План

загальний аналіз крові. Морфологічні зміни еритроцитів.

 

Лабораторна діагностика анемій.

 

Кров – це один із різновидів сполучної тканини. Міжклітинна речовина її перебуває у рідкому стані і називається плазмою. У ній містяться формені елементи – еритроцити, лейкоцити та тромбоцити.

Плазма становить 55-60 % загального об’єму крові формені елементи – 40-45 % (це гематокрит). Основою плазми є вода (91 %). ( 5 припадає на різні речовини, розчинені в ній. Деякі з них перебувають на константному рівні, вміст інших коливається в залежності від стану організму. До останніх належать продукти розпаду, харчові речовини, що всмоктуються із ШКТ.

 

Функції крові

 

Основною функцією крові є перенесення різних речовин, за допомогою яких здійснюється захист від впливів зовнішнього середовища або регуляція діяльності окремих органів і систем. У залежності від характеру речовин, які переносяться та їх природи кров виконує наступні функції:

 

1. дихальну;

 

2. трофічну;

 

3. екскреторну;

 

4. гомеостатичну;

 

5. регуляторну;

 

6. терморегуляційну;

 

7. захисну;

 

8. креаторних зв’язків.

 

 

Білки плазми.

Вони становлять 7 % об’єму плазми. Переважна більшість їх надходить з печінки, незначна частина з лімфоїдної тканини (γ-глобуліни). Одні білки, перебуваючи в плазмі, виконують цілеспрямовану функцію, інші ж перебувають у ній короткий час, прямуючи до місця свого використання або виділення. 50-60 % білків – це альбуміни, що мають молекулярну масу до 69 000 Да. Біля 40 % – глобуліни, які поділяються на a₁, a₂, b і γ. Молекулярна маса їх від 45 000 до 130 000 Да. Співвідношення А/Г в нормі 1,5-2,3. Найкрупнішим білком плазми є фібриноген, який бере участь у зсіданні крові.

Функціональне значення білків плазми

 

У плазмі крові людини в 1 літрі є 65-85 г/л білка. Білки плазми діляться на альбуміни (35-50 г/л), глобуліни (α1 – 1-4 г/л, α2 – 4-8 г/л, β – 6-12 г/л, γ – 8-16 г/л) і фібриноген (2-4 г/л).

 

Альбуміни на 80 % забезпечують онкотичний тиск крові (колоїдно-осмотичний). Це впливає на розподіл води між плазмою та міжклітинною рідиною.

 

Велика загальна площа поверхні багатьох дрібних молекул альбумінів дуже велика, тому вони добре виконують функцію переносників багатьох транспортованих кров’ю речовин, таких як білірубін, уробілін, жирні кислоти, солі жовчних кислот, солі важких металів, фармакологічні препарати (пеніцілін, сульфаніламіди, антибіотики тощо).

 

Утворюються альбуміни в печінці; за добу (за умов нормального харчування) виробляється їх майже 17 г; період піврозпаду альбумінів складає 10-15 днів.

 

Глобуліни – це група білків, яких електрофоретично розділяють на α1 (альфа1), α2 (альфа2), β (бета) і γ (гама).

 

До складу фракції α1-глобулінів входять білки, простетичною групою яких є вуглеводи. Ці білки називаються глікопротеїнами. В їх складі циркулює майже 60 % всієї глюкози плазми. До субфракції глікопротеїнів відноситься ще одна група вуглеводовмісних білків – мукопротеїни, які містять мукополісахариди.

 

Фракція α2-глобулінів включає гаптоглобіни, які за хімічним складом є мукопротеїнами, і мідьвмісний білок церулоплазмін. На кожну білкову молекулу останнього припадає вісім атомів міді, що зумовлює оксидантну активність цього білка. Церулоплазмін зв’язує майже 90 % міді, яка є в плазмі. До інших білків фракції α2-глобулінів належить тироксин-зв’язуючий білок, транскобаламін (вітамін В12-зв’язуючий глобулін), транскортин (кортизолзв’язуючий глобулін).

 

Бета-глобуліни приймають участь у транспорті фосфоліпідів, холестерину, стероїдних гормонів, катіонів металів. Майже 75 % усіх жирів і ліпоїдів плазми входять до складу ліпопротеїнів. Металовмісний білок трансферин переносить залізо. Саме він забезпечує транспорт цього елементу кров’ю (кожна молекула трансферину містить два атоми трьохвалентного заліза).

 

До фракції γ-глобулінів входять різні антитіла, багато з яких мають ферментативну активність. Так як потреба в них різна, то розміри і склад фракції гама-глобулінів значно коливається. До γ-глобулінів належать також аглютиніни крові (α– і β).

Утворюються глобуліни в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. За добу синтезується майже 5 г глобулінів. Період їх піврозпаду – 5 днів.

 

Фібриноген є розчинним попередником фібрину. З його переходом у фібрин відбувається зсідання крові і перетворення його в щільний згусток. Плазма крові, яка не містить фібриногену називається сироваткою. Утворюється фібриноген у печінці.

 

З плазмою крові переносяться речовини, які у фізіологічних концентраціях мало впливають на її властивості. До них належать:

 

а) живильні (поживні) речовини, вітаміни і мікроелементи;

 

б) продукти проміжного обміну;

 

в) гормони і ферменти;

 

г) продукти кінцевого обміну, які мають бути виведені з організму

 

Небілкові азотвмісні речовини плазми крові.   

Найбільша фракція живильних речовин, які переносяться плазмою – ліпіди. Кількість їх у крові значно коливається і значно зростає після прийому жирної їжі. Тоді плазма крові набуває молочно-білого кольору (ліпемія). На відносно постійному рівні підтримується вміст глюкози і амінокислотних залишків. У плазмі крові постійно присутні всі вітаміни. Вони можуть переноситися або разом з білками, або самостійно. Вміст їх залежить від характеру (вмісту) їжі; синтезу кишківником; факторів, які полегшують їх всмоктування; речовин, які їх руйнують (антивітамінами).

 

Мікроелементи циркулюють у плазмі крові як металовмісні білки (кобальт – кобаламін, мідь – церулоплазмін, йод – тироксинзв’язуючий білок) або білкові комплекси (залізо – феритин).

 

Найбільшу кількість продуктів проміжного метаболізму становить молочна кислота. Кількість її зростає при нестачі кисню, інтенсивному фізичному навантаженні. До органічних речовин належить піровиноградна кислота. Вона утворюється при метаболізмі амінокислот і вуглеводів і відіграє провідну роль у енергетичному обміні.

 

На даний час відомо більше 50 різних гормонів і ферментів плазми крові. За будовою вони є білками, поліпептидами, амінами, амідами або стероїдами.

 

До найважливіших кінцевих продуктів обміну (шлаків) належать СО2, сечовина, сечова кислота, креатинін, білірубін, аміак. Всі ці речовини, крім СО2, містять азот і виводяться нирками.

 

Нормальна функція клітини залежить від постійності об’єму, складу і рН рідин організму. Регуляторні механізми, які контролюють нормальний об’єм, осмотичну концентрацію, іонний склад і вміст Н+ в рідинах організму взаємопов’язані. Система, яка підтримує рН, є системою динамічної рівноваги: Н+ постійно з’являється у внутрішньоклітинному середовищі як метаболіт і виділяється з нього. Кислотність або основність крові залежить від концентрації Н+. Позаклітинна рідина дещо лужна: рН артеріальної крові – 7,35-7,45, венозної – на 0,02 одиниці нижче.

Це a-амінокислоти, креатин, креатинін, сечовина, сечова кислота, пігменти. В плазмі містяться також незначні концентрації вуглеводів, ліпідів. Мінеральних речовин.

Кровотворення.

Основними органами кровотворення у позаутробному житті є кістковий мозок, лімфатичні вузли та селезінка. В кістковому мозку відбувається еритропоез, гранулоцитопоез, моноцитопоез, тромбоцитопоез. Лімфатичні вувзли та селезінка є органами лімфоцитопоезу.

Теорії кровотворення

 

1. Унітарна (основоположник О.О. Максимов). Усі клітини крові походять з однієї клітини, котра називається стовбуровою.

 

2. Дуалістична. Прихильники цієї теорії визнавали два родоначальники кровотворення: клітина — попередник мієлопоезу і клітина — попередник лімфопоезу.

 

3. Триалістична. Кожен формений елемент крові (еритроцит, лейкоцит, тромбоцит) має свого родоначальника.

 

Сучасні молекулярно-генетичні уявлення про кровотворення створені на основі унітарної теорії, яка була детально розроблена О.О. Максимовим, а в подальшому доповнена А.Н. Крюковим, О.О. Заварзіним, М.Т. Хлопіним, Й.О. Касірським і Г.О. Алексєєвим. їм вдалося встановити існування стовбурових кровотворних клітин — попередників гемопоезу.

 

Нині загальноприйнятою є унітарна теорія кровотворення. Згідно з сучасними уявленнями в кровотворній тканині, крім морфологічно розрізнимих клітин, є клітини—попередники різних рядів кровотворення. Ці положення знайшли відображення в запропонованій у 1973 р. І.Л. Чертковим і О.В. Воробйовим схемі кровотворення.

 

 

СУЧАСНА СХЕМА КРОВОТВОРЕННЯ

Родоначальник кровотворення — стовбурова клітина, що є представником І класу клітин — класу поліпотентних клітин-попередників.

Основними властивостями стовбурових клітин, що дають їм змогу здійснювати кровотворну функцію є: здатність до проліферації (клітинного поділу) з подальшою диференціацією (розвитком) у певному напрямку. Більшість стовбурових клітин перебувають у стані спокою і лише 1 % активні (діляться). Унаслідок поділу утворюються два типи клітин — стовбурові клітини (самопідтримка) та клітини, здатні до подальшого розвитку (диференціація). Останні становлять II клас — частково детермінованих поліпотентних клітин-попередників.

 

На ранній стадії диференціації утворюється два різновиди клітин, які є обмежено поліпотентними. Одна з них здатна дати початок лімфопоезу та плазмоцитопоезу (клітина—попередник лімфопоезу), інша — мієлопоезу (клітина—попередник мієлопоезу). Ці дві клітини є представниками II класу схеми кровотворення.

 

У результаті подальшої диференціації клітин—попередників лімфопоезу та мієлопоезу утворюється III клас клітин — клас уніпотентних клітин-попередників, що дають початок одному чітко визначеному ряду кровотворення. До III класу належать: клітина-попередник гранулоцитів і моноцитів (дає початок гранулоцитарному та моноцитарному рядам), тромбопоетин-чутлива клітина (дає початок тромбоцитарному ряду), еритро-поетинчутлива клітина (дає початок еритроцитарному ряду), дві категорії клітин—попередників лімфоцитів: клітина— попередник В-лімфоцитів і клітина—попередник Т-лімфоцитів.

 

В-лімфоцити дозрівають в кістковому мозку, а потім заносяться кровотоком в лімфоїдні органи. З клітин-попередників В-лімфоцитів утворюються плазмоцити. Частина лімфоцитів під час ембріонального періоду через кров потрапляє у вилочкову залозу (Опушив) і позначаються як Т-лімфоцити. У подальшому вони диференціюються в лімфоцити.

 

Клітини, що належать до перших трьох класів морфологічно не розрізнимі, тому їх називають недиференційованими бластами.

 

IV клас сучасної схеми кровотворення — клас морфологічно розрізнимих проліферуючих клітин — включає в себе бластні клітини кожного ряду кровотворення (лімфобласт, плазмо-бласт, монобласт, мієлобласт, еритробласт, мегакаріобласт). Клітини IV класу є диференційованими. Далі починається процес дозрівання всередині кожного ряду, у результаті чого формуються клітини V класу — класу дозріваючих клітин, назва яких має загальне закінчення “цит”. Усі клітини V класу розміщені в схемі по вертикалі в певній послідовності, зумовленій стадією їх розвитку.

 

Назва клітин першої стадії починається з “про” (перед): проплазмоцит, пролімфоцит, промоноцит, промієлоцит, пронормоцит, промегакаріоцитп. Елементи гранулоцитарного ряду проходять ще дві стадії в процесі розвитку: мієлоцит і метамієлоцит (“мета” означає після). Метамієлоцит, що зображений на схемі нижче мієлоцита, є перехідною клітиною від мієлоцита до більш зрілих гранулоцитів. До клітин V класу належать також паличко-ядерні гранулоцити.

 

Пронормоцити в процесі еритропоезу проходять стадії нор-моцитів, які залежно від ступеня насиченості гемоглобіном цитоплазми, поділяють на нормоцит базофільний, нормоцит поліхроматофільний, нормоцит оксифільний. З них утворюються ретикулоцити — незрілі еритроцити з залишками базофільної субстанції в цитоплазмі.

 

VI клас — клас зрілих клітин, що мають обмежений життєвий цикл. До цього класу належать: ‘плазмоцит, лімфоцит, моноцит, сегментоядерні гранулоцити (еозонофіл, базофіл, нейтрофіл), еритроцит, тромбоцит. Зрілі клітини з кровотворних органів потрапляють у периферійну кров і є основними об’єктами її мікроскопічного дослідження.

Згідно сучасної теорії кровотворення за І.Л. Чертковим та О.І. Воробйовим, розрізняють 6 класів клітин відносно ступеня їх зрілості.

І клас – поліпотентних (стовбурних) клітин-попередників.

ІІ клас – частково детерміновані поліпотентні клітини-попередники мієлопоезу та лімфоцитопоезу.

ІІІ клас – уніпотентних клітини-попередників – включає колонієутворюючу клітину-попередник моноцитів та гранулоцитів (з останньої у подальшому розвиваються еритроцити, базофільні, еозинофільні та нейтрофільні лейкоцити, мегакаріоцитти (які є попередниками тромбоцитів). У цьому ж класі розрізняють 2 клітини – попередниці лімфоцитів: попередник В-лімфоцитів та попередник Т-лімфоцитів.

IV клас – проліферуючих клітин, які морфологічно розпізнаються (бластні клітини): мієлобласт, еритробласт, мегакаріобласт, монобласт, лімфобласт (із клітини-попередниці Т-лімфоцитів) та плазмоцитоблат ( із клітини-попередниці В-лімфоцитів).

V клас – дозріваючі клітини.

VI клас – зрілих клітин з обмеженим життєвим циклом.

 

В периферійній крові здорових людей циркулюють зрілі клітини VI класу (еритроцити, тромбоцити, сегментоядерні нейтрофіли, базофіли та еозинофіли, моноцити, лімфоцити, які і є основним об’єктом дослідження крові.

Еритроцитопоез. Родоначальною клітиною еритроїдного ряду є еритробласт. Він походить від еритропоетинчутливої клітини, яка. В свою чергу. Розвивається із клітни-попередниці мієлопоезу. Наступними клітинами еритропоетичного ряду є: пронормоцит, нормобласт базофільний, нормобласт поліхроматофільний. Нормобласт ацидофільний, ретикулоцит, зрілий еритроцит.

В нормальних умовах із кісткового мозку в кров поступають зрілі еритроцити. В умовах патології, пов’язаних із дефіцитом віт. В₁₂ чи фолієвої кислоти в кістковому мозку з’являються мегалобластичні форми еритрокаріоцитів – промегалобласт, мегалобласт, мегалоцит.

 

Періоди кровотворення

 

 

У плода розрізняють три періоди кровотворення. Перші його ознаки виявляються в 19-денного ембріона в кров’яних острівцях жовткового мішка – це перший період – позаембріональний. Він характеризується в основному утворенням еритроцитів. Тобто в цей період у кровотворенні переважає еритропоез. На 6 тижні внутрішньоутробного розвитку знижується активність кровотворення в жовтковому мішку. Повністю перший період гемопоезу припиняється до початку 4-го місяця життя ембріона. Кровотворні клітини жовткового мішка нагромаджують гемоглобін і перетворюються в примітивні еритробласти, так звані мегалобласти.

 

 

Другий (печінковий) період кровотворення в плода починається після 6 тижнів і досягає максимуму до 5-го місяця. Кровотворення цього періоду також переважно еритроїдне, хоча на 4 місяці в печінці вже достигають перші нейтрофіли. Печінковий період еритропоезу характеризується зникненням примітивних еритробластів. На 3-ому місяці ембріонального життя в еритропоез включається селезінка, але в людини її роль у пренатальному кровоутворенні обмежена.

 

На 4-5 місяці внутрішньоутробного розвитку починається третій (кістково-мозковий) період кровотворення, який характеризується еритропоезом і лейкопоезом.

 

Відповідно до періодів кровотворення існують три різних типи гемоглобіну: примітивний, ембріональний (фетальний) і гемоглобін дорослих.

 

Після народження дитини, при правильному розвитку, єдиним місцем гемопоезу є кістковий мозок. Причому в ранньому онтогенезі процеси кровотворення відбуваються в кістковому мозку всіх кісток. Перші ознаки переродження червоного кісткового мозку в жовтий спостерігаються в дітей на 4 році життя. На момент настання статевої зрілості або дещо раніше, процеси гемопоезу відбуваються тільки в червоному кістковому мозку епіфізів трубчастих кісток, ребер, грудини.

 

 

Диференціювання лімфоїдного апарату розпочинається в кінці внутрішньоутробного періоду і досягає остаточного розвитку в 12-14 років.

 

 

 

Функції клітин крові

 

 Еритроцити — високоспеціалізовані клітини крові, які становлять ЇЇ основну масу. удова еритроцитів.

 Еритроцити людини – безядерні клітини, які мають форму двояковігнутих дисків діаметром 4,5-10,5 мкм (середній діаметр еритроцита 7,55 мкм). Завдяки такій формі еритроцита, його поверхня більша, ніж це було б при шаровидній формі. Загальна площа поверхні еритроцитів дорослої людини складає біля 3800 м2. Особлива форма еритроцитів сприяє виконанню основної функції – перенесенню дихальних газів, так як при такій формі дифузійна поверхня збільшується, а дифузійна відстань зменшується.

Крім того, завдяки своїй формі еритроцити мають велику здатність до оберненої деформації при проходженні через вузькі звивисті капіляри. Завдяки здатності до деформації еритроцити проходять по капілярах вдвічі меншого діаметру, ніж вони самі. Це зумовлено як структурою плазменної мембрани, зокрема цитоскелету, так і ліпідами мембрани, а саме, має значення співвідношення фосфоліпідів і холестерину в мембрані, яке визначає її текучість (fluidity).

 

При старінні клітин та в еритроцитів з патологічно зміненою формою (наприклад, сфероцитів, серповидноклітинних еритроцитів) пластичність клітин зменшується, що є одною з причин затримки і руйнування їх у ретикулярній тканині селезінки.

Еритроцит складається з однорідної електронно-оптично щільної цитоплазми, яка містить гемоглобін. У ньому відсутні органели. Клітинна мембрана – це місце, де протікають найважливіші ферментативні процеси та здійснюються імунні реакції. Вона також несе інформацію про групи крові та клітинні антигени.

 

Мембрана еритроцитів складається з чотирьох шарів. Зовнішній шар утворений глікопротеїнами і містить комплекси кінцевих відділів групових антигенів. Середні два шари утворюють класичну подвійну ліпідну мембрану. Обернений до цитоплазми внутрішній шар складається з білків, з якими зв’язані молекули гліколітичних ферментів і гемоглобіну. Структура плазматичної мембрани у еритроцитів така ж як у клітин, які мають ядро, але їх цитоскелет дещо інший. У еритроцитів є тільки поверхневий цитоскелет, який є стійкою до дії детергентів сполукою білків. Він утворює своєрідну сітку вздовж внутрішньої поверхні плазматичної мембрани, яка обернена до цитоплазми. Цей цитоскелет ще називають скелетом мембрани, враховуючи його розміщення і те, що він ущільнює в основному мембрану, забезпечує єдність її ліпідного шару, в той же час надаючи мембрані внутрішню рухомість і гнучкість.

 

Мембрана еритроцитів має вибіркову проникність. Через неї проходять гази, вода, іони водню, аніони ОН–, Cl–, HCO3–; вона малопроникна для глюкози, сечовини, іонів К+ і Na+; через неї майже не проходить більшість катіонів і вона не пропускає білків.

 

Сухий залишок еритроцитів містить біля 95 % гемоглобіну, решта припадає на долю ліпідів, вуглеводів, солей, ферментів. У еритроцитах більше іонів калію, ніж натрію.

 

В одному літрі крові міститься наступна кількість еритроцитів:

 

новонароджені     – (5,9-6,7) × 1012/л (Т/л), де Т (тера)=1012

 

дорослі: жінки      – (3,7-4,7) × 1012/л

 

               чоловіки – (4,0-5,1) × 1012/л.

 

В одному літрі крові міститься така кількість ретикулоцитів:

 

новонароджені     – 160-180 Г/л (2,7 %)

 

дорослі: жінки     – 7,4-56,4 Г/л (0,2-1,2 %)

 

              чоловіки – 8,0-61,2 Г/л (0,2-1,2 %)

 

Збільшення кількості еритроцитів вище верхньої межі норми називається еритроцитозом, зменшення нижче нижньої межі норми – еритропенією. Якщо кількість еритроцитів збільшується внаслідок їх посиленого утворення, говорять про істинний еритроцитоз, якщо ж їх кількість зростає внаслідок поступання з депо крові – про перерозподільний еритроцитоз.

 

Загальна кількість еритроцитів, які є в організмі дорослих у звичайних умовах складає (25-30) · 1012/л. Цю сукупність еритроцитів усієї крові називають еритроном.

 

1.  Дихальна функція здійснюється еритроцитами за рахунок пігменту гемоглобіну (95 % сухої маси еритроцита), що має здатність приєднувати до себе й віддавати кисень і вуглекислий газ (переносити кисень від легень до тканин і вуглекислий від тканин до легень).

 

2.  Поживна функція — полягає в адсорбції на їхній поверхні амінокислот, ліпідів, що транспортуються до клітин організму від органів травлення.

 

3.  Захисна функція — визначається здатністю еритроцитів зв’язувати токсини за рахунок наявності на поверхні еритроцитів антитіл (АТ). Крім того, еритроцити беруть участь в одній з важливих захисних реакцій організму — зсіданні крові. Захисна функція здійснюють різні складові частини крові, які забезпечують гуморальний (вироблення антитіл) і клітинний імунітет (фагоцитоз). До захисної функції відноситься також зсідання крові. При будь-якому, навіть найменшому, пошкодженні виникає тромб, який сприяє зупинці кровотечі.

 

4.  Ферментативна функція — еритроцити містять різні ферменти, що беруть участь в обміні речовин.

 

5.  Завдяки вмісту в еритроцитах гемоглобіну еритроцити відіграють важливу роль “буфера” в регуляції кислотно-основної рівноваги. Близько 30 % буферних властивостей крові, що запобігають зрушенню реакції крові в кислий бік (ацидоз), випадає на частку еритроцитів (рН крові 7,36 — 7,42 ).

 

6.      Участь в регуляції йонної рівноваги плазми еритроцити здійснюють за рахунок того, що оболонка еритроцитів є проникною для аніонів і непроникною для катіонів і гемоглобіну. Тривалість життя еритроцитів — 120 днів. Руйнування еритроцитів має назву гемолізу, відбувається в клітинах ретикуло-ендотеліальної системи (РЕС). В нормі руйнуються старі еритроцити, фізико-хімічні властивості яких змінилися. Однією з властивостей, що підтримує цілісність еритроцитів, є їх осмотична стійкість. Старі еритроцити мають меншу, а молоді — більшу осмотичну стійкість.

Трофічна функція. Суть її полягає в тому, що кров переносить речовини від травного тракту до клітин організму. Глюкоза, фруктоза, низькомолекулярні пептиди амінокислотні залишки, солі, вітаміни, вода всмоктуються в кров безпосередньо в капілярах ворсинок кишківника. Жир і продукти його розпаду всмоктуються в кров і лімфу. Всі речовини, які потрапили, по ворітній вені потрапляють у печінку і тільки потім розносяться по всьому організму. У печінці надлишок глюкози затримується і перетворюється в глікоген, решта – потрапляє до тканин. Амінокислотні залишки, які розносяться по всьому організму, використовуються як пластичний матеріал для білків тканин і енергетичних потреб. Жири, які всмокталися частково в лімфу, потрапляють з неї в кров’яне русло і перероблені в печінці до ліпопротеїнів низької щільності, знов потрапляють у кров. Надлишок жиру відкладається в підшкірній клітковині, сальнику та інших місцях. Звідси він може знов потрапляти в кров і переноситися нею до місця використання.

 

Екскреторна функція. Суть цієї функції полягає у виділенні непотрібних і навіть шкідливих для організму кінцевих продуктів обміну речовин, надлишку води, мінеральних і органічних речовин, які потрапили з їжею, чи утворилися в організмі в процесі метаболізму. До них відноситься один з продуктів дезамінування амінокислот – аміак. Він є токсичним для організму. Більша частина його знешкоджується, перетворюючись у кінцевий продукт азотистого обміну – сечовину. При розпаді пуринових основ утворюється сечова кислота, яку кров переносить до нирок. Жовчні пігменти, які утворюються при розпаді гемоглобіну, кров переносить до печінки і вони виділяються з жовчю. У крові також є отруйні для організму речовини (похідні фенолу, індол тощо), окремі з них є продуктами життєдіяльності гнилісних мікробів товстої кишки.

 

Гомеостатична функція. Кров бере участь у підтриманні постійності внутрішнього середовища організму: постійного рН, водно-електролітного балансу, рівня глюкози в крові тощо.

 

Регуляторна функція. У кров виділяються біологічно активні речовини, а кров здійснює зв’язок між різними органами. Завдяки цьому організм функціонує як єдина система, яка забезпечує пристосування до умов середовища, тобто гуморальну єдність і адаптивні реакції.

 

Терморегуляторна функція. Так як кров безперервно рухається і має велику теплоємкість, то вона сприяє не тільки перерозподілу тепла організмом, а й відповідно підтриманню температури тіла. Кров, яка циркулює, об’єднує органи, в яких виробляється тепло, з органами, які його віддають. Наприклад, під час інтенсивної м’язової роботи в м’язах зростає утворення тепла. Тепло поглинає кров і розносить по тілу, викликає збудження гіпоталамічних центрів регуляції тепла. Це веде до зміни співвідношення між продукцією та віддачею тепла. Як результат підтримання температури на постійному рівні.

 

Функція креаторних зв’язків. Вона полягає в перенесенні плазмою і форменними елементами макромолекул, які здійснюють в організмі інформаційні зв’язки. Завдяки цьому регулюються внутрішньоклітинні процеси синтезу білка, диференціювання клітин, підтримання постійності структури клітин.

 

У периферійній крові в нормі циркулюють гранулоцити (зернисті) лейкоцити та агранулоцити (не зернисті). Зернисті лейкоцити залежно від характеру специфічної зернистості в цитоплазмі поділяють на нейтрофільні, .еозинофільні та базофільні гранулоцити. Незернисті — на лімфоцити, плазмоцити і моноцити.

Могутнім стимулятором еритропоезу є зниження парціального тиску кисню. При цьому спостерігається невідповідність між потребою тканин у кисні та його поступленням (гіпоксія). Це приводить до зростання в плазмі особливої речовини, яка прискорює еритропоез -–еритропоетину. Він стимулює диференціацію і пришвидшує проліферацію стовбурових клітин еритроїдного ряду в кістковому мозку; крім того, він збільшує швидкість синтезу гемоглобіну в еритробластах. Це приводить до зменшення гіпоксії.

 

Еритропоетини є могутніми стимуляторами еритропоезу. Хімічна будова їх ще до кінця не вияснена, можливо це глікопротеїд з молекулярною масою біля 33000. Головну роль у синтезі еритропоетину відіграють нирки. При експериментальній двобічній нефректомії концентрація еритропоетину в крові різко знижується. Рахують, що він також у невеликих кількостях виробляється печінкою і підщелепними слинними залозами. Але з нирок ученим не вдалося виділити еритропоетин. У зв’язку з цим припускають, що нирки виділяють у кров нирковий фактор еритропоезу – фермент, під дією якого розщеплюється один з глобулінів плазми і утворюється глікопротеїнова молекула еритропоетину.

 

Одним з основних екстраренальних джерел еритропоетинів є макрофаги. У плода еритропоетини виробляють купферівські клітини. У дорослої людини макрофаги печінки знову починають продукувати еритропоетини в умовах регенеруючої печінки. В печінці дорослих знайдено профактор еритропоетину. І сьогодні залишається до кінця неясним: продукуються у нирках еритропоетини чи фактор еритрогенін, який активує попередник еритропоетину, що існує в печінці, плазмі.

 

До зростання еритропоезу може призвести піднімання на значні висоти, зростання активності гормонів щитовидної залози, чоловічих статевих гормонів. До зниження – тривала нерухомість (ліжковий режим), виключення з продуктів харчування білкової їжі, зростання активності жіночих статевих гормонів.

 

Існує поняття регуляції необхідної кількості клітин у даний момент. Для еритроцитів не існує спеціального кістковомозкового резерву, але вони депонуються в судинах шкіри, печінці, селезінці. У депо відбувається і деяке деплазмування крові. У селезінці співвідношення плазма:еритроцити замість 6:4 у нормі змінюється на 2:8. Подібні процеси деякої концентрації еритроцитів спостерігаються і в шкірних депо. резерви еритроцитів відносно менші, ніж білих кров’яних тілець.

 

Лейкоцити.

 

 

Основну масу лейкоцитів складають нейтрофільні гранулоцити. Зрілі клітини цього ряду — сегментоядерні нейтрофіли — рухливі, високодиференційовані клітини крові, які реагують на функціональні та патологічні зміни в організмі, виконуючи фагоцитарну та бактерицидну функції.

 

Нейтрофіли виконують захисну функцію, яка полягає в здатності гранулоцитів до фагоцитозу і синтезі деяких ферментів, що мають бактерицидну дію, а також у здатності нейтрофілів проходити через базальні мембрани між клітинами й рухатись по основній речовині сполучної тканини.

 

Нейтрофільні гранулоцити мають високу метаболічну активність, їх специфічна зернистість містить до 35 різних ферментів, які руйнують основні класи біологічних сполук.

 

Дослідження останніх років показали, що гранулоцити можуть виділяти в кров речовини, що мають бактерицидні та антитоксичні властивості, а також пірогенні речовини, що спричинюють лихоманку, а також речовини, що підтримують запальний процес.

 

Також встановлено, що нейтрофільні гранулоцити не виробляють антитіла, але, адсорбуючи їх на своїй поверхні, доставляють до осередків інфекції. Крім того, захоплюючи комплекс АГ — АТ, нейтрофіли знешкоджують його.

 

Еозинофільні гранулоцити беруть участь в алергічних реакціях, транспортуючи гістамін і гістаміноподібні речовини, мають деяку фагоцитарну і рухливу активность, але значно меншу, ніж нейтрофіли. Еозинофіли адсорбують на своїй поверхні антигени та переносять їх до лімфатичних вузлів.чим сприяють виробленню антитіл. Існує припущення, що еозинофіли адсорбують різні токсичні речовини й руйнують їх. В еозинофільній зернистості містяться білки та жири, фосфор і залізо, РНК, а також фер­менти, що беруть участь в окислювально-відновних процесах.

 

Базофільні гранулоцити можна виявити не у всіх обстежуваних. Зернистість базофілів містить жири та ферменти: пероксидазу, оксидазу, а також гепарин і гістамін. Базофіли беруть участь в утворенні серотоніну. Враховуючи, що базофільні гранулоцити містять активні медіатори судинних реакцій і процесів гемокоагуляції, регулятори судинного тонусу, їх вивчають при геморагічних діатезах, алергічних захворюваннях, порушеннях судинної проникності різного походження.

 

Моноцити належать до агранулоцитів, мають високу метаболічну активність. Вони здатні до активного фагоцитозу, характеризуються вираженою рухливістю. Крім мікроорганізмів, моноцити можуть фагоцитувати залишки клітин, дрібні чужерідні тіла, малярійні плазмодії, мікобактерії туберкульозу, найпростіші, виконуючи тим самим роль санітарів.

 

Лімфоцити досить швидко рухаються і мають здатність проникати в інші тканини, де можуть перебувати тривалий час. Лімфоцити відіграють важливу роль в процесах імунітету. З точки зору сучасної імунології лімфоцити, що циркулюють в крові, неоднорідні за своїм функціональним призначенням. Більшість їх складають так звані Т-лімфоцити (тимусзалежні), меншу — В-лімфоцити (утворюються безпосердньо зі стовбурової клітини). Т-лімфоцити беруть участь у клітинному імунітеті, В-лімфоцити — у гуморальному імунітеті (утворенні антитіл).

 

Різні види лейкоцитів мають неоднакову тривалість життя — від декількох днів (гранулоцити) до декількох років (лімфоцити).

 

Тромбоцити — кров’яні пластинки. Виконують кілька важливих функцій. Найбільш: відома їх роль у процесі гемостазу.Завдяки таким властивостям, як утворення факторів зсідання крові, вдатність до склеювання (агрегації) та прилипання до пошкодженої судинної стінки (адгезії), тромбоцити беруть участь в усіх фазах зсідання крові. Друга важлива функція тромбоцитів — ангіотрофічна, що полягає в підтриманні нормальної проникності судин завдяки наявності в тромбоцитах серотоніну. Крім того, тромбоцити здатні фіксувати антитіла й виконувати фагоцитарну функцію. Тромбоцити мають високу метаболічну активність. У них виявлено амінокислоти, багато фосфорних сполук, різні ферменти (пептидаза, нуклеотидаза, кисла і лужна фосфатаза, каталазатаін.).

 

 

Тривалість перебування тромбоцитів у периферійній крові — 5 — 8 днів.

 

ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ КРОВІ

 

Еритроцити чол. –  4-5,1× 1012/л, жін. 3,7-4,7× 1012/л

 

Гемоглобін чол. – 130-160 г/л, жін. – 120-140 г/л

 

Гематокрит чол. – 40-48 %, жін. –  36-42 %

 

Ретикулоцити – 0,5-1 %

 

Колірний показник – 0,85-1,05

 

Лейкоцити – 4-9 × 109/л

 

Тромбоцити – 180-320 × 109/л

 

ШОЕ – чол. –  1-10 мм/год, жін. 2-15 мм/год

 

Клінічне тлумачення показників загального аналізу крові.

 

Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку із стовбурових клітин. Для нормального розвитку еритроцитів необхідні вітамін B12, фолієва кислота і достатнє надходження заліза. Середній термін життя еритроцитів у судинному руслі – 120 днів. Старі клітини руйнуються в ретикулоендотеліальній системі і селезінці, а залізо гемоглобіну використовується для утворення нових еритроцитів. За один день оновлюється близько 1 % еритроцитів. Діаметр зрілого еритроцита 7-8 мкм.

 

Ретикулоцити.

 

 

При суправітальному фарбуванні в еритроцитах, які поступили в кров’яне русло із кісткового мозку виявляється гранулоретикулофіламентозна субстанція (ретикулум). Еритроцити з такої субстанції називають ретикулоцитами. В нормі 0,1 – 1% – ретикулоцити. Вміст ретикулоцитів в периферічній крові – показник функціонального стану кісткового мозку. По кількості ретикулоцитів можна судити про ефективність еритропоезу, а також ефективність лікування при анеміях.

Визначення кількості ретикулоцитів заключається в тому, що зернисто – сітчаста субстанція еритроцитів помітна тільки при суправітальному (прижиттєвому фарбуванні), тобто без висушування і фіксації. В якості барвників використовують: крезоловий синій (бриліанткрезилблау), азур І, азур ІІ. Фарбують або безпосередньо на склі, або в пробірках. Ретикулоцити підраховують на 1000 еритроцитів після фарбування любим методом (зерниста сітчаста субстанція фарбується в синій колір, а еритроцити в жовто-зелений). Результат вираховують в % або в г/л.

 

Дегенеративні зміни еритроцитів. Можливі зміни величини форми та забарвлення.

Зіни величини – анізоцитоз. Еритроцити величиною < 6,6 мкм мікроцити (при дефіциті заліза), > 8 мкм – макроцити (у новонароджених та при перніціозній анемії, поліпах шлунка).  Еритроцити < 2-3 мкм – шизоцити (важкі анемії).

 

 

Зміна форми – пойкілоцитоз. Це ознака дегенеративних процесів в еритроцитах. Розвиваються при важких анеміях з несприятливим прогнозом.

 

Планоцити – зменшеної товщини.

Сфероцити – збільшеної товщини.

Овалоцити – при деяких формах анемій.

 

Дрепаноцити (серповидноклітинні) – при серповидноклітинній анемії.

Мішенеподібні (кокардні, таргетні клітини) – це клітини, в яких гемоглобін розміщений не тільки по периферії, а і в центрі (таласемія. Важка залізодефцитна анемія).

Соматоцити – еритроцити з незафарбованими ділянками в центрі. 

 

Зміни забарвлення – гіпохромія, гіперхромія.

Елементи патологічного дозрівання: тільця Жолі, кільця Кебота, базофільна зернистість).

Кільця Кебота

 

Тільця Жолі та кільця Кебота

 

 

1.     Гемоглобін – основний дихальний пігмент еритроцитів. Він відноситься до хромопротеїнів. Білкова частина йон – протеїн, який складається із 4-х поліпептидних ланцюгів, кожен з яких містить по одній простетичній групі – гему. Гем – похідне протопорфірину IX (йон комплекс із залізом). Гем надає гемоглобіну характерне забарвлення. Приєднання до гему різних хімічних сполук супроводжується зміною забарвлення, на чому базуються деякі методи його визначення.

 

 

Гемоглобін виконує ряд важливих функцій, серед яких транспортна, дихальна, буферна.

 

До складу молекули гемоглобіну входять чотири однакові групи гему. Гем є протопорфірином, у центрі якого розміщений іон двовалентного заліза. Ключову роль у діяльності гемоглобіну відіграє іон заліза, який розміщений у центрі молекули протопорфірину. Останній, сполучений з цим іоном двома координаційними зв’язками, які утворилися внаслідок заміщення водню, називається гемом.

 

Одна з валентностей заліза реалізується при зв’язуванні гему з глобіном, до другої приєднується кисень або інші ліганди – вода, вуглекислота, азиди. Білкова і простетична частина молекули не тільки зв’язані, але й постійно мають один на одного сильний вплив. Глобін змінює властивості гему, визначаючи його здатність до зв’язування кисню. У свою чергу, гем забезпечує стійкість глобіну до дії фізичних факторів, розщеплення ферментами тощо.

 

Білковий компонент гемоглобіну

 

Більша частина молекули гемоглобіну, яка складаєтьс приблизно з 10000 атомів припадає на долю білкового компоненту. Він складається з чотирьох окремих поліпептидних ланцюгів, до складу кожного з яких входить більше 140 амінокислотних залишків. Хімічний аналіз дозволив розкрити амінокислотну послідовність поліпептидних ланцюгів гемоглобіну. За останні роки за допомогою рентгеноструктурного аналізу було встановлено просторове розміщення цих ланцюгів.

Так, молекула гемоглобіну складається з двох симетричних “світлих ланцюгів”, які тісно переплетені з двома симетричними “темними” ланцюгами. Вся молекула має приблизно сферичну форму. Біля її поверхні в спеціальних “впадинах” розміщуються групи гему. Світлі субодиниці гемоглобіну дорослого (adult) – НвА, кожна з яких складається з 141 амінокислотного залишку, називається a-ланцюжками, а темні субодиниці (по 146 амінокислот) – b-ланцюжками. У гемоглобіну плода (fetus) людини (HbF) замість b-ланцюжків є два так званих g-ланцюжки, які відрізняються амінокислотною послідовністю. Після народження НвF замінюється на НвА.

 

 

Так, на 12 тижні внутрішньоутробного розвитку є 100 % НвF; на 20 тижні – 90 % НвF; у новонароджених – 60-85 % НвF; в 1-2 роки – 2,5 % НвF; у дорослих – НвF.

 

Сполуки гемоглобіну.

 

У процесі перенесення кисню його молекула утворює зворотній зв’язок з гемом, валентність заліза при цьому не змінюється. Гемоглобін, який приєднав кисень, стає оксигемоглобіном (НвО2). Коли хочуть спеціально відмітити, що гемоглобін не зв’язаний з киснем, його називають дезоксигемоглобіном.

 

При окисненні гема залізо стає з двовалентного тривалентним, окиснений гем носить назву метгему, а вся поліпептидна молекула в цілому – метгемоглобіну (MetHb). У крові людини метгемоглобін міститься в незначних кількостях, але при деяких захворюваннях і отруєннях його вміст зростає. Небезпека таких станів полягає в тому, що окиснений гемоглобін не здатний віддати кисень. Накопичення в крові великих кількостей метгемоглобіну (НвОН) виникає після введення в організм ліків (наприклад, нітрогліцерину, перманганату калію).

 

На відміну від капілярів легень у капілярах тканин кисню менше, його напруження нижче і тут оксигемоглобін розпадається на гемоглобін і кисень. Гемоглобін, який віддав кисень, називають відновленим або редукованим гемоглобіном (Нв).

 

 

Оскільки кров проходить через тканини і віддає кисень, вона попутньо вбирає в себе кінцевий продукт окисних обмінних процесів у клітинах – СО2. Гемоглобін, який зв’язаний з вуглекислотою, називають карбогемоглобіном (НвСО2).

 

Гемоглобін досить легко приєднує чадний газ – оксид вуглецю (II) – CO. У цьому випадку хімічна спорідненість СО до гемоглобіну майже в 300 разів вища, ніж до кисню. Це означає, що варто тільки невеликій кількості чадного газу появитися в повітрі, як відбувається утворення значної кількості зв’язаних молекул гемоглобіну. Утворена сполука і блокований чадним газом гемоглобін уже не можуть служити переносниками кисню. Так при концентрації СО у повітрі рівній 0,1 %, біля 80 % гемоглобіну крові стає зв’язаним не з киснем, а з чадним газом. У результаті в організмі виникають важкі наслідки кисневого голодування.

 

Незначні отруєння чадним газом є зворотним процесом: СО поступово відщеплюється і виводиться при диханні свіжим повітрям. Використання чистого кисню при наданні невідкладної допомоги пришвидшує приблизно в 20 разів цю реакцію. При концентрації СО, що рівна 1 %, через декілька хвилин настає смерть. Під час взаємодії гемоглобіну з оксидом вуглецю (II) відбувається утворення карбооксигемоглобіну (НвСО), який не може переносити кисень.

НвО2 – оксигемоглобін – має яскраво-червоний колір. Утворення його відбувається в капілярах легень, де високе напруження кисню.

 

Нв – відновлений гемоглобін – має темно-червоний колір, що визначає колір венозної крові. Утворюється він у капілярах тканин.

 

НвСО2 – карбогемоглобін має вишневий колір і утворюється при проходженні крові через тканини.

 

НвСО – карбоксигемоглобін має яскравий червоний колір і утворюється при наявності СО в навколишньому повітрі.

 

НвОН – метгемоглобін має бурий колір і утворюється при наявності сильно діючих окисників.

 

Методи визначення концентрації гемоглобіну.

Дослідження вмісту гемоглобіну в крові (гемоглобінометрія) включає визначення гемоглобіну і його дериватів, котрі присутні у хворих і здорових людей, або появляються у різних патологічних станах. У здорових людей гемоглобін знаходиться в крові в основному у вигляді оксигемоглобіну, відновленого гемоглобіну і в невеликій кількості – метгемоглобіну, карбоксигемоглобіну і вердоглобіну.

Для визначення гемоглобіну в крові запропоновано ряд методів, серед яких найбільшого поширення набули колориметричні методи, які базуються на колориметрії похідних гемоглобіну. Найбільш простим і широко розповсюдженим в минулому була колориметрія солянокислого гематину, на чому оснований метод Салі. Цей метод простий і швидко виконується, проте дає похибку біля ±30%, чому зараз його використовують все рідше. В якості уніфікованого зараз запропонований глобінціанідний метод з використанням ацетонціянгідрину.

Принцип. Гемоглобін окислюють в метгемоглобін (геміглобін) залізосиньородистим калієм (червоною кров’яною сіллю). Ця сполука взаємодіє з ацетонціангідрином з утворенням ціанметгемоглобіну (геміглобінціаніду), який визначають колориметрично.

Реактиви: 1 – трансформуючий розчин (ацетонціангідрин) – 0,5 мг. Калій залізосиньородистий 0,2 г, натрія гідрокарбонат – 1г, дистильована вода – до 1 л. 2 – калібрувальний розчин гемоглобінціаніду з концентрацією 61,23мг/100мл, або 59,75мг/100мл, що відповідає концентрації гемоглобіну 154г/л чи 150 г/л при розведенні в 251 раз.

Хід визначення. В пробірку до 5 мл трансформуючого розчину добавляють 0,02 мл крові (розв. в 251 раз). Вміст пробірки перемішують, залишають стояти на 10 хв. Паралельно це ж роблять із стандартним розчином. Вимірюють на ФЕКу при довжині хвилі 500-560 нм (зелений фільтр) в кюветі 1см. Проби холостої проби (трансформуючий розчин). Розрахунок проводять за формулою:

Hb (г/л) = (Е_д/Е_ст)∙С∙К∙0,01, де С – концентрація гемоглобінціаніду в стандартному розчині, К – коефіцієнт розведення крові, 0,01 – коефіцієнт перерахунку мг/100мл в г/л.

Визначення за допомогою гемометра Салі.

Принцип. Гемоглобін при взаємодії з 0,1 Н соляною кислотою перетворюється в хлорид гематину бурого кольору, інтенсивність його порівнюють із кольором стандартів.

Реактив: 0,1 Н HCl (8,24 мл конц. HCl в 1л).

Хід. В градуйовану пробірку від гемометра, на якій нанесена шкала в г/% до кругової мітки (2г/%) наливають 0,1 Н розчин HCl і вставляють її в гемометр Солі, в якому 2 стандарти. Набирають з пальця 0,02 мл крові, вносять її в пробірку з HCl і випускають тоненькою струйкою. Капіляр прополоскується 2-3 рази, кров перемішується в пробірці з 0,1 HCl. Через 5 хвилин до досліджуваної рідини добавляють дистильованої води, перемішуючи вміст пробірки. Розведення закінчують, коли колір в пробірці зрівняється з кольором стандартів. Визначають по шкалі вміст гемоглобіну в г/%. Норма: жінки – 115 – 145 г/%, чоловіки – 132 – 154 г/%.

Клінічне значення. Зменшення концентрації гемоглобіну є основною ознакою анемії, при цьому концентрація гемоглобіну може змінюватись, знижатись до 5-8 г/%. Зменшення концентрації гемоглобіну може спостерігатись при мієлопроліферативних захворюваннях і симптоматичних еритроцитозах.

 

Фракції гемоглобіну. У здорової людини є 3 основні фракції гемоглобіну: примітивний – P, фетальний – F, дорослий – A. Кожен з них ділиться на підтипи: гемоглобін P характерний для ранньої стадії ембріонального розвитку має підтипи говер I і говер G. Гемоглобін F також має 2 форми, а гемоглобін A – декілька: A₁, A₂, A₃. У здорової людини A₁ – 96 – 98%, A₂ – 3%, А₃ – сліди; F – 2%. У новонароджених гемоглобін F – до 20%, до 4 – 5 місяців віку знижується до 1 – 2%. За хімічною будовою гемоглобін А має 2α і 2β ланцюги, а F – 2α і 2γ. Гемоглобін F відрізняється від гемоглобіна А стійкістю до дії лугів, на чому базуються методи його визначення.

Метод Зінгера. Принцип: з допомогою лугу проводять ренатурацію гемоглобіна А, а гемоглобін F визначають спектроскопічно. Реактиви: 1. р-н NaOH 1/12 Н (рН 12, 7); 2. р-н сульфату амонію. До 350 г (NH₄)₂SO₄ додають 500 мг води і змішують з 400 мг цього розчину з рівним об’ємом дистильованої води. Потім до 800 мл цього розчину додають 2 мл 10Н HCl; 3,5% розчин цитрату натрію.

Хід визначення: до 3,2 мл 1/12 NaOH, попередньо поміщеного в баню на 10 хвилин при 20˚ С швидко доливають 0,2 мл гемолізату гемоглобіну, збовтують в бані 10с, потім через 1 хвилину добавляють 6,8 мл сульфату амонію, перемішують і фільтрують через подвійний шар знезолених фільтрів. На фільтрі залишається гемоглобін А, а фільтрат містить гемоглобін F, який визначають спектроскопічно так, як і вміст загального гемоглобіну. Проводять також холостий дослід – визначають екстенцію суміші 3,2 мл 1/12 розчину їдкого натру, 6 Р мл сульфату амонію і 0,2 мл води. Розрахунок за формулою (Е₂ – Е₃)/Е₁∙100 = % гемоглобіну F, де Е₁ – екстенція суміші загального розчину гемоглобіну, Е₂ – екстенція гемоглобіну F, Е₃ – екстенція холостої проби.

Клінічне значення. Вміст гемоглобіну F зростає при телосомії, рідше при анеміях, мікозних і інших станах, що супроводжуються гіпоксією.

Гемоглобін А₂ – має 2α і 2δ (дельта) ланцюги, визначають електрофорезом (повільніше мігрує). Зростає при β – таласемії.

Патологічні форми гемоглобіну. Є біля 200. Відрізняються від нормальних поліпептидним ланцюгом, коли 1 чи кілька амінокислот замінені. Найбільш часто зустрічається гемоглобінопатін S. Дослідження патологічних форм проводять в спеціалізованих лабораторіях.

 

Обмін заліза в організмі.

 

Залізо є одним з основних за значенням мікроелементів організму. Концентрація його в сироватці крові складає 12,5-30,4 мкмоль/л майже все залізо входить до складу різних білків.

 

1. Білки, які містять залізо в гемовій формі:

а) гемоглобін;

 б) міоглобін;

в) цитохроми;

г) каталази;

 д) лактоферин.

 

2. Білки, які містять залізо в негемовій формі: а) феритин; б) гемосидерин; в) трансферин; г) ферменти: аконітаза, ксантиноксидаза, НАДН-дегідрогеназа.

 

Серед них найважливішим є гемоглобін. У молекулі гему залізо зв’язане з протопорфірином. Гем входить не тільки до складу гемоглобіну, він міститься в міоглобіні, цитохромах, входить до складу каталази, лактопероксидази. Основний білок, який містить залізо і не має гемової групи – феритин – містить залізо запасів. Залізо входить до складу похідного феритину – гемосидерину. Не має групи гему білок трансферин, який переносить залізо. Залізо в негемованій формі є в ряді ферментів (ксантиноксидаза, аконітаза, НАДН-дегідрогеназа).

 

Основна кількість заліза в організмі (57,6 %) входить до складу гемоглобіну і міститься в еритроцитах.

 

Значна кількість заліза є в м’язах (27,6 %): більша частина цього заліза входить до складу феритину (68,1 % заліза м’язів), решта включена в міоглобін (21,9 %). У печінці відкладається 7,8 % заліза організму. Залізо печінки в основному входить до складу феритину і гемосидерину.

 

Залізо поступає в організм у складі харчових продуктів (м’ясо, печінка, риба, рис, горох, ізюм, курага). Краще всього всмоктується залізо, яке входить в склад харчових продуктів у формі гема.

 

Гематокрит.

 

Співвідношення об’ємів форменних елементів крові і плазми називається гематокритом. У нормі він дорівнює в чоловіків 0,40-0,48 л/л (40-48 %), у жінок – 0,36-0,42 л/л (0,36-42 %).

 

Розчинені у плазмі мінеральні речовини визначають осмотичний тиск. Осмотичний тиск плазми в крові в нормі складає 7,3-7,6 атм (5600 мм рт.ст. або 745 кПа). Це відповідає температурі замерзання, яка дорівнює – 0,54 ºС. Розчини, осмотичний тиск яких такий же, як плазми, називаються гіпертонічними, а якщо менша – гіпотонічними. 96 % від загального осмотичного тиску крові припадає на частку неорганічних речовин (електролітів) і головним чином хлориду натрію. Молекулярна маса NaCl мала, і тому в одиниці маси цієї речовини є багато молекул. Осмотичний тиск залежить від концентрації осмотично активних частинок у розчині і визначається іхньою кількістю незалежно від маси, заряду чи розміру. У внутрішньоклітинній рідині це К+ (основний катіон), фосфат (основний аніон), у позаклітинній – Nа+, Сl–. Більшість мембран організму є навіпроникні, вони вільно пропускають молекули води, але частково чи повністю не пропускають інші молекули. Тому по обидва боки мембрани виникає різна осмотична концентрація, яка рухає воду з меншої концентрації до більшої. Це триває до встановленя ізотонічного стану (вирівнювання концентрацій). Разом з водою в клітину транспортуються розчинні в ній іони, О2, глюкоза, аміно- и жирні кислоти, а з неї виводяться Nа+, Н2СО3 та інші продукти обміну речовин.

 

Будь-яке відхилення осмотичного тиску рідин позаклітинного простору від нормальних величин призводить до змін у клітинах. Якщо міжклітинна рідина стає гіпотонічною, то вода входить у клітини та викликає їх набряк, що може призвести до руйнування їхніх мембран. У гіпертонічних середовищах клітини навпаки втрачають воду і зморщуються. Життєдіяльність клітин у двох випадках суттєво порушується. Ізотонічність середовища – одна з основних умов підтримання життєдіяльності клітин, але при цьому повинно бути збережене співвідношення між окремими іонами.

 

 

Гематологічна характеристика анемій.

 

     Анемія – це гематологічний синдром чи самостійне захворювання, для якого характерно зменшення кількості еритроцитів та/чи вмісту гемоглобіну в одиниці об’єму крові, що призводить до розвитку гіпоксії тканин.

Картина крові. Нормальні еритроцити.

 

1. Анемії – це велика група захворювань, пов’язаних із зниженням кількості еритроцитів та гемоглобіну або одного з цих параметрів в одиниці об’єму крові.

2. Причини анемії різноманітні. По основному механізму розвитку анемії ділять на 3 групи: пов’язані з крововтратою; з порушеним кровообігом; з підвищеним розпадом еритроцитів.

Про наявність анемії можна судити не тільки по зниженню вмісту гемоглобіну і еритроцитів в крові нижче умовної норми, але й у тому випадку, коли в момент дослідження ці показники нормальні. Велике значення у постановці діагнозу мають клінічні прояви, а також інші лабораторні дані. Так, наприклад якщо у хворого з гемолітичною анемією в період нормального вмісту гемоглобіну спостерігається підвищений вміст білірубіну (чому?) підвищується кількість ретикулоцитів і відповідно ознаки скорочення тривалості життя еритроцитів, можна думати про гемолітичну анемію (а не жовтяницю, яка є наслідком даної патологічної форми).

Класифікація анемій.

Виділяють 3 основні форми анемії.

І. Анемії, пов’язані з крововтратою (геморагічні).

ІІ. Анемії, пов’язані з порушенням кровотворення (гіпопластичні).

ІІІ. Анемії, пов’язані з підвищеним розпадом еритроцитів (гемолітичні).

І група включає такі основні форми:

1.1. Гостра постгеморагічна (нормохромна) анемія.

1.2. Хронічна постгеморагічна (гіпохромна) анемія.

 

ІІ група. Гіпопластичні.

2.1. Анемії, пов’язані з порушенням утворення гемоглобіну. Сюди входять:

2.1.1. Залізодефіцитні анемії.

2.1.1.1. Хронічні постгеморагічні залізодефіцитні анемії і ін.

2.1.2. Анемії, пов’язані з перерозподілом заліза (обумовлені інфекціями чи зональними проблемами).

2.1.3. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу чи утилізації порфіринів (гему).

2.1.4. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу глобіну.

2.2. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу ДНК і РНК (мегалобластні).

2.2.1. Анемії, пов’язані з дефіцитом ціанкобаламіну – вітаміну В₁₂ і його похідних.

2.2.2. Анемії, пов’язані з дефіцитом фолієвої кислоти.

2.2.3. Анемії, пов’язані з використанням антиметаболічних та алінуючих цитослетичних препаратів.

2.2.4. Анемії, пов’язані з спадковим порушенням активності ферментів, які беруть участь в синтезі  пуринових і піримідинових основ.

2.3. Анемії, пов’язані з порушенням процесів поділу еритрокаріоцитів.

2.3.1. Спадкові дезеритропоетичні анемії.

2.3.2. Набуті дезеритропоетичні анемії.

2.4. Анемії, пов’язані з пригніченням проліферації клітин кісткового мозку.

2.4.1. Вроджені форми.

2.4.2. Набуті форми.

2.4.3. Анемії, пов’язані з перерозподілом кісткового мозку у зв’язку з невагомістю (анемії космонавтів).

2.5. Анемії, пов’язані з заміщенням кісткового мозку пухлинним процесом.

2.6. Анемії, пов’язані з порушенням вироблення еритропоетину чи появою інгібіторів еритропоетину.

2.6.1. Анемії, пов’язані з зниженою потребою в кисні (при гіпотаризі, голодуванні).

2.6.2. Анемії, пов’язані із підвищеним поступленням кисню до тканин і ін.

ІІІ. Анемії, пов’язані з підвищеним розпадом еритроцитів (гемолітині).

3.1. Спадкові гемолітичні анемії.

3.1.1. Пов’язані з патологією мембран еритроцитів.

3.1.2. Пов’язані з порушенням активності ферментів еритроцитів.

3.1.3. Пов’язані з порушенням структури чи синтезу гемоглобіну.

3.2. Набуті гемолітичні анемії.

3.2.1. Пов’язані з впливом антитіл.

3.2.2. Пов’язані із зміною структури мембрани, обумовленої соматичною мутацією.

3.2.3. Пов’язані з механічним пошкодженням ерироцитів (протоки серця).

3..2.4. Обумовлені хімічним пошкодженням еритроцитів (свинцева).

3.2.5. Гемолітичні анемії, обумовлені недостатком вітамінів (Е, В₁₂).

3.2.6. Обумовлені руйнуванням еритроцитів паразитами (малярійний плазмодій).

3.2.7. Обумовлені дією невагомості (у космонавтів).

 

І. Анемії, пов’язані з крововтратою.

Гостра постгеморагічна анемія.

Під нею розуміють анемію, яка обумовлена швидкою втратою великої кількості крові.

В патогенезі основну роль відіграє різке зменшення ОЦК, перш за все плазменної частини. Зменшення ОЦК веде до гіпоксії – задишки, серцебиття. Може розвинутись колапс або зниження артеріального тиску. Це веде до викиду катехоламінів в кров, спазму судин, але виникає порушення мікроциркуляції і може призвести до шоку.

Клінічні прояви: Симптоми колапсу: різка слабкість, головокружіння, блідність, сухість в роті, холодний піт. Знижується артеріальний тиск, знижується хвилинний об’єм серця. Клінічна картина визначається кількістю витраченої крові, швидкістю її втрати, джерелом кровотечі. Для оцінки ступеню крововтрати рекомендується використовувати формулу:

В = К + 44lgШІ, де В – втрата крові, %, К – коефіцієнт, який при кровотечі з шлунка і кишок = 27, при порожнинних кровотечах = 33, при кінцівках = 24, при травмі грудної клітки = 22. ШІ – шоковий індекс, який дорівнює частоті пульсу до систолічного артеріального тиску.

Ступінь анемії не є показником кількості втраченої крові (йде перерозподіл).

 

Лабораторні показники:

Якщо кровотечу вдалось спинити, то через 2 – 3 дні починається зменшення вмісту гемоглобіну і еритроцитів, головним чином за рахунок проникнення в кров тканинної рідини. Тому в перші дні анемія має нормохромний характер. Кількість тромбоцитів може бути нижче і пов’язано із  використанням їх для зупинки кровотечі. Збільшується вміст лейкоцитів, зсув вліво, поліхроназія, з’являються поодинокі еритрокаріоцити. В основному при постановці діагнозу треба керуватись клінічною картиною, підкріпленою деякими лабораторними даними (бензиденова проба при кровотечі із кишечника чи шлунка, збільшення рівня залишкового азоту (всмоктування великої кількості амінокислот крові в кишечнику при розпаді її), при цьому вміст сечовини в нормі.

 

ІІ. Анемії, пов’язані з порушенням кровотворення (апластичні).

 

2.1. Анемії, пов’язані з порушенням утворення гемоглобіну.

 

Загальною ознакою цих анемій є гіпохромія еритроцитів. В нормі в 1 еритроциті здорової людини знаходиться 1,8 – 2,2 фмоль або 29 – 35 пкг гемоглобіну, що відповідає кольоровому показнику 0,85 – 1,05. Ступінь гіпохромії визначає зниження кольору показника.

Гемоглобін складається із білкової частини і небілкової. Отже, анемії ці ділять на ІІ групи: обумовлені дефіцитом Fe, порушенням синтезу чи утилізації порфіринів, порушенням синтезу глобіну (білкової частини).

Для перших двох груп характерне зниження вмісту Fe для ІІІ і IV – збільшення вмісту Fe або (рідше) норма його вмісту.

   Середній вміст гемоглобіну в одному еритроциті розраховують діленням кількості гемоглобіну (в г/л) на число еритроцитів в 1л. Так, при 140 г/л гемоглобіну і при 4,2 г в 1 л еритроцитів середній вміст гемоглобіну  в еритроциті = 1,07 фмоль (33,3 пг), що відповідає КП 1,0. Для визначення кольорового показника треба середній вміст гемоглобіну в пг в одному еритроциті помножити на 0,033.

 

2.1.1. Залізодефіцитні анемії.

 

Обмін заліза: В організмі людини масою 70 кг вміст Fe = 4,5г. Майже все воно входить в склад білків. Найважливіший з них гемоглобін. Основним білком, який містить Fe і не має гему є феритин. Також  трансферин – білок, який переносить Fe .

Всмоктування заліза – в основному в duodenum, також в початковій частині jejunum. Механізм всмоктування не відомий. Інтенсивність всмоктування залежить від потреб організму в залізі . За добу всмоктується не більше 2 мг заліза.

Транспортування заліза: при поступленні в кров звичайно з трансферином, який переносить його до кісткового мозку. Там залізо зберігається у вигляді феритину.

Залізо запасів –  білком, який зберігає залізо є феритин (Fe³⁺). Також гемосидерин, який вловлюється у фагоцитуючих макрофагах. Це частково денатурований і депротеінізований феритин.

 

 

Втрати заліза організмом. У чоловіків втрата на добу 0,5 – 1 мг ( з сечею, калом, потом, злущеним епітелієм). У жінок в неменструальний період ті ж показники. В менструальний від 2 до 79 мг за період однієї менструації (в середньому – 15 мг). За час вагітності організм жінки втрачає 700 – 800 мг. Для відновлення втраченого заліза необхідно 3 – 3,5 роки.

 

 

Етіологія і патогенез залізодефіцитної анемії.

 

Найчастіше – крововтрати, особливо тривалі, хоч і незначні. Також вагітність. Порушення всмоктування заліза ( зменшення шлункової секреції, атроф. гастрит).

Клінічні прояви: різноманітні і залежать від ряду факторів. Наступає поступово: слабкість, головні болі, м’язева слабкість, чухість шкіри, тріщинки в куточках рота (ангулярний стоматит), витончення та ломкість нігтів. Спостерігається ураження шлунку та кишечнику.

Лабораторні показники. Найхарактерніша – гіпохромна анемія. Вміст гемоглобіну може коливатись від 20-30 до 110 г/л, кількість еритроцитів 1,5 – 2,0 г/л, знижується КП.

Також крім гіпохромії, анізоцитоз, пойкілоцитоз. Вміст ретикулоцитів може бути як нормальний (до 2%) так і підвищений. Вміст тромбоцитів в межах норми, рідко дещо вище.

 

В кістковому мозку при залізодефіцитній анемії патологічних ознак не виявляється.

Серед біохімічних проявів найчастіше використовують визначення вмісту заліза в сироватці крові. Норма 12,5 – 30,4 мкмоль/л, при анемії знижується до 1,8 – 5,4, при нерізко вираженій 7,2 – 10,8. Крім цього визначають залізозв’язуючу здатність елементів крові. В нормі приблизно 1/3 трансферину насичується залізом, а 2/3 вільно і можна зв’язати залізо. Під залізозв’язуючою здатністю розуміють кількість заліза, яка може зв’язатись трансферином (в мкмолях). В нормі загальна залізозв’язуюча здатність сироватки 50 – 85 мкмоль/л, при залізодефіцитній анемії вона зростає.  

 

 

 

2.1.3. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу чи утилізації порфіринів.

Вони пов’язані з порушенням активності ферментів, які беруть участь у синтезі порфіринів та гему, характеризуються гіпохромією, високим вмістом заліза в організмі та ознаками гемосидеризу. Бувають спадкові і набуті.

 

Спадкові: це так звані сидероахрестичні анемії (гіпохромія еритроцитів, підвищення вмісту заліза, гемосидороз внутрішніх органів, підвищення числа сидеробластів кісткового мозку). Головним в цих аномаліях є невикористання заліза і порушення утворення порфіринів. Це спадково обумовлене порушення, частіше спостерігається у чоловіків (пов’язане в Х – хромосомі). Порушується утворення протопорфірини з α-амінолевулінової кислоти (порушується активність протопорфіринкарбоксилази).

 

Лабораторні показники: в зрілому віці  анемія виражена не різко (гемоглобін 80 – 90 г/л), в знижується до 50 – 60 г/л. Кольоровий показник – 0,4 – 0,6. Вміст ретикулоцитів в нормі, або дещо нижче. Зміни лейкоцитів, тромбоцитів і лейкограми спостерігаються лише при значних порушеннях функції печінки. Еритроцити різко гіпохромні, частково мішеневидні, анізо- і пойкілоцитоз. В кістковому мозку спостерігається різке підразнення червоного ростка, збільшення числа базофільних еритрокаріоцитів і зменшення кількості гемоглобінізованих форм. Вміст заліза значно зростає (60 – 100 мкмоль/л). У частини хворих порушується вміст глюкози в крові і відкладення заліза в підшкірних залозах.

 

Набуті.

Анемії, пов’язані з отруєнням свинцем.

Обумовлені порушенням утворення порфіринів, крім того є ознаки підвищення гемолізу, пов’язаного з порушенням мембран та деяких ферментів.

Етіологія і патогенез: свинець поступає у вигляді розчинної солі (добувачі свинцевих руд, виплавка свинцю, акумуляторне виробництво, виробництво білил, сурику, при свинцевій інтоксиккації). Свинець блокує 94 групи в активних центрах ферментів, які беруть участь у синтезі гема – гемгинази і дегідрази α-левулінової кислоти.

 

Лабораторні показники: гіпохромна анемія, змінені еритроцити, базофільна зернистість еритроцитів. Вміст ретикулоцитів – 3,8%, лейкоцити в нормі в кістковому мозку зростає кількість еритроцитів. Вміст заліза в плазмі зростає. Найбільш явною ознакою отруєння свинцем є підвищення вмісту в сечі в десятки разів α-амінолевулінової кислоти (40 – 100 мг на 1г креатиніну (в нормі 0,5 – 1,5 мг)). Вміст порфобіліногену підвищується в 2 – 3 рази, рівень копропорфірину в 5 – 10 разів вище, ніж в нормі. 

 

2.1.4. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу глобіну.

 

2.1.4.1. Таласемії – це група захворювань, при яких порушується синтез одного з ланцюгів глобіну. В результаті цього спостерігається гіпохромна анемія.

Вміст залізу в плазмі в нормі або дещо вище.

 

 

Таласемії, при яких порушується синтез β-ланцюга називають β-таласемії і т.д. α, γ, δ (дельта). Таласемія призводить до ранньої смертності. Розрізняють гомозиготну і гетерозиготну таласемії.

 Гомозиготна – успадкування від обох батьків. Проявляється на 2-му році життя. Збільшується розмір селезінки, жовтушність,блідність. Вміст гемоглогіну зменшується до 30-40г/л. Кольоровий показник 0,5 і менше. Вміст ретикулоцитів збільшується (2,5 – 4%). Також збільшується рівень білірубіну за рахунок непрямої фракції. Діагноз підтверджується дослідженням в еритроцитах фетильного гемоглобіну. В більшості він підвищується до 20 – 30%.

Гетерозиготна – результат успадкування хвороби тільки від одного із батьків. Вона частіше протікає із нерізко вираженими проявами. Гематологічні показники дуже варіабельні – від мінімального (гемоглобін 110-120 г/л) до 70 г/л. Кольоровий показник – 0,7 – 0,8, може зменшуватись до 0,5 – 0,6. Анізоцитоз, пойкілоцитоз. Базофільна пуктація еритроцитів.

 

2.1.4.2. Анемії, пов’язані з порушенням структури ланцюгів гемоглобіну – гемоглобінопатії.

Це группи захворювань, обумовлених заміною однієї або кількох амінокислот в ланцюгу гемоглобіну, відсутність ділянки ланцюга або її продовженням. Заміна амінокислоти в β-ланцюгу спостерігається частіше, ніж α. Найчастіше спостергається серповидноклітинна анемія, пов’язана із заміною в 6-му положенні β-ланцюга глютамінової кислоти на валін. Спостерігається також крім S – гемоглобінопатії ще C, E, D. Вони поширені в країнах Африки. Визначаються ці гемоглобіни еритрофоретично, після цього хроматографічно чи точнішими методами гідролізується цей глобін і визначається яка за амінокислот замінена на іншу.

 

 

Феномен серповидності є наслідком порушення розчинності гемоглобіну, який віддав свій кисень про по відношенню до гемоглобіна А. Розчинність гемоглобіну S при віддачі кисню знижується в 100 разів (нормальний А – 62 рази).

Розрізняють гомозиготну та гетерозиготну форми гемоглобінопатії S. Гомозиготна характеризується нормохромною анемією, тромбозом судин, виглядом хворих. Часто спостерігається інфаркт легень (тромбоз легеневих судин). Перші прояви захворювання виникають лише через декілька місяців після народження тому що в перші місяці переважає гемоглобін F, який не має β-ланцюга. Найбільш характерними симптом S-гемоглобінопатії: в дітей є ураження кісток і суглобів (ростуть), а також інфаркти легень, нирок, крововиливи в скловидне тіло, відшарування сітківки, ураження центральної нервової системи. В ранньому дитинстві спостерігається спленомегалія, яка пізніше зникає. При дослідженні крові спостерігається нормохромна анемія (гемоглобін 60 – 100 г/л). В мазку можуть бути виражені дрепоноцити (серповидні еритроцити), базофільна пунктація еритроцитів (особливо при фарбуванні метабісульфатом натрія). Вміст ретикулоцитів, кількість еритрокаріоцитів зростає, шар білірубіну зростає, ШОЕ частіше в межах норми (серповидні еритроцити легше осідають). Гетерозиготна – при цій анемії хворі частіше не знають про неї, оскільки вміст гемоглобіну в нормі, стан задовільний. Єдиним симтомом є гематурія (дрібні інфільрати судин нирок). Поєднання гетерозиготної форми гемоглобінопатії S із β-талосемією. Зустрічається часто, протікає легше, ніж гомозиготна S-гемоглобінопатія. При електрофорезі відсутній гемоглобін А, а гемоглобін S може бути єдиним гемоглобіном.

Інші форми гемоглобінопатій зустрічаються рідше. Всі вони є гетерозиготними (в основному) і не дають проявів.

 

2.1.4.3. Анемії, обумовлені наявністю нестабільного гемоглобіну.

Під нестабільним гемоглобіном розуміють такі форми гемоглобіну (аномального), які внаслідок нестійкості молекул випадають в осад в еритроцитах, що призводить до розвитку гемолітичної анемії у гетерозиготних носіїв патологічного гену.

Нестабільність обумовлена заміщенням тих амінокислот, які стосуються зв’язку глобіну з гемом або зв’язку α чи β ланцюгів між собою ще деякими іншими факторами.

Лабораторні показники: анемія різного ступеня вираженності, частіше нормохромна, іноді гіпохромна. Дегенеративні еритроцити, анізоцитоз, поліхромазія. Вміст ретикулоцитів підвищений. Відмічається подразнення червоного ростка кісткового мозку.

Метод дослідження термолабільності гемоглобіну заключається в тому, що в умовах нагрівання до 55˚С при рН 7,4 в 0,15 М фосфатному буфері в нормі через 1 годину – випадає в осад в середньому 13% гемоглобіну, а при наявності нестабільного гемоглобіну – більше 25%.

Експрес-метод виявлення нестабільного гемоглобіну заключається в тому, що гемолізат крові поміщають в 17% розчин ізопропілового спирту і тріс-буфер при 37˚С. При наявності нестабільного гемоглобіну осад випадає через 15 – 16 хвилин, а в нормі через 30 – 40 хв.

 

2.2. Анемії, пов’язані з порушенням синтезу ДНК і РНК (мегалобластні).

 

Загальною ознакою цієї групи анемій є наявність в кістковому мозку мегалобластів – клітин кров’яного ряду, що характеризуються значною величиною, ніжною структурою, незвичним розміщенням хроматину в ядрі і асинхронною диференціацією ядра і цитоплазми. Порушення синтезу ДНК і РНК спостерігається при дефіциті в організмі фолієвої кислоти, при деяких спадкових захворюваннях, пов’язаних з утворенням активних форм фолієвої кислоти, або порушення утилізації оротової кислоти (оротацидурія).

 

 

2.2.1. Анемії, пов’язані з дефіцитом кобамідного коферменту

 

(В₁₂-коферменту) метилкобаламіну характеризуються появою в кістковому мозку мегалобластів, внутрікістковим руйнуванням еритрокаріоцитів, гіперхромною макроцитарною анемією, тромбоцитопеннією, лейко- та нітропенією. При другого коферменту – дезоксиаденозилкобаламіну спостерігається також атрофічні зміни слизових шлунка та кишечника, зміни ЦНС у вигляді фунікулярного мієлозу. Зовнішній внутрішній фактор Касла.

Лабораторні зміни: характеризується ураженням всіх 3-х ростків кровотворення. Спостерігається анемія, тромбоцито- і нейтропенія. Кількість ретикулоцитів зростає, кольоровий показник більше 1 (до 1,4). Еритроцити крупні. Наявні овоїдні еритроцити. Анізоцитоз і виражений пойкілоцитоз, базофільна пунктація еритроцитів, залишки ядер (тільця Жолі, кільця Кебота). Нейтропенія із зсувом вліво до мієлоцитів і більше. Підвищений рівень білірубіну.

 

2.2.2. Анемії, пов’язані з дефіцитом фолієвої кислоти. Незалежно від причин дефіциту фолієвої кислоти анемія характеризується появою в кістковому мозку мегалобластів, внутрікістковим руйнуванням еротрокаріоцитів, макроцитозом, гіперхромією еритроцитів.

Фолієва кислота складається із 3-х компонентів: птеридинового кільця, n-амінобензойної кислоти, та глутамінової кислоти. Активна у вигляді ТГФК. Бере участь в синтезі піримідинових та пуринових нуклеотидів, а разом з метилкобаламіном – в утворенні тимідинового фосфату із ЦМФ. Для діагностики дефіциту фолієвої кислоти використовується метод навантаження гістидином (15 г) після чого в сечі виявляється вміст формінінглутамінової кислоти. В нормі основна частина гістидину утворює глутамінову кислоту, з сечею виводиться 1 – 18 мг формінінглутамінової кислоти. При дефіциті фолієвої кислоти на протязі 8 годин після введення виділяється з сечею 20 – 1500 мг формінінглутамінової кислоти.

 

2.3. Анемії, пов’язані з порушенням процесу поділу еритрокаріоцитів.

 

2.3.1. Спадкові дизеритронастичні анемії – це група анемій, які характеризуються ознаками порушення поділу еритрокаріоцитів, внутрікістковомозковим розпадом їх, великою кількістю двохядерних і багатоядерних еритрокаріоцитів в кістковому мозку при порівняно невеликому ретикулоцитозі. Лабораторні прояви: Вміст гемоглобіну різний, залежно від типів ( є І, ІІ, і ІІІ тип) – від 80 – 100 г/л до 50 г/л. Вміст ретикулоцитів дещо збільшений (2,5 – 3,5%). В кістковому мозку різна гіперплазія еритроїдного ростка.

2.3.2. Набуті дизеритробластичні анемії – це ряд нозологічних форм, об’єднаних загальною властивістю – наявністю неефективного еритропоезу. Це пов’язано з соматичною мутацією – рефрактерною сидеробластичною анемією.

 

2.4. Анемії, пов’язані з пригніченням проліферації клітин кісткового мозку.

 

Апластичні анемії. Під апластичною анемією розуміють стан, який розвивається внаслідок пригнічення кровотворення в кістковому мозку без ознак гемобластозу і характеризується панцитопенією. Спостерігається при прийманні деяких ліків (левоміцетин, бутадіон, сполуки золота, бутамід, сульфаніридазин, бунартан, амінозин), які у більшості людей не викликають змін в крові.

 

Можливі 3 механізми розвитку апластичної анемії:

 

 1. Зменшення кількості стовбурових клітин або їх внутрішній дефект.

 

 2. Порушення мікрооточення, що призводить до порушення функції стволових клітин.

 

3. Зовнішні гуморальні або клітинні впливи, в основному імунні, що порушують нормальну функцію стволової клітини.

 

 

Лабораторні показники: Вираженість анемії різна (іноді до 20 – 30 г/л). Частіше нормохромне, кількість ретикулоцитів від 0 до 4 – 5% (чим менше, тим гірше). Гранулоцитопенія (іноді до 0,2г в 1л). Зменшується абсолютний вміст моноцитів. Абсолютний вміст лімфоцитів в нормі. Тромбоцитів завжди менше, іноді їх не вдається підрахувати. ШОЕ 30 – 50 мм/год. В кістковому мозку знижується кількість мієлокаріоцитів. Зростає кількість лімфоцитів, плазматичних клітин, тканинних базофілів. Мегакаріоцити можуть повністю бути відсутніми. В кістковому мозку різко зростає кількість заліза. Вміст заліза в сироватці також зростає. Насиченість трансферину залізом також зростає ( до 100%).

 

ІІІ. Анемії, пов’язані із підвищеним руйнуванням еритроцитів.

 

3.1. Спадкові гемолітичні анемії, пов’язані з порушенням мембрани еритроцитів.

Сюди відносяться спадковий мікроеритроцитоз Мінковського-Шаффера – аутосомно – домінантно спадкове захворювання. В основі лежить дефект мембрани еритроцитів, в результаті чого порушується їх проникність, поступає надлишок іонів Na⁺, що призводить до набухання еритроцитів, порушенню їх здатності деформуватись і руйнуванню в селезінці. Лабораторні показники: ступінь анемії різний від нерізко виражених (90 – 100 г/л гемоглобіну) до значного (40 – 50 г/л). Морфологічна характеристика еритроцитів характеризується схильністю до кулевидної форми, зменшення діаметру, збільшення товщини. В еритроцитах відсутнє центральне просвітлення. Кольоровий показник в нормі (близько). Вміст ретикулоцитів залежить від важкості захворювання (від 10% до 50%).

Спадковий еліптоцитоз (овалоцитоз) – аутосомно – домінантно успадковані аномалії еритроцитів, пов’язані із порушенням структури еритроцитів. У більшості хворих немає клінічних проявів, у частини супроводжується гемолітичною анемією з внутріклітинним розпадом еритроцитів в основному в селезінці. Вміст овальних еритроцитів (або еліпсовидних) в нормі до 10%, у хворих цією анемією 25 – 75%.

 

 

Спадковий стоматоцитоз – також аутосомно-домінантно передається, пов’язаний з дефектом білків мембрани еритроцитів.

 

 

Спадковий періпойкілоцитоз – спадкова гемолітична анемія, пов’язана з порушенням структури білків мембран еритроцитів. Характеризується вираженим внутриклітинним гемолізом і зниженою резистентністю еритроцитів до змін температури.

 

3.2. Набуті гемолітичні анемії, пов’язані з впливом антитіл (імунні) – це велика група захворювань, спільним для яких є участь антитіл чи лімфоцитів в пошкодженні і передчасному руйнуванні еритроцитів чи еритрокаріоцитів.

 

Поділяють на 4 групи:

 

1. Аллоімунні (антитіла потрапляють ззовні);

 

2. Трансімунні (антитела матері, яка страдає аутоімунною гемолітичною анемією, проникають через плаценту і викликають гемолітичну анемію плода;

 

3 – гетероімунні (пов’язані із появою на поверхні еритроцитів хворого нового антигена);

 

4 – аутомінунні – власні антитіла.

 

Визначення ШОЕ. Принцип. При стоянні стабілізованої крові ерітроцити осідають з різною швидкістю в залежності від змін фізичних і хімічних властивостей крові.

 

Хід визначення. Попередньо промивають капілярну піпетку розчином цитрату натрію, потім набирають цей розчин (5% розчин) до мітки “Р” і видувають його у відалевську пробірку. Цим же капіляром з пальця набирають 2 рази кров до мітки “К” і видувають її кожний раз у цю ж пробірку. Добре змішують, набирають в піпетку до мітки “О” і, замітивши час, ставлять в штатив. При цьому співвідношення між розчинником  і кров’ю дорівнює 1:4. Через 1 годину відраховують за поділками на капілярній піпетці величину звільненого від еритроцитів стовбчика плазми. Якщо кров з пальця набирається важко, можна обмежитись на половиною кількості крові і реактива. Норма 2 – 10 мм/год.

На величину ШОЕ впливає фізіологічний стан організму. Осідання значно пришвидшується при вагітності (зростає кількість високомолекулярних білків, фібриногену), при посиленій м’язовій роботі. У новонароджених ШОЕ низьке (мало високомолекулярних білків).

 

6. Загальна характеристика резистентності еритроцитів:

 

а) визначення понять “резистентність” та “гемоліз”;

 

Резистентність – це стійкість еритроцитів у різних сольових розчинах.

 

Гемоліз – це вихід еритроцитарного вмісту (гемоглобіну) у кров.

 

б) види гемолізу.

 

Фізіологічний, патологічний. Осмотичний, термічний, механічний, біологічний.

 

 

Джерела похибок.

 

1. Порушення співвідношення між розчином цитрату і плазми.

 

 2. Утворення згусток внаслідок недостатнього розмішування чи повільного набирання крові.

 

 3. Неправильне (косе) положення капіляра ( швидкість зростає).

 

4. Температура нижче 20˚ С – швидкість знижується, якщо вище – швидкість зростає.

Клінічне значення: Зростання ШОЕ – це неспецифічний показник, але він завжди вказує на наявність патологічного процесу.

 

 

 

Гостра постгеморагічна анемія

Виникає внаслідок розриву або роз’їдання судинної стінки при механічній травмі, виразковій хворобі шлунка, туберкульозі легень, бронхоектатичній хворобі, злоякісних пухлинах, портальній гіпертензії.

Картина крові в різні фази захворювання неоднакова.

Перша фаза –  Рефлекторна  компенсація (1–2 год після кровотечі) у зв’язку з надходженням депонованої крові в судинне русло і зменшенням її об’єму внаслідок рефлекторного звуження значної частини капілярів характеризується нормальними показниками вмісту гемоглобіну, числа еритроцитів, колірного і інших показників периферичної крові.

l     Ранніми ознаками крововтрати є тромбоцитоз і лейкоцитоз

Друга фаза –  Гідремічна  компенсація (перші 1-2 дні) характеризується відновленням початкового об’єму циркулюючої крові за рахунок надходження в периферичне судинне русло великої кількості тканинної рідини, плазми. У цій фазі виявляють справжню анемізацію без зниження колірного показника. Спостерігається практично однакове зниження вмісту гемоглобіну, числа еритроцитів, а також зменшення гематокриту

Третя фаза –  Кістковомозкова фаза компенсації (4–5 діб від початку кровотечі). Разом із зниженням вмісту гемоглобіну і числа еритроцитів, що зберігається, в периферичній крові спостерігається ретикулоцитоз. Одночасно може визначатися помірний лейкоцитоз, велика кількість молодих форм нейтрофілів (паличкоядерних, метамієлоцитів, іноді — мієлоцитів), зсув лейкоцитарної формули вліво,  а також короткочасний тромбоцитоз.

Отже, гостра постгеморагічна анемія за лабораторними ознаками нормохромна, нормоцитарна, гіперрегенераторна.

 

Хронічна постгеморагічна анемія

Виникає як наслідок тривалих повторних крововтрат у хворих з виразковою хворобою шлунка і дванадцятипалої кишки, раком шлунка, гемороєм, гемофілією, у жінок з матковими кровотечами.

В кістковому мозку спостерігаються явища вираженої регенерації, з’являються вогнища екстрамедулярного кровотворення. Внаслідок виснаження запасів заліза анемія поступово набуває гіпохромного характеру. У кров викидаються гіпохромні еритроцити і мікроцити. З часом еритропоетична функція кісткового мозку пригнічується, і анемія стає гіпорегенераторною.

 

 

Гемолітичні анемії

Гемолітичні анемії поділяють на спадкові (вроджені) та набуті.

Спадкові гемолітичні анемії

}       а) мембранопатії (еритроцитопатії) –  пов’язані з порушенням структури і оновлення білкових і ліпідних компонентів мембран еритроцитів (мікросфероцитарна анемія – хвороба Мінковського-Шоффара); 

}        б) ферментопатії –  пов’язані з дефіцитом еритроцитарних ферментів, які забезпечують пентозо-фосфатний цикл, гліколіз, синтез АТФ і порфіринів;

}       в) гемоглобінопатії –  пов’язані з порушенням структури або синтезу ланцюгів гемоглобіну (таласемія, серповидноклітинна анемія).

Хвороба Мінковського-Шоффара

Етіологія. Генетичний дефект мембрани еритроцитів.

Патогенез. Мембранний дефект полягає у високій проникливості еритроцитарних оболонок для іонів натрію. Незважаючи на активацію калій-натрієвого насоса, вони пасивно дифундують всередину еритроцита і підвищують осмотичний тиск внутрішньоклітинного середовища. В еритроцити спрямовується вода, і вони набирають сферичної форми.

Картина крові. Має циклічний перебіг із загостреннями та ремісіями. Під час гемолітичного кризу гемоглобін та еритроцити значно зменшуються. КП в нормі. Це мікроцитарна, нормохромна, гіперрегенераторна анемія. Анізоцитоз, пойкілоцитоз: еритроцити сферичної форми, зменшені в діаметрі, рівномірно забарвлені, без зони просвітлення. Вміст ретикулоцитів різко підвищений. В період загострення – лейкоцитоз з нейтрофільозом, ШОЕ прискорена. Осмотична резистентність еритроцитів знижена. Характерне підвищення кількості непрямого білірубіну в крові.

 

Картина крові. Мікросфероцитоз. 1. Лімфоцит. 2. Поліхроматичний еритроцит.

}       Крім мікросфероцитозу, до групи мембранопатій відносять

1.      спадковий еліптоцитоз,

2.      спадковий піропойкілоцитоз, спадковий стоматоцитоз,

3.      спадковий акантоцитоз,

Акантоцитоз, ехіноцитоз, пойкілоцитоз, анізоцитоз

4.      спадковий ехіноцитоз.

 

Прикладом ферментопатії може служити анемія на грунті дефіциту глюкозо-6-фосфатдегідрогенази.

Хвороба спадкується домінантно, зчеплено з Х-хромосомою.

  Постійна анемія спостерігається рідко. Як правило, хвороба проявляється гемолітичними кризами після прийому деяких ліків –сульфаніламідних препаратів (норсульфазолу, сульфодиметоксину, етазолу, бісептолу), протималярійних (хініну, акрихіну) та протитуберкульозних засобів (тубазиду, фтивазиду, парааміносаліцилової кислоти). Усі названі препарати здатні окислити гемоглобін і виключити його з дихальної функції. У здорових осіб цього не стається завдяки існуванню антиоксидантної системи, важливим компонентом якої є відновлений глутатіон. При дефіциті глюкозо-6-фосфатдегідрогенази кількість відновленого глутатіону зменшується. Тому медикаменти з окислювальними властивостями навіть у терапевтичних дозах окислюють і руйнують гемоглобін. Від його молекули відривається гем, а ланцюги глобіну випадають в осад (тільця Гейнца). Ці включення елімінуються в селезінці, але в процесі їх видалення втрачається частина поверхні еритроцита, який після цього швидко розпадається в кровоносному руслі. Таку ж провокуючу роль можуть зіграти деякі інфекційні хвороби – грип, вірусний гепатит, сальмонельоз. В окремих осіб гемолітичні кризи виникають після вживання кінських бобів або вдихання пилку цієї рослини (фавізм). Активні фактори кінських бобів (віцин, конвіцин) окислюють відновлений глутатіон, зменшуючи потужність антиоксидантної системи.

Із гемоглобінопатій найбільш розповсюджена серповидноклітинна анемія.

У таких хворих замість гемоглобіну А синтезується гемоглобін S. Відрізняється він тим, що глутамінова кислота в ньому заміщена валіном у шостому положенні b-ланцюга. Ця заміна різко знижує розчинність гемоглобіну в умовах гіпоксії. Відновлений гемоглобін S у 100 разів менш розчинний, ніж окислений, і в 50 разів менш розчинний від гемоглобіну А. В кислому середовищі він випадає в осад у вигляді кристалів і деформує еритроцити, надаючи їм серповидної форми. Мембрана їх втрачає міцність, і настає внутрішньосудинний гемоліз.

 

 

 

Картина крові. Серповидноклітинна анемія.

Коли загальмований синтез a– або b-ланцюгів гемоглобіну, розвивається таласемія. Для неї характерні мішенеподібні еритроцити.У гетерозигот розвивається так звана мала таласемія, у гетерозигот – велика таласемія Кулі  з вищим ступенем гемолізу еритроцитів.

Таласемія. Немає клітин-мішеней, але підвищена кількість малих еритроцитів (розміри порівняно з лімфоцитом)

Таласемія, більший прогрес:

1.    Виражений анізоцитоз і пойкілоцитоз

2.    Базофільна зернистість

3.    Спорадичні клітини-мішені

 

Виражена таласемія

1.     Еритробласт

2.     Клітини-мішені

3.     Поліхроматичні еритроцити

4.     Тільця Жолі

5.     Лімфоцит

6.     Гранулоцит

 

Набуті гемолітичні анемії

І. Токсичні гемолітичні анемії викликаються гемолітичними отрутами. Нітробензол, фенілгідразин, фосфор, солі свинцю окиснюють ліпіди або денатурують білки оболонок і частково строми еритроцитів, що веде до їх розпаду. Отрути біологічного походження (бджолина, зміїна, грибна,  стрепто- і стафілолізини) мають ферментативну активність і розщеплюють лецитин еритроцитарних мембран.

ІІ. Імунні гемолітичні анемії виникають внаслідок дії антиеритроцитарних антитіл, що спричиняють ушкодження та підвищений гемоліз еритроцитів. Залежно від характеру антигена, що діє розрізняють ізоімунні, гетеро імунні та аутоімунні гемолітичні анемії.

}       Під ізоімунними анеміями розуміють такі, коли в організм ззовні проникають антитіла проти еритроцитів або ж самі еритроцити, проти яких у хворого є власні антитіла. Приклад – гемолітична анемія плода і новонародженого. Ще один приклад ізоімунної гемолітичної анемії – гемоліз після трансфузії групо- або резус-несумісних еритроцитів.

Картина крові. Вміст гемоглобіну та еритроцитів знижений. Анемія нормохромного типу. Відмічається анізоцитоз еритроцитів, ретикулоцитоз. Осмотична резистентність еритроцитів знижена. Кількість лейкоцитів у нормі. ШОЕ прискорена. 

}       Гетероімунними гемолітичними анеміями називають такі, що зв’язані з появою на поверхні еритроцита нового антигена, який являє собою комплекс “гаптен-еритроцит”. Найчастіше такі комплексні антигени утворюються внаслідок фіксації на еритроцитах медикаментозних препаратів – пеніциліну, цепорину, фенацетину, хлорпромазину, парааміносаліцилової кислоти. Гаптенами можуть бути і віруси.

}       При аутоімунних гемолітичних анеміях антитіла виробляються проти власних незмінених еритроцитів. Гемолізом ускладнюються такі хвороби, як хронічний лімфолейкоз, лімфосаркома, мієломна хвороба, системний червоний вовчак, ревматоїдний поліартрит, злоякісні пухлини. Ці форми анемії називають симптоматичними, оскільки вони виникають на фоні інших захворювань.

Загальні діагностичні критерії гемолітичних анемій. 

 

1.             Жовтяниця з гіпербілірубінемією за рахунок непрямого білірубіну (не більше 75 мкмоль/л).

 

2. Гіперхолія калу (темне забарвлення), уробілінурія, гемоглобін – і гемосидеринурія (при внутрішньосудинному гемолізі).

 

3. Спленомегалія, гепатомегалія (за рахунок гемосидероза при внутрішньоклітинному геомлізі).

 

4.             Анемія нормохромна, нормо- і макроцитарна (при аутоімунних гемолітичних анеміях, ферментопатіях та ін.).

 

5.             Гіперретикулоцитоз (більше 5%).

 

}        АПЛАСТИЧНА АНЕМІЯ

}        Апластична    анемія    характеризується    недостатністю кровотворення – гіпоклітинним кістковим мозком та панцитопенією в периферичній крові. 

}        Етіологічні фактори апластичних анемій:

}        1.     Іонізуюча радіація

}        2.     Цитотоксичні хімічні агенти (алкілуючі, бензол та ін.). Хімічні речовини, ліки (внаслідок імунологічно-опосередкованого механізму та ідіосінкразії (левоміцитин, сульфаніламіди, антитиреоїдні, антигістамінні препарати, золото, бутадіон та ін.)

}        3.     Інфекційні вірусні гепатити В, С, краснуха, інфекційний мононуклеоз, епідемічний  паротит, грип та ін.), бактеріальні інфекції, мікози, паразитарні інвазії (внаслідок прямої та імунологічно-опосередкованої цитотоксичності)

}        4.     Аутоімунна деструкція стовбурових клітин.

}        5.     Спадковий (генетичний) дефект стовбурових клітин.

}        Патогенез. Різке зниження чисельності стовбурових клітин в кістковому мозку призводить до дефіциту пулу дозріваючих та зрілих форм, проявом чого є панцитопенія в периферичній крові, гіпоклітинність та жирова інфільтрація кісткового мозку.

Ступені важкості апластичної анемії

 

 

}        Кожний хворий з підозрою на апластичну анемію повинен бути спрямований на обстеження в обласний гематологічний кабінет або обласне гематологічне відділення.

}        додатково проводиться:

·        стернальна пункція – кістковий мозок гіпопластичний, поряд з поодинокими гемопоетичними клітинами виявляються плазматичні клітини, фібробласти;

·        функціональні проби печінки, при потребі – визначення маркерів гепатиту;

}        Діагностичні критерії: 

}        1.             За даними периферичної крові – тріада панцитопенії : анемія (гемоглобін менше 100 г/л, гематокрит нижче 30 %); лейкопенія (менше 3,5 х 10⁹/л, гранулоцитів менше 1,5 х 10⁹/л); тромбоцитопенія (менше 100 х 10⁹/л);

}        2.             Ретикулоцитопенія – нижче 0,5%

}        3.             Різке зниження числа мієлокаріоцитів у стернальному пунктаті або негативний результат аспірації.

}        Найбільш інформативний метод діагностики прижиттєва трепанобіопсія здухвинної кістки, яка виявляє майже повну заміну кісткового мозку  на жирову тканину, різкий розлад кровопостачання (повнокрів’я, набряк, крововиливи)

}        Диференціальний діагноз. Захворювання диференціюють з формами гострого лейкозу, які протікають з панцитопенією в периферичній крові. В пунктаті кісткового мозку при цьому захворюванні знаходять бластну інфільтрацію (більше 30%), клінічно – лімфаденопатія, гепато-, спленомегалія. При панцитопенії, обумовленій метастазами пухлин в кістковий мозок, можуть спостерігатися пухлинні клітини в пунктаті (мієлокарциноз), ретикулоцитоз. Від пароксизмальної нічної гемоглобінурії апластичну анемію відрізняють більш виражена панцитопенія, високий рівень заліза в сироватці, ретикулоцитопенія, відсутність тромботичних ускладнень. Гіпоплазія кісткового мозку може спостерігатися при вроджених порушеннях функції підшлункової  залози, про що свідчать клінічні ознаки і лабораторні показники дефіциту ферментів.

}       

}       

 

}        Гіпоклітинний кістковий мозок

 

Вікові зміни крові

 

Кількість крові відносно маси тіла має виражену вікову залежність. У новонароджених вона складає в середньому 15 %, на першому році життя зменшується до 11 % і десь у період статевого дозрівання досягає рівня дорослих – 6-8 %. У людей похилого віку цей показник знижується ще більше.

У новонароджених, порівняно з дорослими, більша щільність і в’язкість крові.

Більш низький вміст білка в крові дітей перших місяців життя обумовлений недостатньою функцією білково-синтезуючих систем організму.

У крові новонароджених рівень альбумінів дещо знижений, а кількість глобулінів, зокрема гама-, навпаки, підвищена. Високий рівень гама-глобулінів обумовлений тим, що в крові дитини містяться гама-глобуліни матері, які пройшли через плацентарний бар’єр. Протягом перших трьох місяців гама-глобуліни, отримані від матері, руйнуються, їх кількість знижується, але згодом починає поступово наростати, за рахунок утворення власних антитіл і досягають рівня дорослих у 3 роки.

У процесі старіння вміст білків істотно не змінюється.

Еритроцитарний склад крові. Вікові зміни спостерігаються як з кількістю, так і з якістю еритроцитів. У крові новонароджених є 5,9-6,7 Т/л еритроцитів. Слід відзначити, що серед них міститься багато молодих, ще не зовсім зрілих червоних кров’яних тілець – ретикулоцитів. Можуть появитися в невеликій кількості і нормобласти. Характерним є макроцитоз еритроцитів. Це свідчить про інтенсивне протікання процесів медулярного еритропоезу. Крім цього, можлива мобілізація екстрамедулярних вогнищ кровотворення в печінці і селезінці.

Одним із факторів, який визначає кількість червоних кров’яних тілець у період новонародженості є нестача кисню в час внутрішньоутробного розвитку та під час пологів. Після народження дитина починає отримувати достатню кількість кисню, тому зникає потреба в компенсаторному підсиленні еритропоезу. При цьому також спостерігається підвищене руйнування циркулюючих у крові дитини еритроцитів, а це, на фоні недостатності ферментних систем печінки, може привести до виникнення фізіологічної жовтяниці новонароджених.

До кінця першого року вміст еритроцитів зменшується і становить 3,9-4,8 Т/л. У подальшому кількість червоних кров’яних тілець наростає. Починаючи з 4 років, з появою перших ознак перетворення червоного кісткового мозку в жовтий, вміст еритроцитів не буде збільшуватись, залишаючись на одному рівні з дорослими.

При старінні кількість еритроцитів у крові змінюється мало.

Червоний кістковий мозок (скануюча електронна мікроскопія, збільшення у 340 раз).

Вікові зміни гемоглобіну

Для крові новонароджених характерним є підвищений вміст гемоглобіну. Але вже з перших днів після народження кількість гемоглобіну починає знижуватися і такий низький рівень залишається до кінця 1 року життя. Потім кількість гемоглобіну поступово збільшується.

Зниження кількості гемоглобіну, як і еритроцитів, у грудному віці явище фізіологічне (фізіологічна анемія), але погіршення умов життя може сприяти посиленню цього зниження і розвитку хвороби.

У дітей старших року кількість гемоглобіну поступово наростає відповідно до зміни вмісту еритроцитів.

У різні періоди онтогенезу можна виділити існування декількох типів гемоглобіну.

Так, у крові плода міститься примітивний гемоглобін та фетальний або ембріональний гемоглобін (НвF). До 12 тижнів внутрішньоутробного розвитку примітивний гемоглобін зникає. У цей час у плода знаходиться тільки фетальний гемоглобін. На 20 тиждень внутрішньоутробного розвитку він зменшується до 90 % і починає наростати гемоглобін дорослих (НвА). На момент народження НвF складає 70 %, а НвА – 30 %. Після народження спостерігається поступове зменшення фетального гемоглобіну. Так, на 20 тиждень він становить 10 %, на 25-5 %, у 1-2 роки – 2,5 %, а в дорослих – 0-1 %.

Між фетальним гемоглобіном і гемоглобіном дорослих є відмінності. Так, білкова частина гемоглобіну А має два поліпептидні ланцюжки α– і два ланзюжки β, а гемоглобіну F – два α– і два γ. Щодо функціональних відмінностей, то слід сказати, що фетальний гемоглобін має більшу спорідненість до кисню, ніж гемоглобін дорослих.