит, лімфоцит, моноцит, сегментоядерні гранулоцити (еозонофіл, базофіл, нейтрофіл), еритроцит, тромбоцит. Зрілі клітини з кровотворних органів потрапляють у периферійну кров і є основними об’єктами її мікроскопічного дослідження.

Функції клітин крові
Еритроцити — високоспеціалізовані клітини крові, які становлять ЇЇ основну масу.
1. Дихальна функція здійснюється еритроцитами за рахунок пігменту гемоглобіну (95 % сухої маси еритроцита), що має здатність приєднувати до себе й віддавати кисень і вуглекислий газ (переносити кисень від легень до тканин і вуглекислий від тканин до легень).
2. Поживна функція — полягає в адсорбції на їхній поверхні амінокислот, ліпідів, що транспортуються до клітин організму від органів травлення.
3. Захисна функція — визначається здатністю еритроцитів зв’язувати токсини за рахунок наявності на поверхні еритроцитів антитіл (АТ). Крім того, еритроцити беруть участь в одній з важливих захисних реакцій організму — зсіданні крові.
4. Ферментативна функція — еритроцити містять різні ферменти, що беруть участь в обміні речовин.
5. Завдяки вмісту в еритроцитах гемоглобіну еритроцити відіграють важливу роль “буфера” в регуляції кислотно-основної рівноваги. Близько 30 % буферних властивостей крові, що запобігають зрушенню реакції крові в кислий бік (ацидоз), випадає на частку еритроцитів (рН крові 7,36 – 7,42 ).
6. Участь в регуляції йонної рівноваги плазми еритроцити здійснюють за рахунок того, що оболонка еритроцитів є проникною для аніонів і непроникною для катіонів і гемоглобіну. Тривалість життя еритроцитів — 120 днів. Руйнування еритроцитів має назву гемолізу, відбувається в клітинах ретикуло-ендотеліальної системи (РЕС). В нормі руйнуються старі еритроцити, фізико-хімічні властивості яких змінилися. Однією з властивостей, що підтримує цілісність еритроцитів, є їх осмотична стійкість. Старі еритроцити мають меншу, а молоді — більшу осмотичну стійкість.
У периферійній крові в нормі циркулюють гранулоцити (зернисті) лейкоцити та агранулоцити (не зернисті). Зернисті лейкоцити залежно від характеру специфічної зернистості в цитоплазмі поділяють на нейтрофільні, .еозинофільні та базофільні гранулоцити. Незернисті — на лімфоцити, плазмоцити і моноцити.
Основну масу лейкоцитів складають нейтрофільні гранулоцити. Зрілі клітини цього ряду — сегментоядерні нейтрофіли — рухливі, високодиференційовані клітини крові, які реагують на функціональні та патологічні зміни в організмі, виконуючи фагоцитарну та бактерицидну функції.
Нейтрофіли виконують захисну функцію, яка полягає в здатності гранулоцитів до фагоцитозу і синтезі деяких ферментів, що мають бактерицидну дію, а також у здатності нейтрофілів проходити через базальні мембрани між клітинами й рухатись по основній речовині сполучної тканини.
Нейтрофільні гранулоцити мають високу метаболічну активність, їх специфічна зернистість містить до 35 різних ферментів, які руйнують основні класи біологічних сполук.
Дослідження останніх років показали, що гранулоцити можуть виділяти в кров речовини, що мають бактерицидні та антитоксичні властивості, а також пірогенні речовини, що спричинюють лихоманку, а також речовини, що підтримують запальний процес.
Також встановлено, що нейтрофільні гранулоцити не виробляють антитіла, але, адсорбуючи їх на своїй поверхні, доставляють до осередків інфекції. Крім того, захоплюючи комплекс АГ — АТ, нейтрофіли знешкоджують його.
Еозинофільні гранулоцити беруть участь в алергічних реакціях, транспортуючи гістамін і гістаміноподібні речовини, мають деяку фагоцитарну і рухливу активность, але значно меншу, ніж нейтрофіли. Еозинофіли адсорбують на своїй поверхні антигени та переносять їх до лімфатичних вузлів.чим сприяють виробленню антитіл. Існує припущення, що еозинофіли адсорбують різні токсичні речовини й руйнують їх. В еозинофільній зернистості містяться білки та жири, фосфор і залізо, РНК, а також ферменти, що беруть участь в окислювально-відновних процесах.
Базофільні гранулоцити можна виявити не у всіх обстежуваних. Зернистість базофілів містить жири та ферменти: пероксидазу, оксидазу, а також гепарин і гістамін. Базофіли беруть участь в утворенні серотоніну. Враховуючи, що базофільні гранулоцити містять активні медіатори судинних реакцій і процесів гемокоагуляції, регулятори судинного тонусу, їх вивчають при геморагічних діатезах, алергічних захворюваннях, порушеннях судинної проникності різного походження.
Моноцити належать до агранулоцитів, мають високу метаболічну активність. Вони здатні до активного фагоцитозу, характеризуються вираженою рухливістю. Крім мікроорганізмів, моноцити можуть фагоцитувати залишки клітин, дрібні чужерідні тіла, малярійні плазмодії, мікобактерії туберкульозу, найпростіші, виконуючи тим самим роль санітарів.
Лімфоцити досить швидко рухаються і мають здатність проникати в інші тканини, де можуть перебувати тривалий час. Лімфоцити відіграють важливу роль в процесах імунітету. З точки зору сучасної імунології лімфоцити, що циркулюють в крові, неоднорідні за своїм функціональним призначенням. Більшість їх складають так звані Т-лімфоцити (тимусзалежні), меншу — В-лімфоцити (утворюються безпосердньо зі стовбурової клітини). Т-лімфоцити беруть участь у клітинному імунітеті, В-лімфоцити — у гуморальному імунітеті (утворенні антитіл).
Різні види лейкоцитів мають неоднакову тривалість життя — від декількох днів (гранулоцити) до декількох років (лімфоцити).
Тромбоцити — кров’яні пластинки. Виконують кілька важ
ливих функцій. Найбільш: відома їх роль у процесі гемостазу.
Завдяки таким властивостям, як утворення факторів зсідання крові, вдатність до склеювання (агрегації) та прилипання до пошкодженої судинної стінки (адгезії), тромбоцити беруть участь в усіх фазах зсідання крові. Друга важлива функція тромбоцитів — ангіотрофічна, що полягає в підтриманні нормальної проникності судин завдяки наявності в тромбоцитах серотоніну. Крім того, тромбоцити здатні фіксувати антитіла й виконувати фагоцитарну функцію. Тромбоцити мають високу метаболічну активність. У них виявлено амінокислоти, багато фосфорних сполук, різні ферменти (пептидаза, нуклеотидаза, кисла і лужна фосфатаза, каталаза таін.).
Тривалість перебування тромбоцитів у периферійній крові — 5 — 8 днів.

ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ КРОВІ
Еритроцити чол. – 4-5,1× 1012/л, жін. 3,7-4,7× 1012/л
Гемоглобін чол. – 130-160 г/л, жін. – 120-140 г/л
Гематокрит чол. – 40-48 %, жін. – 36-42 %
Ретикулоцити – 0,5-1 %
Колірний показник – 0,85-1,05
Лейкоцити – 4-9 × 109/л
Тромбоцити – 180-320 × 109/л
ШОЕ – чол. – 1-10 мм/год, жін. 2-15 мм/год
Клінічне тлумачення показників загального аналізу крові.
Еритроцити – червоні кров’яні без’ядерні клітини, що містять гемоглобін. Еритроцити складають основну масу формених елементів крові. Форма двоввігнутого диску забезпечує максимальне співвідношення площі поверхні до об’єму. Основна їх функція – перенесення кисню від альвеол легень до тканин і вуглекислого газу від тканин до легень. Окрім участі в тканинному диханні, еритроцити виконують поживну (доставка поживних речовин до клітин і тканин), захисну (спроможність зв’язувати токсини і переносити на своїй поверхні антитіла) функції. Окрім того, еритроцити забезпечують підтримку кислотно-основної рівноваги в крові завдяки гемоглобінової буферної системи. Ферменти, які містяться в еритроцитах, каталізують життєво важливі біохімічні процеси. Також, вони беруть участь і в процесі згортання крові.
Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку із стовбурових клітин. Для нормального розвитку еритроцитів необхідні вітамін B12, фолієва кислота і достатнє надходження заліза. Середній термін життя еритроцитів у судинному руслі – 120 днів. Старі клітини руйнуються в ретикулоендотеліальній системі і селезінці, а залізо гемоглобіну використовується для утворення нових еритроцитів. За один день оновлюється близько 1 % еритроцитів. Діаметр зрілого еритроцита 7-8 мкм.
Клініко-діагностичне значення.
Підвищення кількості еритроцитів (еритроцитоз):
1. Еритремія, або хвороба Вакеза (первинний еритроцитоз).
2. Вторинні еритроцитози:
а) абсолютні – реактивні еритроцитози, викликані нестачею кисню в тканинах (хронічні захворювання легень, вроджені й набуті вади серця, перебування на значних висотах), та викликані підвищеним утворенням еритропоетинів (при гіпернефромі, хворобі Іценко – Кушинга, полікістозі нирок, гемангіобластомі);
б) відносні (зменшується об’єм плазми при збереженній кількості еритроцитів) – при згущуванні крові (підвищена пітливість, блювота, пронос, опіки, наростаючі набряки й асцит).
Зниження значень (еритроцитопенія):
1. Анемії різної етіології: в результаті дефіциту заліза, білка, вітамінів, апластичних процесів, при гемолізі, гемобластозах, метастазах злоякісних пухлин.
2. Гостра крововтрата
3. Пізні терміни вагітності
4. Гіпергідратація
Гемоглобін (Нb, Hemoglobin) – дихальний пігмент крові, який міститься в еритроцитах і бере участь у транспорті кисню і вуглекислоти.
Клініко-діагностичне значення.
Підвищення концентрації:
1. Захворювання, що супроводжуються збільшенням кількості еритроцитів, (первинні і вторинні еритроцитози)
2. Згущування крові (при дегідратації, опіках, кишковій непрохідності).
3. Фізіологічні причини (у жителів високогір’я, льотчиків, альпіністів, після значного фізичного навантаження).
Зниження концентрації:
1. Анемії різної етіології
2. Гіпергідратація
Гематокрит – є об’ємною фракцією еритроцитів в цільній крові і залежить від їх кількості і об’єму. В здорової людини ця величина може змінюватися лише при адаптації до висоти. У новороджених гематокрит приблизно на 10 % вищий, а в маленьких дітей – приблизно на стільки ж нижчий, ніж у дорослої людини.
Клініко-діагностичне значення.
Підвищення гематокритної величини – еритроцитози:
1. Первинні (еритремія)
2. Викликані гіпоксією різного походження
3. Новоутвори нирок, що супроводжуються посиленим утворенням еритропоетину
4. Полікістоз і гідронефроз нирок
5. Зменшення об’єму циркулюючої крові
6. Дегідратація
Зниження гематокритної величини – анемії:
1. Стани збільшеного об’єму циркулюючої крові
2. Вагітність (особливо друга половина)
3. Гіперпротеїнемії
4. Гіпергідратація
Морфологія еритроцитів. Морфологію еритроцитів характеризують: середній об’єм еритроцита (МСV – mean corpuscular volume), середній вміст гемоглобіну (МСН – mean corpuscular hemoglobin) і середня концентрація гемоглобіну (МСНС – mean corpuscular hemoglobin concentration). Автоматичні методи вимірювання зробили можливим ввести ряд додаткових параметрів, серед яких особливої уваги заслуговує показник анізоцитозу еритроцитів – RDW (red сеll distribution width).
МСV (Mean Cell Volume) – середній об’єм еритроцита. Значення, що знаходяться в межах 80-100 фл (фемтолітр або кубічний мікрометр), характеризують еритроцит як нормоцит, нижче 80 фл – як мікроцит, а вище 100 фл – як макроцит.
Нормальні значення: чол. – 80-94 мкм3 (фл), жін. – 81-99 мкм3 (фл).
Сучасні гематологічні лічильники здійснюють вимірювання об’єму одного еритроцита. Значення МСV є середнім значенням об’єму виміряних еритроцитів. Проте слід враховувати, що даний параметр є середньою величиною, і при вираженому анізоцитозі, а також за наявності великої кількості еритроцитів зі зміненою формою, він не відображає достатньою мірою дійсний розмір клітин.
МСV використовується головним чином для характеристики типу анемії.
Клініко-діагностичне значення
Мікроцитоз – еритроцити діаметром 5,0-6,5 мкм:
1. Мікроцитарні анемії (залізодефіцитні анемії, таласемії, сидеробластні анемії)
2. Анемії, які можуть супроводжуватися мікроцитозом (гемолітичні анемії, гемоглобінопатії)
Нормоцитоз:
1. Нормоцитарні анемії (апластичні анемії, гемолітичні анемії, гемоглобінопатії, анемії після кровотеч)
2. Анемії, які можуть супроводжуватися нормоцитозом (регенераторна фаза залізодефіцитної анемії, мієлодиспластичні синдроми)
Макроцитоз – еритроцити діаметром понад 9,0 мкм:
1. Макроцитарні і мегалобластні анемії (дефіцит вітаміну В12, фолієвої кислоти)
2. Анемії, які можуть супроводжуватися макроцитозом (мієлодиспластичні синдроми, гемолітичні анемії, хвороби печінки).
Мегалоцитоз – еритроцити діаметром 11,0-12,0 мкм, гіперхромні, без просвітлення в центрі:
1. Макроцитарні і мегалобластні анемії (дефіцит вітаміну В12, фолієвої кислоти)
2. Анемії вагітних
3. Глистяна інвазія.
МСН (Mean Cell Hemoglobin) – характеризує середній вміст гемоглобіну в окремому еритроциті.
Нормальні значення: 27-31 пг
На основі цього індексу анемії можна розділити на нормо-, гіпо- і гіперхромні.
Клініко-діагностичне значення.
Підвищення:
1. Гіперхромні анемії
2. Мегалобластні анемії
3. Анемії, що супроводжують цироз печінки
Зниження:
1. Гіпохромні анемії
2. Деякі види гемоглобінопатій
3. Анемії при злоякісних пухлинах
МСНС (Mean Cell Hemoglobin Concentration) – характеризує середню концентрацію гемоглобіну в окремому еритроциті, визначає насиченість еритроцитів.
Нормальні значення: 33-37 %
Клініко-діагностичне значення.
Підвищення:
1. Гіперхромні анемії – сфероцитоз, овалоцитоз
2. Гіпертонічні порушення водно-електролітної системи
Зниження:
1. Гіпохромні анемії (залізодефіцитна анемія)
2. Гіпотонічні порушення водно-електролітного балансу
3. Деякі гемоглобінопатії
RDW (Red cell distribution width) є мірою відмінності еритроцитів за об’ємом (анізоцитозу). Нормальні значення: 11,5-14,5 %.
Високе значення RDW означає гетерогенність популяції еритроцитів за наявності в пробі крові декількох популяцій еритроцитів (наприклад, після переливання крові). RDW разом з МСV служить для диференціації мікроцитарних анемій.
Клініко-діагностичне значення.
Значення МСV> 80 фл, RDW в нормі:
1. Анемії при хронічних захворюваннях
2. Таласемія
Значення МСV> 80 фл, RDW високе:
1. Залізодефіцитні анемії
2. Сидеробластні анемії
Підвищене RDW виявляється при:
1. Макроцитарних анеміях
2. Мієлодиспластичних синдромах
3. Кістково-мозковій метаплазії
4. Метастазах новоутворень у кістковий мозок.
З інших морфологічних змін еритроцитів значення мають:
Пойкілоцитоз – порушення форми (поява витягнутих, грушовидних, серповидних, овальних, кульовидних) еритроцитів. Може спостерігатися при будь-якій анемії незалежно від її ґенезу.
Тільця Жолі, кільця Кебота – залишки ядерних субстанцій в еритроцитах, з’являються при напруженні еритропоезу (гемоліз, В12-дефіцитна анемія)
Базофільна зернистість – при таласемії, В12-дефіцитній анемії
Мішеневидні еритроцити – в яких в центрі просвітління є невелике затемнення (при таласемії)
Акантоцити – уламки еритроцитів або еритроцити, які втратили цілісність цитоплазми (в значній кількості при ДВЗ-синдромі, штучному клапані серця, «маршовому» гемолізі)
Шизоцити – дрібні фрагменти еритроцитів діаметром 2,0-3,0 мкм бо еритроцити, які втратили цілісність цитоплазми. Зустрічаються при васкулітах, мікроангіопатичній гемолітичній анемії, гломерулонефритах, уремії, ДВЗ-синдромі, штучному клапані серця, мієлодиспластичному синдромі й інших хворобах.
Ретикулоцити – це молоді еритроцити, в яких нема клітинного ядра, але є залишки рибонуклеїнових кислот у рибосомах. Ретикулоцит близько 2 днів залишається в кровообігу, після чого стає зрілим еритроцитом. Кількість ретикулоцитів відображає еритропоетичну активність кісткового мозку.
Збільшення: гемолітичні синдроми, гостра нестача кисню, 3-5 днів після крововтрати (ретикулоцитарний криз)
Зменшення: анемії з несприятливим прогнозом, метастази раку в кістки
Кольоровий показник – це насичення еритроцита гемоглобіном, клінічно аналогічний МСН і корелює з MCV. У нормі має становити 0,85-1,05. По величині КП анемії поділяють на гіпо- (КП < 0,8), нормо- (КП 0,85-1,05) і гіперхромні (КП >1,1).
Гіпохромія:
· внаслідок зменшення об’єму еритроцитів (мікроцитоз)
· внаслідок зменшення насичення нормальних за об’ємом еритроцитів гемоглобіном.
Гіпохромія є істинним показником дефіциту заліза (залізодефіцитна анемія) або залізорефрактерності (таласемія, гемоглобінопатії, порушення синтезу порфіринів).
Гіперхромія залежить лише від збільшення об’єму еритроцитів, тому завжди супроводжується макроцитозом.
Гіперхромними є анемії: мегалобластні, гіпопластичні, хронічні гемолітичні, сидеробластні, гострі постгеморагічні, що супроводжують цироз печінки, при гіпотиреозі, прийомі деяких медикаментів.
Швидкість осідання еритроцитів – властивість еритроцитів осідати при поміщенні незсілої крові у вертикально розташовану пробірку.
ШОЕ прискорене: вагітність, післяродовий період, менструації, запальні стани, анемії, нефротичний синдром, злоякісні пухлини, моноклональні гаммапатії, хвороби сполучної тканини.
ШОЕ сповільнене: хвороба Вакеза, хронічна недостатність кровообігу, вірусна інфекція.
ЛЕЙКОЦИТНА ФОРМУЛА. АБСОЛЮТНА ТА ВІДНОСНА КІЛЬКІСТЬ ЛЕЙКОЦИТІВ
Лейкоцитна формула — співвідношення різних видів лейкоцитів крові виражене у відсотках. Принцип підрахунку лейкоцитної формули полягає в диференціації в забарвлених мазках крові 100 лейкоцитів, а в разі виявлення відхилень від норми — не менше 200 лейкоцитів з виведенням відсотка кожного виду лейкоцита.

Оскільки лейкоцитна формула, як правило, підраховується на 100 або 200 клітин, зрозуміло, що вона дає лише відносне уявлення про розподіл у крові різних видів лейкоцитів. Відносна кількість лейкоцитів — співвідношення різних видів лейкоцитів крові Більш точне уявлення про розподіл у крові різних видів лейкоцитів можна отримати шляхом перерахунку лейкоцитарної формули на
Особливо важливо оцінювати абсолютну кількість окремих видів лейкоцитів у тому разі, коли в крові відбуваються зміни кількості лейкоцитів у вигляді лейкопенії або лейкоцитозу.

Перший перехрест – зниження нейтрофілів і підвищення лімфоцитів відбувається на 3-й- 4-й день життя. Другий перехрест – зниження лімфоцитів і підвищення нейтрофілів на 3-й- 4-й рік життя.
ЗСУВ ЛЕЙКОЦИТНОЇ ФОРМУЛИ. ДІАГНОСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
У лейкоцитній формулі може виникнути зсув вліво або вправо. Зсув лейкоцитної формули визначають на основі розрахунку індексу зсуву.
Індекс зсуву (ІЗ) — це відношення кількості несегментованих нейтрофілів до кількості сегментованих нейтрофілів, тобто співвідношення молодих і зрілих нейтрофілів. Розраховують його за формулою:
Кількість мієлоцитів + кількість метаміелоцитів + кількість паличкоядерних нейтрофілів
ІЗ =———————————————————— = 0,06
Кількість сегментоядерних нейтрофілів
Збільшення в крові вмісту молодих нейтрофілів і зменшення кількості зрілих — зсуву вліво, ІЗ > 0,06. Зменшення кількості паличоядерних (аж до повної відсутності) і збільшення сегментоядерних — зсув вправо, ІЗ < 0,06.
Зсув вліво спостерігається в разі запальних, гемолітичних процесів, алергічних реакцій, інфекційних захворювань, отруєнь, хронічного мієлолейкозу.
Зсув вправо спостерігається набагато рідше, ніж зсув вліво, характеризується зменшенням ІЗ до 0,05 і нижче, наростанням кількості сегментоядерних нейтрофілів, появою гіперсегментованих форм (5 і більше сегментів) за зниженої кількості паличкоядерних нейтрофілів. Зсув вправо спостерігається в 20 % здорових людей. Поява зсуву вправо в разі інфекційних захворювань і запальних процесів вказує на збережену реактивність організму.
КІЛЬКІСНІ ЗМІНИ ЛЕЙКОЦИТІВ: ЛЕЙКОЦИТОЗ І ЛЕЙКОПЕНІЯ
У нормі в1л крові дорослої людини міститься 4 — 9×109/л лейкоцитів. У новонародженого кількість лейкоцитів дорівнює 12 × 109/л, до 5 років вона знижується до 10×109/л, а з 10 років стає такою самою, як у дорослої людини. Кількість лейкоцитів у крові коливається впродовж дня, досягаючи максимуму у вечірні години.
Лейкоцитоз — збільшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму крові.
Лейкопенія — зменшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму крові.
Зміни кількості лейкоцитів мають значення тоді, коли вони значні й виявляються постійно.
В основі лейкоцитозу лежать різні механізми, пов’язані з продукцією, дозріванням і виходом лейкоцитів з кровотворних органів або з перерозподілом лейкоцитів в кров’яному руслі. Усі ці механізми можуть комбінуватися або виявлятися окремо.
Розрізняють перерозподільний, відносний і абсолютний лейкоцитоз.
Перерозподільний лейкоцитоз. Механізм перерозподільного лейкоцитозу — перерозподіл лейкоцитів в кров’яному руслі, вихід лейкоцитів із депо крові в капілярну сітку. Спостерігають в здорових людей при деяких фізіологічних станах, наприклад: після їди, особливо багатої на білки (10 — 12×109/л), після фізичного навантаження (до 20×109/л), у разі сильних емоційних переживань, у вагітних. Перерозподільний лейкоцитоз може виникати після введення деяких фармакологічних препаратів, наприклад, адреналіну, а також гормонів — АКТГ і кортекостероїдів.
Відносний лейкоцитоз. Механізм відносного лейкоцитозу — стимуляція лейкопоезу внаслідок дії на органи кровотворення специфічних збудників і чинників, що призводить до збільшення кількості лейкоцитів в крові. Відносний лейкоцитоз характерний для:
1) гострих інфекційних і запальних захворювань (виняток: черевний тиф, бруцельоз, більшість вірусних інфекцій) — кількість лейкоцитів до 20—30×109/л іноді й вище; гнійних процесів — сепсис, менінгіт, перитоніт, абсцес — кількість лейкоцитів до 30 — 40×109/л. Лейкоцитоз у разі цих захворюваннях має тимчасовий характер і, як правило, зникає разом зі зникненням інфекціного агента або осередку запалення. Цим інфекційні лейкоцитози, якщо вони й характеризуються високим ступенем вираже-ності та омолодженим складом лейкоцитів (так звані лейкемоїдні реакції), відрізняються від абсолютних лейкоцитозів, в основі яких лежить пухлинно-проліферативний процес в органах кровотворення;
2) ![]()
інфаркту міокарда (не більше 20×109/л), обширних опіків, злоякісних пухлин. У цьому разі лейкоцитоз є наслідком реактивної активації лейкопоезу у відповідь на тканинний розпад і ендогенну інтоксикацію;
3) дії на організм екзогенних токсичних речовин — арсеніду гідрогену, нітробензолу, чадного газу, а також дії йонізаційної
радіації на першій її стадії (не більше 20×109/л);
4) значних крововтрат (поранення, внутрішні кровотечі) — кількість лейкоцитів не перевищує 12 — 15×109/л;
5) шокових, післяопераційних станів, епілепсії.
Абсолютний лейкоцитоз. Механізм абсолютного лейкоцитозу — пухлинно-проліферативний процес в органах кровотворення спостерігається в разі гемобластозів (наприклад гострий і хронічний лейкоз) за рахунок пухлинної гіперплазії в органах кровотворення (кістковий мозок, селезінка, лімфатичні вузли). Кількість лейкоцитів під час лейкозів досягає 500 — 600×109/л за рахунок виходу з органів кровотворення патологічних, незрілих клітин. Абсолютні лейкоцитози мають постійний характер, для них характерне виражене омолодження лейкоцитів.
Виникнення лейкопенії, як і лейкоцитозу, може бути пов’язане з порушенням (гальмуванням, пригніченням) продукції, дозрівання та виселення лейкоцитів з органів кровотворення, а також з їх перерозподілом в кров’яному руслі. Розрізняють неподільну, функціональну (відносну) та органічну (абсолютну) лейкопенію.
Перерозподільна лейкопенія. Механізм перерозподільної лейкопенії — див. перерозподільний лейкоцитоз.
Схильність до лейкопенії спостерігається в деяких здорових людей. Нерідко є спадково-сімейною ознакою, але може залежати від нейро-вегетативних впливів і дії зовнішнього середовища (наприклад, сонячної радіації).
Функціональна (відносна) лейкопенія. Механізм функціональної лейкопенії — пригнічувальна дія на органи кровотворення специфічних збудників і токсинів, що призводить до зменшення кількості лейкоцитів в крові. Спостерігають у разі:
1) бактеріальних інфекцій (черевний тиф, бруцельоз), вірусних інфекцій (грип, кір, гепатити та ін). Кількість лейкоцитів
може знижуватися до 3×109/л і нижче, що залежить від пригнічу-вальної дії деяких токсинів на лейкопоез, малярії;
2) системного червоного вовчака (від 4 — 2×109/л) і деяких інших аутоімунних станів (лейкопенія, пов’язана з утворенням
АТ до власних лейкоцитів);
3) медикаментозного агранулоцитозу — клініко-гематологічний синдром, що розвивається внаслідок вживання деяких медикаментів і характеризується зникненням з крові нейтрофільних гранулоцитів. Це такі медикаменти як амідопірин, новарсенол, сульфаніламіди, синтоміцин, антибіотики, цитостатики.
Функціональна лейкопенія має реактивний (тимчасовий) характер, оскільки клітинний склад кісткового мозку повноцінний, але функція його пригнічена.
Органічна (абсолютна) лейкопенія. Виникає внаслідок аплазії кісткового мозку (у тому числі й під впливом йонізаційної радіації), заміщення кістковомозкової тканини жировою або пухлинною. Характерна для:
1) агранулоцитозу внаслідок дії на організм йонізаційного виромінення, контакту з токсичними речовинами (бензол, миш’як, ДДТ та ін.);
2) гіпо- та апластичних станів кровотворення — вроджені та набуті (променева хвороба) форми, що характеризуються жировим переродженням кісткового мозку;
3) алейкемічних варіантів гострого лейкозу — зменшення продукції клітин крові, що пов’язане з пригніченням ростків кровотворення пухлинно-проліферативним процесом.
Органічні лейкопенії більш виражені, ніж інші види (кількість лейкоцитів 0,8 —1×109/л), і мають постійний характер.
У динаміці захворювання кількість лейкоцитів необхідно зіставляти з іншими показниками крові та клінічними проявами хвороби.
Іноді характерний для цього захворювання лейкоцитоз змінюється лейкопенією, що свідчить про зниження опірності організму та пригнічення кровотворення, відзначається нерідко в людей похилого віку, а токож у випадках тяжкого перебігу, наприклад, крупозної пневмонії, перитоніту та інших захворювань. Зміна лейкопенії, що є характерною для вірусних інфекцій, лейкоцитозом свідчить про приєднання бактеріальної інфекції.
ЗБІЛЬШЕННЯ ТА ЗМЕНШЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЛЕЙКОЦИТІВ. ДІАГНОСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
При різних патологічних станах дуже часто виявляється збільшення та зменшення окремих видів лейкоцитів. Так, збільшення позначається як нейтрофільоз (нейтрофілія), еозинофілія, базофілія, лімфоцитоз, моноцитоз; зменшення — нейтропенія, еозонопенія, лімфоцитопенія, моноцитопенія.
Зменшення або збільшення кількості окремих видів лейкоцитів може бути відносним або абсолютним.
Не завжди процентне збільшення (зменшення) відповідає дійсному збільшенню (зменшенню) їх кількості.
Наприклад: кількість лейкоцитів в 1л крові — 4×109/л, відносна кількість лімфоцитів підвищена до 50 %. Абсолютна кількість (х) в1л крові становить:
4×109/л – 100 % 50%×4×109/л = 2 ×109/л
х — 50% 100%
Відносна кількість лімфоцитів (50 %) — підвищена
Абсолютна кількість лімфоцитів (2×109/л) — у межах норми.
Тобто, у цьому разі можна говорити про відносний лімфоцитоз.
Якщо підвищена (знижена) відносна кількість окремих видів лейкоцитів, а абсолютна кількість в нормі, то це відносне підвищення (зниження) окремих видів лейкоцитів.
Якщо ж разом з відносним збільшенням (зменшенням) окремих видів лейкоцитів спостерігається й абсолютне збільшення (зменшення) їхньої кількості, говоримо про абсолютне збільшення (зменшення) окремих видів лейкоцитів.
Аналіз лейкограми (лейкоцитарної формули) — важливий додатковий метод клінічних досліджень.
Нейтрофільоз — збільшення кількості нейтрофілів. Переважно нейтрофільоз є абсолютним, оскільки пов’язаний зі збільшенням загальної кількості лейкоцитів (лейкоцитозом). Абсолютний нейтрофільоз частіше характерний для інфекційних або гнійно-запальних процесів.
Незначний нейтрофільоз і лейкоцитоз з незначним зсувом вліво вказує на легку форму перебігу інфекційного або гнійно-запального процесу.
Значний нейтрофільоз з гіперлейкоцитозом і значним зсувом вліво (до мієлоцитів і метамієлоцитів) спостерігається у разі тяжчого перебігу інфекційного процесу (сепсис, перитоніт) за умови збереження на достатньо високому рівні опірності організму.
Значний нейтрофільоз з незначним лейкоцитозом свідчить про тяжкий перебіг інфекції та ослаблену опірність організму.
Значний нейтрофільоз при лейкопенії — показник тяжкого перебігу інфекції та зниженного імунітету.
Важливим критерієм, що визначає тяжкість інфекції та прогноз захворювання, є якість нейтрофільного зсуву лейкограми.
Виражений зсув вліво (аж до мієлоцитів) спостерігається у разі тяжкого перебігу інфекційних або гнійно-септичних захворювань.
Зсув лейкограми вправо при інфекційних і запальних процесах, як правило, вказує на сприятливий перебіг захворювання.
Причиною нейтрофільозу можуть бути:
1. Гострі інфекції, локальні та генералізовані, особливо кокові, а також спричинені певними бактеріями, грибами, спірохетами, паразитами.
2. Інші запальні процеси; пошкодження тканин внаслідок опіків і після операцій; інфаркт міокарду, подагра, колагенози, реакції гіперчутливості тощо.
3. Інтоксикація: а) метаболічна, у тому числі уремія, діабетичний ацидоз, еклампсія; б) отруєння хімікатами, свинцем, отрутою комах, чужорідним білком та лікарськими засобами.
4. Гострі кровотечі: зовнішні, внутрішні.
5.
Злоякісні новоутворення.
6. Гемобластози: хронічний мієлолейкоз, еритремія, міелофіброз; лімфогранулематоз, лімфосаркома.
7. Фізіологічний нейтрофільоз: після інтенсивних фізичних навантажень, у новонароджених.
Нейтропенія — зменшення кількості нейтрофілів, ознака пригнічення функції кісткового мозку. Причинами нейтропенії можуть бути:
1. Інфекції:
а) бактеріальні: тифи, паратифи, рідше — бруцельоз, рідко — туляремія;
б) вірусні: грип, гепатит, кір, вітряна віспа, СНІД, краснуха;
в) рикетсіальні: везикулярний рикетсіоз, висипний тиф, лихоманка скелястих гір;
г) протозойні: малярія, кала-азар, кліщовий поворотний тиф.
2. Хронічні інфекції.
3. Інтоксикація медичними препаратами (антибіотики, сульфаніламіди, цитостатики, агранулоцитоз.
4. Дія фізичних і хімічних агентів (іонізаційна радіація, бензин, нітросполуки, уретан тощо) спричинює органічне ураження (аплазію) кісткового мозку — гіпо- та апластичні стани.
5. Кахексія та ослаблений стан організму (алкоголізм та ін.)
6. Відносна нейтропенія характерна для хронічного лімфолейкозу.
Еозинофілія — збільшення кількості еозинофілів. Причинами еозинофілії можуть бути:
1. Алергічні захворювання: бронхіальна астма, кропив’янка, сінна лихоманка, алергія, пов’язана з підвищеною чутливістю до харчових продуктів, лікарських засобів
2. Шкірні захворювання, особливо пухирчастий і шкірний лишай.
3. Паразитарні інвазії, особливо тканинні паразити (трихінельоз, ехінококоз, шистозомоз), рідше — кишкові паразити.
4.Синдром Лєффлера.
5. Легенева інфільтрація з еозинофілією (“РІЕ синдром”).
6. Тропічна еозинофілія.
7. Деякі інфекції, наприклад, скарлатина.
8. Деякі захворювання системи крові: хронічний мієлолейкоз, еритремія, лімфогранулематоз, стан після спленектомії.
9. Пухлинні захворювання всіх типів, особливо в разі метастазування та некрозу пухлини.
10. Опромінення.
11. Змішана патологія: ревматоїдний артрит, саркоїдоз, деякі отруєння.
12. Спадкові аномалії: ідіопатична еозинофілія.
Незначна еозинофілія може спостерігатися під час одужання після інфекційних і запальних процесів.
Еозинопенія — зменшення кількості еозинофілів аж до їх повного зникнення з крові. Характерна для більшості інфекційних захворювань, винятки: скарлатина, черевний тиф.
Якщо еозинопенія спостерігається на тлі нейтрофільної реакції (лейкоцитоз і зсув вліво), то це відповідає прогресуванню інфекційного процесу, але не є несприятливою прогностичною ознакою. Еозинопенія з одночасною лейкопенією при інфекційних захворюваннях вважається несприятливою ознакою.
Базофілія — збільшення кількості базофілів у крові. Причинами базофілії можуть бути:
1. Захворювання системи крові: хронічний мієлолейкоз, ери
тремія, лімфогранулематоз, після спленектомії.
2. Шкірні захворювання, виразковий коліт, вітряна віспа,
хронічний синусит.
3.Овуляції, вагітність, стан стресу.
4.Уведення чужорідного білка.
Лімфоцитоз — збільшення кількості лімфоцитів у крові.
Варто знати, що в дітей раннього віку спостерігається фізіологічний лімфоцитоз.
Відносний лімфоцитоз (на тлі лейкопенії) характерний для інфекцій, що супроводжуються нейтропенією: черевний тиф, лейшманіоз, бруцельоз, малярія, вірусний гепатит, грип, туляремія, а також для апластичної анемії.
Абсолютний лімфоцитоз (на тлі лейкоцитозу) спостерігається при деяких запальних і інфекційних захворюваннях у дітей: кір, краснуха, вітряна віспа, кашлюк, а також при хронічному лімфолейкозі.
Лімфоцитопенія — зменшення кількості лімфоцитів у крові.
Частіше лімфоцитопенія є відносною (на тлі нейтрофільозу та лейкоцитозу), тобто спостерігається при всіх тих станах, коли в лейкоформулі збільшується кількість нейтрофілів: гострі інфекції, пневмонія, гострий туберкульоз, серцева недостаність, пухлини, колагенози, уремія тощо. Абсолютна лімфоцитопенія спостерігається при хронічних захворюваннях печінки, особливо цирозі печінки, променевій хворобі, лімфогранулематозі.
Моноцитоз – збільшення кількості моноцитів у крові. Причини:
1. Хронічні інфекції
2. Захворювання, спричинені найпростішими, рикетсіями
3. Злоякісні пухлини
4. Захворювання системи крові
5. Системні васкуліти
Моноцитопенія – зменшення кількості моноцитів у крові. Свідчить про недостатні захисні властивості організму.
Лейкемоїдні реакції – це клініко-гематологічний синдром, що характеризується особливими змінами периферичної крові та органів кровотворення, які нагадують лейкози, але завжди мають тимчасовий характер і ніколи не переходять у ту пухлину, яку вони імітують.
ДЕГЕНЕРАТИВНІ ЗМІНИ ЛЕЙКОЦИТІВ. ДІАГНОСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
При різних патологічних станах в лейкоцитах з’являються денегеративні зміни, які можна виявити як у цитоплазмі, так і в ядрі.
Токсична зернистість нейтрофільних гранулоцитів (ТЗН) — синього кольору (базофільна), різного розміру, може траплятися в поодиноких нейтрофілах, але дуже часто — в усіх нейтрофілах (залежно від тяжкості патологічного процесу).
Підраховують кількість нейтрофілів з ТЗН у відсотках (на 100 нейтрофільних гранулоцитів).
Велике значення має виявлення ТЗН для діагностики гострого живота (наприклад, гангренозного апендициту, для якого характерна невисока температура тіла й нерідко за відсутності лейкоцитозу) та різних гнійних процесів. ТЗН може з’являтися раніше, ніж ядерний зсув.
Наростання ТЗН при гнійногсептичних захворюваннях вказує на прогресування патологічного процесу. ТЗН виникає у великій кількості під час розсмоктування запального інфільтрату, розпаду пухлин після променевої терапії. Але за таких захворюваннях, як енцефаліт і тиф, ТЗН відсутня.
Вакуолізація цитоплазми трапляється рідше, ніж ТЗН, але має не менш важливе діагностичне значення, вказуючи на тяжкість захворювання або виражену інтоксикацію. Найбільш характерна вакуолізація для тяжких форм сепсису, абсцесу та гострої дистрофії печінки.
Вакуолізація ядер нейтрофілів (безбарвні плями в ядрі) — явище дуже рідкісне, трапляється при захворюваннях органів кровотворення.
Тільця Князькова—Деле виявляються в цитоплазмі нейтрофільних гранулоцитів у вигляді досить крупних світло-голубих грудочок різної форми при запальних та інфекційних захворюваннях, коли ТЗН ще слабо виражена або зовсім відсутня.
Анізоцитоз лейкоцитів — різний розмір лейкоцитів (частіше нейтрофілів) є однією з характерних ознак тяжкого токсикозу у разі септичних захворювань, туберкульозу, тяжких анемій.
Гіперсегментація ядер нейтрофілів — кількість сегментів в ядрі нейтрофільних гранулоцитів 7 і більше (норма 2 — 5). Зустрічається при В12 фолієво-дефіцитній анемії, інфекційних лімфоцитозах у дітей, лейкозах та інших захворюваннях.
До дегенеративних змін лейкоцитів належать: хроматиноліз (хроматин ядра розмитий), цитоліз (частина клітин зруйнована), нуклеорексис (розрив ядер на частини), пікноз і фрагментація ядра.