Соціальна медицина та організація охорони здоров’я як наука.

Медико-соціальні проблеми та методологія вивчення здоров’я населення. Чинники, що впливають та обумовлюють здоров’я населення.

Медико-соціальна характеристика демографічних процесів.

Загальні тенденції захворюваності населення. Інвалідність та фізичний розвиток як показники здоров’я населення

Соціальна гігієна – це наука про соціальні закономірності здо­ров’я та охорони здоров’я (Л.Лєкарєв, 1969).

Соціальна гігієна вивчає взаємовплив між соціальними факторами та здоров’ям населення, включаючи зміни потреби в медичній допомозі, з метою створення раціональної системи заходів громадської охорони здо­ров’я (К.Гаргов, 1969).

Соціальна гігієна та організація охорони здоров’я вивчають оздоровлюючий, а також негативний вплив соціальних факторів на здоров’я населення та її окремих прошарків і виробляють науково обґрунтовані рекомендації для здійснення заходів щодо ліквідації та запобігання шкідливого для здоров’я населення впливу соціальних факторів в інтере­сах охорони та підвищення рівня громадського здоров’я (Ю.Лісіцин, 1967).

Проте відсутність чітких методологічних позицій, коливання між визначенням вирішального значення соціальних умов як чинників здоров’я і водночас визнання соціальної однорідності здоров’я на догоду пар­тійним теоріям про побудову безкласового суспільства та про створення якоїсь радянської спільноти людей – не сприяло розвитку вітчизняної соціально-гігієнічної науки і завоюванню нею авторитету в світі.

Радянський Союз залишався практично єдиним поборником “соціаль­ної гігієни”, хоча тлумачення терміну та змісту дисципліни було знач­но ширшим.

Тому ІІ-й Всеукраїнський з’їзд соціальних гігієністів та органі­заторів охорони здоров’я (1990) прийняв рішення про зміну в терміно­логії, наблизивши її до міжнародних визначень – соціальна медицина та організація охорони здоров’я,  не давши, однак, чіткої дефініції цьо­му поняттю.

Підсумовуючи вищезгадане можна, враховуючи особливості розвитку, функціонування та завдання охорони здоров’я в нашій країні дати таке визначення предмету: соціальна медицина та організація охорони здоров’я це наука, що вивчає вплив соціальних чинників на здоров’я населення і розробляє методи соціальної профілактики захворювань та оптимальні фор­ми організації медичної допомоги населенню.

Соціальна профілактика може бути первинною (вплив на негативні сторони дії соціальних умов життя та СЖ) і вторинною (оптимізація форм медичної допомоги населенню: організаційних, управлінських, фінансово-економічних тощо).

Розділи соціальної медицини та організації охорони, здоров’я

1. Медична статистика (загальна статистика, статистика здоров’я, статистика охорони здоров’я);

2. Вчення про здоров’я населення (методи та критерії вивчення й оцінки здоров’я та закономірностей його змін, соціальні фактори здоров’я, методи соціальної профілактики);

3. Організація медичної допомоги населенню:

–                                  планування діяльності лікувально-профілактичного закладу (з ним тісно пов’язане фінансування);

–                                  облік роботи та звітність;

–                                  організація та оцінка діяльності медичних закладів;

–                                  економіка, фінансування та маркетинг у сфері охорони здоров’я. Всі ці розділи так чи інакше знаходять своє відображення в сферах залежно від конкретної галузі охорони здоров’я:

лікувально-профілактична справа,

охорона материнства та дитинства,

СЕС (у нас ця служба поки що знаходиться в структурі охоро­ни здоров’я),

аптечна справа та медичне забезпечення,

медична освіта,

медична наука.

У країнах заходу дана дисципліна не називається тепер саме так, хоча її суть та зміст залишаються такими ж: Американська асоціація громадської медицини  в США, Центр наукових досліджень із соціальної медицини та організації служб охорони здоров’я  у Великобританії. Франція має національний Інститут охорони здоров’я та медичних досліджень. У Німеччині соціальна гігієна викладається на відповідних кафедрах медичних факультетів університетів, а провід­ну роль у вивченні проблем охорони здоров’я відіграє Федеральне бюро громадської медицини, структурним підрозділом якого є Інститут соціальної медицини та епідеміології. У Швеції функціонують Інсти­тут громадської охорони здоров’я та Інститут планування і раціоналі­зації служб охорони здоров’я.

Італія має Вищий інститут охорони здоров’я та Центральний статистичний інститут, які займаються проблемами громадської охорони здоров’я.

У Нідерландах питаннями соціальної медицини займається Інститут профілактичної медицини, у Бельгії – Інститут гігієни та епідемі­ології, в Україні – Інститут соціальної медицини та організації охорони здоров’я.

У переліку сучасних проблем медицини та охорони здоров’я в на­шій країні чільне місце посідають:

1. Здоров’я  населення

Загалом, за показниками здоров’я, Україна знаходиться у кінці шостого десятка країн світу. Це зумовлено, передусім, несприятливою демогра­фічною ситуацією (незначне збільшення абсолютної чисельності населення, ріст міського та зменшення кількості сільського населення, зростання частки осіб похилого віку та постаріння, завдяки явищам депопуляції, працездатного й сільського населення; зниження показ­ників пересічної тривалості майбутнього життя загалом, при одночас­ному збільшенні її для жінок і зменшенні для чоловіків із зростанням розриву між показниками середньої тривалості життя за статтю), ростом травматизму, захворюваності населення (гіпертонічна хвороба, інфаркт міокарду, судинні ураження, цукровий діабет, пневмонії, ХНЗД, хвороби органів травлення, глаукома, туберкульоз, інфекційні захворю­вання), погіршенням фізичного розвитку підростаючого покоління, що, все разом, тісно пов’язано з цілком очевидними причинами – тяжким соціально-економічним становищем країни та охорони здоров’я, суттєвим зниженням рівня життя населення, неблагополуччям (хімічне та радіо­нуклідне забруднення) довкілля, зародковим станом індивідуально-суспільної ефективності засад здорового способу життя та екологічно грамотної поведінки в сучасному українському суспільстві.

2. Реорганізацій та структурна перебудова системи охорони здоров’я

– скорочення та перепрофілізація існуючого ліжкового фонду, поліпшення умов надання та якості стаціонарної медичної допомоги (у наших стаціонарах 60% їх вартості складають самі ліжка, стіни, підлога та дах, у розвинених країнах – сучасне діагностичне та лікувальне обладнання);

– орієнтація на нові форми медичного забезпечення населення (впровадження засад родинної медицини та медичного страхування, лікарень (відділень) для хроніків, “денні” стаціонари, стаціонари “вдома” тощо);

– приведення кількості штатних посад у лікувально-профілактичних та санітарних закладах у відповідність до обсягу фактичного фінансування;

–  збільшення обсягу та розширення спектру платних медичних послуг;

– реорганізація управління охороною здоров’я (децентралізація та демократизація управлінського процесу, його орієнтація на економічні методи та психологічні аспекти).

3. Проблема асигнувань в медицину (дуже гостра; якщо розвинені країни Європи вкладають в медицину та охорону здоров’я 10-13, США – 14-15, то Україна – лише 3-4 % від ВНП. В 1994-95 рр. США асигнували для потреб медицини та охорони здоров’я, в розрахунку на 1 мешканця 2250, Україна – 40).

4.            Забезпеченість медикаментами та сучасним медичним обладнанням (із 800 найменувань життєво необхідних фармакопрепаратів вітчизняна промисловість і наявні валютні ресурси дозволяють задовольнити існуючу потребу, в кращому разі, на 20-25 % за обсягом та асортиментом; лиш­е 10-15 % діагностичного та лікувального обладнання в наших ЛПЗ відповідає сучасним вимогам).

Соціально-економічний та науковий прогрес у XX ст. зумовив пев­ні успіхи і в царині медицини та охорони здоров’я. При цьому можна ви­окремити три основні етапи: перший (орієнтовно тривав з 1900 по І940р.) були подолані інфекційні та інші хвороби (основні причини смерті в дитячому та працездатному віці), завдяки чому зросла пересічна трива­лість життя, а створюваний додатковий продукт став значно перевищувати видатки на охорону здоров’я; другий (1940-1975 рр.) – для нього характерно ,що основними причинами смерті стають хронічні дегенеративні хвороби. На цьому етапі були знайдені засоби “відсунення” цих захво­рювань на пізніші періоди життя, сповільнення темпів їх розвитку. 90 % населення розвинених країн доживає зараз до пенсійного віку; третій розпочався десь з середини 70-х рр. Вичерпавши резерви продовження життя, розвинуті країни обґрунтували нову мету – підвищення якості самого життя, досягнення його максимальної продуктивності та повноцінності, наповнення його позитивними емоціями. Ця мета була остаточно сформульована та закріплена в Оттавській Хартії (1937).

Не всі нації та країни світу просувалися в цьому сторіччі в такому темпі. Переважна більшість їх і досі перебуває на ІІ етапі. Поміж них і Україна. Сподіватимемось, що на шляху державної самостійності український народ зможе в повній мірі реалізувати свій духовний та фізичний потенціал і приєднатися до націй і країн ,що торують шлях людству в досягненні високої та благородної мети – найвищого рівня здоров’я людини.

Соціальна медицина та організація охорони здоров’я характеризується своєю методологією і методами дослідження.

Серед них необхідно виділити:

1)              статистичний метод—як основний метод дослідження в соціальній медицині з допомогою якого вивчаються масові явища, що стосуються здоров’я населення та надання медичної допомоги;

2)               історичний метод, встановлює історичні закономірності розвитку громадського здоров’я і його охорони;

3)              соціологічні методи – дозволяють вивчати соціальну структуру і її вплив на здоров’я;

4)              експериментальний, дозволяє вивчати переваги (недоліки) організаційних форм медичної допомоги людям;

5)              експертизи, з допомогою якої вивчається якість і ефективність медичної допомоги;

6)              економічні, що дають змогу визначити економічну ефективність системи медичної допомоги.

Населення, його соціальне самопочуття та розвиток є визначальною ознакою суспільства, основою могутності держави. Тому демографічна сфера завжди є об’єктом пильної уваги політиків та громадськості. В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зниження тривалості життя і народжуваності, від’ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев’яностих років.

Причини цього мають історичне коріння і накопичувалися протягом тривалого часу. За оцінками експертів, перша та друга світові війни, три голодомори (1921, 1932-1933, 1947 рр.), форсована індустріалізація, примусова колективізація, масові репресії 30-50-х рр., Чорнобильська катастрофа, затяжна системна криза 90-х рр. вкрай негативно вплинули на нормальний процес демографічної трансформації, призвели до помітних деформацій складу населення, передчасної смерті близько 16 млн. осіб. У поєднанні зі зниженням народжуваності ще в 60-х рр. це обумовило вичерпання демографічного потенціалу, що врешті-решт призвело до високого рівня старіння і депопуляції.

На відміну від економічно розвинених держав в Україні (як і в колишньому СРСР) з кінця 60-х рр. тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін – періоди зниження смертності змінювалися її зростанням.

На якісний склад населення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х рр. сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери – істотно посилював процес старіння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в столиці Союзу знижувався професійний та освітній потенціал України.

Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х рр. Йдеться про бурхливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і появою можливостей вільного переміщення населення у межах і за межі території країни; зниження народжуваності внаслідок передусім економічних і соціопсихологічних чинників; зростання смертності населення працездатного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зниженні у допрацездатному. Проте, починаючи з 2001 р., зростає середня тривалість життя.

Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р. – дати останнього Всесоюзного перепису населення до 5 грудня 2001 р. – дати першого Всеукраїнського перепису), важливо враховувати суттєві структурні зрушення: зростання частки осіб похилого віку і зменшення активної репродуктивної та працездатної частки у складі населення, що є загальною демографічною тенденцією розвинених країн. Це знижує загальний коефіцієнт народжуваності і збільшує коефіцієнт смертності населення.

Перелічені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні.

Таким чином перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України стоїть завдання опрацювати та затвердити вже у поточному році Комплексну програму активізації національної демографічної політики до 2025 р. Реалізація цієї програми має стати визначальним пріоритетом діяльності органів виконавчої та законодавчої влади як у центрі, так і на місцях. Особливо важливим є підвищення рівня наукових досліджень з актуальних проблем демографічної політики, їх кваліфіковане інформаційне забезпечення. Поряд із створенням необхідних економічних умов слід сконцентрувати зусилля на включенні демографічних пріоритетів (вітальних, репродуктивних, міграційних) до духовної сфери суспільства. У ранг державної політики потрібно поставити проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних настанов.

Вирізняються три фази демографічного переходу

1. Велика народжуваність і велика смертність, що пояснюється низьким рівнем життя населення і слабким розвитком медицини. Зараз на цьому етапі знаходяться Сомалі, Малі, Чад.

2. За рахунок підвищення рівня життя й поліпшення медичного обслуговування зменшується смертність за традиційно високої народжуваності. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1,2%. Саме на цю фазу припадає демографічний вибух – швидкі темпи зростання приросту населення (більш як 1,8%). Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії…

3. Народжуваність зменшується завдяки підвищенню соціально-економічного статусу жінки; смертність у межах 0,2-0,6%. У цій фазі знаходяться країни першого типу відтворення. Природний приріст малий або від’ємний. Коли він знижується до 0,2%. настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині.

Отже, з підвищенням рівня економіки території (країни, регіону) змінюються і її демографічні показники. На кінець ХХ ст. загальносвітові показники природного приросту становлять близько 1,5% (народжуваність – 2,4%, смертність – 0,9%).

Механічний рух населення

Розрізняють механічній рух населення, або міграцію – переміщення його груп як у самій країні, області, районі – внутрішню міграцію, так і виїзд за межі держави – зовнішню міграцію: еміграцію (виїзд за межі даної країни на постійне проживання) та іміграцію (в’їзд у дану країну на постійне проживання).

У демографії міграційні процеси розрізняють за територіальною ознакою та за тривалістю.

За територіальним принципом міграція поділяється на: а) міждержавну (в межах одного континенту, між сусідніми державами); б) у межах однієї держави.

За тривалістю міграція може бути:

·   постійною, коли мігранти залишаються на новому місці на постійне проживання чи тривалий час;

·   сезонною (переїзд на нетривалий час, часто в зв’язку з сезонними роботами);

·   “маятниковою” (щоденний від’їзд сільських жителів на роботу, на навчання в міста та повернення ввечері до свого постійного місця проживання).

Розрізняють також склад мігрантів залежно від напрямку міграції – у місто чи сільську місцевість. Найбільше значення набуває міграція в міста, промислові райони, що зумовлює процес урбанізації.

Мігрує, в основному, чоловіча, молода частина населення, особливо під час масових переїздів. Це може позначатися на демографічних показниках (народжуваності, смертності), зміні структури захворюваності.

Механічний рух населення має велике значення для санітарного стану країни, тому що може сприяти перенесенню інфекційних, появі та розповсюдженню інших захворювань. Ось чому облік міграційних процесів – важлива умова для оцінки санітарного стану населення, а точна інформація про неї дозволяє забезпечити своєчасну організацію медичної допомоги мігрантам як на шляху слідування, так і після прибуття на нове місце проживання.

Природний рух населення

Ще більше значення для оцінки здоров¢я має природний рух населення – зміна його чисельності внаслідок взаємодії основних демографічних явищ: народжуваності та смертності.

Природний рух або відтворення населення показує, чи забезпечують існуючі рівні народжуваності та смертності приріст населення. Різниця між показниками народжуваності та смертності одержала назву природний приріст.

Для того, щоб чисельність населення не зменшувалась, народжуваність має бути вищою за смертність, тобто має бути позитивний природний приріст.

Саме таким був природний приріст в Україні до 1991 року, але починаючи з 1991 р. в цілому в Україні, а в сільській місцевості ще з 1979 р., показники смертності почали перевищувати показники народжуваності, тобто був зафіксований так званий негативний (від’ємний) природний приріст населення або депопуляція (мал. 6).

Як видно на малюнку 7, у 1991 році вперше за післявоєнні роки криві смертності та народжуваності перетнулися: крива смертності різко пішла вгору, а народжуваності – поповзла донизу.

Негативний природний приріст населення з 3,5 %о у 1993 році збільшився до 6,0 %о у 1998 році, тобто за 6 років зріс на 71,7 %. Особливо відчутний  цей показник для сільських місцевостей – 9,7 %о, у містах він становить – 4,9 %о. У 1997 році позитивне значення природного приросту спостерігалося лише в двох областях: Закарпатській (1,4 %о) і Рівненській (0,6 %о). Найгірший показник природного приросту спостерігався в Чернігівській області (–10,7 %о).

В Європі до країн з негативним природним приростом, належать: Німеччина, Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехія, Росія, Білорусь, країни Балтії.

Негативний природний приріст населення в Україні у 90-х роках є результатом сукупної дії:

·   низької народжуваності;

·   високої смертності;

·   несприятливої вікової структури.

Тільки за вісім років (1991-1998 рр.) за рахунок перевищення числа померлих над числом народжених живими населення України загалом зменшилось на 1 млн. 969 тисяч чоловік (мал. 8).

Українські демографи вважають, що депопуляція надовго стане визначальною ознакою демографічного розвитку України.

До основних демографічних показників належать показники народжуваності, смертності, природного приросту, середньої очікуваної тривалості життя, а також один з вікових показників смертності – смертність немовлят, тобто дітей у віці до 1 року.

Народжуваність

·                   Живонародження є повне вигнання чи витягнення продукту зачаття з організму матері незалежно від терміну вагітності, який після такого відокремлення дихає чи виявляє інші ознаки життя, такі як: серцебиття, пульсація пуповини чи відповідні рухи довільної мускулатури незалежно від того, перерізана пуповина чи ні, чи відшарувалась плацента. Кожен продукт такого народження вважається живонародженим.

·                   Смерть плода (мертвонароджений плід) – є смерть продукту зачаття до його повного вигнання чи вилучення з організму матері незалежно від тривалості вагітності: на це вказує той факт, що після такого відокремлення плід не дихає чи не виявляє інших будь-яких ознак життя, таких як: серцебиття, пульсація пуповини чи відповідні рухи довільної мускулатури.

Народжуваність, як і інші демографічні явища, визначається за допомогою статистичних показників.

Перш за все розраховується загальний показник народжуваності. Як і більшість показників природного приросту, він визначається числом народжених у розрахунку на 1000 населення:

Але більш точно процес відтворення населення можна охарактеризувати якщо розраховувати народжуваність не серед усього населення, а лише серед жінок фертильного віку (15-49 років

Крім вищезазначених застосовуються ще такі спеціальні показники:

·                   сумарний показник відтворення населення – число дітей, народжених жінкою протягом фертильного періоду її життя (15-49 років);

·                   брутто-коефіцієнт відтворення – число дівчаток, народжених жінкою у віці 15-49 років;

·                   нетто-коефіцієнт, або очищений показник відтворення, – кількість дівчаток, народжених у середньому однією жінкою за весь репродуктивний період її життя, що досягли віку, в якому була жінка при їх народженні.

Якщо нетто-коеффіцієнт дорівнює 1, брутто-коефіцієнт – 1,22 , сумарний коефіцієнт – 2,2 , то процес відтворення населення оцінюють як стаціонарний, показники, що перевищують вказані рівні, визначають розширене відтворення, а показники нижче вказаного рівня – звужене відтворення.

Рівень загальної народжуваності в Україні за повоєнний час невпинно знижувався: за період з 1950 по 1999 рр. – майже в 4 рази (табл. 1, мал. 7).

Сучасний показник народжуваності найнижчий за весь період повоєнної історії нашої держави.

Протягом останніх років, з 1990 по 1999 рік, він скоротився з 12,7 %о до 7,8 %о, тобто на 39,0 %.

Смертність

Загальний показник смертності характеризує частоту випадків смерті за рік на 1000 населення, що проживає на конкретній території. Спеціальні показники смертності – це смертність за статтю (у чоловіків і жінок), за віком (в окремих вікових групах) і за причинами (від окремих класів, груп і нозологічних форм захворювань).

Смертність населення в статево-віковому розрізі має досить стабільні особливості, а саме смертність чоловіків у всіх вікових групах вища за смертність жінок. Ця особливість проявляється в усьому світі, але міра переважання чоловічої смертності над жіночою в різних країнах різна.

Різниця особливо проявляється в працездатному віці. Якщо у 15-19-річних чоловіків смертність перевищує жіночу в 1,5 раза, то в 40-49 років це перевищення вже становить 3,5 раза.

Структура загальної смертності серед населення України, з огляду на окремі причини, із року в рік досить стабільна (мал. 13). Перше місце займають хвороби системи кровообігу (60,3 %), на другому місці – злоякісні новоутворення (13,5 %), на третьому – нещасні випадки, отруєння та травми (9,7), на четвертому – хвороби органів дихання (6,9). Разом вони становлять від 85 до 95 % усіх випадків смерті.

У структурі смертності дитячого населення (0-14 років) перші місця посідають нещасні випадки, травми та отруєння (22,5 %о у 1997 р.). Серед цих причин більшу частину становлять випадки загибелі дітей в автокатастрофах. На другому місці в структурі загальної смертності дітей – вроджені аномалії (15,7 %). Хвороби нервової системи та органів дихання посідають третє та четверте місця (по 7,8 %).

Смертність немовлят

Смертність немовлят – один із вікових показників смертності. Він характеризує частоту смерті дітей на 1-му році життя.

Смертність немовлят виділяють із проблеми смертності внаслідок її соціального значення.

Цей показник ВООЗ поряд із іншими, такими як частка внутрішнього валового продукту (ВВП) у розрахунку на душу населення, загальні витрати на охорону здоров’я від ВВП тощо, використовується для оцінки соціально-економічного благополуччя країни.

Окремо виділяють смертність у неонатальний, ранній неонатальний та постнеонатальний періоди життя дитини.

Неонатальний період починається з народження дитини та закінчується через 28 повних днів після народження.

Ранній неонатальний період охоплює перші сім днів або 168 годин життя.

Період життя дитини після перших повних 28 днів називають постнеонатальним (29 днів-12 місяців). Рівні та тенденції смертності немовлят у значній мірі визначаються перинатальною смертністю – це смертність дітей в перинатальному періоді.

Перинатальний період складається з:

1. антенатального – з 28 тижня вагітності до початку пологів;

2. інтранатального – період пологів;

3. постнатального – 7 повних днів життя новонародженого чи 168 годин після народження.

Структура смертності немовлят у країні протягом останніх років залишається стабільною. Перше місце посідають стани, що виникли в перинатальному періоді; на другому – вроджені вади розвитку, на третьому – хвороби органів дихання, на четвертому – інфекційні та паразитарні хвороби (мал. 15).

Розрізняють три типи смертності немовлят:

тип А – на першому місяці життя помирає 50 % і більше від загального числа дітей, померлих на 1-му році;

тип В – на 1 місяці помирає від 30 до 49 % загального числа померлих на 1-му році;

тип С – менше 30 % дітей помирає на першому місяці життя, решта – в постнеонатальному періоді.

Середня очікувана тривалість життя

Серед демографічних показників є ще один, який використовується для інтегральної оцінки стану здоров¢я населення – середня очікувана тривалість життя – це середнє число років, що належить прожити поколінню, яке народилося (ровесникам певного віку) при умові, якщо протягом наступного життя показники смертності будуть такими ж, як і в роки, для яких робились розрахунки.

На показник середньої очікуваної тривалості життя особливо впливає збільшення смертності серед дітей, молоді та осіб працездатного віку. Тому він має більше практичне значення, ніж загальний рівень смертності, на який  значно впливає висока частота та питома вага смертності населення Захворюваність населення

Захворюваність населення – збірне поняття, що включає в себе показники, які характеризують рівень різних захворювань та їх структуру серед усього населення або окремих його груп на даній території.

В комплексі медичних показників здоров’я захворюваність посідає особливе місце. Її медико-соціальне значення визначається тим, що саме захворювання є основною причиною смерті, тимчасової та стійкої втрати працездатності, що в свою чергу призводить до великих економічних втрат суспільства, негативного впливу на здоров’я майбутніх поколінь і зменшення чисельності населення.

Матеріали про рівень і структуру захворюваності в різних регіонах, а також в окремих статево-вікових групах, особливо в динаміці за ряд років, необхідні для цілеспрямованої розробки програм щодо зміцнення здоров’я населення, зокрема при плануванні розвитку мережі лікувально-профілактичних закладів і підготовки медичних кадрів.