Пломбувальні матеріали. Класифікація. Стоматологічні цементи, їх класифікація та характеристика. Поняття контактного пункту, значення його порушення в патології пародонту. Стоматологічні аксесуари для його відновлення. Шліфування та полірування пломб: інструменти, засоби, методика.
Заключним етапом у лікуванні карієсу та його ускладнень є пломбування зуба, тобто заповнення порожнини зуба пломбувальний матеріалом з метою відновлення анатомічної форми та фізіологічної функції зуба. У сучасній стоматологічній практиці застосовують широкий асортимент пломбувальних матеріалів, які, проте, мають позитивні і негативні властивості. Для одержання оптимального клінічного ефекту при пломбуванні зубів лікар мусить знати основні параметри пломбувальних матеріалів — їхні хімічну природу, фізичні та механічні властивості, знати реакцію тканин зуба й періодонта на пломбувальний матеріал, а також зміни, що настають у пломбувальному матеріалі у процесі пломбування.
Всі пломбувальні матеріали вітчизняного виробництва повинні відповідати нормативно-технічній документації (ТД), яка містить вимоги до пломбувального матеріалу. Міжнародна організація зі стандартизації (ІСО) забезпечує високу якість пломбувальних матеріалів.
Пломбувальні матеріали класифікуються:
за призначенням:
ü Постійні
ü тимчасові
ü лікувальні
ü герметики
за природою:
Ø цементи
Ø пластмаси
Ø амальгами
Ø композити
Всі пломбувальні матеріали за своїм призначенням поділяються на п’ять груп:
I. – постійні — для відновлення анатомічної форми і функції зуба;
II. – тимчасові, які застосовують для тимчасового закриття порожнини зуба при лікуванні неускладненого або ускладненого карієсу;
III. – лікувальні — для підкладок під пломбувальний матеріал постійних пломб;
IV. – пломбувальні матеріали для заповнення кореневих каналів зубів;
V. – герметики — для профілактики карієсу зубів.
Наведена класифікація у певній мірі умовна, тобто відбиває лише клінічне призначення пломбувальних матеріалів, однак полегшує практичне використання їх; пломбувальні матеріали однієї й тієї ж групи часто мають різні показання до застосування.
З позицій матеріалознавства пломбувальні матеріали поділяють на чотири групи:
v цементи,
v пластмаси,
v амальгами,
v композити.
Стоматологічні пломбувальні матеріали повинні відповідати таким основним медикотехнічним вимогам:
ü – не розчинятись у ротовій рідині;
ü – мати необхідну «життєздатність» і тверднути у порожнині зуба протягом 15-30хв;
ü – коефіцієнт теплового розширення повинен за своїм значенням наближатися до коефіцієнта теплового розширення емалі й дентину;
ü – тверднути у воді або в слині; мати малу теплопровідність та мінімальне водопоглинання;
ü – мати стабільність кольору; добре імітувати тканину зуба після затвердіння;
ü – бути індиферентним до тканин зуба, нетоксичним;
ü – мати рН близьким до 7 під час та після затвердіння;
ü – не давати усадки; мати твердість, близьку до твердості емалі зуба;
ü – дуже повільно стиратись і не мати абразивних властивостей.
Зрозуміло, що створити пломбувальний матеріал, який відповідав би усім наведеним вище вимогам, практично неможливо. Тому правильний вибір матеріалу, ретельна підготовка каріозної порожнини і точне додержання технології використання матеріалу дають змогу одержати високий клінічний ефект.
Якість пломбувальних матеріалів визначають їхні технологічні, експлуатаційні й біологічні властивості. До технологічних властивостей належать текучість матеріалу, тверднення й кінець затвердіння, зручність замішування; до експлуатаційних — міцність, довговічність, естетичність; до біологічних властивостей — ступінь індиферентності до тканин зуба й рота.
Для кожного пломбувального матеріалу існує своя стандартна консистенція, або нормальна густотаї замісу формовочної маси (цементного тіста, пасти). Замішувати пломбувальний матеріал слід точно за інструкцією, у якій зазначено співвідношення порошку й рідини, необхідних для одержання нормальної густини замісу, тривалості змішування.
Як показує практика, густина замісу формованої маси впливає на механічну міцність пломби, її хімічну стійкість і на тривалість тверднення. Для продовження тривалості збереження пломби неабияке значення має тривалість пластичного стану (життєздатності) формованої маси цементу. Тривалість пластичного стану вимірюється часом і його мусить бути достатньо для внесення пломбувальної маси у порожнину зуба, її конденсації й формування пломби. Однак цей пластичний стан не повинен бути тривалим — зменшення ризику попадання слини на пломбу. Формування й обробку пломби закінчують при пластичному стані формованої маси — це сприяє збільшенню механічної міцності та хімічної стійкості пломби, на механічну міцність і хімічну стійкість пломб істотно впливає також температура повітря у приміщенні, яка повинна бути не вище 20 °С.
При неправильному змішуванні цементної маси, порушенні співвідношень порошку й рідини, приготуванні маси, недостатній конденсації пломби порушуються хімічні й фізичні процеси, а це спричиняє лінійну усадку пломби, погіршення крайового прилягання і пломби і виникнення вторинного карієсу.
Герметичне закриття сформованої каріозної порожнини — це найважливіша вимога до пломбувальних матеріалів. Пломбувальний матеріал, який не забезпечує герметичного крайового прилягання пломби, не сприяє відновленню захисної функції і не може запобігти розвиткові вторинного карієсу. Крайове прилягання цементу в порожнині залежить від трьох основних факторів:
– величини усадки пломбувального матеріалу при структуруванні;
– коефіцієнта термінового розширення;
– адгезії пломбувального матеріалу до тканин зуба.
Велике значення має властивість пломбувальних матеріалів прилипати до тканин зуба, тобто адгезія. Надійність і довговічність пломби залежить від консистенції матеріалу й віку цементу (чи іншого пломбувального матеріалу), дії рідини (води, слини тощо). Найбільшу твердість (у пломбі) мають й силікофосфатні цементи, найменшу — фосфатні цементи.
Неабияке значення має і прозорість пломбувальних матеріалів, яка забезпечує зовнішню схожість пломби з емаллю зуба; така схожість притаманна лише силікатним цементам і є важливим показником естетичної якості цементу.
Стоматологічні пломбувальні матеріали мусять також відповідати певним гігієнічним вимогам:
– не повинні після структурування (затверднення) виділяти в контактуючі (з пломбувальний матеріалом) середовища токсичні речовини;
– екстрагування і вимивання компонентів пломбувального матеріалу в концентраціях, не шкідливих для організму.
Клінічний стан пломби прийнято оцінювати за такими критеріями: анатомічна форма, крайове прилягання, кольоростійкість, зміна кольору по периферії пломби, частота виникнення рецидивного карієсу.
Для виготовлення постійних пломб застосовують цементи, полімери, композити і металеві матеріали.
Цементи, види, властивості. Техніка пломбування.
Знання видів і властивостей цементів та техніки пломбування цементами дає змогу лікарям і студентам правильно вибрати той чи інший вид цементу для пломбування різних каріозних порожнин. Додержання всіх правил техніки замішування пломбувального матеріалу, а також техніка пломбування каріозних порожнин сприятиме відновленню анатомічної форми зуба, його фізіологічної функції, продовжить строк «служби» пломби.
Цемент використовують як матеріал для виготовлення і постійних пломб, а також для фіксації вкладок, мостоподібних протезів, ортодонтичних апаратів, для прокладок і пломбування каналів зубів. Однак поява композиційних пломбувальних матеріалів (композитів) спричинила скорочення використання цементів для виготовлення постійних пломб. Клінічні спостереження свідчать, що у деяких випадках, особливо при пломбуванні каріозних порожнин II і III класів у премолярах, цементи не поступаються перед композитами.
Цементи залежно від складу й призначення поділяють на такі типи:
цинк-фосфатні (фосфат, вісфат);
бактерицидні;
силікатні (силіцин-2),
силікофосфатні (силідонт-2);
цинкоксидевгенольні;
полімерні;
полікарбоксильні;
іономерні;
цинксульфатні дентин, дентин-паста
Цинк-фосфатний цемент уперше створив у 1832 р. Остерман; цемент складався з порошку й рідини. Порошок містив оксид кальцію, а рідина — фосфорну кислоту, Перший вдалий склад цинк-фосфатного цементу розробив у 1890 р. Вард; порошок цього цементу містив оксид цинку (81%) та алюмосилікат (19%), а рідина — водний розчин фосфорної кислоти і фосфат натрію.
Сучасні цементи створено в кінці минулого сторіччя, проте їхня рецептура істотно не змінилась. Склад цинк-фосфатного цементу такий:
Порошок:
ü оксид цинку — 75-90 %
ü оксид магнію — 5-13%
ü двоокис кремнію — 0,05-5%
ü триокис вісмуту —0,001%
Рідина:
ü розчин ортофосфорної кислоти 70%, що містить домішок алюмінію й окису цинку.
Цинк-фосфатні цементи поділяються на два типи: дрібнодисперсні та середньої дисперсності. Кожний тип цементу, в свою чергу, поділяється на два класи: швидкого і нормального тверднення.
Основні вимоги до цинк-фосфатних цементів: порошок не повинен містити сторонніх домішок, пігмент має бути рівномірно розподілений у порошку, рідина повинна бути прозорою, без каламуті й осаду, при змішуванні цементу не повинно бути газовиділення і грудкоутворення, затверділий цемент повинен відповідати еталону щодо кольору, тобто при п’ятиденному триманні у воді при температурі 37°С не змінювати його.
Вітчизняна медична промисловість виробляє цинк-фосфатні цементи чотирьох найменувань: фосфат-цемент, фосфат, що містить срібло; вісфат; фосфат для фіксації штифтових зубів, вкладок, коронок тощо.
Вісфат — це удосконалений цинк-фосфатний цемент, що має високі показники механічної міцності й хімічної стійкості. Виробляють вісфат трьох кольорів за номерами: № 21 — світло-жовтий; № 22 — золотаво-жовтий; № 23 — темно-жовтий. Цементи ці характеризуються високими технологічними й експлуатаційними властивостями завдяки складу й технології виготовлення порошку. Однак рідина фосфатних цементів спричиняє високу початкову кислотність формувальної маси і тому є потенціальною загрозою для пульпи. З огляду на цю кислотність форму вальної маси при пломбуванні глибоких каріозних порожнин пульпу ізолюють полімерним лаком, гідроокисами кальцію або ж цинкоксид-евгеноловим матеріалом.
Цинк-фосфатні цементи використовують:
– як ізолюючі прокладки при пломбуванні зубів іншими матеріалами (амальгамами, силікатним цементом, кофосфатним цементом, композитами);
– для пломбування кореневих каналів зубів;
– для виготовлення постійних пломб у випадку покриття зуба штучною коронкою;
– для виготовлення тимчасових пломб з продовженим і строком служби;
– для фіксації незнімних конструкцій (мостоподібних протезів, фасеток, вкладок, коронок, штифтових зубів ортодонтичних апаратів).
У 1963 р. в Японії, а згодом (у 1968 р.) у США з’явились гідрофосфатні цементи — модифікація цинк-фосфатних цементів. Порошок гідрофосфатного цементу, крім традиційних компонентів, містить 35% фосфату оксиду, і рідина — дистильована вода. При замішуванні в результаті взаємодії фосфату оксиду з водою утворюється фосфорна кислота і настає структурування пломбувальної маси за звичайною для фосфатних цементів схемою. Гідрофосфатні цементи не набули широкого застосування, оскільки вони за своїми фізикомеханічними характеристиками дещо поступаються перед звичайним фосфат-цементом.
У стоматологічній практиці застосовують цементи виробництва Чехії – «Адгезор», «Адгезор Файн», і срібловмісний цемент «Аргал».
Силікатні цементи, які з’явились у стоматологічній практиці у 1940 р., мають високі косметичні й естетичні властивості, зумовлені оптичними властивостями — їхній коефіцієнт заломлення світла близький до таких коефіцієнтів дентину й емалі. Пломби, виготовлені з них, мають блиск, притаманний емалі природного зуба. За кольором і прозорістю цементи подібні до тканини зуба, тому застосовують їх переважно для пломбування порожнин фронтальних зубів III і IV класів і порожнин II класу. За кольоровим показником силікатні цементи мають сім відтінків — від світло-жовтого до жовто-сірого, позначених номерами. Для підвищення стійкості цементу й інтенсифікації силікатоутворення до нього додають невеликі кількості ZnО, В203 МgO. Порошок силікатного цементу за своїм складом відрізняється від порошку фосфатного цементу: це є тонко здрібнене кислоторозчинне скло, яке містить алюміній-силікати, фтористі сполуки і пігменти. У порошках цементів високої якості є велика кількість (до 15%) фтористих сполук. Вважають, що фтористі сполуки зумовлюють антикаріозні властивості силікатних цементів. Відомо, що силікатні цементи, які містять фтористі сполуки, зменшують розчинення прилеглої до пломби емалі й розчинення пломби у воді. Рідина силікатного цементу за своїм складом подібна до рідини фосфатних цементів, однак замінювати першу на другу не рекомендується.
Всі силікатні цементи дають усадку, зовнішнім проявом якої є темна лінія, що утворюється навколо пломби; лінійна усадка силікатних цементів через один тиждень становить 0,15-0,5 %.
Основною вадою пломб із силікатного цементу є відносно висока розчинність їх у середовищі рота. Розчинність залежить від особливостей харчування (яка саме їжа), бактерійної флори рота, характеру середовища (кислотність, лужність його); неабияке значення має дотримання методики виготовлення пломби. Силікатні цементи не мають адгезії до тканин зуба, і зв’язок пломби з емаллю і дентином зуба забезпечується ретенцією та шершавістю каріозної порожнини.
До силікатних цементів належать також «Фрітекс» «Вітакрил» (ЧСФР), які найчастіше застосовують у вітчизняній стоматологічній практиці.
Силикатный цемент Fritex
Силікофосфатні цементи. За хімічними і фізичними якостями цей пломбувальний матеріал займає проміжне місце між цинк-фосфатними і силікатними цементами. Вимоги до силікофосфатних цементів такі ж, як і до силікатних цементів. До силікофосфатних цементів належить силідонт-2.
Силідонт-2 — це суміш з 20 % фосфат-цементу й 80 % .Рідина містить 4-35 % P2O5 3-9 %, ZnО, 3-6 %, Аl203, 40 – 59 % Н20.
Силікофосфатні цементи застосовують для пломбування каріозних порожнин фронтальних зубів III класу, каріозних порожнин малих кутніх зубів II класу, каріозних і порожнин великих кутніх зубів, а також для фіксації незнімних протезів. Силікофосфатні цементи менш крихкі, ніж силікатні цементи, тому з огляду на цю властивість їх застосовують замість металевих пломб при стоншених стінках каріозної порожнини зуба, а також у випадках, коли з естетичних міркувань не бажано використати амальгаму.
У вітчизняній практиці також використовують Аристос (ЧСФР).
Силікофосфатні цементи
Склоіономерні цементи
На початку 70-х років почалися інтенсивні пошуки нових цементів для лікування зубів. Тогочасні фосфатні і полікарбоксилатні цементи не відповідали всім пунктам вимог, що пред’являлися до сучасних матеріалів. Так, насамперед були недосконалі їхній фізичні властивості. Цементи мали низька біосумісність і адгезію до дентину емалі Рентгенконтрастність і прозорість також були недостатні.
Для досягнення цих вимог, особливо -поліпшення сполуки з зубними структурами і збільшення рентгенконтрастності при колишній прозорості, виникла ідея створення компонентів порошку з меленого скла. Представниками розробок у цій області були Wilson A.D., McLean.W. (1988), що на початку 70-х років разом з Kent одержали перший цемент, що містив такі компоненти, як фтористий кальцій, оксид алюмінію й оксид кремнію, що здатні взаємодіяти з кислотами. Ця рецептура пізніше включила ще компоненти фосфату алюмінію і фтористого натрію. Класична фосфорна кислота як кислотний компонент була витиснута. Вже в полікарбоксилатних цементах застосовувалися полікарбонові кислоти. У склоіономерні цементи як співполімери ввійшли поліакрилові, полімалеїнові або поліітаконова кислоти . Реакція зв’язування в них виявлялася такий же, як і у всіх цементів, і проходила з утворенням солей при сполуці металів і кислотних груп. Розплавлене скло, що відповідало прозорої емалі, у процесі виробництва надалі додавалося в окремі сорти цементів. При цьому відразу проводився інтенсивний процес очищення і сортування, що наділяє фракції відповідною якістю. У нового класу водорозчинного склоіономерного цементу кислотний компонент, розроблений спеціальним методом, був висушений при низьких температурах, і сухий порошок введений у готовий препарат. Перевага цього цементу полягати в тому, що усі компоненти в порошку добре сполучилися один з одним.
Склоіономерні цементи — це сучасні пломбувальні матеріали, що поєднують властивості силікатних та поліакрилових систем.
Склоіномерні цементи складаються з порошку (тонко змеленого фторсилікату кальцію і алюмінію) та рідини (50% водний розчин кополімеру поліакрил – поліітаконової або поліакрил-полімалеїнової кислоти). У деяких матеріалах кополімер додається до порошку, а як рідина для замішування використовується вода.
За загальноприйнятою класифікацією (R. W. Phillips, 1991), виділяють декілька типів склоіономерних цементів:
І тип — цементи для фіксації коронок, протезів, ортодонтичних апаратів:
(AquaCem,
II тип — відновні (для реставрацій) (Fuji II, Ketac – fil, Chemfil).
1 підтип — для естетичних реставрацій;
2 підтип — для навантажених реставрацій (Fuji IX).
3 тип — цементи для підкладок (Baseline, Aqua lonobond).
В даний час склоіономерні цементи можна підрозділити на наступні групи.
1. По призначенню:
– прокладкові;
– для побудови кукси зуба;
– постійні;
– для фіксації коронок і ортопедичних конструкцій;
– для пломбування каналів штифтами – силерами.
2. По способі затвердіння:
а) хімічного затвердіння:
порошок і рідина, представлена поліакриловою кислотою (ПАК);
порошок і рідина, представлена водою (дистильованої);
б) світлотвердіючі;
в) комбіновані.
Слід зазначити найбільш важливі загальні характеристики склоіономерних цементів:
– здатність утворювати хімічний зв’язок із твердими тканинами зуба;
– відсутність дратівної дії на пульпу;
– незначна розчинність;
– адгезія до дентину і композитів;
– рентгенконтрастність;
– виділення фторидів тривалий час після затвердіння, що обумовлює редукцію каріозного процесу;
– стійкість до кислот;
– адаптованість до кольору зуба;
– коефіцієнт розширення близький до такому в дентину.
Усі ці якості дозволяють успішно використовувати іономерні цементи в клініці, сполучаючись з композитними матеріалами.
Замішують цементну масу протягом 30-40 сек. Робочий час становить 1 хв після закінчення замішування.
У початковій стадії затвердіння склоіономерний цемент (СІЦ) починає звільнятися від іонів алюмінію і кальцію. Після відносно короткого проміжку часу шляхом відділення вологи він переходить у нестабільну, першу фазу, у процесі якої утворюються кальційполіалієнові ланцюги. Слід зазначити, що ця перша фаза дуже чутлива до вологості середовища. Тому СІЦ повинен бути надійно захищений як від утрати вологи, так і від потрапляння слини.
У процесі завершення другої фази (стабільної) відбувається приєднання поліалієнату алюмінію, що утворився. Завершення цієї фази настає приблизно через 2-3 тижні.
Перед внесенням склоіономера в порожнину остання може бути відповідним чином підготовлена Conditioner’OM, що представляє собою розчин поліакрилової кислоти. Він наноситься на чисту суху поверхню дентину за допомогою пензлика або ватяної кульки безпосередньо перед внесенням у порожнину склоіономера.
Хоча склоіономери, як правило, не викликають подразливої дії на пульпу зуба, у незначного числа пацієнтів усе-таки спостерігалася підвищена чутливість запломбованого зуба до різних подразників . В основному, це буває при пломбуванні зубів швидкотвердіючими цементами. Поясненням цього факту може служити наступне: значні зміни рН, що мають місце при швидкому схоплюванні цементу, приводять до дегідратації дентину і виникненню хворобливих відчуттів шляхом включення гідродинамічного механізму чутливості.
Збільшення тривалості стадії гелеутворення при застиганні склоіономерів значно знижує ризик виникнення “післяопераційної” гіперестезії. Для того, щоб цілком уникнути ризику ускладнень такого роду, рекомендуються найглибші ділянки дна порожнини вистилати лікувальною прокладкою.
При використанні СІЦ шар його повинен мати достатню товщину для того, щоб служити, з одного боку, міцною підставою під постійну пломбу, а, з іншого боку, відігравати роль подушки, що амортизує, для ламкого композита. Склоіономер має здатність молекулярне зв’язуватися з тканинами зуба, і, таким чином, збільшує надійність крайового прилягання пломби.
Слід зазначити, що скляний порошок СІЦ містить у середньому 12-17% фторидів, що проникають з цементу в тканині зуба. Ця віддача фторидів є значною перевагою СІЦ перед іншими пломбувальними матеріалами. У результаті цього процесу віддачі фторидів відбувається зміцнення структури дентину й емалі, що перешкоджає можливому впливові продуктів життєдіяльності бактерій на тканині зуба, попереджає рецидив карієсу.
Для ізолюючих прокладок призначені наступні матеріали.
Склоіномерні цементи мають значну адгезію до твердих тканин зубів, вони міцно зв’язуються з дентином і композитними пломбувальними матеріалами без попереднього протравлювання, мають високу біологічну сумісність з тканинами зуба. Зв’язок пломбувального матеріалу з емаллю і дентином відбувається за рахунок хелат-ного з’єднання карбоксилатних груп полімерної молекули кислоти з кальцієм твердих тканин зубів. Крім того, з маси склоіономера протягом певного часу виділяється фтор, що дисоціює в тканини зуба підвищуючи їх карієсрезистентність і запобігаючи розвитку вторинного каріеєсу.
Склоіономерні цементи використовуються для пломбування каріозних порожнин III, V класів у постійних зубах; для тимчасових реставрацій у постійних зубах із несформованим коренем.
Склоіономерні цементи є ідеальним пломбувальним матеріалом для пломбування каріозних порожнин усіх класів у тимчасових зубах. Їх можна використовувати як підкладочний матеріал, особливо при роботі з композитними матеріалами (табл. 1).
Іонобонд (lonobond) – склоіономерний рентгенконтрасний пломбувальний матеріал, має хімічну адгезію до дентину й емалі. Стабільний і стійкий до стирання і розчинення. Найбільше часто використовується як прокладку. Попереджає розвиток вторинного карієсу за рахунок виділення іонів фтору. Показання до застосування: прокладка при лікуванні карієсу і некаріозних пошкоджень зубів; герметизація фісур; лікування невеликих каріозних пошкоджень тимчасових зубів.
Аква іонобонд (Aqua lonobond) – склоіономерний підкладковий цемент, що замішують на воді, з гарною хімічною адгезією до дентину й емалі, стійкий до стирання і розчинення, рентгенконтрасний. Попереджає розвиток вторинного карієсу за рахунок виділення іонів фтору і гарного крайового прилягання.
Іоносил (lonoseal) – світлотвердіючий, рентгенконтрасний, готовий до використання С1Ц для прокладок. Твердіє протягом 20-30 із при впливі г галогеновим світлом . Тривалий час виділяє фториди, що попереджає розвиток вторинного карієсу. Стійкий до кислот, нерозчинимо. Має гарну адгезію до дентину і композитних матеріалів, відрізняється високими фізико-хімічними властивостями: міцний на розрив і стійкий до стиску. На основі зовсім нової концепції був створений світлотвердіючий склоіономерний цемент, що замішується на воді, для підкладок Аква Ценіт. Він містить мінімальну кількість композита і має всі переваги СІЦ. Аква Ценіт включає, в основному, натрій-алюмінієво-кальцієво-фтористе скло, до якого для поліпшення рентгенконтрастності доданий спеціальний матеріал, а для фотополімеризації – поліакрилові компоненти. Вони ж забезпечують і високу адгезію до дентину, відрізняючи гарною біосумісністю. Аква Ценіт при низькому вмісті композита у своїй сполуці має досить гарні гідрофільні властивості, що забезпечують змочування дентину. У результаті цього досягається висока маргінальна адаптація і процеси полімеризаційної усадки зведені до мінімуму. Аква Ценіт прекрасно зв’язується як з композитами, так і з дентином. При використанні його за методикою “сендвіч-техніки” не слід застосовувати протравлюючу речовину.
Велике значення мали лабораторні і клінічні дослідження різних властивостей СІЦ, у яких зокрема, встановлено, що Аква Іонобонд і Іоносил, використовувані як пломбувальні матеріали, дають гарне крайове прилягання [Wasik A., Liechomski D., 1993], Крайове прилягання Аква Іонофіла в “сендвіч-техніці” з композитами було вивчено Platzer U. et al. (1988). При цьому минулому розглянуті різні типи “сендвіч-техніки” пломбування V і II класів. Іонофіл володів найкращим крайовим приляганням у порівнянні з іншими цементами. Як для порожнин V класу, так і для порожнин II класу “сендвіч-техніка” є найбільш підходящим методом пломбування.
На основі зовсім нової концепції був створений світлотвердіючий склоіономерний цемент, що замішується на воді, для прокладок Аква Ценіт. Він містить мінімальну кількість композита і має всі переваги СІЦ. Аква Ценіт включає, в основному, натрій-алюмінієво-кальцієво-фтористе скло, до якого для поліпшення рентгенконтрастності доданий спеціальний матеріал, а для фотополімеризації – поліакрилові компоненти. Вони ж забезпечують і високу адгезію до дентину, відрізняючи гарною біосумісністю. Аква Ценіт при низькому вмісті композита у своїй сполуці має досить гарні гідрофільні властивості, що забезпечують змочування дентину. У результаті цього досягається висока маргінальна адаптація і процеси полімеризаційної усадки зведені до мінімуму. Аква Ценіт прекрасно зв’язується як з композитами, так і з дентином. При використанні його за методикою “сендвіч-техніки” не слід застосовувати протравлюючу речовину.
Велике значення мали лабораторні і клінічні дослідження різних властивостей СІЦ, у яких зокрема, встановлено, що Аква Іонобонд і Іоносил, використовувані як пломбувальні матеріали, дають гарне крайове прилягання [Wasik A., Liechomski D., 1993], Крайове прилягання Аква Іонофіла в “сендвіч-техніці” з композитами було вивчено Platzer U. et al. (1988). При цьому минулому розглянуті різні типи “сендвіч-техніки” пломбування V і II класів. Іонофіл володів найкращим крайовим приляганням у порівнянні з іншими цементами. Як для порожнин V класу, так і для порожнин II класу “сендвіч-техніка” є найбільш сприятливим методом пломбування.
Полікарбоксилатні цементи (Poly–F–Plus; Carbocement; Adgesor–Carbofine). Порошок містить оксид цинку з добавками магнію та солей кальцію, рідина — це 30-50% водний розчин поліакрилової кислоти. Значними перевагами цих цементів є майже повна безпечність для твердих тканин і пульпи зуба та властивість хімічно зв’язуватися з емаллю і дентином. Вони ідеально підходять для пломбування тимчасових зубів, тому що не потребують ізоляційної прокладки і мають виражену адгезію до твердих тканин зуба.
У постійних зубах полікарбоксилатний цемент застосовується як підкладочний матеріал і для тимчасового пломбування. Тривалість змішування порошку з рідиною не повинна перевищувати 20-30 сек, з метою максимального використання адгезивних властивостей його слід використати протягом 2 хв. Якщо поверхня цементної маси стає тьмяною і в ній з’являються тонкі нитки, то ця порція цементу непридатна для використання.
Поликарбоксилатный цемент
Цинк-сульфатні цементи. Основою є сульфат і оксид цинку, які в сполученні з водою утворюють кристали Zn(OH)2SO4 і основну сіль, що сприяє твердненню маси. Широко використовуються ці цементи для тимчасових пломб (штучний дентин, дентин-паста, віноксол, Cimpat, Provicol та ін.).
Тимчасові пломби і пов’язки
Сучасні матеріали для тимчасових пломб мають наступні характеристики:
– легко замішуються і легко вводяться в порожнину;
– зберігають герметизм на весь період перебування в зубі;
– індиферентні до навколишніх тканин;
– досить легко видаляються з порожнини. Тимчасові пломби накладаються безпосередньо на очищені і висушені дно (лікувальну прокладку) і стінки, заповнюючи всю порожнину. Відтворення анатомічних форм зуба, контактного пункту – обов’язково.
Показання до накладення тимчасових пломб: лікування глибокого карієсу(перше відвідування); лікування пульпіту біологічним методом; тимчасове пломбування після заповнення кореневого каналу.
Тимчасові пломби призначені для короткочасної ізоляції (від 1-3 днів до 2-3 тижнів, іноді більш тривалий час) сформованої й обробленої каріозної порожнини з метою збереження медикаменту, залишеного на дні, в устях кореневого каналу або в каналах зубів безпосередньо, у тому числі для контролю за результатами лікування кореневих каналів зубів. Крім того, тимчасові пломби накладають у випадку відстроченого лікування на більш тривалий час до 3 місяців.
В даний час у вітчизняній стоматологічній практиці використовується штучний дентин, віноксол (цинк-сульфатний цемент), представлений у вигляді порошку, що замішується на воді, а також дентин, що замішується на рослинній олії (дентин-паста). Вони не відрізняються особливою міцністю, не створюють достатньої герметизації, тому використовуються для короткочасного введення в порожнину медикаментів. У зв’язку з цим в останні роки створені більш ефективні тимчасові пломбувальні матеріали, у тому числі і фотополімеризаційні, котрі забезпечують гарну герметизацію каріозної порожнини, більш стійкі до механічних впливів, отже, краще витримують’ необхідні тимчасові терміни.
Прикладом можуть служити наступні матеріали:
Дентин – паста. Показання для застосування:
– використовується для покриття лікувальної прокладки (контрольна пломба) в каріозних порожнинах;
–використовується для тимчасових пломб;
Переваги:
хороша адгезія до дентину зуба;
Інструкція по використанню: паста накладається у заздалегідь та висушену каріозну порожнину. Після взяття пасти для пломби баночку потрібно закрити для попередження потрапляння вологи;
Дентин для повязок використовується у якості пов’язок для укріплення та покриття лікарських засобів в каріозній порожнині;використовується для тимчасових пломб;
Переваги:
хороша адгезія до дентину зуба;
достатня міцність;
час замішування складає 1-2 хвилини;
час затвердіння складає 2-3 хвилини;
Провікол (Provicol), Voco – цемент, що не містить евгенол. Застосовується для тимчасових пломб і тимчасової фіксації коронок, мостоподібних протезів і вкладок. Не викликає алергії, обумовленої евгенолом. Містить гідроокис кальцію, завдяки чому сприяє мінералізації тканин зуба. Виробляється у виді системи паста-паста, у зв’язку з чим еластичний, легко замішується і вводиться в порожнину.
Показання до застосування: тимчасові пломби при лікуванні глибокого карієсу; тимчасові пломби при лікуванні і пломбуванні кореневих каналів; тимчасова фіксація коронок, мостоподібних протезів і вкладок.
Циноліент (Zinoment), Voco – цемент на основі цинкоксид-евгенолу. М’яка дія на пульпу і бактеріостатичну дію відкривають для нього широку область застосування. Його відрізняють зручна консистенція і гарна адгезія. Склад: у ЗО г порошку 21 мг цинкоксиду, рідина -20 мг гвоздикової олії.
Показання до застосування: непряма ізоляція пульпи; підкладка, але тільки з наступною ізоляцією при використанні композитів, лікувальне, тимчасове пломбування порожнин; тимчасова фіксація ортопедичних конструкцій.
Септо–пак (Septo-pack), Seplodonf – пластичнапаста, що самотвердіє, утримуючі волокна у своїй масі. Як нейтральну основу паста може бути використана разом з деякими лікарськими препаратами. Застосовується для збереження стерильності після обробки зуба: тимчасове пломбування.
КЛІП (Clip), Voco – світлотвердіючий матеріал для тимчасових пломб на основі поліуританакрилатного полімеру і діоксиду кремнію. Завдяки еластичній консистенції легко вводиться і віддаляється.
Показання до застосування: тимчасові пломби при лікуванні глибокого карієсу; тимчасові пломби при віддаленому методі пломбування, що сприяє виробленню замісного дентину (до 3 місяців); тимчасові пломби при лікуванні і пломбуванні кореневих каналів.
Для герметичних пов’язок можуть використовуватися, в основному, ті ж матеріали, що і для тимчасових пломб. При цьому передбачається внесення лікарських засобів, переважно у виді розчинів, на ватяних тампонах, турундах під пов’язку.
Показання: при ендодонтичному лікуванні на різних етапах впливу (знеболювання, розширення кореневих каналів, знешкодження вмісту каналів).
Якщо необхідність використання за показниками тимчасових пломб і герметичних пов’язок не викликає сумніву в лікарів-стоматологів, дослідників і виробників стоматологічних матеріалів, то застосування так званих лікувальних і ізолюючих прокладок широко дискутується. Особливо часто від прокладок пропонують відмовитися фірми-виготовлювачі бондингових систем, що включають тотальне травлення або просочення дентину з наступним використанням силера. Оскільки вибір матеріалів і методів залишається за дантистом, йому стають необхідні знання про результати сучасних досліджень в області взаємодії зуба з різними пломбувальними системами. Результати багаторічних експериментальних і клінічних спостережень дозволили Brannstrom укласти, що накладення звичайного постійного або тимчасового матеріалу на дентин не приводить до зайвого хімічного роздратування пульпи. Навіть такі матеріали, як силікатні і композиційні, накладені на відкриту пульпу, по його даним, не викликають серйозних ускладнень. Цитотоксичний ефект, що може ініціюватися цими матеріалами, не був більш великим, чим у випадках, коли пульпа покривалася гідроокисом кальцію. З іншого боку, очевидно, що фактором, що передують раннім проявам ушкоджень пульпи під пломбою, є інфекція між пломбою і стороною (дном) порожнини.
Методика приготування фосфат-цементу.
Фосфатні цементи замішують хромованим або нікельованим металевим шпателем на гладенькій поверхні скляної пластинки при 18-20 °С. Узяту кількість порошку поділяють на чотири частини, потім одну четверту частину ділять навпіл й одну восьму — також навпіл. Замішувати слід одразу ж після додавання до порошку рідини. На початку ретельно перемішують четверту частину порошку і рідину на невеликій ділянці пластинки лінійними рухами шпателя, а потім збирають суміш — гомогенну масу — в одне місце. До цієї гомогенної маси додають послідовно, ретельно перемішуючи, четверту, восьму й шістнадцяту частини порошку. Час, витрачений на операцію змішування, не повинен перевищувати півтори хвилини.
Консистенція цементної маси для прокладки вважається приготовленою правильно, якщо при відриві шпателя від змішуваної маси вона не тягнеться, а обривається, утворюючи зубці висотою не більше
Методика приготування і застосування силікатного цементу.
Силікатний цемент слід замішувати на гладенькій поверхні скляної пластинки металевим або пластмасовим шпателем; пластинка повинна мати температуру 18-20°С. До потрібної кількості порошку на пластинці додають, безпосередньо перед змішуванням, рідину (контакт рідини з повітрям повинен бути якомога менший).
На відміну від методики приготування цинк-фосфатного цементу при приготуванні силікатного цементу можна одразу змішувати з рідиною половину дози порошку, ретельно перемішуючи цементне тісто коловими рухами. Потім двома-трьома порціями додають решту порошку.(Маніпуляція змішування полягає в інтенсивному «перелопачуванні» суміші, щоб на кожну порошинку потрапила рідина. На пластинці місце змішування обмежується вузьким простором, щоб зменшити вплив вологи повітря на виготовлювану цементну суміш. Цементна маса перед додаванням кожної нової порції порошку повинна бути гомогенною. Змішування не можна припиняти для дозування нової порції порошку; зайвий порошок, що залишився після змішування, використовувати не можна.
Силікатний цемент вкладають у каріозну порожнину однією-двома порціями; більша кількість порцій погіршує якість пломби — пломба втрачає монолітність. Конденсувати штопфером слід лише першу невелику порцію пломбувального матеріалу, наступною порцією матеріалу заповнюють усю порожнину і щільно притискують целюлозною пластинкою, змащеною гідроксидом (силіконне покриття для пломб), щоб пломбувальний матеріал заповнював каріозну порожнину під натиском. Целюлозною пластинкою треба притискувати матеріал до повного затверднення цементу; час тверднення цементу визначається за твердістю шматочків надлишкового цементу на пластинці. Виводити смужку слід після закінчення тверднення цементу ковзним рухом, загладжуючи поверхні пломби.
Під час першого прийому хворого пломба може бути оброблена лише грубо, і ні в якому разі поверхня пломби не повинна бути обробленою на одному рівні з емаллю. Інакше при частковому розчиненні найслабшого поверхневого шару цементу протягом наступних 24год настає розкриття крихких країв емалі, які згодом легко відламуються й утворюється крайова щілина. Тому заключне оброблення пломби можливе через кілька днів. Цемент через кілька днів набуває максимальної твердості й міцності.
Основні помилки у приготуванні силікатного цементу:
1) використання рідини, яка тією чи іншою мірою змінилась під дією атмосфери або комбінації несприятливих факторів;
2) неправильна техніка змішування — недодержання оптимальної консистенції (більш рідка консистенція); замішування цементу при підвищеній температурі у приміщенні та на неохолодженій пластинці; збільшення або зменшення тривалості змішування.
Занадто швидке тверднення цементу спричиняють замішування на теплій пластинці, недостатність часу для перемішування, надлишок води в рідині — компонентні суміші. Преципітація, або каламутність, рідини означає забруднення або випаровування води; таку рідину використовувати не можна. Надлишок порошку, який може залишитись на пластинці після змішування, також використовувати не можна.
Методика приготування силікофосфатного цементу.
Силікофосфатний цемент — силідонт- 2 — замішують так само, як і силікатний цемент — силідин-2. Однак при замішуванні силікофосфатного цементу треба докладати невеликих зусиль для подолання в’язкості цементного тіста. Порошок слід додавати дрібними порціями, щоб інгредієнти цементу повністю прореагували між собою. Замішувати силідонт-2 слід протягом 1хв — 1хв 10 с. Правильно замішаний силідонт-2 при натисненні чистим металевим шпателем не прилипає до інструмента й не тягнеться за шпателем.
Помилки при змішуванні силідонт-2 аналогічні до помилок, що трапляються при замішуванні цементу силіцин-2.
Для пломбування каріозних порожнин III і IV класів застосовують силікатні цементи, пластмаси на основі акрилових, епоксидних смол, композиційні матеріали. З метою запобігання подразненню пульпи цими матеріалами накладення ізолюючої прокладки з фосфат-цементу є обов’язковим. Пломбування каріозної порожнини III класу, розташованої на поверхні зуба, оберненої до відсутнього сусіднього зуба, не становить особливих труднощів. Пломбувальну масу з силікатного цементу вносять у каріозну порожнину однією порцією, конденсують гладилкою, целулоїдною пластинкою; силікатний цемент, внесений у порожнину однією порцією, надає пломбі монолітності.
Пломбування каріозної порожнини III класу при наявності сусіднього зуба здійснюють з обов’язковим застосуванням прямокутних матриць, якщо каріозна порожнина розташована на рівні екватора коронки зуба, і фігурних, якщо вона розташована нижче екватора на рівні міжзубного сосочка, або коли порожнина поширюється під ясна.
Після накладення ізолюючої прокладки з фосфат-цементу фіксують матрицю за допомогою дерев’яного кілочка. Кілочки вводять між здоровим зубом і матрицею, а потім вносять у каріозну порожнину пломбувальний матеріал, конденсують, залишаючи над каріозною порожниною незначний надлишок. Як тільки пломба починає тверднути, матрицю видаляють — розклинюють, відсувають у бік до здорового (сусіднього) зуба і в вертикальному напрямі витягають. Надлишок пломбувальної маси над пломбою деконденсують, зміщуючи її в бік здорового зуба і формуючи контактний пункт. Поверхні пломби й зуба повинні бути на одному рівні, щоб не підвищити прикус. Закінчують пломбування перевіркою за допомогою зонда міжальвеолярного трикутника — пломбувальної маси там не повинно бути.
При пломбуванні двох суміжних каріозних порожнин III класу (а це становить певні труднощі) після одночасного препарування порожнин і закриття їх тимчасовою пломбою з дентин-порошку лікують запалення міжзубного сосочка. Після зникнення запалення сосочка тимчасову пломбу видаляють і продовжують лікування зубів. Щоб у каріозні порожнини не потрапляла волога, в ясенні борозенки вводять ватяні турунди, потім каріозні порожнини знежирюють і висушують, накладають ізолюючі прокладки, якими рівномірно покривають дно і стінки до емалево-дентинної межі. За допомогою еталонного забарвлення при природному освітленні підбирають колір пломбувального матеріалу — пломба мусить задовольняти естетичні вимоги. Пломбувальний матеріал спочатку вносять в одну каріозну порожнину з невеликим надлишком. Целулоїдну матрицю, вкриту тонким шаром вазеліну, вводять між зубами, притискуючи до зуба з пломбувальний матеріалом, і формують у такий спосіб краї пломби. Поверхня пломби у боковій ділянці повинна мати невелику випуклість. Такі випуклості пломб обох суміжних зубів, зрештою, утворюють контактний пункт.
Після затвердіння пломби в пломбованому зубі пломбувальну масу вносять у каріозну порожнину другого зуба і здійснюють всі етапи описаної операції. Видаляють ватяні турунди і матрицю легким натиском на пломбу, доводячи її до контакту з поверхнею пломби сусіднього зуба; видаляють надлишок пломбувального матеріалу з міжзубного проміжку, перевіряють крайове прилягання пломб у колоясеннх ділянках стінок. Пломбу покривають гідро-силом, покривним лаком. Шліфують і полірують пломбу під час наступного відвідання хворим стоматологічного кабінету.
Складність пломбування каріозних порожнин IV класу полягає у відновленні різального краю, особливо ж кута коронки. Відновити кут на тривалий час не можна, оскільки немає такого пломбувального матеріалу. Тому доцільно заокруглити кут і, якщо можливо, пломбу «вивести» з прикусу. При відновленні стінок каріозних порожнин IV класу використовують матриці. Методика пломбування каріозних порожнин IV класу така ж, як і методика пломбування каріозних порожнин III класу. При відновленні кута коронки зуба, заокруглюванні кута використовують матрицю, гладилку.
Значні труднощі становить пломбування суміжних каріозних порожнин IV класу. Препарують каріозні порожнини одночасно і накладають ізолюючі прокладки. В ясенні борозенки вводять ватяні турунди. Пломбувальну масу (композитний матеріал) вносять в одну з каріозних порожнин і целулоїдною матрицею, змащеною вазеліном, притискають до тканин зуба з губного і язикового боків. Так само пломбують каріозну порожнину і суміжного зуба, відновлюючи контактний пункт.
Пломбування каріозних порожнин IV класу за допомогою целулоїдних ковпачків (виробництва фірми «Хирана», ЧСФР) значно полегшує операцію. Підготований ковпачок (який мусить добре стикатися з ясенним краєм навколо пришийкової частини зуба) заповнюють пломбувальною масою — евікролом і насаджують на зуб з каріозною порожниною IV класу; пломбувальну масу натис-куванням вводять у каріозну порожнину. Під ковпачком відновлюється різальний кран і кут коронки зуба. Після затвердіння пломбувальної маси ковпачок розрізають на губній поверхні бором колесоподібним, зворотноконусним, диском або ножицями і видаляють. Надлишок пломбувальної маси знімають карборундовим каменем, карборундовими дисками на паперовій основі, інструментами з алмазним покриттям. Відновлений кут коронки зуба заокруглюють, пломбу шліфують і полірують.
Зруйнований кут коронки зуба при відновленні можна зміцнити штифтом. З цією метою тонким фісурним бором створюють, паралельно кореневому каналу, штучний канал. Штифт ретельно припасовують до штучного каналу, а частина, що виступає з каналу, мусить копіювати відсутню різальну поверхню (або кут) зуба, не виступаючи, однак, за краї каріозної порожнини. Фіксують парапульпарний штифт фосфат-цементом. Якщо ж зуб депульповано і кут коронки зруйнований, штифт можна зафіксувати У кореневому каналі і за допомогою ковпачка й евікролу відновити кут коронки зуба. Оскільки кут коронки зуба «посилено» штифтом, його можна не згладжувати. Віднов-лений у такий спосіб кут коронки зуба витримує чималі навантаження і не руйнується.
Ефективним є пломбування каріозних порожнин IV вкладками з фарфору і пластмаси. При підготовці каріозної порожнини до пломбування вкладкою слід правильно обрати й сформувати основну порожнину і додаткові опорні площадки. Стінки сформованої порожнини мусять бути паралельними, щоб була можливість видалити восковий шаблон, а потім ввести і зафіксувати виготовлену вкладку.
Після накладення в основній і додатковій порожнинах ізолюючої прокладки порожнини заповнюють спеціальним воском у розігрітому стані. За допомогою розігрітої гладилки моделюють восковий шаблон, подібний до анатомічної форми зуба. Модельовану майбутню вкладку з каріозної порожнини — металевий штифт розігрівають до 70 °С і за допомогою крампонних щипців вводять (на всю товщу) у восковий шаблон. Коли штифт охолоне, його разом із восковим шаблоном видаляють з каріозної порожнини, але обережно, щоб не деформувати шаблон. Цей восковий шаблон вкладки передають у зуботехнічну лабораторію для виготовлення вкладки з пластмаси, металу та інших матеріалів.
Одержану з лабораторії вкладку припасовують, фіксують і обробляють. Добре припасована вкладка мусить утримуватися у каріозній порожнині без закріплення цементом, щільно прилягати до стінок порожнини; фіксують вкладку в порожнині фосфат-цементом сметаноподібної консистенції. Остаточне оброблення вкладки проводять через 1-2год або ж наступного дня за допомогою кар-борундових головок, фінірів і полірів.
При пломбуванні каріозних порожнин І і ІІ класів застосовують амальгами, галодент-М, карбодент, акрилоксид, силідонт, силіцин, композиційні матеріали.
Пломбування каріозної порожнини складається з таких етапів: 1) ізоляція зуба від слини; 2) антисептичне оброблення каріозної порожнини; 3) знежирювання і висушування каріозної порожнини (спиртом, ефіром, сухим повітрям); 4) накладання ізолюючої прокладки; 5) внесення у каріозну порожнину пломбувальної маси та її конденсація; 6) моделювання пломби; 7) ізоляція пломби від діяння слини; 8) шліфування і полірування пломби.
Зуб ізолюють ватяними валиками, які готують намотуванням (за годинниковою стрілкою) невеликої кількості вати на бранші пінцета. Валики складають тильною поверхнею бранші пінцета з губної і язикової поверхонь альвеолярного відростка.
Каріозну порожнину незалежно від застосовуваного пломбувального матеріалу після препарування слід обробити не подразнюваними антисептиками, знежирити спиртом, висушити ефіром або сухим повітрям від пустера або компресора; антисептики, спирт, ефір вносять у каріозну порожнину за допомогою стерильних ватяних кульок.
Більшість пломбувальних матеріалів подразнює пульпу, тому їх вкладають поверх ізолюючої прокладки з індиферентних речовин — фосфат-цементу, водного штучного дентину тощо. Прокладка (шар індиферентної речовини товщиною 1-
Каріозну порожнину І класу після накладення прокладки пломбують переважно амальгамою або галодентом. У підготовану каріозну порожнину амальгаму вносять за допомогою амальгамтрегера, невеликими порціями. Потім штопфером амальгаму ретельно притирають до дна і стінок порожнини; напрям руху штопфера — від периферії до центра, щоб уникнути утворення мікронавісів, які можуть порушити крайове прилягання пломби. Додаванням порцій заповнюють всю каріозну порожнину; жувальну поверхню пломби моделюють за допомогою гладилки.
Якщо для пломбування каріозної порожнини І класу застосовують не амальгаму, а інший матеріал (цемент), пломбу ізолюють від слини воском, вазеліном або гідроксилом за допомогою шпателя чи гладилки. Шліфують і полірують пломбу через 10-12 год після пломбування. Пломбу висушують і потім шліфують за допомогою карборундових каменів алмазних головок, фінірів; полірують пломбу полірами, гумовими кругами, щітками з використанням полірувальних паст.
Каріозні порожнини V класу молярів і премолярів можна пломбувати амальгамою, фронтальних зубів (з естетичних міркувань) пломбують вкладниками, композиційними матеріалами, штучними смолами. Пломбувати каріозні порожнини V класу цементами не доцільно, оскільки цементні пломби швидко руйнуються слиною.
Методика пломбування каріозних порожнин V класу майже не відрізняється від методики пломбування каріозних порожнин І класу. Однак каріозні порожнини V класу мають особливості — в ділянці шийки зуба міститься найбільш тонкий шар емалі й дентину, а пульпа зуба розташована близько. Якщо каріозна порожнина знаходиться в ділянці екватора коронки, при пломбуванні слід відновити випуклість зуба з метою захисту крайового пародонта від механічного ушкодження при жуванні. Значні труднощі становить пломбування каріозних порожнин, розташованих у пришийковій ділянці зуба з поширенням під ясна; нерідко при такому карієсі буває запалення краю ясен (маргінальний гінгівіт). У таких випадках після препарування каріозної порожнини і медикаментозного лікування гінгівіту доцільно накласти тимчасову пломбу до його повного зникнення.
Ізолююча прокладка у каріозній порожнині V класу мусить рівномірно покривати дно і коло ясенну стінку порожнини, не продовжуючись, однак, на зовнішню поверхню. Колоясенний край пломби формують за допомогою гладилки, надаючи пломбі форму кривини коронки. Залишати навислий край пломби над яснами або кусочки затверділого пломбувального матеріалу під яснами не можна через загрозу гінгівіту.
Пломбування каріозних порожнин II класу. Пломбування порожнин II класу є складним завданням, оскільки завжди відсутня одна з стінок каріозної порожнини. А каріозна порожнина може локалізуватись віще або нижче екватора коронки зуба, може «заходити» під ясна; контактний пункт між зубами порушений. Каріозні порожнини II класу можуть бути в одному зубі й можуть поширюватись на сусідній зуб. Підбираючи пломбувальний матеріал, слід мати на увазі, що цей матеріал, відновлюючи контактну поверхню зуба, сприймає підвищене жувальне давлення. При пломбуванні таких каріозних порожнин необхідно підібрати й зафіксувати в міжзубному проміжку матрицю, відновити контактний пункт між зубами.
Складність пломбування каріозних порожнин II класу полягає у відсутності однієї зі стінок порожнини; ізолююча прокладка із фосфат-дементу мусить повторювати всі елементи основної і додаткової порожнин, захищаючи пульпу зуба від подразнювальної дії пломбувального матеріалу; у необхідності відновлення контактного пункту з сусіднім зубом.
Контактним пунктом називається найбільш випукла частина апроксимальної поверхні зуба, що стикається із зубом, який стоїть поряд. Контактний пункт характеризується стійкістю, мінімальною площею стикання (точковий контакт) із зубом, що стоїть поряд, обтічністю форми, найкоротшим шляхом замикання ланцюга елементів зубного ряду.
Контактний пункт поділяє міжзубний проміжок на дві нерівні за площею ділянки трикутної форми — альвеолярну і коронкову. Більша альвеолярна ділянка заповнена міжзубним, ясенним сосочком. Отже, контактні пункти — це місце стикання ( у бокових ділянках) найбільш випуклих частин зуба. У молодому віці людини стикання зубів у бокових ділянках сконцентровано в одній точці — точковий контактний пункт. У мікрофісурах зубів контактний пункт визначає й обмежує розмах медіодистальних переміщень зуба.
З віком людини форма контактного пункту змінюється: випуклість унаслідок стирання сплющується, а це спричиняє збільшення радіуса бокового переміщення зуба; змінюється форма і структура міжзубного сосочка й пародонта. Точковий контактний пункт, стираючись і шліфуючись, згодом перетворюється у площинний. Зношування контактних пунктів стає помітним після 40-річного віку людини. Іноді контактних пунктів не буває, до такої вади належить діастема (збільшена відстань між центральними різцями) і трема (збільшена відстань між зубами інших груп). Діастеми і треми бувають фізіологічними і патологічними, контактні пункти при таких вадах не відновлюються.
При пломбуванні каріозних порожнин II класу використовують матриці, які допомагають відновити анатомічну форму коронки зуба, створити контактний пункт, запобігають попаданню пломбувального матеріалу в міжзубний проміжок, нависанню пломби. Пломбувальний матеріал, який застосовують для пломбування каріозних порожнин II класу, мусить мати високу механічну міцність. Це амальгама, галодент-М, норакрил-100, дентоксид, епоксидент. Якщо перелічених матеріалів немає, можна застосовувати силікофосфатні цементи — силідонт, силідонт-2.
.Різні види та форми матриць
1 2 3 4
5 6
Мал. 4. Матрицетримачі:
1 — Айворі (Ivory);
2 — Данилевського;
3 — Tofflemire;
4 — Nystrom;
5 — секційна матрична система “ЗМ”
Мал. 5. Клинці для розсування зубів:
А — дерев’яний;
Б — пластмасовий (прозорий);
В — схема розподілу світла прозорим клинцем
Мал. 6. Сепаратор для розсування зубів
Етапи пломбування каріозних порожнин II класу такі: 1) ізоляція зуба від слини; 2) антисептичне оброблення каріозної порожнини; 3) знежирювання і висушування каріозної порожнини; 4) накладення ізолюючої прокладки; 5) виготовлення і накладання ватяної турунди на міжзубний проміжок; 6) підбирання, накладання і фіксація матриці; 7) приготування і внесення в каріозну порожнину пломбувального матеріалу; 8) конденсація пломбувального матеріалу і моделювання поверхні пломби; 9) видалення матриці й ватяної турунди з міжзубного проміжку; 10) створення контактного пункту штопфером — давленням круглою головкою на пломбу (пломбувальна маса внесена в каріозну порожнину з невеликими надлишками) в напрямі до сусіднього зуба; 11) ізоляція пломби від слини; 12) шліфування і полірування пломби.
При накладанні ізолюючої прокладки з фосфат-цементу перші порції матеріалу ретельно конденсують у пришийковій частині основної порожнини, на її стінках, а потім у допоміжній порожнині. Для ізоляції колоясенної стінки порожнини й захисту її від слини в ясенну борізку біля зуба, який лікують, вводять ватяну турунду. Потім вводять і фіксують у міжзубному проміжку матрицю за допомогою матрицетримача або пристосувань — дерев’яних кілочків, ватяних кульок. Добре зафіксована матриця, щільно прилягаючи, заміщує відсутню стінку порожнини зуба. Якщо каріозна порожнина II класу розташована на рівні екватора коронки зуба — використовують прямо-кутні металеві або целулоїдні матриці, а якщо нижче екватора (на рівні ясенного краю або поширюється під ясна) використовують фігурні матриці (з одного боку на середині матриці є виступ у вигляді півкола). Використанням фігурної матриці запобігають травмуванню сосочка.
При пломбуванні каріозної порожнини II класу амальгамою матеріал вносять за допомогою амальгамтрегера, штопфером притирають до дна і стінок порожнини і конденсують аж до цілковитого заповнення порожнини; конденсують амальгаму за допомогою штопфера, ватяної кульки і наконечника для ущільнення матеріалу. Потім видаляють матрицю — знімають матрицетримач, матрицю відводять у бік протилежного зуба і легким рухом підіймають угору, виймаючи із зубного проміжку, видаляють і ватяну турунду. Кутоподібний зондом досліджують міжзубний проміжок, якщо у міжзубному проміжку не залишилась пломбувальна маса, зонд проходить вільно.
Контактний пункт відновлюють легким давленням круглою головкою штопфера на пломбу в напрямі сусіднього зуба до встановлення контакту; поверхня пломби мусить бути на рівні жувальної поверхні зуба. Через 10-12год пломбу шліфують, полірують, щоб поверхня була гладенькою, з ідеальним крайовим приляганням.
Значні труднощі становить пломбування суміжних каріозних порожнин II класу, розташованих на рівні ясенного краю або при поширенні порожнини під ясна. Ізолюючі прокладки в обидві порожнини накладають при першому відвіданні хворим стоматологічного кабінету; пломбують каріозні порожнини нарізно: одну порожнину пломбують постійною пломбою, другу — тимчасовою. У друге відвідання хворим стоматологічного кабінету тимчасову пломбу замінюють постійною і відновлюють контактний пункт. Суміжні каріозні порожнини, поширені під ясна, при запаленні міжзубного сосочка препарують одночасно і лікують папіліт; потім у обидві порожнини накладають тимчасові пломби, але щоб пломби не травмували міжзубний сосочок. Через дві-три доби запалення сосочка зникає, і тимчасову пломбу замінюють постійною, відновлюючи і контактний пункт.
Якщо для пломбування каріозних порожнин II класу застосовують швидкотвердні пломбувальні матеріали, матрицю слід видаляти з міжзубного проміжку до початку тверднення матеріалу; після затвердіння матеріалу створити контактний пункт не вдається.
Шліфування пломби
Смужки шліфувальні
Шліфувальні диски
Останім етапом у пломбування каріозної порожнини є шліфування та полірування пломби.
Список використаної літератури.
1. Терапевтична стоматологія: Підручник: У 4-х томах. – Т. І. Фантомний курс / МФ.Данилевський, А.В. Борисенко, А.М. Політун та ін. – К.: Медицина, 2009. – 400 с.
2. Терапевтическая стоматология: Учебник: В 4-х томах. – Т. 2. Кариес. Пульпит. Периодонтит. Ротовой сепсис / Н.Ф. Данилевский, А.В. Борисенко, А.М. Политун и др.. – К.: Медицина, 2010. – 544 с.
3. Терапевтична стоматологія: Підручник: У 2-х томах. – Т.1. / За редакцією А.К. Ніколішина. – Полтава: Дивосвіт, 2007. – 392 с.
4. Практикум з терапевтичної стоматології (фантомний курс): Навч. посібник/ М.Ф.Данилевський, А.П.Грохольський, А.М.Політун та ін. /За ред. М.Ф.Данилевського— Львів: Світ, 1993.— 184 с.
5. Фантомний курс терапевтической стоматологии: Атлас. Е.А.Магид, П.А.Мухин, Е.Е.Маслак/ Под ред. Ю.М.Максимовского. — 3-є изд., перераб. и доп.- М.: Медицина, 1996. — 304 с.
Підготувала: канд. мед. наук, ас. Пацкань Л.О.
