Методична вказівка для студентів

ЗАНЯТТЯ 5

 

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ І РЕЧЕННЯ. ПРОСТЕ РЕЧЕННЯ. ГРАМАТИЧНА ОСНОВА ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ

СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ. СКЛАДНОПІДРЯДНЕ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМИ ОЗНАЧАЛЬНИМИ, З ПІДРЯДНИМИ УМОВИ ТА З ПІДРЯДНИМИ МЕТИ

РОБОТА З ТЕКСТАМИ “Т. ШЕВЧЕНКО”, “УКРАЇНА”

 

/ СЛОВОСОЧЕТАНИЕ И ПРЕДЛОЖЕНИЕ. ПРОСТОЕ ПРЕДЛОЖЕНИЕ. ГРАММАТИЧЕСКАЯ ОСНОВА ПРОСТОГО ПРЕДЛОЖЕНИЯ.
СЛОЖНОЕ ПРЕДЛОЖЕНИЕ. СЛОЖНОПОДЧИНЕННЫЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ С ПРИДАТОЧНЫМИ ОПРЕДЕЛИТЕЛЬНЫМИ, С ПОДРЯДНЫМИ УСЛОВИЯ С ПРИДАТОЧНЫМИ ЦЕЛИ
РАБОТА С ТЕКСТОМ “Т. ШЕВЧЕНКО”, “УКРАЇНА”

 

 

Синтаксис – це розділ мовознавства, який вивчає словосполучення і речення.

Синтаксис – раздел языкознания, изучающий словосочетания и предложения.

 

 Словосполучення – це поєднання двох або бiльше самостійних слів, що узгоджуються в роді, числі та відмінку.

Наприклад: червона калина, тихий вечiр, широке поле, зелена сукня, гарна дівчина, веселий хлопець, велике вікно, підійти до столу, теплий вітер, хороші студенти, цікава лекція, читати швидко, п’ять книг, дуже добре, пізно вночі.

Словосочетание – это сочетание двух или более самостоятельных слов, согласующихся в роде, числе и падеже. Например: красная калина, тихий вечер, широкое поле, зеленое платье, красивая девушка, веселый парень, большое окно, подойти к столу, теплый ветер, хорошие студенты, интересная лекция, читать быстро, пять книг, очень хорошо, поздно ночью.

 

У словосполученнях є головне i залежне слова, що узгоджуються в роді, числі та відмінку.

В словосочетаниях есть главное и зависимое слова, которые согласуются в роде, числе и падеже.

Наприклад: день (який?)  радісний, учитель (який?) хороший, студент (який?) розумний; приїхав (коли?) вранці, читав (що?) книгу, лікував (кого?) хворого;

Cловосполученнями не є:

а) підмет і присудок  (наприклад: птахи полетіли, буду працювати, настала осінь);

б) іменник (займенник) з прийменником (наприклад: на столі, через мене, у книзі);

в) однорідні члени речення (наприклад: дерева й кущі, студенти та викладачі);

 г) фразеологізми / накивати п’ятами, бити байдики, мотати на вус, клеїти дурня, заварити кашу.

http://www.mova.info

Словосполучення входить до речення як його складова частина, є будівельним матералом для речення і може вичленовуватися з речення. Наприклад, у реченні Дівчина рвала з дерева червоні вишні є два словосполучення: червоні вишні – вишні які? – смислове відношення (предмет і його ознака) означальне; рвала з дерева – рвала де? – смислове відношення (дія і місце) обставинне або рвала з чого? – смислове відношення додаткове.

Ці смислові відношення виражаються граматично формами слів з допомогою закінчень (червон-і вишн-і, рвал-а) або закінчень і прийменників (з дерев-а).

Синтаксичні словосполучення слід відрізняти від лексичних та фразеологічних. Лексичні словосполучення є цілісними назвами: броунівський рух, дитячий садок, кручені паничі (квіти), Рава Руса, Верховна Рада. Фразеологічні ж передають одне поняття: накивати п’ятами (втекти) тощо. Лексичні та фразеологічні словосполучення

·                    не членуються на головне і залежне слово;

·                    не мають питань між собою;

·                    у реченні виступають одним членом речення: Люди зібралися біля Верховної Ради. Доки він байдики битиме?

Кожне слово синтаксичного словосполучення є членом речення.

Словосполучення виявляють різний ступінь семантичної єдності, тому розрізняють синтаксично вільні та синтаксично нечленовані словосполучення. Синтаксично вільні словосполучення характеризуються тим, що кожен їх компонент виступає як окремий член речення. Синтаксично нечленовані словосполучення становлять собою граматичну єдність, яка виконує роль одного члена речення: четверо дівчат, кілограм цукру, рій думок, отара овець, гурт хлопців.

Словосполучення, утворене поєднанням двох повнозначних слів, називається простим : читати детектив, їсти смачно. Словосполучення, утворене поєднанням трьох і більше повнозначних слів, називається складним:  пробігати дистанцію швидко. Для синтаксичного аналізу складні словосполучення потрібно розкласти на прості: пробігати дистанцію; пробігати швидко.

У кожному  словосполученні виділяють головне і залежне слово. Зробити це можна за допомогою питання, яке ставиться від головного до залежного. Головним є те слово, від якого можна поставити питання до іншого (чи до інших): мелодійний спів (спів який? мелодійний), говорить (як? ) впевнено, втрачати (що?) час. Залежним є те слово, до якого ставиться питання від головного.

За належністю головного слова до певної частини мови словосполучення поділяються на:

а) іменникові:  тиша (яка?) насторожена, мрія (яка? про що?) про успіх, бажання (яке?) вчитися;

б) прикметникові:  щасливий (як?) безмежно, червоний  (чому? від чого?) від сорому;

в) числівникові: восьмеро (кого?) дівчат, шість (чого?) олівців;

г) займенникові: щось  (яке?) веселе, хтось  (з кого?)  із них, кожен  (з кого?) із вас;

ґ) дієслівні: перекладати (що?) текст, виступити (як?) успішно, усвідомлюючи (що?) помилку;

д) прислівникові: радісно  (від чого?) від почутого, тяжко (як?) надміру.

Розрізняють три види підрядного зв’язку у словосполученні: узгодження, керування і прилягання.

Узгодження – це вид підрядного зв’язку , при якому залежне слово уподібнюється до головного в роді, числі й відмінку.

Як правило, зв’язком  повного узгодження поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником, порядковим числівником, займенником прикметникового типу, тобто  повне узгодження властиве тільки для слів, що мають граматичні ознаки роду, числа й відмінка: блакить (яка?) небесна (жін. р., одн., наз. відм.),  вірш (який?) прочитаний (чол. р., одн., наз. відм.),  сни (які?)  мої(мн., наз. відм.). При  повному узгодженні зміна головного слова викликає зміну залежного: небесна блакить (наз. відм.),  небесної блакиті (род. відм.), небесною блакиттю  (ор. відм.).

При неповному узгодженні залежне слово має не всі граматичні форми головного слова: тканина в горох – різний рід і відмінок;  жінка-інженер, ріка Десна – у числі й відмінку; місто Суми, село Сорочинці –  тільки у відмінку.

Керування – це вид підрядного зв’язку, при якому залежне слово ставиться при головному у певному відмінку.

Зі зміною головного слова залежне лишається незмінним. У ролі залежного виступає іменник, рідше – займенник або інша змінна частина мови у ролі іменника: слухати (що?) лекцію, слухають (що?) лекцію, cлухали (що?) лекцію, слухаймо (що?) лекцію.

Керування може бути прийменниковим (його називають посереднім) або безприйменниковим (безпосереднім): слухати лекцію, слухав лекцію; склянка молока, склянку молока; роздуми над твором, у роздумах над твором.

За силою підрядного зв’язку розрізняють керування сильне і слабке.

Сильним керування буває тоді, коли головним словом є перехідне дієслово, а залежним – іменник (займенник, числівник) у таких відмінкових формах:

·                    знахідного відмінка без прийменника (в’язати шкарпетки, мити тарілку);

·                    родового іменника без прийменника при заперечному перехідному дієслові (не писати віршів, не співати пісень);

·                    родового відмінка частковості (що означає частину від цілого) без прийменника (випити молока, привезти вугілля).

Слабке керування наявне у словосполученнях, де головним виступає будь-яке дієслово або інша частина мови, а залежне може стояти у формі будь-якого непрямого відмінка з прийменником чи без нього:  Їхати з сестрою, до сестри, за сестрою, від сестри, перед сестрою.

Прилягання – це вид підрядного зв’язку, при якому залежне слово поєднується з головним тільки за змістом.

У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив) : говорив пошепки, працює сидячи, вміє читати, якісно зроблений. Ці слова не мають ні роду, ні числа, ні відмінка, ні часу, ні особи. Отже, граматично вони ніяк не можуть пристосовуватися до головного слова.

Слова у словосполученнях вступають між собою у такі смислові відношення:

·                    означальні (атрибутивні) – залежне слово вказує на ознаку предмета: осінній день, київські вулиці;

·                    додаткові (об’єктні) – залежне слово називає предмет, на який спрямована дія або ознака: малювати картину, ласий до цукерок;

·                    обставинні (адвербіальні) – залежне слово називає різні обставини (часу, місця, причини, способу дії): повернутися пізно, навчатися в університеті.

 Українською мовою слід сказати дякую вам (а не “дякую вас”), розмовляю українською мовою (а не ” розмовляю на українській мові”), згідно з законом (а не “згідно закону”) тощо. Тому, будуючи речення, треба насамперед правильно поєднувати слова у словосполученні.

Типові помилки у словосполученнях з підрядним зв’язком керування:  

·                    пробачте мені (а не “мене”)

·                    мені болить (а не “мене”)

·                    дотримати слова (а не “слово”)

·                    оволодіти ситуацією (а не “ситуацію”)

·                    опанувати професію (а не “професією”)

·                    ігнорувати попередження (а не “попередження”)

·                    завдати шкоди (а не “шкоду”)

·                    зазнати невдачі (а не “невдачу”)

·                    зрадити принципи (а не “принципам”)

·                    називати на ім’я ( а не “по імені”)

·                    звернутися за адресою (а не “по адресі”)

·                    відправити поштою (а не “по пошті”)

·                    прийшов у справі (а не “по справі”)

·                    комісія для складання (а не “по складанню”)

·                    заходи щодо поліпшення (а не “по поліпшенню”)

·                    сталося через недбальство (а не “із-за недбальства”)

·                    один раз на місяць (а не “в місяць”)

·                    ввести до складу (а не “в склад”)

·                    радіти з успіхів ( а не “успіхам”).

 Після прикметників у вищому ступені, якщо далі йде порівняння, обов’язково вживаються прийменники від, за або сполучник ніж: тяжчий від олова (а не “тяжчий олова”); дорожчий за золото (а не “дорожчий золота”), сильнішій, ніж страх (а не “сильніший страху”).

Після прикметників типу багатий, скупий, хворий тощо перед іменником вживається прийменник на : багатий на корисні копалини, скупий на слова, швидкий на язик, хворий на серце.

При числівниках два, три, чотири іменник стоїть у називному відмінку множини, а не в родовому однини: два дні, три місяці, чотири роки. І навпаки, при числівнику півтора іменник стоїть у родовому відмінку однини, а не в називному множини: півтора дня, півтора місяці, півтора року.

Після прийменника по іменник вживається в місцевому відмінку, а не в давальному: зв’язати по руках і ногах (а не “по рукам і ногам”), орієнтуватися по зірках (а не “по зіркам”).

Синтаксичні словосполучення не є застиглими, стандартними. У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна їх словами: книжкова крамниця =книгарня, край лісу=узлісся, брати в борг=позичати, кожного дня=щодня, батько й мати = батьки. Уміння знаходити й правильно вживати синонімічні словосполучення та слова дає змогу точніше й дохідливіше висловити думку, описати ситуацію, подію тощо.

Завдання 1. Поєднайте слова у словосполучення. 

 

 

Завдання 2. Утворіть словосполучення з поданими словами. (Пам’ятайте, про узгодження в роді та числі).

 

А) Розумний, червоний, веселий, добрий, солодкий, великий, цікавий, хороші.

Б) лекція, лікар, аудиторія, хворий, студенти, викладач, лікарня, університет, друзі, батько, вулиця, завдання, хвороба, їжа.

 

Завдання 3. Яке словосполучення правильне? Виправте помилки.

 

•                    Нова стіл.

•                    Щасливі студент.

•                    Веселий дівчина.

•                    Велика озеро.

•                    Рідний батьки.

•                    Хороший погода.

•                    Високий температура.

•                    Цікавий книжка.

•                    Гарячий чай.

•                    Темний вікно.

•                    Темна кімната.

•                    Досвідчені хірург.

•                    Хороший подруга.

•                    Молодша брат.

•                    Зелена парк.

•                    Моє кімната.

•                    Стерильна бинт.

•                    Хороший друзі.

•                    Добрі людина.

•                    Тепла літо.

•                    Рідні сестра.

•                    Гарний міста.

 

РЕЧЕННЯ

Речення — це сполучення кількох слів, словосполучень, об’єднаних за змістом. Речення поділяються на прості та складні.

Предложение – это сочетание нескольких слов, словосочетаний, объединенных по смыслу. Предложения делятся на простые и сложные.

 

Простим називається речення, яке має тільки одну граматичну основу (підмет і присудок).

Простым называется предложение, которое имеет только одну грамматическую основу (подлежащее и сказуемое).

 

(Хто?) Батько (що робить?) читає журнал. 

(Хто?) Я  (що роблю?) навчаюся в університеті.

 

 

 

У складному реченні є дві чи більше граматичних основ (підмет і присудок).

В сложном предложении есть две или более грамматические основы (подлежащее и сказуемое).

(Що?) Сонце (що робить?) світить, (що?) вітер (що робить?) віє, (хто?) лікар (що робить?)  лікує.

Коли (хто?) викладач (що робив?) пояснював новий матеріал, всі (хто?) студенти уважно (що робили?) слухали.

 

http://www.mova.info

Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця. Комунікативна функція речення спирається на дві основні його ознаки – предикативність та інтонацію.

Речення є основною одиницею комунікації, тобто спілкування. Це означає, що виразити думку людина може тільки у формі речення. На відміну від слова і словосполучення – номінативних одиниць мови – речення виконує комунікативну функцію.

Предикативність – це віднесеність висловлення до дійсності, яка виражається за допомогою:

·                    граматичних ознак дієслова-присудка – часу, способу та особи;

·                    модальної лексики, що передає реальність, достовірність, необхідність інформації з точки зору її автора (мовця).

 Інтонація  (як синтаксичний засіб) – це характер вимовляння розташованих одна за одною словоформ, які створюють речення. Інтонація виражає лінійність висловлення – його початок, розвиток, завершення. Залежно від значення цілого речення розрізняють три типи інтонації:

·                    розповідну;

·                    питальну;

·                    спонукальну (окличну).

 Отже, речення відрізняється від словосполучення і слова наявністю комунікативної функції, предикативності на інтонації.

Наприклад, у тексті: Людина! Гордо слово це звучить в палких устах невтомної людини, що підкоряє гори і долини в Ім’я грядущих, років і століть (М. Рильський.) — є два речення. Перше складається з одного слова і вимовляється з окличною інтонацією, друге — з багатьох слів і має розповідну інтонацію. Друге речення в наведеному вище прикладі поділити на два окремі речення не можна. Справді, частина: Гордо слово це звучить в палких устах невтомної людини — може бути речен­ням (якщо її вимовити з інтонацією завершеності). Але друга частина: … що підкоряє гори і долини в Ім’я грядущих років і століть—за змістом, граматично й інтонаційно не закінчена і тому не сприймається як речення.

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, запитати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відповідно до мети висловлювання речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

1.2.1. Розповідне речення – це тип речення, яке містить у собі повідомлення про якийсь факт дійсності. Воно характеризується розповідною інтонацією, тобто підвищенням тону вимовляння на початку або всередині речення і пониженням його на кінець речення. У кінці розповідного речення, як правило, ставиться крапка.

За предикативними ознаками розповідні речення бувають:

1) стверджувальні (в них можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож). Шелестить осика тонким листям. Гаразд, я прийду.

2) заперечні (в них можуть вживатися частки не, ні, займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк). Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В.Сосюра). Від себе нікуди не втечеш.

1.2.2. Питальне речення – це тип речення, яке містить настанову мовця на отримання відповіді. Ці речення створюються за допомогою питальної інтонації, тобто підвищенням тону в кінці речення, а також акценту на слові, у якому міститься суть питання. У кінці питального речення ставиться знак питання.

Пор.: Батько прийшов? – Так, він. (акцент на слові батько, і тон підвищується в кінці речення).

            Батько прийшов? – Ще ні. (акцент на слові прийшов, тон підвищується в кінці речення).

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який чий, котрий, скільки, питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Не кожне речення з питальною інтонацією містить настанову на отримання відповіді.

За модальною ознакою (волевиявленням автора) питальні речення поділяються на:

1) власне питальні – вони передбачають обов’язкову відповідь: Доводилось вам коли-небудь польову кашу істи (П.Мирний);

2) риторично-питальні – вони не потребують відповіді. Ці речення виражають роздуми, сумніви, емоційний стан мовця і звернені до невизначеного адресата або й до самого мовця. Напр.: Чого в світі тільки не буває? За що мені така кара?

1.2.3. Спонукальне речення – це тип речення, що виражає наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду мовця адресатові.

Значення спонукання виражається, як правило, граматичними формами наказового способу дієслова – присудка, а також формами умовного (бажального) способу, спонукальними частками: хай, нехай, бодай, годі та ін., завертаннями (іменниками у кличному відмінку) і спонукальною інтонацією.

У кінці спонукальних речень залежно від категоричності спонукання ставиться крапка або знак оклику. Напр.: Направо! Кроком руш! (військові команди).  О земле, велетнів роди! (Тичина). Давай я відчиню двері. Пішов би та приніс води.

1.2.4. В усній мові на початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на початок речення вказує велика буква, на кінець — крапка, знак питання, знак оклику, три крапки.

·                    У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ста­виться крапка:

Напр.: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосно, як у нас на Україні. (О. Довженко.); Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. (Т. Шев­ченко.)

Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою, піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику.

Напр.:

·                    Як любо йти коханою землею І рідний вітер пити без кінця! (В. Сосюра.); Веснянійте, далі сині, на­ливайтесь сонцем, дні! (В. Сосюра.)

·                    У кінці питального речення ставиться знак питання.

Напр.: Як світ новий з старого збудувати? Як научить байдужих почувати? (Леся Українка.)

Якщо ж питальне речення вимовляється з особливою риторичною інтонацією, то ставиться ще й знак оклику: Рідна наша, наша мати, з чим, священна, порівняти широчінь твою ясну?! (М. Нагнибіда.)

·                    Три крапки в кінці речення ставлять тоді, коли хочуть показати, що думка не закінчена або що треба зробити велику паузу: Скільки того щастя на землі моїй!.. (В.Сосюра)

1.2.5. За емоційним забарвленням розповідні, питальні й спонукальні речення поділяються на: емоційно нейтральні та емоційно забарвлені.

а) Емоційно нейтральні речення (неокличні) – це розповідні, питальні й спонукальні речення з характерною для них інтонацією.

б) Емоційно забарвлені речення (окличні) – це розповідні, питальні, спонукальні речення , оформлені окличною інтонацією, тобто інтонацією з різними тембровими відтінками. Ці речення часто містять емоційні частки (що за; який; ну й; годі бо, нумо; невже та ін.) та вигуки (гей, о, ах та ін). Напр.: Яка чудова ніч! Невже я з’їв те яблуко-гібрид, що навіть дух його мені набрид?!

Запам’ятайте систематизацію речень за метою висловлення й емоційним забарвленням.

За метою висловлення

1. стверджують або заперечують щось – розповідні

2. виражають питання до всього речення або до окремих частин – питальні

3. виражають наказ, пораду, прохання, побажання – спонукальні

http://www.mova.info

Будова речення

Найменшими складовими частинами речення є

·                     члени речення (головні й другорядні),

·                     внесення 

·                     сполучники.

Прийменники і частки окремо в реченні не виділяються, вони входять до складу членів речення.

 Члени речення – це слова або лексичні словосполучення, пов’язані синтаксичними й морфологічними відношеннями.

Синтаксичні відношення між словами – це підрядні й сурядні зв’язки між членами речення. Морфологічні відношення – це зв’язки слів за морфологічними ознаками роду, числа, відмінка та особи.

Члени речення виділяються відповідним питаннями і містять найкоротші відповіді на них. Напр.:  у реченні: Я намалюю тебе серед березового гаю (Цюпа.) — є чотири члени: хто? — я; що  зроблю? — намалюю; кого? — тебе; де ? серед гаю; гаю якого? березового.

Членами речення є тільки повнозначні слова, до яких можна поставити питання.

 За функцією у реченні виділяються головні й другорядні члени речення.

Головні члени – підмет і присудок – виражають предикативні ознаки речення: спосіб, час, особу.

Другорядні члени речення – додаток, означення та обставина – є поширювачами змісту речення.

 Члени речення можуть виступати як нерівноправні (пов’язані між собою підрядним зв’язком) і як рівноправні (пов’язані між собою сурядним зв’язком).

Напр.:  Пахне в’ялою травою, квітами (Довженко). – між членами речення пахне травою, в’ялою травою, пахне квітами – підрядний зв’язок, а між травою, квітами – сурядний.

 Найменшими складовими частинами речення, крім членів речення, є також внесення.

Внесення – це компоненти речення, як виражають різні модальні значення, доповнюючи зміст речення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники. Сполучники з’єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини речення. Напр.: у реченні: Я люблю тишу, коли море так дише і зітхає у сні до холодних і темних глибин (Сосюра) сполучник коли приєднує друге речення до першого, сполучник і з’єднує слова дише і зітхає, холодних і темних.

 На основі синтаксичних понять член речення, головні та другорядні члени речення створені більш складні поняття, які використовуються в процесі синтаксичного аналізу речень.

 Синтаксичний центр – це головні члени речення – підмет та присудок або лише один головний член. Кожне речення повинне мати не менш як один синтаксичний центр, куди входить підмет і присудок (Сонце сходить), або кілька однорідних підметів і присудок (Дерева, кущі, трава зеленіють), або підмет і кілька однорідних присудків (Дерева шумлять, перегукуються), або тільки підмет (Ранок), або тільки присудок (Світає).

 Залежно від того, скільки головних членів речення входить до синтаксичного центру, виділяють двоскладні та односкладні.

Двоскладне речення – це тип речення, в якому синтаксичний центр виражається двома головними членами – підметом і присудком – із залежними від них словами або без них. Напр.: Весняний вітер легко так повіяв. Сонце зійшло.

Односкладне речення – це тип речення, синтаксичний центр якого складається з одного головного члена із залежними від нього словами або без них. Напр.:  Смеркає. Тиша навкруги. Стало холодно.

Щодо головного члена односкладного речення не повинні вживатися терміни підмет і присудок. Головний член речення є незалежним. В українській мові він виражається способовими формами дієслова або іменника у називному відмінку.

 Речення може мати один або більше синтаксичних центрів – залежно від цього розрізняються прості й складні речення.

 Просте речення – це тип речення, який має один синтаксичний центр. Напр.:  Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій. (Коц.)

 Складне речення – це тип речення, яке має два або більше синтаксичних центрів. Напр.: Люблю я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. (Вас.)

Прості речення в складному можуть об’єднуватися як рівноправні, незалежні одне від одного, і як нерівноправні, коли одне з них – головне, а друге – залежне, підрядне.

Напр.: у складному реченні : Синіє сніг, і стеляться розмови прості речення рівноправні і об’єднані сполучником і, а в реченні Друзі пам’ятають, як ми чекали цього дня – перше головне (від нього ставимо питання що?), друге – підрядне (воно відповідає на це питання).

Другорядні члени — додаток, означення, обставини, об’єднуючись навколо головних членів, пояснюють їх та один одного.

Напр.:  у реченні: Вологі березневі вітри дмухають звідти на Київ —синтаксичний центр: що?– вітри; що роблять? — дмухають; а навколо них об’єднуються другорядні члени: вітри — які? — вологі березневі;  дмухають звідки? — звідти; дмухають — куди?—на Київ.

 Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речення, у якому, крім синтаксичного центру, є другорядні члени, називається поширеним. Напр.:  з двох речень: Падає сніг. Мені стає сумно на душі. перше – непоширене, а друге поширене.

Підмет разом із залежними другорядними членами утворює групу підмета, а присудок – групу присудка. Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза.

Завдання 4. Розподіліть сполучення слів у дві колонки: у  першу – словосполучення, у другу – речення.

 

 

Радію зустрічі.                          

Досвідчений лікар.

Іду швидко.                               

 Троянди розцвіли.

Веселий студент.                       

Гарне село.

Син навчається.                         

Вчимо анатомію.

Хірург оперує.                         

Тепла  осінь.

 

Завдання 5. Із кожного речення випишіть словосполучення. Поставте запитання від головних.

Зразок: Сьогодні ми були у драматичному театрі.

               Були (коли?) сьогодні, були (де?) у театрі,

               у театрі (якому?) драматичному.

 

1.                Віктору дуже сподобався цей фільм.

2.                Усі називають мене Джоном.

3.                Студенти живуть у гуртожитку.

4.                Я написала листа додому.

5.                Лікар оглядає хворого.

6.                Я дуже люблю свою сім’ю.

 

Завдання 6. Запишіть подані словосполучення у формі множини.

Зразок: чисте вікно – чисті вікна.

 

Теплий день, гарне місто, велике озеро, медичний університет, весела студентка, розумна дитина, хороша людина, красива дівчина.

 

Завдання 7. Замість крапок впишіть потрібні слова: українською, українську, український, українська.

 

1.                Ви розмовляєте ………….. мовою.

2.                Ви добре розумієте ……………. мову.

3.                Іноземні студенти добре розмовляють …………. мовою.

4.                Ви давно вивчаєте ………………….. мову.

5.                Студенти читають …………… журнал.

6.                Ви знаєте …………….  мову.

7.                …………… мова дуже мелодійна.

8.                Студенти вивчають ……………. мову.

 

Завдання 8. Складіть речення з наведених слів. Пам’ятайте про слова, які ви вивчали раніше!

1.                Оксана, писати, лист, батьки.

2.                Купувати, аптека, ліки, в, Ніна.

3.                Мати, працювати, у, школа.

4.                Дивитися, вони, телевізор.

5.                Кароліна, слухати, радіо.

6.                Вона, читати, зараз.

7.                Мої, батьки, працювати вдень.

8.                Читати, любити, я.

9.                Морозиво, любити, я.

10.            Розмовляти, любити, я, українська мова.

11.            Слухати, музика, я, любити.

12.            Ліжко, ліворуч, її, стояти.

13.            Стіл, її, праворуч, стояти.

14.            Писати, диктант, студент.

 

Завдання 9. Допишіть до іменників необхідні прийменники (на, у, в).

 

1.     Студенти навчаються _____ університеті.

2.     Вони добре відповідають _____ заняттях.

3.     ________ театрі ми дивились виставу.

4.     Ми були _____ музеї.

5.     Там ______ стіні висить картина.

6.     _____ підлозі лежить килим.

7.     ________ морі легенькі хвилі.

 

Завдання 10. Побудуйте речення із наведених слів.

 

1.                Аудиторія, часто, я, ручка, в, забувати.

2.                Я, гуртожиток, в, жити.

3.                Кімната, багато, в, світло, простір.

4.                Килим, підлога, лежати, на.

5.                Стіл, ваза, на, стояти, квіти.

6.                Я,  працювати, за, комп’ютер.

 

Завдання 11. Запишіть речення, поставте дієслова у правильній формі. Випишіть словосполучення.

Зразок: Колись він багато працював, а тепер він працює мало.

 

1. Колись я (хотіти) бути юристом, а тепер я (хотіти) бути лікарем.

2. Колись він (їсти) багато, а тепер він (їсти) мало.

3. Колись ми завжди (пити) червоне вино, а тепер (пити) біле вино.

4. Колись вони (могти) говорити англійською мовою, а тепер не (могти).

5. Колись вона завжди (купувати) печивo, а тепер вона (купувати) тістечка.

6. Колись ви (ходити) до театру щотижня, а тепер ви (ходити) дуже рідко.

7. Колись я завжди (замовляти) каву, а тепер я (замовляти) зелений чай.

8. Колись ти (працювати) багато, а тепер не (працювати).

 

Завдання 12. Запишіть речення, поставивши дієслова у правильній формі.

1. Що ти (робити) вчора?

2. Вчора я (ходити) на роботу.

3. Після роботи я (ходити) у музей.

4. В музеї (бути) дуже цікаво.

5. Екскурсовод (вона) нам гарно про все (розповідати).

6. Після музею ми з друзями (гуляти) біля озера.

7. Ми (розмовляти).

8. Ми (розповідати) про свої плани на майбутнє.

 

*Завдання 13. Побудуйте речення із наведених слів.

 

1.                Щотижня, одержувати, листи, від, батьки.

2.                Листи, у, вони, писати, новини, про.

3.                Щомісяця, одержувати, лист, від, брат, старший.

4.                Він, гуляти, часто, парк, в, зі, своя, подруга, хороша.

5.                Жити, давно, я, в, велике, це, місто.

6.                Я, часто, згадувати, моя, подруга, хороша.

7.                Гуртожиток, знаходитися, наш, автовокзал, біля.

8.                Я, вчитись, університет, в, медичний, і, часто, бувати, бібліотека.

9.                У, неділя, з, ходити, ми, друзі, гуляти, парк, у.

10.           Ми, бути, на, виставі, театр, у, видатні, артисти, бачити.

 

Завдання 14. Запишіть речення, поставивши словосполучення у правильній формі.

 

1.                (Мої друзі) подобається медицина.

2.                Мені подобається гуляти (прекрасний парк).

3.                (Наш університет) вчиться багато іноземних студентів.

4.                Мої друзі навчаються у (медичний університет).

5.                Я ще погано розмовляю (українська мова).

6.                Влітку я відпочиватиму (Чорне море).

7.                Ми познайомились (наш новий друг).

8.                Викладач дав книжки (цей студент і ця студентка).

9.                Мій друг часто пише листи (молодша сестра).

10.            Викладач зустрівся з (іноземні студенти).

11.            Я хочу познайомитися (ця вродлива дівчина).

12.            Ми купили в магазині (смачне печиво).

13.            (Студенти медичний університет) треба йти в лікарню.

14.            Ми слухали (цікава лекція) професора.

15.            Ми з друзями пішли (театр).

16.            (Наша група) запропонували поїхати на екскурсію в Карпати.

17.            Я написав лист (мої брат і сестра).

 

*Завдання 15. Випишіть всі можливі словосполучення.

 

Медицина – це цілий ряд наук про організм людини, про хвороби та їх лікування. Вона вивчає причини захворювань та способи їх попередження. Давньогрецького цілителя Гіппократа часто називають «батьком» медицини. Він обстежував пацієнтів і записував симптоми їхніх захворювань, ділячись своїми спостереженнями з іншими лікарями. Він також прописував своїм пацієнтам чимало лікарських засобів, включаючи відвар з вербової кори, з якої пізніше почали робити аспірин. Але медицина не могла розвиватися як наука доти, доки лікарі не вивчили принципи функціонування людського організму.

(Велика ілюстрована енциклопедія школяра )

 

 

Словник до тексту

 

відвар – отвар

ділячись спостереженнями – делясь наблюдениями

записувати симптоми захворювань – записывать симптомы заболевания

лікарські засоби – лекарственные средства

людський організм – человеческий организм

обстежувати пацієнтів – обследовать пациента

причини захворювань – причина заболеваний

прописувати пацієнтам – прописывать пациентам

цілитель – healer

 

*Завдання 16. Прочитайте текст і виконайте завдання:

а) у простих реченнях визначте підмет та присудок;

б) випишіть словосполучення;

в) визначте рід іменників у;

г) випишіть у колонки іменники, дієслова, прикметники.

 

Визначення хвороби, чи її діагностика, починається з вивчення лікарем історії хвороби пацієнта. Лікар запитує хворогоро симптоми хвороби, про його попереднє захворювання, а також про спосіб життя. Потім здійснюється фізичне обстеження хворого. Більшість хвороб піддається діагностиці в результаті вивчення перебігу хвороби та фізичного обстеження пацієнта. Як правило, лікар відправляє на лабораторне дослідження кров, сечу, а також проводить інші аналізи. Інколи хворому потрібно зробити рентгенографію чи сканування. В результаті лікар отримує знімки органів тіла, за допомогою яких він може визначити причини хвороби.

Сьогодні медицина має широкі технічні можливості діагностики захворювань.

(З енциклопедії)

 

 

 

 

 

Словник до тексту

 

визначення хвороби – определение болезни

діагностика захворювання – диагностика заболевания

знімки органів тіла – снимки органов тела

історія хвороби – история болезни

лабораторне дослідження – лабораторное обследование

кров – кровь

перебіг хвороби – течение болезни

попереднє захворювання – предыдущее заболевание

сеча – моча

спосіб життя – образ жизни

фізичне обстеження – физическое обследование

 

Тестові завдання

 

1.                Яке словосполучення правильне ?

A. старший сестра;

B. цікаве книжка;

C. веселий дівчина;

D. велике вікно;

E. рідні батько.

2.                Яке словосполучення правильне ?

A. дорогий плаття;

B. чисті зошит;

C. красиве місто;

D. хороший погода;

E. добрі друг.

3.                Яке словосполучення правильне ?

A. зимова день;

B. теплий молоко;

C. солодка чай;

D. новий костюм;

E. чистий сорочка.

4.                У котрому рядку словосполучення у правильній формі ?

A. майбутня лікарі, наш викладачі;

B. темних кімната, наший група;

C. цікава робота, у мого друга;

D. тепла молоко, моя брат;

E. моя  фото, у наш група.

5.                У котрому рядку словосполучення у правильній формі ?

A. моїх батько, у наш гуртожиток;

B. у наша кімната, у медичний університет;

C. у наш група, міський лікарня;

D. наш університет, з моїми батьками;

E. це наш аудиторія, цікаве лекція.

6.                У котрому рядку словосполучення у правильній формі ?

A. моя брат, на медичний факультет;

B. у тепла кімната, зелений трава;

C. у наша бібліотека, на мій стіл;

D. їхня книжка, у наша група;

E. старша сестра, у світлій кімнаті.

7.                У котрому рядку просте речення ?

A. Лікар запитав, що турбує хворого.

B. У музеї; чудові картини.

C. Тиск; нормальна температура.

D. Операційна; скальпель.

E. Пацієнт втратив свідомість.

8.                У котрому рядку просте речення ?

A. Термометр; мікстура.

B. У нашому університеті вчаться іноземні студенти.

C. Щоб стати добрим лікарем, треба добре вчитись.

D. Мої батьки; велика аудиторія.

E. Наш друг, ваше пальто.

9.                У котрому рядку просте речення ?

A. Я давно не бачив своїх батьків.

B. Зелені парки; велике озеро.

C. В університеті; на кафедрі.

D. Ми з друзями поїдемо на екскурсію, якщо буде хороша погода.

E. Студенти-медики; на занятті.

10.           У котрому рядку правильно побудоване речення із слів стіл, її, праворуч, стояти?

A. Стоїть стіл праворуч її.

B. Її стіл стоїть праворуч.

C. Стіл стоїть праворуч її.

D. Її праворуч стоїть стіл.

E. Стіл праворуч стоїть її.

11.           У котрому рядку правильно побудоване речення із слів писати, диктант, студент?

A. Студенти пишемо диктант.

B. Студенти пишуть диктант.

C. Студенти пише диктант.

D. Студенти пишете диктант.

E. Диктант пише студенти.

12.           У котрому рядку правильно побудоване речення із слів  зошит, писати, він, в?

А. Він пише в зошиті.

B. Він писати в зошит.

C. Писати в зошиті він.

D. Пише в зошиті він.

Е. Він писала в зошиті.

 

 

РОБОТА З ТЕКСТОМ

 

Прочитайте тексти. Випишіть десять простих речень. Незнайому лексику перекладіть.

 

Михайло Коцюбинський

(1864-1913)

 Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вінниці в сім’ї дрібного службовця. Вихованням хлопця в основному займалася мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву…». Саме завдяки її старанням хлопець мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи». Ази освіти Михайло осягав удома.

З 1875 року навчався у Барській початковій школі, а в наступні п’ять років — у Шаргородському духовному училищі. Як згадував один із його ровесників, «Михайло Коцюбинський був тоді повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за нас усіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його — не бив лінійкою по руці, не становив навколішки, як це бувало з іншими. До товаришів ставився гарно, до всіх однаково уважно, не розрізняючи з-поміж них ні євреїв, ні руських, ні поляків». Під час навчання у духовному училищі хлопець не обмежується вивченням лише обов’язкової програми. З особливим захопленням він знайомиться з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Генріха Гейне, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна. Готується до вступу в університет. Але сувора проза дійсності по-своєму відкоригувала ті мрії. Хвороба матері, втрата роботи батьком, опікування меншими дітьми — все це змусило юнака рано піти на свій хліб. Протягом 1882-1892 рр. М.Коцюбинський вчителює, дає приватні уроки, займається репетиторством для дітей із заможних родин Вінниці та навколишніх сіл. Пізнаючи народне життя, він відкривав і себе. Реалії життя й багата уява спонукали до творчості.

У 1890 році у львівському часописі «Дзвінок» друкується його вірш «Наша хатка». А невдовзі побачили світ оповідання «Харитя», «Ялинка», що виразно свідчили про непересічний талант молодого автора. З 1892 року, за рекомендацією відомого бібліографа М. Комарова, М. Коцюбинський працює в експедиції, яка боролася з виноградною хворобою по селах Бессарабії. Серед робітників філоксерних загонів було чимало українських студентів з Київського, Харківського, Одеського університетів. Тут письменник близько знайомиться з членами підпільного товариства «Братство тарасівців», що створювалося з палким бажанням відстоювати право самобутності української нації «скрізь, де тільки можливо». Глибокі враження від життя молдаван, а пізніше — і кримських татар лягли в основу оповідань «Для загального добра», «На камені» та інших.

З 1898 року письменник оселяється в древньому Чернігові, отримавши роботу в земській управі. З 1900 по 1911 рік працює в статистичному бюро губернського земства. Цей період життя і творчості М. Коцюбинського особливий. Навколо нього гуртується чернігівська інтелігенція, заохочена й наснажена прикладом дієвого життя Михайла Михайловича.

У 1903 році як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії він побував у Полтаві на відкритті пам’ятника І. Котляревському. Зустрічі з відомими діячами української культури справили на нього надзвичайне враження.

З 1899 року у Львові починає виходити зібрання його творів, завершене сьомим томом у 1913 році. У 1905 році М. Коцюбинський подорожує країнами Центральної та Західної Європи, відвідує Австрію, Німеччину, Італію, Швейцарію. Після повернення він багато працює.

Останні роки життя великого письменника позначені різким погіршенням здоров’я, загостренням хвороби серця. З 1909 по 1912 рік М. Коцюбинський тричі відвідує Італію, куди виїздив на лікування. Там близько знайомиться з Максимом Горьким, на віллі якого, на острові Капрі, він жив. Улітку 1910 року, повертаючись з-за кордону, М. Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Враження, які охопили від знайомства з побутом, людьми, мовою, традиціями цієї землі, заворожили його. Згодом він ще двічі приїжджатиме у цей край, а свої враження увічнив чудовим твором «Тіні забутих предків» (1911 р.). Здається, це були останні світлі й щасливі миті життя, яке невпинно знесилювалося підступною недугою.

Йому не допомагає лікування в університетській клініці Києва, і 25 квітня 1913 року полум’яне серце неповторного майстра слова перестало битися. Поховано Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдиній горі в Чернігові, де він так любив відпочивати, милуючись красою Придесення.

Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником. Знайомство з його творчістю наочно підтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художність, вражаюче багатство, світла простота думки й справді мовби пронизують читача життєдайним сонячним промінням, звеличуючи й наснажуючи для добра і творення. Його творчість непомітно, але неминуче допомагала людині ставати людиною. Можливо, саме це й мав на увазі, узагальнюючи його значення як митця, М. Горький, коли писав: «…У ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов’ю художника, вірить в його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміле культурне значення, історична вартість добра». Яких би тем не торкався мудрий і вимогливий письменник, вони набирали особливого, неповторного звучання правди і краси, що, зрештою, означатиме кінцеве торжество життя. Саме любов до нього і спонукала шукати надійних шляхів до кращих, вільніших і радісніших його проявів.

Сучасники М. Коцюбинського з дивовижною одностайністю відзначали рідкісний збіг між вишуканою досконалістю й красою творів та особистістю автора. Мовби ілюструючи те твердження, М. Лозинський писав: «Щодалі знайомство з ним відкривало нові грані його творів, людина й великий дух доповнювались взаємно і зливалися в чудову гармонію».

«Він був один із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають милостиве почуття задоволення: саме цю людину ти давно чекав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!» — згадував про М. Коцюбинського М. Горький. Безсумнівно, так сприйматися може тільки людина, яку попри всі її достоїнства було наділено головним природним даром — любов’ю до людей.

Митець за покликанням, М. Коцюбинський мріяв створити літопис добра. Але в епоху жорстокості письменник змушений був творити літопис всенародного горя, поневірянь і випробувань. Та надія, як і мрія, не покидала письменника. Світле і тверде переконання у неминуче справдження кращої долі пронизує кожне слово митця, кожну його інтонацію. Хіба не про це він сказав: «Яка сила життя! Ми звикли до нього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо».

 

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

 

Автор – Михайло Коцюбинський

 

Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи – вгорі темний, похмурий, важкий, під ним – залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. 0! Тепер симетрично!.. A свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко… Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..

Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук – і моє сер¬це падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне – й обірветься життя. Я прислуха¬юсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як вона дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б’ється живчик. Я знаю – тo тривога. Вона дер¬жить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..

A я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев’яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно зав¬жди викликає у мене настрій, почуття зв’язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м’яки¬ми чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель… Hi згуку, нi блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…

Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав yxo до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Meнi самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!

Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться хо¬лодними мурашками по всьому тілy, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скрив¬джений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?

Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливаєть¬ся, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Олен¬ку. Добра душа!..

I знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того сви¬сту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… A тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Biн мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. I я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

Вже пізно. Лампа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить гніт, і бачу, як блимає світло – то підіймається, тo падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.

Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лампу. B хаті стає темніше, пропали блиски й різні тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полег¬кість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… He чую свисту, за¬тихло калатало…

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ci два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйо¬тини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

з-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало…

Вікно сіріє. B хаті все так само, як i досі було: так само нагинається од pyxy повітря жовте полум’я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, a проте є щось нове. Певно, ciрe вікно.

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми мебля¬ми; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то й життя!..

Двері од кабінету рипнули, і в хату тихо входить лікар. Хороший, давній друже! Він тільки що зі спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. I я розумію його: «Нема рятунку?» – «Нема»,- кажуть його чесні очі. Він непотрібний і одходить, a нa порозі стоїть жінка і пов¬ним благання й надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.

Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. ЇЇ чорне волосся, зав’язане грубим жмутом, таке м’яке і тепле. Bсe сe

я бачу. Я все cе бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її He тільки як друга, a як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. He все пропало. Ще у нас будуть…» А, підлість!.. як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмupaє… Hi, cе нe може бути… Ce дико… cе безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий… Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… A, cе безглуздо врешті, кажу я!..

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, a я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамо¬ваній злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. «Се підло, cе безглуздо»,- кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Ce насильство!»-бун¬тує моя істота. «Се закон природи»,-говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі доло¬нею… A-a!

Я сиджу так довго.

Чи тo мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно – кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. A може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеть¬ся, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата?

Хіба ж cе неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, a проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!

Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати…. Коли б тільки заснула. Коли б заснула… To я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…

Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь наосліп, все перекидаю, б’юсь руками об двepi й наскакую на жінку, що

в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Ка¬терини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у га¬рячці.

Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, a мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути.., ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теп¬лого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він нена¬жерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так ста¬лося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала pa¬дість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, a я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках…

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж – сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як трудно повірити мені сьому фактові, пого¬дитися з ним. Ще недавно, усього шість – ні, п’ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноже¬нят. Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно – просто, здається, вчора було – стояли ми з нею під нашою любимою виш¬нею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось сине небо, a на траві гралось весняне сонце.

A от тепер…

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.

Коли я чесався щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», a замість «стидно» казала «стиндо».

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, прихо¬дила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніж¬ками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, – моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я ці¬кавлюся, я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, – i в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, нати¬каюсь на стіл, a на ньому…

To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, a цілих шість…

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненату¬ральна, як воскова лялька. Ha ній коротенька біла суке¬ночка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно ку¬пив їй. Вона так тішилася ними.

B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюcь на cе воскове тіло, i дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жод¬ного зв’язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам’яті, відбилось там золотим промінням.

A моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже запи¬сує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал…

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?

 

Чернігів, 1902

 

 

ПОДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

 

Автор – Михайло Коцюбинський

 

Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

 

— Фу-ти! Бардачні звички!..

 

Сухий, гарячий, весь в поросі, день вже гас за вікном. На столі каламутне біліли дві порожні тарілки, а перекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.

 

— Сусанна!

 

— Несу! — обізвався з глибин десь низький, осиплий голос.

 

Карпо Петрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний комір тер шию, а кітель ще й досі перуть!.. Вони пе-еруть!.. І ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хліб і жував, сопучи носом. Лакеровані чоботи дрібно скрипіли під столом. У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який і білий, як з сирового тіста, вона проплила од порога до столу, мов літня хмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.

 

— Мусила гріти… все прохололо…

 

— А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках… Сусанна зробила великі очі.

 

— Де?

 

Карпо Петрович одігнув палець, ткнув ним назад себе, в вікно, й застиг у гніву вирячкуватих очей та червоного кулака.

 

— Бардачні звички!..

 

— Цс… — цикнула жінка на нього, — там Доря.

 

Карпо Петрович скоса поглянув на щілку в дверях, звідки пробивалося світло, і тепер тільки почув дзвінкий хлоп’ячий голос, який безперестанку співав:

 

— Сім раз по вісім — п’ятдесят шість… сім раз по вісім — п’ятдесят шість.

 

Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи оком світлицю.

 

В кутку, під образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гімназичне пальто, ловлячи в ґудзики гострі червоні бліки.

 

Хіба завтра неділя? Фу-ти, ну-ти! Як він забув? Завтра ж Дорині іменини…

 

Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квітках, збирала з помосту своє волосся.

 

Бардачні звичкиї.. Згадав! Ну, і була в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках… А тепер — надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває…

 

Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.

 

Вона сердито вийшла з кімнати.

 

Карпо Петрович жував і в задумі м’яко тарабанив пучками в стіл.

 

— Доря!

 

Доря став на порозі, сірий й незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.

 

— Тебе сьогодні питали?

 

— З географії п’ять.

 

— А ти часом не того… не бре-бре?

 

Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.

 

— Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.

 

— Що се за Козеріг?

 

— Там один в нас… Дорька Сосновський…

 

— Віце-губернаторський син?

 

— Ми його добре сьогодні нам’яли. Аж кров носом пішла…

 

Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.

 

— Дорь-ка! — крикнув він строго. — Руш мені тільки ще хоч разок — я тобі дам!..

 

Фу-ти, ну-ти, господи боже… віце-губернаторський син…

 

Він підняв палець в важкому персні і накивав.

 

Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.

 

Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.

 

— Їж… прохолоне… — нагадала йому Сусанна.

 

Він почав їсти хтиво і неохайне, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, — сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був вія щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..

 

Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.

 

— Чого ти смієшся?

 

Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.

 

— Хе-хе!

 

— Хі-хі!

 

— Завтра наш Доря кінчав десятий рік… — мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.

 

— Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.

 

— Цс… — писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м’яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.

 

— Потому покажу… А ти що йому подаруєш?

 

Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.

 

— Я…

 

Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!

 

Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.

 

За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.

 

— Чого ти там, Дорик?

 

Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:

 

— Задачі не можу рішити.

 

— Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.

 

Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.

 

Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:

 

— Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад — наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом.,. Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.

 

Але Карпо Петрович і сам не вірив, що це так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.

 

— Ідіотська задача! Чого вас там вчать! Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.

 

— Як вони мучать бідних дітей!.. — обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.

 

Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.

 

— Теж арихметик! — напалась на чоловіка Сусанна. — Не міг розділити кілька рублів…

 

І обняла щасливим оком сіру фігуру сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.

 

— «Арихметик»!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! — буркнув сердито Карпо Петрович. — У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.

 

Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.

 

Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.

 

Зелене світло од лампи м’яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бубонів за дверима.

 

Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м’яв у долоні сукно.

 

— Матеріал добрий, здається… і пошив непогано… Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.

 

— Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…

 

— Скільки взяв Шмуль за картуз?

 

— Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копійок…

 

— Ах, сучий син… Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?

 

Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків — незрозумілим і таємним для нього символом шкільної мудрості.

 

Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.

 

— Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!

 

— Хі-хі… і з географії п’ять.

 

Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.

 

Доря прийшов сказати добраніч.

 

Вони лишились самі.

 

Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:

 

— Показуй, що ти купила?

 

Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у -неї сухо затріщала пружина.

 

Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.

 

Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.

 

— Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?

 

Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчки стежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустив далі. Потому ще раз накрутив.

 

— Прийми свій хвіст! — нетерпляче гукав на жінку, коли пароходик ткнувсь носом в її спідницю. — Розсілась!..

 

Він навіть лазив за ним по помості.

 

Сусанна сиділа щаслива, одкривши зіпсовані зуби, вся в тінях од широкого кола волосся, на дві третини чужого.

 

Пароходик дирчав.

 

Врешті Карпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами.

 

— Ет, чорт зна що…

 

— Як чорт зна що? — здивувалась Сусанна.

 

— Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.

 

— Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він — «чорт знає що»!

 

Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто в діжі.

 

— Цікаво, що ти придумав?

 

Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.

 

— Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

 

Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.

 

— Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…

 

— Та не тягни ж бо…

 

— Нехай має чим згадувать батька. Буде старий — унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…

 

— Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

 

Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:

 

— Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.

 

— Ах, ах! — налякалась Сусанна. — Як можна дитину…

 

— «Дитину, дитину»… — перекривився Карпо Петрович.

 

Власне дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?

                                                   

Він вже кричав і своїм криком вганяв в м’яке тіло Сусанни свій план.

 

— Ви-хо-ву-вать треба!..

 

— Ах, ах! — вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. — А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справді нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера… а ніхто не побачить, лиш Доря…

 

Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий…

 

Забувала про Дорьку і всі думки звернула на себе. їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги…

 

— А кого вішати будуть? — блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.

 

— Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти — гляди мені — ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.

 

— Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:

 

— Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно…

 

Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.

 

Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.

 

Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра…

 

Можна б зробить йому свято.

 

— Само собою! — розвеселився Карпо Петрович. — Нехай погуляє!..

 

Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.

 

— За ката, певно. Яким… — кинула наче про себе Сусанна.

 

— Яким.

 

— Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.

 

— Розпився, стерво.

 

Вона все більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!

 

Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дриґав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.

 

І, сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.

 

— Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!

 

 

 

* * *

 

— Одчепись, мамо!

 

Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.

 

Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір’ям до батька, а коли п’яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м’яко над ним:

 

— Одягайсь швидше. Зараз поїдем.

 

Доря підняв на батька очі.

 

Поїдуть? Куди?

 

На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище — луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. «Бовть!» — сказала вода, ковтнувши камінчик…

 

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись і тікати назад… Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…

 

Хотів запитати у батька, але його вже не було.

 

І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?

 

— До гімназії нині не підеш, Дорик, — зрозуміла його Сусанна.

 

Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташки і знову присів над своїм пароходом.

 

Але його звідти нагнали.

 

Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь світ, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнізді.

 

Незащібнутий, з поясом у руці, оббігав весь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, в столовій батько допивав чай.

 

Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.

 

«Оселедець!» — згадав своє прозвище в класі, — і до сліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.

 

Ранок стояв тихий і теплий, але Дорі звеліли надівати ватну шинелю. Грубий комір підпирав йому шию, а мати, вся ще у білім, схилялась над ним припухлим од сну лицем і лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи ґудзики у нові петлі.

 

— Ну, пора їхать.

 

Вулиці були безлюдні. І так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невідомо для чого, і тато мовчить. Батькові руки, в білих нитяних рукавицях, важко лежали на держалні шашки, а візникова спина сонно хиталась часами з боку на бік. Минали гімназичний будинок, застиглий в повазі важких колон і чорних холодних вікон. Шкода, що ще так рано і ніхто не побачить, як Доря їде у невідомі краї в теплій новенькій шинелі. Прощайте, прощайте! Не вернусь ніколи!.. І позаду лишились би тільки заздрі погляди хлопців, розкриті од сміху роти, повні білих зубів.

 

З міста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлівом, і маленькі доми дрімали, як по оборах корови.

 

— Тобі добре сидіти? — поспитав батько, і Доря зловив його погляд на свому гербі, на блискучих од ґудзиків грудях.

 

Починало вже дніти. Густий запах пізніх гречок і сухої стерні повівав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перисті крила, як в метеля, а в зеленому небі родилися голоси.

 

Земля будилась. Гречка поплила білим пінистим шумом, до ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небі хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних соків, і одвітно обзивалась в Доринім тілі гаряча кров. Куди ще їхать? От злізти б тут, побігать по широкому полю або полежать в траві.

 

Зійшло б гаряче сонце, і простяглось би по полю, як струни, бабине літо.

 

Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Він боявся спізнитись. Його кортіло сказати Дорі, куди вони їдуть. Говорити чи ні? На квадратовім чолі поклались рядками одна на другу дрібненькі зморшки, а руки втратили важку непорушність. Ні, не треба казати, нехай се несподіванка буде. Він любовно обняв Дорю за стан і пригорнув до себе.

 

Біла візникова кобила помітно кульгала. Підіймала заднє копито і старалася бігти на трьох. «Ах, стерво, мучить бідну коняку… Фу-ти, ну-ти, не підкував, скотина…» І тут тільки в нім ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набігла згадка — і він заспокоївсь. Ще в дитинстві його возили дивитись на розстріл трьох москалів, і ся картина лишилась у нього на ціле життя, тоді як другі подібні, які він часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хіба що треба було роздобути дозвіл од директора Дорі.

 

— Доря! Ти боїшся директора свого?

 

— Корови?

 

— Якої корови? — здивувався Карпо Петрович.

 

— У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечі і важно процідив в ніс:

 

— Пано-ве гімназисти повинні вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…

 

— Ха-ха! —не вдержавсь Карпо Петрович. — Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз і нерухливий, як тільна корова.

 

— Ах ти, капшук! Як ти смієш дражнитись з свого начальства?

 

Але Доря не вірив у нещирий гнів батька. Він надувся, аж червонів, ставив ноги, наче поліна, і, важно розчепіривши пальці, гугнявив:

 

— Тих, що будуть займатися соціалізмом або ходити по шостій до міста…

 

— Ха-ха!.. — реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. — Чисто комедіант!.. Стій! — раптом штовхнув він візника в спину. — Не бачиш, приїхав…

 

Збоку од шляху дві дикі груші тремтіли дрібненьким листом у ранішнім холодку.

 

— Завертай під груші…

 

Ще червоний і тремтячий од сміху, Карпо Петрович виліз з дрожки, взяв Дорю за руку і підвів до дерев.

 

Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-під ніг, на дні. ями чорніють люди, а в густих передранішніх тінях виразно біліють стовпи.

 

— Що се таке?

 

Йому видалось зразу, що сьогодні народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка і загойдаються на гойдалці люди.

 

Він був розчарований трохи.

 

Батько міцно стиснув йому руку і глухо, з свистом переднього зуба сказав:

 

— Дивися й не пропускай нічого. Старайся, щоб тебе ніхто не помітив. Найкраще сховайся за грушу…

 

Потому почав спускатися в яр, мигтячи сріблом погонів і обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягнені в рукавички, плавали у повітрі, як голуби.

 

Ранок яснішав. На крайнебі, за яром, легкі хмаринки займались, як од вогню солома, а важкі червоно тліли, наче дубовий вугіль.

 

На поміст, під соснові стовпи, хтось виліз і потягнув мотузку, наче хотів дізнатися, чи міцна.

 

— Яким! — зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очі Якима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.

 

— А де ж музика?

 

Однак замість музики він побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктем немов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, і два рядки ґудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисою головою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.

 

«Молебень?» — подумав Доря.

 

Йому зробилося скучно, і він почув над головою дрібне, метушливе шептання груші.

 

Озирнувся на візника. Зігнувшись, звощик копирсав щось в колесі пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землі, наче спідниця. Біла коняка дрімала на трьох ногах, зігнувши четверту.

 

Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.

 

Доря знов глянув в долину. Тепер він помітив жінку серед купи мужчин. Косинка, зв’язана вузликом під бородою, зливалась з її лицем в одну білясту пляму, а на темній одежі світилися руки, прозорі й молочні, як поночі порохно.

 

— Приїхав дивитись, паничу? Візник підійшов ззаду і став недалеко.

 

— Або що? — обернувся до нього Доря.

 

— А нічого — дивись. Виростеш — здасться. В його круглому оці — друге візник зажмурив, — в голосі, в кутках уст було зачіпливе щось, образливе.

 

— Молебень будуть править, Семене?

 

— Кха! — кахнув Семен. — Молебень, таку його маму… Вони їй справлять молебень…

 

— Ні, справді, Семене, — прохав його Доря.

 

Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.

 

Мовчки закотив він полу сукмани під самі пахви, вийняв тютюн і заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвистав їй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скінчивши крутити, він старанно заклеїв цигарку і неймовірно глянув на Дорю.

 

— Папенька не казали?

 

— Їй-богу, ні, — заклявся Доря. — Сьогодні, бач, мої іменини, і він…

 

— Так… на іменини, значить… Ловко придумав. Семен затиснув в грубі і чорні пальці цигарку, а праву руку підняв, обвів нею круг шиї, сіпнув догори, храпнув і засміявся.

 

— Капут!

 

— Капут? — витріщив Доря на нього великі й невинні очі.

 

Тоді візник пояснив:

 

— Повісять баришню зараз… Молебень, таку їх маму…

 

Доря почув холодок в тілі.

 

— Неправда… ти все жартуєш… — почервонів він одразу.

 

— Авжеж, жартую…

 

І знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.

 

Щось підкотилось в Дорі під серцем і так недобре розлилось по руках і ногах.

 

— Як, зовсім повісять?

 

Голос перервався у нього, і жаль скривив губи.

 

— Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дригать… — Жбурнув окурок, сплюнув й додав: — Яким справиться скоро… не першинка!

 

Сонце запалило криваві вогні на цератовім брилі Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а візник має зараз вішати жінку з блідим обличчям.

 

В голові його раптом пронеслися розмови, які чув вдома… Окремі слова, такі перше звичайні, далекі і неймовірні, як в казці… а тепер все наблизилось і ожило.

 

Тепер він інакше глянув в долину, на непорушні ряди москалів, блискучі форми начальства, бліду жінку в білій косинці й соснові стовпи. Все воно злилось в однім слові: «Повісять» — нестерпуче жахливім і дикім.

 

Тим часом Яким перестав поправляти мотузку — вона злегка гойдалась, — зліз з риштовання і підійшов до жінки. Жінка одвела його рухом худої руки, блакитної наче, зробила нерівний крок, а далі твердо пішла до стовпів.

 

«Ось зараз!.. Ось зараз!..» — щось крикнуло в Дорі і опекло, а його ноги самі зігнулись і шугнули в провалля, обсипаючи глину…

 

Карпо Петрович все поглядав на гору, під груші. Йому часом здавалось, що він бачить там Дорю, мигтіння ґудзиків на гімназичнім пальті. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, і потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слід: москалі тупо стояли, як німий частокіл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очі, як жертва вечірня, піп поправляв наперсний хрест та гладив свої шовкові вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокійно розсипаючи погляд водянистих очей. Поліцмейстер стриманим басом робив якісь непотрібні накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтіла од ліктя до кінчиків пальців і тарабанила дрібно в висок. Коли б вже швидше кінець… Коли б вже проплило тих кілька хвилин…

 

Жінка нащось розв’язала косинку, спустила її на плечі і, струснувши чорним волоссям, рушила з. місця. Карпо Петрович чує, що він холоне в напруженій тиші, що в голові у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: «Чи Доря все бачить?» — і проплив образ Сусанни, як вона слухає оповідання сина.

 

Вже жінка стояла на риштованні, колихнулася ряса, і знявся в повітрі хрест. Яким поклав руку на зашморг і забігав навколо очима, брязнули глухо важкі рушниці, наче залізо зітхнуло, а скісний промінь вмачав кінці піднятих шабель у кров.

 

І ось тут саме сталось щось дивне, незрозуміле. Наче камінь зірвався з гори і покотився під ноги. На бігу, круглий і грубий в своїй ватній шинелі, Доря промчався до риштовання, замітаючи полами глину, гублячи синій картуз і розкриваючи широко руки.

 

Наскочив на жінку і з криком обняв їй коліна.

 

— Не треба!..

 

Од несподіванки й крику, що впав, як стріл, поміж ними, люди здригнулись в тривозі і метнули очима угору, на високі стіни яруги, наче звідти йшла на них небезпека.

 

А Доря все тісніше туливсь до колін, ховаючи стрижену голову в чорній спідниці, і видко було, як здригалися плечі у нього від дитячого плачу.

 

— Не треба!.. Не руште!..

 

Жінка стояла хвилинку — висока, але якась одразу зів’яла й нещасна. Потому нагнулась і поклала прозору руку на дитячу головку.

 

І так усе застигло в німому чеканні: жінка, дитина, москалі і начальство.

 

Першим опам’ятавсь поліцмейстер.

 

— Чия дитина? Забрать!..

 

Він не пізнав голосу свого, але од того грубого крику всі почули себе вільніше, і кожний намагавсь показати, що він не злякався…

 

Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Коліна згинались у нього і мерзли. Він себе переміг і побіг підтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужі і без того.

 

Однак Дорю одірвати було нелегко. Він одбивався всім тілом і наче в нестямі все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплі коліна:

 

— Не дам!.. Не хочу!..

 

Нарешті жінка хитнулась, одділена од дитини. Карпо Петрович поволік сина. По дорозі підняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвідомо, рукавом глину і поніс так в лівій руці.

 

— Татку, не треба… татку, не позволяй… — упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, підняв кулак вгору й кричав назад себе:

 

— Якиме! Не смій! Я тебе, стерво…

 

— Цить! — шипів батько й тяг його далі.

 

Аж на горі вдалося Дорі вирватись із рук. Він глянув в долину й побачив: в повітрі, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фігура. Покрутилась в один бік — і стала… Потому у другий — і знов спинилась.

 

Тоді Доря замовк, подивився гостро на батька і хрипло кинув йому в лице:

 

— Хуліган. Оселедець.

 

Більше не встиг, бо полетів у траву, збитий кулаком з ніг.

 

 

 

* * *

 

Вони вертались додому не такі вже парадні. Лакеровані чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глині. На новенькій гімназичній шинелі проти коліна зеленіла трав’яна пляма, а один ґудзик жалібно висів на чорній нитці. Біла коняка, ще біліша тепер, на сонці, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неї. Сидів, одвернувшись од Дорі, і тупо думав. Він бажав Дорі добра, а замість того дістав невдячність. Синова лайка горіла у ньому, наче він на живому випік її. «Хуліган… оселедець…» І хто? Кістка од його кості і кров од крові.

 

Карпо Петрович намагався думать про інше. Хотів себе запевнити, що у нього були важніші справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серці він чіплявся за ті неприємні думки, уявляв губернаторський гнів, свої благання, гугнявий директорів голос: «Нам протестантів не треба…» — і чув одночасно, як щось йому заважає, немов камінчик, що попав в чобіт. Отут, під боком, сиділа його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серці, з якимсь правом на батька, на його вчинки, і судила, наче чуже, а їй треба було давати одповідь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не міг же він, батько і поліцейський чиновник, якого боялись навіть дорослі, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. І він знову уперто чіплявся за всякі дрібниці, за розмови з начальством, за неминучі сльози Сусанни і навіть за скалічену ногу коняки — «Не підкував, стерво…», — аби лиш засипать і заглушити те пекуче і непокірне, що мулило всередині, наче гострий камінчик…

 

А Доря, опустившись та впірнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрішнім плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фігура. Раз в один бік, раз в другий… «Чекай, — думав він гірко про батька, — будеш ти знати, як я тобі повішусь… Заберусь на горище, здійму свій пояс, і ніхто не побачить…» Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню і, як звичайно, засне на лаві. Тоді Доря візьме тихенько ножа, наточить… або ні, краще сокиру — і одрубає Якимові голову по самі плечі

 

Маленька пташка уперто літала над головою в Дорі. То підіймалась, то опускалася з писком і з дрібним тріпотінням коротких крил. Він зацікавився нею і довго стежив за її летом. Але раптом згадав свої іменини і легку руку, що так ніжно гладила його по головці, — і знову тихо заплакав.

 

«Будеш ти знати… ах, будеш ти знати, як я тобі повішусь…»

 

Крізь теплі сльози, важкі і великі, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби і телеграфні стовпи. Вони одривалися од землі, підіймалися вгору і тихо гойдались… Раз в один бік, раз в другий…

 

 

Січень 1912, Капрі