ПСИХОЛОГІЯ МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТУ. УЯВА.
Думаючи, людина використовує при цьому свій власний досвід і досвід інших людей, зафіксований у мові. Мова виступає при цьому не лише як засіб обміну думками, як знаряддя її формування. Мислення є опосередковане мовою людське пізнання об’єктивної дійсності. Воно є вищою формою прояву рефлекторної роботи мозку, його аналітико-синтетичної діяльності, яка забезпечує взаємодію двох сигнальних систем.
Мислення це вища форма пізнання об’єктивної дійсності. Думки, якщо вони правильні, відображають явища природи і суспільства ширше, глибше, повніше, ніж їх живе споглядання. Практика дає змогу людині відокремлювати правильні думки від хибних, вона є критерієм їх істинності. “Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності”.
Мислення є основою свідомої діяльності людини
Мислення необхідне для засвоєння знань. Надбані людьми і зафіксовані в книгах знання не можуть бути засвоєні без мислительної діяльності. Розвиток мислення має велике значення у загальному процесі формування особистості, її розумових та інших властивостей. Достатній або недостатній розвиток мислення, позначаються на тому, як особистість орієнтується в навколишній дійсності, у різних життєвих ситуаціях, як вона передбачає хід подій і результати своїх власних дій, як вона панує над обставинами і над собою.
Основними і специфічними особливостями цього психічного процесу є узагальнене і опосередковане відображення в корі головного мозку предметів і явищ реальної дійсності, а також їх взаємозв’язків. Мислення узагальнено відображає дійсність через слова, мову. Воно тісно пов’язане з чуттєвим пізнанням, яке є головним інформатором про навколишній світ. Відчуття, сприймання, мислення – це ланки єдиного акту – пізнання.
Мислительні операції здійснюються у практичній діяльності і нерозривно пов’язані з нею. Практика є джерелом мислення, і водночас так, як для відчуттів та сприймань, практика для мислення є критерієм істини. Отже, мислення – це опосередковане, абстрактне, узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, їх суті та існуючих між ними зв’язків, здійснюване шляхом мислительних операцій (аналізу й синтезу, порівняння й розрізнення, суджень і умовиводів, абстракції, узагальнення тощо); вища форма відображу вальної діяльності.
Пізнавальний процес, починаючи з елементарного відчуття, переходить у такі складні пізнавальні акти, як сприймання, уявлення. Образ сприйнятого містить елементи поняття про об’єкт, явище, ситуацію, що сприймаються. Між процесами сприймання і мислення існує прямий і зворотний зв’язок.
Мислення – це узагальнене пізнання дійсності, в якому найважливіше значення мають слово, мова, функція аналізаторів. З розвитком психіки, мови, ігрової, навчальної діяльності поступово розвивається і вдосконалюється мислення з усіма його особливостями, притаманними конкретній історичній епосі, і відповідними індивідуальними умовами розвитку в певному мікро- (сім’я, школа) і макросоціальному середовищі (структура суспільства).
Мислительна діяльність людини складається з таких операцій: аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, абстракції і конкретизації.
Аналіз – процес поділу на складові частини того, що сприймається, тобто вже осмисленого предмета чи явища. Розрізняють абстрактний і конкретний аналіз.
Абстрактний аналіз – це мислений поділ об’єкта або явища на окремі частини. Цей акт мислення завжди відбувається за участю мови (внутрішньої або зовнішньої). Абстрактний аналіз спрямований на пізнання сутності предмета, явища.
Конкретний аналіз – це намагання в процесі пізнання практично поділити на частини предмет, явище. Наприклад, лікар, який вивчає дані лабораторного дослідження (крові, сечі), робить перш за все конкретний аналіз. При цьому він одночасно усвідомлює суть відповідних показників з урахуванням характеру скарг хворого, симптомів хвороби, лікування і прогнозу, тобто здійснює абстрактний аналіз. Отже, у дорослої людини ці два процеси відбуваються цілеспрямовано і взаємопов’язано.
Синтез – процес практичного або мисленого з’єднання в одне ціле окремих частин предмета, явища.
Порівняння полягає у встановленні схожості і (або) відмінності ознак та властивостей об’єктів. Розглядаючи у різних аспектах, комбінаціях, ми краще, глибше пізнаємо предмет, об’єкт або явище, що вивчається.
Узагальнення виникає в результаті процесу порівняння, коли з розрізнених частин, деталей виділяють головне, загальне, що може бути характерним для певного предмета, явища, об’єкта, ситуації. З розвитком дитини ця властивість мислення набуває змістовнішого характеру, бо з часом починає спиратися на аналіз і синтез.
Абстракція – операція мислення, яка полягає в тому, що суб’єкт, виділяючи певні ознаки об’єкта, що вивчається, відволікається від решти.
Конкретизація допомагає зв’язати теорію і практику, глибше розкрити будь-які положення на прикладі справді існуючого в об’єктивному світі предмета, явища. Це перехід від загального до одиничного, яке відповідає цьому загальному.
Потреба конкретизації, як правило, виникає під час навчання учнів, студентів, тобто в педагогічному процесі.
Конкретизація дає змогу перейти від більш загальних, абстрактних властивостей і ознак до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду. Конкретизація сприяє кращому пізнанню дійсності.
Поділ пізнавальних процесів на відчуття, сприймання, мислення є дещо умовним. Вже у процесі відчуття і сприймання починається виділення і узагальнення істотних ознак, потрібних для сприймання об’єктів, зіставлення їх з іншими об’єктами. І сприймання, і пам’ять пронизані елементами мислення. Осмислене сприймання, смислова пам’ять є важливими характеристиками будь-якого процесу сприймання та пам’яті. На відміну від цих процесів, мислення спрямоване на встановлення зв’язків і відношень між предметами і явищами навколишнього світу.
Серед форм мислення виділяють такі: поняття, судження, умовивід.
Поняття – вищий рівень узагальнення, характерний для словесно-логічного мислення. У поняттях міститься те, чого не можна безпосередньо сприйняти за допомогою наших органів чуття. Кожна людина набуває понять у процесі спілкування з іншими людьми, але оволодіває поняттями в міру свого розумового розвитку, своїх знань і досвіду.
Розвиток понять у дитини відбувається поступово і значною мірою зумовлений мікросоціальним середовищем, передусім сім’єю.
Прикладом поняття в дитячому віці може бути поняття “дерево”. Воно належить не одному конкретному об’єкту, а групі об’єктів, що характеризуються ознаками, які є в будь-якого дерева (стовбур, гілки, листя). У це поняття не входить те, що є характерним лише для дерева певного виду (наприклад, форма листків, особливості розташування гілок тощо).
Від гнучкості понять часто залежить істинність пізнання суттєвих якостей предметів. Гнучкість понять ми визначаємо, виходячи із судження людини.
Судження – це форма мислення, що відбиває логічні зв’язки між предметами і явищами. Як правило, в процесі вираження суджень стверджується будь-що або заперечується. Судження істинне, якщо ствердження або заперечення відповідає дійсності; хибне, якщо воно передає зв’язок між явищами, якого насправді не існує.
З кількох взаємопов’язаних посилок (суджень) шляхом міркування людина формулює нове судження, тобто робить умовивід.
Умовивід – це важлива форма опосередкованого пізнання реальної дійсності. Характеризується висновком, зробленим з кількох суджень.
Розрізняють основні способи умовиводів: індукцію, дедукцію і аналогію.
Індукція – рух думки від одиничних тверджень до загального знання. Результат індуктивного умовиводу – загальне судження. Спостерігаючи, наприклад, за одним предметом (залізом), іншим (каменем), на які діє висока температура, ми бачимо, що вони під впливом тепла розширюються. Робимо відповідний висновок, що всі тіла в результаті нагрівання розширюються.
Дедукція-рух знання від більш загального до менш загального. Наприклад, знаючи, що всі тіла при нагріванні розширюються, ми робимо висновок, що і конкретне тіло (дерево або метал) також розширюється. Умовиводи, за аналогією, є одиничним висновком, зробленим на основі подібності між об’єктами за абстрактною ознакою.
За змістом розв’язуваних проблем психологи розрізняють три види мислення: наочно-дійове, наочно-образне і словесно-логічне.
Наочно-дійове мислення характеризується тим, що розв’язання задачі здійснюється за допомогою реального перетворення ситуації, випробування властивостей об’єктів. Цей вид мислення властивий і вищим тваринам.
Наочно-образне мислення пов’язане з конкретними образами, ситуаціями і змінами в них. Воно характерне для дітей молодшого віку. Це один з етапів онтогенетичного розвитку мислення.
Словесно-логічне мислення характеризується використанням понять, логічних конструкцій; формується в процесі ігрової, навчальної, трудової і громадської діяльності людини.
Найпершим виникло наочно-дійове мислення. Саме воно забезпечувало розв’язання практичних завдань, що постали перед індивідуумом. У процесі історичного розвитку з практичного мислення виникло наочно-образне.
І в процесі психічного розвитку дитини також спочатку з’являється наочно-дійове мислення. У дошкільному віці дитина в процесі маніпуляцій пізнає об’єкти тоді, коли вона руками роз’єднує, розчленовує і знову об’єднує їх. У 5-6 років у дитини виникає наочно-образне мислення. Потреба в обов’язковій практичній дії з об’єктом для її пізнання відпадає. Але вона повинна все ж таки сприймати або наочно уявляти той чи інший об’єкт.
У шкільні роки на основі наочно-дійового і наочно-образного мислення розвивається абстрактне мислення, тобто мислення у формі абстрагованих понять і міркувань.
Наочно-дійове, наочно-образне і абстрактне мислення – це фундамент практичного (шахіста, полководця, хірурга), художнього (музиканта) і теоретичного (вченого, філософа) видів мислення. Будь-який з названих видів мислення залежить від емоційної сфери особистості. За новизною та оригінальністю вирішення проблем розрізняють творче та репродуктивне мислення. Емоції можуть стимулювати мислительний процес, знижувати його продуктивність, а в деяких випадках змінювати зміст і продукт мислення. Позитивні емоції, які виникають внаслідок глибокої зацікавленості, підвищують продуктивність мислительної діяльності. Проте емоції не повинні оволодівати мисленням на шкоду основним завданням, тобто йдеться про дисципліну мислення. Як позитивні, так і негативні емоції можуть негативно впливати на мислення. Усе залежить від того, що спричинило цю емоцію. Часто, наприклад, почуття любові заважає об’єктивно оцінити вчинки і особистість коханої людини.
Теоретичне мислення – це вид мислення, який полягає у пізнанні законів, правил. Воно відображає істотне у явищах, об’єктах, зв’язках між ними на рівні закономірностей і тенденцій. Продуктами теоретичного мислення є, наприклад, відкриття періодичної системи Менделєєва, математичних (філософських) законів.
Основним завданням практичного мислення є фізичне перетворення дійсності. Воно інколи може бути складнішим, ніж теоретичне, адже часто розгортається за екстремальних обставин та за відсутності умов для перевірки гіпотези.
Інтуїтивне та аналітичне мислення розрізняють на підставі трьох ознак: часу перебігу процесу, структурності (чіткий розподіл на етапи) та рівня перебігу (усвідомленості або неусвідомленості). Аналітичне мислення – це вид мислення, який розгорнутий у часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені суб’єктом. Інтуїтивне, навпаки, вид мислення, згорнутий у часі, який протікає швидко, в ньому відсутній поділ на етапи, він мало представлений у свідомості.
У психології розрізняють ще реалістичне мислення, тобто такий вид мислення, який спрямований на зовнішній світ і регульоване логічними законами, а також аутистичне мислення, пов’язане з реалізацією власних бажань, намірів. Для дошкільників нерідко властиве егоцентричне мислення. Характерна його ознака – неспроможність дитини поставити себе на позицію інших.
Вирізняють також продуктивне і репродуктивне мислення за ступенем новизни продукту, що отримує суб’єкт пізнання. мислення як процес узагальненого й опосередкованого пізнання дійсності завжди продуктивне, тобто спрямоване на здобуття нових знань. Проте у ньому в діалектичній єдності переплетені продуктивні й репродуктивні компоненти. Репродуктивне мислення – це вид мислення, який забезпечує розв’язання задачі, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. Нове завдання співвідноситься з уже відомою схемою розв’язання. Незважаючи на це, репродуктивне мислення завжди потребує виявлення певного рівня самостійності.
У продуктивному мисленні найповніше виявляються інтелектуальні здібності людини, її творчий потенціал. Творчі можливості дістають вияв у швидкому темпі засвоєння знань, у широті їх перенесення в нові умови, в самостійному оперуванні ними.
Творче мислення є сукупністю тих особливостей психіки, які забезпечують продуктивні перетворення у діяльності особистості. У творчому мисленні домінують чотири особливості, зокрема оригінальність розв’язання проблеми, семантична гнучкість, що дає змогу бачити об’єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка уможливлює зміну об’єкта з розвитком потреби у його пізнанні, семантична спонтанна гнучкість як продукування різних ідей щодо невизначених ситуацій.
Розрізняють три основних типи мислення : стандартне, оригінальне і революційне.
Стандартне, або “трафаретне” мислення зустрічається найчастіше. Воно відображає установлені віками загальновизнані істини. Наприклад, 2х2 = 4. Стандартне мислення зберігає основи здорового консерватизму, але практично нічого нового не приносить для прогресу.
Оригінальне мислення є більш ефективним. Воно, в принципі, не змінює основні базові знання і фундаментальні положення, але розглядаючи об’єкт або явище з нової, недослідженої сторони допомагає оригінально рішити задачу, викликає підвищену цікавість, в певній мірі допомагає прогресу. Оригінально прочитана лекція, оригінально зроблена операція і т.п. приносить користь доповнюючі наші знання і уміння.
Революційне (або “парадоксальне”) мислення корінним чином змінює сталі аксіоми і погляди. Це є мислення геніїв. Прикладами революційного мислення є евклідова геометрія, теорія Коперніка, мораль І.Христа, економічне вчення К.Маркса, теорія відносності Енштейна, релятивістська теорія тощо. Плодами революційного мислення нерідко користуються нащадки, бо сучасники інколи не розуміють генія.
Мислення тісно пов’язане з мовою і мовленням.
Мова – система знаків, що є засобом людського спілкування, мислительної діяльності, способом вираження самосвідомості особистості, зберігання та передачі інформації від покоління до покоління. Розрізняють мовлення зовнішнє (усне, писемне) і внутрішнє (внутрішнє промовляння, мовлення про себе). При цьому спостерігаються ідеомоторні рухи м’язів органів мовлення, хоч вони і не відтворюють у цей час звуків.
У мислительній діяльності важливе значення мають вольові функції мислячої людини, її бажання і прагнення до пізнання, тобто воля є свого роду енергетичним ресурсом процесу мислення.
Індивідуальні особливості мислення
Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психологічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальними особливостями, або якостями розуму.
Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем.
Критичність мислення виявляється в здатності суб’єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту. Людина з критичним мисленням вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення.
Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності.
Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, бачити проблему там, де її не помічають інші.
Широта мислення виявляється в здатності охопити широке коло питань. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.
Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності під час висловлювання суджень, їх обґрунтування. Послідовним можна назвати мислення людини.
Розрізняють сім основних первинних розумових потенцій:
здібність до рахунків, тобто здібність оперувати числами і виконувати арифметичні дії;
вербальний (словесний) запас і вербальну гнучкість, тобто легкість з якою людина може говорити, використовувати найбільш підходящі слова;
вербальне сприймання, тобто здатність розуміти усну і письмову мову;
просторове орієнтування, або здатність уявляти собі різні предмети і форми в просторі; пам’ять;
здібність до суджень з різних позицій;
швидкість сприймання подібності або відмінностей між предметами, зображеннями і явищами, а також їх деталей.
Становлення кожного з факторів інтелекту є індивідуальним. Воно залежить від здобутого об’єму знань і від особливостей мислення і дії. Ступінь розвитку кожного фактора залежить від вроджених задатків і можливості їх розвитку.
Основні риси творчої особистості:
Мислення творчих людей є незалежним і самостійним;
Творчі особистості не бояться показатись смішними, коли вивчають і пропонують незвичні для решти людей способів рішення питань;
Творчій людині, як правило, не легко увійти в життя любої соціальної групи, хоча вона є відкритою для навколишніх і користується відповідною популярністю (деякі сприймають його як оригінального дивака);
Як правило творча людина мало догматична і його уявлення про життя і суспільство, а також про смисл власних вчинків можуть бути досить неоднозначними;
Для творчої особистості є характерним довірливість і прагнення об’єднати дані із різних областей науки і практики.
Творчі люди здебільшого зберігають дитячу властивість живо і образно сприймати навколишню дійсність, їх сприймання світу постійно обновлюється і доповнюється;
Творчі люди мислять ніби забавляючись, вони без видимої напруги породжують нові незвичні ідеї.
Творчість і соціальна адаптація дітей.
Психологами вивчався зв’язок між інтелектом і творчими здібностями серед дітей 11-12 років. Встановлені основні закономірності, як діти рішають свої життєві проблеми в залежності від того, до якої групи вони відносяться – 1) до високоінтелектуальних і високотворчих; 2) до високоінтелектуальних імалотворчих; 3) до мало інтелектуальних і високотворчих; 4) до мало інтелектуальних і малотворчих.
1.Діти першої групи (з високими рівнями творчості і інтелекту) впевнені у своїх можливостях. Вони здебільшого добре контролюють свої поступки і в той же час залишаються в своїх діях вільними. В залежності від обставин вони можуть легко переходити від дитячого до дорослого стилю поведінки. Вони добре інтегруються у суспільстві і проявляють великий інтерес до всього нового, не бояться ярлика “баламутів”.
2. У дітей з високим рівнем інтелекту, але слабим творчими здібностями вся енергія спрямована на досягнення успіху. Люба невдача сприймається ними як катастрофа. Саме цьому вони найчастіше уникають ризику і не люблять висловлювати свою думку, обмежуючись лише відповідями на запитання. Для всіх їх вчинків характерною є стриманість, котра не дає їм можливості відкритись своїм приятелям, а тому вони завжди “відгороджені” від них. Для них є характерним почуття неспокою, коли вони самі оцінюють свою діяльність або можливі наслідки своїх дій.
3. Діти з низьким рівнем інтелекту але високим творчим потенціалом є в традиційній системі шкільного виховання найбільш нещасливішими. Вони постійно відчувають страх із-за протиріч між своїми власними живими, але незрілими уявленнями і вимогами школи, які вони ніяк не можуть успішно виконати. Усвідомлення цього недоліку приводить до того, що у них розвивається “комплекс неповноцінності” і зневіра в свої можливості. Вони роздратовують учителів тим, що не можуть зосередитись і це приводить їх до ще більшої ізоляції. На відміну від дітей першої групи вони особливо бояться оцінити своїх поступків або відповідей і почувають себе комфортно лише тоді, коли у них є можливість вести себе з власним ритмом діяльності і відповідно з власною фантазією.
4.Діти з низьким рівнем інтелекту і творчих здібностей є найбільш адаптованими і задоволеними своєю участю (по крайній мірі зовні). Вони вірять в свої можливості і компенсують недолік інтелекту достатньою кількістю соціальних контактів, або повною пасивністю.
Таким чином, в умовах звичайного виховання з елементами примусу найгірша адаптація є вірогідною у дітей другої і третьої груп.
Отже, мислення – це передусім психічний процес самостійного пошуку й відкриття суттєво нового, тобто процес опосередкування та узагальнення відображення дійсності під час її аналізу й синтезу, що виникає на основі практичної діяльності й досвіду. Інакше кажучи, це узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної і теоретичної діяльності індивіда, засіб творчості особистості. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує саме за допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності.
Мислення, емоції та поведінка тісно переплітаються між собою, взаємовпливають одне на одне, змінюючи наше життя. Тому наші думки, індивідуальний спосіб сприйняття дійсності, характер мислення іноді допомагають нам, а іноді пригнічують. Перспективною є така модель мислення, в основі якої перспективні емоції, прийняття життя таким, яким воно є, з усім спектром бажаних і небажаних його проявів.
Інтелект – це певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності яка суворо дотримується теми міркування, не відхиляється в бік, не “перестрибує” з однієї думки на іншу.
Швидкість мислення – це здатність швидко розібратись у складній ситуації, оперативно обміркувати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості, що її демонструють деякі люди.
В аналізі мислення важко обійтися без понять “інтелект” та “інтелектуальні здібності”. Словом “інтелект” (від лат. розуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема, його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв’язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння та пізнання, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обставин життя. Більшість психологів схильні думати, що є три типи інтелекту: генетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що підлягає тестовій оцінці. Частина психологів, об’єднуючи прояви інтелекту в поведінці (оперування абстракціями, здатність вчитися, адаптуватися до обставин тощо), називають його загальною здатністю до переробки інформації.
Структура інтелекту дуже складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних (за змістом) та за результатами інтелектуальної діяльності (Дж. Гілфорд). Виходячи з цих трьох вимірів, Дж. Гілфорд створив кубічну модель і вдався до спроби визначити кожну зі 120 здібностей. Тип інтелекту визначають за перевагою якоїсь комбінації з цих варіантів. Для найбільш загальних характеристик використовують поняття конкретного практичного, абстрактного, потенційного та набутого інтелекту.
М.О. Холодна, спираючись на структурно-інтегративний підхід, дійшла висновку, що інтелект – це форма організації індивідуального ментального (розумового) досвіду. На її думку, критерії розвитку індивідуального інтелекту слід шукати в особливостях того, як людина сприймає, розуміє та пояснює те, що відбувається.
Оцінювання рівня інтелектуального розвитку здійснюють на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її “розумовим віком”. Показником розвитку інтелекту є “коефіцієнт інтелектуальності”, який скорочено позначають IQ. Цей показник знаходять співвідношенням:
Середнє значення 1(2 відповідає 100 балам, найнижчі можуть наближатися до 0, а високі – 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення – 16 балів у кожний бік. У кожного третього IQ перебуває між 84 і 100 балами, і така сама частина (34%) – з показниками від 100 до 116 балів. Дві інші частини людей (у кожній по 16%) розглядаються як крайні групи з низькими (від 10-84) і високим інтелектом IQ від 116-180).
Дефектологи, психіатри і психологи використовують термін олігофренія, що означає вроджену недорозвиненість інтелекту. Олігофренію відрізняють від набутої недорозвиненості інтелекту, яку називають деменцією.
Найважчою формою олігофренії є ідіотія, яку характеризує IQ = 20. Середній її рівень називають імбецильністю (IQ = 20-50). Словесний запас імбецилів до 300 слів. їх можна навчити орієнтуватися в життєвих ситуаціях, вони схильні до наслідування, потребують опіки.
Дебільністю називають легко виражену “недоумкуватість” (IQ більше 75%). Вона помітна не відразу, а в процесі початкового навчання. Показником вияву цього явища є нездатність до абстрактного мислення. Дебіли не розуміють переносного смислу прислів’їв, метафор. Точні дані про дебілізацію суспільства жодна країна дати не зацікавлена. У США, у Східній Азії, де дебілізм є національною трагедією, признається нормою легка його форма, і максимально скорочується в загальноосвітніх школах навчальний матеріал, для засвоєння якого необхідно виявити здатність до абстрактного мислення.
Олігофренія – це затримка розвитку інтелектуальної сфери, що виникає під впливом спадкових, внутрішньоутробних несприятливих факторів або перенесених у ранньому дитинстві захворювань. Вона характеризується передусім різним ступенем розумової недорозвиненості. Враховуючи порушення психічного розвитку, олігофренію поділяють на три форми: дебільність, імбецильність, ідіотію.
Дебільність – легкий ступінь олігофренії, характеризується примітивністю суджень і умовиводів, недостатньою диференціацією емоцій. У поведінці хворі нестійкі й безініціативні, не здатні до творчості, мають підвищену навіюваність, схильні до наслідування оточуючих. Оскільки засвоїти програму середньої школи вони не можуть, їх навчають у спеціальних школах, де вони оволодівають певним запасом знань і набувають навичок трудової діяльності.
Імбецильність – форма олігофренії, яка посідає середнє місце між дебільністю та ідіотією, характеризується сповільненим і непослідовним мисленням.
Навчити хворих рахувати, писати і читати можна лише в дуже невеликих межах. Так, вони можуть писати окремі слова, а речення скласти їм не під силу. Рахують у межах двох десятків. Рухова сфера у них іноді відповідає нормі. Шляхом наполегливого навчання хворих можна навчити простих дій, охайності, виробити в них елементарні трудові навички. Але їх трудова діяльність повинна перебувати під постійним контролем.
Ідіотія – найтяжча форма олігофренії, характеризується практичною відсутністю психічних реакцій і мовлення. Особи, які страждають на ідіотію, не піддаються навчанню, не здатні обходити себе, бо не відрізняють їстівне від неїстівного. їх не можна пристосувати навіть до найелементарнішої трудової діяльності, тому вони постійно перебувають у спеціальних інтернатах або відповідних відділеннях психіатричних лікарень.
Слабоумство (деменція), на відміну від олігофренії, є стійким збідненням і спрощенням психічної діяльності, що характеризується зниженням пізнавальних процесів, збідненням емоцій і порушенням поведінки; виникає у пізньому періоді життя під впливом патогенних факторів (енцефаліт, атеросклероз судин головного мозку та інші органічні ураження). Слабоумство залежно від клінічних виявів поділяють на тотальне (глобальне, або дифузне) і парціальне (лакунарне).
Тотальне слабоумство виявляється у порушенні психічної діяльності, стиранні індивідуальних якостей особистості. Хворі стають нетактовними, некритичними до своїх вчинків, втрачають основні морально-етичні властивості особистості. Спостерігається найчастіше при прогресивному паралічі і старечому слабоумстві.
Парціальне слабоумство – слабоумство з невираженими симптомами випадіння пам’яті, інтелекту, емоцій при наявності усвідомлення захворювання, а в ряді випадків із збереженням критичного ставлення до свого стану. У хворого ускладнюється процес утворення понять. Парціальне слабоумство породжується порушеннями мозкового кровообігу, сифілісом, черепно-мозковими травмами.
УЯВА
Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона зумовлюється потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі її готовий результат. Уява виникла і розвинулася в процесі праці людини. За образним визначенням А. Ейнштейна, “уява важливіша за знання, тому що знання обмежені, уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції”. Безліч уявлень виникає у голові людини щодня. Деякі з них не лишають сліду, а найцікавіші, най значущі залишаються в пам’яті і складають уяву. Отже, уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.
Функції уяви:
1. моделювання кінцевого результату діяльності людини і засобів, необхідних для його досягнення;
2. створення програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;
3. створення образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;
4. створення образів об’єктів з опорою на схеми та описи. Характерні риси уяви.
1.Уява властива лише людині і є необхідною умовою її діяльності. Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось
зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робитиме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найрозумніших тварин. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.
2.Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттям, сприйманням та емоціями.
3.Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви – об’єктивна дійсність.
Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій і антипатій, уява сприяє глибшому осмисленню і пізнанню дійсності, але інколи спотворює її. Так, під впливом кохання наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Уява в такому разі готує нам чимало гірких розчарувань.
Митці, люди з розвиненою уявою, зображаючи те чи інше явище, досить часто не бувають його очевидцями і безпосередніми учасниками. Але будь-який створюваний художником образ завжди спирається на реальні об’єкти дійсності.
Наприклад, на картинах В.М. Васнєцова “Килим-літак”, “Іван-царевич на сірому вовку” або М.О. Врубеля “Демон”, “Пан”, ми бачимо елементи нереального (килим, що летить у небі; фантастичні істоти тощо), але водночас це відображення цілком реальних речей. Так, килим, що летить, зображено як звичайний килим – прямокутної форми, з типовим для килима орнаментом, а фантастичні герої мають ознаки реальних істот. М.О. Врубель робив багато етюдів з натури, спостерігав різні стани природи, він спирався на реальне життя, тому його фантастика така виразна. То витвори уяви цінніші, що художник більше зважає на відомі йому закони об’єктивної дійсності. Саме в цьому сила людської уяви. Фантазія, яка відривається від дійсності, стає безсилою.
4.Уява – складник творчості.
Уява постає як антипод тривіального. Це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.
5.Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини.
Найвищий “розквіт” уяви виявляється у хвилини небезпеки: перед атакою, операцією, перед смертельною небезпекою.
Діяльність уяви може бути охарактеризована з огляду на участь у цьому процесі спеціальної вольової регуляції, залежно від характеру діяльності людини та від змісту створюваних нею образів. Залежно від участі волі в роботі уяви її поділяють на мимовільну та довільну.
Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети або події. Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності, до яких залучається особистість.
Процес уяви може тривати довільно, коли він спрямовується спеціальною метою створити образ певного об’єкта, можливої ситуації, уявити або передбачити сценарій розвитку подій.
Залучення довільної уяви до процесу пізнання зумовлено потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру виконуваної діяльності. Довільне створення образів має місце головним чином у творчій діяльності людини.
Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу та репродуктивну.
Уява, яка супроводжує творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи, називається творчою.
Уява, яка супроводжує процес засвоєння вже створеного та описаного іншими людьми, називається відтворювальною, або репродуктивною.
Аглютинація – об’єднання у створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів.
Прикладами аглютинації є образ кентавра, образ крилатої людини в малюнках північноамериканських індіанців, образ давньоєгипетського божества (людина з хвостом і головою тварини).
Гіперболізація – надмірне перебільшення реального об’єкта або окремих його частин чи їх кількості.
Схематизація – згладжування відмінностей між порівнюваними об’єктами.
Типізація – уявне виділення суттєвого, що повторюється в однорідних образах.
Загострення – уявне підкреслення окремих ознак реального об’єкта.
Перенесення ознак – наділення образів нехарактерними ознаками.
