МЕХАНІЗМ ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ, ЙОГО ВИДИ.

БЮДЖЕТНЕ ФІНАНСУВАННЯ ЗГІДНО СТАТЕЙ КОШТОРИСУ. СПІВПРАЦЯ ЛІКУВАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ІЗ СТРАХОВИМИ КОМПАНІЯМИ.

МЕТОДИКА РОЗРАХУНКУ МЕДИЧНОЇ, СОЦІАЛЬНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПРАКТИКУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ПРИ ПЕРЕДЧАСНІЙ СМЕРТІ.

 

Суть і функції фінансів. Принципи побудови фінансової системи держави. Державний бюджет

У процесі аналізу руху видно, що грошові фонди здатні відокремлюватися від руху товарів і здійснювати відносно самостійний рух, що обумовлює існування фінансових і кредитно-грошових відносин.

Коли підприємство формує, наприклад, амортизаційний фонд чи фонд заробітної плати, чи фонд обігових коштів, то практично гроші починають самостійний обіг, відірваний від обігу товару. Грошові фонди можуть мати найрізноманітніші підприємства, організації чи окремі особи, чи держави і це відособлення робить їх фінансами.

Отже, фінанси – це відособлені від руху товарів грошові засоби в різних формах і видах, включаючи готівкові і безготівкові кошти, кошти на рахунках, цінні папери, які мають властивість бути грошовими еквівалентами.

Особливістю грошових засобів, які виступають у формі фінансів, є те, що вони виступають як грошові ресурси, тобто як потенційні платіжні засоби. От чому про фінанси говорять, як про грошову форму ресурсів виробництва і споживання. Відповідно, фінансування означає виділення грошових коштів на потреби виробництва і споживання. Можна стверджувати, що фінанси – це грошові ресурси, які мають цільове призначення.

Тож можемо зробити також висновок, що фінанси – це система економічних відносин, які виникли між державою, юридичними і фізичними особами, між окремими державами з приводу формування, розподілу і використання фондів грошових засобів. Однак слід відмітити, що не всі грошові відносини є фінансовими. Фінанси – це економічний інструмент розподілу і перерозподілу ВНП, засіб контролю за утворенням і використанням грошових засобів. Отже фінанси – це не гроші чи грошові доходи, а більше економічні відносини. Тому вони не охоплюють відносин з приводу тих грошових коштів, які обслуговують особисті потреби населення, побутові, комунальні, оплату послуг соціальної інфраструктури, процеси купівлі-продажу між окремими членами суспільства, акти дарування та спадкування грошей.

Грошова система тісно пов’язана із фінансовою, інколи вони переплітаються і стають єдиним цілим.  На відміну від грошової, фінансова система має значний вплив не лише на розподіл і обмін, а й на виробництво і споживання.

Зрозуміти зміст і особливості фінансової системи можна через розкриття суті фінансів та фінансових відносин.

Суть фінансів проявляється в таких головних функціях, які виражено впливають на економіку держави: контрольній, розподільчій, стимулюючій і фіскальній. Акумулюючи та регулюючи фінансові ресурси, держава здатна активно впливати на формування антимонопольних пропорцій різних частин сукупного суспільного продукту, пропорцій між виробничою і невиробничою сферою, між різними галузями.

Розподільча функція фінансів зводиться до забезпечення об’єктів господарювання необхідними фінансовими ресурсами. Саме через фінанси розподіляється валовий продукт і національний дохід між різними сферами економіки, галузями, регіонами, окремими суб’єктами економіки. Через фінанси розподіляються трудові, матеріальні, капітальні та природні ресурси між сферами і окремими виробництвами. Через податки в державному бюджеті концентруються кошти, які направляються на розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, на інвестування в капіталомісткі і фондомісткі галузі з тривалим терміном окупності затрат. Саме фінанси сприяють формуванню доходів у вигляді пенсій, стипендій, допомог тощо.

Відтворювальна функція забезпечує створення необхідних для суспільства відновних фондів: фонд повернення матеріальних затрат, фонд амортизації, фонд споживання, фонд накопичення тощо. Ці фонди створюються на різних рівнях національної економіки, починаючи із окремого підприємства і закінчуючи державними фондами.  Через фінанси встановлюються необхідні народногосподарські пропорції: міжгалузеві, внутрігалузеві, територіальні, загальноекономічні.

Обліково – контрольна функція передбачає здійснення контролю виконання фінансових зобов’язань. За рухом фінансів можна відслідковувати, як працюють окремі підприємства, галузі, регіони, економіка в цілому. За розміром податків, заробітної плати можна судити про масштаби діяльності певного господарства, за вчасністю його виплат за зобов’язаннями – про його фінансову стійкість тощо. Оскільки ВНП – це вартісна форма, то можна через цей показник кількісно відображати виробничі процеси.

Стимулююча функція фінансів пов’язана перш за все із фінансовою дисципліною і проявляється в маневруванні податковими ставками, пільгами, штрафами та ін. Призначаючи одні і відміняючи інші податки, держава створює умови для прискорення розвитку окремих галузей, пріоритетних напрямків розвитку суспільства.

Регулююча функція фінансів полягає в тому, що держава може цілеспрямовано впливати на окремі підприємства, галузі і регіони шляхом введення пільг, відміни чи зниження окремих податків, надання із держбюджету субсидій, позик тощо. Також диференційовано держава може впливати на окремі верстви населення, вводячи через органи соціального страхування чи соціального забезпечення ті ж пільги, доплати, субсидії, змінюючи розміри пенсій, стипендій тощо формуючи загальний соціальний клімат у державі.

Фіскальна функція фінансів пов’язана з тим, що в інтересах казни передбачено обов’язковість платежів, перечислень в певних обсягах і у встановлені строки. За допомогою податків досягається вилучення частини доходів підприємств, фірм і громадян для утримання державного апарату, армії і тієї частини невиробничої сфери, яка взагалі не має власних джерел доходів (бібліотеки, архіви), або вони недостатні для забезпечення належного розвитку (наука, театри, музеї). Фіскальна функція визнає суспільне призначення податків, тому податкові надходження повинні бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному масштабі. Необхідність виконання фінансових обов’язків зумовлена і підкріплена системою санкцій аж до кримінальної відповідальності за їх невиконання.

Політична функція фінансів полягає втому, що вони дозволяють забезпечити успіх або провал внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Завдяки фінансам проводяться загальнонародні вибори, результати яких значно залежать від фінансової підтримки кандидата. Фінанси визначають обороноздатність держави, її економічну і політичну цілісність. Розпад Радянського Союзу показав, що через фінанси можна не лише зміцнити, а й зруйнувати цілу державу. Прикладом фінансового впливу на інші держави може послужити сьогоднішня фінансова політика США.

Таким чином, можемо сміливо робити висновок: фінанси мають універсальні можливості і  є стержнем не лише економічної, а й соціальної, політичної системи суспільства.

Отже, якщо вважати, що фінанси – це фінансові ресурси, які мають цільове призначення, то вони можуть бути у держави (в особі її органів), у підприємств і організацій та у сімей чи окремих господарств. Причому, як уже доводилось, вони можуть переміщуватись від одного суб’єкта до іншого, тобто створювати фінансові відносини, які виникають з приводу утворення, накопичення, розподілу та використання вільних грошових засобів або грошових ресурсів. Сукупність фінансових відносин створюють фінансову систему, яку можна представити у вигляді спрощеної схеми (рис.5.1 )

Із даної схеми видно, що основними суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство та населення.

Держава як суб’єкт фінансових відносин представляє собою державні органи чи заклади, зокрема, це органи державної влади – Верховна Рада України, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів, окремі міністерства, Казначейство, Національний банк України, Податкова служба та інші рівні державних закладів.

 

Рис. 1 Схема фінансових відносин

Підприємства – це не лише промислові чи сільськогосподарські, а й інші заклади, фонди, компанії, біржі, тобто всі ті структури, які не належать до державних владних структур.

Населення – це сімейні чи інші домогосподарства, які об’єднані спільними доходами.

Стрілками на схемі показано фінансові відносини та спрямування грошових коштів. Кругові стрілки на схемі означають рух коштів всередині структури:

Перерахування коштів із місцевих органів влади до центральних чи навпаки, у відносинах підприємств – розрахунки за послуги чи товари, у відносинах населення з приводу повернення боргів, передача спадку, подарунки тощо.

На даній схемі можна було б показати ще один суб’єкт фінансових відносин – це банки, бо більшість розрахунків між суб’єктами здійснюються через банки або через фондові ринки, якщо мова йде про обмін фінансових засобів.

Фінансову систему можна ще розглядати з позицій локалізації коштів:

·        централізованих;

·        децентралізованих;

·        фінансів домогосподарств

Централізовані фінанси – це державна фінансова бюджетна система, державний кредит, спеціальні позабюджетні фонди, фонди майнового і особистого страхування.

Децентралізовані фінанси – це фінанси підприємств і фірм найрізноманітніших форм власності. Фінанси фірм, підприємств і галузей народного господарства складають основу фінансів. Саме тут формується основна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів на підприємстві в багатьох випадках залежить загальний стан державних фінансів в цілому.

Фінанси домогосподарств або фінанси населення – це особисті фінанси. (зарплата, прибутки, процент, рента, спадщина і т.п.).

З точки зору макроекономічного аналізу і ролі держави в розвитку національної економіки, особливе значення мають державні фінанси. Центральною ланкою державних фінансів є держбюджет – основний фінансовий план країни, план формування і використання централізованого грошового фонду держави. Структура державної бюджетної системи залежить від державного устрою.

Основними доходами держбюджету виступають податки на прибуток, акцизи, податок на додану вартість, митні збори, а також штрафи, пеня, виплачена за порушення податкового законодавства.

До неподаткових доходів відносяться: доходи від використання державного майна, доходи від продажу державної власності, доходи від реалізації державних запасів, доходи від зовнішньо – економічної діяльності, доходи від продажу конфіскованих товарів і т.п.

Після загальної характеристики доходної частини бюджету доцільно розглянути його видаткову частину. До основних видатків (з точки зору національної економіки) відносяться фінансування галузей (промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку і т.п.), фінансування соціально-культурного розвитку і науки, утримання органів державної влади й управління, правоохоронних органів, національної оборони, фінансування зовнішньо – економічної діяльності, затрати, пов’язані з обслуговуванням державного боргу.

 

Фінансова політика держави. Інструменти фінансової політики

Мета фінансової політики спрямована на забезпечення зростання добробуту населення і визначається економічним станом країни та рівнем життя її громадян. Наскільки правильно вибрана фінансова політика, без сумніву, залежить від критичної і реальної оцінки економічної ситуації в державі.

Фінансовою політикою є заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використанню на основі фінансового законодавства країни.

Фінансова політика складається із двох взаємопов’язаних напрямків діяльності держави: 1) фіскальна політика – від лат.fiskalis – казенний – це діяльність держави в галузі оподаткування і регулювання структури державних видатків в інтересах казни з метою стабілізації економіки;  2)бюджетна – у сфері регулювання доходів і видатків держави.

Розглянемо фіскальну політику держави. Фіскальна політика передбачає використання можливостей уряду впливати через податки і використання коштів державного бюджету для регулювання ділової активності, розв’язання різноманітних соціальних завдань. Основними важелями фіскальної політики держави є зміни податкових ставок, бази оподаткування, видів податків, їх кількості, а також витрати із державного бюджету.

Існують різні підходи до проведення фіскальної політики. Прибічники кейнсіанського напрямку традиційно орієнтуються на створення ефективного сукупного попиту як стимулу економічного розвитку. Тому вони розглядають скорочення податків як основний фактор росту сукупного попиту і відповідно зростання реального обсягу виробництва. Одночасно відбувається скорочення надходжень в бюджет, наслідком чого є виникнення або збільшення бюджетного дефіциту.

Розглянемо більш детально традиційний (кейнсіанський) підхід макроекономічних наслідків фіскальної політики.

Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальної політики і політики автоматичних стабілізаторів. Під дискреційною фіскальною політикою слід розуміти свідоме регулювання державою рівня оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг виробництва, зайнятість і інфляцію. Для аналізу цієї дії розглянемо графік:

Рис. 2 Вплив державних витрат на ВНП і зміна макроекономічної рівноваги.

Припустимо, що фіскальна політика впливає тільки на сукупний попит, державні витрати не впливають на споживання й інвестиції, чистий експорт дорівнює нулю.

Почнемо з впливу державних витрат на сукупний попит. Згадаємо схему видатків ВНП: особисте споживання, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів і послуг.

С + І + Y + Х , де

 С – споживання, І – інвестиції, Y – державні витрати, Х – чистий експорт.

Розглядаємо графік. Введемо в економічний аналіз державні витрати (Y). Це пересуває графік сукупних витрат ( С+І ) вверх і викликає зростання ВНП. Точка економічної рівноваги зміщується вверх по лінії бісектриси.

Державні витрати здійснюють вплив на сукупний попит, аналогічно інвестиціям і так само, як і  інвестиції мають мультиплікаційний ефект. Мультиплікатор державних витрат показує, як змінюється обсяг ВНП в результаті зміни державних витрат:

△ ВНП

К_Д =    ———————

△ Y

 

Мультиплікатор державних витрат кількісно можна виразити через такі економічні категорії, як гранична схильність до заощадження (MPS) і гранична схильність до споживання (МРС):

ВНП = △Y * К_Д

Розглянемо тепер вплив податків на національне виробництво і величину ВНП. Для спрощення аналізу припустимо, що держава встановлює якийсь одноразово виплачуваний податок, сума якого не змінюється при будь-якій величині ВНП (податок постійної величини). Введення такого податку призведе до зменшення наявного доходу платників податків (доходу після виплати податків), а це в свою чергу скоротить їх витрати і тому сукупна сума витрат зменшиться.

При постійних І та Y графік сукупних витрат С + І + Y просувається донизу і викликає зменшення обсягу ВНП. Точка макроекономічної рівноваги переміститься донизу по лінії в 45^0.

Протилежна картина створюється при скороченні податків. Разом з тим тут є своя специфіка. Справа в тому, що той дохід, яким володіє людина, використовується не тільки на споживання, але й на заощадження. Отже, зменшення доходу, який знаходиться в розпорядженні, зменшує не тільки споживання, але і заощадження.

Яким при цьому буде зменшення невиробничого споживання? Це залежить від граничної схильності до споживання (МРС). Для визначення скорочення споживання в результаті введення податку необхідно помножити суму податкового приросту (Т) на МРС або це – С = Т * МРС (аналогічно цьому добуток суми податкового приросту і величини приросту MPS показує зменшення заощаджень у результаті введення додаткового податку.

Дія податків, подібно інвестиціям і державним затратам, має також мультиплікаційний ефект. Таким чином, вплив державних витрат на національну економіку здійснюється через сукупний попит. Збільшення державних витрат на закупівлю товарів і послуг стимулює сукупний попит і тим самим зростання ВНП.

У свою чергу введення додаткових податків призводить до зменшення доходу, яким володіють платники податків, що зменшує сукупну суму витрат. Отже, можна прогнозувати дискреційну фіскальну політику держави в різні періоди економічного циклу. В періоди спаду стимулююча фіскальна політика складається із: 1) збільшення державних витрат; 2) зменшення або зниження податків; 3) поєднання збільшення державних витрат зі зниженням податків (враховуючи те, що мультиплікаційний ефект від збільшення державних витрат сильніший, ніж мультиплікаційний ефект зниження податків). Така фіскальна політика орієнтована на позитивне сальдо бюджету. На практиці механізм фіскальної політики не такий простий, оскільки реальна економіка багатофакторна. Зрозуміло, що вибір оптимальної фіскальної політики – завдання надзвичайно складне.

Як було вже сказано, є ще одна складова фіскальної політики – автоматична фіскальна політика або політика вмонтованих стабілізаторів. Автоматичний або вмонтований стабілізатор означає, що щось діє автоматично без додаткового втручання держави на зміну економічної ситуації.

До вмонтованих стабілізаторів відносять:

1)                                        прогресивну ставку податку. Якщо ВНП зростає (в період підйому), то податки автоматично зростають. Іншими словами, прогресивне оподаткування в період інфляційного росту призводить до втрати купівельної спроможності і навпаки, в період сповільнення економічного зростання – забезпечує мінімальні втрати купівельної спроможності. І перше, і друге бажане, з точки зору економічної стабільності.

2)                                        система виплат по безробіттю, соціальні виплати, програми по підтримці малозабезпечених верств населення і т.п. перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду. В період підйому різні виплати скорочуються, що стимулює сукупний попит.

Як уже говорилось, складовою фінансової політики є бюджетна політика, яка безпосередньо впливає на економічну стабільність держави. В економічній теорії існує декілька концепцій бюджетної політики держави.

Перша концепція базується на тому, що бюджет повинен бути щорічно збалансованим. Однак практика показує, що такий стан бюджету не забезпечує стабільного економічного розвитку. Це можна проілюструвати на двох прикладах.

Перше, припустимо, що  економіка зіткнулася з тривалим періодом безробіття. Доходи населення падають. При таких обставинах загальна сума податків автоматично скорочується. Прагнучи збалансувати бюджет, уряд повинен підвищити або ставки податків, або збільшити державні витрати, або ж поєднати ці два методи. Однак наслідком цих заходів буде ще більше скорочення сукупного попиту.

Другий приклад показує, як прагнення обов’язково збалансувати бюджет може стимулювати інфляцію. В умовах інфляції при підвищенні грошових доходів автоматично збільшуються податкові надходження. Для попередження можливого профіциту уряд повинен прийняти такі заходи: або знизити ставки податків, або збільшити урядові витрати, або ж поєднати те й інше. Наслідком цього буде посилення інфляції.

Друга концепція бюджетної політики базується на тому, що бюджет повинен бути збалансованим у ході економічного циклу, а не щорічно. Дана концепція передбачає, що уряд здійснює антициклічний вплив і одночасно прагне збалансувати бюджет. Як же це повинно відбуватися?

Для того, щоб протидіяти спаду, уряд знижує податки і збільшує державні витрати, тобто свідомо йде на тимчасовий дефіцит бюджету. В ході наступного підйому уряд підвищує податки і знижує державні витрати. Виникне позитивне сальдо. Це сальдо може бути використане на покриття дефіциту бюджету, який виник в період спаду. В такий спосіб балансує бюджет не щорічно, а протягом декількох років.

Однак у такому випадку може виникнути проблема. Це те, що спади і підйоми в економічному циклі можуть бути неоднаковими за глибиною і тривалості. Наприклад, тривалий і глибокий спад може змінитися нетривалим періодом підйому. Збільшується в цей період дефіцит і, відповідно, державний борг у цьому випадку може бути покритий позитивним сальдо бюджету за період процвітання.

З дефіцитом бюджету пов’язаний державний борг, який виникає через використання позик.

Залежно від локалізації розміщення позик розрізняють внутрішній і зовнішній борг.

Зовнішній борг – це борг зарубіжним державам, організаціям і особам. Зовнішні кредити, як правило, надаються після виконання певних умов. Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані між собою, так як державні позики беруться для покриття бюджетного дефіциту.

Внутрішній борг – відносини всередині країни, а державний борг є одночасно і державним кредитом.

Причини виникнення бюджетного дефіциту і державного боргу можуть бути різними. Але для країн з ринковою економікою є три основних: значна частина державного боргу виникає тоді, коли країна мала великі військові витрати (особливо підчас військових дій), звичайно, значно збільшують державний борг значні коливання економічної активності (періоди спадів і криз), а якщо конкретно взяти ринковий механізм, то це перш за все вмонтовані стабілізатори. Причиною може бути також скорочення податків як основної статті доходів, тобто недонаповнення бюджету.

Тепер поговоримо про економічні наслідки державного боргу. Чи може зростаючий державний борг в якийсь момент привести до банкрутства нації? Чи є державний борг потенційним тягарем для майбутніх поколінь?

Отже, чи може значний державний борг привести яким-небудь чином до банкрутства уряду, позбавивши його можливості виконувати свої фінансові обов’язки? Ймовірність такої події наближається до нуля через можливість використання урядом наступних кроків:

1.                                   Рефінансування. Практично, якщо приходить строк платити по якихось частинах внутрішнього боргу, уряд, як правило, не скорочує витрати і не підвищує податки, щоб одержати кошти для погашення облігацій, строк для виплати яких вже настав, уряд всього лише рефінансує свій борг, тобто продає нові облігації і використовує виручку для погашення власникам облігацій свого боргу. Таким чином старий борг погашається новим і це довготривалий процес.

2.                                   Оподаткування. Уряд має право, згідно Конституції, оподатковувати населення і збирати податки. Збільшення податків і є для уряду тим джерелом, яке дає йому кошти для погашення боргу. Підприємства, якщо вони зазнають фінансових збитків, не можуть одержати кошти за рахунок податків, уряд – може. Отже, підприємства можуть збанкротувати, а уряд  – майже ніколи.

3.                                   Емісія грошей. Банкрутство уряду важко собі уявити хоча б ще і тому, що воно має можливість друкувати гроші, якими можна заплатити борг чи проценти по ньому. Але ці гроші матимуть інфляційний ефект, і, як правило, через друкарський верстат уряд накручує інфляційну спіраль.

Щоб вияснити чи перекладається тягар боргу на майбутні покоління, слід, перш за все, вияснити, кому заборговує держава, є це внутрішній борг чи зовнішній? Для розвинених країн світу, як правило, більша частина боргу – це внутрішній. Тоді в більшості ми заборгували самі собі. Якщо брати за приклад США, то там приблизно 87% державних облігацій розміщені в самій країні. Тобто вони знаходяться на руках населення і організацій, фондів довіри. Таким чином, державний борг одночасно є і суспільним активом. У той час, як державний борг – це сума зобов’язань перед населенням, одночасно це населення і є власником державних облігацій. Практичним наслідком такої ситуації буде зменшення кількості споживчих товарів, виробництво яких обмежене в силу заміни виробництва військовим виробництвом чи іншими причинами, які спричинили цей внутрішній борг.

У випадку зовнішнього боргу “ми не заборгували самі собі”. Ось за цей борг, безумовно, вимушене буде розраховуватись майбутнє покоління і для нього це може стати важким тягарем. Це проблема так званого “ефекту витискування основних виробничих фондів”. Вона полягає в тому, щоб майбутнім поколінням залишаться менші за розміром основні виробничі фонди, скажемо, – менша “національна фабрика”. Це пов’язано із скороченням інвестування у виробництво. Якщо це відбуватиметься, то майбутнім поколінням перейде в спадщину економіка з меншим виробничим потенціалом і, відповідно, при інших рівних умовах рівень життя буде нижчий, ніж раніше.

Для прикладу про державні борги, у 2001році дефіцит державного бюджету України становив 680,7 млн. грн. Внутрішнє фінансування цього дефіциту становило 31,3%  (213,3 млн.грн.), а зовнішнє – 68,7% (467,4 млн. грн.). Для порівняння, у 1997 році фінансування дефіциту бюджету України разом із внутрішніх і зовнішніх джерел становило 6477,8 млн.грн.

 

Механізм державного регулювання економіки

Виходячи із вищевикладеного, ми можемо зробити висновок, що держава має достатньо важелів, засобів і методів, щоб впливати на рівень розвитку економіки, а відповідно і рівень життя суспільства.

 

Залежно від поставленої мети визначаються відповідні засоби, якими можна її досягти. Різноманітність цілей спричиняє різноманітність засобів їх досягнення. Всі ці засоби можна розділити на засоби прямого впливу і засоби опосередкованої дії.

Засоби прямої дії передбачають безпосередній зв’язок суб’єкта (держави) з об’єктом впливу (економіка та її агенти). Перш за все це важелі адміністративного впливу, які використовуються в рамках державного сектора.

До методів прямої дії належить також  вплив законодавства, дія якого поширюється на всю економіку, включаючи приватний сектор. В рамках діючого законодавства держава встановлює найрізноманітніші нормативи, вимагаючи їх дотримання. Лише державного сектора стосується директивне планування.

В цілому, адміністративно-правові важелі ставлять в певні рамки як державні, так і приватні господарські структури, направляючи їх у потрібне (заздалегідь визначене) русло.

Опосередкований вплив характерний тим, що він ставить керовані суб’єкти економіки перед вибором. При цьому держава, використовуючи всі можливі засоби, створює такі умови, щоб цей вибір відбувся цілеспрямовано.

 

В умовах ринкової економіки методи опосередкованого впливу мають особливе значення, тому і потребують окремого розгляду.

 

Суть кредитування. Банки і банківська система

У процесі руху інвестиційних фондів частина вартості від реалізації продукції у вигляді грошових і товарних цінностей вивільняється, так як не завжди  реальні потреби у окремих учасників виробництва співпадають з вартістю реалізованої продукції. Тобто, у одних виникають тимчасово вільні кошти, у інших – вільні матеріальні ресурси, а у третіх – нагальна потреба у них. В таких умовах виникли економічні умови кредиту. 

Слово “кредит” має походження від латинського слова “creditum”. Це означає – позичка, борг. В той же час це означає – довіряю (“credo”).

 

За терміном повернення кредит ділиться на довгостроковий і короткостроковий. Довгостроковий кредит дається на термін більше року, обслуговує в основному рух основних фондів. Короткострокові кредити надаються терміном до 1 року і обслуговують кругообіг оборотних засобів.

На ринку кредит виступає в таких формах: комерційний, банківський, споживчий, іпотечний, міжбанківський, міжгосподарський, державний і міждержавний. Вони відрізняються один від одного складом учасників, об’єктом позички, динамікою і величиною проценту і сферою функціонування.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати. Якщо кредит надається товарами, то засобом такого кредиту є вексель. Він виплачується через комерційний банк. Процент за комерційним кредитом входить у ціну товару і в суму векселя.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик. У порівнянні з комерційним, банківський кредит має більш широку сферу використання.

Споживчий кредит падається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу. Як правило, з допомогою такого кредиту реалізуються товари тривалого користування.

Іпотечний кредит – це кредит під заставу нерухомості. Він дається, як правило, на купівлю і будівництво житла, придбання землі. Іпотечний кредит вважається одним із найбільш надійних для кредиторів.

Міжбанківський кредит – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Міжгосподарський кредит подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Державний кредит слід розділяти на  власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. У другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Міжнародний кредит відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин. Кредиторами і позичальниками виступають приватні банки, фірми, державні і валютно-фінансові установи.

Отже, всі відносини, пов’язані з наданням грошей або товарів в борг з виплатою проценту називаються кредитними відносинами. Кредитні відносини – це всі види відносин, пов’язані із грошовими чи товарними позиками і які виникають на основі терміновості, платності, повернення, гарантованості. Основою  кредитних відносин є можливість отримання прибутку у вигляді процентів за кредит. Величина проценту залежить від багатьох чинників, а найперше від попиту і пропозиції на позичковий капітал на грошовому ринку, від економічної кон’юнктури, процесу інфляції тощо.

Кредитна система держави представлена з одного боку банківським, комерційним, споживчим, державним і міжнародним кредитом, а з другого – сукупністю кредитних інститутів. Вони складаються із банківської системи і небанківських кредитно-фінансових інститутів. У світовій практиці до небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні фонди, ощадні каси, фінансові і страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, ломбарди. Ці інститути формально не є банки, однак вони виконують багато банківських операцій і конкурують з банками. Виникнення небанківських фінансово-кредитних інститутів зумовлене розвитком ризикового фінансування. Вони займаються кредитуванням певних сфер або видів господарської діяльності і мають специфічну клієнтуру.

Після банків перше місце за величиною активів у західних країнах відіграють страхові компанії. Вони займають провідні позиції на ринку капіталів. Страхові компанії продають страхові поліси і тому акумулюють великі суми на тривалий термін. Це їм дозволяє збільшувати інвестиції в довгострокові цінні папери з фіксованими термінами погашення, що приносить високі доходи.

Друге місце займають позичково-ощадні асоціації з чітко обмеженими функціями. Люди, які внесли свої заощадження в асоціацію, стають її акціонерами й отримують доходи у вигляді дивідендів.

Важливим напрямком спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Відповідно існують інвестиційні банки. Вони мобілізують довгостроковий позичковий капітал. Такі банки займаються виясненням характеру і розмірів фінансових потреб тих, хто позичає капітал, вибором форми цінних паперів, здійснюють емісію і розміщують їх серед інвесторів.

Різновидом кредитно-фінансових установ є фінансові компанії. Вони спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредиту: споживчого, інвестиційного і т. ін.

 

Банки. Особливості банку як комерційної установи

Правову основу банків, порядок створення і основні принципи їх діяльності в Україні визначає Закон “Про банки і банківську діяльність”. Україна самостійно організовує банківську систему, яка є дворівневою і складається із Національного банку України та комерційних банків різних форм власності.

Спочатку торкнемося історичного аспекту питання, а саме: як золотих справ майстри створили банківську систему.

У ринковій економіці банк – це комерційне підприємство, яке надає своїм клієнтам ( вкладникам чи позичальникам ) фінансові послуги і отримує від них в тій чи іншій формі оплату. При цьому банк виконує дві основні функції: активну і пасивну.

Розглянемо особливості банку як комерційної установи. Банк, як вже зазначалося, – це комерційна установа, яка працює як звичайне ринкове підприємство, тобто на основі прибутковості і ризику. Однак основним принципом успішної роботи  банку є його діяльність в рамках реально наявних ресурсів. Тут повинна  співпадати як кількісна рівність ресурсів так і якісна. Наприклад, якщо в структурі рахунків переважають короткострокові депозити   “до запитання”, а банк здійснює довгострокове кредитування, то ліквідність даного банку може бути під загрозою. Для підтримки певного рівня ліквідності банки повинні нарощувати частку власних коштів в загальному капіталі.

Для забезпечення власної безпеки банк залишає певну фіксовану частку депозитів “незадіяною”. Ця частина називається банківськими резервами. Співвідношення між величиною резервів, які повинні мати комерційні банки, і виданими зобов’язаннями по рахунках, називаються нормою обов’язкових резервів. Ця норма встановлюється Центральним банком країни:

 

Традиційно банк розглядається як установа, яка приймає вклади і видає позики. Ці операції відносяться або до активних, або до пасивних.

Пасивні операції банку – це операції по мобілізації коштів. Ці кошти є основою банківської діяльності. Активні операції – це операції по розміщенню коштів (депозити – це вклади або рахунки клієнтів). Вони традиційні для будь-якого банку. Однак таке уявлення про банківські операції на сьогоднішній день є вкрай однобічними і не відповідає сучасним реаліям. На сьогодні переважна частка підприємців хочуть бачити банк не стільки кредитною установою, скільки інформаційно-консультативним центром, який орієнтував би клієнтуру в тенденціях ринкової кон’юнктури і науково-технічного прогресу. Це призвело до розвитку достатньо великої кількості банківських операцій, які безпосередньо не пов’язані з активними і пасивними операціями. Більше 200 назв банківських операцій і послуг – це реалії середини 90-х років, і це ще не кінець, діапазон розширюється.

Значна доля сучасних операцій банку – це трастові (від довірчі) операції. Трастові операції банків – це особлива форма взаємовідносин з клієнтами, при яких власники грошових рахунків, майна і інших цінностей надають право або довіряють банкам самостійно їх розміщувати з найбільшою вигодою, за що банк отримує певну винагороду.

Особливу групу операцій складають фінансові і біржові послуги. Це управління пакетами акцій, консультації, бюджетне і податкове планування і т. п. Переважне значення мають трастові операції.

В історії розвитку банків різних країн відомо декілька видів банківської системи:

–         дворівнева – це центральний банк і система комерційних банків;

–         централізована монобанківська система (банківська система колишнього СРСР);

–         виняткова децентралізована банківська система (Федеральна резервна система США)

У більшості країн з розвиненою ринковою економікою існує дворівнева структура банківської системи.

І рівень.

Центральний банк.

У його функції входить:

–                                 здійснення емісії національних грошових знаків, організація обігу і вилучення грошей;

–                                 проведення загального нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ країни і виконання функції фінансового законодавства;

–                                 надання кредитів комерційним банкам;

–                                 займається випуском і погашенням державних цінних паперів;

–                                 займається управлінням рахунків уряду, здійснює закордонні фінансові операції;

–                                 здійснює регулювання банківської ліквідності – це проведення політики ставки позичкового проценту, операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами і регулювання нормативу обов’язкових резервів комерційних банків.

У більшості країн центральний банк є державною установою. Але в тих випадках, коли центральний банк формально не є державним (наприклад, Федеральна резервна система США, Швейцарський національний банк), бо держава володіє лише частиною капіталу (наприклад, Банк Японії – 55%), його дії строго регламентуються інструкціями уряду. Центральний банк керує всією кредитною системою країни і контролює її діяльність, як правило, є “банк банків”, зберігає тимчасово вільні кошти і обов’язкові резерви комерційних банків.

ІІ рівень.

Комерційні банки, як і всі спеціалізовані кредитні інститути, виконують операції по обслуговуванню населення. Саме ці банки на Заході є основою кредитної системи. Комерційні банки в сучасних умовах виконують від 100 до 300 видів операцій: введення депозитних рахунків, безготівкові перекази грошових коштів, прийом вкладів, різноманітне кредитування, купівля цінних паперів, операції по довірі, зберігання цінностей у сейфах та ін.

Грошово-кредитна політика. Монетаризм

В основі кредитно-грошової політики лежить теорія грошей. Досить тривалий час серед економістів ведуться дискусії з даної проблематики.

 

Теорію грошей трактують з двох загальновідомих позицій – одна з яких представляє модернізовану кейнсіанську теорію, а друга – сучасну кількісну теорію грошей – монетаризм.

І сучасні кейнсіанці, і монетаристи визнають, що зміна грошової пропозиції впливає на номінальний ВНП, але вони по – різному оцінюють і значення цього впливу, і сам механізм: з точки зору кейнсіанців, в основі грошово–кредитної політики покладений певний рівень процентної ставки, а з точки зору монетаристів – сама пропозиція грошей. Однак, щоб краще зрозуміти суть дискусії, звернемось до історії цих теорій.

У чому суть кейнсіанської теорії?

Наприкінці ХІХ століття аж до 30–х років ХХ ст. в економічній науці провідне місце займала ідея класичної політекономії про наявність саморегулюючого механізму в капіталістичній економіці. Однак практика показала зворотнє. Постулатам класичної теорії наполегливо суперечив один факт – періодичні економічні кризи,  періоди тривалого безробіття й інфляції.

Особливі корективи внесла “велика депресія”. Вона не піддавалась будь-якому розумному поясненню. У зв’язку з цим економісти почали критикувати як теоретичні постулати, так і основні принципи класичної теорії зайнятості.

У 1936 р. відомий економіст Дж. Кейнс обґрунтував нове положення рівня зайнятості в капіталістичних країнах. У своїй знаменитій роботі “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” Кейнс критично розглянув класичну теорію і обґрунтував новий підхід в оцінці ролі держави в економічних процесах. Його підхід по праву називали революцією в економічній теорії з вивчення макроекономічних процесів. Кейнс є родоначальником сучасної теорії зайнятості і макроекономіки.

Кейнсіанська теорія різко відрізняється від класичної. Жорсткий висновок кейнсіанської теорії заключається в тому, що при капіталізмі просто не існує ніякого механізму, який би гарантував стабільність економічного розвитку, тобто повну зайнятість і повне використання виробничих потужностей. Більше того, Кейнс довів, що економіка може бути збалансованою – тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва при значному рівні безробіття і при суттєвій інфляції. Повна зайнятість скоріше виняток при капіталізмі, а не закономірність. Капіталізм не є саморегулюючою системою, здатною до безмежного розквіту. Не можна надіятись на те, що капіталізм може розвиватися сам по собі. Більше того, не можна пов’язувати економічні коливання виключно лише з зовнішніми факторами, такими як війна, засуха чи подібні аномалії. Навпаки, причини безробіття та інфляції значною мірою містяться в відсутності повної синхронності в прийнятті деяких економічних рішень, зокрема, рішень про заощадження та інвестиції. Крім того, ціни на продукцію і зарплата мають тенденцію до пониження. Значному зниженню цін і зарплати передують внутрішні фактори, які є доповненням до зовнішніх і вносять свій внесок в нестабільність економіки. Таким чином, можна зробити невелике резюме щодо кейнсіанської теорії:

1.     Ринкова економіка становить нестійку систему з внутрішніми вадами, тому держава повинна регулярно використовувати різноманітні інструменти регулювання, в тому числі і кредитно–грошові.

2.     Зв’язок пропозиції грошей і номінального ВНП такий: зміна грошової пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що в свою чергу призводить до зміни в інвестиційному попиті і кінець кінцем до зміни номінального ВНП.

Що ж до монетаризму, то він виник у 70-ті роки, коли почала спостерігатися криза кейнсіанської школи. Це пов’язано з реальними економічними подіями. Справа в тому, що під кінець 60-х років державне регулювання економіки в розвинених капіталістичних країнах почало проявляти себе з негативного боку, перш за все в значних дефіцитах державних бюджетів. Уряди, щоб покрити дефіцит бюджету, все частіше почали використовувати кредити, позики, емісію грошей. Все це завершилося в 1974-1975 р. так званою “англійською хворобою” – стагфляцією.

Стагфляція – це такий стан економіки, який супроводжується одночасно низькими темпами росту обсягу виробництва або ж падінням і одночасно ростом цін, тобто високими темпами інфляції і безробіття. Для порівняння:

Рис. 3 Характеристика стагфляції.

 

У цей же час піддається гострій критиці кейнсіанська модель економічного розвитку, хоча вона була першою економічною теорією, яка була активно використана урядами західних країн в економічній політиці з 30-х до середини 70-х років ХХ ст.

Другою такою теорією стала монетаристська, яка належить до неокласичного напрямку. Головний теоретик сучасного монетаризму – лауреат Нобелівської премії в галузі економіки в 1976 р. Мілтон Фрідмен.

Монетаристський підхід зводиться до того, що ринки достатньо конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високу ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму заглиблюється в класичну економічну теорію (А.Сміт – “теорія невидимої руки“ і “економічної людини”, а також політика “лесефер”). Відповідно до класичної теорії, як ви пам’ятаєте, гнучкість цін забезпечується ринковою конкуренцією, а рівень зарплати веде до того, що коливання сукупних витрат впливають на ціни готової продукції і ресурси, а не на рівень зайнятості і виробництва. Таким чином, ринкова система, якщо вона не підлягає державному втручанню в економіку, забезпечує значну макроекономічну стабільність. Проблема з точки зору монетаристів стоїть у тому, що закон оптимальної ставки зарплати, законодавча діяльність профспілок, підтримка цін на сільськогосподарську продукцію, законодавство про монополію в інтересах бізнесу і інші заходи держави сприяють і посилюють негнучкість у плані зниження цін і зарплати. Система вільного ринку здатна забезпечити значну макроекономічну стабільність, а державне втручання, не дивлячись на добрі наміри, підриває цю здатність. Крім того монетаристи вважають, що держава своїми невмілими і непродуманими діями  не може стабілізувати економіку з допомогою дискретно-фіскальної і кредитно-грошової політики і також не сприяє стабільності системи, а посилює циклічні коливання.

Враховуючи сказане, не дивно, що монетаристи є прибічниками політики “лесефер” або вільного ринку. Можна зробити висновки по монетаристській концепції:

1.                 Монетаризм на відміну від кейнсіанства базується на тому, що ринкова економіка – внутрішньо стійка система. Все негативне від втручання держави в економіку (Ф. Фон Хайєк, “Тиранія рабства”) і тому лозунг “min” держави дуже важливий.

2.                 Зв’язок між масою грошей в обігу і номінальним ВНП більш тісний, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП йде за динамікою цін. Монетаристи вважають, що існує тісний зв’язок між кількістю грошей в обігу і обсягом проданих товарів і послуг в національній економіці. Цей зв’язок виражається рівнянням Фішера: M*V = P*Q.

3.                 Причинно-наслідковий зв’язок між пропозицією грошей і номінальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо.

4.                 М. Фріцмен висунув “грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики, а саме: держава повинна підтримувати обґрунтований постійний приріст грошової маси в обігу. Ця грошова маса строго контролюється, і вона не повинна перевищувати 3 – 5%. Саме це з точки зору монетаристів і підтримує ділову активність в економіці. В протилежному випадку буде проходити розкручування інфляції. Монетарне правило було покладено в основу грошово-кредитної політики США і Англії в 70-ті роки (рейганоміка, тетчеризм).

Сучасні теоретичні моделі грошово-кредитної політики являють собою синтез кейнсіанства і монетаризму, в якому враховуються раціональні моменти кожної із теорій.

Кредитно-грошова політика держави розглядається традиційно як важливий напрямок державного регулювання економіки. З метою впливу на грошову пропозицію використовуються такі методи, як:

1)    операції на відкритому ринку;

2)    зміна рівня резервів;

3)    дисконтна політика.

Операції на відкритому ринку – найбільш важливий засіб контролю грошової пропозиції. Термін “операції на відкритому ринку” відносяться до покупки чи продажу державних облігацій. Здійснюючи ці операції, центральний банк може викачати або залишити вільними резерви комерційних банків-членів. Як же операції на відкритому ринку можуть змінити резерви банків-членів? Покупці (а це крупні фірми, страхові компанії, комерційні банки) державних облігацій будуть платити за облігації чеками за рахунок своїх банківських депозитів. Центральний банк пред’являє потім ці чеки на оплату банкам, які втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів. Зниження резервів, як ми вже знаємо, зменшує можливості кредитування, а це в свою чергу впливає на макроекономіку, тобто на пропозицію грошової маси і тим самим на інфляцію. І навпаки, якщо центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшується. Тоді банки можуть збільшувати позикові операції, в результаті пропозиція грошей в країні зростає.

Зміна рівня резервів. Ми вже знаємо, що для комерційних та інших банків встановлюється законодавча резервна норма. Як же може ця резервна норма впливати на пропозицію грошей у країні? Візьмемо гіпотетичний приклад. Допустимо, що згідно балансовому звіту комерційний банк має резерв у центральному банку 5 тис. грн., а безстрокові вклади дорівнюють 20 тис.грн. Якщо встановлена резервна норма становить 20%, то обов’язкові резерви  комерційного банку повинні бути в сумі 4 тис. грн. Отже, додаткового резерву банк має на 1 тис. грн., а це означає, що ці гроші комерційний банк може давати в кредит, тобто “створювати гроші”. Щоб зменшити пропозицію грошей, центральний банк підвищує норму резерву, нехай до 25%. Тоді резерви нашого комерційного банку повинні вже становити 5 тис., відповідно у нашому прикладі, при такій ситуації банк не має можливостей для кредитування, отже зменшується пропозиція грошей. Проте цей захід використовується не так часто. Саме кейнсіанством ця міра запропонована для стабілізації зайнятості..

Дисконтна політика. Однією із традиційних функцій центрального банку є позики комерційним банкам, які мають тверде фінансове становище. Інколи трапляється ситуація, коли у комерційного банку виникає потреба термінового отримання кредиту, який може подати центральний банк під боргове зобов’язання комерційного банку (в точності так, як це робить той же комерційний банк стосовно до приватної особи). За цей кредит центральний банк бере процент за позику (дисконтна ставка). Управління центрального банку має право встановлювати і міняти дисконтну ставку. Зниження дисконтної ставки стимулює комерційні банки до кредиту, а збільшення – навпаки. Це і є метод надійного перекриття каналів грошової і кредитної емісії.

ВИСНОВКИ.

1.                                 Грошові фонди здатні відокремлюватись  і здійснювати самостійний рух.

2.                                 Фінанси становлять систему економічних відносин між суб’єктами господарської діяльності щодо руху грошових засобів.

3.                                   Основними функціями фінансів є розподільча, відтворювальна, обліково-контрольна, стимулююча, регулююча, фіскальна і політична.

4.                                   Основними суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство та населення.

5.                                   Фінансова політика держави спрямована на забезпечення зростання добробуту населення, визначається економічним станом країни та рівнем життя її громадян і представляє собою заходи щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використання на основі фінансового законодавства.

6.                                   Основою фінансової політики є фіскальна політика, яка передбачає використання можливостей уряду впливати через систему податків і використовувати бюджетні кошти для регулювання ділової активності, розв’язання різноманітних соціальних завдань тощо.

7.                                   Основою бюджетної політики є його наповненість і збалансованість. Порушення рівноваги між прихідною і розхідною частинами призводить до профіциту, дефіциту, а надалі і до державного боргу.

8.                                   Держава має достатньо важелів, засобів і методів, щоб впливати на рівень розвитку економіки, а відповідно  і рівень життя суспільства. Основним механізмом державного регулювання є те, з допомогою чого держава досягає поставленої мети – зменшення чи вихід із економічної кризи, забезпечення повної зайнятості населення, здолання інфляції, інші позитивні (або негативні) цілі стосовно своєї (або іншої) держави.

9.                                   Поява кредиту зумовлена тим, що у одних виникають тимчасово вільні кошти, у інших – вільні матеріальні ресурси, а у третіх – нагальна потреба у них, що виникає в процесі руху інвестиційних фондів. Частина вартості від реалізації продукції у вигляді грошових і товарних цінностей вивільняється, так як не завжди  реальні потреби у окремих учасників виробництва співпадають з вартістю реалізованої продукції.

10.                               Функцію кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення їх же коштів виконує така установа, як банк. 

11.                              В Україні, як і в більшості країн з розвиненою економікою, банківська система дворівнева.

12.                              В основі грошово-кредитної політики держави лежить теорія грошей, що сформована на ідеях кейнсіанства та монетаризму. Суть її полягає в сукупності заходів, які проводить держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

 

Основні визначення

Фінанси – в перекладі із латинської (Finantia) означає “готівка”, “платіж” – це система економічних відносин між суб’єктами

господарської діяльності щодо утворення,

розподілу та перерозподілу грошових ресурсів.

Фінансова політика – (від лат. Finantia – готівка і грец. Politike – державні справи) – це мистецтво управління грошовими коштами та фінансовими відносинами в інтересах держави.

Фіскальна політика – від лат.fiskalis – казенний – це діяльність держави у сфері оподаткування і регулювання структури державних видатків в інтересах казни з метою стабілізації економіки. 

Державний борг – це сума заборгованості держави перед кредиторами, яка виникає через нестачу коштів, необхідних державі для здійснення її функцій. 

Зовнішній борг – це борг зарубіжним державам, організаціям і особам. Зовнішні кредити, як правило, надаються після виконання певних умов. Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані між собою, так як державні позики беруться для покриття бюджетного дефіциту.

Внутрішній борг – відносини всередині країни, а державний борг є одночасно і державним кредитом.

Механізм державного регулювання – це те, з допомогою чого держава досягає поставленої мети – зменшення чи вихід із економічної кризи, забезпечення повної зайнятості населення, здолання інфляції, інші позитивні (або негативні) цілі стосовно своєї (або іншої) держави.

Кредит – це угода між партнерами про надання у власність майна або грошей  іншій особі на умовах відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою проценту.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик.

Споживчий кредит надається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу.

Іпотечний кредит – це кредит під заставу нерухомості.

Міжбанківський кредит – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Міжгосподарський кредит подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Державний кредит слід розділяти на  власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. В другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Міжнародний кредит відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин.

Кредитні відносини – це всі відносини, пов’язані з наданням грошей або товарів в борг з виплатою проценту.

Процент – від лат. Pro centum – на сотню – це  плата кредитору за користування позиченими грішми чи іншими цінностями. Визначається відношенням суми проценту до величини позичкового капіталу.

Банк – це установа, функцією якої є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення їх же коштів.

Грошово-кредитна політика – це сукупність заходів, які проводить держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

Стагфляція – це такий стан економіки, який супроводжується одночасно низькими темпами росту обсягу виробництва або ж падінням і одночасно ростом цін, тобто високими темпами інфляції і безробіття.

Монетаристський підхід зводиться до того, що ринки достатньо конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високу ступінь макроекономічної стабільності

 

ФІНАНСУВАНЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

1.     Фінансування – основа організації системи охорони здоров’я

Є лише три типи організацій системи охорони здоров’я в світі. Головним визначником належності до того чи іншого типу системи є все ж таки фінансові механізми. Як кажуть у народі “Хто платить, той замовляє музику!”

Таблиця 1

 

Бюджет

У даній темі ми будемо розглядати лише державну систему охорони здоров’я, яка базується виключно на бюджеті.

Що ж таке бюджет? Сам термін походить від англійського budget, що буквально означає калитка, сумка. Тому правомірні вислови: “В бюджеті немає коштів”, “Внесли до бюджету”, “Взяли із бюджету” тощо.

Починаючи із 1991 року Україна стала незалежною, самостійною державою зі всіма елементами власної фінансової системи: бюджет, національний банк, грошова одиниця, податкова система, національне фінансове законодавство.

 

Було прийнято “Закон про бюджетну систему України”. У 1992 році Україна вперше сформувала самостійну бюджетну систему, яка складалася із 11786 бюджетів. На 6 січня 1993 року бюджетна система поділялася так:

Кожен із наведених бюджетів, згідно із Законом “Про бюджетну систему України” та “Про місцеве самоврядування в Україні” є самостійним.

Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, мають право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків та інших обов’язкових платежів. Видатки визначаються місцевими бюджетами територіальних громад. Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджуються відповідними радами.

Будь-який бюджет має прихідну і розхідну частини. Якщо вони однакові – бюджет збалансований, якщо прихідна переважає розхідну – виникає профіцит бюджету, а якщо навпаки – дефіцит.

Прихідна частина бюджету формується за рахунок податків. Перед тим, як розглядати систему оподаткування, визначимося з основними термінами.

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, щоб якомога більшим. Отже, об’єкт має намагатися звести до мінімуму ці суперечності.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, а при диференційованому – декілька. Податкові ставки поділяють на тверді і процентні.

Тверді податкові ставки є фіксовані і відносні. Відносні тверді ставки використовують у час економічної нестабільності та інфляції.

Процентні поділяються на пропорційні (не залежать від розміру об’єкта), прогресивні (зростають разом із зростанням об’єкта) та регресивні (спадають разом із зростанням об’єкта).

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податки класифікуються за певними ознаками:

Чим більший набір податків, тим ширші можливості держави у проведенні податкової політики, в реалізації як фіскальної, так і регулюючої функцій.  Термін фіскальний походить від лат. Fiscalis – казенний, виявляючий порушення та слідкуючий за дотриманням законів в інтересах казни.

Рис. 4. Класифікація податків

За своєчасним та повним надходженням податків та дотриманням податкового законодавства слідкує податкова служба України. Структура податків в Україні наведена на рисунку.

До складу загальнодержавних податків та обов’язкових платежів належать:

1.     податки на добавлену вартість;

2.     акцизний збір;

3.     податок на прибуток підприємств та організації;

4.     прибутковий податок з громадян;

5.     мито;

6.     державне мито;

7.     податок на майно підприємств;

8.     податок на нерухоме майно громадян;

9.     плата за землю;

10.                        податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів;

11.                        податок на промисел;

12.                        плата за відшкодування витрат на геологічні роботи;

13.                        плата за спеціальне використання природних ресурсів;

14.                        плата за забруднення навколишнього середовища;

15.                        відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;

16.                        внески до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

17.                        внески до фонду сприяння зайнятості населення;

18.                        внески до фонду соціального страхування населення України;

19.                        внески до Пенсійного фонду України.

До місцевих податків і зборів належать:

1.     готельний збір;

2.     збір за парковку автомобілів;

3.     ринковий збір;

4.     збір за видачу ордера на квартиру;

5.     курортний збір;

6.     збір за участь у бігах на іподромі;

7.     збір за виграш у бігах на іподромі;

8.     збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9.     податок з реклами;

10.                        збір за право використання місцевої символіки;

11.                        збір за право проведення кіно- і телезйомок;

12.                        збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

13.                        комунальний податок;

14.                        збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

15.                        збір за видачу дозволу на розміщення об`єктів торгівлі;

16.                        збір з власників собак.

 

Розмір податків різний і затверджується чинним законодавством. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи відповідно до існуючої класифікації податків. Встановлення податкових ставок є найважливішою і найскладнішою проблемою оподаткування. Недосконалість ставок може порушити як фіскальну значимість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Важливість цього механізму показує нижченаведена казка. 

На підставі даних законодавчих актів до 1998 р. було створено нові умови господарювання системи охорони здоров’я, згідно з якими лікарні в своїх статутах закріпили нові повноваження, що зміцнюють їх самостійність саме як закладів охорони здоров’я. Однак у 1998 році рішенням Конституційного суду було припинено надання платних послуг у закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти [3].

Лікарня, володіючи правом юридичної особи, має на балансі відокремлене майно, рахунки в банках, самостійно розпоряджається ресурсами, у тому числі фінансовими коштами, виділеними і залученими для надання медичної допомоги населенню, користується печаткою зі своїм найменуванням, може укладати від свого імені будь-які незаборонені законодавством і її статутом договори, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Управління лікарнею здійснює головний лікар, економічні важелі впливу якого опираються на наступні документи: кошторис доходів і видатків за рік; штатний розпис; тарифікація.

Тарифікація – це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Штатний розпис – це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельністі населення, яке проживає на території дільниці лікарні.

Кошторис є основним документом, який висвітлює процес фінансування лікарні. Він складається щорічно і розрахунки проводяться на основі показників минулого року (формуючи кошторис на 2004 р., за основу беруть видатки 2003 p.). Недоліком такого формування є неврахування динаміки захворюваності, потоку пацієнтів, що може призвести до зростання потреби в коштах і як результат виникне їх дефіцит, а це негативно відображатиметься на рівні надання медичної допомоги. Залишається сподіватись, що реформування охорони здоров’я зачепить і це питання.

Економічна класифікація видатків бюджету

Таблиця 1

 

 

Формування кошторису в системі охорони здоров’я

Створивши проект такого кошторису, лікарня надсилає його в кінці поточного року (у вересні -жовтні) у міський відділ охорони здоров’я. Там на основі аналогічних кошторисних документів усіх міських лікувальних закладів формується загальний бюджет, який надсилається в міський відділ фінансового управління, потім – в обласний відділ фінансового управління, де, в свою чергу, формується зведений бюджет області з охорони здоров’я. Цей зведений бюджет надсилається в Київ, у Міністерство фінансів, де його розглядають і після затвердження державного бюджету формують контрольні цифри, які надсилають в обласний відділ фінансового управління, а з нього – в міський відділ фінансового управління. Згідно з Законом “Про місцеве самоврядування”, міський бюджет затверджується на сесії народних депутатів, але вже з урахуванням даних контрольних цифр. Після цього затверджені кошти потрапляють у міський відділ охорони здоров’я, потім – у відповідну лікарню. Схематично цей ланцюжок можна зобразити так, як на рис.6.2. На жаль, реформування системи місцевого та регіонального самоврядування, що почало проводитись на початку 90-х pp., поки що має дещо декларативний характер з точки зору бюджету. І більшість кроків щодо підвищення ролі місцевих рад в управлінні своїм бюджетним процесом призвели швидше до виникнення непорозумінь, ніж до полегшення вирішення цих проблем.

Це трапилося тому, що, як і більшість реформ, ця реформа була частковою. По суті була збережена стара система формування місцевих бюджетів, без чіткого визначення обов’язків, але з декларацією прав.

Знову ж таки бюджетний процес проходить у двох протилежних напрямках. Спершу місцеві ради, починаючи з сільської, обраховують свої видатки та власні закріплені доходи. Усе це узагальнюється на рівні області й передається в Міністерство фінансів України. Далі Мінфін як представник центрального уряду здійснює власні розрахунки як видатків, так і доходів. І знову ж таки через обласні фінуправління “спускає” показники до нижчих ланок, визначаючи при цьому частку регулюючих доходів, які останні отримають. А оскільки майже на 75 % місцеві бюджети залежать від регулюючих доходів, то все їхнє попереднє планування має значення лише для приблизної орієнтації Мінфіну в зміні ситуації, а не для будь-яких орієнтирів для місцевих рад. Приблизної тому, що планування проводиться на основі витрат закладу за попередній рік.

Кошти, необхідні лікарні, перераховуються на її розрахункові рахунки не одномоментно: так, на зарплату – щомісяця, а на інші видатки – навіть щоденно по кілька десятків гривень. Тому пріоритетність потреби, якій асигнування виділяються в першу чергу, визначає головний лікар. Він також може розподіляти кошти в межах одного КЕК за місяцями. Так, наприклад, на продукти харчування в січні використати меншу суму з огляду на велику кількість свят і зменшення числа пацієнтів, і за рахунок цього збільшити суму витрат у наступні місяці. Головне, щоб річний показник видатків на харчування відповідав кошторису.

Слід зазначити, що кошти, виділені на зарплату витрачаються лише з даною метою. Головний лікар не має права розпоряджатись ними в інших цілях.

Рис. 5. Формування кошторису лікувально-профілактичного закладу

 

Зростання ефективності суспільного виробництва є незаперечною умовою досягнення мети не лише для матеріального виробництва, а й для охорони здоров’я в цілому. Задоволення потреб членів суспільства в охороні здоров’я та отриманні медичної допомоги реалізується в процесі створення матеріальної, технічної та наукової бази охорони здоров’я, вдосконалення та розвитку усіх її ланок.

 

Із рис.3, де зображено схему бюджетного фінансування системи охорони здоров’я, видно головний її позитив, який полягає в гарантії отримання медичної допомоги будь-яким громадянином держави. Жорсткість фінансування закладу охорони здоров’я, тверді ставки заробітної платні призвели до повної незацікавленості і байдужості медперсоналу у результатах їх діяльності – з одного боку, а безплатність отримання медичної допомоги – до повної незацікавленості і байдужості громадян до свого здоров’я – з другого (система охорони здоров’я будь-якої країни повинна відповідати певним універсальним критеріям, а також враховувати особливості стану здоров’я населення країни, а також його захворюваність).

 

Рис. 6. Схема бюджетного фінансування системи охорони здоров’я

 

Кошти, витрачені на систему охорони здоров’я все-таки були значно меншими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. А це тягло за собою значне відставання у матеріальному забезпеченні системи. Хоч з іншого боку така “технічна” відсталість вела до більшого розумового, аналітичного професійного розвитку ряду тодішніх лікарів.

На певному етапі розвитку медичної науки радянські лікарі голіруч діагностували і лікували далеко не гірше, ніж добре “озброєні” зарубіжні. Але сьогодні, коли медицина входить у нове русло генної інженерії, таке змагання стає абсурдним. Відставання у науково-технічному плані призведе до повної дискваліфікації галузі аж до знахарства.

У всьому світі зростають витрати на охорону здоров’я. Майже у всіх країнах росте вартість утримання служб охорони здоров’я, які споживають безперервно зростаючу долю валового внутрішнього продукту (ВВП). Проведені Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я дослідження показали, що в багатьох країнах видатки на охорону здоров’я з кожним десятиріччям зростають в середньому на 1% і більше.

В останні роки існування СРСР та Української РСР відсоток відрахувань на фінансування діяльності державної системи охорони здоров’я складав 3,8-4,1% відповідного державного бюджету. Видатки на фінансування діяльності системи охорони здоров’я України в 1997 p. склали близько 3% ВВП. А в ст.12 Основ законодавства України про охорону здоров’я Верховна Рада України встановила, що “державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу. На жаль, сьогодні, як уже говорилось вище, фінансування охорони здоров’я не лише не покращується, а повільно загрузає все глибше і глибше в тенета заборгованості та фінансової кризи.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” зазначається, що охорона здоров’я — один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань, а також загальнодоступних для населення закладів охорони здоров’я.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у цій галузі.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішити питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров’я, а також розвитку торгівлі цими виробами.

З цією метою забезпечується реалізація державних програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України.

Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для охорони здоров’я, їх застосування дозволяється лише після обов’язкової апробації, здійсненої у порядку, погодженому з МОЗ України.

“Основами законодавства України про охорону здоров’я” також передбачено що сприяння держави розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров’я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають обов’язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України із статусом самоврядної організації є Академія медичних наук України, яка незалежна у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку.

 

Система охорони здоров’я України в умовах загальної кризи економіки і суспільних відносин

Найсуттєвішим негараздом сьогоднішньої системи є гострий дефіцит фінансових ресурсів. В ієрархії країн, що надали свою статистику для міжнародних зіставлень, Україна займає 32-е місце за показником витрат на охорону здоров’я з розрахунку на одного жителя (18,3 дол. США); у розподілі за ВВП на душу населення, на медичне обслуговування – 34 місце. Фінансове забезпечення охорони здоров’я, у відповідності з висновками вітчизняних і міжнародних експертів, нерегулярне, неплановане.

 

Рис. 7. Частка охорони здоров’я у зведеному бюджеті та ВВП України

 

В умовах гострого дефіциту коштів у галузі відбувається зміщення структури надання медичної допомоги у бік відносно дорогих її видів. Система охорони здоров’я сьогодні фінансується за залишковим принципом, але діє за затратним. Середній розмір видатків з місцевих бюджетів у розрахунку на одного мешканця дещо зростає щорічно, хоч сама сума дуже мізерна.

Середньомісячна заробітна плата працівників зайнятих у системі охорони здоров’я України, становить 60,5% до середнього рівня в економіці.

 

 

Рис. 8. Середній розмір видатків з місцевих бюджетів у розрахунку на одного мешканця

 

Таблиця 2

Середньомісячна заробітна плата працівників системи охорони здоров’я України у гривнях

На сьогодні ситуація дещо покращилась, так, для прикладу, середньомісячна заробітна плата медичного персоналу в Тернопільській області на 1.05.2004 року становила: для лікарів – 427,6, для середнього медперсоналу – 296,07, а для молодшого – 244,09 гривень.

У структурі видатків на охорону здоров’я 53% займають витрати на заробітну плату, 13% – на комунальні платежі і решта на всі інші потреби – медикаменти, обладнання, харчування, медтехніку, ремонти тощо. Зрозуміло, що цих коштів надзвичайно мало. На 1 січня 2000 року заборгованість у заробітній платі працівникам охорони здоров’я становила 139,2 млн грн, в деяких областях заборгованість сягала до 10 місяців.

Негативно на фінансування сфери вплинуло і зниження рівня управління системою охорони здоров’я. Із прийняттям “Закону про місцеве самоврядування в Україні” значною мірою втрачено комплексність системи; зусилля різних відомств, пов’язаних із охороною здоров’я, виявилися роз’єднаними. Помітно знизилося значення стратегічного і поточного планування охорони здоров’я, що пов’язано із відсутністю коштів на відповідні програми. Втрата колишніх адміністративних важелів управління мережею ЛПЗ не компенсувалася засобами економічного управління через збереження обов’язкового безоплатного надання медичної допомоги.

Нерозвиненість механізмів економічного і суспільного контролю за якістю надання медичної допомоги призвела до зворотної реакції суспільства на політику держави у сфері охорони здоров’я. Так, внаслідок низької якості наданої медичної допомоги стають частішими випадки несвоєчасних і помилкових діагнозів, застосування неповного або невірного лікування, що, в свою чергу, призводить до зростання захворюваності і смертності. Наприклад, материнська смертність постійно росте: від 29,8 випадків смерті на 100 тис. жінок у 1991 році до 36,0 смертей у 1995р. Головними причинами смерті матерів є захворювання, не пов’язані з вагітністю, – гістози, кровотечі і сепсис. Катастрофічно зростає захворюваність на туберкульоз: з 16.5 у 1990 році до 29.8 у 2000р. Майже 80%, осіб, що захворіли на туберкульоз, працездатного віку. Різко зростають венеричні захворювання та ВІЛ-інфіковані та хворі. Послаблена кризою система охорони здоров’я у сучасних надзвичайно складних умовах її існування вже не в змозі нейтралізувати негативний вплив на здоров’я населення численних соціально-економічних чинників, які підвищують ризик захворюваності і смерті. Як наслідок, система охорони здоров’я все більш віддаляється від потреб громадян.

Нормативно-правова база вітчизняної системи охорони здоров’я є недостатньою і суперечить міжнародним зобов’язанням України. Законодавчий процес у сфері охорони здоров’я хаотичний і дезорієнтований відносно національних пріоритетів. Наприклад, несумісність національних стандартів якості і відповідних санітарно-гігієнічних норм виробництва ліків, вакцин, тест-систем, медичного обладнання, продуктів харчування, питної води відповідно з міжнародними стандартами; відсутність гарантій якості і безпеки національної служби донорства внаслідок платної системи донорства і дозволу переливати неперевірену на ВІЧ/СНІД кров тощо .

 

Про загальнообов’язкове державне медичне страхування

Коли обговорюються перспективи розвитку медичного страхування в Україні, його фінансової моделі, загострюються питання, хто і скільки буде платити. Ринкові умови визначають підвищену матеріальну відповідальність не тільки роботодавця, але і самих працівників. У лікувальних закладах різного профілю відповідно будуть різні затрати і різна вартість охорони медичної допомоги.

Таблиця 3

Вартість деяких медичних послуг у лікувальних установах різного типу (грн)

В основу економічного обґрунтування проекту Закону України “Про обов’язкове державне соціальне медичне страхування” покладена методика розрахунків страхових внесків, що базується на обліку ймовірності звертання громадян за медичною допомогою. При цьому використовуються дані розрахунків обсягу гарантованого рівня медичної допомоги громадянам, що надається державними установами охорони здоров’я України, статистичні дані за віковим  складом населення за 1997 рік і ін.

В Україні з п’яти видів соціального страхування, передбачених Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, практично діє три, котрі вже мають відповідні фонди: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості і Фонд соціального страхування. Загальний страховий тариф відрахувань у ці фонди складає сьогодні 40% до заробітної плати, у тому числі 1,5-2% платять безпосередньо застраховані.

За попередніми підрахунками, впровадження запропонованого і підготовленого МОЗ України законопроекту “Про обов’язкове медичне страхування громадян” потребує додаткових витрат, адекватних нинішньому річному бюджету вітчизняної системи охорони здоров’я. Тому для України обов’язкове медичне страхування (ОМС) усе ще залишається теоретичним поняттям, оскільки застрахувати “всіх і вся” суспільство не в змозі. У той же час добровільна страхова медицина існує і впевнено розвивається в Україні .

В Україні більше 70 компаній мають ліцензію, що дає право займатися добровільним медичним страхуванням, з них близько третини реально працюють на цьому ринку. Найбільшими серед них є страхові компанії “Надра”, “Остер-Київ”,  “Аска“,  “Оранта” і ін.

Страхові компанії мають різні можливості, досвід, авторитет, тому вартість медичних послуг та їх обсяг різні в різних компаніях.

Таблиця 4

Вартість медичних послуг та їх обсяг.

 

 

 

Страхова сума – це сума, на яку страхується особа згідно страхової угоди. Тарифна ставка ще називається брутто-премією і складається із нетто-премії та нормативу витрат на ведення справи. Іншими словами – це кошти, які покривають діяльність компанії. Тарифи по ДМС такі: поліклініка – 7,52%; стаціонар – 7,4%; стоматологія – 1,4%; швидка допомога – 3,1%; загальний тариф становить 19,42% від застрахованої суми.

Окремо на ринку медичних страхових послуг стоїть державна акціонерна страхова компанія “Укрінмедстрах“, що користується монопольним правом страхування іноземних громадян, що перебувають на території України. Досвід діяльності “Укрінмедстрах” може виявитися корисним при розробці загальнонаціональної системи ОМС. Що стосується монополії “Укрінмедстрах“, то вона буде скасована із введенням у дію мережі установ з організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна“. Концепція створення цієї системи була розроблена понад чотири роки тому і тільки 4 грудня 1998 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів № 1926 “Про створення мережі установ щодо організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна“.

Сьогодні в Україні за системою “Ассистансу” обслуговують тільки іноземців. Наші співвітчизники користуються цією системою під час перебування за кордоном. У цих випадках українські страхові компанії укладають угоди з іноземними організаціями, що асистують. У той же час деякі вітчизняні страхові компанії, наприклад, АСК “Остер-Київ”, відкривають власні служби, що працюють за системою “Ассистансу” й обслуговують українських громадян, які перебувають у межах країни. Створення такої служби в окремо взятій компанії вимагає витрат у кілька десятків тисяч доларів. Тому багато страховиків вважають, що функції “Ассистансу” більш раціонально передавати спеціалізованим компаніям. Сьогодні в Україні працюють такі всесвітньо відомі компанії, що асистують, – “Corіs“, “Tesa“, “Mercur Assіst“, “Assіst-Card“.  Відповідно до зазначеної вище постанови, у кожному обласному центрі планується створити мережу установ щодо координації та надання медичної допомоги громадянам України, а також іноземцям. Одним із засновників системи “Ассистанс-Україна” виступить Фонд державного майна України, а уповноваженою особою по управлінню часткою, що належить державі, у статутному фонді мережі “Ассистанс-Україна” – Міністерство охорони здоров’я.

Відповідна законодавча підтримка медичного страхування в Україні може зробити цю сферу діяльності пріоритетною для багатьох вітчизняних страхових компаній. Більш того, якщо в податковому законодавстві будуть передбачені певні пільги для страхових компаній, що займаються ДМС (як це зроблено в Росії), експерти прогнозують швидкий розквіт цього сегмента страхового ринку.

Обов’язкове медичне страхування (ОМС) покликане забезпечити всім громадянам незалежно від віку, соціального статусу, місця проживання, рівня доходів в разі потреби рівні можливості при отриманні кваліфікованої медичної допомоги.

Медичне страхування розглядається як форма соціального захисту населення в сфері охорони здоров’я. Метою медичного страхування є гарантування громадянам при виникненні страхового випадку медичної допомогу за рахунок накопичених ресурсів та фінансування профілактичних заходів.

Перевагою системи обов’язкового медичного страхування є те, що страхові внески не розчиняються у загальному бюджеті, а йдуть безпосередньо на потреби охорони здоров’я, забезпечуючи лише платникам тверді гарантії певного рівня медичного обслуговування. При бюджетному фінансуванні така гарантія надається всьому населенню. Медична послуга стає товаром, в охороні здоров’я виникають економічні стосунки, які дозволяють інтегрувати галузь у загальну ринкову сферу.

При введенні обов’язкового медичного страхування вартість медичних послуг буде чітко визначена, кожний громадянин України може знати, яка реальна вартість  медичної допомоги. З’явиться сторона (страховик), яка буде зацікавлена в зниженні вартості медичних послуг, оздоровленні навколишнього середовища та підтримці здорового способу життя.

Щодо інтересів працюючого населення, які і будуть практично оплачувати медичне страхування через обов’язкові відрахування, то в умовах значної тінізації економічних відносин, особливо це стосується величини заробітної плати, а відтак і величини страхового внеску, цих грошей може бути ( а при сьогоднішньому рівні заробітної плати – це абслютно однозначно) недостатньо для передбачуваного теоретично розвитку галузі при впровадженні Закону “Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування”.

Що ж стосується галузі охорони здоров’я, то тут проблем значно більше, а саме: за Законом фінансування виводиться за межі галузі, роль Міністерства охорони здоров’я, яка взагалі не визначена. Більш ніж 80% керівників медичних закладів (за даними соціологічного дослідження, 1999 р.) проти негайного впровадження обов’язкового медичного страхування і вважають доцільним дочекатись покращення економічних умов у країні.

Органи державного управління охороною здоров’я зацікавлені в збереженні управлінських структур, забезпеченні стабільного фінансування медичних закладів та збереженні ролі розпорядника бюджетних ресурсів. При переході до системи обов’язкового медичного страхування вони виступають гарантами стабільності роботи системи, її ефективного функціонування та розвитку.

Складність інтегрування медичних закладів у систему медичного страхування обумовлена тим, що існуюча система охорони здоров’я керується загалом адміністративними методами.

 

Гарантований рівень медичної допомоги

Сьогодні в Україні згідно 49 статті Конституції України “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” у статті 7 “Гарантії права на охорону здоров’я” зазначено, що реалізація конституційних прав громадян на охорону здоров’я здійснюється шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки та аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я”.

Для забезпечення реалізації цих положень КМ України Постановою від 11 липня 2002 р. N 955 Затвердив “Програму подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги”

 Цією Програмою, розробленою на підставі базових показників формування витрат на охорону здоров’я в бюджетах усіх рівнів, визначається перелік видів медичної допомоги, яка подається населенню безоплатно, обсяги безоплатної медичної допомоги, нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя, які забезпечують подання гарантованих обсягів медичної допомоги.

 У разі необхідності Програма переглядається щороку в місячний термін після затвердження державного бюджету України на відповідний рік з урахуванням обсягів асигнувань на охорону здоров’я, затверджених у державному бюджеті та врахованих при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами.

 На основі Програми і методичних рекомендацій щодо порядку формування та економічного обґрунтування регіональних програм подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, що затверджуються МОЗ, органи виконавчої влади розробляють і затверджують регіональні програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, якими можуть передбачатися додаткові обсяги подання та види медичної допомоги за рахунок коштів місцевих бюджетів.

У цій же програмі наводиться перелік видів безоплатної медичної допомоги державними та комунальними закладами охорони здоров’я таких видів:

–                               швидка та невідкладна на догоспітальному етапі – станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

–                               амбулаторно-поліклінічна;

–                               стаціонарна – у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;

–                               невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі -дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);

–                               долікарська медична допомога сільським жителям;

–                               санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;

–                               утримання дітей у будинках дитини;

–                               медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

 Безоплатна медична допомога перелічених видів подається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

 Держава гарантує подання медичної допомоги, передбаченої державними цільовими програмами.

 Обсяг медичної допомоги, що подається населенню безоплатно, розраховується на підставі нормативів подання амбулаторно-поліклінічної, стаціонарної і швидкої медичної допомоги, з розрахунку на 1 тис. чоловік, протягом року одним закладом охорони здоров’я.

Дана програма передбачає нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя – це показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я, які щороку затверджуються Верховною Радою України.

 Нормативи фінансування на 1 жителя формуються органами виконавчої влади на підставі визначених ними показників вартості подання медичної допомоги за її видами згідно з методичними рекомендаціями.

 

ВИСНОВОК

1.     Є три основні типи фінансування організації охорони здоров’я: державне фінансування з його різновидами, страхова медицина і приватні відносини.

2.     В основі бюджетного фінансування лежить план доходів та видатків, затверджених на певний період.

3.     Доходи бюджету формуються переважно за рахунок податків та інших неподаткових платежів.

4.     Процес фінансування лікарні регламентується кошторисом, який складається на основі показників минулого року.

5.     Для України обов’язкове медичне страхування є теоретичним поняттям, натомість широко впроваджується добровільне медичне страхування.

6.     Забезпечуючи реалізацію 49 статті Конституції щодо права на охорону здоров’я в Україні, затверджена “Програма подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги”.

7.     Дана програма передбачає нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя – це показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я, які щороку затверджуються Верховною Радою України.

 

Основні визначення

Бюджет – це план доходів та видатків, затверджений на певний строк.

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, – якомога більшою. Отже, об’єкт має бути таким, щоб звести до мінімуму ці суперечності.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування.

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податкова служба – це  сукупність державних органів, які контролюють своєчасність надходження податків.

Тарифікація – це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Штатний розпис – це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельності населення, яке проживає на території дільниці лікарні.

Кошторис є основним документом, який висвітлює процес фінансування лікарні.