– MedMuv

10 Червня, 2024

ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ.

ПСИХОЛОГІЯ ВІДЧУТТЯ І СПРИЙМАННЯ.

Основні поняття медичної психології. Історія медичної психології, її звязок з іншими науками.

Психологічний стан має вирішальне значення як в винекненні хвороби так і в її протіканні. Впив особи хворого, лікаря медсестри. Навіювання, самонавіювання.

Визначення медичної психології, її місце, обсяг дотепер дещо по-різному розуміються спеціалістами різних країн. Загальноприйнятим є те, що медична психологія є галуззю пограничною між медициною та психологією. При цьому вона вивчає проблеми медицини в психологічному аспекті та використовує психологічні методи дослідження та впливу на лікувальний процес.

У більшості країн поширене поняття клінічної психології, а не медичної. У клінічну психологію в США включаються психотерапія, психодіагностика, консультативна психологія, психогігієна та реабілітація, деякі розділи дефектології, психосоматика.

У Польщі медична психологія також розуміється досить широко, у число її задач включаються діагностика, клініко-реабілітаційна діяльність, реабілітація інвалідів, психотерапія, психокорекція, контроль ефективності психокорекції та психотерапії.

К.К.Платонов розглядає клінічну психологію як складову частину медичної психології. Клінічна психологія, на його думку, має прикладне значення, відповідаючи потребам психіатричної, неврологічної, соматичної клініки. У нашій країні традиційно у медичну психологію включають крім клінічної психології також психогігієну.

Погляди на медичну психологію:

1.Найбільш повний півдручник по седичній психології – Кречмера: психологія нервово-психічних розладів.

2.психопаталогія.

3. основи традиційної психології.

Предметом мед психології є 1.багатогранні особливості людської психіки та їх вплив на здоровя та хворобу, 2.система психологічних лікувальних дій в тому числі психологічного комфорту що закономірно створює 3.психологічну систему “лікар – хворий”.

Особливості сучасної медицини: спеціалізація, технізація, компютеризація, єдина інформаційна мережа. Відхід від гуманних засад кілнічної медицини.

Медична психологія враховує сучасні теоретичні та практичні вимоги до знань, умінь та навичок, при наданні медичної допомоги хворим, яка починається з оцінки психічного стану пацієнта, а, отже, з основ практичного застосування знань медичної психології та її складової частини – аутопластичної картини хвороби, а при потребі і психопатології.

Гіпократ: “Тому, хто хоче дійсно здобути пізнання в медицині потрібно мати: природній дар, навчання, настанорву з дитинства, любов до праці. Сюда слід додати багаторічне натхнення щоб навчання що проросло та вкоренилось стиглі плоди принесло”.

Гіпократ проосновні моральні засади медичного працівника: “хай він буде по своєму характеру прекрасним та добрим и як такий значним та людинолюбним”.

Д.Самойлович: “людина що присвятила сеье ледицині повина володіти “ясним та гострим зором, мякими руками, та тонким чуттям, та ще до всьоьго перечисленоговін повинен додати велику особисту чистоплотність. Ніщо не повино бути грубим ні в його догляді, ні в його розмові, а головне йому потрібно засвоїти ту вічливість щиру та простуякі повині бути в любому хорошому товаристві та бути його головною перевагою”.

Медичний працівник це вічний студент.

Історія становлення психології як науки

І.Павлов: «опять пошла эта психологическая галиматья…» (Павловские клинические среды т.3)

«Психологія має довге минуле, але досить коротку історію» (М.Еббінгауз)

1872 Дарвін (1809-82) публікує «Прояви емоцій у людей і тварин».

1876 Бейн засновує часопис Mind («Розум»).

1879 Вундт засновує Психологічний інститут у Лейпцизі. Частиною своєї роботи Вундт бачив вивчення таких соціо-культурних феноменів як мова, релігія, міфи і чарівництво; психологія була для нього не тільки загальнонауковою, але і соціальною дисципліною. З цим пов’язаний той факт, що прихильники позитивізму в психології відкинули вундтовський проект психології. Знадобиться біля 100 років для того, щоб психологія знову повернулася до вивчення культурних і соціальних феноменів.

1890 Джемс (1842-1910) публікує «Принципи психології”.

Фон Еренсфельс (1859-1932) публікує статтю Uber Gestaltequalitaten, що стає основою для формування Австрійської школи гештальтпсихології.

1895 Ле Бон (1841-1931) публікує «Психологію натовпу». Болдуін (1861-1934) публікує «Психічний розвиток дитини і раси», де пропонує теорію, по якій індивід в онтогенезі повторює історію людства.

1896 Дьюї публікує «Поняття рефлекторної дуги в психології», де попереджне про небезпеку розгляди рефлекторної дуги як основного елемента людської поведінки.

1900-01 Мід уперше читає щорічний курс лекцій по соціальній психології на факультеті філософії в Чикаго. Він ніколи не робив письмових заміток до своїх лекцій. Курс, читаний Мідом у 1927 р., буде відновлений вже після його смерті по студентських конспектах і виданий у 1934 р. за назвою «Розум», «Я» і товариство» (Mind, Self and Society: from the point of view of a social behaviorist).

1906 Мід публікує «Уява в розгляді Вундтом міфів і релігії» – огляд 3 і 4 тт. Volkerpsychologie Вундта. Мортон Прайс (1854-1928) у Гарварді засновує Journal of Abnormal Psychology.

1909 Фройд, супроводжуваний Юнгою (1875-1961), читає 5 лекцій по психоаналізі на честь 20 річниці університету Кларка, Массачусетс.

1910 Маліновські їде з Лейпцігу в Лондон, де в Лондонській школі економіки він засновує соціальну антропологію як дисципліну.

М.М. Ковалевський читає лекції по соціології в Психоневрологічному інституті в Петербурзі і пропонує свою концепцію колективної соціальної) психології подібну з тардовской: «…єдиний засіб пізнати […] психологію мас – це вивчити всю сукупність їхніх вірувань, заснувань, удач, звичаїв і навичок». Ковалєвський підкреслює у цьому зв’язку важливість аналізу казок, билин, прислів’їв, писаных і неписаных законів і т.д., чим дуже схожий із Вундтом.

1912 Уотсон читає серію лекцій у Колумбійському університеті, починаючи систематично розвивати біхевіористські ідеї. Вертгеймер (1880-1943), Коффка і Кхлер (1887-1967) у Франкфурті проводять перший експеримент, що веде до встановлення гештальтпсихології.

1912-13 Маліновськ, Радкліфф-Браун (1881-1955), Дюркгейм і Фройд публікують важливі роботи про австралійських аборигенів. Фройд явно реагує на вундтовський опис ери тотемізму в «Тотемі і табу».

1913 Уотсон, «Психологія, як її бачить біхевіорист» – біхевіористський маніфест, у якому Уотсон закликає звільнитися від усіх нагадувань про «розум» і «свідомості».

1914 Уотсон публікує «Поведінка: введення в порівняльну психологію».

1915 Уотсон обирається Президентом «Американської психологічної асоціації». Президентське звернення назване “Місце умовного рефлексу в психології”. Він пропонує прийняти рефлекторну дугу за основний елемент поводінки. Це те, проти чого застерігав Де Соссюр у Швейцарії видає свій “Курс загальної лінгвістики”, де обгрунтовує можливість науки про знаки – семіології (семіотики): «Можлива наука, що буде вивчати життя знаків у товаристві; вона могла б бути частиною соціальної психології. Я назву її семіологією».

1919 Данлоп публікує статтю «Чи існують інстинкти?», у якій ставить під питання інстинкт як пояснювальний конструкт.

1920 Макдугал публікує «Груповий розум», і піддається нападкам із боку Флойда Олпорта

1921 Фрейд публікує «Масову психологію й аналіз людського Я» – першу із серії книг, у яких він переміщає свою увагу з аналізу клінічних випадків на аналіз культурних феноменів. У «Масової психології» Фрейд розвиває ідеї Ле Бона і Тарда про психологію юрби.

Ф.Олпорт і М.Прінс засновують Journal of Abnormal Psychology and Social Psychology. Досвід, котрий Прінс пережив під час Другої світової війни, змушує його зайнятися соціальною психологією.

1922 Леви–Брюль (1857-1939) публікує “Первісне мислення”, де обгрунтовує свою думку, що ментальність примітивних народів носить містичний і до–логічний характер і відрізняється від раціонального і логічного мислення характерного для західної цивілізації.

1924 Флойд Олпорт видає свою книгу “Соціальна психологія”, тим самим закріплюючи соціальну психологію як експериментальну і поведінкову науку. Він пояснює соціальні феномени в чисто біхевіористських термінах на рівні окремого індивіда.

1926-29 Дискусії в радянській психології, що стосуються марксистської перебудови психологічного знання, у результаті яких соціальній психології відмовлено в самостійному статусі. Соціальна психологія ототожнюється з визнанням соціальної обумовленості психіки, що не потребує «окремої» наукової дисципліни (Блонський). Соціальна психологія як вивчення соціальних груп, колективів і інститутів «громадянства» у СРСР не одержує. Початок ізоляції радянської психології від світовий.

1929 Борінг (1896-1968) публікує експериментальної психології в якої відстоює «чисту» експериментальну психологію перед особою популярними відгалужень, що стали нещодавно, прикладний. Книга також є сильним виступом за розмежування психології і філософії.

1932 Бартлетт публікує «Запам’ятовування: експериментальне і соціальне дослідження». Очевидний міждисціплінарний характер цієї роботи, що сполучає як психологію так і антропологію. Лурія (1902-77), Виготський і Коффка відправляються в експедицію в Узбекистан і Киргизію для вивчення «залежності психічних функцій від історико-економічних умов».

1935 Мерчісон видає «Підручник соціальної психології» (Handbook of Social Psychology). Коффка публікує «Принципи гештальтпсихології» на англійському.

Геллап (1901-84) засновує Американський інститут суспільної думки, відомий як Gallup Poll, для проведення політичних і маркетингових досліджень науковими засобами.

1936 ЦК ВКП(б) видає постанова «ПРО педологічні перекручення в системі наркомпросов», що забороняє використання психологічних тестів, особливо в школах. Заборона досліджень індивідуальних розходжень у СРСР контрастує з індивідуалізацією соціальної психології в США.

1937 Р.Олпорт стає редактором Journal of Abnormal and Social Psychology на цілих 12 років. Він також публікує «Особистість: психологічна інтепретація», у якій індивідуалізуває поняття особистості так само, як нещодавно індивідуалізував поняття установки. Створюється часопис Public Opinion Quarterly.

1943 Олпорт, будучи редактором, публікує статтю Беттельгейма про концентраційні табори «Індивідуальне і масове поводження в екстремальних ситуація». Генерал Эйзенхауер (згодом Президент США) наказує військовим ознайомитися з цією статтею колись, чим вони почнуть звільнення полонених із концтаборів.

1945-47 Під керівництвом Левіна в Массачусетському технологічному інституті створюється Дослідницький центр груповий динаміки.

Густав Ічхайзер (1897-1969), віденський соціолог, що емігрував у США, публікує в Чикаго свою монографію «Природа нерозуміння в людських взаємовідносинах». Ічхайзер на 20-30 років передбачив багато ідей, що стосуються аттрибуції, керування враженням, впливи ідеологічних чинників на міжособистісне сприйняття. Проте, не маючи підтримки в наукових колах, він був відданий повному забуттю до середини 80-х рр. У 1952 р. Ічхайзер був госпіталізований із діагнозом «параноїдальна шизофренія», провів у клініці 11 років і через 6 років після звільнення закінчив своє життя в повних злиднях.

1958 Хайдер публікує «Психологію міжособових відносин».

1962 Виходить у світло «Структура наукових революцій» Куна, що потрясає раціональні підстави позитивістської науки й ідеї кумулятивного розвитку знань. Наукова істина – результат соціальної угоди в науковому середовищі, а не відкриття «об’єктивної» закономірності іманентній природі. Початок пост-емпіріцізма в психології, по вираженню Гергена.

1963 Вітгенштейн продемонстрував, у якому ступені використання психологічних предикатів залежить від узвичаєних лінгвістичних конвенцій. Його праці стимулювали аналіз мовної детермінації таких понять як «розум», «відчуття», «мотивація» і ін. і зробили серйозний вплив на становлення прямування соціального конструкціонізму в психології.

1966 Виходить у світ «Соціальне конструювання реальності» Бергера і Лукмана, у якій артикулюється ідея, що соціальні об’єкти не існують самі по собі, але конструюються і трансформуються в процесі комунікації людьми, що активно осмислюють навколишня реальність.

Філософські концепції в сучасній медичній психології:

tСєченова та Павлова tрефлекоторної діяльності

t
t Фройда tпсихоаналітична

t
tіндивідуальна tпсихологія Адлера – ціль та ущербність

t
tанілітична tпсихологія Юнга – колективного позасвідомого

t
tекзистенціоналізм tКєркегора, Хайдегера, Ясперса, Сартра – розкриття сутті

t
tфеноменологія tГурселя – трансцеденція t

t
tпсиходинамічна tконцепція Адольфа Майєра – прагматизм істина в потрібності

t
tантипсихіатрія Фуко tі Меркузе.

Взаємозвязок медичної психології з іншими науками

На розвиток медичної психології істотно впливають такі медичні дисципліни: психіатрія, неврологія, нейрохірургія, психотерапія, терапія. Цей вплив взаємозумовлений. Близька медична психологія і до ряду інших психологічних і педагогічних наук – загальної та експериментальної психології, трудотерапії, олігофрено-педагогіки, тифлопсихології, сурдопсихології та ін.

Медична психологія значно впливає на розвиток загальнотеоретичних питань психології: співвідношення соціального та біологічного в розвитку психіки, аналіз компонентів, що входять до складу психічних процесів, розвиток і розлад психіки, роль особистісного компоненту в структурі різноманітних форм психічної діяльності.

Основні завдання дисципліни:

tВивчення tособливостей психології хворих та їх родичів.

t
tВивчення tособливостей психології лікаря, середнього та молодшого медичного tперсоналу.

t
tВивчення впливу tхвороби на психіку хворих і психіки на хід захворювання.

t
tЗасвоєння основних tпринципів адекватного спілкування з хворими та їх родичами.

t
tЗасвоєння tпрактичних навичок психологічного аспекту діяльності лікаря.

t
tЗасвоєння основ tзагальної деонтології, психогігієни та психопрофілактики:

tпсихоггієна сімї з tпроблемами

t
tпсихогігієна людей tв кризових станах в тому числі в кризові періоди їх життя

t
tпсихогігієна tстатевого життя

t
tнавчаня виховання tта праці медпрацівників

t
tрежима лікувальних tзакладів

t
tконтактів лікаря та tхворого. t

tЗасвоєння tпрограмних питань спеціальної медичної психології.

Структура дисципліни

За напрямком психологічних досліджень (на виявлення загальних закономірностей чи особливостей конкретного хворого) виділяють загальну та спеціальну медичну психологію.

Загальна медична психологія вивчає загальні питання і містить у собі такі основні розділи:

tОсновні tзакономірності психології хворої людини (критерії нормальної, tтимчасово зміненої і хворобливої психіки), психології лікаря t(медичного працівника), психології повсякденного спілкування хворого tі лікаря, психологічної атмосфери лікувально-профілактичних заходів.

t
tПсихосоматичні та tсоматопсихічні взаємовпливи.

t
tМедичну tдеонтологію, що включає питання лікарського гуманізму, етики, tлікарського таємниці.

t
tПсихогігієну – tпсихогігієнічні знання та навички, психотренінг взаємовідносин tлікаря і хворого.

t
tЗагальну tпсихотерапію.

Спеціальна медична психологія вивчає психологію конкретного хворого:

tособливості психіки tхворих, що страждають різноманітними захворюваннями t(серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними, tшкірними і т.д.);

t
tпсихіку хворих на tетапах підготування, виконання хірургічних втручань та в tпісляопераційний період, а також психіку вагітних, особливості tпсихіки жінок під час пологів і психічний стан породіль; t

t
tпсихіку хворих із tдефектами органів і систем (сліпота, глухота і т.п.);

t
tпсихіку хворих з tхронічним перебігом захворювання, інвалідів.

t
tпсихіку хворих tпсихічними хворобами, алкоголізмом та наркоманією;

t
tособливості психіки tхворих при проведенні трудової, військової та судової експертизи;

t
tприцільну tпсихотерапію.

Можна виділити конкретні клініки, де знаходять практичне застосування знання і методи відповідних розділів медичної психології: у соматичній – психосоматику, у психіатричній клініці – патопсихологію; у неврологічній – нейропсихологію.

Психосоматика вивчає вплив психіки на виникнення соматичних порушень.

З усього обсягу медичної психології в даній програмі основна увага приділена внутрішній картині хвороби та основам патопсихології. Патопсихологію варто відрізняти від психопатології. Остання є частиною психіатрії і вивчає симптоми психічного захворювання. Основний метод психопатології – клініко-описовий.

Патопсихологія

Основна увага в медичної психології приділяється патопсихології, тому що ця складова частина є невід’ємною частиною діагностики та експертизи в психіатричних і соматичних клініках. Тут приділяється увага освітленню та навчаню навикам діагностики порушень різноманітних психічних процесів (пам’яті, уваги, мислення, емоцій, сприйняття), а також запропоновано декілька психологічних методів для дослідження цих порушень. Звертається увага (для наступності з психіатрією) на найбільше поширені психічні захворювання, у діагностиці яких у психіатричній клініці бере участь патопсихолог.

Патопсихологічні дослідження

Патопсихологічне дослідження порушеної психіки проводилися спочатку тільки в психіатричних клініках. Для виділення критеріїв норми і патології вивчалися паралельно особливості психіки здорових людей. З погляду психосоматичної медицини, визначені особистісні особливості людини лежать в основі ряду соматичних захворювань. Тоді патопсихологічне дослідження особливостей психіки необхідно проводити й у соматичних клініках із метою подальшої психокорекції особистості і профілактики соматичних захворювань.

Патопсихологічне дослідження містить у собі такі компоненти:

tбесіду з хворим;

t
t експеримент t(тестування);

tвивчення історії tхвороби;

t
tспостереження за tповедінкою під час дослідження;

t
tаналіз отриманих tрезультатів;

t
tоформлення tзаключення та висновку.

Патопсихологічні експериментальні завдання підбираються для вирішення практичних задач клініки. У основному досліджуються порушення розвитку особистості і порушення психічних процесів: розлади сприйняття; розлади уваги; розлади пам’яті; розлади мислення; розлади розумової працездатності.

Патопсихологія вивчає, по визначенню Б. В. Зейгарник, структуру порушень психічної діяльності, закономірності розпаду психіки в їхньому зіставленні з нормою. При цьому патопсихологія використовує психологічні методи, оперує поняттями сучасної психології. Патопсихологія може розглядати задачі як загальної медичної психології (коли вивчаються закономірності розпаду психіки, зміни особистості психічних хворих), так і спеціальної (коли досліджуються порушення психіки конкретного хворого для уточнення діагнозу, проведення трудової, судової або військової експертизи).

Близька до патопсихології нейропсихологія, об’єктом вивчення якої служать захворювання ЦНС (центральної нервової системи), переважно локально-ураженні ділянки головного мозку.

Психосоматика вивчає вплив психіки на виникнення соматичних проявів.

З усього обсягу медичної психології в даному посібнику основна увага буде виділено патопсихології. Патопсихологію варто відрізняти від психопатології. Остання є частиною психіатрії і вивчає симптоми психічного захворювання клінічними методами, використовуючи медичні поняття: діагноз, етіологія, патогенез, симптом, синдром і ін. Основний метод психопатології – клініко-описовий.

Психологічний стан людини має вирішальне значення у виникненні хвороби, обумовлює особливості її протікання, визначає розвиток (прогноз) і успіх лікування. Вплив лікаря, його випадкові або навмисно підтримуючі, чи пригнічуючі міри, навіювання, самонавіювання хворого можуть докорінно видозмінити (трансформувати) всю картину хвороби і в значній мірі змінити її протікання. Тому істинне розпізнавання і правильне розуміння хвороби доступне тільки при умові знання індивідуальних особливостей хворого. Отже, індивідуальний підхід до хворого забезпечує як велику глибину і точність розпізнавання (діагностики), прогнозу хвороби, так і раціональний вибір ефективного лікування. Скаазне відноситься до любого хворого незалежно від його освіти, статі, віку, а також від характеру захворювання.

Предметом медичної психології є різноманітні особливості психіки хворого і їх вплив на здоров’я і хворобу, а також забезпечення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, в тому числі всіх обставин, які сприяють обслуговуванню хворого, які правомірно об’єднують в систему лікар-пацієнт.

Особливості сучасної медицини: тривале дроблення і диференціювання її розділів, ріст числа вузьких спеціальностей, все більш широке використання технічних засобів (апарати і прилади) в обстеженні і лікуванні хворих; примінення електронних приладів і обчислювальних машин, які застосовують, зокрема,для визначення хвороб; використання в параклінічних (лабораторних) дослідженнях сучасних данних біології, хімії, фізики, біофізики, кібернетики приводить деколи до недооцінки клінічного мислення, до штучного розчленування єдності хворої людини на частковості, до перебільшеної технізації, здатної викликати дегуманізацію клінічної медицини. Ці процеси самі по собі природні і закономірні, проте вони потребують постійної діалектичної корекції. Такий процес в розвитку сучасної науки, в тому числі медичної, поставив спільне завдання: створити спеціальний розділ – науковедення, науку про науку, яка об’єднує спільні принципи організації науки, які сприяють її інтеграції і більш успішному розвитку. Тому природньо, що складні процеси, які проходять в сучасній медицині, повинні також знайти свої об’єднуючі критерії. На відміну від більшості інших форм виробничої діяльності медицина має справу з найбільш тонким і потенційно ранимим об’єктом діяльності – людиною, що тим більше типово для хворої людини.

У всіх хворих, незалежно від особливостей хвороби, специфічні реакції психіки і особливості особистості виявляють загальні тенденції.

В зв’язку з цим самостійним розділом медичних знань, який об’єднує психологічні проблеми хворих людей на різних етапах їх життя і хвороби, стає медична психологія. Отже, медична психологія також відноситься до медичної практики (в широкому її розумінні), як науковедення до науки у всій різноманітності її проблем. В зв’язку з цим треба відмітити, що медична психологія є пропедевтикою до всіх клінічних дисциплін.

Таким чином, медична психологія сприяє не тільки покращенню необхідних контактів з хворими, швидшому і найбільш повному одужанню, але й попередженню хвороб, охороні здоров’я. Вихованню гармонійної особистості, з якою мають справу в першу чергу педагогічні і медичні працівники.

Більш широко медична психологія вивчає весь діапозон цілющих або згубних впливів особистості людини і міжособистих відношень на її здоров’я і хворобу.

Медична психолгія розділяється на загальну і спеціальну.

Загальна медична психологія вивчає:

1. Основні закономірності психології хворої людини.

ttКритерії здорової, ttтимчасово зміненого і хворобливої психіки;

tt
ttРеакції хворого на ttлікарняне середовище, включаючи взаємовідносини його з медичним ttперсоналом та іншими хворими;

tt
ttРеакції хворого на ttпозалікарняне середовище;

tt
ttПсихологічні типи ttхворих, та відреагування їх на своє захворювання.

t

tПсихологію родичів tта близьких хворого.

t
tПсихологію медичних tпрацівників, як по відношенню до хворих та їх близьких, так і по tвідношенню один до одного.

t
tПсихологічні tаспекти спілкування медика із хворими та їх родичами.

t
tПсихологічну tатмосферу лікувально-профілактичних закладах.

t
tВчення про tвнутрішню картину захворювань, психосоматичні і соматопсихічні tвзаємовпливи.

t
tВплив особистості tна перебіг захворювання.

t
tПсихологічні tаспекти медичної деонтології.

t
tПсихологічні основи tпсихотерапії, психогігієни і психопрофілактики.

t
1. ttОсновні види ttпсихотерапії;
  
  tt
2. ttПсихологія ttмедико-генетичних порад і консультацій;
  
  tt
3. ttПсихогігієна ttсім’ї, і в першу чергу тієї , в складі якої є особи з вадами ttрозвитку, рецидивуючими гострими або затяжними захворюваннями;
  
  tt
4. ttПсихогігієна осіб ttв кризові періоди їх життя, включаючи пубертатний;
  
  tt
5. ttКлімактеричний ttперіоди;
  
  tt
6. ttПсихогігієна шлюбу ttі статевого життя;
  
  tt
7. ttПсихогігієна ttнавчання, виховання іпраці медичних працівників;
  
  tt
8. ttПсихогігієна ttрежиму лікувальних закладів;
  
  tt
9. ttПсихогігієна ttвзаємовідношень лікаря і хворого.
  
  t

Мпеціальна медична психологія розкриває ведучі аспекти лікарської етики при спілкуванні з конкретним хворим і при певних формах хвороб.

Головну увагу при цьому звертають на:

tОсобливості tпсихології хворого з пограничними формами нервово-психічних розладів t(найбільш чутливих і ранимих хворих), які фактично є об’єктом tдіяльності лікаря любої спеціальності;

t
tПсихологію хворих tна етапах підготовки, проведення хірургічних втручань і в tпісляопераційному періоді;

t
tОсобливості tпсихології хворих, які страдають різними захворюваннями t(серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними, tшкірними, нервово-психічними);

t
tПсихологію хворих з tдефектом органів і систем (сліпота, глухота, глухонімота і ін.);

t
tМедико-психологічний tаспект трудової, воєнної і судової експертиз.

Медична психологія – це самостійний розділ медичних знань,

який включає психологічні проблеми, що виникають у хворих людей на всіх етапах формування хвороби і в різних умовах користування медичною допомогою. Вона самостійно лише настільки, наскільки має свій предмет дослідження. Разом з тим зміст медичної психології стає дійсним лише у взаємопроникненні з сформованими завданнями і цілями практичної медицини взагалі і кожним конкретним розділом медицини зокрема. При всій важливості медичної психології зовсім природньо, що поза загальною медичною практикою вона не тільки безпомічна але й неприпустима. В свою чергу кожний спеціальний розділ медичної практики, який не має властивих йому медико-психологічних аспектів, залишається лишерозділом емпіричної медицини, медичного практицизму, виключає цілісне розуміння хворого, його індивідуальні проблеми, які виникають в період хвороби, і порушують єдність відношень його з медичними працівниками.

Історія свідчить про те, що проблеми лікування мають давнє походження. До нашого часу збереглась як музейна рідкість особиста аптечка з набором лікувальних засобів, яка належала одній із єгипетських цариць, котра жила за 2000 літ до нашої ери. В папірусі Древнього Єгипту, датованому 16-им століттям до н.е. містяться заклинання, які можуть надати допомогу при ста різних захворюваннях.

За описами Геродота, який відвідав Єгипет в У віці до н.е., “медицина в єгиптян розділена на відділи; кожен лікар займається лише певним видом хвороби, один лікує лчі, другий – голову, третій – зуби; є й такі, які зайняті невидимии хворобами”. До останніх Геродот відносив і багато хвороб духу, психічні хвороби, які уже в цей час приводили до пошуків спецальних методів підходу до хворого і особливих форм попередження хворобливих змін психіки.

Елементи медико-психологічного, психогігієнічного впливу можна бачити в особливостях підходу до хворого лікарів давнини. Єгипетські лікарі уважно обстежуючи хворого, високо цінили значення анамнезу, а дослідженню піддавали не тільки “людське тіло” (у нас соматичне дослідження) не тільки те, що “виходить з нього – кал, сечу, мокроту, кров” (праобраз параклінічних досліджень), але й особливості зміни духовного його життя.

В арсеналі лікувальних засобів єгепетської медицини поряд зхімічними, фізичними і біологічними використовувались і психічні форми впливу на хворого, зокрема словесної, мімічні і пантомімічні дії.

Одночасно з розвитком медицини в Єгипті вона досягла значних успіхів в Месопотамії. Зведення законів Гаммурабі (біля 2000 років до н.е.) включало поряд з багатьма іншими і положення про медичну етику. Ці закони, зокрема, високо оцінювали діяльність і звання лікаря. Лікарська етика підтримувалась не тільки значними розмірами винагород, але й системою покарань, які застосовувались у відношенні до лікарів, які зробили провини або виявили свою некомпетентність. Цікаво, що вже в цей період були сформовані закони, направлені на охорону здоров‘’, тобто по суті справи закони, регламентуючі гігієнічні, в тому числі і психогігієнічні основи оздоровлення населення.

Сірійський лікар Сараджа в свій час говорив хворому: “Дивись, нас троє: я, ти і хвороба. Якщо ти будеш на моїй стороні, нам двом буде легше перебороти її”.

З часів розквіту персидської медицини Зореастра (приблизно Х1-Х11 ст.до н.е.) збереглось описання ідеальних якостей, до володіння якими повинні прагнути всі лікарі. Деякі з цих якостей, спеціально відмічені персидською медициною, розкривають її емпіричні підходи до проблем психогігієни, а відтак, і до медичної психології. За вказівками персидської медицини, лікар повинен не тільки глибоко вивчати медицину, багато читати і вивчати, накопичувати по можливості великий досвід за спеціальністю, але й виробляти в собі вміння вислуховувати хворого спокійно, старанно розпізнавати його хворобу, і добросовісно лікувати. При зустрічі з хворим лікар повинен користуватися лагідною мовою, бути уважним на всьому протязі зустрічі з ним, сердечно, по дружньому настроєним і робити все це для того, щоб навмисно не затягувати хворобу, сприяти швидшому її лікуванню, щоб забезпечити виздоровлення хворого і попереджувати рецидиви хвороби. В цей період розвитку персидської медицини значних успіхів досягла практична гігієна. Велику увагу приділялося чистоті помешкань, очистці питтєвої води, профілактиці заразних хвороб, вихованню охайності, Домашня муха в цей час описувалася як одна із найбільш шкідливих істот. В ряді законодавств цього часу прямо вказувалось на те, що правителі Персії повинні будувати лікарні, забезпечувати їх лікарями, лікарськими засобами і т.д.

Потрібно відмітити, що медичні школи Персії випускали лікарів трьох профілів: “зцілителів святістю”, “зцілителів законом” і “зцілителів ножом”.

Найбільш високою підготовкою славились перші. Їх обов’язком було лікування в широкому смислі цього слова і тонке, мудре, розумне використання в ньому вищих душевних якостей лікаря. Другі зцілювали законом, тобто займались усуненням причин хвороб. Їх називали інакше “майстрами здоров’я”. Треті, як видно із назви, займались хірургічною допомогою.

Грецька медицина, видно, перейняла в ході свого розвитку багато раціональних досягнень як єгипетської, так і персидської медицини. Про це, зокрема, свідчить той історичний факт, що ще у У111 столітті до н.е. в Стародавній Греції наука і культура не були високо розвинуті, а вже в 11 столітті грецька наука і медицина досягли небувалого розвитку. Успіхи грецької медицини настільки широко відомі, що навряд чи варто на них зупинятися. Лише нагадаємо, що вивчення основ моралі, доброзичливості, в тому числі і лікарів, досягло в цей період високого рівня. Проілюструємо це лише двома висловлюваннями великих мислителів Греції: “Природа – вчив Арістотель,- дала людині в руки зброю – інтелектуальну моральну силу, але вона може користуватись цією зброєю і в зворотньому напрямку, тому людина без моральних засад стає нелюдською і дикою істотою, негідною в своїх статевих і смакових інстинктах”. Підкреслюючи практичну важливість доброзичливого відношення до людей, Демокріт вчив, що “треба привчати себе до доброзичливих справ і вчинків, а не до мови про доброчесність”.

Не випадково, що з ім’ям Гіппократа, цього великого мислителя і лікаря Елади, пов’язана клятва, яку на протязі багатьох століть давали випускники вищої медичної школи. Не випадково і те, що в тексті клятви особливу увагу приділено ствердженню високих моральних якостей лікаря, які забезпечують найбільш гуманні форми спілкування з хворими.

Крилатими стали слова батька медицини Гіппократа: “Медицина часто утішає, деколи полегшує, рідко зцілює”. В цьому “утішанні” – глибокий медико-психологічний зміст.

Мислителі Стародавнього Риму розвивали передові погляди на міжлюдські відношення. Цицерону належать слова: “Існують дві першопричини справедливості: нікому не шкодити і приносити користь суспільству”. Ці слова лягли в основу повсякденного лікування.

На початку 1Х ст. н.е. значно зростає роль Багдаду, куди й були запрошені багато педагогів школи Джуді Шапур. В медичних школах Багдаду дістає поширення метод викладання біля ліжка хворого, який зберігся і до наших днів. В зв’язку з цим все більше значення набувала необхідність осмислювання психології взаємовідношень лікаря і хворого, різко зросло значення психологічних критеріїв і, зокрема, необхідність розробки питань про те, яке значення психічної індивідуальності хворого у виникненні і протіканні хвороб в нього, яка роль психологічних особливостей лікаря і хворого в забезпеченні найбільш повного контакту між ними, який вплив особливостей психіки хворого на формування різних хвороб і ін. По суті справи зароджувались ті основи медичної психології, які були вперше систематизовані лише на початку ХХ століття.

Нізамі (1140-1203) в своїй книзі “Чотири бесіди або міркування” докладно зупинявся на характеристиці якостей лікаря і вважав невід’ємними для нього благородство, чуйність характеру, ніжність і мудрість натури, вміння встановлювати відоме із невідомого, властивість логічно мислити, глибоко правильно розуміти і враховувати в лікуванні складні переживання хворого”.

Після середньовікового царювання пітьми, неосвіченості і мракобісся ХУ століття стало для людства благодатним. Вік відродження прославився бурним розквітом мистецтв, розвитком наукової думки і разом з тим піднесення наукової і практичної медицини.

Систематичні початки анатомії, закладені Везалієм (1543), відкриття кровообігу (1628) Вільямом Гарвеем (1578-1657), а пізніше дослідження Морганьї про зміни внутрішніх органів у хворих (1761) закладають наукові основи розуміння хвороб.

Після відкриття в 1518 р. Лінакром в Лондоні Королівського коледжу лікарів і початку курсу лекцій з медицини в Оксфордському і Кембріджському університетах в Англії значно зміцнюється уявлення про лікування. Локк і Сіденгам неодноразово звертались до систематизації якостей, необхідних студенту-медику. Сіденгам спеціально підкреслював роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів.

Поглиблення знань про морфологічну і патоморфологічну основу хвороб внутрішніх органів приводить до пошуків методів прижиттєвого дослідження їх у хворих. Знаменитими подіями ХУШ і ХІХ століть стала розробка традиційних методів перкусії (Ауенбургер, 1761), аускультації (Лаеннек, 1819) і пальпації (Образцов В.П., 1887).

На початку ХІХ століття значно зростає авторитет французької медичної школи. Великі її представники: Морель, Маньян, Шарко, Бернгейм, Жане, Бабінський – не тільки підтверджували роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів, але й виконували дослідження, направлені на розробку закономірностей її впливу. В університетах Німеччини цього часу вперше вводяться лабораторні методи роботи студентів. Стає все більш повним і різностороннім уявлення про медицину як науку, уявлення про медика як про спеціаліста, який отримує необхідну підготовку в першу чергу для попередження і лікування хвороб. Формується цей тип медика, ці відношення лікаря і хворого, які в основному типові для нашого часу.

Велике значення для правильного розуміння ролі психічного і соматичного у виникненні хвороб мала знаменита дискусія “психіків” і “соматиків”, яка розвинулась в 20-х роках ХІХ ст. в Німеччині. Зіткнення двокрайніх позицій привело до поразки містико-ідеалістичних поглядів “психіків” і до перемоги “соматиків”. Найбільш істотним в цій дискусії стало твердження Грізінгера про те, що “психічні хвороби-хвороби мозку”. Результати цієї суперечки не могли не відбитися на зміні відношення лікаря до хворої людини.

Розвиток самобутньої російської медицини відрізнявся,зокрема, тим що вже основоположники її звертали увагу не необхідність суворого врахування психології хворого. М.Я.Мудров в книзі “Слово про способи вчити і вчитися медицині”, виданої в 1820р., тобто в ті роки, коли в Німеччині ще залишилось багато прибічників школи “психіків”, говорив молодому лікарю: “Тепер ти пізнав хворобу і знаєш хворого, але знай, що і хворий тебе пізнав і знає, який ти. З цього ти можеш зробити висновок, яке потрібно терпіння, розсудливість і напруга розуму біля ліжка хворого, щоб виграти все його довір’я і любов до себе, а це для лікаря найважливіше”. Кожен поступок лікаря повинен бути продуманим побудованим з таким розрахунком, щоб всі елементи його лікували.

Засновник петербурської школи психіатрів І.М.Балінський (1827-1902) в лекціях з психіатрії (1857) вчив лікарів необхідності: 1) усунути моральні впливи, які сприяли і підтримують хвороби;

2) послабити хворобливі почуття, ідеї і хворобливу діяльність “безумного”;

3) пробудити в ньому правильні почуття і ідеї, а також охоту до знань намагаючись всіма способами підтримали зниклу моральну його самостійнійність. І хоч система ця адресована І.М.Балінським лікарям-психіатрам, неважко побачити, що принципи її розповсюджуються на всіх хворих, мають загальне значення для медичної практики.

Важливий вклад в розвиток передової психології вніс І.М.Сеченов. Його “Елементи думки” і ряд інших робіт в дійсності пронизані мотивом гуманності, а вся боротьба з хибними напрямками в науці повна страстей породжених думками про благо людини і людство.

Російський хірург Н.І.Пирогов (1810-1881) і батько педіатрії Н.Ф.Філатов (1847-1902) не тільки вчать лікарів турбуватися про хворого і ніколи не забували про його складні душевні стани, але й у власній діяльності дивують російську інтелігенцію неповторною скромністю, самовідданістю, глибокою сердечністю і простотою – якостями, які не раз допомагали їм спасти хворих.

Н.І.Пирогов вчив, що на підступах до хірургічного втручання “…найбільш головне, по-моєму, це те, щоб хворий, оперований чи досліджуваний, був внутрішньо переконаний, що біль і операція, яких він зазнає, не даремні, а неминучі для його блага”. “Крім наукових відомостей і досвіду”, особливо необхідними якостями медичного працівника, на його погляд, є “добросовістність,набута тільки важкою майстерністю самопізнання, самовладання і знання людської натури”.

Імена знаменитих російських інтернистів С.П.Боткіна (1832-1889) і Г.А.Захар’їна (1829-1897) сучасна медицина пов’язує не тільки з проголошенням і відстоюванням ними принципу цілісності організму хворого, принципу пріоритету нервовоих механізмів в патологічному процесі. Їх праці збагатили науку і у важливих аспектах власне медико-психологічних проблем.

Засновник московської школи психіатрів С.С.Корсаков (1854-1900) вперше виділяє “психічне лікування” в самостійний розділ.У відповідній частині його посібника мова йде не тільки про становлення психотерапії, але й про всестороннє обговорення форм психічного впливу на хворого в ході обстеження і лікування. В лікуванні різних хвороб. Як писав С.С.Косаков, психічний вплив лікаря відіграє у вищій мірі важливу роль, і можливість користуватися психічними факторами складає завжди одну із головних властивостей визначних лікарів всіх часів.

В 1900р., вивчаючи нервову регуляцію функцій внутрішніх органів, І.П.Павлов (1849-1936) вперше показав, що психічні фактори впливають на секрецію слюни і шлункового соку. Пізніше це стало основою не тільки для дослідження обставин, які забезпечують навчання і зміну умовних рефлексів, але й для побудови зовсім нового розділу біології і фізіології – фізіології вищої нервової діяльності. В самому понятті “умовний рефлекс” розкривається глибока єдність організму з навколишнім середовищем.

Одночасно з розвитком павловської фізіології В.М.Бехтерев (1857-1927) із своїми співробітниками і учнями вносить нове в морфіологію і фізіологію мозку. Він, зокрема, розкриває постійну зміну в діяльності центральної нервової системи, яка обумовлена безперервними впливами на органи чуття змінних впливів діяльності і разом з тим впливами постійної імпульсації зі сторони внутрішніх органів і систем.

В 1926р. В.М.Бехтерев писав “…в роботі кори головного мозку немає абсолютної постійності, а все відносно”. “..Один і той же подразник викличе неоднакову дію на сполучений в залежності від періоду його розвитку”.

Отже історія практичного лікування розвивалась не тільки в тісній єдності з формуванням поглядів на моральність лікаря, на психологічний аспект взаємовідношень лікар-хворий, але й в зв’язку з успіхами фізіології мозку.

Медична психологія має свої відмінні від загальної психології завдання і свій предмет дослідження. Вона в першу чергу розкриває психологію хворої людини і складні взаємовідношення лікаря і хворого. Але разом з тим медпсихологія формувалась не самостійно, а, зокрема, на основі передових поглядів класичної психології.

Як і кожна наука, медична психологія має свої методи, які використовуються при розробці теоретичних і практичних рекомендацій. Основними видами цих методов є: 1)спостереження; 2) спеціальний експеримент; 3)особистістні опитування; 4) прожективні типи.

Медична психологія, як сучасна наука сформувалась відносно недавно і тому що відстає від вирішення тих вимог, які ставить перед нею життя.

Причини відставання розвитку медичної психології:

tМедичні працівники tне звикли приймати до уваги психічне життя хворого і в своїх tміркуваннях вони зупиняються на рівні вегетативної нервової системи.

t
tТрадиційне tпереважання фізичних, хімічних, мікробіологічних і tпатологоанатомічних знань в своїй практичній діяльності.

t
tПереконання згідно tякого суттєвим є лише те, що можна надійно зареєструвати органами tсприймання і ідеальним взірцем, наприклад, є рентгенівський знімок tкістки або дані ендоскопічного осбтеження.

t
tПовсякденний досвід tвідносно того, що видимі фізичні зміни завжди швидше спонукали людей tзвертатись до лікаря.

t
tДосягнення tтехнічного прогресу в області параклінічних методів обстеження: tкомп’ютерна томографія, МЯР, УЗД, ендоскопічні методи tобстеження, радіоізотопні і імунологічні обстеження, тощо.

t
tПоняття “хвороби” tу лікаря здебільшого співпадає з органічними змінами, а не tпорушенням багатогранних функцій.

t
tВідставання tпсихологічної освіти в процесі підготовки спеціалістів.

t
tВплив рис tособистості медичного працівника (душевна черствість, низький рівень tемпатії, негативна установка щодо психології) і загальний високий tрівень невротизації лікарів.

Саме життя поставило перед теоретичною і практичною медициною доповнити освіту медика основами медичної психології. Лише на основі групових знань цих основ стане можливим повноцінне лікування конкретного хворого, а не хвороби взагалі. Зараз створені всі умови для вивчення цього важливого предмету, без засвоєння якого людина не може відповідати сучасним вимогам вибраної ним спеціальності.

Точки зору на хворобу

Різниця між точкою зору лікаря і хворого є закономірною і обумовлена їх різною позицією в даній ситуації, різними ролями.

ttt

tttХ в о р и й

ttt

tttЛ і к а р

ttt

ttt1.Хоче щоб йому tttприділяли максимум уваги.

ttt

ttt1. Лікар tttобмежений в часі.

ttt

ttt2. Хворий вважає, tttщо всі деталі, які він розкаже лікареві про причини і особливості tttйого хвороби, є безперечно важливим і хоче, щоб при бесіді його не tttперебивати.

ttt

ttt2. Лікар tttвимушений збирати анамнез цілеспрямовано, щоб зберегти час і не tttвиснажити хворого.

ttt

ttt3. Хворому tttнеприємно розповідати лікарю про інтимні подробиці свого життя.

ttt

ttt3. Лікар назначає tttобстеження на ВІЛ, сифіліс, консультацію нарколога.

ttt

ttt4. Хворий хоче tttзнати діагноз негайно після обстеження, або принаймі якнайшвидше.

ttt

ttt4.Лікарю потрібно tttдетально обстежити хворого, на що потрібний час.

ttt

ttt
ttt

ttt

5. tttХворий хоче якнайшвидше позбутись неприємних відчуттів і tttнезручностей, пов’язаних tttз хворобою.

ttt

ttt5. Лікар повинен tttоцінити стан хворого після курсового лікування, тривалість якого tttрізна.

ttt

ttt6. Хворий tttприслуховується до всіх неприжмних відчуттів упродовж лікування і tttфіксує на них увагу.

ttt

ttttЛікар вважає, що ttttці відчуття і переживання не варті уваги, потрібно чекати ttttкінцевого результату.

ttt

ttt

ttt
ttt

ttt

ttt7. Хворий чекає tttпостійної уваги від лікаря.

ttt

ttttУ лікаря погане ttttсамопочуття, або неприємності.

ttt

ttt

ttt
ttt

ttt

ttt8. Хворий tttнадіється, що хворобу можна вилікувати без оперативного втручання, tttбо боїться його, а тому не впевнений в кваліфікації лікаря.

ttt

ttt8. Лікар-хірург tttвбачає єдиний вихід – операцію.

ttt

ttt9. У хворої tttболить нога, вона ледве ходить і вимагає лікування у tttневропатолога.

ttt

ttttЛікар ttttдіагностував андексітішіас і направляє хвору до гінеколога.

ttt

ttt

ttt
ttt

ttt

ttt10. У різних tttхворих різні прояви вимагають лікуання у конкретного спеціаліста.

ttt

ttt10. Не менше 40% tttвсіх “хвороб” в дійсності є психосоматичними і tttвимагають лікування у психіатра.

ttt

ttt11. У більшості tttхворих є почуття страху і сорому, що виникають перед обстеженням у tttпсихіатра.

ttt

ttt11. Лікарі tttсприймають спеціаліста психіатра як колегу з звичайною професією.

ttt

ttt12. Хворий tttнерідко хоче активно вмішуватись в хід лікувального процесу, а ті, tttхто мають можливість, вимагають виписувати розрекламовані дорогі tttпрепарати.

ttt

ttt12. Лікар, який tttдотримується заповіді “Не зашкодь”, перевагу надає не ttt“модним”, а дієвим середникам.

ttt

ttt13. Хворий хоче tttзнати всю правду про хворобу.

ttt

ttt13. Лікар не tttрозголошує лікарську таємницю.

ttt

ttt14. Хворі хочуть tttякнайбільше спілкуватись з родичами в лікарні і вимагають побачень tttз ними.

ttt

ttt14. Лікар, при tttнеобхідності, повинен обмежувати відвідини і забороняє їх при tttнеблагоприємних епідеміологічних обставинах. ttt

ttt

ttt15. При tttнезначному покращенні стану хворий хоче використовувати лікувальні tttвідпустки.

ttt

15. tttЛікар до цього питання підходить з точки зору об’єктивної tttдоцільності.

ttt

ttt16. Хворий tttвважає, що йому потрібно долікуватись в лікарні, або ще рано tttвиходити на роботу

ttt

ttt16. Лікар tttвпевнений, що у хворого розвивається госпіталізм, або стан його tttдозволяє доліковуватись в амбулаторних умовах, або пора приступити tttдо роботи.

ttt

ttt17. Хворий tttвимагає переводу на групу інвалідності.

ttt

ttt17. Лікар вважає, tttщо хворий є працездатним.

ttt

ttt18. Хворий ttt“рветься” до роботи.

ttt

ttt18. Лікар вважає, tttщо з роботою хворий не справиться і рекомендує звернутись в МСЕК tttщодо визначення групи інвалідності.

ttt

ttt19. Хворий хоче, tttщоб його лікував надто молодий лікар (“не має досвіду”) tttабо пенсіонер (старий склеротик, ні на що не здатний). Найкраще tttщоб лікував лікар в літах, з досвідом, але не похилого віку.

ttt

ttt19. Лікар себе в tttлюбому віці оцінює саме лікарем.

Проте, лікар зобов’язаний слідкує за тим, щоб ці відмінності між точками зору лікаря і хворого не перейшли в більш глибокі і стійкі протиріччя, що поставило б під загрозу взаємовідносини між медичним персоналом і хворим і цим самим перешкоджало б наданню допомоги хворому.

Психологія, як наука зародилась в античному світі. Проте трактування сутності душі і психічних процесів у древньогрецьких і римських філософів було різною. Геракліт (540-480 рр. до н.е.), Демокріт (460-370 рр. до н.е.), Епікур (341-270 рр. до н.е.) висловлювали матеріалістичні погляди на природу душі. В поетичній формі погляди античних матеріалістів на природу душі і її взаємовідносини з тілом виклав римський філософ Лукрецій Кар (99-55рр. До н.е.). Якщо Геракліт вважав, що “душа” є одним із станів вогню, що вічно рухається і змінюється, то Демокріт, Епікур і Лукрецій стверджували, що “душа” складається з особливих найдрібніших, надзвичайно рухливих атомів.

В той же час, в античній філософії велике розповсюдження отримали і ідеалістичні погляди про влаштування світу і психіку людей. Відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428/427-348/347 рр. до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як “ідеєю” – безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя з’єднується з тілом, існуючи до цього в космічному “світі ідей”. За Платоном істине життя є лише результатом “пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Після тілесної смерті душа знову відлітає в світ ідей.

В світі прийнято вважати, що психологія існує як самостійна наука з 1879 року, коли В.Вундт у Лейпцігу організував лабораторію експериментальної психології. При існуванні Радянського Союзу стверджувалося, що перша експеримантально-психологічна лабораторія була відкрита у Росії В.М.Бехтеревим в 1885 р. в Петербурзі. Не применшуючи значення видатного вкладу в психологію цих великих трудівників а саме В.Вунтда і В.Бехтерева необхідно відновити істину. Насправді перша психологічна лабораторія в світі була створена М.Троїцьким в Київській духовній академії при відкритій у академій в 1862 р. кафедрі психології. Зрозуміло, що в часи радянського войовничого атеїзму не можна було віддати першість теологічному вузу, тому цей факт замовчувався.

Українські вчені внесли великий вклад в світову скарбницю знань з психології. В середині і другій половині 18-го століття питання психології розробляв і викладав професор Києво-Могилянської академії Г.Конинський. (1717-1795). Конинський відомий тим, що систематизував історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву і раціональну. Крім того, він виділяв та описував і інші різновидності душі, зокрема “бажальну” й “рухову”, зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що має певні властивості і потенції. Прогресивною і важливою виявилася позиція Конинського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність “згоди” між душею і тілом, він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

Як уже було сказано вище в 1962 р. в Київській духовній академії була відкрита перша кафедра психологія, а згодом і психологічна лабораторія. Пізніше М.М.Троїцький був запрошений на роботу до Петербугра. Подібним чином в Московський університет відїздить П.Д.Юркевич – автор знаменитої психологічної праці “Серце та його значушість у духовнім житті людини”. П.Д.Юркевич починав свою діяльність у Київській Духовній академії. Юркевич підкреслював індивідуальність людської істоти, стверджував пріорітет переживань і почуттів, що йдуть від скрця над розумом. Він вичленяв в дущевному світі людини особистісне “суще”, яке переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність). Можна з гордістю стверджувати, що саме наш український психолог і філософ П.Юркевич випередив психологів світу на півтора століття. З переїздом Троїцького і Юркевича починається вивчення і викладання наукової психології в Росії.

Представники нової хвилі української психології були І.А.Сікорський і Г.І.Челпанов. Сікорський починав свою діяльність з експериментального вивчення психічних процесів. Результати цих досліджень були узагальнені в праці “Про явища втоми при розумовій праці дітей шкільного віку” (1879). І.А.Сікорський був добре відомим за кордоном. Так згадана книга “Про явища втоми…” була негайно перекладена і видана у Бельгії та Франції ще в рік її з’яви на світ, а наступного року її видрукували в Англії. Були видані за кордоном також його книги “Душа дитини”, “Про заїкання”. Їх використовували як навчальний посібник у Німеччині.

І.А.Сікорський є автором унікальної праці з фізіогноміки “Всезагальна психологія з фізіогномікою у ілюстративному викладі”. Ця робота є підсумком діяльності вченого. Саме після виходу цієї книги в світ стало загальновизнаним, що основні риси характеру людини мають свої фізіогномічні стигми (мітки). Досвідчений психолог-фізіогноміст практично миттєво по обличчю, очам, вухам і голові може розпізнати основні риси характеру людини. Кожен поважаючий себе майбутній медик повинен вивчити основи фізіогноміки, щоб уміти розпізнати душевну сутність хворого. Адже ще Гіппократ вчив: “Важливіше знати кого ти лікуєш, ніж що ти лікуєш”. Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного діяльність видатного психолога Г.І.Челпанова.

Г.І.Челпанов вважав, що душа є “артистом”, котрий керує музичним інструментом, тобто мозком. Як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

У двадцятих-тридцятих роках ХХ століття загальновизнаним центром вивчення психології світового масштабу стала харківська школа. На жаль у тридцятих роках більшість вчених з Харкова були переведені у Росію.

Непересічний внесок у розвиток загальної психології зробив одеський психолог Л.С.Рубінштейн. Його фундаментальна двохтомна праця “Основи психології” є обов’язковим підручником для вивчення загальної психології у університетах.

Джерела інформації.

tВітенко tІ.С. Загальна та медична психологія. –Київ: Здоров’я, t1994.-296 с.

t
tВитенко И.С., tПискун В.М., Тылевич И.М. Чередниченко А.Т. Основы общей и tмедицинской психологии. –Киев: Вища школа, 1984.- 174 с.

t
tМясищев В.И. и tсоавт. Основы общей и медицинской психологии.-М., 1975

t
tКонечный Р., Боухал tМ. Психология в медицине.- Прага, 1983.

t
tГамезо М.В., tДомашенко И.А. Атлас по психологии. – Москва: Просвещение, t1986.-272 с.