Поняття і роль біостатистики як основної складової системи доказової медицини, історія розвитку та значення для практики охорони здоров’я.
Протягом останніх десятиліть в клінічній медицині відбуваються зміни з точки зору підходів до аналізу результатів. На кінець 80-х років в зарубіжній медицині сформувався новий якісний напрямок — клінічна епідеміологія, методологічною основою якої стало визначення «доказова медицина». Якісні зміни полягають в актуалізації ролі статистичних методів в клінічних дослідженнях на всіх його етапах. Ці зміни призвели до підвищення потреби у фахівцях з біостатистики та відкриття факультетів та лабораторій біостатистики.
Формування біостатистики розпочалося у 1938 році зі створенням біометричної секції американської статистичної асоціації. У 1978 році було організоване Міжнародне товариство клінічної біостатистики (ISCB), національні відділення якого працюють в десятках країн. В Україні активне впровадження доказової медицини та біостатистики в клінічну практику диктує необхідність не тільки підготовки спеціалістів з біостатистики, а й підвищення рівня знань лікарів та науковців з питань доказової медицини.
Вивчення здоров’я населення базується, в першу чергу, на аналітичних методах, які використовуються при дослідженнях епідеміологічних закономірностей здоров’я, пов’язаних із впливом соціальних, біологічних, екологічних, клінічних чинників; динаміки показників, взаємозв’язку їх з чинниками впливу, при оцінці факторів ризику та інше.
Протокол клінічного дослідження розробляється медиками, тому що формулювання гіпотези, обґрунтування клінічних груп та вибір критеріїв оцінки ефективності вимагає наявності спеціалізованої клінічної підготовки. Але при цьому необхідні і базові знання з біостатистики, адже клінічна гіпотеза є невід’ємною складовою біостатистичної гіпотези (обґрунтування обсягу вибірки та методів подальшого аналізу). Безумовно, статистичний аналіз має проводити фахівець з біостатистики, проте лікар має спілкуватися з біостатистиком, розуміти результати аналізу, вміти їх інтерпретувати, що теж вимагає базової біостатистичної підготовки.
Отже, вивчаючи біостатистику за першим в Україні підручником, створеним відповідно до вимог сучасної медицини, студенти отримають базові знання із клінічної епідеміології, а саме про дизайн епідеміологічних досліджень, опанують методики використання основних статистичних методів аналізу в медицині. Підготовка майбутніх лікарів з біостатистики має не стільки теоретико-статистичні і математичні пріоритети, а покликана створити прикладну медичну базу знань, яка дозволить їм ефективно відповідати на виклики сьогодення.
Сучасна медицина наближається до точних наук, але індивідуальний досвід і особистість лікаря завжди мали і будуть мати важливе значення. Клініцист, який не використовує результати контрольованих рандомізованих клінічних досліджень, подібний до капітана без компаса і карти. Разом з тим лікар, який сліпо дотримується стандартів, не беручи до уваги власний клінічний досвід, не враховуючи індивідуальні особливості пацієнта, схожий на людину, яка подорожує лише за картою.
Статистика як наука має давню і багату історію. Однак статистичні методи в медицині стали застосовуватися відносно недавно — з 30-х років XX ст. При описі і аналізі клінічних явищ панував кількісно-статистичний підхід. Біостатистика зіграла ключову роль у переході медичних досліджень від опису окремих спостережень і серій випадків до проведення експериментальних робіт із застосуванням контрольних груп і масштабних рандомізованих контрольованих випробувань, що стали новим стандартом якості наукових досліджень. У середині XX ст. глибоке знання принципів біостатистики було доступним далеко не для всіх учених-медиків.
Кількість клінічних досліджень збільшувалася, застосування статистичних методів швидко поширювалося.
За кордоном почали з’являтися публікації , що оцінюють якість статистичного аналізу в медичних статтях. Частота виявлених статистичних похибок коливалася від 50 до 80 %. Переважна частина цих похибок була пов’язана з нерозумінням найпростіших принципів, викладених навіть у найелементарніших посібниках із статистики і призводила до невірогідних висновків. Будь-яка клінічна наука стає особливо переконливою, коли забезпечує хоча б якоюсь мірою кількісний підхід, тому що кількісні результати більш переконливі, дають можливість оцінити помилку, полегшують обмін інформацією між лікарями, між лікарями і пацієнтами. Деякі клінічні наслідки, такі, як смерть, хвороба або інвалідизація, завжди і повною мірою подаються в цифрах. Не зважаючи на те, що якісні спостереження в клінічній практиці також важливі, клінічною епідеміологією ВОНИ серйозно не враховуються. В контексті всіх проблем, що визначають якість дослідження. Формулювання основної мети дослідження, вибір відповідного методу і способу організації дослідження, особливості відбору хворих і характер отриманих даних — усе це визначає вибір адекватного методу статистичного аналізу і впливає на вірогідність отриманих результатів. Формування сучасної методології досліджень відбувається паралельно з удосконаленням способів кількісного аналізу статистичних даних. Біостатистика, використовуючи статистичну інформацію і статистичні методи, вивчає питання охорони здоров’я і соціальні проблеми, розробляє спеціальні рекомендації .
Біостатистика охоплює, перекриває і певною мірою є аналогом вітальної статистики (vital statistics) (наприклад, народжуваності і смертності) і демографії.
На наш погляд, вивчення основ біостатистики у вищих медичних навчальних закладах України актуальне для всіх майбутніх лікарів. А починати його потрібно з ознайомлення з провідними принципами доказової медицини. Зокрема, кожен повинен усвідомити, що вихідним принципом доказової медицини є використання наукової медичної інформації лише найвищого рівня доказовості , яка зосереджена, перш за все, в результатах рандомізованих контрольованих випробувань, меншою мірою в когортних та інших дослідженнях, і узагальнена в клінічних рекомендаціях, систематичних оглядах, мета-аналізах, міжнародних консенсусах та ін.
Намагання визначити прогноз захворювань, тобто передбачити ймовірність їх виникнення, перебігу і закінчення, виникли ще в глибокій давнині , одночасно з появою медичної практики. Адже результати лікування (видужає людина чи помре, залишиться працездатною чи стане інвалідом) завжди (і найперше ) цікавили пацієнтів, їх близьких, лікарів. Крім того, від уміння лікаря прогнозувати перебіг захворювання значною мірою залежала його професійна репутація.
Уже давно в клінічній медицині викристалізувалося чотири типи прогностичних задач:
прогнозування стану здоров’я здорових людей в обстановці впливу на них патогенних чинників, зокрема в екстремальних ситуаціях;
Як наука клінічна епідеміологія сформувалась у кінці 80-х – на початку 90-х років XX століття.
Спочатку вона займалася виключно кількісним оцінюванням терапевтичної ефективності нових лікарських засобів. У подальшому її принципи і біостатистичні методи поширилися на всі галузі теоретичної і практичної медицини. Тепер вона стала мовою сучасної науки, тобто наукою самостійною і об’єктивною. Зважаючи на її суттєве значення для медицини, клінічна епідеміологія є обов’язковою навчальною дисципліною для студентів багатьох університетів розвинутих країн.
Чому ж необхідно вивчати біостатистику майбутнім лікарям? Аналізуючи зміст діяльності лікарів, які є представниками клінічної медицини, профілактичної медицини або громадського здоров’я (організатори охорони здоров’я), можна побачити спільність завдань, що постають перед лікарями будь-якої спеціальності Яка ж роль відводиться клінічній епідеміології, біостатистиці і доказовій медицині у вирішенні цих завдань?
Таким чином, біостатистика — це розробка і застосування статистичних і математичних методів для планування й аналізу проблем громадського здоров’я, профілактичних програм і біомедичних досліджень. Епідеміологія вивчає характеристики захворювань і травм у людській популяції і застосування цих знань для боротьби із захворюваннями людини.
У більшості видань зі статистики робиться акцент на математичному обґрунтуванні статистичних методів і мало приділяється уваги методології застосування їх у практиці.
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ БІОСТАТИСТИКИ
Походження термінології. Термін «статистика» походить від латинського слова status, що спочатку означало положення, стан речей. Звідси утворилося італійське слово stato, яке спочатку розуміли як керовану область або державу, а надалі — практичну політику, що полягала в знанні європейських держав. Особи, які володіли такими знаннями, називалися statista, що означало державна людина, знавець держави. В XVII столітті statista, переходить у німецьку і латинську мови з такою самою назвою. Надалі, у другій половині XVII століття й на початку XVIIІ століття, від цього слова формується прикметник statisti-СUS, що і ввійщов у назву нової дисципліни. Уперще це слово було введено як науковий термін Германом Конрингом у його лекціях, присвячених «Notitia rerum publiсат». Як термін уперще вжив це слово Г. Ахенвалль у 1743 році в роботі «Notitia politica vulgo statistica». Під статистикою в той час розумілася сукупність знань про державний устрій, необхідних для державного чиновника. Таким чином, термін «статистика», сформований уперше в німецьких університетах, поступово знайщов своє практичне застосування, став загальновживаним і набув загального визнання і поширення. В історії виникнення і розвитку біостатистики відомий фахівець у галузі біометрії Г.Ф. Лакін описує П’ЯТЬ етапів її розвитку і становлення. На наш погляд, доцільно виділити ще шостий та сьомий етапи і на основі послідовно історичного принципу характеризувати їх у такий спосіб: початковий, описовий, визначальний, основоположний, формалістичний, раціоналістичний і класичний, що значно полегшує засвоєння матеріалу.
Чим характеризується період розвитку описової статистики?
У творі Геродота, де наводяться дані, що характеризують державну діяльність. Є також відомості про існування адміністративної статистики в Стародавньому Єгипті. Аналогічні статистичні спостереження проводилися в Стародавній Греції. Греки розуміли, що без статистичного обліку неможливо забезпечити високий розвиток держави. З тих самих позицій відомі також реформи Лікурга і Соломона, засновані на поділі населення на класи. У той історичний час існували офіційні списки, в які вносилися всі вільно народжені діти відразу ж після народження, а також по досягненні ними 18 років (списки придатних до війни) і після 20 років (списки повноправних). У Греції ж робляться перші спроби обробки статистичного матеріалу: так, ще Аристотель (384—322 p. до н.е.) дає широкий демографічний опис 157 різних держав і міст Греції. Римляни в цих питаннях відрізнялися практичністю, а тому звернули увагу на необхідність збору різної інформації про населення. З цією метою ними була організована статистична організація — так званий ценз, уведений Сервієм Туллієм (550 років до н.е.). Організація цензу мала свої суворі правила: кожен самостійний римський громадянин був зобов’язаний повідомити цензорові своє повне ім’я, громаду (трибу) до якої він належить, ім’я і вік батька або пана (який відпустив його на волю), імена, стать, вік усіх членів родини. Всі ці дані скріплювалися печаткою. Цензи повторювалися через кожні 5 років. Паралельно існували також інші цензи, наприклад, на майно. У Римі існували поземельні кадастри для стягнення поземельного податку. Крім періодичного ведення цензу і кадастрів у римлян вівся поточний перепис населення: офіційні записи народжень, пізніше реєстрація смертних випадків.
Із Середніх віків до нас дійшло значно менше інформації про статистичні спостереження, ніж з давніх часів, тому що тогочасна роздробленість держав обмежувала розвиток статистики. У той самий час відома статистична робота, виконана за приписом Карла Великого «Breviaris rerum fiscalium». Вона містила в собі опис королівських і феодальних маєтків (будівлі, землі , прибутковість, робоча худоба та ін.). Подібний опис був складений Вільгельмом Завойовником в Англі ї (між 1083—1086 pp.) і відомий під назвою «Doomsday-Воок».
Відповідно до потреб практики, звели державознавство із простого опису держав на рівень чистої науки, ввівши його в обов’язкову університетську програму. Засновником описової статистики прийнято вважати професора Гельмштадського університету Г. Конринга. Г. Конринг, відомий німецький лікар, історик і державознавець, був професором медицини і політики в Гельмштадті. В 1658 р. шведський король Карл X зробив Г. Конринга своїм радником і лейб-медиком. З 1669 р. він був державним радником датського короля. Його порад потребували при вирішенні найважливіших державних справах. Він брав участь у підготовці Вестфальського мирного трактату. Дослідження Г. Конринга («De origine juris germanici», Гельмштадт, 1643 p.) надають право вважати його засновником історії німецького права. У філософії Г. Конринг був послідовником Аристотеля; у богослов’ї поділяв погляди Калікста. У медицині він поширював учення Гарвея про кровообіг, боровся з алхімією, встановив значення хімії для фармації. Г. Конринг перший почав читати публічний курс лекцій про державознавство в університеті (в 1660 p.). Його лекції мали величезний успіх, а державознавство стало популярним предметом викладання. На жаль, твори Германа Конринга були видані тільки через 50 років після його смерті (в 1730 р.) в 6 томах на підставі 5 рукописних зошитів його слухачів.
Згодом один з талановитих університетських викладачів статистики Г. Ахенвалль (1719-1772) , який народився в Зльбінгу, навчався в 1738-1743 pp. в Ієні, Галлі і Лейпцизі , продовжував розвивати цей напрям, що швидко набув популярності і загального визнання. Вивчення статистики стало вважатися обов’язковим для кожної освіченої людини. Г. Ахенвалль почав читати лекції в 1748 році як приват-доцент у Марбузькому та Геттингенському університетах. Його праці були опубліковані в 1749 році («Abriss der neuesten Staatswissenschaft der vomehmsteneuropaischen Reiche»). Цей твір представляє кодекс німецької університетської статистики. Оцінюючи роль Г. Конринга і Г. Ахенвалля в розвитку статистики, безсумнівну перевагу необхідно надати Г. Конрингу, хоча праці його були менш відомі і досі. У такий спосіб таблична статистика завершує логічний розвиток описової статистики (науки про визначні події держави). Так описова статистика проіснувала більше 150 років, не змінюючи своїх теоретичних основ і характерної для неї методології, і зберегла свою актуальність і дотепер.
Третій (визначальний) етап розвитку біостатистики пов’язаний з використанням кількісних даних для опису держав, що призвело до формування нового напряму в загальній статистиці , — математичної статистики, або політичної арифметики. Найважливішими представниками цього напряму були Джон Граунт, Вільям Петті , Эдмунд Галлі, Яків Бернуллі та ін.
Колискою математичного напряму статистики і теорії ймовірності в XVII столітті були передові країни торговельного капіталу і мануфактури — Англія, Голландія, Франція. Ще в 1662 р. англійський купець, згодом лорд-мер Лондона Джон Граунт (John Graunt ) (1620-1674) опублікував у Лондоні свою чудову книгу «Природні і політичні спостереження над списками померлих у Лондоні», у своїй роботі , використовуючи дані церковних записів про народжених і померлих, він уперше визначив специфічні закономірності відтворення населення. Його праці з демографічних проблем витримали кілька перевидань і мали величезний успіх.
Другим представником цього напряму є Вільям Петті (1623—1687). у своїй відомій роботі «Several Essays in Political Arithmetic* («Досвід політичної арифметики») він дає назву напряму статистики — політична арифметика, у якому була використана методологія Д. Граунта. Його праця є першою великою спробою розв’язати основні проблеми економіки за допомогою статистики. На відміну від Д. Граунта, він вільно оперує цифрами, часто використовує різні обчислення. Вільям Петті зібрав величезний статистичний матеріал про найважливіші держави Європи. В основі праць Д. Граунта і В. Петті були кількісні характеристики. «Я обираю, — говорив В. Петті, — мову числа, міри і ваги…, приймаючи до уваги лише такі причини, які , очевидно, є лише в самій природі речей, протиставляючи цю проблему розв’язав його послідовник К.Ф. Герман (1767-1838), він запропонував прямий метод спостереження для складання таблиці , що характеризує природний рух населення. Цим обліком він забезпечив безперервне спостереження за вимиранням покоління протягом тривалого часу. Його результати стосуються тільки осіб молодого віку. К.Ф. Герман підкреслював значимість у статистичному дослідженні великої кількості спостережень. Першу технічну обробку статистичних таблиць смертності зробив французький дослідник Депарсье (1703-1868). Його праці відрізнялися ясністю, стрункістю і новизною. Саме він уперше обчислив середню статистичну ймовірність тривалості життя для кожного віку. Серед дослідників народонаселення необхідно згадати також і пруського капелана (військового пастора) Йоганна Зюссмильха. В 1741 році була видана його праця «Die gottliche Ordnung* («Божественний порядок у замші людського роду»). Він містив у собі З розділи: смертність, плідність і розмноження людського роду. Із цих позицій він систематизував матеріал, провів порівняльний статистичний аналіз і зробив висновки про мертвонароджуваність, про народження близнюків, народження дітей залежно від статі в певній пропорції , виявив причини більшої смертності в містах, чим у селах. Результатами своїх праць він, безсумнівно, перевершив політичних арифметиків. Його роботи істотно вплинули на адміністративну статистику. На жаль, Й. Зюссмильх не створив своєї наукової школи, можливо, через те, що був далекоглядним і талановитим пастором, а не професійним ученим. Найбільшим фактом у розвитку статистики, у тому числі і біостатистики як науки, є відкритий Яковом Бернуллі (1654-1705) закон великих чисел. Саме цей закон, відомий також як теорема, став основою в побудові теорії ймовірності і статистики, яка використовується в сучасній біологічній статистиці. В 1713 p. , через 8 років після смерті Я.Бернуллі, у Базелі була опублікована його класична праця «Ars conjectandi».
А. Кетлє перший об’єднав методи антропології і соціальної статистики з висновками теорії ймовірності і математичної статистики. У 1835 році вийшла його праця «Про людину і розвиток її здібностей, або досвід «coцiaльнoї фізики» (2-е вид. у 1869 p.) , де на великому практичному матеріалі А. Кетлє показав, що різні фізичні особливості людини, у тому числі поведінкові, підкоряються закону роз поділу ймовірності , у іншому творі «Про соціальну систему і закони, що керують нею» (1848 р.) він описує суспільство не як сукупність населення, а як окремо взяту систему, що повністю залежить від законів природи і не підкоряється волі населення. В 1871 р. А. Кетлє опублікував наступну працю «Антропологія», в якій довів, що статистичні закономірності істотно впливають не тільки на суспільство людей, але й на все живе. Тим самим, А. Кетлє заклав основи біологічної статистики, які одержали самостійний розвиток насамперед в англійській школі біометриків. А. Кетлє висунув теорію середньої людини, що є своєрідною статистичною проекцією і поєднує в собі фізичні, інтелектуальні і моральні якості. Це свого роду тип людини тієї або іншої країни. Середня людина, на його думку, — це центр ваги, навколо якого формуються всі соціальні явища. А. Кетлє вказує, що виявляти закономірності, які відбуваються в суспільстві, можна на підставі масових статистичних спостережень, тільки в цьому випадку.
Четвертий етап — основоположний (середина XVII I ст.) А.Н. Анциферов першим удало об’єднав методи антропології і соціальної статистики з висновками теорії ймовірності і математичної статистики послідовно розробив теорію збору, обробки і аналізу статистичних матеріалів описав статистику народонаселення.
У 1909 р. відомий земський статистик Київського комерційного інституту А.А. Русов випустив «Короткий огляд розвитку російської оцінної статистики», де навів докладний опис прийомів збору статистичних даних, способів їх розроблення щодо земської практики. У цей самий період російський математик П.Л. Чебишев (1821-1894), користуючись методом математичних очікувань класичної теорії ймовірностей, дав математичне обґрунтування закону великих чисел у найбільш загальному його вираженні як закону середніх величин. Працями першорядного значення для статистики є також роботи О.О. Чупрова (1874-1926) , А.А. Маркова (1856-1922) , О.М.Ляпунова (1857-1919) , О.А. Кауфмана (1864-1919) , А.М. Колмогорова (1903-1987) та ін.
П’ятий (формалістичний) етап характеризується виникненням і розвитком англійської біометричної школи. Застосування статистики до біології одержало помітний розвиток в XIX ст., і в цьому провідну роль відіграла насамперед англійська школа біологів Френсіса Гальтона і Карла Пірсона. Ця школа виникла під впливом праці Ч. Дарвіна (1808—1882) «Походження видів» (1859), що зробила переворот у біологічній науці.
При цьому необхідно вказати, що ще на початку XVIII ст. Реомюр намагався, зокрема, знайти математичні закони побудови бджолиних стільників, а за 30 років до нього Бореллі зробив математичні розрахунки руху тварин, однак необхідність кількісного аналізу явищ живої природи з використанням математичних методів стало реальним тільки наприкінці XIX ст. Таким чином, у біології статистичні методи почали цілеспрямовано використовуватися значно пізніше, ніж у фізиці і хімії. Біологія довго розвивалася на основі якісного аналізу явищ природи. Серйозною підставою для виникнення біологічної статистики як наукової методології послужив перехід від описового методу в біології до експерименту, тому що він вимагав об’єктивно порівнюваних кількісних характеристик. Важливою обставиною є також обов’язкове визнання факту, що багатьом біологічним явищам властиві чітко виражені статистичні закономірності .
Шостий етап — раціоналістичний (середина XX ст ).
Шостий етап становлення біологічної статистики називають раціоналістичним. Він починається з 1902 р. класичними дослідженнями В. Йогансена (1857-1927), яке показало, що в галузі біологічних досліджень перше місце повинне належати біологічному експерименту, а не математиці . Математичні методи повинні застосовуватися як допоміжний апарат при обробці експериментальних даних, інакше можуть бути отримані хибні результати. До цього висновку В. Йогансен дійшов, експериментуючи із квасолею. Математика повинна допомагати, а не служити як керівна ідея. Результати своїх досліджень В. Йогансен опублікував в 1933 р. у праці «Елементи точного вчення про мінливість і спадковість». Це був новий, реалістичний підхід до оцінювання ролі математичних методів у біологічних дослідженнях.
Сьомий (класичний) етап у розвитку біометрії започатковують роботи англійців В. Госсета і Р. Фішера. Вільям Госсет (1876-1937) — учень К. Пірсона. Він опублікував у журналі «Біометрика» (1908) свій твір під псевдонімом Стьюдент. Робота була присвячена теорії малої вибірки і В. Госсет (Стьюдент) став піонером у цій галузі. Саме тоді створювалися основи теорії малої вибірки, теорії планування експериментів, уводяться в зміст біометрії нові терміни і поняття.
Найвідомішим ученим XX ст. у галузі біостатистики є Рональд Ейлмер Фішер (1890-1962) , який зробив величезний внесок у біометрію, збагативши її новими методами статистичного аналізу. Р. Фішер народився і жив в Англії. Більшу частину свого життя він залишався прихильником євгеніки. Відзначився Р. Фішер своїми працями в галузі математичної статистики, збагатив її.
О.В. Корчак-Чепурківський (1857-1947) — видатний український учений, епідеміолог, гігієніст, завідувач відділу Інституту демографі ї і санітарної статистики. Основні напрями його досліджень пов’язані з проблемами епідеміології і санітарного стану населення. На основі власного досвіду роботи санітарним лікарем і з урахуванням наукових розробок того часу, виділяючи епідеміологію у окрему наукову дисципліну, він відводить «епідемічним питанням в системі дослідження санітарного стану населення» головну роль відповідно до часу і характеру розвитку в Молдавії епідемій віспи, скарлатини, дифтерії, небезпеки виникнення чуми тощо. На думку Корчака-Чепурківського, епідеміологічні завдання слід було розв’язувати не відокремлено, а як складник дослідження санітарного стану.
О.В. Корчак-Чепурківський практичну роботу поєднував з викладацькою: читав в університеті Св. Володимира лекції з епідеміології і медичної статистики.
Наукова спадщина С.А. Томіліна (1877-1952) — видатного українського соціального гігієніста, санітарного статистика, демографа, історика медицини, фітотерапевта — це численні праці з соціальної гігієни, санітарної статистики, демографії, епідеміології, історії медицини і фітотерапії. С.А. Томілін досліджував проблеми народжуваності , щлюбу і родини, стану здоров’я населення і покращення медичної допомоги, проблеми захворюваності і смертності, соціальні аспекти генетики людини. С.А. Томілін — перщий лікар-статистик, який очолив керівництво статистикою в Україні в 1918, 1922-1930 pp., заклав організаційно-методичні основи санітарної статистики в Україні . Брав найактивнішу участь у розробці її методологічних положень, проведенні ряду санітарно-статистичних досліджень.
A.M. Мєрков (1899-1971) — відомий вітчизняний статистик, фахівець у галузі соціальної гігієни і медичної демографі ї — почав свою діяльність у Харкові , а згодом працював у Росії. Велика кількість його робіт присвячена питанням теорії, методології й історії санітарної статистики.
Нині стало очевидним, що дослідження, присвячені вивченню природного перебігу захворювань, діагностиці , поширеності захворювань і чинників ризику засновані на епідеміологічних методах, подають найціннішу інформацію лікареві-практику для прийняття клінічних рішень (установлення правильного діагнозу, вибору профілактичних і лікувальних заходів). Термін ..evidence-based medicine., уперше був запропонований у 1990 р. групою канадських учених Університету Мак Мастера в Торонто, буквально перекладається як медицина, заснована на фактах і культурі населення, що проявилося, наприклад, у зниженні захворюваності і смертності від серцево-судинних захворювань через упровадження програм здорового способу життя, контролю за артеріальним тиском, рівнем холестерину та ін. На рубежі 80-9 0 pp. минулого століття в медицині сформувалася нова царина знань — клінічна епідеміологія.
Клінічна епідеміологія — наука, що за допомогою перевірених методів епідеміологічних досліджень, біостатистики і аналізу рішень дозволяє одержати науково обґрунтовану характеристику корисності і економічної доцільності терапевтичних і діагностичних методик.
Мета клінічної епідеміології — розробка і застосування таких методів клінічного спостереження, які дають можливість робити обґрунтовані висновки, уникаючи впливу систематичних і випадкових помилок.
Клінічна епідеміологія розробляє наукові основи лікарської практики — зведення правил для прийняття клінічних рішень. Головний постулат клінічної епідеміології — кожне клінічне рішення повинне базуватися на чітко доведених наукових фактах. Медична практика, що використовує технології , ефективність яких науково доведена, одержала назву науково обґрунтованої медичної практики, або медицини, заснованої на доказах (evidence-based medicine’).
Біостатистика (biostatistics) — розділ статистики, що займається обробкою результатів досліджень у галузі біології і медицини.
Валідизація даних (validation of data) — процедури, що виконуються з метою гарантії, що дані остаточного клінічного звіту відповідають оригінальним спостереженням.
Варіаційний ряд (set of order statistics) — вибірка, упорядкована за значеннями,
«Вартість-вигода» (cost-benefit) — у грошовому вираженні оцінюються вартість і результати лікування.
«Вартість-ефективність» (cost-effectiveness) — у грошовому вираженні оцінюється вартість і лікування, а результати розглядаються як виконання певних задач.
Довготермінове дослідження (longterm trial) — дослідження ефективності і безпеки препарату при довготерміновому лікуванні хронічного захворювання, довготермінове спостереження за пацієнтами по закінченні проведеного лікування (при рецидиві пухлини після успішної хіміотерапії) або хірургічного втручання (виживаність після трансплантації нирки).
Дослідження «випадок-контроль» (case control study, case-reference) — ретроспективне дослідження, в якому за архівними даними або спогадами, судженнями пацієнтів проводиться порівняння двох груп, в одну з яких відібрані пацієнти з визначеною патологією, а в іншу — без цієї патології.
Екстраполяція (extrapolation) — прогнозування значення змінної за межами інтервалу аналізу.
Термін застосовується, як правило, при аналізі динамічних рядів для коротких проміжків часу.
Експериментальні епідеміологічні дослідження (experimental study) — це дослідження, що проводяться при безпосередньому контролі з боку дослідника за досліджуваними явищами (наприклад, за чинниками ризику, новими методами лікування, діагностики або профілактики) в умовах, максимально наближених до умов лабораторного експерименту.
Емпіричні, або обсерваційні дослідження (observational study) — це дослідження без навмисного втручання в природний перебіг і розвиток захворювання.
Епідеміологія (epidemiology) — це вивчення поширеності і детермінант станів або подій, пов’язаних зі здоров’ям, у спеціально визначених популяціях для управління і контролю за проблемами здоров’я.
Захворюваність (incidence rate) — частота нових випадків захворювань у популяції, де цього захворювання спочатку не було.
Згладжування ковзними середніми (moving average smoothing) — один зі способів вирівнювання динамічного ряду.
Зважена середня арифметична (arithmetic weighted mean; weighted average) — сума добутків кожного значення на його частоту, поділена на суму частот.
Змінна якісна (qualitative variable) — змінна, що піддається лише якісній оцінці (але не кількісному виміру), наприклад, стать, діагноз.
Змінна кількісна (quantitative variable) — змінна, що піддається кількісному виміру наприклад, тиск, температура.
Імовірність (probability) — дійсне число в інтервалі від О до 1, що характеризує випадкова подія, частота події в довгому ряді спостережень; ступінь упевненості в тім, що деяка подія відбудеться.
Клінічна епідеміологія (clinical epidemiology) — наука, яка за допомогою перевірених методів, епідеміологічних досліджень, біостатистики і аналізу рішень дозволяє отримати науково.
Мета-дослідження (objective of а study) локликана вирішити дане дослідження. Дослідження може мати основну і додаткові цілі. Треба однак прагнути того, щоб дослідження мало тільки одну мету. Для всіх додаткових цілей краще провести окремі дослідження.
