Умови розвитку підприємництва

МЕНЕДЖМЕНТ I ПIДПРИЄМНИЦТВО У ФАРМАЦІЇ

1.     Умови розвитку підприємництва.

Ринкова орiєнтацiя розвитку економіки передбачає становлення підприємництва як невід’ємної форми господарювання підприємств. Щороку МОЗ України видає сотні лiцензiй на право виробництва, гуртової та роздрібної реалiзацiї лікарських засобів, їх аптечному i промисловому виготовленню. Починаючому підприємцю важливо вибрати оптимальну форму фармацевтичного бізнесу. Для цього необхідно зорієнтуватись в існуючих формах підприємництва. Знання законодавства про підприємництво i порядок ліцензування  дiяльностi  в фармації дозволить починаючому підприємцю  уникнути помилок.

У вiдповiдностi з Господарським кодексом України (2003 р.)  підприємництво – це самостійна,  iнiцiативна, систематична, на власний ризик господарська дiяльнiсть, здійснювана суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою  досягнення економічних та соціальних результатів i отримання прибутку.

Головні умови здійснення підприємницької дiяльностi:

·        Приватна автономність підприємця, тобто його повна економічна i господарська свобода в виборі сфери, методів, часу, місця здійснення підприємницької дiяльностi.

·        Повна вiдповiдальнiсть підприємця за економiчнi, екологiчнi та соцiальнi наслiдки своєї дiяльностi й пов’язаний з нею ризик.

·        Власна орiєнтацiя підприємця на комерційний успіх, на одержання прибутку.

2.     Підприємство, підприємництво та її основні цілі.

         Термін «підприємництво» ввів в економічну термiнологiю французький економіст Рішар Кантiллон в 18 ст. Він охарактеризував підприємця як власника  – самостійного товаровиробника, – в дiяльностi якого обов’язково є фактор ризику.

Підприємницька діяльність – це, перш за все, інтелектуальна діяльність енергійної, ініціативної людини, яка повністю або частково володіє певними матеріальними цінностями і використовує їх для отримання економічної вигоди.

Підприємницька діяльність відбувається на рівні підприємств – самостійних суб’єктів ринкової економіки. Об’єднана єдиною метою група фізичних осіб, яка володіє необхідними засобами виробництва, утворює юридичну особу – підприємство (фірму).

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Основними ознаками підприємства є:

·        наявність затвердженого статуту, в якому визначені цілі, організаційна структура, права та обов’язки органів управління, порядок ліквідації підприємства, а також основні взаємовідносини між засновниками і власниками;

·        право нести майнову відповідальність перед контрагентами в межах, передбачених господарським законодавством, та наявного у власності даного підприємства майна;

·        вільний вибір видів діяльності;

·        самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників,
споживачів, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
видів ресурсів, установлення цін згідно з законодавством;

·        комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

·        вільне наймання працівників

·        вільне розпорядження прибутком після внесення платежів,
установлених законодавством

·        самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності та
використання валютної виручки

·        право захищати свої майнові інтереси в судових, арбітражних та інших органах державної влади і управління;

·        наявність реєстраційного свідоцтва, а в окремих спеціально обумовлених випадках і ліцензії на право здійснення певних видів діяльності, зокрема у галузі виробництва і роздрібної та оптової реалізації лікарських засобів.

Загальні риси підприємництва:

§        Мобільність, динамічність

§        Довільний пошук і вибір способу дій

§        Пошук споживачів, капіталу, матеріалів, зв’язків,

§        контактів

§        Відносна короткочасність діяльності

§        Здійснюється в умовах високого рівня невизначеності

§        Ризик і відповідальність, загроза втрат

Отже, підприємство є юридичною особою, формальними ознаками якої є наявність зафіксованої в статуті фірмової назви, відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатка з найменуванням та ідентифікаційним кодом.

3.     Суб’єкти підприємницької діяльності.

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єктами господарювання можуть бути:

–         господарські організації, державні, комунальні та інші підприємства – юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

–         громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють

господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

–         філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій

(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Характерними ознаками юридичної особи є такі:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа має свою власну ієрархічну побудову, окремі складові якої взаємодіють одне з одним, доповнюють одне одного, утворюючи єдине ціле;

2) майнова відокремленість. Юридична особа повинна мати своє особисте майно, відокремлене від майна інших осіб, зокрема її засновників, учасників та ін.;

3) участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке б містило інформацію про її організаційно-правову форму і характер її діяльності. Саме від власного імені юридична особа має право вступати в цивільні правовідносини;

4) здатність вести майнову відповідальність. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном.

Учасники (засновники) юридичної особи не відповідають за зобов’язаннями юридичної особи, д юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), крім випадків, встановлених установчими документами та заковом. Проте юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків;

5) спроможність бути позивачем або відповідачем у суді. Процесуальний статус юридичної особи як учасника цивільного, господарського або третейського судочинства визначається у відповідному нормативному акті (Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України, Законі України “Про третейські суди”).

Для того, щоб мати можливість бути суб’єктом цивільних правовідносин, юридична особа, як і фізична, повинна бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю.

 Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Хоча окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати тільки після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється із дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Цивільна дієздатність юридичної особи реалізується нею через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ, а також в інших формах, встановлених законом.

       Статус фізичної особи - підприємця  -  це  юридичний  статус, який  засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською  діяльністю, що здійснюється  суб'єктами господарювання (підприємцями) з  метою  досягнення  економічних  і соціальних результатів та одержання прибутку. 

             При цьому, юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по  собі  не  впливає  і  ніяким   чином   не   обмежує   будь-які правомочності  особи,  які  випливають  з її цивільної право-,  та дієздатності. Водночас, згідно з частиною першою статті 128  Господарського кодексу   України  (  436-15  )  громадянин  визнається  суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови   державної   реєстрації  його  як  підприємця  без  статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу ( 436-15  ). Саме   у  господарських  відносинах  фізичні  особи  -  підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного  державного  реєстру  юридичних та фізичних   осіб - підприємців.

 Статтею 51 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) передбачено, що до  підприємницької  діяльності  фізичних  осіб  застосовуються нормативно - правові акти,  що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб,  якщо інше не встановлено законом або не  випливає із суті відносин. 

            Неоднозначне тлумачення  вказаної  норми  в науково-юридичній літературі і на практиці обумовлює появу  суперечливих  висновків, що  безумовно  впливає  на  її правозастосування,  оскільки певним чином відбувається  злиття  правового  статусу  фізичної  особи  з правовим статусом юридичної особи,  які за своєю правовою природою є різними. Як показує  системний  аналіз,  на  практиці  дане  положення тлумачиться, виходячи з наступного. 

   По-перше, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється  до  правоздатності  юридичних  осіб  -  комерційних організацій.  Він  може  мати  права  і  обов'язки,  необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності,  не заборонених законом, та щодо яких   законом   не   передбачено  обмежень  (стаття  50  ЦК) ( 435-15  ).  Зазначене  прослідковується,  зокрема,  виходячи   з положень статті 91 ЦК ( 435-15 ). 

    По-друге, до   підприємницької   діяльності   фізичних   осіб застосовуються норми як загального  цивільного  (Цивільний  кодекс України)   (   435-15   ),   так   і   спеціального  законодавства (Господарський кодекс України (  436-15  ),  Закони  України  "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"( 755-15  ),  "Про  державну  підтримку   малого   підприємництва" (2063-14   ),   "Про   ліцензування  певних  видів  господарської діяльності" ( 1775-14 ) тощо). 

            Водночас, слід зауважити,  що в господарському  законодавстві "юридична  особа"  та  "фізична  особа  - підприємець" охоплюються спільним поняттям "суб'єкт господарювання". 

            Зважаючи на всі вищезазначені  чинники,  в  судовій  практиці 
  наявні випадки неоднозначного підходу до застосування статті 51 ЦК 
  ( 435-15 ), виходячи з різного трактування її змісту. 

Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Таким чином, фізична особа може набути статусу суб’єкта підприємницької діяльності з 16 років або раніше — з моменту реєстрації шлюбу або у разі запису її як батька або матері дитини.

Проте досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народження дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у особи повної цивільної дієздатності.
Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за Законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб’єкта підприємницької діяльності впливають й інші чинники, зокрема вид трудової діяльності фізичної особи. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ “Про державну податкову службу в Україні” (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.), прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ “Про прокуратуру”), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”), нотаріусами (ч. 2 ст. З Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ “Про нотаріат”), державними службовцями (п. “б” ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР “Про боротьбу з корупцією”), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядування (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР “Про місцеве самоврядування в Україні”) тощо. Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 “Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.
3. Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов’язків. Навіть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша особа (наприклад, у кафе, що належить приватному підприємцю, є директор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин-підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім’я отримуються ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостійним суб’єктом ринку — суб’єктом господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України).

Останнє є вельми важливим для вірного розуміння положення абз. 2 ч. З ст. 128 ГК України, відповідно до якого громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, через приватне підприємство, що ним створюється. Тут йдеться не про здійснення громадянином підприємницької діяльності у вузькому (безпосередньому) значенні, адже у разі створення приватного підприємства саме останнє, а не його засновник, буде її здійснювати. Мається на увазі реалізація, в широкому значенні, громадянином свого конституційного права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (див. ст. 42 Конституції України), хоча при цьому він безпосередньо цією діяльністю не займається. Громадянин-підприємець є самодостатнім суб’єктом і не потребує для здійснення діяльності додаткових організаційно-правових форм.

4.     Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності — права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. 5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК України громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Зважаючи на визначення господарської діяльності, що наводиться у ст. З ГК України, у широкому значенні вони можуть виготовляти та реалізовувати продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

5.     Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності. Поряд із загальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності, встановленими ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ “Про підприємництво”, фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема:
1) надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. № 2664-1II “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” фінансовими вважаються, зокрема, такі послуги:
— випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;
— довірче управління фінансовими активами;
— діяльність з обміну валют;
— залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;
— фінансовий лізинг;
— надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;
— надання гарантій та поручительств;
— переказ грошей;
— послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;
— торгівля цінними паперами;
— факторинг;
2) займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (див. Закон України від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ “Про телебачення і радіомовлення”);
3) займатися космічною діяльністю (див. Закон України від 15 листопада 1996 р. № 502/96-ВР “Про космічну діяльність”);
4) займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом (згідно зі ст. 4 Закону України від 5 травня 1999 р. № 619-ХІУ “Про металобрухт” операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами);
5) займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти (див. закони України від 13 травня 1999 р. № 651-XIV “Про загальну середню освіту”, від 17 січня 2002 р. № 2984-Ш “Про вищу освіту”);
6) займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг (згідно зі ст. 1 Закону України від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІУ “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” концесіонером може бути юридична особа).
6. Громадянин-підприємець уособлює і власника відповідного бізнесу, і орган управління ним. Це відрізняє його від деяких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, обумовленим наявністю декількох органів управління із розподілом між ними відповідних функцій. Наприклад, ЦК України та Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ “Про господарські товариства” для акціонерного товариства передбачена наявність загальних зборів товариства, спостережної ради, виконавчого органу — правління або іншого, а також ревізійної комісії товариства.
7. Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України прямо встановлюють правило про те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України). За рішенням суду за відповідними зобов’язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.
На відміну від цього згідно зі ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. За загальним правилом учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК України). Такі випадки встановлені, наприклад, ЦК (ГК) України і Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ “Про господарські товариства” — щодо додаткової відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю, повної відповідальності — щодо учасників повного та командитного товариств) або можуть встановлюватись установчими документами юридичної особи.
8. Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підприємця регулюється Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99).
Працювати за спрощеною системою підприємець може за додержання таких вимог:
— обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинна перевищувати 500 тис. грн.;
— у трудових відносинах упродовж року не може перебувати більше 10 осіб;
— діяльність не може бути пов’язаною з торгівлею лікеро-горілчаними і тютюновими виробами, а також пально-мастильними матеріалами.
Ставка єдиного податку встановлюється місцевими радами за місцем державної реєстрації підприємця у розмірі від 20 до 200 грн. на місяць. Ця ставка підвищується на 50% за кожного працівника, що залучатиметься фізичною особою-підприємцем для здійснення діяльності.
Сплата єдиного податку за підсумками діяльності у звітному періоді дає законні підстави приватному підприємцеві не тільки не сплачувати прибутковий податок, а й не складати відповідну декларацію. Підтвердження цього можна знайти в п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р. № 507 “Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727”. Тому приватні підприємці, які є платниками єдиного податку, звільняються від щоквартальних авансових платежів.
Єдиний податок значно полегшує ведення бухгалтерського обліку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і у той же час повинні в стислі строки оволодіти методами господарських підрахунків і ведення діловодства. Привертає увагу і можливість заощадження коштів через дозвіл незастосування цією категорією підприємців касових апаратів при проведенні операцій з готівкою.
Проте, як свідчить практика, ця система не є досконалою. Так, далеко не кожний підприємець має регулярні грошові надходження. Однак сплата єдиного податку відбувається незалежно від результатів діяльності. Видаються недостатньо обміркованими і вимоги щодо обмеження кількості найманих працівників. Адже якщо підприємець вдало розпочав бізнес і має можливості для його подальшого розвитку, таке обмеження заважатиме і інвестиціям і створенню додаткових робочих місць в Україні.
9. Громадянин-підприємець має можливість не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівкову виручку на свій розсуд. Такий висновок випливає з факту відсутності у законодавстві положень щодо обов’язкової наявності у суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи відповідних рахунків, на відміну від підприємств, для яких така наявність є однією з основних ознак (ч. 4 ст. 62 ГК України).

6.     Види підприємств в залежності від способу утворення, кількості працюючих та валового доходу.

Залежно від мети, за основу класифікації можна приймати різні ознаки. Загалом підприємства класифікують за:

–         формою власності,

–         чисельністю працівників та обсягом валового доходу,

–         ринковою ланковістю,

–         способом утворення та формування статутного фонду,

–         ступенем охоплення ринку тощо.

Класифікація фармацевтичних підприємств за основними ознаками наведена на рис.1.1.

За формою власності:

–         приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

–         колективної власності – підприємство, що діє на основі колективної власності;

–          комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

–         державне підприємство, що діє на основі державної власності;

–         змішаної форми власності, що засноване на базі об’єднання майна різних форм власності.

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менше як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Рис. 1.1.  Класифікація фармацевтичних підприємств за основними ознаками

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду:

    унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, а також через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

За чисельністю працівників та обсягом валового доходу від реалізації

підприємства можуть бути віднесені до:

–       малих – підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятидесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. У цьому контексті всі роздрібні фармацевтичні підприємства (аптеки) будуть належати до малих підприємств.

–       середніх

–       великих.

Основні переваги та недоліки діяльності малих підприємств наведені на рис. 1.2.

Рис.1.2. Основні переваги та недоліки малих підприємств.

 

За ринковою ланковістю розрізняють:

–         фармацевтичні організації-виробники,

–         оптові торгівельні організації;

–         роздрібні торгівельні організації (аптеки).

За ступенем охоплення ринку фармацевтичні підприємства поділяються на:

–                   місцеві,

–         регіональні,

–         міжрегіональні,

–         національні,

–         транснаціональні.

7.     Характеристика організаційних форм підприємств в Україні.

Найбільш розповсюдженими суб’єктами підприємницької діяльності є приватні підприємства та господарські товариства, а також об’єднання підприємств, серед яких асоціації, корпорації, концерни, консорціуми тощо.

Приватне (індивідуальне) підприємство засновується на особистій власності фізичної  особи i виключно його праці.  Характерною ознакою iндивiдуального підприємства, що визначає його правову природу, є те, що воно засновується виключно на особистій праці власника, без залучення як членів сім’ї i працiвникiв по найму.

         Сімейне підприємство засновується на власності i праці громадян України – членів однієї сім’ї , що проживає разом. При  цьому майно сімейного підприємства, в тому числі випущена продукція i отриманий прибуток, є загальною власністю членів сім’ї, якщо договором між ними не передбачене інше. При наявності в сім’ї  двох i більше спецiалiстiв з вищою фармацевтичною освітою можна претендувати на отримання лiцензiї на оптову i роздрібну реалiзацiю лікарських засобів   Приватне пiдприємство засновується на власностi окремих громадян з правом найму робочої сили. Законодавством України дозволена приватна дiяльнiсть у формі приватного підприємства з правом використання праці громадян  на договiрнiй основі. Власник підприємства зобов’язаний забезпечити громадянину, працю якого використовує, соцiальнi, економiчнi гарантії i права, що передбачені законом.

         Колективне підприємство засновується на власності трудового  колективу, підприємства, кооперативу, іншого статутного  органу. Всі колективні підприємства засновуються на загальній власності фізичних або юридичних осіб. Суб’єктами права колективної власності є трудові  колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, кооперативи, акцiонернi товариства, господарські об’єднання та iншi органiзацiї, які є юридичною особою. Утворення колективної власності забезпечується передачею державних підприємств (аптек, аптечних складів, фармацевтичних фабрик) в оренду.

 

         Державне пiдприємство засновується органами  керування, які  уповноваженi керувати державним майном. Майно (статутний капітал) державного підприємства утворюється за рахунок державного бюджету, державного майна. Власником такого підприємства є держава в особі уповноважених органів управлiння. Державне підприємство є юридичною особою, несе повну вiдповiдальнiсть за результати свого господарювання.

         Спільні підприємства засновуються на базі об‘єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи i громадяни України та інших держав. Спiльнi підприємства за участю юридичних осіб i громадян  України, юридичних осіб i громадян інших держав можуть мати на території України у власності  майно, яке необхідне для здійснення дiяльностi, що визначається засновницькими документами.

Господарські товариства – це організації, створені на засадах угоди юридичними особами та громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

 До господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства та командитні товариства. Основні види, засновники (учасники) товариства та їх права наведені на рис.1.3.

господарські товариства

Рис.1.3. Основні види господарських товариств, засновники та їх права

Акціонерне товариство (AT) – господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Акції визначають частку власника в акціонерному капіталі. Акціонери відповідають за зобов’язання товариства тільки в межах належних їм акцій. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який повинен становити не менше 1250 мінімальних заробітних плат. Характерні риси акціонерного товариства наведені на рис. 1.4.

Існують два види акціонерних товариств: закриті (ЗАТ) і відкриті (ВАТ).

У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати, купуватися чи продаватися на фондовій біржі; випускаються лише іменні акції. У відкритому акціонерному товаристві акції вільно розповсюджуються шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на ринку цінних паперів.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ) – товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими (засновницькими) документами. Статутний фонд товариства з обмеженою відповідаль­ністю повинен становити не менше 100 мінімальних заробітних плат. Учасники даного товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, які формують учасники товариства. Функції з управління товариством поділяються між його органами:

·        вищим — зборами учасників;

·        виконавчим — дирекцією (директором);

·        контролюючим — ревізійною комісією.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

·        визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

·        внесення змін до статуту товариства;

·        обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

·        затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

·        створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

·        винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;

·        затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

·        встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

·        вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

·        виключення учасника з товариства;

·        визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

·        затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

·        прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60% голосів.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

 

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її діяльність регламентовано ст. 63 Закону України «Про господарські товариства».

Статутний капітал ТОВ може бути сформований декількома шляхами: за допомогою майнових внесків та/або за допомогою грошових внесків учасників ТОВ. Формування статутного капіталу майном передбачає відчуження майна засновників у власність ТОВ.

Товари́ство з додатко́вою відповіда́льністю — об’єднання (товариство), створене за згодою юридичними особами чи громадянами (фізичними особами) шляхом об’єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності, статутний фонд якого розділений на частки визначених установчими документами розмірів, а в статуті передбачена конкретна майнова відповідальність учасників при недостатності засобів товариства. У цьому випадку учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями у межах, визначених статутом пропорційно їхнім часткам. При недостатності майна одного чи декількох учасників товариства для забезпечення належної з них частки додаткової відповідальності по відсутній сумі її несуть інші члени товариства пропорційно їхнім часткам у майні. ТДВ вправі зменшити чи збільшити за згодою кредиторів при відсутності заперечень учасників розмір додаткової відповідальності. При її збільшенні учасники надають документи, що підтверджують їхню можливість забезпечити відповідальність у новому розмірі. Повне товариство — його учасники здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства в цілому і несуть необмежену відповідальність за загальними боргами. У випадку недостатності майна товариства, його учасники несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями усім майном, що їм належить.

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю (ТзДВ). Відносно нього застосовуються практично всі норми, що регулюють діяльність товариства з обмеженою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від ТзОВ) полягає в характері відповідальності учасників щодо зобов’язань товариства. Якщо учасники ТзОВ не відповідають за зобов’язаннями товариства, то в ТзДВ учасники несуть субсидіарну (додаткову) відповідальність за боргами товариства своїм особистим майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного з них. Відповідальність учасників має субсидіарний характер — вона настає тільки у випадку недостатності майна товариства для задоволення вимог кредиторів. Граничний розмір відповідальності (двох-, трьох-, п’ятикратна тощо), а також її характер (часткова або солідарна) передбачається самими учасниками в установчих документах. Товариство з додатковою відповідальністю створюється в тих випадках, коли розміри капіталу, необхідного для початку діяльності товариства і його нормального функціонування, значно менші, ніж для забезпечення інтересів кредиторів цього товариства. В подібній ситуації немає потреби акумулювати відразу великий капітал — гарантійна функція забезпечується не розміром статутного фонду, а введенням додаткової майнової відповідальності учасників. Ця форма господарського товариства може використовуватися ще й в тому випадку, коли законом установлено заборону на здійснення певних видів діяльності товариством з Статут для повного товариства не затверджується.

Командитне товариство (КТ) (від франц. «коммандіте» – спілка за вірою). Його особливістю є те, що у склад входять так звані повні учасники і вкладники. Перші за своїми правами і обов’язками не відрізняються від членів повного товариства і теж несуть додаткову колективну відповідальність усім своїм майном. Що стосується вкладників, то їх називають «обмеженими» або «сплячими» партнерами. Вони присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами і несуть відповідальність також лише у межах вкладу.

Вкладники командитного товариства мають право:

–       діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

–       вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації товариства;

–       вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими установчим договором.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі.

На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

 Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.

Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

 Відповідальність учасників командитного товариства

Якщо вкладник командитного товариства здійснює угоду від імені в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає по угоді перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

 

Рис.1.4. Характерні риси акціонерного товариства

В умовах ринкової економіки підприємства часто об’єднуються у своїй підприємницькій діяльності. Ці об’єднання можуть бути постійними або тимчасовими. Об’єднання дозволяє збільшувати прибуток, зменшувати витрати капіталу, досягти необхідного його обсягу тощо.

         В Україні підприємства можуть створювати такі господарські об’єднання. Види господарських об’єднань:

1) за ознакою засад створення – добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі – як установчий документ – договір обов’язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об’єднань – концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов’язкову наявність статуту; учасники добровільного об’єднання мають право виходу з нього із збереженням обов’язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств – учасників об’єднання);

2) за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень – асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об’єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об’єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв’язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об’єднання);

3) за ознакою обов’язкового установчого документа – договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);

4) за галузевою ознакою – галузеві, тобто господарські об’єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв’язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);

5) за територіальною ознакою – республіканські, обласні, міські тощо;

6) за ознакою терміну діяльності – створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);

7) за ознакою наявності чи відсутності у об’єднання статусу юридичної особи – господарські об’єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об’єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об’єднання).

Асоціації – договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності підприємств. Усі члени асоціації мають виробничу і комерційну самостійність. Управління в асоціації може здійснюватися як спеціально створеним органом, так і головною юридичною особою за узгодженням з її членами. При цьому створений орган управління асоціацією здебільшого стає інформувальним та координувальним центром. Він забезпечує узгоджену діяльність за окремими видами і напрямками роботи.

 Члени асоціації зберігають свою юридичну самостійність і можуть поєднувати свою діяльність у ній з участю в інших асоціаціях і господарських об’єднаннях.

 У межах асоціації їх учасники координують виконання окремих спільних завдань чи спільно здійснюють частину неосновних функцій. Обмеженість зв’язків між членами асоціації робить неможливою взаємну майнову відповідальність за боргами учасників і асоціації в цілому. Крім того, асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність жодного з її учасників.

 Найбільш характерними рисами координаційної діяльності і функціями асоціації, які не суперечать антимонопольному законодавству, можуть бути такі:

·        надання учасникам централізованих послуг у вигляді юридичних консультацій, допомога в здійсненні експорту, кредитуванні, підготовці і перепідготовці кадрів;

·        інформаційний пошук і забезпечення членів асоціації матеріалами по сучасних технічних розробках, промислових стандартах, промисловій статистиці;

·        забезпечення членів асоціації ринковою інформацією; здійснення рекламних заходів зі сприяння експорту і стимулювання попиту на внутрішньому ринку;

·        пошук нових ринків збуту готової продукції, а також сфер матеріально-технічного постачання;

·        координація спільних досліджень і розробок;

·        підтримка інтересів членів асоціації в державних установах.

 Зазначимо, що в своїй діяльності асоціації повинні дотримуватися певних обмежень. У зв’язку з тим, що асоціація створюється як договірна особа і не є господарським товариством, вона не може здійснювати підприємницьку діяльність і отримувати прямі доходи. Крім цього, функції і повноваження асоціації виключають можливість обмежувати конкуренцію серед засновників і інших учасників ринку.

Корпорації – договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;

Корпорація вирізняється ступенем централізації окремих функцій. Делегування окремих повноважень для централізованого їх виконання у корпорації протиставляється повній централізації. Це означає, що виконання однієї функції корпорацією передбачає неучасть і невтручання в інші сфери виробничо-комерційної діяльності її учасників. Це може бути організація реалізації готової продукції підприємств і доведення її до споживача, матеріально-технічне постачання головних видів сировини чи важливих комплектуючих вузлів і деталей, постачання технологічного обладнання та його технічний сервіс і т. ін.

 Метою формування корпорації є консолідація виробничо-господарської діяльності підприємств, координація зусиль у розв’язанні складних технічних, фінансових, соціально-економічних проблем, забезпеченні захисту спільних інтересів, кооперуванні у випуску продукції тощо.

 Підприємства та організації, що входять до складу корпорації, зберігають права юридичної особи, повну фінансову незалежність і виробничо-господарську самостійність. Вони мають право повертати делеговані повноваження в порядку, зумовленому засновницькими документами, добровільно вийти з корпорації, мати інші права, закріплені законом або засновницьким договором.

 Корпорація користується господарськими правами і правами юридичної особи, має самостійний баланс, рахунки в банківських і кредитних установах, печатку зі своїм найменуванням і т. ін. Вона має власне майно, одержане від учасників, несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями. Підприємства не відповідають за зобов’язаннями корпорацій, а корпорація — за зобов’язаннями своїх учасників, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

 Кошти корпорації формуються із вступних і членських внесків її учасників, цільових фондів і коштів, об’єднаних членами корпорації для фінансування спільних заходів. Одержаний прибуток використовується для створення фондів корпорації: резервного фонду, фонду розвитку виробництва, соціального розвитку та інших — для подальшого використання і досягнення спільних цілей корпорації.

 Діяльність корпорації базується на принципах добровільного вступу і безперешкодного виходу з неї, рівноправності її членів, самофінансування, гласності і повноти інформації. Цілі і напрямки діяльності, а також повноваження корпорації в цілому та її центру визначаються засновницьким договором. При цьому визначаються двоякого роду функції: виробничо-комерційної діяльності та управління справами корпорації в межах наданих їй повноважень. Корпорація має повну виробничо-господарську самостійність і може здійснювати будь-які види господарської і комерційної діяльності, не заборонені законодавством.

Консорціуми – тимчасові статутні об’єднання підприємств для досягнення спільної господарської мети. Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність;

До особливостей консорціуму можна віднести:

·        організація консорціуму оформляється угодою; організаційно-правовою формою консорціуму у вигляді юридичної особи може бути акціонерне або інші типи господарських товариств;

·        метою створення консорціумів є об’єднання зусиль для реалізації конкретного проекту, як правило, у сфері своєї основної діяльності, здійснення науко- і капіталомістких проектів, у тому числі міжнародних, чи спільне проведення великих фінансових операцій із розміщення позик, акцій;

·        підприємства можуть одночасно входить до складу кількох консорціумів;

·        підприємства консорціуму повністю зберігають свою економічну та юридичну самостійність за виключенням тої частини діяльності, яка пов’язана з досягненням цілей консорціуму;

·        як правило, учасники консорціуму не формують ніяких організаційних структур, може існувати невеликий апарат (наприклад, рада директорів консорціуму).

 Консорціуми створюються для високоякісного виконання термінових і дорогих замовлень і проектів, які вимагають консолідації зусиль і можливостей науково-технічних, виробничих, обслуговуючих і фінансових компаній, спроможних спільно вирішити певну задачу. Найчастіше консорціуми створюються для спільної розробки корисних природних ресурсів.

Концерни – статутні об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Концерну притаманна централізація значної частини виробничо-господарських функцій і здійснення всіма його учасниками єдиної політики в рамках концерну. Наслідком цього є наділення його широким колом повноважень із здійснення виробничої діяльності, створення централізованих фінансових фондів, нових суб’єктів господарської діяльності в інтересах учасників концерну.

 Особливою рисою концерну стає централізована організаційна структура з жорсткими зв’язками його учасників, які узгоджено здійснюють основну діяльність. Тому засновницькими документами концерн може заборонити його учасникам брати участь у роботі інших концернів, за винятком асоціацій. Жорстка система зв’язків дає змогу до узгодження між членами концерну додаткової майнової відповідальності за зобов’язаннями об’єднання в цілому. Високий ступінь централізації робить необхідним створення відокремленого апарата управління. Крім цього, концерн може централізувати будь-які функції управління, якщо це передбачено статутом.

 Концерн являє собою єдиний виробничо-господарський комплекс, учасники якого тісно зв’язані між собою технологічною і коопераційною спільністю. Вони передають концерну значно більше повноважень, ніж асоціації і корпорації, централізують виконання основних напрямків своєї діяльності (за винятком інвестиційної, наукової, зовнішньоекономічної тощо). Учасники концерну наділяють його правом відносин з державними органами управління, матеріально-технічного постачання, реалізації готової продукції та інших.

 Таким чином, можна сформулювати основні особливості концернів:

·        це достатньо жорстка форма інтеграції компаній (за виключенням трестів);

·        у своїй більшості концерн є об’єднанням виробничого характеру;

·        у межах концерну централізується фінансово-економічне управління, проведення науково-технічної політики, ціноутворення, використання виробничих потужностей, кадрової політики;

·        головна компанія концерну частіше за все організується у вигляді холдингової компанії чи на основі взаємодії переважаючих і залежних товариств;

·        у концерні підприємства номінально лишаються самостійними юридичними особами у вигляді акціонерних чи інших господарських товариств, але фактично вони підпорядковані єдиному господарському керівнику.

 

           картелі – договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності (наприклад, регулювання збуту виготовленої продукції);

Картель — це об’єднання фірм, які відкрито домовляються про ціни та обсяг випуску продукції.
В умовах неухильного дотримання угоди картель діє як чиста монополія.
Умови створення картелю
Встановити бар’єри на шляху входження в галузь конкурентів.

Визначити загальний рівень випуску та монопольну ціну, що максимізує прибуток.
Встановити квоти для кожної фірми, що входить у картель
Забезпечити процедуру контролю щодо встановлених квот.

Проблема стабільності
По-перше, у кожного учасника картелю виникає спо­куса продавати свою продукцію за високу картельну ці­ну, але перевищувати картельну квоту, отримуючи дода­тковий прибуток. Якщо такої поведінки дотримується більшість фірм у картелі – він приречений розвалитися.
По-друге, потенційну загрозу картелю несе об’єд­нання аутсайдерів у контркартель. У більшості країн відверті змови картельного типу заборонено законом, тому частіше існують таємні змови, які дуже небезпечні для суспільства, бо практично уникають контролю з боку держави.
У галузях, де ціни мають тенденцію бути стабільними відносно довгий час, для координації дій застосовується лі­дерство в цінах.
При олігополістичному ціноутворенні за принципом «витрати плюс» спочатку розраховується середній рівень ви­трат, виходячи з неповної завантаженості виробничих поту­жностей, щоб мати можливість невілювати кон’юнктурні зрушення.
синдикати – різновид картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створений спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання. Таким же чином може здійснюватися закупівля сировини для всіх учасників синдикату;

трести – організаційно-виробнича одиниця або форма монополії, при якій всі об’єднані підприємства втрачають комерційну та виробничу самостійність і підпорядковуються єдиному органу;

холдинги – організаційна форма об’єднання, за якої окрема компанія не має виробничих підприємств, а володіє контрольним пакетом акцій інших компаній, завдяки чому здійснює контроль за їх діяльністю. Об’єднані у холдингу підприємства мають юридичну і господарську самостійність, проте вирішення основних питань їх діяльності належить холдинговій фірмі;

Специфічним видом об’єднання підприємств є холдинг (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК України холдинговою компанією визнається суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Специфіка холдингу полягає в тому, що він не об’єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фактично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та/або майна дочірніх підприємств, він стає перехідною формою між, власне, об’єднанням підприємств і господарським товариством. Останнє підтверджується, зокрема, п. 9 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затв. Указом Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94, відповідно до якого холдингова компанія створюється у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об’єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.

Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю – підпорядкування відповідно до вимог ГК України та інших законів.

         промислово-фінансові групи – об’єднання, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України.
До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові та проектні установи. Визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

 Промислово-фінансова група (ПФГ) – це таке господарське об’єднання, яке створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для забезпечення виробництва кінцевої продукції.
   Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125), Законом України від 21.11.1995 р. “Про промислово-фінансові групи в Україні”; Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781.
   Характерні риси ПФГ як особливого виду ГО:
   – заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
   – створюються за ініціативою підприємств та інших організацій низової ланки економіки за рішенням Уряду України;
   – відсутність у ПФГ статусу юридичної особи;
   – мета створення – реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
   – тимчасовість діяльності ПФГ (створення ПФГ на певний строк);
   – обов’язкова участь у ПФГ банку (банків) і підприємств; крім них до ПФГ можуть входити наукові, проектні та інші організації (установи) будь-яких форм власності;
   – порядок створення ПФГ:
   а) укладення між майбутніми учасниками ПФГ Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;
   б) подання уповноваженою особою ініціаторів створення ПФГ Міністерству економіки передбаченого законом пакету документів і узгодження питання щодо доцільності і обґрунтованості створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);
   – відсутність спеціально створеного органу управління, функції якого, в т. ч. представлення інтересів ПФГ в Україні та за її межами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ;
   – особливий порядок реєстрації для ПФГ, яка здійснюється Міністерством економіки та з питань економічної інтеграції;
   – ПФГ діють на підставі Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;
   – законом для ПФГ передбачаються пільги:
   (1) головне підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати вивізного (експортного) мита і митних зборів у разі експорту проміжної продукції;
   (2) головне підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати ввізного (імпортного) мита і митних зборів у разі імпортування проміжної продукції;
   (3) на банки – учасників ПФГ не поширюються обмеження щодо внесків комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і організацій, встановлені ч. 4 ст. З Закону України “Про банки і банківську діяльність”, у частині інвестування коштів у розробку або розвиток і модернізацію виробництва кінцевої та проміжної продукції ПФГ;
   – вихід (виключення) головного підприємства або іншого учасника ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України і обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;
   – реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ Кабінет Міністрів України може здійснювати у таких випадках: 
   (1) за поданням Головної державної податкової інспекції України в разі більш як дворазового порушення норм статей 4 і 5 Закону “Про промислово-фінансові групи в Україні”;
   (2) припинення постановою або законом, прийнятими Верховною Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої була створена ПФГ;
   (3) у зв’язку з неефективною реалізацією ПФГ відповідних державних програм;
   – контроль та перевірку діяльності ПФГ здійснюють у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, органи державної податкової інспекції, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, інші державні органи, а також аудиторські організації;
   – ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України у випадках:
   (1) у зв’язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності;
   (2) неможливістю реорганізації ПФГ у вищезгаданих випадках;
   (3) за ініціативою учасників ПФГ.

         конгломерат – організаційна форма об’єднання підприємств, що виникає в результаті об’єднання різних компаній, незалежно від їх горизонтальних чи вертикальних зв’язків. Конгломерати орієнтовані на розвиток і максимізацію прибутків, незалежно від сфер діяльності. Основними способами утворення конгломератів є злиття й поглинання підприємств різних напрямків діяльності.

8.     Свобода та обмеження в підприємницькій дiяльностi.

Одним із загальних принципів господарювання в Україні відповідно до ст. 6 Господарського кодексу України є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом, що включає в себе три загальних елементи:
згідно з ч%1 ст. 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом; – згідно з ч. 1 ст. 45 Господарського кодексу України підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця; згідно з ч.І ст. 46 Господарського кодексу України підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. Свій розвиток за змістом свобода підприємництва отримала в інших принципах підприємницької діяльності, закріплених у ст. 44 Господарського кодексу України. Відповідно до цієї статті підприємництво здійснюється на основі:
– вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
– самостійного формування підприємцем програми діяльності;
– вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;
– встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
– вільного найму підприємцем працівників;
– комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
– вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
– самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекоиомічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Встановлюючи свободу підприємництва, законодавець водночас визначив її межі. Межі свободи підприємництва називаються умовами здійснення підприємницької діяльності. За суб’єктами та сферою поширення умови здійснення підприємництва поділяються на загальні та спеціальні.
Загальними є такі умови здійснення підприємництва, які поширюються на усіх суб’єктів підприємницької діяльності та на всі види підприємництва. До таких належать:
1) підприємці зобов’язані зареєструватися у встановленому законом порядку;
2) підприємці, які використовують найману працю, зобов’язані забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;
3) підприємці зобов’язані не завдавати шкоди довкіллю;
4) підприємці зобов’язані не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об’єднань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.
Спеціальні – це такі умови здійснення підприємництва, які застосовуються або до окремих (не всіх) підприємців, або до окремих (не всіх) видів підприємницької діяльності. Систематизованого переліку спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності, який би містився в одному акті законодавства, не існує. Спеціальними слід вважати всі ті умови здійснення підприємництва, які не є загальними. Прикладами спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності можуть бути ліцензування, патентування, квотування тощо підприємництва.

            свобода підприємницької діяльності.

Підприємці мають право:

–   без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;

–   самостійно обирати вид підприємства, організаційну структуру управління;

–   залучати на договірних засадах та використовувати фінансові ресурси, а також майно юридичних осіб та громадян.

            обмеження в підприємницькій діяльності.

Згідно з чинним законодавством в Україні заборонено займатися підприємницькою дiяльнiстю:   

–         військовослужбовцям,

–         працівникам прокуратури, суду, державного арбітражу, органів державної влади i управління, які покликані здійснювати контроль за дiяльнiстю підприємств,  посадовим особам КМ, та місцевих державних адміністрацій, мiнiстерств.  

–         не можуть бути зареєстровані з правом здійснення вiдповiдного виду дiяльностi особи, яким це заборонив суд, а також ті, хто має судимість за крадіжки, хабарництво та iншi. Вони не можуть бути співзасновниками підприємницьких органiзацiй, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках чи об’єднаннях керiвнi посади i посади, пов’язані з матеріальною вiдповiдальнiстю.

9.     Особливості підприємницької дiяльностi у фармації.

Підприємницька діяльність у фармації має свої специфічні властивості:

–         ліцензування;

–         підвищені вимоги до приміщень і персоналу;

Метою підприємницької діяльності у фармації, де вимагається спеціальний дозвіл – ліцензія є:

–         промислове виробництво лікарських засобів

–         оптова реалізація  лікарських засобів

–         роздрібна реалізація лікарських засобів

–         виробництво ліків  в умовах аптеки

–         виробництво, зберігання і реалізація наркотичних і психотропних лікарських засобів і прекурсорів

–         переробка крові і виробництво імунологічних препаратів

На кожний з вказаних  видів діяльності необхідна ліцензія.

Особливі вимоги до приміщень –  належна виробнича практика, належна аптечна практика, належна практика дистрибуції – вимагають  дотримання  специфічних умов і великих капіталовкладень.

Вимоги до персоналу – посади займають спеціалісти з вищою фармацевтичною освітою, під дипломи яких видаються ліцензії.

10.                       Державне регулювання та підтримка підприємництва у фармації.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ним форм підприємницької дiяльностi, рiвнi права i створює рiвнi можливості для доступу до матерiально-технiчних, фінансових, трудових, iнформацiйних, природних та інших ресурсів.

Держава гарантує виконання таких майнових прав підприємця:

–         Недоторканість майна i захист прав власності підприємця.

–         Вилучення державою у підприємця його основних i обігових фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбаченим законом.

11.                       Розробка установчих документів (Статут, угода),

         Документи, які оформляються в процесі формування підприємства, називаються установчими. До них відноситься Установчий  договір та Статут. Ці основні юридичні документи визначають мету, структуру створюваного підприємства, його функції, майнові права та юридичний  статус.

            оформлення установчих документів.

Порядок реєстрації суб’єктів підприємницької дiяльностi передбачає,  що повну вiдповiдальнiсть за правильність складання установчих документів, їх вiдповiднiсть несе заявник. Якщо статут та установчий  договір не  включають всіх положень, що передбачені статтею Закону України «Про підприємства» та статтею 4 «Про господарські товариства» або містять положення про наміри здійснення  законодавством заборонених дій або здійснення дій, за які передбачена кримінальна вiдповiдальнiсть або адмiнiстративна вiдповiдальнiсть або iншi порушення законодавства, засновницькі документи вважаються суперечливими чинному законодавству.

В таких випадках орган реєстрації повинен роз’яснити  заявнику в чому конкретно засновницькі документи суперечать чинному законодавству, i у випадку необхiдностi, продовжити виправлення існуючого розходження.

Статутний фонд – сукупність грошових засобів i майна, необхiднi для початку i провадження дiяльностi підприємства  В нього входять вартість основних i обігових засобів. Він створюється за рахунок засновницьких паїв (взносiв). При цьому слід враховувати, що вклад в статутний фонд  може обчислюватися не обов’язково в грошовій формі. Стаття 13 Закону передбачає, що вкладом можуть приміщення, споруди, обладнання; iншi матерiальнi цiнностi. Таким чином, статутний фонд – не обов’язково гроші на банківському рахунку, а оцінений в грошових одиницях вклад засновників i майно господарського суб’єкта. Порядок оцінки взносiв засновників виражається в установчих документах.

Величина статутного фонду закріпляється в Установчому договорі i Статуті підприємства. Статутний фонд може мати різну величину. Для органiзацiйно-правових форм юридичної особи встановлюється його мiнiмальнi розміри: для Товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю – не менше 625 мiнiмальних зарплат, АТ – 1250 мiнiмальних зарплат.

             розробка статуту підприємства.

Статут – це основний документ, на основі якого діє підприємство. Він затверджується власником майна, а для державних підприємств – власником майна за участю трудового колективу.

У статуті визначаються:

–         Власник майна

–         Найменування  підприємства

–         Місцезнаходження підприємства

–         Предмет і ціль діяльності

–         Органи управління і порядок їх формування

–         Компетенція та повноваження трудового колективу і його виборчих  органів

–         Порядок утворення майна підприємства

–         Умови реєстрації та припинення  діяльності підприємств

Ці розділи повинні бути у статутах всіх видів підприємств незалежно від їх організаційних форм і форм власності , але зміст  цих розділів залежить від вимог його власників-засновників.

Повні і командитні товариства  статут не розробляють, а діють на основі Установчого договору (орієнтовні розділи статуту та установчого договору наведені у табл..1.1).

У розділі „Загальні положення, Предмет, цілі і задачі” вказується:

•          загальна характеристика підприємства та його місце знаходження

•         є юридичною особою, виступає від свого імені, має майнові права

•         виступає в суді як відповідач

•         має самостійний баланс, рахунки в банку

•         печатку із своїм найменуванням

Перераховуються види діяльності:

•         роздрібна реалізація лікарських засобів і ВМП

•         виробництво

•         оптова реалізація  ЛЗ і ВМП

•         операції з наркотичними, психотропними лікарськими засобами і прекурсорами.

Майно підприємства становлять основні і оборотні кошти:

•         Джерелами  формування майна підприємства – грошові і матеріальні внески засновників,

•           доходи, одержані від господарської діяльності, кредити банків

В розділі Органи управління:

•         управління здійснюється на основі поєднання  прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу,

•         підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.

•         найняття  керівника підприємства є правом власником підприємства,

•         Вищим органом управління колективного підприємства є загальні збори.

В розділі Виробничо-господарська діяльність вказується:

•         прибуток підприємства, порядок використання прибутку

•         податки

•         договори

•         реалізація

•         безпечні та нешкідливі умови праці.

5. В розділі Регулювання трудових відносин:

•         Колективний договір

•         Соціальний розвиток

6. В розділі Реорганізація і ліквідація:

•         реорганізація – злиття, поділ, перетворення

•         ліквідація – визнання банкрутом, рішення суд

Таблиця 1.1.

Орієнтовні розділи та обов’язкові елементи статуту і установчого договору

 

Приклад оформлення статуту:

“ЗАТВЕРДЖЕНО”

 Установчими зборами Засновників

 товариства з обмеженою відповідальністю

 протокол № 1

 від 10 квітня 2012 р.

 

СТАТУТ

Товариства з обмеженою відповідальністю “Аптекар”

 

Україна

М. Тернопіль -2012 рік

 

 Стаття 1.  НАЗВА ТОВАРИСТВА

 1. Повне найменування Товариства:

 – українською мовою – Товариство з обмеженою відповідальністю “Аптекар”;

 – російською мовою – Общество с ограниченной ответственностью “Аптекар”.

 2. Скорочене найменування Товариства:

 – українською мовою – ТОВ ” Аптекар “;

 – російською мовою – ООО ” Аптекар “.

 надалі по тексту – “Товариство”.

 

 Стаття 2 ЗАСНОВНИКИ ТА УЧАСНИКИ ТОВАРИСТВА

 1. Засновниками Товариства виступають:

 Громадяни України

Коцур Валерій Сергійович, паспорт: серії СО №821500, виданий Шевченківським РУГУ МВС України в м. Києві, 19.11.2002 р., мешкає за адресою: м. Київ, вул. Татарська, 2-г кв.13, ідентифікаційний № 0102612139.

Шупик Андрій Валерійович, паспорт: серії СО №864950, виданий Харківським РУГУ МВС України в м. Києві, 30.09.1999 р., мешкає за адресою: м. Київ, вул. О.Копиця, 10/21 кв.216, ідентифікаційний № 8340815633.

 Дино Волдимир Трохимович, паспорт: серії СН №425139, виданий Харківським РУГУ МВС України в м. Києві, 12.02.1997 р., мешкає за адресою: м. Київ, вул. Ів. Мазепи,10 кв.54, ідентифікаційний № 6417402991.

2. Учасником Товариства може бути будь-яка фізична або юридична особа, що визнає установчі документи Товариства і придбала частку у статутному фонді, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

 3. Між поняттями “Засновник” і “Учасник” відмінностей не існує.

 4. Прийняття нових учасників до складу Товариства здійснюється за рішенням Засновника (в разі відсутності в складі Товариства інших учасників), або Загальних зборів учасників (якщо їх два або більше).

 

 Стаття З. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 1. Товариство створене на засадах угоди між Засновниками шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

 2. Товариство засноване на приватній формі власності з правом найму робочої сили.

 3. Товариство є юридичною особою і свою діяльність організовує на підставі цього Статуту, і законодавства України. Товариство також керується у своїй діяльності внутрішніми документами (положеннями, інструкціями і т.п.), які затверджуються органами управління Товариства у встановленому порядку.

 4. Товариство для досягнення статутних цілей своєї діяльності та в порядку, встановленому законодавством України, використовує всі права та несе обов’язки, які не заборонені законодавством України і передбачені Статутом Товариства.

 5. Об’єктами права власності Товариства є грошові та майнові внески його Учасників, а також майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

 6. Товариство володіє, користується та розпоряджається своїм майном у відповідності до цілей своєї діяльності та призначення майна.

 7. Товариство може набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов’язання, виступати в судах, в тому числі господарському суді та третейському суді, від свого імені.

 8. Товариство має самостійний баланс та здійснює свою діяльність на основі повного господарського розрахунку, самофінансування та самоокупності (в тому числі і у іноземній валюті).

 9. Товариство несе відповідальність по своїх зобов’язаннях в межах належного йому майна, на яке за законодавством України може бути звернено стягнення.

 10. Учасники Товариства несуть відповідальність в межах своїх вкладів.

 11. Товариство має поточні, валютні та інші рахунки, передбачені законодавством України, у банківських установах, круглу печатку із своєю повною назвою, штампи, фірмові бланки та інші реквізити (затверджені у встановленому порядку).

 

Стаття 4. ЦІЛІ ТА ПРЕДМЕТ ДІЯЛЬНОСТІ ТОВАРИСТВА

 1. Товариство створюється з метою задоволення потреб в його продукції (роботах, послугах), а також одержання прибутку від господарської діяльності в інтересах Учасників.

 2. Товариство здійснює наступні види діяльності:

розробка, виробництво та реалізація товарів народного споживання, товарів виробничо-технічного призначення, будівельних матеріалів та сировини.

експортно-імпортна, торговельна, комісійна, консигнаційна, обмінна та посередницька діяльність, що пов’язана з будь-якими об’єктами власності; проведення з цією метою брокерських, дилерських та інших операцій у власних інтересах та в інтересах третіх осіб;

товарообмін, закупівля та реалізація товарів, сировини, напівфабрикатів, конструкцій, технологічного та іншого обладнання, нових технологій, транспорту, техніки та інших товарів на вітчизняному або закордонному ринках.

надання послуг, у т.ч. маркетингових, лізингових, брокерських, представницьких, дилерських, комісійних, агентських, культурно-просвітницьких, інформаційних-консультаційних, інформаційно-посередницьких, виробничих, побутових, транспортно-експедиційних, управлінських, консигнаційних, складських, консультаційних, облікових, юридичних, сервісних, рекламних та інших як в Україні, так і за її межами.

Види діяльності, які потребують ліцензування або спеціального дозволу, здійснюються тільки при їх наявності.

 

Стаття 5. МАЙНО. ПРИБУТОК ТОВАРИСТВА. ПОРЯДОК ПОКРИТТЯ ЗБИТКІВ

І. Майно та кошти Товариства утворюються за рахунок:

 ¦ грошових та матеріальних вкладів Учасників;

 ¦ доходів, отриманих від всіх видів діяльності;

 ¦ кредитів банків та інших кредиторів;

 ¦ доходів від придбаних цінних паперів;

 ¦ безповоротних та благодійних внесків підприємств, організацій, установ, кооперативів, громадян, іноземних юридичних та фізичних осіб;

 ¦ інших джерел, не заборонених законодавством.

2. Товариство є власником:

 ¦ майна, переданого йому Засновниками (Учасниками) у власність;

 ¦ продукції, виробленої Товариством в результаті господарської діяльності;

 ¦ одержаних доходів;

 ¦ іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

3. Чистий прибуток від діяльності Товариства є власністю Учасників і розподіляється Загальними Зборами (якщо учасників два або більше), по закінченню фінансового року, пропорційно внесеного капіталу до Статутного фонду.

4. Процентне відношення засобів, розподілених по фондах визначається за підсумками роботи за квартал, півріччя, рік в залежності від результатів господарської діяльності Товариства.

 5. Дивіденди нараховуються учаснику з моменту фактичної оплати 100% своєї частки в Статутному фонді.

 Стаття 6. ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТОВАРИСТВА.

 1.Товариство самостійно визначає перспективи розвитку, планує та здійснює свою діяльність, виходячи з попиту на продукцію та необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку Товариства.

 2. Матеріально-технічне забезпечення Товариства здійснюється через систему прямих угод або через біржу та інші організації, та іншим чином, не забороненим законодавством.

 3. Товариство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно, або на договірній основі, а у випадках, передбачених діючим законодавством – за державними цінами і тарифами.

 4. Товариство самостійно планує свою виробничо-фінансову діяльність, виходячи зі споживчого попиту і встановлених нормативів. Порядок формування, поповнення і використання фондів визначається єдиним Учасником, або Зборами Учасників, якщо їх два або більше.

Стаття 7. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

 1. Товариство, згідно з предметом своєї діяльності, здійснює зовнішньоекономічну діяльність.

 2. Товариство здійснює наступні види зовнішньоекономічної діяльності:

 ¦ експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

 ¦ надання Товариством послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, а саме: виробничих, транспортно-експедиційних, консультаційних, маркетингових, експортних, торгових, посередницьких, брокерських, консалтингових, агентських, консигнаційних, управлінських та інших, якщо вони не заборонені законодавством України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності Товариству;

 ¦ наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича та інша кооперація з іноземними юридичними і фізичними особами;

 ¦ навчання, підготовка, стажування за кордоном своїх спеціалістів за різними напрямками;

 Види зовнішньоекономічної діяльності, для яких законодавством України передбачено ліцензування або спеціальний дозвіл, здійснюються Товариством тільки при наявності такої ліцензії або спеціального дозволу.

Стаття 8. УПРАВЛІННЯ ТОВАРИСТВОМ

 1. Вищим органом управління Товариства є Загальні збори учасників.

 2. Збори складаються з Учасників або призначених ними представників.

 3. Загальні збори Учасників обирають зі свого складу Голову Загальних зборів Товариства строком на три роки.

 4. Учасники мають право передати свої повноваження на Зборах іншому учаснику або його представникові. Представники учасників можуть бути постійними або призначатися на певний строк. Учасник має право в будь-який час замінити свого представника, сповістивши про це іншим учасникам.

 5. Кількість голосів кожного з учасників у Зборах визначається пропорційно розміру частки учасника у Статутному фонді.

Стаття 9 ОБЛІК. ЗВІТНІСТЬ. КОНТРОЛЬ

 1. Товариство веде бухгалтерський облік та складає фінансову звітність.

 2. Фінансова, податкова, статистична та інші види- звітності, що використовують грошовий вимірник, грунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Стаття 10 РЕВІЗІЙНА КОМІСІЯ

 1. Контроль за фінансовою і господарською діяльністю директора Товариства здійснюється ревізійною комісією (ревізором) в разі, якщо учасників два або більше. Голова та члени ревізійної комісії призначаються Зборами учасників Товариства з їх числа (представників) в кількості двох осіб. Директор та головний бухгалтер не можуть бути членами ревізійної комісії.

 2. Товариство проводить ревізію своєї господарської діяльності не менше одного разу на рік.

 3. Здійснення позачергових ревізій господарської діяльності проводиться ревізійною комісією (ревізором) за вимогою учасників або за власною ініціативою.

  Стаття 11 РОЗМІР ТА ПОРЯДОК УТВОРЕННЯ СТАТУТНОГО ФОНДУ

 1. Учасники за рахунок власних коштів та майна створюють статутний фонд Товариства. Статутний фонд розділений між Учасниками на частки пропорційно до вкладу кожного. Учасники вносять свої внески коштами, майном або в іншій, погодженій зборами Учасників, формі.

 2. Вкладами Учасників Товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.

 3. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку Учасника у статутному фонді. Оцінка вкладів здійснюється на Загальних (установчих) зборах Учасників, на яких повинні бути присутні Учасники (або їх представники), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Вклад вважається оціненим якщо за таку оцінку проголосували в сукупності більш як 50 відсотків голосів від загальної кількості голосів Учасників.

 4. Статутний фонд Товариства становить 140 000 (сто сорок тисяч ) гривень. Загальний розмір частки кожного з Учасників:

Дем’яненко Валерій Сергійович 60000 грн

Грушін Андрій Валерійович 40000 грн

Диннік Віктор Трохимович 40000 грн

Стаття 12  ПРАВА УЧАСНИКІВ

 1. Кожен з Учасників Товариства має право:

 ¦ брати участь в управлінні справами Товариства в порядку, визначеному Статутом Товариства;

 ¦ брати участь у розподілі прибутку та отримувати частину прибутку (дивіденди) від діяльності Товариства;

 ¦ одержувати інформацію про діяльність Товариства, знайомитись з даними бухгалтерського обліку та звітності;

¦ у будь-який час вийти з Товариства незалежно від згоди інших учасників і одержати вартість частини майна (частину майна) Товариства, що відповідає його частці в статутному фонді у порядку й у терміни, установлені законом та Статутом;

 Стаття 13 ОБОВ’ЯЗКИ УЧАСНИКІВ

 1. Учасники Товариства зобов’язані:

 ¦ виконувати свої зобов’язання перед Товариством, в тому числі пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими Статутом;

 ¦ не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність Товариства;

 ¦ дотримуватись положень установчих документів та виконувати рішення загальних Зборів учасників;

  Стаття 14 ВЗАЄМОСТОСУНКИ МІЖ УЧАСНИКАМИ ТА ТОВАРИСТВОМ

 1. Перехід частки (або її частини) учасника у статутному капіталі Товариства до іншої особи: Учасник Товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам Товариства або третім особам.

Стаття 15 ТРУДОВИЙ КОЛЕКТИВ. СОЦІАЛЬНІ ГАРАНТІЇ

 1. Усі громадяни, які своєю працею беруть участь в господарській діяльності Товариства на основі трудового договору, контракту, угоди, а також інших форм, що регулюють трудові відносини, становлять трудовий колектив Товариства.

 2. Соціальні та трудові права працівників Товариства гарантуються чинним законодавством. Товариство зобов’язується впроваджувати у виробництво сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизму і забезпечують санітарно-гігієнічні умови праці, дотримуватись правил протипожежної безпеки. Трудовий колектив Товариства обговорює та схвалює комплексний план покращання умов праці, охорони здоров’я і контролює їх виконання.

Стаття 16

 ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТОВАРИСТВА

 1. Припинення діяльності Товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

 2. Реорганізація Товариства відбувається за рішенням Загальних зборів Учасників (єдиного учасника).

ПІДПИСИ ЗАСНОВНИКІВ (УЧАСНИКІВ)

 

_____________________________ Дем’яненко Валерій Сергійович

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­______________________________Грушін Андрій Валерійович

______________________________Диннік Віктор Трохимович

Джерела інформації:

А – Основні:

1.Кузьмін О.Є., Громовик Б.П., Гасюк Г.Д.,Левицька О.Р., Мельник О.Г. Менеджмент  у фармації. Підручник. За редакцією О.Є.Кузьміна і Б.П.Громовика. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2005. -448 с.: іл

2.Мнушко З.М., Діхтярьова Н.М. Менеджмент та маркетинг у фармації. Ч-1. Менеджмент у фармації. – Х.: Основа; 1998.-255с.

3.Матеріали лекції.

В – Додаткові:

1. Кузьмiн О.Е. Мельник О.Г. Основи менеджменту: Пiдручник. – К.: Академвидав, 2003. – 416 с.

2.  Мнушко З.М., Мусієнко Н.М., Ольховська А.Б. Практикум з менеджменту та маркетингу у фармації. –Х.: Вид-во НаФУ; Золоті сторінки, 2002. – 144 с.

3.  Парновский Б.Л., Корчинский И.Т., Знаевская А.В. Основы документоведения  и делопроизводства аптечных учреждений. -Львов: Изд-во при Львовс.ун-те, 1989. -176 с.

4. Єрмошенко М. Менеджмент : Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. -К.: Національна академія управління, 2006. -655 с.

5.  Любимова Н. Менеджмент – путь к успеху/ Наталия Любимова. -М.: Агропромиздат, 2002. -59 с.

6. Менеджмент: теоретичні основи і практикум : Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти/ Олег Гірняк, Петро Лазановський,. -К.: Магнолія плюс; Львів: Новий Світ-2000, 2003. -334 с.

7. Осовська Г. Менеджмент організацій : Навчальний посібник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. -К.: Кондор, 2005. -853 с.

8. Пушкар Р. Менеджмент: теорія та практика : Підручник/ Роман Пушкар, Наталія Тарнавська,; М-во освіти і науки України, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2003. -486 с.

9.     Рудінська О. Менеджмент : Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. -К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. -334 с.

10. Стадник В. Менеджмент : Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна. -К.: Академія, 2003. -463 с.

11. Хміль Ф. Менеджмент : Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. -К.: Академвидав, 2003. -607 с.

12. Шегда А. Менеджмент : Учебник/ Анатолий Шегда,. -3-е изд., испр. и доп.. -К.: Знання , 2006. -645 с.

13.Яковенко В. Менеджмент і маркетинг : Навчальний посібник/ Валерій Яковенко,; Європ. ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006. -143 с.