ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ВЗАЄМОВІДНОСИН СУБ´ЄКТІВ ФАРМАЦІЇ. ФОРМУВАННЯ МЕДИЧНОГО КОЛЕКТИВУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ПРАЦІВНИКІВ ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ГАЛУЗІ.

ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ВЗАЄМОВІДНОСИН СУБ´ЄКТІВ ФАРМАЦІЇ. ФОРМУВАННЯ МЕДИЧНОГО КОЛЕКТИВУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ПРАЦІВНИКІВ ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ГАЛУЗІ.

 

Концепція фармацевтичної допомоги.

Джерела формування концепції фармацевтичної допомоги лежать у далекій давнині і беруть свій початок від єгипетського слова фармаки, у перекладі означаючого зцілення або безпека, і грецького фармакон  (у пров. – ліки). Саме це значеннєве навантаження відбивають терміни з кореневою основою фарма- або фармако, що визначають діяльність, так чи інакше зв’язану з охороною здоров’я населення на основі застосування лік.

Уперше поняття “фармацевтична допомога” (англ. – pharmaceutical care) стали використовувати за рубежем на початку 70-х років ХХ в. для характеристики змісту діяльності фармацевтів у лікарнях і клініках. У той час під фармацевтичною допомогою розумілася система забезпечення фармакотерапії, що дозволяє досягти результатів, що поліпшують якість життя пацієнта, у якій клінічний або лікарняний фармацевт нарівні з лікарем бере на себе частку відповідальності за здоров’я пацієнта обумовлену його діями і рішеннями. При цьому фармацевтична допомога містила в собі не тільки фармакотерапію, але і рішення всіх проблем, зв’язаних з індивідуалізованим призначенням курсів того або іншого лікарського препарату.

Протягом першого десятиліття концепція фармацевтичної допомоги одержала розвиток не тільки в лікарняному (госпітальному) секторі, вона поширилася на аптечні організації і стала розглядатися як альтернатива традиційному лікарському забезпеченню. Відмітними рисами системи фармацевтичної допомоги з’явилися:

· новий тип взаємин – “терапевтичні взаємини” у ланцюжку лікар – фармацевтичний працівник – пацієнт;

· участь фахівця з вищим фармацевтичним утворенням у керуванні лікувальним процесом, а саме, обґрунтування вибору необхідних лікарських препаратів, консультування і навчання пацієнтів, моніторинг і оцінка результатів лікарської терапії.

· досягнення клінічних результатів при оптимальних економічних витратах;

· удосконалювання системи розподілу лікарських препаратів (повне керування якістю, соціальна фармація й ін.);

· оптимізація інформації про лікарські препарати для населення (удосконалювання її форми і змісту на етикетках, інформації для споживачів).

Радою Міжнародної фармацевтичної федерації (FIP – International Pharmaceutical Federation) у 1998 р. розроблена декларація, у якій фармацевтична допомога розглядається як відповідальне надання фармакотерапії з метою досягнення визначених результатів по поліпшенню або збереженню якості життя пацієнта, а також як процес співробітництва, спрямований на запобігання або ж на виявлення і рішення проблем, що стосується здоров’я і використання лік. При цьому лікарі і фармацевтичні працівники виконують взаємодоповнюючі і взаимоподдерживающие функції в досягненні поставлених цілей.

Фармацевтична допомога – це діяльність, що має на меті, по-перше, забезпечення населення і конкретно кожної людини всіма товарами аптечного асортименту і, по-друге, надання науково-консультаційних послуг медичному персоналові й окремим громадянам з питань вибору найбільш ефективних і безпечних лікарських засобів і інших предметів аптечного асортименту, способів їхнього збереження, використання, порядку придбання і т.п.

Головною відмітною рисою даної моделі фармацевтичної допомоги є її альтернативність не тільки лікарському забезпеченню, а сфері звертання лікарських засобів у цілому. Крім того, концепція торкається проблеми якісного забезпечення різних типів споживачів не тільки лікарськими препаратами, але й іншими товарами, реалізованими фармацевтичними організаціями, а також послугами, що є логічним продовженням фармацевтичного обслуговування.

Основні підсистеми фармацевтичної допомоги:

· контроль і нагляд за фармацевтичною діяльністю;

· державна стандартизація, реєстрація і сертифікація;

· створення і відтворення товарів аптечного асортименту;

· промислове виробництво й аптечне виготовлення;

· доведення товарів від виробника до споживача;

· інформація і консультування;

· безперервне фармацевтичне утворення;

· захист прав споживачів.

Фармацевтична діяльність – діяльність, здійснювана підприємствами оптової торгівлі й аптечних установ у сфері звертання лікарських засобів, що включає оптову і роздрібну торгівлю лікарськими засобами, виготовлення лікарських засобів.

Фармацевтична етика і деонтологія.

Уперше термін “етика” був використаний давньогрецьким філософом Аристотелем для позначення науки, що вивчає чесноти людського характеру (мужність, помірність і ін.) і займає серединне положення між навчаннями про душ (психологією) і державі (політикою). Одним з розділів етики є деонтологія – наука, що розглядає проблеми боргу і всього того, що виражає вимоги моральності у формі розпоряджень. Термін “деонтологія” введений у словниковий склад мови на початку XIX в. И. Бентамом, що використовував його для позначення теорії моральності в цілому. Однак, згодом деонтологію стали відрізняти від аксіології – навчання про добро і зло.

Фармацевтична етика – це сукупність неформальних норм морального поводження фармацевтичних працівників при виконанні ними своїх обов’язків стосовно суспільства, конкретному пацієнтові, один одному, контактним групам людей (медичні працівники, що контролюють органи й ін.).

Фармацевтична етика містить у собі навчання про борг фармацевтичного працівника – фармацевтичну деонтологію і навчання про моральні цінності – аксіологію.

Керуючись принципами гуманізму і милосердя, основами законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян, документами Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВІЗ) і Міжнародної фармацевтичної федерації (FIP – Federation International Pharmaceutical), а також усвідомлюючи високу роль і моральну відповідальність фахівців фармацевтичної професії перед суспільством за свою діяльність, Російська фармацевтична асоціація прийняла в 1995 р. Етичний кодекс російського фармацевта. Кодекс включає 12 статей, що визначають головну мету, умову і принципи професійної діяльності фармацевтичного працівника, основними з яких є:

·  відповідність діяльності вимогам професійного боргу й етики, інтересам пацієнтів і потребам захисту життя і здоров’я кожної людини поза залежністю від статі, віку, расової і національної приналежності, соціального статусу, релігійних і політичних переконань;

· підтримка високого професійного рівня;

· відповідальність за якість лікарської допомоги, інформування лікарів і хворих про щиру цінність лік;

· професійна незалежність;

· сприяння у виборі, призначенні і застосуванні лікарських засобів;

· коректне поводження стосовно колег;

· збереження поваги, подяки і зобов’язань стосовно тих, хто навчив обраної спеціальності;

· консолідація фармацевтичного співтовариства;

· несумісність з обраною професією зловживань знаннями і положенням.

У 1997 р. на нараді ВІЗ за участю представників FIP по проблемі “Підготовка майбутніх фармацевтів: розробка навчальних програм” (Ванкувер, Канада) були сформульовані сучасні вимоги до фахівців галузі, що одержали назву “Фармацевт 7 зірочок”, що також відбивають значимість особистісних характеристик. Згідно з цими вимогами фармацевт (провізор):

· працівник системи охорони здоров’я, член команди;

· здатний приймати відповідальні рішення;

· фахівець з комунікації, посередник між лікарем і пацієнтом;

· готовий до лідерства в інтересах суспільства;

· керівник, здатний керувати ресурсами й інформацією;

· готовий учитися все життя;

· наставник, що бере участь у підготовці молодих фармацевтів (провізорів).

Зовнішній вигляд.

Психологи відзначають, що майже в 80% випадків думка про людину складається по першому враженню. Білосніжний накрохмалений халат, скромна зачіска, зовнішня підтягнутість і акуратність, охайність і скромність співробітника аптеки створюють передумови для встановлення довірчих відносин із клієнтами.

Поводження.

Необхідно пам’ятати, що хворим властиві дратівливість і сугестивність, підвищена вимогливість і уразливість. Тому при спілкуванні з ними варто виявляти максимум чуйності, уваги і такту. Аптечному працівникові треба стежити за своїми жестами і мімікою, тому що хворі дуже чуттєві до проявів недоброзичливості. Неприємне враження роблять на хворого обговорення скрутних моментів при виготовленні лікарських засобів, суперечки між працівниками аптеки і сторонні розмови в його присутності. Привітне звертання, увічливість, люб’язність, бажання полегшити недугу сприяють зміцненню авторитету фармацевта.

Мова.

Нерідко і слово лікує, тому важливо не тільки, що, але і як сказати. Необдумане слово може підірвати довіра хворого до фармацевта, нанести психічну травму, що стане причиною ятрогенного захворювання. Інформуючи хворих про порядок прийому препарату, варто уникати вживання складних медичних термінів. Треба говорити зрозуміло і в міру голосно, а літнім основні положення необхідно повторювати кілька разів.

Уміння вислухати.

Деяким клієнтам властиве бажання поговорити про свої хвороби в надії почути слова участі. Неуважність кривдить них. Уміння вислухати, поспівчувати, розділити чужий біль є важливим деонтологічною вимогою до фармацевта. Однак слухати не значить мовчати: варто виразити своє відношення, причому не формально, інакше людина відчує нещирість.

Оформлення вітрин.

Викладення лік повинне бути не тільки професійної з погляду мерчандайзингу, але і коректної з погляду професійної етики. Зокрема, не можна виставляти на огляд препарати, що відпускаються по рецепті лікаря.

Естетичне оформлення лікарських засобів.

З метою зміцнення віри хворого в призначений лікарський засіб необхідно приділяти увагу його оформленню. Неправильне оформлення, непривабливий вид экстемпоральної форми може викликати сумнів у її якості.

Збереження в таємниці від хворого деяких несприятливих зведень.

Це може благотворно впливати на динаміку захворювання і його лікування. Хворі часто прагнуть довідатися свій діагноз. Не рекомендується називати захворювання, досить указати лише симптоматичну дію лікарського засобу.

Роз’яснення правил прийому лікарських засобів.

При відпустці лікарського засобу аптечний працівник повинний докладно пояснити, як його зберігати в домашніх умовах, як і коли приймати, чим запивати, який дотримувати режим прийому. Треба обережно, не вселяючи страху, попередити про можливі побічні дії препарату і пояснити, що при цьому робити: припинити прийом, звернутися до лікаря, зменшити дозу. Варто також сказати хворому про те, що деякі побічні ефекти, включені в анотацію, зустрічаються вкрай рідко.

Авторитет лікаря.

Фармацевт повинний усіляко підтримувати авторитет лікаря для збереження віри пацієнта в ефективність лікарського засобу. У його присутності неприпустиме висловлення критичних зауважень на адресу лікаря або вираження сумнівів у доцільності призначення. Не слід також повідомляти клієнтові аптеки про помилку в рецепті: необхідно знайти спосіб виправити неї без його ведена. У той же час ці помилки не можна залишати без уваги. Про всіх неправильно виписану рецептах необхідно ставити в популярність головного лікаря лікувально-профілактичної організації.

Підвищення професійного рівня.

Аптечний працівник повинний мати високий рівень професійної підготовки: добре знати фармацію й основи клінічної фармакології, орієнтуватися в різних розділах клінічної медицини, щоб уміти дати кваліфіковану консультацію лікареві.

Удосконалювання знань і методів роботи – один з головних деонтологічних принципів, тому що від кваліфікації провізора залежить здоров’я людини. Це особливо актуально сьогодні, коли обсяг медичної інформації зріс, номенклатура лік значно збільшилася. До того ж багато хазяїнів аптек, що не є провізорами за фахом, не розуміють важливості інформаційної роботи серед співробітників, лікарів і населення. Тому провізори вправі (non progredi est regredi!) у ввічливій формі жадати від власника аптечної організації інформаційного забезпечення (довідники, галузеві журнали і газети) і впровадження сучасних інформаційних технологій (комп’ютер, доступ до інтернету).

Етика продажів.

Часто хворі прагнуть придбати широко рекламовані засоби, ґрунтуючись на знаннях, отриманих зі СМИ або від знайомих. Задача фармацевта в такому випадку полягає в тому, щоб у доступній формі розповісти про показання і протипоказання до застосування ліків, нагадати про шкоду самолікування.

Провізор не повинний підмінювати лікаря, пропонуючи ліки за своїм розсудом. Не знаючи індивідуальних особливостей організму клієнта, наявності супутніх захворювань, можна нанести шкода його здоров’ю.

Як повинний надійти провізор, якщо до нього звернулася людина з тими або іншими скаргами?

У першу чергу запропонуєте обійтися без ліків (якщо, приміром, хворіє горло, можна порекомендувати полоскання, інгаляції, інші види домашнього самолікування). Цим ви допоможете відвідувачеві аптеки уникнути зайвих матеріальних витрат на препарати і запобіжите їх можливі побічні дії. Якщо це не влаштовує клієнта, порекомендуйте йому звернутися до лікаря. Якщо ж він наполягає, запропонуєте безрецептурний засіб за своїм розсудом. Такі рекомендації утримуються в правилах Належної аптечної практики, про яку сьогодні багато говорять.

Розробка і прийняття етичних кодексів в галузі фармації.

З принципів “декларативності” і “добровільності”, а також з історії виникнення професійно-етичних кодексів випливає, що вони можуть бути прийняті всілякими неурядовими організаціями (асоціаціями, суспільствами, союзами, лігами і т.д.), що поєднують та або інша кількість фармацевтичних установ або самих фармацевтів. Розробка і прийняття до добровільного виконання документа, що не є нормативним актом, є правом будь-якого співтовариства людей або підприємств. Але як наслідок цього етичні кодекси діють тільки в рамках цих співтовариств і, звичайно ж, не є обов’язковими, а їхнє недотримання не може привести до санкцій з боку закону (у тому числі й у таких країнах, як Великобританія і Канада, де фармація є самокерованою професією, а національні або провінційні суспільства, що поєднують усіх зареєстрованих як таких фармацевтів країни і регіону, володіють, наприклад, такими повноваженнями, як анулювання реєстрації). Проте в тій же Великобританії порушення норм етичного кодексу може бути кваліфіковане як “професійна провина” і привести до дисциплінарних заходів впливу з боку Статутного комітету Королівського фармацевтичного суспільства Великобританії (RPSGB).

Незважаючи на значний прогрес у розвитку вітчизняної фармацевтичної етики і деонтології, наше фармацевтичне співтовариство не може похвастатися настільки ж тривалим досвідом розробки ЭКФ, як, наприклад, американське або британське. Коли на початку 90-х років минулого століття, у зв’язку з переходом фармацевтичної галузі на ринкові рейки, відсутність подібного документа стало відчуватися гостріше, виникла нагальна потреба створення свого ЭКФ на базі накопиченого російського і світового досвіду в області фармацевтичної етики і з урахуванням специфіки нашої країни. У 1995 р. Російською фармацевтичною асоціацією був прийнятий “Етичний кодекс російського фармацевта”, а через рік на кафедрі організації й економіки фармації ММА ім. И.М.Сєченова був розроблений “Етичний кодекс фармацевтичного працівника Росії (провізора і фармацевта)”.

У рішення такої актуальної проблеми, як регулювання етичних норм і принципів професійного поводження фармацевтичних працівників, внесла свій внесок і Міжнародну фармацевтичну федерацію (FIP), що працює в тісному контакті з ВОЗ. FIP, сама авторитетна міжнародна неурядова фармацевтична організація, поставила перед собою задачу створення етичного кодексу, що послужив би моделлю для національних фармацевтичних суспільств. Розроблений робочою групою FIP по публічній політиці документ “Code of Ethics for Pharmacists” був схвалений на Раді цієї організації в 1997 р. Порівняльний аналіз тексту цього ЕКФ дає підставу думати, що його автори взяли за основу останню версію етичного кодексу APh (1994), хоча, звичайно, ними враховувався і досвід інших національних асоціацій у цій сфері.

Зразкова структура ЕКФ.

За останні десятиліття стараннями безлічі розроблювачів поступово склалася зразкова схема написання текстів етичних кодексів, інакше кажучи, їхня модельна конструкція. Переважну більшість сучасних ЭКФ складаються з двох компонентів: вступної частини або преамбули і принципів (у деяких кодексах – цінностей або заяв).

Тексти вступних частин ЕКФ звичайно пояснюють, які мети переслідує прийняття даного документа. Місія кодексів FIP і APh полягає в тому, щоб декларувати фундаментальні принципи професії, засновані на моральних зобов’язаннях і цінностях, що могли б стати керівництвом для фармацевтів у їхніх відносинах із суспільством. З ними згодні творці австралійського “Code of Professional Conduct”, що, відзначивши, що кодекс не може відбити всіх обставин неприйнятного професійного поводження, проте, називають своє дітище “засобом, за допомогою якого професія фармацевта може регулювати сама себе і привселюдно заявляти про принципи взаємодії представників професії з пацієнтами, іншими медичними працівниками і суспільством”. А розроблювачі “Етичного кодексу ” визначають свою працю як “сукупність етичних норм і моральних принципів поводження фармацевтичного працівника при наданні кваліфікованої, доступної і своєчасної фармацевтичної допомоги”. У преамбулі модельного кодексу NAPRA говориться про те, що ЕКФ роз’ясняє фармацевтам їхні етичні зобов’язання і служить їм у якості “інструмента для самооцінки”.

Друга і головна частина конструкції більшості сучасних ЕКФ, так сказати, “тіло” кодексу, являє собою послідовне перерахування, як правило, пронумерованих (і, треба думати, розташованих у порядку їхньої значимості для розроблювачів) принципів. Після кожного з принципів (а їх звичайно 8 або 9) випливає або невелике пояснення, іноді у виді керівництва до його інтерпретації, або перерахування професійно-етичних зобов’язань, що випливають із суті даного принципу.

Укладач австралійського “Code of Professional Conduct” називають ці принципи “філософською концепцією”, що формує основу ЭКФ, а зобов’язання, що випливають з них, викладені в тексті кодексу, на їхню думку, покликані “інформувати фармацевтів про стандарти професійного поводження, яким вони повинні відповідати”. Етичний кодекс фармацевтичної канадської провінції Британська Колумбія представлена навіть у двох варіантах – довгому, із преамбулою і розгорнутим викладом принципів і зобов’язань, і короткому, з одними тільки принципами, що схоже на “десять заповідей” фармацевтичної професії.

 

Принципи ЕКФ.

Хоча особливості сприйняття проблеми етичного регулювання своєї професії фармацевтичними працівниками конкретної країни або території з урахуванням місцевої специфіки, безумовно, знаходять своє відображення в текстах ЭКФ національних і регіональних фармацевтичних асоціацій, проте більшість сучасних ЭКФ відрізняються друг від друга не стільки змістом принципів і зобов’язань, скільки їх формулюваннями. Це можна пояснити тим, що перед фармацевтами усього світу коштують схожі проблеми і них поєднують схожі цінності.

Це головний принцип ЕКФ, “заповідь №1”, і в тому або іншому формулюванні він коштує на першому місці майже у всіх згаданих у цій статті етичних кодексах. Більшість фармацевтів світу вважають цей принцип ключовим. І коли в одному з канадських провінційних ЕКФ він був пересунений на друге місце (“заразливим” виявився приклад останньої версії кодексу APh), те канадська преса писала про “зміну особи фармацевтичної етики”. У змісті “першої заповіді” відчувається явний спадкоємний зв’язок із клятвою Гіппократа (“Я направлю режим хворих до їхньої вигоди згідно з моїми силами і моїм розумінням, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і несправедливості”) і Женевською декларацією ВМА (“Здоров’я мого пацієнта буде основною моєю турботою”). “Етичний кодекс російського фармацевта” формулює “першу заповідь” так: “Головна мета професійної діяльності фармацевта – завжди пам’ятати про обов’язок зберігати людське життя”.

2. Фармацевт виявляє однакове відношення до всіх пацієнтів. Цей принцип можна порівняти з положенням Женевської декларації: “Я не дозволю, щоб релігійні, національні, расові, політичні або соціальні мотиви перешкодили мені виконати свій борг стосовно пацієнта”.

3.Фармацевт поважає право пацієнта на волю вибору способу лікування. Відповідно до кодексу FIP, у тих випадках, коли фармацевт бере участь у процес розробки планів лікування, він повинний бути упевнений, що це робиться з ведена хворого. “Code of Professional Conduct” формулює цей принцип трохи інакше: “Фармацевт поважає самостійність і достоїнство клієнта і його право бути інформованим про рішення, зв’язаних з його лікуванням”.

4. Фармацевт поважає і захищає право пацієнта на конфіденційність. Відповідно до клятви Гіппократа, “що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув відносно життя людської з того, що не слід розголошувати.

5. Фармацевт співробітничає з колегами й іншими фахівцями і поважає їхню систему цінностей і професійні здібності.

“Етичний кодекс російського фармацевта” за аналогією з цим принципом кодексу FIP підкреслює, що “фармацевт є соратником лікаря при проведенні фармакотерапії і повинний робити йому всіляке сприяння для правильного вибору, призначення і застосування лікарського засобу”, а також “зобов’язаний давати в межах своєї компетенції консультації по усіх властивостях лікарських засобів, їх хімічним і фармакологічним аналогам”.

6. У своїх професійних взаєминах фармацевт виявляє чесність і надійність.

7. Фармацевт служить кожній людині окремо і суспільству в цілому.

Текст кодексу APh останньої версії також містить цю “заповідь”, а в якості першого і головного принципу, на відміну від інших ЭКФ, проголошує: “Фармацевт поважає довірчі відносини, що складаються між ним і пацієнтом”. Розглядаючи відносини в системі “фармацевт-пацієнт”, кодекс думає, що “фармацевт несе моральні зобов’язання у відповідь на довіру, зроблена йому як представникові професії з боку суспільства”.

8. Фармацевт підтримує і постійно розвиває свої професійні знання і навички.

9. Фармацевт зобов’язаний забезпечити безперервність надання фармацевтичних послуг у випадку виникнення робітників суперечок, закриття аптеки або конфлікту на основі особистих переконань.

У поясненні до дев’ятого принципу етичного кодексу FIP говориться, що в подібних ситуаціях фармацевт повинний направити пацієнта до іншого фармацевтові, а у випадку закриття аптеки забезпечити пацієнтів інформацією про аптеку, у якій переведені їхні записи, якщо такі велися. Цей принцип з’явився в деяких ЕКФ не дуже давно і відбиває можливість страйків, інших колізій і конфліктів у трудових колективах.

Сьогоднішній день ЕКФ.

ЕКФ вважається загальним “кодексом честі” для усіх фармацевтичних працівників. Однак поглиблення процесу структурування фармацевтичного співтовариства і, як наслідок цього, виникнення асоціацій госпітальних фармацевтів, і т.д., поставило перед їхніми членами питання про необхідність розробки своїх корпоративних етичних кодексів.

Етичні кодекси суспільств госпітальних фармацевтів Австралії і Канади, Американського суспільства фармацевтів-консультантів, корпоративний кодекс Асоціації оптових фармацевтичних компаній Великобританії – от лише приклади, що підтверджують цю тенденцію.

Застосування у фармацевтичній практиці сучасних технологій також найчастіше ставить перед працівниками галузі нові проблеми етичного характеру. Поява в останні роки нового виду аптечних підприємств, інтернет-аптек, не залишили без уваги розроблювачі вищезгаданого кодексу RPSGB. Спеціальна стаття, присвячена цьому видові аптечного сервісу, починається з фрази про те, що люди, що користуються аптечними послугами on-line, мають право на таку ж високу їхню якість, як якби ці послуги виявлялися “face-to-face” в аптечному приміщенні. Особлива увага в статті приділено питанням дотримання безпеки і конфіденційності при передачі персональних даних, а також повного і належного інформування клієнтів про лікарські препарати і послуги в режимі on-line.

Поява нових вітчизняних ЭКФ стане свідченням чергового етапу зрілості російського фармацевтичного суспільства. Процес саморегулювання в галузі вже йде, нові етичні кодекси будуть з’являтися. Це випливає хоча б з тих задач, що ставлять перед собою організації, що поєднують учасників фармацевтичного ринку. У той же час необхідне розуміння того, що механізми саморегулювання ще тільки складаються, процеси становлення й укрупнення професійних фармацевтичних суспільств знаходяться в самому розпалі, проблем (найчастіше потребуючих оперативного рішення) перед їх членами коштує чимало, тому говорити про більш-менш визначені терміни появи нових ЕКФ було б неправильно. До того ж створення етичних кодексів – це процес добровільний; члени фармацевтичного співтовариства повинні самі прийняти принципове рішення і приступити до розробки свого корпоративного кодексу, можливо, із залученням широкого кола зацікавлених і компетентних осіб.

Виходячи з цього, а також з того, що фармацевтичних працівників різних країн поєднують не тільки загальна міжнародна організація, але і вантаж загальних проблем і прапор загальних цінностей, а російська фармація, безумовно, є частиною світового фармацевтичного простору, було б не зовсім правильно при розробці російських ЭКФ не врахувати досвід укладачів “Code of Ethics for Pharmacists” FIP. Цей документ є компілятивним, він лаконічний і являє собою не тільки власне етичний кодекс, але і каркас для його складання, яким можуть скористатися будь-які зацікавлені в цьому організації й особи й у першу чергу – національні фармацевтичні співтовариства, для чого, власне, він і був створений. Небагатослівність кодексу FIP дозволяє потенційним розроблювачам, узявши його за основу, уточнювати, коректувати і розвивати формулювання принципів і зобов’язань, відбиваючи в такий спосіб у тексті документа, що складається ними, своє бачення проблеми регулювання етичних норм у професії.

Виходячи з вищевикладеного, ЕКФ, запропонований Міжнародною фармацевтичною федерацією, цілком може послужити моделлю для написання нових вітчизняних “кодексів честі” у той момент, коли ті або інші корпоративні співтовариства учасників фармацевтичного ринку приступлять до формування своїх заповідей.

Ціль етичних критеріїв — створення підтримки і сприяння в проведенні медико-санітарної допомоги шляхом раціонального використання лікарських препаратів.

Дані критерії відбивають загальні принципи етичних норм, що уряди можуть адаптувати до своїх національних систем у відповідності до політичних, культурних і соціальних умов, з огляду на особливості в області утворення, науки і техніки, законодавства, а також структуру захворюваності населення, лікувальні традиції і рівень розвитку системи охорони здоров’я в цілому.

Їх рекомендується враховувати при розробці зводів етичних норм у всіх областях діяльності, що має відношення до просування лікарських засобів на ринок.

Етичні критерії застосовні до рецептурних і безрецептурних лікарських препаратів, а також до засобів народної медицини і до будь-якої іншої продукції, регламентованої як лікарський засіб.

Просування на ринок лікарських препаратів. Рекламування лікарських препаратів серед лікарів і населення.

Термін “просування на ринок” використовують стосовно усіх видів інформаційно-рекламної діяльності, що проводять фірми – постачальники для стимулювання призначення, застосування і/чи придбання лікарських препаратів.

При цьому активно просувати на ринок можна тільки ті лікарські засоби, що офіційно дозволені до продажу в даній країні.

Просування на ринок варто здійснювати відповідно до національної політики в області охорони здоров’я і національним законодавством, а також з добровільними кодексами правил, якщо вони існують.

Всі інформаційно-рекламні матеріали повинні бути точними, надійними, достовірними, своєчасними, доказовими й оформленими належним образом.

Наукові дані необхідно представляти особам, що призначають лікарські засоби, і тим, кому дане право на одержання подібної інформації.

Просування на ринок не можна здійснювати з кон’юнктурних розумінь, а також не можна використовувати в даних цілях наукову діяльність і санітарну освіту.

Одним з найбільше широко використовуваних способів поширення інформації з метою просування лікарських засобів є реклама. Згідно критеріїв ВООЗ зміст рекламного повідомлення повинний бути орієнтоване на одержувача інформації.

Так, реклама для лікарів і інших працівників, зайнятих у сфері охорони здоров’я повинна містити формулювання й ілюстрації в повній відповідності з науковими даними, викладеними в офіційно затвердженій документації про конкретний лікарський препарат.

При складанні рекламних матеріалів рекомендується дотримувати зразка подачі інформаційного матеріалу, що передбачає обов’язкове включення таких даних як:

•міжнародна непатентована назва кожного діючого речовини чи при відсутності такої — генерична назва;

•оригінальна назва препарату;

•лікарську форму з вказівкою в ній вмісту активної діючої речовини;

•терапевтичні показання;

•режим дозування;

•побічні явища;

•протипоказання, особливі вказівки (обережності і застереження);

•основні лікарські взаємодії;

•назва й адреса виробника чи дистрибютора лікарського препарату;

•посилання на наукову літературу (у випадках, коли це необхідно).

Реклама для широких шарів населення покликана надавати допомогу в ухваленні розумного рішення щодо використання безрецептурних лікарських препаратів, що офіційно є в продажі.

Не можна рекламувати лікарські препарати, що відпускаються по рецепту лікаря, у тому числі наркотичні і психотропні засоби.

Реклама повинна проводитися тільки на основі достовірної інформації про лікарський препарат. Зведення, представлені в рекламному повідомленні повинні бути викладені непрофесійною мовою і не повинні містити формулювання, що викликають страх чи занепокоєння.

У рекламі про лікарські засоби для широкої аудиторії рекомендується подавати наступну інформацію:

• міжнародна непатентована назва чи при її відсутності — генерична назва кожної діючої речовини;

•оригінальна назва препарату;

•основні показання до застосування;                              

•протипоказання;

•особливі вказівки;

•основні лікарські взаємодії;

•назва й адреса виробника чи дистрибьютора лікарського препарату.

Крім того споживачам необхідно надавати правдиву інформацію про ціну лікарського препарату.

Робота медичних представників по просуванню лікарських препаратів на ринок.

Успішна робота з просування лікарських засобів на ринок багато в чому залежить від професіоналізму медичних представників. Для того щоб на високому рівні представити фармацевтичну продукцію, медичні представники повинні мати медичну освіту і пройти відповідну підготовку, відповідальність за який несуть наймачі.

Така підготовка повинна включати інструктаж про відповідні етичні аспекти поводження з урахуванням критеріїв ВООЗ.

Медичні представники зобов’язані надавати особам, що призначають лікарські засоби, і фармацевтичним працівникам повні й об’єктивні дані про кожен обговорюваний продукт на основі офіційних джерел інформації.

Медичні представники не повинні пропонувати “стимули” лікарям, працівникам аптек з метою впливу на їхні рішення щодо препаратів фірми.

У свою чергу особи, що призначають лікарські препарати, а також фармацевтичні працівники не повинні висувати такі умови і прагнути одержувати матеріальну чи іншу винагороду.

Щоб уникнути несумлінності при просуванні лікарських препаратів на ринок основна частина заробітної плати медичних представників не повинна бути безпосередньо зв’язаної з обсягом продажів препаратів, яким вони сприяли.

Медичні представники можуть надавати в невеликій кількості безкоштовні зразки зареєстрованих рецептурних лікарських препаратів, призначаючи їх особам, як правило на їхнє прохання, але з етичної точки зору це неприпустимо.

У різних країнах практика поширення безрецептурних препаратів серед населення різна. У деяких країнах вона дозволена, але стосується тільки вітамінних і деяких загальзміцнюючих лікарських препаратів, в інших – немає.

Разом з тим варто розрізняти практику надання безкоштовних зразків безрецептурних лікарських препаратів медичним закладам для лікування визначених груп населення від практики поширення їх серед населення для просування лікарських препаратів на ринок. Остання повинна бути максимально обмежена.

Симпозіуми й інші наукові наради как спосіб просування лікарських препаратів на ринок.

Проведення симпозіумів корисно для поширення інформації про лікарські препарати. Першорядна задача симпозіумів і нарад — забезпечити об’єктивний науковий зміст наданої інформації. При цьому з метою дотримання етичних норм проведення подібних наукових заходів факт фінансової підтримки з боку фірми-виробника і фірм-постачальників повинний бути заздалегідь зафіксовані і задокументовані в організаційних матеріалах. Інший спосіб залучення окремих практикуючих лікарів для участі в роботі симпозіуму не повинен залежати від яких-небудь зобов’язань в сприянні по просуванню лікарських препаратів на ринок.

Постмаркетингові наукові дослідження.

Постмаркетингові клінічні дослідження є дуже делікатною, з етичної точки зору, сферою наукової діяльності, оскільки мова йде про іспити лікарських препаратів на людині. Тому відповідно до етичних критеріїв ВООЗ:

•науково-дослідним закладам рекомендується інформувати національні органи охорони здоров’я про будь-які дослідження;

•учені ради і комітети з питань етики повинні підтверджувати вірогідність даних, отриманих у ході наукових досліджень;

•корисне міжнаціональне і регіональне співробітництво;

•інформація про наукові дослідження повинна подаватися відповідним органам в найкоротший термін.

 

Вимоги до інформації, що розміщується в анотаціях, вкладишах і брошурах. Упакування і маркірування.

Пацієнти, як уже говорилося, повинні одержувати належну інформацію про використання лікарських препаратів від лікарів і провізорів. Але якщо урядові органи вимагають, щоб лікарський препарат супроводжувався анотацією-вкладишем, то фірма-виробник і підприємство з продажу повинні забезпечити наявність такої інформації, затвердженої органами контролю цієї країни.

Якщо анотації-вкладиші використовуються для просування препаратів на ринок, то вони повинні відповідати етичним критеріям, сформульованим у резолюції ВООЗ. Якщо ж анотації передбачені для використання пацієнтами — повинні бути викладені непрофесійною мовою за умови відповідності правильному медичному і науковому змісту.

Весь пакувальний матеріал і етикетки повинні містити інформацію, що відповідає даним, затвердженим органом контролю про лікарські засоби конкретної країни. Якщо такого в країні немає, то — органом контролю країни-експортера чи іншим надійним джерелом.

Будь-яке формулювання, ілюстрація на упакуванні й етикетці повинні відповідати етичним критеріям, сформульованим у резолюції ВООЗ.

Належна аптечна практика (НАП).

До трьох основних зводів правил ВООЗ, призначеним для забезпечення якості, ефективності і безпеці застосування лікарських засобів: “Якісній лабораторній практиці” (GLP), “Якісній клінічній практиці” (GCP) і “Якісній виробничій практиці” (GМР) в останні роки додався новий — з умовною назвою “Якісна фармацевтична практика” (GРР).

Перші три кодекси професійної практики поширюються на доклінічні дослідження, клінічні дослідження і процес виробництва лікарсвт, а правила GРР стосуються сфери їхнього розподілу, у першу чергу, роздрібної торгівлі.

У зв’язку з цими правилами провізори (фармацевти) зобов’язані забезпечити належну якість послуг, що надаються кожному хворому.

Ключовим елементом є зобов’язання, що накладається професією всюди у світі — сприяти забезпеченню відмінної діяльності на користь тих, кому служимо.

Даний документ покликаний допомогти національним фармацевтичним організаціям:

•звернути увагу провізорів (фармацевтів) на розвиток елементів наданих ними послуг відповідно до умов, що змінюються;

•вжити заходів до забезпечення відповідності фармацевтичної освіти, як початкової, так і наступної;

•на всіх стадіях освіти належну увагу приділяти розвитку й удосконалюванню навичок спілкування.

Задача НАП полягає в забезпеченні ліками, іншими виробами медичного призначення і послугами охорони здоров’я, а також наданні допомоги людям і суспільству в їхньому найкращому застосуванні.

Вимоги НАП припускають, что:

•першою задачею, що стоіть перед провізором (фармацевтом), повинен бути добробут хворого незалежно від його місцезнаходження;

•основною діяльністю аптеки є забезпечення хворих лікарськими препаратами, виробами медичного призначення, відповідною інформацією, порадами, а також спостереження за ефектом від застосування лікарських засобів;

•основною частиною діяльності провізора (фармацевта) є сприяння раціональному й ощадливому призначенню і правильному використанню лікарських засобів;

•кожен елемент аптечної послуги повинний бути орієнтований на окрему особистість, був чітко визначений і доведений до кожного учасника.

Для задоволення цих вимог необходимо, щоб:

•основою ідеології аптечної практики були професійні фактори, хоча визнаються й економічні;

•провізор (фармацевт) вносив вклад у рішення по застосування лікарських засобів;

•взаємини з іншими працівниками охорони здоров’я розглядаються як партнерство з взаємною довірою і конфіденційністю у всіх питаннях, що відносяться до фармакотерапії;

•взаємини з іншими провізорами (фармацевтами) були колегіальними, а не конкретними;

•провізор (фармацевт) володів необхідною медичною і фармацевтичною інформацією про кожного хворого;

•провізор (фармацевт) мав незалежну, вичерпну, об’єктивну поточну інформацію про використовувану терапію і лікарські засоби;

•усі провізори (фармацевти) несли особисту відповідальність за підтримку й оцінку своєї компетентності;

•освітні програми по підготовці майбутніх професіоналів адекватно відбивали те що відбуваються й майбутні зміни в аптечній практиці.

Чотири основних елементи діяльності НАП включають:

1.Діяльність, зв’язану з:

•зміцненням здоров’я;

•запобіганням погіршення здоров’я;

•досягненням здорового способу життя.

2.Діяльність, зв’язану з постачаннями, використанням лікарських засобів і пристроїв для їхнього введення (що можливо здійснити в аптеці, лікувально-профілактичному закладі, домашніх умовах).

3.Діяльність, зв’язану із самолікуванням, включаючи поради по лікарських засобах і, де потрібно, надання лікарських засобів.

4.Діяльність, зв’язану з впливом на призначення і застосування

лікарських засобів.

На додаток до цим 4 основним елементам НАЛ передбачає:

•установлення зв’язків з іншими співтовариствами працівників охорони здоров’я в роботі зі зміцнення здоров’я всього населення;

•професійну оцінку рекламних матеріалів по лікарських засобах і іншій продукції, зв’язаної зі здоров’ям людей;

•розподіл перевіреної інформації з лікарських засобів і інших аспектів здоров’я;

•зв’язок з усіма стадіями клінічних досліджень лікарських засобів.

Для кожного з 4-х елементів НАП повинні бути встановлені і впроваджені в професійну діяльність національні стандарти до необхідних приміщень для:

•зміцнення здоров’я і профілактики погіршення стану здоров’я;

•відпуск і використання лікарських засобів і виробів медичного призначення (прийому рецептів, інформації, для конфіденційної бесіди і т.д.).

Кожна країна приймає свої власні стандарти в силу розходжень економічних, соціальних, культурних і інших факторів. Багаті країни звичайно мають ефективні юридично обґрунтовані системи регулювання сфери обігу лікарських засобів. У багатьох країнах, що розвиваються, такі відсутні. З позицій належної аптечної практики й етичних критеріїв просування лікарських засобів на ринок особливої уваги заслуговує, що має місце в міжнародній торгівлі реалізація неякісної і фальсифікованої фармацевтичної продукції.

Це є основною причиною прийняття Резолюції Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я 47.13 (WНА 47.13) про надання країнам-членам ВOOЗ допомоги в сфері запобігання використання фальсифікованих лікарських засобів (1994 р.) і створення рекомендацією ВООЗ WHO/ЕDМ/QSМ/99./ по розробці специфічних методів боротьби з фальсифікованими лікарськими засобами.

Таким чином, НАП рекомендується розглядати як перелік професійних задач, здійснення яких послужить інтересам хворих чи відвідувачів аптек.

Захист прав споживачів.

У будь-якій правовій державі існує законодавство про захист прав споживачів. Воно покликано сприяти недопущенню нечесної торгівлі, реалізації прав споживачів на придбання продукції високої якості, що відповідає вимогам технологічних, екологічних, естетичних і інших норм. Подібне законодавство носить не тільки правовий, але й етичний характер, тому що обмеження прав споживачів завжди сполучено з нанесенням морального збитку.

В Україні право споживачів захищене Законом України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року.

Етична сторона закону передбачає встановлення гарантій на державний захист прав споживачів і відновлення цих прав шляхом задоволення скарг, наданих споживачем як на адресу порушника цих прав, так і в органи державної виконавської влади. Крім того, з метою захисту своїх законних прав і інтересів громадяни мають право об’єднатися на добровільній основі в громадські організації споживачів. Держава підтримує діяльність таких об’єднань.

Споживач має право жадати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (роботи, послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар, наданої продавцем (виробником, виконавцем). Реалізація інтересів споживачів у встановленні вимог до якості товарів (робіт, послуг) забезпечується правом участі об’єднань споживачів у розробці нормативних документів відповідно до діючого законодавства.

Моральні принципи ведення чесної торгівлі не допускають продаж товарів, термін придатності яких минув. Для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних і інших товарів, споживчі властивості яких можуть згодом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна і навколишнього середовища, установлюється термін придатності, що вказується на етикетках, упакуванні чи інших документах, прикладених до них при продажі.

При продажі товару продавець зобов’язаний видати споживачу квитанцію, товарний або касовий чек чи інший письмовий документ, що засвідчує факт покупки і є підставою для розгляду і задоволення претензії споживача.

У випадку придбання товару неналежної якості вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню.

Споживач має право на те, щоб товари були безпечними для його життя, здоров’я, навколишнього середовища. У випадку відсутності нормативних документів, що містять ці вимоги до товару (роботі, послуги) відповідні органи державної виконавчої влади зобов’язані негайно заборонити випуск і реалізацію таких товарів, забезпечуючи в такий спосіб захист споживача як від фізичного, так аморального збитку.

Особливої уваги з боку виробників заслуговує необхідність дотримання етичних принципів при створенні нового товару. Забезпечується це, зокрема, наданням технічної документації відповідному органу для проведення державної експертизи на відповідність вимогам по безпеці життя, здоров’я, майна споживача і навколишнього середовища.

Дотримання етичних норм, що забезпечують права споживачів, передбачає надання необхідної, доступної і достовірної інформації про товар, послугу. Зміст цієї інформації затверджується відповідними органами.

З огляду на складність і багатосторонність правової й етичної бази в сфері торгових і інших видів обслуговування, держава створює умови для одержання споживачами необхідних знань з питань реалізації своїхправ

Фармацевтичний етичний кодекс України.

Фармацевтичний ринок України в своєму динамічному розвитку постійно стикається з необхідністю оперативного вирішення морально-етичних проблем медичного обслуговування населення і дистриб’юції лікарських засобів, які (проблеми) пов’язані з виробництвом і рекламою, діями медичних представників, використанням торгових знаків тощо. Одним із ефективних вирішень зазначених проблем має стати Фармацевтичний етичний кодекс (далі – Кодекс), створений на основі міжнародного досвіду.

У більшості провідних країн світу з високорозвинутою фармацевтичною галуззю етичні кодекси давно стали звичною формою регулювання етичних взаємовідносин між суб’єктами фармацевтичного ринку. Ці кодекси декларують фундаментальні етичні принципи професії, засновані на моральних зобов’язаннях і цінностях, та є керівництвом до практичних дій у професійній фармацевтичній діяльності.

В існуванні Кодексу мають бути зацікавлені міжнародні й вітчизняні професійні фармацевтичні асоціації, розробники і виробники лікарських засобів, дистриб’ютори та аптечні заклади. Кодекс багато в чому стане реальним захисником їх прав на чесну професійну працю.

Зараз питання, пов’язані з утиском своїх прав, суб’єкти фармацевтичного ринку вирішують у суді, Антимонопольному комітеті, але через тривалість і складність процедури роблять це достатньо рідко, лише в найсерйозніших випадках. У реальному фармацевтичному бізнесі порушення етичних норм і професійної діяльності сьогодні відбувається набагато частіше. Після введення етичного кодексу в дію у виграші опиняться всі учасники фармацевтичного ринку, які хочуть працювати чесно і відкрито в ім’я здоров’я людей.

Ті, хто підпишуть Кодекс, фактично публічно заявлять про свої наміри сумлінно і професійно працювати на ринку та бути чесними у своїх діях: виробництві і просуванні лікарських засобів і виробів медичного призначення, рекламних матеріалах та інформації, ділових і професійних взаємовідносинах.

За систематичним виконанням Кодексу шляхом постійного моніторингу стежитимуть комітети з етики, яким відповідно до світової практики слід надати ряд повноважень нормативно-правового характеру.

Кодекс сприятиме цивілізованому розвитку вітчизняного фармацевтичного ринку, а дотримання морально-етичних норм у перспективі стане вигідним і доцільним.

На виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» від 06.12.2005 р. № 1694/2005, що відповідно до п. 1.25 передбачає прийняття Фармацевтичного етичного кодексу, була створена робоча група із провідних вчених НФаУ та представників практичної фармації — членів правління громадської організації «Харківська обласна асоціація фармацевтичних працівників» (президент — В.П. Черних).

Перший варіант проекту Етичного кодексу фармацевтичних працівників України — саме так, на нашу думку, доцільно назвати цей важливий документ — був розроблений для опрацювання робочою групою на кафедрі організації та економіки фармації НФаУ (завідуючим кафедрою професором А.С. Немченко; доцентами С.В. Хіменко, А.А. Котвіцькою та Г.Л. Панфіловою). У процесі опрацювання були внесені доповнення та зауваження професорами НФаУ: В.М. Толочком, О.І. Тихоновим, З.М. Мнушко, І.М. Перцевим, а також членами правління асоціації: Л.В. Бондарєвою, Т.Ф. Музикою, Т.В. Стрельніковою. Кодекс підготовлений з урахуванням матеріалів, запропонованих ВООЗ та FIP (Міжнародною фармацевтичною федерацією), а також Етичного кодексу фармацевтичного працівника Росії (діючого та проекту нового документа), польського Кодексу аптекаря, Кодексу етики Американської фармацевтичної

І. Загальні принципи та положення.

Метою Кодексу є декларація фундаментальних принципів професії, що заснована на моральних зобов’язаннях і цінностях. Кодекс визначає етичні норми професійної поведінки та відповідальності, які мають стати керівництвом для провізорів та фармацевтів у їх взаємовідносинах із суспільством в умовах формування ринкових відносин, коли зростає роль та значимість фармацевтичної професії.

Кодекс зазначає, що основним завданням у діяльності фармацевтичних працівників є збереження життя та охорона здоров’я людини згідно із принципом біоетики «не нашкодь» — не тільки всьому живому, але й екосистемі загалом. Він спрямований на захист гідності та права на охорону здоров’я людини і суспільства в цілому, а також визначає права та моральну відповідальність фармацевтичних працівників.

Кодекс є сукупністю норм фармацевтичної етики і деонтології поведінки фармацевтичних працівників у процесі надання кваліфікованої та якісної, доступної і своєчасної фармацевтичної допомоги населенню, спрямованих на формування довіри до професійної діяльності провізорів і фармацевтів та підвищення статусу та іміджу фармацевтичної професії у суспільстві.

Професійна етика фармацевтичного працівника грунтується на принципах законності, професіоналізму та компетентності, об’єктивності та чесності, партнерства та незалежності, гуманності, конфіденційності та індивідуального підходу до кожного пацієнта.

Кодекс призначений для регулювання етичних взаємовідносин між фармацевтичними працівниками у сфері їх професійної діяльності у випадках виникнення конфліктних ситуацій через спеціальні уповноважені органи (комітети з фармацевтичної етики тощо).

Кодекс підготовлений з урахуванням офіційних матеріалів ВООЗ, Міжнародної фармацевтичної федерації, Міжнародної медичної асоціації, Фармацевтичної групи Європейського Союзу.

Законодавчою базою Кодексу є закони України у сфері охорони здоров’я, про лікарські засоби, захист прав споживачів, про рекламу, Громадянський кодекс та інші законодавчі акти України.

РОЗДІЛ ІІ. Фармацевтичний працівник у сучасному суспільстві :

2.1. Основним завданням професійної фармацевтичної діяльності фахівця галузі є профілактика, збереження та зміцнення здоров’я людини, відповідність цієї діяльності таким основним вимогам:

· високий професіоналізм та компетентність з питань забезпечення населення лікарськими засобами (ЛЗ);

· сприяння раціональному призначенню й застосуванню ЛЗ та виробів медичного призначення (ВМП);

· забезпечення гарантій якості та безпеки застосування ЛЗ та ВМП, а також запобігання помилкам при виготовленні, контролі, просуванні та відпуску ЛЗ;

· участь у боротьбі з розробкою, виготовленням, просуванням та розповсюдженням фальсифікованих, субстандартних, незареєстрованих в Україні ЛЗ та ВМП.

2.2. Фармацевтичний працівник повинен:

· впливати на суспільство у сфері збереження здоров’я населення, зокрема з питань профілактики захворювань;

· дотримуватися норм фармацевтичної етики та деонтології, постійно підвищувати рівень професійних знань, умінь та навичок;

· виконувати свої професійні обов’язки сумлінно та уважно, зберігати при цьому свою професійну незалежність;

· зберігати гідність та честь фармацевтичної професії, утримуватися від будь-яких вчинків та дій, що можуть зумовити негативне ставлення до професії, навіть якщо це не пов’язано з його практичною діяльністю;

· володіти повною інформацією про ЛЗ, у тому числі про їх побічну дію та протипоказання до застосування, а також гарантувати, що всі види інформації та реклами щодо його практичної діяльності є конкретними, правдивими й відповідають вимогам професійної етики.

2.3. Фармацевтичний працівник у своїй практичній діяльності з реклами ЛЗ та ВМП повинен керуватися виключно чинним законодавством з дотриманням етичних принципів та моральних норм, які передбачають такі вимоги:

· рекламі підлягають тільки безрецептурні ЛЗ та ВМП;

· неприпустимою є реклама, що порушує загальноприйняті норми гуманності та моралі, спонукає до насильства, агресії, небезпечних дій, що завдають шкоди здоров’ю людини, створює помилкові уявлення про рекламовану продукцію і призводить до необгрунтованого самолікування;

· неетичною слід вважати рекламу, яка вводить в оману щодо рекламованого товару та містить некоректні порівняння з товарами інших виробників;

· недотримання принципів законності, професіоналізму, об’єктивності, коректності реклами є порушенням етичних норм просування (дистриб’юції) ЛЗ і ВМП.

2.4. З метою розвитку сфери охорони здоров’я та фармацевтичної галузі, а також підвищення іміджу професії фармацевтичні працівники повинні брати активну участь у діяльності національних і міжнародних громадських та професійних організацій, сприяти вдосконаленню нормативно-правової бази функціонування фармацевтичної галузі, займати активну громадську позицію.

РОЗДІЛ ІІІ. Взаємовідносини між фармацевтичним працівником і пацієнтом.

3.1. Фармацевтичний працівник є головним спеціалістом із забезпечення пацієнтів ЛЗ та ВМП, який плідно співпрацює з лікарем та хворим для забезпечення раціонального їх використання.

Інтереси пацієнта, турбота про його здоров’я мають бути пріоритетом для фармацевтичного працівника по відношенню до комерційних інтересів продажу ЛЗ та ВМП.

3.2. Фармацевтичний працівник зобов’язаний надавати фармацевтичну допомогу кожній людині незалежно від її національності, політичних та релігійних переконань, майнового стану, статі, віку та соціального статусу.

3.3. Визначальною у взаємовідносинах між фармацевтичним працівником і пацієнтом є повага до гідності та честі пацієнта, а також пріоритет його прав та інтересів.

Фармацевтичний працівник повинен:

· з повагою ставитися до кожного пацієнта з позицій індивідуального підходу, не виказуючи прихильності чи неприязні;

· володіти психологічними навичками спілкування для досягнення довіри та взаєморозуміння між ним та пацієнтом;

· діяти відкрито, чесно та об’єктивно, не використовуючи в особистих інтересах чи в інтересах своєї установи необізнаність та непоінформованість пацієнта про ЛЗ та ВМП, не чинити на нього тиску (у будь-якій формі) для здійснення їх купівлі.

3.4. Фармацевтичний працівник повинен виконувати вимоги деонтології, а саме:

· бути чуйним, доброзичливим та уважним до пацієнта;

· слідкувати за своєю мовою, жестами та мімікою, звертатися до пацієнта чітко та достатньо голосно, привертаючи увагу своїм належним виглядом;

· вміти вислухати пацієнта та завжди знаходити з ним порозуміння;

· мати бездоганно чистий, охайний, спеціальний одяг ділового стилю.

Для кожного фармацевтичного працівника повсякденною нормою має стати: привітне звернення, ввічливість, прихильність та бажання полегшити хворобу пацієнта, що сприятиме підвищенню авторитету фахівця та довіри до його порад.

3.5. Фармацевтичний працівник зобов’язаний:

· надати пацієнту всю необхідну інформацію про ЛЗ та ВМП (про спосіб застосування, терміни та частоту, протипоказання, побічні ефекти, зберігання в домашніх аптечках, взаємодію з іншими ЛЗ, алкоголем, продуктами харчування тощо);

· здійснити ефективну фармацевтичну опіку з профілактики або лікування того чи іншого захворювання;

· надати пацієнту можливість остаточного вибору ЛЗ та ВМП;

· зберігати конфіденційність інформації про хворобу пацієнта, що є професійною таємницею, окрім випадків, передбачених законодавством;

· звертати увагу на можливу взаємодію ЛЗ при одночасному їх застосуванні, інформувати про це пацієнта;

· за необхідності надати першу долікарняну допомогу хворому.

3.6. Фармацевтичний працівник має право в інтересах хворого відмовити у відпуску ЛЗ за відсутності рецепта або коли вік чи стан пацієнта (алкогольне сп’яніння, наркотична залежність, відсутність медичних показань тощо) викликають побоювання, що ЛЗ зашкодить здоров’ю.

РОЗДІЛ IV. Взаємовідносини між фармацевтичним працівником і лікарем.

4.1. Головним у взаємовідносинах між фармацевтичними та медичними працівниками як колегами є загальна мета — збереження здоров’я і благополуччя пацієнта.

Фармацевтичний працівник як фахівець галузі зобов’язаний:

· інформувати лікаря про ЛЗ, їх наявність, особливості фармакотерапії, застосування аналогів;

· надавати лікарю повну інформацію про нові профілактичні, діагностичні та лікарські засоби;

· вимагати від лікаря чіткого виконання встановлених нормативними актами правил виписування рецептів;

· виявляти помилки у прописуванні ЛЗ та обговорювати їх тільки з медичним працівником.

Слід пам’ятати, що навіть незначна неточність у прописуванні, виготовленні та наданні інформації щодо ЛЗ може призвести до невиправних наслідків та зашкодити здоров’ю пацієнта.

4.2. Професійні відносини між фармацевтичним працівником та лікарем мають будуватися на засадах партнерства, взаємної поваги та довіри, підтримання авторитету один одного в очах пацієнта та громадськості.

Фармацевтичний працівник не повинен:

· заміняти лікаря у виборі ЛЗ та пропонувати їх на власний розсуд, оскільки він не має достатньої інформації щодо індивідуальних особливостей організму пацієнта та перебігу захворювання;

· допускати випадки нетактовних висловлювань на адресу лікаря у присутності пацієнта.

Разом з тим лікар не повинен принижувати професійну роль та гідність фармацевтичного працівника.

4.3. Співпраця фармацевтичного працівника та лікаря має бути спрямована на вибір найбільш ефективних та доступних ЛЗ, оптимальної лікарської форми та дози, раціональної схеми лікування та способу їх прийому.

Фармацевтичний працівник повинен зробити все можливе для забезпечення пацієнта ЛЗ відповідно до показань до призначення, хімічного складу, дозування, форми відпуску та кількості, прописаних лікарем.

4.4. Співробітництво фармацевтичного працівника з медичними представниками фармацевтичних компаній і лікарями у сфері просування ЛЗ має базуватися не тільки на їх економічних характеристиках, а насамперед на показниках якості, ефективності, біодоступності цих засобів.

РОЗДІЛ V. Взаємовідносини фармацевтичного працівника з колегами.

5.1. Фармацевтичний працівник має будувати відносини з колегами на основі взаємної пошани, довіри, з дотриманням професійної етики. Він повинен:

· бути носієм високих морально-етичних принципів своєї професії, бути чесним і справедливим;

· проявляти терпимість, лояльність і розуміння різних (альтернативних) думок, етнокультурних норм і вірувань своїх колег, поважати їх погляди та переконання;

· бути коректним і доброзичливим до колег, поважати працю й досвід кожного члена колективу;

· надавати допомогу і передавати професійний досвід молодим колегам, сприяти їх етичному вихованню;

· поважати своїх наставників, старших колег, шанувати ветеранів закладу;

· проявляти професійність і корпоративну солідарність, всіляко сприяти зміцненню іміджу фармацевтичної професії;

· дотримуватися прийнятих у колективі морально-етичних традицій;

· бути прикладом моральної поведінки не тільки для колективу, але й для населення.

5.2. Фармацевтичний працівник повинен формувати і підтримувати сприятливий етично-психологічний клімат у колективі закладу, уникати прояву шкідливих звичок і особливостей особистого характеру, неприйнятних у моральному відношенні.

5.3. Фармацевтичний працівник зобов’язаний засуджувати некомпетентність і непрофесійні дії колег, що можуть завдати шкоди здоров’ю населення. Критика на адресу колеги має бути аргументованою, висловленою в коректній формі та стосуватися професійної діяльності, а не особи колеги. Зауваження колегам у присутності пацієнтів, сторонніх осіб та поза стінами установи не припустимі.

5.4. Керівник фармацевтичної організації має пам’ятати, що право на керівництво повинно грунтуватися не тільки на адміністративному положенні, але й на принципах гуманізму та моралі, високої професійної компетентності та заслуженого авторитету.

РОЗДІЛ VI. Фармацевт і науковий прогрес.

6.1. Фармацевтичний працівник зобов’язаний підвищувати свій професійний рівень та практичні навички, а також використовувати у своїй діяльності сучасні досягнення фармацевтичної науки та суміжних з нею галузей знань (медицини, хімії, біології, психології, соціології, екології тощо).

6.2. Фармацевтичний працівник повинен сприяти проведенню різного роду досліджень (медико-фармацевтичних, організаційно-економічних, фармакоекономічних, маркетингових, соціологічних та інших), метою яких є підвищення ефективності та доступності надання населенню фармацевтичної допомоги та які узгоджені з відповідним етичним комітетом; він також має запобігати проведенню псевдонаукових досліджень, що не відповідають загальновизнаним гуманним принципам, морально-етичним нормам та етнокультурним і релігійним особливостям регіонів, де вони працюють.

6.3. При створенні, проведенні доклінічних та клінічних досліджень ЛЗ, реєстрації, виробництві та їх реалізації фармацевтичний працівник повинен керуватися вимогами міжнародних стандартів (GLP, GCP, GMP, GDP, GPP), рекомендаціями ВООЗ і ММФ, національної законодавчої бази, що регулює фармацевтичну діяльність.

6.4. Клінічні дослідження нових ЛЗ слід здійснювати відповідно до біоетичних принципів, за добровільної згоди пацієнта при повній доступності інформації про заплановані дослідження.

При проведенні медико-біологічних досліджень фармацевт повинен гуманно ставитися до експериментальних тварин.

РОЗДІЛ VII. Дія Фармацевтичного етичного кодексу. Відповідальність за його порушення та порядок його перегляду.

7.1. Кодекс діє на всій території України та регулює етичні норми професійної діяльності фармацевтичних працівників за усіма її напрямками та здійснюється фармацевтичними установами, закладами, організаціями в усіх сферах фармацевтичної галузі: освіти, науки, контролю якості ЛЗ, виробництва, оптової та роздрібної реалізації, інформації та реклами.

7.2. Фармацевтичний працівник несе відповідальність за порушення принципів та норм професійної етики і деонтології перед фармацевтичною спільнотою, а також за діючим законодавством України, якщо ці порушення одночасно стосуються його норм.

7.3. Перегляд, зміни та доповнення Кодексу повинні здійснюватися на з’їздах та конференціях, що проводяться МОЗ України, фармацевтичною спільнотою та фармацевтичними асоціаціями.

Правові засади фармацевтичної етики повинні базуватись на Конституції України, Законі України “Про лікарські засоби” (1996), Законі “Про рекламу” (1996) та ряді інших законодавчих актів. За даними L. Krowczynskego [2] МФФ не вважає можливим створення єдиного кодексу фармацевтичної етики для всіх держав світу, зважаючи на політичні, економічні та культурні відмінності. Разом з тим, 48-й Міжнародний конгрес МФФ (Сідней, 1988) затвердив основні універсальні рекомендації національних кодексів:

1.Фармацевт охороняє здоров’я суспільства та кожної окремої особи, виконує свої професійні завдання з повагою до життя людини.

2.Фармацевт повинен проявляти однакову зацікавленість по відношенню до всіх своїх пацієнтів.

3.Обов’язком фармацевта є постійне підвищення своїх професійних знань та навичок.

4.Фармацевт повинен зберігати професійну таємницю, крім випадків, передбачених законодавством, або коли він буде переконаний, що протилежні дії є в інтересах хворого.

5.Фармацевт повинен виконувати кожну професійну функцію старанно і уважно.

6.Фармацевт не повинен жодним чином, навіть частково, зменшувати свою професійну незалежність.

7.Фармацевт повинен утримуватись від будь-яких вчинків та дій, що можуть викликати негативне відношення до фармацевтичної професії, навіть якщо це не пов’язано з його практичною діяльністю. У кожній ситуації він повинен звертати увагу на збереження, повагу гідності та незалежності професії.

8.Фармацевт повинен дотримуватись вимог загальної професійної етики і національного кодексу професійної етики, якщо він існує.

9.Фармацевт повинен дотримуватись зробленого пацієнтом вільного вибору, що є його (пацієнта) незаперечним правом (на наш погляд, даний пункт потребує деталізації, можливо, проілюстрованої прикладами).

10.Фармацевт повинен у кожному випадку гарантувати те, що розрахунки за його послуги є відповідними і розумними. Суперечною засадам етики є будь-яка діяльність, яка наражає на небезпеку благополуччя пацієнта, а також на поділ винагороди з третіми особами (з позицій сьогодення мова йде, зокрема, про невідповідність нормам етики сплати винагороди фармацевтом лікарю за факт виписування рецепта).

11.Фармацевт повинен гарантувати те, що всі види реклами та інформації щодо його практичної діяльності є конкретними, правдивими і відповідають засадам професійної етики (на наш погляд, у даному пункті слід наголосити на гарантіях науково достовірної реклами та інформації про лікарські засоби).

12.Взаємовідносини фармацевта та адміністрації (влади) повинні базуватись на довірі та взаємоповазі (доцільність такої якості взаємовідносин для фармацевта зрозуміла, і питання полягає в тому, чи поділяє адміністрація (влада) такі погляди).

13.Фармацевт повинен допомагати уряду в його зусиллях у галузі охорони здоров’я, зокрема з питань профілактики захворювань; надавати відповідні рекомендації з даного питання.

14.Фармацевт повинен впливати на суспільство в області збереження здоров’я.

15.Фармацевт повинен брати участь у діяльності національних і міжнародних організацій, що мають за мету поліпшення умов праці або підвищення іміджу даної професії.

16.Фармацевт може в інтересах здоров’я хворого відмовити у відпуску, продажу або доставці лікарського засобу. Якщо відповідний лікарський засіб видається лише на підставі рецепта, фармацевт повинен негайно зв’язатись з лікарем (автором рецепта).

Розвиток аптечної справи в Україні.

1. Зародження аптечної справи на території України

Першими документами, що дають відомості про історію розвитку лікознавства на Русі, є літописи. Одне х найбільш ранніх джерел, в якому згадується про існування лікарів у Київській Русі, – церковний устав Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).

Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).

Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини, з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу (листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву); бобівник, суниці, м’яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб, дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю (цибулини) тощо.

У розвитку української фармації від зародження її в XIII ст. і до формування прообразу сучасної аптеки на початку ХХ ст. виділяються три основних етапи, які припадають на певні історичні періоди: князівської доби (1256-1349), перший польський (1349-1772) і австрійський (1772-1918).

Для князівської доби, що зайняла менше століття, характерне виникнення храмової медицини. У цей час стали з’являтися медичні осередки з аптеками при львівських храмах Іоанна Хрестителя (XIII cт.), Домініканському соборі (XIV ст.), монаcтирі Св.Юрія (XIV ст.). Лікувальна практика і застосування лікарських засобів базувалися в основному на традиціях народної медицини.

Особливістю другого етапу, який тривав понад чотири століття і був для галицького краю неблагополучним в епідеміологічному відношенні (епідемії 1348, 1362, 1365, 1464, 1467 рр.), стало будівництво у Львові першого на території сучасної України водогону питної води (1404) й очисної системи; запрошення у XV ст. з європейських країн до Львова перших дипломованих лікарів і аптекарів; поява аптекарів-українців (Василь Русин, 1445); відкриття у Львові першої офіційної публічної аптеки (1490); заснування на західноєвропейський зразок цеху цирульників (1512).

На початку XVI ст. у Львові виникли національно-релігійні братства та позацехові об’єднання умільців, які, поряд з іншим, взяли на себе створення шпиталів і притулків для хворих і убогих.

Проте розвиток медичної та аптечної справи в Галичині XVI ст. мав хаотичний характер, а кількість шпиталів і аптек змінювалася без урахування потреб населення.

В XVII ст. у Львові працювали 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів і 15 аптекарів. В ієрархії середньовічного міста останні посідали проміжне місце між купцями й ремісниками. Їхній соціальний стан уперше був визначений статутом Львівського цеху аптекарів (парфумерії) в 1611 р.: “… аптекарі, що добре опанували свою справу, як і лікарі, приносять місту славу й користь благородним розумом та добрими науками… мають привілеї і ніяк не можуть бути залічені до ремісників”.

Підготовка аптекарів складалася з двох ступенів навчання: учня і підмайстра (помічника аптекаря). Щоб здобути звання аптекаря, крім практичних навичок, набутих в аптеці, і складання іспиту, помічник аптекаря мав пройти теоретичну підготовку у фармацевтичній школі Ягеллонського університету (Краків), після чого він отримував звання асистента (провізора) і право заміщення посади аптекаря-власника. Здобуття титула магістра фармації вимагало декількох років практики і складання магістерського іспиту при університеті.

За часів Польщі аптечна мережа Галичини нараховувала всього 23 аптеки, вісім з яких містились у Львові. За типом це були аптеки приватні, “домашні” або монастирські. І тільки у Львові існувала одна військова аптека.

Третій, австрійський етап розвитку фармації в Галичині, який тривав майже 150 років, характеризувався зародженням у Галичині державної фармації в умовах приватної власності.

“Санітарним патентом” (1773) намісника австро-угорського уряду лікарям і аптекарям заборонялося виконання професійних обов’язків без наявності відповідних дипломів. Цим же документом уперше встановлювалися правила діяльності лікарів і аптекарів: лікарям заборонялося виготовлення ліків, а аптекарям – самостійне лікування хворих. За порушення організації роботи аптеки магістрат накладає на власника штраф. Померлого власника аптеки заміняв запрошений провізор, до членів родини це місце не переходило. Аптекарі зобов’язувалися готувати і продавати ліки лише за рецептом лікаря, вказуючи на етикетках своє прізвище.

Подальше посилення державного впливу на розвиток фармації пов’язане з уніфікацією медико-санітарної справи в Австро-Угорській імперії і поширенням у 1776 р. на територію Галичини дії “Головного санітарного статуту” Австро-Угорщини (1770), встановленням на території Галичини державного цінника на ліки (1777), скасуванням польської і запровадженням віденської метричної системи мір, забороною ввезення до Галичини домашніх аптечок з інших країн. В кінці XVIII – на початку XIX ст. галицькі аптеки виконували подвійну функцію: торговельних установ зі своїм виробництвом і реалізацією ліків, ветеринарних препаратів, косметичних засобів та медичних закладів для надання елементарної медичної допомоги. Це позначилося й на управлінні аптеками: вони підпорядковувалися промислово-торговельній палаті й медичним службам міського управління.

Однак у провінції, згідно з декретом Надвірної канцелярії (1800), дозволялося існування так званих домашніх аптек практикуючих лікарів, якщо в місці їх проживання на віддалі однієї милі не було жодної аптеки. При цьому лікарі мали право видавати хворим лише препарати, вказані у фармакопеї. Сільську аптеку міг утримувати тільки дипломований провізор.

У рукописних лікарських порадниках ХVІІ ст. докладно описуються технологічні процеси готування ліків. Ці відомості стали основним джерелом для складання рукописних фармакопей.

Тодішні аптеки відігравали велику роль у піднесенні вітчизняної фармації і таких наук, як ботаніка та хімія.

В аптеках готували порошки, розчини, сиропи, бальзами, еліксири, есенції, декокти (“Лади”), олійні екстракти, пластирі, всіляка мазі, пілюлі (“коточки”), таблетки (“трохиці”), пастилки (“леваші”), супозиторії (“Гвіздочки”), оксимелі (“Меди”) та ін.

Важкий історичний період уярмлення України польсько-шляхетними поневолювачами негативно позначився і на розвитку лікарського обслуговування населення.

За Богдана Хмельницького Україна була поділена на 16 полків. У полкових містах були медичні центри з аптечними, які обслуговували в основному козацьку верхівку.

У міста підвладних Речі Посполитій, приватні аптеки з’являються тільки в другій половині ХVІІ ст. – в Кам’янці-Подільському, Луцьку, Крем’янці, Вінниці, Корсуні, Богуславі, Умані, Житомирі. Кількість аптек на Правобережжі значно зростає після возз’єднання його з Лівобережжям.

На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст.. було створено чотири полки: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький. У кожному полковому місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких покладались і функції аптекарів.

Усім казенним, міським і військовим аптекам України постачали лікарську рослину сировину і виготовлені в лабораторії ліки – спочатку казенна, так звана польова, аптека в Лубнах, а з 1778 р. – Харківська казенна аптека. Велику роль у лікарському обслуговуванні Лівобережжя відігравала також Кременчуцька аптека.

В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім ішли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).

На сході України державні аптеки диктували правила суворого контролю за діяльністю приватних аптек. Перебуваючи під владою російської держави на сході України після правління Івана Грозного вийшов “аптекарський указ” (при царюванні Михайла Федоровича). Сам цар взяв під контроль аптекарську справу. Ліки відпускали за таксою і в медичному асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.

На Правобережжі, яке залишалося під владою Польщі до 1795 р., і в Західній Україні, що була під владою Австро-Угорщини, лікарське обслуговування перебувало в руках приватних осіб і монастирів.

Сільське населення, яке становило 76% всього населення країни, фактично було позбавлене можливості користуватися ліками.

Згідно з декретами і розпорядженнями про санітарну службу й діяльність аптек (1772 р.), аптекам у Галичині не дозволялося лікувати, а лікарям – відпускати й готувати ліки. Монастирські аптеки було закрито. Не було чіткого розмежування між аптеками і крамницями, які продавали різні товари.

2. Розвиток аптечної справи в ХІХ столітті.                                                  

З середини набули поширення гомеопатичні аптеки. Згідно з протоколом засідання Крайової Ради здоров’я від 23 червня 1883 р., гомеопатичні препарати дозволялося виготовляти виключно за рецептом лікаря і тільки тим аптекам, які мали на це право. Лікарі, що займалися лікуванням гомеопатичними препаратами, були позбавлені можливості утримувати домашню аптеку.

Перші окружні аптеки України (прототипи сучасних центральних районних аптек) з’явились у другій половині XIX ст., що пов’язане із заснуванням окружних професійних аптекарських об’єднань, зокрема Товариства галицьких аптекарів у Львові (1868). Як правило, аптекам, що їх очолювали голови професійних об’єднань, надавався статус окружних. Найвідомішою з них була окружна аптека у Львові “Під чорним орлом”, заснована у 1735 р. військовим магістром Вільгельмом Наторптом для забезпечення ліками розташованих у місті військових частин та урядовців Ради міста (з 1966 р. – це “Аптека-музей” м. Львова).

Серйозну конкуренцію аптекам становили дрогерії – магазини санітарії і гігієни. Тут реалізовувалися хімічні товари для ремесел, дезінфекційні засоби, фототовари, отрутохімікати, перев’язувальний матеріал, косметичні засоби, а також деякі готові ліки, що відпускалися без рецепта і за нижчу, ніж в аптеках, ціну. Власниками дрогерій були так звані матеріалісти з трирічною підготовкою-практикою в дрогерії або на складі аптечних товарів.

Асортимент українських аптек XVI-XIX ст. на 80% складався з лікарських засобів рослинного походження, хімікати становили 6,7%-10%, речовини тваринного походження – 7%-10%. З лікарських форм в аптеках готувалися настої, відвари, мікстури, краплі, сиропи, чаї, порошки, мазі, свічки, пластирі. Гостра конкуренція спонукала фармацевтів виготовляти також лікувальні вина, мінеральні води, м’ясні бульйони, яринові екстракти, супи в брикетах, косметичні засоби та інше.

Характерними для української фармації у XIX ст. стали проблеми аптекарської монополії, конкурентної боротьби за отримання концесії на ведення аптеки, дискримінація прав провізорів-службовців, що наймалися на роботу до аптекаря-власника. Це вступало в протиріччя з соціально-економічними відносинами, які все більше набували промислових ознак, і сприяло виникненню у XIX ст. професійних товариств галицьких фармацевтів для боротьби за свої права.

Історія Буковинської фармації також стала невід’ємною частиною історії аптекарської справи в Україні. Особливого розквіту вона сягнула у післякняжу добу, коли за панування Австро-Угорської імперії велике значення надавалося охороні здоров’я людей. Ідеологія тодішньої імперії проголошувала добробут і здоров’я підданих запорукою сильної монархії. А відкриті у той час перші аптеки були вигідними підприємствами, де не тільки продавали ліки, а й готували різні лікери, лікувальні горілки, суміші лікарських рослин. Існували аптеки королівські, публічні, окружні, військові, домашні. Австрійські традиції доброї аптечної практики підтримувалися також під час перебування Буковини в складі Румунії… Від 1918 по 1940 рр. окрім однієї, усі аптеки краю були приватними. Із 43 аптек половина належала одному власнику. І коли раптом занедужував якийсь пан зі Сторожинця, ліки з Чернівців йому доставляли… літаком.

Перший з’їзд фармацевтів Галичини (1897) накреслив конкретні шляхи розв’язання цих проблем: відкриття нових аптек, розширення університетських студій, створення професійних аптечних товариств за участю власників аптек і магістрів фармації (службовців), прийняття статуту пенсійного фонду допомоги аптечним працівникам і їхнім сім’ям тощо.

Незважаючи на згадані проблеми і протиріччя, аптечна справа в регіоні розвивалась у напрямі створення прообразу сучасної аптеки.

Однак вирішальний вплив на розвиток фармації і збільшення мережі аптек справив науково-технічний прогрес, розвиток промисловості і природничих наук, а також діяльність окремих визначних місцевих фармацевтів, які сприяли зародженню хіміко-фармацевтичної промисловості в Галичині.

Відсутність на той час хімічної промисловості в регіоні призвела до того, що саме аптечні лабораторії стали центрами синтезу й аналізу хімічної продукції, одержання хімічно чистих речовин (алкалоїдів, глюкозидів) і розробок технологій виробництва з них нових препаратів, удосконалення апаратури для виготовлення більш складних лікарських форм.

Найкращою науковою лабораторією в Галичині у XIX ст. була лабораторія аптеки “Під римським імператором Титусом” магістра фармації Теодора Торосевича (1789-1876) – автора понад 120 наукових праць, дослідника фізико-хімічних властивостей мінеральних вод теперішніх курортів Трускавця, Моршина, Немирова, Великого Любеня, ініціатора використання посуду із затемненого скла для зберігання світлочутливих препаратів.

Відмінною рисою розвитку аптечної справи у зазначений період є виникнення при аптечних закладах невеликих промислових виробництв з виготовлення ліків. Найбільші аптеки могли конкурувати з продукцією закордонної фармацевтичної промисловості, яка шукала в Галичині ринків збуту. В той же час власники галицьких аптек намагалися заповнити місцевий ринок своєю продукцією. Згодом вони стали кооперуватися, що сприяло спеціалізації в їхній роботі, розширенню обсягу виробництва, поповненню асортименту товарів.

На початку XX ст. сформувався багатофункціональний фармацевтичний комплекс фірми “Петро Міколяш і Спілка”. Угорський підприємець Петро Міколяш ще в 1826 р. заснував у Львові аптеку “Під золотою зіркою”, при якій в 1852 р. відкрилася хіміко-фармацевтична лабораторія. А в 1900 р. створилася фармацевтична фірма, яка мала аптеку, науково-хімічну лабораторію, магазини санітарії і гігієни, лабораторного скла і реактивів, склади для гуртової реалізації лікарських засобів, гомеопатичних препаратів, товарів для дрогерій, виробництво і склади для розчинників лаків та фарб.

Структура і функції фірми “П.Міколяш і Спілка” дають можливість вважати її прообразом сучасного В/О “Фармація” в умовах приватної власності. У першому десятиріччі XX ст. фірма забезпечувала чверть потреб Галичини в лікарських засобах. Вона налагодила партнерські зв’язки з відомими фармацевтичними європейськими підприємствами “Мерк”, “Шерінг”, “Баєр”, “Кнолль”, “Ля Рош”, користувалася їх інвестиціями і представляла продукцію цих фірм на галицькому ринку. Все це дозволило їй розширити власну виробничу базу і відкрити у 1910 р. як окремий відділ фірми фармацевтичну фабрику “Лаокоон”. Фабрика випускала медикаменти у таких великих на той час обсягах, що постачала їх галицьким аптекам, лікарням, військовим шпиталям. На базі цієї фабрики створено сучасний потужний фармацевтичний комплекс “Галичфарм”, який нещодавно святкував свій 80-річний ювілей.

Отже, аптечна справа України протягом всієї своєї історії безупинно перебувала в русі, об’єктивно залежала від соціально-економічного розвитку та історичних особливостей України.

Аптечна справа в Україні в 20-х роках.

Руйнівна дія громадянської війни, політичні катаклізми стали причиною загального розладу життя, катастрофічного стану економіки, інфраструктури народного господарства в цілому, і зокрема — система охорони здоров’я й аптечна справа перетерпіли особливе зубожіння і занепад в Україні.

Так, після 1917 року в результаті воєнних дій була фактично ліквідована мережа цивільних лікувально-профілактичних і лікувальних установ. Крім того, лікарі, фельдшери і фармацевти підлягали обов’язкової мобілізації відповідно до законів воєнного часу, а всі наявні запаси лікарських засобів, медичних інструментів, предметів відходу за хворими — передачі у військові медико-санітарні частини. Таким чином, цивільне населення, особливо сільські жителі, були практично позбавлені якої-небудь лікувальної і медикаментозної допомоги.

Внаслідок війни, загальної розрухи і голоду різко погіршився санітарний стан країни. У той же час, колосально зросла захворюваність, особливо інфекційними хворобами, що набули розміри епідемій. Ситуацію значно ускладнило постійне переміщення військових контингентів і цивільного населення (у першу чергу, біженців), дезорганізація побуту, медичного обслуговування населення.

Епідемія тифу в 1919—1920 роках, що досяг небувалого раніше показника — 500 захворювань на 100 тисяч населення, не тільки забрала десятки тисяч жителів України, але і стала причиною втрати боєздатності і внаслідок цього поразок цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії епідемія вразила 90% рядового складу і старшин, 25 тисяч з який умерли, що привело до катастрофи УГА; пізніше така ж доля осягла діючу армію Української Народної Республіки).

Черевний тиф у 1920 році вразив і Червону Армію, у якій постраждало близько 11% особового складу. Але в даному випадку поліпшила ситуацію масова вакцинація, після якої захворюваність знизилася на 40%.

У цілому в 1920 році сипним і поворотним тифом в Україні перехворіло 4,3 млн чоловік.

Не меншу погрозу представляла епідемія холери, смертність від який, особливо в молодших вікових групах, була надзвичайно високою. Тільки в Одесі в 1918 році вмирало 56% хворих холерою, у 1919 році — 47%, у 1920 — 65%.

У 1917—1920 р. значно зросла захворюваність і смертність від туберкульозу.

Зараження венеричними захворюваннями в цей період виросло до 300 чоловік на 10 тисяч жителів, відповідно в 1913 році на таке ж кількість населення приходилося 37 хворих сифілісом.

У цей період Україна була практично позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала винятково старі запаси, що в умовах війни і голоду дуже швидко вичерпалися.

Так, спочатку 1918 року всі аптечні установи з їхнім устаткуванням, запасами, лабораторіями, засобами в захоплених «червоними» містах були конфісковані в їхніх хазяїнів. Тільки постфактум, 28 грудня 1918 року Радою Народних комісарів РСФСР був обнародуваний декрет про націоналізацію (хоча Україна в той час формально не входила до складу РСФСР), що як би узаконювало одержавлення аптечних установ. У цей період аптеки із самостійних державних одиниць перетворюються в придатки військових лікувально-санітарних установ.

Декларовані більшовиками принципи приступності, безкоштовності і кваліфікованості медичної, у тому числі лікарської допомоги, не відповідали дійсності. Зокрема, один з перших декретів радянського уряду України, прийнятий у 1919 році, ставив за обов’язок органам охорони здоров’я в першу чергу робити допомога учасникам Жовтневого перевороту в 1917 році в Петрограді і їх родинах.

Таким чином, уряд більшовиків цими програмними гаслами ще раз проголошував виняткову місію нової влади і брало на себе відповідальність за «правильне» розвиток фармацевтичної галузі.

14 березня 1920 року СНК УРСР видав декрет «Про націоналізацію аптечної справи», у якому йшла мова не тільки про передачу всіх аптек у ведення держави, але також заборонялася яка-небудь торгівля медикаментами, дозвіл на відпустку яких давався винятково націоналізованим аптечним установам. Крім того, замість торгівлі медикаментами вводилася система їхній централізованого розподілу. З цією метою при НКЗ УРСР був організований центральний аптечний склад, куди повинні були надходити ліки, медичне устаткування й інструментарій. На жаль, надходжень не було, тому для поповнення запасів уряд багаторазовий прибігало до реквизициям і конфіскацій. Періодично Центральний аптечний склад розподіляв заготовлені в такий спосіб медикаменти між губернськими відділами охорони здоров’я, а ті у свою чергу,— між повітовими підвідділами охорони здоров’я.

Навесні 1922 року активізувалася холера. Жахливих розмірів (до 50%) досягла дитяча смертність. Так, умирало близько 46% відсотків хворих кором. Серед міських дітей 70—80% відсотків хворіли на туберкульоз. Але це тільки статистика хворих, що перебували в лікарнях, тобто в основному по міському населенню, у той же час дані про хворих у селах залишилися невідомими. На жаль, нерідко через недолік медикаментів, продуктів, ліжок, білизни госпіталі були тільки місцем, куди зносили умираючих від голоду і хвороб.

Але влітку 1923 року постачання медикаментів від міжнародних філантропічних організацій були припинені. У той же час аптечна мережа УРСР продовжувала занепадати і за станом на 1924 рік на території республіки нараховувалося всього 591 аптека. Лікарська допомога стала ще більш недоступної, особливо для сільських жителів (на одну аптеку по УРСР приходилося 44,5 тисячі жителів, у той час як 1913 року — 24 тисячі жителів).

Стан здоров’я населення погіршувалося. Крім того, природний приріст населення в 1922 році перемінився спадом на 7,3% у порівнянні з 1910—1914 р., народжуваність упала й у 1922 році складала тільки 26% у порівнянні з 1920 р. — 42%, навпроти, у той же самий час смертність зріс з 24% до 33,3%.

Стабілізація, а потім поступове відродження фармації почалося тільки після того, як у республіці почалося відродження ринкових відносин. Так, зокрема, було вирішено відмовитися від загальної безкоштовної медикаментозної допомоги шляхом упровадження замість її платних аптек.

Період непу характеризувався для фармації, як і в цілому для всієї економіки країни, розростанням бюрократичного апарата. У 1923 році були створені додаткові ланки управлінської структури на республіканському і губернському рівнях — Укргосмедторг (незабаром перейменований в Укрмедторг) і губмедторги.

Особливою прикметою того часу було надзвичайне поширення фальсифікованих медикаментів, що підпільно продавалися як на «чорному» ринку, так і в державних аптеках. Боротьба з цим небезпечним для здоров’я споживачів явищем ускладнювалося загальним дефіцитом лікарських засобів, а також відсутністю достатньої кількості фахівців-фармацевтів. Тому якийсь час керівництво системою охорони здоров’я змушено було використовувати старих «спеців», приставивши для нагляду за ними малограмотних, зате ідеологічно надійних «червоних» асистентів, що не вирішувало кадрову проблему.

В перші роки непу був створений тип госпрозрахункової державної аптеки, що у практично незмінному виді проіснував протягом наступних багатьох десятиліть. Ці аптеки одержали назва «єдиних» аптек і займалися продажем медикаментів населенню і медичним установам, а також безкоштовною відпусткою лікарських препаратів застрахованим обличчям і членам їхніх родин за рахунок засобів державної системи страхування. Поступово росла кількість «єдиних» аптек і в 1927 році воно досягло 1096, тобто відновилася дореволюційна кількість аптек. Позитивним зрушенням з’явився ріст мережі аптек у сільській місцевості — у 1927 році їх нараховувалося 757. Але медична допомога, як і раніше, залишалася малодоступної, тому що сільська аптека обслуговувала 31,8 тисяч жителів.

Таким чином, у радянські роки ХХ сторіччя були надзвичайно складним і суперечливим періодом у розвитку аптечної справи в Україні. Радянська влада, проголосивши мету побудувати нову, справедливу й ефективну систему лікарського забезпечення народу початку з повного демонтажу старої системи медикаментозного обслуговування. Аптеки були націоналізовані, а приватна власність у фармацевтичній галузі була оголошена поза законом. Одночасно була відкинута стара система підготовки фармацевтичних кадрів. Держава прагнула до повного контролю над аптечною справою.

 

Завдання та функції аптек.

Аптека – це заклад охорони здоров’я, який функціонує з дозволу і під контролем державних органів, основним завданням якого є забезпечен­ня населення, закладів охорони здоров’я, підприємств, установ і органі­зацій лікарськими засобами та виробами медичного призначення.

У відповідності до зазначеного аптека здійснює такі три основні функції:

1. Функція закладу охорони здоров’я, а саме:

– надання населенню невідкладної медичної допомоги;

– розповсюдження серед населення санітарно-гігієнічних знань і проведення санітарно-просвітницької роботи;

– фармацевтична опіка;

– проведення інформаційної роботи серед медичних і фармацевтич­них фахівців.

До цієї функції можна віднести також низку робіт, які практикуються в деяких аптеках і ще не знайшли масового поширення, зокрема це вимірювання тиску і температури тіла людини, проведення експрес-аналізу на цукор для хворих діабетом, тестування на вагітність, надання в аптеці терапевтичних консультацій і дієтологічних порад запрошеними для цих цілей лікарями.

2. Виробнича функція, а саме:

– виготовлення ліків;

– проведення лабораторних і фасувальних робіт;

– заготівля лікарської рослинної сировини;

– контроль якості виготовлених ліків.

Виготовлення лікарських засобів в аптеках здійснюється за рецеп­тами лікарів (магістральними формулами), замовленнями лікувально-профілактичних закладів (офіцінальними формулами) лише з дозволе­них до застосування діючих та допоміжних речовин з дотриманням ви­мог Державної Фармакопеї України, інших нормативно-правових доку­ментів, правил аптечної технології ліків, які встановлюють вимоги до лікарського засобу, його упаковки, умов і термінів зберігання та методів контролю якості лікарських засобів.

3. Торгівельна, або комерційна функція, а саме:

– закупівля та приймання лікарських засобів і виробів медичного призначення;

–  вхідний контроль якості ліків;

– розміщення і зберігання лікарських засобів і виробів медичного призначення;

– реалізація населенню лікарських засобів і виробів медичного призначення за готівку;

– реалізація лікувально-профілактичним закладам лікарських засобів і виробів медичного призначення за безготівковим розрахунком.

Класифікація аптек.

Аптеки можна класифікувати за формою власності, ринковою ланковістю фірми-засновника та відомчою належністю.

Враховуючи, що законодавством в Україні затверджено чотири основних форми власності (державна, комунальна, колективна і приватна), аптеки можуть діяти як такі підприємства або засновані підприємствами таких видів:

1. Приватна аптека, заснована на власності фізичної особи.

2. Аптека колективної форми власності у вигляді:

а) колективного підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства;

б) господарського товариства (переважно товариства з обмеженою відповідальністю і в меншій мірі акціонерні товариства);

в) підприємства, заснованого на власності об’єднання громадян.

3. Комунальна аптека, заснована на власності відповідної територіальної громади.

4. Державна аптека, заснована на державній власності.

Незалежно від форми власності суб’єкти господарювання здійснюють роздрібну реалізацію лікарських засобів за наявності ліцензії на цей вид господарської діяльності за умови виконання кваліфікаційних, організаційних та інших встановлених законодавством вимог.

Організаційні вимоги до діяльності аптек.

Усі аптеки незалежно від форми власності та підпорядкування повинні мати Державну Фармакопею України, нормативні документи, що стосуються приймання, виготовлення, контролю якості, зберігання і порядку відпуску лікарських засобів, а також паспорт аптеки і паспорти відокремлених структурних підрозділів (якщо такі є).

Аптека повинна забезпечувати:

– наявність лікарських засобів обов’язкового асортименту, а також лікарських засобів та виробів медичного призначення для надання долікарняної медичної допомоги;

– відповідність матеріально-технічної бази аптеки та її структурних підрозділів нормативним вимогам;

– дотримання вимог законодавства та нормативно-правових актів стосовно якості лікарських засобів під час їх виготовлення, зберігання, контролю якості та відпуску;

– дотримання особливих вимог законодавства до реалізації та обігу наркотичних і психотропних лікарських засобів, прекурсорів, імунобіологічних лікарських засобів та препаратів з крові та її плазми, а також радіологічних фармацевтичних препаратів;

– дотримання екологічних, санітарно-гігієнічних норм і правил щодо зберігання, виготовлення та реалізації лікарських засобів, а також охо­рони праці, протипожежної безпеки;

– безумовне виконання розпоряджень (приписів) державних контролюючих органів стосовно заборони (призупинення), відвантаження, реа­лізації лікарських засобів, які не відповідають вимогам нормативних документів;

– наявність у залі обслуговування населення інформації про:

а) рівень акредитації аптеки;

б) вид та обсяг послуг щодо лікарського забезпечення;

в) особливості правил відпуску лікарських засобів;

г) адресу та номер телефону суб’єкта господарювання;

д) адресу та номер телефону органу ліцензування та органів, що забезпечують державний контроль якості лікарських засобів і захист прав споживачів;

ж) відомості щодо книги відгуків і пропозицій.

На фасаді аптеки має бути вивіска із зазначенням її найменування, назви господарюючого суб’єкта або власника чи уповноваженого ним органу. Біля входу до аптеки розміщується інформація про режим її ро­боти, адреси чергової та найближчої аптек.

Завідувач аптеки (аптечного закладу).

Завдання та обов’язки :

Здійснює керівництво аптекою (аптечним закладом) відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Організовує ефективну діяльність аптечного закладу (аптеки, аптечного магазину тощо). Визначає організаційну та управлінську структуру, завдання і функції фармацевтичного закладу та його структурних підрозділів. Організовує та контролює забезпечення населення, лікувально-профілактичних закладів та інших оптових покупців лікарськими засобами, товарами медичного призначення. Проводить маркетинговідослідження. Створює необхідні умови для зберігання медикаментів, інших медичних виробів відповідно до їх властивостей і вимог Державної фармакопеї. Організовує роботу з добору, розстановки і використання медичних кадрів, забезпечує своєчасне підвищення їх кваліфікації. Створює належні виробничі умови, організовує своєчасне проходження медичного огляду працівниками аптеки (аптечного закладу), забезпечує додержання співробітниками правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці та протипожежного захисту. Аналізує показники роботи закладу, вживає заходів щодо їх оптимізації, видає відповідні директивні документи з цього питання.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативні документи, що регламентують діяльність органів управління і закладів охорони здоров’я; організацію фармацевтичної служби в державі; організацію ефективної діяльності аптечних закладів; організацію процесу виготовлення і контролю якості ліків, відпуску виготовлених лікарських форм і готових лікарських засобів, зберігання лікарських засобів і товарів медичного призначення; основні принципи ціноутворення на медикаменти, формування ринку фармацевтичних товарів, визначення попиту та потреби в лікарських препаратах і товарах медичного призначення з урахуванням кон’юнктури фармацевтичного ринку; міжнародні правила здійснення експортно-імпортних операцій; основи бухгалтерського обліку і звітності; документи, що визначають потужність, структуру, штатний розпис закладу, укомплектованість підрозділів та потребу в кадрах; нормативні акти щодо підготовки, підвищення кваліфікації та атестації фармацевтичних працівників; порядок ведення облікової та звітної документації; організацію матеріальної відповідальності членів колективу залежно від структури закладу; методи фармацевтичного обстеження (інспектування) аптечних закладів; сучасну літературу за фахом, методи її аналізу та узагальнення; організацію фармацевтичної інформації.

Кваліфікаційні вимоги.

Повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-організатор”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом не менше 5 років.

Завідувач бази аптечної.

Завдання та обов’язки :

Здійснює керівництво аптечною базою відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Організовує ефективну діяльність закладу. Створює необхідні умови для зберігання медикаментів, інших медичних виробів відповідно до їх властивостей і вимог Державної фармакопеї. Забезпечує лікарськими засобами та іншими товарами медичного призначення аптечні заклади, лікувально-профілактичні установи, інших оптових покупців. Проводить експортно-імпортні операції за міжнародними правилами торгівлі медичними товарами. Організовує роботу з добору, розстановки і використання фармацевтичних кадрів, своєчасне проходження медичного огляду працівниками бази, забезпечує своєчасне підвищення їх кваліфікації. Створює належні виробничі умови, забезпечує додержання співробітниками правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці складських робіт та протипожежного захисту. Аналізує показники роботи закладу, вживає заходів щодо їх оптимізації, видає відповідні директивні документи з цього питання.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я, нормативні документи, що регламентують діяльність органів управління і закладів охорони здоров’я; організацію фармацевтичної служби в державі; організацію ефективної діяльності аптечних закладів; організацію процесу зберігання лікарських засобів і товарів медичного призначення; основні принципи ціноутворення на медикаменти, формування ринку фармацевтичних товарів, визначення попиту та потреби в лікарських препаратах і товарах медичного призначення з урахуванням кон’юнктури фармацевтичного ринку; міжнародні правила здійснення експортно-імпортних операцій; основи бухгалтерського обліку і звітності; документи, що визначають потужність, структуру, штатний розпис закладу, укомплектованість підрозділів та потребу в кадрах; нормативні акти щодо підготовки, підвищення кваліфікації та атестації фармацевтичних працівників; порядок ведення облікової та звітної документації; організацію матеріальної відповідальності членів колективу залежно від структури закладу; методи фармацевтичного обстеження (інспектування) аптечних закладів; сучасну літературу за фахом, методи її аналізу та узагальнення; організацію фармацевтичної інформації.

Кваліфікаційні вимоги :

Повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-організатор”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом не менше 5 років.

Завідувач відділу (аптеки, бази).

Завдання та обов’язки :

Здійснює керівництво відділом аптеки (аптечної бази) відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Організовує роботу відділу по забезпеченню населення та оптових покупців лікарськими засобами і медичними товарами, що підлягають відпуску з структурного підрозділу. Контролює наявність у відділі необхідного асортименту фармацевтичних товарів і медичних виробів згідно із затвердженими нормативами. Створює необхідні умови для зберігання медикаментів, інших медичних виробів відповідно до їх властивостей і вимог Державної фармакопеї. Впроваджує облік надходження і збуту товарно-матеріальних цінностей і коштів. Аналізує показники роботи відділу, вживає заходів щодо їх оптимізації. Організовує робочі місця та впроваджує їх автоматизацію. Розробляє та впроваджує заходи з охорони праці і протипожежного захисту, дотримання правил особистої та виробничої гігієни. Дотримується принципів медичної деонтології. Постійно удосконалює свій професійний рівень.

У випадках, коли в установчому порядку замість посади завідувача відділу -провізора введено посаду завідувача відділу – фармацевта, повністю діє дане положення.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативні документи, що регламентують діяльність органів та установ охорони здоров’я; організацію фармацевтичної служби в державі; організацію роботи відділу по забезпеченню населення та аптечних і лікувально-профілактичних установ, інших оптових покупців лікарськими засобами і товарами медичного призначення; технологію індивідуального тадрібносерійного виготовлення ліків, оцінку їх якості та правила зберігання; особливості прийому, зберігання і відпуску отрути, наркотичних речовин, психотропних препаратів, прекурсорів та інших лікарських засобів, що підлягають нагляду Комітету по контролю за наркотиками МОЗ України; порядок обліку руху основних і оборотних засобів, основи бухгалтерського обліку і звітності; контроль процесів управління основними ланками фармацевтичних закладів; організацію виконання договірних обов’язків; методи визначення попиту і розрахунку потреби в лікарських препаратах і товарах медичного призначення; порядок проведення повного і цільового фармацевтичного обстеження; сучасну літературу за фахом, методи її аналізу та узагальнення.

Кваліфікаційні вимоги.

Повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за фахом “Провізор загального профілю”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом не менше 5 років.

ПРОФЕСІОНАЛИ В ГАЛУЗІ ФАРМАЦІЇ.

1. Провізор.

Завдання та обов’язки

Керується чинним законодавством України про охорону здоров’я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Забезпечує населення та лікувально-профілактичні заклади лікарськими засобами та іншими товарами медичного призначення. Забезпечує належну фармацевтичну опіку хворих при відпуску безрецептурних лікарських препаратів. Виготовляє та контролює якість лікарських засобів та напівфабрикатів. Заготовляє лікарську рослинну сировину. Веде облік господарських операцій та звітність. Проводить інвентаризацію товарно-матеріальних цінностей. Дотримується принципів медичної деонтології. Керує роботою середнього фармацевтичного персоналу. Постійно удосконалює свій професійний рівень.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативні документи, що регламентують діяльність органів управління та установ охорони здоров’я; організацію фармацевтичної служби; основи права в медицині; права, обов’язки та відповідальність провізора; організацію забезпечення населення, лікувально-профілактичних закладів, роздрібної аптечної мережі, оптових покупців лікарськими засобами та іншими товарами медичного призначення; показники роботи аптечних установ; технологію виготовлення ліків та правила зберігання; систему контролю якості лікарських засобів на стадіях розробки, виготовлення, розподілу, транспортування, зберігання та споживання; порядок раціонального використання дикорослих лікарських рослин, їх заготівлі та аналізу; фармакотерапевтичні властивості лікарських засобів; методи дослідження та оцінки ринку фармацевтичних товарів, визначення попиту і розрахунок потреби в лікарських препаратах і товарах медичного призначення; ціноутворення, податкове регулювання доходів; міжнародні правила оформлення і здійснення експортно-імпортних операцій по забезпеченню фармацевтичними товарами організацію підприємницької діяльності; правила оформлення документації; сучасну літературу за фахом та методи її узагальнення.

Кваліфікаційні вимоги.

Провізор вищої кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “фармація”. Спеціалізація за фахом “Провізор загального профілю” (інтернатура, курси спеціалізації). Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) вищої кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 10 років.

Провізор I кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Спеціалізація за фахом “Провізор загального профілю” (інтернатура, курси спеціалізації). Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) I кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 7 років.

Провізор II кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Спеціалізація за фахом “Провізор загального профілю” (інтернатура, курси спеціалізації). Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) II кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 5 років.

Провізор: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Спеціалізація за фахом “Провізор загального профілю” (інтернатура, курси спеціалізації). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста. Без вимог до стажу роботи.

2. Провізор-аналітик.

Завдання та обов’язки.

Керується чинним законодавством України про охорону здоров’я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Здійснює якісний і кількісний аналіз лікарських засобів промислового та аптечного виробництва з урахуванням вимог нормативно-технічної документації. Проводить внутрішньоаптечну заготівлю, розподіляє роботу між фасувальниками, приймає розфасовану продукцію. Слідкує за правильністю оформлення штанглазів із запасами медикаментів. Комплектує замовлення відділів та установ, відпускає ліки та контролює правильність оформлення прописів для індивідуального виробництва ліків. Контролює якість ліків, виготовлених за екстемпоральною рецептурою. Веде поточну і звітну документацію. Проводить цільове фармацевтичне обстеження аптек, інших закладів з метою оцінки стану контролю якості лікарських засобів при їх виготовленні, транспортуванні, зберіганні і відпуску. Керує роботою середнього фармацевтичного персоналу. Постійно удосконалює свій професійний рівень.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативні документи, що регламентують діяльність органів управління та установ охорони здоров’я; організацію фармацевтичної служби; основи права в медицині; права, обов’язки та відповідальність провізора-аналітика; організацію системи контролю якості лікарських засобів на стадіях розробки, виготовлення, розподілу, транспортування, зберігання і споживання; методи контролю якості лікарських засобів, виготовлених за індивідуальними рецептами і часто повторюваними прописами, за вимогами лікувально-профілактичних установ; загальні методи судово-хімічних досліджень речових доказів і лабораторного експрес-аналізу з метою встановлення причин отруєнь та визначення наркотичних та інших речовин, що викликають одурманювання; технологію виготовлення лікарських форм; умови зберігання лікарських препаратів та товарів медичного призначення; методи проведення цільових фармацевтичних обстежень; правила оформлення документації; сучасну літературу за фахом та методи її узагальнення.

Кваліфікаційні вимоги.

Провізор-аналітик вищої кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-аналітик”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) вищої кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 10 років.

Провізор-аналітик I кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-аналітик”.Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) I кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 7 років.

Провізор-аналітик II кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-аналітик”, Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) II кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 6 років.

Провізор-аналітик: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Фармація”. Проходження інтернатури за спеціальністю “Провізор загального профілю” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-аналітик”. Наявність сертифіката провізора-спеціаліста. Без вимог до стажу роботи.

3. Провізор клінічний.

Завдання та обов’язки.

Керується чинним законодавством України про охорону здоров’я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Кваліфікаційні вимоги.

Провізор-аналітик вищої кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Клінічна фармація”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) вищої кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 10 років.

Провізор клінічний I кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Клінічна фармація”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката .провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) I кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності, Стаж роботи за фахом понад 7 років.

Провізор клінічний II кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Клінічна фармація”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) II кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 5 років.

Провізор-косметолог вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Клінічна фармація”. Наявність сертифіката провізора-спеціаліста. Без вимог до стажу роботи.

4. Провізор-косметолог.

Завдання та обов’язки.

Керується чинним законодавством України про охорону здоров’я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, організацію фармацевтичної служби.

Забезпечує технічну підготовку виробництва парфумерно-косметичних засобів в промислових умовах, впроваджує технологічний процес їх виробництва. Складає нормативно-технічну документацію виробництва парфумерно-косметичних засобів. Розробляє нові та вдосконалює існуючі рецептури парфумерно-косметичних засобів, проводить маркетинговий пошук з питань їх конкурентоспроможності. Проводить стандартизацію та сертифікацію парфумерно-косметичної продукції, контролює якість, досліджує ефективність та безпеку парфумерно-косметичних засобів. Виготовляє та контролює якість лікувально-косметичних та косметичних засобів екстемпорального виробництва. Надає косметологічну допомогу населенню. Визначає та впроваджує раціональну технологію декоративного, гігієнічного та лікувально-косметичного догляду за шкірою та її придатками згідно з індивідуальними особливостями клієнта. Здійснює фармацевтичну опіку з метою визначення патологічного стану шкіри та її придатків. Консультує населення з питань раціонального застосування косметичних препаратів та косметичних процедур. Забезпечує населення та лікувально-профілактичні заклади лікарськими косметичними засобами та іншими товарами медичного призначення. Контролює якість лікарських засобів. Постійно удосконалює свій професійний рівень.

Повинен знати: чинне законодавство про охорону здоров’я та нормативні документи, що регламентують діяльність органів управління та закладів охорони здоров’я, підприємств та закладів парфумерно-косметичної галузі, організацію фармацевтичної служби; основи права в медицині; права, обов’язки та відповідальність провізора-косметолога; номенклатуру лікарських, парфумерно-косметичних засобів; косметичні та фармакотерапевтичні властивості косметичних та лікарських засобів; методи дослідження ефективності та безпеки косметичних засобів; загальні принципи розробки нових та вдосконалення існуючих рецептур парфумерно-косметичних засобів; технологію виготовлення парфумерно-косметичних та лікувально-косметичних засобів промислового та екстемпорального виробництва; систему контролю якості парфумерно-косметичних та лікарських засобів на стадіях розробки, виготовлення, транспортування, зберігання та споживання; методи дослідження та оцінки ринку парфумерно-косметичних товарів та послуг; організацію підприємницької діяльності; нормальну та патологічну фізіологію шкіри та її придатків; методи та засоби гігієнічного, декоративного та лікувально-косметичного догляду; правила оформлення документації; сучасну літературу за фахом та методи її узагальнення.

Кваліфікаційні вимоги.

Провізор-косметолог вищої кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Технологія парфумерно-косметичних засобів” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-косметолог”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціалістата посвідчення про присвоєння (підтвердження) вищої кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 10 років.

Провізор-косметолог I кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Технологія парфумерне-косметичних засобів” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-косметолог”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) I кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 7 років.

Провізор-косметолог II кваліфікаційної категорії: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Технологія парфумерно-косметичних засобів” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-косметолог”. Підвищення кваліфікації (курси удосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо). Наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) II кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності. Стаж роботи за фахом понад 5 років.

Провізор-косметолог: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Фармація”, спеціальністю “Технологія парфумерно-косметичних засобів” з наступною спеціалізацією за фахом “Провізор-косметолог”. Наявність сертифіката провізора-спеціаліста. Без вимог до стажу роботи.

Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм. Тому доречно згадати слова академіка С.А. Корсакова, який зазначає, що в основі діяльності будь-якого лікаря лежать три “кити”: професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Лікарська етика – це сукупність принципів і норм поведінки лікаря, що обумовлені специфікою його діяльності і становищем у суспільстві. Як зазначав Андре Моруа: “Важливість місії лікаря породжує його відмінність від всіх інших людей”. Лікарська етика все ж займає центральне місце, оскільки саме лікар визначає і скеровує весь процес лікування, безпосередньо впливає на хворого, його психологічне і фізичне видужання. Академік І. Касирський писав, що не потрібно забувати, що хвороба – це велика драма з багатьма дійовими особами. Головними серед них, звичайно, є лікар і хворий. Лікар повинен зробити все, щоб сподобатись і завоювати довір’я хворого. Саме лікарська етика детально розглядає питання моральності лікаря, тобто його моральні якості, почуття професійного обов’язку, совісті, чесності, гідності, його інтелект і культуру, фізичну і моральну чистоту, покликання і клінічне мислення. Справедливо зазначає А. Савицька: “Про незнання лікарем моральних принципів не може бути мови. Недотримання їх не можна розцінити як помилку – це перша ознака професійної непридатності”.

Проаналізувавши питання медичної етики, принципи медичної деонтології, можемо вказати на вимоги до лікарів, які вони повинні неухильно розвивати і вдосконалювати у собі. Це насамперед такі якості лікаря, як:

– постійно вдосконалювати професійні знання, мислення, пам’ять, спостережливість;

– професійне честолюбство;

– милосердність;

– володіння психологічною і психотерапевтичною культурою;

– оптимізм;

– виховання у собі терпимості, стійкості і витривалості;

– володіння мистецтвом слова;

– рішучість у прийнятті рішень, від яких залежать життя і здоров’я хворих;

– любов до людей і самозреченість;

– прагнення бути науковим співробітником, що розширяє можливості для творчості і наукового пошуку;

– зовнішній вигляд, манери, поведінка, які створюють сприятливі умови для лікування і співпраці між лікарем і пацієнтом.

В Україні затверджено Клятву лікаря Указом Президента від 15 червня 1992 р. Цю клятву повинні давати всі випускники вищих навчальних медичних закладів України. Аналіз цього акта свідчить, що у ньому вміщено всі важливі норми етики і деонтологічні принципи, враховано міжнародну практику.

Кодекс лікаря України міг би містити такі розділи: “Загальні положення”, у якому можна закріпити принципи надання медичної допомоги, вимоги до лікарів; “Загальні обов’язки лікарів”, “Спеціальні обов’язки лікарів”, де окремими підрозділами можна визначити – “Обов’язки лікаря стосовно хворого”, “Обов’язки лікаря стосовно родичів пацієнта” та “Обов’язки лікаря стосовно колег”; “Відповідальність за порушення норм Етичного кодексу лікаря України”.

Професійне спілкування фармацевтичних фахівців.

Спілкування працівників аптечних закладів.

Потреба людини в спілкуванні зумовлена способом її буття та необхідністю взаємодії в процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, у першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування і взаємодія з людьми складають основний зміст роботи фармацевтів, провізорів, клінічних провізорів, провізорів-косметологів. Воно відбувається в межах різноманітних професійних дій типу «людина — людина», а саме:

• спілкування з відвідувачами аптеки, які звернулися з метою придбання ліків;

• консультативна бесіда з хворими;

• бесіда з лікарями з метою пропагування нових фармацевтичних препаратів;

• спілкування з колегами тощо.         

Під час спілкування провізора з відвідзувачем аптечного закладу враховзтоться всі чинники позитивного впливу на співрозмовника: мова, манера одягатися, виховання, професійні навички, вміння пояснити, комунікабельність, тактовність, ерудиція та ін.

Для ефективного спілкування з відвідувачами провізор повинен мати, перш за все, позитивний настрій. Позитивний настрій — це внутрішня позиція, ставлення до людей і до роботи. Якщо на­стрій позитивний, є бажання допомогти, то й людині стає краще.

Етапи професійного спілкування провізора з відвідувачем аптеки.

У професійній діяльності фармацевтичних фахівців важливим для ефективного спілкування є встановлення контакту. У процесі діяльності перед очима фармацевтичного працівника проходять сотні людей, що відрізняються один від одного. Спостерігаючи за ними, фармацевтичний працівник повинен навчитися за допомогою зовнішніх ознак проникати в глибини людського характеру, оцінювати невербальні ознаки стану пацієнта (вираз обличчя, жести, позу, міміку, тон голосу та ін.) Це необхідно йому для того, щоб у процесі фармацевтичного обслуговування відвідувачів бути готовим до несподіваних вчинків, вимог та прохань. Коли провізор відповідає на запитання відвідувача, пов’язані з лікуванням, виникають партнерські взаємовідносини, що харак­теризуються довірою і взаємним бажанням досягнення максимально ефективного результату.

Провізор повинен подолати бар’єри в спілкуванні з пацієнтом, пов’язані з його освітою, соціально-економічним і культурним рівнем, інтересами та звичками. Нерідко і слово лікує, тому важливо думати не тільки що, але і як сказати. Необмірковані слова можуть підірвати довіру хворого до провізора, завдати психічної травми, що стане причиною захворювання. Крім того, пацієнт повинен бути впевненим в конфіденційності обговорюваної з прові­зором інформації. Провізор повинен використовувати під час спілкування достзліні слова і уникати медичних термінів. Ефективне професійне спілкування відбувається лише тоді, коли отримувач інформації чує і розуміє те, що йому розповідають. Це можна досягти методом «активного слухання», коли пацієнт повторює інформацію. Необхідно говорити зрозуміло і в мірз^г голосно, а літнім людям основні положення необхідно повторювати кілька разів.

Слухання є складним процесом, який вимагає значних психологічних енерговитрат, певних навичок і загальної комунікативної культури.

Манера розмовляти, як і вміння підтримувати бесіду, має важливе значення при спілкуванні людей. У жодному разі непотрібно довго говорити самому, не даючи співрозмовнику вставляти слова. Якщо відвідувачем аптеки є хвора людина, то необхідно розмовляти переконливо, не підвищувати голос, не виявляти роздратованості, неповаги до стану хворого.

Проведений аналіз основних причин відвідувань аптек пацієнтом (відвідувачем аптеки) дозволив згрупувати їх таким чином:

1) зустріч з найбільш доступним фахівцем і можливість обговорити з ним проблеми здоров’я самого відвідувача чи його рідних, знайомих тощо;

2) отримання професійної інформації і консультації з різних питань щодо лікарських засобів, а також збереження та профілактика здоров’я, гігієна, бажання здорового способу життя тощо;

3) пошук та вибір найкращого (з точки зору відвідувача) рішення з усунення проблеми, пов’язаної зі здоров’ям самого відві­дувача чи близької йому людини;

4) прийняття рішення про вибір лікарського засобу;

5) придбання лікарського засобу та відвідування лікаря у разі потреби (для уточнення схеми лікування, призначення лікарського препарату, виписування препарату та ін.).

Спілкування у професійній діяльності фармацевтичних фахівців — це процес установлення і розвитку контактів між людьми, зумовлений потребами суспільної діяльності; містить обмін інформацією, напрацювання єдиної стратегії, сприйняття іншої .людини.

Взаємовідносини фармацевтичного працівника з колегами будуються на морально-етичних принципах поваги, розуміння, терпіння, доброзичливості, розуміння інших людей; поваги до наставників, старших колег; корпоративної солідарності тощо.

Безумовно, невисокий рівень комунікативної компетентності, вмінь та навичок ділового спілкування негативним чином впливає на ефективність професійної діяльності фахівців фармацевтичної галузі.

Однією з головних функцій провізора, клінічного провізора, провізора-косметолога є фармацевтична опіка (відповідальність провізора перед конкретним пацієнтом за результат лікування лікарськими засобами). Вона базується на ставленні, поведінці, функціональних обов’язках, етиці, знанні й досвіді фармацевтичного працівника. Він може надати пацієнту допомогу в розпізнанні симптомів хвороби, рекомендації про лікарське чи якесь інше лікування. Для цього необхідно встановити доброзичливий контакт між відвідувачем аптеки і провізором.

Головними ознаками спілкування провізорів на суб’єкт — суб’єктному ґрунті є особистісна орієнтація співрозмовників — готовність бачити і розуміти співрозмовника, проникнути у світ почуттів і переживань, готовність стати на позицію співрозмовника. Це спілкування відбувається за законами взаємної довіри, коли партнери дослухаються один до одного, поділяють почуття, співпереживають.

Для успішного спілкування з відвідувачами аптеки провізору необхідно:

• усвідомлювати свої професійні обов’язки та мати можливість їх добре виконувати, приймати співрозмовників такими, якими вони є;

• намагатися точно й адекватно орієнтувати свою мову на конкретну особистість;

• не обмежувати спілкування лише інформативною функцією;

• слухати та чути співрозмовника;

• враховувати особливості кожної людини, її психологічний стан у зв’язку з дією чинників зовнішнього середовища;

• викликати довіру до себе;

• уникати конфліктів, штампів і шаблонів, проявляти ініціативу, не критикувати;

• готуватися як до колективного спілкування, так і до індивіду ального;

• слідкувати за мовленням.

Психологічними особливостями роботи фахівців аптечних закладів із відвідувачами аптек та медичними працівниками є:

• обмеження в часі, що вимагає від фахівця швидкого налаштування на співрозмовника, зокрема на особливості його сприйняття;

• низький рівень обізнаності споживачів лікарських засобів з механізмом їхньої дії та правилами застосування;

• незначний рівень обізнаності медичних працівників з широтою асортименту лікарських засобів;

• відсутність гарантії задовільного психологічного стану партнера (наявність станів агресії чи депресії).

Чинники позитивного впливу на співрозмовника: мова; манера одягатися; виховання; професійні вміння, навички; вміння пояснити; комунікабельність; тактовність; ерудиція тощо.

Розуміння в процесі ділового спілкування

Під час спілкування з відвідувачем аптеки провізору необхідно позитивно ставитись до нього, бути енергійним, вміти відчувати співрозмовника, його реакцію на отриману інформацію. Все це впливає на взаєморозуміння співрозмовників, що надзвичайно важливо для ділового спілкування фармацевтичних фахівців.

Психологічні механізми розуміння:

– емпатія (емоційний механізм);

– рефлексія (когнітивний механізм, спрямований на себе);

– ідентифікація (поведінковий — пов’язаний з наслідуванням).

Емпатія (грец. «раШо» — глибоке, сильне почуття) — це якість, що характеризується умінням сприймати і розуміти внут­рішній стан співрозмовника, здатність налагоджувати з ним ефек­тивну професійну взаємодію.

У психології здатність до співпереживання (емпатія) розгля­дається як одна з важливих умов спілкування, в якому проходить розвиток гуманістичних цінностей особистості.

Поняття емпатії в психології було введено відомим дослідни­ком Е. Титченером. Емпатія сприяє збалансованості міжособисті-сних відносин, допомагає людині з’єднатися зі світом інших людей, уникнути почуття самотності, встановити емоційний контакт, робить поведінку людини соціально зумовленою. В основі емпатії лежить віддзеркалення сприйняття, викликаного емоціями, яке впливає на якість і природу наших соціальних відносин. Саме то­му для ефективного ділового спілкування фармацевтичним фахівцям необхідно розвивати свою здатність до емпатії.

Форми емпатії:

• співпереживання — переживання тих самих емоційних станів, що й інша людина, через ідентифікацію з нею;

• співчуття — переживання власних емоційних станів у зв’язку з почуттями іншої людини:

1) розуміння учасників спілкування один одного завдяки тому, що кожен ставить себе на місце співрозмовника;

2) соціальна рефлексія як самопізнання очима іншого, «усвідомлення особою того, як вона сприймається партнером по спілкуванню».

Форми емпатії залежать від типу та характеру міжособистіс-них стосунків. Так, з когнітивною емпатією фармацевтичні фахівці мають справу в тих випадках, коли до процесу спілкування залучені інтелектуальні компоненти, вони намагаються співпереживати партнеру, порівнюючи його поведінку зі своєю або шукаючи аналогічні ситуації у своєму минулому житті. Емоційна ем­патія ґрунтується на наслідуванні почуттям та реакціям співрозмовника. Проте найвищою формою емпатії є дієва, яка характеризує моральну сутність людини та полягає у практичній допомозі іншому.

Види емпатії:

• емоційна (наслідування реакцій);

• когнітивна (процеси порівняння та аналогій);

• предикативна (передбачення реакцій).

Емпатійні якості провізора залежать значною мірою від умов виховання, соціального оточення, сформованої системи цінностей тощо.

Важливу роль у процесі самопізнання та розуміння людьми одне одного відіграє механізм рефлексії.

Рефлексія — це усвідомлення суб’єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню (погляд на себе з боку).

Рефлексія — це усвідомлення суб’єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню (погляд на себе з боку).

Так, для провізора обов’язково необхідно мати впевненість у своїй професійній компетентності, що включає в себе знання всіх фармакологічних якостей, дії протипоказань лікарських препаратів, вміння переконати співрозмовника в їх важливості й необхідності для людини, яка хворіє. Саме від того, наскільки провізор зможе переконливо і доступно донести до відвідувача аптеки цю інформацію, залежатиме якість та ефективність процесу лікування.

Рефлексія поглиблює сприймання іншої людини, оскільки дає уявлення про ставлення до себе як суб’єкта сприймання. У процесі спілкування ідентифікація та рефлексія постають в єдності, завдяки чому забезпечується психологічна інформативність спілкування. Здатність до рефлексії формується поступово і розвинена у різних людей неоднаково.

Ідентифікація (лат. тотожність, подібність, рівнозначність) -це розуміння іншої людини та уподібнення до неї.

Ідентифікація спирається на попередній життєвий досвід (аналогію) та допомагає зрозуміти поведінку інших людей. Так, наприклад, коли провізор пропонує фармацевтичний препарат покупцеві, то покупець відповідальність за якість і фармацевтичні якості товару перекладає на провізора. Для нього провізор — це фахівець, який добре розуміється в лікарських засобах і уособлює в собі людину, завдяки якій він зможе покращити своє здоров’я.

Встановлення психологічного контакту у спілкуванні.

У роботі аптечних працівників спілкування займає особливе місце. Це не просто розмова з іншою людиною, а й дії, які виконуються для вирішення певних професійних завдань. Психологічний контакт вважається встановленим у тому випадку, коли виникло взаєморозуміння між співрозмовниками, коли думки і почуття однієї людини викликають відповідні думки і почуття у співрозмовника. Основи психологічного контакту — загальна зацікавленість в предметі розмови.

Психологічний контакт у професійній діяльності провізорів — це прояв провізором і відвідувачем аптеки, хворим або лікарем взаєморозуміння, що приводить до взаємної довіри і сприяння один одному.

Психологічні особливості роботи провізора з відвідувачами аптек та медичними працівниками:

1. Обмеження у часі та можливостях сприйняття інформації співрозмовниками вимагає від фахівця швидкого налаштування на співрозмовника, зокрема на особливості його сприйняття. Це допомагає провізору адекватно формулювати потрібну для відвідувача інформацію.

2. Переважно низький рівень обізнаності споживачів лікарських засобів з механізмом їхньої дії та правилами застосування.

3. Незначний рівень обізнаності медичних працівників з широтою асортименту ЛЗ, зокрема препаратів-аналогів та нових, які щойно надійшли на фармацевтичний ринок.

4. Відсутність гарантії задовільного психологічного стану партнера (наявність станів агресії чи депресії) потребує від провізора бездоганного управління собою, вміння ефективно відновлювати власну’ душевну рівновагу.

5. Різні пізнавальні можливості в розумінні інформації споживачів ліків вимагають від провізора вміння налаштовуватись на кожного співрозмовника окремо, зважаючи на індивідуальні характеристики його сприйняття, фізичний і психологічний стан, характерні риси особистості тощо.

Поважне ставлення до відвідувачів аптеки — чинник успішного професійного спілкування.

 Відвідувач в аптеці:

– отримує максимум інформації про необхідний йому препарат;

– має можливість добре роздивитись упаковку, ознайомитися з листком-додатком;

– задає свої запитання провізору щодо особливостей застосування, зберігання лікарського засобу;

– згадує розмови, що відбулись в родині на цю тему;

– здійснює остаточний вибір лікарського засобу тощо.

Ефективне спілкування неможливе без правильного сприйняття, оцінки та взаєморозуміння партнерів. У процесі ділової взаємодії фармацевтичні фахівці та співрозмовники повинні враховувати мотиви, потреби та установки не лише однієї людини, але й усіх людей, що беруть участь у спілкуванні.

Правила спілкування по телефону.

У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв’язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми. По телефону здійснюються переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні оперативні питання, що виникають у ході професійної діяльності, надають кон­сультації, звертаються із проханнями, запрошеннями, висловлюють подяки, вибачення.

Телефонна розмова — один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками, зумовленими екстра-мовними причинами.

Під час телефонної розмови співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо (відсутність візуального контакту між співрозмовниками). Оскільки для телефонної розмови існує обмеженість у часі, то вона не може бути надто тривалою.

Специфіка телефонної розмови полягає в тому, що передача інформації відбувається лише вербально. Тому необхідно чтко промовляти слова, інтонацією голосу передавати свої емоції співрозмовнику. По телефону слід розмовляти середнім за силою голосом. Оскільки по телефону голос часто здається зміцненим, а окремі звуки нечіткими, треба намагатися говорити не дуже швидко й по можливості чітко; говорити в мікрофон телефонної трубки — інакше співрозмовник буде погано вас чути. Тон розмови має бути спокійним, витриманим, ввічливим.

Етика телефонної розмови передбачає ввічливість і доброзичливість тону. По телефону не варто говорити занадто голосно, так само й пошепки. І хоча розмову з незнайомою людиною спланувати досить важко, однак і ця розмова має відбуватися згідно із загальними вимогами: взаємне представлення, введення співрозмовника в курс справи, обговорення проблеми, лаконічність висловлювань, точність формулювань, чіткість дикції, завершальні слова.

Загалом уміння вести телефонну ділову розмову значною мірою полягає якраз у тому, щоб своєчасно зробити паузу й тим самим дати можливість співрозмовникові висловити своє ставлення до питання, що обговорюються. Ініціатива закінчення розмови належить тому, хто телефонував, але якщо співрозмовник значно старший за віком або службовим становищем, слід дати можливість закінчити розмову йому.

Культура ведення телефонної розмови — ознака загальної культури людини. Напрацювання принципів поведінки у телефонному спілкуванні, дотримання соціально-психологічних вимог телефонного етикету не тільки характеризує фармацевтичного фахівця як енергійного та цілеспрямованого, а й реально допомагає у виконанні функціональних обов’язків.

 

Джерела інформації:

1.Украина. – Закони. О защите прав потребителей: Закон // Новое в законодательстве Украины о предпринимательстве. Х.: ООО “Одиссей”, 1998. – С. 110-133.

2.Украина. Закон. О лекарственных средствах: Закон // Голос Украини. – 1996. – 7 мая.

3.Україна. Закон. Про рекламу; Закон // Відомості Верховної Ради України. – 1996. №39 – С. 181.

4.Вітенко І.С.Загальна та медична психологія. – Київ : Здоров’я, 1994 –296 с.

5.Філоненко М. М. Психологія спілкування. – К: Центр учбової літератури, 2008.- 224с.