МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ДЕМОГРАФІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Одним з основних завдань економічного та соціального розвитку країни є проведення ефективної демографічної політики, спрямованої на збільшення тривалості життя, трудової активності, збереження та зміцнення здоров’я населення.

Демографічні дані широко використовуються при плануванні заходів із охорони здоров’я, для комплексної оцінки стану здоров’я населення, складання науково обґрунтованих прогнозів і цілеспрямованої організації медичної допомоги.

Ось чому серед медичних показників здоров’я населення важливу роль відіграють демографічні показники.

Демографія – наука про населення (від “демос” – народ, “графо” – описувати), або інакше статистика населення.

Статистичне вивчення населення проводиться за двома основними напрямками:

1.     характеристика населення на певний час (його чисельність, склад, особливості розселення тощо) – так звана статика населення;

2.     характеристика процесів зміни чисельності населення – динаміка чи рух населення. Останній у свою чергу  поділяється на механічний рух населення (зміни, що відбуваються під впливом переселень – міграційних процесів) і так званий природний рух населення (зміни, що відбуваються внаслідок народжуваності та смертності і характеризують процеси відтворення населення).

Статистика населення – найстаріша галузь статистичної науки. Ще за 22 століття до нашої ери в Китаї збирались дані про чисельність населення за віком і статтю. В Царській Росії систематичний облік населення було започатковано в 1718 р. Петром І.

Основним джерелом інформації про чисельність  і склад населення є перепис населення. Це великомасштабне статистичне дослідження, мета якого встановити точні дані про чисельність і склад населення тієї чи іншої країни. Програма перепису, тобто інформація стосовно кожного громадянина, готується заздалегідь. Перепис населення за повнотою є суцільним дослідженням, а за часом збирання – одночасним, бо проводиться на певну, так звану “критичну дату”.

В періоди між переписами робиться спеціальний перерахунок чисельності населення на основі попереднього перепису, матеріалів про народжуваність, смертність і міграцію на даній території.

В світовій практиці переписи населення проводяться один раз у 5-10 років. Перший і єдиний у царській Росії загальний перепис було проведено в 1897 р.

За роки Радянської влади переписи населення на території України були проведені в 1926, 1939, 1959, 1970, 1979 та 1989 роках.

Постановою Кабінету міністрів України найближчий перепис населення в нашій країні заплановано на 2001 рік. Він стане першим в Україні – суверенній державі. До нього буде приурочено проведення комплексного дослідження стану здоров’я населення з використанням сучасних комп’ютерних технологій.

Чисельність і склад населення

За даними ООН, абсолютний щорічний приріст населення Землі становить приблизно 80 млн., головним чином, за рахунок країн, що розвиваються. В економічно розвинутих країнах темпи зростання чисельності населення найнижчі – всього 0,4 % за рік. У жовтні 1999 р. населення Землі досягло 6 мільярдів.

Найбільші за чисельністю населення країни світу:

·        Китай (1,2 мільярди);

·        Індія (929 мільйонів);

·         Сполучені Штати Америки (263 мільйони);

·        Індонезія (193 мільйони);

·        Бразилія (159 мільйонів);

·         Росія (148 мільйонів);

·        Пакистан (129 мільйонів);

·        Японія (125 мільйонів);

·        Бангладеш (119 мільйонів);

·        Нігерія (111 мільйонів).

На початок 1999 р. чисельність населення України становила 50,1 мільйона чоловік.

Україна є шостою за чисельністю населення країною Європи після Росії, ФРН, Великої Британії, Франції, Італії та друге місце серед країн СНД і Балтії.

Тривалий час чисельність населення України щорічно збільшувалась.

Вперше за повоєнний період у 1993 році було відмічено її зменшення, яке триває і досі. За 1993-1998 рр. населення України скоротилося на 21138 тис. чоловік, у тому числі за 1998 р. – майже на 400 тис. за рахунок перевищення смертності над народжуваністю та міграції.

Найбільш відчутне зменшення населення має місце в Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській, найменше – в Рівненській, Івано-Франківській та Закарпатській областях.

За довгостроковим демографічним прогнозом, розробленим Державним НДІ інформації та моделювання економіки Національного агенства з питань інформації при Президенті України чисельність населення нашої країни протягом наступних років продовжуватиме зменшуватись і на кінець 2025 р. становитиме 46,7 млн., що приблизно на 4 млн. чоловік менше, ніж зараз.

Інформація про чисельність і склад населення використовується для розрахунку показників здоров’я, при плануванні мережі лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних закладів, а також при плануванні підготовки та використання медичних кадрів.

Співвідношення міського та сільського населення України протягом останніх років майже стабільне: відповідно 68 % міського населення та 32 % сільського. Отже, в структурі переважає міське населення, тобто має місце тенденція урбанізації.

Процес урбанізації найбільш характерний для таких промислових областей України, як Донецька, Дніпропетровська, Луганська. Разом з тим, у таких областях, як Івано-Франківська, Чернівецька в структурі населення переважає сільське населення.

Для процесу урбанізації, крім зростання чисельності міського населення, характерні також зростання числа великих міст, зміна способу життя, підвищення темпу життя, концентрація форм спілкування людей. Урбанізація має як позитивний, так і негативний вплив на здоров¢я людей, що слід враховувати при плануванні та організації надання медичної допомоги населенню.

До негативних сторін урбанізації слід віднести забруднення атмосфери, гіподинамію, нервово-психічні перевантаження, які призводять до зростання смертності городян від серцево-судинних захворювань, злоякісних новоутворень, травм, до загострення санітарно-гігієнічних проблем.

Процес урбанізації, притаманний більшості країн світу, характеризується зростанням числа великих міст.

Найбільшими за чисельністю населення містами світу є Токіо, Нью-Йорк, Сан-Пауло (Бразилія), Мехіко, Шанхай, Бомбей, Лос-Анжелес, Пекін, Калькутта, Сеул.

У столиці України – Києві – близько3 млн. постійно проживаючих мешканців.

Статева структура населення обумовлена перш за все різним рівнем смертності серед чоловіків і жінок, на що впливають як біологічні, так і соціальні чинники. На великих популяціях співвідношення числа народжень хлопчиків і дівчаток стабільне: на 100 дівчаток народжується 104-105 хлопчиків. Ось чому серед дітей переважають хлопчики; в молодому та середньому віці чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, в похилому віці чисельність жінок перевищує чисельність чоловіків внаслідок більш високої смертності чоловіків.

Значну роль у співвідношенні чоловіків і жінок відіграють наслідки воєн, що мають назву «демографічні відлуння» воєн.

Крім того, в деяких регіонах на статевій структурі населення може позначитись переважання розвитку окремих галузей промисловості.

В цілому в статевій структурі всього населення України переважають жінки і на початок 1999 р. їх питома вага становила 54 %, чоловіків – 46 %. Має місце поступове вирівнювання статевої диспропорції, особливо порівняно з повоєнними роками, коли остання була дуже відчутною.

Переважання жінок характерне для багатьох регіонів і країн світу.

Для вікової структури населення України характерні дві найважливіші тенденції: 1) зменшення частки дітей; 2) зростання питомої ваги населення старших вікових груп.

Зменшення частки дітей пов’язане із зниженням рівня народжуваності. Так, питома вага дітей в Україні в 1989 році становила 21 %, а на початок 1998 року – 19,7 %.

Особливо значне зниження питомої ваги дітей в останні роки спостерігається серед міського населення.

За прогнозом Міністерства економіки України до 2025 року частка дітей в структурі населення знизиться до 16,8 %, тоді як питома вага населення у віці 60 років і старше зросте до 30 %.

Процес постаріння населення, тобто зростання чисельності населення старших вікових груп (60-65 років і старше), характерний для більшості економічно розвинутих країн. Вісімнадцять з 20 країн світу з найбільшою часткою осіб старшого віку знаходяться в Європі.

В Україні питома вага осіб старше 60 років у 1939 році становила 7 %, а у 1998 році – 18,8 %. Починаючи з 1989 р., Україна була, та й зараз залишається, «найстарішою» серед країн СНД. Нині частка людей похилого віку ставить її в один ряд з «найстарішими» країнами світу.

Поглиблення процесу постаріння населення України в 90-х роках обумовлено, головним чином, зниженням рівня народжуваності.

Серед міського населення частка осіб пенсійного віку збільшилась протягом 90-х років майже на 11 % і в структурі населення становить 19,9 %, причому серед жінок питома вага осіб старшого віку майже в 2 рази вища, ніж серед чоловіків.

Проте особливо несприятлива вікова структура склалась у сільській місцевості, де рівень постаріння населення значно вищий, ніж у містах, і частка населення старше 60 років становить 29,2 %, у тому числі частка чоловіків старше працездатного віку 18,8%, жінок – 38,1 %.

Процес постаріння населення висуває перед системою органів і закладів охорони здоров’я важливі проблеми:

– збільшення серед населення питомої ваги осіб старше 60 років призводить до зниження показників народжуваності та зростання загальних показників смертності, що необхідно враховувати при аналізі демографічних процесів відтворення населення;

– зростання числа звертань населення старших вікових груп за медичною допомогою – амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну, потребує особливої уваги до названих контингентів з боку служб первинної медико-санітарної допомоги, у т.ч. сімейної медицини, а також необхідність вирішення таких медико-соціальних проблем як догляд за одинокими, госпіталізація хворих з довготриваючими хронічними захворюваннями тощо.

Відбувається випереджаюче зменшення чисельності населення в сільській місцевості. Це веде до поступового зменшення частки сільського та зростання частки міського населення України. Причому цей процес відбувається з причин як природного скорочення за рахунок дисбалансу народжуваності та смертності, так і міграції. За період 2003-2006 рр. щорічні темпи зменшення чисельності сільського населення становили близько 1,3 % або 200 тис. осіб щороку.

 

Чисельність сільського та міського населення, млн осіб (ліва шкала) та частки сільського населення в загальній чисельності наявного населення України (права шкала).

Хоча останнім часом в сільській місцевості фіксується деяке поліпшення ситуації з народжуваністю, проте високий рівень смертності, що перевищує рівень народжуваності в усіх регіонах України (за виключенням Рівненської та Закарпатської області), вказує на від’ємний природний приріст населення й залишається однією з основних причин депопуляції сільського населення нашої держави.

Чисельність народжених, померлих та природний приріст (скорочення) чисельності населення в сільській місцевості (на 1000 жителів).

Зменшення частки дітей у структурі населення, з одного боку, та зростання частки осіб старших вікових груп, з другого, призводить до зростання економічного (демографічного) навантаження на працездатний вік. Розраховують показник “демографічного навантаження” як співвідношення дітей і осіб пенсійного віку до чисельності працездатного населення.

Демографічне навантаження на осіб працездатного віку в сільській місцевості на початок 2007 року за регіонами (на 1000 осіб працездатного віку припадає осіб непрацездатного).

Скорочення сільської частини населення за рахунок вищезгаданих факторів, призводить до збільшення демографічного навантаження в сільській місцевості, що посилює ресурсні потреби для вирішення економічних та соціальних проблем, пов’язаних з соціальним забезпеченням непрацездатної частини населення та лягає додатковим тягарем на бюджети сільських районів.

При цьому рівень демографічного навантаження суттєво відрізняється за регіонами країни. Найгірші показники зафіксовані в Чернігівській, Хмельницькій, Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Сумській, Кіровоградській, Київській та Тернопільській областях (рис. 4). З усіх вікових груп сільського населення найбільше навантаження припадає на людей віком більше 70 років, й лише в Рівненській та Закарпатській областях навантаження молодшого за працездатний вік перебільшує старшого за працездатний. Відтак більша частка соціальних видатків у більшості регіонів країни вже не може розглядатися як прямі інвестиції в людський капітал.

Виправлення демографічної ситуації, що склалася, вимагає вироблення цілком нових підходів в соціальній сфері, насамперед в галузі охорони здоров’я й пенсійного забезпечення населення

Статева структура міського і сільського населення України у 2006 році, тис. осіб.

Посилюється диспропорційність структури сільського населення по відношенню до міського за статтю: в сільській місцевості чисельність жінок перевищує кількість чоловіків на 14,3 %, в міських поселеннях це співвідношення складає 17,8 %, що вказує на значний відплив жінок фертильного віку до міста навіть за даними офіційної статистики, яка не враховує значну частку міграційних потоків всередині країни (рис.5). Порушення статевого співвідношення загрожує погіршенням процесу відтворення сільської частини населення. Розмивається відтворювальний потенціал для заміщення поколінь батьків поколіннями дітей.

Ситуація з відтворенням населення також погіршується високою кількістю розлучень та відносно низькою кількістю шлюбів в порівнянні з даними 1991 року, коли кількість зареєстрованих шлюбів та розлучень фіксувалися на рівні 8,4 та 1,7 відповідно.

Чисельність шлюбів і розлучень в сільській місцевості.

До процесу скорочення чисельності сільського населення додається також міграційний рух: внутрішньорегіональний, міжрегіональний та міждержавний, який є достатньо точним індикатором економічного і соціального становища. Внутрішньодержавна та міждержавна міграція сільського населення змінює кількісні та якісні його характеристики, посилює непривабливість проживання (особливо для молоді) на сільських територіях.

Незважаючи на помітне нині зниження темпів міграції сільського населення, показовим цей процес назвати неможливо, оскільки, на нашу думку, це зниження пов’язане з тим, що на даний час найбільш активна та працездатна частина населення, що не знаходила можливостей для реалізації свого потенціалу в сільській місцевості, вже виїхала. Населення, що залишилися на сьогодні в селі, або не має змоги виїхати, або адаптувалося до сучасної ситуації, відтак нездатне до активної міграції, яка фіксувалася раніше.

Сальдо міграції з сільської місцевості, осіб.

Аналіз сальдо міграції за потоками у 2006 та 2007 роках (за 9 місяців кожного періоду) показує помітне зменшення міжрегіональної міграції та зміну тенденції рівня внутрішньорегіональної міграції, сальдо якої стало позитивним.

Сальдо міграції за потоками (сільська місцевість, осіб).

Отримані результати можуть свідчити про встановлення тимчасової рівноваги в процесі «насичення» ринку праці в містах мешканцями сіл на рівні регіону, а також про підвищення жорсткості умов життя для «прибульців» в міських поселеннях (збільшення темпів інфляції, недоступність житла за рахунок надзвичайно високих цін на нього тощо). Між тим, збереження високого рівня міжрегіональної міграції пояснюється значною міжрегіональною диспропорцією в рівні доходів населення, що спонукає мешканців регіонів з нижчим життєвим рівнем мігрувати до більш благополучних в цьому сенсі територій.

Аналізуючи вікову структуру населення, визначають у його структурі частку осіб 0-14, 15-49 та 50 років і старше. Це дає змогу визначити тип вікової структури населення, що проживає на тій чи іншій території.

При прогресивному типі вікової структури частка дітей (0-14 років) перевищує частку населення у віці 50 років і старше.

Для регресивного типу вікової структури характерно, що частка людей старшого віку переважає частку осіб 0-14 років.

Стаціонарним вважається  тип вікової структури населення, в якій частка осіб у віці 0-14 років приблизно дорівнює частці осіб у віці 50 років і старше.

Для України, в цілому, характерний регресивний тип вікової структури, який притаманний також і сільському населенню, а прогресивний має місце серед міського.

Густота населення України

 

Індекс людського розвитку

 

ЧИСЕЛЬНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ ТА ЙОГО РОЗМІЩЕННЯ

До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства відноситься проблема народонаселення, пов’язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Так, на початку нашої ери на Землі нараховувалося близько 200 млн. осіб, у 1000 р. – 275 млн., у середині 17 ст. – 500 млн., у 1850 – 1,3 млрд., у 1900 – 1,6 млрд., у 1950 – 2,5 млрд., у 1970 – 3,6 млрд. за даними на 1999 рік, чисельність населення світу становила 6 млрд.

Зараз чисельність населення Землі складає 6,2 млрд. осіб. Протягом ХХ ст. кількість людей виросла у чотири рази. У містах мешкає 47% населення, у селах – 53%.

За оцінками ООН, чисельність населення збільшується на 1,2%, тобто 77 млн. 97% зростання доводиться на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія.

Експерти вважають, що до 2050 р. в Індії мешкатиме на 100 млн. осіб більше, аніж у Китаї. А з розвинених країн високий рівень народжуваності зберігається лише в США. Ця країна займає сьоме місце в світі за темпами приросту чисельності населення. 80% цього зростання забезпечують іммігранти. Чисельність населення в Європі скорочується незважаючи на імміграцію.

Особливо швидкими темпами зростає населення в країнах, що розвиваються, Азії, Африки, Латинської Америки. Хоча, якщо ще кілька років тому деякі демографи ООН стверджували, що протягом одного-двох століть чисельність населення подвоїться і досягне 12 млрд. Тепер їм доводиться переглядати прогнози. Вони обережно передрікають, що до 2200 року кількість людей на планеті досягне 10 млрд., а потім почне скорочуватися.

Ще кілька десятиліть тому рівень народжуваності в деяких країнах – в Бразилії, Єгипті, Індії, Мексиці – доходив до 5-6 дітей у однієї жінки. Зараз загальний рівень народжуваності у світі складає – 2,1 дитини у однієї жінки.

Чисельність населення світу (ХVІ-ХХ ст.)

 

На земній кулі населення розміщується вкрай нерівномірно. Фактори розміщення: природно-географічні, історичні, соціально-економічні, демографічні. Розрізняють п’ять головних ареалів скупчення:

1. Східно-азіатський (КНР, Японія, Республіка Корея, КНДР);

2. Південно-Східна Азія (Індонезія, Малайзія, Таїланд);

3. Південна Азія (Індія, Бангладеш, Пакистан);

4. Європейський;

5. Північноамериканський (Атлантичне узбережжя США і Канади).

 

Розподіл населення по континентах (млн. чол.):

      · Євразія – 4300 (Європа – 800, Азія – 3500);

      · Африка – 800;

      · Північна Америка – 430

      · Південна Америка – 350

      · Австралія та Океанія – 26.

 

Країни – лідери за чисельністю населення (млн. чол.):

Китай – 1300, Індія – 934, США – 262, Індонезія – 198, Бразилія – 162, Росія – 147, Пакистан – 140, Японія – 125, Бангладеш – 120, Нігерія -114.

      Про нерівномірність розміщення свідчать такі дані: 70% населення проживає на 7% суходолі, 15% суходолу взагалі не заселено; 60% населення світу проживає в помірному поясі Північної півкулі.

      Цікаві приклади впливу природних факторів на розміщення:

      · за висотою: менше 200 м – 80% населення (28% площі); 200-1000 м – 12%; вище 1000 м – 8% (Болівія, Афганістан, Мексика, Перу);

      · 200 – кілометрова смуга узбережжя: світ – 50% населення (16% площі): Австралія, Єгипет – 90%, Великобританія – 75%, США – 45%, у Японії в 5 кілометровій смузі узбережжя живе 90% населення.

 

 

      

Середня густота населення

      Середня густота населення становить до 40 осіб на кв. км (Європа – 70, Азія – 75, Африка – 22, Америка – 17, Австралія – 2,5). Є території , які внаслідок давнього освоєння та сприятливих природно-географічних умов заселені дуже щільно (понад 300 чол./км²): Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, Японські острови, тощо. Найменше заселеними є заполярні, високогірні та аридні території.

Природний та механічний рух

      Зміни, що відбуваються в чисельності населення, називають рухом населення. Він буває природним і механічним. Природний рух визначається як різниця між народжуваністю і смертністю. Показники народжуваності та смертності є найвищими в країнах, що розвиваються. Їх зниження відбувається з ростом економічного розвитку країни: народжуваність падає з підвищенням соціального статусу жінки, а смертність – завдяки покращанню медичного обслуговування та підвищенню рівня життя. розрізняють два типи відтворення населення, як показники його природного руху:

      1 тип відтворення: низька народжуваність і низька смертність. Природний приріст до 10 чол. на 1000 жителів (менше 1%). Це призводить до скорочення трудових ресурсів, старіння нації. До цього типу відносять розвинені країни Західної, Східної, Центральної Європи, США, Японію, Канаду, Австралію. Від’ємний приріст населення мають ФРН, Угорщина, Бельгія, Австрія, Данія, Україна.

      2 тип відтворення: висока народжуваність і низька смертність. Природний приріст перевищує 1,2% (понад 12 чол. на 1000 жителів). До цього типу належать країни Африки, Азії, Латинської Америки, Албанія.

      Складність і динаміку чисельності й руху населення висвітлює теорія демографічного переходу. Вона пояснюю відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами

Вирізняються три фази демографічного переходу

      1. Велика народжуваність і велика смертність, що пояснюється низьким рівнем життя населення і слабким розвитком медицини. Зараз на цьому етапі знаходяться Сомалі, Малі, Чад.

      2. За рахунок підвищення рівня життя й поліпшення медичного обслуговування зменшується смертність за традиційно високої народжуваності. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1,2%. Саме на цю фазу припадає демографічний вибух – швидкі темпи зростання приросту населення (більш як 1,8%). Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії…

      3. Народжуваність зменшується завдяки підвищенню соціально-економічного статусу жінки; смертність у межах 0,2-0,6%. У цій фазі знаходяться країни першого типу відтворення. Природний приріст малий або від’ємний. Коли він знижується до 0,2%. настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині.

      Отже, з підвищенням рівня економіки території (країни, регіону) змінюються і її демографічні показники. На кінець ХХ ст. загальносвітові показники природного приросту становлять близько 1,5% (народжуваність – 2,4%, смертність – 0,9%).

Міграційні процеси

      Міграція (від латинського migratio – переселення) – фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн – переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в’їзд людей до країни – імміграцією.

      Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 – 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.       Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії).

      Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

      · природно-географічні (освоєння нових земель – США, Австралія);

      · соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

      · релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

      · національні (формування населення Ізраїлю);

      · політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

      Демографічна політика – система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання – зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

      Нині найгірша демографічна ситуація склалася в Африці. Країни Азії та Латинської Америки дещо стабілізували неконтрольований приріст населення, деякі з них наблизилися до показників першого типу відтворення (низька народжуваність, низька смертність).

      Найзначніші зміни в чисельності населення світу припали на ХХ ст. На початку 60-х рр. різко зросло населення Азії, Африки, Латинської Америки. Причинами цього явища були: отримання незалежності країнами цих регіонів, зменшення смертності населення, збільшення середньої тривалості життя і традиційно висока народжуваність. Із 80-х рр. проблема демографічного вибуху втратила свою гостроту: уповільнилися темпи приросту населення з 2.3 до 1,5 щороку; за прогнозами демографів, до 2100 р. чисельність жителів Землі має стабілізуватися в межах 10-12 млрд. світу. Але те, що 95% світового приросту припадає на країни третього світу, спричиняє інші проблеми: загальносвітове зниження рівня життя, зростання безробіття тощо.

 

ЕТНІЧНИЙ ТА РАСОВИЙ СКЛАД, СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ

Найчисленніші народи і мовні сім’ї

За різними даними, на Землі проживає від 4 до 5 тис. різних народів чисельністю від декількох десятків до сотень мільйонів людей. Національні критерії лежать в основі поділу світу на одно – та багатонаціональні держави.

Однонаціональними є майже 100 країн світу, де більш як 90% населення – однієї національності (Франція, Італія, Данія, Норвегія, Чехія тощо). Винятком є КНР, де китайці становлять 91% всього населення, проте чисельність інших народів (чжуанів, уйгурів, монголів тощо) сягає 100 млн. осіб.

Етноси вирізняють на основі спорідненості історичних, культурних, господарських особливостей. Народ (етнос) – історично складена на визначеній території стійка сукупність людей, які мають загальні, відносно стабільні особливості культури та психіки.

При характеристиці народу враховуються такі його показники, як спільність господарства й культури (мови, релігії, звичаїв). Народ відрізняється від племені тим, що плем’я утворене з родів на основі шлюбних і родинних зв’язків. Народи об’єднуються на основі консолідації – рівноправного об’єднання народів, інтеграції – злиття, асиміляції – поглинання одного народу іншим. На основі політико-господарського об’єднання формуються нації. Нація може включати в себе народності, що різняться культурними особливостями (німецька нація включає баварців, саксонів та ін.; до українців належать бойки, лемки, гуцули).

Є мови, що не належать ні до жодної сім’ї (наприклад, корейська, японська). За чисельністю осіб, що володіють однією мовою, найпоширеніші китайська (1,1 млрд. чол.), англійська (500 млн.), хінді, іспанська, російська, бенгальська, португальська, німецька та французька мови.

Одним із критеріїв народу є мова (їх приблизно 4-5 тис.). За спорідненістю мови народи об’єднуються в мовні групи, а ті, в свою чергу, – у мовні сім’ї.

У світі налічується понад 20 мовних сімей. Найбільша з них – індоєвропейська, нею розмовляють понад 150 народів (45% населення світу, в Європі – 94,5%). Вона поділяється на мовні групи – слов’янську, балтійську, германську, кельтську, романську, грецьку, албанську, іранську, індоарійську, вірменську. Сіно-тібецька мовна сім’я – друга за чисельністю; включає найпоширенішу мову світу – китайську, (1,1 млрд. чол.). Інші мовні сім’ї: афразійська, північнокавказька, уральська; алтайська, ескімосько-алеутська; австралійська, нігеро-кордофанська, папуаська, тощо.

Расовий поділ

Расовий поділ населення світу відбувається переважно за зовнішніми ознаками. Сучасний вид людей охоплює чотири раси: європеоїдну (євразійську), монголоїдну (азіатсько-американську), негроїдну (африканську), і австралоїдну (океанійську). Раси формуються під впливом природного середовища, а зовнішні відмінності передаються у спадок наступним поколінням і закріплюються у генотипі людини.

Усі раси є рівноцінними за фізичними, психологічними та інтелектуальними можливостями. Більш як третина населення світу належить до змішаних рас.

Структура населення світу

Структура населення відображає співвідношення різних угруповань людства. Наприклад, співвідношення чоловіків і жінок (статева структура), дітей, дорослих і осіб похилого віку (вікова структура), службовців, робітників, науковців, безробітних (структура зайнятості).

У світовій статевій структурі жінок на 34 млн. менше, ніж чоловіків. Це пояснюється двома основними причинами: по-перше, за генетичними законами на 100 народжених дівчат припадає до 105 народжених хлопчиків; по – друге, у більшості азіатських, центральноамериканських та північно-африканських країн низьке соціально-економічне становище жінок.

У розвинених і постсоціалістичних країнах Європи жінок більше ніж чоловіків (52/48%). Головна причина – рівноправне положення жінки в суспільстві та приблизно на 5-8 років більша тривалість життя. Взагалі ж світове переважання чоловічої статі над жіночою досягається завдяки двом країнам – КНР та Індії.

У віковій структурі населення поділяється на три вікові групи: 0-14 років, 15-59 років, понад 60 років. Вікова структура залежить від демографічних процесів конкретної території та від рівня соціально-економічного розвитку. Найменше дітей – у ФРН і Люксембурзі (17%), найбільше – у Ботсвані та Кенії (по 50%); найменше осіб похилого віку – Малі (3%), найбільше – у Швеції (22%), Франції, Великобританії (15-20%).

Середня тривалість життя в світі становить 65 років (у розвинених країнах – 75, найменш розвинених – 52 роки); мінімальна – 40 років (Сьєрра-Леоне), максимальна – 80 років – (Японія). У середньому жінки живуть 67 років, чоловіки – 63 роки.

Вікова структура, %

Трудовими ресурсами називають продуктивну частину населення, що досягла працездатного віку (в середньому від 15 до 65 років). Люди, реально зайняті у виробництві або нематеріальній сфері, складають групу економічно активного населення (за рекомендацією ООН сюди ж включають безробітних, які зареєстровані на біржі праці та шукають роботу).

У розвинених країнах частка економічно активного населення становить 50-70%, у країнах третього світу – менше 50%. Трудові ресурси характеризуються різною кількістю (надлишок або дефіцит робочої сили) та якістю – рівнем освіти, кваліфікацією, мобільністю, станом здоров’я, віковим і статевим складом.

За структурою зайнятості працююче економічно активне населення в кожній країні розподілене своєрідно, але певну закономірність можна виявити і тут. Із зростанням рівня економічного розвитку зменшується кількість зайнятих у сільському господарстві та збільшується частка працюючих у нематеріальному виробництві.

Форми розселення. Урбанізація

У світі є дві основні форми розселення – міська та сільська. Поки що єдиного визначення поняття “місто” немає. У більшості країн містом вважають населений пункт із кількістю мешканців понад 10-15 тис. Поступово, з розвитком цивілізації, частка міського населення зростала і нині сягає 48-49% (на початок ХХ ст. – 13%).

Процес підвищення ролі міст і поширення міського способу життя отримав назву урбанізація (від латинського urbs – місто). Якщо міське населення країни рівномірно розміщується в багатьох середніх і великих містах, урбанізація називається рівномірною (Великобританія, ФРН, Франція, Україна). Крапкова урбанізація спостерігається в країнах, де більшість населення проживає у найбільших містах (Бразилія, Австралія). Якщо більша частина населення мешкає в столиці (що є характерним для слаборозвинених країн), то такий вид урбанізації називається столичним, або урбанізацією домінуючих міст (Мехіко, Ель-Кувейт).

У 1997 р. в світі налічувалося понад 2500 великих міст (з них до 300 – міста-мільйонери). Найбільші міста світу (понад 10 млн. жителів): Мехіко, Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Сан-Паулу, Делі, Бомбей, Сеул, Шанхай, Калькутта, Токіо, Лондон.

Із розвитком міст виникають агломерації – великі соціально-економічні комплекси, які охоплюють центральне місто (або кілька територіально близьких міст) та навколишні населені пункти (міста-супутники). Для розвинених країн типовим є переїзд населення з міста у приміську зону зі збереженням міського способу життя (субурбанізація) та перенесення міського способу життя у сільську місцевість (рурбанізація). Якщо сусідні агломерації продовжують рости за рахунок субурбанізації, з їх злиттям виникає найбільша форма розселення – мегалополіс.

Найвищий рівень урбанізації в Північній Америці та Європі (понад 70%), найнижчий – у країнах Африки та Азії (30-35%). Країни з найбільшою часткою міського населення: Бельгія – 97%, Нідерланди, Великобританія, Ізраїль, Венесуела – понад 90%; найменшу частку міського населення мають Чад (6%), Ефіопія, Непал, Афганістан та деякі інші. За кількістю міського населення у світі провідні позиції займають Китай, та Індія, хоча рівень урбанізації в них – менше 25%.

У розвинених країнах процес урбанізації практично зупинився (темпи – 1,2% на рік), а в країнах, що розвиваються, він зростає (до 15% на рік). Надмірна урбанізація є одним з аспектів демографічної проблеми людства.

З нею пов’язані:

· надмірна концентрація промисловості й автотранспорту, що погіршує екологічний стан території;

· трущобна урбанізація в країнах, що розвиваються, – веде до безробіття, антисанітарії, криміналу;

· зміна і знищення природних ландшафтів через надмірну антропогенну забудову.

 

Механічний рух населення

Розрізняють механічній рух населення, або міграцію – переміщення його груп як у самій країні, області, районі – внутрішню міграцію, так і виїзд за межі держави – зовнішню міграцію: еміграцію (виїзд за межі даної країни на постійне проживання) та іміграцію (в’їзд у дану країну на постійне проживання).

У демографії міграційні процеси розрізняють за територіальною ознакою та за тривалістю.

За територіальним принципом міграція поділяється на: а) міждержавну (в межах одного континенту, між сусідніми державами); б) у межах однієї держави.

За тривалістю міграція може бути:

·       постійною, коли мігранти залишаються на новому місці на постійне проживання чи тривалий час;

·       сезонною (переїзд на нетривалий час, часто в зв’язку з сезонними роботами);

·       “маятниковою” (щоденний від’їзд сільських жителів на роботу, на навчання в міста та повернення ввечері до свого постійного місця проживання).

Розрізняють також склад мігрантів залежно від напрямку міграції – у місто чи сільську місцевість. Найбільше значення набуває міграція в міста, промислові райони, що зумовлює процес урбанізації.

Мігрує, в основному, чоловіча, молода частина населення, особливо під час масових переїздів. Це може позначатися на демографічних показниках (народжуваності, смертності), зміні структури захворюваності.

Механічний рух населення має велике значення для санітарного стану країни, тому що може сприяти перенесенню інфекційних, появі та розповсюдженню інших захворювань. Ось чому облік міграційних процесів – важлива умова для оцінки санітарного стану населення, а точна інформація про неї дозволяє забезпечити своєчасну організацію медичної допомоги мігрантам як на шляху слідування, так і після прибуття на нове місце проживання.

Природний рух населення

Ще більше значення для оцінки здоров¢я має природний рух населення – зміна його чисельності внаслідок взаємодії основних демографічних явищ: народжуваності та смертності.

Природний рух або відтворення населення показує, чи забезпечують існуючі рівні народжуваності та смертності приріст населення. Різниця між показниками народжуваності та смертності одержала назву природний приріст.

Для того, щоб чисельність населення не зменшувалась, народжуваність має бути вищою за смертність, тобто має бути позитивний природний приріст.

Саме таким був природний приріст в Україні до 1991 року, але починаючи з 1991 р. в цілому в Україні, а в сільській місцевості ще з 1979 р., показники смертності почали перевищувати показники народжуваності, тобто був зафіксований так званий негативний (від’ємний) природний приріст населення або депопуляція.

В Європі до країн з негативним природним приростом, належать: Німеччина, Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехія, Росія, Білорусь, країни Балтії.

Українські демографи вважають, що депопуляція надовго стане визначальною ознакою демографічного розвитку України.

Негативний природний приріст населення в Україні у 90-х роках є результатом сукупної дії:

·       низької народжуваності;

·       високої смертності;

·       несприятливої вікової структури.

До основних демографічних показників належать показники народжуваності, смертності, природного приросту, середньої очікуваної тривалості життя, а також один з вікових показників смертності – смертність немовлят, тобто дітей у віці до 1 року.

Народжуваність

Визначення поняття “народжуваність” досить складне.

Як відомо, пологи закінчуються народженням не тільки живої дитини, але можуть мати місце викидні, аборти, народження мертвого плода. Таким чином, потрібно розрізняти такі поняття як живонародження та мертвонародження.

 До 1996 року в Україні, як і загалом у колишньому СРСР, критеріями живонародження вважалися: термін вагітності 28 тижнів і більше, довжина плоду 35 см і більше, вага 1000 г і більше, а також наявність самостійного дихання.

В 1996 році відбувся перехід у визначенні живонародженості та мертвонародженості за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ).

На всій території України введені такі визначення цих критеріїв:

·        Живонародження є повне вигнання чи витягнення продукту зачаття з організму матері незалежно від терміну вагітності, який після такого відокремлення дихає чи виявляє інші ознаки життя, такі як: серцебиття, пульсація пуповини чи відповідні рухи довільної мускулатури незалежно від того, перерізана пуповина чи ні, чи відшарувалась плацента. Кожен продукт такого народження вважається живонародженим.

·        Смерть плода (мертвонароджений плід) – є смерть продукту зачаття до його повного вигнання чи вилучення з організму матері незалежно від тривалості вагітності: на це вказує той факт, що після такого відокремлення плід не дихає чи не виявляє інших будь-яких ознак життя, таких як: серцебиття, пульсація пуповини чи відповідні рухи довільної мускулатури.

В дореволюційній Росії проводилась церковна реєстрація народжень і випадків смерті. Як відомо, в СРСР було введено цивільну реєстрацію таких актів громадянського стану як народження, смерть, шлюб, розлучення.

Згідно зі ст. 158 Кодексу України про шлюб і сім’ю (надалі Кодекс), народження дитини підлягає реєстрації в державних органах реєстрації актів громадянського стану.

В ст. 159 Кодексу визначено, що акти громадянського стану реєструються в районних центрах, районах міст Києва та Севастополя відповідними відділами реєстрації ЗАГСу місцевих державних адміністрацій, в містах і в районах міст обласного підпорядкування відділами ЗАГСу виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, а в сільській місцевості й селищах – виконавчими комітетами сільських і селищних Рад народних депутатів.

Згідно зі ст. 163 Кодексу, реєстрація народження проводиться за місцем народження дитини чи за місцем проживання її батьків, або одного з них, за письмовою чи усною заявою батьків або одного з них, а в разі хвороби, смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження – за заявою родичів або інших осіб чи адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини.

Заява про реєстрацію народження дитини повинна бути подана до органу ЗАГСу не пізніше трьох місяців з дня народження дитини, а при народженні мертвої дитини – не пізніше трьох діб (ст. 164 Кодексу).

Реєстрація проводиться при пред’явленні довідки лікувального закладу про народження дитини – “Медичне свідоцтво про народження” (форма № 103/0–95), яке видається під час виписки матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров’я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здоров’я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках – при народженні дитини вдома чи в іншому місті без подання медичної допомоги – реєстрація народження дитини проводиться органами реєстрації актів громадянського стану. Факт і час народження в таких випадках повинні бути підтверджені підписами двох свідків, а також заповненням “Медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу” (форма №103-1/0-96). Довідка видається медичним закладом, на обліку в якому знаходиться новонароджений.

При багатоплідних пологах медичне свідоцтво про народження заповнюється на кожну дитину окремо.

Якщо дитина народилась під час перебування матері на морському, річковому або повітряному судні або в поїзді, капітан (командир) судна, начальник поїзда за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер є на судні, в поїзді) може скласти акт про народження дитини.

Реєстрація народженої знайденої дитини, батьки якої не відомі, проводиться за заявою органів опіки та піклування; адміністрації дитячого закладу, куди влаштована дитина; за заявою органів внутрішніх справ або особи, в якої знаходиться дитина, не пізніше трьох діб з часу виявлення останньої.

Всі лікувально-профілактичні заклади МОЗ України, незалежно від наявності чи відсутності пологових ліжок, ведуть журнал обліку новонароджених (ф. № 152/0).

Реєстрація новонародженого в журналі проводиться під час видачі матері медичного свідоцтва про народження для реєстрації в органах ЗАГСу тільки у випадках проживання матері (батьків) у даній області (місті, районі).

В журналі, як і в медичному свідоцтві про народження, обов’язково робиться відмітка, якщо дитина народилася від одного з батьків, який постраждав від наслідків аварії на ЧАЕС на основі посвідчення потерпілого.

Лікувальні заклади щомісяця (до п’ятого числа наступного місяця) надсилають до відділу реєстрації актів громадянського стану за місцем знаходження пологового стаціонару списки дітей, які народилися в цьому стаціонарі, із зазначенням постійного місця проживання та місця роботи матері.

В органах ЗАГСу щомісяця необхідно доповнювати облік тих новонароджених, які народилися в лікувально-профілактичних закладах інших районів (міст). Відповідна інформація на ці випадки береться з медичної первинної документації дитячої консультації чи поліклініки.

Журнали обліку новонароджених на початку нового за звітним роком передаються в обласні інформаційно-аналітичні центри медичної статистики для  автоматизованої обробки та формування бази даних про народжених на обласному рівні. Потім ці бази даних на магнітних носіях передаються до інформаційно-аналітичного центру медичної статистики МОЗ України для формування відповідної бази даних на рівні країни.

Про кожну проведену реєстрацію народження дитини орган реєстрації актів громадянського стану зобов’язаний повідомити органи внутрішніх справ за місцем проживання батьків.

Органи запису актів громадянського стану передають інформацію про число народжених живими за поточний рік у територіальні статистичні установи, де і відбувається розрахунок відповідних показників народжуваності.

Народжуваність, як і інші демографічні явища, визначається за допомогою статистичних показників.

Перш за все розраховується загальний показник народжуваності. Як і більшість показників природного приросту, він визначається числом народжених у розрахунку на 1000 населення:

 

Але більш точно процес відтворення населення можна охарактеризувати якщо розраховувати народжуваність не серед усього населення, а лише серед жінок фертильного віку (15-49 років). Цей показник називається спеціальним показником народжуваності (фертильності, плодючості) і розраховується таким чином:

 

Крім вищезазначених застосовуються ще такі спеціальні показники:

·        сумарний показник відтворення населення – число дітей, народжених жінкою протягом фертильного періоду її життя (15-49 років);

·        брутто-коефіцієнт відтворення – число дівчаток, народжених жінкою у віці 15-49 років;

·        нетто-коефіцієнт, або очищений показник відтворення, – кількість дівчаток, народжених у середньому однією жінкою за весь репродуктивний період її життя, що досягли віку, в якому була жінка при їх народженні.

Якщо нетто-коеффіцієнт дорівнює 1, брутто-коефіцієнт – 1,22 , сумарний коефіцієнт – 2,2 , то процес відтворення населення оцінюють як стаціонарний, показники, що перевищують вказані рівні, визначають розширене відтворення, а показники нижче вказаного рівня – звужене відтворення.

Рівень загальної народжуваності в Україні за повоєнний час невпинно знижувався: за період з 1950 по 1999 рр. – майже в 4 рази (табл. 1, мал. 7).

Сучасний показник народжуваності найнижчий за весь період повоєнної історії нашої держави.

Протягом останніх років, з 1990 по 1999 рік, він скоротився з 12,7 %о до 7,8 %о, тобто на 39,0 %.

У найбільшій мірі це зменшення зафіксовано серед міського населення – серед якого з 1990 по 1997 рр. показник скоротився з 12,7 %о до 8,0 %о, тобто на 37 %, для сільського воно дорівнює лише 20 % (мал. 9).

В Україні спостерігається значна територіальна диференціація показників народжуваності. Відносно висока (понад 12 народжень на 1000 населення) частота порівняно з загальним рівнем по Україні спостерігається в Західному регіоні: Рівненській, Закарпатській і Волинській областях. У той же час у східних областях (Донецькій, Луганській, Харківській), у Криму та в м. Києві показники народжуваності найнижчі (до 7,5 %о) (мал. 10).

У деяких зарубіжних країнах загальний показник народжуваності становив (1996 р.): Китай – 21%о, США – 17%о, країни Африки – 44%о.

У країнах Європейського Союзу загальний показник народжуваності зменшився з 12,3 %о в 1993 р. до 10,9 %о в 1997 р., у країнах Центральної та Східної Європи – з 11,2 %о до 10,8 %о.

Серед країн Європейського регіону найвищі рівні реєструються в Албанії (22-23 %о), найнижчі – в Італії (8-9 %о).

Україна є однією з десяти країн Європи з найнижчими показниками рівня загальної народжуваності. Крім України, це Італія, Франція, Іспанія, Німеччина, Греція, Словенія, Румунія, Латвія та Естонія.

Показники сумарної народжуваності в деяких країнах – число дітей, народжених жінкою у фертильному віці – представлені на мал. 11.

Як свідчать наведені дані, в таких країнах як Афганістан, Нігерія, Пакистан, Сирія, показник сумарної народжуваності коливається в межах 4,8-6,9, що в кілька разів перевищує відповідні числа в США, Японії, Китаї, Росії.

Якщо в Україні показник сумарної народжуваності в 1990 р. становив 1,8, то в 1998 р. – тільки 1,1 (у містах – 1,0, у селах – 1,6).

Навіть у селах, де народжуваність традиційно вища, ніж у містах, починаючи з 1993 р. її сумарний показник знаходиться нижче межі простого відтворення.

Різниця між його значеннями в містах і селах за останні роки збільшилась, оскільки в містах, де народжуваність нижча, її зменшення відбувалось більш інтенсивно.

За останні роки серед основних тенденцій народжуваності в Україні слід відзначати зменшення не тільки загального, але й спеціального показника (число народжених живими на 1000 жінок фертильного віку). В 1993 році він дорівнював 44,6 %о, а в 1997 р. – 34,6 %о, тобто зменшився на 22,4 %.

У сільській місцевості спеціальний показник народжуваності протягом останніх років був найвищим у Рівненській області, а найнижчим – у Донецькій та Луганській областях.

Зростання загального та спеціального рівнів народжуваності відмічається лише у жінок до 17 років, що корелює з співвідношенням серед них абортів і пологів у різному віці (для порівняння: у жінок до 19 років воно становить відповідно 1:2; у жінок 20-24 років – 3:2; 25-29 – 4:2; 30-34 – 5:2).

Слід зазначити, що результати численних наукових досліджень з питань репродуктивного здоров’я, показали несприятливий вплив на жінку та дитину ранніх (до 17 років) пологів.

Зниження народжуваності позначається на родинному складі населення України. Протягом 90-х років із загального числа родин, що мають дітей до 18 років, 52 % становили ті, що мали лише одну дитину. В містах ця частка становила 55%, у селах – 44 %. Родини з двома дітьми становили 39,5 %, а з трьома та більше – лише 8,4 %.

Частка жінок, що не мають дітей, становить 19,3 %.

Серед чинників, що впливають на народжуваність, більша частина сприяє її зменшенню. До них належать:

·       зменшення числа шлюбів і збільшення числа розлучень;

·       активне залучення жінок до суспільного життя (відчутна роль у зменшенні народжуваності в перші роки існування СРСР і менш відчутна в сучасних умовах зростаючого безробіття);

·       диспропорція в статевому складі населення не залежна від причин, що її обумовлюють – особливості розвитку виробничих відносин, міграційні процеси, наслідки воєн;

·       зайнятість певної частини жінок у виробництвах з небезпечними та шкідливими умовами праці;

·       незадовільний стан репродуктивного здоров’я жінок;

·       економічна ситуація в суспільстві.

В Україні більше 27 млн. жінок, з них майже 12 млн. дітородного віку. Вони становлять 52 % усіх працюючих, 90 % їх працює чи вчиться.

Зважаючи на суттєву роль жінок у суспільній сфері, охорона здоров’я та покращання їх побуту має стати проблемою державного значення.

Слід особливо відзначити негативний вплив несприятливої економічної ситуації в державі протягом останніх років – це вирішальний чинник, що обумовлює невисокі рівні і, головне, несприятливу тенденцію показників народжуваності.

Зокрема, в 1997 році при проведенні соціологічних обстежень серед опитуваних жінок 43 % відзначили незадовільний матеріальний рівень як головну причину відсутності бажаної кількості дітей.

Як вже зазначалося, на народжуваність негативно впливають зменшення числа шлюбів і збільшення кількості розлучень. Протягом 90-х років число шлюбів у розрахунку на 1000 населення зменшилось на 35 % (з 9,5 у 1991 році до 6,2 в 1998 р.), а кількість розлучень залишилась на рівні 1990 р. – 3,7.

Відповідно до офіційних даних розпадається близько 40 % зареєстрованих шлюбів, причому в перший рік подружнього життя розлучається приблизно третина молодих сімей. Значна більшість розлучених жінок (90 %) перебуває в дітородному віці.

Близько 1,5 млн. дітей (13,5 %) у віці до 18 років виховується в неповних сім’ях, переважно матір’ю.

За останні роки зростає частка дітей, народжених поза шлюбом, що свідчить про все більше поширення альтернативних форм подружнього життя. В Україні частка позашлюбних народжень у 1990 р. становила 11 %, а в 1997 р. – 14,0 %, що значно менше, ніж у країнах Західної Європи, де народжені поза шлюбом становлять 40-50 %.

Ще один чинник спаду народжуваності – незадовільний стан репродуктивного здоров¢я жінок.

Кількість неплідних подружніх пар в Україні досягає одного мільйона.

Останні роки кожна третя вагітна має екстрагенітальну патологію. Гострою є проблема невиношуваності вагітності.

Однією з основних причин негативних тенденцій у стані репродуктивного здоров’я є аборти.

Для жінок України протягом декількох десятиріч аборт залишається основним методом регулювання народжуваності.

До 1997 р. на 12 млн. жінок фертильного віку щорічно проводилось близько1 млн. абортів, на 100 пологів припадало майже 150 абортів.

Починаючи з 1997 р. щорічне число штучних абортів скоротилося вдвічі, проте Україна продовжує утримувати одне з перших місць у світі за поширеністю абортів.

Серед чинників, що сприяють зростанню народжуваності, слід назвати національні традиції та релігію. Справа в тому, що вони дуже часто поєднуються, а жодна релігія світу не підтримує штучний аборт та навіть засоби запобігання вагітності. Особливо непримиренні щодо аборту та контрацепції країни з традиційно католицькою та ісламською релігійною орієнтацією.

Вплив цього чинника має місце і в Україні: саме він обумовив більш високі показники народжуваності в областях Західного регіону, приєднаних до держави лише в 1940 році.

Економічно розвинуті країни світу, які мають низькі показники народжуваності (США, країни Західної Європи), заохочують підвищення її рівня, в першу чергу за рахунок матеріальних стимулів і надання певних пільг щодо медичного забезпечення матері та дитини.

В той же час країни, де ці показники високі і мають постійну тенденцію до зростання, проводять політику їх обмеження та стримування (Китай, Єгипет, Індія). Досягається це, насамперед, активною пропагандою контрацептивних засобів, а також матеріальним заохоченням малодітних сімей.

 

Смертність

Одним з найважливіших демографічних показників громадського здоров’я є смертність, яка характеризує здоров’я населення з точки зору поширення найбільш важкої патології.

В дореволюційні часи мала місце церковна реєстрація випадків смерті, як правило, зі слів родичів або знайомих померлого. Тільки в деяких містах причина смерті зазначалась у лікарських свідоцтвах.

В СРСР обов’язкова лікарська реєстрація причин смерті була започаткована з 1925 року.

Реєстрація смерті проводиться органами реєстрації актів громадянського стану (ЗАГС) за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті, виявлення трупа чи за місцем поховання.

Засвідчення смерті проводиться за заявою родичів померлого, його сусідів, працівників житлово-експлуатаційних організацій та інших осіб або за повідомленням адміністрації лікувального закладу, де сталася смерть.

Заява про реєстрацію повинна бути зроблена не пізніше трьох діб з дня смерті чи виявлення трупа, а в разі неможливості одержання довідки лікувального закладу або висновку судово-медичної експертизи чи прокурора – не пізніше п’яти.

Підставою для реєстрації є видані лікувальним закладом “Лікарське свідоцтво про смерть” (форма № 106/0–95) або “Фельдшерська довідка про смерть” (форма № 106-1/0-95), рішення суду про встановлення факту смерті чи оголошення громадянина померлим, а також повідомлення з місць позбавлення волі.

Всі заклади охорони здоров’я, які видають “Лікарське свідоцтво про смерть” або “Фельдшерську довідку про смерть” ведуть журнал обліку померлих (ф. № 151/0). Облік проводиться паралельно з видачею вищевказаних  документів, які засвідчують смерть, тільки у випадках, коли останнім місцем проживання померлого був даний район (місто).

Щомісяця в ці журнали вноситься інформація з органів ЗАГСу про померлих, на які видано “Лікарське свідоцтво про смерть” або “Фельдшерська довідка про смерть” у закладах охорони здоров’я за межами даного району (міста) чи у відомчих лікувально-профілактичних закладах.

Для померлих осіб, які за життя були віднесені до категорії постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС, слід зробити відмітку про це на підставі відповідного посвідчення.

Журнали обліку померлих у цілому по району чи місту на початку нового за звітним року передаються в обласні центри медичної статистики для автоматизованої обробки та аналізу смертності. Бази обласних даних померлих передаються до інформаційно-аналітичного центру медичної статистики МОЗ України для створення аналогічної державної бази.

Реєстрація народження мертвої дитини повинна бути зроблена не пізніше трьох діб з моменту пологів.

У випадках смерті дитини в період 0-6 діб заповнюється “Медичне  свідоцтво про народження” дитини – форма № 103/0-95 і ”Лікарське свідоцтво про перинатальну смерть” – форма № 106-2/0-95. Останній документ заповнюється також у випадках народження мертвої дитини.

Всі лікувально-профілактичні заклади МОЗ України, які заповнюють ”Лікарське свідоцтво про перинатальну смерть”, ведуть журнал обліку перинатальної смертності (ф. № 153/0). Запис у журналі робиться паралельно з заповненням вищевказаного свідоцтва.

Щомісячно проводиться корекція числа випадків перинатальної смерті за записом у журналі ф. № 153/0 з числом випадків, зареєстрованих в органах ЗАГСу.

Відповідальність за повідомлення в органи реєстрації актів громадянського стану про народження мертвої дитини, про народження та смерть дитини, яка померла на першому тижні життя, покладається:

·        на головного лікаря (керівника) закладу охорони здоров’я, де знаходилася мати під час пологів, де вмер новонароджений;

·         на заклад , лікарі якого надавали медичну допомогу при пологах вдома ;

·        на керівника судово-медичної експертизи – у випадку встановлення факту смерті дитини поза лікарняним закладом ( на вулиці, вдома та ін.).

Відділи ЗАГСу, в свою чергу, передають інформацію про чисельність померлих на даній території у відповідні органи статистики, які здійснюють розрахунок загальних і спеціальних показників смертності.

Загальний показник смертності характеризує частоту випадків смерті за рік на 1000 населення, що проживає на конкретній території. Його розраховують так:

Спеціальні показники смертності – це смертність за статтю (у чоловіків і жінок), за віком (в окремих вікових групах) і за причинами (від окремих класів, груп і нозологічних форм захворювань).

Як свідчать дані таблиці 1 і малюнка 7, за період з 1955 по 1965 рр. в Україні показники загальної смертності становили 7,5-7,6 %о і були найнижчими за весь повоєнний час.

Починаючи з 1965 по 1995 рік показник загальної смертності мав невпинну тенденцію до зростання, а з 1995 року почав поступово, хоч і дуже повільно, знижуватись.

У 1998 році порівняно з 1996-м загальний показник смертності зменшився з 15,4 %о до 14,3 %о, тобто на 7,1 %.

Найбільш високі рівні загальної смертності мають місце в Північно-східному регіоні, далі – в Центральному та Південно-східному регіонах України.

По областях найвищі рівні смертності в останні роки  реєструються в Черкаській, Сумській, найнижчі – в Закарпатській області та в м. Києві (мал. 12).

Смертність серед сільського населення в 1,5 раза вища, ніж серед міського. В 1997 році вона становила відповідно 19 %о і 12,9 %о, в той час як стандартизовані за віком показники як для сільського, так і для міського населення були однакові – 13,7 %о. Ці дані свідчать про те, що різниця в смертності сільського та міського населення в значній мірі обумовлена різницею у віковій структурі населення (серед сільського населення більше осіб старшого віку).

В Европі середній показник смертності – 10,5 %о (1995 рік). Найнижчий рівень у Нідерландах – 8,6 %о.

Серед деяких зарубіжних країн смертність становить (1995 р.): в Китаї – 7%о, США – 9%о, країнах африканського континенту – 14%о.

До так званих “демографічно еталонних” країн, у тому числі й за показниками загальної смертності, належать Японія (найнижчий рівень смертності в світі протягом багатьох років – близько 5 %о), країни північної Європи та країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург).

В Україні показники загальної смертності як чоловіків, так і жінок вищі, ніж у зазначених “демографічно еталонних” країнах.

Смертність населення в статево-віковому розрізі має досить стабільні особливості, а саме смертність чоловіків у всіх вікових групах вища за смертність жінок. Ця особливість проявляється в усьому світі, але міра переважання чоловічої смертності над жіночою в різних країнах різна.

Різниця особливо проявляється в працездатному віці. Якщо у 15-19-річних чоловіків смертність перевищує жіночу в 1,5 раза, то в 40-49 років це перевищення вже становить 3,5 раза.

Структура загальної смертності серед населення України, з огляду на окремі причини, із року в рік досить стабільна (мал. 13). Перше місце займають хвороби системи кровообігу (60,3 %), на другому місці – злоякісні новоутворення (13,5 %), на третьому – нещасні випадки, отруєння та травми (9,7), на четвертому – хвороби органів дихання (6,9). Разом вони становлять від 85 до 95 % усіх випадків смерті.

В економічно розвинутих країнах, як і в нових незалежних державах, що утворились на території колишнього СРСР, питома вага померлих від серцево-судинних захворювань становить близько 50 %.

Підвищення рівнів смертності в Україні за останні роки відбулося, в основному, за рахунок серцево-судинних хвороб, нещасних випадків, отруєнь і травм, а також за рахунок інфекційних і паразитарних хвороб (табл. 2).

Таблиця 2

Рівень смертності від окремих причин у 1993 та 1997 рр.

(на 100 тисяч населення)

У структурі смертності дитячого населення (0-14 років) перші місця посідають нещасні випадки, травми та отруєння (22,5 %о у 1997 р.). Серед цих причин більшу частину становлять випадки загибелі дітей в автокатастрофах. На другому місці в структурі загальної смертності дітей – вроджені аномалії (15,7 %). Хвороби нервової системи та органів дихання посідають третє та четверте місця (по 7,8 %).

Структура причин смертності за статтю дещо відрізняється. Перше місце як у чоловіків, так і у жінок посідають хвороби системи кровообігу. Серед чоловіків друге місце займають нещасні випадки, отруєння та травми, а третє – злоякісні новоутворення. В жінок на другому місці – злоякісні новоутворення, а третє займають нещасні випадки, отруєння та травми.

Підвищення смертності в Україні за останні роки пов’язане не тільки з постарінням. Воно відбулося також у значній мірі за рахунок населення працездатного віку.

Структура та рівні смертності населення в працездатному віці мають свої особливості. Перші два рангових місця займають хвороби системи кровообігу та нещасні випадки, отруєння та травми.

У динаміці рівень смертності населення працездатного віку за останнє десятиріччя підвищився в основному за рахунок нещасних випадків, отруєнь і травм, хвороб системи кровообігу і найбільше за рахунок інфекційних і паразитарних хвороб – в першу чергу, туберкульозу, дифтерії, СНІДу.

Більш різке зростання рівня смертності в працездатному віці спостерігається серед чоловіків, у яких перші два місця в структурі  смертності посідають хвороби системи кровообігу та нещасні випадки, отруєння та травми. Взагалі, рівні смертності чоловіків працездатного віку від хвороб системи кровообігу перевищують показники жінок в 3-4 рази, а від нещасних випадків, отруєнь і травм – у 5-6 разів.

На основі рівнів смертності в статево-вікових групах розраховується ще один статистичний показник, який розкриває причини формування смертності в різних вікових групах. Це показник дожиття до запропонованих ВООЗ вікових рубежів: до 1 року, до 15 років, до 45 років, до 65 років.

В Україні показники дожиття до основних життєвих рубежів мають суттєву статеву різницю, яка збільшується з віком (мал. 9). Так, до 45 років доживає 93,8 % жінок і лише 83,1 % чоловіків, відповідно 77 % і 46,7 % .

За останні роки в міжнародній практиці використовується ще один інтеграційний показник, що пов’язує смертність від окремих причин з потенційною втратою років життя. Показник потенційно втрачених років життя за період 0-65 років серед чоловіків майже в 3 рази вищий, ніж у жінок, які помирають у значно старшому віці.

Смертність чоловіків в Україні можна визначати як надсмертність. Порівняно з розвинутими країнами зарубіжжя вона призводить до скорочення їх життя на 10-15 років.

Материнська смертність

Материнська смертність – це статистичне поняття, пов’язане зі смертю жінки під час вагітності чи протягом 42 діб після її закінчення, незалежно від тривалості та локалізації вагітності, від будь-якої причини, пов’язаної з вагітністю чи обтяженою нею, чи з її веденням, але не від нещасного випадку чи інших випадкових причин.

Пізня материнська смертність пов’язана зі смертю жінки від прямих або непрямих акушерських причин, пізніше ніж через 42 доби, але раніше одного року після закінчення вагітності.

Смерть, що пов’язана з вагітністю, – це смерть жінки під час вагітності чи в межах 42 діб після її закінчення, незалежно від причини смерті.

Випадки материнської смертності поділяють на 2 групи:

1.     Безпосередньо пов’язані з акушерськими причинами – це випадки, які є результатом акушерських ускладнень стану вагітної, а також втручань, недогляду, помилок у лікуванні.

2.     Опосередковано пов’язані з акушерськими причинами – випадки, які є наслідком якоїсь хвороби, яка була в жінки раніше чи розвинулась під час вагітності та яка не була викликана безпосередньо акушерськими причинами, але була ускладнена фізіологічним впливом вагітності.

Смертність немовлят

Смертність немовлят – один із вікових показників смертності. Він характеризує частоту смерті дітей на 1-му році життя.

Смертність немовлят виділяють із проблеми смертності внаслідок її соціального значення.

Цей показник ВООЗ поряд із іншими, такими як частка внутрішнього валового продукту (ВВП) у розрахунку на душу населення, загальні витрати на охорону здоров’я від ВВП тощо, використовується для оцінки соціально-економічного благополуччя країни.

В Україні рівень смертності немовлят визначається за методикою, рекомендованою ВООЗ. Ця методика передбачає розрахунок рівня смертності окремо для дітей, що померли у віці до 1 року з покоління поточного та попереднього років, відносно до відповідного числа дітей, що народилися живими в попередньому та поточному роках.

Формула розрахунку рівня смертності немовлят за рекомендаціями ВООЗ така:

Приклад. В області в 1999 році померло на першому році життя 240 дітей, з них 160 дітей народилося в тому ж 1999 році, а 80 дітей – у минулому 1998 році. Народжених живими дітей у 1999 році було 17400, а у 1998 році – 18450.

З метою постійного поточного контролю за рівнем смертності немовлят і аналізу сезонних коливань розраховують показники смертності немовлят за календарний місяць. Оскільки серед померлих дітей у поточному місяці можуть померти діти з числа народжених живими за поточний місяць і 12 попередніх місяців, то при розрахунку щомісячного показника береться середньомісячне число народжених живими за 13 місяців.

 

Окремо виділяють смертність у неонатальний, ранній неонатальний та постнеонатальний періоди життя дитини.

Неонатальний період починається з народження дитини та закінчується через 28 повних днів після народження.

Неонатальна смертність – смертність серед народжених живими протягом перших 28 повних днів життя – визначається за формулою:

Ранній неонатальний період охоплює перші сім днів або 168 годин життя.

Смертність у ранньому неонатальному періоді визначається так:

Серед дітей, що помирають на першому місяці життя, 2/3 (60-70 %) складають випадки смерті в ранньому неонатальному періоді, тобто в перші 7 днів життя.

В свою чергу, питома вага неонатальної смертності в загальній смертності немовлят у більшості країн становить 50-60 %, а в деяких досягає 70 %.

Період життя дитини після перших повних 28 днів називають постнеонатальним (29 днів-12 місяців). Смертність у цьому періоді визначають за формулою:

Рівні та тенденції смертності немовлят у значній мірі визначаються перинатальною смертністю – це смертність дітей в перинатальному періоді.

Перинатальний період складається з:

1.     антенатального – з 28 тижня вагітності до початку пологів;

2.     інтранатального – період пологів;

3.     постнатального – 7 повних днів життя новонародженого чи 168 годин після народження.

Рівень перинатальної смертності визначається за формулою:

Таким чином, перші сім днів життя враховуються для розрахунку показників смертності немовлят і перинатальної смертності.

Структура смертності немовлят у країні протягом останніх років залишається стабільною. Перше місце посідають стани, що виникли в перинатальному періоді; на другому – вроджені вади розвитку, на третьому – хвороби органів дихання, на четвертому – інфекційні та паразитарні хвороби (мал. 15).

Ризик смерті для немовлят найбільший у неонатальному періоді, при цьому він піддається найважче контролю та зниженню, оскільки пов’язаний з важкокерованими на сьогодні ендогенними чинниками.

Якщо смертність немовлят на першому місяці життя в переважній більшості випадків спричиняється станами, що виникають у перинатальному періоді (приблизно 2/3) і вродженими аномаліями (більш ніж на 1/4), то за межами першого місяця серйозною загрозою життю немовлят є, перш за все, захворювання органів дихання (20 % всіх випадків смерті в постнеонатальному періоді), інфекційні та паразитарні хвороби (майже 15 %), травми в результаті нещасних випадків (майже 10 %).

Велике практичне значення для оцінки регіональних особливостей смертності немовлят має визначення співвідношення між неонатальною та постнеонатальною смертністю у відсотках. Для цього досить визначити питому вагу неонатальної смертності в загальній смертності немовлят. Цей показник, у свою чергу, дає можливість визначити так званий тип смертності немовлят.

Розрізняють три типи смертності немовлят:

тип А – на першому місяці життя помирає 50 % і більше від загального числа дітей, померлих на 1-му році;

тип В – на 1 місяці помирає від 30 до 49 % загального числа померлих на 1-му році;

тип С – менше 30 % дітей помирає на першому місяці життя, решта – в постнеонатальному періоді.

Якщо розглядати два крайніх типи А та С, то при типі А більша частина дітей помирає на першому місяці життя від станів, що виникли в перинатальному періоді. Ці діти часто знаходяться в дуже важкому незворотному стані. В той же час при типі С переважна частина дітей помирає в постнеонатальному періоді. Провідними причинами їх смерті є хвороби органів дихання та інфекційні захворювання, які необхідно попереджувати та можна лікувати.

Ось чому більш сприятливим у порівнянні крайніх типів смертності є тип А, ніж С. Наявність типу смертності С при навіть незначних рівнях смертності немовлят свідчить про недоліки в організації лікувально-профілактичної допомоги дітям першого року життя.

В Україні (1998 р.) на неонатальний період припадає 55,0 % випадків смерті немовлят (у містах – 62,9 %, у селах – 38,5 %).

За світовими оцінками питома вага неонатальної смертності на рівні 70-80 % вважається ознакою високого ступеня соціального контролю над смертністю немовлят. Нині такі показники зафіксовані в тих розвинутих країнах світу, що мають найнижчі рівні смертності немовлят.

Рівень смертності немовлят з 1950 по 1999 рр. скоротився майже в 6 разів (табл. 1).

За період з 1990 по 1997 рр. відмічається його несприятлива динаміка в цілому по Україні та зокрема серед міського населення. У сільського населення за цей період показники майже не змінились (мал. 16).

Найнижчою за повоєнні роки смертність немовлят була в 1990, 1998 рр. – 12,8 %о та в 1999 р. – 12,6 %о.

Смертність хлопчиків першого року життя на 30 % вища, ніж дівчаток цього ж віку.

Для смертності дітей віком до одного року характерна значна територіальна диференціація показників. Найвищі показники смертності немовлят зафіксовані в місті Києві, Автономній Республіці Крим, Донецькій, Івано-Франківській, Харківській областях, а відносно низькі – в Черкаській та Вінницькій областях (мал. 17). Найбільш високі показники реєструються в Південно-Східному та Південному регіонах, а найменші – в Центральному.

Хоча рівні смертності немовлят в Україні в 90-х роках стали значно нижчими, ніж у минулому, однак за сучасними європейськими стандартами вони є занадто високі. В 1998 році загальний показник смертності немовлят в Україні (12,8 %о) майже вдвічі перевищував аналогічний в Західній Європі (6,5 %о).

На формування рівня смертності немовлят впливає значне число чинників.

Основні групи чинників, що впливають на формування рівня смертності

Рівень дитячої смертності у віці до 1 року (2007 р., у розрахунку на 1000 осіб народжених живими)

 

Показники смертності немовлят у значній мірі обумовлені рівнем соціально-економічного розвитку. В економічно розвинутих країнах вони становлять 8-10 %о. У країнах, що розвиваються, смертність немовлят набагато вища: в африканському регіоні вона коливається в межах 76-130 на 1000 народжених, в Індії та Непалі – 100-110 з 1000 народжених дітей не доживає до одного року.

За останні роки в структурі причин смертності немовлят відбулись позитивні зміни: зниження смертності від хвороб органів дихання, інфекційних і паразитарних захворювань.

Зростання смертності дітей першого року життя в Україні відбувається в першу чергу від вроджених вад, хвороб ендокринної та нервової систем.

Відчутне збільшення смертності немовлят від вроджених аномалій та хвороб ендокринної системи можна розглядати як один з наслідків погіршення стану довкілля, в тому числі впливу Чорнобильської катастрофи: з 1986 по 1997 роки число народжених з вродженими аномаліями в Україні (в розрахунку на 1000 живонароджених) збільшилось майже в 1,7 раза.

Таким чином, смертність дітей віком до одного року є одним із найчутливіших індикаторів рівня соціально-економічного розвитку суспільства, що акумулює в собі рівень освіти та культури, стан навколишнього середовища, ефективність профілактичних заходів, рівень доступності та якості медичної допомоги, розподіл соціальних і матеріальних благ у суспільстві.

Динаміка природного руху населення

 

Бідність населення

 

 

Середня очікувана тривалість життя

Серед демографічних показників є ще один, який використовується для інтегральної оцінки стану здоров¢я населення – середня очікувана тривалість життя – це середнє число років, що належить прожити поколінню, яке народилося (ровесникам певного віку) при умові, якщо протягом наступного життя показники смертності будуть такими ж, як і в роки, для яких робились розрахунки.

На показник середньої очікуваної тривалості життя особливо впливає збільшення смертності серед дітей, молоді та осіб працездатного віку. Тому він має більше практичне значення, ніж загальний рівень смертності, на який  значно впливає висока частота та питома вага смертності населення непрацездатного віку.

Аналіз показника середньої очікуваної тривалості життя з 1990 по 1998 рр. свідчить, що він скоротився для обох статей загалом і окремо для кожної з них.

У 1997 р. середня очікувана тривалість життя становила в Україні 67,8 років, у тому числі 62,4 років для чоловіків і 73,3 років для жінок, тобто різниця становить 11 років, тоді як на початку 90-х років вона не досягала 10 років. У 1998 р. середня очікувана тривалість життя чоловіків становила 63,3 роки, а у жінок – 74 роки.

Динаміка середньої очікуваної тривалості життя в Україні за 1990-1997 рр. представлена на мал. 19.

Найвищі показники очікуваної тривалості життя у жінок мають місце, в основному, в Західному регіоні: у Львівській, Тернопільській областях і в м. Києві, найнижчий – у жінок Одеської області (мал. 20).

Серед чоловіків найвищі показники очікуваної тривалості життя відмічаються  в Львівській області та в м. Києві. Найнижчі для чоловіків ці показники були в Донецькій, Луганській та Дніпропетровській областях.

У Європі середня очікувана тривалість життя серед жінок становить у середньому 76,9 років: у Швеції – 81,8 років, Греції – 80,5 років, Фінляндії – 80,5 років, Англії – 79,5 років (1995 рік). Серед чоловіків цей показник у Європі дорівнює 68,4 років: у Швеції – 76,3 років, Греції – 75,2 років.

Як відомо, найбільший вплив на показники середньої очікуваної тривалості життя спричиняє смертність від хвороб системи кровообігу, новоутворень і зовнішніх причин (нещасні випадки, отруєння, травми).

Так, рівень смертності від хвороб системи кровообігу в Україні майже в два рази вищий, ніж у середньому по Європі, а смертність внаслідок зовнішніх причин – у 3,6 раза.

На сьогодні Україна за тривалістю життя на 10 років відстала від Західної Європи. У чоловіків ця різниця становить 13 років, серед жінок – 9 років. І це тим більше прикро, бо в середині 60-х років Україна зрівнялась із Західною Європою, США та Японією за цими показниками середньої тривалості життя.

Нині рейтинг України серед країн за середньою тривалістю життя дуже низький (102 місце у жінок і 126 у чоловіків).

Комплекс демографічних показників – рівень і структура загальної смертності та смертності немовлят, середня очікувана тривалість життя, питома вага осіб старше 60 років, тип вікової структури населення, переважання в структурі смертності тих або інших класів захворювань, поширеність хронічних неепідемічних хвороб – дозволяє визначити в тій чи іншій країні тип патології населення. Розрізнюють країни з неепідемічним, епідемічним і проміжними типами патології (таблиця …).

Демографічну ситуацію в Україні протягом останнього десятиліття характеризують як незадовільну.

Про різке погіршення демографічної ситуації в Україні свідчать такі дані: за період з 1987 по 1998 рр. народжуваність скоротилась у 1,7 раза, а за 6 років з 1991 по 1998 рр. померло на 1,9 млн. чоловік більше, ніж народилось. Україна серед інших країн має відносно високі рівні загальної смертності та смертності немовлят.

Серед причин, що обумовлюють погіршення демографічної ситуації в Україні в 90-х роках, учені відзначають:

·       економічну дестабілізацію;

·       зниження життєвого рівня переважної більшості населення;

·       деградацію соціальної сфери;

·       катастрофічне погіршення стану довкілля;

·       загострення криміногенної ситуації

Таблиця 3

Характеристика основних типів патології населення

наприкінці ХХ сторіччя

 

Слід зазначити, що вплив на демографічну ситуацію – в напрямку підвищення народжуваності та зниження смертності населення і особливо смертності немовлят, а також підвищення тривалості життя – є важливою складовою частиною соціальної політики нашої держави.

 

Різниця в тривалості життя жінок та чоловіків в країнах Європи (в

роках)

Європейська база даних „Здоров’я для всіх”, червень 2004 року

 

У доповіді-звіті за результатами роботи над проектом “Українська ініціатива з охорони здоров’я”, виконаним фахівцями Міністерства охорони здоров’я в співпраці з Державним комітетом статистики та Національною академією наук в 1996-1997 рр., за участю Кабінету Міністрів України та за сприяння ЮНІСЕФ, Світового банку, Всесвітньої організації охорони здоров’я пропонуються такі рекомендації щодо поліпшення демографічної ситуації:

1.     Забезпечення більшої прив’язки до вирішення демографічних проблем усіх напрямків соціально-економічної політики, в першу чергу в галузі заробітної плати, приватизації, житлової та податкової політики.

2.     Посилення соціального захисту материнства та дитинства із запровадженням відповідної допомоги на рівні не нижче вартісної межі малозабезпеченості.

3.     Сприяння жінкам у вирішенні проблем працевлаштування для успішного поєднання їх професійної діяльності з материнством.

4.     Вжиття заходів, спрямованих на покращання умов утримання та виховання дітей у навчально-виховних закладах.

5.     Створення нової моделі дошкільного дитячого закладу в кількох регіонах України (Київ, Харків, Одеса, Чернівці).

6.     Створення системи моніторингу бездомних дітей.

http://old.niss.gov.ua/Monitor/Desember/16.htm