ЛЕкція 15
Аденовіруси. ГерпесвірусИ
АДЕНОВІРУСИ
Аденовіруси як окремі вірусні агенти було вперше описано в 1953 р. Rowe i Hilleman, коли вони намагались одержати лінії клітин з тканин мигдаликів і аденоїдів, видалених у дітей. Спочатку ці віруси називали adenoid degeneration (англ. – які викликають дегенерацію аденоїдів), adenoid–pharingeal conjunctival (англ. – аденофарингоконюнктивальні) та acute respiratory desease agents (англ. – агенти гострих респіраторних інфекцій). На сьогодні відомо понад 40 серотипів, з ними повязували різноманітні клінічні синдроми. 39 з них спричиняють гострі респіраторні захворювання, що проявляються ринітом, фарингітом, трахеїтом, шийним лімфаденітом, тонзилітом, гіпертрофією піднебінних мигдаликів, конюнктивітом і керато-конюнктивітом. У дітей дошкільного віку аденовірусні інфекції часто ускладнюються бронхітом, пневмонією, навіть серозним менінгітом. Аденовіруси можуть викликати гострі геморагічні цистіти. ВВ 1962 р. було описано перший випадок, коли патогенний вірус людини індукував злоякісні новоутворення у тварин – АВ 12 викликав появу пухлини у гризунів. Однак поки немає переконливих доказів зв’язку аденовірусів з якими-небудь злоякісними пухлинами людини. Аденовіруси не мають ліпопротеїнової оболонки.За своєю формою вони нагадують ікосаедр (20 триангулярних поверхонь і 12 вершин) діаметром 65-80 нм, отже тип симетрії – квазісферичний (кубічний). Від кожної з вершин відходить структурний компонент, який називається “фібрила” (відросток) з булавоподібним потовщенням на вільному кінці. Білкова оболонка (капсид) діаметром 70-90 нм складається з 252 субодиниць (капсомерів), 240 з яких – гексони, а 12 – пентони. Пентон містить основу пентону на поверхні капсиду, від якої відходить фібрила. Кожний пентон оточений п’ятьма гексонами, завдячуючи яким він одержав назву “пентон”. Решта капсомерів – гексони, які називать так тому, що кожний межує з шістьма іншими ідентичними структурами. При м’якому лізисі часток 10 % піридином можуть бути одержані наномери (групи з 9 гексонів ), при чому кожний наномер відповідає одній з 20 триангулярних поверхонь. Гексони і пентони містять різні вірусні поліпептиди.
Білки аденовірусів можуть бути поділені на структурні та неструктурні (розчинні), а за часом утворення в клітині – на ранні та пізні. Структурні білки різноманітні за фізико-хімічними властивостями, антигенною специфічністю та представлені білками капсиду і внутрішніми білками. У складі віріонів ідентифіковано 12 поліпептидів молекулярною вагою від 7 500 до 120 000 Д.
Класифікація аденовірусів. Аденовіруси належать до родини Adenoviridae, яка поділяється на два роди: Mastadenovirus (понад 90 серологічних типів) i Aviadenovirus (14 серологічних типів). Рід Mastadenovirus включає в себе віруси людини, мавп, великої рогатої худоби, коней, свиней, овець, собак, опосумів. За характером гемаглютинації (ці властивості має білок фібрил), онкогенним потенціалом для тварин, було визначено такі групи, які включають всі відомі аденовіруси людини.
Культивування. В лабораторних умовах культури клітин є єдиним субстратом, в якому аденовіруси реплікуються і накопичуються у високих титрах.
Антигенна будова. Загальноприйнята класифікація антигенів аденовірусів заснована на морфологічній та імунологічній характеристиці субодиниць капсида.
Терміном “гексон” називають невершинний капсомер, оточений шістьма подібними структурами. Пентоном називають вершинний капсомер з відростком. При певних умовах відросток може визначатись самостійно. Для одержання ізольованих капсидних білків використовують іонообмінну хроматографію, центрифугування за градієнтом сахарози та ін.
Гексон ( А- антиген) – має групову специфічність, тобто в мономерному стані ідентичний для таксономічної групи аденовірусів. Він може бути виявлений в РЗК або реакції імунопреципітації в гелі. За даними рентгеноструктурного аналізу його молекулярна маса дорівнює понад 300 000 Д (аденовірус 5), він має полігональну форму з отвором. Складає основну масу білків віріону – до 51 % і представлений поліпептидом ІІ.
Відросток (С-антиген) – має складну антигенну структуру, містить типоспецифічний компонент, який знаходиться в дистальній частині (головці), і компонент більш широкої специфічності. Параметри його у аденовірусів різних типів значно різняться між собою, що свідчить про складність його антигенної будови. Він здатний фіксувати комплемент, формувати специфічний преципітат, давати різні модифікації РГА. Складається з поліпептида IV.
Пентон (В-антиген) – спричиняє токсичний вплив на клітини, викликаючи зміну структури клітинного шару, відшарування їх від стінки пробірки. Раніше його називали фактор, що викликає відшарування клітин, ранній цитопатогенний фактор, токсин. Пентон має три антигенних компоненти: , , , які визначають різні види специфічності.
Гемаглютиніни. Аденовіруси здатні викликати гемаглютинацію двох видів: пряму, при якій феномен склеювання виникає при безпосередній дії на еритроцити вірусного антигену, так званого повного гемаглютиніну, і непряму, зумовлену вірусним антигеном і специфічними антитілами. Агрегація наступає внаслідок взаємодії адсорбованих на їх стромі молекул антигену з антитілами. Антиген, який приймає в цьому участь, називають неповним гемаглютиніном.
Неструктурні антигени. Антигенна специфічність неструктурних білків вивчена мало. Диференціюють так званий ранній антиген (Р) слабоонкогенних вірусів 1-го і 5-го типів, пухлинний антиген (Т), трансплантаційний антигени.
Джерело інфекції. Аденовірусна інфекція – широко розповсюджене респіраторне захворювання людини, яке характеризується переважним ураженням слизової оболонки органів дихання, кон’юнктив, склер, лімфаденопатією. У віці 6 міс.- 1 рік інфікується до 30-60 % дітей. Найчутливіші до аденовірусної інфекції діти 0,5-2 років. Джерело інфекції – хвора людина або вірусоносій. Носійство може тривати 3 -9 місяців.
Механізм зараження. Основний механізм зараження – повітряно-крапельний. Вхідними воротами при респіраторній формі хвороби є верхні дихальні шляхи. Інкубаційний період триває від 1 до 13 днів. Тривалість виділення вірусів з носоглотки дорівнює тривалості хвороби, деколи на 2-3 дні менше.
Патогенез. Аденовіруси репродукуються в епітелії верхніх дихальних шляхів, в клітинах якого виявляють характерні внутрішньоядерні базофільні ДНК-вмісні включення і скупчення аденовірусного антигену. Частіше аденовіруси викликають гострі респіраторні захворювання (фарингіти, ларингіти, трахеобронхіти). Деколи аденовіруси бронхогенним або гематогенним шляхом попадають в легені, викликаючи важкі вогнищеві або інтерстиціальні пневмонії, особливо у дітей та осіб похилого віку (серовари 3, 4, 7, 14).
Одна з особливостей аденовірусних інфекцій полягає в розвитку поєднаних. Досить часто спостерігають явище персистенції аденовірусів. Вона призводить до затяжного перебігу інфекційного процесу, який проявляється у вигляді хронічних тонзилітів, гайморитів, пневмоній.
Імунітет. Після перенесеної хвороби розвивається типоспецифічний досить стікий імунітет. Основний механізм його – утворення віруснейтралізуючих антитіл, які мають захисну дію, так як існує пряма залежність між наявністю таких антитіл і стійкістю організму до інфекції. У новонароджених материнські антитіла зникають до шестимісячного віку, проте у дітей віком 2-3 роки вже знаходять антитіла до декількох серотипів вірусів.
У сироватці осіб, що перехворіли, спочатку виявляють IgM- імуноглобуліни, потім IgG, IgA, в носовому секреті знаходять імуноглобуліни класів SIgA та IgG.
Лабораторна діагностика. Лабораторну діагностику здійснюють за такими основними напрямками.По-перше, виявлення скупчень специфічного вірусного антигену в клітинах циліндричного епітелію верхніх дихальних шляхів за допомогою методів імунофлюоресценції та ІФА; у випорожненнях – за допомогою імунної електронної мікроскопії. По-друге, виділення вірусів проводять у чутливій культурі клітин з подальшим типуванням у РН і РГГА. Матеріалом для дослідження можуть бути змиви з ротоглотки, ануса, мазки з конюнктиви, в деяких випадках – кров.
По-третє, серодіагностика. Виявлення наростання титру противірусних антитіл здійснюють при дослідженні парних сироваток в РН, РЗК, РГГА.
Противірусна терапія і профілактика. Для лікування використовують препарати, які специфічно діють на аденовіруси. Перспективними в цьому плані є аналоги метаболітів нуклеїнових кислот 6-азауридин, азагуанін, йоддезоксиуридин, а також ДНК-аза.При кератитах і конюнктивітах ефективний інтерферон.
Відомі формолова і жива атенуйована вакцини проти аденовірусів окремих типів. Вони відрізняються високою імуногенністю та ареактиністю. Вивчається можливість виготовлення вакцини з окремих капсидних білків аденовірусів. Неспецифічна профілактика тотожня тій, яка проводиться при інших респіраторних інфекціях: рекомендують обмежувальні, санітарно-гігієнічні та дезинфекційніі заходи. Сред них ізоляція хворих, роз’єднання людей, провітрювання приміщень, загартовування тощо.
ГЕРПЕСВІРУСИ
Належність до родини Herpesviridae визначається наявністю у складі віріона двониткової лінійної ДНК, ікосаедричного капсиду зі 162 капсомерів, збирання якого відбувається в ядрі, та оболонки, яка утворюється з ядерної мембрани.
Герпесвіруси широко поширені у природі. Сред вищих еукаріотів рідко зустрічаються такі, які не могли б бути зараженими хоча би одним представником цієї родини. Відомо біля 80 в різному ступені охарактеризованих вірусів герпесу: шість з них виділено від людини: вірус простого герпесу 1 (Herpes simplex virus 1), вірус простого герпесу 2 (Herpes simplex virus 2), цитомегаловірус (Cytomegalovirus), вірус вітряної віспиоперізуючого герпесу (Herpes zoster virus-Varicella virus), вірус Епштейна-Барр (Epstein-Barr virus), вірус герпесу людини 6 (Herpesvirus 6). Віруси виділяють від коней, корів, свиней (вірус псевдосказу і цитомегаловірус), кур (герпесвірус хвороби Марека i вірус інфекційного ларинготрахеїту).
Класифікація. Представники родини Herpesviridae поділено на підставі їх біологічних властивостей на три підродини – Alphaherpesvirinae, Betaherpesvirinae, Gammaherpesvirinae.
Члени підродини Alphaherpesvirinae характеризуються широким спектром господарів, о цієї підродини входить Simplexvirus (HSV-1, HSV-2, вірус маміліта великої рогатої худоби) і Poikilovirus (PSV, VZV, вірус герпесу коней).
Для вірусів підродини Betaherpesvirinae характерний обмежений спектр господарів. До складу родини входять роди Cytomegalovirus і Muromegalovirus (цитомегаловірус мишей).
Для Gammaherpesvirinae (EBV, HV-6, MDV) спектр господарів, який встановлюється експериментально, обмежений тваринами тих видів, від яких виділено природний вірус. In vitro ці віруси здатні реплікуватись у лімфобластоїдних клітинах, викликають літичну інфекцію в епітеліоїдних клітинах і фібробластах. Віруси цієї групи проявляють тропізм або до Т-, або до В-лімфоцитів, проте часто інфекційний процес зупиняється на прелітичній стадії, тобто продуктивні нащадки відсутні.
Віруси простого герпесу (Herpes simplex virus)
Віруси простого герпесу вперше виявив Grter (1912) у рідині герпетичних везикул. Пізніше Lvenstein (1919) показав здатність цього вірусу викликати кератит у кроликів і уражати рогівку людини.
Морфологія та ультраструктура. Віріон вірусу герпесу складається з чотирьох структурних елементів: непрозорої для електронів серцевини; оточуючого серцевину ікосадельтаедричного капсиду; асиметрично розташованого навколо капсиду електронщільного матеріалу, який позначається як тегумент (покрив), і зовнішньої мембрани, або оболонки (товщиною 5-10 нм), оточуючої капсид і тегумент. На поверхні зовнішньої оболонки виявлено відростки довжиною 8-10 нм. Розмір віріонів в середньому дорівнює 180-200 нм. Капсид у всіх вірусів герпесу має ряд спільних ознак: до 100 нм у діаметрі та складається зі 162 капсомерів. Пентамерні капсомери знаходяться на вершинах ікосаедра, а гексамерні – на поверхні капсиду.
Тегумент на тонких зрізах не видно, проте при негативному контрастуванні він виглядає як волокнистий матеріал, товщина якого залежить від місця накопичення віріону в клітинах (якщо вірус знаходиться у цитоплазматичних вакуолях, його більше, а якщо в перинуклеарному просторі – менше).
Більшість штамів вірусу герпесу не викликають гемаглютинацію, проте деякі аглютинують еритроцити гусей. Вірус може бути виявлений в РПГА з еритроцитами барана, обробленими таніном.
Відома диференціація вірусів герпесу простого на два типи. Віруси 1-го типу пошкоджують слизову оболонку і шкіру, віруси 2-го типу – інфікують геніталії. Обидва типи збудників різні за деякими іншими властивостями: здатністю до розмноження і трансформації певних клітин, характером морфологічних змін у заражених клітинах, властивостями білків, зокрема, тимідинкінази, нуклеотидним складом ДНК.
Репродукція вірусів. Зараження починається із прикріплення вірусів до клітинних рецепторів, природа яких ще не вияснена. Спроби знайти клітини тварин, які не мають рецепторів до HSV не привели до успіху, однак крім людини “природний” шлях зараження може відбуватись тільки у шимпанзе. Остаточно не зясована і природа вірусних антирецепторів. При 37 С 90 % віріонів адсорбуються на клітині за 45 хв.Інфекційні властивості віруси набувають тільки на стадії утворення зовнішньої оболонки, “голі” вірусні частки не мають їх.“Голі” вірусні частки зявляються в ядрі через 5-6 год після зараження, через годину вже знаходять зрілі віріони із зовнішньою оболонкою. Пік інфекційності спостерігається через 12 год після інфікування. Вихід вірусів в середньому дорівнює 60000 віріонів на клітину, однак значна їх частка (до 75 %) представлено пустими капсидами без зовнішньої оболонки.Клітини, які продуктивно заражаються вірусами, не виживають.
Культивування. Віруси простого герпесу, як правило, розмножуються у багатьох культурах різного походження (ембріональні тканини людини, курячі фібробласти, нирки мавп, кроликів, поросят), а також у перещеплюваних лініях VERO, HeLa, Hep-2, Детройт-6. Найчутливіші первинна культура нирок кролика і культура клітин VERO.
Найяскравіший прояв герпетичної інфекції в культурі клітин – утворення цитопатичного ефекту і формування внутрішньоядерних включень (тілець Ліпшютца). Цитопатична дія проявляється утворенням синцитіїв й округленням клітин, злипанням і формуванням конгломератів. Цілість моношару порушується. Симпластоутворюючий фактор – це глікопротеїд, який синтезується в клітині і не є структурним компонентом віріона.
Вірус герпесу суттєво впливає на мітотичний апарат. Ігібування мітозів – один з перших проявів вірусної інфекції. Поділ клітин припиняється зразу після прикріплення вірусів.
Вірус здатний викликати хромосомні аберації в диплоїдних лініях клітин: спостерігаються розриви хромосом (найчастіше Х, 1-ої). Вважається, що така здатність зумовлена дією ранніх ферментів вірусів, зокрема ДНК-ази.
Патогенність. До вірусу гепесу чутливі кролики, миші, гвінейські свинки, ховрахи, бавовникові щури, однодобові курчата, голуби, гуси, курячі ембріони. Новонароджені мишенята найчутливіші до них.
ВГ-І викликає гострий герпес, гінгівостоматит (Венсана), герпетичну екзему, кератоконюнктивіт, менінгоенцефаліт, герпес лабіаліс. ВГ-2 зумовлює виникнення генітального герпесу, герпесу новонароджених, вроджених вад, ранового герпесу, герпесу дантистів, герпесу борців.
Епідеміологія і патогенез хвороби. Простій герпес – інфекційне захворювання, яке характеризується ураженням різних органів і систем (шкіра, слизові, очі, нервова система), яке проявляється в основному виникненням везикулярних висипань на обмежених ділянках шкіри і слизових оболонок. Природним джерелом вірусу гепесу простого є людина. Віруснейтралізуючі антитіла виявлено в сироватці 75-90 % дорослих.
Основні вхідні ворота – шкіра і слизові. Вірус проникає через слизову губ, ротової порожнини, конюнктиву або геніталії та переважно розмножується у місці проникнення. Подальше розповсюдження вірусу відбувається гематогенно або по нервовим шляхам. При первинному інфікуванні або рецидивах він виявляється в різних органах, легко виділяється з рідини герпетичних везикул, може бути виділений з форменних елементів. Проникнувши в організм, вірус залишається там протягом життя і між рецидивами зберігається в клітинах базального шару епідерміса, слинних або слизових залозах, в лімфатичних вузлах. Здатний зберігатись у гангліях n. trigeminus. Механізм латентної інфекції, можливо, зумовлений персистуванням в організмі вірусної нуклеїнової кислоти, яка немає білкової оболонки. Деякі дані свідчать про існування інтеграційного механізму.
Незважаючи на широку розповсюдженість вірусу, шляхи передачі вивчено мало. Герпетична інфекція передається крапельним шляхом. Рідко зустрічається контактне інфікування через травмовану шкіру або слизові.
Зареєстровані невеликі епідемічні спалахи в дитячих закладах, сімях і спорадичні випадки хвороби.
Імунітет. В крові більшості здорових людей виявляють у високих титрах віруснейтралізуючі антитіла, які утворюються у відповідь на первинне інфікування, яке часто має безсимптомний перебіг. На фоні вираженого гуморального імунітету виникають рецидиви захворювання внаслідок дії несприятливих факторів на організм. Відома трансплацентарна передача віруснейтралізуючих антитіл, які зберігаються протягом 6 міс. Знайдено руйнування клітин, що містять вірусний антиген, під впливом антитіл в присутності комплементу. Крім того, інфіковані клітини можуть фагоцитуватись і руйнуватись поліморфноядерними лейкоцитами.
Лабораторна діагностика. Вірусологічний метод полягає у виділенні вірусів з герпетичних пухірців, слини, цільної крові або форменних елементів, спинномозкової рідини, пухірців на поверхні рогівки, тканин головного мозку та інших внутрішніх органів.
Для індикації вірусів у матеріалі від хворого розроблені реакція зворотньої пасивної гемаглютинації (РЗПГА), в якій еритроцити обробляють протигерпетичним Ig G. Цитологічний метод засновано на виявленні внутрішньоядерних включень у мазках або зрізах пошкоджених органів. Для цього використовують метод імунофлюоресценції. Мазок вмісту герпетичних везикул зафарбовують специфічною флюоресцуючою сироваткою, а потім в ядрах і цитоплазмі епітеліальних клітин виявляють вірусний антиген.Серологічні методи дослідження (РН, РНГА, РЗК) застосовуються при діагностиці первинних форм герпетичної інфекції.
Деколи використовують нашкірну алергічну пробу.
Специфічна терапія. Для лікування герпетичної інфекції розроблені способи специфічної терапії. Для цього використовують галогенізовані аналоги тимідину (5-йод-2-дезоксиурацил, цитозин-арабінозид). Перший випускається у вигляді мазі флореналь. Перспективні препарати – похідні фосфороцетової кислоти – інгібітори вірусної ДНК-полімерази у клітині. Широко викристовуються ацикловір (зовіракс), вайдарабін, оксолін, реаферон, лаферон.
Протиепідемічні заходи. Специфічна профілактика застосовується у випадках важкого перебігу хвороби і для попередження сліпоти при рецидивуючих кератитах. Розроблено інактивовані вакцини, захисна дія яких вивчається. Використовується специфчний імуноглобулін.
Через важкість перебігу первинного герпесу у новонароджених застосовують заходи профілактики у пологових будинках, дитячих закладах.
Вірус вітряної віспи-оперізуючого герпесу
Вірус вітряної віспи (varicella, chichen-pox) викликає інфекційне захворювання з характерною папуло-везикульозною висипкою, яке супроводжується лихоманкою, і спостерігається, в основному, у дітей. Захворювання, яке викликає збудник, в більшості випадків зустрічається у дорослих і характеризується ураженням міжхребцевих гангліїв і чутливих спинномозкових нервів.
Вітряна віспа – одна з найрозповсюдженіших інфекцій людини, поступаючись місцем тільки кору. Захворюваність ще донедавна складала до 82,8 на 10 000 населення.
Будова, розміри вірусів вітряної віспи типові для вірусів герпесу. Вірус містить лінійну двоспіральну ДНК, вміст Г+Ц складає 46 %, плавуча щільність – 1,
Культивування. Віруси можна культивувати в первинних та перещеплюваних культурах клітин людського походження. В клітинах вони викликають цитопатичний ефект вогнищевого характеру з утворенням внутрішньоядерних включень, які частіше еозинофільні. Антигенна структура. Віруси, які виділено від хворих на вітряну віспу і оперізуючий герпес, мають ідентичні антигенні особливості.
Комплементзвязуючий антиген виявляють в інфікованій культуральній рідині та рідині везикул. Гемаглютинуючих і гемадсорбуюмих властивостей не виявлено.
Епідеміологія і патогенез хвороби. Єдиним джерелом інфекції є хвора людина. Вітряною віспою найчастіше хворіють діти 1-3 років. Хвороба характеризується сезонністю, зростання числа захворювань спостерігається в осінньо-зимовий період.Оперізуючий герпес також досить поширене захворювання, яке уражає приблизно 22, 5 з 10 000 осіб. Вірус вітряної віспи проникає через слизову верхніх дихальних шляхів, хвороба передається повітряно-крапельним шляхом. У клітинах слизової вірус розмножується. Інкубаційний період складає 10-21 день, продромальний період короткий. Хворі на вітряну віспу стають заразними за декілька годин до появи висипки.З місця проникнення вірус лімфатичними шляхами проникає в кров. Патологічний процес розвивається, в основному, в епітелії шкіри, рідше на слизових, зумовлюючи появу везикулярної висипки і пухирців по всьому тілі. Саме в них і міститься вірус. Пухирець невеликий, з некрозом епідермісу, його розвиток завершується всмоктуванням рідини і утворенням кірки. На слизових дихальних шляхів утворюється енантема, подібна до натуральної віспи. Мацерація плівки, яка вкриває пухирець, перетворює його на ранку. Тоді вірус, що міститься у пухирці, може передаватись кашлем, чханням.Основними вхідними воротами для вірусу герпесу зостер є шкіра і слизова оболонка дихальних шляхів. Вірус також розповсюджується гематогенно і лімфогенно з подальшою локалізацією переважно в задніх корінцях, задніх рогах і міжхребцевих гангліях спинного мозку.
Багато даних свідчить про зв`язок захворювань на вітряну віспу і оперізуючий герпес. Вважається, що при первинному зараженні розвивається вітряна віспа, а оперізуючий герпес є результатом активації латентного вірусу – це ніби-то друга стадія варицельозної інфекції.
Лабораторна діагностика. За допомогою РІФ вірусний антиген виявляють у мазках-відбитках з везикул. Для виділення вірусів найчастіше використовують фібробласти шкірно-мязевої тканини ембріону людини, диплоїдні клітини і культуру ниркової тканини людини. Найчутливішою є культура клітин щитовидної залози людини. Високочутливими методами виявлення вірусних антигенів є РОНГА, РЗК.
Для серологічної діагностики використовують РЗК. Антитіла зявляються з 8-го дня хвороби, досягаючи високих титрі в через три тижні.
Розроблено внутрішньошкірну алергічну пробу.
З метою специфічного лікування використовують імуноглобулін, який отримують з крові реконвалесцентів, полегшуючий перебіг захворювання, та інтерферон.
Протиепідемічні заходи. Введення імуноглобуліну проти вірусу вітряної віспи є ефективним методом профілактики захворювання за умови госпіталізації хворих. Описано способи одержання та успішного застосовування атенуйованої живої вакцини.
Хворих на вітряну віспу слід ізолювати (в домашніх умовах) від дитячого колективу. Ізоляція припиняється через 5 днів післі появи останнього елементу висипки. Карантин накладається на 21 день.
Вірус цитомегалії людини
Синоніми назви цього збудника – вірус слинних залоз, вірус хвороби з цитомегалічними включеннями.Цитомегаловірусній інфекції людини притаманний латентний перебіг. Вона широко розповсюджена в людській популяції – від 28 % до 100 % осіб є серопозитивними до цього збудника. Проте у деяких хворих, особливо новонароджених, розвивається гострий процес з ураженням нервової системи і внутрішніх органів.
Будова вірусів та їх хімічний склад. Будова і розміри цитомегаловірусів типові для вірусів групи герпесу. В них розрізняють лінійну двоспіральну ДНК молекулярною масою 64х104 Д, капсид і зовнішню оболонку. У складі віріону знайдено 33 структурних білка, з яких 11 складають глікопротеїди.
Реакця віруса на фізичні та хімічні агенти. Вірус інактивується при 56 ºС протягом 10-20 хв, чутливий до заморожування і наступного відтаювання. Порівняно стабільний при рН 5,0-9,0, руйнується при рН 3,0, чутливий до ефіру та інших розчинників ліпідів.
Репродукція вірусів. Вірус репродукується дуже повільно, невеликі кількості позаклітинного вірусу можуть бути винайденими через 2-5 діб після зараження.
Культивування. Цитомегаловіруси мають чітко виражений видовий тропізм та in vitro накопичуються у тканинних культурах, виділених тільки від природних господарів. Незважаючи на виражену епітеліотропність у макроорганізмі, in vitro віруси репродукуються інтенсивніше у фібробластах. Найчастіше використовують тканини ембріону людини, фібробластів міометрію, диплоїдні клітини легень ембріона людини. Через деякий час розвивається цитопатичний ефект у вигляді гігантських клітин з включеннями. В ядрах з’являються вірусні частки трьох типів залежно від того, скільки оболонок вони мають – одну, дві або три. Деколи включення спостерігаються в цитоплазмі. Тоді вони складаються із зрілих віріонів, оточених, напевно, лізосомами, які поглинають віруси. Це в свою чергу зумовлює низьку інфекційність вірусів. У безпосередній близкості від вогнищ ураження спостерігається зростання частоти патологічних форм мітозів.
Патогенність. Вірус цитомегалії людини апатогенний для лабораторних тварин. Чітка видоспецифічність наближає до вірусу вітряної віспи і відрізняє від вірусів герпесу простого.
Антигенна структура. Виділяють два типи вірусів, диференціювати які можна в РН. При репродукції вірусів утворюється комплементзвязуючий антиген, який має більш широку специфічність в порівнянні з першим. Вірус цитомегалії не має гемаглютинуючих і гемолітичних властивостей, не дає феномену гемадсорбції.
Епідеміологія і патогенез захворювання. Джерелом цитомегаловірусної інфекції є хвора людини. значення. Для цього захворювання характерний контактний і крапельний механізм зараження. Тривале виділення вірусів із сечею протягом декількох місяців і навіть років, а також зі слиною дорослих і дітей має велике епідеміологічне значення. Загальновизнаним є трансплацентарний механізм передачі. Ось чому ця хвороба надзвичайно небезпечна при вагітності.
Вона може бути причиною недоношування вагітності, мертвонароджуваності, вроджених вад, затримки розумового розвитку дитини. Характерним є розвиток менінгоенцефаліту, ураження епендіми шлуночків, мозку, зорового нерву, легень, печінки, нирок. Тільки у дітей перших місяців життя цитомегалія визначається як самостійна хвороба. Цитомегалія у дорослих спостерігається рідко. Генералізація її у дітей старшого віку і дорослих супроводжує інші важкі хвороби.
Найчастіше активація персистуючої інфекцї відбувається в онкологічних клініках, відділах трансплантації, де використовується велика кількість імунодепресантів, цитостатиків, у хворих на СНІД тощо.
Розрізняють дві форми хвороби: локалізовану (з ураженням слинних залоз і латентним перебігом) і генералізовану.
Імунітет. При внутрішньоутробному зараженні в організмі плода зявляються IgM і IgG. IgG передаються трансплацентарно від матері і циркулюють у дитини протягом 4-6 місяців.
У дорослих специфічні імуноглобуліни також зберігаються тривалий час. В різних групах обстежених виявлено від 35 до 72 % осіб з антитілами проти цитомегаловіруса, що свідчить про широке розповсюдження інфекції.
Лабораторна діагностика. Інфікування, яке не завжди приводить до захворювання, може бути виявлено на підставі виділення вірусів, знаходження клітин з включеннями і збільшення титру IgG-антитіл, яке виявляється в РЗК.Наявність комплементзвязуючих антитіл у титрі 1:8 і вище свідчить про внутрішньоутробне або постнатальне зараження. Специфічна терапія і профілактика не розроблені. Терапія направлена на підвищення опірності організму: вітамінотерапія, введення імуноглобулінів.
Вірус Епштейна-Барр
Вірус Епштейна-Барр (ВЕБ)- герпесвірус людини 4-го типу. Вперше було виявлено його під час електронно-мікроскопічного дослідження клітин злоякісної лімфоми Беркіта.
За морфологічними та іншими фізико-хімічними властивостями він подібний до вірусів простого герпесу та інших герпесвірусів людини. ВЕБ уражає В-лімфоцити, інші клітини лімфоїдної та ретикулярної тканин людини, здатний довго зберігатись у клітинах господаря, що приводить до розвитку латентної інфекції. ВЕБ на відміну від інших герпесвірусів здатний не руйнувати, а стимулювати розмноження інфікованих В-лімфоцитів, водночас він персистує в них і активно розмножується. ВЕБ культивують тільки в лімфоцитах, де розвивається або продуктивна інфекція з утворенням повноцінного вірусу, або абортивна, із синтезом вірусних компонентів і неповних вірусних часток. Повноцінна репродукція вірусу відбувається тільки у В-лімфоцитах.
ВЕБ може уражати епітеліальні клітини слизової оболонки верхніх дихальних шляхів і травного каналу, а також клітини лімфоїдної та ретикулоендотеліальної тканини, спричиняючи продуктивну інфекцію. В цьому випадку розвивається інфекційний мононуклеоз, в інших, коли уражаються В-лімфоцити, вони трансформуються, стають злоякісними, внаслідок чого розвивається злоякісна лімфома Беркіта або назофарингеальна карцинома. Тобто вірус здатний викликати різні захворювання. В країнах з помірним кліматом – це інфекційний мононуклеоз, а в країнах тропічного поясу – злоякісна лімфома Беркіта, у Південно-Східній Азії – карцинома носоглотки. Поки що не зрозуміло, чому один і той же вірус викликає такі процеси. У ВІЛ інфікованих людей відбувається активація латентної ВЕБ-інфекції, що приводить до утворення лімфоми або карциноми. В осіб з порушенням імунної системи ВЕБ спричиняє лейкоплакію оболонок язика, порожнини рота, червоної кайми губів, піхви та шийки матки.
Інфекційний мононуклеоз (ІМ, хвороба Філатова-Пфейффера, kiss disease – хвороба поцілунку, моноцитарна ангіна, гострий доброякісний лімфобластоз) – гостре вірусне захворювання, для якого характерні генералізована лімфаденопатія (передусім уражаються шийні лімфатичні вузли), підвищення температури, ангіна, гепатомегалія та спленомегалія, поява в крові атипових мононуклеарів. Джерелом інфекції є хвора людина з типовими або стертими проявами хвороби.
ВЕБ передається повітряно-крапельними або контактно-побутовим шляхами, а також під час переливання крові, контамінованої вірусом. Вважається, що ІМ – хвороба малоконтагіозна. Основними факторами передавання інфекції є слина, секрет з носоглотки, кров. Вірус виділяється із слиною в продромальний і гострий періоди хвороби, під час періоду реконвалесценції, часто упродовж 6 і більше місяців після видужування.
Вхідними воротами для ВЕБ служить глоткове кільце, рідше вірус проходить через слизову оболнку травного каналу або безпосередньо в кров під час трансфузії. Лімфатичними судинами та гематогенно вірус потрапляє у регіонарні лімфатичні вузли, спричиняючи їх запалення. На цьому процес може закінчитись. В інших випадках розвивається вірусемія, внаслідок якої вірус попадає у віддалені лімфовузи і органи, багаті на ретикулоендотеліальну тканину. Розвивається їх гіперплазія, пригнічується клітинний імунітет. Безпосередня дія вірусу на епітеліальні клітини слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, порожнини рота й глотки спричинює катаральні їх зміни.У звязку з сенсибілізацією людини продуктами розпаду інфікованих клітин, вірусними білками та супутньою мікрофлорою у хворих можливі алергічні реакції з проявами у вигляді артралгій, висипу на шкірі, набряку верхніх дихальних шляхів.
Зрідка ВЕБ здатний проникнути через гематоенцефалічний барєр і викликати розвиток серозного менінгіту, менінгоенцефаліту, полірадикулоневриту.Найчастіше на ІМ хворіють діти, як правило, віком 2-10 років та люди молодого віку. Тривалість інкубаційного періоду може коливатись від 4 до 28 днів, апе часом сягати і двох місяців.
Лабораторна діагностика. Діагноз ІМ ставлять за наявністю клінічних ознак і характерних гематологічних змін. У лабораторній діагностиці використовуються традиційні серологічні методи, що грунтуються на феномені гетероаглютинації. Вважається, що під час хвороби у крові хворого зявляються гетерофільні антитіла до еритроцитів різних тварин (коня, барана, бика тощо). Ставлять реакцію Пауля-Буннеля з метою виявлення антигемаглютинінів до еритроцитів барана. Однак ця вона не є специфічною і може давати позитивний результат при онкологічних захворюваннях, туберкульозі, пневмонії та ін. Для діагностики використовують ще реакцію Ловрика (мікрометод реакції Пауля-Буннеля), РІФ та ІФА з метою виявлення 4-кратного приросту імуноглобулінів у парних сироватках, а також визначення за допомогою ІФА IgM до ВЕБ як маркера гострої інфекції.
Лімфома Беркіта – злоякісна лімфоїдна пухлина, що локалізується найчастіше у нирках, яєчниках, верхній щелепі, підшлунковій залозі, позаочеревинних лімовузлах, мозкових оболонках, мозковій речовині.
Її вірусна етіологія була доведена в 1964 р. М. Епштейном і Дж. Барр: у біопсійному матеріалі було винайдено герпесоподібний вірус.
Лімфома Беркіта поширена у країнах Центральної Африки (Уганді, Танзанії, Кенії), на островах Океанії. Значно рідше трапляється у країнах Європи, Латинської Америки, США. Найчастіше хворіють діти 3-7-річного віку. Як правило, хвороба не уражає людей старших 30 років. Переважно хворіють особи чоловічої статі.
Лабораторну діагностику здійснюють у РІФ, вірусну ДНК шукають за допомогою молекулярної гібридизації, а серологічну діагностику проводять за допомогою методу флюоресцуючих антитіл та ІФА.
Назофарингеальна карцинома – злоякісна пухлина, що локалізується на латеральній стороні порожнини носа або у ділянці середнього носового ходу. Має схильність до проростання в носоглотку та метастазування у підщелепні лімфовузли. Лабораторна діагностика здійснюється аналогічно діагностиці лімфоми Беркіта.
Вірус герпесу людини 6
Вірус герпесу людини (ВГ-6) виділено у США в 1986 р. S. Salahuddin та ін. при культивуванні in vitro мононуклеарів крові хворих із СНІД, а також серонегативних хворих з лімфопроліферативними, гематологічними та імунодефіцитними хворобами.За морфологічними властивостями ВГ-6 подібний до інших герпесвірусів людини. Загальних нуклеотидних послідовностей у первинній структурі ДНК ВГ-6 і ДНК вірусів простого герпесу, вітряної віспи-оперізуючого герпесу не знайдено. Відмічено подібність геномів ВГ-6 і цитомегаловірусу. Антигенних звязків з іншими герпесвірусами людини ВГ-6 не має.
ВГ-6 значно відрізняється від інших герпесвірусів за спектром чутливих клітин. Для цього вірусу характерний тропізм до лімфоїдних і гліальних клітин. ВГ-6 виділяють у первинних і перещеппюваних лініях клітин В- і Т-лімфоцитів, мегакаріоцитів, гліальних клітин, лініях моноцитів-макрофагів, де він спричиняє часткову деструкцію. ВГ-6 здатний інфікувати незрілі Т-лімфоцити з фенотипами CD4, CD8, CD7, CD2, CD19, CD20, спричиняючи їх лізіс. Значення ВГ-6 в патології людини остаточно ще не вияснено. Важають, що він призводить до лімфопроліферативного захворювання з моноклональною проліферацією В-лімфоцитів, синдрому хронічної втоми у дітей віком до 3-ох років. Є дані про те, що ВГ-6 відіграє певну роль у розвитку лімфопроліферативних та імуносупресивних патологічних процесів при злоякісній В-клітинній лімфомі, саркоїдозі, лімфомі Ходжкіна, дермопатичній лімфоаденопатії, аутоімунному тіреоїдиті тощо. Вважають, що вірус здатний спричиняти розвиток хронічної персистентної інфекції, на фоні якої виникають індуковані іншими збудниками хвороби. Так, якщо є серологічні ознаки активної інфекції, спричиненої ВГ-6 (високий титр антитіл, наявність IgM проти ВГ-6), в групі хворих у 56 % впадків спостерігали підвищення температури тіла, у 14 % виявляли гепатит, у 15 % – дисфункцію легень, у 40 % відмічали неврологічні зрушення. Відомі факти виділення ВГ-6 із слини здорових людей. Доведено, що у ВІЛ-інфікованих людей відбувається реактивація ВГ-6 подібно до реактивації цитомегаловірусу, вірусів простого герпесу та ВЕБ. При додатковому зараженні ВГ-
Методи лабораторної діагностики, доступні рутинним лабораторіям, ще остаточно не розроблені.
Таким чином, захворювання, спричинювані вірусами групи герпесу, – найрозповсюдженіша вірусна інфекція людини, яка тривало існує в організмі, перважно в латентній формі, і характеризується розмаїттям клінічної симптоматики. Найчастіше виникають різноманітні ураження центральної нервової системи (енцефаліти, мієліти, енцефаломієліти), очей (кератит, кератокон’юнктивіт, увеїт), печінки (гепатити новонароджених і дорослих), слизових оболонок (стоматит, афтозні виразки, ураження геніталій) і шкірних покривів (екзема, везикулярні висипки) тощо.
